/ Language: Українська / Genre:sf_fantasy,

Магам можна все

Марина Дяченко

Уявіть, шановний читачу, що людина, ось, наприклад, ви — це такий собі будиночок із безліччю кімнат, у яких живуть їх мешканці. І ось комусь — сторонньому, в усякому разі, не вам, спадає на думку — а що буде, якщо відселити деяких мешканців, навіть не питаючи власника будинку? Що буде, якщо препарувати душу людини?.. Таємничий Препаратор почав свою справу. Разом з ним почав діяти і Хорт зі Табор — вроджений маг. Магам, як відомо, можна все, особливо коли в мага є Кореневе Заклинання Кари, проти якого безсилий будь-хто. Але… Але справа навіть не в тому, що його супротивник теж маг, він дуже могутній і вже мільйон років удосконалює свою магічну майстерність. Справа в тому, що… Спочатку був «Варан», потім «Мідний король», а зараз — «Магам можна все». Видавництво «Фоліо» презентує: третя книжка українською найпопулярніших майстрів фентезі Марини та Сергія Дяченків — це те, що варто читати.

Марина та Сергій Дяченки

Магам можна все

Мільйон років тому…

Гаразд, хай не мільйон років, та все-таки дуже, дуже давно стояло містечко на березі моря. Мешканці його були бідні й годувалися з того, що віддавали свої будинки пожильцям. Пожильці — чужинці — з’являлися влітку, коли море було теплим і квітла магнолія; вони хотіли радості, й містечко, що приліпилось на краю найкрасивішого у світі парку, давало їм цю радість.

Мільйон років тому.

Двері крихітної вбиральні були щільно зачинені, тому що в кімнаті спав син; тут, між ванною та унітазом, було дуже тісно, квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя — одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники — закохані, — якщо їм не дивитись в очі.

— …Ти розумієш, що після цих твоїх слів нічого в нас не може бути далі? Що я ніколи не зможу переступити через ці твої слова? Що це кінець?

— Що я такого сказала?

(Не виправдуватись! Тільки не виправдуватись. Це… жалюгідно).

— Що ти сказала?!

— Так, що я сказала? Чому ти…

Нема відповіді. Є двері, що хитнулися назовні й зачинилися знов.

Є вода в цинковому баку і нечисте маленьке дзеркало, що відбиває тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.

Уже світанок, та жовтій лампочці під стелею на це плювати. Як літньому сонцю плювати на жінку, що скулилася на краєчку ванни. Хоч би що сталося — сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо курортне містечко з усіма своїми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років…

Це було мільйон років тому. Тепер це не має жодного значення.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Цікава геральдика:

ЧОРНИЙ ТХІР НА ЗОЛОТОМУ ТЛІ

— …Як ся має ваша сова?

— Сова поживає прекрасно, дякую вам…

Моя сова здохла п’ять років тому, але я відповів, як веліла мені ввічливість. Кажуть, сучасний ритуал привітання має коріння в давно забутому наріччі; у давнину вітання приблизно так і звучало: «Ком совва?»

Гість кивнув так задоволено, ніби життя моєї сови його справді щиро цікавило. Відкинувся на спинку напрочуд незручного крісла; зітхнув, роздивляючись мене з-під насуплених рідких брів.

На свої п’ятдесят дев’ять він мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг він не вроджений, а призначений, що магічне звання він дістав, бувши вже сільським комісаром, і що на атестації йому завищили ступінь — дали третій замість четвертого.

І ще я знав, як він до мене ставиться.

— А як мається ваша сова, пане комісаре?

— Дякую вам, — відповів він повільно. — Чудово.

Я знав, що в той самий день, коли комісара призначено магом, усі околишні мисливці дістали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тоді тяжких утрат; з кількох десятків пташенят щойно спечений маг вибрав одного — і тепер моє питання та його відповідь наповнені були правдивим смислом, бо сова, яку дібрав комісар, виявилась хирявою і весь час хворіла.

Чи він неправильно за нею доглядав?..

Мовчання затягувалось. Нарешті комісар зітхнув повторно:

— Пане вроджений магу. Від імені комісаріату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке відбудеться в останній день жнив.

Я ввічливо нахилив голову. Комісар дивився на мене втомлено і якось зболено. Сова нам свідок, він не хотів іти до мене з поклоном; він сам щосили намагався поправити справу — останні три дні на небі знай з’являлись хмарки, безсилі, безплідні, холості. Він стояв посеред двору, він бурмотів завчені замовляння, він навіть плакав, певно, з безсилля… А потім подолав обридження й страх, сів у двоколку й поїхав до мене. У дорозі розвертав голоблі не раз і не два, і вертався, і розвертався знову — і от сидить тепер, дивиться мружачись мені в очі. Чогось чекає, наївний.

— Красно дякую, — сказав я проникливо. — Обов’язково прийду.

Комісар ковтнув слину; він мав сформулювати прохання, і я з утіхою дивився, як він мучиться.

— Пане вроджений магу… — таки вимовив він. — Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.

— Як-як? — перепитав я з ласкавим осміхом.

— На посуху, — насилу повторив комісар. — Ось уже майже місяць не було дощу… тим часом стан проростів… викликає побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю… затьмариться.

Він замовкнув і вп’явся очима мені в перенісся; я усміхнувся ширше:

— Сподіваюсь, мене ніхто ні в чому не підозрює?

Комісар пожував губами:

— Що ви, що ви… Ні в якому разі. Безперечно, це стихійне лихо має природну… немагічную натуру. Однак ще трохи — і можна дожидати неврожаю, рівного хіба що лиху тридцятирічної давнини, ви, певно, не пам’ятаєте…

В останніх словах показались тонкі запобігливі нотки. Ще трохи — і він скаже мені «синку»… або, чого доброго, «внучку»!

— Не пам’ятаю аж таких старих часів, — зізнався я сміючись. — І, коли чесно, я ніколи не цікавився сільським господарством. Донедавна мені вірилося, що бруква росте на деревах!

Комісар дивився на мене тужливо; дати б тобі мотику, ясно читалося в його погляді. Вигнати б на поле, під палюче сонце, і тоді поглядіти б на тебе, здоровезного ситого ледаря. Поглядіти б хоч раз на твій бій з буряковою грядкою!..

У наступну секунду комісар гучно зітхнув і приплющив очі. Видко, картина, що уявилася йому, виявилася занадто яскравою.

Я урвав сміх. Помовчав, милуючись безсилою злістю візитера; сплів пальці, потягнувся, розминаючи суглоби:

— Якщо ви, пане магу третього ступеня, не в змозі справити маленьку хмарку — зверніться до бабусь у селах. Народні засоби не завжди заслуговують на осміяння…

Він підвівся. Напевно, він мав ще в запасі якісь аргументи — гроші, вигоди, звернення до мого сумління — та зневага виявилася сильнішою.

— Прощавайте, пане вроджений магу… Здоров’я й усяких гараздів вашій сові!

Слово «вроджений» він вимовив з неприхованою зневагою. Горді ми, горді, нічого не вдієш, наша гордість біжить попереду й розпихає всіх ліктями…

— Обережніше, — сказав я турботливо. — Дивіться під ноги.

Комісар здригнувся.

Про мій дім ходило в околицях багато легенд: подейкували, наприклад, про бездонні колодязі, куди купами летять жертви потайних люків, про крюччя, клоччя, смертоносні — серед них умить задихаєшся — тюлеві фіранки та інші небезпеки, які чигають на небажаного гостя…

Я любив свій дім.

Я ніколи не був певен, що знаю його до кінця. Ось, приміром, не відкидаю, що десь серед книжкового мотлоху досі гуляє справжня сабая, яку мені не впіймати, хоч як старайся. Та якби повідав я пліткарям про сабаю — вони не подивують, інша річ — лютий камін, що перемелює гостя камінними щелепами, або, скажімо, бездонний нічний горщик, що має в круглому порцеляновому череві смертоносні шторми…

— Здоров’я вашій сові! — трохи запізно крикнув я навздогін комісару, що вже йшов.

З прочиненого вікна віяло спекою. Я уявив, як призначений маг третього ступеня (насправді четвертого) виходить на ґанок — із прохолодної сутіні передпокою вивалюється в розпечене марево цього божевільного літа. Як натягає на очі капелюх, як лається крізь зуби й чвалає під сонцем до своєї двоколки…

Чому він мене не любить — зрозуміло. Та чому я його не люблю?

* * *

ЗАДАЧА № 46: Призначений маг третього ступеня закляв від капустянки город площею 2 га. Поле якої площі він може заклясти від сарани, якщо відомо, що енергоємність заклинання від сарани в 1,75 раза більша?

* * *

За півгодини після того, як пішов комісар, дзвоник при вхідних дверях видав негучне, здавлене «дзінь-дзінь». Вочевидь, візитер ніяковів через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусіда, і, так і не припустивши нічого, пішов відчиняти.

Гість вломився, відсунувши мене в глиб передпокою, — шляхетний Іл де Ятер мав властивість заповнювати собою будь-яке приміщення, і заповнювати щільно. У першу мить — поки не притерпишся — мені завжди ставало тісно в його присутності.

— Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, ніби в погребі, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишені, — навіть заздрю…

За звичним натиском і звичною пихою візитера ховалася ніяковість, та сама, що примусила хрипіти мій лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.

— Мої вітання, бароне, — сказав я смиренно. — Бажаєте випити?

— Пиво є? — уривисто спитав шляхетний Ятер.

І за кілька секунд, опускаючи на стіл спустілий кухоль:

— Значить так, Хорте. Татусь повернувся.

Я налив йому ще — не розрахував, піна линула через край.

— Повернувся, — повторив барон здивовано, мов не вірячи своїм словам. — Ось такий, премилостива жабо, номер.

Я мовчав. Гість перехилив другий кухоль, витер піну з жорстких вусів, дихнув мені в обличчя пивним духом:

— О-ох… На світанку. Слугу, що йому відчиняв, я замкнув у підвалі, там будова хитренька, знаєш, можна воду пустити — так труп потім у рові спливає… Чи не спливає — за бажанням.

— Розкисаєш, спадкоємцю, — сказав я співчутливо.

Барон схопився:

— Я?! Таж слуга живісінький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихід був…

Я зітхнув.

Татусь Іла де Ятера, самодур шістдесяти двох років, зникнув безвісти рік і вісім місяців тому. Пустився в подорож із молоденькою нареченою — і пропав; припускалося, смерть від руки невідомих розбійників. За півроку, згідно з законом, спадок і титул перейшли старшому сину Ілу, тому самому, що хлебтав тепер моє пиво.

Утім, якщо старий барон повернувся… пивом таку вість не заллєш. Тут треба міцнішого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негідний син, що дістав спадщину за живого батька.

У найкращому разі мого приятеля чекає віддалений монастир. У найгіршому — труп спливає в рові. Чи не спливає. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навіть ті, хто зроду глухий…

— Сядь, — запросив я.

Барон покірно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кімната переповнена ним наче дріжджами. Тепер полуда спала — посеред вітальні сидів невеликий чоловік у чепурному, та добре пожмаканому вбранні. Навіть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим і ображеним на весь світ.

— Докладніше, — наказав я, усідаючись навпроти.

Барон-самозванець помацав стрижені вуса — обережно, ніби боячись уколотись:

— На світанку будить мене Пер, дурень цей, очі на лобі: старий пан, мовляв, зволили об’явитися, зволили постукатися й пройти до себе. Я перше подумав — наснилось, мені й не таке, бувало… ну та нехай. Потім дивлюсь — премилостива жабо, все наяву, від Пера часником несе… Я його за комір — і в батькові покої, а там, знаєш, я все переробити велів, стіну проломити, хотів мисливську залу влаштувати… І точно — стоїть татусь посеред моєї мисливської зали, і очі вже білі: видко, дійняло його від моїх переробок… Я — бух у ноги: щастя, мовляв, а ми вважали загиблим, те-се… Мовчить, а очі білі! Я…

Барон затнувся. Я не заважав йому; горластий, завжди певний у собі, нахабний з природи і ще більше знахабнілий за останні місяці, мій приятель — можливо, вперше в житті — переживав справжній шок.

— Я, Хорте, злякався, чесно кажучи… Коротше, взяв я та й замкнув. Замок там добрий устигли приладнати, адже мисливська зала, трофеї цінні… Татуся замкнув, Пера — у підвал… ледве встиг. За півгодини челядь прокинулась — і чують же, поганці, неладне. Я їм сказав, що Пера послав із дорученням. Не вірять! По очах бачу… Не вірять, що барон на світанку встав і лакею доручення придумав. І послав — пішки, в одній сорочці. І довкола зали моєї мисливської так і крутяться… А я — до тебе, Хорте. Швидко думай, що робити, або я тебе, Хорте, цими от руками задушу…

Він подивився на свої маленькі аристократичні долоні. Перевів погляд на мене, мов приміряючись. Зітхнув крізь зуби:

— Ну, ходімо… Ходімо зі мною. Треба щось робити, Хорте… я відплачу. Слово Ятера. Ти знаєш.

Я мовчав.

Він шумно засопів:

— У чім річ?

— Дивний народ ці аристократи, — пробурмотів я ніби сам до себе. — Навіщо тобі другий свідок? Я, знаєш, не бажаю спливати в рові. Не той характер.

Хвилину він дивився на мене, ворушачи губами. Потім змінився на лиці:

— Ти… за кого мене маєш, чаклуне? За батьковбивцю?!

Дивлячись у його стрімко побілілі очі, я раптом зрозумів, що він не грає. Не вдає; у цю мить його справді жахає перспектива кровопролиття: і це при тому, що сам він, нічого не усвідомлюючи, уже зробив усе потрібне для цього рішучого вчинку!

Щоправда, його візит до мене в схему тихого вбивства не вкладається.

— Та що ти, Іле, — сказав я лагідно. — У мене й на думці не було, ти хибно зрозумів…

Якийсь час він дивився на мене фамільним поглядом Ятерів — білим скаженим поглядом. Потім в очі його поволі повернувся осмислений вираз:

— Ти… не жартуй так, Хорте.

* * *

«ПИТАННЯ: Що таке магічне діяння?

ВІДПОВІДЬ: Це активне спрямоване діяння, що має на меті змінити щось в навколишньому фізичному середовищі.

ПИТАННЯ: Якого кшталту бувають магічні діяння?

ВІДПОВІДЬ: Побутові, бойові, інформаційні тощо.

ПИТАННЯ: Які різновиди побутових магічних діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Природно-побутові (змінення погоди та клімату, сільськогосподарські діяння), соціально-побутові (змінення зовнішності своєї та оточення, тобто наличинювання; змінення властивостей своїх та оточення, тобто перевертенство; змінення психології своєї й оточення, тобто навіювання, сюди ж належать і любовні чари), ремісницько-побутові (ремонт або псування одягу, житла, знарядь праці, предметів мистецтва та побуту), предметні (діяння з імітацією предмета, як-от мотузки, сокири, смолоскипа, палки тощо).

ПИТАННЯ: Які різновиди індивідуальних бойових діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Атакувальні, захисні й декоративні. До атакувальних належить прямий удар (відповідає удару тупим металевим предметом в обличчя), вогняний удар (відповідає спрямованому струменю вогню), імітувальний удар (удар з імітацією реальної зброї). До захисних належать загальний захист й адресні захисти: від заліза, від дерева, від вогню, від чужого погляду тощо. Адресні захисти можна ефективно комбінувати. До декоративних діянь належать салюти й феєрверки.

ПИТАННЯ: Які різновиди інформаційних діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Поштові (дозволяють обмінюватись інформацією на відстані, обов’язково вимагають матеріального носія, приміром, птаха, чи групи комах, чи будь-якої поверхні, на яку наноситься текст послання), пошукові, вистежні, сторожові, наглядові.

ПИТАННЯ: Які різновиди діянь волієте використовувати ви як майбутній призначений маг?

ВІДПОВІДЬ: Природно-побутові й ремісницько-побутові, а також деякі різновиди інформаційних».

* * *

Ятери жили багато й вільготно, не знаючи браку ні грошей, ні розваг. Нас з Ілом зустрів цілий виводок слуг — від плішивого згорбленого старця до хлопчиська років дванадцяти. Жодного обличчя я не розгледів — самі маківки; у присутності хазяїна челядь де Ятерів була в неперервному поклоні.

У вітальні нас зустріла Ілова дружина — замучена недугами блондинка. Її миршаве личко здавалось намальованим на промащеному папері — ще трохи, і крізь нього проглянули б обриси кімнати.

— Пане Хорте зі Таборе зажадав оглянути мою мисливську залу, — з неприязню повідомив їй барон. — Розпорядіться щодо сніданку, люба.

Сірі баронесині оченята раптом наповнилися слізьми; ні зникнення Пера, ні метушня в домі, ні напруженість у чоловіковому голосі не сховались від неї, а ранній візит «осоружного чаклуна» — тобто мене — зовсім кинув небогу у відчай. Але — треба віддати належне Ілові як приборкувачу жінок. Баронеса присіла в низькому реверансі і, не зронивши ні слова, пішла. Віяло в її руках стовбурчилося пір’ям і через те схоже було на дохлу пташку.

— Ходімо, — хрипко сказав Іл.

У баронських покоях стояла щільна, задавнена кількашарова задуха. Розшита шовком хустинка в руках молодого Ятера зовсім розкисла від поту — барону-самозванцю доводилося щосекундно промокати лоб.

Ключ від мисливської зали — завбільшки з ручку вгодованого немовляти — був, безперечно, шедевром ковальського мистецтва. Ятер нервувався. Двері відсунулися не одразу; імпульсивний барон навіть спробував зламати їх, хоча з першого ж погляду було зрозуміло, що виломити ці двері до снаги хіба що барильцю з порохом.

Кінець кінцем замок піддався. Ятер востаннє витер лоба — спершу мокрою хусточкою, потім рукавом камзола. Повернувся до мене; грізному барону було дуже страшно в цю хвилину, мені навіть подумалося, що якби засув не став коритись — спадкоємець-самозванець зітхнув би з полегкістю…

Я відтрутив їла з дороги, відсунув засув і ввійшов до зали першим.

Так, барон-мисливчик дуже спішив стерти всяку пам’ять про татуся. Майже ніщо не нагадувало про те, що приміщення колись було старому за спальню й кабінет: стіну між кімнатами зруйновано до решти, меблі винесено, підлогу заново покрито керамічними плитами, а стелю — мозаїкою з різних сортів дерева. Стіни рясніли гобеленами, як старовинними, майстерними й утішними для ока, так і новими, виготовленими нашвидкуруч, натхненно-потворними. Гадалося, що кожен, хто вперше ввійде до мисливської зали, завмре, уражений красою мисливських трофеїв (десяток сумних оленячих голів, набиті ватою пташки різного розміру й опудало кабана, виготовлене з порушенням технології, через що тварина здавалася в півтора раза більшою, ніж була за життя), а також зачарований блиском зброї (стійка для списів та рогатин, два арбалети на стінах і кілька бойових клинків, ніяк не дотичних до полювання).

Я зупинився на порозі. Важкі штори на вікнах утримували ззовні світло літнього ранку, і тому я не одразу помітив старого — тим більше що він убраний був у все чорне, ніби ворон.

За моєю спиною шумно сопів спадкоємець-самозванець; скрипнули двері, що замикались тепер ізсередини.

— Доброго ранку, батьку, — сказав Іл над усяку міру фальшиво.

Старий не відповів. Лице його лишалося в тіні.

Запала мовчанка; я відчув — уперше відтоді, коли Іл де Ятер відкрився мені з цією історією — відчув острах і ніяковість, неначе грудей моїх торкнулася зсередини маленька пазуриста лапка.

Я прекрасно знав звичаї родини де Ятерів — адже наші предки жили бік у бік ось уже декілька поколінь. Я добре знав, як ставився до своєї сім’ї Дол де Ятер — ось цей самий раптовий старець. Певний час ми з Ілом дружили дуже тісно — я був чаклун і син чаклуна, переконаний, що світ існує виключно для моїх потреб. Іл був спадкоємець шляхетного роду, гарне й сильне хлоп’я, забите й залякане далі нема куди. Якщо він раптом зникав з мого горизонту — я знав, що батько за якийсь прогріх посадив його до комори, або прив’язав уздечкою до столу (масивної парти з червоного дерева, за якою Ілові належало щоденно осягати розумом геть пусті для нього науки), або засік до напівсмерті; молодші діти Ятерів — то були переважно дівчатка — страждали не менше. Цілими днями замкнені в задушливій кімнаті, вони рукодільничали під наглядом суворої наставниці, їх навіть не випускали до вбиральні, а ставили один на всіх нічний горщик…

Один із Ілових братів — забув, як його звали — у віці дванадцяти років утік із дому з бродячим цирком, і більше про нього ніхто ніколи нічого не чув. Другий виріс тихим мовчазним юнаком, з вигляду ніби нормальним, який, проте, понад усі розваги полюбляв спостерігати за цівкою води з насоса. Він міг дивитись на воду годинами й днями, і лице в нього при цьому ставало м’яким, ніби з воску, і в кутиках рота збиралася слина… Прислуга тихцем насміхалась над молодшим Ятером і приколола йому прізвисько Фонтан.

Тепер, якщо спадок піде від Іла — його судилося дістати Фонтану.

…Старий Дол де Ятер стояв посеред зали, і мені чомусь здалося, що він стоїть досі там, де його залишив Іл. Що за час, поки сина не було, він не ступив і кроку.

— Батьку, — сказав Іл, і голос його затремтів. — Наш сусіда, пан зі Табор, хотів висловити свою радість із приводу вашого раптового повернення.

Старий мовчав.

Фамільна риса Ятерів — ніколи не терпіти заперечень ні в чому — поєднувадася в старому бароні з ніжною любов’ю до дружини й дітей. Цю любов він безперестанку проголошував на бенкеті й на полюванні, відкривав знайомим і незнайомим, аристократам і хліборобам. Він щиро вважав свою дружину красунею, вихваляв її перед друзями і купував їй дорогі прикраси; а якщо дружина, бувало, завиняла чимось (невчасно розкривала рота чи спізнювалася, коли барон зволили чекати її) — її неминуче й рішуче каралося. Нещасна баронеса, Ілова мати, не дожила й до сорока — після її смерті старий Ятер побивався щиро, довго й тяжко.

Та сама фамільна риса Ятерів виявилася в Ілові одразу після затвердження його головним у родині, і виявилась так, що й чадам, і домочадцям це далося взнаки. Дружина його, колись рум’яна й галаслива, скоротилася до напівпрозорості й звелася до становища мишки. Дочок не було ні видно, ні чутно, а єдиний син вряди-годи проливав гіркі сльози, будучи прив’язаним вуздечкою до старовинної парти червоного дерева.

— Батьку… — пробурмотів Іл утретє.

Я підійшов до вікна й обережно підняв штору.

Промінчик сонця пробився крізь товщу порошинок, відбився від кахлини підлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.

Розглядівши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумів нарешті, в чому причина неясної тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всередині.

Закріпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.

На мене — крізь мене! — дивилися білі очі без жодного виразу. Так, із переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самої люті, і я здогадуюсь, як то було Ілові в перші хвилини зустрічі.

Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очі гляділи в одну крапку. Зіниці не розширялись і не скорочувались.

— Іле, — почув я власний спокійний голос. — Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати. Схована від сторонніх очей комірка, німа доглядальниця, часта переміна білизни й постелі — от усе, що треба тобі для виконання синівського обов’язку.

Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очі з мого обличчя на обличчя старого барона. Потім різко відійшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозуміло, чого було більше в його позі — горя чи полегшення.

Повернувши голову, я спіткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зі стіни. По печальній морді подорожувала самотня міль.

— Де ж він був? — глухо спитав молодий Ятер. — Де він був майже два роки? Звідки?..

Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.

Я його не впізнавав.

Років п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусіда, який тягав мене на плечах, обожнював бої на дерев’яних сокирах і на першу вимогу демонстрував славний фамільний меч, який, бувало, стинав по дві-три ворожі голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався — чому Ілів тато, зі мною привітний і лагідний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за їла. Розумніший, хоробріший, от сусід і шкодує, що тупуватий Іл його спадкоємець, а не я…

Був час, коли «дядечко Дол» здавався мені ближчим, ніж власний батько. Не дарма — батько в ті роки сильно подався, смерть матері та мої безкінечні дитячі хвороби підітнули його, у нього не було ні часу, ні сил на забавки з мечами й палками, а цукерки він уважав шкідливими для зубів; потім я подорослішав, і дружній зв’язок із сусідою ослаб, а з батьком навпаки — зміцнів, одначе першим, хто прийшов утішити мене після смерті батька, був усе-таки дядечко Дол…

Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер — двадцять п’ять; останні десять років ми зовсім не спілкувались. Я знав від їла, що характер його батька з приходом старості зіпсувався вкрай. Я був утаємничений у темну історію з його зникненням; я тихо радів, що безумний старий, що закляк оце серед мисливської зали, майже не схожий на того дядька Дола, якого я колись любив.

— Звідки він прийшов? — розпачливо повторив молодий Ятер. — А, Хорте?

Зусиллям волі я відігнав непотрібні спогади. Темне вбрання старого, що стояв переді мною, було ненове й потребувало чищення, проте він не справляв враження людини, що довго й важко добиралась до рідного дому, пішки плелась через поля та ліси. А для їзди верхи його костюм і особливо черевики не годилися зовсім.

— Диви, Хорте… — прошепотів Ятер, та я і так уже помітив.

На шиї в старого поблискував, ховаючись у складках просторого камзола, ланцюг із білого металу. На ланцюгу висів кулон — здається, яшмовий.

— Ти пам’ятаєш цю річ у батька? — спитав я, зарані знаючи відповідь.

— Ні, звичайно, він не носив нічого такого, — озвався Іл з певним роздратуванням. — Не любив цяцьок. Ні срібла, ні каменів — у крайньому разі, золото…

Іл простягнув руку, бажаючи роздивитись кулон ближче. Простягнув — і відсмикнув; несміло зазирнув старому в обличчя. Я розумів його складні почуття; йому важко й страшно було усвідомити, що його батько, який стільки років наганяв страх самою своєю присутністю, перетворився тепер на живу ляльку.

Кулон, якого я торкнувся з неподобною безтурботністю, одразу подарував мені першу прикру несподіванку.

Річ була явно магічного походження.

Із великого шматка яшми невідомий мистець вирізав морду якогось злобного звірятка — огидну, вищирену, мутнооку морду. І присутність цієї морди на грудях збожеволілого барона явно мала якийсь прихований смисл.

* * *

Слуга Пер народився під щасливою зіркою — його труп так і не сплив у рові. Замість цього Перу підвищили платню, подарували зовсім ще новий камзол і відкрили таємницю: відтепер вірний слуга мав обслуговувати немічного безумця, поміщеного до дальньої комірки. Ім’я старого барона вимовляти (або просто згадувати) заборонялося; слугам і домочадцям було оголошено, що на утримання до де Ятера взято старого Перового батька, що він має заразну хворобу, й тому кожного, хто зазирне до комірки або хоча б наблизиться до неї, буде бито батогами й тавровано залізом. (Тяжкість обіцяного покарання явно не держалася купи з легендою, яку вигадав Іл, та барона це зовсім не хвилювало. Мешканці фамільного гнізда давно були вимуштрувані до повної втрати цікавості).

Нова Перова служба тривала цілих два дні.

Третього дня ввечері Пер нагодував старого вечерею (за його словами, він майже приловчився вправлятися з мідною лійкою, і в пана Дола вдалося влити чималу порцію рідкої каші), а нагодувавши, вийшов ненадовго за чистими простирадлами. І двері замкнув ззовні — щодо цього йому був пресуворий наказ.

Перша помилка Пера полягала в тому, що він залишив у комірці запалену свічку. Друга помилка виявилася фатальною: Пер не повісив ключ на ланцюжок на шиї, як наказано, а просто поклав до кишені робочої куртки.

Не дивно, що безумний дід ненароком перекинув свічку просто на матрац. Не дивно, що Пер, прийшовши до каштелянки, захотів поміняти не тільки баронові простирадла, а й свою залиту кашею куртку.

На цьому щаслива зірка Пера закотилась. Тому що взяти ключа з кишені куртки він забув.

— Горить! Пожежа!!

Усе сталося дуже швидко.

Матрац спалахнув. Стара будівля зайнялася миттєво; поки Пер нажахано обмацував кишені, поки біг спотикаючись до каштелянки, поки вив над купою брудної білизни, у якій зникла його стара куртка, — поки слуга робив усі ці передсмертні рухи, Іл де Ятер силкувався збити з дверей замок.

Не вдалося. Зроблено надійно.

Тоді Ятер кинувся до вікна; вікна в комірці зі зрозумілих причин були закриті міцними ґратами. Вогонь охопив уже всю кімнату — повиснувши на прутах, наче збезуміла мавпа в звіринці, Іл міг бачити, як його батько байдужно спостерігає за язиками вогню, що підлізають до нього.

Як займається сиве волосся…

Я бачив потім ці ґрати — людині несила так погнути товстезні прути. Іл зробив більше, ніж до снаги людині, та на кінець діла це не вплинуло.

Збіглися слуги, домочадці, діти. Стали рядком, передавали відра з рук у руки. Вогонь, на щастя, не встиг перекинутись на поблизькі споруди; двері до комірки кінець кінцем зламали, і перед очима постала вигоріла кімната з чорним скрюченим трупом посередині.

Прибіг Пер із ключем. Постояв, поглядів на метушню…

А потім пішов і тихенько повісився в бароновому саду на осиці.

* * *

ЗАДАЧА № 58: Призначений маг третього ступеня замовив клубок шерсті на непожирання міллю. Який діаметр сфери дії замовляння, якщо відомо, що вроджений маг першого ступеня відчув залишкову силу, перебуваючи на відстані трьох метрів од клубка?

Другого вечора ми сиділи в мене у вітальні за глеком вина, точніше, за цілою батареєю глеків. Ятер пив, але не п’янів; сам я спиртного уникаю, та, поважаючи традиції, завжди держу в льосі кілька добірних барилець.

Ми мовчали так довго, що нічні світильники під стелею стали потроху вменшувати світло — вирішили, певно, що ми спимо або кімната порожня. Єдина свічка на столі підкреслювала похмурість змарнілого баронового обличчя, зате при світлі її не видно було ні обгорілих брів, ні поріділого волосся, ні обпалених щік. Я дивився на Іла — і картина загибелі старого барона повторялася перед моїми очима ще й ще, я гнав її, та вона поверталася знов. Найсумнішим було те, що в обличчі стариганя, який байдужно дивився на охоплену полум’ям кімнату, виразно проглядали риси дядечка Дола — такого, яким я його пам’ятав, мого старшого друга. І коли полум’я, кинувшись на старого, огортало його рваним звивистим коконом — я мимоволі заплющував очі, зажмурювався, ніби та нервова панночка.

Якби я опинився поряд — я міг би його врятувати!

…Урятувати, та не повернути розум. Він мав із року в рік жити рослиною в діжці, харчуватись рідкою кашею через бляшану лійку, ходити під себе…

…Але така жахлива смерть?!

…Чому я не владен над часом? Чому я не опинився в ту мить — там?

…Милосердніше було б одразу ж його зарізати. Як Іл, власне, й збирався зробити…

Я здригнувся. З підозрою втупився очима в молодого барона, що сидів навпроти; ет! Якби повернувся Ятер-старший при повному здоров’ї — Іл певною рукою перерізав би татусеві горло. Але тепер — тепер мій приятель жорстоко страждав. Синівські почуття, що всі ці роки жевріли під кіркою задавненої ненависті, були видобуті назовні; вони були бліденькі, непереконливі й ніби побиті міллю, Іл соромився їх — сам перед собою. Хай краще вже чиста ненависть, аніж така любов.

— Вони, — світильники, пробуджені звуком баронового голосу, спалахнули на повну потужність, яскраве світло змусило мого співрозмовника поморщитись. — Вони… їх уже не спинити… язики вирізати, чи що… пліткують. А коли мовчать — думають… Що це я звів батька зі світу. Власного батька загубив! І Пер, скотина така, свідок мій єдиний… Скотина, удавився! Уже пащекують, що я тата два роки в комірці держав… Уже пащекують… І — вірять!

— Що тобі до брудних язиків? — спитав я втомлено. — Хочеш, я нараз позатикаю всі ці роти?

— Ні-і-і, — Іл тяжко замотав головою. — Так не годиться, чаклуне… Так не буде. Роти затикати… це я сам можу, без ніяких чарів. А треба батькового вбивцю… Хто його викрав, хто його розуму позбавив… той і вбивця. Треба знайти. А Пер, дурень, поспішив — я його, може, потім сам замучив би… але ж це потім… Він багато знати міг, згадати щось, цей Пер, адже тоді з батьком разом був, пам’ятаєш, коли його ця дівка звела… Ця сучка, щоб їй жабою вдавитись… Пам’ятаєш?

Я зітхнув.

…Розв’язна особа постукала у ворота пізнього вечора, під час дощу, і назвалася жертвою розбійників. За її словами, негідники забрали в неї карету, убили кучера й слуг, поживилися скринею із сімейними коштовностями — а коштовностей було немало, бо й сім’ю вона назвала відому, шляхетну сім’ю з Південної Столиці.

На той час в околицях не було жодної серйозної розбійницької ватаги. Панянка не змогла вказати місця, де лежать трупи нещасних слуг (темно було, незнайомі місця, ніч, шок); коротше кажучи, авантюристку в ній запідозрили одразу всі — окрім старого Дола де Ятера.

Той, проти звичаю, поставився до панянчиної історії дуже серйозно. Більше того — ні з сього ні з того зажадав нещасну дівчину втішити; у першу ж ніч вона пробралась до старого в ліжко. І він розцвів, тому що власна дружина його давно була упроваджена до могили, а решта жінок, що ділили з ним ложе, бували або продажні, або на смерть перелякані.

Уже на другий день прибулицю ненавиділи всі — починаючи від спадкоємця Іла, якому ввижалося немовля — претендент на його права, і закінчуючи кухарчуком. Вона поводила себе як господиня. Вона відверто знущалася з баронових дочок, які сичали їй услід. Вона провокувала Іла на грубощі, а потім скаржилась на нього старому Ятеру; життя родини, і без того невтішне, повільно перетворювалося на пекло. Барон оголосив про своє майбутнє весілля — напоумити його і за кращих часів ніхто не міг, а тепер старий і зовсім зсунувся з розуму. Іл у відчаї приходив до мене, манівцями розпитував про отрути, їхні властивості й спосіб застосування. Звичайно, всі розмови мали віддалений характер, однак скоро старий запровадив новий порядок вживання їжі: ні сам він, ні його красуня нічого не брали до рота раніше, ніж хто-небудь зі слуг не куштував страву…

Кінець кінцем старий Ятер повідомив про своє бажання зустрітися з родичами своєї обраниці. Зібрано було карету для поїздки до Південної Столиці; наречені відбули, прихопивши з собою декілька скринь добра, серед них і родинні коштовності, і не міфічні, як у панночки, а справжні-справжнісінькі.

За тиждень після від’їзду закоханих до замку повернувся посланий з бароном слуга (той самий Пер). За його словами, барон геть з’їхав з глузду, жбурлявся важкими предметами і вимагав забратися з очей. Перелякана прислуга ретирувалася — краще втратити місце, аніж позбутися життя. До замку Пер повернувся сам — через дружину; решта (кучер, кухар, камеристка та два лакеї) вирішили пошукати щастя-долі де-небудь подалі від ласкавого пана Дола.

Час ішов. Через місяць я порадив Ілові обережно поцікавитись: а де, власне?..

Через міську префектуру (поштові голуби, що літають туди-сюди) підтвердився найсміливіший здогад. До Південної Столиці закохані не прибували, ба більше, тамтешня високоповажна родина ні сном ні духом не знала ні про яких мандрівних пограбованих панянок. Бідолашним голубам доводилось носити вельми холодні, навіть жорсткі послання — а кому приємно дізнатись про авантюрницю, яка використовує для своїх оборудок твоє незаплямоване ім’я?!

Минули два місяці з дня баронового від’їзду; Іл прийшов по допомогу до мене. Пам’ятаю, тоді я багатенько витратив на різноманітні пошукові процедури — розпустив по дальніх околицях побігайків та язиканів, запитував стариганеві речі, що їх приніс Іл, — усе дарма; щоб не знизити свого авторитету перед молодим Ятером, довелося збрехати, що батько його придбав дорогий оберіг проти магічного ока. Іл ще, пам’ятаю, спитав, скільки коштує такий оберіг. Я назвав ціну навмання — таку несосвітенно велику, що Іл мені одразу повірив…

Тоді молодий барон призначив нагороду за будь-які відомості про свого батька. Знайшлись охочі прибрехати й отримати грошенята задурно: таких гнали від воріт батогом. Справжніх відомостей не міг дати ніхто: старого Ятера з молодою нареченою мов драконом злизало.

За півроку Іл увійшов у права спадкоємця. Ще за чотирнадцять місяців старий барон постукав у ворота власного замку, і його зустрів ошелешений Пер…

Рогом вилізла їм ця зустріч. Обом.

— Дівка, — повторив я задумливо. — Як її звали?

Іл де Ятер покривився:

— Ефа.

— Ефа, — повторив я пригадуючи. — Гарне ім’я… Її шукали, Іле. І не знайшли. Тепер, майже через два роки, — і поготів…

Ятер насупився. Витягнув із кишені й поклав переді мною на стіл яшмовий кулон; хижа мутноока морда була вкрита чорною кіптявою і майже невидна, але я пам’ятав чудово кожну її рисочку, що-що, а пам’ять у мене професійна…

На мить мутноока морда відступила вбік, а на її місці проглянуло безпомічне старече лице — дядько Дол, тільки багато років по тому. Як ти змінився, мій добрий дядечку…

Якийсь час я добирав слова. Треба було сказати коротко й переконливо — при тому що я чудово знав, як нелегко переконувати в будь-чому баронів Ятерів. І то в такій ситуації.

Добре б узагалі відкласти розмову на потім. Хай він забуде цю картину — батько, що згоряє перед його очима. В їла міцна натура й здорові нерви…

…А я, цікаво, коли-небудь цього позбавлюся? Запаху смаленого м’яса, такого реального, що годилося б заткнути ніздрі?

— Так, — сказав я, дивлячись на закіптюжений кулон. — Мені все-таки гадається, що, хоч лихі язики й не страшні тобі — треба б їх про всяк випадок повкорочувати. Давай завтра, перед похороном, я потихеньку твоїх слуг…

— Це моя справа, — сказав Іл аж надто гостро, майже грубо. — Я до тебе… я з тобою про інше. Що ти скажеш про цю річ?

Я покривився, вирішивши цього разу пустити його непоштивість повз вуха.

— Бач, Іле. Цю річ… виготовив великий маг. Вона має в собі відблиск чужої сили, чужої волі…

У камінчику було щось ще, я сам не розумів, що це таке, та Ілові в своїй некомпетентності зізнаватися не спішив.

— Я так і думав, — сказав Іл з огидою. — Що це чаклунівська цяцька…

— Думаю, він уже не загрожує, — сказав я м’яко. — Він тепер так і буде… безсило вишкірятись. Що ти ще хотів дізнатись?

— Батька заманили до пастки якісь чаклуни, — прошепотів Іл зі свистом. — Я знав, Хорте, я відчував…

У голосі його бринів справжній біль.

— Який ти непослідовний… — пробурмотів я.

— Що?

— Ні, нічого, вибач… Іле, заспокойся, будь ласка. Ти до кінця виконував свій синівський обов’язок, не ти винен, змінити вже нічого не можна…

— Мовчи! — гаркнув Ятер, і світильники під стелею спалахнули нестерпним білим світлом. — Ти… та заткни ці свої каганці, таж неможливо розмовляти!

Я клацнув пальцями, наказуючи світильникам пригаснути й не реагувати більше на звуки. Іл, розпаляючись усе більше, продовжував:

— Якась жаба заманила батька до пастки… Якась чаклунівська паскуда, пробач, Хорте, але якась чаклунівська сволота відбила татові глузд, та ще знущаючись цяцьку навісила… Вогонь цей… Чи сам Пер прогрішив, чи сам батько свічку перекинув, чи це вони глузуючи все так улаштували, щоб я…

Він замовк і подивився на свої долоні. Страшнуваті були руки — після того, як довелося гнуть розпалені ґрати.

— Іле… — почав я примирливо. — Подумай. Хто — вони? З дівкою він поїхав, авантюрниця його обдурила, обікрала, зіллям обпоїла… і кинула. Трапляються такі діла, сам знаєш…

— І це, — кулак упав на стіл поряд із кулоном, — це теж дівка йому навісила? Га?

Я знизав плечима:

— Хтозна. Може, й дівка.

— Таж ти сказав — здоровий чаклун це зробив.

— Я сказав — великий маг…

Очі Ятера люто звузились:

— Ти сказав… Виляєш. Крутиш. А я цього діла так не кину. Якщо ти, чаклуне, зараз відмовишся… жаба нам свідок, я іншого знайду. До столиці поїду, золотом заплачу, та цього діла так не кину й власника цієї цяцьки знайду! Чуєш?!

Він накручував себе, навмисне злив. Він сам себе переконував, що страшна загибель батька збурює в ньому синівський гнів і бажання помститись; насправді вже завтра вночі він міцно спатиме, і безумний старий, що згоряє живцем, не насниться йому.

Насниться — мені.

— Не мій клопіт, — пробурмотів я відвертаючись. — Іди, шукай… Але ніхто не візьметься розшукувати людину, яка виробляє такі кулони. Це небезпечно, вибач.

Запала тиша. Світильники, не сміючи реагувати на тишу, горіли так само рівно; кабаняча морда з темної яшми вишкірялася на столі, в оточенні винних патьоків, мені навіщось пригадалося заляпане кров’ю осіннє листя, вепр, що вмирає на пухкій землі…

Той самий, чиє опудало тепер припадає пилом у мисливській залі Ятерів, той самий, що скоро стане здобиччю молі.

— Хорте, — сказав Ятер, коли мовчання стало зовсім уже тяжким. — Хорте… Пам’ятаєш, як я тебе з колодязя тягнув?

Я покривився.

…Нам було років по тринадцять, Ілів батько був у від’їзді, а тому нам удалося майнути на нічну риболовлю. Ні до якої риби, звісно ж, не дійшлося — ми всю ніч купалися, смажили м’ясо на рожні, пили пиво й дуріли, а над ранок я здобувся на феєрверк.

В околишніх селах досі ходять легенди про це видовище. Я вивернувся весь — запустив у небо всі мої уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, і шкодував тільки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моїм мистецтвом до глибини душі — його наївна радість так розсмішила мене, що останній вуглик я запустив баронету в штани.

…Ми розсварилися на все життя. Зі слізьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима і, мугикаючи пісеньку, пішов додому.

У дорозі мені трапився колодязь.

Певно, сама доля відплатила мені. Бо коли, зойкаючи на всі голоси й насолоджуючись відлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно — ноги мої ковзнули з вологого від роси каменя, і я перекинувся в чорну безодню.

Луна підхопила тепер уже справдешній зойк.

Упав я відносно вдало — принаймні шию не зламав і не знепритомнів, а значить, і оптимізму не втратив. При мені були мої замовляння — я міг скинути ланцюга, закріпленого на коловороті, міг піднятись, як муха, по прямовисній стіні, міг, у разі невдачі, прикликати людей собі на допомогу…

Ось тут мені виліз рогом той феєрверк. Виявилося, що сил, потрібних навіть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.

І ось коли я зрозумів це — настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти років, улюбленця долі, переконаного, що світ існує тільки для нього.

Холод. Темрява. Жах смерті.

Я мав борсатися в крижаній воді, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимістичнішими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькі стінки не було змоги — руки зривались, нігті обламувались. Охоплений болем і панікою, я взявся кричати щосили — горлати, надсаджуючи горло, з останніх сил кликати на допомогу, і мої крики вже переходили в булькання…

Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирічний Іл, якому я півгодини тому підкинув жару до штанів.

Коли я побачив людське обличчя над собою — моя радість була тоді такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впізнав недавнього товариша; я ждав, що він скаже єхидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?

Я знав, що він щось таке скаже. Тому що сам, на його місці бувши, сказав би так.

— Зараз, — хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утіхою. — Тримайся, тільки тримайся, я ланцюга скину…

Я тонув.

Ланцюг упав поруч, та я не міг уже підтягнутись. Усе, що я міг, — схопитися за нього зубами, залишивши ніздрі над водою.

— Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…

Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирічного підлітка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобіт.

Метал був солоний, із присмаком крові. Цей присмак я запам’ятав на все життя.

Іл пірнув у воду поряд зі мною. Його пояс уп’явся мені в пахви; прив’язавши мене, Іл став підійматись, тепер на мене падали холодні краплі, і важке дихання знай зривалося в приглушений стогін…

Потім ланцюг перестав смикатись, і завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути моє задубіле розмокле тіло.

Усе це я пам’ятав уже уривками.

Ліхтар у його руках. Лице, освітлене цим ліхтарем, скривавлені долоні, налякані, співчутливі очі:

— Ти живий?..

Ті самі очі дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грізного барона Ятера:

— Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — сказав я, відкидаючись на спинку крісла.

…Кажуть, у деяких родинах досі шанують Закон Терезів.

Тобто дикунську традицію давніх часів, коли людина, чиє життя врятували, ішла до рятівника мало не в рабство, поки не трапиться можливість поквитатися… Дивно жили наші пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традиціям, вони не тільки вижили, а й нащадків наплодили… Це що ж виходить — з тринадцяти років я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провінційного барончика?

— Я все пам’ятаю, Іле…

Люте обличчя мого співрозмовника зробилося по-собачому благальним:

— Ну?..

— Я все пам’ятаю… Але я не візьмусь. Вибачай.

Скажений білий погляд був мені за відповідь.

* * *

ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилає послання на відстань 1000 км. На яку відстань надішле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однакові?

* * *

Ось уже два роки минуло відтоді, як я відпустив останнього слугу — будинок, двір і город обслуговували мене без сторонньої допомоги. Складну систему заклинань наклав за моїм замовленням один дуже хороший призначений маг — не тому, що я не впорався, а тому, що побутові проблеми має вирішувати фахівець; таким чином я позбувся потреби самостійно стягати чоботи — і заразом дістав можливість проводити життя в благородній самотності.

Години зо дві після того, як Ятер пішов, я сидів у вітальні, грав світильниками, імітуючи феєрверк, і пив холодну воду.

Утрачати друзів прикро. Навіть коли вони не друзі давно, а просто добрі знайомі, і навіть якщо прекрасно розумієш, що іншого виходу нема. Я не міг не відмовити Ілові, але навряд чи молодий самодур коли зрозуміє мою правоту.

Це тут, у провінції, я виконую функцію великого й жахливого, й землі навколо тремтять від самого мого імені. Правильно, що тремтять; адже світ — як ми знаємо з географії — широкий, у світі водиться багато всякого… не проти ночі буде згадано, і вимагати від мене, щоб я ліз із рогатиною в чуже гніздо, — безглуздо, я ж не кат собі.

Відходячи, Іл відпустив їдке слівце про мої магічні здібності. Він був схожий при цьому на розпусну бабу, яка всяку цнотливість вважає за чоловічу неспроможність…

Близько четвертої години ранку я таки зібрався спати. Піднявся нагору, та, ідучи до спальні, забрів ще й до кабінету — і, як виявилось, не випадково.

Скло тремтіло. У вікно били ніби мокрою ганчіркою. Купою ганчірок — важких, наполегливих; я не одразу зрозумів, у чому річ, а зрозумівши, поспішив розкрити і вікно, і штори. Як довго вони вже б’ються?!

Нічні метелики. Їх залетіло сотень п’ять, не менше; світильника, якого я поставив на стіл, одразу стало не видно — так обліпили його чорні оксамитові крила.

Запахло смаленим. Я копався в шухляді столу, шукаючи записника; мружачись, прочитав вигадливе поштове замовляння, яке досі не спромігся вивчити напам’ять, — може, лінь тому причина, а може, інстинктивна нелюбов уродженого мага до вигадок призначених.

Метелики, вмить утративши інтерес до життя, опали на підлогу, мов осіннє листя. Я закашлявся від здійнятого в повітря пилку; чорні тіла вкривали килим, ще й не просто вкривали, а візерунком. Складаючись у текст повідомлення.

Я обійшов кімнату — вздовж стіни, щоб не наступити на текст. Знов запалив світильник, і ще один, під стелею. Повернувся до столу. Узяв папір, умочив у каламар перо, готовий спершу переписати повідомлення, а тоді вже розбиратися.

«Високоповажаний уроджений магу Хорте зі Таборе! Закритий Клуб Кари повідомляє вам, що на останньому розіграші одноразових заклинань на ваше ім’я випав виграш. Ви дістали право на одноразове використання Кореневого Заклинання Кари… Для отримання призу вам слід прибути до правління Клубу не пізніш як першого вересня. З собою мати членський квиток з позначкою про сплату внесків.

Вітаємо!

Лічильна комісія».

* * *

«…Ви зібрались до Північної Столиці вперше за останні десять років, а можливо, і вперше на віку. Ви розгублені: як підготуватись до поїздки, що покласти в дорожню скриню, як поводитись, щоб не видатись непоправним провінціалом?

Заспокойтесь. Північну Столицю щодня відвідують сотні приїжджих магів, у всіх у них виникають схожі проблеми, і майже всі їх успішно вирішують. Прислухайтесь до наших рекомендаційі нічого не бійтесь!

По-перше, документи. Якщо ви член якого-небудь магічного клубувізьміть із собою членський квиток. Якщо ви призначений магвізьміть свідоцтво про ваше призначення й надання магічного ступеня. Якщо ви вроджений магвізьміть будь-яку гральну карту й на її лиці напишіть кров’ю власне ім’я (червоне чорнило теж згодиться, однаково для вас, уроджений, будь-який документпуста формальність).

Якщо на вулицях міста вас попросять пред’явити документині в якому разі не хвилюйтеся й не соромтеся, а також не ображайтеся й не сердьтеся. Не треба вивергати полум’я чи перетворювати вартових на свинейлюди на службі, проти вас вони нічого не мають і, вивчивши ваші документи, найпевніше ввічливо побажають вам удачі в усіх справах. Та якщо ви станете чинити їм опір, вони, звичайно, не зуміють утримати вас, однак у той-таки день вам доведеться поспіхом покидати Північну Столицю, щоб не зустрітися лицем до лиця з королівськими магами на службі порядку. Що потужніша влада, то потужніші маги їй служать, а влада короля Ібрина в столиці все ще вважається дуже міцною…

(Якщо ви консерватор і всяку службу вважаєте принизливою для магапросто візьміть до відома, що в наші дні не всі додержуються традиційного погляду).

Повернімось до наших збирань. Документи готові; потурбуйтесь про одяг. Не варто тягти з собою до столиці весь свій гардероб, однак деякі потрібні речі просто мусять знайти місце у вашій скриньці.

Неодмінно візьміть два чорні плащі до п’ят: один оксамитовийдля урочистих нагод, другий шкіряний — на випадок негоди. Накладні срібні (золоті) зірки для плаща та для капелюха (якщо ви захочете вступити до клубу, без срібних зірок вам не ступити й кроку). Якнайбільше непротирних штанів і замовлених проти поту білих сорочок; тепла білизна й піжама з начосому столиці весь час дмуть холодні вітри, а в готелях не вщухають протяги… Утім, якщо ви подорожуєте влітку, білизну треба брати тонку, а капелюхсвітлий, крислатий.

Заздалегідь замовте поштою карту столиці. Вивчіть назви центральних вулиць і головних майданів, а також їхнє розташування; заздалегідь поміркуйте, у якому готелі вам хотілося б зупинитись. Запам’ятайте: нема нічого жалюгіднішого, ніж маг, що безпорадно крутить головою посеред перехрестя.

Прихопіть із собою так багато грошей, як тільки можете. Північна Столиця не любить бідняків…»

* * *

До Клубу Кари років двадцять тому вступив мій батько. Якась була незрозуміла історія; незлостивий і загалом сумирний, тато раптом страшенно захотів скористатися замовлянням Кари, і не яким-небудь похідним, а саме Кореневим. Підозрюю, це якось було пов’язано з материним поганим настроєм; підозрюю, що батько ревнував, і точно знаю, що ревнував зовсім дарма. Проте вступний внесок — немалий! — було заплачено, і батько не став виходити з клубу, коли його темні пристрасті вгамувались. Навпаки — в розмові зі знайомими досить було мовити, що «на останньому розіграші в Клубі Кари…», як усі обличчя ставали перебільшено уважними.

Потім виявилось, що простіше вкусити свій лікоть, аніж реально виграти Заклинання. Батько з гіркотою казав, що засновники клубу — шахраї, що вони обдирають рядових членів, що замовляння Кари — як в’язанка сіна під носом дурного віслюка: він тягнеться, іде, а в’язанка віддаляється… Проте вже сплачених грошей було шкода. Батько перестав бувати на розіграшах, та внески продовжував платити; після його смерті я вспадкував членський квиток і теж заплатив, пам’ятаю, за декілька років…

Милостива сово, а за скільки ж років у мене не плачено?! Доведеться робити витрати, та ще й які!..

Я клопотав собі голову всякими дурницями, порпався в скринях, намагаючись відшукати парадний костюм, чорний із золотом плащ і відповідний нагоді капелюх. Я ходив по дому з безглуздою усмішкою, а всередині мене все натягалася й натягалася солодка струна.

Заклинання Кари!..

Я уявлення не мав, кого й за що збираюся карати. Але Кореневе заклинання! Те саме, володіння яким — нехай тимчасове! — дарує справжню всемогутність. Я, провінційний маг, — усе-мо-гу…

Кінець кінцем струна натяглась до краю. Покинувши скрині розкритими й речі розкиданими, я вийшов на ґанок і потягнув носом повітря.

Світало. Запізно для справжніх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.

Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустріч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.

Прослизнув у діру в паркані.

Чорним струмком зринув з гори — туди, де ще спало в передсвітній каламуті найближче село.

Так, посуха. Пробираючись по городах, я помітив, як пожовкло бадилля.

У курнику було тихо. Давнішні діри в стінах ретельно забиті; це ви дарма, мужички. Не буває курників зовсім без дір…

За хвилину мій рот уже був залитий кров’ю й заліплений пір’ям. Дурні курки не встигали прокинутись; перш ніж забрехав перший собака, я перегриз десь півдесятка горлянок. П’яний від щастя, тягнучи за собою тушку молоденького півника, я сунувся назад у діру; здобич довелося тут і кинути. Дивуючись нерозуму собак, я війнув у посохлі зарості за сараєм і, давши гаку, підкрався до села знову — з іншого кінця.

І все повторилось; я пішов тільки тоді, коли запахло димом, собаки очманіли й тонкий голос, майже дівчачий, заголосив з підвиваннями на все село:

— Тхір! Ой, люди, знову тхір!

Через поле я забіг на гірку, до себе. Довго терся боком об поріг; потім піднявся на дві ноги і, похитуючись, зовсім щасливий, поплівся до спальні.

Підіймалося сонце.

* * *

Вони прийшли, напевно, всім селом. Похмурі. Налякані. Злі. З дохлими курми в руках; курей було, як мені здалося, штук п’ятдесят.

Заступили собою весь простір перед ворітьми; за хвіртку пройшла делегація на чолі з комісаром, призначеним магом третього ступеня (насправді четвертого).

Ніхто нічого не казав. Усі дивились на мене. Важко. Докірливо. То на мене, то на пір’ячко, що не знати як прилипло до мого ґанку. Руденьке й біленьке пір’ячко в бурих плямочках.

Добре, що я встигнув, піднявшись із ліжка, умитись. Очистити від закипілої крові свій безсоромно усміхнений рот.

Ось і тепер — вони дивляться на мене з люттю й відчаєм, а я ледве втримуюсь, щоб не посміхнутись.

Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодної хмаринки, небо.

— Ну, що дивитесь?

Мовчання.

Я кривлюся з фальшивою нехіттю:

— Ідіть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.

Вони мовчать, не вірять.

— Зроблю! — кричу я магу третього ступеня (насправді четвертого). — Зроблю, нехай так і буде! Вік пам’ятатимете милість Хорта зі Табора!

Розвертаюсь і йду в дім.

А за півгодини на потріскану землю падає дощ.

Мільйон років тому (початок цитати)

Вільних квартир було багато, бабусі з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обіцяючи їм усі зручності за сміховинну плату; Стас залишив Юлю з Аліком на лавочці в оточенні валіз, а сам пішов вибирати квартиру і вибрав години через три. Повернувся задоволений і заклопотаний, у супроводі енергійної тітки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала відібрати в Аліка його рюкзачок, та син відборонив своє право чоловіка тягати важке, і тоді маклерка підхопила поліетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником і залишками дорожньої їжі.

Плелись хвилин п’ятнадцять.

Вузька вуличка серпантином вилася в гору — опівдні сонце затопило її всю, і маленькі тіні під парканами геть-чисто були окуповані потомленими собаками. Поряд була пошта, і зовсім поряд — п’ять хвилин крутого спуску — виявився вхід у парк.

Квартирка, схоже, багато років стояла без господаря. Тим краще, сказала тітка-маклерка. Не стануть набридати хазяї, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванної душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грієш — і до лійки; утім, навіщо вам душ, ви начеб на море приїхали?

Та й справді…

Аліку, здається, сподобалось. Він миттю познайомився з сусідськими хлопчаками, і вже за півгодини Юля могла бачити, як її син скочується з крутого схилу на чиємусь самокаті — з підшипниками замість коліс. Плодові дерева, що росли в сусідньому дворі, виявилися семирічному хлопчику по коліно — ось яка крута була вулиця; зовсім поряд — здається, тільки простягни руку — підморгували з гілок абрикоси, сливи, яблука.

Юля відійшла од вікна, постояла над розкритою валізою. Квартирка не подобалась — тут пахло чи то комірчиною, чи то поганим готелем; навіть чиста постіль, видобута з постільної тумби, здалася надто вже чужою.

— Де б ти хотіла повечеряти? — спитав Стас.

Вона не знала. Вона взагалі не хотіла вечеряти. Вона так утомилась — довга дорога, жара, дожидання, — що із задоволенням упала б на ліжко й заплющила очі бодай на годину…

— Влаштуймо святкову вечерю, — сказав Стас. — Знайдемо якийсь пристойний ресторан…

Вона насилу всміхнулася.

Стас був спокійний і певний себе. Він свій обов’язок виконав — містечко за вікнами, квартира — ось вона, і навіть не дуже дорого. Хазяїна ми не побачимо три тижні, каструлі на плиті, чайник електричний, вікна виходять на схід, і, якщо добре висунутись, можна навіть побачити краєчок моря.

— Заморилась?

За вікном кричали хлопчаки. Хтось уже ревів — не Алік, дякувати Богу, не Алік; Юля кинулася до вікна, але Стас утримав її:

— Самі розберуться…

Піймав її за руку. Пригорнув до себе; від Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надійного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осіла, мов сніговик, підтанувши.

— Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…

— Аліку! — Юлі ніяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов ні те ні се — не нахабний, та й не делікатний. — Ходімо вечеряти!

Вони знайшли кафе — звичайне, яких багато. Із динаміка лився солодкавий попсовий потік — «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтані навіщось мокли пластмасові квіти. Юля одразу й назавжди забула, що вони їли і яке вино пили, — через утому вся вечеря здавалась їй змазаною, ніби недбалий відбиток пальця на мутному склі…

Тільки в парку — після вечері вони пішли прогулятись — вона нарешті отямилась. Тільки в парку змогла нарешті зрадіти; на вечірньому небі темніли брили магнолій, лежало під зірками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазні лебеді. У залізній клітці ув’язненим росло нещасне дерево араукарія; ліхтарі не горіли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливі, іноді підпилі люди з ліхтариками, і перед кожною компанією повзла по землі біла пляма світла…

У темряві Алік знайшов світлячка. Довго милувався теплим вогником на долоні, міркував, як візьме світлячка з собою, до міста, й покаже в школі дітям; потім, бажаючи роздивитися кузьку ще краще, навів на неї промінь свого ліхтаря — і, на секунду розгубившись, поспішив віднести світлячка у кущі. Ще й руку довго витирав об штани; Юля сміялась. Це ж треба, такий милий вогник у темряві — і така бридка комашка при світлі…

Потім вони повернулися до найманої квартирки, поклали Аліка спати й довго стояли на балконі, слухаючи віддалений шум моря, поклавши голови одне одному на плечі, як коні.

* * *

Юля провела пальцем по борозенці ключа — він тут засувався в замок якось дивно, догори дригом — і з третьої спроби відімкнула голі, не оббиті дерматином двері.

Вони відправились на пляж, а захисний крем забули. І згадавши про це, Юля кинулася назад, полишивши Стаса й Аліка повільно спускатись по крутих кам’янистих сходах…

Після свіжого повітря запах маленької квартирки знову прикро вразив її.

Вона знайшла крем — на самому дні валізи, наче навмисне.

На секунду затрималась, щоб глянути на себе в дзеркало. Така прикмета — якщо доводиться повертатись, подивись на своє віддзеркалення, і невдача помине тебе…

Не сподобалася собі. Заклопотане (здається, відпочивати приїхали?) бліде обличчя під козирком дешевої пляжної кепки. Дзеркало в передпокої теж було своєрідне — тьмаве, овальне, у древній латунній рамочці.

Юля осміхнулася над силу. Ото ще, дзеркало їй не подобається… Вони приїхали в найкращий на землі куточок, вони живуть поряд із морем — а їй не подобається дзеркало!

І, з третьої спроби замкнувши двері, вона кинулась наздоганяти Стаса й Аліка, а ті відійшли вже досить далеко, і засапаній Юлі не раз і не два доводилося запитувати в засмаглих перехожих дорогу до міського пляжу…

При вході на пляж сидів, торгуючи трьома лакованими шишками, статечний дідок у білій панамі.

Пляж виявився маленьким, велелюдним, не дуже чистим, усіяним незручною грубою рінню; Алік, кульгаючи, дібрався до води, плюхнувся — і з криком вилетів на берег: одразу ж за лінією прибою сизим фронтом стояли медузи.

Юля якось знайшла вільну місцинку, розстелила підстилку, але кінець пляжного парасоля ніяк не бажав устромитися в каміння — з таким самим успіхом можна було б довбати асфальт. Мовчки підійшов Стас; насів, округлюючи м’язи, — сталева ніжка зі страшним скреготом провалилася вниз і міцно стала в камінні. До першого пориву вітру, як здалось Юлі.

Так само мовчки вона розкрила парасоль. Маленька тінь у формі еліпса накрила підстилку; Юля сіла, підібравши коліна до підборіддя, а поруч усівся Стас.

— Ну, що ти насупилась? — спитав утомлено. — Що тобі не подобається?

— Медузи, — із зітханням зізналася Юля.

— Нічого, не останній-бо день… Завтра вони підуть.

Сказав упевнено, так, ніби сам мав владу насилати й відкликати медузячу армію. Витрусив із пляжної сумки матрац. Усівся надувати його; дивлячись, як закругляються в’ялі зелені боки, Юля раптом заспокоїлась. Усі побутові негаразди, людний пляж, бузкові драглисті тіла — дрібниці, нікчемні дрібниці, як порівняти з літом, з морем, відпусткою, якої чекали цілий рік, до якої відлічували дні…

Сидячи під вицвілим парасолем, Юля дивилась, як Стас висаджує Аліка на матрац біля самого берега. Як Алік підбирає ноги, боячись медуз; як Стас мужньо входить у воду по пояс, по груди, відштовхується й пливе в медузячому бульйоні, Алік щулиться на матраці й схвильовано кричить… І от уже фронт прорвано, матрац погойдується на чистих хвилях, Стас плаває навколо з виглядом голодної піраньї, Алік кричить тепер уже захоплено й стрибає з матраца у воду, а товста тітка на підстилці, що поряд, похмуро косить очі на Юлю. Як можна дитину відпускати на глибоке, та ще й з батьком, читається в її несхвальному погляді; Стас махає Юлі рукою, Алік, відфоркуючись, махає теж, Юля махає у відповідь…

Медузи пішли за два дні — просто тому, що море раптом остигло до плюс дванадцяти градусів.

Нараз з’явилося багато часу, бо сидіти на пляжі не купаючись Стас категорично відмовився, й Алік підтримав його, та і Юлі стирчати під парасолем таки набридло; і ось, підснідавши черговими сосисками в черговій забігайлівці, вони пішли досліджувати парк.

Бабця з червоною пов’язкою на рукаві сиділа під неосяжним платаном — стежила за порядком, торгувала все тими ж незмінними лакованими шишками. Циркулювали, як вода, екскурсанти; коли чергова їхня хвиля відкочувалася до автобусів, можна було спокійно поблукати по алеях, галявинах, тінистих або сонячних доріжках.

Самотній лебідь сичав на собаку — собака навіщось оббігав озеро, лебідь переслідував його, витягнувши шию, і сичав, як кіт.

Хлоп’ята тичкою виловлювали монетки з чорної й прозорої, мов срібне дзеркало, води. На одному кінці тичини кріпився магніт, на другому — грудочка жуйки; грошенята, непідвладні магніту, ловили на жуйку або витягали сачком. Алік спостерігав зачаровано, та йому «порибалити» не дозволили. А тут ще й тітка-екскурсовод закричала з протилежного берега, засварилась, обурена хуліганською хлоп’ячою діяльністю…

Стас без кінця фотографував — Аліка з лебедем, Юлю з двома лебедями, Аліка під платаном, Аліка під водоспадом, Юлю над водоспадом, на тлі гір, на тлі палацу, ще на якомусь тлі; інколи Юля забирала з його рук фотоапарат, він був теплий. Вона ловила у видошукач обидва усміхнені обличчя — чоловікове й синове — і щоразу знову дивувалась їхній схожості. Алік був зменшеною копією Стаса…

Куди цікавіше, ніж клацати фотоапаратом, було спостерігати, як знімають інші. Як розташовують дітей на тлі водоспаду, виставляють їм уперед то праву, то ліву ногу, репетирують усмішку, лають у разі невдачі й починають усе спочатку, а до всього звиклі малі витримують «фотосесію», поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою відтворити на обличчі «кіношний» білозубий оскал…

Кумедно.

У парку було насправді добре. Легко на серці; напевно, люди, сто років тому вибираючи місце для кожного каменя й кожного дерева, були під владою натхнення. Напевно, бездіяльні курортники, яких щодня привозили сюди височезні чадні автобуси, якимось чином почували це й переймали своєрідний ритм щасливого парку…

— Жіночко! Відійдіть убік, будь ласка!

Юля здригнулася. Сказано було не їй, та в голосі було стільки роздратування, що навіть ті екскурсанти, до яких ніяк не можна прикласти слово «жінка», закрутили головами.

Товстошиїй, у білих шортах бичок фотографував свою подругу — як і заведено, по стійці «струнко» навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова пані — її й погнали, причому слова «будь ласка» ніяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабність наказу.

— Прошу, — процідила жінка крізь зуби й повільно, з виразом огиди на лиці відійшла.

— Ще й сичить, — пробурмотів фотограф. — Ходять тобі тут усякі Маньки з пивзаводу…

— Що?!

— Ну або з майонезної фабрики, звідки ти там приїхала…

Фотографована подруга хихикнула.

Юля здивувалась. Магнолії, небо та море внизу, лілеї в басейні, самшитові кущі — усе це настільки відрізнялося від звичного хамства страховища в білих шортах, ніби в злагодженому симфонічному оркестрі знайшовся п’яний, синій, у мокрих штанах музикант.

Незнайома жінка теж була вражена. І — не зуміла пропустити слова повз вуха. Вона зашарілася — вмить; здається, на очах у неї навіть виступили сльози.

Стас ступив уперед. Юля не встигла злякатися — Стас щось сказав Білим Шортам, ті відповіли добірною лайкою, фотографована подруга радісно засміялась на тлі куща. Стас іще щось сказав — кругла голова Білих Шортів раптом налилася кров’ю, Юлі здалось, що ще мить — і цей ясний день затьмариться, окрім хамства, ще й мордобоєм…

Але минулось. Подіяли крижаний спокій Стаса та його залізобетонна певність — без краплі зайвих емоцій, без гарячковості або агресії. Напевно, в цю мить він більше ніж завжди був хірургом, хірургом до самих кісток.

Білі Шорти ще довго лаялись і бризкали слиною, а Юля, мертвою хваткою вчепившись у Стаса і в притихлого Аліка, гордо ступала алеєю вниз. На них поглядали радше зацікавлено, ніж схвально; навколо Білих Шортів та його подруги утворився порожній простір — карантин.

І вже біля хвіртки їх наздогнала та сама незнайома жінка.

(кінець цитати)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Цікава геральдика:

ГЛИНЯНИЙ БОВВАН НА ЧОРНОМУ ТЛІ

Я не був у клубі років п’ять, не менше. І приблизно стільки ж не був у місті; метушня завжди діяла на мене гнітюче. Ось і тепер — просто за міською брамою в мене почала боліти голова.

Клуб розташовувався в самому центрі, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публічних розваг. Вхід до будівлі клубу прикрашали два бронзові грифони — і якщо один напівлежав, поклавши голову на кігтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ґанку були положисті, рожевого мармуру. Двері погодились відчинитися тільки після значного з мого боку зусилля; я ступив усередину — праворуч виявилося дзеркало, і на секунду я побачив своє відбиття: чорний плащ до підлоги, чорний капелюх, розшитий зірками, усе відповідно до протоколу. Різні очі — праве синє, ліве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моєму випадку вже надто яскраво — у батька, приміром, обидва ока були голубі, відмінність полягала у відтінку.

— Як ся має ваша сова?

Я розвернувся.

Старигань був сивий, мов зріла кульбабка. Праве око каре, ліве — каре з прозеленню; обидва гляділи з професійною доброзичливістю:

— Молодий пан — член клубу чи тільки бажає вступити?

Я зняв із шиї шкіряну торбинку для документів. Витягнув членський квиток, поводив перед носом дідка:

— Сова почувається добре. Моє ім’я Хорт зі Табор, я хотів…

— Як плине час, — сказав дідок, й обидва його ока застелило легким серпанком. — Я, вельмишановний пане, пам’ятаю, як радів ваш батько вашій щасливій появі на світ… А ваша бідолашна матінка! Після стількох утрат, у такому зрілому віці — нарешті вдалі пологи…

Я насупився. Не люблю, коли сторонні виявляються посвяченими в інтимні таємниці нашої родини. Тим більше не люблю, коли про ці таємниці патякають.

— Скільки вам? — спитав дідок з чарівною усмішкою. — Двадцять п’ять?

— Дозвольте мені пройти до правління, — сказав я крижаним тоном.

На полірованій стійці гардероба застиглою калюжкою лежав пташиний послід. Судячи з екскрементів, здоров’я сови, що залишила їх, було в повному порядку.

* * *

Востаннє я платив внесок двадцять п’ять місяців тому; тепер мій борг улігся золотою гіркою на чорному оксамиті столу. Пан голова правління кивнув панові касиру — мої грошенята перемістилися зі столу в мішечок, а потім у сейф.

— Отже, пане зі Таборе, ви отримуєте у свою волю Кореневе Заклинання — з умовою, що його буде реалізовано протягом шести місяців. Якщо по закінченні цього терміну ви не скористаєтеся своїм правом — його, тобто право, у вас вилучають, а на кару забороняють брати участь у наступному розіграші.

На плечі в голови правління тупцялася пристаркувата, бувала сова. Розплющила одне око, плюснула в мене жовтизною сонного, зневажливого погляду — і зажмурилася знов.

— Заклинання вимагає значного зусилля, використання його має обмеження за ступенем… утім, вам, пане зі Таборе, як надступеневому вродженому, ця частина інструктажу не знадобиться. Розпишіться — й отримаєте муляж…

Голова правління нахилився, відкриваючи шухляду столу; сові довелося трохи розгорнути крила, щоб утриматись на його плечі.

На чорний оксамит лягла грубо зліплена глиняна статуетка — непропорційна людська фігурка. Довгаста голова була такого ж розміру, як решта тулуба; коліна й лікті потвори були трохи зігнуті, спина — пряма.

Я здригнувся — такою силою віяло від цієї непоказної, загалом, штукенції.

— Муляж одноразовий, для ініціації замовляння треба зруйнувати його цілість, тобто відламати голову. Караний може бути тільки один, він має перебувати в межах прямої видимості, Кара здійснюється один раз, під час безпосереднього торкання потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення — тобто ви маєте чітко, бажано вголос, назвати вину, за яку буде Кара. Увага! Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння повертається проти каральника! Караючи, ви точно маєте бути абсолютно впевнені, що названий злочин скоїв саме караний суб’єкт! Інакше — страшна смерть!

Голова патетично підняв голос — так, що сова на його плечі знову розплющила одне око.

— З того моменту, як підпис власника Кари з’являється у відповідному розписі, — голова ніжно погладив сторінку товстої магічної книжки, — і протягом шести місяців, або до моменту порушення цілості муляжу, право на здійснення Кари має власник і тільки він. Якщо стороння особа порушить цілість муляжу — магічного акту не відбудеться, стороння особа загине, а власник утратить своє право на Кару. Увага! Після початку процедури Кари — тобто з моменту, коли муляж опиниться безпосередньо в руках каральника — каральник перебуває в режимі зниженої вразливості. Це значить, що будь-яке шкідливе діяння на нього буде ускладнене, а сама спроба такого діяння поєднана із загрозою для життя нападника, — голова задумався, мов намагаючись збагнути смисл щойно сказаних слів.

— Вина має бути домірна передбачуваній Карі? — хрипло спитав я.

Голова помовчав. Дозволив собі усміхнутись:

— Та що ви, шановний зі Таборе. У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Тобто покараний справді її пролив, ви розумієте?

Сова на його плечі випустила здушене «хи-хи». Мені зробилось прикро.

— …І було, на жаль, декілька випадків, коли вельми недурні люди ставали жертвою власної помилки. Один ревнивець здумав покарати гаданого коханця дружини… але фатально помилився. Між тим чоловіком та маговою дружиною справді була змова, тому що дружина курила люльку потай від чоловіка, а той один постачав їй тютюн… Якби власник Кари вимовив у вироку — «за тютюн», караний помер би. А так — помер каральник… А інші випадки такого кшталту… А… — голова засмучено махнув рукою.

— Чи можна покарати мага? — спитав я з похололим серцем. — Якого ступеня?

— Будь-якого, — проникливо повідомив голова. — Це ж Кореневе замовляння, ви маєте розуміти…

— Члени Клубу Кари не можуть бути покарані заклинанням, — сказав касир. З якимось, як мені здалося, поспіхом; сова пана голови несхвально на нього покосилася.

Якийсь час я роздумував, чи не здасться нахабним моє наступне питання, і, так і не додумавши, спитав:

— Члени клубу не можуть бути покарані взагалі? Заклинання не подіє?

— Це Кореневе замовляння, — із зітханням повторив голова. — Але якщо ви застосуєте його проти члена Клубу Кари — ви маєте бути готові до, е-е-е, санкцій… Дуже серйозних, у магічній галузі. Ви розумієте?

— Зрозумів, — я коротко нахилив голову.

— Офіційну частину інструктажу, можна вважати, закінчено, — сказав голова, як мені здалося, з полегкістю. — Тепер, згідно з традицією…

Із того ж сейфа, куди запливли мої внески за два з лишком роки, були добуті три келехи та черевата пляшка.

— Ну що ж, панове… Для когось влада — це іграшка, для когось — це смисл життя, для когось смертельна отрута… Ми, маги, граємо з владою, як грають із вогнем. Тож випиймо за те, щоб наш молодий друг Хорт зі Табор дістав від свого виграшу користь і задоволення!

Вони перехилили свої келехи. Я, ніяковіючи, ледь губи вмочив.

— Я не п’ю спиртного, — пояснив я у відповідь на їхні запитальні погляди. — Наслідки… тяжкої хвороби.

* * *

ПИТАННЯ: За допомогою чого здійснюються магічні діяння?

ВІДПОВІДЬ: За допомогою замовлянь.

ПИТАННЯ: Яким чином здійснюються замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Вербально або інтуїтивно.

ПИТАННЯ: Яким чином розповсюджуються замовляння?

ВІДПОВІДЬ: У середовищі призначених магів загальноприйняті замовляння розповсюджуються без обмежень під час особистих зустрічей або через спеціальну літературу. Рідкісні й екзотичні замовляння продаються або здаються в оренду (якщо при них є матеріальний носій).

ПИТАННЯ: Що таке матеріальний носій замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Це предмет, у якому замовляння втілено.

ПИТАННЯ: Чи всяке замовляння вимагає матеріального носія?

ВІДПОВІДЬ: Ні, не всяке. Постійного матеріального носія вимагають лише Кореневі замовляння.

ПИТАННЯ: Що таке Кореневі замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Це замовляння абсолютної сили, що походять від кореня всіх речей.

ПИТАННЯ: Які обмеження для магічних діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Абсолютно закритою для магічних діянь залишається галузь медицини (окрім ветеринарії). Для вищих магічних діянь існують обмеження за ступенем мага, за актуальним запасом магічних сил, а також за кількістю об’єктів впливу.

ПИТАННЯ: Яка максимальна кількість об’єктів впливу для мага першого ступеня?

ВІДПОВІДЬ: Сорок об’єктів плюс-мінус два.

* * *

— Можна привітати вас, шановний Хорте?

Дідусь-кульбабка стояв біля гардеробної стійки — не заступаючи проходу, але й не залишаючи дорогу вільною. Непевно якось стояв.

Я знову побачив своє відбиття в дзеркалі — рот до вух, праве око сяє синім, ліве — жовтим, і треба негайно пожувати хіни, щоб стерти з обличчя такий простодушний вираз щастя.

— Вітаю, — щиро сказав дідусь. — На правах давнього знайомця вашої родини… хочете пораду?

Я невпевнено стенув плечима.

— Майте на увазі, Хорте: Кореневе Заклинання, навіть одноразове, завжди позначається на всьому подальшому житті… а як саме — залежить від того, як ви використаєте Кару.

Я нетерпляче кивнув:

— Так, так…

— Та й від усього ви відмахуєтесь, — мило всміхнувся дідок. — Самовпевнена молодість… але про всяк випадок знайте: чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима, тим більше можливостей відкриється перед вами. З надступеневого мага ви можете стати великим… можете, так. Якщо покараєте — справедливо! — найстрашнішого, наймерзеннішого, найшкідливішого людям злодія. Ось так, — він усміхнувся знову. — А тепер — ідіть… Адже вам треба ще знайти годящий готель?

Я завагався:

— Перепрошую… Цей, гм, зв’язок між Карою і… на інструктажі мені нічого такого не казали… це… правда?

Дідок усміхнувся втретє, веселі зморшки розповзлись по виду сонячними промінчиками:

— Та що ви, Хорте… Це така плітка. Легенда, так би мовити.

…Вуличний гамір, сонячне світло, гуркіт коліс, спека та курява, гомін голосів, усе це — повітря, світло й гуркіт — упало на мене, як падає раптом зірвана вітром тюлева штора. Я стояв на ґанку клубу, між бронзовими грифонами, і дихав часто й глибоко, до запаморочення.

Я стояв на порозі світу.

Я. Всемогутній. Здатний покарати найстрашнішого в світі злодія, мага, короля, та кого завгодно. Я, володар. Я…

Тільки не квапитись. Тільки як слід вибрати. Насолодитись владою й не помилитись у виборі — оце я зумію. Я — зумію. Я…

Бронзові грифони косились на мене — підбадьорливо, але трохи поблажливо.

* * *

П’ять років тому я зупинявся в готелі «Північна Столиця», найбільшому й найпомпезнішому в місті. Масивна будівля «Столиці» стирчала в самому центрі міста, на ринковій площі; пам’ятаю, тоді мене діймали невпинний гамір, тупіт і метушня під вікнами.

Тепер я потребував спокою й усамітнення, а тому не полінився відшукати в плетиві вулиць маленький, та цілком пристойний на вигляд готель «Відважний ховрах». Забачивши такого важливого постояльця (а я досі був у чорному клубному плащі й капелюсі із золотими зірками), хазяїн кинувся звільняти найкращий номер; виявилося, що в гідних мене кімнатах ось уже два дні живе якась пані, і для зручності добродія мага (моєї зручності!) пані поспіхом переселяють до скромнішого номера; дожидаючи, поки кімната буде готова, я опустився в крісло посеред холу, витягнув ноги в напрямку до пустого каміна й приплющив очі.

Футляр із глиняною фігуркою віддавив мені бік. Таку річ не можна довірити багажу; така річ здатна змінити життя, в усякому разі, зламати його неквапливий плин, як це вже сталося зі мною.

Така річ здатна отруїти на смерть; я сам відчував, як усередині мене проростає і стигне поблажливість Верховного Судді.

Халтуриш, думав я, дивлячись на покоївку, що квапливо протирала сходи на другий поверх. Халтуриш, треба б ретельніше. За таке недбальство рано чи пізно можна дістати…

Покоївка впіймала мій погляд. Певно, це був особливий погляд, тому що дівчина виразно зблідла. Я всміхнувся, і ця усмішка завдала їй жаху; треба віддати їй належне, свого поста вона не покинула й східці домила. Хоча й халтурила через край.

Я всміхався, спостерігаючи за її гарячковим поранням. Коли вона втекла, я всміхався їй услід; кожен із нас хоча б у чомусь, але винен. Точніше, кожен із вас, тому що я тепер — по той бік присуду. Так, випадково й ненадовго — проте й життя, якщо подумати, недовге.

* * *

Він прийшов пізно ввечері, у такий час ввічливі люди візитів не роблять. Утім, власна ввічливість турбувала його якнайменше.

Був сильний вітер. Здається, починала мінятись погода; здається, жарота нарешті спаде, і мені не доведеться тратити сил на прохолоду у власній оселі. Так чи приблизно так я міркував, сидячи біля розчахнутого вікна, вдихаючи забутий за п’ять років запах великого міста і дивлячись на екіпажі, що пропливали під вікном.

Не помітити візитера було неможливо. Він просто прийшов і став на протилежному боці вулиці, дивлячись не на мене, а кудись удалину — ніби йому байдуже до всього на світі, а особливо до зіваки у відчиненому вікні. Вітер красиво надимав його плащ і довге волосся, але, спадаючи на землю, темінь потроху з’їла цю красу, і дуже скоро в обсязі ока лишилося саме тільки біле як стіна обличчя.

Отоді він уперше поглянув на мене. Зирнув — і перекинув погляд.

І коли хазяїн «Ховраха» — у халаті поверх нічної сорочки — мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, — я вже знав, що чекаю.

— Як ся має ваша сова?

Голос у візитера був безбарвний, як і брови, як і вуса; ще до того, як він вимовив формулу привітання, я зрозумів, що він маг. Уроджений. Але, на жаль, — третій ступінь.

— Сова поживає прекрасно, — відповів я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподівано додав: — Якщо тільки для сов існує тогосвіття. Вона давно здохла.

— Дуже шкода, — озвався гість без ніякого жалю в голосі. — Я знаю, що ви виграли замовляння.

Я запросив його ввійти.

Почеплений на вішак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зірках. Оце вже не знав, що серед членів елітного клубу трапляються такі незначні маги.

— Я член клубу, — повідомив він, мов читаючи мої думки. — Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, мені довелося продати дім.

— Ви небагаті? — спитав я, розсудивши, що якщо він з порога задав такий рівень відвертості, то мені не треба церемонитись і поготів.

Він осміхнувся:

— Я торговець зіллям. Ось, — він розкрив полу каптана. З внутрішнього боку до неї були приколоті пласкі мішечки з барвистими етикетками. Мій погляд зачепився за найпістрявішу: «Приворотне зілля! Безкоштовний зразок! Випробуйте зараз!» Так, нижче падати начеб нема куди.

— Ви не здогадуєтесь, навіщо я до вас прийшов? — спитав він сухо.

Я помовчав; у моєму пізньому гостеві прозирала якась невідповідність. Низький ступінь, погорджена професія, потертий каптан, але ні крихти жалості до себе, підлесливості чи юродства. Певно, тому, що на свою персону йому було зовсім начхати.

— Ні, — сказав я обережно. — Не здогадуюсь.

Цього він, виявляється, не сподівався. Між бровами в нього залягла глибока темнава складка.

Я не квапив його.

— До вас ще ніхто не приходив, — сказав мій гість, і в його словах не було питання — радше подив. Здивування рідкісній удачі.

Я про всяк випадок промовчав.

— Значить, так, — торговець зіллям відкинувся на спинку крісла, рідке безбарвне пасмо впало йому на лоб, і я раптом побачив, що ще зовсім недавно мій гість був красенем-блондином, володарем жіночих сердець. — Значить, так. Три з половиною роки тому в мене викрали дочку.

Зависла пауза; мій співрозмовник замовк, та обличчя його не змінилось. Ніби він говорив про погоду.

— Я знаю, хто й навіщо це зробив. Я знаю, що моя дочка загинула… Я сам її поховав. Її викрадач, він же вбивця, ховається тепер за океаном, на острові Стан. Він не маг, але він багатий і вельможний. Він оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону віку я… Пане Хорте зі Таборе. Якщо ви хочете мати вічного раба, — слово «раб» він вимовив з притиском, — раба вірного й відданого до останньої краплі крові, — поїдьмо разом на острів Стан, і покарайте… вбивцю. Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила… Ні, я не божевільний.

Якщо ви відмовите мені, я шукатиму нового способу — як шукав їх усі ці роки. Я платив внески в клуб, сподіваючись на чудо… на те, що в природі є справедливість. Але її нема. Тому я прийшов до вас.

— Ви б не впоралися з Кореневим, — сказав я повільно.

Він осміхнувся, і я зрозумів, що він, певно, впорався б. Попри свій третій ступінь.

— Під час останнього розіграшу, — він знову осміхнувся, — мені теж трохи пощастило. Я виграв набір срібних ложок і замовляння-очисник для скла. Ось, — він клацнув пальцями, відтворюючи жест, і в кімнаті одразу стало світліше, бо абажур готельної лампи вмить очистився від пороху й кіптяви. Коли це з’явився нічний метелик і затьмарив своїм трупом це свято звільненого світла.

— Бачте, — сказав я обережно. — Я співчуваю вам і вірю, що цей негідник має бути покараний, проте я тільки сьогодні дістав… У мене шість місяців попереду… А, до речі, за ті два роки, що ви в клубі, замовляння розігрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, які…

— Так, — сказав він, не дожидаючись, поки я закінчу. — Вони мені відмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шість місяців плекали в собі Судію. Потім виринало діло куди важливіше, і провина куди жахливіша… Так. Я і не гадав, що все буде інакше. Даруйте, що потривожив вас.

Він підвівся.

— Заждіть, — сказав я роздратовано. Мені все менше подобалася його манера розмовляти — у бесіді він тягнув за собою співрозмовника, мов пилявий мішок.

— Єдине, що мене турбує, — сказав він, звертаючись до обгорілого трупа метелика, — що вбивця може здохнути своєю смертю. Він старий і хворий, час іде… Але якщо він протягне ще хоча б рік — я знайду спосіб. Бувайте, пане Хорте зі Таборе.

Він повернувся і вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумів, що він так і не назвав свого імені.

* * *

За довгий наступний день, що я провів у готелі «Відважний ховрах», я багато зрозумів.

По-перше, всі мої плани пожити світським життям, сходити до театру чи до палацу громадських видовищ, та хоча б погуляти по місту о тій порі, коли там не особливо людно, — усі ці плани пішли за водою.

По-друге, надвечір я серйозно став міркувати про втечу. Тобто про те, щоб непомітно покинути готель і місто; коли в двері мого номера постукав двадцять дев’ятий відвідувач, я, недовго думавши, перетворився на товсту покоївку і, махаючи ганчіркою, повідомив візитера, що пан Хорт зі Табор зволили піти прогулятись. А потім — поки невдаха спускався по сходах — швидко висунувся з вікна й накинув на фасад готелю тоненький відвідний серпанок.

Якийсь час після цього я мав можливість спостерігати, як під самим моїм вікном вештаються розгублені візитери. Як питають у перехожих про готель «Відважний ховрах», а перехожі спантеличено крутять головою і посилають гостей у різні боки, як гості дивляться на мене, по пояс вилізлого з вікна, — і не бачать, зовсім не бачать…

Глиняна фігурка лежала на столі, над нею кружляла одинока кімнатна муха.

До мене приходила жінка, у якої вбили чоловіка. Старенька, в якої нічні грабіжники вирізали всю сім’ю; заплакана служниця, яку зґвалтував власний хазяїн. Чимало візитерів страждали не тільки через власні лиха — так я дізнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць і посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням із собаками на людей; худий як тріска селянин розповів про долю свого села — якийсь безчесний крутій скупив у продажного старости громадські землі, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожіння. Усі, хто приходив, розповідали — зі слізьми або підкреслено відсторонено — про свої лиха й про винуватців цих лих, і навіть мені, людині взагалі черствій, ставало все більше кисло.

Серпанок над фасадом «Відважного ховраха» протримався майже годину. Місто плавало в теплому сутінку; не дожидаючись, поки моє маскування спаде, я знову став товстою негарною жінкою, поклав ключі від номера в кишеню фартуха і спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витріщила на мене круглі голубі очиська; я не втримався й показав їй язика.

— …Пані, ви не підкажете, як знайти готель «Відважний ховрах»?

Запитував юнак років сімнадцяти, худий, добре одягнений і дуже нещасний на вигляд.

— Навіщо вам? — спитав я. Голос у моєї личини виявився верескливий і нагадував чомусь про дохлу рибу.

— Мені треба… — він затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спідлоба: — А… вам що до того?

— Нема тут ніякого ховраха, — сказав(ла) я сварливо. — Був, та загув.

Юнак пішов геть; очевидно, він не повірив поганій жінці, на яку я перетворився, і намірявся далі шукати.

Не можу сказати, що в ту мить мені було шкода його. За один день переді мною пройшло стільки драм і трагедій, що на співчуття ніжному юнакові не лишилося сил. І хто знає, кому й за що він зібрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дівчину звели…

Я йшов по вулиці важкою ходою пралі. Брудний поділ хилитався над самою бруківкою, переможно грюкотали дерев’яні черевики. І що за збочена фантазія примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?

Ейфорія — радість раптового призу, гімн упалого з неба всевладдя — закономірно змінилася тупою втомою і мало не зажурою. Я дивився, як порпається в купі сміття сліпучо-білий, з аристократичними манерами кіт. Як він зграбно піддіває чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляної лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тільки одного злодія, тим часом як злодіїв у світі — греблю гати. А по-друге — ну що за низька людська порода, що за підле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливість, замість того щоб самому допомогти їй перемогти…

Я навмисне дратував себе. Мені дуже хотілось побачити в сьогоднішніх візитерах користолюбних, обачливих крамарів.

От якби в усіх їхніх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? «Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»

— Гей, бабо, клепки нема?!

Те, що я спочатку сприйняв за стіну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремісником, судячи із запаху, кожум’якою.

— Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? — Тон його зі здивованого все швидше перетікав у грайливий.

Я настільки здивувався кожум’ячиним уподобанням — спокусився ж на таку потвору! — що навіть не опирався, коли він затиснув мене — тобто мою личину — у темний кут якогось підворіття.

— Ти, той… — Голос його потоншав і романтично задрижав. — Красуне, я сьогодні заробив, хоч, до трактиру підемо?

Сморід від нього йшов несказанний. Усе ще думаючи обійтись без різких жестів, я вичавив з горлянки соромливе «хи-хи».

— Голубе, — сказав я верескливим риб’ячим голосом. — Ішов би ти в своїх справах. Мені з тобою бавитись нема коли, коханець-бо мій, коваль, мабуть, заждався…

Я забув, що моїй личині було років сорок на вигляд. Такій не до коханця спішити — онуків няньчити; п’яний кожум’яка чи то не зрозумів, чи то сприйняв мої слова за кокетування.

— Пташко… куди спішиш… куди летиш…

І шкарубка долоня сміливо полізла моїй личині під поділ.

— Гей, гей! — я стряхнув його руку. — Я варту гукну!

Чинбар образився:

— Я, той… Сама завела, а тепер верещати?!

І він притиснув мене до цегляної стіни — ваги в ньому було, як в однорічному бичкові.

Треба було, певно, знайти кращий вихід, але я втомився. Поспішно, майже квапливо — нерви, нерви! — я повернувся в свою звичайну подобу, і кожум’ячина рука, яка щойно шаруділа під подолом товстунки, знайшла зовсім не те, що сподівалася знайти.

— Е-е-е…

На секунду мені навіть стало шкода його.

— Е-е-е… — він уже хрипів. Напевно, друзі не раз попереджали його, що багато пити — шкідливо. Що рано чи пізно до всякої питущої людини приходить гола мишка на зелених лапках і, печально підморгуючи, каже: все. Напевно, в цю секунду кожум’яка був певен, що напився вже до голої мишки; безглуздий погляд його бігав по моєму одязі, по обличчю, що за хвилю перед тим було лицем товстухи. Розумові процеси кожум’яки виявились такими слабкими, що мені довелося для заохочення дати йому кулаком під ребра.

За мить провулок був пустий.

* * *

«…Я, каже, тепер призначена магиня, і дзуськи вам усім. Поїду до міста, своє діло відкрию, грошей зароблю й буду на старість вас утримувати. Сунула за пояс палку свою чарівну і щезла, он як.

За місяць звісточка приходить: улаштувалась! І ще як улаштувалась, хай вам всячина! У справжній магічній конторі, у мага другого ступеня, та не дівчинкою на побігенькахповноправною помічницею, хазяїн сказав, скоро візьме до паю… І хвалив дуже за талант та за вміння магічні.

Спершу ми відмовчувались, а потім і самі листа з оказією пустили, не втримались… як контора хоч називається? Що робить, що за ремесло?

Бюро знахідок, відповідає. Хто що коли загубитьдо панів магів іде, і панове маги відшукують. Сама, каже, вже два гаманці знайшла (підчищених, щоправда), козу знайшла, кота й гудзик із діамантом.

Ох, думаємо, може, й справді? Ясна річ, що діло пустекотів шукати, але коли подобається їй, коли задоволена, і гроші якісь, і до паю візьме…

А ще за два місяці — лихо. Контора виявилась не проста; контора з подвійним дном виявилась, про людське око котів шукали, а насправді підозрілі діла пороблялиз чужими тінями та з умертвляннями на замовлення, на відстані, це коли ввечері спати лягаєш, а на ранок уже мертвяк, тому що хтось твою тінь виманив та на мідний гачечок намотав… Накрили контору. Хазяїнтікати… упіймай-но його, він маг другого ступеня! А наша дурочка наївна лишилась. Хто відповість? Вона. До в’язниці… А вона тих тіней навіть і не бачила! Вона уявлення не має, як цена мідний гачечок! Допитувач, який її допитував, каже: видно, що дівка ваша ні при чому, але сидіти буде, поки ТОГО не впіймають… А як ти впіймаєш його?!

І сидить, красуня, півроку вже. Королю прохання написала, та відповіді поки не видно. Одне добре: у в’язниці в них чисто, тарганів нема, постіль м’яка, годують стерпно, видно, жаліють її, дурепу… І начеб вартового одного вподобала. Воно й зрозуміло: як чарівну палку забрали, так і дівочі почуття виявились. Що буде з нею? Упіймають ТОГО чи не впіймають? Кохає її вартовийчи так, жаліє? Відповість король на прохання, помилує — чи до старості в тюрмі замкне?

Не знати…»

* * *

Центр міста потопав у непевному світлі ліхтарів. Тут ще працювали шинки, походжав патруль, скрипіла карусель, і спідниці дівчат, що крутились на ній, літали, наче підхоплена вітром морська піна. Ринок зачинявся, весь час доводилось ухилятися від величезних торбег на двоколісних тачках. На спеціальній тумбі праворуч від входу стояв хлопчик років дванадцяти й дзвінким, але трохи охриплим голосом викрикував платні оголошення:

— Продається будинок, вулиця Списарів, два поверхи, недорого! Продається корова… Куплю упряжку! Притулку для сиріт потрібна кухарка! Продається кузня з усім інструментом! Продається…

Я рішуче повернув геть від площі. Від хлопчакового голосу дзвеніло у вухах.

— Оголошується набір на тримісячні курси катів! — неслось мені вслід. — Надається спільне житло! Триразове харчування, балахон коштом казни й стипендія п’ять монет! У разі успішного складання… надається… заплічних справ… за домовленістю…

Що далі в ніч провалювалось місто, то глухішими й пустельнішими ставали вулиці. Я вештався без певної мети — центр, живий і освітлений навіть по півночі, залишився далеко позаду. До палацу громадських розваг я так і не пішов, а повії, які бажали скрасити мій час, здались напрочуд брудними й неапетитними.

Коли закінчилося світло нічних ліхтарів — закінчилися і повії. Взагалі всі перехожі кудись поділись; мене оточували, очевидно, ремісницькі провулки. Можливо, при світлі дня ці присадкуваті споруди, вивіски й підворіття мали певну чарівність, але тепер я дивився нічним поглядом, а тому всі предмети набували нечистого коричнюватого відтінку. Я давно помітив, що краєвиди, вперше побачені в темряві, не мають шансів мені сподобатися.

Я йшов і думав, що, мабуть, краще б мені було виграти не Кореневе замовляння, а набір срібних ложок та очисник для скла. І зовсім не тому, що складно вибрати для справедливої кари одного-єдиного злодія й не помилитись. А тому, що через шість місяців — а можливо, й раніше — мені доведеться з вершителя доль перетворитись на звичайного провінційного мага. Доля, щиро кажучи, не з останніх, і люба мені — поки в роті моєму не виникнув смак справжньої влади. І навіть не смак іще — присмак.

«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»

І кого ж, цікаво, треба мені покарати, щоб зробитись великим магом?

Я плівся вузькими вуличками, зовсім утративши уявлення про те, куди я йду. Ремісницький квартал змінився торговим. Усюди було абсолютно темно, щільно зачинені віконниці не пропускали ні промінчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожі.

Цілком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних відвідувачів. А потім, коли зошит заповниться, влаштую обхід викритих злодіїв, щоб на власні очі переконатися в справедливості звинувачень. Я з’являтимусь перед підсудними в чорному плащі до підлоги, клубному капелюсі, насунутому на брови, і з глиняною потворою в руках; на той час по містах і селах розгуляються правда та небилиці про мій «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодії будуть непритомніти, падати на коліна, у крайньому разі просто бліднути мов полотно. І, розклавши перед собою свій товстий зошит, я докірливо дивитимуся їм в очі. Інколи звірятимуся із записами — і дивитимуся знов. І відчуватиму, як лоскоче в горлі всевладдя.

А потім це все закінчиться. Я повернуся додому — і єдиною моєю розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку іншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустіє, город перестане родити, і тоді я…

Мій нічний зір, наче від болю, зіщулився, бо за рогом виявився одинокий ліхтар. Світло його падало на напівкруглу вивіску — «Відважний ховрах». Певно, моїм ногам набридла затяжна прогулянка, і вони вивели мене до місця ночівлі — цілком самостійно, не порадившись із розумом.

Я безпомильно впізнав вікна свого номера — з крайнього правого ще звисав дірявий обривок захисного серпанку. На порозі готелю сидів, притулившись до стіни, незнайомий хлопець. Недвижні очі його дивилися просто перед собою; весь він був схожий на невелику статую, враження псували тільки пальці — вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрібний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упізнати в незнайомцеві одного з моїх візитерів, не найщасливішого, та, певно, дуже впертого.

Я був готовий замилити очі некликаному гостю й увійти до готелю непоміченим, коли побачив, що саме він крутить у руках.

* * *

— Ні, вона при тямі. Вона прекрасно розуміє, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятає, як її захопили.

І куди привезли — замок із ровом й укріпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось — вона не пам’ятає його обличчя — щось робив з нею. Потім у її пам’яті щось урвалось. Вона отямилась на перехресті, за сотню кроків од нашого дому. І на шиї в неї було оце.

«Оце» було кулоном. Масивним, завбільшки майже таким самим, як у старого Ятера. Не яшмовим, а сердоліковим, жовтаво-рожевим. І замість вишкіреної морди з каменя дивилися самі очі — напружені, трохи банькаті. Одне трохи вище, друге трохи нижче. Нелюдські очі; колись я бачив у звіринці нещасну стару мавпу — пам’ятаю, вона гляділа дуже схоже.

Кулон лежав тепер на пустому столі; мені не треба було вдивлятися, щоб уловити щільну хмарку чужої сили в цьому рожевенькому камені.

— Сердолік не піддається такій обробці, — сумним голосом сказав парубок; я продовжував вважати нічного гостя парубком, незважаючи на те що під капелюхом у нього виявилася чимала лисина. — Я ювелір. Я знаю.

— Ви маєте рацію, це магічна річ, — погодився я обережно.

Я все тепер старався робити дуже обережно. З тієї самої миті, як я роздивився кулон у руках нічного гостя, всередині мене не стихало свербляче передчуття великої вдачі; певно, такий гарячий лоскіт мучить ніс собаки, який щойно натрапив на слід.

— Ця річ, — мій співрозмовник бридливо опустив кутики губ, — є величезним доказом. Шлях до злочинця, поряд з яким усі лісові горлорізи будуть просто дітьми… А що традиційне правосуддя…

— Я зрозумів, — можливо, я урвав його не дуже ввічливо, одначе пісню, яку він збирався завести, я вислухав уже мало не тридцять разів. — Я прекрасно зрозумів. Ви вважаєте, що знайшли найкраще застосування для Кари; однак ваша дружина повернулась додому живою й відносно здоровою, тим часом як багато вчорашніх моїх прохачів утратили своїх близьких. Ідеться про людські жертви, тим часом як ваша дружина…

— Її покалічили! — викрикнув він пошепки. — Її використали для… напевно, ритуалу, ви на цьому краще розумієтесь, адже ви маг, а не я!..

— Але ж вона при повному розумі, — сказав я примирливо. — Навіть якщо її зґвалтували — вона не пам’ятає про це, і…

Він глянув на мене так, ніби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.

— Ритуали бувають різні, — сказав я вибачливим тоном. — Але, можливо, її зовсім…

— Її не… не… ґвалтували, — сказав він, і я вирішив не перечити.

— Ось бачите, — кивнув я. — І зовнішньо вона не…

— Не змінилась, — він повагався, й тоді губи його склалися в щось на кшталт усмішки. — Дивіться.

Витягнув з-під сорочки медальйон, дбайливо відкрив, підніс до моїх очей — наскільки вистачило ланцюжка. Мініатюра зображала жінку не те щоб вродливу, але, без сумнівів, привабливу. Років двадцяти.

— Так, зовнішньо вона не змінилась… Але змінилася зсередини.

— Яким чином?

Якийсь час він дивився на мене, не зважаючись сказати.

— Ну ж бо?

— Подурнішала, — сказав він пошепки. Я міцно стиснув губи — не всміхнутися б. Тільки не всміхнутися, наслідки можуть бути непоправні.

— Так! — сказав він визивно. — Вона стала веселішою, частіше співає.. Частіше буває в доброму настрої. Незважаючи на те, що їй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажіть, не соромтесь! Скажіть, ну?!

— Я подумав, що це не так уже й погано, — чесно зізнався я.

Мій гість у скрусі похитав головою:

— Так… не ви перший. А я кохаю її! Кохав… ту, колишню.

Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердоліку рідною сестричкою.

На ловця й сова летить.

— До речі, — я поводив долонею над зловісним сердоліком. — Як довго була відсутня ваша дружина?

— Тиждень, — похмуро озвався ювелір.

— Усього лише тиждень?!

Він подивився на мене майже з ненавистю:

— Усього лише? Я встиг сто разів умерти. Облисів…

І він печально провів долонею по залишках свого волосся.

* * *

«Друже мій, лікарі — не маги, але близькі до них. Здоров’я кожної людини священне, як ти знаєш. Лікарі мають владу над хворобами, та справжніми володарями нашого здоров’я є ми самі, синку. Тивроджений маг, слава сові; ти надступеневий, а це рідкісне щастя. Ти можеш перекинутись левом чи мишею, та священне здоров’я твоє вже підточене підступними недугами, від яких, на жаль, передчасно померла твоя матінка.

Друже мій! Для того, щоб спокійно дожити до старості, тобі треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.

Запам’ятай!

Байдуже, надворі зима чи літопочинай свій день з обливання холодною водою.

Байдуже, надворі дощ чи хуртовиназакінчуй свій день пішою прогулянкою.

Сідаючи за стіл, підсувай стільця ближче — щоб край стільниці вчасно нагадав тобі, що живіт твій уже повен. Ніколи не їж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя їжачудові запахущі каші з поволокою олії, духмяні овочі й солодкі фрукти, хрусткі білі сухарики, тонкі й прозорі, наче весняний лід.

Ніколи не пий вина!

Заведи собі друга серед лікарівтільки спершу дізнайся, чи добре він знається на лікарюванні. Лікар вважається добрим, якщо на десяток страждальників, що їх він вилікував, припадає не більше одного-двох небіжчиків.

Друже мій, наші замовляння безсилі проти хвороб, але ж окрім магії в нас є воля й здоровий глузд, чи не так?..»

* * *

Увечері сталася прикрість: печінка, яка перше поводила себе тихо, нарешті нагадала мені про неприпустимість безрежимного життя. То не жарт: безсонна ніч, сніданок на ходу, смажене м’ясо, яким щедро пригостила мене ювелірша, ситна, але не досить вишукана готельна вечеря… Урешті мені довелось повозитися, складаючи й заварюючи ліки, і цілу годину промучитися, дожидаючи, поки вони почнуть діяти.

Погамувавши печінчин протест, я вирішив далі поводити себе обачливіше.

Смеркало; я провів у ювелірів години три або чотири, а потім, керований раптом виниклою ідеєю, відвідав непоказну контору праворуч від міського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому міллю коричневому сюртуку, я дістав у своє розпорядження скрипучий стіл у плямах чорнила, скрипучий стілець і скрипуче таке ж перо. Хвилин п’ять пішло на обдумування тексту; нарешті я розбірливо вивів на рудому бланку: «Скуповую коштовне й напівкоштовне каміння, кулони, підвіски. Дорого».

Побитий міллю чиновник порахував слова й узяв із мене вісім монет. Віддаляючись від базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикує зі своєї тумби моє дивне оголошення — знай затинаючись на слові «напівкоштовне». Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помітив, щоб хоч хто-небудь пожвавився у відповідь на хлопчиськів заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надій. Але й утрачати шанс було не в моїх правилах.

Отже, ювеліри.

Філла Дрізд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цілком схожою на мініатюрний портрет у чоловіковому медальйоні. Молода миловидна жінка з косами до колін; говірка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неї особливого враження — вона згадувала про нього легко, мало не зі сміхом.

Вони з подругою відправились до торгового кварталу по деякі покупки. Узяли відріз на сукню (я терпляче вислухав, який саме відріз і чому шерсть, а не оксамит). Далі побували в парфумера — перенюхали два десятки духів (хвилин п’ять пішло на розповідь про особливості кожного запаху), у результаті в обох розгулялася нежить. Зайшли до спеціальної лавки, де продавались акварельні фарби, — ювелірша, виявляється, захоплювалася живописом і навіть продала минулого року декілька своїх картин. Потім відправилися до шевця — подруга мала забрати зшиті на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарні, Філлу вперше викинуло з пам’яті. Тобто мідне кільце на дверях і дерев’яний молоток на мотузці вона пам’ятає — а потім настала темрява, і вона отямилась від того, що хтось лив їй у горлянку підігріте червоне вино.

— Таке враження, що чужа рука заливає вино просто в горло… Потім дивлюся — я ж сама келех і держу. Сама п’ю — уявляєте? За таким довгим столом. Горять свічки, на столі порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…

Я вислухав і це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.

Потім у спогадах виник злодій — про нього ювелірша пам’ятала аж надто мало:

— У масці він був, чи що? Ні, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся — лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту — я спершу думала — купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться — я знову ледве не зомліла…

— Ви пам’ятаєте, який був дракон?

— Так, о так! — пожвавилася ювелірша. — Коричневий, із прозеленню, крила маненькі — при такій-то туші… На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга — як… — Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. — Як колесо на королівській кареті, от!

— Про що ви говорили? — спитав я. — З викрадачем?

На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:

— Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.

Я покосився на пана Ягора — і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.

«Подурнішала», — згадав я його розпачливе зізнання.

Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. «Ну як?» — було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша — важкохвора.

— Вона справді була іншою? — спитав я обережно.

Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:

— Ось… Це її роботи до викрадення.

Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…

— А це вона малювала потім.

Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.

— Це бездарно, — пошепки сказав ювелір. — Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…

— Співчуваю, — сказав я щиро.

Ювелір махнув рукою — мовляв, що мені ваше співчуття.

— Можна мені поговорити з подружкою? — запитав я, дивлячись, як він ховає дружинині малюнки назад за шафу.

— З якою подружкою?

— З тією самою, яка супроводжувала вашу дружину в поході за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.

Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:

— Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати — вулиця Стовпників, три…

Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…

І нікому не зізнавшись, куди прямує.

Ювеліри-ювеліри…

Я сидів, як і вчора, біля вікна свого номера. Хазяїну щонайсуворіше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате біля вхідних дверей поряд із дерев’яним молотком висів на залізному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярській лавці. На зошитовій обкладинці великими літерами було написано: «Скарги та пропозиції лишати тут».

І вони залишали. Моє вікно було затягнуте товстим захисним серпанком — і я міг спостерігати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар і напівголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний — його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темній хустині; парубок диктував упівголоса, до мене долинали окремі слова: «грошей не буде через… і млин спалить…»

А може — я заклав руки за голову — може, мені треба серйозніше поставитись до цього дарунка долі, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використанні замовляння Кари, а перетворитись на такого собі професійного месника з книгою скарг під пахвою. Ці нещасні прийшли до мене не з хорошого життя — хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж є й такі, як той торговець зіллям…

«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».

«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний…»

Цей його кривдник, що переховується від помсти на острові Стан, має бути досить могутнім?

І я подумав, що торгівця, певно, можна було б на всяк випадок розшукати.

* * *

«…1 не кажи мені про ці обереги, люба! При моїх очах таке відбулося, що я чарівницького тепер до смерті не зачеплю, до рук не візьму…

Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла заміж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замість догоджати старійхутчіше мести, раніше вставати… Пішла до мага, який дрібнички продавав, і купила оберіг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь із тиждень усе йшлонічого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пізнього ранку в ліжечку, і слова поганого від свекрухи не чула… А потім пішло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неї свекруха з рогачем, безумна, і давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловік і свекор поряд були, на подвір’ї, на крик прибігли й відтягли старута вже синя була, а рвалася невістку душити… Поки дурепа ця оберега не скинуласвекруха на неї гарчала, у чоловіка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберігсвекруха отямилась, та тільки всі покої в кривавій юшці, невістка в синцях та з розбитим носом, та кості де-не-де поламані… А найгіршедитину скинула. Так… Ось вони, чарівницькі цяцьки. Потім приїжджав якийсь із міста маг, казав усім, що обереги в абикого купувати не слід, що до кожного печатка має додаватися й папірець спеціальний, тоді, мовляв, можна купувати… Тільки язареклася. А що як підроблять і печатку і папірець? Я що, писати вмію? Ну їх зовсім з їхніми оберегами…»

* * *

Вечір і половину ночі я провів у клубі.

У трубі величезного каміна свистів вітер — погода стрімко мінялася, і катаклізми в хмарах-громовицях відлунювали тупим болем у мене в потилиці. Панове клубні завсідники почали збиратися годину на десяту, з усіх облич мені були знайомі тільки фізіономії голови та касира. На плечі в голови правління, як і в першу нашу зустріч, мостилася сонна сова.

Хлопчик років чотирнадцяти, аж надто свідомий власної важливості, обносив панів магів напоями на срібному підносі. Я взяв холодного лимонаду.

Проходячи повз мій столик, незнайомі маги ввічливо нахиляли голову:

— Як ся має ваша сова?

І щоразу, трохи піднявшись відповідно до етикету, я кивав у відповідь:

— Сова поживає добре, дякую…

І ловив на собі цікаві погляди. Усі вони вже знали, звичайно, що саме цей провінційний дикун, котрий сів за столиком у кутку, допіру виграв Кореневе замовляння.

Навпроти, над каміном, висіли дзиґарі завбільшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з віконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспіль одинадцять разів — усім уже набридло надсадне ухання, — у дверях показалася єдина на всьому цьому збіговиську пані.

Жінка була білявка в простій чорній сукні до п’ят. Єдиною її прикрасою був пояс із силою підвісків; пояс зацікавив мене передусім. Лице й фігура прибулиці нічим мене не здивували: жінки не бувають уродженими магами, а тільки призначеними, їхній ступінь звичайно низький, і всі магічні вмілості зводяться до вдосконалення власної зовнішності. Усі вони воліють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високі вилиці й блакитні очі; в усякому разі, ті нечисленні жінки-маги, яких я зустрічав на своєму віку, мали саме такий вигляд.

А от пояс…

Пояс був чоловічий, його потертість і якась засмальцьованість не в’язалася з вечірньою сукнею. Пряжки та бляхи потьмяніли; до купи бронзових кілечок кріпилося штук двадцять ланцюжків, на них висіли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберіг від чоловічого свавілля, золоті й кістяні прикраси, і серед усього цього мотлоху — маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мій погляд.

Прокляття, чи вони мені ввижаються всюди, ці камені?!

Я спробував визначити, якого ця пані ступеня, — і не визначив. Можливо, той другий оберіг для цього й слугував — захистом від чужої цікавості.

— …Як ся має ваша сова?

Я мимоволі здригнувся. Біля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колір випитого червоного вина, а випив він, очевидно, чимало. Мені здалося, що навіть сова на його плечі коситься на хазяїна з несхваленням.

— Прекрасно, — озвався я коротко.

— Ви не будете проти, шляхетний пане зі Таборе?..

І, не дожидаючись моєї відповіді, опустився на крісло поряд зі мною.

— Бачу, ви не поспішаєте відбути додому, напевно, наше квапливе міське життя подобається вам?

— Я давно не був у місті, — сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні перетинає залу. З нею вітались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсідників не належала.

Голова правління, не дивлячись, упіймав келех, що злетів йому в долоню з підноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крізь вино, що червоніло в кришталі:

— Ви вже оцінили всі клопоти, які приносить наш виграш? Юрми відвідувачів…

— Так, — сказав я.

— Моя вам рада, — голова відпив із келеха. — Не слухайте нікого, не давайте спровокувати себе, не будіть у собі хибне почуття справедливості. Кореневе замовляння Кари існує не для того, щоб когось карати… А для володіння ним. Володіння — і все. Відірвіть голову вашому глиняному боввану, але лише в останній день обумовленого терміну. Щоб не пропустити ні дня. А кого ви при цьому покараєте — зовсім однаково, запевняю вас, Хорте, — і він відпив знову.

— Справді? — спитав я недовірливо. — А я чув…

— Члени правління клубу, — продовжував голова, не слухаючи мене, — не мають права брати участі в розіграші. Проте, — він зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечі незадоволено затопталась. — Ейфоричне відчуття, пане зі Таборе. П’янить сильніше за вино… До речі, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашої хвороби, тієї самої, що не дозволяє вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лікаря…

— Спасибі, — сказав я поспішно й, можливо, не зовсім чемно. — Спасибі, я… поки що не потребую.

— Як хочете, — голова трохи образився. — До речі… вам не здається, що жінка в магії так само доречна, як миша в бочці меду?

— А? — я відірвав погляд від незнайомки в чорному.

— Так-так. Ця дивна пані, на яку ви з такою цікавістю дивитесь… Така собі Ора Шанталія. Яка ось уже декілька років наполегливо приходить на кожний розіграш… Нащо їй Кара, як ви думаєте?

— Хтозна, — сказав я повільно.

Голова правління пожував губами:

— Кара в руках стерви — це… Це жахливо. Я надіюся, їй не виграти Заклинання… Я мало знаю її й нічого не можу сказати точно… Але вона справді справляє враження стерви. Навіщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясі? Усі ці обереги, камінчики…

— Камінчики, — повторив я задумливо.

— Так… При тому що ініціювальний предмет у неї — не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…

— Невже? — я здивувався такій обізнаності.

— Так… — похмуро кивнув голова. — Це не зовсім пристой, о — приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались — вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…

— І справді, — сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні попиває вино за столиком у протилежному кутку.

— Коли вона вас у грубій формі відріже, — сказав голова, простеживши за моїм поглядом, — не кажіть, що я вас не попереджав.

— Онрі, більше не пий, — скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. — Ти й так бовкаєш зайве.

Я здригнувся.

— Так, — сумирно озвався голова. — Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.

І пішов похитуючись.

Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.

— Ви дозволите?..

Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.

— Як здоров’я вашої…

— Здохла, — озвалася пані, дивлячись мені в очі.

— І моя здохла, — пробурмотів я розгублено. — От прикрість.

Пані знизала правим плечем:

— Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви — той самий щасливець, який виграв замовляння?

— Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…

Так, вона інстинктивно підвелася й озирнулась; я на мить дістав можливість побачити зблизька її пояс. Серед інших дрібничок там висів великий камінь-брелок у вигляді тигрової морди.

Ще один камінь з очима.

— Я помилився, — сказав я печально. — Це крісло чисте…

Вона почервоніла.

Очі її виявилися не блакитними, а карими. Волосся — кольору вибіленої бавовни. Губи — червоні й тонкі, причому кутики рота все хотіли спуститися вниз. Ось як тепер:

— Розумно й тонко, мій молодий пане. Тільки навіщо такі хитрощі? Ви могли просто запропонувати мені пройтися вперед-назад — тоді, оцінивши якості й вади моєї фігури, і вирішили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливість. А тепер, будьте ласкаві, поверніться за свій столик.

— Пробачте, — сказав я, справді почуваючи щось на кшталт зніяковіння. — Насправді я зовсім не такий брутальний… Я хотів тільки…

— Позбавте мене свого товариства.

Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на місці, я повернувся на початкову позицію.

Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зі співчуттям та зловтіхою.

* * *

ПИТАННЯ: Що таке ініціювальний предмет?

ВІДПОВІДЬ: Це головний магічний предмет, що дозволяє призначеному магу здійснювати магічні дії. Ініціювальний предмет вручається призначеному магові на вічне користування в разі успішної атестації.

ПИТАННЯ: Чи потрібен ініціювальний предмет уродженому магу?

ВІДПОВІДЬ: Ні, не потрібен.

ПИТАННЯ: У якому вигляді існують ініціювальні предмети?

ВІДПОВІДЬ: У вигляді мініатюрних чарівних паличок, перснів, медальйонів, браслетів та ін. ювелірних виробів, у гірських умовах інколипосохів.

ПИТАННЯ: Що відбувається в разі втрати магічного предмета?

ВІДПОВІДЬ: У разі втрати магічного предмета власник має подати заяву до місцевої комісії протягом десяти днів і не пізніше. Комісія розглядає заяву і, залежно від обставин, або призначає штраф і видає потерпілому новий магічний предмет, або позбавляє його магічного звання.

* * *

Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку — щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси — ці троє бажали продати мені камінчики.

За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном — просто з жалю.

За другою адресою мене зустрів парубійко років п’ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.

Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кінця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель «Три віслюки».

І я не пошкодував про витрачений час.

* * *

— …Їй-право, не схожі ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожі…

Старигань був аж ніяк не бідний — йому належала велика частина возів, що заставили все подвір’я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра — проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері «Трьох віслюків», одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір’ї: річ потрібна, придасться…

— Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо — чи ляси точити?

Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.

— Камінчик, звичайно, добре… Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.

Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув — і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.

Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.

— Подобається, ласкавий пане? — упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. — Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…

Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.

— Ви, шановний, товар не ховайте, — сухо сказав я. — Так не заведено — мигцем камені оцінювати. Подивлюсь — а там і про ціну поговоримо. Ну?

Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.

Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.

— Візьму, мабуть, — сказав я задумливо. — Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?

Старигань дивився на мене впритул — насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи — і вони втечуть на потилицю.

— Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете — чи як?

Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.

Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:

— Це ваша ціна за камінь?

— Це моя ціна за розповідь, — сказав я в тон йому, холодно. — Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити — за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?

Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.

— Атропко! — гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал — на півголови вищий за мене й удвічі ширший.

— Атропко, — старий примружився. — Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…

Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку — і відмовляється від повновагої гірки срібла?!

— Ідіть геть, прошу пана, — прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом — задля додаткової погрозливості.

— Їй-богу, — сказав я ласкаво. — Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?

Старенький дивився не просто насмішкувато — презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:

— А прошу…

Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! — зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два — замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.

— А-а-а-а…

Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось — тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.

Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.

— …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?

— На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, — сказав старигань, і брови його збіглися в один волохатий острівець. — У давнину чаклуни самі до людей не заходжали, прислужників висилали… Мій це камінь, не вкрав, не купив. Мій… А хлопця назад оберніть, йому ще сьогодні з ковалем балакати, який роботу нам зіпсував, а гроші не…

Голубувата колінчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стільницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дід відхитнувся, не забувши, втім, сховати в кулаці кулон. Я відчував, як усе зростає роздратування: замість того, щоб швидко й ефективно витягнути зі старого такі потрібні для мене відомості, я все глибше вплутувався в якийсь сумнівний балаган. Змії, блискавки…

— Так, дрібний чаклун нині, — повідомив старигань крізь зуби. — Дрібний і квапливий, дарма що очі різні. Батько мій чаклунові служив — так той був таки справжній чаклун, не сумнівайтесь. Та щоб він сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!

Не кажучи ні слова, я поліз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лівою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорційно велику голову. «За першим торканням до потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення…»

Я подивився старому в очі.

Якби він осміхнувся, граючи бровами, або щось ще сказав — глиняна голова відділилася б від тулуба, не дожидаючись оголошення вироку. Потім — уже за хвилину — мені було гірко й соромно згадувати про напад люті, що охопив мене в цю мить.

Але старий нічого не сказав. Малоймовірно, що він знав, для чого слугує глиняна статуетка, — найпевніше, просто правильно прочитав вираз моїх очей.

Хвилина минула в мовчанні; а потім я опам’ятався. Відірвав погляд від обличчя стариганя, яке набуло тепер уже брудно-лимонного відтінку; подивився на свої руки із затиснутою в них фігуркою. Підкреслено неквапливо — щосили стараючись уникнути метушні — сховав статуетку назад у футляр.

«У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння рикошетом б’є по каральнику…»

Ще секунда — і глиняний бовван розпався б. І закінчилася б моя влада. На рівному місці. А цей… цей упертюх…

Випадковість?

Пролита кава?

— Ладно, — тихо сказав старий. — Слухайте.

* * *

«Ви вроджений маг, і ваш син переважає вас за ступенем. Вітаємо від усього серця! Але якщо ви хочете, щоб ваші стосунки з дитиною складалися нормально, зверніть увагу на наші рекомендації.

Перше. Ніколи не допускайте прямого магічного протистояння! Ви програєте дитині, і для неї і для вас це може мати трагічні наслідки. Ваш батьківський авторитет має триматись на цінностях, що не мають відношення до магії.

Друге. Не заважайте їй гратися, поки ігри її мають невинний характер. Поки вона перетворює сусідських курей на грифонів і павичівмовчіть, хай бавиться… А як тільки вона захоче перетворити ваш ніс на морквувідшмагайте її. У стосунках з маленьким магом різка подеколинезамінний інструмент.

Третє. Навчайте її наук, мистецтв, шляхетних ремесел. Хай буде при ділі з ранку й до вечора. Не заважайте їй знущатися з учителівті самі мають підтримувати свій авторитет.

Четверте. Не приховуйте від неї, що її магічний ступінь вищий за ваш. Повідомте їй про це спокійно й просто».

* * *

За півгодини я зупинився перед аптекою на розі й зазирнув у металеве дзеркальце біля входу. Вигляд у мене був ще той: синє око потьмяніло й ніби взялося плівкою, зате жовте горіло ненаситно й хижо. Не доводилося дивуватись, через що це перехожі так і сахаються врізнобіч, через що молодий і худорлявий вартовий, що зустрівся при виході із заїжджого двору, відколи йде слідом за мною невідривно. До речі, ось його стурбоване обличчя відбилося в дзеркалі за моєю спиною…

Я круто розвернувся:

— Чесний страж бажає бачити мої документи?

Чесний страж був блідий, але рішучий. Я пред’явив йому членський квиток Клубу Кари зі сплаченими внесками; побіжно проглянувши папір, парубчак глитнув і вклонився:

— Перепрошую за турбування, пане зі Таборе… Служба.

Я з розумінням покивав. Напруження помалу спадало; ще трохи, й очі мої прийдуть у відносну рівновагу, і можна буде спуститися до погрібка, посидіти над келехом лимонаду й обдумати розповідь норовливого стариганя.

— …Оладки, булочки, здоба! Налітай, поки не остигло!

Рознощиця здоби була, всупереч сподіванням, на диво кістлява. Кепська рекомендація здобним булочкам — худорлява торгівка…

Я виявив, що стою за кілька кроків од ринкової площі, а трохи охриплий голос хлопчика з тумби тоне в рокоті юрби: «…ую…штовне… і напів…штовне…они…віски. Дорого!» Трохи повагавшись, я вирішив зайти до контори праворуч від ринку й перевірити, чи нема нових адрес для мене; адрес не виявилося, і я впіймав себе на почутті полегшення.

Старигань мене втомив.

Він був гуртовий торгівець, справа його процвітала багато в чому завдяки стариганевій хватці й дисципліні, насадженій ним серед помічників і слуг. Кожного разу, заводячи нове знайомство, старий твердо знав, який зиск це принесе в подальшому; приблизно півроку тому сувора система похитнулась. На якомусь ярмарку — «Це не тут було, далеченько» — обачливий дід зійшовся з молодим торговцем, і той в одну мить став йому «милішим за сина».

Корисливості в їхній дружбі не було ніякої. Хлопець був поштивий, розумний, суворий до себе й до інших — «не те що це нинішнє плем’я вертихвостів». Старий запропонував парубкові підтримку й сприяння, той радо погодився. Дивна дружба — саме дружба, а друзів у стариганя не було зроду — тривала, з його слів, два місяці. Потім сталося от що.

Поштивий парубок повіз старого до віддаленої ремісницької слобідки — проглядала вигідна угода з чинбарем. Дорогою вони зайшли до корчми, і після першого кухля пива стариганя викинуло з пам’яті. Отямився на землі, весь одяг і гаманець із грішми були на місці; подолавши запаморочення й розігнавши каламуть перед очима, знайшов себе за сотню кроків од кованих воріт власного немаленького будинку.

Найцікавіше почалося потім. Батька й хазяїна зустріли зойками й зомліннями; виявилося, що з того часу, як він востаннє виїжджав, минуло не багато не мало, а шістдесят вісім днів. Родина встигла оплакати дочасно померлого стариганя — а в тому, що він помер, ніхто особливо не сумнівався, тому що, з певних чуток, саме в ніч пам’ятної подорожі від рук розбійників загинули двоє неозброєних торговців.

Приголомшений подіями, старий не відразу завважив у себе на шиї кулон. Бірюзовий камінчик ховався під одягом; уперше взявши його до рук, старигань відчув неясну тривогу.

Клопоти про торгівлю відволікли його від клятих роздумів. За час його відсутності діло занепало — виною тому були нерозумні дії синів, які замість працювати заходилися ділити спадок. Намагаючись відновити порушені синами угоди, перевіряючи записи в прибутково-видатковій книжці, залізний дідуган не дозволяв собі терзатись питанням: а де, власне, носило його тіло та розум усі ці шістдесят вісім днів?! Він отямився, не відчуваючи ні голоду, ні спраги, одяг його був чистий, борода розчесана; не схоже, щоб весь цей час він валявся без тями в звіриній норі або лігві розбійників. За декілька тижнів після чудесного повернення — торгові діла більш-менш виправились — він насмілився відвідати придорожню корчму, ту саму, де його зрадила свідомість; корчмар упізнав його і згадав його супутника. За його словами, обидва поїли й випили, розплатились і спокійно пустилися далі…

Його молодого друга більше ніхто й ніколи не бачив. Якийсь час у старого боліла душа — він сам не думав, що здатен так прив’язатись до іншої людської істоти, та до того ж чужої з усякого погляду. Але час ішов, душевні рани загоїлись (тут я подумав, що стариганева душа має живучість таргана). Ось тільки кулон обтяжував торгівця, він декілька разів поривався його викинути, та кожного разу, вагаючись, затримував руку. Зроду він не викидав і не дарував невмисне дорогих речей; розваживши, він вирішив, що продасть камінь за першої ж можливості. І от — двоє торгівців дрібничками відмовились від покупки під різними приводами, коли це з’явився я зі своїми грішми, блискавками й цікавістю…

Вислухавши старого, я обережно поцікавився про його душевне здоров’я. Чи не став він помічати за собою чогось, що перше не проявлялося, або, можливо, близькі помітили, що після викрадення він став не той?

Старигань довго і презирливо дивився на мене. Я все зрозумів і перепросив за нетактовне питання.

…Змія-Атропку відшукали за жіночим вереском, що розлягався з кухні. Жовточеревий звалився на голову кухарці звідкись ізгори, з продуховини, і дивним чином оминув киплячий казан; ще хвилин п’ять змія намагалися схопити і запхати до пустої каструлі. Кинутий до моїх ніг, Атропка мав вигляд дивний і жалюгідний; під поглядами переляканої челяді я загадав дати окрему кімнату для зворотного перетворення.

Мені було надано тісну, але відносно чисту комірку.

З певним зусиллям — утома, нерви! — я повернув Атропці людську подобу. І, не дожидаючись, поки напівживий молодець підніметься з підлоги, згріб його за комір, наблизив безумні очі до свого лиця:

— Кажи… Як хазяїн перемінився після тієї халепи? Після того, як ніби воскрес? Як перемінився, кажи, а то на жабу перетворю!

Атропка гикав. Я злякався, що він зомліє.

— Добрішим став чи злішим?

Дивний рух головою.

— Щедрішим став чи скнарішим? Щедрішим?

Цього разу цілком певний жест. «Ні».

— Кажи, — сказав я як міг м’яко. — Тобі в голову не приходило, що він з глузду з’їхав?

«Ні».

— Але ж ти бачив, що він змінився?

«Так».

— А інші бачили?

— Так, — ворухнулись Атропчині губи. — Відпустіть, пане магу, пощадіть, далебі пощадіть…

Його обличчя плаксиво скривилось.

— Кажи! — я підтягнув його ближче. — Кажи, як змінився хазяїн, і відпущу в ту ж хвилину! Ну?

— С-співати перестав, — видихнув Атропка, силкуючись відсунутися від мене якнайдалі.

— Співати?!

— Раніше, бувало, все співав… У дорозі, на ярмарку… Навіть батогом кого частував — та й то насвистував… Тепер — ні. Мовчить. Завжди…

Випустивши Атропку, я відчув раптову втому. Кожний косий погляд — а весь заїжджий двір тепер глядів на мене косо — провокував роздратування. Футляр із муляжем незручно тер мені бік.

Співучий старигань. Соловейко, нехай йому всячина!..

— Варення! Купіть, мої панове, варення!

— А ось пироги, кому пироги!..

Я поманив торгівку пальцем. Купив круглу булку, одразу велів намазати її рожевим варенням, і так, жуючи на ходу (пробач мені, печінко!), пошкандибав у напрямку до готелю «Відважний ховрах».

Грубий зошит на ланцюжку, здавалося, охороняв вхід. Цепний зошит; за дні, проведені на варті, він потворно розбухнув. Поморщились аркуші, там і сям темніли чорнильні плями. Вільного місця не зосталося зовсім, і останні відвідувачі залишали свої скарги просто на обкладинці.

І ще — зошит виявився важким, немовби цеглина. Він відтягав мені руку, коли, затиснувши ваготу скарг під пахвою, я піднімався до своєї кімнати.

Зустрівши в коридорі покоївку, я наказав, щоб у мене в номері розтопили камін. Якщо вона й здивувалася, то знаку не подала — камінні стіни ще пам’ятають жахливу спекоту, вечір стоїть білий і теплий, мов молоко з-під корови, однак бажання пана мага зовсім не мусять підлягати розумному поясненню. Камін — то й камін.

Діждавшись, поки дрова добряче розгоряться, я всівся перед камінною решіткою й хвилин десять дивився у вогонь. Потім простягнув руку й випустив у полум’я товстий, дрібно списаний зошит.

Ось і все.

Я дивився, як повів протягу гортає брудні лілові сторінки, як вони скручуються по краях, темніють, гаснуть. Зойки та стогони про відомсту, про кару, про несправедливість сочилися димком, заповзали в камінну трубу. Майже беззвучно.

Пробачте мені, люди добрі, та всім вам я вже точно не зможу допомогти. Ні вдовам, ні сиротам, ні пограбованим, ні оббреханим — власне, для вирішення ваших проблем не потрібна ніяка Кара…

Я насилу відірвав погляд від майже догорілого зошита. Підійшов до столу; витягнув із гаманця синій камінчик на ланцюжку. Собача (вовча?) привітна морда.

І ще один, сердоліковий, з двома сумними очима, які нагадували мені про стару мавпу.

І ще один — закіптюжений, знятий з грудей заживо згорілого старого.

…Вогонь, розпечені ґрати, безумець, якого я міг би врятувати, якби опинився в потрібний час у потрібному місці…

Я справді хочу помститися за нього? Який давно став для мене чужою людиною? За самодура, тирана, за старого барона Ятера?

Я приплющив очі. Ще один камінчик постав перед моїм внутрішнім зором — я не міг покласти його на стіл поряд із першими трьома, тому що він залишився на поясі норовливої пані в чорному. То була жовта тигряча морда.

Пташенята з одного гнізда. Іграшки, які вийшли з-під руки одного майстра. І майстер ще той. Майстер з великої літери. Хтось могутній до того, що дріж проймає на саму думку про межі його можливостей. Хтось винахідливий, підступний, безсердечний… Великий, без сумніву, маг.

«Чим справедливішою буде ваша Кара…»

Куди вже справедливіше! Безумний дядько Дол, живий смолоскип… Гаразд, ювеліршу й старого купця можна скинути з рахунку, нічого жахливого з ними не трапилось… Але в природі існують й інші жертви Майстра камінчиків. Напевно.

Я піймав себе на тому, що копирсаю в носі мізинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка має рацію — ще й могутність…

І за Дола де Ятера буде пімщено.

Я подумав ще.

Потім усівся на підвіконня й приманив із сусіднього даху найтовщого й найздоровішого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить…

«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик… труди та збитки…»

(Дерев’яний кінь на коліщатках — поліроване чудо, куди привабливіше, ніж усі породисті коні на стайні Ятерів. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, ніж платять за цілу запряжку; Іл лізе покататися першим, та я відтісняю його, здираюся в оксамитове сідло, безстрашно спускаю важілець — колеса крутяться. Механічний скакун рушає з місця, але занадто повільно; Іл біжить поряд зі стременом, Іл обганяє мене й біжить уже попереду; Іл озирається, на обличчі в нього переляк: «Зупини! З гори не треба!»

Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Він розганяється й розганяється; дерева й каміння несуться назустріч, зад мій несподівано боляче б’ється об сідло, та я терплю й навіть викрикую щось молодецьке. Кінець кінцем коліщатка не витримують, кінь спершу нахиляється, а потім перекидається з гуркотом, а я лечу в куряву — і на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камінь — жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюці доріжки. Кінь лежить поряд — безнадійно зіпсований, тріснутий, з відламаною передньою ногою. З гори біжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним біжить дядько Дол, мовчки й страшно, і я облизую губи, збираючись сказати йому про півмішка сріблом, які мій батько обов’язково поверне йому…

Дядько Дол у три стрибки обганяє сина. Кидається до мене — обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапає мене на руки: «Де болить? Тут боляче? А тут?»

І, навіть не глянувши на розбиту іграшку, несе в будинок — на руках, дбайливо, як сина, як ніхто не носив мене відтоді, як мені виповнилося п’ять років…

«…І пішли ми в атаку, Хортику. Татусь мій, земля йому ватою, у бою був нестримним, ніби вепр, я бився з ним пліч-о-пліч, а братик мій, земля йому ватою, прикривав спину. Ну тут почалось! Ми зайшли праворуч, а ці, земля їм каменем, сховали лучників у засідці, а піхоту пустили на заріз, аби нас під ці стріли заманити… Якби не татусь мій, земля йому ватою, не сидів би з тобою, чаклунчику, не правив би байок, так-от…»

Пахне якоюсь лікувальною гидотою. Коліно розпухло, як м’яч. Я терплю. Я навіть усміхаюся, слухаючи історії дядька Дола; батько далеко, у місті, а дядько Дол сидить поряд із ліжком, вряди-годи торкаючись мого лоба шерехатою долонею.

Я хороший, думаю я, засинаючи. Я хороший, це Іл — дурень…)

«Любий Іле!» Так. Це вже написано. «…І збитки… і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька…»

Я потер перенісся, відганяючи непотрібні спогади.

Що спільного між старим бароном, ювеліршею, торгівцем?

У барона й торгівця — скільки завгодно схожих ознак. Обидва стояли на чолі родини, обидва були заможні й були самодурами. Обидва вирізнялись поганим характером… Але ювелірша? Ювелірша, тиха й романтична, зі своїм захопленням живописом, зі своїм маленьким жіночим щастям…

Гаразд. Тут поки глухо. Тепер час: старого барона Ятера не було… скільки? Рік і вісім місяців. Ювелірша? Тиждень. Торгівець? Шістдесят вісім днів. Разючий розрив. Якби тяжкість утрати залежала від терміну, проведеного в невідомому місці, барон би посідав перше місце, яке він, бідолаха, й посідає. Далі йшов би торгівець, потім ювелірша, як найменш постраждала…

Але от як порівняти тяжкість утрати торгівця та ювелірші? Сердешна жінка втратила, бачте, смак. У стариганя могло й не бути ніякого смаку, а міг і бути, однаково його втрати ніхто б не помітив…

Добре. Врахуймо й залишмо на потім.

Далі. Коли зникнув барон? Рік і вісім з половиною місяців тому. Ювелірша? Дев’ять тижнів тому… тобто два місяці. Торгівець? Чотири місяці тому. Що нам дає це знання? Поки нічого, але запам’ятаймо.

«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик, труди та збитки, і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька… Негідника буде покарано! Це кажу я, Хорт зі Табор».

Я примотав послання до лапи голуба, прочитав замовляння проти хижого птаха й пустив у небо. Уражений голуб спершу заметався між флюгерами, і потім тільки, керований моєю волею, упевнено пустився в дорогу. Я проводжав його поглядом, сидячи на підвіконні.

…Обставини зникнення. Старий барон Ятер закохався в молоду авантюристку, вона потягнула його в подорож і… ага. А торгівець несподівано для себе й близьких потоваришував із молодим поштивим… який став йому милішим за сина. І цей товаришок теж потягнув його в дорогу — укладати вигідну угоду. Знову збіг… І знов випадає ювелірша. Та нікуди не їздила, просто пішла за покупками… З ким? З нерозлучною подругою. Як її, Тисса Граб, яка після випадку з ювеліршею зникла, ніби й не було…

І знову я відчув, як піднімається зсередини тепла голчаста хвиля. Як невидимі вістря поколюють пучки пальців.

Щось важливе. Не випустити.

* * *

ПИТАННЯ: Назвіть відомі вам магічні об’єкти й незалежні магічні предмети.

ВІДПОВІДЬ: Велика Ложка, Швидкі Чоботи, Добра Ялина, Будинок Одягу, Дуб-з-Очима, Жорстока Скрипка, Брехливе Дзеркало, Приватна Банка, сабая, Свіже Джерело, Сітьовий Чорнорот, Диво-з-Надр.

ПИТАННЯ: Яке значення в житті мага має символічний птах?

ВІДПОВІДЬ: Посвячена сова є символом належності до магічної спільноти, предметом клятв і проклять, а в деяких випадках й обітниць. Найсерйознішою є обітниця посовництва, коли два маги, що володіють однією й тією самою совою, об’єднуються узами куди сильнішими, аніж навіть родинний зв’язок. Сила цих магів, об’єднавшись, зростає багатократно, зате кожний із них стає залежним від свого посовника. Саме ця остання обставина обумовила відносну рідкість таких обітниць.

ПИТАННЯ: Яка середня тривалість життя призначеного мага?

ВІДПОВІДЬ: Шістдесят років для магів четвертого ступеня, сімдесяттретього, вісімдесятдругого, стодля магів першого ступеня. Існує думка, що призначений маг, досягнувши рівня надступеневого, дістає можливість жити вічно. Так звані «викопні маги» — за переказами, маги з минулого, за природою своєю призначені, однак наділені надзвичайною силою завдяки прожитим вікам…

ПІДСУМОК: Теоретичну частину випробування претендент пройшов не без похибок (до яких належить згадування пустих здогадів), однак загалом задовільно. Пропоную перейти до практичних випробувань.

* * *

В оселі ювелірів уже всі спали. Служниця спершу позіхала, потім, налякана моєю наполегливістю, погрожувала викликати варту; потім, нарешті, пішла будити хазяїна.

— О… Пане… зі Таборе… Як несподівано… Є новини? Скажіть, ви знайшли?..

У наступну секунду ювелір витріщився на дорожню валізу біля моїх ніг. Певно, зі сну йому здалося, що я переїжджаю до них жити — назовсім.

— Поки що ні, — сказав я, дозволяючи йому підхопити валізу й занести її до передпокою. — Але є одне дуже важливе питання… Скажіть, будь ласка, вашу дружину можна зараз розбудити?..

Сонна ювелірша в очіпку була ніби молодша за свої роки. І симпатичніша.

— Перепрошую, що потурбував, пані Філло… Коли ви востаннє бачили вашу подругу Тиссу Граб?

— Тоді, — була вичерпна відповідь. — Ну, тоді… Перед тим. Коли ходили за покупками…

— Тобто в день вашого зникнення?

— Так…

— Ви не намагалися розшукати її потім?

— Намагалася… та…

Ювелір нервово провів долонею по залишках волосся:

— Пане Хорте зі Таборе… Пізня пора, і…

— Хіба не ви просили мене знайти злочинця? Хіба не заявилися для цього до мене в готель — о ще пізнішій, прошу завважити, порі?

Він почервонів. Навіть лисина стала яскраво-червоною:

— Пане зі Таборе… Філлі пора спати. Якщо хочете, я відповім на всі ваші питання… Ви не заперечуєте?

Я подумав. Перевів погляд із чоловіка на дружину й назад:

— Ні, пане Ягоре… не заперечую. На добраніч, пані Філло, ще раз перепрошую…

Вона пішла. Ювелір облизнув тонкі губи:

— Я підозрював цю Тиссу. Вона мені не подобалася. Щонайперше я кинувся розшукувати її, адже Філла пішла з нею й не повернулася! Я довідувався, але вона як у воду пішла. Я…

— Її бачили після зникнення вашої дружини? — перебив я.

— Так, — сказав ювелір крізь зуби. — Вона повернулася до себе додому, до кімнати, яку вона наймала…

— На вулиці Стовпників, — докинув я. Ювелір глянув на мене без подиву:

— А-а-а, ви все-таки туди ходили… Вона повернулася, розплатилася, зібрала речі й з’їхала. Я звертався до начальника варти… Але той сказав, що не оголошуватиме цю пані в розшук. Мою дружину — так, шукатимуть… як вони звичайно шукають, — на виду в ювеліра проглянула саркастична усмішечка. — А цю, Тиссу Граб… Ніхто не заявляв про її зникнення. Вона мала повне право з’їхати з квартири, боргів у неї нема, у крадіжках участі не брала…

— Ще одне питання, — я потер перенісся. — Як і коли ваша дружина познайомилася з цією панянкою?

Ювелір покривився:

— Це було… Нещодавно. Приблизно за місяць до… Я був уражений. Ця Тисса виникла нізвідки і… стала для моєї дружини близькою істотою, інколи мені навіть здавалося, що вона зі мною не така відверта, як із цією…

— Ви ревнували? — спитав я обережно.

Ювелір здригнувся:

— У якійсь мірі… Ніякої ницості, зрозумійте. Але вони проводили разом стільки часу, що…

Він замовк і безнадійно махнув рукою. Під вікном — а ми сиділи у вітальні — надривалися цвіркуни.

— Вона… тобто ваша дружина, не згадала нічого нового? Щодо замку, цепного дракона, людини, що говорила з нею в невідомій бенкетній залі?

Ювелір мотнув головою. Ось іще одна відмінність його дружини від торгівця й барона, подумав я. Вона єдина пам’ятає — уривками — те, що відбувалося з нею після її зникнення…

— Й останнє питання, пане Ягоре. Як вам здається — усі ці спогади, замки, дракони не можуть бути виплодом фантазії, гм, творчої людини?..

Якийсь час ювелір дивився мені в очі. Що було непросто: я й сам відчував, що теперішній мій погляд — не з легких.

— Не знаю, — сказав він нарешті. — Інколи вона плутається в деталях… Таке враження, що вона вигадує їх на ходу — і сама одразу вірить… Але точно не можу сказати. Був замок із цепним драконом чи не було…

— Спасибі, — я підвівся. Ювелір устав теж:

— Пане зі Таборе… Перепрошую за нахабність, але скажіть, будь ласка: у нас є шанс бути пімщеними? За… Філлу. За наше життя і… і любов, — закінчив він ледве чутно.

— Ви її розлюбили? — негучно спитав я.

Ювелір одвернувся.

Я намацав на поясі футляр із глиняним бовваном. Обережно, трохи гидливо витягнув це чудо на бліде світло єдиної свічки; «одноразовий муляж» дивився на мене без усякого виразу.

— У вас є шанс, пане Дрізд… Непоганий. Тільки от, бачте, перш ніж покарати злодія, його треба знайти…

Цвіркун під вікном замовк.

Мільйон років тому (початок цитати)

— Я прекрасно розумію… Ображатись тут марно, просто гидко… та це чисто фізіологічна реакція. Коли ти в трамваї, наприклад, — ти готовий до хамства. А коли ти гуляєш у парку, думаєш про своє… Мовби брудним мішком з-за рогу, їй-бо.

Її звали Іра, вони з чоловіком жили в пансіонаті, чоловік катався на дошці з вітрилом — «У них там цілий клуб організувався, з ранку й до вечора… Поки він катається, я пішла до парку — і от маєш…»

Утрьох вони сиділи на лавці перед озером, Алік носився по камінню, намагаючись погодувати лебедів. Лебеді вернули дзьоби від булочки з маком — у воді й без того плавали кусні розмоклого хліба, колишні бублики й навіть горішки, та Алік не здавався, підкликаючи, підлесливо цмокаючи й клацаючи на всі лади.

Іриного чоловіка звали Олексій. Обоє вони працювали редакторами на популярному телеканалі, і то вельми успішно — в усякому разі, у Юлі склалось таке враження; сама говірка, Іра багато й охоче розпитувала про життя-буття нових знайомих:

— Ах, інститут мікробіології? Як це сучасно, як це актуально… Відділ генетики? У вас чудовий фах, Юленько…

Юлі не подобалася Ірина звичка називати напівзнайомих людей здрібнілими іменами.

— Ах, Станіславе, ви хіру-ург? Оце чудово, я так завжди поважала чоловіків-хірургів… Це особливий характер — так мені, в усякому разі, здавалося. Я трохи заздрю вам, Юленько… А де ви відпочиваєте?

Стас сказав, що наймана квартира біля пошти дуже зручна й дешева; Іра кивнула й усміхнулася. І не сказала вголос про те, що в пансіонаті свій пляж, ресторанне харчування й зручні номери з балконами на море.

— А скільки коштує покататися на цій самій вітрильній дошці? — з цікавістю розпитував Стас. — На годину? А час будь-який? А ввечері?

Пора було обідати; Іра пішла до пансіонату, а Юлю й Стаса чекали пластикові стільці чергової вуличної кафешки. Алік вередував, не бажаючи їсти суп, Стас підкреслено не помічав його капризів: або їж, що дають, або залишайся голодним. Юля нервувалася; Алік, насупившись, просидів півгодини над охололою тарілкою й, облизавши макогона, відправився додому. Він ступав попереду, гордо закинувши голову, і, дивлячись у худорляву негнучку спину, Юля думала мало не з жахом: які ж вони схожі…

Стас теж ніколи майже не міняв рішень. Юля знала, що тихе «ні» — те саме, що бетонна стіна з випнутими прутами арматури; напевно, ця властивість потрібна була в його роботі. Прийняти рішення, взяти на себе всю відповідальність і не відступати до кінця; у повсякденному житті професійні якості інколи обертаються вадами, але Стасові рішучість і впертість ніколи не здавалися Юлі таким уже криміналом.

І з Аліком буде нелегко, та в чоловіка має бути характер. Так казав Стас, і Юля погоджувалася: людина, що не вміє казати «ні», не може в наші дні сподіватись на успіх. Віслюкову впертість треба повернути на користь — тоді вона називатиметься залізною непохитністю; так казав Стас, і Юля кивала, а попереду манячила, здираючись по залитому сонцем серпантину, пряма синівська спина…

* * *

Другого дня вони познайомилися з Олексієм, Іриним чоловіком. Це був молодявий, маленький — заввишки такий, як Юля, — верткий чоловічок. Він довго тиснув руку Юлиному чоловіку — з Іриної розповіді виходило, ніби Стас захистив її честь мало не на дуелі.

Пансіонат справив на Юлю велике враження. Наймана квартира на цьому тлі здалася ще незатишнішою; пансіонатний пляж був майже порожній, і в кінці його, на маленькому пірсі, влаштувалися серфінгісти.

Алік сидів навпочіпки й зачаровано витріщався на прозоре вітрило у вигляді бабчиного крила, на мокру дошку з кілем, подеколи обережно, з побожністю, торкав святиню кінчиками пальців. Сивий і засмаглий, як на негативній плівці, інструктор щось пояснював — Стас кивав; на світло показався гаманець із грішми, і Юля здивувалася, побачивши, що чоловік уже розраховується.

За півгодини Стас прийшов на пірс у самих тільки плавках — і чужих кедах на грубу шкарпетку; спритно заліз на дошку, заново вислухав інструкції — і враз повалився у воду, яка в той день була не тепліша за п’ятнадцять градусів. Юля злякалася, побачивши його вирячені очі, — та вже в наступну секунду Стас опанував себе і під зливою напучувань, що летіли з пірса, став видиратися на мокре слизьке суденце…

У той день вони простовбичили на пірсі до темряви. Мешканці пансіонату пообідали й повечеряли, Юля з сином закусили біляшами, купленими в рознощиків, а Стас і зовсім нічого не їв — одиноке вітрило виднілося вже біля дальнього причалу, координацію й хватку Юлиного чоловіка багаторазово оцінила юрба, особливо Іра та Олексій. Алік нарешті знайшов собі хлопця для забав, і тільки Юля відволіклася, як якась бабця вже бігла зі скаргою — в неї влучили каменем… «А якби по голові?!»

Стаса витягнули на берег тільки зусиллями інструктора, якому все набридло і треба було замикати сарай. Дорогою додому Юлин чоловік здавався цілковито щасливим. Похмурий Алік теж розвеселився — тато жартував із ним і грав у доганялки, на веселу ворушню батька та сина обертались перехожі, а Юля йшла позаду й думала, що проминулий день був нічогенький, що ходити до пансіонату краще, ніж товктися на міському пляжі, і що добре б з’їсти чого-небудь гаряченького…

По товстому жилавому стовбуру стрибала, розважаючись, білка. То пірнала в сутінки, то показувалася знов; Алік спробував її нагодувати — марно.

Лебеді спали просто посеред ставу — сховавши під крило голови, склавши петлею пухнасті шиї, повільно дрейфуючи вслід за ледве відчутною течією.

(кінець цитати)

* * *

Другого дня вранці в готелі «Північна Столиця», великому й шумному готелі навпроти ринку, з’явився новий постоялець — товстий заможний землевласник, який вписав у готельну книжку нікому не відоме ім’я й незрозумілу мету поїздки — «розважальна подорож». Таких, хто потребував розваг, багато було в «Столиці» — я гадав, що на товстуна не звернуть уваги.

Так воно спочатку й було.

Замкнувшись у номері, я скинув разом личину (проклятий тягар!), чоботи й плащ. Не роздягаючись, повалився на ліжко поверх вигадливо вигаптуваного укривала; номер коштував у півтора раза дорожче, ніж мої апартаменти в «Ховрахові», зате тепер я міг сподіватися на певну анонімність. На певну, тому що жодного великого мага моя личина не обдурить.

Добре, що на світі не так багато справді великих магів.

Я лежав, закинувши руки за голову, і дивився, як ворушаться пальці моїх ніг під нитяними панчохами. Безсонна ніч давалася взнаки — думки текли рівненько, дисципліновано, жодна не наважувалася піднестися над іншими, піднятися до рівня шляхетного безумства й набути таким чином статусу Ідеї…

Пролежавши години півтори, я піднявся, умився холодною водою з глека, поміняв сорочку, натягнув личину охочого до розваг товстуна й відправився до міського префекта.

* * *

Спершу — в подобі гладія — я прогулявся по центру; потім, знайшовши цілком пристойний дощаний відходок на задвір’ї якоїсь контори, скинув личину й попрямував до префектури. Мене перепровадили до приймальні, де довелося понудьгувати хвилин з п’ятнадцять; б’юсь об заклад, весь цей час префект спостерігав за мною через дірочку в гобелені й намагався довідатися — хто такий, який магічний ступінь, чим славиться? І, певно, інформатори в префекта працювали добре, бо, зустрічаючи мене, усміхаючись і пропонуючи крісло, префект уже прекрасно знав про Заклинання Кари, щасливим власником якого нещодавно зробився його гість.

— Е-е-е, пане Хорте зі Таборе, чи не хочете вина, вершків, тістечок?

Префект був двометровим здорованем із широкими, наче в коваля, плечима. Коли він опускав запалені, трохи припухлі повіки, обличчя його здавалося втомленим і добрим; очі префекта залишалися схованими майже весь час, і тільки двічі чи тричі він поглянув на мене впритул. Ні, хазяїн кабінету не був магом, але під цим поглядом я підібрався, ніби тхір, що відчув пастку.

— Дякую, пане префекте. Я нещодавно поснідав… І тим більше мені не хотілося б забирати даремно ваш час.

Префект кивнув; очі його майже зовсім заплющилися, і тільки ледве вловний блиск між припухлими повіками давав мені зрозуміти, що розслаблятись не варто.

Я продовжував:

— Певно, раніше ви не чули про мене, пане префекте. Я вроджений маг поза ступенем, я досить заможний, щоб не обтяжувати себе службою… Однак зовсім недавно мій друг, барон, чиє ім’я вам нічого не скаже, попрохав мене про допомогу в приватному розслідуванні. А я, в свою чергу, звертаюся за сприянням до вас. Ви знаєте, що в місті зникають люди?

Пухлі повіки на мить скинулися — очі префекта, два латунні ґудзики, гостро вп’ялися мені в обличчя.

Одна мить — і повіки спустилися знов. Велика довгопала рука піднялась, щоб задумливо потерти скроню:

— Одразу уточнімо, пане вроджений магу… Кого ви представляєте в цьому кабінеті?

— Себе, — сказав я без роздумів. — Себе, Хорта зі Табора, власника заклинання Кари, яке змушує мене до провадження певного розслідування.

— На жаль, пане зі Таборе, — рука префекта опустилась на поручень, повністю сховавши вирізану на ньому левину лапу, — володіння будь-яким магічним артефактом не дає вам переваги перед державним чиновником. Я служу місту й королю і не можу надати вам ніяких відомостей щодо розшуку й правосуддя в Північній Столиці. Адже ви цього від мене чекали, чи не так?

— Так, — визнав я після певної паузи. — Саме деякі відомості мені хотілося б отримати, і я уклінно прохав би вас, пане префекте…

Мене перервали. Мене дуже рідко насмілювались переривати, й ніколи — безкарно.

— Мені шкода, — сказав префект без ніякого жалю в голосі. — Але префектура не надає довідок приватним особам. Перепрошую. — І хазяїн кабінету підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

Я лишився сидіти.

— І я в свою чергу теж перепрошую, пане префекте… Однак у мене є докази певного, е-е-е, недбальства, яке міська влада проявляє щодо жертв викрадень, пересічних мешканців столиці. І в мене вже сьогодні є можливість довести до відома городян і короля докази цього недбальства…

Я блефував. Ніяких доказів у мене не було.

— Ви втручаєтеся не в своє діло, — префект перебив мене вдруге, причому досить грубо. — Я вимушений попросити вас покинути префектуру, пане вроджений магу…

Із непримітної портьєрки за його спиною виникли двоє. Один — зі зведеним арбалетом у руках, другий — маг першого ступеня, і в рукаві його ховався, здається, бойовий жезл…

Будь здорова, моя сово. Що я такого сказав, що я такого зробив, щоб викликати таке до себе ставлення?!

— Пане префекте, — сказав я, ледве розтуляючи губи. — Мені здається, ви не берете до уваги деякі обставини…

І я повільно, щоб не нервувати людей зі зброєю, поклав руку на відкритий футляр із муляжем.

Заклинанню Кари байдуже, ти префект чи жебрак. Заклинанню Кари байдуже, ти озброєний чи ні; моя рука торкнулася глини, а значить, задіявся закон про понижену вразливість. Як казав пан голова, — «будь-яке шкідливе діяння на каральника буде ускладнене, а сама спроба такого діяння поєднана з загрозою для життя нападника»… Людською мовою це значить, що й арбалет, і жезл повернуться проти своїх же власників.

Гм, а цікаво б на таке подивитись…

Я тягнув час.

Це був час мого всевладдя — сіре обличчя префекта, білі обличчя мага й арбалетника… Я мав у руках їхні життя, і, сова мені свідок, утриматися від Кари було так же нелегко, як складно буває перервати любощі за хвилю до блаженства.

На скронях префекта виступили крапельки поту. Він знав, що я не покараю — але мало, вочевидь, приємного — дивитись отак в обличчя лютій смерті…

Скоряючись його жесту, арбалетник і маг забрались назад за портьєру — з полегкістю, від гріха якнайдалі. Я почекав іще трохи — і, усміхнувшись, забрав руку з голови муляжу І демонстративно прикрив себе замовлянням «проти заліза».

— Ви усвідомлюєте, що це шантаж? — спитав префект ледь чутно. Лице його лишалося сірим, зате латунні очі показалися з-під повік у всьому своєму тьмавому проникливому блиску.

— Усвідомлюю, — сказав я зітхаючи.

— Ви не маєте рації, пане вроджений магу, — припухлі повіки опустилися знову. — Бо ваша одноразова влада закінчиться — щонайбільше за півроку. Я багато бачив таких… хто втратив голову від самого передчуття Кари. І я знаю, чим ця омана закінчується… Печально закінчується. Соромно, брудно закінчується… Ви маг поза ступенем. Ви всього лише маг поза ступенем. Невже ви думаєте, що префектура Північної Столиці подарує вам сьогоднішній… демарш?

— Та в совиному лайні я бачив префектуру Північної Столиці і вас особисто, пане префекте, — сказав я щиро.

Портьєра ворухнулась.

Під опущеними повіками пана префекта мигнула холодна, вкрай гостра іскра.

* * *

В архіві повнісінько було темних закамарків, де могли ховатися не тільки пацюки.

Маг, приставлений до мене за шпигуна, був без личини; я згадав, що мимохідь бачив його в клубі. Який занепад — маг першого ступеня, що служить у міській префектурі! Але ж відриває щомісяця немалу частину платні, сплачує членські внески й сподівається коли-небудь виграти Заклинання Кари!

Молодий і кремезний архіваріус видав мені важкий дерев’яний ящик, ущерть заповнений паперами; усівшись на триногому дзиґлику, я задув свічку — щоб не спокушати арбалетників, метальників ножів та інших ініціативних добродіїв, яких, можливо, послав до мене префект. Не держати ж мені руку на глиняній потворі весь час; маг-шпигун стояв не ховаючись за три кроки від мене. Проглядаючи з такою бідою добуті папери, я старався не спускати його з ока.

Одразу ж з’ясувалося, що в місті не тихо. У місті грабували, різали, підпалювали, крали; побачені нічним зором, папери здавалися червонястими, а чорнило — бурим. Папери лежали поодинці — «убив-схопили-стратили», — і стосами, причому стоси втримувалися разом мідними дужками. Виходило так, що весь минулий рік пан префект працював не покладаючи рук, і міська префектура розкрила не знати скільки злочинів…

Я залишив виданий мені ящик із паперами і, досі в темряві, пішов уздовж стелажа. Маг-шпигун ішов слідом за мною, мов тінь, що трохи відстала від хазяїна; минуло понад годину, перш ніж я знайшов, що шукав.

Свідчення про нерозкриті викрадення.

* * *

«Мій маленький друже! Тобі вже десять, а може, й дванадцять років. Ти вже підліток, а скоро перетворишся на юнака; чи знаєш ти, що це значить?

Ти вроджений маг, а отже, твоя могутність далася тобі даром. Ти думаєш, що магія існує для того, щоб тобі можна було запускати в небо крилатих жаб, перетворювати слуг на стовпи з цукрової вати й розважати друзів феєрверками; ти помиляєшся, малий, магія існує не для цього, точніше, не тільки для цього. Давай-но поговоримо про речі серйозніші, ніж замовляння личини або проста ручна блискавка.

Чи хочеш ти, щоб люди навколо поважали тебе, а не тільки боялись? Чи хочеш мати справжніх друзів? Чи хочеш, щоб учорашня сварка з бабусею виявилася останньою?

Безперечно, ти цього хочеш. Кому ж приємно чути за спиною«Он пішов маг, могутній, та нетямущий і неосвічений»?

Отже, домовмося, що з завтрашньогоні, вже з сьогоднішнього! — дня ти почнеш дотримуватися моїх порад.

ПОРАДА ПЕРША: Усередині тебе з народження живе величезна прекрасна країна; твої пустощі з перетворенняминікчемна частина її. Для того щоб пізнати свою магію повністю, щодня тобі треба проводити не менш як годину на віддалі від людей, у повній самотності. Байдуже, що ти робитимештільки б думки твої були спрямовані всередину, у твою душу, звернені до твоєї магії.

ПОРАДА ДРУГА: Щоразу, відправляючись в усамітнення, ретельно мий руки, чисть зуби й вичищай чоботи. Твій внутрішній настрій багато в чому залежить від стану твого взуттяна жаль, це так.

ПОРАДА ТРЕТЯ: Перш ніж використати замовляння в повсякденному житті, щоразу звикай рахувати до п’ятнадцяти. Якщо після цього бажання діяти не зникає — дій. Якщо виникає хоч найменший сумнівзачекай.

ПОРАДА ЧЕТВЕРТА: Ретельно гляди за збереженням запасу сил. Ніколи не витрачай запасу більше, ніж наполовину! Пам’ятай: витративши сили повністю, ти перестаєш бути магомнадовго, доти, доки сили не відновляться.

ПОРАДА П’ЯТА: Якщо в тебе продірявів черевик або порвалася курткане западай у спокусу полагодити їх за допомогою магії. Господарча магія принизлива для вроджених магів; звернися до матері чи служниці.

ПОРАДА ШОСТА: Старанно навчайся географії, астрономії, математики, краснопису, хімії, по змозі — медицини. Кожен маг має бути всебічно освічений і знатися на лікарських травах.

ПОРАДА ОСТАННЯ: Бережи здоров’я змолоду. Знай: занепале здоров’я неможливо поправити за допомогою магії.

Тепер, мій друже, ти знаєш, що робити для того, щоб повністю усвідомити свою владу й повернути її на користь собі та людям. Бажаю тобі життєвих успіхів!»

* * *

Я не намагався сподіватись, що префект забуде свою погрозу. Він пережив декілька вельми прикрих хвилин — і свідками його страху були підлеглі; він сам був винен, та я трохи шкодував тепер, що дав волю емоціям. Такий префект схожий на цеглину на даху. Не треба розхитувати його — зірветься в найгіршу мить…

Хоч мій новоз’явлений недруг і володів каналами для скорої помсти, у мене були підстави думати, що квапитися він не стане; проте, увійшовши до «Північної Столиці», я виставив п’ять сторожових заклинань — біля входу, у коридорі, під вікном, біля дверей до номера, під власним ліжком — і тільки тоді, добряче втомлений, гукнув покоївку й звелів принести письмове приладдя.

Моя здобич була варта того, щоб дістати заради неї і впливового ворога. Поскрипуючи поганеньким готельним пером, я добував із пам’яті імена й дати — добував, щоб перенести на чистий аркуш.

Папери, що їх я проглянув у темряві, мали, як правило, типовий запис: «Отакий і такий заявив, що його родич та-кий-то отакого місяця й такого числа зник за невідомих обставин. Шкоди майну не завдано… Указану особу оголошено в розшук». Серед інших документів я знайшов і заяву ювеліра Ягора Дрозда про зникнення його законної дружини Філ-ли. Папір був перекреслений червоною смугою, внизу була дописка: «Зникла повернулася додому ціла й здорова. Розшук припинити». Згадалася саркастична усмішка нещасного ювеліра: «Та як вони шукають»…

Серед документів про безслідне зникнення (грубий стіс — усього лише за останніх декілька місяців!) штук двадцять були перекреслені отакою червоною рисою. Не скажу, що зберегти їх у пам’яті було легко — проте ось імена з адресами, виписані в стовпчик, і тепер залишається тільки обійти їх і з’ясувати, хто зі зниклих…

Раптовий напад тривоги урвав мої азартні міркування. Я не одразу зрозумів, що це спрацювало сторожове замовляння, встановлене біля входу до готелю; за секунду збентеження посилилося — вітаннячко від сторожа, встановленого в коридорі.

Я розвернувся лицем до дверей. Не підводячись із крісла, з’єднав долоні й зімкнув пальці; мій батько не визнавав ні жезлів, ні батогів, ні інших модних дрібничок. Мій батько був натураліст і в тому ж дусі виховав єдиного спадкоємця…

Невже хтось із магів поза ступенем здатен опуститися до державної служби?! Ні, найпевніше це той самий, що супроводжував мене в архіві… Перший ступінь, підкріплений бойовим жезлом у широкому рукаві.

А мій глиняний дружок на столі… Де?! Куди подівався?! Капелюх — на підлогу, шийну хустину — геть… А, ось він, сховався під недбало кинутою серветкою… Милостива сово, за кілька секунд пошуків я змокнув, мов загнаний кінь!

Спрацювало сторожове замовляння перед дверима, я зосередився — та візит не відбувся. Той, хто прийшов до мене в гості, здатен був передбачити, яку зустріч я готовий йому зробити.

Усе, вже йде. Кроки, що демонстративно віддаляються по коридору — при тому що досі візитер пересувався зовсім безгучно. Послідовний відбій трьох сторожових замовлянь. Тиша, тільки десь під вікном лаються торгівки…

Це, звичайно, не напад. Так, примірочка, перевірка слуху.

* * *

— Здоров’я й усяких гараздів вашій сові, любий Хорте зі Таборе! Будьте ласкаві, зніміть личинку, у нашому клубі не заведено…

Дідусь-кульбабка усміхався зовсім по-батьківськи — я піймав себе на тому, що його усмішка не дратує мене, як раніше, а навпаки, не без приємності.

Я озирнувся — звичайно, дзеркало в гардеробній настроєне ловити личини. Тепер у ньому віддзеркалювалися всміхнений дідусь, полірована стійка — і товстий землевласник, причому цей другий був схожий на шмат підталого холодцю — крізь одутлі обриси приземкуватої фігури виразно просвічувало чорне незмінне ядро.

Я заплющив очі, а коли розплющив їх, із дзеркала дивилося на мене моє власне відбиття: одне око жовте, друге синє, куртка потерта й чоботи вкриті пилом. Я прийшов до клубу, вдягнений не за протоколом; дідок докірливо похитав головою, і за секунду звідкись вискочив хлопчик із двома величезними щітками — взуттєвою та одежною. Поки мене чистили, я з замішанням зрозумів, що не можу визначити магічний ступінь дідуся-кульбабки. Не можу — і квит.

— Ой, — сказав хлопчик.

На одежній щітці звивався яскраво-червоний тонкий черв’як.

— Дай-но, — сказав дідусь несподівано сухо. Стряхнув черв’яка у круглу урну для сміття. Щільно закрив мідну кришку.

Я відчув, як наливаються кров’ю вуха. Хлопчик ховав очі, старий удавав, що нічого не сталось; я кліпав очима й ніяк не міг зрозуміти, як примудрився не помітити вистежного замовляння-ниточки. Коли мені її привісили? Учора? Сьогодні вранці? Удень? Значить, префект (а кому ще спало б на думку стежити за мною?) уже знає, що я послідовно відвідую знайдені в архіві адреси…

Сьогодні я зробив візит останнім п’ятьом фігурантам із мого списку. І тепер на боці в мене був гаманець-переросток — куплений принагідно шкіряний мішечок. Він був повний і важкий; він глухо брязнув, коли хлопчик випадково задів його щіткою.

— Тпрусь…

Хлопчик зник разом зі своїми знаряддями; я незграбно розвів руками:

— Буває…

— Буває, — підтвердив дідок без звичайної своєї усмішки. — Здоров’я вашій сові, пане зі Таборе, головне — здоров’я… Приємно провести час.

І, начищений мов монета, діткнутий і злий, я попрямував до великої зали.

* * *

Перша людина, яку я побачив, переступивши поріг, була пані з дрібничками. У тій самій чорній сукні, за тим самим дальнім столиком, вона, здавалося, нікуди й не відходила звідси після нашої першої зустрічі. Так і сиділа всі ці дні, попиваючи червоне вино, і на виду так само лежала гримаска легкої огиди.

— О, наш щасливець зі Табор! Здоров’я вашій сові, друзяко!

Я круто розвернувся; мене вітала зовсім незнайома компанія, панів магів було п’ятеро, їхні розчервонілі обличчя світилися п’яною нав’язливою добродушністю. Мій кивок у відповідь був сухий, мов безмежна пустеля:

— Здоров’я вашим совам, панове…

Полишаючи компанію праворуч і ззаду, я розкланявся з кількома напівзнайомими завсідниками, узяв келешок лимонаду з підноса засапаного лакея — і наткнувся на погляд мага першого ступеня, який одиноко сидів за величезним, на двадцять людей розрахованим столом.

Маг із префектури першим відвів очі. Я стиснув щелепи; згадався червоний черв’як на одежній щітці, знічений хлопчик, старий гардеробник без усмішки: «Буває…»

— Ласкавий пане, пробачте, не знаю вашого імені. Здоров’я вашій сові… Я можу сказати вам декілька слів — наодинці?

Навряд чи він злякався. Але напружився помітно:

— До ваших послуг, пане Хорте зі Таборе…

Виходячи, я встиг піймати погляд Ори Шанталії. Крізь звичайну холодність у нім проглядав подив.

— Навіщо ж до вбиральні? — у замішанні сказав маг із префектури. — У клубі є чимало приміщень, де ми могли б…

Не слухаючи його, я переступив поріг відходку. Треба сказати, вбиральня для панів магів була облаштована так, як не всякий барон обладнає свою вітальню. З оздоблювальних матеріалів переважали мармур, оксамит і шагрень.

І досі не дивлячись на пана шпигуна, я витягнув із футляра глиняний «муляж» — знаряддя Кари. Якийсь час милувався огидною іграшкою, потім повернувся до співрозмовника, і вираз його обличчя певною мірою втішив мене.

— Пане Хорте зі Таборе, ці дешеві натяки…

Я спорожнив свою склянку лимонаду шпигунові в обличчя.

— С-с-с-с…

К[аплі підсолодженої рідини ще висіли на його вусах, а бойовий жезл уже дивився мені в живіт; я поклав указівний палець на потилицю глиняної потвори:

— Звинувачується шпигун із префектури — за нахабне втручання в приватне життя вродженого мага Хорта зі Табора…

Звинувачення було правдивим. Бойовий жезл здригнувся, та ховатись у рукав не поспішав.

— Уб’ю на місці, — просичав облитий лимонадом маг.

— Давай, — я всміхнувся. — І-раз, і-два, і…

— Ти не посмієш, — крізь зуби видавив шпигун. — Заклинання Кари… проти члена клубу…

— Тебе викинуть із клубу, — сказав я так певно, що сам собі здивувався. — Ти ганьбиш звання вродженого мага, наволоч.

Мій співрозмовник сильно зблід, та здатності думати таки не втратив:

— Ти шантажуєш мене, як до того префекта. Ти не реалізуєш замовляння зараз!

— А раптом? — спитав я, зручніше перехоплюючи муляж.

Між нами затягнулася секунда. Довга, наче струна. Я всміхався, і під цією усмішкою маг із префектури все сильніше бліднув.

Жезл опускався все нижче; нарешті зник у рукаві. Стараючись не повертатися до мене спиною, шпигун узяв з мармурової полички білосніжну серветку й узявся промокати залите лимонадом обличчя; от іще один смертельний ворог, подумав я безтурботно.

Сово-сово, бодай не захопитися! Страх гаданої жертви — убивчої сили наркотик, скоро я ні дня не зможу прожити, щоб кому-небудь не пригрозити Карою…

Шпигун усе витирав обличчя залишками серветки. Здається, він боявся вийти з убиральні без мого наказу.

— Постарайтесь не навертатися мені на очі, — сказав я жорстко. — Я без усякого Кореневого замовляння можу засунути ваш жезл… не стану уточнювати, куди саме. Прощавайте.

І, прикривши за собою двері, я попрямував назад до великої зали, причому настрій мій значно покращився.

Незнайома захмеліла компанія цього разу не звернула на мене уваги — зате новоприбулі так і лізли в очі, поспішаючи привітати, розкланятися, роздивитися мене зблизька. Я взяв з підноса новий келех лимонаду, озирнувся в пошуках тихого місця — і зустрівся очима із запитальним поглядом пані в чорній сукні.

У наступну секунду вона демонстративно відвернулась — випереджаючи мою спробу відновити знайомство.

Шкода.

* * *

«…£, друже мій, і ким я тільки не був за ці три роки! Не кожен призначений маг за все життя те встигне, що я за цей час устиг…

Господарчі системи ставиввід найпростіших, селянам на комору, проти мишей та гнилизни, до таких кручених-мудрованих, що куди там!.. Ось один вроджений замовив мені для старенької матері: мати його сама жила в здоровенному домі, сама, хвора і з ліжка не встає. І замовив він мені комплекс із такою умовою, щоб жодного слуги! Щоб ані з жодною живою людиною матінка не зустрічалася… Так от я й поставив йому побутово-ілюзорну систему: продукти самі підвозяться й розвантажуються, кухня сама по собі працює, пил самовидувається, міль самовбивається, варта біля дверей стоїть, і постіль під бабкою незминальна, непромокальна, вічна… Та ще, уяви, о десятій ранку відчиняються двері спальні, і вбігають онуки до бабусі, інколи шестеро, інколи семеро, тут уже по-різному виходило… Граються, значить, онуки на підлозі біля ліжка, зайчики сонячні люстерками ловлять… Надворі листопад, сіро, сніг іде — а вони зайчики пускають, он як! Півгодини погаласують, тоді голос розлягається в глибині дому… «Ді-ти, сю-ди…»ніби невістка кличе дітей. Діти тікають… Приходить читець і читає бабці повчальні історії з книжки. По обіді — спати, потім зновувнуки, читець, наперсниця… І знову спати. Ну, ще якісь штуки бували, сам уже не пам’ятаю… Так. Так от бабка прекрасно знала, що це все несправжнє, що це ілюзії-замовляннязнала, проте навіть раділа. Я, каже, на внуків дивлюся, і добре мені… А боятися, хвилюватися за них, що з ними буде та що з ними станене треба… Тихо так, затишно, онуки за поріг вийшлиі нема їх… А покличуприбіжать… Померла, уяви, щаслива, а цей магбагатий був, страх! Три слоїки в нього в підпіллі стояло, з кожного пригорщами золото черпав! Заплатив мені по-королівськи… Щобрешу?! Я брешу? Чому це? Що, побутовка таких масштабів нестабільна? А ти бачив ці масштаби? Ти язик укороти-но, а то знаєш, я людина до пори до часу добра…

…Гаразд, збрехав. У дворі, і на кухні слуги були й кухарі… А побутовка тільки у внутрішніх покоях стояла. Але яка побутовка! Два роки трималася без жодної похибки! Що, знову брешу?!

…Вона сліпа була. Яка їй різниця?

…Так, ілюзорка під кінець попливла. Діти вбігали такі… жах совиний, а не діти… Але вона однаково сліпа була! Гляділа на цих страховищі всміхалася так по-доброму…

…А, геть іди. І випивати з тобою більше не буду».

* * *

Вони ступили до мене з двох боків — обидва в чорних плащах, замовлених до негнучкого стану. Тканина стовбурчилась, наче картон: на тканині сиділа нічна невидимість, захист від чужих замовлянь, ще щось, на перший погляд невловне…

Глиняний бовван, дотик до якого гарантував знижену вразливість, був у мене на поясі в закритому футлярі. Я був безтурботний, я надто звик довіряти власним силам. І геть забув, що Північна Столиця — не рідна глушина, де кожен надступеневий маг за унікальністю рівний Сонцю.

— Пане Хорте зі Таборе, не треба різких рухів. З вами хочуть усього лише поговорити.

Було зрозуміло, що вони обидва — рівня мені. Або майже рівня. І що це «майже» компенсується кількісною перевагою.

— Пане зі Таборе, ми не посланці пана префекта…

Новина. Але чи варто вірити?

— Певна особа, така значна, що називати її ім’я раніше часу непристойно, бажає переговорити з вами з приводу отриманого вами замовляння Кари. Карета чекає.

— Я не звик підкорятися силі, — сказав я крізь зуби.

— У такому разі зробіть нам ласку… — і, розчахнувши захищені плащі, нічні посланці один за одним уклонились.

* * *

Карета була, очевидно, дуже дорога. Легка й безшумна, без зайвої розкоші, та надзвичайно зручна; проти неї найкраща карета барона Ятера здавалася би просто чортопхайкою. А на дверях — я помітив — був герб. Раніше був, а тепер його навіщось збили.

Мої супутники (конвоїри?) усілися навпроти мене, спиною до ходу руху. Фіранки були щільно запнуті. їхати довелося в темряві; нічний зір дозволяв мені роздивитись обидва обличчя — люди в захищених замовляннями плащах виявилися напрочуд схожими, тільки одному було років п’ятдесят, а другому років двадцять. Батько й син?

Я розкинувся на шкіряних подушках якомога недбаліше; права моя рука ніби невмисне гладила футляр із глиняною фігуркою, а ліва торкнулася шкіряного мішечка з кольоровими камінчиками. Я не зважився залишити в готелі таке цінне майно, хоча й тягати його з собою було не дуже вже й зручно.

Рівний гуркіт бруківки під колесами змінився лунким громом мосту, потім безладним перестуком ковдовбин. Ми виїхали за місто.

— Не турбуйтеся, пане зі Таборе, — сказав старший супровідник у відповідь на мій погляд. — Після аудієнції вас доставлять назад, у те саме місце, і це не забере багато часу.

Я приплющив очі. Ця особа, така ж значна, як і заповзятлива, мешкає за містом, та не занадто далеко. І треба бути їжаком, щоб не зрозуміти одразу ж, про кого йде мова…

Я вперше пошкодував, що, отримавши свій виграш, не покинув одразу ж Північну Столицю й не сховався в рідній глушині.

Битим шляхом ми їхали хвилин з двадцять, потім карета збочила — і ковдовбини змінилися тишею й гладдю іншої, доброї, доглянутої дороги. І ще хвилин двадцять минуло, перш ніж під колесами знов загула бруківка. Карета вповільнила хід, стала; заскреготів опускаючись міст. Ні вигуків вартових, ні паролів, ні взагалі чиїхось голосів я не чув.

— Ми прибули, — сказав старший із супровідників.

— Я здогадався, — процідив я крізь зуби.

Замок Скеля, давня королівська резиденція, тонув у темряві. Ступаючи, мов під конвоєм, між двома мовчазними магами, я прекрасно уявляв собі, про що піде розмова. Єдине, чого я не знав, — як буду викручуватись. Як стану пояснювати Його Величності, що його плани відносно мого Заклинання — даремні й пусті.

* * *

Для початку Його Величність привітав мене з нечуваним щастям — виграшем Кореневого Заклинання Кари.

Потім мені прочитали коротку лекцію про внутрішню політику, та я й без того знав, що верховна влада в країні тріщить скрізь. Той самий Іл де Ятер уважав себе єдиним і повноправним власником родових земель, нічого не платив до скарбниці й при згадуванні «держави» високо скидав брови. А в столиці не було можливості (принаймні досі) переконувати друга-барона та йому подібних в іншому; під реальною владою престолу були тільки найближчі до столиці землі, інші, подібно до Ятера, вважали себе цілком самостійними.

Усе це Його Величність Ібрин Другий розповів мені між двома чашками чаю (від кави я відмовився, і монарх учинив за моїм прикладом). Король був високий і досить товстий, фігурна борідка його нагадала мені акуратно підстрижений самшитовий кущ. Великі очі — трохи витрішкуваті — дивилися печально й докірливо: ніби це я, Хорт зі Табор, нишком чиню в державі розкол і безлад.

— Ваша Величносте, — сказав я знетерпивившись. — Ваша Величносте… Цей чай вищий за всякі похвали.

Якийсь час ми мовчки дивилися один на одного.

— Ну що ж, — сказав нарешті король, — ваша правда. Час переходити до діла…

Діло виявилося саме таким, як я уявляв. Просте діло. Головну небезпеку для держави становлять бунтівні настрої на півдні — у степовому приморському князівстві. Утіленням небезпечних настроїв є місцевий князь, самовпевнений бунтівник, який доводиться королю (о нещастя!) тестем. Про те, щоб породинному домовитись, не може бути й мови; степове князівство виявляє столиці демонстративну непокору, тим часом як торговельні шляхи… Порти… Ну, ви розумієте… Коротше, щоб не обтяжувати гостя, тобто мене, зайвими деталями, Його Величність просто велить мені покарати князя Дривегоціуса (ось тут, на папірці, правильно записано ім’я) за дії, що потягнули за собою загрозу цілості держави та перспективу громадянської війни (повне звинувачення написано нижче — тут перелік конкретних учинків, кожний з яких справді був. Для Кореневого Заклинання цього досить, чи не правда?).

Я довго роздивлявся папери, які Його Величність мені підсунув, хоча в них і не було нічого, що так довго можна було б вивчати. Усе було прозоро до неможливості, ім’я бунтівного князя розписано по складах, прогріхи його проти держави викладені філігранним почерком писця; чесно кажучи, я ледве втримався, щоб тут, на місці, не перекинутись на яку-небудь швидку нічну істоту й не перервати аудієнцію якнайнахабнішим чином.

Але я втримався.

— …Отже, — король м’яко всміхнувся, — за п’ять… ні, вже за чотири дні в палаці відбудеться найбільший прийом за останні два роки. Справді грандіозний прийом. Велика шляхта, маги першого ступеня й вище… Звичайно, наш тесть, він же мерзотний бунтівник, теж запрошений, ба більше — він буде. Він настільки зухвалий і певний власної безпеки, що…

Я мовчав.

— Ви маг поза ступенем, — м’яко нагадав король. — Звичайно, ви теж запрошені. Можливо, охорона не підпустить вас близько до Дривегоціуса… Але не йдеться про те, щоб заморити караного якою-небудь конкретною екзотичною смертю. Ні, таке за мету не ставиться — навпаки… Нам треба, щоб він помер якнайприродніше, щоб його смерть не викликала пересудів… Щоб він нарешті перестав чинити зло, нам треба висмикнути цю скабку, тоді країна зможе нарешті відновити єдність…

Я уявив, як просто посеред прийому королівський тесть валиться на руки вартівників, і надбіглі лікарі констатують цілком природну смерть, приміром від серцевого нападу.

А потім уявив, як у замку де Ятера з’являються королівські емісари. І як норовливий Іл покірно згоджується виконувати кимось прийняті закони, щороку доправляти певну кількість грошей та рекрутів, а в разі війни — хоча б і зі степовим князівством — підніматися за покликом сурми й підставляти під чийсь меч власну буйну голову…

— Розумію клопоти Вашої Величності, — сказав я із зітханням. — Однак, зізнаюся, у мене були свої плани щодо…

Печальні опуклі очі зробилися ще печальнішими. Я затнувся.

— Боюся, мій друже, вашим планам так і не судилося збутися. Пан префект, наприклад, ще ні разу в житті не подарував образи — а шантаж, пане зі Таборе, — це тяжка кривда, ви маєте розуміти… У мене є важелі впливу на пана префекта. Я міг би помирити вас.

— Я зовсім не беззахисний, — сказав я, роздивляючись тонкий білий шрамик у короля на лобі.

Бородань кивнув:

— Розумію. Але й пан префект… зовсім не беззубий. Щодо Заклинання Кари — воно одноразове, друже мій. А нас багато.

І він усміхнувся — вперше з початку бесіди; фігурно підстрижена борода враз змінила форму.

Я відповів йому усмішкою:

— Ще трохи, і ви переконаєте мене, що заради власного спокою мені слід здійснити погрозу й покарати пана префекта!

— Не зовсім так, — король потер перенісся. — Адже тоді незадоволеним лишуся я. А в мене на службі, навіть у найважчі літа, обов’язково стоїть декілька… дуже серйозних людей.

— Моральний занепад, — сказав я гірко. — З давніх часів найнятися на службу було ганебно для мага. Тим більше вродженого.

— Ви занадто молоді, щоб тужити за давніми часами, — серйозно повідомив король. — Добру традицію так легко сплутати з передсудом…

І Його Величність підморгнув мені. Підморгнув весело, навіть невимушено:

— Вам, любий Хорте, поміркувати б про власну долю. Щастя, що Заклинання цього разу дісталося вам. Але головне щастя — не це. Щасливий випадок висмикнув вас із глушини й привів сюди, до столиці. Так-так, кожен маг сам собі пан, самотність звеличує душу, усе це я знаю, наслухався свого часу… Однак подумайте, Хорте. Добре подумайте. У країні мають відбутися великі потрясіння — проте й великі діла. І ви, мій любий вроджений магу, могли б стати не просто чудовим — великим. Воїном, дипломатом, міністром, зрештою… Подумайте. Так?

Я мовчав.

— А тепер, — зовсім іншим тоном сказав Ібрин Другий, — прошу вас визначитися. Нам слід заздалегідь підготувати план дій, і вам теж слід підготуватись. Ви-бо не будете читати звинувачення з папірця?

Я мовчав.

Королівський тесть не маг, але досить могутній. І прогріхи його більш ніж вагомі. Тобто якщо я покараю Дри… вегоціуса — у мене буде, певно, шанс піднятися… Тим більше що сам король…

Але часу мого всевладдя минуло зовсім нічого! Я не встиг… нічого я не встиг, тільки префекта пристрашити й лакея його лимонадом облити.

Ах, якби король здогадався не шантажувати мене, не брати силоміць! Хто знає…

Мене дуже важко примусити.

Мене практично неможливо присилувати.

Я міркував, чи слід удати й розіграти покірність. Чи прямо сказати Його Величності, що він не має рації, перекинутись на кажана і…

— Ви, Ваша Величносте, безсумнівно… довідувалися про механізми Кари?

— Звичайно, — бородань радісно кивнув. — Сам пан голова Клубу Кари консультував мене.

Бодай твоя сова здохла, подумки побажав я панові голові.

— Тоді ви, Ваша Величносте, розумієте, що такий довгий список звинувачень… якщо хоч найменша деталь виявиться неточною — від Кари загину я, а не Дри… а не ваш тесть.

Король насупився:

— Текст вивірено багаторазово.

— І все-таки, — я похмуро випнув нижню губу. — Я волів би перестрахуватися… це в інтересах діла! І скоротити звинувачення до одного пункту. Найочевиднішого. Наприклад, карається такий-то за те, що, дитиною бувши, каляв пелюшки…

Король якийсь час роздивлявся мене, намагаючись зрозуміти, чи не знущаються з нього.

Може, все-таки перекинутися на кажана?

— А що це у вас у мішечку? — раптом спитав король. — Ні, в цьому футлярі муляж, я знаю… А цей гаман ви так торкаєте, ніби там щонайменше діаманти…

— Це моя колекція, Ваша Величносте, — я присилував себе всміхнутися. — Я збираю кулони із самоцвітного каміння… і досягнув успіхів.

Шкіряна поворозка піддалась не одразу. Я акуратно зняв гаман із паска і, запустивши руку всередину, витягнув пригорщу камінчиків — не зводячи при цьому погляду з королівського обличчя.

Густа хмарка чужої магії шкребла мені долоню.

Усього камінчиків було два десятки. Здобич, на яку пішло багато зусиль, часу, поту — і, можливо, крові, якщо враховувати мстивість префекта…

Різноманітні морди, обличчя, рила, очі. Усі зняті з ший блукачів, які на певний час зникли, а потім повернулися додому.

Король роздивлявся камінчики на моїй долоні. Ібрину було цікаво, та не більше.

Раніше він ніколи не бачив таких дрібничок.

* * *

«…Чорний Лівша? Не треба казок, я прекрасно знаю, хто це такий і звідки взявся…

…З самого малечку з дивацтвамибоявся щось загубити. Ходив вічно із заклопотаним обличчям, перевіряв, чи на місці капелюх, чи на місці хустина, чи на місці каламар, чи не закотилась монетка… Діти, товариші його, сміялися з нього й дражнили. Від насміхань цього його дивацтво не поменшалонавпаки; утім, у навчанні воно йому нітрохи не шкодило, навпаки, учитель, який читав нам теорію й практику магії, був ним дуже задоволений…

…Коли йому було тринадцять років, сталось нещастя: укотре переперевіряючи вміст своєї торбини, він потрапив під мимоїжджу карету й утратив ліву рукукисть… Проте занять магією не полишив.

…Вибирали самі. Я, наприклад, вважав і вважаю, що традиційна форма невеликої палички з коштовним каменем ідеальна для ініціювального предмета; дівчина, яка разом із нами отримала призначення мага, зупинила свій вибір на золотому обручі-наголовнику. А віннезвично довго думав, міркував і, коли розтулив рота, уразив усіх: і комісію, і товаришів. Я хочу, сказав він, мати ініціювальний предмет, який неможливо втратити. Я хочу ініціювальний предмет у вигляді рукиштучної лівої руки…

…Несвідомо мститься за всі кривди, яких зазнавав у дитинстві. Усі замовляння, усі магічні діяння перестроїв під ліву руку… Так, тепер його звати Чорний Лівша, і, чуючи це ім’я, здригаються й озираються…»

* * *

Мене доставили, як і було обіцяно, точно на те місце, де я дістав запрошення на аудієнцію. До парадних дверей готелю «Північна Столиця».

Розпрощавшись із панами магами на службі (я не приховував свого до них ставлення, а тому розстались ми вельми холодно), я певний час стирчав на ґанку, жадливо вдихаючи чисте нічне повітря. Чомусь це здавалося дуже важливим — продихатися; затхлий дух комфортабельної карети й чад численних королівських свічок сильно забили мені ніс і горло.

Ач, який ти неспокійний дружок, мій глиняний бовванчику. Схоже, насолоджуватися твоїм товариством протягом півроку — неприпустима розкіш…

Якийсь час я бездумно милувався зірками. Потім повернувся до готелю спиною і побрів, куди очі ведуть.

Тьмяні ліхтарі не стільки допомагали моєму денному зору, скільки заважали нічному. У Клубі Кари світилися вікна, там, напевно, ще не закінчили бенкетувати; та на саму думку про те, щоб повернутися до галасливого товариства магів напідпитку, мені зробилося сумно.

Чому б королю не заморити свого тестя звичайним королівським чином — підсипавши отрути у вино, приміром? Або подарувавши отруєні рукавички? Та хтозна — вся історія кишить убивствами з державних міркувань, і вбивають, не зважаючи на ступінь спорідненості…

Можливо, в бунтівного князя теж є на службі «серйозні люди». Князьок не дурень, він напевно прикритий магічним щитом — проти отрути, проти залізної зброї, проти всякої можливої капості…

А проти Кореневого замовляння немає щитів. Не викували ще, та й навряд чи коли-небудь зберуться. На те воно й Кореневе.

Я відчув укол тривоги. Тому що давати таку зброю до рук випадкової людини, безвідповідального щасливця, на якого вказав жереб, — це, знаєте, щонайменше легковажно. Гаразд, хай засновники клубу мають на членських внесках нечувані гроші, однак хоч натяк на здоровий глузд має бути?!

Мені на секунду уявився шлях шантажування, що веде до верхівки влади. Тільки й діла, що страхом і вимаганням зачепитись де-небудь на троні — півроку для цього вистачить, а потім уже до гри вступлять інші сили, й інша зброя захистить колишнього носія Кари…

Невже ніхто не пробував? А якщо пробував — чому зірвалося? Не вистачило сили духу? Рішучості? Талану?

А може?..

Тьмяний ліхтар над дверима якогось дамського салону так і ліз в очі, так і заважав дивитись, забиваючи нічний зір жовтою ватою свого безпомічного світла. Я роздратовано погасив його — і наступної секунди спинився, весь обернувшись на слух.

Ворушня.

Глухі скрики. Сопіння. Удари.

Далеко, за квартал звідси. Я почув усе це тільки тому, що вітер зовсім стих, що навколо мовчали навіть цвіркуни, і клятий жовтий ліхтар таки погаснув.

Я б сприйняв це за звичайнісіньку бійку або звичайнісіньку сутичку грабіжника з небеззбройною жертвою, якби не слабкий струм магічної волі, рваний, як стара мішковина.

Маг там був тільки один. А пітних м’язистих тіл — штук п’ять.

Ще декілька тижнів тому я не задумуючись кинувся б до джерела звуків. Не обов’язково втручатися — просто подивитись.

Але тепер я завагався. Чи не провокація? Тягаючи на паску таке потрібне багатьом Заклинання, мимоволі станеш підозріливим…

Струм магічної волі стрімко слабнув.

Я пішов спершу повільно. Потім — усе наддаючи ходи; поодинокі ліхтарі гасли при моєму наближенні, видимість почіткішала й пояснішала, хіба що кольорів я не розрізняв. Усі вони здавалися різними відтінками коричневого.

І я враз побачив їх усіх.

Четверо красенів — шкіряні куртки, широкі ножі, воші й запах поту — стояли півколом. Справді страшним був тільки один — пелехата голова, пов’язка навколо ока й перекреслений шрамом рот. Решта були шмаркачі, які прагнули крові; один держався за вухо, у другого безсило теліпалася рука, у третього наполовину спалене було волосся. І винною в цьому була жертва, яку молодці не змогли швиденько завалити; жертва стояла спиною до стіни багатого купецького дому, і в щілинку віконниці — я помітив — за близькою розв’язкою спостерігали три пари уважних переляканих очей.

Терпіти не можу боягузливих купців.

Обличчя жертви закривав каптур, плащ спадав до щиколоток, та я не міг помилитися. Сувора пані в чорній сукні носом до носа зітнулася з людською підступністю.

Старший розбійник випустив невиразний владний звук.

Його учні (а це були саме учні) безшумно й зло атакували. Водночас із трьох сторін; то була не перша їхня атака.

Пані в чорному скинула руку — на хвилю пізніше, ніж треба б. Двоє шмаркачів відхитнулись, та третій прорвався крізь тонке замовляння й схопив жінку за зап’ястя.

Гордовита красуня скрикнула від болю.

Я дивився, що буде далі.

Шмаркач — фізично він був набагато сильніший навіть за найсильнішу магиню — завернув її руку за спину, відірвав жінку від стіни і підтягнув до свого наставника. За похвалою, напевно.

Старший розбійник знову випустив якийсь незрозумілий звук — очевидно, переможну лайку. Навряд чи ця істота вміла висловлюватися виразно, зате експресії в його голосі було — й на воза не забереш.

Жінка загарчала крізь зуби — ще намагаючись сотворити замовляння, та вже не маючи для цього сил. Дві пари рук бігали в неї на поясі; раз! — і полетів у пилюку оберіг від чоловічої сваволі. Не вберіг, така йому красна ціна! А молодики вже дібралися й до гаманця; раз-два — стали жертвою брелок у вигляді тигрячої морди та срібна чорнильниця…

Але ось до жадібних юнаків, що допалися до золотих монет і брязкалець, приєднався старий хтивий козел. Затріщала тканина плаща, дама в чорному приглушено скрикнула, намагаючись витрусити старигана з-під спідниці. У якусь мить їй це вдалося, та ґвалтівник одразу ж здійснив маневр у відповідь, і знесилена магиня розтягнулася на землі, і зойки її залунали вже з-під задертого на голову подолу; я вирішив, що норовисту жінку вже добре навчено, простягнув руки — метрів на чотири — і взяв отамана за горло.

Хтива тварюка захрипіла. Молодики, захоплені грабуванням, почули цей хрип тільки за секунду. Ще якийсь час знадобився їм, щоб повірити своїм очам — їхній одноокий ватаг бовтався над землею, смикаючись, ніби в зашморгу; та так воно, власне, й було.

Я кинув його в останню мить. Не з жалю, звичайно ж, а з огиди. Невелика радість — душити мерзоту до смерті, і без того тепер доведеться довго-довго відмивати руки…

Розбійник повалився на землю — та так і лишився лежати. Шмаркачів так уразила моя поява, та ще й неймовірно подовжені руки, що вони спробували були розбігтися — я впіймав їх «сіточкою» і стягнув разом так міцно, щоб дихати вони могли тільки по черзі.

Замість трьох соціально небезпечних юнаків на землі утворився хрипучий, повний бурхливого страху клубок. За секунду перед тим я позатикав їм роти — щоб не порушували сну чесних громадян; віконниця купецького дому була тепер щільно зачахнута, і можна було подумати, що три пари очей за віконцем мені привиділися.

На врятовану пані я з делікатності не дивився. Належало дати їй час отямитися — і поправити одіж; обереги, раніше розвішані на її поясі, тепер валялися на бруківці. Біля самих моїх чобіт лежав утоптаний у пилюку жовтий камінчик із тигрячою мордою.

Жінка гучно, уривчасто зітхнула. Я полічив до десяти — і подивився на неї.

Вона більше не справляла враження стерви. Мокра курка — ось на кого була схожа гордовита відвідувачка Клубу Кари. Біле волосся вибилося з-під каптура збитим пір’ям. Ніс був подряпаний і помітно опухнув. Губи стрибали.

— А от не треба ходити самотою по темних провулках, — сказав я повчально.

Чекати, що вона кинеться мені на шию, було безглуздо.

Але й зовсім стриматися вона не змогла — розридалася…

Хоробра, хоча й баба.

* * *

— …Вас звати Хорт зі Табор, ви нещодавно виграли замовляння Кари… Мене звати Ора зі Шанталія.

— Не зрозумів, — чесно зізнався я. — Ора «зі»?

— Що в цьому дивного? Мій батько був уроджений маг, синів у нього не було. Так, він не зміг передати мені магічних здібностей у спадок. Але прізвище він мав право передати мені, вам не здається?

Я вирішив не сперечатись. Насправді мою співрозмовницю звали просто Ора Шанталія, і її спроби приєднати до свого імені частку «зі» свідчили тільки про надмірне самолюбство.

— Я не люблю бути зобов’язаною, — сказала Ора Шанталія. — А я багато чим вам зобов’язана, це безглуздо заперечувати… А тому, ласкавий пане, прошу придумати, яким чином я могла б повернути вам борг. Не грішми, не треба робити здивоване обличчя… Ділом. Відпрацювати, якщо хочете. Яким чином я можу бути вам корисна?

— Шановна пані, — сказав я вкрадливо. — А чому саме я маю турбуватися, як ви висловились, про ваше «відпрацювання»?

Ми сиділи в маленькій мансарді, яку, як з’ясувалось, Шанталія винаймала ось уже декілька тижнів. Біля входу я ще міг стояти на повний зріст, та в міру просування до вікна мені довелося б спершу горбитися, а потім ставати навкарачки — так круто кренилася стеля.

— Добре… — сказала вона тоном нижче. — Пробачте, я перенервувалась. Я, можливо, не маю рації. Зустріньмося сьогодні ввечері в клубі, десь о восьмій… Про все спокійно поговоримо…

Я знизав плечима:

— Зовсім не бачу, про що тут говорити.

Вона стиснула зуби, втримуючи роздратування:

— Бачте… Родина Шанталія додержується Закону Терезів, цій традиції багато віків, і я, як остання спадкоємиця…

Я згадав короля: «Добру традицію так легко сплутати з передсудом…»

Закон Терезів. Урятований від смерті йде мало не в рабство до рятівника — поки не вдасться відплатити тими ж грішми.

— Даруйте, — сказав я м’яко. — Не йшлося про спасіння вашого життя. Мерзотники пограбували б вас і зґвалтували, та й усе…

Орині очі по-зміїному звузилися. Я розвів руками:

— Цинічний, визнаю… Ой, а що це за камінчик у мене в кишені? Це ваше, чи не так?

І я поклав на скатерть жовтий камінчик у вигляді тигрячої морди.

Ніякої особливої реакції не було. Так, радість жінки, якій повернули загублену дрібничку:

— А-а-а… дякую. Я думала, що він загубився.

— Він вам дорогий? — спитав я недбало. — Подарунок, приз?

— Я виграла його в карти, — у її голосі показалися хвастощі. — Це магічна річ, ви, певно, помітили…

— А правда, що ваш ініціювальний предмет — зуб у роті? — бовкнув я і враз пошкодував про свій довгий язик.

Якийсь час вона похмуро мене роздивлялась. Потім трохи розтулила рот; зуби були чудові. Рівні, білі, один в один.

— Ось, — тонкий палець із рожевим нігтем показав на одне з ікол. — Це справді мій ініціювальний предмет… Що вас іще цікавить?

— Вибачте, — я справді знітився. — Пані Оро зі Шанталіє… Я приймаю вашу пропозицію. Чекаю вас сьогодні, тільки не в клубі, а в готелі «Північна Столиця», номер двісті шість, о пів на восьму вечора… Ви, сподіваюсь, не відступитесь?

Спостерігати за її лицем було — чисте задоволення.

Я навіть зазнав розчарування, коли вона нарешті опанувала почуття, ковтнула слину й коротко кивнула.

* * *

«Про побратимів-посовників, могутніх, наче ураган, легенду послухайте. Були двоє друзів, і присягнулись один одному совою, і була в них одна сова на двох; злилась їхня сила й зросла стократно, і разом творили вони діла нечувані й небачені в наші дні — такі діла, про які й у пісні не сором проспівати… Один посовник хотів, щоб люди жили мирно, щоб усі були наче рівні камені на морському березі, від короля до останнього хлібороба… А другий посовник незгоден був і навчив людей бажати для себе кращого. Тут ніби й добре, та заздрі люди, розбрат між ними почався, а де розбрат, там і кров… Побачив старший посовник, що його брат накоїв, схопив вила, якими сіно кидають, і взяв посовника свого на вила… Так клятва посовництва порушена була й помстилася страшнокажуть, що і по сьогодні п’яниця, за повного місяця з корчми повертаючись, якщо до криниці зазирне, на дні побачить застиглі тіні їхні, як один узяв на вила другого…»

* * *

Удень мені вдалося трохи поспати. Годині о четвертій я вийшов з готелю й, не знімаючи личини, відправився до ремісницьких кварталів.

Гончарі працювали просто на вулиці; якийсь час я повештався по рядах, цікавлячись, питаючи про ціни й прискіпливо перебираючи готовий товар. Потім мені сподобався глек — звичайнісінький глек із вузьким горлечком; голосно, щоб чула вся вулиця, я домовився з майстром, що саме зараз мені зроблять точно такий самий, та в півтора раза менший і без ручки.

Підмайстер, тямущий парубійко років п’ятнадцяти, мовчки здивувався примсі багатого товстуна — однак за роботу взявся без зайвих слів. Комірка підмайстра розміщувалася в глибині двору, за високою стінкою-тином. Я зажадав на власні очі спостерігати, як виготовлятимуть мій глек; парубкові це не сподобалось, та майстер дістав монетку, і підмайстер змирився.

Я діждався, поки парубок замісить глину.

Потім тихенько гукнув його — і піймав його очі.

Увести підлітка в стан покори — не дуже просте, та й не дуже складне завдання. Діти скоряються гірше, дорослі — краще; руки в парубка були те що треба, й око навчене, і вже за півгодини на підносі переді мною була потворна фігурка з глини — майже точна копія муляжу Кари.

Обпалювати потвору довелося в загальній пічці — я постарався, щоб усі присутні в майстерні бачили на її місці маленький глек без ручки. Кінець кінцем роботу було закінчено; я залишив хлопця зі срібною монетою в кишені і в повній певності, що глек вийшов на славу.

День закінчувався; мені довелось поквапитися, щоб застати чинбарів за роботою. На щастя, серед готових мішків і гаманців виявився один, дуже схожий на футляр від мого муляжу. Я розплатився.

Дзиґарі на міській вежі пробили сім. Слід було квапитись — за півгодини прибуде гостя.

* * *

Ора прийшла хвилина в хвилину. По черзі просигналили мої захисні замовляння; упевнившись, що за дверима стоїть справді потрібна мені візитерка, я відсунув засув.

— Перепрошую за певну скромність обстановки… Живу під личиною — інакше мені проходу не дали б відвідувачі…

Вона була бліда й зосереджена. І пахла ніжним парфумом, чого в перші наші зустрічі я за нею не помічав; що ж, Закон Терезів — річ свята.

— Ви маєте прекрасний вигляд, Оро, — сказав я щиро.

— Зате ви маєте кепський, — озвалася вона без усмішки.

— Провінційному мешканцю нелегко терпіти столичну метушню, усі ці численні розваги…

Пані мовчала. Під вибіленим магією волоссям її карі очі здавалися набагато темнішими, ніж були насправді; серйозність із певним відтінком жертовності робили її обличчя гарнішим і поважнішим і вже точно були поза порівнянням із колишньою гордовитою гримаскою.

— А як на мене, ви жодного разу не розважалися, — сказала вона нарешті. — Ви переймалися потребою карати. І шукали гідний об’єкт. Для Кари з великої літери. Знайшли?

— Усіх злодіїв не перекараєш, — сказав я, і несподівано для мене самого в голосі прозирнула гіркота. — Мені списали скаргами грубезний зошит, цілу комірну книгу… Я спалив її. У каміні.

— Тепер прийшов час розваг? — спитала вона з вимушеною усмішкою.

— Ви справді так серйозно ставитесь до цього вашого Закону Терезів? — відповів я питанням на питання.

Вона повільно кивнула:

— Безперечно. Це привід для насмішок?

— Ні… Знаєте, Оро, мені здається, що ви дуже нещасні.

Її бліді щоки трохи порожевіли, проте очі залишались ясними, а голос рівним:

— Ви маєте намір мене ощасливити, Хорте?

— Ні… — сказав я з жалем. — Ідеться всього лише про угоду.

— Тим краще, — вона кивнула. — Приємно мати справу з чесною людиною, — на слові «чесний» її голос ледь помітно затремтів.

Моя гостя роззирнулася — номер, який я найняв під виглядом товстого торгівця, не був вишуканий, але не був і бідний; ліжко здавалося кораблем під парчевим вітрилом запони, посуд для вмивання, так само як і нічна ваза під ліжком, був витриманий в єдиному стилі — порцеляна, розписана великими синіми квітами.

— У вас не буде вина? — спитала Ора, і голос її затремтів знову.

— Сам я не п’ю, та можу замовити для вас…

— Будь ласка, — сказала вона майже жалісно.

Поки я віддавав розпорядження служникові, вона сиділа біля стола, пряма, чорно-біла й цілковито пригнічена.

Чи подобалась вона мені?

Ще півгодини тому я твердо відповів би — «ні». Я не люблю жінок із вибіленим волоссям, владних, вередливих, жовчних.

Але невже мене здатна привабити жінка-жертва? Ось така покірна, зв’язана Законом Терезів, з прямою спиною й задертим підборіддям, з великими печальними очима?

Чи це так посміялося замовляння Кари? Я ще не використав його, а воно вже «використало» мене, інакше звідки ця звичка — любити жертву в ближньому своєму?

У двері постукався прислужник із вином — я велів йому поставити піднос перед дверима номера.

— Оро, не з примусу, а з приязні… Я мешкаю тут під личиною, слуга напевно підглядає. Зробіть ласку — візьміть під дверима ваше вино…

Вона легко підвелася. Закон Терезів є Закон Терезів; якби попросив я її стягнути з мене чоботи — стягне? Чи не схоче?

Цікаво.

— Я зовсім вам не подобаюсь, Оро? — спитав я з фальшивою усмішкою.

Вона зміряла мене сухим, гострим поглядом. Одним духом осушила свій келех; я вже готовий був підкинути їй цю ідею щодо чобіт, та все-таки опам’ятався. У даному разі жінка потрібна мені не для розваги — для діла…

Жінка тим часом промокнула губи серветкою. Глибоко зітхнула, піднялась і величною ходою пішла до ліжка; і поки вона йшла, дрібненькі гачечки на спинці її сукні взялися вискакувати з таких само дрібних петельок, самі собою і один за одним: трісь-трісь-трісь…

Зневажаю жіночу магію й успішно їй опираюсь — та Ора не застосувала жодного прямого діяння. Воля її спрямована була на маленькі сталеві гачечки, яких у будь-якій галантерейній крамничці хоч пригорщами греби; а що гачки вилітали з петельок так чудернацьки і сукня оголила спину так недбало й дивно, ніби жінка міняла шкіру, і що плечі, які показалися з-під шовків, були бездоганно білі та досконалі за формою, так магічного діяння тут не було ні на копійку, а була повага до Закону Терезів, який приписував із кредитором розплачуватися за повною програмою…

І от я піднімаюсь, за два кроки наздоганяю жертву, ніжно хапаю за волосся й розвертаю лицем до лиця, і так само ніжно, зубами, беруся за теплі, із запахом парфумів губи…

Ні. Я сиджу за столом, усіма десятьма пальцями вчепившись у край стільниці. Власному пориву можна інколи піддатися. Але вдіяти так, як сподівається провокатор…

— Оро! — глухо сказав я в оголену вже спину. — Справа, про яку я хочу вас прохати, нічого спільного не має з тілесними втіхами.

* * *

— Усе? — перепитала вона недовірливо.

— Потім ми повернемося назад. Якщо мене що-небудь затримає, ви повернетеся самі… Карету я оплачу.

— Ви використовуєте мене як пішака, — сказала вона задумливо.

— Ніхто не сказав, що я мушу використати вас як козирного туза. В усякому разі, після прийому ваше зобов’язання переді мною визнається виконаним. А вам же того й треба?

Вона несподівано всміхнулася:

— Ви ніколи не помічали, як ваші очі міняються ролями? Коли світиться синє око, ви стаєте надзвичайно привабливим. Зате коли загоряється жовте — на вас страшно дивитись… Як дивно.

І вона розсміялася. Якийсь час я дивився, як вона сміється, потім усміхнувся теж:

— Цікаво, а ви спеціально підфарбовуєте повіки трохи різними фарбами? Щоб виникала ілюзія різних очей, як у вроджених магів?

— Квити, — сказала вона, зганяючи з обличчя усмішку. — До речі… чому ви не спинили цих мерзотників одразу? Адже я помітила, ви стояли в затінку хвилини три, перш ніж…

Я знизав плечима:

— Три хвилини? Ви перебільшуєте…

— Ні, Хорте. Ви не бачите нічого поганого в тому, щоб трішки познущатися з жінки, правда ж?

— Ще трохи, — сказав я жовчно, — і виявиться, що цих… жвавих молодиків нацькував на вас я. Щоб позловтішатися. Правда ж?

Вона всміхнулася знову. З переміною настроїв на її обличчі могла позмагатись хіба що весняна погода.

— Я не хочу з вами сваритися, Хорте.

— Я теж не хочу з вами сваритися, — сказав я примирливо. — До речі… ви справді виграли цей камінчик, жовтенький такий… у карти?

— Що значить «справді»? Гадаєте, я збрехала?!

Роздратування її було, мов пісок в очі; я ледве втримався, щоб не прикрити обличчя долонею.

* * *

Той, хто спостерігав за мною, ні разу більше не опустився до прямого вистежного замовляння. Щоправда, і я був насторожі; по кілька разів на день, бувало, я відчував пильну до себе увагу, і спостережник був маг, а вже кому він служив — префекту, королю чи комусь іще, — з’ясувати було неможливо.

Часта зміна личин уже не давала належних результатів; після того як під вікнами «Північної Столиці» з’явились відвідувачі — чергові шукачі замовляння Кари, — мені довелося з’їхати з готелю й найняти кімнату неподалік од клубу.

Маг-шпигун, який служив префектові, більше не показувався в клубі. Зате якось за день до королівського прийому, я носом до носа зіткнувся з торгівцем зіллям, тим самим, у якого трагічно загинула дочка, який знав злочинця, прагнув Кари — й одним із перших почув мою відмову.

Мене діткнула ця зустріч. Ми привітались, як напівзнайомі ввічливі люди; я ховав очі. Підупалий, але гордий маг надів на голову потертий клубний капелюх, попрощався з дідком-гардеробником — і пішов; дивлячись йому вслід, я подумав, що цей має більше прав шантажувати мене, аніж король, що турбується про державне благо.

Обидва муляжі Кари — справжній та фальшивий — лежали у футлярах, дожидаючи королівського прийому.

* * *

Я прекрасно пам’ятав, що моя дорожня скриня замовлена проти молі, бліх та інших паразитів. Ще навесні.

Тепер я стояв посеред кімнати, кліпаючи очима, хоча діра на парадному камзолі була перед самим моїм носом і розгледіти її було нескладно.

До господарчої магії я опускався тільки в крайніх випадках. Можливо, саме тепер такий випадок настав, і мені треба подібно до кравчика, підмайстра, з тупою старанністю скніти над діркою.

Чи користується міль людською логікою? І якщо ні, то чому всі дірки з’являються звичайно на найвиднішому місці? Ось як тепер — із лівого боку грудей, навпроти серця, там, де заведено носити ордени… Орденів у мене не водилося. Не було кого наділяти — зі Табори ніколи нікому не служили. Хіба що почесна медаль?..

Я недовго вагався. Знайшов у гаманці найбільшу срібну монету, зосередившись, сотворив собі медаль — чорний тхір на срібному тлі. Жарт здався мені дотепним; ба навіть більше, коли Ора Шанталія зволила проявити цікавість, я не без задоволення розповів їй і про міль, і про тхора.

— Ви сноб? — вкрадливо спитала вона. — Ви справді вважаєте господарчу магію долею призначених, таких, як я?

— Я цього не казав, — повідомив я м’яко.

— Можна поглянути? — вона простягнула руку до моєї імпровізованої «медалі», повагавшись, я відчепив прикрасу й поклав їй у долоню.

Долоня була суха й тепла.

— Забавно, — Шанталія покрутила «медаль» перед очима. — Тепер можете приколоти назад… А можете не приколювати…

Я простежив за її поглядом.

Поточене міллю місце було гладеньким і чистим. Ні сліду не лишилося від потворної дірки.

— Господарча магія, — вона осміхнулася. — Просто й ефективно…

— Надаю перевагу кравцям, — сказав я сухувато й приколов медаль на місце.

Вона осміхнулась:

— Отже, улюблена ваша розвага — давити курей? Це тривожний симптом, любий зі Таборе. Це значить, що в людській подобі ви не в змозі панувати над власною агресією… Так, приплющте ваше жовте око, нема чого на мене зиркати.

Я втримався.

Збираючись на королівський прийом, пані Шанталія вдягнула чорну сукню, яка несильно відрізнялася від повсякденної — хіба що спідниця трохи пишніша та ще слабенький натяк на декольте. Пояс був замшевий, із золотими бляхами; до пояса, як і раніше, кріпилося без ліку дрібничок, як потрібних, так і пустих.

— До речі, від молі рятують не тільки замовляння. Лавандова олія, наприклад, досить ефективна… Ви помітили, як похолодало? Ще недавно всі знемагали від спеки, а сьогодні вранці я не могла спати від холоду, довелося розпалювати вогонь…

Премилостива сово, вона не може зігрітися без допомоги вогню! І теж собі, до товариства Кари… Та що б вона робила з Кореневим заклинанням?

До самого замку ми мовчали, дивлячись у вікна найманої карети — кожне в своє; вряди-годи я поглядав ще і в заднє вузеньке віконце. Від міської брами й до брами королівської резиденції нас проводжали — на порядній відстані — двоє незнайомих вершників.

* * *

Ми прибули до замку, як і було сказано, на сьому годину. Карети підкочувалися до ґанку, затримувалися на секунду — і за командою охриплого розпорядника котили собі, даючи місце наступним; поділ чорної сукні моєї супутниці застряг у поспіхом зачахнутих дверцятах, і така дрібна прикра подія мало не спричинила скандалу.

— Грубіян! Я цього так не попущу! — кип’ятилася Ора.

— Пані, будь ласка, прошу пройти, не затримуйтеся… — рівним голосом повторював розпорядник.

Тут і там я помічав у натовпі перевдягнених вартівників. Молодший із королівських магів, сховавшись за величезним вазоном із квітами, удавав, що милується вродою моєї роздратованої супутниці; я підморгнув йому.

Кінець кінцем, маневруючи в пишно вбраному натовпі, ми пробралися до просторого холу. На півкруглому балконі грали музиканти; людська маса, в якій я не міг виділити жодного знайомого обличчя, потроху складалася в довгу чергу й змією сходила по широчезних парадних сходах.

Ми виявилися в центрі загального потоку. Стояв приглушений гомін голосів, черга крок за кроком просувалася вперед.

— Чому так повільно? — спитав я крізь зуби.

Напевно, я нервувався. Принаймні серцю моєму було тісно, а щокам — гаряче.

— Так завжди буває на великих прийомах, — охоче пояснила Ора. — Там, на верхньому майданчику, стоїть король і всіх по черзі вітає. А всі ж хочуть поговорити з ним якнайдовше — через те й тяганина…

— А ви такі обізнані? — здивувався я.

Вона чарівливо всміхнулася:

— Це ви необізнані, любий Хорте. Дитя полів та лісів, тхір, одне слово…

Іншим разом я образився б, та сьогодні в мене були справи важливіші.

Ми просувалися вперед у щільному натовпі. Просто перед нами йшов хтось в оксамитовому яскраво-червоному плащі, накинутому поверх шкіряних обладунків, і з величезним мечем при поясі; войовничого пана супроводжували два яскраво одягнені карлики. Праворуч і спереду виблискували діамантами дві пані — я бачив, яким поглядом вони оцінили чорну сукню моєї супутниці, бачив, що Ора піймала цей погляд, і в душі моїй поселилося щось на кшталт зловтіхи.

Ліворуч ішла родинна пара — пристаркувате подружжя було разюче схожим між собою. Обоє щуплі, обоє сутулі, обоє в засмальцьованих, добре поношених шатах; на шиї в чоловіка був золотий медальйон завбільшки з невелику тарілку — грубий ланцюг пригинав печерицю до землі. На пальцях у дружини мінилися сяйвом штук п’ять діамантів, кожний з яких коштував з невеликий будиночок у доброму районі.

— Ну тут і публіка, — прошепотіла Ора, ніби відгукуючись на мої думки.

Черга посувалася; праворуч і ліворуч від сходів стояли вартові. Войовничого пана в оксамитовому плащі попросили віддати його загрозливий меч; той, на мій подив, погодився, ба навіть більше — обидва карлики здали кожен по стилету.

Ні в мене, ні в моєї супутниці не знайшлося зброї. В усякому разі, такої, яку можна було б відібрати.

Молодший із королівських магів стояв тепер на балконі серед музикантів. Стояв, обіпершись об мармурове поруччя, й уважно оглядав потік запрошених — згори.

А подивитись було на що.

Заморські посли, магнати з дружинами, вкриті шрамами герої минулих воєн, чиїсь прищаві нащадки, чиїсь розцяцьковані фаворитки; на проліт вище від нас терпляче дожидався своєї черги дідок у білій бороді, і, вдивившись, я впізнав у ньому мага першого ступеня, але не вродженого, а призначеного. А ледь відстаючи від нас із Орою, переступав з ноги на ногу непоказний пан років сорока — при погляді на нього в мене пішов поза шкірою мороз, тому що він був надступеневий, як і я, вроджений, дуже-дуже серйозний маг…

За цим паном варто було наглядати передусім.

За спостереженнями я не помітив, як ми, поминувши три прольоти, опинилися на самому верху сходів, і за декілька кроків від нас показався король — у парадному мундирі, напудрений і напомаджений до того, що я ледве впізнав його.

— Звичайно, я пам’ятаю вас, панове, — казав король сутулому й засмальцьованому подружжю. — Звичайно, такі послуги не забуваються… Але, будь ласка, ні слова про справи: сьогодні мені хотілося б, щоб усі розважались.

За спиною в короля стояв, метляючи шнурком від портьєри, старший із магів на службі. Він випускав щільний, не зовсім делікатний потік магічної волі — наглядача дуже цікавили помисли запрошених. Мене його увага розсудливо не торкнулась, на Ору він навіть не глянув.

— Радо вітаю вас, пане Хорте зі Таборе, таких видатних магів не так багато в нашому королівстві, я хотів би, щоб ви бували в нас частіше…

Слова його лилися самі собою, тим часом як очі на королівському лиці жили своїм особливим життям — цим очам дуже хотілося просвердлити мене до дна, зазирнути, розпатрати, остаточно впевнитися, це ж така ефемерна матерія — лояльність мага…

Опуклі королівські очі розірвали б мене на частини — якби могли. У якусь мить я навіть поспівчував Його Величності — таке напруження думки! Ора Шанталія глибоко провалилася в реверансі, а я вклонився саме так, як належить за етикетом, і ні трішки не нижче:

— Сьогодні хороший вечір, Ваша Величносте. Усе буде в порядку…

І, даючи право привітатися іншим гостям, ми влилися нарешті до бенкетної зали.

— О так!.. — прошепотіла Ора, мимоволі стискаючи мій лікоть; я примружився — водночас від яскравого світла й оглушливої музики. Премилостива жабо, як полюбляв казати мій приятель Іл де Ятер; як же в цій тисняві, у цьому грюкоті й гомоні що-небудь зрозуміти?!

— Ви хоч кого-небудь тут знаєте? — зі здушеним смішком запитала Ора.

Спершу мені здалося, що я не знаю нікого. Більше того — що всі ці напудрені обличчя й усміхнені зубасті роти існують самі по собі, окремо від високих комірців, еполетів, пряжок, камзолів і мундирів із золотим гаптуванням. Мені здалося, що високі жіночі зачіски плавають у повітрі окремо від декольте й кринолінів — одне слово, королівський прийом здався мені чимось на кшталт велетенської окрошки в золотому казані. Тільки після певного зусилля мені вдалося опанувати себе; у якусь мить я подумав навіть, що ця мана має магічну природу, що на мене впливають; але ні, чужої волі тут не було й сліду. Просто я нервувався, просто я втомився, просто «вільних тхорів» нечасто запрошують на такі велелюдні прийоми…

А проти цього збіговиська навіть міський базар здавався острівцем тиші й усамітнення. Минуло не менше п’яти хвилин, перш ніж у жахливому гаморі я став розрізняти окремі голоси, а серед безлічі облич нарешті знайшлися знайомі фізіономії.

По-перше, пан префект — у парадному мундирі, обік від решти гостей, оточений купкою бундючних, теж високих і теж дуже широких у плечах панів. За їхніми спинами — маг першого ступеня, шпигун, якого я свого часу облив лимонадом.

По-друге, молодший із королівських магів — не ховаючись і не соромлячись, молодик стояв на сходинках, що вели до порожнього поки що трону, і розглядав натовп запрошених; у їхні помисли він проникати не намагався, однак найменший натяк на нелояльність відстежував.

Потім я побачив войовничого пана, який залишив свого меча при вході на східці. Його супроводу — карликів — у натовпі не було видно, і тільки певний вільний простір навколо мечоносця вказував на їхню присутність.

Потім я побачив благовидного дідуся, призначеного мага першого ступеня, — він розмовляв про щось із тим самим непоказним паном, якого я взяв на замітку як надступеневого й дуже серйозного. А потім, придивившись, я зрозумів, що в залі десятків два магів — і нема жодного нижчого за перший ступінь… Крім Ори, мабуть.

— Оро, — сказав я, мило всміхаючись супутниці. — Перед нами довга низка знайомств… Бачите тих двох добродіїв, що розмовляють? І того юнака в клубному камзолі? І того худорлявого суб’єкта з великими вухами? І цього…

— Вас цікавлять маги, — сказала Шанталія, повертаючи мені мою усмішку. — Хоч би що ви там думали про мої можливості, та вже виділити в натовпі мага я сяк-так умію!

— Прекрасно, — сказав я нетерпляче. — Отже, нам треба познайомитися з усіма цими…

У цю мить мене міцно взяли під лікоть. Я ледве спромігся не здригнутись.

— Ідіть за мною, — ледь чутно сказав старший із королівських магів (а це був саме він).

— Але зі мною супутниця, — і досі всміхаючись, я вивільнився.

— Супутниці в договорі не було, — сказав маг, і тільки дуже уважний спостерігач уловив би ознаки знервованості в його голосі. — Ви самі. Зараз.

Ора дивилася запитально. Я помітив, що молодий маг на сходинках трону теж поглядає в мій бік. І що за всім цим дуже уважно спостерігає пан префект.

— Звичайно, — сказав я, усміхаючись ширше можливого. — Одну секунду… — я обернувся до Ори. — Ласкава пані моя… Я залишу вас ненадовго. — І, нахилившись до самого вуха, додав: — Маги. Спостерігайте. Зрозуміло?

— Ну звісно ж, мій ласкавий пане, — промуркотіла Ора так гучно, що найближчі до нас гості озирнулися. — Звичайно, я скучатиму.

* * *

Королівський маг провів мене крізь декілька непоказних, де-не-де потайних, де-не-де просто прикритих портьєрами дверей. Піднявшись по кручених сходах, ми опинилися в геть темному, вузькому, як кротячий лаз, коридорчику; мій проводир відчахнув важку оксамитову завісу, і я зажмурився від сліпучого світла.

Просто перед нами — трохи вище — покоїлася туша палацової люстри. Звідси, зблизька, гігантський світильник уражав як розмірами, так і філігранністю роботи. Люстра здавалася пишним бронзовим деревом, кожний листок, кожну стеблинку було викувано так ретельно й з дотриманням таких деталей, що ставало шкода: адже знизу, із зали, неможливо оцінити всю красу цього витвору мистецтва…

Я подивився вниз.

Весь зал був як на долоні — на дуже великій долоні. Де-де в прогалинах між групками гостей крижано поблискував білий паркет. Я побачив, що в залі так тісно тому, що частина його відгороджена ширмами, там метушаться слуги й ломляться від страв уже накриті столи. Я зрозумів, що дивлюся крізь одне з вітражних вікон під стелею — колір скла надавав крихітним обличчям гостей то ляльково-рожевого, то мертвотно-синього відтінку.

— Я кажу від імені короля, пане Хорте зі Таборе. Тут — ваше сьогоднішнє місце. За кілька хвилин Його Величність посяде місце на троні. Ще за півгодини, за нашими розрахунками, прибуде Дривегоціус — він спеціально запізнюється, щоб з’явитися з найбільшим ефектом. Ви дасте йому час на привітання… Після цього, не гаючись, здійсните потрібний обряд і застосуєте замовляння Кари. Дривегоціус любить ефекти — його смерть перетвориться на грандіозне видовище… І тисячі людей будуть свідками того, що жодного найманого вбивці не було й сліду Після того, як ущухне метушня, вас виведуть із палацу…

— Не зовсім зрозумів вас, — сказав я, сам відчуваючи, як невтримно наливається жовтим моє ліве око. — Я прийшов на прийом, як годиться, із супутницею… Ви хочете загнати мене під дах на весь час прийому?!

— Ви прийшли виконувати ваш договір з Його Величністю, — неприязно сказав маг. — Де ви будете при цьому перебувати — обумовлено не було. Чи ви бажаєте відривати голову своїй ляльці просто в залі, у всіх на видноті?

Я мовчав.

— У залі пан префект, — сказав мій співрозмовник на тон нижче. — У нього в кишені — непідписаний указ про ваш арешт. Король тільки черкне пером. І режим пониженої вразливості не допоможе — життю вашому ніхто не загрожує, а ось ув’язнення…

— За що?! — здивувався я.

Маг стенув плечем:

— Службовці пана префекта перевірили рахунки вашої родини і виявили величезну недоплату, гроші, які приховав від казни ще ваш дід…

— Але вроджені маги не платять податків!

— Службовці пана префекта знайшли в архівах документ, підписаний ще Гваром П’ятим, — привілей уроджених магів було скасовано на два роки, то був час Північної війни, казні були потрібні… що ви так дивитеся на мене, пане Хорте зі Таборе? Чи не байдуже, за що — невже ви думаєте, що пан префект не знайде приводу?

Я зрозумів, що він має рацію.

І що слід тримати себе в руках.

Я подивився в залу:

— Тут повно-повнісінько магів — вони одразу запідозрять застосування Кореневого замовляння.

— А ми відкинемо їхні підозри як безпідставні, — рівно відповів королівський службовець. — Годі, пане зі Таборе, усі присутні тут маги прекрасно розуміють, що Дривегоціус — утілене зло, що від нього треба позбавлятися будь-яким способом… А ті, кого він приведе із собою, — не ваш клопіт.

— Зрозуміло, — сказав я повільно.

І кого, цікаво, наш бунтівник приведе із собою? Магів-охоронців, звичайно ж. І коли я побачу їх, стане зрозуміло, що мені робити. Або додержуватися плану, або терміново шукати шляхів до відступу…

— Як вас звати, я забув? — недбало спитав я в співрозмовника, який годився мені, мабуть, у батьки.

— Моє ім’я Гор зі Харик, — озвався він після паузи. — І я радив би вам, юначе…

— Ідіть, люб’язний Горе, — я позіхнув, не прикриваючи рота. — Ви виконали доручення Його Величності, а тепер ідіть, ви мені заважаєте.

Було забавно дивитись, як він стримує гнів.

— Люб’язний Хорте, — усю, яка була, отруту мій співрозмовник уклав у слово «люб’язний». — Згідно з наказом Його Величності, я перебуватиму тут весь час і спостерігатиму за… процесом. Доведеться вам примиритися з моєю присутністю.

Я демонстративно знизав плечима. Повернувся до скла й став дивитися вниз.

Усе йшло не так, як я думав. Усе йшло шкереберть.

Придивившись, я побачив Ору. Коло неї — це ж треба! — уже вився якийсь придворний хлюст, і вона йому прихильно всміхалася. Принаймні звідси, згори, ця усмішка здавалася прихильною.

Гості роїлися, переходили з місця на місце, збивалися купками, чекали; Ора теж чекала. Вона була певна, що я от-от повернуся.

Уперше я відчув внутрішню ніяковість — свою провину перед Орою. Вона, пішак, який нічого не відає, може бути затягнута у великі неприємності. Усі бачили, що вона прийшла зі мною… Якщо я втечу, король може вхопитися за неї, як за ниточку. І витрушувати з бідолашної Ори зізнання в тому, про що вона нічогісінько не знає…

Якщо я зумію втекти.

А якщо спрацює все-таки мій план… Тоді Ора виявиться в товкотнечі, у переляканій юрбі. Чомусь мені здається, що скоро впаде бунтівний князь — станеться заворушення…

Він має впасти. Він, скотина така, обов’язково має повалитися. Хоч на хвилину. Прямим ударним замовлянням я пробивав свого часу камінну стіну, то невже не проб’ю князівського захисту? Тим більше що все, що мені треба, — пляма на лобі й глибока непритомність…

Юрба внизу загула сильніше — і раптом стихла. У цій тиші на люстрі стали загорятися свічки — одна по одній; за красою це видовище можна було порівняти із заходом сонця восени. Світло тисячі вогників дробилося в тисячі кришталевих підвісків, причому де-не-де були вбудовані маленькі магічні іскорки, що особливо тішили око; на деякий час я дозволив собі забути про справи і лише насолоджуватися.

І тільки за декілька секунд я зрозумів, що свічки запалює — за допомогою простої шкільної вправи — мій супутник і наглядач, королівський маг Гор зі Харик.

— Ви вірно служите королю, — сказав я з посмішкою. — Мало який лакей зуміє запалити свічку ось так, на відстані!

У нього теж були різні очі. Темно-каре та світло-каре; тепер темне око почорніло, як вугіль:

— Ви даремно намагаєтесь вивести мене із себе, люб’язний Хорте зі Таборе. Очевидно, ми не погодимося щодо того, що є ганьба для мага…

Я відвернувся. Ще раз помилувався люстрою; подивився вниз.

Виявляється, змагаючись із Хариком, я пропустив появу короля. Тепер Його Величність уже стояв на сходинках трону, а зібрання вітало його загальним поклоном. Я знайшов очима Ору — її біле волосся світилося в натовпі, як маячок.

Король звернувся з промовою до своїх гостей; говорив він самі банальності, і все це тривало хвилини три.

Потім король закликав відпочивати й розважатись.

Ширми роз’їхались. У залі одразу стало просторіше; схований на балконі оркестр заграв делікатно і разом з тим потужно. Оживилися голоси, розлігся манірний жіночий сміх; веселощі почалися.

— Зараз з’явиться об’єкт, — пошепки сказав Харик. Я незадоволено на нього покосився, але він звертався не до мене. Маг поза ступенем так нервувався, що опустився до думок уголос.

Можливо, його кар’єра — або кар’єра його сина — залежить від успіху цього замаху?

Я криво осміхнувся. Сама словосполука «кар’єра мага» звучала образливо.

Харик помітив мою усмішку. Він просто-таки смикнувся; а може, подумалось мені, він бачить перед собою конкурента? Гадає, що після успішного застосування Кари я стану до короля на службу і тим самим відсуну його (і сина) на другі-треті ролі?

Гості щільним кільцем обступили столи. їли мало — більше пили; я бачив, як розгублено озирається Ора. Навколо неї був уже не один, а цілих три залицяльники — двоє тримали перед нею підноси з їжею й фруктами, третій наливав вина. Вона не пропаде, подумав я понуро.

Ора перестала озиратися і про щось жваво заговорила з найвищім із своїх залицяльників. Я приглядівся… і на секунду затамував дихання: довготелесий залицяльник був магом поза ступенем. Здається, він був одним із тих, на яких я встиг Орі вказати…

Я бачив, як Ора засміялася й кокетливо торкнула магічні камінчики на шиї. Маг усміхнувся у відповідь; вона вказала йому когось у натовпі і, запанібрата схопивши надступеневого за рукав, повела його кудись у напрямку до трону…

Я прослідкував за її рухом — і наштовхнувся на погляд короля. Секундний, ніби неуважний погляд; навколишнім здалося, що король дивиться в стелю, та Його Величність глядів у маленьке вітражне вікно, і мені здалося — хоч це було неможливо, — що він мене бачить.

В усякому разі, точно знає, що я тут.

Я кліпнув; пошукав очима Ору. Довготелесий маг знайомив її… так, саме знайомив її з непоказним чоловічком років сорока — теж надступеневим!

Я відчув, як липне до спини батистова сорочка. Ора Шанталія виявилася чудовим виконавцем. Вона була знаряддям, яке продовжує діяти навіть тоді, коли рука його власника розтискається. Тепер Ора чесно відпрацьовувала свій обов’язок за Законом Терезів — сяяла, привертала до себе увагу, знайомилася з магами. І я, спостерігаючи згори, міг, якби трохи везіння, дещо помітити…

Але не помічав.

Вони бачили в ній не слабеньку магиню, а передусім гарну жінку. Вони говорили компліменти, сміялися, кількох Ора вітала як давніх знайомих… Я відчував їхні грайливі, поки ще делікатні потоки магічної привабливості. Флірт? Чи захопиться хтось сильніше, ніж дозволяють правила пристойності? І що тоді зробить Ора — можливо, залицяння на балах звичні для неї? І те, що мені, «вільному тхору», уявляється соромітним, — для неї припустиме й миле?

Королівський маг тяжко дихав за моїм плечем. Хвилини бігли, гості веселилися, король розмовляв із кимось… ні, не «з кимось», а з паном префектом! Тільки дуже уважний спостерігач помітив би ознаки напруги на рум’яному обличчі Його Величності. Час ішов, а бунтівний князь безсовісно запізнювався.

— Послухайте, люб’язний Харику… А може, ваш Драго… ваш князь узагалі не з’явиться, га? Ви б сходили, дізналися, в чому річ?

— Мені наказано залишатися тут, хай би що сталося, — промовив маг і після паузи додав: — Люб’язний.

Шум у залі наростав; хтось із магнатів застукав виделкою в мідний таріль, вимагаючи загальної уваги. У трохи притихлому гомоні йому вдалося сказати тост на честь короля; ласкаво усміхнувшись, Його Величність підвівся, випив свій келех до дна й спустився з трону — поспілкуватися з гостями.

Я дивився, як Ора розмовляє з прищавим парубійком — уродженим магом першого ступеня. Як парубійко червоніє та блідне — на якусь мить мені здалося, що його вразили злощасні камінчики. Я ладен був зробити стійку, мов мисливський собака, та в наступну секунду з’ясувалося, що шмаркача цікавить виріз Ориної сукні. Та й усе.

Пан префект залишився стояти біля підніжжя спустілого трону, і вираз його обличчя мені не сподобався. Згадалася погроза щодо непідписаного наказу про мій арешт; невже вони пішли б на це? Створивши прецедент, який дуже збентежив би панів уроджених магів…

А щоб він запався, той день, коли я виграв прокляте замовляння Кари!

Гомін у бенкетній залі досягнув свого апогею. Гор зі Харик, який уже хвилин п’ять пожирав власні вуса, тепер почав гризти губи.

— Дізнайтеся, в чому річ, — повторив я буркотливо.

У цю хвилину за високими дверима зали коротко ревнула труба. Вартові біля входу виструнчились; забіглий маленький церемоніймейстер тричі грюкнув жезлом об підлогу:

— Ясновельможний князь Дривегоціус із почтом!

Я сунувся вперед. Тихо зробилося в залі, і, ніби поважаючи цю тишу, моє серце пропустило удар.

Гості розступилися, звільняючи доріжку до трону. За секунду до того король посів своє місце; обличчя Його Величності здалося мені до непристойності рум’яним. Утім, можливо, винним у тому було кольорове скло вітража.

По утвореному в натовпі коридору вже ступав кремезний темнолиций чоловік років п’ятдесяти. За ним слідом, відстаючи на п’ять-шість кроків, йшов почет — троє супровідників були невисокі, широкі в плечах і довговусі, четвертий виділявся велетенським зростом. На гладко виголеній голові велетня щільно сидів широкий обруч із жовтого металу.

Обруч притягав мій погляд. Я насилу змусив себе відвести очі.

Зосередився, дивлячись, як князь і король церемонно один одного вітають.

За моїм плечем напружено чекав Гор зі Харик.

Я дивився на князя. Дивився й відчував, як холоне в грудях, холоне в животі, як виступає на лобі холодний піт.

Навколо князя щільним коконом стояв згусток чужої магічної волі, і це не були прості замовляння. Це був щит, наділений страшною силою, силою, що значно переважала мою. А таких сил у світі було не так уже багато — в усякому разі, досі я так думав…

Кореневе замовляння Захисту!

— Починайте, — сказав Гор зі Харик за моєю спиною.

— Ще не час, — відповів я сухими губами.

— Починайте, — прогарчав надступеневий королівський маг, — або я протну вас стилетом!

Ось, значить, як…

Я обернувся. Позаступеневий був небезпечний — відчай зробив його нерозважливим.

— Що вам за це пообіцяли? — спитав я м’яко. — Чим пригрозили, якщо замах зірветься?

Його очі звузилися в дві чорні, повні ненависті ниточки:

— Робіть, прах вас забери, робіть, люб’язний!

Права рука його була заведена за спину. Позаступеневий маг зі стилетом — ще смішніше і печальніше, ніж мавпа в камзолі й з тростиною…

— Як би ваша сова не заслабла, — сказав я докірливо.

Зняв з пояса шкіряний футляр, витряс із нього глиняну потвору; Гор зі Харик і далі свердлив мене поглядом.

Я демонстративно повернувся до нього спиною.

Торкнувся лобом холодного скла.

Веселощі внизу відновились, але якісь жартівливі. Король стояв поряд із князем біля підніжжя трону; голова його була якось дивно нахилена до плеча. Буцімто він щосили втримувався, щоб не глянути на вітражне віконце під стелею.

Княжий почет уважно слухав розмову двох володарів. Я бачив, що вуса в кремезних звішуються мало не до пліч. І що жовтий обруч на голеній голові велетня здатен увібрати в себе всю магію, абсолютно всю, що є зараз у залі; вглядаючись у мерехтіння іскорок по тьмяному металу, я раптом цілком виразно почув голос Його Величності: «…не змогла порадувати нас своєю присутністю. Ось уже два тижні, як поправляє здоров’я на островах…»

Наступної секунди голос пропав.

Долоні, в яких чекав вирішення своєї долі глиняний бовван, зробились мокрими.

— Ніхто не знає, як саме подіє Кара, — сказав я глухо. — Тому не поспішайте зі своїм стилетом, друже мій Горе. Якщо князь не повалиться в першу секунду — це ще не означає…

— Робіть!!!

— Заспокойтесь, — сказав я гордовито. — Вашу істерику я вам згадаю.

І поклав три пальці на потилицю глиняного боввана.

Проклятий князь. Проклятий чаклун з проклятим обручем. Навряд чи я зможу пробити такий захист. Для цього доведеться викласти всі сили до кінця — а що це таїть у собі, я зрозумів ще в тринадцять років, на темному дні колодязя…

А може, не клеїти дурня? Потихеньку поміняти боввана і… покарати. Не треба буде турбуватися ні про князівський захист, ні про довганя з обручем, Кара все зробить сама…

І це означатиме, що Хорта зі Табора найняли. А не найняли — так примусили, присилували. Що я віддав свою недоторканну власність в обмін на обіцянку мене, сирітку, не ображати.

І ще — це означатиме кінець моєї влади…

— Карається, — я приплющив очі, ніби згадуючи текст, — князь Дривегоціус, винний у діях, що повели за собою загрозу цілості держави, як-от відторгнення областей Литка, Хадра, островів Малий Кин та Великий Кин, введення в указаних областях дії владних князівських законів, а також…

Текст я пам’ятав прекрасно.

Тепер я бачив, як згусток чужої волі навколо князя повільно провертається, ніби кинутий у воду м’яч. Щит був однорідний, однаково міцний з усіх боків. У ньому марно шукати недогляду…

— …і непокору наказам свого Володаря…

Людина з обручем на голові швидко скинула очима на вітражні вікна. На хвильку мій язик онімів.

У наступну мить князь по-дружньому кивнув королю — і попрямував геть із зали!

— Скоріше! — видихнув Гор за моєю спиною.

— І непокору… — механічно повторив я. — Іде! Я не можу…

Гор зі Харик ударив знизу вгору — по моїх руках. Тонка глиняна шийка не витримала. Пролунав хрускіт — велика голова потвори опинилась в одній моїй руці, тільце — в другій.

— Со-о-во… — видихнув я.

І вдарив услід князю. Ударив, бо іншого виходу в мене не було.

Здалося мені — чи він справді похитнувся в дверях?

Здалося — чи…

Оркестр гримів нестерпно. Заглушуючи все на світі, навіть стугін крові в мене у вухах.

На килимі під моїми ногами валявся обезголовлений муляж.

Я притулився до задрапованої оксамитом стіни; Гор зі Харик дивився на мене, і в його опущеній руці тепер уже явно поблискувала сталь.

А я був пустий.

Я був знесилений, як тоді, на дні колодязя. Мене не стало б навіть на те, щоб запалити свічку.

— Ну от, — сказав я, вичавивши усмішку. — Усе пройшло як годиться, князя покарано і…

Королівський маг більше не дивився на мене.

Дивився вниз, у залу, й обличчя його набуло синюватого відтінку вітражного скла.

Я простежив за його поглядом.

У залі панувало сум’яття; голоси гомоніли. Король стояв біля підніжжя трону, погляд його був прип’ятий до дверей. Секунда — і двері розчахнулись, і в залу влетів, спиною вперед, той самий войовничий пан, якого супроводжували два карлики.

Тепер карликів не було видно. Воїн ледь утримався на ногах; він мав щонайменше розгублений вигляд — мереживний комірець його був майже відірваний і звисав лахміттям. За якусь мить до зали ввірвався — нестямний від люті — князь.

Я побачив його, і в мене потемніло в очах. На лобі в князя була багряна ґуля — в решті він був бадьорий і цілком дієздатний.

— …Образа, якої ще ніхто не зважався завдати мені! Ви, — це до короля, — ви, люб’язний зятю, відповісте мені пізніше! А тепер я вимагаю відповіді в цього покидька, який дозволив прикрасити себе перевернутим гербом Дривегоціусів!

І князь потряс обривком тканини, в якому всі впізнали клапоть мереживного комірця.

Навколо заворушилася варта; поряд із князем умить опинився велетень з обручем на голеній голові. Князь роздратованим жестом велів йому забиратися.

— Зробіть же що-небудь, — істерично прокричав король. — Харику, зроби що-небудь!

Я бачив, як поряд із князем з’явився другий королівський маг — Харик-молодший. І як людина з обручем відігнала його геть — самим тільки жестом.

— Люб’язний тестю, це помилка! — гаркнув король, і йому майже вдалося перекричати гомін юрби. — Ніхто не хотів вас…

Князь уже зривав із себе камзол. На поясі в нього показалися два короткі мечі; його не роззброїли перед входом до зали!

— Двобій! Негайно! Я не бажаю чути виправдань! Ви всі бачили цю… цей образливий знак! Ви всі! — І він обвів навколо широким обвинувальним жестом, і ті, на кого він указував, поспішили відступити на крок.

Князівський почет збився в купу. Голений маг з обручем, і досі здіймаючись над юрмою, уважно вдивлявся у вітражне віконце під стелею — мені здалося, що він дивиться мені в очі.

— Зрадник!

Я ледве встиг перехопити руку зі стилетом. На щастя, Харик-старший не встиг ще зрозуміти, що я обеззброєний, і його замовляння були спрямовані поки тільки на захист. Дякую татусеві, який свого часу наймав для мене вчителів гімнастики та фехтування; дякую милосердній сові — Гор зі Харик був набагато старший і поступався мені силою. Стилет полетів на підлогу.

Князь у залі щось кричав; я відчув сплеск магічної волі, Харик відчув його теж — і його хватка трохи ослабла.

Залишивши один одного, ми припали до скла. Саме вчасно — щоб побачити, як князь істерично кричить на людину з обручем:

— Зніми! Зніми! Я не бажаю! Двобій! Чесно пролита кров! Зніми!

Навіть згори було добре видно, як людина з обручем грає жовнами.

І як спадає захисна завіса навколо божевільного князя Дривегоціуса — ні, не спадає, а розходиться в сторони, впускаючи всередину княжого супротивника.

І як воїн в обідраному мереживному комірці — облаяний, принижений, позбувшись біля входу свого величезного меча, але отримавши натомість один з коротких князевих мечів, — готується відбити напад.

І князь напав! Шалено, безстрашно, уміло й нестримно.

Задзвенів метал. У натовпі декілька пань знепритомніли.

— Це нечувано! — закричав король. — Варто!

Вартові зробили слабку спробу розборонити тих двох, але, зітнувшись із захисною магією голеного велетня, поспіхом відступили.

Я встиг помітити, що деякі гості продовжують бенкетувати, наче нічого й не було… І що Ора, моя спільниця Ора, стоїть за спиною в людини з обручем і уважно дивиться йому в голену потилицю.

І він обертається, відчувши її погляд. Дивиться їй в обличчя, переводить погляд на гроно брязкалець, що прикрашають високу шию…

Ора безтурботно всміхнулася.

Герцівники, відгороджені колом магічної волі, билися запекло й мовчки. Обидва виявилися вправними бійцями. Обидва були вкрай розлютовані, і брак холоднокровності заважав обом.

— Кінець, — хрипло сказав Гор зі Харик і здригнувся од відчаю, що забринів у його голосі.

Колихнулися вогники свічок на люстрі — ніби від протягу. Деякі погасли.

Князь Дривегоціус, на чиєму виду застигла гримаса ненависті, дивився в очі ворогу — ворогу, якого він чверть години тому знати не знав і чий клинок стирчав тепер у нього з грудей.

Потім ясновельможний пан Дривегоціус, такий славний, такий небезпечний, такий неугодний королівський тесть, потихеньку осів на підлогу — в калюжу власної крові.

* * *

«…Усе, що дається нам тяжкою працею, — дістається їм легко, правом народження. Усім, чого ми досягаємо до дійшлого віку, вони володіють уже в дитинстві; мій юний друже, ми з тобоюпризначені маги, і сини наші не зможуть успадкувати ні дару нашого, ні звання. Усе життя ретельно збираючи магічні премудрощі, ми приречені забрати їх із собою в могилу. Що ж, хіба це привід для відчаю?

Мій друже, ти пишеш, що зусилля твої безглузді, а результати зазнають осміяння; прикро чути таке від вольового й серйозного юнака, яким я тебе пам’ятаю. Під місяцем нема нічого, позбавленого смислу; не осміяння робить нас нікчемними, а готовність відступитися від діла всього життя на догоду глузівникам.

Сподіваюсь, що лист твій написано й відправлено під впливом хвилинної слабкості, що дитячий відчай минув без сліду й ти сам радо забув би тобою ж сказане; охоче допоможу тобі. Забудьмо останнє твоє послання й поговорімо про предмети куди корисніші й правильніші…

Світ магії стоїть на наших плечах; саме призначені маги-ремісники, а зовсім не пересичені вроджені сноби визначають обличчя магічної спільноти. Господарча магія, магія на користь людям дає душевне задоволення й постійний прибуток. Призначені маги не вбивають і не руйнують, вправляючись у військових заклинаннях, — але створюють, маючи успіх у будівництві, кравецтві й кушнірстві, керуванні погодою й сприянні врожаю. Призначений маг, хай навіть четвертого ступеня, є шанований усіма трудівник, є бджола, що несе до спільного вулика свою частку меду, тим часом як вроджений нероба, хай навіть і надступеневийусього лише яскравий метелик, що пурхає безглуздо, на забаву хлопчакам.

А отжене заздри, друже мій! Не заздри тому, що заздрості не гідне!»

* * *

— Нікого не приймаю! — крикнув я хрипло.

Стук повторився. І донісся приглушений голос хазяїна:

— Але, пане, там пані… Її ім’я Шанталія, вона каже, що саме її ви приймете!

Я погамував стогін. Та що вона собі дозволяє, ця…

Усі мої камінчики залишилися в Ори. Я знав, що зустрітися нам однаково доведеться, та, сово, тільки не тепер!

Я сів на ліжку. Голова розвалювалася, та я не бажав витрачати сили навіть на найменше лікувальне замовляння. Треба попросити в хазяїна якихось пігулок…

Не годиться, щоб мене бачили без личини! У служниці стане розуму підглядати в замкову шпарину…

— Ласкавий пане, — почувся за дверима підкреслено м’який, мало не муркотливий голос Ори. — Вам слід було б пустити мене, тому що те, що я скажу, дуже для вас важливо, мій любий друже… ви розумієте?

А як вона вивідала мою нову адресу?! Таж я переїхав, не попередивши її…

Я підійшов до дверей. Накинув плащ — щоб каптуром прикрити обличчя. І застережні заходи виявилися зайвими — коли двері розчинилися, впускаючи Ору, хазяїн не забарився сунути в щілину свій цікавий ніс.

Він здивувався, через що це постоялець відпочиває в плащі. Він ще більше здивувався б, якби побачив замість прищавого крамаря — моєї останньої личини — справжнє обличчя Хорта зі Табора…

А на личину в мене не вистачає сил. Навіть на личину!

— Ви маєте кепський вигляд, — крізь зуби сказала Ора. Від її муркотіння не лишилося й сліду.

— Перепрошую, — я блазенськи вклонився.

— Так, вам слід перепросити, — Ора опустилася в продавлене крісло. — І невідомо ще, прийму я перепросини чи ні.

Я зняв плащ. Щільніше зачахнув халат, осміхнувся:

— Радійте, ви вільні від боргу переді мною, Закон Терезів виконано… І віддайте дрібнички.

Вона царственим жестом кинула на стіл в’язку магічного каміння. Сухо всміхнулася:

— Це не такі вже й дрібнички, як ви намагаєтесь мене впевнити… учора на цю наживу клюнули принаймні дві рибини.

— Що?!

Я схопився. Мене знов затрусило; Ора дивилася прямо й жорстко, її погляд мокрим каменем упирався мені в обличчя:

— Ви негідник, Таборе. Учора ви поставили мене в дуже скрутне становище.

— Ви жінка, — сказав я, судомно проковтнувши слину. — Тому я, можливо, зумію забути це слово, яким ви мене…

— Негідник, — повторила вона рівно. — Ви привели мене туди — і кинули. Знаючи, що станеться потім!

— Я не знав, — вирвалось у мене, і я одразу ж пошкодував про свої слова.

Ора примружилась:

— Якщо ви не знали — куди, навіщо, чому ви одразу сховались? Адже ви спостерігали за всім нишком, я відчувала ваш погляд…

— Бути не може, — сказав я глухо.

Ора підняла підборіддя:

— Я знаю, якої ви думки про мої здібності… Проте я зуміла відчути ваш погляд. І зрозуміти, що ви з самого початку чекали халепи.

— Я не так винен, як вам здається, — сказав я відвертаючись. Терпіти не можу виправдуватись.

— Відвертість за відвертість, — сказала Ора помовчавши. — Ви розповідаєте мені, що ви робили в палаці, я розповідаю вам, хто саме з магів виявив інтерес до ваших камінчиків… та не просто виявив інтерес, а просто-таки затрусився! Адже вам дуже хочеться це дізнатися?

Я озирнувся — в кімнаті було тільки одне крісло. Довелося сісти на ліжко, закинути ногу за ногу, полічити до десяти, щоб заспокоївся пульс.

— Оро. По-перше, я справді перепрошую за все, що сталося не з моєї вини. Так трапилось. По-друге, я прийшов на цей прийом, щоб простежити… щоб, як ви здогадалися, побачити реакцію декого з магів на ваші камінчики. За цим я прийшов, присягаюся пам’яттю батька…

— Ви кажете правду, — сказала Ора повільно. — Як уписується в цю версію ваше раптове зникнення?

— До мене підійшов королівський надступеневий, — сказав я, дивлячись їй в очі. — Ви його бачили, його звати Гор зі Харик. Він обманом затягнув мене… Коротше, я не зміг повернутись. Я не знав, що так станеться, присягаюся… чим хочете.

— Покляніться пам’яттю батька, — наказала Шанталія.

— Клянуся, — сказав я повільно. — Клянуся пам’яттю батька — я не знав, що так усе станеться…

Ора несподівано всміхнулася:

— А ви мастак грати словами… Добре. Ви мені набридли, Хорте зі Таборе. Прощавайте.

І, легко піднявшись із крісла, підступна мерзотниця рушила до дверей.

— Хвилиночку!

Я заступив їй дорогу. Тепер мені хотілося її вдарити — по-справжньому.

— Хвилиночку, люба пані! Ви нічого не забули?

— Ні, — вона дивилася мені в обличчя. Праве око її було підфарбоване блакитною фарбою, ліве — зеленою.

Я взяв її за руку. Зап’ястя було тонким, ніжним, таким тендітним…

— Ви мені руку зламаєте, ви!!!

— Зламаю, — пообіцяв я тихо. — Не треба грати зі мною, Оро. Ви обіцяли мені дещо розповісти!

— Відпустіть!

І вона вдарила мене ручною блискавкою. Слабкенькою, дамською, пекучою, як оса.

Я відпустив її — усього на секунду. У наступну мить — вона намагалася відсунути важкий засув на дверях — я впіймав її за комірець і кинув на ліжко.

Вона вищирилась, оголивши великі білі зуби. І цілком спокійно сказала:

— У вас нема сил на замовляння, Хорте. Ви витратились повністю. Ваш тато ніколи не навчав вас, що так не можна робити?

Я не дивлячись простягнув руку. Зняв із цвяха вузький ремінець, що належав хазяїну і перейшов у моє користування разом із кімнатою:

— У мене стане сили на дещо інше.

— Правда? — її вишкір раптом змінився солоденькою усмішечкою. — Невже?

До мене дійшла двозначність моїх власних слів. Я в нестямі хльоснув ременем по спинці крісла:

— Кажіть, хто клюнув на камінці, і забирайтеся звідси! Інакше я з вас шкуру злуплю без усяких замовлянь!

Шкіра на лобі, там, куди дзьобнула мене її квола блискавка, починала відчутно пекти.

— Ви прекрасні, Хорте, — сказала жінка, безцеремонно мене роздивляючись. — Як горить ваше несамовите жовте око… Стоп, — вона підняла руку, ніби затуляючись від мене й мого ременя. — Стоп, не поспішайте, не лізьте в бійку, я вам усе скажу… Сядьте!

Я дивився їй в очі.

— Сядьте, — повторила вона владним тоном. І додала буркотливо, поправляючи сукню: — Ви порвали мені комірець…

— Кажіть, — сказав я. — Востаннє прошу по-людськи.

Вона ледь помітно осміхнулась:

— Гаразд… Отже, першим, хто зацікавився вашими камінчиками, був цей провінційний надступеневий… його звати Март зі Гороф, йому сорок два роки, зовні він непоказний такий… та ви самі його відзначили, ще на сходах. Усі, хто знайомився зі мною до того, з цікавістю поглядали на камінчики, та тільки цей, Гороф, справді здригнувся. Розумієте, про що я?

Я ковтнув слину. Жіночка, виявляється, була дуже старанною, здібною спостерігачкою.

— Другий, — вона зупинилася, трохи звела брови. — Другий… ви тільки не лякайтесь. Це той самий, що тримав князів захист. Який так буквально виконав наказ свого ясновельможного пана — і зняв його; напевно, він і сам був не від того, щоб князя протнули. Можливо, підкуп… Усе було дуже спритно підлаштовано.

— Здоровенний голений тип з обручем, — сказав я пошепки.

— Саме так, — Ора кивнула. — Обруч… якщо з нього зняти обруч, він буде надступеневим, як ви. Але сама ця річ варта багато чого. Це Коренева річ, на кшталт вашої Кари, та якщо Кару вам дали «погратися», то цей обруч нероздільно належить Голому Шпилю…

— Що…

— Його звати так. Прізвисько. Голий Шпиль — це ім’я личить йому, правда ж?

— Ніколи не чув про такого мага, — сказав я повільно.

Ора знизала плечима:

— Але ж ви й не претендували на всезнання, чи не так?

Якийсь час ми мовчали. Ора давала лад комірцю, бурмотіла коротенькі побутові замовляння; я раптом відчув, що спустошений. Що не зможу встати з крісла.

— Звідки ви все це знаєте? — спитав я нарешті.

Ора підняла очі:

— Що саме?

— Про Голого Шпиля. Про Кореневу природу його обруча…

— Я спостережлива, — сказала вона, мов одрізала. — І здобула вчора багато цінних знайомств… Не знаю, чи збережуться вони після всього цього жаху. Усі без винятку гості ночували в палаці, а підозрілих, на кшталт мене, взагалі не бажали відпускати, грозили кинути до камінного мішка, уже й ката запросили…

— Ката?!

— Зі мною не було нікого, хто міг би за мене поручитися, — сухо сказала Ора. — Нас таких було дев’ятеро — не знайомих королю особисто, хто не бував на прийомах раніше, хто дістав запрошення всіма правдами й неправдами. Четверо панів і п’ять пань. Нас загнали в одну кімнату… Коли прийшов кат, дами почали непритомніти, а їхні кавалери повзали на колінах, запевняючи, що не причетні до провокації й убивства князя.

Я мовчав.

— Над ранок нас випустили, — зітхнула Ора. — Тільки одного кинули до темниці — якогось дурника, який здумав обурюватися й волати про свої права…

— Пробачте, — сказав я глухо. — Я справді не думав…

— Вірю, — Ора підвелась. — А тепер дозвольте відкланятись. Закону Терезів справді дотримано, мій обов’язок виконано, прощавайте, пане Хорте зі Таборе.

— Якщо я винен… — пробелькотів я.

Двері за візитеркою зачинилися.

* * *

«Не плутайте магічні предмети з магічними об’єктами, а ті, натомість, — із магічними суб’єктами. Запам’ятайтеВелика Ложка, Швидкі Чоботи, Жорстока Скрипка, Брехливе Дзеркало тощоусе це магічні предмети. Свіже Джерелоуже магічний об’єкт; він територіально фіксований. Зазвичай, над Свіжими Джерелами будують королівські палаци. Можливість черпати з Джерела має тільки особа королівської крові — коли добути воду намагається хтось некоролівського походження, Джерело висихає, «ховається». Свіже джерело називають ще Живим Джерелом, однак рідина, що виливається з нього, не має жодного відношення до легендарної живої води, хоча й використовується у фармакології для виготовлення деяких сильнодіючих ліків. Будинок Одягутеж магічний об’єкт, а от Сітьовий Чорнорот — магічний суб’єкт… Це практично невловима істота, схожа на павука, але харчується не мухами й не кров’ю, а негативними емоціями. Сидячи в павутинні над дорогою з пожвавленим рухом, Чорнорот випускає потоки образ у бік перехожихі росте як на дріжджах, поглинаючи потоки-відповіді лайки й образ…»

* * *

Я сидів над купою камінчиків, водив долонею, відчуваючи дотик чужої волі, і думав, що робити далі, коли в двері знову постукали:

— Пане, цього разу вас питає якийсь маг… Він каже, що він на королівській службі… Я боюся, мій пане, краще його прийняти…

— Клич, — сказав я уривисто.

Потім витягнув із футляра справжнє замовляння Кари й утопив у широкому рукаві халата. Сили мої відновилися менш як наполовину, а почувати себе беззахисним я не любив.

Моїм гостем виявився не Гор зі Харик, як я побоювався, а його син — востаннє я бачив його на прийомі, з того часу юнак добряче схуднув й охляв, хоча минуло всього два дні.

— Прошу сідати, — сказав я сухо. Глиняний бовван у рукаві неприємно дряпав шкіру.

Хлопець повагався — і зняв заговорений плащ. Жест, який безперечно означає добрі наміри, та хто знає, що в хлопчика на думці? Особливо якщо хлопчик — маг поза ступенем…

Він опустився на самий краєчок крісла. Я сів на самий краєчок ліжка.

— Перше, — сказав Харик-молодший, дивлячись мені через плече. — Король задоволений. Можливо, він повірив, що Кара діє саме так… Тим більше що ми показали йому залишки муляжу…

Я напружився.

— …Він задоволений і не стане вас переслідувати.

— Префект? — тихо спитав я.

Хлопець знизав плечима:

— Король повідомив йому свою волю… Відкрито мститися префект не буде. Щодо його таємних помислів… ви розумієте, тут вам не допоможе навіть король.

— Тобто мене обдурили, — сказав я гірко.

Хлопець ковтнув — і вперше подивився мені прямо в очі:

— Адже ви теж обдурили, пане Хорте зі Таборе. Візьміть… — Він зняв з пояса чорний полотняний мішок, витрусив його вміст на стіл. Це був глиняний бовванець — тіло окремо, потворна голова — сама по собі.

— Це оригінально, — тихо сказав парубок. — Але, ви розумієте… Ми з батьком могли запросто відкрити королю очі. Пояснити, що муляж фальшивий. Будь-який маг, вищий другого ступеня, це підтвердить.

— Чому ж ви цього не зробили? — спитав я пошепки.

— Тому що, — парубок зітхнув. — Тому що… Ну, коротше кажучи, князь однаково загинув. І король з радощів… виконав обіцянку. Він допустив батька до Джерела… І батько зміг виготовити ліки для мами. Три мірки. Цього їй вистачить на півтора року.

Я мовчав.

— Моя мати хвора, — пояснив парубок сухо. — Єдині ліки, здатні підтримувати її життя, готують на воді з Джерела. Його Величність, — він криво посміхнувся, — черпає з Джерела… Ми служимо королю тому, що він дає нам — інколи — цю воду. Інколи не дає…

Він устав. Я підвівся теж.

— Ось що ще батько просив вам переказати, — сказав парубок, обертаючись від дверей. — Князь Дривегоціус ніколи не страждав на напади невмотивованої люті. Він був завжди обережний, холоднокровний, обачний. Він ніколи не з’являвся на людях без свого майстра захисту… якому платив більше, ніж усім своїм найманцям, разом узятим. Найстрашніша образа не могла порушити його рівноваги настільки, щоб він кинувся в безглуздий двобій. Це перше.

Я мовчав. Така була моя планида цього вечора — слухати і мовчати.

— Друге… Причиною двобою стала золота брошка на комірці капітана Вішги — нібито перевернутий герб Дривегоціусов. Під час двобою брошку затоптали, та малюнок усе ще видно виразно. Абстрактний візерунок, перехресні лінії — учора вночі капітан у присутності ката підтвердив, що брошка його власна, дісталась йому від матері, ніхто ніколи не бачив на ній ніяких перевернутих гербів…

Я облизнув губи.

— …Проте капітан помер на світанку — серце не витримало.

Я мовчав.

— Третє й останнє… Нам з вами пощастило, пане зі Таборе. Князь став жертвою іншої змови, куди витонченішої й більш хитромудрої, причому пастку було підлаштовано за допомогою надзвичайно тонкої магії. Головний підозрюваний — майстер охорони Дривегоціуса, Ондра на прізвисько Голий Шпиль… Але цього на суд не притягнеш. Він зник одразу після інциденту і тепер уже, певно, сидить в одному зі своїх барлогів. Незрозуміло, навіщо йому знадобилося все це, адже він діставав шалені гроші! Сам зрубав дерево, яке родило золотом… Але…

Хлопець урвав сам себе. Помовчав, узявся за ручку дверей:

— Прощавайте, пане зі Таборе. Вибачте, коли що не так.

— Здоров’я вашій матінці, — сказав я.

Хлопець гірко осміхнувся:

— Спасибі… Ось іще, пане зі Таборе. Коли ви зважитесь когось покарати… Згадайте мої слова. Покарайте короля.

Двері зачинилися.

Мільйон років тому (початок цитати)

Вони лежали обійнявшись, у темряві сопів Алік на своїй розкладачці, у Стаса було гладеньке, засмагле плече. Уткнувшись гарячим носом чоловікові у вухо, Юля думала, що все добре. Що вона майже вдома. Що їй тепло й затишно, і ні про що не треба турбуватися.

…Вони зустрілися в метро. Двоє дорослих уже, самостійних, нітрохи не легковажних людей уперше зустрілись у метро — у потоці, в тисняві, майже в натовпі. Був листопад; обоє поверталися з роботи, утомлені й голодні, обом було незатишно і навіть тоскно, обох удома ніхто не чекав…

Ескалатори тягли їх на зустріч одне з одним — і далі, в різні боки; обоє мали звичай глядіти на зустрічний людський конвеєр. Кожне з них одразу ж помітило другого.

Юля майже одразу відвела погляд — незручно витріщатися на незнайомого чоловіка; в якусь мить їй здалося, щоправда, що вона звідкись знає цю людину, та не може згадати, де вони перше зустрічались…

Зійшовши з ескалатора, вона якийсь час тупцялася поряд із книжковою яткою, а потім несподівано для себе повернула назад і поїхала вниз, туди, звідки тільки що вибралася. Половину дистанції вона то ганила себе за підліткову дурість, то втішалася тим, що часу на дурні роз’їзди втрачено не так уже й багато — ну, хвилин сім…

А просто посеред ескалатора — як і минулого разу — вона побачила знайомого незнайомця, який знову їхав назустріч.

І одразу ж опустила очі.

Можливо, він кивнув їй. Можливо, дивився здивовано, як вона відвертається, уперто вдаючи, що не помічає його…

Так, червоніючи й дивлячись під ноги, вона доїхала вниз, до платформи.

Першим її поривом було втекти. Стрибнути до потяга метро — і згадуй лиш як звали; вона прийде додому хвилин на сорок пізніше, зате не треба буде вириватися зі звичної, комфортної, розміреної самотності. Ніяких знайомств, ніяких тривог…

А потім вона подумала: а що як вони й справді знайомі? Просто вона забула про колишню зустріч, а цей чоловік — ні? Можливо, вони зустрічалися в інституті, і її втеча здасться в цій ситуації дивною й образливою?

Вона тупцялася вже внизу — біля будочки чергової, на протязі. На білому мармурі стіни було видряпано чергову лайку; Юля почувала себе незатишно, ніби в черзі до лікаря. Минуло хвилин п’ять — вона знай підносила годинник до самого носа, їй здавалося, що він зупинився…

Минуло десять хвилин.

А потім п’ятнадцять.

Чергова зі скляної будочки поглядала співчутливо. А Юля стояла, все влипаючи поглядом у видряпаний напис — мов каблуком у коров’ячу ляпку.

Минуло двадцять хвилин, і вона зрозуміла, що двадцять чотири прожиті роки не додали їй ні дрібки розуму. Червона, мов першотравневий рушник, ступила на ескалатор, що рухався нагору, і всю дорогу до самої поверхні не піднімала очей.

Декілька днів їй було без причини сумно, а потім усе пішло, як раніше, вона успішно забула людину на ескалаторі і дуже знітилась, коли одного разу на пероні метро її обережно взяли за лікоть:

— Вибачте…

Вона вдивлялась у нього, не вміючи згадати, де вони бачилися раніше. Таке траплялося з нею й раніше — незнайомі люди прекрасно знали Юлю й привітно запитували про справи, а вона натягнуто всміхалася без надії згадати не те що ім’я співрозмовника — галузь життя, яка їх познайомила. І от — вона кліпала очима, намагаючися зрозуміти, хто перед нею, тільки цього разу зніяковів чоловік:

— Пробачте, мені, певно, не слід було… Ескалатор, пам’ятаєте?

Вона згадала.

Підійшов її поїзд; у неї ще був шанс прохолодно кивнути й прослизнути у вагон, де так спокусливо видніли вільні місця на дерматиновому диванчику. Вона вагалась; двері зачинились перед її носом. Поїзд пішов.

— Мене звати Станіслав…

Вони сходилися поволі, обережно, обачливо — як дві незнайомі тварини, як два боягузливі боксери. Вони подовгу мовчали, блукаючи засніженим парком, кружляли по власних слідах — усе мовчки. Юля спиралася на Стасову руку, і не раз і не два її ноги в парадних чобітках, для кучугур не призначених, оступалися й ковзали на зледенілих схилах, і тоді чоловіча рука ставала сталевим поручнем, залізобетонним опертям, і ні разу — ні разу! — Стас не дозволив їй не те що впасти — торкнутися снігу краєм зимового пальта…

Якось одразу виявилося, що всі проблеми, що перше доводили Юлю до відчаю, можна вирішити. Усі — від нежиті до розборів з поганими сусідами. Сама поява Стаса змушувала, здавалось, навіть собак, що зчепились на вулиці, припиняти сварку й розходитися, порикуючи, по різних кутах…

Новий рік вони зустріли тихо й мирно, на кривуватій історичній вуличці неподалік від Юлиного будинку, а потім пішли через усе місто до Стаса, розігріли червоного вина й ні разу за решту ночі не ввімкнули телевізор… Виявилося, що ще один бар’єр, який здавався Юлі нездоланним, бар’єр між чоловіком і жінкою, що просто аж лякав, — проломлюється легко й природно. Так тріскається яєчна шкаралупа, піддаючись зусиллям пташеняти всередині; ранок першого січня виявився сирим і туманним. Юля сиділа за крихітним столом посеред крихітної Стасової «гостинки», і клубочіла пара над величезним білим горнятком молока з медом…

Ще через місяць з’ясувалося, що Стас раніше був одружений. Юля здивувалася: чому не сказати одразу?! І попросила, можна сказати, навіть змусила розповісти докладніше: що сталося в тій родині, і чи заміжня тепер колишня дружина, а головне — чи є в Стаса діти?

Він не відповів.

Юля рознервувалася; Стас зібрався й пішов. І чотири місяці — навіть чотири з половиною — вони не зустрічалися, не телефонували одне одному, а Юлині співробітниці, які, звичайно ж, відстежили початок її роману, тепер відстежили й кінець — і співчутливо кивали, підбираючи губи…

Вона зробилась нервовою й нелегкою в спілкуванні. Вона, яку весь відділ цінував (і трошки зневажав) за поступливість.

А якось у понеділок, о восьмій вечора, в її квартирі пролунав дзвінок у двері; у відповідь на перелякане «Хто там?» Стас незворушно поцікавився: «Лікаря викликали?»

Ще через два тижні він оселився в неї. Спершу Юля затопила сусідку знизу — засмітилася труба; сусідка, зрозуміло, нетямилася з люті й загрожувала Юлі лихами, серед яких найменшим був візит міфічних (або не міфічних?) «братків».

Стас прийшов саме в розпал сварки, і через дві хвилини після його появи сусідка збавила тон, а через півгодини конфлікт було вичерпано повністю й остаточно. Стас мовчки полагодив трубу, вимив руки, й вони без жодного слова повечеряли — чим Бог дав…

А коли чай було допито, Юля запропонувала несміло: може, тобі сьогодні не йти? Пізно…

І він лишився.

Більше вона ніколи не поверталась до розмови про його колишню родину. Вона визнала за ним право на цю таємницю; крім того, чесно кажучи, вона просто боялась. Вона помічала — бувають моменти, коли Стасові краще не перечити, він настільки певен у своїй правоті, що всякий натяк на сумнів сприймає не просто хворобливо — агресивно…

Ще через півтора місяця вони одружились.

Давніше їй здавалося, що самотність — найприродніший для людини стан. Вона боялася, що, позбувшись його, втратить часточку себе; вийшло навпаки.

Вона здобула те, чого не вистачало їй — вона зрозуміла це не одразу! — уже багато років. Вона здобула певність. Вона здобула справжній дім, цегляні стіни якого збігалися з кордонами її, Юлиної, вільної та спокійної території.

Вона здобула гору, вкриту лісом, власну гору, до якої в будь-яку хвилину можна притулитися спиною.

Усі речі в оселі взяли на себе часточку Стаса. Найнудніші предмети набули подоби душі — тому що Стас торкався їх, тому що вони були йому потрібні; Юля, яка раніше ненавиділа прання, полюбила стояти на балконі, милуючись вивішеною для сушіння білизною.

Погойдували рукавами сорочки — в кожній з них була часточка Стаса.

Білими лаштунками, у три ряди, висіли пелюшки. Повернувшись із роботи, Стас, щойно повечерявши, виходив із коляскою; сусіди схвально перешіптувались.

Однорічний Алік бурмотів, усміхаючись від вуха до вуха: «Тато».

А через деякий час вони вже разом клеїли якісь пенали й конверти — наочні посібники для дитячого садка, для всієї групи. Стас міг майструвати годинами, і вигадка його часом вражала уяву. Він подарував Аліку рюкзачок, зістрочений із старих джинсів, із наклеєною на клапан мордочкою ведмежатка, причому очі в мишка рухались, а в пластиковому кухлику переливався «мед»… Алік тягав до садка саморобні іграшки, при вигляді яких не тільки діти, а й вихователі роззявляли роти; разів два або три Стас навіть проводив щось на кшталт консультацій в садківському гуртку «Умілі руки», і Алік тоді ходив гордий, осяяний татовою славою.

У них були від Юлі якісь чоловічі секрети; очевидно, і смаки в батька та сина збігались: вони разом ходили купувати книжки й касети з мультиками. Один тільки раз касету вибрала Юля — мультик про Лепрекона, злостивого гнома; їй, звиклій до милих дідусів з «Білосніжки», невтямки було, що гнома можна злякатись, але Алік злякався до істерики, касету урочисто викинули, і з того дня Юля зареклася втручатися в «репертуарну політику» — нехай чоловіки самі вирішують…

Злостивий гном — незбагненне жорстоке чудовисько — наснився їй раз чи двічі. Напевно, тому, що їй дуже шкода було переляканого, зарюмсаного Аліка. На щастя, історія не мала продовження — хіба що син навідріз відмовився дивитись «Білосніжку», утім, ніхто його і не силував…

Коли Аліку було чотири роки, вони разом зі Стасом стали ходити до басейну.

Коли Аліку було п’ять, вони заходилися вчитись пісень під гітару; в оселі що два дні бували Алікові друзі й приятелі, і навіть недруга одного разу притягли — здоровезного пацана-сусіда, який за щось Юлиного сина незлюбив. Пам’ятаю, тоді п’ятирічний Алік прибіг із ревом і кинувся до батька з вимогою покарати кривдника, а Стас замість цього організував якусь культурну програму, наївну й неправильну на перший Юлин погляд, але, як виявилося, дієву — понурий «хуліган» якщо не став Аліковим другом, то й досаждати йому, в усякому разі, надовго перестав…

…Було дуже темно. Непрозірно.

Алік заворушився на розкладачці. Кашлянув раз, другий, закашлявся; Юля напружилась, готова схопитися й бігти, та Стас у напівсні трохи сильніше здавив її руку, щоб вона залишалась на місці:

— Юльцю… Спи… Спи, спи, дівчинко, усе гаразд…

І вона слухняно заплющила очі.

(кінець цитати)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Цікава геральдика:

ЖОВТА ДИНЯ НА ТЛІ ТРАВИ

За час моєї відсутності ні в домі, ні в дворі, ні на городі нічого не змінилося. Грядки стояли без жодного будяка; достиглі овочі знялися з кущів і повиповзали на стежинку — так веліло їм особливо витончене замовляння. Над стежинкою кружляли мухи. Мій урожай, на превеликий жаль, починав підгнивати.

Ледь відпочивши з дороги, я послав ворона зі звісткою для Ятера; Іл швидко прискакав, але довго прив’язував коня. Ще довше йшов від воріт до порога. У дверях взагалі спинився, ніби згадавши, що залишив удома дещо важливе і цілком потрібне; насупившись, вирішив усе-таки привітатися першим:

— Вітаю, чаклуне!

І затнувся, уважно мене роздивляючись. Ох, була б в їла така можливість — вївся б у мої думки, як личинка в кору дерева; із чим приїхав, запитували напружені очі. Чи знайшов кривдника, чи покарав? І чи пам’ятаєш усе, що я отут, біля порога, наговорив тобі минулої нашої зустрічі?

Я, звісно ж, прекрасно пам’ятав, але нагадувати не квапився. Устигнемо.

— Заходь, — запросив я втомлено. — Поговоримо…

Ми всілися в кріслах один навпроти одного. Від Ятера пахло потом, пилом і якимось запаморочливої міцності парфумом.

— Дівку завів?

Ятер насупився:

— Звідки ти… Ти що, стежиш за мною, чаклуне?!

— Робити мені більше нема чого, — я покривився. — Глянь-но сюди, — і висипав на стіл пригорщу каменів.

Іл спершу схилився над розсипом, потім сахнувся з марновірним жахом. Довго глядів, не наважуючись торкнутися; нарешті взяв двома пальцями яскраво-синій камінчик із вирізаною на ньому собачою мордою (а може, не собачою зовсім, а вовчою, тут як подивитись).

— Так ти часу не гаяв, чаклуне…

У голосі їла бриніло погано приховуване захоплення; він перебирав камінчики, мов теплі вуглинки, здавалося, що він ось-ось подме на пучки пальців. Коли барон нарешті підняв погляд, у звернених до мене очах виразно читалися захват й острах: Ятер витріщався на мене, як хлопчик на заїжджого штукаря:

— Що це?

— Камені, — повідомив я.

Ятер насупився, здійснюючи надсильну, очевидно, розумову дію:

— І… що?

— Що? — здивувався я.

— Хто, — виразисто вимовив Ятер. — Хто це… чия робота? З кого за батька мого справиться… Чи уже справилось?

— Не так швидко, — сказав я із зітханням. — Бачиш, як справа повернулась, не тільки твого батька, він багатьох знедолив…

— Що мені до багатьох, — сказав Іл, випинаючи губу.

— Шукаю його, — сказав я понуро. — На слід уже вийшов… Справимо з нього, не сумнівайся. Він великий маг… та нікуди не дінеться, будь певен.

Захват у баронових очах пригас; Іл понурив очі:

— Хорте… Я тобі минулого разу наговорив тут… Пробач ти мені, телепню. Ти знаменитий чаклун… пробач, добре?

* * *

Попрощавшись із Ятером, я взяв із собою плавальний світильник і спустився до льоху.

Слоїк розміщався в комірці із залізними дверима. Насправді це був не слоїк навіть, а кругла миска сизого скла, такого товстого, що роздивитись що-небудь через припорошілі стінки було неможливо. Слоїк накритий був залізною покривкою з вензелем Таборів; під покривкою от уже багато віків зберігалися всі кошти нашої родини.

Я зняв покривку — вона важила, як добрий рицарський шолом. Із посудини повіяло болотом. Затхлим, холодним і без жодної жабки.

Я гукнув світильник — так, щоб він зависнув над самою водою, — і заглянув усередину.

Так. Негусто. Негусто ж, бачить сова, і нема чому дивуватися — гроші ростуть, коли про них турбуються. Коли їх щодня перераховують, міняють воду, коли про них думають, кінець кінцем…

А я, збираючи кошти на сплату членських внесків, забагато із слоїка вигріб. Майже нічого не лишив на розплід, хоч і знав прекрасно, що чим більше в слоїку залишиш — тим відчутнішим буде приріст…

Який тобі приріст, коли корм у картонній коробочці злипся плескачем, а воду не міняли вже декілька місяців. Хоч як бридко, та доведеться за це взятися — мити, й міняти, й перераховувати, і все руками, тому що гроші чомусь не люблять замовлянь. Доведеться переступити через себе, подолати огиду, — а що робити, адже гроші потрібні…

Ось так умовляючи себе, я занурив руки в брудну воду — вище ліктя. Залоскотали, піднімаючись із дна, сморідні бульбашки; мружачись, я виклав на покривку дві жмені золотих монет.

Усі дрібні якісь. Доведеться повозитися.

* * *

Вечір я провів у бібліотеці; спадок, який дістався від моїх предків-магів, займав усього кілька полиць — зате що це були за книжки!

Обережно, том за томом, книжку за книжкою я виклав їх на заздалегідь розстелені вовчі шкури. Під стелею висіло п’ять світильників, розпалених на всю силу; у їхньому світлі клубочіла не осідаючи пилюка.

Сопучи й мружачись від сверблячки в кінчиках пальців, я дістав на світло велику волохату шукачку. Схожа на пацюка тварина поповзала по книжкових спинках, по золотих обрізах, по розгорнутих жовтих сторінках, тицяючись носом, розшукуючи, винюхуючи. Там, де, як гадалось, містилася потрібна мені мудрість, шукачка спинялася, щоб залишити позначки-екскременти — тверді, позбавлені запаху, зі слабким сяянням у темряві.

Весь пошук забрав у тваринки десь півгодини. Під кінець вона стала повільніше рухатись, оступатись на спинках книжок, пускати шерстинки; з бідою закінчивши виконання наказу, шукачка писнула й розпалась на порох.

Я підібрав позначені шукачкою книжки — два велетенські запорошені томи («Мудрість віків» і «Геральдика, історія, коріння, древо»), один крихітний, але дуже важкий томик у сліпій обкладинці й ще одну книжку, з вигляду не особливо стару. Оптимістично названу: «Сусідство».

Відновивши в бібліотеці лад — а кинути все, як було, не дозволило мені виховання, — я перетягнув здобич до кабінету. Тут, на письмовому столі, змайстрував трохи меншу шукачку — схожу на коника, причому потужні задні ноги були тварині для швидкого перегортання сторінок. На столі в мене зашелестіло, в обличчя повіяло пильним книжковим вітерцем; я ледве встигав підсувати закладки. А якби я загаявся — тваринка самостійно загорнула б кут позначеної сторінки, чого допустити було ніяк не можна (я завжди зневажав людей, які необережно поводяться з книжками).

Закінчивши роботу, шукачка не здохла, як годиться, а, підстрибнувши, наче справжній коник, зіскочила зі столу й пірнула до якоїсь щілини. Переслідувати її я не став, тільки завважив у думці, що життєву силу сотворених істот слід уважніше дозувати. Немає користі від випадкової щедрості…

Підтягнувши світильник ближче, я заглибився в читання.

Годинник у вітальні пробив одинадцяту, потім дванадцяту, потім першу; очі мої, не звиклі до довгого читання, стали сльозитись.

Мудрість віків безглузда, коли треба знайти корисні відомості тепер і негайно. Геральдика, коріння, древо — усе це чудово; так, є така родина — Горофи, вельми славна й численна… Але про нинішнього Горофа на ім’я Март, непоказного мага поза ступенем, який здригнувся, уздрівши мою приманку, — про цю інтересну людину не сказано ні слівця!

Я роздратовано відсунув обидва велетенські томи. Зазирнув у «Сусідство» — це виявилася збірка порад і підручник добрих манер. Шукачка вибрала для мене цю книжку тільки тому, що на сто тридцять п’ятій сторінці згадувалося слово «Шпиль». «Якщо ваш сусід настільки зарозумілий, що будує замок на пагорбі й прикрашає вежу золотим шпилем, — не виявляйте свою зневагу. Можливо, випадкова буря зломить шпиль — хай не буде приводу думати, що буря насичена вашою волею. Навіть якщо насправді ви сотворили цю бурю до останнього вітерця, хе-хе…»

Хе-хе.

Якби та шукачка не здохла — придушив би зараз, сова свідок.

В останню чергу я взявся за маленький сліпий томик. Із нього сиротливо стирчала єдина закладка; я розгорнув жорсткі сторінки, що липли до пальців…

Лампа під стелею мигнула — чи мені здалося? Що букви тремтять, виникають, щезають, рядки повзають по аркушу, подібно до повільних гусениць?

Я швидко закрив книжку; палець мій залишився при цьому між сторінками замість закладки, і паперові стулки стис-ли його трохи сильніше, ніж можна було сподіватись від такого маленького томика…

Шкіра на сліпому корінці тремтіла, ніби з ознобу.

Певно, за десятиліття спокійного життя стара сабая втратила пильність — адже ще відтоді, як мій батько утратив надію знайти її, нікому не спадало на думку братися за серйозні пошуки. В останні роки життя батько був певен, що сабая якимось чином покинула дім — таке трапляється, хоч і рідко. А вона, виявляється, і не думала нікуди зникати; коли пошуки надовго припинились, вона вийшла з підпілля й улаштувалася серед книжок, мало не на найвиднішому місці, адже всім відомо, що серед купи книг сабаї почувають себе затишніше за все.

І, безперечно, тільки добре зроблена й учасно випущена шукачка здатна взяти сабаю ось так, тепленькою…

Корінець був справді трохи теплий. Але остигав щосекунди.

Я спом’янув добрим словом щурасту істоту, яка поклала своє коротке життя на вівтар інформації, — і знов здригаючись розгорнув сабаю. «Ту саму», в перекладі з давньомагічного жаргону. «Особливу». «Яка живе власним життям». Книгу, яку ніхто не писав.

Вона розгорнулася майже без опору; палець мій безпомильно ліг на потрібний абзац. Так!

«Март зі Гороф, позаступен. маг, зак. спадкоєм., старш. призн. син, родовий маєток — замок Бугай, що знаход. в околицях нас. п. Дрикол, що знаход. в гирлі р. Вирї, майно оцін. як значне, на службі не перебув., був членом драко-клубу протягом 10 років. Діти: зак. — Вел зі Гороф, позаступен. маг, нині покійн. Баст. — Аггей (без роду), маг 3-го ст.»

Сабая гарячково ощадила місце на сторінці — ще б пак, адже їй доводилося щосекунди вміщувати стільки відомостей, а скільки ще треба було вмістити! Драко-клуб. Погляньмо, чи нема тут розділу за клубами… Є! Премилостива сово, є, Клуб Кари, Клуб Карнавалу, Клуб Лялькарів, Клуб Вірних Сердець… Драко-клуб. Засновано… перетворено… «чл. клубу тримають драконів у неволі, зокрема цепових, карликових, заводських…»

Я відірвав очі від рухливого рядка.

«Вона пам’ятає, як її захопили. І куди привезли — замок із ровом й укріпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось — вона не пам’ятає його обличчя — щось робив із нею…»

Ювелірша. Тільки вона пам’ятала про те, що відбувалося з нею після її викрадення. Решта або не пам’ятали нічого, або — якщо мені вдавалося розбуркати їх — бурмотіли невиразне: «Темрява… Брама… Міст… Стіна…»

Ювелірша пригадувала цепного дракона. Прикмета сама по собі настільки сильна, що зійде й за доказ. Не так уже багато їх, драконолюбів. Ось і сабая підтверджує: «Тепер. часом клуб наліч. 9 дійсн. членів…»

Добре, Март зі Гороф. Можливо, що до тебе першого буде мій візит. Так, найпевніше, до тебе — тому що Ондру в сабаї згадано тільки одного. Без прізвиська. «Походж. невідом. Предки невідом. На сл. у кн. Дривегоціуса…» Рядок затремтів. Просто на моїх очах на сторінку вистрибнули слова «перебував» і «покійного». «Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса». Ні про місце проживання, ні про родичів, ні про захоплення — ні слова. Ось такий загадковий Голий Шпиль. Ну й нехай; номером першим у нас буде драконофіл, а там подивимось…

Я перевів подих. Знайшов серед інших імен власне ім’я: «Хорт зі Табор, позаступен. маг, зак. спадкоєм., старш. і єдин. син, родовий маєток в околицях нас. п. Ходовід, що знаход. в р-ні Трьох Пагорбів, майно оцін. як значне, спадковий член Клубу Кари, власник разов. заклин. Кари на термін до 6 міс. Діти: нема». Ось і весь я — три рядки вриваного тексту, і песимістичний, мов удар сокири, підсумок. Діти: нема…

Будуть, подумав я понуро.

Знову зітхнув і взявся шукати серед імен на літеру «Ш».

Шанталія був один. «Лів Шанталія, покійн. Маг 1-го ст., зак. спадкоєм. єдин. син. Могила невід. Діти: нема».

Якийсь час я витріщався в книжку, намагаючись зрозуміти, бреше сабая — чи брешуть мої очі.

Так і не зрозумів.

Відкинувся на спинку крісла.

Самозванка?

Можливо. Але навіщо?

Чи сабая не тратить своїх безцінних сторінок на згадки про дочок? Якщо дочки не вспадковують природної магії… то для сабаї вони не існують?

Можливо.

Я став проглядати сторінку по сторінці — і не знайшов жодної згадки про чию-небудь дочку. Або сини, або «Діти: нема». Ті кілька жінок, яких відзначили згадуванням тут, були призначеними магами другого-третього ступеня…

Ах, от воно що. «Ора Шанталія, призн. маг 3-го ст.». Усе. Шість коротеньких слів, одна цифра. Третій ступінь для жінки — це навіть почесно.

Ось і все; я закрив сабаю. Тепер слід було потурбуватися про її схоронність; мій батько колись недоглядів, не повторюймо чужих помилок…

З важким томиком під пахвою я сходив до підвалу — давним-давно мої пращури тримали там в’язнів. Висмикнув не зачеплений іржею ланцюг із забитого в стіну кільця; подзвякуючи сталевими ланками, повернувся в будинок. У своєму кабінеті якнайміцніше обкрутив сабаю ланцюгом, вільний кінець обгорнув навколо ніжки дубового столу, навісив замок і наклав добре замикальне замовляння.

Подумавши, пообкладав ув’язнену книжками — вони сховали сабаю від чужих очей і, як я щиро сподівався, надали її ув’язненню хоч якоїсь подоби комфорту.

* * *

Коляска зупинилась перед домом. З вікна кабінету я мав можливість спостерігати, як пані в чорному підводиться з подушок і нервово озирається. Як вона похмурніє, роздивляючись закриті віконниці першого поверху, і як проясняється її обличчя при вигляді моєї здивованої — м’яко сказано! — фізії.

— Премилостива сово, — ці слова я радше прочитав по її губах, аніж почув, тому що говорила вона собі під ніс. — Премилостива сово, добре, хоч ви тут, нарешті пощастило…

Я дивився, як вона розплачується з візником. Як, підхопивши саквояжі, іде до будинку; як зупиняється перед ґанком і, задерши голову, дивиться мені в очі:

— Ну? Може, ви зволите спуститися й зустріти гостю?

Я перевів подих — і зволив. За декілька хвилин Ора Шанталія сиділа у вітальні, і, присягаюся совою, її погляд був такий вимогливий, ніби це я заявився без усяких на те підстав до її затишної оселі.

— Що трапилося, пані Шанталіє? — спитав я як міг чемно.

Вона мовчала, підібгавши губи.

— Тобто нічого не трапилось, і ви просто так, старим звичаєм, розшукали мою адресу… До речі, хто вам дав її?

— У клубі, — сказала вона, ледь розтуляючи губи.

— У клубі… Так, значить, ви просто так, з доброї приязні, зважилися мене навідати?

— Чи ви коли… — сказала Ора повільно, — ви коли відчували ніби погляд у потилицю? Чийсь пильний темний інтерес?

Вона так це вимовила, що я, на свій сором, на секунду похолонув.

— Що ви маєте на увазі?

Вона сухо осміхнулась:

— Після того, як я так блискуче виконала ваше доручення… Зіграла доручену мені роль пані з камінчиками… Мені не дають спокою. Переслідують якісь незнайомці, тероризують розпитуваннями щодо цих проклятущих… Потім я виявляю, що за моєї відсутності в кімнаті хтось був, причому хазяйка присягається, що нікого не було. Потім мені мало не на голову падає цеглина… Щодня я відчуваю себе все паскудніше… Ви можете мені пояснити, до якої халепи ви мене затягнули? Під чий удар підставили? Чи це заведено серед нинішніх кавалерів — віддавати використану даму в повне розпорядження конкурентам?

— Даруйте, Оро, — пробелькотів я. — Які конкуренти?

— Вам видніше, які, — вона відкинулась на спинку крісла. — Ви сильно зашкодили мені, Хорте. Ви дуже підвели мене.

Я мовчав.

* * *

— Чому ви не розповіли мені всього одразу, Хорте?

Я роздратовано скрипнув кріслом:

— Тому що, совою присягаюся, я не думав, що у вас можуть виникнути хоч якісь ускладнення!

Ора помовчала. Усміхнулася кутиками тонкого рота:

— Ви ж відчуваєте, що ці камінчики… якою силою вони оточені. Тінню сили. Чи ви думаєте, що той, хто їх зробив, хто здатен просто ось так, заради задоволення, викрадати й змінювати людей…

— До чого тут ви? — перебив я роздратовано. — Це моє діло й мій ризик. Ви були, пробачте, всього лише… — я затнувся.

— Усього лише знаряддям, — з розумінням кивнула Ора, і в її карих очах спалахнули дві апельсинові іскринки.

Я подумки полічив до десяти.

— Барон Іл де Ятер колись урятував мені життя. Якщо хочете, ми пов’язані з ним Законом Терезів… Саме тому я зважився почати це небезпечне розслідування. Ви тут ні до чого. Я перепрошую вас, Оро, я перепрошую ось уже півтори години.

— Закон Терезів — це серйозно, — пробурмотіла вона, і я не зрозумів, насміхається вона чи ні.

Становище ставало все безглуздішим. Я зітхнув:

— Не знаю, справді не знаю, як тепер удіяти. Готовий дати вам… — я знову затнувся. Хотів сказати — «дати притулок», та все моє єство протестувало проти такого повороту подій. Хоча, кінець кінцем, я ж можу зняти їй будиночок у селі…

— Готовий надати вам захист, — вичавив я нарешті.

Моя співрозмовниця примружилася:

— Спасибі. Тільки, боюсь, вам доведеться подумати передусім про себе. Я, як ми обоє знаємо, всього лише знаряддя, гачок, а рибалка в цьому ділі — ви… Що робитимете, коли «майстер камінчиків» оголосить на вас полювання?

— Ви переплутали, Оро, — повідомив я м’яко. — У мене Заклинання Кари, а значить, дичиною автоматично стає той, на кого я розсерджуся.

* * *

Полювання…

Я повернувся поночі. Смак крові на губах, прилипле до підборіддя пір’я, ейфоричний дрож; не кваплячись підводитися на дві ноги, я терся боком об ґанок, відчуваючи на довгій звірячій морді майже людську усмішку. Як легко…

Легке поскрипування підлоги змусило мене заклякнути на місці.

Ора Шанталія стояла на порозі. Уперше я побачив її не в чорному, а в білому — в нічній сорочці. Волосся кольору вибіленої бавовни, бліде, мов посилане борошном обличчя — побачена очима звіра, жінка нагадувала хмарину, що пливе в небі.

Мої вуса настовбурчились. Шерсть стала диба; перекинутися в присутності свідків було однаково, що публічно справляти потребу.

— Я тут заснути не можу, — сказала Ора, ніби нічого й не було. — Усе думаю, як вибиратися з історії, в яку ви мене затягнули…

Я поточився, не спускаючи з неї очей. Смак крові в роті втратив свою вишуканість — тепер це був просто гострий, дражливий для нервів смак.

— …і знаєте, до чого я додумалася, Хорте?

Я відступив ще на крок.

Там, де за секунду до того була Ора, тепер струменів по східцях маленький чорний тхір. Самочка, як миттєво підказав мені нюх.

Звіринка майнула в лопухи під ґанком. Не встигнувши ні про що подумати, я пірнув слідом.

Лопухи змикалися перед моїм носом. До запахів землі та листя — і закипілої крові — додавався, перебиваючи їх, тонкий запах звіринки, що бігла попереду.

Лопухи змикалися — й одразу ж розчахувалися переді мною, змикалися й розчахувалися, ніби нескінченні зелені портьєри. Роса вмивала морду, змивала кров, заліпляла очі; важкі краплі роси падали з потривожених стеблин, смак крові розчинився в смаку роси, та навіть роса не могла заглушити запаху звіринки попереду.

Я загарчав. Я наддав ходи; ми вилетіли на город, здвоєним вихором пронеслись по грядках і просочилися через дірку в тину. Ще трохи, співав у мені чужий радісний голос. Ще трохи…

Її хвіст лизнув повітря всього за декілька волосинок від мого носа. Серце, яке й без того калатало в неможливому для людини ритмі, підстрибнуло, як рибка, конаючи. Дивний запах обійняв мене з головою; я на секунду відірвався від землі, приземлився просто на звіринку, притиснув її до землі передніми лапами й задля переконливості вхопив за вухо.

Звіринка вискнула — я тримав її міцно. Звіринка засопіла, заскавчала, вибухнула потоком сварливих і водночас ніжних звуків — і раптом виросла до розмірів гори; очманілий тхір сидів на білому плечі напівоголеної жінки, але запаморочливий запах не зник — просто змінився.

Я скотився геть — у високі стеблини якогось злаку. І там, відповзши подалі, перекинувся теж; я був весь мокрий від роси, а одягу на мені не було ніякого.

Ора сміялася. Валялася по землі, нещадно мнучи чиєсь поле, і реготала на все горло.

Займалося на світ.

* * *

У темно-каштанових очах сяяли апельсинові іскри. Ора Шанталія снідала — ніби нічого й не було; її чорна сукня розгубила велику частину своєї строгості і, відлинувши від шиї, дозволяла бачити ямочку між ключицями.

Ця ямочка бісила мене. Мені до нестями хотілося доторкнутись до неї, і хай би куди я дивився і хай би про що думав — погляд мій і думки повертались до триклятої ямочки. До геть незначної, здавалося б, деталі Ориного тіла.

Орин рот із вічно опущеними кутиками тепер усміхався. І вряди-годи, розтуляючись, показував світу бездоганну білість зубів.

…Там, на полі, лишились пом’яті стеблини невідомого злаку. Навряд чи вони коли-небудь піднімуться; це тим більше прикро, що посіви постраждали загалом ні за що. Нічого особливого між мною й Орою не сталось; спершу вона реготала, потім я скреготів зубами, дивлячись, як вона біжить назад до будинку — підхопивши пелену сорочки, щоб не плуталася під ногами. І в стрімких рухах жінки ні-ні та й прозирало щось від легкої звіринки, спокусливої самочки тхора. А я скрипів зубами й дивився їй услід, тому що гонитва полем, така природна для тхора, у виконанні голого аристократа має дивний вигляд…

Потім по нещасному злаку качався вже я — лаючись на всі заставки від злості на себе, із сорому й розчарування. І тільки думка про те, що в такому вигляді й стані душі мене заскочать поселяни, примусила мене підвестися на ноги і, лаючись далі, пошкандибати додому.

А тепер Ора Шанталія снідала, і сонце грало в її вибіленому волоссі. Повітря струменіло нагріваючись, і тінь цих струменів танцювала в ямочці між Ориними ключицями.

— Чому ви нічого не їсте, Хорте?

— Я ситий, — повідомив я над силу.

— А я голодна, — вона хижо облизнулась, і цей рух знов нагадав мені передсвітанкову гонитву. Краплі роси…

— Я не дозволю гратися зі мною, Оро, — сказав я хрипко. — Я не маленький хлопчик.

— Граються не тільки діти, — вона облизнулася знову. — І не тільки звірі… Вам недоступна чарівність гри? Чи ви просто боїтеся програти?

— Я звик установлювати правила!

— А от це не завжди можливо, — Ора перестала всміхатись. — Ви мені подобаєтеся, Хорте… Є у вас таке-от… щось від розпещеної, але вельми талановитої дитини. Можливо, в мені говорить материнський інстинкт?

— Це хіть у вас говорить, — сказав я і враз пошкодував про сказане.

Але Ора не образилась:

— Бачте, Хорте… Утім, нехай. Просто повірте мені на слово, що втамувати згадану хіть я можу завжди й усюди — як човняр може втамувати спрагу, просто зачерпнувши води за бортом. Варто мені кивнути пальцем — і збіжаться коханці, причому не найгірші, запевняю вас… Утім, ви були на прийомі в короля й самі все бачили.

Я зітхнув. Нагадування про королівський прийом сплодило не найприємніші спогади.

— Гра, — Ора потягнулась, як кішка, апельсинові іскри спалахнули яскравіше. — Єдине, що ще дає мені втіху. Ви стали до гри з невідомим вам магом, володарем камінчиків. Ба більше, ви й мене, без мого відома, затягнули до цієї гри… Але я вже майже не шкодую. У крайньому разі я завжди зможу відійти вбік — адже я всього лише знаряддя. Але зате яке знаряддя, Хорте, яке корисне й ефективне знаряддя! Для початку — познайомте мене з другом дитинства. Адже це не дуже складно, правда?

* * *

Баронеса де Ятер не зраділа гостям. Мене, «осоружного чаклуна», вона за давньою традицією боялась. А вигляд Ори — перлинно-біле волосся, гордовитий погляд підфарбованих очей — одразу ж кинув бліду баронесу в стан депресії.

Я відчув себе продавцем дивовиж, який віддає на суд товариству дещо надзвичайно екзотичне й дороге. Премилостива сово, я відчув навіть щось подібне до гордощів — особливо коли роздивлявся здивоване обличчя мого приятеля Іла. А Іл хіба тільки рота не роззявив — а втім тримався, як сільський хлопчик, якому на ярмарку показали велетенський льодяник. І, дивлячись на його обличчя, я зрозумів раптом, що мій приятель — справжнісінький селюк, а я недалеко від нього відійшов, і що Ора Шанталія дивиться на нас обох, як на пастушків…

Стіл був завбільшки з невеликий майдан.

Мене всадовили поряд із баронесою, а Іл сів біля Ори. Нас розділяло біле поле скатерті, по якому пливли в срібних тарелях тушкований лебідь із вигадливо вигнутою шиєю, молочне порося з якоюсь особливою спецією в роті, м’ясний пиріг із маслинами, салат, прикрашений пелюстками натуральної троянди, і ще щось, що я не вважав за потрібне роздивлятись. Однаково з усієї цієї пишноти мені були доступні тільки відварені овочі.

— Ви на дієті, любий Таборе? — тьмяно спитала баронеса.

Вона вже десять років прекрасно знала, що я на дієті. Наше сусідство завдавало їй нечуваних мук; я бачив, як її ліва рука вряди-годи складає знак, що відганяє злих духів. Крізь бліду шкіру мишоподібного личка просвічували синенькі тіні — а колись же була вродливою жінкою, подумав я без співчуття.

Розмовляючи через стіл, доводилось майже кричати; кінець кінцем між Ілом та Орою зайшла окрема, майже нечутна мені розмова. Усі мої розваги скоро звелися до спроб зрозуміти, про що вони так любенько балакають.

Баронеса, натягнуто всміхаючись, віддавала непотрібні розпорядження слугам. Єдиний син і спадкоємець Ятера, посаджений за стіл разом із дорослими, совався на кріслі — схоже, його нещодавно відшмагали. Я жував варену моркву й дивився, як на очах розцвітає мій друг, жорстокий самодур і приборкувач жінок.

— …природа…

— … І вбив одним пострілом!..

— …сміливості…

— …З задоволенням! Недавно він поповнився ще одним трофеєм…

— …трофей…

— …Трофей! Найкращий з трофеїв!..

Очі в барона були як два шматочки масла. Ора сяяла, ніби підсвічена сонцем крижинка; я бачив, що вона гарна. Що вона приваблива. Що вона пікантна; раніше вона не була такою — чи раніше я дивився інакше? Чи я досі одурманений запахом, який, будучи недоступним людському нюху, так уражає молодих тхорів?

Баронеса дивилася собі в тарілку.

— Як незвичайно пожвавішав Іл, — сказав я, гамуючи в собі роздратування. — Баронесо, вам так не здається?

Не піднімаючи голови, моя бліда сусідка пробурмотіла невиразне заперечення.

— Панове! — Іл схопився, розпліскуючи вино з келеха. — Пані Шанталія висловила бажання оглянути мисливську залу! Люба, розважте поки що Хорта, його навряд чи зацікавить наша маленька екскурсія, адже він зневажає полювання…

— У нього інші інтереси, — тонко всміхнувшись, завважила Ора. — Він надає перевагу натуральному полюванню!

Барон дзвінко зареготав і, сміливо схопивши Ору під руку, потягнув її геть із зали.

У роті в мене зробилося сухо. Сухо й паскудно. Я встиг побачити, як при виході із зали баронова рука впала Орі на талію — і як гордівниця не пручнулася, навпаки, розсміялась у відповідь…

Баронет проводив татуся довгим поглядом. Спина його за відсутності батька помітно розпрямилася — здається, він і соватися став менше. Іл ростить собі небезпечного спадкоємчика, подумав я, дивлячись у мигдалеві очі недоїденого поросяти. З усіх поглядів мигдалеві — з двох горішків мигдалю.

— Вам пора, Гелю, — сказала баронеса, ніби похопившись. — Вам пора спати. Завтра зранку заняття.

Я бачив, як здригнувся хлопчисько, та він знайшов у собі сили чемно кивнути. Піднявся зі стільця, поцілував бліду материну руку, уклонився мені й пішов у супроводі лакея.

У залі запала тиша. Безгучно тремтіли язички свічок — десь під гобеленами ховалися потайні двері, звідти віяло легким протягом. Слуги — їх залишилося двоє — завмерли за спинками крісел. Баронеса мовчки страждала. Я методично спустошував тарілочку зі скибочками вареної моркви.

Роса. Лопухи. Легка, мов струмочок, чорна звіринка. Стелений над землею шлейф — знадливий запах…

Рука барона на талії, підкресленій широким чоловічим ременем. Дражливий сміх…

Я ревную, зрозумів я, і це відкриття було мов удар різки.

Ще два дні тому самозакохана пані Шанталія була мені зовсім байдужа! Майже байдужа, скажімо так. З якої речі я маю міняти своє до неї ставлення? Тільки тому, що одного разу їй здумалося погратися зі мною?!

Баронеса маленькими ковтками цідила вино — біле й прозоре, як вона сама. Я зрозумів, що почуваю до цієї жінки огиду. Іл…

Іл!

Річ не в Шанталії, сказало моє почуття справедливості, і його рівний голос на секунду припинив внутрішній рев обурення. Річ не в жінці. Річ у тому, що Іл — мій друг. Нехай не такий уже близький, нехай приятель… Але він друг мого дитинства! Заради нього, заради його прохання, я накликав на себе клопоти! І тепер він, цей друг, на моїх очах спокушає мою жінку!

Не важливо, що насправді вона зовсім не моя. Не важливо, що Ора, найпевніше, «грає». А важливо те, що мене, Хорта зі Табора, тут збираються мати за дурня!

Я озирнувся. В усій величезній залі не було нікого, крім нас із баронесою та двох лакеїв.

— Геть звідси, — сказав я, додавши до своїх слів дещицю магічної переконливості.

Звикло зігнувшись в уклоні, слуги пішли. Баронеса, здивована і налякана, витріщилась на мене своїми прозорими риб’ячими очицями:

— Пане зі Таборе…

Вона була піддатлива, мов мокрий сніг. У неї давно вже не було власної волі.

— Люба моя, — пробурмотів я, дивлячись у водянисті очі. — Ви палаєте пристрастю. Ви у вогні. Ви моя. Я ваш. Я вас кохаю. Давно. Зараз. Ви знемагаєте. Ви хочете ласки — я дам вам ласку… Скоріше!

Очі її майже одразу втратили притомний вираз. Риси обличчя запливли, як запливає свічка. У моїх руках опинилась обм’якла лялька; закинувши її на плече, я безпомильно відшукав потайні двері.

…Певно, це був запасний альков — той самий, де Іл де Ятер віддавався незаконній втісі. Я спустив баронесу на широке ложе; стояла цілковита темрява, моя жертва була сліпа, тим часом як я її прекрасно бачив. У коричнюватих тонах нічного зору моя здобич здавалася не більше симпатичнішою, ніж за світла.

Жертва була обплутана моєю волею й помислити не бажала про опір. Більше того, навряд чи барон підозрював, яка сила темпераменту ховається в забитій душі його вірної жіночки; баронеса кликала мене в обійми, водночас намагаючись позбутися одягу — що було нелегко, зважаючи на відсутність покоївки.

Вона була не просто худа — кістлява. І впадинка між її ключицями була схожа на продавлений слід від качиної лапи.

Від неї пахло книжковим пилом.

Вона сяк-так упоралася з сукнею, а сорочку, судячи зі звуку, просто розірвала. Розширеними в темряві зіницями вона дивилася кудись через моє плече і простягала перед собою тремтячі худі руки:

— Прийдіть… друже мій… О-о-о…

Не діждавшись мене, вона розкинулась на ліжку і прийняла позу, яку, певно, вважала неймовірно спокусливою:

— Ну де ж ви… де ви…

Я знайшов у кутку канапу і сів, закинувши ногу на ногу.

— Де ж… мій жаданий… мій голубе…

Пауза затягувалась. Баронеса зминала постіль худющими ребристими боками. Я чекав.

— Прийди… мій любий…

Я важко зітхнув; відповіддю на моє зітхання був подих протягу, який приніс із собою запах гарячого воску.

Моя воля потроху відпускала баронесу; випустивши ще кілька хтивих стогонів, вона раптом замовкла. Сіла на ліжку; вираз млості на її лиці мало-помалу змінювався здивуванням:

— Ох… Де ви?

Наступної секунди на стелі спочивальні ліг жовтуватий відблиск.

— Нащо це я?.. — прошепотіла баронеса, а за мить важка портьєра, що закривала вхід, відчахнулась, і в кімнаті одразу стало світло, тому що й барон де Ятер, і моя перелесниця Ора принесли із собою кожне по свічці.

Я нарешті зрозумів, навіщо мені знадобилася вся ця комедія. Заради того, щоб побачити зараз обличчя барона Ятера.

Обличчя Ори, на жаль, виявилося схованим від мене потужним бароновим плечем.

Першою опам’яталась баронеса. Звільнена від моєї волі, нага й захоплена розполохом, бідолашка заметалася, неначе миша на сковорідці; забившись нарешті під ковдру й не наміряючись утекти, вона зайшлася нерозбірливим гірким лементом.

— Яка несподіванка, Іле, — м’яко сказала Ора, відступаючи назад у коридор. Здалося мені чи ні — та в цьому голосі була зловтіха.

Іл де Ятер нарешті закрив рота, і очі його повернулись назад в очниці — в усякому разі, небезпека, що очні яблука виваляться на підлогу, минула.

— Умівши брати, умій і віддати, — сказав я, перестрибуючи через цілу купу риторичних питань. — Ваша гостя вже оглянула мисливську залу? А що ви збирались показати їй у цій кімнаті, любий друже?

— Зброю! — хрипко ревнув Ятер. — Люди! До мене! Зброю!

— Припиніть істерику, — сказав я холодно. — Чи ви хочете, щоб я побив ваших людей паралічем?

— Будь ти проклятий, чаклуне, — прошепотів Ятер, і від його погляду мені стало не по собі. — Будь ти проклятий!

Завивання з-під ковдри зробилися трохи тихшими — баронеса охрипла.

— А як на мене, ви квити, панове, — весело сказала Ора. — Адже ви не можете заперечувати, мій бароне, що обурливі дії пана Табора були спровоковані вами, і до того ж…

— Геть з мого дому, — тихо, з присвистом сказав Ятер. — Тобі, чаклуне, я пришлю виклик на поєдинок. І якщо ти ухилишся — громом клянуся! — краще б тобі не родитись на світ.

* * *

— У вас було важке дитинство, Хорте?

Я покосився на неї, але нічого не відповів.

— Ну, раз у вас такі «друзі дитинства»… Значить, саме дитинство було не солодке. Так мені, в усякому разі, здається.

Ора відкинулась на спинку крісла. Витягуючи губи, подула на свою чашку; у такт її ковткам тремтіла ямочка на шиї.

— Не мовчіть, Хорте. Я на вас не образилась, повірте…

Я похлинувся. Насилу відкашлявся; розлючено вп’явся негідниці в очі:

— Ви?! Ви на мене не образились?!

— Навіщо ви зробили це, Хорте? — м’яко спитала Ора. — Навіть якщо покрити баронесу шоколадом, вона не принадила б вас, мій друже. Ви зачарували цю нещасну жінку… навіщо? Кому ви мстились?

— Нікому, — сказав я крізь зуби. — І послухайте, пані Шанталіє, ви перебуваєте в моєму домі… Сам не знаю', чому я досі вас терплю…

— Тому що ми з вами союзники, — Ора всміхнулася, сяйнувши апельсиновими іскорками на дні очей. — Союзники, а не коханці, розумієте?.. До речі, ваш барон — просто сільський самодур. Дурненький, себелюбний, хтивий…

Ора розмірковувала, розглядаючи свою спустілу чашку. Візерунок, накреслений по внутрішньому краю, складався з повторюваних вензелів прадіда та прабаби.

— Не вам судити про людину, яку ви практично не знаєте, — сказав я крізь зуби.

— Звичайно-звичайно, — насмішкувато погодилася вона. — Ви справді збираєтеся прийняти його виклик?

— Моя честь не допускає іншого виходу, — сказав я сухо. — Більше того — я битимуся без застосування магії.

— Цього теж вимагає ваша честь? — спитала Ора розчаровано.

— Моя честь не допускає…

— Та годі вам! — Ора з дзвоном опустила чашку на блюдце. — Уживати магію щодо баронеси ваша честь не забороняла, а тут, бачте…

— Обережніше з посудом! — гаркнув я так, що на люстрі затрусились підвіски. — І не беріться міркувати про ге, в чому нічого не тямите.

* * *

Бились на березі річки — Ятер заздалегідь велів своїм людям оточити й берег, і навколишні поля, і не пропускати до місця поєдинку жодної миші, не кажучи вже про цікавих поселян. Напередодні я трохи пострибав із мечем — м’язи дещо пам’ятали; щоправда, я не вправлявся вже декілька років, а Ятер, я знав, щодня впріває в спеціальній залі, тренуючись зі зброєю й без. Мені доводилось надіятися на спритність і на швидкість реакції, а вже в цьому я завжди — з раннього дитинства — перевершував колишнього друга.

Весь вечір мої думки переймала сабая: за ті декілька днів, на які я лишив її без нагляду, дві ланки в ланцюзі, який стеріг книжечку, проіржавіли й небезпечно потоншали — при тому що ланцюг був замовлений проти іржі. Чого не зуміли зробити віки й вогкість підземелля — зробила за тиждень воля сабаї до звільнення; я повністю змінив ланцюг і замок, і якийсь час сидів, тримаючи важезну книжку в долонях і ніжно бурмочучи. Я умовляв її лишитися зі мною, утамувати мій потяг до знань, розділити зі мною радість інформації — які тільки дурниці я не плів у той вечір; коли очі мої стали злипатись, я знову завалив сабаю книжками, подвоїв сторожове закляття й пішов спати.

Заснув я вмить, ранок зустрів бадьорим і відпочилим; у погляді Ори, яка вийшла провести мене, читався явний осуд:

— Вам зовсім не соромно, Хорте? Зовсім-зовсім не соромно?

Я знизав плечима:

— А вам не шкода мене? Зовсім-зовсім не шкода? А якщо Іл уб’є мене?

Ора осміхнулась; напруження її губ, що нагадали мені про натягнутий лук, пробудило пам’ять про той запах. Про передсвітню погоню в росі й лопухах.

— Постарайтесь, щоб він не вбив вас, Хорте. Інакше я дуже засмучусь.

— Брешете, — сказав я відвертаючись. — Але про всяк випадок — прощавайте…

І стрибнув у сідло.

І, востаннє обернувшись, устигнув побачити в її очах тінь справжньої, невдаваної тривоги.

…Іл стояв, спираючись на дідівський меч; пам’ятаю, як підлітками ми тайкома прокрадалися до зброївні, щоб хоч краєм ока поглянути на цю дивину. Меч був надзвичайно схожий на знаряддя, яким управлявся міський кат, та я образив би їла, якби сказав про це вголос. Уважалося, що дідусь привіз свою зброю з далекого славного походу; можливо, так воно й було. У ті смутні часи ні мене, ні їла на світі не було, а тому історію меча доводилось брати на віру.

Отже, Іл стояв, спираючись на меч, і обличчя в нього було як просілий квітневий замет — таке ж зім’яте, сіре й приречене.

Секунданти не передбачались. Баронові слуги відійшли про всяк випадок якнайдалі; я кинув на траву куртку, капелюх, піхви разом із перев’яззю; повагавшись, зняв з пояса футляр із глиняним утіленням Кари. Зняв, відмовляючись від режиму пониженої вразливості, і, сова свідок, мене трохи не знудило від власної шляхетності.

Барон спохмурнів іще більше. З зусиллям висмикнув меч із землі, витер вістря об рукав білої сорочки:

— Ну… Прощавай, чаклуне.

Перший удар був страшний; якби не ухилився вчасно — бути мені розрубаним на дві половинки. Наступний удар я прийняв на основу клинка й одразу вдарив сам — атака вийшла нічого собі, барон устигнув відбити в останню мить, і я з запізнілим жахом зрозумів, що мало не вбив Іла. Ще трохи — і випустив би приятелю кишки…

Колишньому приятелю.

— Ти мертвий, чаклуне. Ти мрець!

І Ятер підтвердив свої слова новим ударом. Клинки знову схрестилися, звук вийшов такий, що заклало вуха; ми сопі-ли, зітнувшись на вкрай близькій відстані, дивлячись один одному в очі, скригаючи клинком об клинок, змагаючись у силі; розуміючи, що цього змагання мені не виграти, я підступив до барона впритул — і з останніх сил провів певну подобу підсікання.

Хоч як приблизно було проведено цей хват, своєї цілі він майже досяг — Іл на секунду втратив рівновагу. Похитнувся, та не впав, і уже в наступну секунду я ледве вийшов з-під хитрого, з викрутом, удару.

Він був тренований і сильний, мій колишній друг. Його меч знавав кращі часи — згідно з легендою, по дві голови одразу щастило стинати цьому клинку; умілим маневром барон розвернув мене обличчям до сонця, і я вмить майже осліп.

Це був, певно, найгірший момент нашої сутички. Я бачив силует ворога і політ білого зблиску на місці меча; у паніці відскочив назад, але трохи не встиг. Фамільне баронське вістря торкнулося моїх грудей, мені здалося, що я мертвий, уже вмер; тоді з білого сонячного марева виринуло вишкірене обличчя Іла, на цьому обличчі замість радості була досада, і, вхопившись рукою за скривавлену сорочку на грудях, я здогадався, що поранений не серйозно.

Подряпина.

— Продовжуймо, бароне!

Барон радо погодився.

Я відбивав удар за ударом, відступав, ухилявся; Ятер був витривалий, а я вже втомився, моя перевага в швидкості зійшла нанівець. Хвилину за хвилиною життя моє висіло на гнилій соломинці.

І тут Ятер схибив!

Шаленство підвело його, фамільне шаленство Ятерів. Розпалившись, Іл на секунду відкрив лівий бік, я зрозумів, що мені дається останній шанс, кинувся в атаку…

І послизнувся на рівному місці, на сухій траві!

Падіння сталі на мою голову; відчайдушний блок, утрата рівноваги, падіння; у мене вистачило сил одразу перекотитись на бік, а в те місце, де я лежав, із хрускотом увійшов клинок Ятера.

Я вдарив Іла ногою — схибив, удар ковзнув по його стегну. З коротким звуком «хряп!» Іл висмикнув меч із землі; я перекотився знову — Іл коротко, чітко вдарив мене по зап’ястю носаком чобота і враз наступив на мій упалий меч.

Двобій було, властиво, скінчено.

Шляхетний барон Іл де Ятер заніс наді мною славну сталь свого войовничого дідуся.

За плечем у Ятера висіло сонце, маленьке й лихе. Проти сонячного проміння монументальна фігура мого друга-вбивці здавалась пласкою, ніби вирізаною із жерсті… М’язи мого живота зсудомило — так вони хотіли відштовхнути залізо, що падало з неба.

Одна мить.

Використати магію в чесному двобої — значить, зганьбити себе.

Одна мить…

Поєдинок поєдинком, але зараз на росяній травичці з’явиться розполовинений Хорт зі Табор, а це неправильно й несправедливо, це не годиться нікуди, я не самовбивця, кінець кінцем, і не дурень, жарти скінчились, почалось неподобство…

І тоді я безгучно ворухнув губами.

Моє замовляння «проти заліза» здатне втримати падіння ковальського молота. Я чекав, підібравши живіт.

Цвіркуни завбачливо мовчали.

Іл шумно зітхнув — і відступив, опускаючи зброю. У першу мить мені здалось, що він побачив мою броню і зараз обуриться на таке явне порушення правил; я помилився. Іл не був магом і не помітив протизаконного захисту.

Він просто передумав мене вбивати.

Він нерозбірливо рикнув, повернувся до мене задом і попростував геть; широка спина його мала вигляд утомлений і пригнічений.

Я полежав ще, а потім обережно, боячись злякати метелика, що присів поряд, скасував замовляння проти заліза.

Іл ішов. Ступав, люто давлячи ногами польові квіти. За його спиною відновлювали свій скрекіт цвіркуни, а на протилежному березі річки, у кущах, перемовлялись пташки.

Іл нічого не зрозумів і не помітив. Іл — провінційний барон, якому й годилося бути завзятим герцівником. А я бився з отаким бичком майже на рівних — це робить честь моїм фехтувальним навичкам, моїй силі, спритності, відвазі, врешті-решт! Я протримався досить довго, а схватка з Ілом — не кулачна бійка зі столичними магами…

Іл зупинився біля води. Роздратованим жестом наказав слугам, що збіглись були, забиратися геть.

Я зупинився в нього за спиною — за п’ять кроків.

— Скотина ти, — сказав Ятер. — Я давно знав. Ще коли ти мені вуглину в штани підсовував…

Я мовчав.

— Усе через бабу твою, — тужливо пробурмотів Ятер. — Причарувала вона мене… Ну просто причарувала. Я… батька згадав, як він за сучкою своєю, за Ефою, килимком повзав. От як Ефа батька… Так і вона мене зачарувала. І тебе!

Він круто обернувся. Я побачив, що лице його втратило сіру блідість, але не втратило приреченості:

— Вона на Ефу схожа. Не з обличчя… Так. Удачею. Усі вони схожі, ці сучки… Забирайся, чаклуне. Бачити тебе не хочу.

* * *

На грудях у мене кровоточила здоровенна подряпина, праве зап’ястя було суцільним синцем, стогнали суглоби й тремтіли м’язи, та загалом я відбувся легко. Ось тільки сорочку доведеться викинути.

Пані Шанталія піджидала мене на дорозі, біля воріт. Й обличчя в неї було стривожене, навіть перебільшено-стривожене, я б сказав.

— Ви живі, слава сові…

Я зміряв її уважним поглядом.

«Причарувала вона мене». Тобто знаємо ми, як столичні панянки причаровують нехитрих баронів. Ля-ля, тра-ля, дві-три усмішки, і от уже батько родини тягне нову знайому, щоб оглянути з нею мисливські трофеї…

А що? Має право. Барон. І всі в замку, від кухарчука до пані баронеси, з повною певністю підтвердять це право: так, має.

Але я ж тут до чого?! Хто вона мені — дружина? Наречена? Ні. Трохи знаряддя, трохи тягар, трохи… звіринка. Погоня крізь росяну траву, ТОЙ запах…

— Що з вами, Хорте? Ви поранені?!

«Вона мене причарувала. І тебе».

А оце дурниці. Кокетувати, звичайно, ніхто не закаже — усі ці ігри, трава, роса, апельсинові іскорки… А от спробу принадити мене за допомогою магії я вловив би раніше, ніж Ора зважилась би на неї. Так що барон помиляється, ні, помиляється мій друг Ятер…

— Чому ви так дивитесь, Хорте?

— Зі Табор, — сказав я смаглими губами. — І бажано пан зі Табор.

Вона закліпала віями; у неї був у цю мить такий беззахисний, такий невинно-ображений вигляд…

Недоторка.

Мені захотілося зняти з пояса глиняне втілення Кари — і якщо не відламати йому голову, то хоча б подивитись, як зміниться її погляд. Налякати її по-справжньому. Хоч один раз.

Я пройшов у будинок — Шанталія відхитнулася з мого шляху. Ледь стогнучи від болю, я стягнув куртку; для стягування чобіт слугувала особлива підставочка біля дверей, вона була моторніша за будь-якого лакея, їй тільки ногу простягни…

По-хорошому слід би було розігріти лазню і добре вимитись, та сил зовсім не було, я вирішив, що спершу трохи відпочину, а потім уже… Вирізані з дерева сови, що підтримували запону, поблискували в напівтьмі спальні круглими бронзовими очима.

Іл настільки ж непередбачуваний та імпульсивний, як його божевільний татко. Ора з’явилась у замку як моя супутниця, а значить — для Іла вона під забороною! Він зважився на підлість — і наразився на підлість у відповідь, а потім, вибивши меч із моєї слабкої руки, чомусь вирішив виявити великодушність…

Але я ж не знав наперед, що Іл її виявить! Знав би, так не наклав би замовляння «проти заліза»… Чи ні. Краще перестрахуватись, тому що розрубаний навпіл труп — це вже не маг, а сміття. Маг має бути живим, в усякому разі, поки в нього є така можливість…

І в боротьбі за своє життя маг має право на хитрощі.

* * *

— У чому я винна, Хорте?!

Я мовчав, погладжуючи ушкоджену руку.

— Ну нехай, — Ора втомлено зітхнула. — Добре… Кінець кінцем, я можу хоч зараз збирати речі й відправлятися додому. Певно, я зможу відшукати надступеневого мага, який зуміє захистити мене… від цього майстра камінчиків, якщо той справді мною зацікавиться. А найпевніше, його інтерес уже зійшов, я всього лише знаряддя, я йому не потрібна… Гаразд, я сьогодні поїду. Але поясніть мені, Хорте: що я такого зробила?

Я мовчав. Синьо-жовта пухлина спадала, піддаючись дії бальзаму на обліпиховій олії з бджолиною отрутою.

Ора сиділа переді мною, насуплена, без косметики й зачіски. Губи, раніше тонкі, тепер ображено надулись, непідфарбовані очі дивилися втомлено й зацьковано: цю юну нещасну жінку можна було прийняти за молодшу сестричку тієї гордовитої пихатої пані, з якою ми познайомилися колись у Клубі Кари.

— Ви все-таки мовчите, Хорте… Гаразд. Власне, дивно було б, якби… прощавайте.

Вона легко піднялася; дзвякнули одна об одну брязкальця на потертому чоловічому поясі.

У дверях вона обернулась:

— Вибачте за ту історію, зі тхорами. Мені не слід було… І за барона пробачте теж. Так, я спровокувала… я не думала, що вас це так зачепить. Якби ви… Коротше, якби я могла припустити, що ви здатні… ревнувати… Якби ви хоч натякнули… я ж знаряддя ваше, я вам навіть не друг! Чи варто було… втім, тепер однаково. Здоров’я вашій сові.

Вона вийшла; я посидів ще якийсь час, потім, покректуючи, піднявся і вийшов на ґанок.

Світало.

По дорозі, що вела в поле, віддалялася чорна пряма фігура з дорожнім саквояжем в опущеній руці.

* * *

«Загальновизнаним фактом є те, що центр магічної активності в призначених магів знаходиться в головному мозку, а в уроджениху спинному; уроджені маги вважають цю гіпотезу образливою й дискримінаційною, проте на підтвердження її вказують численні лабораторні данні, експерименти й патологоанатомічні дослідження. Одним із наслідків цієї анатомічної особливості є навчальність призначених магів і принципова ненавчальність уроджених. Уроджений маг народжується зі своїм ступенемзвичайно, високим (другий, перший, надступеневий). Призначений маг вимушений тратити роки життя на навчання й тренування, зате має можливість переходити з нижчого ступеня на вищийщоправда, всього життя рідко стає на те, щоб із четвертого ступеня перейти в другий…

Так звані «викопні маги»не більше ніж легенда. Найстарішому з нині живих призначених магів сто п’ятдесят років, він немічний і недужий, і практично нездатен до магічного діяння…»

* * *

Жовті стіни невижатого ще злаку умиротворено похитувались.

Висихала роса, умирала блакитна квіточка волошки, затиснута в білих зубах Ори Шанталії:

— Чого ж ви хочете, Хорте? Так, ви мені симпатичні… Ви використовували мене, ви зраджували мене… І ще зрадите, якщо буде така потреба.

— Оро, тоді, на королівському прийому, я справді не знав, чим усе обернеться. Вам подобається вважати себе жертвою, от і все…

Я згадав той вечір, коли вона прийшла до мене в номер, наміряючись чесно виконати Закон Терезів. Я втримався тоді, тому що від Ори мені була потрібна інша послуга; що було б, якби в той вечір я не був таким обачливим?

Звіринка.

Ось нав’язалася звіринка на мою голову; найменше мені подобається бути залежним — чи то від людини, чи то від обставини, чи то від власного почуття. Маг самотній з природи; супутник мага мусить належати йому цілковито. Як належала, з розповідей, моя мати моєму батькові…

А Шанталія? Хіба вона може належати? Адже вона маленький, та все-таки маг…

Значить, нехай іде собі… полем?

Ора мовчала. Волошка в її зубах уже була згризена до самої блакитної чашечки; ми брели по стежинці кудись геть від дороги, під ногами м’яко подавалась пухка земля, жовті сті ни злаку змінилися заростями високої трави, попереду показався, здається, баштан.

— Знаєте що, Оро, — сказав я над силу. — Відкиньмо взаємні звинувачення… Іти зараз вам не варто — спершу заспокойтесь, і, якщо ваше рішення залишиться в силі, викличемо бричку… За кілька днів, щойно дозволить здоров’я, я й сам хочу пуститися в подорож. Десь чекає мого візиту пан майстер камінчиків…

— Не варто його шукати, — швидко сказала Ора. — Він сильніший за вас, Хорте. Він набагато…

І замовкла, тому що саме в цю мить на баштані показався сільський парубок, який крав дині.

Він почув наші голоси раніше й цілком міг би дати драла — та, вочевидь, зі страху в нього помліли ноги. Парубійко присів — та так і завмер, скрючений; на розстеленій мішковині золотою гіркою лежали всі докази проти нього — пузаті плоди.

— Що це він робить? — спитала Ора після паузи.

— А ви як думаєте? — відповів я питанням на питання.

Парубійко гикнув.

— Ходь сюди, — велів я.

Якої сови мені знадобилася ця виховна робота? Йому було років п’ятнадцять-шістнадцять, тремтячи, він ледве тримався на ногах.

— Як твоє ім’я?

— Ш-штас…

— Тебе вчили, Штасику, що красти недобре?

Він тихенько заскімлив.

Він знав, хто я такий; він не сумнівався, що я негайно перетворю його на жабу. Або на блощицю; він не знав, як відвернути таке жахливе покарання, він просто ліг на живіт і поповз по-жаб’ячому, і якби я не відсмикнув ноги — був би мій чобіт дочиста облизаний…

— Ось, Оро, — сказав я негучно. — Ви бачите цього… Штаса? Заклинання Кари здатне найсильнішого й наймогутнішого мага перетворити на такого от жалюгідного шмаркача… Жери землю! — наказав я парубкові, і той поквапом запхав у рот пригорщу чорнозему, давлячись спробував проковтнути…

— Не треба, Хорте, — сказала Ора за моєю спиною. — Відпустіть його.

Парубійко їв землю, тихенько скиглячи, не сміючи звести на мене очей; я вагався.

— Ви помиляєтесь, Хорте, — сказала Ора. — Зовсім не будь-кого можна пройняти заклинанням Кари. Не всякий поповзе отак на пузі… І не варто задля наочності мучити дурненького хлопчика.

— Б’юсь об заклад, що будь-кого! — запропонував я, погладжуючи футляр із глиняною фігуркою.

— Не стану я з вами закладатись, — озвалась Ора сумно.

Штас і далі собі вив, упершись носом у землю.

— Пішов геть, — велів я крізь зуби. Парубійко секунду не вірив своєму щастю, а потім пустився геть. Він біг незграбно, все спотикаючись, і не озирався, поки не сховався в заростях, і звідти ще якийсь час було чути тріск…

Я озирнувся.

Ора неквапливо ступила вперед. Пройшла по баштану, залишаючи в пухкій землі глибокі сліди підборів. Опустилася на коліна біля динної гірки, сяйнула на сонці складаним ножичком, надрізала найбільший, найжовтіший плід.

Управно підділа лезом соковиту м’якоть.

Я стояв і дивився, як вона жує. Як поблискує духмяний сік на колись тонких і темних, а тепер пружних і рожевих губах.

— Хочете дині, Хорте?

Я підійшов й опустився поряд. Земля була тепла. Диня пахтіла так, що, здається, від запаху її дзвеніло у вухах.

— Ви давно в Клубі Кари, Оро?

Вона всміхнулася, злизуючи сік із підборіддя:

— Давно.

— Кого ви зібрались карати?

Вона всміхнулася знову:

— Послухайте байку… Колись давним-давно Кореневе замовляння Кари належало відважному рицарю, який мандрував по землі й карав негідників. Що сильніші були злодії, то справедливіша Кара — тим славнішим і могутнішим, і твердішим духом ставав рицар… Але от одного разу він покарав нікчемного корчмаря, у гніві й несправедливо — і сам змалів духом, роздрібнив єдине Кореневе замовляння на безліч Одноразових і, торгуючи ними, заснував наш клуб… І відтоді жив у спокої й багатстві, й помер у м’якій постелі… А вас не бентежить, Хорте, що ми вчиняємо той самий злочин, за який ви так сварили хлопчиська? Крадемо дині, га?

— Таж ми маги, — сказав я, здивований несподіваною зміною теми. — А магам, як відомо, можна все…

— Так, — вона приплющила очі; на правій повіці лежали блакитнаві тіні, на лівій — сірі. — Магам можна…

І вп’ялася в напівкруглий кусень. Забуркотіла від задоволення; коли вона — не одразу — відняла диню від обличчя, я побачив на великому динному півколі маленьке півколо з нерівним бережком — слідами її зубів.

— Хочете, Хорте?

Вона дивилась мені в очі. Мені захотілося простягнути руку і торкнутися пальцями маленької ямочки між ключицями.

— Хочете?

І простягнула мені надкушену диню.

Ні натяку на приворотну магію не було в цьому спокійному певному жесті. Ні тіні замовляння — я б відчув; погляд мій не відривався від маленького півкола, і так, дивлячись на відкушений Орою шматочок, я прийняв кусень і підніс до губів.

Ух, як я жер його! Ніколи в житті так не їв дині. Обливався соком, дивуючись немислимій солодкості, я й шкурку згриз би до волокнинки, якби Ора з усмішкою не простягнула мені новий над’їдений кусень…

Я відкидаю диню. Я хапаю Ору за плечі, ривком визволяю білу як сніг жінку з воронячої сукні, кидаю на м’яку теплу землю…

Ні. Я сиджу, над силу жую жовту динну плоть, а жінка вже йде — легко і швидко, хоча підбори чорних туфель з кожним кроком загрузають у чорноземі.

* * *

«Ласкавий пане мій сусіде, шляхетний бароне де Ятере!

Безмежно шкодую про сварку, яка призвела до невимовно сумних наслідків, про розбрат, який оселився в раніше прихильних одне до одного серцях. Уклінно прошу вибачити на той випадок, якщо довелося мені дати привід до такого печального повороту долі…»

Я відклав перо. Якийсь час дивився на гірку каменів, яка тьмяно мінилася віддзеркаленим післяполуденним світлом; потім зітхнув і продовжив:

«…І попри виниклий розбрат, що змусив нас схрестити зброю, вважаю за свій обов’язок продовжити розслідування щодо таємничого зникнення, а згодом повернення, а також запаморочення розуму й подальшої загибелі вашого шанованого батька… Ділом честі вважаю завершити розслідування, покарати злочинця й по змозі віддати вам його голову».

Я подумав ще — і поставив підпис.

Склав лист у конверт, відтиснув печатку; тепер треба було відправити з посланням ворона і, не дожидаючись відповіді, братись до виконання обіцянки…

Виходячи з кімнати, я кинув останній погляд на камінчики — і обмер у дверях.

Слабенький серпанок чужої волі, який оповивав гірку каміння ніби хмаркою, надувся, наче вилізле з орбіти криваве око. Я схопив повітря ротом — враження було таке, ніби мене грубо схопили за обличчя; в наступну секунду мана згинула.

Я перевів подих. Добрів до крісла, тремтячою рукою торкнувся самоцвітів — промені магічної волі, що виходили з них, нікуди не ділися, але вона була тінню, шепотом, тим часом як побіжний погляд був спалахом, вибухом, оглушливим ударом…

«Чи ви коли відчували ніби погляд у потилицю? Чийсь пильний темний інтерес?»

— С-с-сово-о, — прошипів я крізь зуби.

Мільйон років тому (початок цитати)

Столик кафе був пластмасовий, клишоногий, яскраво-синього кольору. Алік відверто нудився; Стас розмовляв з Ірою й Олексієм, і Юлі здавався безкінечним час, що простягнувся між замовленням шашлику та появою (нарешті!) гарячих куснів м’яса на пластмасовій м’ятій тарілочці.

З появою шашлику стало легше. По-перше, Алік захопився їдою й перестав скиглити. По-друге, Юлі можна було не підтримувати бесіди.

Говорили про політику. Юля терпіти не могла таких розмов; в Олексія на всі питання була своя думка, безмежно авторитетна, до найменшого пунктику обґрунтована. Стас слухав киваючи — у нього теж була своя думка, і в Іри була своя думка, і тільки в Юлі жодної думки не було, тому що через півгодини треба було вкладати Аліка спати, а від кафе до дому було сорок хвилин ходом через парк…

Їй не подобалась Іра. їй не подобався Олексій. їй не подобалося, що Стас знов замовляє двісті грамів горілки.

— Стасе, нам, напевно, пора вже… Пізно…

— Чого ти соваєшся? Чому ти нервуєшся? Сидиш мов на голках… Шашлик же тільки принесли!

— Алько хоче спати.

— Нічого я не хочу спати, — роздратовано повідомив Алік і на підтвердження копнув ніжку столу, через що склянки підстрибнули, а наповнені пластикові тарілки важко здригнулись.

— Ти що робиш?! — прикрикнув Стас. — Сиди спокійно!

Алік скривився, збираючись заревти.

— Стасе, — сказала Юля так спокійно, як тільки могла. — Давай так: ми з Альчиком підемо вперед…

— Давай так: ти не казатимеш дурниць. Нікуди ви вночі не підете, а ми зараз спокійно поїмо й разом підемо…

Іра дивилася, трохи всміхаючись.

Юля мовчала. Стас говорив спокійно й весело, та вираз його очей насторожив її; вираз його очей нагадав один прикрий випадок, до того прикрий, що Юля воліла не згадувати його.

То була історія з Сашком.

Сашко був шкільним другом Стаса. Коли Стас знайомив Сашка з Юлею, вона, пригадується, здивувалась: така довга шкільна дружба буває зовсім не часто. Пригадується, в якусь мить вона навіть заревнувала: Сашко знав про Стаса куди більше, аніж вона, його законна дружина. Пригадується, вона ледве втрималася, щоб у приватній бесіді не налягти на нового знайомого з розпитуваннями про першу Стасову дружину; слава Богу, їй стачило розуму не робити цього.

Сашко виявився «своїм хлопцем» — вони легко знаходили цікаві обом теми для розмов, вони читали ті самі книги, вони мали схожі погляди на життя. Сашко подарував новонародженому Аліку двадцять п’ять чудових повзунків і двадцять п’ять сорочечок, і чотири пачки памперсів, і великого жовтого лева з поролоновою гривою; Юля звикла до Сашко-вого голосу в слухавці, звикла разом планувати вихідні, Юлі подобалось і навіть лестило, що в її чоловіка є справжній друг і що вона, дружина-прибулиця, так удало вписалася в багаторічні стосунки двох чоловіків, що не тільки не напружила їх — сама знайшла приятеля…

Потім сталося це.

Було якесь свято, добре накритий стіл; трирічний Алік сидів на підлозі, возив по паласу іграшкову машинку на трьох колесах і натужно гудів. У кутку бурмотів телевізор; Юля терпіла його, тому що чоловіки — Стас і Сашко — чекали останніх вістей. Потім Юля питала себе: а якби зникло світло? Якби забалакались і пропустили новини? Якби не змогли зустрітися саме в цей день — що було б тоді?

Це відбулось перед Юлиними очима. Ішлося про чиюсь далеку війну; Стас обстоював свою точку зору, Сашко заперечував. Юля, хоч політичними тонкощами не цікавилася, інтуїтивно розуміла, що Сашко, мабуть, має рацію…

Вони й раніше сперечались.

Але саме в той вечір з очей трохи захмелілого Стаса глянув чужий, злостивий, жорстокий гном. Незнайомець; холодним авторитетним тоном Стас заявив, що Сашко або дурень, або негідник. Або його до краю одурив телевізор, або він деградував і морально занепав. У будь-якому разі продовжувати бесіду йому, Стасу, нецікаво.

Алік, піймавши зміну в тоні бесіди, полишив машинку й заревів. Юля не вміла його заспокоїти, тому що сама нервувалася все сильніше; цей, що глядів з очей її чоловіка, навіював їй несвідомий жах.

Прохолодно попрощались, і Сашко пішов.

І ніколи більше — ніколи! — Стас не бачився з колишнім шкільним другом і не говорив з ним.

За кілька тижнів після цього Юля подзвонила Сашкові по телефону. Той відповідав уривками, тільки під кінець розмови чомусь перепросив Юлю. Сказав, що більше не телефонуватиме Стасу, тому що «вчорашнього дзвінка вистачило з головою». І порадив «не брати близько до серця»; побажання благе, та нездійсненне. Юлі й раніше знайомий був смак валідолу, але в ті дні великі білі таблетки йшли одна за одною, тільки встигай відпльовуватись…

Утім, Стасу вона нічого не сказала. У її стосунках з чоловіком з’явилася ще одна заборонена тема, причому цю заборону Юля встановила сама. Несвідомо боялася, що при згадуванні Сашкового імені злостивий гном повернеться…

Тепер, сидячи за хитким пластиковим столом, Юля похолола від самої думки, що цей тут.

«…Ми зараз спокійно поїмо й разом підемо…»

Юля мовчки кивала.

Завтра. Завтра, коли до Стаса повернеться нормальний настрій, коли гном забереться до себе в печеру… Вони поговорять відверто. Зі Стасом, а не з цим. І зроблять усе, щоб вечорів, подібних до сьогоднішнього, ніколи більше не було в селищі біля моря…

Іра щось говорила — Юля кивала не вслухаючись. Куди важливіше було те, що Олексій, здається, погоджується зі Стасом щодо політики на Близькому Сході. Хай погоджується. Тим краще для нього.

(кінець цитати)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Цікава геральдика:

ЧОРНИЙ ДРАКОН НА СРІБНОМУ ТЛІ

Населений пункт Дрикол виявився вельми своєрідним містечком. Назви трьох його шинків — «Хопстій», «Заколи-поскребуха» і «Веселий зашморг» — характеризували його надзвичайно влучно.

Ми зупинилися в «Зашморгу» — тутешні умови здавалися більш-менш стерпними. Поселилися в двох окремих кімнатах; вибираючи собі номер, я купився передусім на вигляд з вікна: червоні череп’яні дахи, сторожова башта, синя стрічка ріки Вир’ї й на видноколі — сині шапки гір; незвичайно красива ця картина примирила мене з іншими незручностями готелю.

Вечеряли знову-таки нарізно — Шанталія спустилась до обідньої зали, а я лишився в номері й велів принести глек кисляку. Минуло півгодини — кисляку й досі не було; тоді я відправився вниз, щоб якомога переконливіше повторити замовлення.

В обідній залі було не так щоб людно, але дуже гамірно; моя супутниця сиділа за грубим столом, в оточенні справжнісіньких бандитських пик — і почувала себе, очевидячки, пречудово.

Перед Орою стояла цинова тарілка з курчачими кісточками; Ора сміялася, оголюючи рівні білі зуби. Праворуч пані Шанталію підпирав красивий парубчак, порослий ніжною підлітковою борідкою, убраний розкішно й без смаку; ліворуч від перелесниці розсівся величезний і товстий, неначе порохова вежа, молодик зі шрамом на лисій маківці й пов’язкою на вибитому оці. І Ору, і її супутників вряди-годи закривали від мене чиїсь широкі спини; якийсь час я роздумував, чи не слід підійти й утрутитись, та потім вирішив, що коли Ора сміється, значить, компанія її влаштовує, й нема чого мені вплутуватися не в своє діло.

Розваживши таким чином, я пройшов прямцем на кухню, і вже за хвилину сам хазяїн з витріщеними від жаху очима квапився по сходах угору, несучи перед собою на витягнутих руках важелезний глек із кисляком, а хазяйка, низько вклоняючись, запевняла, що відтепер будь-який мій каприз буде виконано моментально і точно. Зробивши певну виховну паузу, я повернув її носу колишній розмір і покинув службові приміщення, де, до речі, смерділо невимовно.

Події в обідній залі розвивалися своїм порядком: бесіда збагатилась ще й різаниною. Красивий парубок уже не сидів поряд із Орою, а танцював із оголеним клинком проти широкогрудого обірваного мужичка, з вигляду селянина; мужичок озброєний був чомусь величезним кривим кинджалом. Решта харцизів підбадьорювали суперників, припрошуючи їх хутчіше випустити один одному бебехи. Пані Шанталія хоч і не підбадьорювала, та дивилася з цікавістю й без усякого страху; досхочу натанцювавшись, парубчак пішов в атаку — граційно й легко, немовбито граючись. Скригнула сталь, але кривий кинджал виявився безсилим, і от уже мужичок трупом валиться на брудну підлогу, роблячи її ще бруднішою, і азарт збіговиська змінюється на заклопотаність — треба якнайшвидше прибрати… І, поки непевні люди бігають із ганчірками, парубчак повертається за стіл і підсувається впритул до пані Шанталії, і продовжує їй щось захлинаючись розповідати, а Ора загадково усміхається і слухає, і киває, і запиває вином…

Я придивився.

Парубчак був магом третього ступеня. Уродженим.

* * *

Номер Ори був навпроти мого — я почув, коли вона повернулася. Легкі кроки по коридору, ледь чутно скрипнули двері…

Посеред ночі білим усміхненим ротом висів місяць.

Минула хвилина… Друга… Третя…

Двері номера навпроти скрипнули знову. Й одразу ж почулось негучне, вимогливе — тук-тук.

— Я сплю, — сказав я.

— Відчиніть, Хорте. Ви не спите.

Я поморщився й відчинив.

Ора була твереза й підібрана; щонайперше вона підійшла до розчиненого вікна й спрагло вдихнула нічне повітря:

— Премилостива сово… Я просто-таки задихаюсь. У моєму номері такий сморід… Вікно виходить на задній двір, це нестерпно…

— Ви для цього мене розбудили? — поцікавився я холодно.

— Ні, не для цього… — Шанталія потерла долоні й уміло виставила замовляння «проти чужих вух». — Поки ви насолоджуєтесь краєвидом і споживаєте кислячок, я працюю й добуваю відомості…

— Бачив, — не втримався я, щоб не завважити.

— Нічого ви не бачили, — Ора осміхнулась, і я знову здивувався переміні, що сталася з нею. Печальна щира дівчина знов кудись ділась, поступившись жовчній гордовитій красуні. — Хлопчисько — син місцевої отаманші, під проводом його матусі ходить банда в триста людей, це половина всіх чоловіків у місті… Чим вони тут живуть, ви вже зрозуміли?

Я мовчав. Шанталія, утім, і не чекала відповіді — питання було риторичне.

— Щодо пана Марта зі Горофа… Відносини в городян із паном магом цілком ділові — вони годують його дракона. Дракон споживає по два бики щодня й одну незайманку раз на рік, навесні, в пору цвітіння яблунь… Що ви так дивитесь? Ви не знали, що дракони навесні мають потребу в незайманках?.. За це пан зі Гороф являє місту свою милість і не випускає дракона попастися на волі… Городяни, наскільки я зрозуміла, пишаються своїм паном зі Горофом й охоче йому служать. Місцеві поселяни вирощують бичків у немислимих кількостях, але м’ясо на столі бачать лише на великі свята — все йде дракону… Ну, й городянам, звичайно, теж перепадає, вони тут меткі… Ні дня не проживу більше в цьому хліві. Я не витримаю, Хорте… Завтра ж переїдьмо до зі Горофа? Він мене запрошував, пам’ятаєте, тоді, на балу…

— Можливо, — сказав я повільно, — можливо, вже завтра не буде ніякого зі Горофа, а буде труп… Я маю підстави думати, що саме Горофа нам доведеться покарати.

Ора помовчала; її мовчання було щільним, майже відчутним на дотик. Вона мовчала натхненно, як деякі співають.

Зітхання:

— Гаразд… Слухайте далі, Хорте… Декілька місяців тому з паном-магом Горофом сталася переміна. Тутешні носи почули її якщо не одразу ж, то дуже скоро. Зовні все залишається по-старому, та Гороф став похмурим понад міру. Рідко з’являється поза замком і гостей до себе не кличе. Раніше він полюбляв це діло — водив цілі делегації заможних городян подивитись на дракона, й аристократи з віддалених земель бували, і приїжджі зі столиці… Тепер не терпить товариства. Цілком може бути, що ця переміна пов’язана з тим королівським прийомом. Розумієте? Але, можливо, це звичайний збіг…

Унизу, в обідній залі, гомоніли пізні гуляки — їхні голоси долітали ледь-ледь. Будинок був добротний, з товстими камінними стінами, з дубовими перекриттями, з важкими щільними дверима.

— У мене в кімнаті набагато краща чутність, — зі стражданням у голосі сказала Ора. — Вони горлають… не дадуть мені спати.

Нова переміна; сьогодні Ора міняла настрої, як міняють комірці. На місці енергійної, певної в собі магині пос