/ Language: Українська / Genre:sf_social,

Олена й Аспірин

Марина Дяченко

Олена падає на Аспірина, як сніг на голову. Він намагається здихатись її, позбутись обов’язків, що заклопочуть його безтурботне життя, позбутись Олениного іграшкового ведмедика, який розриває на друзки тих, хто погрожує хазяйці. Олена шукає брата. Зустрітися їм допоможе музика — одна-єдина мелодія-заклик, мелодія, що триває 173 хвилини і відкриває щілину між світами. Якщо Олена вивчиться віртуозно грати на скрипці. Якщо збереже чарівні струни. Якщо порятується від спецслужб, які полюють на неї й на Мишка. Якщо Олена без жодної помилочки, вклавши всю душу, заграє мелодію переходу. Якщо Аспірин не буде глухим до неї.

Марина і Сергій Дяченко

Олена й Аспірин

ЧАСТИНА ПЕРША

НЕДІЛЯ

Хруснув шкалок під каблуком.

У всьому районі не горіли ліхтарі. При світлі зір Аспірин простував від гаража додому.

Можна було піти довшим і відносно безпечним шляхом упродовж вулиці, та Аспірин не був дівчиськом і не боявся нічних розбійників. У підворіттях смерділо, але він і до цього ставився по-філософськи. Ще кілька хвилин, і за ним зачиняться металеві двері під’їзду. Консьєрж Вася знає, що по неділях Аспірин повертається не о третій і не о четвертій, а всього лише о пів на другу, і, може, вийде зустрічати…

Він увімкнув олівець-ліхтарик, завернув у підворіття і майже одразу спинився, побачивши її.

Спочатку він подумав, що дівчинка намальована на стіні — такою нерухомою і пласкою вона здавалася на фоні червоно-синьо-чорних графіті. Але ось промінь світла торкнувся її обличчя, вона примружилася, затулилась долонею і міцніше притиснула до себе плюшеву іграшку — мабуть, ведмедя.

— Ти що тут робиш? — вирвалося в Аспірина.

Він посвітив ліхтарем довкола: у тунельному підворітті нікого більше не було. Тоді він знову навів промінь світла на дівчинку — не на лице, а на руки, що міцно стискали невідоме звірятко.

— Ти що тут робиш? — повторив він уже суворо.

Дівчинка мовчала.

На вигляд їй було років із десять. Не сказав би, що це волоцюжка чи жебрачка, ані навіть нещасна дитина, яку забули на вулиці п’яні батьки. Здавалося, вона навіть не злякалась. У рухові, яким вона обіймала іграшку, було більше сором’язливості, ніж страху.

— Що, посварилася з батьками? — припустив Аспірин і одразу відчув себе ідіотом.

Дівчинка мовчала.

— То так і будеш тут стояти? — Аспірин сердився усе дужче. — Зараз прийде злий дядько і насилить тебе на ножик… Де твої шнурки?

Дівчинка, здалося, здивувалась. Чи то перспективою зустрічі зі злим дядьком, чи раптовим інтересом Аспірина до її взуття.

— Ну ходімо, — сказав роздратований Аспірин, уже готовий відважити дівчиську ляпаса. — Ходімо, здам тебе в міліцію, нехай вони шукають твоїх предків. Кретини, глядіти треба краще за дітьми…

Аспірин боявся, що дівчинка заплаче, і тоді дурнувата ситуація переросте в критичну. Насправді він хотів передати свою знахідку консьєржу Васі: той був доброю людиною, роздавав у хороші руки приблудних кошенят і цуценят, а минулої зими влаштував навіть якогось безпритульного.

Дівчинка дивилась ясним, уважним, цілком дорослим поглядом.

— Злякався? — запитала вона нарешті.

— Я?!

Він одразу збагнув, що дівчинка має рацію. Він і справді злякався — чи відповідальності, яка незбагненним чином звалилася на нього в цьому підворітті, чи чогось іншого. Тіні дівчинки поверх потворних графіті?

— А чого ти тут стоїш геть сама? — запитав він уже м’якше.

— Я не сама. Я з Мишком. — Вона відтулила нарешті від грудей і показала Аспірину світло-коричневого ведмедика з пластмасовими очима.

— З Мишком — інша річ, — стомлено пробурмотів Аспірин. — Де ти живеш?

Дівчинка непевно знизала плечима.

— Не можна дітям уночі стояти в підворітті. — Аспірин сам собі здавався старим тупорилим занудою. — Тут небезпечно.

— Так, — погодилася дівчинка. — Він мене шукає. Він прийшов по мене.

— Хто?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин прокрутив у голові ймовірні ситуації. Батьки посварилися, можливо, розлучені. Або мати алкоголічка, а дитину відсудили татові. Малоймовірно, але всяке буває. Одним словом, тато по неї прийшов, а вона з ним чомусь іти не хоче. Побутовуха на всю котушку. Ранньо-підліткові проблеми.

— Так, — сказав він рішуче. — Або ти йдеш зі мною, або… стій собі. То як?

Дівчинка мовчки дивилась на нього круглими, як із плаката, блакитними очиськами.

— Я пішов, — сказав Аспірин із полегшенням. — Мені тільки сімейних сцен бракувало.

Він спрямував промінь світла на щербатий асфальт під ногами і попрямував до виходу з підворіття. Попереду, в прорізі арки, мерехтіли зірки. Як добре, що в мене немає дітей, думав Аспірин, виходячи під чисте літнє небо. Як добре, що я не одружився тоді з Люською, думав він, завертаючи в наступне підворіття. Як добре, що я…

Думка обірвалася. На дитячому майданчику — де ж іще? — під липою, що всихала від ядухи, гніздились обкурені недолітки.

А може, й не обкурені. Може, повнолітні. У темряві не збагнеш. Не полічиш вогники цигарок, не спитаєш документи.

— Гей, ти! Йди сюди!

Аспірин порснув у компанію променем з ліхтаря. Шестеро. Одна дівка. І що найнеприємніше — бультер’єр.

— Не сліпи, падло!

Гарчання.

Аспірин погасив ліхтарик і тихенько відступив до виходу. Може, самі відсохнуть і самі відваляться?

Та ба.

— Йди сюди, кажуть тобі! Краще буде!

— Що треба, хлопці? — запитав Аспірин по-діловому. — Я — ді-джей Аспірин…

Іржання. Ці дітлахи або не вірили йому, або не слухали радіо.

— Аспірин-підорин, прикурити не знайдеться? — лунко запитала дівка.

Він відступав, не зводячи ока із собаки. Один його приятель колись мав такого. Відгриз середній палець на лівій руці — власному хазяїну…

— Притримай пса, — запропонував він холодно.

Іржання. Дівиця заливалася найдужче. Яке неприємне поєднання, подумав Аспірин, — дівка і собака…

— Абелю, фас! Відірви йому яйця!

Аспірин повернувся й побіг. Палицю мені, палицю, краще залізну, краще заточену… Ніколи підібрати цеглину… темно… а балончик, що цілий рік провалявся в торбі, сьогодні лишився в багажнику — лежить у гаражі, відпочиває…

Тьмяно спалахнув ліхтар при вході в підворіття. Цього світла саме вистачило Аспірину, щоб не налетіти на сміттєвий бак. Він в останній момент ухилився, озирнувся й побачив у світлі ліхтаря, як бультер’єр, схожий на фаршировану бліду панчоху, мчить подвір’ям, а слідом біжить восьминога проява, чотири роти репетують, а вісім рук місять повітря…

Тільки тепер Аспірин згадав про дівчинку, яка й досі, мабуть, стоїть у цьому підворітті й притискає до грудей ведмедика.

Він підхопив із землі уламок цеглини, жбурнув у пса і майже вцілив. Тварюка вповільнила біг, але ненадовго.

— Скотино! Ти що робиш?! — репетувала дівиця. — Абелю, взяти!

Аспірин забіг у підворіття. Світло ліхтаря наскрізь прострелило бетонний коридор. Дівчинка, всупереч сподіванням Аспірина, не втекла, почувши лемент, тупіт і гарчання, а тільки дужче втиснулася в стіну.

Аспірин схопив її за руку й потягнув за собою. Даремно, мабуть. Він і сам, без баласту, бігав значно повільніше від коротконогого собаки.

Вибігли. Дівчинка вирвала свою руку з руки Аспірина, обернулася й кинула ведмедика назад у пройму арки, де на стінах стрибали тіні.

Спочатку він почув крик — вереск, зойк, що розриває чиїсь голосові зв’язки.

І за секунду побачив величезну тінь, що виросла на бетонній стіні поверх зблідлих від страху графіті.

Глухо ухнув собака. Щось гепнулось об стіну й об підлогу. І стало тихо. Тільки тупіт ніг затихав далеко-далеко. ..

У сусідніх будинках засвітилися вікна.

— Тікаймо, — сказав Аспірин несвідомо, за покликом інстинкту.

— Зараз, — відповіла дівчинка. — Мені треба забрати Мишка.

Вона увійшла в пройму арки, підняла щось із асфальту, дбайливо обтрусила й притисла до грудей. Аспірин глянув поверх її схиленої голови: у підворітті нікого не було. Оддалік, біля протилежного входу, лежав розшматований труп собаки.

— Ходімо, — сказала дівчинка.

Він схопив її за руку й потягнув геть, намагаючись триматися в тіні й за жодних обставин не потрапляти на очі розтривоженим сонним обивателям, чиї голови то тут, то там визирали з вікон, кватирок, балконів.

* * *

— Неспокійно сьогодні, — сказав консьєрж Вася. — У всьому районі собаки, чуєш, розгавкалися. .. Верещав хтось — просто жах… Ти як дійшов?

— Нормально, — збрехав Аспірин. — Дівчинку ось… зустрів…

Дівчинка дивилася на консьєржа з привітною цікавістю.

— Уночі? — здивувався Вася. — Саму?

— З Мишком, — уточнила дівчинка.

Підійшов ліфт. На щастя, крізь стулки дверей, що вже зачинялися, Аспірин встиг завважити Васине обличчя і підставив ногу, не даючи дверним стулкам зійтися.

— Дитина загубилася, — сказав він Васі. — Завтра зранку телефонуватиму в міліцію… хай шукають батьків… не залишати ж її на вулиці, так?

Погляд консьєржа потеплів:

— Так… ото… Залишають дітей, де припало… Розстрілювати б таких батьків на майданах…

Аспірин відітхнув і знову натиснув кнопку з цифрою п’ять. Дівчинка мовчала, поглядала знизу вгору, гладила ведмедика по голові.

Ліфт заскреготів, зупиняючись на п’ятому. Аспірину довелося кілька разів глибоко вдихнути, перш ніж руки хоч трохи заспокоїлись і тремтячий ключ знайшов замкову шпарину.

— Заходь…

Увімкнув світло. Дівчинка стояла посеред великого передпокою й мружилась — зовсім як тоді в підворітті. Аспірина пересмикнуло.

Не роззуваючись, він пройшов на кухню. Відчинив навісну шафу, добув почату пляшку коньяку. Хлюпнув у чайне горня. Випив. Якщо й відпустило, то лише трішки.

Дівчинка, як і раніше, стояла посеред передпокою — вже без черевиків. Аспірина здивували її чистенькі шкарпетки. Нові, у дрібну червону смужку.

— Як тебе звуть? — запитав він, уриваючи паузу.

Вона глянула на нього докірливо:

— А тебе як звуть?

— Ас…— Він вчасно прикусив язика, бо Аспірин — це непедагогічно. — Олексій. Ось, вдягни капці.

Вона сунула ноги в гостьові жіночі пантофлі, на п’ять розмірів більші від її ступні.

— Ти голодна? — запитав він байдуже і жахнувся неприродності, фальші всіх цих побутових маніпуляцій. Капці-кухня-пельмені-чай…

— Я не голодна, Мишко голодний, — сказала дівчинка серйозно. — У тебе є мед?

— Є…

На кухні вона всілася на ослінчик, посадила ведмедика на край столу і склала руки на колінах. Ведмедик сидів, скособочившись, дивлячись перед себе ґудзиковими очима, звісивши ватяні лапи.

На одній був шкалок скла.

Аспірин, внутрішньо пересмикнувшись, зняв шкалок серветкою. Викинув у сміттєве відро.

— То як щодо меду? — запитала дівчинка.

— Зараз… Йому в блюдце налити чи він може з банки?

— Однаково, — сумирно вирішила дівчинка.

— Йому гречаний, липовий чи квітковий? — запитав Аспірин.

Дівчинка мигцем глянула на іграшку.

— Квітковий краще. Але це не принципово.

Аспірин ледве не впустив горня, яке щойно зняв із полиці.

— А ложку йому треба? — поцікавився хрипко.

Дівчинка посміхнулась:

— Де ти бачив, щоб ведмеді ложками їли? Тільки в мультиках!

— А, — непевно сказав Аспірин. Поставив на стіл перед ведмедиком стограмову баночку квіткового меду. Насилу відкрутив кришку. Відійшов до мийки, став, схрестивши руки на грудях, ніби чекаючи, що ґудзикові очі мигнуть, іграшка потягнеться ватяною лапою до баночки, зачерпне меду і понесе, гублячи краплі, до вишитого на плюші рота…

Іграшка не ворухнулась. Дівчинка взяла ведмедикову лапу, засопіла за нього, наморщила носа:

— Мишкові подобається. Спасибі.

— Будь ласка, — зітхнув Аспірин. — А тепер, якщо він поїв…

— Де ж він поїв? Він тільки почав!

Аспірин глянув на годинник. Пів на третю ночі. Доки втікали з місця пригоди, доки петляли провулками, доки Аспірин вирішував, що робити далі…

— У тебе є домашній телефон? — запитав він безнадійно.

— Нема, — озвалася дівчинка, зачерпуючи ведмежою лапою мед і плямкаючи від уявного задоволення.

— Ти взагалі збираєшся повертатися додому?

Дівчинка взяла зі столу серветку й начисто витерла ведмедикового рота. Вона мала коротко обстрижені рожеві нігті. Чисті незасмаглі руки. На новенькій футболці — два дракони в польоті, великий і маленький, і напис: «Krakow. Learning to fly».

— Ти бувала в Кракові?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин хлюпнув собі ще коньяку. Руки майже перестали тремтіти.

— Що там було? — запитав він, дивлячись на смугасті шкарпетки гості.

— Де?

— Там.

Дівчинка зітхнула.

— Він по мене прийшов… А я не хочу йти з ним.

— Тато?

— Ні. Він мені не тато.

— Вітчим?

— Він.

— Хто?

Дівчинка знову зітхнула. Аспірин нервово потер долоні:

— Хто вбив собаку?

Дівчинка кивнула на іграшкового ведмедя. Аспірин пригадав пошматованого блідого бультер’єра.

— Узагалі, — сказала дівчинка розважливо, — це вони його вбили. Давно. Коли він гнався за тобою, він вже був мертвим.

— Вибуху начебто не було, — сам собі сказав Аспірин. — Може… у них було з собою щось наче… ну… впало собаці під ноги й вибухнуло.

— Мишка бігла, хвостиком махнула, — сказала дівчинка без посмішки, — яєчко впало і вибухнуло… Ти хочеш спати?

— Я шість годин правив теревені в етері, — признався Аспірин. — Розмовляв із якимись ідіотами по телефону. Ставив на замовлення дурнуваті пісеньки. Потім малолітні кретини підстерегли мене в підворітті й нацькували бультер’єра. А він ні з сього ні з того здох біжучи. І не просто здох — його розірвало…

— Нічого, — сказала дівчинка примирливо. — Ти вип’єш ще і заснеш.

— А коли прокинуся, тебе вже тут не буде, — мрійливо припустив Аспірин.

— Це навряд чи, — сказала дівчинка й обійняла ведмедика.

ПОНЕДІЛОК

Чудес не буває, і тому о дев’ятій ранку, коли Аспірин вийшов, накульгуючи, на кухню, дівчинка сиділа, схрестивши ноги, на стільці перед ідеально витертим столом, дивилась у вікно й ледь чутно наспівувала крізь зуби. Перед нею на металевій таці лежав обкладинкою догори розгорнутий паспорт Аспірина.

— Ти що?! — Від обурення Аспірин вилаявся, як не лаються при дітях, засоромився своєї нестриманості й тому розлютився ще дужче.

Дівчинка обернулась. На колінах у неї — вірніше, на схрещених п’ятках — сидів світло-коричневий ведмедик і витріщався на Аспірина пластмасовими баньками. На підлозі біля ніжки стільця стояла порожня баночка з-під меду.

— Отже, ти Гримальський Олексій Ігорович, тобі тридцять чотири роки, — прокурорським тоном повідомила дівчинка.

— Слухай, ти, — видавив Аспірин крізь зуби. — Забирай… свого ведмедя й іди. Щоб і духу твого тут не було. Рахую до десяти.

— Інакше що? — уточнила дівчинка.

— Був, блін, милосердним, — гірко пробурмотів Аспірин. — Дав притулок на ніч дитині, що загубилася…

Після вчорашнього нічного забігу боліли ноги й спина. У роті було сухо й бридко. У правій скроні повільно й урочисто бухав мініатюрний ковальський молот.

— Інакше, — він обігнув сидячу гостю, взяв свій паспорт із таці й почувся певніше, — я викличу міліцію.

— І що, ти скажеш, я робила у тебе в квартирі вночі?

Аспірин дозволив нарешті ватяним колінам підігнутися й тяжко опустився на табуретку. Дівчинка дивилася на нього з цікавістю.

— Слухай, — глухо сказав Аспірин. — Я не знаю, хто і навіщо навчив тебе такої бридоти, але… є ж експертиза, розумієш? Мені не хочеться цього бруду, але… Усім же буде ясно, що ти просто маленька гидотна зіпсута вимагачка… Розумієш?

Дівчинка пересадила ведмедя на стіл поруч із собою. Зручніше склала йому ватяні лапи.

— Отже, це правда, — сказала відсторонено.

— Що? — майже викрикнув Аспірин.

— Він казав… він завжди каже правду.— Дівчинка задумалась, її світлі брови стали схожі на два недомальовані значки «безкінечність».

— Дитинко, — сказав він із відразою, — забирайся. Інакше я ніколи в житті не вчиню більше жодної доброї справи. Навіть кошеняті сосиску не дам.

— Налякав їжака голою дупою. — Вона посміхнулася. — Можна подумати, що ти просто-таки майстер добрих справ! Майже Дід Мороз!

Аспірин підвівся. Йому захотілося схопити маленьку гидоту за хвостика на потилиці й виволікти за собою до вхідних дверей і далі; замість цього він, вичекавши секунду, розреготався.

Що за цирк, справді? Чому він має лякатися прояви-недолітка, якій, певно, й одинадцяти років ще не сповнилося?

Усе ще підсміюючись, він повернувся в кімнату і взяв із ліжка телефонну слухавку.

* * *

— Я не зрозумів, — сказав Вітя Сомов на прізвисько Віскас. — Ти притяг із вулиці недолітку — додому?

— Вона дитина зовсім… Мені здалося…

— Ти притяг її додому?

— Ну, загалом, так.

Пауза.

— Не зрозумів, — повторив Віскас понуро. — На фіґа?

— Я був сам не свій, — признався Аспірин. — Спочатку на мене нацькували бультер’єра, а потім…

Він запнувся, не знаючи, як розповісти Віскасу, який завжди мислив раціонально, про ірраціональне постраховисько в підворітті.

— Ти був тверезий? — уточнив Віскас.

— Я був за кермом. Я за кермом не п’ю.

— Молодець, — похвалив Віскас. — Із сигналізації квартиру при дівці знімав?

— Я вчора на сигналізацію не ставив.

— Чому?

— Ну… не знаю. Забув.

— Чудово. — В голосі Віскаса почувся щирий подив: родить же земля таких ідіотів. — Аспірине, я на тебе коли-небудь крадіїв наведу. З виховною метою.

— Не треба, — сказав Аспірин і прислухався: дівчинка у вітальні відкрила, мерзотниця, піаніно і тепер бренькала по клавішах. — Слухай… По-моєму, вона ненормальна.

— Нормальніша, ніж ти, — жовчно запевнив Віскас. — Постережи там, що в тебе погано лежить. .. А я приїду хвилин за двадцять.

— Ага, — сказав Аспірин із полегшенням.

У сусідній кімнаті дівчисько безладно перебирало клавіші, як людина, що вперше побачила піаніно. Аспірин глянув на годинник, ніби вирішуючи, встигне мерзотниця розламати інструмент за двадцять хвилин чи не встигне.

Вітя Сомов завідував службою безпеки в нічному клубі «Куклабак», де Аспірин кермував по вівторках і п’ятницях. Якось Вітя по-дружньому допоміг розплутати дуже пікантну ситуацію — Аспірин в’їхав тоді у чийсь наворочений джип. Віскаса вважали інтелектуалом: усіх без винятку штатних викидайлів він змушував читати Муракамі. Та Аспірин цінував його не за це: Вітя Сомов був ідеальним співрозмовником, уважним, трохи вайлуватим, навколо нього, як запах, поширювалися впевненість і спокій, а засмиканому після робочого дня Аспірину саме спокою й не вистачало.

Викликати професіонала для зустрічі з дитиною — перебір. Аспірин припустився слабкості і сам це розумів; йому було незручно перед Сомовим. З іншого боку, дівчисько по своїй волі йти відмовляється, отже, треба брати її… за руки? За плечі? За горло?.. Брати й тягнути, а вона, звісно ж, буде верещати, і цей вереск почують сусіди… За декілька років Аспірин підніме серйозну копійчину і купить нарешті будинок за містом, обгородить високим парканом і заведе пса… тільки не бультер’єра. Кавказьку вівчарку. Буде жити без телефону, без телевізора, тільки музичний центр і комп’ютер.

Він знову прислухався: у сусідній кімнаті звучала мелодія. Недосвідченому слухачеві здалося б, що дівчисько, як і раніше, тупо перебирає клавіші, але Аспірин почув рвану, невміло виконувану, сповнену дивовижного чару мелодію. Декілька тактів — стоп — повтор, вже впевненіше. Нові декілька тактів…

Він заглянув до кімнати. Дівчисько стояло перед інструментом, підбирало мелодію на слух, але не так, як це зазвичай роблять діти. Вона не молотила одним пальцем — водила лівою рукою над октавами, а правою ледь торкалася клавіатури, як сліпа, що читає текстом Брайля.

Ведмедик сидів на піаніно між антикварним годинником і порцеляновою лялькою, яку Аспірин привіз із Німеччини.

— Ага, — сказала дівчинка ніби сама собі. Поклала обидві руки на клавіатуру. Взяла лівою акорд, правою повела мелодію — Аспіринові на мить запаморочилося в голові. Побачив майбутнє життя — так легко й радісно, ніби був школярем, якого відпустили на довічні канікули. Він рушив до піаніно, збираючись обійняти й розцілувати це дивовижне дівчисько, яке прийшло навчити його по-справжньому жити — без депресії й страху, без дріб’язковості, без накладок, жити і чути музику, жити й радіти. Він поклав їй руки на плечі; у цю мить порцелянова лялька, надійно закріплена на підставці, раптом ступила крок уперед, заточилася й упала просто на клавіші.

Мелодія змовкла. Шкалки розсипалися по килиму. Аспірин відсмикнув руки; голова ляльки, кучерява й байдужа, залишилася лежати між «мі» і «фа» другої октави.

— Це не я, — винувато сказало дівчисько. — Вона сама.

Аспірин потер скроні. У голові ще трохи паморочилося.

— Ти вмієш грати?

— Ну… ні, — призналася дівчинка. — Я просто підбираю… А клавіші тут по порядку, так що нічого складного немає.

— Що ти грала?

Дівчинка присіла навпочіпки і стала збирати черепки. Він побачив її шию під світлим хвостом на потилиці, хребет і гострі лопатки.

— Це його пісня, — сказала дівчинка, не розгинаючись. — Якщо її зіграти правильно — пробирає назавжди. Але зіграти правильно її можна лише на його флейті… Або, може, великим оркестром. Напевно. Якщо зібрати віртуозів зі всього світу, щоб їх було декілька тисяч… Тоді, напевно, вийде. Мабуть. Розумієш?

Вона випросталася. Шкалки від ляльки лежали на її долонях.

— Вибач, — сказала вона, дивлячись Аспірину в очі. — Я тебе не дуже засмутила?

— Викинь у відро, — сказав Аспірин.

Дівчинка слухняно пройшла на кухню, і черепки брязнули об стінки напівпорожнього сміттєвого відра. Вона повернулася, обережно тримаючи двома пальцями блакитну ляльчину сукню.

— Можна, я візьму собі?

— Візьми, — погодився Аспірин. — Ти хто?

— Ти б відразу мене запитав. — Дівчинка несміливо посміхнулась.

— Тобто?

— Ну, я все чекала, коли ти мене запитаєш, хто я… А ти вирішив, що я жебрачка, або вимагачка, або й ще гірше…

Аспірин сів на диван. Закинув ногу на ногу.

— Ти хто?

— Я…

Вона відкрила рота, ніби збираючись відповісти старанно завчений, давно приготовлений урок, — і раптом запнулася. Посмішка зникла з її обличчя.

— Що це? — запитала вона злякано.

— Де?

— Звук…

За секунду до цього сусіди згори увімкнули аудіосистему, і стіни завібрували від басовитого бух-бух.

— Сусіди. Музику слухають.

— Вони глухі? — пробурмотало дівчисько, помовчавши.

— Вони люблять крутий драйв… Кажи, від кого ти втекла.

— Я не те щоб утекла. — Дівчинка знову наморщилась. — Я просто пішла.

— Із музичної школи тюремного типу?

— Ні. З одного… дуже гарного місця.

— Гарного?

— Так. Я хотіла б колись повернутися.

— Повертайся зараз!

Дівчинка зітхнула:

— Не можу. У нас із Мишком важлива справа.

Вона взяла ведмедя на руки й заховала обличчя в короткому світло-коричневому хутрі. За мить Аспірин із жахом збагнув, що вона плаче.

— Ти чого?!

— Тут… страшно, — пробурмотіла дівчинка.— Там, уночі… я дуже… злякалась.

— Воно й зрозуміло, — сказав Аспірин після паузи. — Я теж. Але ж ми… усе гаразд, чи не так?

— Ні. — Дівчинка захитала головою, як і раніше, ховаючи обличчя за Мишковою мордочкою. — Не гаразд… Ти мене боїшся.

— Дурниці. — Аспірин підійшов, присів поруч навпочіпки.— Слухай… перестань. Хочеш, вип’ємо чаю? У мене є печиво…

Вона кивнула, не підводячи очей. Аспірин пішов на кухню, хлюпнув у чайник питної води з пластикового балона; зрештою, його совість почуватиметься комфортніше, якщо небажана гостя піде нагодованою і напоєною.

Чайник закипів, забурчав і голосно клацнув, вимикаючись. Аспірин витяг картонну коробочку з пакетиками на ниточках, укинув по одному в кожне горня, залив окропом. Поставив на стіл тарілку із залишками позавчорашнього печива.

— А Мишкові? — слабким від сліз голосом запитала дівчинка.

Аспірин, повагавшись, узяв із полиці третє горня. Дівчинка посадила ведмедя на стіл. Аспірин зітхнув і хлюпнув йому теж окропу.

— Бачиш, — сказав, присуваючи до дівчинки цукорницю, — я тебе не боюся. Що за дурниці — чому я маю тебе боятися? Ти пий… Просто я розлютився, коли ти взяла мій паспорт.

— А він у коридорі під дзеркалом лежав.

Аспірин пригадав: справді, одержував позавчора на пошті рекомендованого листа і потім закинув паспорт абикуди.

— Це не причина, — сказав він із притиском. — Документи брати не можна, особливо чужі, у чужій квартирі, чужої людини…

— Мені потрібно було дізнатися, хто ти.

Аспірин похитав головою, дивуючись її наївності:

— Хіба про це пишуть у паспорті? Ну от ти прочитала — і знаєш, хто я?

Дівчинка похилила голову.

— Не ображайся, але є ж правила, — сказав Аспірин, задоволений своєю маленькою перемогою. — У тебе повинні бути батьки… або я не знаю, опікуни якісь… і ти маєш жити з ними. Такі правила.

— Вони дуже далеко, мої опікуни, — сказала дівчинка і дивно посміхнулася. Така посмішка пасувала б зморшкуватій, битій життям бабусі. Аспірин насторожився.

— Де?

Дівчинка взялася за картонний язичок заварювального пакетика і з подивом підняла коричневий мокрий мішечок над бурштиновою поверхнею чаю.

— Оце так…

Опустила і знову підняла.

— Ти що, ніколи чай у пакетиках не заварювала? — тихо запитав Аспірин. — 3 якої ж ти глухомані?

— Олексію, — дівчинка блимнула бурульками злиплих вій, — не проганяйте мене.

Аспірин ледь не захлинувся чаєм.

— Я не проганяю! Допивай собі спокійно… Куштуй печиво… Але ми ж не в лісі живемо! У тебе мусять бути документи… Свідоцтво про народження… І мені треба терміново поїхати у відрядження, — придумав він раптом і перейнявся цією ідеєю. — Так. Поїхати. Надовго. Поїзд за годину.

Доки він говорив, дівчинка, здається, раптово втратила до нього інтерес. Її очі пильно дивилися на срібний дзвіночок, що прикрашав кухонну полицю.

— А що це?

І, не питаючи дозволу, вона простягнула руку і взяла дзвіночок за вушко.

— Залиш. — Аспірин насупився. — Ти що… хіба тебе не вчили, що треба спочатку… це ж чужа річ! Ану…

Дівчинка потрусила дзвіночком. Почувся дзенькіт, слабенький, але чистий.

— Ля, — сказала дівчинка.

І одразу брязнув дверний дзвінок — ніби розкудкудакалася божевільна курка.

— Ну от, — Аспірин підвівся, — це прийшла людина, яка тобі допоможе.

Простуючи до дверей, він легкодухо подумав, що врешті-решт можна подарувати їй дзвіночок. Нехай тільки піде чимскоріше.

— Привіт, — сказав Віскас, переступаючи поріг.

— Привіт. — Аспірин намагався не метушитися. — Чаю хочеш?

— Чаю? — Віскас підозріливо на нього покосився. — Давай спочатку вирішимо твою проблему…

Вони увійшли на кухню, коли дівчинка, піднявши гострий лікоть, обережно наливала свій чай у блюдечко.

Віскас різко зупинився, так що Аспірин ледь не налетів на нього, як Паць на Вінні-Пуха.

— Чаюєте? — запитав здивовано.

— Вона була голодна, — вибачливим тоном пробурмотів Аспірин.

— Зовсім ні, — тихо сказала дівчинка. — Просто… ми п’ємо чай. З Мишком.

І погладила ведмедя, від чого той ледь не впав важкою мордою в окріп.

Віскас глянув на Аспірина. Той відвів очі, ніби кажучи: ну, я ідіот, знаю…

— Як тебе звуть? — запитав Віскас дівчинку.

Вона низько схилилася над блюдцем, так що світлий волосок, що вибився з-за вуха, впав у чай і вужем поплив по поверхні.

— Як її звуть? — запитав Віскас Аспірина. Той знизав плечима. — Що, навіть імені не запитав?

— Н-не встиг.

Віскас саркастично хмикнув:

— Мало часу було?

— Та якось так-от… — Аспірин узяв із блюдця печиво і гарячково вп’явся в нього зубами.

— Добре… Допивай,— сказав Віскас дівчинці. — Поїдемо в дитприймальник.

— Куди?

— Якщо ти зараз не скажеш, хто батьки і де живеш, я відвезу тебе в приймальник-розподільник, і там із тобою поговорять спеціалісти… педагоги. — Віскас недобре посміхнувся.

— Я не тут живу, — сказала дівчинка тихо.

— «Люди ми не місцеві», — прогугнявив Віскас. — Отже, відправлять додому. Якщо будуть гроші. Давай, досьорбуй…

— Якщо треба грошей на квиток, я дам, — запропонував Аспірин. Віскас покосився на нього без поваги:

— Нам того і треба… Присмокчеться і вициганюватиме, вициганюватиме, вимагатиме…

— Не буду, — сказала дівчинка ще тихіше. — Мені від нього нічого не треба. Нехай тільки визнає, що він мій тато.

Аспірин, жуючи печиво, вдавився і зайшовся кашлем.

Віскас сів верхи на стільця. Якийсь час дивився на дівчинку, яка присьорбувала чай, ніби нічого не сталося. Перевів погляд на Аспірина. Той не міг говорити — давився печивом.

— Що ти сказала? — запитав Віскас, свердлячи дівчинку очима.

— Я його дочка. — Дівчинка з гідністю випрямилася на стільці. — Вони з мамою… розсталися. Я ще не народилася тоді. Ви його запитайте — він пам’ятає Любу з Первомайська, мусить пам’ятати…

— Яка Люба? — Аспіринові нарешті вернувся дар мови. — Який Первомайськ?

— Люба Кальченко. Ви разом у Криму відпочивали.

— Який Крим? Вітю, це жах якийсь, вона ж усе бреше…

Професійно-свинцеві очі Віскаса зробилися ще понурішими.

— Олексію Ігоровичу, — сказала дівчинка тонко й жалібно. — Мені від вас нічого не треба. Ми проживемо… Мама на інвалідності, працювала тяжко, на шкідливому виробництві, і в неї діабет… У бабусі пенсія… мені не треба ніяких грошей! Я тільки хотіла приїхати, подивитися…

— Вітю, вона бреше! — Аспірин нервово засміявся. — Це… просто смішно. Просто балаган якийсь.

На широкому обличчі Віскаса виразно читалася відраза.

— Так хто завгодно може прийти і що завгодно сказати, — крізь зуби мовив він до дівчинки. — Може, ти взагалі моя дочка? Або Папи Римського?

По обличчю дівчинки покотилися сльози. Вона сягнула рукою в задню кишеню джинсів, витягла маленьку чорно-білу світлину і жбурнула її на стіл, як козирну карту. Віскас і Аспірин одночасно над нею схилилися. На колись глянсовій, а тепер потертій і подряпаній картці обіймалися чоловік і жінка. Обличчя жінки проглядалося чітко, це була брюнетка років двадцяти, не красуня, але дуже весела. Обличчя чоловіка виявилося змазаним — очевидно, він повертав голову в момент зйомки. За спинами закоханих пінилося баранцями море.

— Це він, — сказала дівчинка і злизнула найбільшу сльозу, що докотилася вже до губів.

— Таж тут неможливо розібрати, хто це! — вигукнув Аспірин. — І потім… — додав він уже тоном нижче, — мало хто з ким коли обіймався… Це ж не доказ!

Віскас дивився на світлину. Свинцеві очі не виражали нічого.

— Чого тобі від мене треба? — Аспірин відступив до вікна. — Грошей… скільки тобі треба, щоб ти пішла?

— Ні копійки, — сказала дівчинка твердо.

— Олексію, — Віскас підвівся зі стільця, — можна тебе на хвилинку?

Аспірин пішов за ним у передпокій.

— Якого хріна? — стомлено поцікавився Віскас.

— Вона бреше, — прошепотів Аспірин. — Я клянуся тобі. Не було ніякої Люби з Первомайська.

— Можна подумати, що ти всіх їх пам’ятаєш, — пробурмотів Віскас. — Як вона опинилася в тебе в квартирі?

— Я привів…

— Ах, привів, ну то й виводь, — кинув Віскас через плече і взявся за дверну ручку. — Сам вирішуй свої сімейні проблеми. Привіт.

Двері зачинилися.

У кухні сріблясто продзвенів дзвіночок — «ля», як справедливо завважила дівчинка.

Аспірин поплівся в кімнату. Ліг на диван і закинув ногу на ногу.

Як із ним могла трапитись ця ідіотська історія?

Мама завжди говорила: характер — це доля. Досить лише раз, тільки один раз проявити слабкість, і в щілину, що утворилася, потоком вриваються нещастя. Аспірин навіть бабусям-жебрачкам на вулиці ніколи не подавав — назавжди викинув їх зі свого поля зору. Аспірин спокійно з’їдав свій пляжний шашлик на очах у хлопчика-прошака, що вештався узбережжям. Як могло статися, що він привів додому, у свою фортецю, куди не ступала нога стороннього, — привів чужу дитину? Нахабну. Невиховану. Ненажеру. Брудну. Ну добре, нехай чисту — але ж це тимчасово…

Аспірин полежав трохи і підвівся. Хворобу треба лікувати, доки вона не задавнена, як би неприємно це не було. Проблему треба вирішувати, не затягуючи. І він, Олексій Ігорович Гримальський, цілком спроможний про себе подбати.

Він увійшов на кухню. Дівчинка сиділа, колихала ведмедя, дивилась у вікно. Світлина, як і раніше, лежала на столі. Придивившись, Аспірин зрозумів, що змазаний молодик на знімку не має з ним нічого спільного — знайомі риси, що проступили на фото під поглядом Віскаса, були марою, самонавіянням, або — хто знає? — упевнений голос цієї маленької відьми вселив Аспірину помилкове почуття провини…

— Даремно ти так хвилюєшся, — сказала дівчинка, і далі дивлячись у вікно.

— Ходімо. — Аспірин узяв її за лікоть. Маленька тонка рука, тепла, безволоса, ледь напружилася під його пальцями.

— Я залишуся. — Вона повернула голову, але підводитись не поспішала. — Є такий закон. Під чиїм дахом проведеш першу ніч, того потім випадає триматися. Ми тепер пов’язані. І ні тобі, ні мені не порвати цей зв’язок.

— Побачимо…

Він смикнув її за руку, наміряючись відірвати від стільця й відбуксирувати в передпокій. І одразу випустив; на всю кухню пролунало глухе утробне гарчання. Аспірин розтиснув пальці, перш ніж пригадав, де чув його раніше.

— Тихо, ша-а-а… — Дівчинка притискала до себе іграшку, колихала, гладила. — Не бійся, Мишку, все буде добре…

Аспірин дивився на них хвилини три. Потім узяв із полиці почату пляшку коньяку, зі столу горня із залишками чаю і пішов у вітальню.

* * *

Він прокинувся від гуркоту грому. У сні йому приверзлося гарчання, дикі крики людей, яких розривають навпіл, гра тіней на розмальованій брудній стіні…

Він прокинувся і зрозумів, що це всього лише гроза. За вікном було сіро; фіранка не колихалася — хтось завбачливо зачинив кватирку. І горіла настільна лампа.

Аспірин лежав на дивані, обважнілий і крихкотілий, як медуза перед смертю. Поруч на журнальному столику стояла таця; Аспірин звівся на лікті, зачувши запах м’яса.

Над курячою відбивною здіймалася пара. Як трійко випнутих очей, червонілися помідори. А поруч — величезне горня кави.

— Смачного, — почулося з напівмороку. — Ти ж навіть не снідав.

— Котра година? — сипло запитав Аспірин.

— Уже скоро п’ята.

— Скільки ж я спав?

Відповіді не було. Аспірин сів, поморщився. Порожня пляшка з-під коньяку боязливо притискалася до ніжки дивана.

Він узяв виделку і ніж. Відбивна була ніжною, до міри посоленою, до міри поперченою, доволі рум’яною.

— Бачу, ти вже готова заміж, — сказав він, жуючи. — Шити-вязати, мабуть, умієш? А скільки тобі років?

Мовчання. Дівчинка сиділа, схрестивши ноги, притиснувши Мишка до грудей.

— І як звуть тебе, до речі? І де ти взяла м’ясо? Я курячих битків у холодильнику не тримаю…

— У тебе й овочів не було, — озвалася дівчинка. — І картоплі… Пішла й купила. На базарі біля метро.

— Ага, — сказав Аспірин і потягнувся за кавою. — А в аптеку по клофелін ти часом не заходила?

— В аптеку по клофелін, — повторила дівчинка, ніби оцінюючи масштабність жарту. — Навіщо? Ти й так проспав увесь день, як убитий… Це в тебе такий спосіб утекти від проблем?

Аспірин проковтнув глузування разом із величезним ковтком кави. Улюблений напій, слід завважити, був вартий хвали — сам Аспірин так не зумів би зварити.

За вікном спалахнула блискавка і майже одразу гаркнув грім. Від удару увімкнулася сигналізація залишених на подвір’ї авто. Бідолахи заревіли на різні голоси. Аспірин поклав горня на тацю.

— І що ти ще робила?

— Читала. Я тут журнали знайшла…

Аспірин підняв голову і побачив, що на килимі лежать, широко розвіявши сторінки, два числа журналу «Мачо» і три — «Люлі-Леді».

— Доктор Аспірин — це ж твій підпис? — серйозно запитала дівчинка.

Аспірин застогнав. Ліг, зручніше поправив під головою подушку.

— Я здогадалася, — сказала дівчинка. — «Сто рецептів здорового сексу», «Як познайомитися з блондинкою», «Як безболісно розпрощатися з блондинкою». ..

— Хто тебе прислав?

— Ніхто. Я сама. Бо ти мені потрібний.

— Навіщо?

— Сама я нічого не можу. Я нічого не знаю… Всього боюся…

— Я завважив, — процідив Аспірин.

— Правда. — Дівчинка зітхнула. — У мене нікого немає. Крім Мишка.

Аспірин здригнувся. Дівчинка нечутно підійшла. Взяла тацю з брудним посудом, понесла на кухню.

— Зачекай! — крикнув Аспірин їй у спину. — Як тебе все-таки звуть?

Знову грянув грім. За мить перед цим блискавка освітила темну кімнату, японський календар на стіні, корінці книжок на полицях і бліде обличчя дівчинки.

— Олена, — сказала вона обережно, як людина, яка щойно вигадала собі ім’я і не впевнена, чи воно пасує.

— Брешеш, — сказав Аспірин.

Дівчинка знизала плечима і вийшла з кімнати.

Аспірин потряс головою. Мара не розвіялася. Задрижало скло від пориву вітру. На кухні делікатно брязкали посудом.

Як він міг заснути? Отак от усе покинути, напитися. .. Вона привела б кого завгодно… своїх хазяїв, або хто там її послав…

— Агов! — хрипло гукнув Аспірин, стараючись, щоби голос дотягнувся до кухні. — А ключі від квартири ти де взяла?

— У тебе в кишені куртки, — відповів незворушний голос. — У передпокої.

Він подолав запаморочення і підвівся.

— А зараз вони де? Де, я питаю?

— Там само. Я їх назад поклала…

Шум води з крана, звук виделки, яку впустили в залізну раковину.

— Врахуй, — сказав Аспірин крізь зуби. — Замки я завтра поміняю — обидва. А квартира буде на сигналізації, і коду ти не знаєш… А гроші? Де ти взяла гроші?!

— Сорок п’ять.

— Що — сорок п’ять?

— Код сигналізації — сорок п’ять, ти так і залишив, забув обнулити… А гроші я взяла там же, у кишені, і здачу туди ж поклала.

Шум води припинився. Аспірин увійшов на кухню. Дівчинка стояла перед спорожнілою і дуже чистою раковиною, недбало витирала руки рушником.

— Там консьєржка сьогодні інша чергує, тьотя Світлана. Ми з нею познайомилися. Я сказала, що я твоя дочка з Первомайська. Вона дуже здивувалася…

— Зараз ти підеш, — тихо і твердо сказав Аспірин.

— Куди? У дощ? У грозу?

— До чорта під хвіст! Мене це не хвилює.

Олена посміхнулася:

— У тебе велика двокімнатна квартира… Деякі люди роками в комуналках живуть. По четверо в одній комірчині. А тобі шкода бездомну дитину впустити. Хоча живеш сам, і місця в тебе — хоч лопатою відгрібай.

— Усе. Я викликаю міліцію! — Аспірин повернувся і рушив до кімнати.

— Телефонуй, — пробурмотіла Олена йому в спину. — Я скажу, що ти змушував мене ходити перед тобою голою. І ставати в різні пози. А за це годував. І ще…

Він розвернувся і вліпив їй ляпаса — так, що мерзотниця аж відлетіла і врізалася спиною в кухонну мийку. Більше нічого не чуючи і ні на що не дивлячись, Аспірин майже бігом кинувся у ванну, увімкнув гарячу воду і сунув руки під кран — змити, стерти доторк її обличчя на долоні.

У кухні було тихо. Надворі дощ барабанив по бляшаних дашках. Аспірин зірвав із гачка рушник:

— Заслужила! А не заберешся зараз же, одержиш ще!

Дівчинка стояла там, де він її залишив. Футболку з написом «Krakow. Learning to fly» уже забризкали — і далі забризкували — чималі краплі крові з носа і майже невидимі краплі зліз.

Ось так і ловлять ідіотів, подумав Аспірин. Сидять у переходах із немовлятами. Підсилають маленьких оленок, а ти, що вважаєш себе розумакою, в результаті виявляєшся простаком і лохом…

За вікном гримнуло так, що знову заверещали декілька машин біля під’їзду.

— Чого тобі від мене треба? — гаркнув Аспірин, намагаючись злістю витіснити всі інші почуття. — Дочка, так? Від Люби з Первомайська? І як твій поганий язик тільки зважився! Тварюка ти брехлива! Іди геть!

— Дуже добре, — сказала дівчинка здавленим від сліз голосом. — Тоді… я спущуся до тітки Світлани, скажу, що ти напився, побив мене і вигнав… Нехай хоч у комірчині мені дасть притулок…

В Аспірина запаморочило в голові. Кілька секунд він стояв, із ненавистю дивлячись на її бліде, залите сльозами і кров’ю обличчя, а тоді побрів у кімнату і взяв слухавку.

Куди телефонувати? Кому телефонувати? Що пояснювати?

У квартирі зробилося темно, як пізно увечері. Аспірин, наважившись, уже майже набрав нуль-два, коли услід за черговим ударом грому почувся дзвінок у двері.

Віскас повернувся?

А це стерво стоїть на кухні з розбитим носом, у футболці, заляпаній кров’ю, стоїть і реве…

А раптом це хазяї дівчиська, ті, що її підіслали?

Аспірин кинувся до дверей і засунув засув. Нехай у них дриль, нехай дублікати ключів, нехай автоген, зрештою — він устигне зателефонувати нуль-два і витягти пістолет. Нехай приходять…

Дзвінок повторився. Аспірин, піднявшись на пальцях, нипав рукою по верхній полиці шафи. Де?! Ось, ось він… ручка запилена… давно не тренувався… Ніколи, та не завжди й зважишся — пістолет нелегальний, дозволу немає, купив здуру…

Чи не здуру?

— Не відчиняй, — сказали в Аспірина за спиною. Він раптом згадав — ідіот! — що дівчисько стоїть і спостерігає за його маніпуляціями, і якщо побачить зброю, настукає ментам за першої ж нагоди: «Дядечка міліціонери, у нього ствол прихований!»

Він швидко відсмикнув руку. Витер об штани. Дівчисько тертий калач — мабуть, уже здогадалася… «Дядечка міліціонери, пошукайте в нього на антресолях!»

Дзвоник пролунав утретє — довго й наполегливо. На кого я перетворився за минулу добу, подумав Аспірин. Я геть з різьби зірвався. Може, це прийшов поштар. Або консьєржка тітка Світлана. Що таке в цьому дівчиську, що я через неї дурію: замість того, щоб швидше виборсуватися з лайна, все глибше в нього зариваюся…

Він підняв сталевого язичка, що прикриває вічко, і одразу уявив, як прибулець зовні підносить до скельця дуло пістолета. Він кліпнув; побачив викривлений лінзами коридор і людську фігуру за два кроки від дверей. Уже добре — пластиром вічко не заклеїли і долонею не прикрили, і лампочку в коридорі не викрутили…

Прийшов незнайомий чоловік. Це все, що Аспірин зміг встановити.

— Хто там? — запитав він тоном людини, яку дарма потурбували.

— Я за вашою гостею, — почулося зовні. — Вона вам ще не набридла?

Аспірин озирнувся.

— Не відчиняй! — Дівчинка стояла у дверях кухні, притискаючи до грудей ведмедя, і дивилася на Аспірина знизу вгору. Вона не боялася ні темного підворіття, ні хуліганистої шпани, ні Віскаса з його погрозами, ні тим паче Аспірина. Зараз у її блакитних очах був страх.

— Я заберу у вас Олену, — сказали з-поза дверей. — Вона геть відбилася від рук, пробачте.

— Не відчиняй… — Дівчинка згорбилася в дверях. — Це він. Він мене знайшов.

От і все, подумав Аспірин із понурим полегшенням. Хто б не був цей прибулець, що б не пов’язувало його з дівчиськом, пригода, здається, добігає кінця, і завтра я повірю, що ніякої Олени тут не було.

Він відсунув засув.

— Олексію, — сказала дівчинка глухо. — Не тільки заради мене… Не відчиняй, будь ласка. Він не увійде, доки ти сам його не впустиш.

Аспірин клацнув верхнім замком. Він боявся, що дівчинка повисне на ньому, буде ридати і клянчити, але вона стояла, як приклеєна, у дверях кухні, і тільки нижче й нижче згиналася, ніби в неї болів живіт.

Може, це пастка, непевно подумав Аспірин. Може, вони змовилися? Може, вони тільки й чекають, щоб я відчинив двері?

— Хто ви такий? — запитав він, намагаючись, щоб голос звучав владно.

— Вам паспорт показати? — за дверима почувся смішок.

— Покажіть, — запропонував Аспірин. — Я хочу знати, хто ви такий, ким ви будете цій дівчинці і чому ви не наглядаєте як слід за дитиною… ви її батько?

— Олексію Ігоровичу, вас це справді хвилює?

Аспірин знову глянув у вічко. Прибулець осміхнувся.

— Не відчиняй, — прошепотіла Олена, сповзаючи вниз по одвірку. — Будь ласка…

Вона виглядала зле. Ніс і губи в засохлій крові, обличчя бліде, в очах паніка, під очима кола. Навряд чи так можна прикидатися.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав Аспірин. — Утім, не важливо… Дівчинка не хоче з вами йти. Я телефоную в міліцію.

— І що ви як папуга, — стомлено сказали з-поза дверей. — Сподівалися б, що допоможе, п’ять разів би вже подзвонили.

Він мав рацію. Аспірину стало соромно.

Я господар у своїй квартирі, сказав він собі і розправив плечі. Якого дідька я маю чогось боятися, соромитися, тремтіти, як пенсіонерка? Я чоловік, я маю право наполягати на своєму. Навколо сусіди, внизу консьєржка…

— Чого ти тремтиш? — грубо запитав він дівчинку. — Не хочеш із ним іти — то й не підеш. Але поясни мені нарешті, хто він такий!

Дівчинка слабко захитала головою.

— Так і будемо крізь двері розмовляти? — запитали зовні.

Аспірин стиснув зуби і клацнув нижнім замком. Відчинив двері — ривком, демонструючи, що нічого не боїться.

Прибулець і далі стояв посеред коридору. Він був високий, вищий від Аспірина, у сірому светрі грубої ручної в’язки і камуфляжних штанах. За секунду, коли гість переступав через поріг, Аспірин побачив, що той без взуття. На кахельній підлозі передпокою відбилися один за одним мокрі сліди вузьких босих ступнів.

— Мир цьому дому, — завважив прибулець, оглядаючись і ніби не помічаючи ні господаря, ні дівчинки, що сидить на підлозі.

На підтвердження його слів за вікном блиснуло й гримнуло значно дужче, ніж досі. Аспірин мимоволі здригнувся.

Прибулець повернув голову, нарешті подивившись на господаря. Чекіст, подумав Аспірин. Або дуже крутий пахан. У незваного гостя були блакитні з прозеленню очі, холодні, байдужі й одночасно чіпкі; Аспірину невідь чому спало на гадку слово «кишкодер». А от не віддам йому дівчинку, подумав він, і живіт його сам собою втягнувся. Краще підкину ментам, краще викину на вокзалі… Йому не віддам; вирішивши так, Аспірин раптом збагнув, що лайно, у якому він борсався останню добу, піднялося над ватерлінією й от-от хлине через ілюмінатори.

Тим часом гість перевів погляд на дівчинку. Олена сиділа на підлозі, і її осклянілі очі були дуже схожими на очі прибульця. А вони родичі, подумав Аспірин. Господи, пронеси…

У цю мить Олена раптом заговорила. Дивлячись просто в лице босому незнайомцю, вона говорила жорстко, люто, з погрозою. Аспірин не розумів ані слова, мало того, він міг заприсягнутися, що ніколи в житті не чув цієї мови.

Прибулець слухав. Його светр був геть сухий, камуфляжні штани вологі по коліна, а ступні чисті й мокрі. Так наче гість під’їхав на машині аж до під’їзду, опустивши при цьому ноги в тазик із водою.

Дівчинка говорила все голосніше. Коли вона перейшла на крик, прибулець різко обірвав її тією ж мовою; дівчинка перевела подих і знову заговорила, цього разу тихо, придушено, крізь зуби.

Не цигани, подумав Аспірин. Не араби… Середня Азія? Нісенітниця… Що за мова? Хто вони? Що вони роблять у моїй квартирі?

— Одну хвилинку, — почав він, але на нього не звернули уваги. Дівчинка говорила й говорила, обпікаючи прибульця поглядом — вірніше, заморожуючи, бо очі в неї стали як дві крижані кульки. Гість слухав; Аспірин відчув, як холодно раптом стало в передпокої. Ніби потужний кондиціонер увімкнувся раптом на всю потужність — плюс вісімнадцять… сімнадцять… шістнадцять…

Прибулець сказав щось коротко і владно. Ступив крок, явно намірюючись схопити дівчинку за комір брудної футболки. Дівчинка відсахнулася, швидко глянула на Аспірина: їхні очі зустрілися.

— Зачекайте, — сказав Аспірин (температура повітря в передпокої опустилася, певно, до плюс десяти). — Ви не пояснили мені, ким будете… і куди хочете забрати. І не показали паспорта. І…

Гість обернувся, і ще не сказане слово вмерзло Аспірину в гортань.

— Він тебе бив, — сказав прибулець українською.

— Він мене привів! Я переночувала в нього!

— Він помилився. — Прибулець глянув на Аспірина, і тому захотілося стати тарганом і залізти під плінтус. — Ви ж помилилися, Олексію Ігоровичу?

— Я… — видавив Аспірин.

Дівчинка знову заговорила чужою мовою. Прибулець відвів очі від Аспірина (той полегшено відступив спиною в темну вітальню) і підійшов до дзеркала в передпокої. Аспірину в якусь мить здалося, що поверхня дзеркала покривається крижаними голчастими візерунками.

Прибулець поправив шнурок на шиї — червоно-жовтий шнурок, що ледь вибився з-під коміра. На грудях під светром випинався довгастий предмет, завеликий як для звичайного мобільника.

— Увімкніть світло, Олексію Ігоровичу.

— А… що?

— Я кажу, увімкніть світло у вітальні. Якщо вже намічається розмова.

Клацнув вимикач. Із темноти зринули зім’ятий плед на дивані, пляшка з-під коньяку, розкидані по підлозі журнали й диски.

Антикварний настінний годинник цокнув і зупинився. Аспірин навіть не здивувався, спостерігаючи, як смикається, скорочуючи амплітуду, маятник.

— Можна мені сісти на диван? — Босоногий посміхнувся. Він точно ні в кого ніколи не питав дозволу; Аспірин мляво спробував прибрати плед, але гість розпорядився сам — відкинув картату тканину на бильце дивана, всівся, закинувши ногу на ногу.

Дівчинка до кімнати не зайшла — присіла на порозі.

— Вона справді переночувала у вас?

Аспірин ощирився:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що настав ранок, а дівчинка все ще була тут, під цим дахом. Більше нічого я не маю на увазі, не треба блимати на мене очима… Олексію Ігоровичу, навіщо ви це зробили?

— Що я зробив?!

— Навіщо ви вночі привели додому чужу дитину?

— Тому що там наркоші! — вигукнув Аспірин. — Алкаші! Просто п’яна шпана! Що тут неясно?

— Неясно, — сумно підтвердив незнайомець.

Аспірин подумав, що українською він говорить без найменшого акценту. Як і Олена.

— Допомогти дитині — нормальна людська реакція, — сказав він, внутрішньо згораючи від сорому.

Прибулець зітхнув. Стиснув губи. Запитав про щось дівчинку. Та відповіла жорстко, майже грубо.

— Дорогий друже, — незнайомець захитав босою ступнею, поглядаючи то на Аспірина, то на Олену, — ви знаєте, скільки дітей у цю мить мерзнуть під дощем? Або їх, наприклад, б’ють. Або ґвалтують. Вас це хоч якимось місцем зачіпає?

— А хто ви такий, щоб читати мені мораль? — Аспірину захотілося загорнутись у плед. Або принаймні обхопити себе за плечі — настільки в кімнаті стало холодно. Але він стримався, не бажаючи виказувати слабкість. — Я не кликав вас у гості. Або ви кажете, хто ви такий, і забираєте дівчинку, або…

— Не віддавай мене! — крикнула Олена.

— Або? — з цікавістю запитав незнайомець.

— Або просто йдете, — тихо закінчив Аспірин.

Роздумуючи, гість дотягнувся ступнею порожньої пляшки. Поторкав пальцями корок; однієї божевільної миті Аспірину здалося, що зараз він легко й невимушено відкрутить ковпачок — ногою. Замість цього незнайомець штовхнув пляшку, і вона впала на килим, як кегля.

— Справа затягується, — мовив прибулець. — Добре, я скажу вам: я директор дитбудинку, з якого ця мерзотниця втекла, нікого не попередивши. І тепер я поверну її туди… Питання є?

— Ви брешете, — сказав Аспірин. — Ви не директор дитбудинку.

— А хто я?

Хотів би я знати, подумав Аспірин.

— Гримальський, вам нема до неї діла, — сказав незнайомець. — Куди я її поведу, буде їй добре чи зле… Вона більше не обтяжуватиме вас і не втягуватиме в авантюри. Так?

Аспірин мовчав.

— Перед моїм приходом ви хотіли її вигнати? Так?

— Я сам із нею розберуся, — сказав Аспірин тихо, — і сам за неї відповідатиму. Куди я її віддам, буде їй там добре чи зле…

— Він сказав! — Дівчинка підстрибнула. — Чуєш?

Ще раз бабахнуло за вікном.

— Гримальський, ви влипли, — сумно завважив незнайомець на дивані. — Я чесно хотів вам допомогти, але у вашому виконанні навіть потуга на добру справу закінчується, гм… Візьміть! — Він сунув руку за пазуху і витяг сумку-ксивник з довгим шкіряним футляром на шнурку. Дістав звідти заламінований листок гербового паперу. Жбурнув поруч себе на диван.

— Свідоцтво про народження Гримальської Олени Олексіївни, тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року народження, мати — Кальченко Любов Віталіївна, батько — Гримальський Олексій Ігорович. Грошей не пропоную — ви людина забезпечена, а Олена скромна, невибаглива дитина.

— Як… — видихнув Аспірин.

Прибулець підвівся, ховаючи ксивник за пазуху — разом із футляром.

— А ось так, Олексію Ігоровичу. Були шляхи до відступу, але ви відмовилися. Тепер прощавайте, сподіваюся, надовго.

— Це фальшивка! — Аспірин кинувся до дивана і схопив папірець. Імена й дати були не вписані чорнилом, як колись у метриці самого Аспірина, а вдруковані на кепській друкарській машинці, і лише підпис начальника РАГСу — від руки.

— Це фальшивка. Це просто смішно.

— Не смішно. — Прибулець зупинився перед розкритим піаніно, де на клавіатурі все ще спочивала голова порцелянової ляльки. — Тому що це справжній документ — принаймні у книзі громадського стану міста Первомайська зроблено відповідний запис.

— Не було… — Аспірин від обурення захлинувся. — Я ніколи не був у Первомайську…

— Були в Криму. Разом із Любою.

— Неправда! Це обман! Я цю, — Аспірин завертів головою в пошуках дівчинки, але її вже не було в кімнаті, — я її… Припиніть! Забирайте! Забирайтеся обоє!

Гість поклав руки на клавіші. Виник акорд. Аспірин здригнувся. Пальці гостя, довгі й засмаглі, з білими кісточками суглобів, забігали по клавіатурі, й Аспірин замовчав, бо від цих розрізнених звуків у нього мороз подерся по шкірі.

— Я вас попереджав, — тихо сказав прибулець. — Вона, звичайно, не подарунок. Але тепер, якщо ви якимось чином скривдите новоявлену Олену Олексіївну… Чули в Земфіри — «Але в тебе СНІД, а отже, ми вмремо»? Чули, ви ж ді-джей…

Він знову торкнувся клавіатури. Акорд; антикварний годинник конвульсивно смикнувся маятником і пішов швидше, ніж зазвичай — ніби демонструючи наполегливість.

— Ви її тут не пропишете! — вигукнув Аспірин. — Ясно? Я квартиру спеціально заповім… дитячому фонду! Ви її не одержите!

— Заткніться, — стомлено кинув босоногий, виходячи в передпокій.

Дівчинка стояла спиною до дзеркала, й далі бліда як смерть, у заляпаній кров’ю футболці. Губи її ворухнулися. Слів Аспірин не розібрав.

— Так, — сказав босоногий. — Тримай.

Знову сунув руку за пазуху і витяг маленький прозорий пакет. Простягнув дівчинці. Зависла тривала пауза; Аспірин бачив, що в простягненій руці прибульця — запаяні в поліетилен струни. І що дівчинка хоче взяти їх, але чомусь боїться підійти до чоловіка у светрі і забрати пакет із його рук.

Босоногий розтиснув пальці. Пакет повільно — чи так здалося Аспірину — впав на облицьовану плиткою підлогу.

— Прощай, малявко, — сказав босоногий. — Щасливого краху ілюзій.

Він вийшов, причинивши за собою двері, і в квартирі одразу ж потеплішало.

* * *

— Мені там усе довелося випрати, — сказала Олена. — Футболку… і штани теж. Я там на батареї повісила… Нічого?

Вона стояла перед Аспірином, загорнувшись у білий рушник, і здавалася молодшою, ніж була.

— Нічого, — сказав Аспірин відсторонено. Він сидів на підлозі й бездумно перебирав диски. Музичний центр чекав, терпляче висунувши порожнього язика.

— Я можу в кріслі спати. Як учора, — пробурмотіла Олена.

— Навіщо ж у кріслі, — так само відсторонено озвався Аспірин. — Вибирай краще ліжко… Все твоє, чого соромитись, — він обвів рукою кімнату. — Твоя квартира… вірніше, не твоя, а твоїх господарів. Тебе, мабуть, далі служити пошлють…

— Ти нічого не зрозумів, — пошепки сказала Олена.

Він глянув на неї. Дівчинка дужче загорнулася в рушника.

— Я трішки їсти хочу, — сказала ще тихше. — Можна взяти хліба з маслом? Там на кухні є, я купила…

— Олено! — Аспірин покинув диски, потягнувся до дівчинки, майже торкнувся її плеча, але в останню мить затримав руку. — Давай по-доброму.

— Давай. — Вона посміхнулась охоче, наче цих слів і чекала.

— Вибач, що я тебе вдарив, — сказав Аспірин через силу.

— Нічого. — Дівчинка згідливо кивнула. — Я розумію. Ти злякався…

— Злякався?!

— Ти весь час боїшся. І не дивно. Тут погано у вас. Навіть Мишко відчуває, він такий смутний… Можна, я і для нього візьму меду?

— Можна, — меланхолійно озвався Аспірин. — От скажи мені, Олено… тебе, мабуть, залякали? Недарма ти так трусишся, коли бачиш цього…

— Не треба про нього, — тихо попросила Олена. — Не зараз.

— Отже, ти теж боїшся…

— Боюся, — сумно зізналась дівчинка.

— Що там у них, банда? Секта? — обережно припустив Аспірин. — Гіпноз? Демонів викликають, так?

Олена залізла на крісло і сіла, накривши рушником коліна, була схожа на маленьку махрову кучугуру.

— А ти демонів боїшся? — запитала, дивлячись Аспірину в очі.

— І чого їх боятися? — Аспірин хихикнув. — Людей боятися треба. Таких, як цей твій…

— А він не людина.

— Демон? — Аспірин хихикнув знову. — І ти з ним говорила мовою демонів?

Дівчинка помовчала, роздивляючись свою ліву руку із задиркою на вказівному пальці.

— У тебе маленькі ножиці є?

— У ванній, — механічно відповів Аспірин. — Признавайся, ви з ним усе розіграли? Він би тебе все одно не забрав, адже так?

Дівчинка боком злізла з крісла й пішла у ванну. Край рушника тягнувся по підлозі.

— Забрав би, — сказала, не обертаючись. — Ти, звичайно, боягуз і зрадник, але ти мені ще раз допоміг.

І двері ванної зачинилися на засувку.

ВІВТОРОК

— Отже, мої любі, ранок вівторка — це ранок вівторка, це завжди сумно, бо починається робочий день, але є одна маленька обставина, яка мусить вас і мене розрадити: ранок вівторка — це все-таки не ранок понеділка, а отже, на один маленький крок — на один день — ми ближчі до нашої заповітної мети, тобто до суботи…

Таку дурню він плів автоматично, не задумуючись. Він міг би базікати так само у сні або під наркозом. Хтось із його приятелів-заздрісників якось завважив, що словоблуддя Аспірина не має стосунку до вищої нервової діяльності — це акт фізіологічний, як чхання або дефекація, і від цього він отримує чисто плотську насолоду.

У чомусь приятель-заздрісник мав рацію.

— О-ось, у нас є перший дзвіночок… Так… Хто в нас на лінії? Інночка в нас на лінії, здрастуйте, Інно. Ви зараз удома чи на роботі? Вдома? Відчуваєте, як уся країна вам заздрить, бо країна саме на роботі… Правила гри вам відомі. Я нагадаю для наших слухачів: Інна має відгадати слово, яке я задумав. Інночко, у вас є хвилина, ви задаєте мені питання, я відповідаю… Отже, час пішов!

Сьогодні був вівторок, із восьмої вечора його чекав «Куклабак». Напередодні Аспірин думав, що не засне, проте відключився вже о пів на першу — й о шостій ранку підхопився, як ошпарений.

Олена спала в кріслі, загорнувшись у рушника, притиснувши до грудей світло-коричневого ведмедя з пластмасовими очима. У ванній сушилися на батареї футболка, джинси, смугасті шкарпетки й білі трусики. Аспірин довго стояв, дивлячись на всі ці ганчірки, і намагався збагнути, що тепер робити, куди бігти і до кого вертатися…

О восьмій ранку в нього був етер. О пів на восьму вдалося переговорити по телефону з Віскасом.

— Правду треба було казати одразу! — Віскас був роздратований і не приховував цього. — А то придумав якесь начебто чуже дівчисько, яке ти ніби з жалю підібрав…

— Вона мені не дочка! Кажу тобі — обман… Ксива підроблена… Говорять по-тарабарськи… Албанці якісь… Вони мене порішать, а квартиру успадкують — через неї…

— Параноїк… — Віскас понуро сопів у трубку. — Ти ж не якийсь забутий пенсіонер, ти у всіх на очах, якого дідька їм так ризикувати?

— А от коли ти в моргу побачиш мій труп…

— Випий тазепам і дай мені поспати. Я вночі працював, блін.

І Вітя Сомов кинув трубку.

Аспірин почувався жахливо і тому вирішив не сідати за кермо — викликав таксі. До етеру залишалося двадцять хвилин; дівчинка, загорнена в рушник, прокинулась і підвела голову.

— Я йду, — сказав Аспірин. — Одягайся і марш на вулицю. Саму в квартирі я тебе не залишу.

— А куди мені? — запитала вона сонно.

— Куди хочеш. Гуляй на дитячому майданчику. Дітям корисне свіже повітря… Швидше, у мене машина під будинком!

— Можна мені з тобою? — запитала дівчинка з ванної.

— Ні. Я йду на роботу.

— Ой, у мене штани не висохли…

— Вдягай як є. Або йди без штанів.

— Можна, я залишуся?..

— Ні.

— А можна, я посиджу в тебе на роботі? Тихо-тихо…

— Я сказав, де ти будеш сидіти! — гримнув Аспірин, намацуючи в кишені куртки ключі. — У дворі на лавочці!

Дівчинка вийшла з ванної. Темні плями на футболці відіпралися погано — якщо придивитися, було помітно, куди капала кров із розбитого носа. Аспірин поморщився.

— Чого стоїш?

Він виштовхнув її з квартири і подумки зітхнув із полегшенням: сякий-такий, а прогрес. Дівчинка за дверима, її сумнівне свідоцтво про народження у Аспірина в сумці. Які є важелі тиску на нього? А ніяких… Майже.

— Почекай! Я Мишка забула…

— Перетрешся! — Аспірин уже викликав ліфт.

До етеру залишалося дванадцять хвилин. Авто чекало біля під’їзду.

— Сиди тут! — Він підштовхнув дівчинку до лавочки.

— Можна мені все-таки з тобою?

— Не можна!

Він хряпнув дверцятами авта. Водій їхав хоробро: де треба, виїжджав на зустрічну, де треба, розвертався через подвійну осьову — сам Аспірин ніколи б так не зважився. На студії його зустріли докорами; він зачинив за собою звуконепроникні двері, впав у крісло перед мікрофоном, одягнув навушники і одразу забарабанив:

— Ну, доброго раночку, мої любі! З вами ді-джей Аспірин, а це значить, що занудні години в офісі, за монітором, за кермом, за робочим столом, на трудовому, значить, посту стануть трохи менш сірими, трохи барвистішими, бо з вами «Лапа-Радіо»! «Лапа-Радіо» простягає м’яку лапу, торкається ваших вух, і ось перша ластівка нового дня… ковток енергії зранку — Вєрка Смердючка запевняє вас: усе буде добре…

Він вимкнув мікрофон і вислухав порцію докорів від режисерки. Велів принести собі кави. Сказав, не стримавшись:

— Якби ти знала, Юлю, що зі мною було, ти б не лаялась…

На закономірне Юлине запитання, що ж було, Аспірин тільки зітхнув і похитав головою.

Збігав час. Крутилася попса. Телефонували петеушники й вимагали ще попси. Аспірин жував бутерброди, пив каву й думав, що попса накрила всіх, навіть молодь, і що увечері в «Куклабаку» буде прикольна команда, яка впіймала модну хіп-хопову хвилю. Хлопці зняли два кліпи, але на телебачення їм не пробитися ніколи, тому що попса накрила всіх… І думки його побігли по колу, як трамвай.

До кінця четвертої години етеру він забув про дівчисько і про свої проблеми. Він узагалі ні про що не думав. Слова лилися з нього, як підсолоджена вода.

— Ваше перше запитання, Інночко?

— Це чоловічого роду чи жіночого?

— Браво! Ви справжній філолог! Це середнього роду, це «воно».

— Воно на вулиці чи вдома?

— І там, і там місцями трапляється — і там, і там… Далі?

— Це тверде чи м’яке?

— Гм… По-різному. Буває тверде. Але не дуже. Ножем його можна різати, піддається.

— Це істота чи неістота?

— Ого, Інночко… Як же ви істоту будете різати ножем? Скажемо так: це було колись істотою, а тепер ні… Далі?

— Це стоїть чи лежить?

— Звичайно, лежить…

Пауза. Дихання.

— Інночко, час збігає, ми чекаємо вашої відповіді — або нових запитань… Якщо ви вгадаєте — сьогодні зможете піти в кіно, на вас уже чекають два квитки… Лишилося трішки… О, я чую сигнал! Час минув! Що я задумав? Що це?

— Може, лавочка? — припустила невидима Інночка.

Навіть режисерка, до всього звична, схопилася за голову.

— Гм, — сказав Аспірин. — Інно, я все-таки гадаю, що ви заслужили ці квитки. Важливий не результат, важливі старання. Крім того, ви знаєтеся на філології… Я задумав сало, сало я задумав, от так просто, так просто… Залишайтеся на лінії, зараз вам пояснять, де ви зможете забрати ваш виграш!

Запустили прогноз погоди. Знову грози і зливи. Після прогнозу піде блок реклами на п’ять хвилин, і Аспірин зможе викурити цигарку під каву…

Телефон у кишені сорочки забринів і заграв тему із «Зоряних воєн».

— Аспірине, трах-тарарах! Ти що, не вимкнув мобілу?

— Не лайся, Юлю, ми не в етері, — пробурмотів він, витягаючи трубку з кишені. Номер на табло був незнайомий. — Алло!

— Олексію, — Аспірин не одразу впізнав голос консьєржа Васі. — Тут у вас… коротше, таке у вас у квартирі, треба, щоб ви приїхали…

— Що? — прошептав ледь притомний Аспірин.

— Ніби злодії…

Аспірин пригадав, що знову забув увімкнути сигналізацію.

— Викликайте ментів, якщо злодії…

— Вони так кричать…

— Злодії?!

— Так… Я подумав… ви там нікого в квартирі не залишали?

Перед очима в Аспірина промайнуло жалібне Оленине обличчя — як вона дивиться вслід авту…

— Дівчинка… — пробурмотів він.

— Дівчинка ваша тут, я її до себе забрав… у будку… А там… то викликати міліцію?

— Викликай! — гримнув Аспірин. — Одразу треба було!

«Кінець розмови», — висвітила трубка.

* * *

Біля під’їзду стояла міліцейська машина і швидка допомога. І юрба цікавих — як же без них.

— Олексію, це у вас?

— Що сталося?

Із дверей парадного саме виносили ноші, накриті простирадлом. Першої миті Аспірину здалося — все, труп. Потім він розгледів жовтувате, заляпане кров’ю лице. Труп напівголосно лаявся і стогнав.

— Це ваша п’ятдесят четверта?

Двері в квартиру виявилися відчиненими, на порозі стояла Олена, і вона зовсім не здавалася переляканою. Навпаки, усміхнулася, побачивши Аспірина:

— А тут таке було!

Килимок перед дверима був посиланий чи то стружкою, чи то тирсою. Висвердлили замок?

Двері відчинилися. Виглянув круглощокий міліціонер:

— Ви господар?

— Я господар, що сталось?

— Увійдіть…

Аспірин увійшов — і мало не знепритомнів. Передпокій був заляпаний кров’ю. Кров на дзеркалі, на підлозі, на стінах, на меблях… Олена стояла поруч, нітрохи не бентежачись.

— Забрали б дитину, — буркнув мент. — Все-таки…

— Йди на вулицю, — сказав Аспірин гумовими губами.

— Я там цілий день товклася, — огризнулася Олена. — І чого я тут не бачила? Ну, кров…

Аспірин упіймав погляд мента.

— Сучасні діти, —пробурмотів сипло. —Фільми, ігри… кров…

— Документи, — зажадав мент нелюб’язно.

Аспірин відшукав у куртці водійські права. Мент вивчав їх довго і докладно, скептично супився, ніби не бажаючи вірити, що документ справжній.

— Документи на дитину є?

Аспірин ледь не завив. Переглянувся з Оленою (та посміхалася). Знайшов у сумці свідоцтво про народження, запаяне в ламінат. Мент і його уважно вивчив.

— Документи на квартиру?

— Що тут сталося? — сказав Аспірин трохи голосніше й ледь тонше, ніж хотів би. — Що тут, у мене в квартирі… що трапилося?

З вітальні вийшов чоловік у світло-синьому халаті — він тягнув ще одні ноші, на яких теж хтось лежав. Ноші заледве розвернулися, відтиснувши Аспірина до заляпаної кров’ю стіни. Аспірин розгледів обличчя лежачого, молоде, з ознаками виродження, обличчя — хлопець був непритомний, поперек щоки в нього тяглися три глибокі борозни, вухо трималося на клаптику шкіри.

— Ми поїхали? — запитав ще один чоловік у халаті, ногою притримуючи вхідні двері.

— Ага, — сказав мент.

Двері зачинились.

* * *

— А може, вони психічно ненормальні? — з надією запитав Аспірин.

Старший опер бридливо поморщився. Молодший запитав:

— А відмички?

Аспірин укотре оглянув кімнату. Стелаж із дисками перекинуто, ніби за нього чіплялися, намагаючись піднятися. Диван у крові, килим у бурих плямах. Решта залишилося таким, як було, — книжки, картини на стінах, сувенірний свічник із Венеції. Нічого не торкнуто, не розбито, не зрушено з місця.

— Ви тут не чіпайте нічого до експертизи, — укотре сказав молодший мент.

— Що ж мені, так і ночувати?

— А ви в спальні ночуйте. Там чисто.

— Спасибі, — зітхнув Аспірин.

«Куклабак» на сьогодні накрився. Аспірин перетелефонував Хомі, колезі-супернику, слізно просив підмінити, якось викрутитись і щось придумати. Змалював сьогоднішні події в таких барвах, що навіть Хома, здається, повірив. Принаймні підмінити обіцяв.

— Подумайте самі, — зітхнув опер. — Ми приїжджаємо, квартира зламана, крові по коліна і два нестямних голоси репетують із кімнати, що, мовляв, рятуйте… У вас двері в кімнату дубові, гарні, на дверях засув… Ну, відчинили. Шок. Множинні рани, завдані гострими предметами — таке враження, що їх у шатківниці покатали…

— Хто?

— От власне, хто?

— Я був в етері, — швидко сказав Аспірин.

Опер здивовано на нього покосився.

— А вони що кажуть? — запитав Аспірин, бажаючи загладити ніяковість.

Опер знизав плечима:

— Один ніяк до тями не прийде… А другий каже, що так, вирішили взяти квартиру, відчинили двері, увійшли, і тут на них напало чудовисько. Так і каже — чудовисько. З іклами, з пазурами. Волохате. На задніх лапах, завбільшки з людину.

— Це ж біла гарячка.

— А знаряддя? — знову запитав молодший мент.

— Не хвилюйся, — лунко сказала Олена, стоячи, як зазвичай, у дверях. — Я все вимию, приберу, буде як новеньке.

І міцніше притиснула до себе улюбленого ведмедика.

— Бойова дівчинка, — пробурмотів старший опер. — Добре, що вона була у дворі…

— У вас квартира на сигналізації? — запитав молодший.

— Так. Тільки я забув увімкнути.

— А дарма, — докірливо завважив старший. — Через таких от забудьків… А де ваш собака?

— У мене ніколи не було ні собак, ні котів, ні хом’ячків, — відчеканив Аспірин.

— Не любите тварин?

— Я зайнята людина. А жива істота — це відповідально, не хочу замикати її в порожній квартирі. — Аспірин потер долоні. — Консьєржу платимо щомісяця… І куди дивився?

— Один мужик собі охорону встановив на машину, — пробурмотів молодший, ніби пригадуючи. — При несанкціонованому запуску мотора з водійського сидіння вискакував шип сантиметрів десять… Ну і вляпався один пацан, зламав замок, заліз у тачку, заводить мотор…

— А ви пошукайте чудовисько, — різко сказав Аспірин. — Жмути шерсті. Відбитки лап. Може, сусіди бачили або консьєрж, як воно тут бігало… У мене нещастя, мені зламали квартиру, напаскудили. .. І я ще й винуватий?!

— Ніхто вас не звинувачує, — пробурмотів старший опер.

А молодший відвів очі.

* * *

— Я відмовляюся в це вірити.

— Чому?

— Бо якщо припустити бодай на мить, що іграшковий ведмедик убиває собаку в підворітті, а тоді шматує грабіжників… Тоді треба вірити у все, що завгодно. У відьом, екстрасенсів, Гаррі Поттера, Діда Мороза…

— Ніхто тебе не змушує вірити в Діда Мороза, — сказала Олена. — Можна… я на кухні з’їм що-не-будь? А то зранку — лише дві цукерки «Тузик»… Мене дядько Вася почастував.

Аспірин відшукав у морозилці пакет пельменів, поставив на вогонь каструлю з водою. Всівся за чисто витертий стіл — аж надто чисто. Сам він такого блиску ніколи не влаштовував.

— Можна ще меду? — тихо попросила Олена.

— Для Мишка? — посміхнувся Аспірин. — Щоб йому з руки було людей потрошити?

— Не треба… — Олена відвела очі. — Якби вони не зачинилися в кімнаті, він би точно роздер. У нього інстинкт.

— Дивно, що він на ментів не напав. — Аспірин закинув пельмені в киплячу воду. — Він у тебе співробітникам міліції опір не чинить?

— Я поруч була, коли вони увійшли в квартиру, — сказала Олена. — І кричала — Мишку, не бійся… Я розумію, тобі смішно…

— Мені смішно?!

— Ти не віриш у звичайну річ. А справжнього дива, яке трапилось на твоїх очах… не завважив. І не здивувався. А… він не забрав мене з собою. Він мене відпустив. Дозволив залишитися тут. І він дав мені струни! Це диво. Ще й тому диво, що воно добре.

На кухні стало тихо.

Був пізній вечір. Годину тому зачинилися двері за ментами, які проводили слідчі дії довго й прискіпливо. Зрештою Аспірин підписав протокол, і йому дозволили затерти кров на підлозі власної квартири. Прибирати взялася Олена; вона працювала ганчіркою мовчки і вміло. Передпокій і вітальня помалу втрачали подобу різарні. Килим Аспірин скотив і виніс у коридор. Не знав, що робити з диваном, але Олена ухитрилася зняти чохли з диванних подушок і заштовхати їх у пральну машину. Машина, отримавши завдання на тривале прання, катала й пережовувала червоні ганчірки, виполіскувала й знову бралася жувати. Все одно доведеться викинути, думав Аспірин, слухаючи приглушене хлюпання піни.

— А я так утомилася, що навіть радіти як слід не можу, — пробурмотіла Олена.

Аспірин дістав пельмені з окропу. Знайшов у холодильнику масло, укинув жовтий шматок до паруючих пельменних тушок:

— Смачного.

— Дякую. — У неї тремтіли ніздрі, вона справді була дуже голодна. — А ти?

— А мене нудить, — повідомив він.

Олена ні про що більше не питалася. Схилилась над тарілкою, взялася спочатку щосили дмухати, а тоді їсти. Півтора десятка пельменів зникли, не встигнувши як слід охолонути.

— Ти крові зовсім не боїшся? — упівголоса запитав Аспірин.

Дівчинка захитала головою.

— Чому? — Аспірин уперся в стіл ліктями.

— Бо я зовсім не боюся смерті, — спокійно озвалася Олена. — А ти що подумав?

Аспірин мовчав хвилини три. Олена встигла відрізати собі скибку хліба й начисто вилизати нею тарілку.

— А я що, боюся? — запитав він нарешті зовсім тихо.

— Звичайно. — Олена відкинулась на спинку стільця, блаженно перевела подих. — Ти боїшся. Тут усі бояться. Майже всі. Знають, що помруть.

— А ти?

— А я не помру. — Олена посміхнулась. — Я знаю, що всі живі. Все живе. І смерті немає. Ніде.

— Хто тобі таке сказав? Розкажи мені докладніше… Чому ти кажеш «тут»? Може, ви… там, зі своїми… товаришами… чекаєте кінця світу? І переходу в інший світ?

Олена більше не посміхалася. Взяла тарілку, віднесла до раковини, тоді повернулась і змахнула зі стола крихти.

— Там у тебе диски, — мовила, відкручуючи гарячий кран. — Я, коли прибирала, бачила… Ти багато слухаєш музику?

— На запитання старших треба відповідати, — сказав Аспірин. — Не ухиляйся. Хто цей твій… «не людина»? Сенсей? Учитель? Наставник? І що в нього за право — відпускати тебе чи не відпускати? І якою, чорт забирай, мовою ви говорили?

Олена вимила тарілку. Витягла з полиці баночку меду, поставила на стіл:

— Я зараз Мишка принесу…

— Не смій! — гримнув Аспірин.

Олена зупинилася в дверях:

— Що?

— Він весь у крові, — на тон нижче сказав Аспірин.

— Він чистий. На ньому ні цятки. Ти ж бачив.

— Я не хочу його більше бачити, — сказав Аспірин. — Зроби так, щоб він не потрапляв мені на очі. Інакше я його викину в сміттєпровід.

Олена помовчала. Ні слова не кажучи, взяла мед зі столу, ложку з посудної шухляди, кинула докірливий погляд на Аспірина й пішла з кухні.

Аспірин увімкнув телевізор. Ведучий новин молов якусь нісенітницю; Аспірин перемкнув на музичний канал, додав звук і майже одразу відчув полегшення.

Він добре знав цих хлопців. Команда була настільки непопсова, що ніяк не могла нормально розкрутитися. Лідер їх, Костя, черпав натхнення звідусюди, де погано лежало: етнічні наспіви, зіграні на глиняному свистуні в супроводі жорсткого металічного бекґраунду, в Костиному виконанні набували майже симфонічної глибини. Енергія, що лилася зі сцени в залу, купала публіку в хвилях екстазу. В «Куклабаку» команду прийняли добре, але тільки раз. Кажуть, господар, який і сам поковбасився від душі, зранку мовив щось на кшталт: «Це для маргіналів.. .»

От і прайм-тайму їм не бачити. Перша година ночі: маргінали не сплять…

Сусіди стукнули в батарею. Аспірин полічив до десяти і стишив звук. Опустив голову на долоні, майже фізично відчуваючи, як проблеми всією ваготою навалюються на основу черепа.

Минуло лише дві доби відтоді, як він підібрав у підворітті Олену Олексіївну Новоявлену Олену Олексіївну, як висловився потім її босоногий наставник.

(Один із ментів запитав між іншим, де кімната дитини. Аспірин пояснив, що дівчинка приїхала від матері всього на кілька днів, і мент тоді зізнався: його здивувало, що в домі немає ні дитячих книжок, ні речей, ні іграшок — нічого…)

Слід визнати: Аспірин сам собі нашкодив. Уперше — коли не покинув дівчинку там, де була. Удруге — коли відмовився одразу ж, без жодних пояснень, віддати її гостю в камуфляжних штанах…

Гостю, від погляду якого дзеркала вкриваються інеєм.

У вітальні раптом заревів музичний центр. «Карміна Бурана»; озвірілі сусіди забарабанили по батареї чимось важким.

— Вимкни! — гукнув Аспірин. Відповіді не було; крекчучи, він підвівся, увійшов у вітальню (аудіо-система була його гордістю, навіть на такій скаженій гучності звук майже не спотворювався) і натиснув на «стоп».

Олена спокійнісінько сиділа в кріслі й годувала свого ведмедя медом із баночки.

Сусіди й далі барабанили. Не виключено, що зараз і в двері подзвонять.

А, ось воно що. Телефон.

— Візьми слухавку, — сказав Аспірин Олені.

Вона, хоч би що, потягнулася за трубкою:

— Алло? Ні, ви туди потрапили… Я його дочка. Що? Так, це я увімкнула музику. Ні, він удома. Ні, не спить. Ну добре. Я скажу… На добраніч.

І натиснула «відбій».

— Лаються, — пробурмотіла ніби сама собі.

— Ти знаєш, котра година?

— Але ж ти телевізор вмикав?

Ведмедик лежав у неї на колінах — маленький, пухнастий, м’який і зворушливий.

СЕРЕДА

Аспірина розбудила сміттєва машина. Ревіла, гарчала, перевертаючи баки і, як завжди, промахуючись. Скреготів метал і мотор ревів так гучно, ніби у дворі йшов танковий бій. Аспірин глянув на годинника — за чверть шоста.

Минулий ранок подарував йому щасливих десять секунд, коли він вірив спросоння, що дівчинка йому наснилася. Сьогодні наркозу не відбулося — розплющуючи очі, він усе пам’ятав і все усвідомлював.

Сміттєва машина поїхала, але з відчиненої кватирки ще довго долинали смердючі вихлопи. Аспірин лежав, слухаючи шум вітру надворі, віддалений собачий гавкіт, звуки будинку, що прокидається; у сусідній кімнаті теж не спали. Він міг розрізнити рухи, дихання, м’які кроки по ламінату…

Він підвівся, намагаючись не шуміти. Двері у вітальню були причинені, але не зачинені зовсім (менти вчора виламали засув). Аспірин заглянув у щілину між дверима й одвірком.

Олена — у трусах і футболці, з радіонавушниками на голові — рухалася по кімнаті в нечутному для Аспірина ритмі. То опускалася до підлоги, то тягнулася до стелі, то починала танцювати — безшумно; її ноги злітали вище голови, Аспірин подумав, що вона, мабуть, займалася гімнастикою. А потім Олена раптом сіла на п’ятки, ткнулася чолом у підлогу і так завмерла.

Аспірин зачекав хвилину, другу. Зайшов до кімнати. Покосився на ведмедика, що сидів у кріслі серед розкиданих дисків. Вимкнув аудіосистему.

Олена не ворухнулася.

Диски попереплутувалися — Ґріґ і Ваґнер, Прокоф’єв і Моцарт. Те, що слухала Олена, виявилося Шостою симфонією Чайковського.

— Агов, — сказав Аспірин.

Дівчинка випрямилась і зняла навушники.

— Доброго ранку, — сказав Аспірин.

— Ти рано встав, — мовила Олена.

Вона виглядала зле — бліда, змарніла. Коли Аспірин уперше побачив її в підворітті, дівчинка здавалася доглянутою і здоровою.

— А ти знову хряцати, певно, хочеш?

Вона закліпала, і він раптом збагнув, що дівчинка зараз заплаче.

— Агов, — пробурмотів він, шкодуючи, що заговорив з нею і що взагалі виліз із ліжка. — Ти чого?

Кілька секунд вона стримувалася, а тоді затулила обличчя долонями, і пальці одразу змокріли.

— Ну, ну… — Він підійшов, хотів погладити її по спині, але передумав. Поплентався на кухню, зварив собі кави. З вітальні не долинало ні звуку.

Він випив каву, полічив до ста, потім ще раз полічив. Вимив горня. Повернувся у вітальню і застав дівчинку все там же, у тій самій позі, вона нечутно й гірко ридала.

Аспірин сів поруч на підлогу.

— Чого ти ревеш? Тобі погано? Мені теж. Мені дуже погано — через тебе. Але ж я не реву.

— Я х-хочу назад, — прошепотіла дівчинка, захлинаючись сльозами.

— Добре, — зрадів Аспірин. — Я тебе відвезу Куди?

Вона заревіла ще дужче.

— Дуже добре, що ти взялася за розум. — Аспірин зважився нарешті погладити її по спині. — Ти боїшся? Не бійся. Є люди, які за службовими обов’язками виручають маленьких дівчаток із біди. Розумієш? їм платять гроші за те, щоб вони допомагали. Твого сенсея посадять у в’язницю, а ти спокійно повернешся до батьків… або до бабусі… ну хтось же в тебе є?

— Ти завівся, як катеринка, — мовила дівчинка, розмазуючи вологу по щоках. — Знову те саме… Ти бачив його… Ти чув, що він сказав… І знову говориш одне й те ж… А тут скрізь смерть, жовте листя падає… мертве… І мертві люди. І ти говориш, як мертвий.

Аспірин підвівся і пішов на кухню. Подумати тільки, відсторонено сказав він сам собі. Ще позавчора я боявся скандалу, який ця мерзотниця може влаштувати. А два дні тому я, здається, переймався тим, щоб дядько Вася нічого такого про мене не подумав…

Сьогодні в нього був етер із дванадцятої до шостої. А ввечері тусовка в «Зеленій феї». Адже люди навколо живуть, як і раніше: працюють, гуляють, сплять із жінками…

Він ледве не спалив електрочайника, увімкнувши його без води. Лайнувся. Вимкнув. Порпався чомусь на полиці, розсипав мелену каву. Витяг двійко яєць із холодильника, одне впустив. Вирішив, що час опанувати себе.

— Олено! — покликав буденним голосом, ніби нічого не сталося. — Йди снідати!

Він не чекав, що вона відгукнеться, і здивувався, коли вона стала на порозі кухні: обличчя — червоне й мокре. Ведмедика судорожно притискала до грудей. Очі — чужі.

— Штани вдягни, — суворо сказав Аспірин. — Ти хоч розумієш, що так виходити до сніданку непристойно? І ще вмийся і розчешися!

Він спокійно, хазяйновито засмажив дві порції яєчні, порізав дві помідорини й цибулину, накрив на стіл. Олена повернулася — вже не така червона, вмита, з ведмедиком під пахвою.

— Отже, — сказав Аспірин, коли сніданок перейшов у чаювання, — я буду слухати, а ти розповідай мені все. Звідки ти прийшла? Навіщо? Чому тобі тут, у нас, не подобається? Чим я можу тобі допомогти? Усе розповіси, бо я мушу нарешті тебе зрозуміти. Добре?

Аспірин посміхнувся й увімкнув диктофон у себе на колінах.

Дівчинка мовчала.

— Ти казала, у вас там немає смерті, — м’яко поквапив її Аспірин. — Правда?

— Там усе інакше, — сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. — Там ніхто не боїться. Твоя музика. .. вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його — хоча й не розумієте. Тому вам подобається музика, де є цей… відблиск, відображення.

— Така музика не всім подобається, — сказав здивований Аспірин. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

За вікном погрозливо заволав кіт, що зіткнувся в палісаднику з конкурентом.

— Я не можу туди повернутись, — пробурмотіла дівчинка.

— Чому?

— Я втекла.

— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?

— Бо мені треба знайти одну людину. — Олена дивилася крізь Аспірина, ніби вираховувала дати по календарю в нього за спиною. — Мого брата. Він упав.

— Звідки?

— Ти не збагнеш, — сказала вона несподівано роздратовано. — Мій брат… загубився. Його можна вивести. Мені дали струни, щоб я його вивела. Тепер треба навчитися грати. На скрипці. Тоді я зможу знайти брата. І зумію його вивести.

— Те місце, звідки ти прийшла, —сказав Аспірин, осяяний раптовим здогадом, — це випадково не Рай?

Дівчинка дивно на нього глянула:

— Я цього не казала.

— Але мала на увазі? А твій брат — може, він пропащий ангел?

Олена дивилася у своє горня.

— Дуже добре, — сказав Аспірин, і справді задоволений. — Розкажи про свого Мишка. Що трапилося, коли прийшли ті нехороші люди? Злодії, я маю на увазі?

Йому здалося, що Олена дивиться докірливо.

— Мишко на них напав… І вони тебе не пограбували. А ти хоч би подякував.

— Спасибі, Мишку! — Настрій в Аспірина покращувався з кожною хвилиною. — А хто у тебе в Первомайську? Ти там коли-небудь бувала?

Олена не підводила очей.

— Скажи, — заохочував Аспірин.

Олена мовчала.

— Добре, останнє запитання… Той чоловік, що до нас приходив босоніж… Ти його знаєш?

— Він не чоловік.

— А хто?

— Він… ти не зрозумієш.

— Ти його боїшся?

— Тут — так. А там… я нічого не боюся. Там узагалі немає страху. Голоду теж немає, — додала вона тихо й погладила живіт. — Знаєш, я вчора так хотіла їсти…

Аспірин поспішно вимкнув диктофон. Годинник показував п’ять хвилин на дев’яту, до роботи ще кілька годин, треба швидше дізнатися, чи є в психіатричних лікарнях дитячі відділення. Гадаю, мусять бути.

— Чудово! — Він бадьоро піднявся з-за столу. — Помий поки що посуд, мені треба зателефонувати.

Він щільно зачинив двері спальні, що слугувала також і кабінетом, і увімкнув диктофон. Ця хитромудра штуковина завбільшки з губну помаду ніколи його не підводила — велика електронна пам’ять, чудова якість запису, навіть найтихіший шепіт і бурмотіння вдається потім розшифрувати.

— Ти казала, у вас там немає смерті, — сказав диктофон голосом Аспірина. — Правда?

Мовчання. Аспірин, як не вслуховувався, не міг розібрати ні звуку.

— Така музика не всім подобається, — почувся знову голос Аспірина. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

Він підніс диктофон до очей. Вимкнув його. Увімкнув наново.

— Ти казала, у вас там немає смерті. Правда?

Пауза. Тиша. Шум вітру за вікном.

— Така музика не всім подобається. І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

Пауза. Тиша. Котяче нявчання.

— Чому?

Пауза.

— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?

Аспірин натиснув кнопку «стоп». Ще залишалася, як рятівне коло, версія вузькоспрямованого запису (така функція в диктофона була, і Аспірин міг увімкнути її помилково). Але як тоді бути з шумами? Із цим котом, що нявчав?

Олена витирала стіл. Вірніше, просто терла ганчіркою — стіл давно був чистий.

— Скажи, будь ласка, — Аспірин простягнув руку з диктофоном, — раз, два, три…

— Раз, два, три, — слухняно повторила дівчинка. Аспірин увімкнув відтворення — і почув спочатку свій голос, потім голос Олени: «Раз, два, три…»

— Спасибі, — мовив він і пішов у спальню.

* * *

Увечері в «Зеленій феї» до нього підійшов редактор журналу «Мачо».

— Слухай, добре пішла твоя статейка… Ні, не про жіночий оргазм, не лести собі. Про функції.

— А, — сказав Аспірин. Місяць тому він із чистого натхнення написав для «Мачо» статтю, що називалася просто й нехитро: «Жінка: основні й супутні функції».

— Тепер потрібні листи читачів, — сказав редактор. — Причому бабів. Один лист щоб із філософією, щоб там були Бодлер і Ніцше, і щоб баба була такою собі «синьою панчохою» й називала автора жопою з вухами. Другий — від блондинки, щоб вона по ходу діла нахвалювала свої основні функції. А третій — від домогосподарки, із тих, кого ти обізвав пилососками, і щоб вона пропонувала зробити тобі мінет…

— Ти так добре все розумієш, — сказав Аспірин. — То й написав би сам.

Редактор глянув на нього з німим подивом.

— Тобі бабло хіба не потрібне? — запитав він нарешті.

Аспірин дивився на нього крізь завісу густого, осклянілого, безнадійного сп’яніння. Він пив горілку третю годину поспіль, але забуття не було — лише вагота й каламуть, як у поганому сні.

— Я взагалі гадав, що ти напишеш, — сказав редактор. — По п’ять тисяч знаків кожен аркуш, ну, від блондинки можна вісім…

— Напишу, — сказав Аспірин. — Умовив.

Редактор відійшов, усе ще запитально поглядаючи на Аспірина. Це був не перший за сьогодні питальний погляд; Аспірин геть вибивався з колії, не виходив на танцювальний майданчик, не розважав дівчат, не тусувався — сидів у кутку й цмулив горілку, вже краще взагалі було не приходити…

Саме підвівся, збираючись іти, коли в напівтемну, повиту ліанами залу ввійшла Дарка, його актуальна подруга, на двадцятисантиметрових гострих підборах.

Вона прийшла з іншої тусовки і була вже геть весела. Від неї пахло солодким і забороненим. Поволікши Аспірина в курилку, вона повисла в нього на шиї й без передмов упилася в губи. Хвилин десять вони мусолили одне одного, усе дужче й дужче заводячись і розпалюючись, потім Дарка пробурмотіла, не перестаючи цілуватися:

— Всі козли. Їдьмо до тебе.

Вони вийшли з клубу і впіймали таксі. Аспірину полегшало: уперше за ці дні він знав, чого хоче. На задньому сидінні авта було м’яко, але тісно, Дарка своїм золотим гострим підбором умудрилася подряпати вухо водію, той образився, але Аспірин пообіцяв доплатити «за шкідливість».

Уже піднімаючись до ліфта, він раптом застиг із відкритим ротом.

— Добрий вечір, Олексію, — сказала консьєржка тьотя Світлана.

Аспірин засмикав кадиком.

— Ти чого? — запитала Дарка.

Він втягнув її в ліфт.

— У мене там дочка, — сказав, задихаючись від нервового сміху.

— Що?!

— У мене вдома дочка, Олена з Первомайська… Ой, не можу…

— Обкурився? — припустила Дарка.

— Та ні, справжня дочка… Тобто, звичайно, я її вперше бачу…

— Не придурюйся. — Дарка насупилася. — А чого це в тебе килим у коридорі?

Килим так і стояв, згорнутий у рулон, біля дверей, як на почесній варті.

— Його кров’ю вчора забруднили. — Аспірин і далі реготав. — Тут таке було… Весь килим у крові…

Дарка випустила його руку. Глянула в обличчя:

— Аспірине… дах поїхав?

Аспірин натиснув на кнопку дзвінка — вперше, мабуть, за всі десять років, що квартира належала йому. За хвилину безупинного дзвоніння зсередини почувся переляканий дитячий голос:

— Хто там?

— Відчиняй, донечко, тато прийшов, маму привів. — Аспірин сміявся, аж заходився. — Нумо, відчиняй…

Повернувся ключ у дверях. Олена відступила в передпокій — вона була з голови до ніг загорнена в ковдру.

— А я думала, в тебе глюки, — протягнула Дарка. Кутики її губ опустилися, вона розглядала Олену з цікавістю й бридливістю, як павука-птахоїда. — Знаєш, Аспірине… сходжу я в сортир для розмаїтості.

І вона продефілювала по коридору в туалет.

— Хто це? — тихо запитала Олена.

— Не твоя справа, — сказав Аспірин. Сміятися він перестав, але в горлі пекло й досі. — От що, красуне… Бери ковдру, подушку, табуретку… бери й вимітайся в коридор.

— Куди?

— Пересидиш півгодинки, нічого з тобою не станеться… — Аспірин підхопив однією рукою табуретку, другою — дівчинку, поволік одне й інше за двері. — Ось тут сядь і сиди, я тебе потім заберу. Дзвінка не торкайся — уб’ю. Ясно?

Олена стиснула губи. Мовчки кивнула.

— От і добре. — Аспірин знову захихотів. — Куплю тобі морозива.

І він зачинив двері, клацнувши спочатку верхнім замком, а тоді нижнім.

З ванної виглянула Дарка:

— Проблему вирішено?

— Яку проблему, — пробурмотів Аспірин, вилазячи зі штанів, — яку, до дідька, проблему…

Підхопив вологу податливу жінку й потягнув у спальню, в купу не прибраних зранку простирадел.

ЧЕТВЕР

Він прокинувся як від ляпаса.

Годинник показував сьому. Дарка сопіла, напіввідкривши рота.

Аспірин підвівся. Обійшов квартиру. Закусивши губу, глянув у вічко…

Відчинив вхідні двері.

Олена спала на підлозі, згорнувшись клубком у ковдрі. Її лице було вкрите борозенками висохлих сліз.

* * *

— Може, приміряємо ще цю сукню? — Голос Аспірина тремтів від щедрості.

— Ні, дякую. Мені не треба.

Продавщиці, що курсували мимо стійок із дитячим одягом, поглядали на них із цікавістю. Темноволоса дама років сорока хотіла бачити мелодраму — народження нової Попелюшки. Із провінційної бідності в столичну розкіш, із бездоглядності в обійми татуся, і все їй буде по заслугах — квартира, наречений і юридична освіта. Молода фарбована блондинка віддавала перевагу кримінальним сюжетам: Аспірин в її очах був демоном-спокусником, який купує душу дитини за недорогі шмотки. На щастя, блондинку майже одразу викликали до каси, і покупці позбулися її настирливої уваги.

Доки Олена купувала панчохи, шкарпетки, білизну, Аспірин ніяковів. Потім справа дійшла до крупних покупок; при вході у відділ стояла лялька-манекен у бальній сукні з корсетом і криноліном. Аспірин глянув на ціну і вирішив, що це випробування для дірявої совісті — якраз те, що треба.

— Навіщо мені? — здивувалася Олена. — Куди я в ньому?

— Відвезеш у Первомайськ, — сказав Аспірин, усе органічніше входячи в роль. — Покажеш мамі… У школу, врешті-решт, на новорічний бал…

Темноволоса продавщиця слухала і мліла. Кутики рота в Олени піднялися:

— Ні, дякую. Мені потрібніша тепла куртка. Бо вже майже осінь, і у футболці холодно…

Намагаючись не дивитися на продавщицю, Аспірин пройшов за дівчиськом у глиб задушливого відділу, де пахло новою тканиною. Вони купили Олені осінню куртку і спортивний костюм.

— А тепер виберемо сумку, — сказав Аспірин.

— Для чого?

— Щоб речі скласти. Інакше як ти повезеш усе це в Первомайськ?

Олена нічого не сказала. Аспірин купив шкільний ранець із Вінні-Пухом і заштовхав туди куплене барахло. Олена так само мовчки закинула ранець на спину.

— До речі, — недбало завважив Аспірин, коли вони проходили повз канцелярський відділ, — тобі для школи нічого не треба? До вересня залишилося кілька тижнів, а там — перший дзвоник, усе таке… Зошити? Щоденник? Пенал?

— Я не буду ходити в школу, — сказала Олена.

— Тобто? — Аспірин украй здивувався.

— Я буду ходити в музичну. — Олена дивилася повз нього. — Мені треба вивчитися грати на скрипці. Більше мені нічого не треба.

— Так діла не буде, — сказав Аспірин і з подивом почув у своєму голосі батьківські, майже садистські нотки. — Діти повинні ходити в школу. Щодня. На півдев’ятої ранку. Ти у своєму Первомайську вчилася?

Олена мовчала. Аспірин завважив, що касирка канцелярського відділу уважно прислухається до розмови. Владним рухом узявши Олену за руку, він повів її до виходу з магазину.

У неї була м’яка безвладна долонька. Аспірин збагнув, що вперше тримає її за руку — вперше після того вечора, як привів знайду додому. Важко повірити, що минуло всього три дні.

— Уже якщо я тобі батько, — казав він, протискаючись крізь негусту юрбу, — то й відповідати за тебе повинен. Правильно? Перевіряти уроки. Ходити на збори. Карати, коли що. Такий мій батьківський обов’язок… Так що подумай: може, тобі краще повернутися в Первомайськ уже сьогодні?

Олена мовчки забралася на заднє сидіння авта.

— А тут і вокзал поруч. — Аспірин завів мотор. — Візьму тобі квиток… Дам грошей на постіль, на вечерю… То як?

— Добре б для початку пообідати, — пробурмотіла Олена.

Аспірин зітхнув, розплатився з паркувальником і вирулив зі стоянки.

П’ЯТНИЦЯ

Пізно вночі, коли сесія в «Куклабаку» втратила напругу і змінилася розслабленою туснею, до Аспірина підсів Віскас:

— Олексію, ти живий?

Аспірин увесь був цвинтар відпрацьованого адреналіну. Він вичерпав свій сьогоднішній ресурс; розмова з Віскасом була невчасною. Аспірин відкрив рота, щоб сказати йому про це, але не встиг.

— Що там за маніяк у тебе в квартирі? — неголосно запитав Віскас. — Як це він двох міцних мужиків порізав?

«А ти відкіля зна…» — хотів запитати Аспірин, але не запитав. У Віскаса була складна біографія: до «Куклабаку» він працював викидайлом у найкрутішому казино, перед тим ще десь, а до цього, кажуть, служив в органах, причому де, як і в якому чині, Аспірин не прагнув дізнатися.

— Я був в етері, — сказав він сонним нудним голосом. — Квартира на замку…

— На охорону не брав, — уточнив Віскас.

— Ну, забув, — буркнув Аспірин. — У мене тут таке… рідну маму забудеш…

І він дуже докладно, з найменшими подробицями розповів Віскасу про те, що трапилось у вівторок. Наближався ранок, клуб помалу порожнів; Віскас курив, кивав і супився.

— Тих двох на дурку перевели, — сказав після особливо довгої затяжки. — Може, вони під цим соусом закосять від статті… Хоча навряд чи. В обох уже по дві ходки є…

— Чудовисько, — Аспірин посміхнувся. — 3 лапами й пазурами. В шерсті. Ясна річ, за тими двома дурка плаче…

— Погано це, Олексію, — заклопотано сказав Віскас. — І неясно ж, зараза, звідки вітер дме… Скільки твоя хата коштує на сьогодні, цікавився?

— Е-е… — Аспірин запнувся. — В якому розумінні?

— Все одно не сходиться. — Віскас розчавив цигарку в попільниці, фільтр скорчився, як черв’як. — Дві кімнати, шістдесят метрів, будинок гарний, зате район — лайно… Через таку дрібницю серйозні люди й пальцем не поворухнуть. Ні. Не схоже. Містика якась.

— Містика, — підтвердив Аспірин. — Вітю, слухай. Якщо ти забереш від мене цю дівку й усе, що до неї додається…

— Я вас учора бачив, — сказав Віскас, закурюючи знову. — В Макдональдзі.

Аспірин осікся.

— Ти дивак. — Віскас поводив рукою, розганяючи дим. — То задушити її хочеш… то няньчишся, у Макдональдз водиш, чаєм поїш…

— Так мені її шкода, — пробурмотів Аспірин. — Бо ясно, що дитину вплутали. Змусили. А вона… нічого. Розвинута. Не по роках розвинута, я б так сказав. І музику любить.

— Себе пожалій, — жорстко сказав Віскас. — Зніми копію з її посвідчення і дай мені. Я по своїх каналах спробую… довідатись.

Дивлячись, як Вітя Сомов іде через зал — наче хазяїн по рингу, як хижак по савані, — Аспірин раптом пригадав його слова: «Я на тебе як-небудь крадіїв наведу. З виховною метою».

ПОНЕДІЛОК

У понеділок зранку зателефонувала мама. Без жодної причини. Мабуть, і справді існує такий девайс, як мамине серце, і він безвідмовно спрацьовує, коли в чада проблеми.

— Усе добре, — збрехав Аспірин, дивлячись, як Олена в навушниках розляглася на оновленому («Хімчистка вдома») дивані. — А у вас?

Його батьки жили в Лондоні вже майже десять років. Обоє працювали на Бі-Бі-Сі. Свого часу активно прилаштовували й Аспірина, але він відмовився: саме тоді мав суперову коханку, дівицю сімнадцяти років, із сімнадцятьма кульчиками в різних частинах тіла. Вона харчувалась яйцями і сирою морквою, взимку і влітку ходила в хустці монашки, спати могла лише на голій підлозі й лише головою на схід, а тому замість годинника носила на зап’ясті маленький компас. Вони з Аспірином утьопалися одне в одного з першого погляду і віддавалися любові як коти: в парку на лавочці, на пляжі в піску, на капоті чужої машини, одним словом, були щасливі на всю голову, і про жоден переїзд Аспірин не бажав і слухати…

— Усе добре, — повторив Аспірин, намагаючись, щоб голос звучав безпечно. — Ма… я от що подумав. Я тут затра… замотався зовсім, незле було би провітритися… Може, я до вас приїду?

— А що в тебе з візою? — запитала мати після паузи.

Аспірин не пам’ятав, що в нього з візою, але в нього були хороші знайомі в посольстві.

— Вирішимо, — сказав він упевнено. — Ви запрошення вишліть про всяк випадок, ага?

— Але в тебе все нормально? — запитала мати втретє.

Олена лежала на спині, примруживши очі й похитуючи головою то праворуч, то ліворуч. У музичному центрі крутився Ваґнер: «Лоенґрін», прелюдія до третього акту.

Аспірин всівся на бильце крісла. Дівчинка не розплющувала очей і взагалі, здається, не помічала його присутності. Лице її не виглядало розслабленим: Олена проробляла, очевидно, неабияку внутрішню роботу.

Аспірин пригадав, як вона підібрала на піаніно мелодію, від якої в нього ледь дах не поїхав. І ці струни, які вона не наважувалася взяти, і тоді гість у камуфляжних штанах упустив їх на підлогу…

Кутик пакета зі струнами визирав із кишені Олениної спортивної куртки. Аспірин підійшов навшпиньках, двома пальцями взявся за цей кутик…

Олена розплющила очі. Її рука вже тримала Аспірина за зап’ястя: боляче й чіпко.

— Відпусти, — сказав він різко.

Вона випустила його руку. Накрила долонею струни, глибше заховала в кишеню. Зняла навушники:

— Навіщо ти це робиш?

— Що?

— Навіщо ти поліз?

— Хотів перевірити, чи ти геть вирубалася, чи ще щось сприймаєш. — Аспірин посміхнувся. — Розляглася, як зомбі в нірвані… Може, тобі Катю Лель поставити?

— Не треба мені Катю Лель. — Олена знову насунула на голову навушники. — Будь ласка, не заважай мені.

— Так?!

Аспірин вимкнув музичний центр. Став перед диваном, уперши руки в боки:

— Не заважати, так? Ще чого? Посуд не митий, вдома їсти нічого, хліб запліснявів… Ану біжи в магазин!

Не кажучи ні слова, Олена встала й пішла в передпокій. Аспірин потягнувся слідом:

— Три дні поспіль дупою диван протираєш, юний Моцарт, блін… Сподобалося, так? Зручно в тата на шиї?

— Що купити? — безсторонньо поцікавилася Олена, взуваючи кросівки.

— Ти господиня, тобі видніше! М’ясо якесь має бути в домі, овочі… ось тобі гроші, решту принесеш.

Він замкнув за нею двері й перевів подих. Ось, виходить, як. І так можна. Побачимо…

Він вийшов на кухню й одразу ж побачив Мишка, що розсівся на стільці. Пластмасові очі дивилися поверх Аспіринової голови.

Аспірин вилаявся. Плюшевий ведмідь, як і слід було очікувати, залишився до лайки байдужим. Аспірин простягнув руку, бажаючи взяти іграшку й роздивитися уважніше, але в останній момент засумнівався. Він уже готовий був проявити легкодухість, коли задзвонив телефон і позбавив його вибору.

Телефонував Віскас, і був він у чудовому настрої.

— Кальченко Любов Віталіївна таки мешкає в місті Первомайську, і вона, між іншим, заміжня. Так що твоя крихітка змилася від вітчима, швидше за все, або просто захотіла легких канікул… Моя тобі порада: дай їй грошей, посади на потяг і — вперед.

— А якщо вона не захоче?

— Тобто як не захоче? Ременем по дупі, і не мороч мені більше голови!

Аспірин мляво подякував Віскасу за допомогу. Вітя Сомов радше повірив би в плюшевого ведмедя-вбивцю, ніж у той банальний факт, що Аспірин ніколи не спав у Криму ні з якою Любою… Втім, тепер він і сам не був певен у цьому. Більше десяти років минуло — він тоді був молодий, легкий на підйом, міг змотатися в Крим просто так, на вихідні, жити в наметі, харчуватися рапанами й мідіями, а навколо ходили табунами веселі дівчата з довгими засмаглими ногами…

Аспірин зітхнув, раптом відчувши себе старим. Юність давно минула; тепер його в намет і калачем не заманиш, подавай номер люкс із усіма зручностями. Може, Віскас і має рацію, може, й була Люба… Аспірин колись читав у якомусь журналі, що дітей, які народилися в результаті курортних романів, у лікарнях називають пролісками — вони з’являються на світ ранньою весною.

Цікаво, коли в Олени день народження?

Він поліз у ящик стола і витяг запаяне в ламінат посвідчення. П’ятнадцятого березня. Он воно що.

У квартирі стемніло. Там, надворі, знову йшов заливний дощ. Аспірин сидів на дивані й посміхався: ну його все на фіґ, досить ребусів. Нехай буде Люба. Нехай буде Крим. Нехай у нього буде позашлюбна дочка, добре, переконали. Цей босоногий — її вітчим-албанець. Чому албанець? А фіґ його зна, не наша справа. Диктофон? Зламався або заглючив. Мишко? Аспірин нервово засміявся. Дуже любить мед Мишко, а чому — не зна ніхто… Ні-ні, нехай Віскас має рацію: вона його позашлюбна дочка, у неї в сім’ї проблеми, їй захотілося легких канікул. То що ж, новоявлений татусю? У Мак-Дональдз він її зводив, завтра поведе ще в зоопарк. Якщо зайде мова про аліменти, нічого страшного, він відрахує її матінці — від офіційної зарплати, звісно… Ну, буде надсилати подарунки на свята. Коли-небудь купить путівку в санаторій. Люба заміжня, отже, влаштована.

Усе ще посміхаючись, він знову пішов на кухню: хотілося кави під цигарку. Він потягнувся до чайника — і завмер.

Мишка на стільці не було.

Аспірин нагнувся, сподіваючись — дуже сподіваючись — побачити ведмедика під стільцем на підлозі. Але й там не було нічого, крім хлібних крихт.

Блін, сказав сам собі Аспірин. У квартиру ніхто не заходив. Чи заходив?..

Він швидко пройшовся по кімнатах, заглянув у ванну, в туалет, на балкон. Проклинаючи все на світі, поліз під ліжко, відчинив шафу-купе в передпокої. Ніде не було й сліду чужої присутності, але ведмедя також не було, от у чому заковика, таж Аспірин, сидячи у вітальні, ніяк не міг пропустити повернення Олени…

У якої до того ж немає ключа.

Дощ надворі все лив і лив. У домі стало так темно, що довелося увімкнути світло.

Я ж його бачив, усоте казав собі Аспірин. Я ще хотів його взяти… І тут подзвонив Віскас…

Він обнишпорив кухню, заглядаючи навіть у навісні шафи. Ведмедика не було. У спальні ляснула кватирка — Аспірин підстрибнув.

— Хто тут?

Йому причулися кроки у вітальні. Виявилося, що поривом вітру протягнуло по підлозі поліетиленовий пакет.

Він став навшпиньки й сунув руку по пістолет.

І одразу ж, скрикнувши, відсмикнув її — пальці наткнулися на м’яке, ворсисте. Ведмедик лежав на шафі, плюшевим тільцем перекриваючи доступ до пістолета, — але як, чорт забирай, він міг там опинитися?!

Аспірин заледве опанував себе. Витяг із комори трубу від пилососа, піддів ведмедика і скинув на підлогу. Той упав легко й беззвучно, як і належиться м’якій іграшці. Не зводячи з нього очей, Аспірин пошукав рукою на шафі. Є! Принаймні ствол був на місці. Аспірин на мить побачив себе в дзеркалі — блідий неголений чолов’яга цілиться з «Макарова» у плюшеву іграшку…

Він знову вилаявся. Не випускаючи зброї, пішов на кухню і все-таки зварив собі кави. Закурив. Дим не бажав витягатися в кватирку і сизою хмарою кружляв над столом.

Тільки вернися мені додому, думав Аспірин. Ти мені за все відплатиш. Або ти вгамуєш свого ведмедя, — засмучений Аспірин думав у цей момент про Мишка, як дорослі зазвичай про іграшки не думають, — або забирайтеся обоє… До дідька, до диявола, у Первомайськ…

Дощ послабшав. Олена не поверталася.

Відтоді, як вона пішла, минуло вже хвилин п’ятдесят. Магазин і ринок поруч, черг ніяких немає, давно час їй повернутися.

Перечікує дощ? Тоді все одно час: он по бляшаних дашках уже не так молотить, по калюжах розходяться поодинокі кола, ось-ось вигляне сонце…

Де вона? Що вона собі дозволяє?

За півгодини Аспірин накинув куртку і нервово глянув на ведмедика, який усе ще валявся на підлозі в передпокої. Привиділось: повертається він назад, відчиняє двері своїм ключем, а назустріч йому…

Струсив головою. Захотілося футбольнути ведмедя так, щоб полетів у кімнату, під ліжко. Невже побоїться?!

Аспірин удихнув глибше — і вдарив.

Ведмідь перевернувся в повітрі, влетів у відчинені двері, вдарився об спинку ліжка і так і залишився лежати, уткнувшись мордою в підлогу.

* * *

Консьєрж дядя Вася бачив, як Олена виходила з дому — півтори години тому.

Дощ припинився, але надворі було холодно й вогко. Аспірин поблукав по базару, зайшов у магазин, та Олени, звісно, не знайшов.

А може, вона взяла ці гроші й пішла в кіно? Або в Луна-парк? Або в той же Мак-Дональдз, де їй у четвер так сподобалося?

Ясна річ. Адже Аспірин її скривдив, не дав слухати, уявіть собі, «Лоенґріна». Відібрали в немовляти цукерочку… Тепер вона сердиться на нього і просто швендяє по місту.

Аспірин зазирнув у під’їзд сусідньої дев’ятиповерхівки. Будинок був старий, із недоброю славою, кодовий замок на дверях давно зламався, і полагодити його було нікому. Перехняблені поштові скриньки безсило роззявляли залізні пащеки, навколо валялися барвистою купою рекламні листівки, було темно й смерділо сечею. Аспірина пересмикнуло. Віскас має рацію: район у нас поганий…

Він вийшов, постояв, зітхнув і рушив додому. І, вже минаючи дев’ятиповерхівку, чомусь повернувся і перевірив другий під’їзд.

Олена сиділа навпочіпки, притулившись спиною до стіни, низько опустивши голову.

— Ти чого?!

Вона стрибнула, ніби збираючись повиснути в нього на шиї, але в останню мить посоромилася, відсторонилася, взяла його за руку:

— Вони… все забрали. Ти вибач. Я нічого не встигла купити.

І розревілася.

* * *

Вона зайшла в під’їзд дев’ятиповерхівки, щоб перечекати дощ, і зустріла там трьох пацанів років по чотирнадцять. Пацани спочатку спитали закурити, потім зажадали грошей, а потім, захмелівши від її страху та власної безкарності, взялися обшукувати жертву. Був робочий день, у під’їзді нікого, пенсіонери сиділи по квартирах, налякані дощем. Пацани відібрали всі гроші, потім намацали в кишені куртки струни; тоді Олена ніби отямилась і стала відбиватися не на життя, а на смерть. Поверхом вище відчинилися двері; пацани втекли, на прощання наказавши сидіти і не смикатись, бо буде гірше…

— Із самого початку треба було битися! — Аспірин ходив по кухні, попіл його цигарки падав на підлогу, на стіл, на підвіконня. — Кричати треба було, ці щенята бояться галасу!

— У мене спочатку голос пропав. А потім вони мені рот затиснули. — Олена, здається, тамувала нудоту. — Рукою.

— Побачу — вб’ю, — пообіцяв Аспірин, стискаючи кулаки. — Якщо ти впізнаєш когось із них, якщо тільки побачиш і впізнаєш… одразу мені скажи. Ясно?

Олена кивнула.

Навколішках у неї сидів Мишко. Вона судорожно гладила його по голові, по морді, по пластмасових очах. Аспірин раптом подумав: а що, якби Мишко був там, у під’їзді, з нею?

Уявилися поштові скриньки, заляпані кров’ю аж під стелю. Аспірин замружився і струснув головою:

— Слухай, а я думав, що ти крута. Я думав, ти нічого не боїшся… крім цього свого босого чмура.

— Я боюся, — тихо призналася Олена. — Я боюся з кожним днем усе дужче. Мені… не вірилося, що тут так страшно, як він казав. А він ніколи не бреше.

Аспірин утопив цигарку в недопитій склянці чаю.

— Моя тобі порада: повертайся до себе, поки не пізно. Якщо ти будеш лякатися кожного шмаркача в темному закутку, тобі й справді нічого тут робити. Шмаркача треба бити кулаком у рильце, ногою — по яйцях, і кричати щодуху, і тікати…

Аспірин осікся. Йому раптом подумалося: а якби в нього справді була дочка, чи порадив би він їй те ж саме? Чи ходив би, не відстаючи ні на крок, у школу, зі школи, і трусився б, ні на мить не випускаючи з очей?

І як їм живеться, сучасним батькам?

ВІВТОРОК

— Доброго ранку, мої дорогі! І знову вівторок, нікуди не дінешся, він завжди буває після понеділка і дарує надію на майбутню середу… Але «Лапа-Радіо» з вами! У нас довгі лапи, ми зібрали на одній хвилі найлегшу, найбезтурботнішу, найкомфортнішу музику, а отже, влаштовуйтеся зручніше у ваших офісних стільцях, забудьте про проблеми, розкрийте вуха і слухайте, слухайте, а якщо матимете бажання поспілкуватися, телефонуйте або надсилайте повідомлення, з десятої до пів на одинадцяту у нас в етері програма «Привселюдне зізнання», отож ви можете зізнаватися буквально в усьому: що ви в дитинстві вкрали цукерку, що ви боїтеся мишей… Нарешті, ви можете зізнаватися в коханні своєму благовірному, або неблаговірному, або сусіду, або однокласнику, фізкультурнику, біологічці, кому завгодно, головне — пам’ятайте, що життя прекрасне і всі вас люблять, «Лапа-Радіо» любить вас… Слухайте і набирайте телефонний номер, а раптом вам пощастить!

Аспірин замовк, відкинувся на спинку стільця, витер губи паперовою серветкою. Коли він базікав довго й емоційно, з рота летіла слина, і він нічого не міг із цим удіяти. Почасти через це провалилася його давня спроба вести ранкову програму на музичному телеканалі… Втім, ні, не через це. Просто керівництву не сподобалася його прогресивна манера освіжати бесіду матірним слівцем. Причому керівництво, коли дратувалося, саме вживало таких слівець, яких навіть Аспірин ніколи не чув.

За роки роботи він виробив у мозку декілька звукових доріжок. На одній зараз звучала середньостатистична пісенька, біла замазка, якою замазують вуха і назавжди заліплюють спромогу до сприйняття нестандарту Інша, основна Аспіринова доріжка була залита стерильною тишею, яка буває тільки в звукоізольованому помешканні. Хоча ні, вночі на дачі теж буває. Але Аспірин так давно не прокидався вночі на дачі…

Йому зовсім не хотілося виходити — хотілося сидіти, ні про що не думати, слухати тишу, згадувати сьогоднішній сон, придумувати йому все нові деталі: начебто вони з Оленою сідають у літак, що летить за океан, в Америку або Канаду, і за мить до закриття люків Аспірин раптом вибирається назовні й каже стюардесі, що роздумав летіти.

Навряд чи таке можливо. Виліт затримають, будуть перевіряти багаж, будуть перевіряти самого Аспірина, і ефект раптовості пропаде. Він же неспроможний вибратися з літака, що злітає, через отвір для шасі, як Сталлоне… Чи в тому фільмі був Шварценеґґер?

За скляним віконцем студії режисерка Юля говорила з кимось по телефону. Аспірин трохи вмів читати по губах. Ось і зараз він побачив, як Юля сказала: залишайтеся на лінії. І кивнула Аспірину: є, мовляв, дзвінок…

Можна посадити Олену в поїзд, як радив Віскас. Але ж вона не сяде своєю волею. Гра «дочки-татусі», в яку повірив Вітя Сомов, у яку сам Аспірин ледь не повірив… цю гру Олена показує винятково для сторонніх. З Аспірином вона гранично відверта: прийшла з іншого світу, шукаю брата, доки не знайду, про спокій і не мрій. Крапка.

Можна утекти в Лондон. Це обертається фінансовими втратами і, що найгірше, підривом репутації. Аспірин, звичайно, чудовий, розкручений і успішний, але й не таких улюбленців забували за місяць… І як же пояснити самому собі — хто змусив його зриватися з місця, кидати роботу, змінювати звичний спосіб життя?

— Аспірине, — почувся Юлин голос у динаміку, — ти не спиш? За двадцять секунд включаємося.

— Ага, — сказав він неуважно.

Винаймати квартиру в Лондоні — занадто дорого для нього, принаймні доки не влаштується на роботу. Отже, доведеться якийсь час жити з батьками, які зовсім не бажають пам’ятати, що йому тридцять чотири роки, а не чотирнадцять. Не мати дому, куди можна за найменшого бажання привести бабу, — це, знаєте, принизливо…

— Отже, мої дорогі, тут у нас є дзвіночок… Як вас звуть? Ніна, Ніночка, комсомолка, спортсменка. .. То в чому ж ви хочете зізнатися, Ніно?

Може, все-таки з’їздити в Первомайськ? Відшукати цю жінку, Любу Кальченко, і з’ясувати для себе, було чи не було. І, до речі, дізнатися, хто такий Оленин вітчим. Албанець? Чи гагауз? Чи з якої-не-будь усіма забутої нацменшини, але береже рідну мову й ходить, за традицією, босоніж…

— Так, дуже добре, Любо… Тобто Ніно… Рідне ПТУ, напевно, розчулене вашим зізнанням у любові… До речі, ви ніколи не бували в Первомайську? Ні? Шкода, таке миле місто… Добре, тепер ми слухаємо Шер і розслабляємося, думаючи про гарний…

Дурня йому лізе в голову. Не складаються між собою детальки. І Мишко цей, що знищив, за словами Олени, собаку і покалічив невдатних крадіїв… Трансформер. Ведмедик-ікс. Хрін із ним, з ведмедиком, а от що за пісеньку грала Олена того найпершого дня? Коли розбилася на клавіатурі порцелянова лялька? Коли Аспірин ледь не обніматися до неї поліз…

Розслабляємося і думаємо про хороше.

Звичайно, можна зірватися і їхати в Первомайськ. .. але й козі ясно, що користі з цього не буде. Тут уже не здирництвом пахне і не квартирною аферою. Має рацію Віскас, ой має: зле це. Кепські справи. Схоже на психічну атаку… класичне марення: інопланетяни мене переслідують, ЦРУ мене опромінює опромінювачами, модифікують свідомість, підсаджують у підкірку ірраціональні глюки…

— Аспірине, ти сьогодні якийсь прибацаний, — заклопотано сказав динамік. — Включайся!

Він ковтнув кави, утер губи і поправив навушники:

— …Робочий день набирає обертів, хтось ходить, хтось їздить, хтось просто сидить в офісі й знічев’я пише френдам у «Живі журнали»… Життя біжить своєю чергою, скрізь, навіть у божевільні… Це жарт, якщо хто не збагнув. На «Радіо» півгодини привселюдних зізнань, вірніше, вже залишилося всього вісімнадцять хвилин… і в нас є дзвіночок…

* * *

Він сів у авто і зателефонував Дарці. Минув майже тиждень, як вони бачилися востаннє — і розсталися тоді по-дурному, в коридорі спала на підлозі Олена, Аспірин почувався зле, тріщала голова, здається, вони з Даркою злегка полаялись…

— А, це ти, — сказала Дарка в слухавці, і з її голосу Аспірин збагнув: не вигорить. Сьогодні нічого не буде. Дарка не в гуморі.

— Що ти робиш сьогодні увечері? — запитав він просто так, за інерцією, наперед знаючи, що почує у відповідь.

— Іду в баню, — зі смішком сказала Дарка. — З дівками. А що?

— Я нудьгую, — сказав Аспірин.

— Не нудьгуй. — Дарка голосно позіхнула. — Знаєш що? Йди ти теж. У баню.

І слухавка забібікала гудками.

Аспірин довго сидів у машині, набундючившись, поклавши лікті на кермо. З Даркою їх пов’язувало майже півроку безхмарних необов’язкових стосунків. Ясно, що рано чи пізно цей романчик себе б вичерпав — «усе коли-небудь закінчується», як справедливо співається в колись популярній пісні. Але щоб отак…

Цій маленькій гидоті, ким би вона не була, знадобилося лише тиждень, аби вщент розбити особисте життя Аспірина. І він сидить тепер як обпльований. Дарка його, бачте, послала… І хто вона така, ця Дарка?!

Насуплений як хмара, Аспірин завів мотор. Він поїхав у ЖЕК — там, у бетонному підвалі, схожому на катівні Лук’янівки, розташувалася дитяча кімната міліції.

* * *

— Це не наша компетенція, — сказала жінка у формі. — Займатися дитиною, що не вчинила правопорушення, ми не маємо права.

— Тобто треба дочекатися, коли недолітка когось заріже? — похмуро запитав Аспірин.

Інспекторка, досі байдужа, тепер глянула на нього вороже:

— Ми робимо, що можемо. Знаєте, скільки у нас бомжат? А у вашому випадку, наскільки я розумію, дівчинку не на вулицю викинули?

— Але ж ви можете принаймні перевірити, чи не в розшуку ця дівчинка? Може, десь батьки сивіють, а вона сіла на потяг — і шасть…

Аспірин говорив і згадував чистенькі шкарпеточки в червону смужку— такими він побачив їх, коли Олена вперше роззувалася в передпокої.

Напрасована нова футболка. І ні копійки грошей. Якщо вона приїхала, то не потягом.

Інспекторка увімкнула допотопний комп’ютер. Аспірин чекав.

— Гримальська Олена Олексіївна не в розшуку, — сказала інспекторка.

— Може, це вигадане ім’я. Може, її звуть інакше. Інспекторка зітхнула. Їй дуже не подобався Аспірин.

— У нас у коридорі на щиті фотографії зниклих, бачили? Шукайте серед них свою. Якщо немає, нічим не можемо допомогти.

—А якщо я напишу заяву, що вона в мене… — Аспірин зам’явся, — ну, що вона… вкрала в мене щось, вона неповнолітній правопорушник. Що тоді?

Очі інспекторки в цей момент нагадали Аспірину очі Мишка — такий же пластмасовий погляд.

ЧЕТВЕР

День був похмурий, і вже о восьмій довелося увімкнути фари.

— З вами «Лапа-Радіо», — воркотала в динаміках Танька Поліщук, із якою Аспірин якось переспав. — Ми з вами, ви з нами, всі ми разом цього літнього вечора, а вечір — найкращий час для відпочинку і мрії, нумо ж разом помріємо про те, що чекає нас в останні літні дні, адже серпень — це вечір літа, а вересень — ранок осені, ранок змінює вечір, і так буде завжди…

Аспірин звернув із шосе на ґрунтову дорогу. Стемніло, він увімкнув дальнє світло. Дорога від дощів розкисла, у вибоїнах стояла вода. Кобура пістолета муляла й дратувала. Ну що вдієш, не ковбой він, туго набитий гаманець чи кредитна картка дають сучасному чоловікові значно більше впевненості, ніж сумнівний ствол під пахвою. На жаль, у справі, яка привела Аспірина увечері в темний ліс, ні гаманець, ні кредитка не могли допомогти.

— Далі треба пішки, — сказав він Олені. — Не проїдемо, загрузнемо. Бачиш, яка дорога?

— Що ж ми, машину покинемо? — запитала Олена здивовано. — І речі?

— Звичайно, ні. — Аспірин імпровізував на ходу. — Нам треба дійти до сторожки. Там знайомий лісник, у нього є трактор. Він трактором підхопить машину й привезе до дач. А ми тим часом уже будемо пити чай і слухати музику…

Про музику він додав для того, щоб Олена скоріше послухалася. Іншій дитині, мабуть, треба було пообіцяти телевізор із каналом «Фокс Кідз».

— Темно, — сказала Олена. — І буде дощ.

— Нічого, йти недовго.

— Я візьму Мишка. Відчини багажник.

— Не треба, — сказав Аспірин, мабуть, занадто поспішно. — Якщо піде дощ, він же геть змокне!

Як не дивно, аргумент подіяв. Олена не спитала, чи не змокнуть вони з Аспірином, і як щодо плащів, і як щодо парасольок, — вона просто пішла за ним по дорозі, й авто з вимкненими фарами незабаром зникло з очей.

Аспірин світив ліхтарем під ноги. Дорога справді була погана: довелося йти по узбіччю, по мокрій траві, розсуваючи перед собою гілки й розганяючи полчища комарів.

— Крізь джинси не прокусить, — бурмотів Аспірин. — Тебе комарі люблять? Яка в тебе група крові?

— Не знаю.

— Погано, треба знати…

— Довго ще?

Попереду було темно, й позаду було темно, і, крім шелесту гілок та скрипу стовбурів, нічого не було чутно.

— Прийшли, — сказав Аспірин і обернувся.

Олена стояла, мерзлякувато зіщулившись, заховавши руки глибоко в кишені куртки. Смужки-світловідбивачі, нашиті на рукавах, спалахнули білим, коли Аспірин спрямував на Олену промінь ліхтарика. «Як тоді, у підворітті…»

— От що, подруго, — мовив він, силкуючись, аби голос не тремтів. — Зараз ти скажеш мені правду. Хто ти, звідки взялася і що тобі від мене треба. А якщо не скажеш — я тебе прив’яжу до дерева й покину. Місце тут глухе…

Олена мовчала. Аспірин посвітив їй ліхтариком просто в очі. Вона замружилася й прикрила лице долонею; тих хлопців у під’їзді вона боялася більше, подумав Аспірин і розлютився.

— У мене пістолет. — Він сунув руку за пазуху. — Зараз почався сезон полювання, і якщо з дороги почують постріли, нічого такого не подумають. А я закидаю тебе листям і так залишу. І всім, хто запитає, скажу, що ти поїхала додому, у Первомайськ. Вони повірять.

Олена мовчала. Від її презирливого спокою хто завгодно міг би збожеволіти.

— Тебе ніхто не буде шукати! — вигукнув Аспірин. — Чи будуть? Хто?

Дівчисько дивилося на нього крізь пальці. Він не міг однозначно витлумачити вираз її очей, але точно розумів одне: це не страх. Вона його не боїться. Вона його має за ніщо. Вважає балабоном… боягузом… як вона тоді сказала — «боягуз і зрадник»?!

Він схопив її за комір. Притягнув до себе:

— Ти не з Первомайська. Ну, говори!

— Відпусти мене.

Він затрусив її так, аж куртка затріщала. Слід було в жодному разі не думати про тих хлопців, що знущалися з Олени в під’їзді; навпаки — слід пригадати зараз усе найбридкіше, що було з нею пов’язано. Її погрози… «змушував роздягатися догола»… Підроблена фотографія, що збила Віскаса з пантелику…

— Ти будеш говорити чи ні?!

Мовчання. Якоїсь божевільної миті Аспірин подумав: а якщо й справді лишити її тут, під листям, назавжди?!

— Я тебе змушу говорити, — гарикнув він, підносячи ліхтар перед саме її обличчя. — Хто ти така?

— Я тобі казала.

— Ти брехала!

— Ні.

— Ти брехала! — Він затрусив нею щодуху. — Не прикидайся блаженною — ти прекрасно тямиш! Хто тебе підіслав?

— Ніхто! Ти сам мене привів до себе додому! Сам!

Вона мала рацію. Аспірину хотілося щосили вмазати ліхтарем по цій нахабній пиці.

— І ти мене не захотів віддавати — сам!

Аспірин помилився — вона аж ніяк не була спокійною. Вона теж кричала, їй теж хотілося зараз його вбити.

— Я тебе пожалів, дурепо! — Він припечатав її до стовбура найближчої сосни. — А тепер себе жалію! І хай вона западеться, моя доброта. Що мені, все життя розплачуватися?!

— Відпусти, боляче, дурню!

Лівою рукою він схопив її за тонке горло, правою підніс ближче ліхтар.

— Отже, так, — сказав майже пошепки. — Кажи, як тебе позбутися. Що зробити, щоб ти забралася? Що зробити, щоб ти відчепилася від мене, малявко?

— Ти боягуз і зрадник, — відповіла вона теж пошепки, вже не мружачись від світла, дивлячись йому просто в очі. — Боягуз і зрадник. Ти брешеш, що пожалів мене. І ти ніколи не був добрим. Ти…

Вона замовкла. Аспірин побачив, як розширюються її зіниці. Й за секунду почув тріск гілок, усе ближче і дужче. Земля ритмічно здригалася…

Він відпустив дівчисько й вихопив пістолет. Руки тремтіли; стрибучий ліхтар освітив стовбури обабіч дороги, низько схилені гілки й темну розмиту тінь, що мчала на Аспірина зі швидкістю експреса.

Він закричав і вистрілив. Ще раз. І ще.

* * *

Він розплющив очі, було геть темно.

Здається, в нього не було правого вуха.

Він підняв руку, заледве дотягнувся до голови. Вухо все-таки було, але надто велике і в чомусь густому й липкому.

Пістолет!

Він засмикався, вперся руками в землю, намагаючись піднятися — і сам собі нагадав жука, що перевернувся на спину.

Білий круг осліпив. Аспірин замружився, але круг не пропав, лише зробився темно-червоним, як вистигаюча зірка.

— Вставай, — сказав тонкий тремтливий голос. — Уставай… Ану підводься!

Пістолета не було. Аспірин марно обмацував руками мокру траву.

— Підводься, а то застрелю! Зараз сезон полювання… І ніхто нічого не подумає!

У голосі дівчиська була така ненависть, що Аспірин здригнувся.

Він піднявся рачки. Паморочилася голова, і він усе ще нічого не бачив. Перед очима плили червоні плями. Дівчисько, здається, стояло поруч, світило в очі ліхтарем.

— Ти стріляв у Мишка.

Аспірин, крекчучи, прихилився до соснового стовбура. Вухо горіло, боліло плече. І було неясно, чи зможе він підвестися.

— Вставай!

Він пригадав тінь, що мчить у просвітку між деревами. І збагнув: усе, пропали відмовки. Не задурить собі голову Первомайськом, легкими канікулами, дивними збігами й пристайностями дивовиж, не заллє коньяком тріщину, що розверзлася зараз між Аспірином і всім нормальним світом. Світом, де панує здоровий глузд.

— Уставай, — сказала Олена. — Ходімо до машини.

Він усе-таки випрямився й підвівся, тримаючись за дерево.

— Якщо тільки смикнешся, Мишко тебе вб’є.

Він повернувся й пішов дорогою — слідом за своєю чорною кульгавою тінню. Олена йшла позаду і світила йому в спину. Тінь Аспірина сунула головою вперед, затуляла собою обидві зарослі колії, по боках висвічувалися густо сплетені гілки.

Іноді він повертав голову — йому здавалося, що в нетрях хруснув сучок. Він боявся побачити поруч світло-коричневу тінь. І він не бачив — у лісі було порожньо й тихо, ледь чутно шелестів по листю дрібний дощ. Іноді його краплі спалахували під променем ліхтарика, як метеорити.

Авто стояло там, де його покинули. Аспірин побачив спочатку капот і ліве крило. Бічне скло тріснуло. Аспірин підійшов ближче — і ледь не впав знову.

Багажник був розкритий зсередини, як консервна бляшанка. Стовбурчилися зім’яті, де-не-де надірвані краї.

Аспірин стояв довго, хвилини три, й дивився. Дощ припустив дужче.

— Відпусти мене, — сказав нарешті Аспірин.

— Ти стріляв у Мишка, і я ніколи тобі цього не пробачу.

Він повернув голову й побачив, що плюшевий ведмедик лежить у неї на руках і де-не-де з нього стирчить вата.

— Я нічого тобі не зробив, — сказав Аспірин. — Я… тільки якось тебе пожалів. Випадково.

— Випадково, — повторила Олена чужим відстороненим голосом. — Нічого не змінити. Тепер ти будеш робити те, що скажу я, або помреш.

* * *

О пів на першу ночі вони в’їхали у двір. Аспірин покинув авто під вікнами, чого не дозволяв собі ніколи, нізащо в світі. Утім, машина з розпанаханим багажником уже не була такою цінною.

Консьєржка тьотя Світлана зойкнула і відсахнулася.

— Аварія? Олексію, аварія, так?!

— Так, — сказав Аспірин, прикриваючи долонею лице.

— Занесло і врізалися в стовпа, — ясним голосом повідомила Олена.

У квартирі вона перш за все виклала на кухонний стіл пістолет.

— Заховай, — сказала з бридливістю.

Аспірин замкнувся у ванній. Довго розглядав себе. На лівій щоці кровоточили чотири зарубки-подряпини. Ще одна подряпина на шиї — довга, але неглибока. Вухо роздулося. Круг ока наливався синець. На плечі кровоточило садно. Все це були суцільні дрібниці, якщо пригадати долю невдатних крадіїв…

— Не плач. Я знаю, тобі зле. Але я з тобою. Все буде добре…

Він відчинив двері ванної.

Олена сиділа на кухні, на колінах у неї лежав ведмідь, у руці була голка з ниткою. Олена шила зосереджено, як хірург, ласкаво приказуючи:

— Потерпи. Нічого не буде помітно. Я добре зашию. І сліду не залишиться.

Аспірина пересмикнуло. Він знову замкнувся і сів на край ванної.

Однаково, хто вона така, відьма чи пришелиця з космосу. Однаково, що воно таке — перевертень чи кіборг-трансформер. Аспірину тепер треба тікати, тікати так, щоб аж п’яти блимали, але тільки неясно, чи далеко він зможе втекти…

Хвилин за п’ятнадцять у двері постукали.

— Чого? — запитав Аспірин.

— Мені треба помитися, — сказала Олена. — Пусти мене, будь ласка.

— А якщо не пущу? Він виламає двері?

— Якщо не впустиш, я вмиюся на кухні, — сказала Олена після паузи. — Мені не так багато від тебе треба. Не тремти.

— Я тремчу?!

Він відчинив двері. Олена стояла перед ним — мокра, брудна, жалюгідна, із невблаганним блиском у блакитних очах. Мишко, відпочиваючи в неї на руках, дивився пластмасовими очима.

— Мийся, — сказав Аспірин крізь зуби. — Щоб тебе змило.

Олена не відповіла.

Аспірин знайшов у барі пляшку вірменського коньяку, страшенно дорогого, припасеного на свято. Відкоркував і ковтнув. Видалося мало; він ліг, забруднюючи простирадло кров’ю, яка все ще сочилася. Ковтнув іще.

Подумалося: а може, зжерти пачку снодійного, заковтати коньяком і — буль у ліжечко?

— Щоб тебе змило в каналізацію до чортів собачих, — сказав він, слухаючи шум води у ванній. — Дочекаєшся, що я спалю хату разом із твоїм… Хата застрахована… а він — ні!

Він засміявся, задоволений такою вдалою думкою. Уявив, як обливає дім ізсередини бензином, кидає сірника й іде, замкнувши зовні броньовані двері…

…І як ці двері зносяться з петель — ізсередини. Ні, так не піде, треба одразу— потужним вибухом…

Згадався мертвий собака в підворітті. От саме так — розірвати навпіл…

Він підвівся, поліз у письмовий стіл, знайшов свій закордонний паспорт. Візу треба робити наново.

За великого скупчення людей ця тварюка не зважиться на нього напасти. А якщо зважиться — будуть свідки. Тоді Аспірина не запроторять у божевільню, якщо він розповість усю правду…

Всю правду?

Морщачись, долаючи біль, він сів до столу й увімкнув ноутбук.

П’ЯТНИЦЯ

Він не знав, спала Олена цієї ночі чи ні. О пів на четверту ранку, коли він вирішив випити кави, на кухні не було нікого — і це геть доречно, бо перебувати в одному приміщенні з двома украй неприємними тварюками Аспірин не бажав.

Він наповнив термос і відніс до себе в спальню-кабінет — щоб куштувати без відриву від виробництва. Він наливав у горня кави і розбавляв коньяком, надпивав — і розбавляв знову, надпивав ще — доливав коньяку, і так доти, доки в горняті майже не залишалося кави. Тоді Аспірин доливав із термоса, надпивав і доливав, доки відсотковий уміст коньяку не зменшувався катастрофічно й Аспірину ставало холодно. Він тремтів — від кави, чи від стресу, а може, з натхнення. До шостої години текст був готовий — величезна, майже на авторський аркуш, сповідь такого собі Олексія Г., якого переслідують інфернальна дівчинка та ведмідь-убивця. Доведений до відчаю, він здогадувався, що йому ніхто не повірить, і тому не повідомляв редакції своє справжнє ім’я — боявся, що сусіди дізнаються й назвуть божевільним…

Аспірин перечитав статтю, виправив декілька слів і залишився дуже задоволений собою: професіоналізм, трах-тарарах, не проп’єш. Допив рештки кави з термоса; його нудило. Ліг у ліжко, вкрився з головою і на хвилинку закрив очі. Коли він підвів голову, годинник показував одинадцяту ранку.

На кухні брязкали посудом.

Аспірин пам’ятав усе й ні на мить не покладав надії на «А раптом приснилося?». Вухо боліло навіть дужче, ніж учора. Голова здавалася значно тяжчою від тулуба й переважувала. Аспірин потягнувся за телефоном і подзвонив у редакцію «Забороненої правди».

Авторитет, сякий-такий, у «Доктора Аспірина» був — його одразу з’єднали з шефом.

— Принось, — мовив шеф.

— За годину, — сказав Аспірин. — Раніше не вийде.

Попрощавшись із редактором, він із третьої спроби підвівся. Глянув у дзеркало. Зітхнув.

Їсти не хотілося. Тільки пити. Води, а не кави. І ще хотілося курити, але пачка була порожня, і нудотно смерділа попільниця.

Він послав «листа» на друк і вийшов із кімнати, як космонавт на чужу планету. Олена була на кухні — він чув кроки, тихий шелест газети, брязкіт виделки об тарілку. Клацнувши, вимкнувся електрочайник.

Пахло яєчнею.

Аспірин зирнув у вітальню. На дивані лежав акуратно складений плед, довкола на підлозі стопки дисків — як стовпчики монет на конторці міняйла. Аудіоцентр працював — отже, Олена в навушниках…

Мишка ніде не було. Тягає із собою, зрозумів Аспірин. Тепер вона не буде такою дурепою, не залишить свого охоронця, не випустить із рук.

Ну й нехай.

Він поголився, морщачись від болю. Одягся, сунув у кишеню дискету й у кейс — роздруківку. Звично намацав ключі від авта — і відразу ледве не заплакав уголос, згадавши, на що схожа тепер його «Шкода»…

Цікаво, страховку виплатять? У будь-якого механіка, коли він придивиться, лисина дибки стане: що за дивний характер ушкодження?

— Ти куди? — запитала Олена.

Запитання наздогнало Аспірина, коли він уже переступав поріг.

— На роботу, — повідомив похмуро. — В редакцію. Гадаєш, той хліб, що ти жереш, просто з неба падає?

Вона нічого не сказала, і він зачинив двері.

* * *

— Годиться, — сказав редактор. — Ще й як. Ти фантастичні романи не пробував писати?

— Пробував, — відповів Аспірин. — У дитинстві. Про космонавтів.

— Про космонавтів тепер не проканає, — сказав редактор.

— Залежно яких, — резонно заперечив Аспірин.

— А що це в тебе з пикою? — усміхнувся редактор. — Баби за «Мачо» побили? Аж пазури помітно…

— У стовп врізався, — сказав Аспірин. — Коли учора вночі гриби збирав.

Редактор розреготався.

За п’ятнадцять хвилин Аспірин вийшов на вулицю, приємно обтяжений пачечкою грошей. На носі в нього сиділи темні окуляри, опухле око майже не розплющувалося й вухо боліло, проте Аспірин почувався значно краще. Його історія розійдеться мільйонним накладом. Нехай читають, дивуються або сміються — нехай; наступного разу задумаються, побачивши на вулиці босого чоловіка в камуфляжних штанах і зі шкіряним футляром на шиї. Сучасний світ — божевільний, тут правда видається маренням, марення може виявитися правдою, і всі це — бодай на інтуїтивному рівні — відчувають…

Правда — це те, у що вірять. На цій тезі тримаються стовпи чудових книг, але йому, Аспірину, начхати на високе мистецтво. Він журналіст, а отже, — частина всесвітньої машини, що створює правду з порожнечі.

Біля його машини у дворі стояли хлопчаки.

— Дядьку Олексію, — запитав тринадцятилітній сусід із сьомого поверху, — а чим це ви, га?

— Це я плюшевого ведмедика посадив у багажник, — сказав Аспірин. — А він розлютився й виліз.

Хлопчиська зареготали, переглядаючись.

— Як приємно казати правду, — пробурмотів Аспірин і пройшов повз авто в під’їзд.

* * *

У квартирі не виявилося ні Олени, ні її ведмедя. На дивані валялися навушники й диски. Посуд на кухні був вимитий, стіл витертий до блиску.

Може, вона пішла назавжди, спитав себе Аспірин. І сам собі відповів із гіркою посмішкою: аякже! Спеціальний вираз є для таких випадків: «Агавжеблін»…

Він подумав, що дівчисько занадто самовпевнене. Що зсередини можна засунути засув. Нехай тоді скаржиться консьєржу, нехай піднімає на ноги сусідів — він господар у своєму домі. Має право посилати гостей подалі.

З іншого боку, не сидіти ж вічно під замком? Колись доведеться вийти…

Він не хотів їсти, але спрага мучила ще від ранку. Він випив пляшку мінералки і саме заварював чай, коли відчинилися вхідні двері.

Звідки в неї другий ключ? Зле. Дуже зле…

Олена увійшла. Попри сонячну й майже спекотну погоду, на ній була куртка, застебнута аж під горло, і насунутий на вуха берет.

— Була в музичній школі, — сказала, щойно побачивши Аспірина. — Принесла тобі бланк заяви. Конкурс проходити не треба — у клас скрипки всіх беруть, бо недобір… Це платно. Але недорого. Ти не розоришся.

Вона закашлялася, прикриваючи рота рукою. Аспірин завважив, яка вона бліда — навіть блідіша, ніж тоді, коли побачила свого «гуру» в камуфляжних штанах.

Роздягаючись, вона посадила ведмедика на низенький стільчик при вході.

— І ще — треба купити скрипку. Для мого зросту потрібна половинка. Я там домовилася з однією мамою. Її дочка переходить на тричвертну. Скрипка погана. Просто дерев’яна скринька із грифом. Але для навчання згодиться. Ти мене чуєш?

— Чую, — після паузи озвався Аспірин. — Ще чого тобі треба?

— Нічого. Ось, бланк заяви заповни…

Аспірин двома пальцями взяв листок, який вона поклала посеред кухонного столу. «Я… прошу зарахувати мою дитину…»

Його пересмикнуло.

— Сама заповни, — сказав глухо. — Я підпишуся.

Вона не сперечалася.

* * *

У клуб він приповз, як напіврозчавлена муха, і всерйоз замислювався про долю вечора; його обличчя ховали темні окуляри й, наче штукатурка, товстий шар гриму. Плече боліло і пульсувала шия — але хлинув адреналін, прийшов кураж, і світ майже повернувся до норми.

— Мужик, ти був в ударі, — з повагою сказав Віскас. І напівголосно додав: — Є проблеми? Допомога не потрібна?

Аспірин поправив окуляри:

— Вітю, знаєш…

Віскас чекав.

Аспірин перевів подих:

— Вітю… виклич мені таксі.

Віскас був людиною залізної витримки, тому нічого на це не сказав. За п’ять хвилин Аспірин із полегшенням опустився на шкіряне сидіння, ще за півгодини входив у квартиру— насторожено, як розвідник на чужу територію.

Світло горіло лише в передпокої і в кухні. Аспірин стягнув взуття; у вітальні увімкнулася настільна лампа.

— У тебе немає чогось… щоб збити температуру? — запитала Олена дивним, деренчливим голосом.

— На кухні в аптечці, — озвався він, вішаючи куртку в шафу.

— Я дивилася. Там тільки зеленка й кондоми.

«Ну то візьми собі кондом», — хотів сказати Аспірин, але стримався.

Він зачинив за собою двері спальні й одразу ж, не роздягаючись, повалився на ліжко. Біль і втома повернулися, помножені на звичайну розслабуху після сету. Треба було прийняти душ, треба було переодягтися — але Аспірин лежав і дивився в темну стелю. Найдужче йому хотілося зараз просто зникнути з цього світу. Закрити очі — й адью.

У сусідній кімнаті закашлялася Олена. Аспірин крізь стіни, крізь зачинені двері почув, як усередині в неї щось клекоче, аж ніби рветься. Він підвів голову: може, вона навмисно це робить, щоб привернути увагу?

Кашель. Пауза. Новий напад кашлю. Моторошного, слід визнати, кашлю. Може, в неї туберкульоз?!

Стогнучи від болю, він підвівся. Зазирнув у вітальню. Горіла настільна лампа; Олена напівсиділа на канапі, скорчившись, загорнувшись у тонкий плед, кашляла й трусилася.

— Тільки не бреши, що тяжко занедужала. Ти взагалі не повинна хворіти, гостя з майбутнього, блін.

Вона нічого не відповіла. Навіть не глянула в його бік. Лице в неї було жовтувато-бліде, із занадто яскравими плямами рум’янцю. Ніс загострився.

А якщо вона помре, подумав Аспірин, що мені робити?

Погляд його впав на Мишка, що сидів поруч, під рукою в Олени. Плюшевий ведмідь здавався геть байдужим.

Аспірин повернувся до себе. Приліг, задивився в стелю. Олена за стінкою кашляла — глухо, в подушку. А може, в Мишка.

Цокав годинник. Надворі загавкав собака, увімкнулася й вимкнулася чиясь сигналізація. Аспірин згадав про своє понівечене авто — сьогодні він відвів його в гараж, але сил на спілкування з механіками вже не було…

Олена кашляла.

Чортихаючись, він підвівся, пройшов на кухню й заглянув до аптечки. Попри купу шкідливих навичок, Аспірин був навдивовижу здоровою людиною — в аптечці, крім згаданих Оленою кондомів, лежала упаковка «Антиполіцая», пачка пластирів і непочата коробочка снодійного.

Снодійне Аспірин про всяк випадок сховав. Сам не знаючи чому Інтуїтивно.

Початок третьої ночі. Аспірин і гадки не мав, де нічна аптека. Згадав: сьогодні чергує консьєржка тьотя Світлана, вона живе в сусідньому під’їзді, у неї, напевно, є ліки.

Будинок спав. Шум ліфта здався дуже голосним, Аспірин навіть здригнувся. А якщо він застрягне зараз — невже так і сидітиме в пастці до ранку?!

Він зійшов східцями.

Тьоті Світлани не виявилося на місці. На зачиненому віконці будки красувалася записочка: «Зараз буду». Аспірин роззирнувся. Гарний заголовок: «Доктор Аспірин у пошуках жарознижувального». Хоча ні, довге слово не вкладається в ритм. Треба б так: «Доктор Аспірин у пошуках проносного»…

Ляснули вхідні двері. Вірніше, ледь стукнули, але в тиші нічного будинку кожен звук здавався подією. Аспірин обернувся; увійшла жінка з парасолем під пахвою, сусідка. Вони віталися вже років зо п’ять, але він не знав її імені й навіть не пам’ятав, із третього вона поверху чи з четвертого.

Побачивши Аспірина, жінка на мить напружилася. Потім заспокоїлася — впізнала.

— Доброго вечора.

— Доброї ночі, — пробурмотів Аспірин і побачив себе її очима: пом’ятий, побитий, не цілком адекватний суб’єкт. — Ви не знаєте, де нічна аптека?

— На розі в метро, — сказала жінка. — Але там сьогодні зачинено… — І після паузи додала: — А що?

— Мені потрібне жарознижувальне. Яке-небудь. Збити температуру.

— Ви хворі?

— Не я.

— «Фервекс» вас влаштує?

— Так. Звісно. Його можна давати дітям?

В жінчиних очах щось змінилося.

— Скільки років?

— Приблизно одинадцять, — сказав Аспірин і відразу пошкодував. — Ну, тобто одинадцять, я мав на увазі.

— Можна, — сказала жінка. — Ви в якій квартирі? Я вам занесу.

— У п’ятдесят четвертій. — Аспірин відчув полегшення.

* * *

Вона подзвонила в двері за п’ять хвилин.

— Вибачте… Аспі… Аспірин?

— Олексій, — сказав він.

— Вибачте. Ось «Фервекс», його треба всипати у склянку з теплою водою, і ще я знайшла в себе «Колдрекс».

У вітальні моторошно закашлялася Олена.

— Нічого собі, — сказала сусідка. — Лікаря викликали?

— Ні, — відповів Аспірин.

Сусідка насупилася. На чолі в неї проступили дві вертикальні зморшки, які не змогло прикрити навіть пишне волосся.

— Відхаркувальне даєте?

— Що?

Сусідка зазирнула в кімнату. Олена ніяк не відреагувала — вона й далі сиділа, скорчившись, заплющивши очі.

— Як можна було довести дитину до такого стану! — різко сказала сусідка. — Яка в неї температура?

Аспірин не відповів. Сусідка зміряла його обуреним поглядом і без запрошення пройшла в кімнату. На ногах у неї були домашні капці.

— Привіт. — Вона сіла на диван поруч з Оленою. Та нарешті повернула голову. — Як ти почуваєшся?

— Зле, — сказала Олена, і голос у неї звучав відповідно. — Це минеться. Це застуда. Дрібниці.

— Звісно, минеться, — запевнила сусідка. — Але треба збити температуру… І я зараз принесу відхаркувальне. У мене є «Доктор Мом», він ще й смачний… А це твій ведмедик, так?

Аспірин із жахом дивився, як вона бере чудовисько на руки.

— Симпатичний, — сказала сусідка. — Як його звуть?

— Мишко.

— Тримай його міцно, він тобі допоможе видужати. ..

І сусідка обернулася до Аспірина:

— Швидко дайте їй «Фервекс». Зміряйте температуру! Коли що — викликайте швидку, це ж не жарти…

Двері за нею зачинилися. Аспірин глянув на пакетик у руці. Перевернув. Прочитав інструкцію. Нічого не зрозумів, хоча написано було — простіше нікуди.

— І навіщо це? — запитав у простір. — От не збагну. Нехай прийде твій гуру, помахом руки зцілить. .. Він же твою метрику сфабрикував іще в сумочці, не дивлячись, помахом руки… То навіщо ця комедія з кашлем? Що мені, тебе жаліти?

Олена закашлялася знову. Розплющила каламутні очі:

— Жаліти? За кого ти себе маєш, Аспірине?

— Ну звичайно! — Він уже не мав сил дратуватися. — Ти у мене в домі, жереш, спиш, цькуєш ведмедем, але я не вартий твоєї уваги… Я — твоє знаряддя… Чого ти тремтиш?

Він підійшов ближче, скоса поглядаючи на Мишка. Той лежав поверх пледа, розкинувши м’які лапи. Дивився повз Аспірина.

— Я ніколи не розповім йому про цю ніч, — сказала дівчинка.— Я все розповім… крім цього. Я стану на перехресті. Зіграю пісню. Брат почує й озветься. Тоді я піду і знайду його… навіть якщо він мертвий… я зроблю його знову живим. І ми підемо разом. Нам відчинять ворота. Я бачу, як вони відчиняються, і там — сонце… А смерті нема. Ми довго житимемо, і життя буде всюди. У них очі світяться як зірки, вони сміються… літають. І немає страху, хоча вони знають, що таке страх. І немає болю, хоча вони знають, що таке біль. Але я ніколи не скажу йому про цю ніч. Ніколи…

Вона лежала, дивилася крізь Аспірина, притискала ведмедя до грудей, і марила. Долаючи кашель, говорила й говорила, часом зриваючись на незрозумілу Аспіринові мову.

Легенько постукали в незамкнені двері.

— Тихо, — велів Аспірин. — Тихо… Вона здогадається!

Двері скрипнули, відчиняючись.

— Це я, — сказала сусідка. — Я принесла «Доктор Мом», грудний збір — трави… Ви приготували «Фервекс»?

— Ви лікар? — запитав її Аспірин.

— Ні, я інженер. — Вона відгорнула волосся з чола, помітнішими стали дві вертикальні зморшки. — А ви ді-джей, я знаю. Я іноді вас слухаю. Знаєте, у маршрутці або в таксі, у них же постійно грає радіо…

— Я зараз, — сказав Аспірин. — Зараз.

— Це ваша дочка? — упівголоса запитала сусідка, коли під її керівництвом він готував на кухні ліки.

Аспірин зітхнув:

— Чесно кажучи… вона приїхала зненацька. З Первомайська. Від матері. Каже, що дочка. А я її ніколи раніше не бачив, навіть не думав…

— Мелодрама, — сказала сусідка. — Таке буває?

— Не знаю, — признався Аспірин. — Зі мною — певно, буває… Ви бачили, що сталося з моєю машиною?

— Так. — Сусідка помовчала. — Дуже дивно. Ніби у вас у багажнику граната вибухнула.

— Ви ніколи не бачили гранат. — Аспірин помішував ложечкою теплий, із запахом лимона, напій. — Від них зовсім інші… ушкодження.

— Так що ж із нею трапилося? З машиною?

Тепер помовчав Аспірин.

— Аварія,— сказав він нарешті, — Знаєте… у широкому розумінні аварія. Діра у Всесвіті. У світоустрої. У вузькому розумінні — у моєму власному…

— Ви погано виглядаєте, — сказала вона і раптом поклала долоню йому на чоло. Прохолодний доторк, благодатний, спокійний; Аспірину захотілося, щоб вона довше не прибирала руку.

Але вона прибрала.

— А що трапилося з вами?

Він відвів очі. Вона розглядала чотири зарубки на його щоці:

— Що… серйозні неприємності?

— Буває, певно, й гірше, — пробурмотів Аспірин.

І додав, подумавши: — Але рідко.

— Машина — це всього лише річ, — обережно завважила сусідка.

— Звісно.

— У вас немає контакту з дівчинкою?

— А уявіть, що до вас приїжджає дитина і каже, що це ваш син?

— Так. — Сусідка глянула на горня в руках Аспірина — розмовляючи, він механічно помішував ложечкою вистигаючий напій. — Віднесіть їй, нехай вип’є…

Аспірин увійшов у вітальню. Завагався, перш ніж наблизитися до дивана, де лежав Мишко. Нарешті простягнув руку:

— На.

Олена взяла. Ковтала жадібно, захлинаючись.

— Ти що, пити хочеш? — здивувався Аспірин.

— їй потрібно пити багато теплого — постійно, — сказала сусідка з передпокою. — І добре було б — молоко із содою… Я піду. На добраніч. Уранці викличте лікаря.

За нею зачинилися двері.

— Дякую, — сказала Олена, повертаючи порожнє горня.

— На ось, мікстура. — Він простягнув їй зелену пляшечку і ложечку.

— Дякую.

— Ти можеш померти? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

— Ні, — сказала вона, але не дуже впевнено. — Щоб мені звідси піти, треба зіграти спеціальну музику… Щоб він зіграв. Більше ніхто не зуміє.

— То чого ми хвилюємося? — здивувався Аспірин. — Ти ж мені стільки разів говорила, що не боїшся смерті!

— Не боюся, — підтвердила Олена пошепки. — Я іншого боюся… Я боюся людей, які спочатку здаються живими… а потім виявляється, що вони не просто мерці — вони вже згнили.

— Блін-н, — сказав Аспірин люто. — Я про тебе піклуюся… А ти мене своїми гидотними натяками діймаєш, так?

Олена знову закашлялася.

— Узагалі, є молоко, — крізь зуби повідомив Аспірин. — І сода.

— Принеси, — попросила Олена. — І дай ковдру. А то мені зимно.

* * *

За півгодини подіяли ліки. На блідому Олениному чолі виступив піт. Вона розслабилася, лягла рівно, підмостивши Мишка під бік.

— Коли я тебе побачила вперше, — вона заплющила очі, судорожно потягнулася, ніби в неї ломило суглоби, — то була абсолютно певна, що ти мертвий. Такий же, як усі тут. Страшний. Пішов собі далі, й добре… Але ти повернувся. І виявилося, що ти живий… Здалося.

— Ти мариш, — байдуже сказав Аспірин.

— Так. — Олена слабко посміхнулася. — Ти граєш на піаніно?

— Давно. У дитинстві.

— А чий інструмент?

— Батьків… Ну і я на ньому вчився. «Ой у лузі калина…»

Вона відкинула ковдру. Цівки поту блищали на її скронях, на чолі, на шиї, і злощасна футболка, в якій вона ходила записуватися в музичну школу, була геть мокра.

— Тобі треба перевдягтися, — сказав Аспірин.

— Нема в що. — Вона не розплющувала очей. — Дай мені поспати…

У стопці свіжої, з пральні, білизни в шафі він відшукав свою стару білу футболку.

— Перевдягнися.

Вона заледве розліпила очі.

— Дякую… Відвернися.

* * *

Олена заснула, обіймаючи свого ведмедя. Аспірин пішов на кухню й заварив чаю. Другий тиждень він жив у звихнутому світі — і нічого: ходив, розмовляв, навіть грошей устиг заробити…

Він утомився. І тому зараз думав, дивлячись у горня: а може, так і слід. Може, їй справді небагато треба, поживе… добре, куплю їй скрипку… нехай ходить у свою музичну школу. І якось зникне так само раптово, як і з’явилася. Прийде босоногий у камуфляжних штанах, зіграє пісню… до речі, на чому зіграє? І Олена піде, звідки прийшла. Де немає смерті і взагалі всі задоволені.

Людина пристосовується, інакше б не вижила. Подряпини затягнуться, крадії закосять від статті й загримлять на який час у дурку. Аспірин переживе: головне, не чіпати цю маленьку гидоту, ніяк не погрожувати їй і не торкатися ведмедя руками. А потім він що-небудь придумає. Зрештою, начхає на все і змотається в Лондон. А дівчинці з ведмедиком не дадуть візи, ой, не дадуть…

У вікні стояла ніч, найчорніша, найглухіша, вже осіння. Стрілка повзла до пів на четверту. Аспірин сидів на кухні сам, і йому хотілося вити — від ниючого болю в надірваному вусі, від безвиході, від страху: а раптом він збожеволів? Раптом він уже збожеволів?!

Телефонна слухавка — мертвий чорний тюлень на білому столі — раптом вибухнула дзвінком. Аспірин підстрибнув на табуретці.

— Вибачте, — сказав жіночий голос. — Ви ще не спите?

— Ні, — мовив Аспірин, отетеріло блимаючи очима.

— їй краще?

— Так… вона заснула.

— Дуже добре… Я забула вам сказати про оцтові обтирання. Якщо температура довго не падає, розбавляйте оцет водою…

— Так, я знаю, — сказав Аспірин. У його пам’яті на секунду проявилися бляклі картинки дитинства — запах оцту й гидотної ганчірки на чолі.

— Дуже добре, — повторила сусідка й замовкла. Ніби чекала від нього якихось слів. Ніби немає нічого природнішого, ніж телефонувати напівзнайомій людині о пів на четверту ночі. Аспірин мовчав теж.

— То занести вам оцет? — запитала сусідка.

Він налив їй вірменського коньяку. Вона не відмовлялася, але й пила мало — більше гріла келих у долонях, вивчала коньячні ніжки на склі.

— У вас є діти? — запитав Аспірин.

Вона заперечливо похитала головою:

— Лише племінники.

— Ви, мабуть, дуже добра людина?

— Чому ви так вирішили?

— Ну, — Аспірин посміхнувся, — прийшли мені на допомогу… з оцтом. ..із цим, як його… вночі… Хоча й не мусили.

— Нічого страшного. — Вона посміхнулася. — Я все одно не сплю після чергування.

— Я теж не сплю. — Він хлюпнув їй ще коньяку, хоча келих був майже повний. — Другу ніч уже. А завтра в мене ще ранковий етер. Із дев’ятої ранку.

— Я десь читала, — жінка торкнулася губами бурштинової коньячної поверхні, — що іноді… у деяких випадках… дефіцит сну і напружена робота мають терапевтичний ефект. За душевних травм, я маю на увазі.

— Ви психолог?

— Ні, я інженер. Технар. Працюю на ТЕЦ. Сьогодні було чергування.

— Вам, певно, не подобається «Лапа-Радіо», — припустив Аспірин.

— Чому?

— Мені так здається.

— Я людина широких поглядів. — Вона говорила так само спокійно, але в очах тепер ясно читався сарказм. — Якщо таке хтось слухає — отже, це комусь потрібно…

— Потрібно, — сказав Аспірин. — І петеушникам, і водіям, і офісним пацюкам. І ви дарма ними нехтуєте.

Вона ледь похитала головою:

— Олексію… я ж не запитую, в чому ваша біда. Але, може, вам варто поспати хоча б кілька годин, і тоді ви зможете вирішити…

— Неможливо вирішити, — швидко сказав Аспірин. — Або вирішиться саме, або… не вирішиться. Усе, що я роблю… виходить тільки гірше.

Вона розглядала його обличчя; вона тактовно не запитувала, чим треба вдарити людину, щоб утворився такий от відбиток чотирьох пазурів.

— Ви не пробували звертатися в міліцію?

Аспірин застогнав.

— Тоді візьміть тайм-аут, — сказала жінка, знову торкаючись губами коньяку. — Просто лягайте спати.

Уже проводжаючи її, він раптом спохватився:

— Вибачте… а як вас звуть?

СУБОТА

— Дорогі мої, сьогодні свято для всього людства, яке вміє твердо мислити. Закінчилась робота, і знов прийшла субота, і нам тепер охота, усім охота, всім хочеться, але не всі мають змогу… Суботній ранок на «Лапа-Радіо», останній вікенд літа, що минає, за віконцем сонечко, таке прикольне світило, воно зранку встає, а увечері сідає, і так завжди, от якби було навпаки! Ну що ж, ми даремно розмріялися, режисер дає мені знати, що в нас є дзвінок… Є дзвіночок… Алло, ми вас слухаємо! Говоріть, хто ви і чого бажаєте в цьому житті! Ой, здається, дівчина злякалась і повісила слухавку. Ну нічого: зате ми тепер можемо спокійно послухати Ладу Денс, і вона нам заспіває…

Аспірин говорив, не розплющуючи очей.

Хвилина, ще хвилина. Реклама. Прогноз погоди. Хвилина, ще хвилина, і так хвилина за хвилиною. Рівне, бадьоре, часом навіть стильне бурмотіння Аспірина заповнювало салони авт і квартири, шаруділо в навушниках і виривалося з динаміків; якщо я божевільний, думав Аспірин, на секунду розплющуючи очі, то й ви — ненормальні. Задурюю вам голови, забалакую, заколисую, верзу нісенітниці, можу зараз, не змінюючи інтонації, розповісти всю свою історію, і нічого не зміниться. Зателефонує якийсь дурень і попросить Смердючку…

Уранці лікарка з поліклініки послухала Олену і виявила в неї бронхіт. Довго писала рецепти, нудно пояснювала Аспірину, як правильно ставити гірчичники і чому банки — це варварство і кам’яний вік. Пригрозила пневмонією, в яку неодмінно все це переросте, якщо негайно не вжити рішучих заходів, і розповіла кілька випадків із практики, коли дітей довелося госпіталізувати, хоча починалося із застуди…

Аспірин викликав лікарку на кухню.

— Може, госпіталізувати дівчинку вже зараз? — запитав довірчо. — Бо я, знаєте, дуже зайнята людина, і, може, їй було б краще…

Лікарка глянула на нього, як на людожера:

— Знаєте, вперше у моїй практиці така пропозиція, зазвичай батьки, навпаки, заперечують… до кумедного доходить!

Аспірин відчув полегшення, коли за лікаркою зачинилися двері.

Олена так само кашляла й так само горіла, але вже вступив у бій антибіотик, і, за прогнозом лікарки, завтра слід чекати покращення — зранку або принаймні до вечора. Йдучи, Аспірин залишив поруч із диваном термос гарячого чаю. На ведмедя, що лежав біля Олени на подушці, намагався не дивитися.

Таксі застрягло в пробці; Аспірин опинився на робочому місці в останню секунду. Вдягнув навушники — косо, щоб не торкалися пораненого вуха (усі, хто був у студії, з цікавістю втупилися на нього крізь скляне віконце). Заплющив очі, щоб не бачити їх, не бачити нічого. Забурмотів, як шаман молитву:

— Ще недавно всі ми дружно співали про те, що літо надворі, всі турботи будуть у вересні. І ось приходить вересень, він уже майже прийшов, але нам нема до цього діла — наші турботи будуть в іншому вересні, наступного року, а може, вони були того вересня, і тепер про них можна надійно забути. .. Дітям незабаром у школу, але не переймайтеся — все минає, і шкільні роки чудові ви незабаром будете згадувати, як страшний сон… Починається нова година, і з нею починається наша улюблена гра — кінчаємо з «Лапа-Радіо»! Зрозуміло, кінчаємо фразу, тобто, даруйте за це слово, закінчуємо…

Дарма він уночі розкиснув. Дарма напував сусідку коньяком. Тепер вона, чого доброго, захоче продовжувати знайомство. З іншого боку, вона справді допомогла. І з ліками для Олени. І з цими нічними розмовами, хай їм грець. Він ледь не розколовся, ледь не виповів усю історію: цікаво, що б вона зробила? Не швидку ж викликати в таких випадках… «Мій сусіда став жертвою психозу… Або жертвою гіпнозу, що не набагато краще…»

А чудовий заголовок: «Ді-джей Аспірин у лапах банди гіпнотизерів». Можна було б підсунути — у рамках скромного особистого піару…

— Алла? Доброго дня, Аллочко, ось вам завдання… Ви слухаєте уважно? Отже, вам треба закінчити фразу, тільки дуже швидко, не роздумуючи: «У лісі якось бачить довелось, як гриз кору могутній…» Ну? Алло, швидко! «Могутній…»

— Кріт, — припустили навушники.

Аспірин розплющив очі. Кліпнув.

— Оцінив. Так, Аллочко, я оцінив ваш гумор… І що ж: п’ятивідсоткова знижка на товари фірми «Кракс» у магазині «Техностанція»— ваша… Залишайтеся на лінії, не вішайте слухавку…

Десь там, у неприбраній вітальні, лежала на дивані Олена, сьорбала чай із термоса.

Усе минає, сказав собі Аспірин.

Отже, і це мине.

ЧАСТИНА ДРУГА

ВЕРЕСЕНЬ

Другого вересня Олена, усе ще бліда й слабка, пішла на перше заняття в музичну школу. Повернулася за півтори години; мала невеличку скрипку в облізлому чорному футлярі й картонну папку для нот. Із ранця за спиною визирала голова Мишка.

— Потрібно ще грошей, — сказала вона Аспірину. — Заплатити за подушку, купити нотних зошитів і олівців.

— За яку подушку? — сварливо запитав Аспірин. — Із ким ти там спати збираєшся?

Олена витягла з футляра чорну подушечку зі шлейками, які скрипалі кладуть під підборіддя. Посміхнулася:

— Я розумію, тобі нелегко, стільки грошей викинули, а тут ще зошити, олівці знову ж… Витрати…

Вона знущалася геть по-дорослому, без смішків. Аспірин вигріб гроші з кишені куртки:

— На. Купуй, що хочеш.

Вона пішла у вітальню. Аспірин боявся почути противне пиляння струн — та його побоювання не справдилися. Хвилин за двадцять Олена зайшла на кухню, затиснувши скрипку підборіддям, але не притримуючи її руками. Пройшлася туди-сюди, думаючи про своє, і виглядала при цьому так дивно, що нагадала Аспірину статую з відбитою рукою.

Він стримався й нічого не запитав.

— А дочка в тебе прижилася, — сказав консьєрж Вася. — Я, чесно кажучи, гадав, що ти її швиденько назад до матусі випреш. А вона, бачу, вже зі скрипочкою ходить… Вона у тебе в якому класі?

— У п’ятому.

— Так? А я думав, у четвертому…

Ліфт, як на зло, барився.

— І помічниця, мабуть, — продовжував Вася. — З базару торби носить… Мою внучку спробуй випхати.

— Я її не змушую, — сказав Аспірин. — Вона сама.

— Тільки, слухай, чого вона цього свого ведмедя постійно тягає? У школу йде— у ранці ведмідь… Я їй кажу: велика вже дівчинка, в інших книжки в ранцях, а в тебе іграшки…

Нарешті прийшов ліфт.

— Добраніч, — сказав Аспірин із полегшенням.

Його цілком влаштовувало, що, йдучи, Олена забирає ведмедя з собою. Він ні за що в світі не погодився б залишатися з цією іграшкою наодинці.

Ліфт, покрякуючи на кожному поверсі, заледве доповз до п’ятого. Аспірин вийшов; коридорчик перед квартирою був заметений, килимок під дверима вичищений. Як на одинадцять років, Олена справді була дуже хазяйновита.

Вона завжди мила посуд — але тільки за собою, не торкаючись того, що покинув у раковині Аспірин. Якось він заради експерименту свинячив кілька днів поспіль: усі тарілки й горнята перемістилися в раковину і стояли там ілюстрацією до «Федориного горя». І тільки тоді, коли Олені не було вже з чого їсти вівсянку, вона взяла двома пальцями брудну тарілку — одну, — помила й витерла.

І відтоді зберігала у себе в кімнаті, на полиці з дисками. Поїсть, вимиє, витре, віднесе. Аспірина це страшенно дратувало.

Так, вона ходила в магазин і на базар, розбиралася в товарах і в цінах, уміла непогано смажити котлети й варити супи. Але ніколи навіть не вдавала, що хоче порадувати їжею Аспірина. Усе, що вона робила вдома — у коло цих обов’язків входили також «Доброго ранку» і «На добраніч» на адресу господаря, — вона робила ощадливо й методично, не допускаючи халтури, але не витрачаючи й краплини зайвих сил. Сили потрібні були їй для занять музикою — із найпершого уроку. І кожну мить, не зайняту щоденною рутиною, Олена присвячувала саме цьому.

Вона могла годинами водити смичком по напівзігнутому ліктю лівої руки. Вона читала, відпочивала, слухала музику стоячи, затиснувши підборіддям скрипку. Вона увесь час нащипувала одні й ті ж послідовності звуків — на щастя, хоч неголосно. За тиждень занять на підборідді в неї був мозоль — справжній, заледве не кривавий. Олена безтрепетно обробляла його йодом. Аспірину від такого фанатизму ставало не по собі.

Він намагався рідше бувати вдома. Тусувався, багато пив, знімав якихось дівчаток, геть дурненьких і юних. Привозив додому (в авті нарешті замінили кришку й замок багажника). Олена в такі ночі не виходила зі своєї кімнати — ніби її й не було; дівчатка розгулювали по квартирі голяка.

Часом він зловтішався, ущемляючи права квартирантки і поводячись так, ніби його дім і досі безроздільно належить йому. Він звалював брудну білизну на пральній машині, вмикав телевізор, заважаючи їй займатися, скрізь розкидав свої речі, барабанив у двері, якщо вона сиділа у ванній довше, ніж п’ять хвилин. Олена терпіла його хамство стоїчно, і це лише дужче його сердило.

Він серйозно подумував про те, щоб винайняти квартиру. Або переїхати жити до друзів. Він і сьогодні пішов би у клуб одразу зі студії — але в кав’ярні, куди забіг перекусити, посадив пляму на сорочку. Розмастив серветкою; розлютився, причому лють була спрямована на Олену. Якого дідька він не може спокійно заїхати додому, прийняти душ і переодягтися?

Повернувся ключ у замку. Двері беззвучно відчинилися. Аспірин чомусь притримав їх рукою — на мить завмер, прислухаючись.

Олена грала на піаніно. У його присутності вона ніколи не насмілювалася (чи не хотіла?) підняти кришку.

Повторювалася одна і та ж музична фраза. Повторювалася вправно. Поєднання й чергування звуків, безумовно музика, безперечно гармонія. Аспірин не міг збагнути, як таке можна зіграти на старому фабричному піаніно, та ще й у межах двох октав.

Фраза зазвучала знову, і Аспірин раптом зрозумів, що це прохання. Прохання невідомо про що й невідь до кого звернене, повторюється знову й знову, змінюється інтонація, але суть залишається та сама…

Він стукнув дверима. Фраза обірвалася. Майже одразу ж опустилася кришка піаніно. Олена стояла до інструмента спиною, ніби це не вона щойно грала. Начебто їй ні до чого не було діла.

— Хто тебе просив торкатися чужої речі?

Вона всілася на свій диван, закинула ногу на ногу. Глянула на Аспірина, як на докучливу комашку. Поруч на дивані сидів, закинувши лапу на лапу, до всього байдужий Мишко.

Аспірин плюнув, пішов до себе. Заварив чаю. Прийняв душ, переодягся; до «Куклабака» залишалося ще кілька годин, можна було провести їх де-небудь у затишному шиночку. Хоча Аспірин, чесно кажучи, просто поспав би годинку. Або повалявся в ліжку із книжкою.

За зачиненими дверима вітальні почулися спочатку неголосні щипкові звуки, а тоді скрипка раптом зазвучала на повну силу. Аспірин ще ні разу не чув, як Олена грає смичком. Мабуть, вона вправлялася, поки його не було вдома. Звук, по-учнівськи скрипливий, місцями ставав раптом ясним і виразним, аж на подив упевненим, дзвінким. Олена грала етюд.

Обірвала гру, побачивши його у дверях кімнати:

— Чого?

Секунду тому він хотів заговорити до неї. Але зараз, під цим презирливим поглядом, лише пробурмотів крізь зуби:

— Хліба немає. Олія закінчується.

Ні слова не кажучи, вона відв’язала подушечку і поклала скрипку у футляр. Аспірин, злий як собака, вийшов.

Зачинилися вхідні двері.

Тоді він одягся і вийшов теж — потай сподіваючись, що мерзотниця забула ключі. Він зійшов східцями; Олена й не думала нікуди йти. Вона стояла біля входу в під’їзд, притискаючи до себе Мишка.

— У чому справа?

— Вони там, — Олена дивилася вниз.

— Хто?

— Вони.

Аспірин простежив за її поглядом. Біля гаражів стояли, курили, спльовували двоє пацанів років чотирнадцяти. Він спочатку не зрозумів, у чому проблема, і тільки за хвилину до нього дійшло: «У мене спочатку голос пропав… А потім вони мені рота затиснули… рукою…»

Ну приніс же їх дідько саме зараз!

Олена притискала до грудей свого ведмедя. Цікаво, подумав Аспірин, чи може вона його нацькувати? Коли відвертої загрози господині немає, а є тільки її наказ — взяти?

— Ти їх боїшся, чи що? — недбало запитав Аспірин. — Разом з оцим — боїшся?

Олена мовчала.

— А може, ти помилилася? І це зовсім інші?

Олена мовчала. Аспірин спробував заглянути їй в лице; вона відвернулася. Натруджені пальці, усі в задирках, вп’ялися в шоколадне ведмеже хутро.

Їй було страшно й гидко. Вона намагалася перебороти себе, і — на очах Аспірина — не могла.

Він знову глянув на пацанів, що курили. Перевів погляд на Олену. Внутрішньо поморщився.

Рушив через подвір’я. Хлопчиська завважили його. Спантеличено перезирнулися, але не встигли втекти. А може, не захотіли. Чого їм утікати?

На ходу він так нічого й не придумав. Ніяких слів. Просто підійшов і взяв обох за шкірку.

Один рвонувся й вирвався, але другого Аспірин перехопив уже двома руками, міцніше.

— Ти чого? Ти чо?

— Я тобі зараз поясню, чо! — Слова зринали самі собою. Бридливе заціпеніння змінилося азартом відплати. — Зараз у міліцію підемо. Пограбування й спроба зґвалтування. Тобі чотирнадцять є? Сядеш…

— Та ти чо!

Той, що звільнився, відскочив убік. Той, кого тримав Аспірин, засмикався вже не на жарт; Аспірин ухитрився закрутити йому руку за спину. Скрутити мерзотника виявилося несподівано приємно: мабуть, так дичіє від запаху жертви і милий одомашнений хижак.

— Дядьку, ти чо! Яке погра… яке зґва…

— А в під’їзді, місяць тому! Тебе одна дівчинка впізнала. А може, і ще хтось упізнає, сволото ти мала!

Той, що був вільний, відскочив ще далі й підняв із землі камінь:

— Ану відпусти його!

— Ти теж сядеш, — пообіцяв Аспірин. — Повісткою викличуть із батьками. Кидай, мерзотнику, кидай, набавляй собі термін…

Хлопець упустив камінь і щезнув з очей. Аспірин заштовхав бранця у щілину між гаражами; спалах мисливського азарту сходив на пси. Тягнути шмаркача в міліцію? Через два квартали?

— Кажи, як звуть і де живеш, а то яйця повикручую.

— Та за що?! — Очі бранця забігали.

— А ти знаєш, за що… Не втечеш. Вирахую. І дружка твого. Кажи!

Він стукнув хлопця лобом об стінку гаража. Начебто несильно; гараж глухо ухнув.

— Бери свої гроші! — заверещав хлопець. — Може, мені жерти нічого! Бери, вдавися…

І він раптом заревів, болісно, слиняво й шмаркато, і Аспірин усвідомив свою повну владу над цим жалюгідним, бридким, боягузливим і жорстоким створінням, яке буде жити й псувати усе, до чого доторкнеться, ламати й топтатися, плювати й паскудити, а якщо насмілиться, то, можливо, і вбивати.

Захотілося ще раз його вдарити. Кинути об землю й бити ногами. Раз і назавжди показати черв’яку його місце. Змішати з лайном.

Пацан ревів, розмазуючи шмарклі. Аспірин побачив себе збоку: дорослий дядько, що викручує руки підлітку.

Він плюнув. Відштовхнув хлопчиська до стінки гаража. Не обертаючись, пішов до будинку. На ходу бридливо витирав руки об штани. У роті танув залізний присмак.

Олена стояла там само, де він її залишив. Так само притискала до грудей Мишка. Аспірину забаглося зірвати злість на ній; він підійшов і став поруч.

Вона мовчала, звично опустивши плечі. Маленька. Худа, аж прозора. Бліда. Нещасна.

Він ковтнув слину:

— Ходімо…

Вона увійшла за ним у ліфт. І так само мовчки — у квартиру. Аспірин одразу ж пішов у ванну; йому пригадався вечір, коли він ударив її — і довго потім не міг відмитися.

— Не вбивати ж його, — пробурмотів він, виправдовуючись. — А в міліцію тягнути — марно. Що ж… ніхто не буде панькатися… доки не виросте і не попадеться по-справжньому…

Притискаючи до грудей Мишка, Олена пішла до себе у вітальню. Відкрила піаніно. Аспірин прислухався, і недарма: пролунала нова музична фраза, вона теж містила прихований зміст, Аспірин почув це, але не міг зрозуміти.

— Ти… говориш? — Він зупинився на порозі кімнати.

Вона відірвала погляд від клавіатури.

— А ти розумієш?

— Ні, — після довгої паузи признався Аспірин.

Олена закрила піаніно.

— А ти й не можеш розуміти.

— Куди вже мені, — погодився Аспірин. — Послухай…

Вони не розмовляли багато тижнів. Не вважати ж розмовами чергування службових слів: піди-принеси-добрий ранок.

Аспірин запнувся. Олена дивилася вниз, і це було добре: якби вона кинула зараз свій звичний презирливий погляд — він пішов би, ні про що більше не питаючи.

— Аз ким ти говориш, якщо я все одно не можу зрозуміти?

Вона помовчала.

— Сама з собою, — призналася нарешті. — Знаєш… мені просто треба було йти, ніби я їх не бачу. Треба було йти…

Аспірин перевів погляд на Мишка.

— Ну чого ти дивишся на нього, як на різника? — Тепер в очах Олени була колишня злість. — Він не вбивця… якщо його не змусити.

— Добре, — сказав він примирливо. — Я просто не можу збагнути, як ти з таким захисником можеш їх, дрібну худобину, боятися.

— Ти нічого не можеш збагнути, — сказала вона гірко. — Один із них, якщо хочеш знати… може бути моїм братом. Будь-хто. Може, він себе не пам’ятає. Може, він збожеволів від усього цього… світу, став його частиною… навіть найгіршою частиною… Я постійно про це думаю, думаю… Він потонув у ненависті, як у лайні, сам став шматком ненависті… і страху. Він ось так… перетворився на таке… а ці кляті пальці не хочуть слухатися!

І вона щосили вдарила правою рукою по пальцях лівої. Замахнулася ще раз, але Аспірин схопив її за руки:

— Тихо! Істеричка…

Вона зашарпалася. Аспірин був дужчий. Вона піддалася, зітхнула, несильно відштовхнула його:

— Усе… Відпусти.

Він випустив її руки. Вона пішла в протилежний кінець кімнати, всілася на диван поруч із Мишком. Аспірин по всьому злякався: а що, якби ця тварюка сприйняла його вчинок як агресію?

— Нічого не буває одразу, — сказав він, відступаючи до дверей. — Не можна вивчитися грати за один день. Навіть на тріскачці.

— Мені треба займатися, — сказала Олена глухо. Аспірин пригадав, що і йому час у «Куклабак».

Коли він повернувся — о пів на третю ночі, — Олена все ще грала. Неголосно. Щипком.

— Олексію, — сказав консьєрж Вася, — можна тебе на хвилину?

Аспірин підійшов до скляного віконечка, обрамленого оголошеннями, зіперся на дощечку-підвіконня:

— Що?

Консьєрж Вася був не в гуморі.

— Дочка твоя… таке мені сьогодні видала… Я до неї по-доброму: що там у школі в тебе? Якщо перша зміна, чого зранку швендяєш? А якщо друга — так ти увечері зі скрипкою ходиш… Батько, мовляв, знає, що ти прогулюєш? А вона мені… от їй-богу, якби моя онучка комусь так виповіла, зняв би ременя і так всипав.

— Матом, чи що? — запитав здивований Аспірин.

Вася насупився:

— Якби матом… А так — слова такі… гірше, ніж матом, їй-богу. І дивиться… ніби я бруд! Гірше, ніж бруд!

— Розберуся, — пообіцяв Аспірин.

Олени не було вдома. У холодильнику він знайшов тушковану курятину, взяв собі порцію, розігрів у мікрохвилівці. Цікаво, а консьєрж Вася гіпотетично може бути Олениним братом? Пропащим, умовно кажучи, ангелом, який не пам’ятає себе?

«Дивиться, ніби я гірше, ніж бруд». Аспірин прекрасно знав, який цей Оленин погляд. Не раз випробував на собі.

Він дожовував останній шматок м’яса, коли задзвонив телефон.

— Алло?

— Доброго дня, — незнайомий жіночий голос. — Можна Олексія Ігоровича?

— Так. Це я.

— Здрастуйте. Я Оленина вчителька з музичної школи, Світлана Миколаївна мене звуть. Я хотіла б із вами поговорити. Краще при зустрічі, але якщо ви зайняті…

— Я дуже зайнятий.

— Тоді можна по телефону, — погодилася трубка. — Я педагог із п’ятнадцятирічним стажем, і жодного разу — жодного разу! — у мене не було таких учнів, як ваша дочка. Вона пізно почала, звичайно, пізненько. Але вона дуже талановита. А що найголовніше — вона одержима музикою. У неї безсумнівно велике майбутнє, дуже велике…

— Чим я можу вам допомогти? — грубувато обірвав Аспірин.

Трубка не зніяковіла:

— Я от що хочу сказати. Вам, звичайно, будуть робити різні пропозиції.

— Тобто?

— У десятирічку, звісно. Можливо, вам будуть обіцяти різне… щоб ви змінили педагога. Вирішувати, звісно, вам, але я б порадила не поспішати. У мене четверо випускників блискуче закінчили училище. .. Одна дівчинка вступає до консерваторії… А в десятирічці дуже часто калічать дітей, морально ламають їх, розумієте, мені б не хотілося, щоб такий дар, як в Олени… Щоб він задовольняв чиїсь амбіції…

— Зрозуміло, — із легким серцем сказав Аспірин. — Але не я вирішую. Вона сама пішла в школу, вона сама вибирає, де їй учитися. Розмовляйте з нею.

— Проте подумайте, — не здавалася трубка.

— Подумаю. До побачення.

Повернувся ключ у замку. Олена стояла на порозі, насуплена і червона.

— Знову полаялася з Васею? — вирвалося в Аспірина.

— А чого він, — Олена струснула головою, — чого він причепився? Немає таких законів, щоб змусити мене ходити в цю безглузду школу… Адже немає?

— Не знаю, — чесно признався Аспірин. — Закони, швидше за все, є, от лише їх виконання…

— Начхати. — Олена поморщилася по-доросло-му, з огидою. Стягла розтоптані кросівки (смугасті шкарпеточки вже не були такими чистими), босоніж пішла до себе в кімнату.

— Мені твоя вчителька телефонувала, — сказав Аспірин.

Олена обернулася в дверях:

— Навіщо?

— Боїться, щоб тебе не вихопили в неї з-під носа. Скарб… — Аспірин засміявся.

Олена зміряла його презирливим поглядом. Двері за нею зачинилися.

* * *

— Алло, — сказала мама, і голос у неї був чомусь напружений. — Олексійчику?

— Привіт, мамо.

— Як справи? Ти здоровий?

— Цілком.

— Що з роботою?

— Як завжди. Все гаразд…

— Олексійчику, — голос матері посуворішав, — що це за дитина в тебе живе? Чия це дитина?

Аспірин чекав цього дзвінка з дня на день. Шила в мішку…

Настукали, доброзичливці.

— Це, — заперечувати не було сенсу, — це… моя дочка. З Первомайська.

Пауза. Аспірин уявив собі мамине обличчя, як вона мовчить — там, у Лондоні, на іншому кінці дроту. Мало не поперхнувся.

— Ну, так сталося, — сказав, виправдовуючись. — Вона незабаром поїде до матері. Такі справи.

— Ти зводиш мене в могилу, — сказала мати, і голос у неї був і справді загробний.

— І що такого, мамо? Вона гарна дівчинка. Нерозбещена. І вона скоро поїде.

— Скільки їй років?

— Оди… одинадцять.

— Олексію, — мати, певно, суворо стиснула губи, — ти мені не брешеш?

— Ні, — сказав він так безтурботно, як лише міг. Мати не повірила.

* * *

Наприкінці вересня похолодало. Стоячи біля вікна в кухні, Аспірин дивився, як іде на заняття Олена: комір куртки піднятий до вух, голова втягнена в плечі. Футляр зі скрипкою притиснула до грудей, як зброю відплати. Із-за спини визирає упакований у ранець Мишко.

Він уявив, як примовляє консьєржка тьотя Світлана: «Що ж ти, Оленочко, без шапки? Де твій шарф? Дощ збирається, а як же ти без парасоля?»

Невеликі витрати — все можна купити на базарі. Шапку, шарф, дешеву дитячу парасольку. І бодай пальто. От лише що робити з цією клятою школою? Начебто і не в селі живемо, де усе про всіх знають. А ти ба — учора дільничний приходив…

Коли Аспірин ходив у дитячу кімнату міліції, намагаючись хоч куди прилаштувати Олену, на нього дивились як на злісного ідіота. Але досить було Олені набути в його житті якого-небудь, хоч і хиткого, статусу — їхнє спільне життя-буття раптом викликало інтерес правоохоронних органів. Дільничний, чоловік середніх років у цивільному плащі (елегантному, слід сказати, який зовсім не відповідав уявленню Аспірина про сучасних дільничних міліціонерів), найперше поцікавився, чи мешкає в квартирі дівчинка одинадцяти років, і якщо мешкає, то ким Аспірину доводиться?

Аспірин, криво посміхаючись, пред’явив свідоцтво про народження Олени. Так, дочка. Так, із Первомайська. Ні, прописувати не будемо. Вона в себе прописана, у Первомайську. Юний талант — скрипалька, приїхала за великим майбутнім. У школу не ходить? Так вона в десятирічку вступає. У яку? Дуже просто — у спеціалізовану школу для особливо обдарованих дітей. Готується. Є ще запитання?

Запитань не було. Дільничний, розслабившись, побажав Олені успіхів, припустив, що музичний талант у неї — від батька, зізнався в любові до «Лапа-Радіо» й попрощався.

Замкнувши за ним двері, Аспірин чомусь заглянув на антресолі. Пістолет був там — лишень простягни руку. Аспірин переховав його під стійку із взуттям.

Неправда має цікаву властивість: у неї легко повірити, особливо брехунам. Аспірин подумав: якщо Олена справді піде в десятирічку… цікаво, а інтернат у них є?

Тоді Аспірин буде їй непотрібний.

Місяць тому він зрадів би й перехрестився з полегшенням. Зараз він злякався: а раптом, ідучи, вона захоче йому помститися?

* * *

Вони сходили на найближчий речовий ринок і купили Олені теплу куртку з капюшоном — першу-ліпшу, що підійшла. Олена не збиралася витрачати час на вибирання, Аспірину тим паче нецікаво було блукати виставкою убогого барахла. Капюшон вирішував проблему шапки; на зворотному шляху ще купили синій шарф і синю парасольку з квіточками.

Аспірин наполіг, щоб Олена одразу ж наділа обновки: ніби для того, щоб знову не застудитися. Насправді йому було потрібно, щоб громадськість в особі консьєржки тьоті Світлани переконалася: Аспірин достойно виконує батьківський обов’язок.

Біля під’їзду стояла Ірина, сусідка. Від часу останньої розмови (на кухні Аспірина під вірменський коньяк) їм декілька разів випало зустрітися біля ліфта, вони віталися, але тільки й того. Аспірин досі не знав, на якому поверсі вона живе — на третьому чи на четвертому.

Тепер вона стояла біля під’їзду, занепокоєна, розгублена. Звичний спокій на її блідому вузькому обличчі здавався підталою маскою, готового спурхнути будь-якої миті.

Поруч був чоловік — високий, міцний, у розстебнутому пальті, під яким вгадувалася строга уніформа чиновника. Він, посміхаючись, щось сказав — додав до сказаного, як відзначив про себе Аспірин. Остання, так би мовити, крапля.

Ірина побачила Аспірина з Оленою. Посміхнулася з перебільшеною радістю, поспішно, якщо не метушливо.

— Доброго дня, — чемно сказала їй Олена і перевела погляд на чоловіка в пальті.

Її погляд застиг.

Аспірин міг заприсягтися, що вона раніше бачила цю людину, причому в непростих обставинах.

— Доброго дня, — сказав він, інстинктивно відвертаючи увагу Ірини — та її чоловіка — на себе. — Ми були на базарі. Купили Олені нову теплу куртку.

Він сам не знав, як сприйме Ірина, напівзнайома людина, його несподівану дріб’язкову багатослівність. Але кількох забалаканих секунд вистачило, щоб Олена заспокоїлася й перестала витріщатися. Потупилася, скромна вихована дівчинка:

— Так.

— Пробачте, — щиросердо сказав Аспірин. — Усього доброго.

Прикриваючи двері під’їзду, він устиг побачити, як чоловік у довгому пальті, махнувши на прощання рукою, сідає за кермо великого чорного «БМВ».

На щастя, ліфт був на першому поверсі. Інакше не минути нової зустрічі з Іриною; прошмигнувши повз тітку Світлану («Ой, нова куртка! Яка красива!») і тягнучи за собою легку податливу Олену, Аспірин ускочив у двері, що розкрилися, й дзьобнув пальцем на кнопку п’ятого.

— Де ти його бачила? Ви знайомі?

— Ні.

— Ти брешеш.

— І охота тобі знову лаятися, — сказала вона з дорослою втомою. — Клянуся своїм братом, що я ніколи раніше не бачила цієї людини. І він мене.

Аспірин помовчав, переварюючи почуте.

— А чому ти так на нього дивилася?

Він відчинив двері квартири. Пропустив дівчисько вперед.

— Я дивилася не на нього.

— А на кого? Кажи!

Він розвернув її лицем до світла. Чесно кажучи, дитина не виглядала ні здоровою, ні щасливою. Бліде обличчя із запалими щоками, під очима кола. А погляд — дуже сумний. Старечий.

— Ти чого? — запитав він, випускаючи її плечі.

— Нічого. Ти його знаєш?

— Ні.

— Він помре.

— Усі помремо, — сказав Аспірин автоматично, заздалегідь знаючи, що скаже Олена, і внутрішньо обмираючи від цього знання.

— Він помре швидше. До заходу сонця.

Аспірин глянув на годинника. П’ять хвилин на п’яту; коли заходить сонце наприкінці вересня?

— Ти придурюєшся? — запитав Аспірин безнадійно.

Вона акуратно повісила нову куртку на вішалку. Склала шарф на поличці для капелюхів. Поставила парасольку в куток.

— Дякую. Мені справді було холодно.

Аспірин повернувся і мовчки пішов на кухню — пити чай. Дістав пляшку коньяку; пригадав, що не знає Ірининого телефону. І не знає, у якій вона живе квартирі, навіть на якому поверсі — на третьому чи на четвертому…

З вітальні, куди пішла Олена, долинула фраза, зіграна на піаніно. Шматок мелодії. В Аспірина ніби мурахи пробігли по спині — чи від музики, чи від нового відчуття діри в світоустрої. Ніби затремтіла тонка плівочка, а за плівочкою — хаос…

— Ти не знаєш, де живе Ірина? Сусідка? Ну, вона ліки… вона, одним словом?

— На четвертому поверсі. Ми з нею колись у ліфті їхали.

— А квартира?

— Запитай у тьоті Світлани. Вона знає.

— А як я поясню, для чого?

— А навіщо пояснювати? Що ти, як хлопчик…

Олена мала рацію.

Не чекаючи ліфта, він збіг униз східцями. І знову ж таки східцями злетів на четвертий поверх. Підвів руку, щоб подзвонити, затамував подих. Опустив руку. Бігом піднявся до себе, накинув куртку, вискочив в аптеку; купив сироп від кашлю, найдорожчих порошків і таблеток, викинув із кульочка чек і знову повернувся до Ірининих дверей.

Подзвонив.

— Хто там?

— Це я, Олексій… сусіда.

— Одну хвилину…

Мабуть, вона опоряджалася. Принаймні коли відчинила двері — справді, за одну хвилину, — обличчя її було, як і раніше, спокійне і навіть умиротворене, і тільки хворі запалені очі дещо псували картину.

— Я приніс вам ліки, — із порога заторохтів Аспірин. — Бо ж то свинство з мого боку — ви нам так допомогли, усі засіки, певно, повискрібали, а час грипозний, простудний, про всяк випадок щось треба мати напохваті…

Він ледь не додав: «Так, дорогі слухачі, піклуймося про себе, коханих, поповнюймо запаси, не клацаймо дзьобом, мінздоров попереджає…», але вчасно осікся.

— Спасибі, — сказала Ірина. — Але це ви даремно. Я ж вам не в борг давала.

Зависла ніякова пауза. Аспірин тупцював на порозі.

— Може, ви зайдете? — без радості запропонувала Ірина.

— Ні, дякую… Я тільки на хвилинку… А цей милий чоловік, із яким ви розмовляли, мені здається, я його десь бачив. Він, випадково, не депутат?

— Ні, — Ірина зітхнула. — Це просто мій чоловік… колишній. Вірніше, так і не став моїм чоловіком.

* * *

— Це її чоловік. Колишній. Вірніше, так і не став її чоловіком. Не певен, що я правильно зрозумів.

— Вона його любить?

— А хто його зна. Не розібрав, — признався Аспірин.

Сонце сіло.

— Скажи, що ти все вигадала, скажи?

— Я усе вигадала. — Олена метляла під столом ногами. Перед нею стояло блюдечко з чаєм, пара за-кручувалася млявим смерчиком.

Аспірин ковтнув зі свого горняти — й обпікся.

— Кажи, що ти там бачила, — зажадав, як тільки ослаб жар на губах і язиці.

Олена мовчала.

— Смерть у нього з косою стояла за лівим плечем? Так, чи що?

— А от як ти думаєш, — діловим тоном почала Олена, ніби й не чула його запитання, — їй одразу скажуть? Чи потім?

— Звідки я знаю? У мене жодного разу в житті не було колишнього чоловіка… тим паче такого, що не став ним.

Олена віднесла блюдечко до мийки, сполоснула, акуратно поставила на сушку.

— Я пішла займатися, — сказала суворо.

— Скільки можна? У тебе он скрипка на морді відпечаталася, ніби в щелепу хто стукнув… Сусіди знову про мене подумають хтозна-що…

— А тобі не однаково, що подумають сусіди?

Аспірин глянув на телефонну слухавку. Вона лежала на білому, чисто витертому столі, мовчазна й чорна.

Олена вийшла. Аспірин прислухався; вона грала гаму — вправно, лунко, потім етюд, потім ще один етюд, повторювала й повторювала, домагаючись досконалості. Потім зависла пауза; швидко, ніби боячись передумати, вона зіграла послідовність нот, початок мелодії, від якої в Аспірина по всьому тілу забігали мурашки.

Він змусив себе допити чай.

Олена лягла спати о пів на одинадцяту— із Мишком під боком. Аспірин усе так само сидів за кухонним столом. Сусіди згори увімкнули аудіо-систему, Аспірин хвилин десять морщився, слухаючи цю какофонію (лисий звук, бочка тупо б’є, заглушаючи вокал), потім постукав по батареї. Сусіди покомизилися ще хвилини три, потім затихли.

Аспірин заварив собі чаю.

О пів на першу накинув куртку і вийшов надвір. Біля клумби стовбичили, балакаючи під цигарку, два запізнілі собачники (їхні вихованці, дог і ротвейлер, метушилися по різні боки дитячого майданчика, підкреслено не помічаючи один одного). Аспірин поплескав себе по кишенях — цигарки залишилися на кухні.

Вікно Ірини — якраз під кухонним вікном Аспірина — світилося. Аспірин повернувся додому.

О пів на другу він вийшов знову. Консьєрж Вася дрімав у своїй будці, але на стук вхідних дверей підхопився і пильно закліпав сонними очима.

— Олексій! Із клубу?

Аспірин був у домашній картатій сорочці і спортивних штанах.

— Та я просто так… гуляю.

Вася здивувався.

Аспірин зупинився біля під’їзду, підвівши голову, глянув у сонну пику будинку. Пика була майже усуціль темна: світилося лише де-не-де, і тільки в Ірини — Аспірин зіщулився — горіли вікна у всій квартирі…

Він пішки піднявся на четвертий поверх.

Подзвонив.

* * *

— У мене навіть нічим пом’янути… У домі ні вина, ні горілки.

— Принести коньяку?

— Ні, Олексію. Зачекайте. Просто посидимо.

Вона була біла, як свічка, і дуже зосереджена.

— Як ви там казали… діра у світоустрої?

— А ви запам’ятали? — розгубився Аспірин.

Вона натужно посміхнулася краєчками губ:

— Звісно… Він вилетів на зустрічну за півгодини після нашої розмови.

Аспірин мовчав. Не в його правилах було вислуховувати чужі звіряння, він навіть у потязі, в купе, уникав розмов із попутниками. Він розумів, що Ірині тепер треба виговоритися, що це буде довго й обтяжливо і що завтра вона буде відводити очі при зустрічі. Він усе прекрасно розумів, але готовий був виконати свою місію до кінця. Віддати борг? Навряд, він зовсім не почувався боржником… Принаймні до сьогоднішнього вечора.

— Я йому не бажала зла, — сказала Ірина. — Слово честі. А вийшло так… «не діставайся ж ти нікому».

— Ви не винуваті, — сказав Аспірин.

Зморщечки між її бровами стали трішки м’якшими.

— Як ваша дівчинка? Я бачу, вона зі скрипкою ходить… Ви знайшли з нею спільну мову?

— Певною мірою.

— І ви полагодили машину. От бачите, ваша діра у світоустрої затяглася…

«Якби», ледве не сказав Аспірин. І стиснув зуби, щодуху втримуючи за ними балакучого язика. Язик рвався назовні, бажаючи сказати — брякнути, бовкнути: «А смерть уже стояла в нього за плечем…»

— Хіба ні? — Ірина дивилася йому в очі. — Не затяглася?

— Вона стала ширшою, — глухо сказав Аспірин. — Але я звик.

* * *

Олена спала на боку, підклавши руку під голову, другою рукою притискаючи до себе ведмедя. Аспірин зупинився посеред кімнати.

Було п’ята година ранку. Ним похитувало.

— Агов…

Він вирішив для себе: не прокинеться одразу — не буде більше будити, повернеться й піде. Дочекається ранку, нехай уже… хоча чекати тяжко.

Вона прокинулася. Не переверталася, не потягувалася — просто розплющила очі. Фаховий розвідник, а не дівчисько.

— Слухай, — сказав Аспірин, — я тут… А я коли умру? Ти можеш сказати?

— Не сьогодні. — Вона потерла очі. — Ти мене через це розбудив?

— А по-твоєму, це недостатній привід?!

— Можливо. — Вона перевернулася на спину. — Кому як.

Він проковтнув згусток слини.

— А… слухай… скільки я проживу?

— Звідки я знаю?

— А звідки я знаю, що ти знаєш і чого не знаєш?!

Олена сіла на дивані. Укрила плечі ковдрою.

— Вона плаче?

— Ні. Вона взагалі… з ним розсталася навіки. А він візьми та й розбийся до дідьчої матері. Вона взагалі боїться, що її… ну, так сталося, що вона його прокляла наостанок. «Так не діставайся ж ти нікому. .

— Дитячий садок, — нудним голосом сказала Олена. — Прокляла… Ти хоч її заспокоїв?

— Ну… як міг. Тут, знаєш, заспокоєння відносне.

— Принаймні ти не залишив її саму. — Олена подлубалася пальцем у носі. — Тим паче, коли так зійшлося. А чому вони розсталися?

— Ну… він начебто збирався з нею одружуватись, але в нього була сім’я, а він приховував… І коли усе з’ясувалося, вони все одно якийсь час жили разом, тому що вона не могла від нього відвикнути, хоч він і спадлючив… А потім вона вирішила покінчити з усією цією брехнею, а він був певен, що вона все одно приповзе на пузі — нікуди не дінеться. .. Приблизно так. А може, не так. Я ж не ідіот — розпитувати жінку про такі подробиці… особливо в таку ніч. А про себе ти знаєш? Коли ти помреш?

Олена подивилася на нього з докором і знову лягла. Натягнула ковдру до носа.

— Ти казала, — Аспірин так і стояв посеред кімнати, не наважуючись наблизитися до канапи, де лежав Мишко, — що не помреш ніколи… Це як, для красного слівця?

— Ні, не для слівця. Я буду жити, жити… Ти будеш старіти. У тебе, може, будуть діти, потім онуки. А потім ти помреш. А я буду жити і не старіти. Ніколи не стану дорослою. У мене не буде дітей. І нічого не буде, крім однієї-єдиної мети: знайти брата і вивести його. Я буду тинятися по світу, може, тисячу років…

— Он як, — сказав Аспірин голосом, що раптово сів. — Так це ж мрія людства… вічне життя без старості… або навіть вічне дитинство, як у Пітера Пена.

— Мрія? — гірко запитала Олена.

І укрилася ковдрою з головою.

ЖОВТЕНЬ

Телефонний дзвінок. Голос сухуватий, діловий:

— Олексію Ігоровичу? Це Світлана Миколаївна, педагог Олени. Мені треба серйозно з вами поговорити.

— Вибачте. Я дуже зайнятий.

— Я тут, у вашому районі, неподалік від вашого будинку… Невже у вас не знайдеться п’ятнадцяти хвилин, коли мова йде про долю вашої дочки?!

— А що з моєю дочкою?

— Ви не могли б підійти зараз у кав’ярню на розі біля метро? Я вже не наполягаю, щоб ви приходили в школу… Але справа така важлива, що…

Аспірин закотив очі. Може, послати її до дідька? Вона образиться і більше ніколи не телефонуватиме.

Але як відреагує Олена?

— Добре, — сказав він крізь зуби. — Але в мене тільки п’ятнадцять хвилин. Не більше.

Кав’ярня на розі була нова, її лише місяць тому відкрили. Даму-вчительку Аспірин вирахував одразу — вона сиділа за дальнім столиком перед горнятком чаю. І ще одне горня, порожнє, стояло край столу поруч із блюдечком з-під тістечка.

Дама могла собі дозволити тістечка. Вона була суха й тонка, як цвях, нервова, як шило.

— Олексію Ігоровичу? Здрастуйте…

Він сів поруч. Прибігла дівчина у фартушку, очікувально ткнула олівцем у блокнотик, немовби Аспірин збирався замовити бенкет на дванадцять персон.

— Каву, — сказав Аспірин.

— По-східному? Еспресо? Капучіно?

— Еспресо.

— Тістечко? Закуски?

— Ні. Тільки каву.

Дівчина пішла; доки Аспірин замовляв, нервова дама придивлялася до нього. Здається, навіть принюхувалася: принаймні ніздрі тріпотіли.

— Олексію Ігоровичу, — вона не стала чекати, доки йому принесуть каву, не стала базікати про погоду, — у Олени великі проблеми.

Він зацікавився.

— Які?

— Вона сама, уявіть собі, знає, що їй потрібно. Вона сама собі вибирає етюди. Ми з нею розбираємо одне — вона приносить на урок інше… Але найголовніше навіть не це. У нас академконцерт, звісно, першокласники зазвичай не грають… Що вони там можуть зіграти… Але Олена — особлива пісня. Я хотіла її обов’язково показати. Ви розумієте? Це ж унікальний випадок — такі результати після неповних двох місяців занять. Отож, вона відмовилася! Вона, уявіть собі, не хоче витрачати час на підготовку репертуару. Вона мені сказала: я вчуся, щоб зіграти одну-єдину п’єсу. Мені треба засвоїти другу і третю позиції і вібрацію… Вібрацію! Після шести тижнів навчання!

— Отже, вона ставить собі високі цілі, — обережно сказав Аспірин. — То в чому ж справа?

Дама якийсь час спопеляла його поглядом.

— У неї зоряна хвороба, — сказала вона нарешті. — Вона стала пропускати хор і сольфеджіо… Якщо так буде далі — весь її талант піде псу під хвіст! Із неї нічого не вийде. Ні-чо-го!

Аспірин покосився на годинника. Дама завважила його погляд, і її ніздрі роздулися.

— Я поговорю з Оленою, — примирливо сказав Аспірин. — А ви теж не надто на неї тисніть. У неї важке дитинство!

Розплатився і пішов, так і не випивши свою каву.

Пішов дощ. Олена, проти звичаю, не займалася: стояла біля вікна, відстежуючи доріжки крапель, що збігали по склу.

— Ну і чому б тобі не зіграти цей академконцерт? — запитав Аспірин із порога.

— Я так і знала, що вона тобі наскаржиться, — сказала Олена, не обертаючись. — Підключила важку артилерію. Побігла за підмогою до татуся…

— Це природно. Ти — її гордість. Вона хоче тебе показати. Хіба тобі важко?

Він сказав — і осікся. Послухати їхню розмову збоку — батько і дочка мирно розмовляють про насущні шкільні проблеми. Вони так вжилися у свої ролі? їм так простіше?

— Іноді мені здається, що я ніколи не вивчуся. — Олена й далі дивилася на дощ. — Вчуся-вчуся… Болить усе… А до його пісні — як до неба. Ні… як до… ну, менше з тим.

— А в тебе багато часу в запасі. Хіба ти за тисячу років не вивчишся грати?

Вона обернулася. Він пошкодував про свій жарт. Нервово посміхнувся:

— Чого ти так дивишся? У мене ніхто за плечима не стоїть?

— Ти мені набрид. Якби ти знав, як ти мені… набрид.

— А ти мені, думаєш, ні?! — Він образився.

Вона скорчила міну:

— Доброго ранку, мої милі, з вами ді-джей Аспірин, розслабтеся, попереду в нас багато приємних і комфортних годин у м’яких обіймах «Лапа-Радіо». ..

— Помстилася, так? — запитав він похмуро. — Ну-ну…

І пішов до себе.

Статтю для «Мачо» він обіцяв віддати ще тієї п’ятниці, тепер був понеділок. Аспірин увімкнув ноутбук із наміром попрацювати, натомість ввійшов у мережу і поблукав там години півтори.

Олена займалася. Аспірин краєм вуха прислухався до безконечних, виснажливих повторів одного й того ж. До кінця другої години п’єска звучала чудово, у ній була не лише рухливість і легкість — у ній була, Аспірин не побоявся б цього слова, експресія. Олена переживала простеньку танцювальну мелодію з таким темпераментом, ніби це був «Політ валькірій».

— Молодець.

Вона покосилася на нього без подяки.

— Ти навчишся раніше, ніж за тисячу років, — сказав він лестиво. — За кілька тижнів, мабуть, уже зіграєш… Вона складна, ця пісня?

— Ні, не дуже. Вона веде людей за межі цього світу… іноді піднімає мертвих… А так — нічого особливого. Простенька мелодійка.

* * *

— Доброго ранку, мої милі! Ось і вівторок, ось і ді-джей Аспірин знову прийшов, щоби провести багато комфортних годин разом із вами в м’яких обіймах…

Він ледь було не вдавився. Ніби кістка застрягла в горлі й заважала виштовхувати слова.

— .. «Лапа-Радіо», — заледве закінчив він. — Нас слухають на роботі, нас слухають удома… Нас слухає, між іншим, одна дуже вперта дівчинка, яка вважає, що легка музика — це погано… Всі ми знаємо, що люди споконвіку співали за роботою: косили траву — співали… доїли корів — співали… Що вони співали? Таж пісні, зрозуміло, прості пісні про своє кохання, про свою нелегку долю… або, навпаки, про свою дуже щасливу долю… То чим же ми з вами гірші, дорогі мої? Розкрийте ваші вуха — з нами Валерія!

Він не міг позбутися думки, що Олена сидить зараз на кухні перед радіоприймачем, і на обличчі в неї бридлива увага. Він ніколи не говорив їй, на якій станції працює і як її знайти. Отже, сама відшукала. Знадобилося їй навіщось.

(— А в клубі ти робиш те ж саме? — запитала вона мимохідь, усім своїм виглядом демонструючи, як мало зацікавлена у відповіді.

— У клубі, — відповів Аспірин, — я займаюся творчістю.

— Ліпити чужі треки паровозиком — це ти називаєш творчістю?

Аспірин мовчки лічив до десяти).

— …Що наше життя, дорогі мої? Ні, не гра. І не ікра. Наше життя — вічна метушня між вищим призначенням і необхідністю щодня їсти хлібчик… бажано з маслечком… Ми любимо жити! Чому ми маємо цього соромитися? Ми хочемо часто радіти, смачно й красиво їсти, стежити за модою, ми хочемо любити! Для всіх, хто закоханий, — півгодини кохання на «Лапа-Радіо!»

Він уявив, як Олена вимикає приймач, і йому полегшало.

* * *

У середу мало відбутися «капелюшне паті». Аспірин геть забув про неодмінну умову вечора — з’явитися з покритою головою, але його актуальна мала, Женця, подбала про нього заздалегідь і роздобула десь арабський картатий головний убір. Аспірин покрутився трохи серед ковбойських, корейських, оперених і общипаних капелюшків, йому стало ніяково і нудно. Втрапила під руку молода журналісточка, посміхалася, невміло цілячись в Аспірина старомодним диктофоном; якби вона не була такою красивою, він послав би її до дідька запросто. Але вона була свіженька, налита, білки наївних очей — без єдиної червоної прожилочки; Женця, що принесла Аспірину картату мусульманську хустку, приревнувала.

Гудів танцювальний майданчик під десятками ніг. Мерехтіли вогні. Все-таки у «Фантома» проблеми зі стилем, щось у ньому є від сільської дискотеки; Аспірин вислизнув від Женці і від цієї, іншої… як її? Бажання закінчити вечір «у постелі з Мадонною» змінилося спрагою тиші й відпочинку.

Надворі йшов дощ.

Вже виїхавши з провулка, Аспірин пригадав, що Олена у філармонії. А до філармонії від «Фантома» рукою сягнути. І концерт мав закінчитися хвилин п’ять-десять тому.

…Він мав рацію.

Чинна публіка розходилася, поблискували чорні парасолі, перетинчасті, як крила майстра Дракули. Під нешироким дашком біля входу стояла, притискаючи до грудей Мишка, дівчинка в мішкуватій дешевій куртці.

Він забув про Мишка. Як так? Просто вилетіло з голови. Але не повертатися ж тепер…

Він під’їхав аж до входу.

— Сідай. Швидко. Тут стоянка заборонена.

Вона пірнула на заднє сидіння.

— Дякую, — сказала, здається, щиро. — А то цей дощ… І вже пізно…

Мовчки проїхали центр, залитий вогнями, усе ще людний. Що ближче додому, то все чорнішими ставали підворіття і все бляклішим світло ліхтарів і вітрин.

— Ну і як тобі Шнітке?

Вона мовчала. Аспірин вирішив було, що вона вже не відповість.

— Знаєш, — сказала дівчинка, коли він пригальмував під миготливим жовтим світлофором, — коли слухаєш придуману людством музику… воно здається таким… прекрасним. Шляхетним. Чому?

Проїхавши перехрестя, Аспірин розігнався знову:

— А може, воно справді прекрасне, шляхетне…

Ніби ілюструючи його слова, перед машиною блиснув, підрізаючи, червоний форд. Аспірин ударив по гальмах. Олену кинуло на спинку переднього сидіння. Аспірин повиснув на ремені.

У форда розкрилися разом троє дверцят.

— Їдь! — крикнула Олена. — Їдь! Швидше!

Форд не давав свободи маневру. Позаду підлетів і пригальмував, зачепивши бампер, старий «БМВ».

Тріснуло бічне скло. Розлетілося гострим градом, застукало по підлозі, по спинках сидінь. Розкрилися дверцята поруч з Аспірином. Його схопили за шиворот і потягли з машини:

— Вилазь!

Він заїхав кулаком по твердій волосатій морді. На другому ударі руку перехопили.

— С-сука!

Від удару засвітилося, та Аспірин все одно нічого не бачив; позаду заверещала Олена.

— Сволота! Дитина…

І басовито, голосно рикнув величезний звір.

У дзеркалі заметалися тіні. Запищав тепер уже чоловік — тонко, як заєць. Щось шаркнуло по асфальту, щось випростувалося на весь зріст; силует був величезний. Щось злетіло догори, як гутаперчевий манекен, пронеслося в повітрі з десяток метрів і брьохнулось об землю.

Затупотіли ноги нажаханих людей, що розбігаються врізнобіч. Завищали колеса, аж закурившись, намагаючись зірватися з місця раніше, ніж дозволяли земні фізичні закони. Стало просторо — ніби й не було ніякого форда.

Аспірин виявив, що лежить на животі, униз головою, наполовину в машині, наполовину зовні. Під долонями хрумтіло бите скло.

Кроків за п’ятнадцять на тротуарі нерухомо лежала дуже велика людина, схожа на мертвого бегемота чи на поваленого борця сумо. Світло ліхтаря омивало його зверху, а знизу розпливалася темна калюжа.

«БМВ» квапливо здав назад.

— Швидше! — кричали над вухом Аспірина. — Чого ти розлігся, поїхали, швидше!

Він втягся в авто. Зачинив дверцята — посипалися рештки вибитого скла. Тремтячою рукою взявся за ключ. Завів мотор — із третього разу. Поодинокі ліхтарі, тьмяні вогні вікон — усе поплило назад.

Аспірина трясло так, що він аж підстрибував на сидінні. У дзеркальці заднього виду миготіли то блискучі Оленині очі, то плюшева морда з пластмасовими ґудзиками-баньками.

У діру на місці вибитого скла влітав вітер навпереміш із дощем. Кермо зробилося липким від крові з порізаних долонь. Тремтячи й поглядаючи в дзеркало — чи немає погоні, чи не задумав перевертень ще кого-небудь убити, — Аспірин доїхав нарешті до гаража і знайшов у собі сили люб’язно привітатися зі сторожем — от, мовляв, халепа, то багажник розкурочився зсередини, тепер скло саме по собі вилетіло…

Він відчинив гараж. Звичні дії заспокоювали. Але щоб остаточно прийти до тями, Аспірину довелося б, мабуть, відчиняти один по одному сотню знайомих гаражів.

— Він живий? Той…

— Не знаю, — чесно призналася Олена.

Аспірин завів авто в гараж — фари вперлися в протилежну стінку. Під стіною стояли старий пилосос і древня, із залізними кутками валіза, набита паперами того штибу, що їх ніде зберігати і шкода викинути.

Мотор працював.

— Тобі боляче? — тихо запитала Олена.

Аспірин тільки зараз завважив, що права половина обличчя в нього значно більша від лівої.

— Він… цей… убив його? Шию зламав?

Олена набурмосилася:

— А ти хочеш, щоб він цілувався з ним? Викинули б нас, побили, забрали авто… Це краще?

— Усе гірше! Що тепер робити, ти уявляєш?

— А нічого, — безпечно відгукнулась Олена. — І не хвилюйся: у тебе руки чисті. Порізані тільки. Треба перекисом залити.

Аспірин знайшов її очі в дзеркалі:

— Слухай… наш світ тобі не подобається, так? Брудний, так? Що ж ти — прийшла звідкись, притягла із собою цього… і вирішуєш тут, кому жити, а кому валятися зі зламаною шиєю?

— Ну, пробач, — подумавши, сказала Олена. — Я так довго полювала за цим бідолахою, який сто двадцять кіло, напевно, важить. Я його вистежувала. Я на нього напала. Хотіла всього лише пограбувати і набити морду. Ну, пробач.

— А може, це був твій брат? — люто запитав Аспірин. — Твій дорогоцінний, якого ти шукаєш? Га?

Її очі змінилися. Стали майже пластмасовими, схожими на Мишкові.

— Так. Може. Може, це був мій брат… Тоді все марно.

І вона скорчилася, затуливши обличчя ведмедем.

Аспірин перевів подих. Треба було підводитися, замикати гараж, іти додому, а до будинку, між іншим, теж хвилин десять темними вулицями. Треба було щось робити з розбитим лицем, із порізаними руками — це поки що, в стані афекту, він майже не відчуває болю. А що буде завтра?!

— А ти хіба брата зовсім не пам’ятаєш? — запитав він крізь зуби. — Невже він може бути… таким?

— Яким завгодно, — глухо відповіла вона крізь плюшеву барикаду. — Молодим, старим… Адже він перейшов грань між… одним словом, він міг змінитися до невпізнанності. Перемінити оболонку. І міг забути все… найімовірніше… забути себе…

— І перетворитися на відморозка?

— Так. — Нарешті вона відхилила ведмедя від обличчя. Очі, попри побоювання Аспірина, були сухі.— Бо коли… звідти… потрапляєш сюди… і минає перший шок… хочеш стати гіршим, ніж цей світ. Це ніби помста. Хочеш перемогти його. Зробити його ще мерзотнішим, зробитися самому гадом із гадів… Це ніби протест.

— Дитячий якийсь протест, — пробурмотів Аспірин. — «Весь світ лайно, і ми повинні зробити його ще лайнішим».

— Можливо, — погодилася Олена. — Але однаково… Напевно, це відбувається мимоволі. Може, навпаки: це світ мститься. Робить біле чорним, гаспидним, найчорнішим у світі…

— А ти? — занепокоєно запитав Аспірин. — Ти теж будеш… підстерігати перехожих у темних провулках? Із ведмедем навпереваги?

— Я не стану боротися… змагатися зі світом. У мене є мета. Треба вивести брата. А він…

Вона замовчала.

— А він що? Взагалі, ти не могла б мені пояснити: що твій брат тут робить? Навіщо він сюди прийшов?

— Він прийшов… — Вона підбирала слова. — Він хоче… Він узагалі композитор… якщо ти розумієш. У широкому розумінні. Творець. Творець. Ось так.

— Творець — гарне слово…

— Не чіпляйся! Творець — у значенні той, хто зайнятий творчістю. Він просто пише… творить… нове.

— Музику?

— І музику теж. Вірніше, спочатку музику, а потім…

— Що потім?

— Ти не зрозумієш.

— Ага, — сказав утомлений Аспірин. — Куди вже мені. І що йому тут знадобилося? У нашому недосконалому світі?

Олена раптом посміхнулася в дзеркалі:

— Недосконалому. Правильно. Творчість… можлива… тільки в недосконалому світі. У досконалому, завершеному — ні.

* * *

Виходило так, що її брат утік із раю.

Олена заперечувала проти такого формулювання, при слові «рай» починала кричати й соромити Аспірина, посилаючись на те, що він нічого не розуміє. Аспірин не пручався; йому було важливо з’ясувати, бодай приблизно, картину подій, які привели Олену з ведмедем у його дім.

Вони з братом (і ще купою народу) жили в прекрасному місці, де їм було добре й привільно, де не було смерті й не було зла. Брат знав напам’ять усі старі мелодії (який зміст Олена вкладала в слово «мелодія», Аспірин так до кінця й не збагнув: зміст цей був достатньо широкий). Але братові хотілося більшого — він хотів нових пісень.

І втік у недосконалий світ, де, за Олениними словами, тільки й можлива творчість.

Дурненький недоліток (Аспірин уявляв Олениного брата її ровесником чи принаймні на кілька років старшим) не врахував одного: недосконалий світ — не зелена галявина, де можна вигравати на сопілочці під ласкавими променями непалючого сонця. Виходило так, ніби хлопчина, бажаючи навчитися плавати, у жорстокий шторм кинувся за борт корабля.

І потонув, ясна річ, одразу.

Дорослі (а в Олениному світі були, здається, й дорослі) вважали, що свобода самореалізації хлопця вища від дріб’язкової опіки. Тобто залишили все, як є.

І тільки Олена з цим не погодилася. І втекла слідом за братом. Вона теж не уявляла до кінця, що її чекає.

Щоправда, в останній момент подумала, що без Мишка їй буде самотньо.

— Хто тобі знову розквасив пику? — запитав Віскас.

— Мишка бігла, — Аспірин поправив темні окуляри, — хвостиком махнула…

Віскас не посміхнувся.

Слухаючи, як пульсує ритм, дивлячись, як стрибають тіні в плямах фіолетового, синього, яскраво-жовтого світла, Аспірин раптом відчув себе заклиначем змій.

Вони підвладні йому зараз. Він піддасть драйву, розкочегарить їм пульс, нехай кожен відчує себе переможцем усесвітніх перегонів: тисяча сперматозоїдів загинули по дорозі, а один-єдиний дістався і вижив — лідер! Обраний! Я! А коли вони втомляться, Аспірин додасть еротики: знемагаючи в обіймах одне одного, вони розм’якнуть і розслабляться, і забажають продовжити перегони по задоволення, і тоді він знову додасть їм драйву, і настане — коли-не-коли — загальне щастя.

Вони ніколи не здобудуть «Оскара», не підведуться після сходження на вершину Ельбруса, вони, найімовірніше, навіть не стрибнуть жодного разу з парашутом. Але почуття, яких вони спізнають з волі Аспірина, не поступаються екстазу дебютанта під шквалом оплесків. Він творить їм — конструює, тут і зараз — не просто розвагу, не просто вечір, але інше, яскраве життя.

Він шаман великого племені — це почесна місія. Нічні танці сакральні. І він творець, чорт забирай, тому що світ недосконалий!

Його охопив кураж — незвичайний, професійний, як перед виходом на сцену. Ні: подібне відчували, напевно, гладіатори, коли піднімалися дверцята клітки, і перший лев вибирався, мружачись, на білий пісок арени.

Піт висихав на скронях, стягуючи шкіру. Пульсував синець, замазаний гримом. На танцювальному майданчику верещали й обнімалися.

З темного кутка на Аспірина дивився уважний, як кобра, Віскас.

* * *

Наступного дня, годині о дванадцятій, коли Аспірин валявся в ліжку, а Олена пиляла скрипку, задзвонив телефон.

— Привіт, — сказав Віскас. — Можна до тебе зайти?

— Та я тут, — Аспірину не подобався такий поворот подій, — без фрака, так би мовити. Сплю.

— А дочка твоя?

— Займається… До чого тут дочка?

— Олексію, — сказав Віскас, — давай десь перетнемося. Де ти гуляєш сьогодні ввечері?

— Я сьогодні не гуляю. Пика набита не дозволяє.

— Тоді я зайду.

— Вибач,— сказав Аспірин.— Мені справді… сьогодні не до гостей.

— Що, зовсім? — У голосі Віскаса почулися неприємні жорсткі нотки.

— Так, — зніяковів Аспірин, — а що?

* * *

— Олексію, я з тобою, так би мовити, по-дружньому раджуся… Спочатку ці крадії, яких у тебе в квартирі пошаткували. Які потім потрапили в дурку. Тепер… у тебе всі вікна в машині цілі?

— Вітю, я тебе не розумію. А якщо цілі?

Віскас поморщився. Якось по-собачому почухав за вухом.

— Та мені ти можеш сказати… Я до тебе сам знаєш як ставлюся. Добре. Ти — хороший мужик, і талант до того ж. І якщо я бачу, що в тебе неприємності… не можу просто так дивитися й чекати.

— А чому в мене неприємності?

— Тому що двічі вже… Один раз — ну, склалося так, випадок, два мужики одразу здуріли. А вже другим разом… Добре, поласилися хлопці на твою тачку. Вони не праві, звісно. Але ж мужика підкинуло, як м’ячика, зламало шию. Як? Хто? Ніхто не знає… Тіні, мовляв, чудовиська… демони… Добре, що я вчасно прочитав оце, — Віскас жбурнув на столик перед Аспірином «Заборонену правду» півторамісячної давності.

«Дорога редакціє! Пише вам Олексій Г. Знаю, що ніхто мені не повірить. Радше назвуть божевільним. Тому я не зважуюся написати тут своє прізвище…»

У Аспірина заклало вуха.

— Зачекай, Вітю, — почав він повільно. — А ти звідки знаєш хлопців, які поласилися на мою тачку? Кого підкинуло, як м’ячика? Хто тобі сказав?

Віскас похитав головою, ніби хотів сказати: ну от, знову ти про дрібниці замість головного.

— Олексію, я ж твої інтереси захищаю. Я майже переконав там когось… на тебе особисто не ображатися. Адже ти тут ні до чого. Правда?

Він перевів погляд на газету. Якраз над листом була ілюстрація — кадр із третьосортного фільму жахів.

— Вітю, я так гроші заробляю, — тихо сказав Аспірин. — Там далі про клонованих мавп, які бабусю зґвалтували… Ти ж не віриш?

Віскас зітхнув. Крізь нещільно причинені двері до кімнати проникали розмірені, жорсткі гами.

— Вона живе в тебе? Так і живе?

— Так і… а що?

— Нічого… Можна було б уявити, що це ти раптом під крутого косиш, рвеш людей голими руками. Але ж не ти.

— Отже, ведмідь? — Аспірин засміявся.

— Послухав би людини, яка тобі добра бажає, — сумно сказав Віскас. — Я питаюся — ти можеш віджартуватися. А коли тебе серйозні люди запитають — що це в тебе за фіґня?

Аспірин розлютився і злякався одночасно.

— Вітю! — Він говорив пошепки, намагаючись не коситися на двері. — Ведмедик-трансформер — це до психіатра. Тебе ж першого твої серйозні люди до нього направлять. А от якщо на мене ще хтось наїде — пробач. Подумай, як будеш виправдовуватися.

Віскас насупився:

— Не зрозумів?

— Та зрозумів…— Аспірин відвернувся, уже шкодуючи про сказане. — Якби ті хлопці набили мені пику і відібрали машину — тоді нічого, молодець, Олексію. А якщо… одним словом, якщо хтось іще націлиться на мене або на Олену — я ні за що не відповідаю.

Гама за дверми обірвалася.

— Дурень ти, Олексію, — сумно сказав Віскас. — Від кого тебе твоє дівчисько захистить? Від шпани хіба. А якщо податкова наїде? А якщо наркоту знайдуть? А якщо посадять? Що тоді?

Аспірин змусив себе глянути йому в очі.

— Ти б бачив, який у цього дівчиська дах, — сказав пошепки. — «Податкова»… «Наркота»… Я б на твоєму місці поберігся.

Віскас кліпнув, і в глибині його непроникних баньок щось на секунду змінилося.

* * *

— Він справді може заподіяти тобі зло?

Віскас пішов. Аспірин довго сидів на кухні, вертів у руках спорожнілу склянку з-під кефіру і слухав Оленині вправи. Стороння людина, мабуть, не повірила б, що ці технічні пасажі видає дівчисько, яке лише кілька місяців тому вперше взяло до рук інструмент.

Потім Олена перестала грати. Прийшла на кухню, всілася навпроти і сама, першою заговорила з Аспірином — нечувана справа!

— Він може тобі нашкодити? Дуже?

— Не знаю, — сказав Аспірин, подумавши. — Але, мабуть, може. Так. А тобі що з того?

— Ти його боїшся?

— Мабуть, так, — знехотя озвався Аспірин і подумав, що тепер у його житті є речі страшніші від Віті Сомова.

— Це через нас із Мишком?

Аспірин глянув здивовано. Олена не насміхалася.

— Що він може? — запитала знову. — Напасти, вбити? Мишко прикриє.

— Мене? — Аспірин хмикнув.

— Тебе, — сказала Олена тихо. — Ти, звичайно, не дуже гарна людина. Але якщо в тебе прикрості через нас…

— Я від’їжджаю, — сказав Аспірин стомлено. — А вам залишаю квартиру. Робіть, що хочете.

* * *

У четвер він здав документи в посольство. Йому наказали прийти по візу в понеділок.

Він пообідав у кафе. У юрбі на вулицях — і взагалі у відкритих людних місцях — йому було спокійніше. Щоправда, дратував телефон: Аспірин здригався від кожного дзвінка, сердився на себе і все одно здригався.

Зателефонувала Женця. Спробувала призначити побачення, але Аспірин її м’яко відвадив.

Зателефонувала мама — вона останнім часом дзвонила щодня, не шкодуючи грошей. Ніби хоч комусь могло полегшати від нової серії стурбованих запитань: «Як ти? Що ти робиш? Що там узагалі в тебе відбувається?»

Закінчилося тим, що Аспірин вимкнув телефон.

Встигне він утекти в Англію — чи його притиснуть раніше?

І що він буде робити в Лондоні? З тамтешніми цінами його заощаджень вистачить ненадовго…

Як поведеться Віскас? Як поведуться «серйозні люди»? Може, спокійно дадуть йому поїхати, щоб не поспішаючи, без перешкод, зайнятися Оленою?

Ото вже Мишко їм улаштує…

Аспірин роздратовано відсунув переповнену попільницю. Офіціантка ніби не бачила — пурхала туди-сюди, оце сервіс, оце обслуговування, чорт забирай!

Чи можна вбити Мишка? Аспірин стріляв у нього і поцілив. Вирвав жмут вати. А якщо пальнути з кількох стволів? А якщо з автомата? Лише тирса посиплеться.

Що буде з Оленою, якщо Мишка вб’ють?

Чорт забирай, він думає про нього як про живого. ..

Він роздратовано підкликав офіціантку. Розплатився. Вийшов під жовтневий дощ. Зіщулився, накинув капюшон, розкрив парасольку.

Біля бровки пригальмувало чорне авто. Аспірин відсахнувся. З авта вибрався чиновник середньої руки, проскочив під дощем у двері офісу. Кепські справи, подумав Аспірин. Якщо я від кожної тіні почну шарахатися… І якого дідька, поясніть мені? Якого дідька?!

О четвертій починало смеркатися. Аспірин був на ногах від ранку, тепер слід було йти додому, але він боявся. А раптом подзвонять у двері й пред’являть корочки? Візьмуть тьотю Світлану в поняті, влаштують обшук, вивудять із диванної подушки пластиковий мішечок із невідомою гидотою, витягнуть ствол із-під взуттєвої полиці і виявлять, що з нього стріляли — десь місяць тому… І одразу знайдеться підхожий труп із діркою саме з цього пістолета. І опиниться Аспірин, який із дитинства мав власну кімнату, а з юності — власну квартиру, опиниться, розбещений, на довгі роки в тюрязі… За що?

Чи зможуть вони завалити Мишка? Він, звичайно, чудовисько, але навіть панічні постріли Аспірина продірявили монстру шкіру Аспірин стріляв тричі. Скільки разів поцілив?

Він знову увімкнув телефон і подзвонив додому. Довго ніхто не брав слухавку.

— Алло?

— Привіт, — сказав Аспірин, стримуючи полегшене зітхання. — Що ти робиш?

— Займаюся.

— Ніхто не дзвонив, не приходив?

Пауза. Аспірину стало холодно.

— Ніхто.

— Якщо хтось подзвонить у двері, не відчиняй. Сиди, ніби нікого немає вдома. У мене ключ.

— Добре. — Олена, може, й здивувалася, та взнаки не дала.

Він відчинив двері нечутно. Чи майже нечутно — замок усе-таки клацнув, хоч і не дуже голосно.

Олена грала на піаніно. Аспірин прокрався в кімнату, не знімаючи черевиків, залишаючи за собою мокрі сліди.

Олена сиділа на кінчику стільця. Її ліва рука нависла над малою октавою, під пальцями глухо провертався важкий, потужний, недобрий механізм (так принаймні почулося Аспірину), а права рука хотіла жити й боролася за життя. Долаючи гул невидимих шестерень, випліталася тема, видряпувалася, ніби по слизьких стінках криниці. У якусь мить Аспірину примарився ля-мінорний концерт Ґріґа, та лише на секунду: Аспірин ніколи не чув такої музики, мало того, не був певен, що це музика, а не щось інше.

Оленині руки, маленькі, з обгризеними нігтями, видобували з фабричного піаніно інформацію, якою дівчинка одинадцяти років не могла, не повинна була володіти. Аспірин слухав, по шкірі бігли мурашки, вода капала зі складеної парасольки на паркет. Олена грала про світ, яким вона його бачила, і від картини, яка відкривалася зараз Аспірину, перехоплювало подих і тріскалися губи.

Чавунний механізм, провернувшись востаннє, затих. Права Оленина рука впала на клавіші, полежала й зіслизнула, ніби віддавши останні сили. Дівчинка, яка дотепер сиділа прямо, зітхнула і згорбилася, й далі дивлячись перед себе.

Ні слова не кажучи, Аспірин пішов на кухню. Скип’ятив чайник, забув про нього і скип’ятив ще раз. Витяг із холодильника ковбасу, поклав назад. Заварив собі чаю і тільки тоді побачив, що й досі сидить у мокрому плащі й брудних вуличних черевиках.

Прийшла з кімнати Олена. Зупинилася в дверях.

— Що ж нам робити? — запитав Аспірин уголос.

Вона хмикнула — глумливо, буденно, ніби нічого не сталося:

— Одержав візу?

Аспірин похитав головою.

— У понеділок… Олено, скільки тобі років?

Вона знизала плечима:

— Одинадцять.

На кухні знову стало тихо. Аспірин і хотів би заговорити, але слова, які зазвичай лилися з нього без напруги, зараз ніби всі пересохли, зашкарубли і стали поперек горла.

— Плаща зніми, — сказала Олена. — Натоптав тут…

Аспірин підвівся, щоб іти в передпокій, але раптом Олена запитала з дивним виразом:

— Ти хочеш сказати… ти бачив, про що я грала?

— Не бачив, — признався Аспірин. — Напевно… відчував.

— Он воно що, — сказала Олена, і Аспірин знову не збагнув, яка інтонація прослизнула в її голосі.

— Слухай, — почав він. — Цей… хто дав тобі струни. Він тебе захистить, коли що?

— Коли що?

— Ну… вороги нападуть.

— Якщо нападуть вороги, мене захистить Мишко, — спокійно, як дитині, пояснила Олена.

* * *

— І як, любі мої, як нам не пощастило з погодою! Але з іншого боку, жовтень — це аж ніяк не травень, ні! Жовтень уже настав, уже гай струшує… буквально все струшує. Я сьогодні бачив гай, що взагалі все струсив, геть усе. І хочеться тепла, звичайного людського тепла, і ось м’яке й тепле «Лапа-Радіо» пропонує вам суперкомфортну, суперосінню музику!

У п’ятницю він відпрацював у клубі без жодного задоволення, без куражу — витягнув сет, як витягають тачку з розкислої глини. У суботу був ранковий етер; час тягнувся, середньовічний курний час. Солодкавим льодяником тягнулася пісенька в етері. Назавжди відбивала в когось, молодого й дурного, спроможність розрізняти півтони й відтінки. Ну і нехай.

Післязавтра йому дадуть візу. Не можуть не дати.

І післязавтра — на крайній випадок, у вівторок — він полетить звідси. Надовго. Може, й назавжди. Кляте дівчисько зі своїм ведмедем усе-таки зламало йому життя.

Він пригадав, як вона грала, й пропустив свій вступ. Пісня давно закінчилася, режисерка матірно лаялася за звуконепроникним склом, а Аспірин дивився перед себе осклянілими очима і намагався збагнути: де він? Що з ним відбувається?

— Дорогі мої… сьогодні субота. «Лапа-Радіо» з вами. Нас чекає півгодини улюбленої народної гри в есемески. Перший із вас, хто надішле повідомлення на телефон… зачекайте-зачекайте, рано хапатися за телефони… ви ще не знаєте, що саме ми хочемо від вас почути. А ви маєте всього лише розкинути мізками й відповісти на запитання: що в акули всередині? Думаємо, надсилаємо повідомлення, переможець отримає… а, я забув, що отримає переможець. Зачекайте… два квитки в кінотеатр «Акула». Ось так. А доки ви відгадуєте загадку — «Плакала береза»!

Він приїхав додому перевтомлений і сердитий. І, ясна річ, не звернув уваги на дивну блідість і зібраність Олени.

По обіді хмари розійшлися, і захід сонця виявився доволі приємним. Коли останні промені заглянули в кухню, Олена взяла скрипку й пішла, на прощання сказавши Аспірину:

— Я скоро.

У суботу в неї не було занять.

Він побачив із вікна, як вона йде подвір’ям — підкреслено рішуче, пружно, ніби долаючи затаєний страх. І, сам не знаючи навіщо, гарячково кинувся вдягатись.

* * *

Він наздогнав її на перехресті біля метро. Олена йшла, не обертаючись, і його не бачила.

Вона спустилася в метро, і Аспірин за нею. Ситуація була безглуздою, і він не знав, що казати, якщо Олена його завважить, — але вона і гранати, певно, не завважила б, навіть якби та вибухнула під самим її носом.

Аспірин давно вже не їздив у метро. Він забув, як тут задушливо, які похмурі й жорсткі обличчя в цих людей — його щоденних слухачів. І хто ще насмілиться дорікнути йому, Аспірину, що він, тупий базіка, робить їхнє життя трішечки різноманітнішим, ледь-ледь яскравішим?

Олена стояла, притулившись до дверей спиною, хоча на склі ясно було написано «Не притулятися». У дитинстві Аспірин, убиваючи час у вагоні, полюбляв складати нове слово з цих білих літер, виходило і «теля», і «тир», і «турист», і багато чого виходило, усього й не пригадаєш.

Олена не шукала розваг. Стояла, набурмосившись, притискаючи до грудей футляр зі скрипкою. Аспірин тепер тільки зміркував: а Мишка ж немає! Уперше за багато днів Олена вийшла з дому без плюшевого друга й охоронця!

Він оглянувся. Всі обличчя у вагоні видалися йому підозрілими й недобрими.

Куди вона їде?

Міг Віскас призначити їй зустріч, виманити на побачення — без Мишка? Міг. Що завгодно міг. Доки Аспірин пасталакав ув етері…

Від спеки й духоти він швидко втомився і спітнів. Ще не пізно було підійти до Олени, зізнатися в шпигунстві й витягнути з неї правду. Якщо вдасться, звісно. Не пустити, залякати, силоміць потягнути додому…

А може, все-таки простежити й з’ясувати, хто й куди її намагається виманити?

На наступній зупинці вагон заповнився людьми майже ущерть. Аспірину довелося стояти на пальчиках, щоб не випустити Олену з поля зору. Вона й далі стояла, зіщулившись, дивлячись перед себе — нервувала. Їй теж було не по собі. Двері вагона знову відчинилися, завертівся людський вир, і Аспірин ледь не проґавив її.

Олена рвучко кинулася до виходу. Аспірин — за нею. Роздратовано, по-бабськи лайнулася дівиця на шпильках. Аспірин притримав двері, що вже з’їжджалися, й вистрибнув на перон — Олену відносило в юрбі.

То вповільнюючи крок, то лавіруючи серед перехожих, Аспірин нагнав її й пішов назирці за десяток кроків за її спиною. Олені досить було озирнутися, щоб виявити стеження, але вона не озиралася.

Так вони вийшли з метро й опинились у величезному підземному переході. Олена крокувала все менш рішуче. Аспірин був майже певен, що вона роздумає й поверне назад, але Олена струсила головою, ніби наказуючи собі забути про малодушність, і рушила далі підземною кишкою — повз аптечний кіоск, повз вхід у закусочну, повз щокатого хлопця, що торгував заводними іграшками (механічні котики-монстри надсадно пищали, блискаючи зеленими лампочками очей, а солдати в камуфляжі повзли й стріляли). Олена вийшла на перехрестя, де сходилися два підземні людські потоки, і зупинилася біля автомата з напоями.

Аспірин теж зупинився. Отже, зустріч призначено тут? У переході, напівтемному людному місці, на протязі?

Олена присіла навпочіпки і поклала скрипковий футляр перед собою на асфальт. Розстебнула куртку. Відкинула кришку футляра, витягла подушку на зав’язках і звичним рухом пов’язала на шию.

Аспірин спостерігав за нею, вже здогадуючись, що вона буде далі робити, відчуваючи одночасно полегшення, роздратування і злість. Не було призначено жодної зустрічі, дівчисько просто жебракує в переході зі скрипкою!

Олена витягла інструмент. Перехожі йшли, іноді повертаючи до дівчинки голову, Аспірин бачив лише потилиці.

Олена підняла скрипку до підборіддя. Взяла смичок. Аспірин уперше завважив, як легко й красиво лежать на смичку її пальці.

Вона постояла кілька секунд — і заграла. Аспірин сподівався почути все, що завгодно, але не відверто фальшивий, різкий звук, що вирвався з-під смичка.

Перехожі йшли, ні на що не звертаючи уваги. Олена опустила руки й постояла так із хвилину, може, більше. Аспірин бачив — або радше відчував — як вона намагається вгамувати тремтіння в руках і як це в неї не одразу, але все-таки виходить.

Вона глибоко вдихнула. Знову підняла скрипку, провела смичком. Чи пальці відмовлялися слугувати Олені, чи музичний матеріал, за який вона взялася, був занадто складний, але звуки, що залунали під вогкими підземними склепіннями, викликали здивування: здавалося, дитина уперше взяла до рук інструмент.

Перехожі йшли.

Аспірин відійшов убік і став за рогом кіоска. Неподалік нявкали фальшиві кошенята і тріскотіли автоматами солдати-роботи. Шелестіли, торкаючись асфальту, сотні підборів. Олена водила смичком по струнах, повторюючи й повторюючи все те ж поєднання звуків, і раптом із надсадного учнівського скрипу вирвалася мелодія.

Це тривало секунд п’ять, а може, і всі десять. Дитяча скрипка заревіла потужно й страшно. Люди, які двома байдужими потоками йшли мимо Олени, разом збилися з кроку. Хтось зупинився, хтось обірвав розмову, хтось упустив на асфальт пляшку пива, і вона розбилася, здається, в цілковитій тиші. Всі обличчя повернулися до дівчинки зі скрипкою, а вона грала, підібравшись і примруживши очі, наче лижник-екстремал.

А тоді жінка років сорока, добре одягнена, із довгою парасолькою в руках, метнулася до Олени та обрушила парасольку їй на голову.

Мелодія обірвалась. Одразу відновився рух: хтось поспішив у справах, підкреслено метушливо й незалежно. Хтось, навпаки, метнувся ближче: подивитися. Чоловік у чорній куртці підхопив Олену — вона встояла на ногах і втримала скрипку, хоча по лобі в неї одразу ж побігла цівка крові.

— Ви чого?! — гаркнув чоловік. — Ви що? Зараз у міліцію…

Жінка з парасолькою скалилась, як персонаж із фільму жахів:

— Я тобі покажу міліцію! Цю… сучку… цю… гидоту смердючу приберіть звідси! Розвелося тут…

Аспірин підскочив до Олени. Вона стояла, дуже бліда, із розмазаною по лобі кров’ю, але не непритомніла і навіть, здається, злегка посміхалася. Аспірин спробував забрати в неї скрипку — простіше було б вирвати кролика з пащі крокодила.

Жінка вигукнула ще щось, шиплячи і задихаючись від ненависті, а тоді раптом, ніби про щось згадавши, кинулася бігти й незабаром зникла в юрбі. Хтось із зацікавлених, тих, що зібралися біля місця події, спробував схопити її за рукав, але вона струсила із себе поборників справедливості, як досвідчений сікач собак, що вчепилися в шкіру, і зникла.

Чоловік у чорній куртці вражено обернувся до Аспірина:

— От блін!

Аспірин підняв із землі скрипковий футляр. Простягнув Олені; вона без слів уклала на місце скрипку й смичок. Аспірин закрив засувки, і Олена одразу обняла футляр, як улюблену ляльку Аспірин підхопив дівчисько за комір і потягнув із переходу — нагору.

Ні про що не випадало думати. Усе вийшло саме собою: в аптечному кіоску він купив бинтів, упіймав таксі (добре, хоч гаманець знайшовся в кишені плаща) і велів їхати в найближчий травмопункт. Черги не було. Хірург, дядечко середнього віку, оглянув Олену (чорна сатинова подушечка все ще висіла в неї на шиї), виявив, що струсу немає, просто розсічено шкіру голови. Під місцевою анестезією наклав один шов (косметично) і зробив укол від правця. Олена, здавалося, зовсім не звертала уваги на біль.

— Ти як солдат, — із повагою сказав дядечко-хірург.

— Якби ж то, — тихо відповіла йому Олена.

Бліда й перев’язана, вона виглядала жалюгідно.

* * *

— Навіщо ти за мною йшов?

Аспірин зітхнув.

— Я гадав, тобі призначили зустріч. Віскас.

— Хто?

— Той чоловік, що обіцяв зіпсувати нам життя.

— А… — Олена ледь посміхнулася. — Дурниці.

Вони сиділи на кухні. Розкритий скрипковий футляр лежав між ними — на вільному стільці. Аспірин придивився: струни в скрипки були… На перший погляд, звичайні струни. Металеві. З тьмяним срібним блиском.

— Так, — сказала Олена й заплющила очі. — Я поставила його струни. Я боялася… одним словом, у мене трішечки вийшло.

— Вийшло? — перепитав Аспірин із гірким сарказмом.

— Ти ж чув, — тихо відповіла Олена.

Аспірина пересмикнуло.

— Що це було?

— Його пісня. Перші кілька тактів.

— А ця божевільна тітка…

— Вона не божевільна. Її пройняло.

— По-моєму, там усіх пройняло, — помовчавши, припустив Аспірин.

Олена кивнула.

— Розумієш, ця пісня, якщо її правильно зіграти, вона… як світло для сліпого. І всі сліпі раптом розуміють, що ніколи не бачили світла — і не побачать, і найстрашніше, що ніхто в цьому не винен, а тільки вони самі. Це для них гидотно, бридко, вони ненавидять це — чуже, шкідливе… Та жінка, вона… їй це, може, фізично боляче й неприємно — розуміти, що могла б, могла, але не захотіла, або побоялася, або духу забракло… Розумієш?

— Ні.

— Ця пісня досконала, — тихо сказала Олена. — Звучить у світі, де досконалості немає.

Цокав годинник. Було доволі пізно; десь у клубі нервувала й сердилася Женця, із якою Аспірин мав сьогодні зустрітися. Телефонувала йому додому і на мобільний — а він відключив усі телефони, «абонент недоступний», ось так.

— За це вона тебе уперіщила по макітрі? За досконалість?

— Вона хотіла, щоб я заткнулася.

— Могла як-небудь інакше…

— Не могла. Вона сама зараз не розуміє, що на неї найшло. Хвилюється.

— Ага. Пожалій її.

— А чого її жаліти? Вона вже завтра вирішить, що так і слід. Вона дуже втомлюється на роботі, аврал, нерви, екологія, слабке здоров’я, а тут ці, понаїхали тут, жебраки, голозаді, антисанітарія, вдають із себе…

Олена говорила на одному подиху, ледь усміхалася, але Аспірину раптом стало страшно.

— Звідки ти знаєш? Звідкіля ти — усе це — знаєш?!

Вона посміхнулася ширше. Нічого не відповіла.

Аспірин спробував пригадати почуття, що охопило його при звуках Олениної скрипки. Мабуть, це був усе-таки страх. Секундний… ніби приснилося провалля. Але огиди, як у тієї жінки, ненависті, що затьмарює розум, не було й близько. Цікаво, що було б, якби Олена грала далі?

— Може, налити тобі коньяку?

Олена заперечливо покрутила головою:

— Мені не можна. Запропонуй Мишкові меду.

Аспірин поморщився, хотів щось сказати — і раптом осікся.

— А ти наперед знала, що тебе битимуть?

— Чому ти так вирішив?

— Ти не взяла Мишка!

Олена зітхнула.

— Ні, я не знала, чесно кажучи, що так буде. Я гадала, може, хтось лаятиме чи за руку схопить… А Мишко — йому ж не поясниш.

Вона обережно торкнулася рукою забинтованої маківки.

— Болить?

— Відходить анестезія. Нічого.

— Треба анальгіну. Або ще чогось. Як же ти будеш спати?

— Мені треба ще багато займатися. — Вона ніби його не чула. — Руки… як дерев’яні. Але якщо бодай два такти зіграла правильно…

— Зачекай. — Аспірин перестав копатися в порожній аптечці. — А якщо ти… тобто коли ти все зіграєш правильно, що буде? Усі, хто тебе почує, накинуться на тебе і битимуть ногами, парасолями, арматурою, чи як?

Вона посміхнулася:

— А ти майстер фантазувати.

— Якщо від двох тактів на тебе накинулася ця тітка!

— Не пощастило. — Олена потерла щоку. — Нічого, Олексію. Мені головне — навчитися добре грати. Мені головне — зіграти пісню від початку до кінця і жодного разу не збитися.

Аспірин сів перед нею — і знову підвівся.

— Послухай, а немає іншого способу знайти твого брата? Якщо людина береться з нізвідки, як… як ти, наприклад, — це ж помітно? Може, пошукати якісь хроніки, бодай хоч переглянути газети тих місяців — про надзвичайні випадки. Може, він у лікарню потрапив або… у божевільню, скажімо. Або в дитячий притулок. Ти ж говорила, що він може бути якого завгодно віку? Може, він узагалі немовля, може, знайда, і чому б не спробувати пошукати його іншим способом, без цих твоїх… струн?

— Це не мої струни.

— Добре. Це його струни. До речі, я не розумію, чому він так легко знайшов тут тебе — а брата знайти не може?

Олена знову торкнулася рукою маківки. Від болю стиснула губи.

— Я тобі все розповіла, Олексію. Все чесно. Просто ти не все розумієш. Мій брат… він, може, тут старенький уже, і не взявся він нізвідки, а прожив життя й пам’ятає. І діти в нього, онуки, дружина — все пам’ятають. Він пам’ятає ще війну… як у підвалі ховалися від бомб… усе пам’ятає, крім того, хто він насправді і навіщо потрапив у цей світ. Не допоможуть твої газетні хроніки.

Невже це правда, подумав Аспірин. Невже я сиджу на власній кухні й ось так, запросто, розмовляю з Оленою про цей світ, про той світ, про переходи туди-сюди й часові парадокси, які при цьому виникають?

— Я сходжу по анальгін, — сказав він приречено.

— Він пригадає себе, коли почує пісню, — сказала Олена, думаючи про своє.

— Почує? А якщо його не буде поруч? Якщо він за тисячі кілометрів?

— Він тут. — Олена перестала посміхатися. — Я пішла тією ж дорогою. Він неодмінно тут, поруч.

— Ти гадаєш, у тому переході все місто тусується? А якби й так… Тобі з ранку до ночі доведеться грати цю пісню, щоб він почув!

— Ні. Якщо я зіграю — один раз, але тільки без помилок — він з’явиться, де б не був.

Аспірин умився з кухонного крана. Раптом завмер, вражений.

— А скільки триває ця пісня? Якщо її грати від початку до кінця?

Олена мовчала.

— Скільки? — запитав Аспірин і сам себе не почув.

— Сто сімдесят три хвилини, якщо в швидкому темпі, — понуро сказала Олена. — Я ж кажу, Олексію, мені ще вчитися і вчитися, а ти… «Скільки можна пиляти свою скрипку…»

— Вибач, — пробурмотів Аспірин.

* * *

— Доброго вечора, — сказала сусідка Ірина. Очевидно, вона щойно прийшла з вулиці: на ній був теплий спортивний костюм і тапочки. У кутку в передпокої стояли брудні мокрі кросівки.

— Пробачте, — почав Аспірин. — Це вже стало доброю традицією… вірніше, поганою традицією, але Олені потрібен анальгін, а в мене знову немає.

Ірина зітхнула. Хотіла сказати, певно, як це безвідповідально: виховувати дитину й не мати в аптечці елементарних ліків. Не сказала, спасибі їй, просто пройшла на кухню і за хвилину повернулася з аптечною упаковкою.

— Спасибі, — сердечно подякував Аспірин. — Я поверну, слово честі. І в себе заведу. Просто так сталося зненацька…

— А що з Оленою?

— Голову розбили.

— Як?!

Аспірин зам’явся.

— Ну, знаєте… діти, буває. Ми вже були в лікаря, струсу немає, так що…

— Олена дуже своєрідна дитина, — пробурмотіла Ірина.

— Ви теж завважили?

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі.

— А як ви? — ніяково запитав Аспірин. — Як… життя?

— Так собі. Звичайно. Працюю.

— Бігаєте? — Аспірин кивнув на кросівки.

— Так, — відсторонено сказала Ірина. — Треба, знаєте, бути у формі. Бігаю. А ви йдіть до Олени, треба ж дати їй ліки.

— Йду. — Аспірин відступив за двері. — Дякую. Ви, це… телефонуйте, коли що…

— Коли що? — перепитала вона глумливо.

— Просто так, — повторив Аспірин. — Телефонуйте.

* * *

Олена змотувала струни. Дві вже лежали в пакетику, третя звивалася в Олениних пальцях. Четверта, на оголеній скрипці, чекала своєї черги.

— Ось. — Він простягнув таблетку і склянку води.

Олена випила.

— Як вона там? — запитала, згортаючи струну.

— Ірина? Бігає.

— Це погано.

— Це добре, — непевно заперечив Аспірин. — Здоров’я, форма…

— О десятій годині вечора? У темноті, в дощ?

— А ти звідки знаєш, що в темноті і в дощ? — Аспірин більше не мав сил дивуватися.

— Я бачила вчора. — Олена повернула кілочок, вивільняючи останню, четверту, струну. — І позавчора. Вона бігає по вечорах навколо будинку.

— Може, в інший час їй ніколи…

— Ні. Просто їй особливо зле по вечорах, — відрізала Олена.

У понеділок йому дали візу.

Він сунув паспорт у нагрудну кишеню і вийшов на вулицю, де падав із неба вже не дощ, а перший біленький мокрий сніг. Далі все було просто — встигнути на рейс. Чи принаймні взяти квиток на завтра.

По дорозі додому він напружено роздумував: просити Ірину доглядати за Оленою? Чи не просити? Зрозуміло, сусідка зажадає пояснень: як він, батько, може залишати одинадцятирічну дочку саму?!

Ні, мабуть, краще не зв’язуватися. Коли що — Олена сама зателефонує їй і попросить про допомогу. Ірина не відмовить.

Від цієї думки йому полегшало: до певної міри Ірина для Олени навіть надійніша, ніж він, Аспірин. Його вічно не буває вдома, він зовсім не розуміється на дівочому одязі, звичках, у нього навіть елементарних ліків у домі немає. Він залишить їй грошей, вона дівчинка хазяйновита…

А якщо загубить ключі?

Раніше ж ніколи не губила…

А якщо прорве кран?

Ну, прорве то й прорве. Олена викличе слюсаря. А він, Аспірин, телефонуватиме іноді — запитуватиме, як справи. Зрештою, є Ірина, вона живе сама, чому б їй не подбати про таку ж самотню дівчинку?

Рана на голові… Олена каже— дурниці, вона вперта, як осел, і горда, як гранітний пам’ятник. Але хіба Аспірин — фельдшер? Він і сам у такій ситуації не знав би, як лікуватися. Чим він може допомогти їй? От якби Ірина…

Вітаючись із консьєржем Васею, Аспірин уже точно знав, що полетить не сьогодні, а завтра. Зранку відбарабанить етер. А від «Куклабаку» відмажеться. Нехай Віскас кусає лікті.

Хоча — навіщо кусати лікті, якщо можна прийти в спорожнілий дім і взяти Олену з Мишком? Смішно навіть сказати, спецоперація: захоплення дівчинки і плюшевого ведмедя…

Десяток пошматованих трупів — і все. Іграшкового звіра буде нейтралізовано.

А хто стане шукати Олену, якщо вона раптом пропаде? Ніхто. Скажуть, поїхала до матері в Первомайськ.

Що за маячня. Навіщо їм дитина? Що вони робитимуть з дитиною? Хто і заради чого візьме на совість такий гріх? Коли Мишко перетвориться на пошматовану грудку вати…

Він струсив головою. Розвинута уява — для сучасної людини серйозна незручність.

Удома нікого не було: у понеділок Олена ходила на заняття, і така дрібниця, як розсічена шкіра на маківці, не могла її, звичайно, зупинити. Не знімаючи плаща й черевиків, Аспірин усівся перед піаніно. Відкрив кришку.

Він провчився в музикалці чотири роки: три класи плюс нулівка. Далі справа загальмувалася: як батьки не умовляли, Олексій кістьми лягав за право бути вільним. Іноді, коли мав охоту, сідав до інструмента і підбирав мелодії, а за рік його взяли в шкільний ансамбль, чомусь барабанщиком. І так усе почалося…

Він узяв один по одному кілька акордів, неживих і бляклих. Якби в нього була така ж сила волі, як в Олени, — чи зміг би він стати музикантом?

Можливо, що й зміг би. Тільки навіщо?

Він спробував відновити п’єску, що з дитинства засіла у нього в голові: «У садку». Він не пам’ятав ні автора, ні нот. М’язова пам’ять видобула з інструмента декілька веселеньких тактів, Аспірин посоромився того, як вульгарно вони звучать, і прибрав руки з клавіатури.

А може, він, Олексій Гримальський, і є Оленин загублений брат? Який забув себе і забив на творчість, такий от балуваний, несподіваний братик?

Він не стримався й засміявся.

Повернувся у шпарині ключ. Увійшла Олена — в руках футляр зі скрипкою й нотною папкою, за спиною ранець із ведмедем, з-під шапочки визирає край бинта, обличчя бліде, погляд упертий. Завважила Аспірина перед фортепіано. Здивувалася.

— Ти чого?

— Привіт, — сказав Аспірин.

— Привіт… Дали тобі візу?

— Ага.

— Вітаю, — мовила Олена після коротенької паузи й почала роздягатися в передпокої.

— Олено… — Він засміявся.

— Що? — Вона зупинилася в дверях.

— А я можу бути твоїм братом?

— Міг би. Як і будь-хто інший. — Вона відповіла одразу ж, без паузи, без найменшого подиву. — Я про це думала.

— То, може, це я і є? І ми з тобою, взявшись за руки, тепер підемо в прекрасну далечінь?

— Навряд чи. — Олена повісила папку на ручку дверей. — Коли ти летиш?

— Завтра. Почекай, ти сказала — міг би? А тепер не можу?

— А тепер я дещо зіставила, — Олена говорила підкреслено сухо, по-дорослому, — і зрозуміла, що ні. Це не ти.

— Я настільки не схожий на пропащого ангела?

— Геть не схожий. — Олена взула капці. — І я тобі сто разів казала, що мій брат — не пропащий ангел.

— Шкода, — сказав Аспірин.

Олена увійшла до кімнати й очікувально всілася на дивані. Аспірин, зітхнувши, підвівся і поплентався на кухню.

День, і без того короткий, губився в сірій імлі. Сніг не передбачався — дощ сіявся і сіявся з неба сірими павутинними ниточками. На розі загорівся ліхтар, і краплі на мить спалахнули, пролітаючи крізь перевернутий німб його розсіяного світла.

Аспірин глянув униз.

Повз ліхтар пробігла, розсікаючи калюжі кросівками, жінка в спортивній куртці з насунутим на лоба капюшоном. Розмірено ступаючи, не кваплячись і не збавляючи темпу, вона почалапала асфальтовою доріжкою й завернула за ріг будинку, тільки Аспірин її й бачив.

Він пригадав Оленині слова: «Просто їй особливо зле по вечорах». Але зараз був іще день, година четверта, не далі. З кімнати доносилась упевнена, жорстка, немов механічна, гама.

* * *

— Цього вистачить місяців на три, — сказала Олена, старанно перелічивши гроші.

— Якщо постаратися, — сказав Аспірин, неприємно вражений, — то й за день витратити можна. Хіба ні?

— А рахунки сплачувати? — Олена склала купюри купкою. — За квартиру щомісяця, за телефон, за світло… Я можу, звичайно, свічок купити, але холодильник — він же все одно енергію споживає?

— Яка ти практична, — пробурмотів Аспірин. — І звідки це в тебе тільки береться? Якщо ти прийшла з іншого світу, ти маєш літати в хмарах!

Олена посміхнулася. Аспірин чудово знав цю її посмішку — жовчну, дорослу, неприємну.

— У мене немає більше готівки, — сказав він, стримавшись. — Я тобі потім… вишлю.

— А одержувати я буду в банку за свідоцтвом про народження, так?

— То не плати за квартиру! — вибухнув Аспірин. — Нехай відключають телефон — навіщо тобі?

* * *

Був вечір, восьма з копійками. Гуділа водопровідна труба в сусідів. Довкола будинку бігала, насунувши на лице мокрий капюшон, Ірина — інколи вона заходила відпочити, а тоді знову поверталася і тюпала далі, Аспірина вражала її витривалість — він упав би знесилено вже після п’ятого кола.

На дні маленької валізи лежали непочаті, скріплені етикеткою шкарпетки. Аспірин блукав по квартирі, перекладаючи речі з місця на місце, не знаходив потрібного, а знайшовши, одразу знову губив. Олена грала гами: п’яту годину поспіль, жорстко, м’яко, вкрадливо, люто. Страшна сила, що жила в цій кволій на вигляд дівчинці, лякала Аспірина — і все більше заворожувала.

Задзвонив телефон. Аспірин здригнувся.

— Олено! Візьми! Скажи, що мене нема, я у відрядженні!

Гама обірвалася.

— Алло. Добрий вечір. Ні, його немає, він у відрядженні. Не знаю. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення.

— Хто це був? — запитав Аспірин, переводячи подих.

— Євгенія. — Олена знову взялася за скрипку.

Забібікала мобілка. Аспірин витяг її з кишені плаща і, ковзнувши поглядом по Женциному номеру, натиснув відмову.

— Якщо ти не хочеш ні з ким говорити, вимкни, будь ласка, телефон, — сказала Олена. — Мені заважає.

Аспірин узяв слухавку, щоб виконати Оленине прохання, — слухавка вибухнула дзвінком у нього в руках. Він відчув себе сапером-невдахою.

— Візьми… будь ласка!

Олена звела очі до стелі, але сперечатися не стала.

— Алло. Добрий вечір. На жаль, його немає вдома. Він у відрядженні. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення.

— А це хто? — узявши слухавку в Олени з рук, Аспірин відімкнув дзвінок.

— Редактор часопису «Люлі-леді».

Аспірин геть забув про замовлену статейку, за яку вже одержав аванс. Бездумно витягнувши з шафи костюм на плічках, кинув його поверх розкритої валізи і сів поруч на край ліжка.

Оленині вправи відновилися. Аспірин подумав, що безкінечні етюди й гами, які колись дратували його, тепер майже заспокоюють. Доки вона грає, у нього краще працюють мізки. Може, звичка?

Треба було збирати валізу і думати про завтрашній день, але Аспірин, у якого з кожною секундою все дужче прояснялося в голові, сидів, опустивши плечі, й згадував Олю, однокласницю, з якою вони цілувалися в шкільній підсобці. Оля зараз в Америці, і в неї все гаразд.

І в Аспірина все гаразд. За винятком того, що він мерзотник і боягуз, життя його пішло шкереберть, і невідомо, чим криза закінчиться. Ні, батьки його не покинуть — натикають носом у калюжу, як цуценя, що нашкодило, та й прилаштують де-небудь, добре хоч англійська в Аспірина завжди була окей…

Він узяв зі столу приладдя для гоління у шкіряному футлярі — подарунок батька на день народження — і поклав у валізу поверх костюма. І в цей момент вирішив раптом не їхати в Лондон. От просто не їхати, і все.

Хіба він винен у чомусь? Хіба він заборгував комусь грошей? Хіба він із кимось сварився? І хто такий Віскас, щоб залякувати ді-джея Аспірина, людину відому й улюбленця тисяч людей?

Він нікуди не поїде!

Звалилася з плечей важка ноша. Аспірин уявив, як зміняться Оленині очі, коли він повідомить про своє рішення. І він підвівся, щоб піти й порадувати її, але в цей час гримнув дверний дзвінок, і Аспірин покрився мурашками з голови до п’ят.

Може, це Ірина? Або консьєржка тьотя Світлана? Або листоноша?

Чому не полетів сьогодні, адже він міг, міг! Була в мишоловці щілинка — не вислизнув, затримався, загальмував!

Олена грала. У двері подзвонили знову — довго й вимогливо.

Аспірин підвівся. Вийшов у передпокій. Глянув у вічко.

Перед ним, майже закриваючи передпокій, зависло чиєсь розгорнуте посвідчення.

— Тримай ведмедя! — придушено прошептав Аспірин. — Тримай… Скажи йому — фу! Не можна!

Скрипка у вітальні замовкла.

* * *

Увійшло чоловік десять — у бронежилетах і чорних масках, ніби Аспірин був не ді-джеєм, а принаймні втікачем-олігархом. Про жодних понятих і не згадували — мабуть, від часів фільму «Слідство ведуть знавці», який Аспірин так любив у ранньому дитинстві, процедура затримання бандитів дещо змінилася.

— Гримальський? Ви затримані.

— На якій підставі?

— Вам пояснять.

На зап’ястях клацнули наручники.

У квартирі запахло чужим потом і куривом. Люди з автоматами розбрелися, заполонюючи все, ніби хотіли зайняти тут кругову оборону. Власник корочки, єдиний у цій компанії, хто не ховав лице під маскою, зупинився над розкритою валізою.

— Далеко зібралися, Олексію Ігоровичу?

Зачинилися двері. Аспірин не міг зрозуміти, скільки хвилин минуло з початку операції: три? Тридцять?

— Олено! — покликав він хрипко. — Тримай…

Мишко сидів на дивані, дивився на зайд пластмасовими очицями і не чинив спроби опору. Ні найменшої. Сумирна пухнаста іграшка.

Поруч із Мишком сиділа, схиливши перев’язану голову, Олена. Не звертала ні найменшої уваги на страхи довкола. Аспірин не одразу зрозумів, чим вона зайнята: Олена перемінювала на скрипці струни.

Вона вирішила чарівною піснею повести чорних морданів у країну добра й любові? Саме зараз?

— Олено, зателефонуй Ірині… Потім… Нехай вона… — Голос у нього зривався.

Олена жодним чином не виказувала, що чує його. Вона ніяк не могла проштовхнути струну в дірку на кілочку.

— Ходімо, Гримальський. Вдягайте куртку.

— Зачекайте! Тут хвора дитина, я мушу…

Його ткнули в живіт кісточками пальців — несильно. Аспірин завмер від болю й склався вдвоє; його потягнули до дверей, він бачив плитку підлоги у власному передпокої — домашню, знайому плитку, частину нормального життя, яке було так бездарно просаджене і, можливо, загублене назавжди.

— Ви не маєте права! — прошипів він, ледве дихаючи.

Олена настроювала скрипку Аспірин добре знав цей звук — він багато разів чув його ще в дитинстві. Коли батьки водили його на «Лебедине», і перед початком балету в оркестровій ямі…

Він схопився скованими руками за одвірок:

— Зачекайте!

Його вдарили по пальцях, і в цю мить зазвучала мелодія.

Це була зовсім інша музика, не та, яку Аспірин чув у переході. Не голосна, не потужна, підкреслено стримана, зловісна; Аспірин сповз на підлогу, але ніхто більше не став його бити.

Пальці, які тримали його за комір сорочки, розтиснулися.

Не перестаючи грати, Олена вийшла з кімнати в передпокій. Аспірин побачив її обличчя: звужені люті очі. Міцно стиснуті губи. Дві яскраві нервові плями на білих щоках.

Його накрила хвиля тваринного жаху. Він закричав, як заєць, рвонувся і, не звертаючи ні на що уваги, кинувся до себе в кімнату, у сховище, під ліжко.

І стало темно.

* * *

— Олексію?

Аспірин піднявся на ліктях. Руки в нього були сковані наручниками, він лежав під ліжком у дальньому кутку.

— Олексію? Як ти?

Аспірин глибоко вдихнув і видихнув. Закашлявся. Голова, ніби чавунна, тяжко хилилася до підлоги. За кожним «кхе» перед очима спалахували білі зірочки.

— Вони пішли, — сказала Олена. — Як ти?

Спираючись на лікті, він вибрався з-під ліжка.

Олена, ще блідіша, ніж зазвичай, сиділа перед ним на підлозі.

— Я зіграла їм. — Вона посміхалася, вона пишалася собою. — У мене вийшло. А тебе заодно накрило, ти вибач.

— Що ти їм зіграла? — прошепотів Аспірин, відчуваючи, як тріскаються губи.

— Страх. Це зіграти дуже просто.

Аспірин заплющив очі. Діра у світоустрої? Її більше немає. Він потойбіч діри, випав, як із порваної кишені, в іншу реальність. У цьому немає нічого надзвичайного. Звична справа.

— І що вони зробили?

— Розбіглися. Олексію, а хто вони взагалі такі?

— Не знаю, — чесно признався Аспірин і глянув на сковані руки. — У тебе в репертуарі немає пісеньки, щоб відчиняти замки?

* * *

— Доброго ранку, дорогі співвітчизники, брати і сестри «Лапа-Радіо»! З вами знову ді-джей Аспірин, а ви не чекали, правда?

Він з’явився на етер, спізнившись не більше, ніж зазвичай. Сів у крісло, не знімаючи плаща. Вдягаючи навушники, ледь підсмикнув рукави. Всі, хто був у цю мить потойбіч скляної стінки, витріщили очі: на зап’ястях Аспірина теліпалися, як браслети, половинки наручників.

— Аспірине! — сказала Юля, коли в етер полилася чергова пісенька. — Що з тобою?!

— Тусувався з мазохістами, — озвався Аспірин, не змигнувши й оком. — Там якась дурепа ключі від наручників загубила. То що, етер через це пропускати?

— Ти хіба… серйозно?

Він посміхнувся, оголивши зуби.

— …Так, любі мої, я знаю, серед вас є й ті, хто не чекав мене сьогодні в етері. Ось такого етерного, ефемерного Аспірина. Але я з вами, щоб вам було легше й веселіше цього дня. Легше й веселіше збагнути, що не слід совати лапу в гніздо з осами. Бо мало чого може трапитися з ведмедиком. Я тут, із вами, мої любі, тож поміркуймо трохи про життя, про те, як нам жити далі, поміркуймо і послухаймо Валерію!

Півночі Олена пиляла наручники ножівкою. Її руки, невтомні, якщо справа стосувалася скрипки, виявилися дуже слабкими й ніжними у боротьбі за звільнення від ланцюгів.

…Зіграти страх— запросто. Однаково, людині чи звіру. Навіть на кількох струнах… У поспіху Олена не встигла перемінити всі струни на скрипці і хвилювалася через це, але виявилося, що й двох його струн — ре та мі — цілком достатньо.

Майже всі мелодії, спільні, приміром, для людей і собак, Олена вже засвоїла. Чому раніше не казала? Приводу не було. Взагалі, знаєш, дивно якось ні сіло ні впало грати людині страх.

— А якщо зіграти на перехресті? Там, у переході?

— Навіщо?

— Але в принципі це можливо?

— Чому ж ні?

Олена відпочивала, заново обмотувала руку кухонним рушником (щоб мозолів не було) і бралася за роботу. Огидно скавчала ножівка — Аспірин почувався в’язнем, що застряг у темниці надовго й усерйоз.

Ідею покинути квартиру й тікати світ за очі — таку природну в перші хвилини після того, як він вибрався з-під ліжка, — рішуче заперечила Олена. Та й сам Аспірин, зціпивши зуби, зізнавався: панікує. Тоді, коли панікувати, власне кажучи, пізно.

Чекати повторного візиту молодиків у масках? Олена посміхнулася. Вона була певна, що принаймні сьогодні боятися їх не слід. Доки збагнуть, що трапилося, доки змінять мокрі штани, доки глянуть один одному в очі… старші й молодші за званням… Доки доповідять начальству… чи не зважаться доповісти, а начальство вимагатиме й сердитиметься. Поки всі ці маніпуляції не буде пророблено, нового арешту Аспірин не дочекається. Ну, не скидатимуть же вони бомбу одразу на весь будинок?

— Звідки ти знаєш? — похмуро запитував Аспірин. — Звідки ти взагалі щось про них можеш знати? Я, наприклад, у здогадах гублюся, з якого вони відомства, і кому підпорядковуються, і що на мене мають…

— Забудь, — зневажливо казала Олена. — Більше тебе не чіпатимуть.

— Чому ти так вирішила? Ти й гадки не маєш про правила цієї гри! Саме тепер…

— Ти певен?

— Та ні в чому я більше не певен!

Жжух-жжух, їздила ножівка, і на підлогу кухні летів ніжний, як пудра, металевий пушок.

— Отже, ти можеш ось так, запросто, зіграти страх кому завгодно? І завжди це могла?

— Не завжди. Навчилася.

— А що ще ти можеш зіграти, чарівна дівчинко?

— Радість. Смуток. Сильні почуття, але без відтінків. Пласкі, як у тварини.

Вона погойдувала головою в такт рухам пилки. Із-під пов’язки на потилиці вибивався хвостик русявого волосся, яке вже добряче відросло.

— Давай поміняємося, — глухо сказав Аспірин. — Ти тримай пилку, а я наручниками возитиму туди-сюди… От зараза, як непристойно виходить!

— Нічого непристойного. — На мить Олена підвела очі. — Просто ти звик скрізь бачити непристойність. Професійно.

Аспірин образився мовчки. Він не мав сил лаятися, та ще й у наручниках. Та ще й після всього, що трапилося.

Зависла довга пауза.

— Отже, ти всемогутня, — сказав Аспірин крізь зуби. — І нічого тобі не страшно.

Олена похнюпилася.

— І цій тітці, яка тебе огріла, могла зіграти, наприклад, напад каяття… чи бодай раптовий бурхливий пронос!

— Каяття я не можу грати, — байдуже озвалася Олена. — Не вмію.

Аспірин перестав шкрябати ланцюгом по ножівці. Стомлено згорбився на стільці.

— І взагалі, — додала в тиші Олена, — непросто грати, коли по голові стукнули. Незручно.

Аспірин проковтнув слину.

— Давай зновуя буду пиляти, —сказала Олена. — Бо нічого не виходить.

І знову заскрипіла в тиші ножівка — жжух-жжух.

— Що ти ще можеш зіграти?

— Давай поставимо так питання, — Олена не відривалася від роботи, — що можна зіграти на його струнах і що можу я? Адже з кожним днем я можу все більше. Бо його пісня, яка потрібна мені, щоб знайти брата, — найскладніша з усього. Це майже так само, як зіграти людину… Тебе, наприклад.

— Що?!

— Так. Можна зіграти людину. Всю. Тільки потрібен великий оркестр, і, звичайно, я ніколи не навчуся грати людину, навіть найпростішу.

— Людину не навчишся… а цю пісню, сто сімдесят три хвилини, навчишся?

— Навчуся, — сказала Олена дуже тихо і вперто. В Аспірина враз закололо в грудях.

— А кохання ти можеш зіграти?

— Хіть. Запросто.

— Кохання, Олено. Знаєш, що це таке?

Вона посміхнулася, не підводячи голови:

— Ти маєш на увазі книжкове поняття. Те кохання, яке в журналі «Люлі-леді», взагалі не грається. Бо це не почуття. Це так, обгортка від карамельки, порожнє слово.

Аспірин ще добирав слова, коли ножівка востаннє зробила Жжух, і ланцюжок наручників розпався.

— .. .Отож, дорогі мої слухачі, що я хотів вам сказати. Ми всі зараз на роботі, всі хочемо зручності й комфорту, і мріємо про відпочинок, і не знаємо одного: музика буває значно цікавішою, ніж ми зазвичай гадаємо. Ось уявіть, ви приходите увечері з офісу, холодильник порожній… Що ви робите? Ви берете скрипочку… або губну гармошку… і граєте собі, приміром, піцу. Це якщо у вас немає музичного слуху, та ще й слон на вухо наступив. А якщо не наступив, запросто можете зіграти судачка в білому соусі, жульєнчик із грибами, папугу ара, запечену з кактусами, та що завгодно! А якщо ви особливо просунутий користувач, можете зіграти собі жінку, і таку, що хоч куди! Пальчики оближеш! Уявляєте? А тепер уявіть, що ж співає нам Вєрка Смердючка, у якої сердечко стук-стук-стук? Які могли би бути матеріальні, так би мовити, наслідки її пісні? Уявили? Ні? Тоді слухайте!

Він витер губи носовичком. Мікрофон був геть запльований. Кохання, стук-стук-стук, фантик від карамелі…

(— Ти, чарівнице, можеш зіграти смерть? — запитав він учора вночі, безуспішно длубаючись шилом у замку наручників.

— Відчепись. Я спати хочу. — Олена підвелася. — Знаєш, який у мене найстрашніший сон? Що струна рветься. Дзінь — і все).

— …Так, дорогі друзі, ми маємо дзвінок, дзвіночок, у нас на дроті Тома. Томочко, доброго ранку! Що ви хочете нам усім сказати?

— Хочу сказати, що я дуже кохаю свого хлопця, — забубнив розгублений молодий голос. — Його звуть Слава. Ну, і щоб ми з ним поменше лаялися…

У Аспірина в кишені беззвучно зашарпався мобільник. Забився, як упіймана рибка.

— Поменше лаялися — чудова думка, Томочко! Вся філософія кохання двома словами! Якби ви не лаялися зовсім, я особисто засумнівався б у міцності ваших почуттів, бо закохані, щоб потішатися, конче мусять сваритися, а не б’є — отже, не любить!

Базікаючи, Аспірин витяг телефон. Глянув на табло: номер Віскаса.

Пробіг по шкірі звичний уже мороз. Ідучи, Аспірин ледь стримався, щоб не попросити Олену — з Мишком і скрипкою — супроводжувати його в студію. Як охоронців.

Стримався. Пішов сам, на куражі — абсолютно беззахисний.

— Для вас, Томочко, і для вашого пречудового Слави співає Сє-рьо-ґа!

Телефон усе смикався й вібрував. Аспірин, весь зібравшись, натиснув «Відповідь».

— Алло.

— Олексію, треба зустрітися, — дуже серйозно сказав давній друг.

Аспірин мовчав.

— Не бійся, — раптом по-дружньому запропонував Віскас. — Ти щасливчик. Ти навіть не розумієш, Аспірине, який ти щасливчик.

* * *

— Це твоє дівчисько — гіпнотизер, куди там Месмеру.

Вони сиділи в напівтемному кафе й дихали димом. Вітя Сомов, знавець дорогих сигар і фанат курильних люльок, у хвилини душевної напруги завжди вивуджував звідкись пачку смердючих цигарок.

— Циганки-ворожки відпочивають, граф Каліостро йде в сад, Кашпіровський нервово курить на східцях… Та вона б мільйонеркою могла стати хоч завтра. Мільярдеркою. А може, і вже.

— Зачекай. Коли мужика підкинуло в повітря і брязнуло об асфальт — це хіба результат гіпнозу? Та нехай… коли мене самого шандарахнуло об ялину так, що я відключився, — це гіпноз?

— Так, Олексію. Так. І відкриваються рани, і тече кров, і чуються голоси… Дівча саме не відає, що творить, у неї легка форма дебільності в медкарточці прописана.

Аспірин ледь не вдавився:

— Що?!

Віскас махнув рукою.

— Були ми в місті Первомайську. Мати, Кальченко Любов Віталіївна, два роки як на заробітках у Португалії, і від неї нема ні слуху ні духу. Там же й вітчим, і молодшу дочку вони забрали з собою. Олену Олексіївну залишили прабабці — сліпій, глухій, їй вісімдесят два роки. Бабуся за онучкою, звичайно, не встежила. Тим паче що внучка завжди була дивакувата. Вчилася в спецінтернаті для дітей із вадами розвитку.

— Олена?!

— Гримальська Олена Олексіївна, дев’яносто п’ятого року народження.

Аспірин похитав головою:

— Дурниці. Які вади розвитку…

— А вади, Олексію, бувають різні.

— Зовсім доросла, розвинута дитина…

— І ходить із ведмедем? —м’яко запитав Віскас. — Моя племінниця такого ж віку, так їй уже в голові танці-шманці, помада, пацани. А ті байки, які вона тобі розповідала? Це нормально?

Аспірин мовчав.

— З інтернату вона зникла на канікули наприкінці травня, — серйозно продовжував Віскас. — І першого вересня не знайшлася. Бабуня — не в курсі. Яка з неї користь? У тебе дівка з’явилася — коли ти казав?

— У серпні. Тринадцятого числа.

— Ага. Отже, два з половиною місяці її десь носило. Влітку безпритульщина гуляє.

— Вітю, вона прийшла в новій футболці й дуже чистих шкарпеточках. У неї взагалі пунктик щодо акуратності. Яка безпритульщина?

Віскас випустив струмінь смердючого диму — точнісінько як невеличкий хімічний завод.

— Який гіпноз?! — Аспірин говорив голосніше, ніж хотів, і добре, що в кафе було порожньо. — Собаку хто розірвав навпіл? Чи собаку настільки загіпнотизували, що він сам тріснув?

— Не собаку, а тебе, — тихо сказав Віскас. — Ти бачив, що його розірвали. А насправді його, може, просто забрали ті малолітні ідіоти. Зрозуміли, що справи кепські, — Шарик, іди сюди, чи як його там.

— Абель, — сказав Аспірин.

— Що?

— Собаку звали Абель. Я запам’ятав.

— Молодець. — Віскас посміхнувся. — А знаєш, я у тебе в боргу. Коли ти мене покликав — тоді, уперше — я ж повірив їй, а не тобі. Хоча тебе я давно знаю, а її, шмаркачку, вперше бачив. Хай їй чорт, як вона все обставила!

— А хто порізав тих крадіїв у мене вдома? Я на власні очі…

— їм навіяли, що на них напало чудовисько. Може, вони, захищаючись, один одного порізали. А може… Ти знаєш, що коли прикласти праску — опік буде, хоча праска й холодна? Ти знаєш, як у людей після таких сеансів рубці розсмоктувалися, сиве волосся знову чорніло, — чув про таке?

Аспірин схопився за голову. Перед очима хитнулися шматки розпиляного ланцюга наручників.

— Ой, блін, — сказав Віскас. — Ти так і ходиш?

— А юрбі щось навіяти за мить, привернути увагу… цілій юрбі народу… В переході, де нікому ні до кого… І то так, що аж пристойна жінка у бійку кинулася?

— Коли? — Віскас насупився.

Аспірин розповів. Віскас закурив нову цигарку, скрушно похитав головою.

— Ото чудить дівка! їй стадіони збирати — мало буде. Ти бачив, Олексію, повні стадіони сомнамбул? Я бачив.

— Чому я щасливчик? — глухо запитав Аспірин.

— Бо справу проти тебе закрили.

— Так? Отже, була справа?!

— Аякже, — добросердно усміхнувся Віскас. — Ухиляння від сплати податків в особливо великих розмірах, убивство з необережності, ще щось… Я тут ні до чого, ти не дивися так. Я, навпаки, зробив усе, щоб тебе відмазати.

— Убивство з необережності?!

— Я ж кажу — закрили.

Аспірин мовчав, намагаючись осмислити його слова.

— А може, й на краще, — задумливо припустив Віскас. — Спровокували її нарешті виявити себе при свідках. Так, щоб на всю котушку. Щоб ясно було, звідки ноги ростуть.

— Напад страху, — пошепки сказав Аспірин. — Буквально… шок.

Віскас кивнув:

— Ходяча психотропна зброя, ось що таке твоя Олена. І, розумієш, хтось же її натаскав за той час, за ті кілька місяців, коли вона з інтернату змилася, а до тебе ще не прийшла. Найімовірніше, той дивак, про якого ти писав у газеті, що «дзеркало інеєм узялося».

Аспірину раптом стало соромно. За ту безглузду статейку-лист.

— Коли вона наступного разу піде в перехід грати? — по-діловому запитав Віскас.

— Не знаю.

— Ось що, Олексію. Як побачиш, що вона кудись зібралася без ведмедя, зателефонуй мені.

— Навіщо? І… зачекай, а чому без ведмедя? Хіба ти все-таки віриш, що ведмедик — монстр?

— Вона вірить, от у чому вся справа. Не можна підставлятися. Від навіяння такої сили важко вберегтися, якщо навіть психічно здорових мужиків пробирає, як кошенят.

— А якби не пробрало? — запитав Аспірин. — Якби вони мене… Куди б, до речі, повезли?

— Годі вже… — Віскас затягнувся. — Проїхали.

Аспірин опустив голову. Віскасова добросердість не радувала його, а інформація про моментально заведену й блискавично закриту справу не викликала довіри. Блеф? Казка?

— Вона придумала собі казку, — пробурмотів Віскас. — Про світ, із якого вона нібито прийшла, про брата, якого їй нібито треба врятувати. Ну от хочеться малявці, щоб у неї був брат. Треба її до психіатра хорошого, і, звичайно, цей інтернат у Первомайську — така, прости Господи, діра…

— Зачекай, — сказав Аспірин. — Я так і не зрозумів, вона мені дочка чи ні?

Дощ перестав.

Аспірин ішов дворами, ледь волочачи ноги.

Ось ця арка. Розмальовані недолітками стіни. Ось тут стояла новоявлена Олена Олексіївна… Ось тут її поставили. На шляху Аспірина, який завжди йде від гаража однією й тією ж дорогою.

Вірніше, ходив — до подій із собакою.

Він минав арку, затамувавши подих, — жахливо смерділо сечею. Вийшов у наступний двір. Сміттєвий бак стояв там, де й тоді, на ньому облізлою статуєю сидів кіт.

Аспірин пройшов далі — до дитячого майданчика. Тепер тут нікого не було, посеред розкислої пісочниці стояла калюжа, до лавки прилип мокрий листок рекламної газети.

Аспірин уповільнив крок і зупинився. А чого він, власне, сподівався? Що вони сидять тут і чекають допиту?

Двірничка, пристаркувата виснажена жінка з фарбованим хною волоссям, згрібала гниле листя залізним віялом на довгій ручці.

— Скажіть, будь ласка…

Жінка обернулася.

— У цьому дворі в когось є бультер’єр?

— А що, знову покусали? — охоче озвалася жінка. — Тут у нас завжди… По двадцять собак в одному під’їзді, а бультер’єрів три або чотири. Ось і дитину минулого місяця покусали… Сволота. Що хочуть, те й роблять! Уже й підписи збирали, в міліцію, а вони приїжджають — тих удома немає.

Собаку то відвезуть у село, то привезуть, а ментам кажуть, що здохла.

Жінка говорила й говорила. Листя під її залізною мітлою здавалося шоколадним.

— Якщо покусали, одразу в міліцію йдіть. Я їй кажу — а вона тільки вилає, і все.

— Спасибі, — сказав Аспірин і побрів до виходу.

За його спиною ляснули двері під’їзду.

— Абель, стояти! — пролунав на все подвір’я знайомий голос.

Повз Аспірина, не звертаючи на нього уваги, пронеслася до сміттєвого бака тварюка, схожа на фаршировану бліду панчоху. Кіт, що сидів на краєчку бака, зник, ніби його й не було.

Розчинився.

* * *

— Що трапилося? — запитала Олена.

Перед його приходом вона займалася. На тонкій шиї висіла звична вже подушечка.

— Та так, нічого…

— На тебе напали? Погрожували?

— Ні.

— Наручники зняв усе-таки?

Він глянув на свої руки. У кишені Віскаса цілком випадково виявився підхожий ключ. Мабуть, він завжди його з собою носить.

«Їй потрібен гарний лікар, — умовляв Віскас. — Твоя вона дочка чи не твоя, ти ж не можеш покинути її ось так, лишити все, як є? їй потрібен лікар, вона розслабиться і сама розповість, хто й навіщо її до тебе підіслав. А може, її й не підсилав ніхто, а мати їй розповідала, є, мовляв, у тебе батько, Гримальський Олексій Ігорович, а такого Гримальського в адресній книзі знайти — що може бути простіше. Вона ж самотня, сирота, власне кажучи, та ще й з вадами. Ні, вона талановита, просто феноменальна дівуля, але що з того, якщо вона навіть учитися не хоче? І зі скрипкою нічого не вийде: за тиждень вона вирішить, що брата треба визволяти якось інакше, мантри співати, приміром. Ні-і, Олексію, нею мусить зайнятися фахівець…»

Діра у світоустрої затягувалася. Її зашивали — нехай грубо, білими нитками, але краще потворний шов, ніж порожнеча без дна. Він, Аспірин, не божевільний.

«Я згадав! — закричав раптом він, коли вони з Віскасом стримано прощалися. — Вона напророчила смерть одного… незнайомого, власне кажучи, чоловіка, вона напророчила його смерть заздалегідь!

І він розповів про загибель колишнього, вірніше, невдатного Ірининого чоловіка.

«Ну, — Віскас закивав із мудрим виглядом, — я ж кажу, що вона — феномен. Щось таке відчула — і маєш тобі. Може, він із цією жінкою полаявся, знервувався, сів за кермо, хотів померти. А може, і справді є якісь ушкодження аури, які бачить потужний екстрасенс».

«Що ти говориш! — сказав тоді вражений Аспірин. — Якщо ти віриш в ауру з ушкодженнями, чому б не повірити в те, що Олена — пропащий ангел, і прийшла до нас на грішну землю, щоб урятувати іншого ангела, свого брата?»

«Ну ти й порівняв, — здивувався Віскас. — Екстрасенсів, знаєш, у спеціальних інститутах вивчають. А ці всі ангели й чорти — мракобісся. Ти в клуб сьогодні прийдеш?»

І вони з Віскасом розсталися.

Тепер він стояв перед Оленою й розглядав свої зап’ястя із синцями від наручників. Від куражу й веселощів, сміливості й здорового пофіґізму, з якими він уранці вийшов із дому, не залишилося й сліду.

— Щось усе-таки трапилося, — тихо сказала Олена.

— Знаєш, дай мені спокій…

Він пішов на кухню, але коньяку в навісній шафці більше не залишилося.

Олена грала гаму. Повільно. Вкрадливо. Ніби пробуючи кожен звук на смак, ніби дивлячись крізь кругленькі ноти, як дивляться на сонце крізь кольорові скельця.

Аспірин заварив собі чаю. Невже й це, що зараз відбувається, — гіпноз?

Він увійшов до кімнати.

— Послухай…

Вона опустила скрипку.

— Ти бувала коли-небудь у первомайському інтернаті? Для дітей із вадами розвитку?

Вона ледве зрушила брови:

— Знаєш… може, й бувала. Я вже так довго в цьому світі… у мене починає відростати історія. Корені. Шлейф.

Він сів на бильце крісла. Олена дивилася серйозно й спокійно.

— А те, що ти моя дочка, це теж шлейф?

— Таж мушу я бути чиєюсь дочкою. — Вона посміхнулася. — Ти не тривожся. Коли я знайду нарешті брата і заберу його звідси, мої тутешні корені бліднутимуть, розсмокчуться, доки не зникнуть зовсім. Як шви, — вона торкнулася маківки. — І тоді ти й далі будеш певен, що в тебе немає — і ніколи не було — ніякої дочки.

Бинт у неї на голові трохи потемнів, але все ж залишався досить чистим.

— Ходімо в поліклініку. — Аспірин підвівся.

— Навіщо?

— У травмопункті сказали, що треба хірургу показати за кілька днів. І, певно, бинт зняти. Мазь там, ще щось… Ходімо-ходімо!

* * *

Лікар у поліклініці сказав, що на Олені гоїться, як на собаці. І настирливо попередив, що на дитину треба завести картку, а для цього заповнити обхідний лист. «Де щеплення? Де взагалі всі медичні документи? Таке враження, що дівчинка з місяця впала!»

— Будемо заповнювати обхідний?

— Шкода часу, — байдуже озвалася Олена. Лікарі не вселяли їй ні найменшого трепету. Аспірин, на відміну від неї, пам’ятав свій дитячий страх перед білими халатами й досі, якщо чесно, волів радше перетерпіти біль, ніж ходити «в поліклініку на досліди».

— Як ти почуваєшся узагалі?

— Нормально.

Вони поверталися додому. Була шоста година вечора, час збиратися в «Куклабак», але згадка про сьогоднішню роботу викликала в Аспірина ледь не фізичну відразу.

На переході через дорогу він узяв її за руку. Сам не знаючи чому: вона ж була геть самостійна, сама їздила в метро, сама, певно, могла півміста пройти…

— Той собака живий, — сказав Аспірин. — Бультер’єр. Абель… А може, це інший собака?

— Може, — сказала Олена. — А чому ти запитуєш?

Аспірин зітхнув.

— Ти справді вважаєш, що я не дуже хороша людина?

Вона ледь стиснула його пальці:

— А чому ти запитуєш?

— Бо мені важливо, що про мене думає дочка.

Вона засміялася — весело, без тіні сарказму.

— Олено, — сказав він через силу, — як ти потрапила туди, у підворіття? Хто тебе привів?

— Не пам’ятаю. — Вона обірвала сміх. — Я прийшла. .. і опинилася на вулиці, під ліхтарем, із Мишком. Мимо проходили люди, не дивилися на мене, мертві. Я стояла, стояла, з годину, мабуть, і не зважувалася зійти з місця: все гадала, що мені буде якийсь знак, підказка, або що брат відчує мене й одразу прийде. Але нічого не було. А потім я зрозуміла, що він тут, він прийшов по мене, і я вирішила сховатися в темноті. І знайшла затишне місце. Ось так.

Аспірин подумав, що краще б вона була ангелом. Краще б усе, що вона говорить, завжди виявлялося правдою. Але водночас… якщо вона просто божевільний маленький екстрасенс, що втік з інтернату для дітей із вадами розвитку, якщо вона, випадково або з чиєїсь волі, пішла зі свого колишнього життя і з’явилася сюди, до батька…

До батька.

Аспірин перечепився.

— Що таке? — запитала Олена.

Він міцніше стиснув її долоню.

ЛИСТОПАД

— А тепер подумаємо разом, як допомогти дитині.

Аспірин сидів у просторій, чудово обставленій кімнаті, разюче не схожій на облізлі кабінети районної дитячої поліклініки. Проте контора, якщо вірити Віскасу, мала стосунок до медицини.

— Зараз ми намагаємося розшукати її матір. Ця жінка не викликає, якщо чесно, жодних позитивних емоцій — але мама є мама, розумієте?

Аспірин кивнув, як іграшковий китайський бовван. Його співрозмовник — чоловік у білому халаті поверх сірого чиновницького костюма — задоволено кивнув у відповідь.

— Пошуки можуть затягтися, родичі дівчинки за кордоном… Зрозуміло, ви батько, почуваєтеся зобов’язаним, дочка, відповідальність і все таке. Але дітей із такими… відхиленнями мусить цілодобово спостерігати фахівець.

— У неї немає ніяких відхилень, — похмуро сказав Аспірин.

Чоловік у білому халаті гостро примружився:

— Справді? Ви у цьому впевнені?

Аспірин відвів очі.

— Ось бачите! — Господар кабінету ледь чутно зітхнув. — Це дуже непроста дитина, дуже.

— Але вона хоче жити в мене!

— Ми намагаємося враховувати бажання дітей. Але одинадцятирічна дівчинка з розладом психіки не може сама вирішувати свою долю, ви розумієте?

Чоловік замовк. Під його вичікувальним поглядом Аспірин відчув раптовий напад смутку.

— І що мені робити? — вирвалося в нього.

Хазяїн кабінету задоволено кивнув:

— Олексію Ігоровичу…

Аспірин вмить згадав Олениного босоногого наставника з очима-свердлами. Той теж звав його на ім’я й по батькові.

— Олексію Ігоровичу, будь ласка, викличте завтра лікаря з дитячої поліклініки.

— Лікаря?

— Так. Щоб він прийшов, скажімо, завтра з дев’ятої до дванадцятої й оглянув Олену.

— Вона здорова…

— Справді? Два місяці тому в неї був бронхіт, а нещодавно травма голови! Ось бачите, Олексію Ігоровичу, які ви байдужі до здоров’я дитини!

Аспірин не мав що сказати.

Того вечора випав перший сніг.

Аспірин сидів за компом і закінчував матеріал для «Люлі-Леді» — бездумно. Роки, віддані гламурній журналістиці, сформували й загартували в ньому робота-автомата для написання чужих сповідей. Зараз він писав від імені сорокалітньої жінки, у якої молода суперниця зманила чоловіка, але Брошкіна не опускала руки, а, навпаки, зайнялася собою: косметолог, тренажерний зал, сауна, солярій… (Аспірин зітхнув і почухав перенісся). Невдовзі просто на вулиці з цією жінкою зненацька познайомився чоловік, який виявився главою великої торгової фірми. Вони покохали одне одного. Тим часом колишній її чоловік занедужав, молода покинула його, і чоловік вернувся додому, розкаюючись. «Скільки разів я уявляла собі, що він приповзе додому на пузі, як побитий пес… І ось він приповз і принижено благав мене вибачити йому цю, як він висловився, помилку… А я дивилася на нього і не могла стриматися від жалю: адже цю людину я любила багато років, із ним пов’язана моя молодість, він батько моїх…»

Аспірин зупинився. Дітей треба ввести в сюжет раніше. Як вони гірко плакали, коли тато пішов із сім’ї… Не так: молодша дочка плакала, а старший брат її розраджував. А бізнесмена вони спочатку ненавиділи, зате потім прийняли як рідного, але коли повернувся їхній власний батько, хворий і принижений, вони зустріли його з презирством.

Ні, старший син із презирством, а сестру пробило на соплі. Так?

Аспірин зітхнув, зберіг файл і загнав його в директорію «Чернетки». Пріснувата виходила історія: багато сліз, мало пристрасті. От якби хтось комусь підсипав отрути в каву, хлюпнув кислотою в лице, довів до самогубства… Щоправда, тоді історія набула б кримінального відтінку, а в «Люлі-Леді» кримінал не схвалювали.

А якщо так? Жінка багато років любила чоловіка і як належне сприймала те, що він чомусь не поспішає вести її в РАГС. А потім виявилося, що в нього сім’я, дружина, діти, і кидати їх він не збирається. Тоді вона, переступивши через кохання, дала йому одкоша, але на прощання прокляла: «так не діставайся ж ти нікому». І за півгодини після їхньої розмови чоловік загинув на дорозі, розбився, а жінка тепер і сама подумує про самогубство…

Виходило до міри драматично, до міри зворушливо, з містикою і без криміналу. Аспірин відкинувся на спинку крісла і схопив себе двома руками за волосся.

Олена грала. По кімнаті стелилась, як туман, холодна похмура мелодія. Аспірин підвівся, випив на кухні води, відчинив двері у вітальню; Олена стояла перед розкритим піаніно, не зводячи очей із розкладених на пюпітрі нот.

Мигцем глянула на Аспірина. Він присів на стільці в кутку.

— Чого тобі? — запитала, опустивши смичок.

Вона була у спортивних штанах і в тій самій футболці з двома драконами, запраними, аж прозорими. Замість пов’язки — наліпка пластиру на маківці. Розпатлане світле волосся, короткий хвостик, схоплений гумочкою.

— Слухай, — почав він невпевнено, — зіграй мені… цю пісню. Хоч шматочок. Тільки на звичайних струнах, будь ласка, на простих!

Він улесливо посміхнувся. Олена, подумавши, взяла каніфоль із розкритого футляра. Запахло деревною смолою. Полетів білий пил. Олена водила каніфоллю по волоссю смичка, і цей процес їй відверто подобався.

Аспірин пересів на диван. Олена стала посеред кімнати, владним жестом підняла скрипку. Піднесла смичок. Прикрила очі.

Аспірин поклав руки на коліна, готуючись слухати.

— Яз середини, — нервово сказала Олена.

— Ага.

Вона заграла.

Спочатку Аспірин просто сидів, услухаючись, намагаючись збагнути, як на нього впливає мелодія. Олена виводила з пам’яті найскладніші пасажі, технічно недоступні дівчиську її літ і досвіду, іноді збивалася й фальшивила, але проживала кожну ноту так темпераментно і водночас природно, що Аспірин завмер на своєму дивані, боячись сполохати.

Якоїсь миті здалося, що він літає навколо люстри — і дивиться згори на дівчинку зі скрипкою й на самого себе. Він повірив, що саме так має діяти мелодія — на мить.

— Зачекай… це ж Моцарт!

Вона опустила скрипку. Посміхнулася, не приховуючи задоволення:

— Обманули, обманули, а признатися забули… Чого ти, невже образився? Не ображайся.

Він повернувся до себе, так і не зважившись заговорити з нею. На душі було безпомічно й порожньо. Дівчинка, що втекла з інтернату, ангел, що звалився з неба, — все переплуталося, ні в що не вірилося до кінця, одне було ясно: якщо так триватиме, він, Аспірин, збожеволіє…

Він відчинив кватирку, впустив дві чи три сніжинки, які одразу розтанули. Там, надворі, Ірина бігала навколо будинку по своїх власних закільцьованих слідах.

* * *

Коло за колом — у цьому розміреному бігові було щось від фанатичних Олениних управ. Розлітався мокрий сніг із-під кросівок.

Аспірин побіг поруч:

— Більше ста кіл я не витримаю. Сидячий спосіб життя.

Ірина повернула голову. Хотіла щось сказати, але, мабуть, вирішила зберегти подих.

— А ви займалися легкою атлетикою?

— У юності.

— Я одразу збагнув. Ощадливі рухи професіонала.

За рогом дорога вела трохи вгору. Аспірин засопів; повз автостоянку, повз автобусну зупинку, знову за ріг — і вниз. Аспірин розігнався. Ірина не змінила темпу. На наступному повороті Аспірин пригальмував, віддихався і дав Ірині себе наздогнати.

— Я щовечора бачу, як ви бігаєте.

— На жаль, не щовечора, — озвалася вона рівно. — У мене чергування.

— У мене теж робота. Та я й не став би нізащо в світі займатися бігом. Це нудно.

Вона промовчала. Вони пробігли подвір’ям, звернули, дорога пішла вгору Падав мокрий сніг, сліпив очі. Летіли бризки з-під підошов.

— У мене навіть кросівок немає, — сказав Аспірин, гепаючи черевиками.

Вони пробігли повз автостоянку, автобусну зупинку, за ріг і вниз. І знову подвір’ям; із Ірининого рота вилітали рвані хмарини пари.

Дорога повела вгору. Аспірин трохи відставав, тоді за два стрибки наздогнав Ірину, взяв за плечі й розвернув до себе.

Сніжинки блищали в неї на обличчі. В очах відображалися далекі освітлені вікна.

Він, як ведмідь, обійняв її, тонку, напружену, геть нічию. Її губи розтріснулися, ніби пустеля, він вилизував їх, як собака чужу рану.

З неба сипалось, як із розпоротої подушки. І сніг не танув.

* * *

Він прокинувся в темряві й одразу відчув, що Ірина теж не спить.

Був уже ранок. Гарчали водопровідні крани, працював ліфт. Ляснули двері під’їзду. Аспірин утягнувся під ковдру, як равлик у хатку: не хотілося ранку. Хотілося спокою.

Ірина не поворухнулася. Він знайшов у темряві її плече, вкрите гусячою шкірою.

— Тобі холодно?

— Ні… Час уставати.

— Не час, — пробурмотів Аспірин.

Ірина відсторонилася. У темряві вибралася з-під ковдри, вислизнула з кімнати, він устиг побачити її силует на тлі дверей. Тоді двері зачинилися.

Він прокинувся остаточно.

* * *

— Доброго ранку, — сказала жінка років сорока, висока, одного з Аспірином зросту — Я лікар.

На ній був формений костюм з емблемою на грудях. Аспірин ніколи не повірив би, що лікарям із районної поліклініки видають такі прикиди.

— А ти Олена Гримальська? — Жінка професійно ощирилася. — Здрастуй.

Олена грала гаму, і швидкий погляд поверх смичка, який вона кинула на формену жінку, не віщував нічого доброго. Жінка хотіла було підійти — але, зробивши крихітний крочок, передумала й усілася в кріслі навпроти, вдаючи, ніби уважно слухає Оленині вправи. Аспірина пересмикнуло: він волів, щоб лікарка зробила дівчиську зауваження, мовляв, доросла людина з тобою вітається, а ти… Та лікарка слухала і скалила зуби, тобто поводилася саме так, як, в уяві Аспірина, поводяться фахівці з дитячих психічних розладів.

А якщо дівчисько, не зупиняючись, зараз зіграє який-небудь страх? Або (в Аспірина волосся стало дибки) хіть?!

Він занервував не на жарт, але в цю мить Олена дограла гаму. Красивим жестом зняла смичок. Поклала скрипку у футляр, всілася на диван, притиснула до грудей Мишка — мовчазного свідка цієї сцени.

— Цей твій ведмедик? — солодко запитала жінка.

В Аспірина ніби крило мигнуло перед очима:

він пригадав, як майже так само, у схожій ситуації, запитала про Мишка Ірина. Тільки Ірина не побоялася підійти, Ірина взагалі нічого не боялася, їй треба було допомогти хворій дитині, і вона, на відміну від форменої тітки, запитувала без жодного підтексту…

Він згадав, геть недоречно, якою безмежно ласкавою виявилася Ірина в ліжку. У нього роздулися ніздрі: він згадав запах Ірининої шкіри. Пригадав її груди — кінчиками пальців, як піаніст, а формена тітка тим часом поманила Олену до себе.

— Що ж, поглянемо, як гоїться твій шов…

Олена секунду завагалася, тоді підійшла, залишивши Мишка на дивані.

Жінка оглянула й обмацала її голову. Покивала, пробурмотіла щось собі під ніс, попросила Олену показати горло. Вислухала легені.

— Ти не боїшся уколів? — запитала веселим голосом.

Олена звела брови. Жінка бадьоро копалася у своїй лікарській валізці. Аспірин стояв зовсім близько; на мить вона й лікарка зустрілися поглядами.

Від страху та відрази у нього заніміли мізинці на обох руках.

— Це зовсім не боляче, швиденько, — воркотіла жінка, наповнюючи шприца. — Шов гоїться не дуже добре, є небезпека нагноєння, я вколю тобі чудовий швейцарський препарат, і ти вже завтра забудеш, де в тебе боліло…

— У мене вже й так нічого не болить, — повідомила Олена. — І в поліклініці нам сказали, що на мені гоїться, як на собаці… Правда, тату?

Вона дивилася Аспірину в очі й уперше назвала його татом. Це був сигнал — або погроза, або закид, або прохання про допомогу. Аспірин стояв посеред кімнати і не знав, що робити. Битися з цією лікаркою, чи що?

— У поліклініці, — жінка зневажливо посміхнулася, — такого препарату раніше не було, його тільки вчора привезли. Невже ти боїшся? Це ж зовсім не боляче.

Олена перевела погляд з Аспірина на лікарку й назад.

— Вибачте, — хрипло сказав Аспірин, — можна вас на хвилиночку?

— А можна потім? Я вже приготувала шприц, — трохи роздратовано озвалася формена тітка.

— Я хотів би уточнити, що за препарат, — сказав Аспірин. — У Олени… алергія. На деякі ліки.

— Он як? Тільки не на цей препарат. На нього не буває алергії.

— Можу я побачити етикетку?

Жінка дивилася на нього з неприхованим роздратуванням:

— Ви хіба медик? До чого ці суперечки?

— Не треба мені ніяких уколів, — сказала Олена. — Хто ви така, щоб до мене чіплятися?

Жінка швидко глянула на Аспірина. Той розвів руками: нічого, мовляв, не можу вдіяти; жінка поглядом зміряла відстань. Шприц засмикався у її руці, як жало.

Аспірин затамував подих.

Одночасно сталося кілька подій. Тітка стрибнула на Олену, як кобра, Аспірин кинувся, бажаючи стримати руку зі шприцом, сусіди зверху ввімкнули стереосистему, і в кімнаті розляглося низьке ревіння, схоже на віддалене гуркотіння грому.

Жінка струсила з себе Аспірина й відскочила аж до дверей. Олена сиділа, притискаючи ведмедика, і Мишкові пластмасові очки дивилися на лікарку і більше ні на кого. Аспірин ладен був заприсягтися.

Від ударів сусідської бочки, від металевих басів тремтіла стіна і хиталася люстра. Лікарка роздувала ніздрі; Аспірин уявив, як Мишко виривається з Олениних рук і, виростаючи на очах, піднімає пазуристі лапи. Як на стелю бризкає кров, синій формений костюм стає бурим, клаптями звисає шкіра і крик захлинається…

Лікарка упіймала його погляд. Гуділи баси за стіною — як гуркіт віддаленого грому. Лікарка перевела погляд з Аспірина на Мишка, тоді на Олену…

І пішла, мало не забувши саквояж.

* * *

— Отже, ти вирішив мене здати?

Олена каніфолила смичок, ніби нічого й не сталося. Аспірин нервово ходив із кутка в куток, руки досі тремтіли і мізинці німіли.

— Що це за тітка? Ти її покликав?

— Знаєш що, — Аспірин зупинився, — бери скрипку… Йди грай їм. Страх, коросту, пронос, що завгодно. Вони будуть приходити й приходити, а ти їм будеш давати концерти. Вперед. Вони мене будуть саджати, ти мене будеш відмазувати, доки у віконце не загляне снайпер із гелікоптера і не пристрелить нас обох.

Олена засміялася:

— Снайпер? Ой, не можу!

— Послухай, — він зчепив пальці, — ти все-таки моя дочка чи це брехня?

Олена пройшлася по скрипці смичком, трішки підстроїла струну «мі».

— Ти мені відповіси чи ні?!

— Заспокойся. — Вона глянула на нього поверх смичка, як нещодавно на лікарку. — Нікому ти насправді не потрібен, ніхто тебе не викраде, не посадить, не скривдить… А себе я зумію захистити. Не тремти.

І вона заграла гаму.

— Таж ні! — гримнув він, перекрикуючи скрипку. — Нічого ти не зумієш! Дзвони своєму гуру… своєму даху… цьому босому чмуру. Інакше вони візьмуть тебе, коли ти спатимеш, або на вулиці, або в музичній школі… Вколють снодійне і відвезуть, і я нічого не зможу зробити!

Олена грала, не звертаючи на нього уваги. Аспірин, як побитий собака, поплівся до себе і просидів в інтернеті аж до вечора, заливаючи каламутним потоком інформації і злість, і розгубленість, і страх.

Увечері ж, так і не зумівши себе стримати, зійшов на поверх нижче і подзвонив у сусідські двері.

* * *

День за днем падав сніг.

Їхні квартири, розташовані одна над одною, були колись близнюками. За десять із хвостиком років кожна змінилася відповідно до смаків господаря. Тепер Аспірину здавалося, що він існує у двох паралельних реальностях, і шлях між ними — два сходових прольоти; повертаючись до себе, він зітхав із полегшенням і смутком.

Машини грузнули в кучугурах, комунальні служби грузнули в проблемах, по місту неможливо було пересуватися. Діти верещали від щастя, борсаючись у снігу й граючись у сніжки. Олена, поскрипуючи чобітками, ходила в музичну школу, із-за плеча в неї визирала припорошена снігом плюшева голова.

Перші дні Аспірин страшенно нервував. Він боявся, що Олена раптом візьме й не повернеться. Але вона поверталася, як завжди, вечеряла і бралася за скрипку, і на запитання Аспірина відповідала коротко: ні. Нічого особливого. Ніхто не підходив, ні про що не запитував. Усе по-старому.

Чекання краху затягувалося. Аспірину здавалося, що він застиг у падінні, як сніжинка-мутант, що він літає в невагомості, і від цього шлунок підкочує до горла.

Іринині кватирки на четвертому поверсі були відчинені. Звідти випливало, паруючи на морозі, тепле домашнє повітря. Аспірин кидався гарячково щось вирішувати, але час збігав, треба було йти або в клуб, або в редакцію, або ще кудись, куди ніяк не можна було не піти. І він виходив із дому й утікав в іншу реальність, де було гамірно, весело, де його, Аспірина, надсадно любили. Він знову ставав самим собою, легким, іронічним, байдужим. І вірив, що це вже назавжди.

А опівночі загоралося світло у неї в спальні, тьмяне зеленувате світло за щільно запнутими шторами, і Аспірин, повертаючись із клубу, ніби з Марса, дивився на це вікно і летів на вогонь, як щасливий метелик.

І ніхто, зрозуміло, не знав, скільки триватиме цей дивний і сніжний роман — доки він не закінчився раптово у перший день календарної зими. Аспірин затримався в клубі. Повертаючись додому о п’ятій ранку, він підвів очі — й побачив, що всі Іринині вікна на четвертому поверсі темні, і ніде не світиться.

Сніг падав. Аспірин довго стояв і дивився на будинок, але жодне вікно не світилося. Тієї ночі міцно спали немовлята і хворі, ніхто не вставав випити води і ніхто не складав віршів. Порожньою була й лавочка біля під’їзду. Аспірин стояв, відчуваючи, як вивітрюється алкоголь, ні про що не думаючи і ні про що в ту мить не шкодуючи. Сніг падав усе рідше й нарешті перестав. Хмари якось дуже швидко, метушливо розсунулися, і на зимовому небі проступили зірки.

ГРУДЕНЬ

— Любі мої, ось і зима прийшла! Тобто ми всі завважили її раніше, коли трудилися з лопатками і совочками, вивільняючи авта з кучугур… А тепер вона прийшла вже законно, за календарем, а це вам не жарти! Незабаром хуртовина завиє — гу-у-у! Страшно, так? А не бійтеся! Пам’ятайте — з вами «Лапа-Радіо», м’яка лапа, яка може захистити від морозу! Залишайтеся з нами! Телефонуйте нам, пишіть есемески, а ми поставимо для вас найтеплішу зимову музику, музику, яку ви заслужили!

Ірина так і не зателефонувала. І Аспірин не телефонував їй. Вони, на щастя, не підлітки, щоб докопуватися, хто кого покинув.

— У нас є дзвінок від Віти… Здрастуйте, Віто! Кого будемо радувати? Кому сьогодні передаватимемо привіт?

Учора Олена все-таки грала на міському звітному концерті. Аспірин підвіз її в центр, до старого будинку культури, де пласка сцена жила спогадами про колишні президії. Зал був майже повен — здебільшого вчителі й родичі дітей, які виступали. Коли дівчинка років шістнадцяти оголосила, що зараз першокласниця Олена Гримальська зіграє «Мелодію» Глюка з балету «Орфей і Еврідіка», по залу пробігла хвиля перешіптувань: глядачі дивувалися.

Вийшла Олена в чорній спідниці й білій блузі, куплених напередодні, без вибору і майже без примірки. Примружившись, подивилася в зал; Аспірина раптом захолодило. Він уявив, що дівчисько встигло поміняти струни і замість «Мелодії» заведе зараз пісню, що піднімає мертвих.

Обійшлося. Олена, здається, шукала очима його, Аспірина, а завваживши, заспокоїлася. Підняла скрипку. Заграла.

Зал завмер.

Олена грала так, як розповідають про пережиті прекрасні дні. Не собі — слухачам; без тіні самовдоволення, без натяку на замкнутість, без скутості, без пихи. Усім, хто сидів у залі, в цю мить було ясно, що коли й бувають на світі щасливі і вільні люди — вони виглядають саме так, як ця дівчинка в занадто довгій спідниці й ледь пом’ятій білій блузі. І коли вона закінчила — зал ще хвилину сидів ошелешений, доки не вибухнув нарешті гомоном голосів, оплесками, хтось із школярів навіть свиснув, але його швидко вгамували.

Олена вклонилася — без похвальби й не зніяковівши, і, не озираючись, пішла за лаштунки.

У концерті стався збій — люди ніяк не могли вгамуватися. Хтось уставав з місця, хтось когось заспокоював, товстий хлопчик у блискучій блузі чомусь розревівся. Дівчинка-ведуча ніяк не могла оголосити наступний номер. За лаштунками зібралася юрба.

Олена стояла, не випускаючи з рук скрипки. Над нею нависала вже знайома Аспірину вчителька, Світлана Миколаївна, вона ледь не руки розставила, захищаючи свій скарб, а з трьох боків підбиралися, як акули, лисуватий дядечко і дві тітки, старша й молодша.

— А я вам уп’яте пояснюю, що вона не збирається змінювати педагога!

— Навіщо ці ексцеси? Поговорити…

— Який перший клас, кого ви хочете обдурити? Дівчинко, скільки років ти займаєшся музикою?

— Насамперед із батьками…

— Тихше, будь ласка! Дитина виступає!

На сцені й справді хтось скрипів, марно намагаючись заглушити шум у залі.

Світлана Миколаївна першою завважила Аспірина, і очі в неї зробилися круглі, як у воротаря перед пенальті:

— Олексію Ігоровичу! Дозвольте вас привітати — в останні дні ми з Оленою, як ви знаєте, додатково займалися…

— Ходімо, — тихо сказала Олена, Аспірин радше зрозумів її, ніж почув.

— Усім величезне спасибі, — сказав він чемно, але дуже твердо. — Дитина хвора. Нам треба терміново в лікарню на процедури.

Однією рукою він підхопив Оленин футляр, що лежав на клишоногому стільці, другою взяв дівчинку за лікоть і, розрізаючи собою юрбу, рушив до дерев’яних сходинок, що вели зі сцени.

Вони проводжали його масними поглядами. Кожен у цю мить вирішив, що Олена все одно нікуди не дінеться: адреса школи відома, домашній телефон записано в журналі, і вирахувати маленького генія — елементарно. Що вони обіцятимуть їй? Конкурси у Відні, турне по Франції, золоті ріки, діамантові береги?

Розбризкуючи колесами брудний сніг, петляючи й пробуксовуючи, Аспірин від’їхав від клубу. Олена розслаблено сиділа на задньому сидінні, її обличчя відображало далеке тепле світло.

— Оленко, — сказав Аспірин, — а може, ти справді когось із них послухаєш? Ванесса Мей поруч із тобою — малявка…

Вона не відповіла. Він неправильно витлумачив її мовчання і збадьорився:

— А справді… Це ж майбутнє. Величезні зали. Щасливі люди. Афіші по всьому світу: «Олена Гримальська». ..

— І ти б на «Лапа-Радіо» завів нову рубрику: «Гаряча гримальська Оленина»…

Аспірин осікся.

— Не ображайся. — Вона сіла рівніше. — А якби тобі все це запропонували — зали, афіші, юрби шанувальників, — ти б погодився?

— В одинадцять років — погодився б точно.

— А тобі не пропонували?

Він пригальмував перед світлофором. Під колесами хлюпало, запруджена вулиця повзла зі швидкістю двадцять кілометрів на годину.

— Я ніколи не був вундеркіндом, — признався Аспірин.

— Не в тому річ…— Олена задумливо подлубалася в носі. — По-твоєму, сенс творчості — щоб хтось плескав у долоні?

— Я ні слова не сказав про сенс творчості, — холодно завважив Аспірин.

Хвилин десять обоє мовчали. Миготіли туди-сюди двірники, змивали рідкий бруд із вітрового скла.

— А я, певно, не піду більше до школи, — сказала раптом Олена. — Занадто багато виникає проблем… Як учитися, я й сама вже збагнула.

Аспірин упіймав у дзеркалі її очі — і ледь не зіткнувся із зустрічним мерседесом.

* * *

— Вітаю, — сказав Віскас. — Такий успіх! І як поживає юне дарування?

— А ти звідки знаєш? — промимрив Аспірин.

— Аякже! — Віскас привільно відкинувся на спинку стільця. — Все місто, так би мовити, гуде…

Аспірин поморщився.

— Не брешу, — запевнив Віскас. — Прикинь, у дружини моєї є приятелька, і дочка її сестри вчилася грати на скрипці в класі Світлани Миколаївни. Випустилася кілька років тому. Досі дружать. Такий от тісний світ.

Аспірин промовчав.

— Як тобі з нею? — запитав Віскас зовсім іншим, діловим тоном. — Як вона з тобою? Миритеся?

— Душа в душу, — похмуро мовив Аспірин.

— Це добре… Спробуй не дратувати її. Частіше погоджуйся. Балуй, потурай. Тривожусь я за тебе, Олексію.

— Чого б це?

— Ти повністю їй підвладний. Ведмідь, тепер ще й скрипка. Вона взагалі коли-небудь спить? Дівчинка, звісно?

— Зате ведмідь не спить ніколи. Можеш бути певен.

Віскас ощирився:

— Жартівник… А чого ж вона в школу не ходить, уже два уроки пропустила?

— Зав’язала.

Віскас насупився:

— Не зрозумів?

— Пішла в зав’язку, — люто пояснив Аспірин. — Кинула. Тепер узагалі, боюся, вона з дому не вийде.

Віскас дивився на Аспірина, як шахіст на дошку. Клуби тютюнового диму плавали між ними десятком сизих утомлених хробаків.

— Бережи себе, — сказав Віскас нарешті, і в його очах Аспірин розгледів майже справжнє співчуття.

* * *

— Олено!

Він щойно повернувся з етеру. Обліплені снігом черевики обпливали, як свічка.

— Олено… Ганчірку принеси!

Залишивши черевики в калюжі біля порога, він зазирнув на кухню. У мийці стояла одна-єдина тарілка, до денця прилипла пелюстка вареної цибулі. У ванній і туалеті було темно і порожньо, а у вітальні сидів на канапі Мишко, дивився на Аспірина пластмасовими баньками.

У Аспірина підкосилися ноги. Як вони її виманили? Якими обіцянками? Як?!

Він знесилено опустився в крісло. Порожня квартира, знезоленена, хіба не про це він так довго мріяв?

Спотикаючись, він побрів на кухню й сьорбнув коньяку. Потім сів за комп’ютер і взявся грати в «Мінера». Простенька офісна гра виявилася ефективною, як наркотик. Аспірин устиг п’ять або шість разів загинути на намальованому мінному полі, доки коньяк нарешті подіяв, і крізь туман у болючій голові проступили контури статті.

Про те, як спецслужби викрадають людей. Як викрали геніальну дівчинку-скрипачку, що стала знаменитою після єдиного виступу на єдиному концерті. Настрочивши п’ять тисяч знаків, Аспірин перевів подих: стаття виходила прісною, і він, як професіонал, не міг цього не помічати. Подумаєш, дитину викрали. Подумаєш…

Він стримався, щоб не гахнути кулаком по клавіатурі. Взяв себе в руки. Дівчинка мусить бути генієм екстрасенсорики й телекінезу, а викрадати її повинні не просто якісь спецслужби, а світова мережа глибоко законспірованих чистильників астралу… Або прибульці? Ні, прибульці — це вчорашній день…

Розмірковуючи, він усе ближче й ближче підсувався до краю стільця-дзиґлика, і коли у дверному замку повернувся ключ, стілець раптом вислизнув з-під Аспірина й від’їхав назад, ніби знущаючись.

На щастя, свідків кумедного падіння не було, і куприк не постраждав.

Стоячи в калюжі, що натекла з-під Аспіринових черевиків, Олена стягала засніжені чобітки. Праве око заступав величезний синець.

— Вони тебе били?!

— Хто?

Олена говорила стомлено і зовсім спокійно. Аспірин знову опанував себе.

— Де ти була?

— Я впала… — Вона ледь ворушила губами.— Вдарилася пикою об цей клятий автомат.

— Автомат?!

— Який напої продає. — Вона криво посміхнулася. — А ти про що подумав?

* * *

Цього разу все пройшло значно успішніше — вона зіграла майже без помилок майже п’ятдесят хвилин. Щоправда, признавалася Олена, у повільнішому, ніж треба, темпі. Аспірин уявляв собі, як вона стоїть у переході, де перетинаються два людські потоки, і грає, грає, грає…

— А люди що?

— По-різному. Темп у мене поплив, тому й мелодія вийшла млявою. Хтось лаявся… Хтось просто проходив, не дивлячись. Якась бабка кричала півгодини, тоді вгамувалася й пішла. А потім…

Олена розкрила футляр. Аспірин завмер: замість скрипки там лежала купка трісок.

— Нічого, — заспокоїла Олена. — Дурниці. Струни ж цілі.

Вона вийняла з футляра гриф і заходилася змотувати струни з кілочків.

— Як це? — запитав Аспірин.

— Прийшов старий мент, — пояснила Олена, — не витримав і…

— Він тебе вдарив?!

— Кажу ж — ні. Просто, доки ми з ним билися за скрипку, я трішки оступилася і пикою об цю залізяку. .. автомат себто.

— Ви билися з ментом за скрипку, — промурмотів Аспірин.

— Там був ще один… дядечко в цивільному. Він мене від мента захистив. Але той усе ж відібрав скрипку, і як торохне об стіну. Я спочатку… ну, була мить, коли я злякалася. А коли побачила, що струни цілі, — у мене від серця відлягло. Усе гаразд.

— Дядечко в цивільному?

— Потім я зібрала те, що залишилося, склала у футляр і пішла додому. — Олена витерла ніс долонею. — Я боялася, що Мишко буде хвилюватися.

Вона плюхнулась на диван, обійняла ведмедя, ласкаво потермосила за вушко:

— Скучив, маленький? Я ж казала, що незабаром повернуся.

— Вони могли тебе забрати! Без нього… і без скрипки… Запхнули б у машину — і все!

— У тебе манія переслідування. — Вона блідо посміхнулася, притискаючи до себе Мишка. — Не бійся, Олексію, мене просто так не запхнули б… Ти меду купив?

— Меду?

— Я ж просила тебе купити меду для Мишка! Що він сьогодні їстиме?!

Її голос був таким докірливим, що Аспірин понуро побрів на кухню — шукати на полицях.

* * *