/ Language: Українська / Genre:sf_social,

Пандем

Марина Дяченко

Кожна людина хоч раз у житті відчувала, що її хтось покликав. Покликав зсередини… Пандем — що воно (він, вона)? Ніхто не знає, звідки він прийшов, ніхто не розуміє, що йому потрібно. Але він є, і є майже повсюди, він розмовляє з людьми. Зсередини. Реальність починає мінятися, в одній лікарні одужали всі безнадійно хворі пацієнти, цивілізація йде по шляху прогресу. Та цей «співрозмовник» починає змінювати світовідчуття людей. Це добре чи погано, і взагалі, що принесе людству прихід Пандема — добро чи зло? Це кожен має вирішувати сам…

Марина та Сергій Дяченко

Пандем

ПРОЛОГ

Двадцять дев’ятого лютого, у найдивніший з позначених на календарі днів, Девід Гаммер, працівник шановної міської газети, повертався додому трохи пізніше, ніж звичайно.

Був вогкий, майже весняний вечір. На вокзалі Чарінґ-Крос Девід сів у поїзд, який через півгодини мав висадити його в Східному Кройдоні. У купе на вісьмох о цій порі нікого не було, крім Девіда та парубка років вісімнадцяти, котрий, упавши на сидіння, одразу ж заплющив очі і віддався владі музики, що перетікала з пласкої коробочки плеєра в чорні кліпси навушників.

Девід дивився у вікно — на далекі ланцюги вогнів і власне сумне відображення. Він утомився, вдома його напевно чекали докори дружини, котра терпіти не могла, якщо він затримувався на роботі в будь-який день, крім п’ятниці. У п’ятницю йому дозволялося пити з друзями пиво хоч до десятої вечора, однак сьогодні була середа.

Поїзд ішов м’яко і майже беззвучно. Хлопець у навушниках ритмічно смикав ногою. Девід відкинувся на м’яку спинку крісла — у цю мить у голові його, десь у ділянці потилиці, означилося добре відчутне тепло, і чийсь голос — молодий, як здалося Девідові, майже дитячий — сказав весело й трохи ніяково:

— Привіт!

Девід глипнув на парубка-попутника, здивований тим, що після десяти хвилин їзди той усе-таки вирішив привітатись. Однак хлопець був заглиблений тільки в себе і в музику. Очі його, як і раніше, були заплющені.

— Це я, — сказало у Девіда в голові. — Це я, ти не лякайся… Девід?

Голос лунав зсередини голови.

— Девід?

Кожній людині хоч раз у житті ввижається, що її гукнули. Девід потер скроні; зрозуміло, що все це має цілком звичайне пояснення. Наприклад, увімкнулось радіо у вагоні; наприклад, по радіо саме передають художню постановку, де до героя на ім’я Девід прийшов, наприклад, син. І зараз цей радіо-Девід заговорить у відповідь…

Він оглянув купе, шукаючи динамік.

— Девіде, це я… Чуєш мене?

Може, він чує чиюсь телефонну розмову? Можливо, хтось у сусідньому купе говорить по мобільнику з якимось Девідом?

— Я тебе кличу… Тебе…

Зрозуміло, це, як і раніше, мало пояснення. Наприклад, Девідові підсипали чогось такого в пиво. Хто, що, навіщо, чому? Девід спробував згадати, хто перебував поруч, коли він у компанії двох колег пив пиво в маленькому пабі напроти входу в редакцію…

— Заспокойся. Та заспокойся. Нічого страшного не відбувається…

Джерело голосу було в теплому гніздечку всередині черепної коробки, одразу за уявною лінією, що сполучає вуха. Девід не був великим знавцем у психіатрії, одначе кілька популярних статей з цієї царини він свого часу прочитав; він розумів принаймні, чим «зовнішня» щира галюцинація відрізняється від помилкової «внутрішньої».

Шизофренія!

Девід роззявив рота, збираючись закричати з жаху, і тільки усвідомлення, що він перебуває в громадському транспорті, змусило його стриматись.

У цей самий момент хлопець-попутник рвучко випростався, зірвав з голови навушники — і витріщився на Девіда круглими, здивованими очима.

* * *

Мбасу лежав на пузі, у просвіті перед ним була дорога, по якій дуже скоро мав пройти караван з трьох, а то й чотирьох джипів, пройти й зупинитись перед упалим деревом, і тоді Мбасу та його брат, що сидить у засідці через дорогу, зможуть перестріляти спершу озброєних, тоді беззбройних, а потім набрати золотого піску, що його добувають на озері і який не має ніякої цінності сам по собі, проте на нього можна виміняти їжі та набоїв, і командир буде задоволений, і похвалить Мбасу і його брата.

А ще можна було б захопити жінку. Кілька місяців тому Мбасу пощастило, і він захопив жінку. Командир був дуже задоволений і присвоїв Мбасу звання лейтенанта.

Мбасу було чотирнадцять років, а його братові дванадцять. А командирові було двадцять два; він був великий командир, уже генерал. Його загін тримав у страху півсвіту. А другу половину світу тримав у страху виродок Гієна зі своєю зграєю виродків.

У Мбасу був хороший автомат. Це був уже четвертий. Перший він добув, коли йому було років вісім, але то був поганий автомат. Якщо чесно, то Мбасу просто зняв його з трупа. А цей був хороший, майже новий, Мбасу подобалося його розбирати й збирати. А особливо подобалося стріляти, а для цього треба мати багато набоїв, а для цього треба було вистежити розвізників золотого піску…

— Агов, — почув Мбасу за спиною й одразу перевернувся і вгатив серію в ліс, хоч нікого не побачив. Краще спершу стрельнути.

Навпроти, за дорогою, гойднулися гілки. Його брат тривожився, чого Мбасу стріляє.

— Дурний, вони почули, — сказав голос. — Вони тепер не поїдуть, дурню.

Мбасу довго озирався, та все одно нікого не бачив. Можливо, з ним розмовляв дух. Дуже неправильно було з боку духа з’явитися до Мбасу саме тоді, як він лежав у засідці.

— Мбасу, — сказав дух. Мбасу зрозумів, що голос лунає не зовні, а з голови. І що, напевно, каравану сьогодні не буде, не буде золотого піску, не буде їжі й набоїв, а отже, командир буде дуже невдоволений Мбасу та його братом.

У цю мить навпроти, через дорогу, почалася стрілянина…

* * *

Андріївна повернулася з пошти, біля дверей стягла з набряклих ніг гумові чоботи, клацнула вимикачем і зрозуміла, що світла знов немає; недогарок свічки лежав напоготові. Андріївна черкнула сірником, освітивши шафу й умивальник, ящики з помідорною розсадою, деталі самогонного апарата в кутку та акуратний стосик трісочок перед охололою грубою.

Чоловік Андріївни, Гнатович, помер півтора року тому. Син Борис і невістка Оля жили в райцентрі й кликали до себе, але Андріївна до них не хотіла.

Андріївна відкрутила вентиль газового балона. Встромила у вогонь свічки білий кінчик уже використаного сірника і, коли той зайнявся, піднесла до пальника.

Слабенько, звично запахло газом. Андріївна розігріла на сковорідці вранішню пшоняну кашу, залила таким же вранішнім молоком. Лунко цокав годинник на стіні; загавкав у дворі Пірат — видно, хтось пройшов коло тину. На різні голоси відгукнулися сусідські собаки.

Андріївна сиділа, зачерпуючи ложку за ложкою, шкрябаючи об емальоване дно миски, жувала й думала про руберойд на дах і про плівку для парника. І що треба попросити сусіда Васю підварити раму на велосипеді. І що сьогодні вона знову пропустить серіал. І що на ніч треба буде добре протопити, бо обіцяли мороз…

У цю мить у голові її наче зашурхотіло, неголосно, по-мишачому. Андріївна поклала ложку і втомлено підперла щоку рукою.

Тріскотіння у вухах то дужчало, то стихало. Андріївна згадала, що вже три дні не п’є таблеток, які їй виписав лікар. Зі свічкою відкрила тумбочку, взяла аптечну пляшечку, викотила на темну й тверду долоню біле коліщатко, розділене на дві рівні частини тонкою лінією-рівчачком. Помилувалася; проковтнула, запивши водою. Поморщилася.

— Андріївно, — докірливо сказала темрява, та в цей момент спалахнула лампочка під стелею, а через секунду замуркотів телевізор.

Андріївна зраділа. Задмухала свічку, сіла в продавлене крісло, поклавши ноги на дерев’яний ослінчик. Молодий хлопець у піджаку розповідав прогноз погоди — відразу після нього буде реклама, а потім, Андріївна знала, буде серіал…

— Андріївно, — сказав голос усередині голови, і, погоджуючись з ним, вона повторила вголос:

— Андріївно-Андріївно, стара ти вішалко, сьогодні знов не зайшла до Ольги Михайлівни…

Хлопець у телевізорі саме сказав: «Удень три-п’ять градусів морозу». Сказав — і замовк, дивлячись на Андріївну вибалушеними од жаху очима.

— А потепління ж обіцяли, гади, — сказала Андріївна сама собі. — Ну, де ваше потепління?

Хлопець ковтнув слину. І заговорив швидко й голосно, ніби прагнучи заглушити власні думки:

— Другого-третього березня очікується незначне потепління до нуля градусів удень і до мінус двох-п’яти вночі. Потім знову похолодання до…

І затнувся. Смикнув головою, ніби витрушуючи воду з вух.

— …До мінус двох-трьох градусів морозу вдень і п’яти-семи вночі…

Андріївна не могла збагнути, що шумить у її голові — власне той «тиск», проти якого допомагають білі з рівчачком таблетки, чи це вітер гойдає на даху телевізійну антену…

На щастя, прогноз погоди вже закінчився. Починалася реклама.

ТОЧКА ВІДЛІКУ

Розділ перший

Ось уже кілька днів Кім був п’яний, не торкаючись до спиртного; розгубленість була така ж незвична для нього, як для форелі — спрага. Потрясіння навпіл з ейфорією призвели нарешті до лиха: підмерзла траса не забажала носити на собі неуважного й безтурботного їздця. О четвертій ранку навколо було темно й порожньо, обабіч траси чорнів ліс, машина, опинившись на узбіччі в позі перекинутого жука, марно крутила колісьми, а Кім Андрійович висів на паску безпеки, намагаючись відчинити дверцята й вилізти з пастки.

Дверцята заклинило. Мимо промчали фари й зникли за близьким обрієм: водій або не помітив катастрофи, або вирішив не забивати собі голову дрібницями.

Сьогодні вранці Кім наповнив бензобак до краю. Дивно, що він досі не вибухнув, думав Кім, точніше, не думав, а відчував, намагаючись звільнитися від паска. Намагаючись вибити скло. Намагаючись хоч щось — у ці останні секунди — для себе зробити.

Дверцята відчинилися без його участі — хтось зумів одімкнути їх ззовні. Чиясь рука впіймала Кіма за руку; крізь холодний піт і залізний присмак у роті він устиг запам’ятати й усвідомити цей дотик.

Допомога! Звідки?!

За мить він був назовні, і вони з рятівником устигли одбігти, перш ніж бензобак нарешті вибухнув і на трасі одразу стало світло.

* * *

Усе почалося два тижні тому з того, що Кім поставив хибний діагноз.

Результати аналізів, обстежень, рентгенівські знімки не залишали надії нестарому ще вчителеві хімії та біології; Кім зрозумів це одразу, розмова з дружиною вчителя була схожа на десятки подібних розмов, що випадають на долю лікаря спеціалізованої клініки. Намагатися щось зробити було вже пізно — Кім довго пояснював нещасній жінці, чому операція нічого не дасть і тільки принесе хворому нові муки; вона, зрозуміло, не погодилася. Стан її чоловіка що не день погіршувався, він майже не опритомнював, проте Кім призначив — скоріше для очистки совісті — підтримуючу терапію і нове обстеження…

Через кілька днів хворому стало краще. Аналізи змінилися ніби від чарів. Кім призначив новий рентген і довго розглядав темну плівку. Упевнений у помилці, зажадав повторного знімка; через день учитель уже поривався встати з ліжка, а дружина не відходила від нього ні на крок і дивилася повз Кіма незрячими, повними зневаги очима.

Кім помилився в діагнозі — це було ясно й без завідувача лікарні, проте завідувач з’явився на обурену вимогу пацієнтової дружини. Кіма було присоромлено, можна сказати, його тицьнуто носом у калюжу, як шкодливе кошеня; усе це було б сумно, якби не те, що у вчителя, який ще недавно був при смерті, округлилися щоки й на них навіть повернувся рум’янець. Вражений і спантеличений, Кім устигав усе-таки радіти, що палату покидає не труп, а здорова людина, у якої попереду довгі роки повноцінного життя…

Кімів авторитет в очах колег добряче похитнувся. Правда, через кілька днів безнадійна хвора з сусіднього відділення раптом відчула себе краще, й обстеження показало позитивну динаміку немислимої швидкості.

Авторитет колеги, що ставив діагноз цій хворій, похитнувся вже не так сильно. Особливо у світлі того, що всі важкі хворі — а в клініці легких не тримали — раптом ожили, і їхні сумні діагнози почали лускати один за одним.

Післяопераційні відновлювалися без єдиного ускладнення. Тих, кого до операції готували, можна було вже не пускати під ніж — кількох людей прооперували просто за інерцією, щоб не зупинився «конвеєр». Усі вижили, усі почувалися задовільно, навколо клініки росло коло збуджених родичів — від них, згуртованих лихом, неможливо було приховати дивну щасливу новину. Родичів не допускали в бокси, однак звістки про кожного, хто почав одужувати, передавалися з уст в уста, і незабаром в окрузі почали балакати про чудодійного знахаря, про тарілку, що пролітала неподалік, про те, що лікарня потрапила під благословення якогось святого проповідника…

Завідувач розумів ситуацію не більше за інших, проте йому було ясно, що бездіяльність може закінчитися вибухом. В один з днів (навіть найважчі хворі вже вставали, їхні аналізи поліпшувалися з кожним днем, дім боротьби й розпачу перетворився на дім твердої надії) клініку окупували кореспонденти, всього їх було душ сорок. З камерами й диктофонами, фотоапаратами, блокнотами вони заповнили центральний хол, де завідувач дав прес-конференцію; він був дуже стриманий у висловлюваннях, десять разів повторив, що чудес не буває, що в клініці йде випробування нової методики і що перші позитивні результати — ще не привід для ейфорії; кореспонденти розбіглися по апаратних і редакціях, і вже наступного ранку вся країна знала, що в лікарні міста N творять чудеса за спеціальною методикою…

Випровадивши кореспондентів, зібралися в ординаторській. Говорили мало. Ніхто нічого не розумів. Дехто невиразно дорікав завідувачу. Більшість відмовчувалася. Як дивно, думав Кім. Ми всі стали свідками справжнього доброго чуда, люди, приречені на болісну смерть, тепер здорові й житимуть, але ми не знаходимо собі місця, бо не розуміємо як. Непорушні закони порушилися, ми не знаємо, чого чекати далі…

Далі стався наплив пацієнтів. Ліжка доводилося ставити в коридорі; всі, хто втратив надію, кого виписали з інших клінік на певну смерть, зібралися тепер тут, Кім ходив блідий і розгублений, медсестри збивалися з ніг, апаратура для складних обстежень працювала цілодобово, під напливом пацієнтів занепала обов’язкова стерильність і навіть звичайна лікарняна чистота, і на всіх знімках, аналізах та діаграмах було одне й те саме: бурхлива позитивна динаміка. Наче сотні лікарів по всій країні дружно помилилися в діагнозах.

Кімові не варто було сідати за кермо.

Кімові не варто було залишати так надовго молоду, на сьомому місяці вагітності, дружину.

О пів на четверту ранку він закінчив опис чергового знімка, зняв халат, зробив вибір між дружиною та здоровим глуздом — і поспішив додому, хоч підмерзла траса…

* * *

— Нічого страшного, — примирливо сказав його рятівник. — Буває гірше.

У світлі бензинового вогнища Кім уперше на нього подивився. Його рятівник виявився хлопчиком років п’ятнадцяти, тонколицим темноволосим підлітком у занадто легкій, не по сезону, курточці.

Кімові схотілося сісти, і він сів на смугастий бетонний стовпчик. Машина палала, вогнище було видно здалеку; ану ж Ярина довідається, подумав Кім. Треба їй подзвонити й сказати все по порядку… тобто що все в порядку… однак телефон лишився в машині, гроші, документи, все лишилося в машині.

Це тому, що я взяв занадто вліво, цокаючи зубами, подумав Кім. Не треба було переходити на третю смугу. А Ярина, мабуть, спить, бо зараз ніч, точніше, глуха межа між ніччю і ранком…

— Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу, — сказав хлопчик.

Його слова долинали крізь шум вогню і стукіт крові у вухах, Кім подумав, що слова зайві, що будь-яке слово, вимовлене зараз біля бензинового вогнища, залишиться порожньою шкуркою, звуком. «Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу…»

Чий він син, подумав Кім. Він мене знає, він син когось із знайомих чи, може, пацієнтів?

— У тебе немає мобільного телефону? — хрипко запитав Кім.

Хлопчик сягнув рукою у внутрішню кишеню курточки й витяг плаский апаратик. Це ж треба, подумав Кім. Кнопки світилися спокійним зеленуватим світлом — мов сонце крізь морську воду.

— Вона спить, — сказав хлопчик. — А міліція вже їде. Нікуди не треба дзвонити.

Якийсь час Кім розглядав клавіатуру, намагаючись згадати свій власний домашній номер.

— Хто спить? — запитав він нарешті.

— Ярина Анатоліївна, — хлопчик дивився спокійно й відповідав просто.

— Дякую, — сказав Кім, повертаючи мобільник.

— Нема за що.

— Ні… Дякую, якби не ти…

— Я зрозумів, — хлопчик осміхнувся.

Кім подивився на те, що недавно було його машиною. Навіщось понишпорив у кишенях. Озирнувся; траса, як і раніше, була порожня, тільки десь дуже далеко — на краю світу — голосила міліційна сирена.

— Як ти тут?.. — здивовано спитав Кім.

Хлопчик знизав плечима:

— Та так… от.

— Мотоцикл?.. Велик?.. Ти ж син Євгенії Яківни, так?

— Ні, — хлопчик зітхнув.

— А чий? Пробач, я навіть не спитав, як тебе звуть…

У цю мить з-за близького обрію випірнули дві пари фар і синьо-біла блимавка.

* * *

Ярина спала. У головах горів нічник — Яринина дизайнерська робота; затамувавши дихання, Кім причинив двері, жестом запросив рятівника на кухню.

Упираючись п’ятою в носок, хлопчик стяг з ніг мокрі черевики.

— Чай питимеш? — пошепки запитав Кім. — Каву? Може… коньяк?

— Чай, — сказав хлопчик, подумавши. — Можна помити руки?

Через п’ятнадцять хвилин вони сиділи, розділені клейончастим червоним столом, і на чистих клітинках стояли, мов шахові фігури, дві чашки без блюдець і два блюдця з нерівно нарізаним сиром.

Кім дивився на чашки, бачив ніжну пару, що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.

— Це важливо? — запитав його гість.

— Що? — Кім підвів голову.

— Те, що сталося, важливо? — спитав хлопчик.

— Так, — подумавши, сказав Кім. — Якби не ти, я згорів би живцем.

— Ви проживете до глибокої старості, — сказав хлопчик.

— Так, — знову погодився Кім. — Є така прикмета.

— І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, — хлопчик зазирнув у свою чашку.

Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…

Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.

Хлопчик пив чай — наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник — це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.

— У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, — сказав хлопчик.

Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?

— Я слухаю, — сказав Кім.

— Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?

Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.

Двадцять дев’яте лютого…

— Пам’ятаю, — сказав Кім.

(…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я чую голоси, — пробурмотіла вона. — Як ви думаєте, Кіме Андрійовичу, це на краще?»

«Голоси?» — перепитав своєю чергою здивований Кім, і негайно в його голові, в ділянці потилиці, почулося чітке: «Кіме! Не бійся! Я говорю з тобою!..»)

Кім здригнувся, згадуючи ту нехорошу середу. Він одразу подумав про наркотик, підсипаний у вентиляційну шахту; в усіх, хто зібрався в ординаторській, була подібна версія, всі були майже спокійні, всі добре трималися й навіть жартували — поки не прибігла сестра, яка дивилася в холі телевізор…

— Авжеж, пам’ятаю, — повільно повторив Кім.

— Минуло два роки, — сказав хлопчик. — Що ж це було?

— Випробування психотропної речовини, — Кім з цікавістю розглядав гостя. — Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…

— Ви в це вірите? — хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.

— Ні, — Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.

— А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?

У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?

— Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? — знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.

— Ні, — сказав Кім.

На кухні стало тихо. За вікном шкреблися, воркотіли, тупцяли по бляшаному «козирку» нахабні дворові голуби.

Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…

— Вони просто передумали вмирати, — зізнався він, зітхаючи. — Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.

— Я й не прошу пояснювати, — хлопчик знов усміхнувся. — Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.

— Пояснити? — Кім не хотів, щоб у його голосі прорвалося глузування. Але воно все-таки прорвалося.

Хлопчик не образився:

— У вас же ж нема пояснень? Чом би не вислухати мою версію того, що сталось у вашій лікарні? І заодно того, що сталося двадцять дев’ятого лютого. І того, до речі, що сьогодні сталося з вами…

Стрес, подумав Кім. Можливо, пригода з палаючою машиною ушкодила його дужче, ніж здається…

Згодувати йому легенький транквілізатор?

— До речі… — сказав він легко й буденно, як звичайно говорив з пацієнтами. — А як ти опинився… на трасі? Ти що, ночував там, ждучи, поки я беркицнусь?

— Ні, — сказав хлопчик. — Не знаю, як вам сказати… як це краще подати. Краще, ніж двадцять дев’ятого лютого.

— Що?!

— Ви незабаром утратите роботу. Просто нікого буде лікувати.

Кім роззявив рота, щоб м’яко пожартувати у відповідь, але так і не придумав жарту.

— Що, всі будуть здорові?

Хлопчик кивнув:

— Так. Як ваші теперішні пацієнти. Як Прохоренко Віктор Антонович.

— Він твій родич? Може, батько? Дядько?

— Ні, не родич. Мені здається, родичів у звичайному розумінні в мене взагалі немає…

Кім раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого — коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…

Цокав годинник. Затишно булькали голуби.

— Як ти це робиш? — запитав нарешті Кім.

Хлопчик зітхнув: «Та отак…»

— Та отак, — повторив він уголос. — Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…

— І… що?

Хлопчик дивився Кімові в очі:

— Припустімо, якась істота… Ні, не так. Припустімо, що інформація, переборовши якийсь поріг, набуває здатності… Ні. Припустімо, що є такий комплекс властивостей — всезнання, всюдисущість і всемогутність…

— Так, — вирвалося в Кіма.

— Так, — хлопчик кивнув. — Не всевідання… Але знання, що наближається до всеохопності. Не всемогутність… Але дедалі зростаюча здатність перебувати одразу в багатьох місцях. Не всемогутність, але…

Годинник у нього за спиною востаннє цокнув і зупинився.

Кім устав, додав води в охололий чайник, поставив його на вогонь і сів знову.

— Це… треба перетравити, правда? — тихо запитав хлопчик.

Кім мовчав.

— Два роки тому, — повільно сказав гість, — я вирішив, що, з’явившись усім одночасно, весело так, по-дружньому… що людство буде у захваті.

Кім мовчав.

— Зараз я піду, — сказав хлопчик. — У вас буде час, щоб… усвідомити. Коли — якщо — захочете ще раз зі мною поговорити…

— Я тебе проведу, — різко сказав Кім.

— Не треба, — хлопчик похитав головою. — Я й сам… доберусь. А погано буде, якщо Ярина Анатоліївна прокинеться й не застане вас…

— Агов… Як тебе звуть?

Хлопчик обернувся од вхідних дверей:

— У мене немає імені. Тільки самоназва. Пандем.

Розділ другий

Майже чотири роки тому Кім зустрів свою майбутню дружину перед входом у художній інститут. Ярина стояла, притулившись спиною до чавунної огорожі, а поруч стояв її однокурсник Геник Зеленський; його ім’я Кім почув значно пізніше — тоді ж він побачив просто хлопця, що горлав на дівчину.

На той момент Ярина була Геникова дівчина. Точніше, добувала в цій ролі останні секунди. Геник був талановитий, він був найталановитіший на їхньому курсі, Ярина кохала його страшенно. їй було дев’ятнадцять років.

Геник був талановитий і запальний. Потім, заспокоюючись, він щоразу навколішки благав у Ярини прощення. І вона щоразу прощала, бо кохала його страшенно, і так далі.

Він був ревнивий. Вона була кокетлива. Цього разу він вирішив, що вона занадто часто всміхається Зубакові. Хто був той Зубак, Кім тепер уже не пам’ятав.

Отже, Геник горлав на Ярину, що притискалася спиною до чавунної огорожі, і її розгубленість давала Геникові поживу для найпохмуріших здогадів. Глибоко в душі він вважав, що дівчина, якщо вона не завинила, не буде отак, зі слізьми на очах, слухати образи — вона неодмінно дасть кривдникові по пиці, і якби Ярина вмазала Генику долонькою з нафарбованими нігтиками, якби залишила п’ять червоних смуг на блідій од гніву щоці — тоді, цілком імовірно, доля її склалася б інакше, і Кімова доля склалася б інакше, і їхні діти ніколи б не з’явилися на світ.

Ярина, захоплена зненацька, дивилася на Геника широко розплющеними вологими очима, і він, називаючи вголос її поведінку брутальними точними словами, бачив у чорних зіницях себе і навіть міркував, чи не спробувати отакий-от ракурс, чи не накидати зараз ескіз, або щось у цьому дусі (Кім не дуже й уявляв, якими словами міркують художники про роботу, однак Геникову природу — у кожний момент свого життя той був насамперед графік — угадав правильно).

Кім у цей час повертався з нічної зміни, був сірий на лиці, проте цілком оптимістичний у душі. Побачив спершу дівчину, що притислася спиною до чавунної огорожі, а потім гнівно-крикливого — і водночас захопленого милуванням собою в шляхетній люті — Геника Зеленського. І вирішив, що юнак поводиться непристойно.

Збоку це мало такий вигляд: хтось непримітний, зі страшним змарнілим лицем і запалими щоками підійшов до Зеленського ззаду й узяв його за плече. А коли Геник роздратовано обернувся — згріб його за франтівську краватку барв павичевого пера, притяг прямо до вузьких запалених очей і сказав щось таке, що чули тільки вони двоє. І Геник, побачивши своє відображення цього разу в невеликих очах незнайомця, раптом знітився, опустив плечі, якось непевно — з третьої спроби — вирвався й подався геть, миттю забувши про заняття, про юрбу студентів навколо і, зрозуміло, про Ярину, яка й далі притискалася спиною до чавунної огорожі…

Студентів мов вітром здуло. Усі побігли на пари; Ярина стояла, притискаючи до грудей велику картонну папку, і Кім мовчки прокляв себе: навіщо він знову втрутився в чуже життя?! Хто його просив, захисника задрипаного? Ці двоє, може, завтра б і помирилися, це ж богема, вони ж гіперемоційні, може, вони так живуть, може, це таке кохання…

Він вибачився й пішов собі. На розі не витримав — озирнувся; Ярина стояла на тому самому місці, загородившись од світу папкою, ніби картонним щитом, і Кім, потоптавшись, чомусь повернувся.

Потім Геник Зеленський став світовою знаменитістю. Але Кіма — навіть через багато років — не міг бачити. Відводив очі.

* * *

…Він сидів у кріслі перед ліжком і дивився, як Ярина просинається. Як зітхає, перевертаючись зі спини на бік, і мідно-каштанове волосся на подушці укладається по-новому. Незабаром вона прокинеться; зрештою, час іще є.

Невеличка, Кімові по плече, вона іноді дражнила його: «Дядьку, дістаньте горобчика».

Вона була то близька, легка, всміхнена, то, навпаки, замкнута, відсторонена, далека. Кім ніяк не міг відшукати той таємничий перемикач, що переводив її з однієї іпостасі в іншу; втім, він давно вже навчився любити «похмуре» Яринине лице не менше, ніж «сонячне».

Перша її вагітність закінчилася трагічно.

Тепер вона була така бліда, що ластовиння майже зникло. Кім знав, що турбуватися начебто нічого. Фахівець, якому Кім довіряв як собі, два дні тому сказав, відповідаючи за кожне слово, ніби під присягою: турбуватися начебто нічого…

Начебто.

Ярина помітила — ні, відчула його присутність. Усміхнулася, не розплющуючи очей:

— Доброго раночку…

Сіла, як і раніше, невидюща. Протерла очі кулачком; у неї були довгасті, як вербове листя, кавового кольору очі.

— Привіт…

Обняла. Майже відразу обмерла, відсунулась:

— Що?..

Світла в кімнаті було ледь-ледь — вузька жовта смужка під дверима та світанок за шторами. Може, вона відчула запах паленого, який він змивав з себе хвилин двадцять — шампунем, милом, пемзою?

— Нічого, — сказав він обережно. — Машину розбив.

— Машину… — вона провела рукою по обличчю, потім торкнулася свіжого садна в нього на щоці. — Ти?..

— Тільки подряпини…

Вона подивилася на стелю — чи то коротко дякуючи, чи то запитуючи про щось.

— Не переживай, — Кім обережно її пригорнув. — Машина — дурниці, залізо…

— О Господи, — сказала вона ледь чутно.

Розділ третій

Березень був дуже теплий.

Кімового шефа висунули на Державну премію. З інших клінік подібного профілю надходили невиразні, проте незмінно оптимістичні новини. Раптова позитивна динаміка більше нікого не дивувала; власне, лікарі тепер потрібні були тільки для того, щоб розшифровувати графіки та описувати знімки. «Ми спостерігачі біля конвеєра», — говорив Кімів колега із сусіднього відділення, однак у словах його не було гіркоти. Йому — колезі — і раніше випадало бути безсилим глядачем, тільки тоді конвеєр тяг пацієнта у страждання й смерть, а тепер — у здоров’я й життя; колега, як і раніше, не розумів природи чуда, проте сподівався, як і багато хто, що великої шкоди від нього не буде.

Кім Андрійович не здивувався, коли серед його знайомих, близьких і далеких, не знайшлося таких, хто знав би підлітка років п’ятнадцяти, схильного до фантазій і нічних самотніх прогулянок, який придумав собі самоназву Пандем.

Тим часом Яринині аналізи були спокійні, мов статуя сплячого ангела. Жодного натяку на патологію; Ярина, проте, скочувалась у депресію, і з кожним днем дедалі швидше. Якщо до події на слизькій трасі Кімова дружина просто нервувалася перед пологами, то незабаром після аварії стала потрібна консультація фахівця. Прогулянки, трави, обтирання, усунення стресів (наскільки це можливо) — усі приписи турботливої тіточки з молоточком було виконано в повному обсязі, однак Ярина й далі лишалася похмурою, нервозною й замкнутою.

Вона чесно боролася з собою. Намагалася працювати. Годинами крокувала по паркових доріжках. Ховала від Кіма сльози.

— Це біологія, — казала вона. — Усього-на-всього хімічні процеси в моєму мозку… Передпологовий психоз. Нічого особливого. Тут душно, відчини кватирку…

Кім узяв відпустку. За нинішньої ситуації в клініці це було неважко.

— Говори, — просив він щоразу, коли Ярина знову провалювалась у свої страхи.

Їй було ніяково. Він її майже примушував.

— Я винна в тому, що Вітя…

Вітею вона називала їхнього першого сина — того, що народився мертвий.

— Дурниці.

— Коли я його носила… Я тобі не казала… Але в мене було напрочуд чітке відчуття, що світ збожеволів. Що нас оточують чудовиська, що майбутнє складається з самих тільки катастроф. Не кажи мені, що це психоз, я сама прекрасно знаю. Я думала: от дам я життя новій людині, безпорадній… Аж тут війна. Або чума. Або ще якась напасть. Куди я його випускаю, навіщо? Мені було дуже важко виплутатися з цих думок. Я намагалася. Борсалася, слухала музику, уявляла собі квітучий сад і як ми з Вітею по цьому саду гуляємо. Та він усе одно завмер… Я питаю себе: може, він почув? Не кажи мені, що це марення, я сама тисячу разів казала… собі. Я чесно намагаюся бути сильною. Але після того випадку з аварією… Брешу, ще раніше… У мене з’явилося відчуття, що все повторюється. Що я знову боюся. Подивись навколо… Подивись телевізор… Подивись на людей на вулиці — у них же обличчя сірі! А він — він чує мої думки. Кіме, я це тобі не для того розказую… Ти не думай, я боротимусь. Я думаю про нашого хлопчика, уявляю, який він буде здоровий, щасливий і як я горло перегризу кожному, хто хоч на крихточку його скривдить… Кіме?

Він її обійняв і довго розповідав про свою клініку. Про пацієнтів, які вижили. Про те, що все зміниться. Що кляту машину ніби принесли в жертву — вона згоріла, відводячи всі біди від Ярини, від дитини, а можливо, і від цілого міста. Що в небі над ними ніби є рука, яка захищає од лиха, наче парасолька, велика й надійна, що треба просто жити, радіти кожному дневі, і що пора вже купувати візочок…

Очевидно, він умів її переконувати. Вона розслаблялася в його руках, засинала спокійно — без таблеток. Він лежав поруч і надіявся, що її просвітління — надовго. Хоч би на кілька днів.

Іноді так і бувало.

* * *

Якось уранці Ярина почувалася так спокійно й упевнено, що, взявшись за роботу, одним духом закінчила нескладну композицію, яка маринувалася на робочому столі вже місяців зо два. Закінчивши твір, Ярина відчула приплив натхнення; вона ретельно прибрала в квартирі, відполірувала ганчірочкою всі до єдиної дрібнички на комоді й нарешті затіяла переворот у великій шафі для одягу.

— Погуляй, — сказала вона, розглядаючи Кімове лице в блідому дзеркалі, закріпленому зсередини скрипучих дверцят. — Серйозно, Кімчику. Тобі дуже треба. Добре?

Був понеділок. За вікном сіялася мжичка.

Усвідомлюючи слушність Ярининих слів, Кім покірно взув кросівки, витяг з комори зашкарублого футбольного м’яча, який пам’ятав запах осінньої трави, і подався на майданчик за гаражами, туди, де з-під вологого бурого килима вибивалися перші зелені стьожечки.

На мокрих кущах сиділи, зливаючись із сірими гілками, горобці. Непристойний напис на гаражних дверях хтось замазюкав рожевою фарбою; Кім поклав м’яча на торішню траву в центрі галявини. Скинув куртку й почав бігати — по колу, по колу, наче цирковий кінь, спершу повільно, а потім прискорюючи й прискорюючи темп.

Дрібний дощик змінився на сніг. Можливо, останній цієї весни. Сніг валив дедалі густіший; Кім біг, слухаючи свої кроки.

Буро-зелена галявина білішала. Маленька снігова шапка лежала на маківці старого м’яча. Кім зупинився під іржавою поперечиною, що вросла в розсохи двох беріз, підстрибнув, схопився, підтягся, торкнувшись підборіддям мокрого металу.

…Але ж дружина того пацієнта, Прохоренка, досі думає, що Кім — бездарний коновал, який цінує життя хворого не дорожче за торішній рецепт!

Кім піднімав себе до неба й знову кидав униз. Торкатися підборіддям поперечини ставало раз за разом важче, та він звично перемагав себе, підтягувався ще й ще; отак, думав він, видихаючи повітря крізь зціплені зуби. Усе буде добре, інакше й бути не може. Усе буде добре…

У тому, що машина перекинулась на слизькій трасі, нема нічого надприродного, думав він. Правда, в одному комплекті з аварією ми маємо «чудо Верхнехацького», як його охрестили за прізвищем мого беручкого шефа. І маємо двадцять дев’яте лютого… Чи можуть ці дві — нехай три — події бути пов’язані між собою? Ну, хіба що своїм занепадництвом… тобто загадковістю. Ні перша, ні друга не мають переконливого пояснення. А хлопчик… Хлопчик. Інформацію перетравлено, або напівперетравлено, ніякого висновку зробити не вдалося, отже, потрібна нова інформація…

Він розтис затерплі пальці й приземлився на голий п’ятачок землі під поперечиною, чорну лисину, протоптану ще торік самодіяльними фізкультурниками. Струсив напругу, як собака струшує воду, й обернувся.

— Добрий день, — сказав хлопчик. Він стояв посеред галявини, за маленький крок від засніженого м’яча.

— Добрий день, — після коротенької паузи відгукнувся Кім.

Хлопчик підштовхнув м’яча носком черевика. Залишаючи по собі доріжку, м’яч покотився до Кіма й завмер на півдорозі.

* * *

— Питання, де я взявся, сьогодні не ставимо…

М’яч був слизький, трава — мокра. Замолоду Кім серйозно займався футболом, але Пандем, як видно, теж тренувався. Кім не міг сказати, що біганина з м’ячем йому байдужа.

— Чому?

Пандем фінтив.

Погнавшись за м’ячем, вони зіштовхнулися плечима, Кім послизнувся, але встояв. Пандем гепнувся на засніжену траву; кілька секунд вони дивились один на одного — Кім згори вниз, Пандем знизу вгору. Потім Кім простяг руку; у Пандема були сильні, забруднені землею пальці.

— Чому? — знову запитав Кім, допомагаючи йому встати.

— Не зумію пояснити точно, — тихо сказав Пандем. — Брехати, спрощувати, пересмикувати — не хочу. Тобто я можу, звісно, сказати, що самозародився, приміром, в інформаційних мережах… щось таке…

— Ти мене гіпнотизуєш? Морочиш? Не розумію навіщо.

— Ти ж лікар, — серйозно сказав Пандем. — Не ховайся за кокетливі ширмочки з назвою «я збожеволів».

Він говорить не як підліток, подумав Кім.

Пандем підчепив ногою важкого мокрого м’яча. Ударив сильно, без попередження — зіграв «у стінку»; м’яч відскочив од Кімових ніг по невисокій дузі, і Пандем красиво, з льоту, забив його в цегляну стіну гаража. М’яч залишив пляму на жовтій цеглі й повернувся до Пандема під брудний черевик.

— То ти всевідаючий? — Кім спробував одібрати м’яча, однак Пандем легко відступив:

— Ні. Але я багатовідаючий. І моє знання зростає щосекунди.

— І коли ж ти досягнеш усевідання?

— Ніколи. Завжди залишиться дрібка, що відокремлює мене від абсолютного знання. Вона скорочуватиметься й скорочуватиметься, проте ніколи не зникне.

— Як ти знаєш?

Ведучи м’яча від Кіма, Пандем знов ударив по стіні, але промазав. М’яч покотився в щілину між гаражами.

— Як ти знаєш? — повторив Кім.

Пандем винувато знизав плечима.

— Ти знав, що машина накриється на двадцятому кілометрі? — тихо спитав Кім.

— Так. Але якби твої пацієнти не одужували, а хворіли й умирали, як годиться, — ти був би уважніший за кермом і не ганяв би по слизькій трасі. Я теж винен… Хоч усе одно тебе витяг би.

Кім витер лоба тильною стороною долоні. У горлі дерло — чи від вогкості, чи від нервового сміху.

— Скажи… А машина перекинулася не з твоєї волі? Може, без твоєї волі й волосина не впаде?

— Ні, — сказав Пандем майже злякано. — Машина перекинулась сама по собі.

— Що значить «сама по собі»?

— Відповідно до фізичних законів…

— Вибач, — Кім обхопив руками плечі. — Я сприймаю тебе за когось іншого… То ти не всемогутній?

— Ні. Але мої можливості зростають…

— …щосекунди.

— Так. Ваша клініка вже не унікальна, Кіме. Так звана «методика Верхнехацького» працює по всьому місту, в десятках міст, лікарі божеволіють… Знаєш, я захотів говорити з тобою ще й тому, що ти здатний співвідносити цінність своєї кар’єри — і людського життя.

— Не зрозумів, — сказав Кім.

— Неважливо, — хлопчик махнув рукою. — Потім зрозумієш.

Кім довго дивився на нього. Пандем відповідав ясним, безтурботним, дещо іронічним поглядом.

— Я тобі не вірю, — сказав Кім.

«Шкода», — сказав хлопчик, не розтуляючи губ. Кіма пересмикнуло.

— Вибач, — пробурмотів Пандем. — Це етап. Це не одразу. Я, звісно, розумію.

* * *

— Еге, — сказав гробар, дивлячись на купюру в Кімових руках. — Звичайно в день з десяток, а зараз — хрін тобі! На тому тижні дід років ста, на позатому — баба… А так… Не мруть. Трунарі лапу смокчуть. Прогоряють. Оркестр простоює. Бляха. У мене куриво закінчилося… Хоч роботу кидай. Хоч сам іди й кого-небудь придави, — він засміявся, запрошуючи й Кіма порадіти з жарту, але той мовчки простяг гроші й пішов.

Пандем чекав його на вузькій лавці під бляшаним прапорцем автобусної зупинки. Сидів, сховавши долоні в рукава; не кажучи ні слова, Кім підійшов і сів поруч.

— Поки що немає можливості влаштувати повне безсмертя, — сказав Пандем, ніби вибачаючись. — Потім. Як вийдемо на зірки.

— Ми вийдемо на зірки?

— Авжеж. Ми заселимо весь космос. Ще при твоєму житті, Кіме Андрійовичу. Твої діти, можливо, стануть першими безсмертними.

— Ти — божевільна комп’ютерна програма? — невпевнено запитав Кім.

Пандем розсміявся — веселий школяр, приємний дев’ятикласник з порядної родини:

— Я — парова машина нового покоління. Штучний хлопчик на діодах і транзисторах. Матеріалізована ноосфера. Ошаліла програма, розумний вірус, та хоч як мене називай, я з усім погоджуся й не ображуся… Слухай, Кіме. Тобі лишилося пройти дуже небагато. Ти повіриш мені і… і заспокоїшся.

— Нащо тобі треба, щоб я повірив?

— Бо я хочу порадитися.

— Зі мною?!

— Не тільки… За минулі кілька днів я приголомшив своєю присутністю два-три мільйони душ по цілому світі. Різних людей, та переважно скептиків. Усі вони тепер проходять свій шлях, дехто вже пройшов… Вони — острівці, насіння, навколо них наросте знання про мене, як наростає нова шкіра навколо підсаджених на рану клаптиків. Двадцять дев’яте лютого не повториться. Тепер я став розумніший…

— Скільки тобі років? — запитав Кім, здригаючись од раптового здогаду.

— Я дорослішаю, — тихо відгукнувся Пандем.

— Скажи, — Кім облизнув губи, — ти міг би… просто скасувати вибух? Або щоб машина взагалі не перекидалася? Міг би?

— Міг би, — Пандем спохмурнів. — Але ти вже мені пробач… У тебе занадто здорова психіка, занадто впевнені погляди на те, що буває й чого не буває. А після аварії твоя впевненість попливла, картина світу ненадовго розмилась, і в цю картину зміг пролізти я, і ти не встиг пояснити собі, що мене не буває… Розумієш?

Кім довго дивився на нього. Потім простяг руку; за сантиметр од Пандемового плеча рука здригнулася, завмерла. Кімові довелося докласти зусиль, щоб змусити себе торкнутися підлітка.

— Це форма, — м’яко сказав Пандем. — Мені не обов’язково мати людське тіло. Просто так зручніше.

— Тобі?

— Тобі, — Пандем дивився на Кіма, як і раніше, весело й щиро. — Людина розмовляє з людиною. Це природно.

* * *

Клініка була порожня. Перед телевізором нудьгували медсестри; прибиральниця ліниво водила ганчіркою по підвіконню. Двері в палати були розчинені навстіж — в усі, крім двох-трьох останніх, де й досі ще перебували хворі: або занадто недовірливі, або схильні зловживати увагою доглядальниць та родичів.

Дорогоцінна апаратура мовчала. Лабораторія не діяла. Більша частина персоналу подалась у відпустки, менша сиділа по кабінетах, безцільно перекладаючи папірці.

Один тільки завідувач був при ділі. Він дописував монографію, і дику — ненормальну — швидкість створення такої фундаментальної праці пояснив не кокетуючи:

— Перегони, хлопчику. Хто перший опублікує дослідження — той одержить усе.

Кім дивився на стосик роздруківок з діаграмами та графіками. Хто-хто, а шеф залишався при своєму розумі. Шеф був справжній, звичайний, звичний, як вода, що шукає дорогу вниз. Шеф перетравлював чудо, немов великий ходячий шлунок, засвоював, перетворюючи на джерело благ; шеф був непрямим доказом реальності Пандема. Одним з доказів.

…У тісній кімнатці, відведеній під архів, пахло дивно й тяжко — наче все повітря клініки, колишнє повітря, просочене болем і неміччю, зібралося тепер тут, спресувалося навколо старих шаф, зайнявши останню лінію оборони. Папка під назвою «Прохоренко» вже встигла вкритися шаром пилу.

Кім сів за канцелярський стіл, над яким нависала хірургічно-яскрава лампочка в білому, наче ковпак медсестри, абажурі. Різке світло впало на списані аркуші, описи досліджень та результати аналізів; Кім витяг з-під паперів рентгенівські знімки.

Оце перший, зроблений півроку тому в районній поліклініці.

Оце другий — через півмісяця в міській лікарні. Це третій, зроблений при обстеженні в їхній клініці; пухлина розростається зі страшною швидкістю, не лишаючи надій.

Оце два останні — другий було зроблено тому, що Кім не повірив першому.

Кім потягся, щоб відчинити кватирку. Сперте повітря архіву тиснуло на нього, як лікарняна подушка.

* * *

«Систематизоване марення — струнка логічна система, що пояснює причини й механізми виникнення того чи того явища. Відпрацьована в дрібних деталях, тому зовні правдоподібна. Як і будь-яке марення, не піддається корекції, однак завдяки своїй суворій логічності має властивість інфікувати навколишніх. Систематизоване марення найчастіше має застарілий характер і складається багато років. На відміну від хаотичного або ситуативного марення, внутрішньо несуперечливе».

* * *

Вранці (п’ята нуль три на дисплеї електронного будильника) Кім обережно виліз з-під ковдри й намацав ногами капці.

Ярина спала. За минулі кілька днів її депресія й страхи, слава Богу, майже стихли.

Кім пробрався на кухню й притулився лобом до темної шибки. Унизу, у дворі, світили жовті ліхтарі. їхній відблиск лежав на білому боці холодильника, на циферблаті місячного годинника, тепло підсвічував звичні обриси й деталі дому, як уявляв собі його Кім і яким він потрібен кожній людині.

Приснилося, подумав Кім. Сон. Усе приснилося. Геть. От і ранок…

Він відкрив холодильник, вийняв пакет з яблучним соком. Узяв на полиці склянку; сік був холодний, такий холодний, що аж у зуби заходило.

— Я не сплю, — сказав він уголос.

— Авжеж, — тихо відповів Пандем.

Кім обернувся. Пандем сидів на стільці коло вікна, на тому самому місці, куди Кім посадовив гостя в його перший — після аварії — візит.

Кім обережно поставив склянку на край стола. Подивився, як скочуються по стінках останні краплинки соку, як утворюють на дні маленьке недопите озеро.

— Ти реальний?

— Питання про реальність навколишнього світу, — Пандем усміхнувся, — не розв’язане й досі. Ні в психіатрії, ні у філософії. Влаштуємо диспут?

— Якщо ти реальний — де межа твоїх можливостей?

— Уже далеко, — сказав Пандем. — Деякі тектонічні процеси, темпоральні явища… чи є сенс про це говорити?

— Що ти можеш робити з людьми? — Кім зупинився коло вікна, дивлячись на жовті ліхтарі.

— Кіме, — сказав Пандем. — Я не дослідник, не дресирувальник і не ляльковод. Я нічого не збираюся робити з людьми. Я хочу — разом з людьми — спокою й щастя. Вибуху творчої енергії. Любові. Прориву до зірок. Безсмертя. Того, чого гідна людина.

— Як ти знаєш, чого гідна людина? Що ти взагалі знаєш про людину? Що ти зробиш з тими, хто не хоче спокою й щастя, а хоче крові й м’яса? Рабів? Влади?

— Будемо пробувати, — смиренно відгукнувся Пандем. — Розумієш, Кіме, я можу прямо зараз, не встаючи зі стільця, влаштувати всім-всім, дітям і старим, цивілізованим і диким — повне задоволення від кожної прожитої хвилини. Вони почуватимуться щасливими день у день. Прокидатимуться з усмішкою і з усмішкою засинатимуть…

Кім обернувся від вікна:

— Ти сказав, що ти не ляльковод…

— Ти мені не довіряєш, — Пандем усміхнувся. — Боїшся. Сподіваєшся підступу… Чого так не можна?

— Бо це модифікація. Запрограмована особистість перестає бути людиною.

— Тоді я поверну тобі твоє питання: що ти взагалі знаєш про людину? Чому нещасна бездумна істота, що живе від бійки до злягання, більше людина, ніж інша така сама, але щаслива й не небезпечна для інших?

Кім мовчав. Небо світлішало.

— Що ж, — Пандем зітхнув. — Ти мені пробач… Я ж певного мірою — ти. Я знаю, як тобі неприємна ця ідея — модифікація особистості. Огидна… Але от, скажімо, відібрати в людини її фобію, її настирливу ідею — злочинно?

Кім напружився.

— Я не про Ярину, — швидко сказав його гість.

Знає.

Через двір по діагональній доріжці брів двірник, ритмічно вимахуючи невидимою в ранковій сутіні мітлою.

— Психічні захворювання, — тихо продовжував Пандем. — Патології та межові стани. Можна модифікувати? Не відповідай… Ти запитаєш, де межа між патологією і нормою. Ти запитаєш, як далеко можна зайти, один раз узявшись за уявний скальпель. Якщо коригувати вчинок не переконанням і, звісно, не карою, а втручатися на рівні мотивації… Стривай! Ти запитаєш, з якого дива я взагалі беруся щось коригувати. Я відповім: з того самого, з якого ти берешся лікувати хворого. От я вилікував твоїх пацієнтів успішніше, ніж це виходило в тебе. Що, я не порушив при цьому правил, до яких ти звик? Що, світ, де люди не вбивають і не принижують, занадто гарний для тебе? Що природно, те недоторканно?

Добре було б усе-таки прокинутись, похмуро подумав Кім.

— Не відповідай мені, — тихо сказав Пандем. — Я зараз од тебе відчеплюся, ти просто перетрави ще й це… І не тривожся через Ярину. їй більше не загрожують ніякі депресії.

Він легко встав з табуретки. Кім побачив, що на ногах у нього розтоптані капці, ті самі, що вони завжди пропонують родичам, котрі заходять у гості.

Вийшовши вслід за гостем у коридорчик, Кім про всяк випадок став у дверях кімнати, де спала дружина. Хлопчик, здається, не звернув на це уваги — стоячи на одній нозі й упершись худим задом у дерматин вхідних дверей, він зав’язував шнурки на кросівці. Шнурки були довгі, товсті й не дуже чисті.

— Тільки, — сказав хлопчик, випрямляючись, — тільки, коли остаточно повіриш у моє існування… не шукай способів мене знищити. Змарнуєш час… Це найперший рефлекс — усунути невідоме, підірвати чуже, придушити непізнаване. Тобі самому буде погано від таких думок. Ти лікар, а не вбивця… А крім того, я сказав тобі чесно й цілком щиро: якби я обирав шлях модифікації — всі були б уже щасливі, остаточно й давним-давно. І Ярина, й ти… До побачення.

І він пішов, делікатно притримавши пальцем язичок замка — щоб клацанням не розбудити Ярину.

Кім залишився стояти в коридорчику.

Розділ четвертий

— Привіт, brother, — сказав веселий голос у слухавці. — У мене день народження, я приймаю поздоровлення… Отже?

— Стривай, — сказав Кім, намагаючись розліпити повіки (на годиннику була восьма ранку, заснути вдалося тільки годину тому). — Стривай… Який сьогодні день?

— Робочий, — радісно запевнив голос. — Скажеш, щойно сам збирався мені подзвонити?

— Я спав, — зізнався Кім. І прислухався до шуму води у ванній: Ярина вже встала.

— Чого це? — здивувався голос. — А, ти ж у відпустці, а я думала, ти, як завжди, забув про наш з Леркою день народження…

— Коли це я забував про ваш день народження?!

— Аніж ото кричати, краще чемно мене поздоров. І Лерці подзвони негайно, бо вона на роботу піде.

— З днем народження, Олександре, — сказав Кім, потираючи вільну від слухавки скроню. — Рости велика й гарна.

— О-от, — голос у слухавці був задоволений. — Пробач, brother, я чесно не подумала, що ти ще спиш. Завтра о шостій у нас party, приходьте з Яринкою до мами з татом, будемо пити й бешкетувати. Завтра о шостій, як зрозумів, прийом?

…Кім чудово пам’ятав подив, з яким батько сказав йому, повернувшись з пологового будинку:

— Ти знаєш… Не братик і не сестричка.

— А хто?! — вразився семирічний Кім.

Батько промовисто показав два пальці (як потім виявилося, він, хоч майже ніколи не пив, того дня видудлив чималу пляшку коньяку):

— Дві… дві сестрички. Оце номер!..

* * *

Ярина прокинулась о пів на восьму; щойно вона сіла на ліжку, щойно роззирнулася, протираючи очі, щойно Кім упіймав її перший ранковий погляд — виявилося, що їй краще. Ще якийсь час він боявся помилитись, проте Ярина встала, усміхаючись, вільна від страхів і сповнена енергії: що зробити, що купити, а чи не напекти пиріжків…

— Пандем.

Темний екран телевізора засвітився сам по собі, проявився, як фотографія в кюветі; з екрана дивився той, кого назвали на ім’я, і така ефектна його поява змусила Кіма відчути раптову втому.

На кухні Ярина, наспівуючи, дзенькотіла посудом.

— Зникни, — одними губами попросив Кім.

Екран згас. Замість Пандема Кім побачив своє відображення — перекручене, наче в кривому дзеркалі.

Ярина зайшла, витираючи руки маленьким жовтогарячим рушником:

— Я от подумала… Мені до лікаря на дванадцяту, а потім я могла б зайти в універмаг і купити дівчатам подарунки.

— Я сам, — швидко заперечив Кім. — Ніяких універмагів, краще пройдися пішки від поліклініки. А якщо буде дощ, то взагалі нікуди не ходи.

— Мені снилося, що ти з кимось на кухні говорив, — повагавшись, сказала Ярина.

— Невже? — Кім як умів, удав здивування.

— Кришечку загвинчуй, — Ярина взяла з книжкової полиці незакриту аптечну пляшечку. — Вони ж випаровуються й смердять.

— Ага, — сказав Кім і одвів очі.

* * *

Тільки час, думав він, переходячи од вітрини до вітрини, од відділу до відділу, од стойки до стойки. Я мислю ясно, орієнтуюся впевнено, пам’ятаю себе твердо; існує тільки дві ймовірності, тільки дві, всі інші — похідні від них. Або Пандем існує, або, на жаль, я серйозно хворий. Або я хворий, або… Пандем існує, але він не той, за кого себе видає. Наприклад, мене навмисне доводять до божевілля… дурниця. Мене кудись вербують… ще більша дурниця. Мене знімають прихованою камерою, це нова телепрограма… а це вже точно різновид маячні. Тільки час і витримка, хай йому чорт, у мене немає змоги перевірити, чи не мій це мозок вибудував цю систему галюцинацій. Якщо одразу відкинути гіпнотизерів, інопланетян, просвічування променями крізь стіну — що залишиться? Залишиться двадцять дев’яте лютого, і якщо я марив у той день — отже, цілий світ марив…

В універмазі було людно. Кім бродив, мов у джунглях, раз у раз повертаючись по власних слідах. Натикався на людей, просив вибачення, коли натикалися на нього; все, що годилося на подарунок сестрам, було нездоланне фінансово, а все доступне не годилося для подарунка.

— Вибачте, — сказав він укотре, спіткнувшись об чиюсь ногу.

І підняв очі.

Прохоренко Віктор Антонович, учитель хімії та біології, ще місяць тому смертник, а тепер круглощокий і діловитий, стояв коло прилавка канцтоварів, і поруч з ним стояла маленька дівчинка в червоному пальтечку.

Кім сахнувся.

Очі Прохоренкові змінилися — він упізнав Кіма.

— Здра-астуйте, — сказав, наче проспівав. — Радий ба-ачити…

— Діду, — сказала дівчинка й нетерпляче смикнула Прохоренка за рукав. — Я виберу синенький і отой жовтий.

Кім стояв, не знаючи, що сказати.

…Фахівці, які добре знають свою справу. Для них пацієнти були номінальними людьми, тілами, механізмами, записами в історії хвороби, зборами аналізів та діаграм. Співвідношення смертей і ремісій залежало від удачі і від професіоналізму. «До цього не можна звикнути», — говорив колись молодий ще Кім-початківець, і його колега, хірург-золоті руки, мружив холодні уважні очі: «Можна. Треба».

— Я теж радий вас бачити, — сказав Кім. — Я теж… Вибачте.

І поспішив геть. Легкодухо втік.

«Пандеме…»

«Так, Кіме», — голос усередині голови.

«А, чорт… Хай тобі грець…»

«Поверни ліворуч у скляні двері, там бутик, кабінка для примірювання за жовтою Шторкою, візьми будь-який светр, сховайся в примірювальній, поговоримо…»

Важка тканина закрилася, відрізаючи кабінку від безлюдного відділу дорогого одягу. У високому дзеркалі Кім побачив своє незнайоме лице — бліде, з дуже тонкими білими губами; опустився на шкіряний табурет, поклав на коліна синій, мов небо, светр — на три розміри менший, ніж міг би на себе натягти.

…Чи міг він знати, що за дверима ліворуч — саме цей бутик? Теоретично — так… Знав, та забув…

«Ти нервуєшся. Ти починаєш у мене вірити. Твоє уявлення про світ пливе».

Пандемів голос звучав усередині голови. Кім знову подивився на себе в дзеркало; засміявся — тихо, щоб не бентежити продавщиць. Боже мій, і це чоловік, хірург…

«Це нормальні людські реакції, Кіме. Під шаром твого страху й невіри є радість, природне почуття при думці про те, що хтось повинен був умерти, однак не вмер, а живе».

«Пандеме…»

«Хочеш, допоможу тобі вибрати сестрам подарунки?»

— Ти?! — запитав Кім занадто голосно. Аж продавщиця неподалік примірювальної перестала шарудіти поліетиленом і підозріло затихла.

«Авжеж, я. Чого ти дивуєшся?»

* * *

Кімова сестра Олександра вийшла заміж у шістнадцять років і школу закінчувала екстерном; по п’ятницях (а іноді й по вівторках) заміжня Саша ходила в школу замість сестри Лери — у п’ятницю були здвоєні уроки літератури, яку Сашка обожнювала, а на вівторок завжди випадала здача фізкультурних нормативів. Кім знав, що «літераторка» прекрасно розрізняє близнючок, а от «фізкультурник» — ні.

Сашин чоловік був старший за неї на рік і після школи вступив у військове училище. Характер у нього був жахливий — у перші місяці після Сашиного заміжжя Кім не раз бився з майбутнім офіцером, розривав з ним стосунки назавжди — і знову, зціпивши зуби, мирився. Сашко (а імена в юного подружжя були однакові) ніби поставив собі за мету робити все навпаки і всупереч; його батько, процвітаючий адвокат, мостив синові м’яку дорогу на юридичний — той з насолодою не послухався й пішов у казарму. Кімові батьки переживали за дочок, Сашкові батьки приходили просити за сина пробачення, сама Олександра готова була захищати чоловіка зубами й пазурами (у Кіма назавжди залишився маленький шрам на мізинці — сестра в запалі полеміки вкусила). Так минув нервовий рік; на другому курсі училища Сашко дуже невдало зламав ногу, його комісували, і він тепер злегка кульгав.

Згодом його характер трохи виправився: залишаючись упертим, самовпевненим і жовчним, Сашин чоловік усе ж обтесався й подорослішав. їхні з Кімом стосунки, колись не дуже теплі, тепер стали якщо не родинні, то принаймні товариські.

— О-о! Sister-in-law! О-о! My dear brother! Привіт, красені! Ма-а-мо, вони вже з’явилися! Яриночко, я б сказала, що вигляд у тебе прекрасний, але боюся, що ти вважатимеш це за вульгарний комплімент, тому промовчу, незважаючи на те що ти страшенно красива… Жерти в нас особливо нічого, ви ж не їсти сюди прийшли, а поздоровляти іменинниць і веселитися… Ярино, є безалкогольне шампанське. Сашко, прибери зі стола оселедець, увесь дім засмердів, наче затонулий сейнер… Ні, Кім подарунки поки що сховай, подарунки — за столом… Шурко, не крутись під ногами. Тату, забери Шурка, ну я прошу, дай йому якусь залізяку розкрутити… Наприклад, старий приймач…

На другому курсі журфаку Олександра народила сина — без відриву від навчання. Немовля назвали, не довго думаючи, Олександром; побувавши в рюкзачку-ношах на багатьох заліках і навіть на лекціях, Шурко вдався якийсь ненормально розумний — уже в п’ять років його віддали в школу для особливо обдарованих дітей, і він там блискуче розв’язував рівняння. Правда, з вигляду в Сашиному синові ніяк не можна було запідозрити «пуголовка» — здоровенний і червонощокий, вдачею він був у матір, а отже, галасливий, не дуже охайний і напрочуд шкодливий.

— Привіт, дядю Кіме! Здрастуйте, тьотю Ярино! Це — немовля — ще не народилося? А ви мені — той — його покажете, коли він?..

— Ну аякже, тобі — першому… На, — Ярина тицьнула Шуркові в руки керамічний будиночок-свічник.

— Дя-акую! Який ка-айф!

У Шурка була одна дуже гарна риса — він щиро радів будь-якому подарункові незалежно від його ціни та цінності.

— Поздоровте Лерку, — строго сказала Олександра. — Вона на кухні.

Кім узяв другий букет квітів і по вузькому, добре знайомому ще змалку коридору пройшов на кухню. Від плити обернулася точна копія Олександри — така ж чорноволоса, з високими вилицями, з глузливими чорними очима двадцятичотирирічна — ні, вже двадцятип’ятирічна жінка.

Валерія жила з батьками. Ні чоловіка, ні дітей у неї не було.

* * *

«Пандеме?»

«Що?»

Саша страх як любила галасливі свята. Родина сиділа за великим столом — Олександра з чоловіком і з сином, Лерка, Кім, Ярина, батьки й чотири Сашині подруги з двома чоловіками. Здавалося, що кімната, не розрахована на таку кількість народу, роздулась, наче переповнена валіза.

«Пандеме?»

«Не воруши губами. Навіщо?»

Кім щільніше стис губи й нахилився над тарілкою. Йому здавалося, що він робить щось заборонене. Що в безтурботне товариство родичів він приніс міну чи небезпечну хворобу, чи погану новину.

Олександра й Лерка сиділи на чільному місці за столом пліч-о-пліч; Олександра змалку любила гратися в «одинаківців» і, навіть як стала доросла, коли-не-коли купувала речі у двох екземплярах — собі й сестрі. Лера, котра однакового одягу ніколи не любила, на честь дня народження поступилася Олександрі й наділа білий светр-близнюк; сидячи за столом, сестри здавалися віддзеркаленням одна одної, і тільки Шурко, що якраз оселився в затишній хатинці-під-скатертиною, міг засвідчити, що під столом на тітці надіто спідницю, а на мамі — чорні штани-кльош.

— …Дозвольте сказати тост! — тато, Андрій Георгійович, устав. У свої шістдесят з гаком він був імпозантний, підтягнутий і моложавий. — Я хочу підняти цей келих — уперше, до речі! — за наших славних дівчаток, які…

Гості випили й загаласували. Кім потягся до поліетиленового пакета, заздалегідь «зарядженого» на спинці стільця. Олександрі призначався альбом з репродукціями Моне; глянувши на подарунок, його не схильна до захвату сестра трохи роззявила рота:

— Як? Ти… Ну ні фіга собі! Як ти здогадався? Я на нього вже місяць… Ну, Кімусику, дякую! Ну ти даєш!

Розцілувавшись з Олександрою — стіл хитнувся й дзенькнув посуд, — Кім витяг з пакета взуттєву коробку. Гості стихли; Лера відкрила кришку й раптом почервоніла — білий комірець светра підкреслив її сум’яття, роблячи рум’янець глибшим і яскравішим.

— Ну ти даєш, — тільки й промовила Лерка.

У коробці лежали тонкі аквамаринові босоніжки на високому каблучку.

…Це нічого не значить, думав Кім, дивлячись, як Лерка квапиться в коридор — міряти обновку. Це не доказ, думав він, коли виявилося, що босоніжки сидять на сестрі ідеально. Я міг угадати їхні потаємні бажання… Усе-таки вони мої сестри, я їх непогано знаю… Якісь випадкові слова могли спливти з підсвідомості… Підсвідомість могла сама…

«Авжеж. Особливо така чудова підсвідомість, як у тебе».

У внутрішньому голосі звучала іронія. Кім ледве стримався, щоб не потрясти головою.

Мама дивилася на нього із захопленням:

— Ти ж ніколи в житті не дарував взуття!

— У нас з Леркою нога нестандартна, — із запалом підхопила Олександра. — Підйом високий, сто років намучишся, поки купиш… Яринко, визнай, це ти вибирала?

Ярина заперечувала. їй не вірили.

— Я їх позавчора в універмазі приміряла, — ошелешено бурмотіла Лерка. — По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?

Кімова усмішка — він це відчував — ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.

…А що, як уся ця вечірка — плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або — ще гірше — вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…

«Кіме… Ти б менше думав про себе. Вони щасливі, до речі».

«Я радий за них».

«От і добре. А я радий за тебе».

Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.

«Пандеме… А пацієнта Прохоренка ти на зустріч до мене привів? Чи це випадковість?»

«Ти ж знаєш, бувають і крутіші випадковості… Він збирався з онукою в універмаг. Я тільки затримав їх у канцтоварах на дві хвилини довше…»

«Ляльковод».

Мовчання. І секундне мовчання за столом; Кім рвучко підняв голову:

— Га?

Але всі дивилися не на нього, а на Сашка.

— …Абсолютний козел, — продовжував Сашко, наче нічого й не сталося. — Шаманські танці на бубні. Так, знахарі останнім часом зажерлися…

— У мене приятельку знахар вилікував, — нервово сказала Сашина подруга. — У неї була пухлина… А тепер навіть офіційна медицина визнає, що пухлини немає!

— Подумаєш, — сказав Сашко. — Он у Кіма в клініці всіх хворих повиписували. Кажуть, що здорові. А хтозна, що з цими здоровими станеться через півроку.

«Кіме?»

— Вони здорові, — сказав Кім крізь зуби. — Я вчора в універмазі бачив свого пацієнта. Він здоровий.

Сашко всміхнувся тією знайомою жовчною усмішкою, що колись доводила Кіма до нестями, а тепер тільки трохи дратувала.

«Я не ляльковод, Кіме. Мені огидно бути ляльководом. Це те саме, якби тобі сказали, що ти хабарник…»

Кім криво посміхнувся.

«Пандеме, іноді мені здається, що ти дитина».

«Штампи, Кіме. Стереотипи. Ти мене боїшся — твоя свідомість захищається, ти шукаєш у мені маленького й слабкого. Щоб хоч якось зі мною примиритися».

— …голий король. Так, він зняв два-три сильні фільми, але ця остання його прем’єра — це так убого…

— …про цього типа, він талановитий, йому б хоч крихту смаку…

— …щільний текст. Важко читати, із задоволенням грузнеш, наче в киселі… Ні, наче в бетоні!

«Пандеме, навіщо ти?..»

«Щоб світ був такий, як має бути».

— …От ви смієтесь, а цей Шпорник був у ефірі двадцять дев’ятого лютого. Того самого двадцять дев’ятого! І в нього сиділа ціла студія гостей — у прямому ефірі! Він якось зумів стримати паніку, хоч у самого в голові базікали святі Катерина й Марга-рита…

«Пандеме!»

«Що?»

«Ти читаєш думки?»

«Я присутній при їхньому народженні».

— О Господи, — сказав Кім пошепки.

Лера внесла в кімнату двоярусний торт з безліччю здвоєних свічок. Гості зааплодували.

* * *

— Чудова ніч, — сказала Ярина. — Зовсім весна.

(Про що я думаю, питав себе Кім. Про якісь дурниці. Ось мокрий асфальт, ось папірець на стовпі, ось пачка з-під сигарет у калюжі… Але ж я не можу весь час ховати свої думки! Не можу весь час думати, що я думаю…)

— Вітру нема, — сказала Ярина. — Якби не так пізно — я б пройшлася… Кімчику, що з тобою?

Її долоня запрошувала сховатися. Од вітру. Од себе. Жаль, що в нього таке велике лице, а в неї така вузька долонька…

Пахло терпкими парфумами. Ярина любила терпкі.

(Наче уві сні, коли бачиш себе голим посеред проспекту…)

— Повернусь і викличу таксі, — сказав Кім, та в цю мить з-за повороту визирнув великий автобус з «гармошкою» на череві.

(Я не хочу свідків! Я маю право бути на самоті… Усередині себе — наодинці з собою!)

— Нам пощастило, — сказала Ярина автобусові. Потім уважно придивилася до Кімового обличчя: — Ти що, п’яний?

(Невже все це — породження мого мозку?! Двадцять дев’яте лютого… А це щеня хто-небудь, крім мене, бачив? Ніхто…)

Кім підсадив Ярину на підніжку. Салон був майже порожній, хіба що п’яненький дідуган дрімав на передньому сидінні та підліток малював пички на запітнілій шибці.

— Кіме, ти ж начебто майже не пив? Що з тобою? — Ярина сіла, в цей момент підліток біля вікна обернувся.

Автобус різко рушив, Кім насилу втримав рівновагу.

— Кіме Андрійовичу, добрий вечір! — привітався Пандем.

— Добрий, — глухо сказав Кім.

— Ми грали у футбол, — пояснив Пандем у відповідь на запитальний погляд Ярини. — З Кімом Андрійовичем. У понеділок. За гаражами.

— А-а-а, — Ярина всміхнулася, ніби спогади про той день були їй надзвичайно приємні. — Ти ще прийшов увесь брудний…

— Так, — сказав Кім.

«Ярина мене теж бачить».

— Так, — повторив Кім.

— То ми сусіди? — запитала Ярина.

— Майже, — хлопчик усміхався. — Тільки мені на одну зупинку раніше виходити, ніж вам.

— Може, це небезпечно — так пізно вертатися додому?

— Та яке небезпечно! Де там!

«Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба… Не відчуваєш ніяковості перед морем… Тебе б не збентежило те, що дощ чує твої думки…»

Автобус причалив до чергової зупинки.

— До побачення, — сказав Пандем.

— Симпатичний пацан, — сказала Ярина, коли двері за ним зачинилися. — Приємний.

Розділ п’ятий

О сьомій ранку — Кім і так майже не спав — подзвонив Яринин брат, Костя.

— Кіме? Пробач, якщо розбудив…

— Нічого, — сказав Кім, виходячи з телефоном на кухню.

— Іванці гірше, — сказав Костя і голосно зітхнув у трубку.

Іванка — так звали Костикову однорічну дочку.

— Кіме… Тут таке діло… Ми вночі швидку допомогу викликали… Ти не знаєш, не міг би порадити, ну, якогось педіатра хорошого, ну, ти розумієш…

— А що з нею? — запитав Кім.

— Температура, — Костя зітхнув ще голосніше. — Не спить… Кожні три години доводилося збивати. І зараз піднімається…

— Я зараз приїду, — сказав Кім і поклав слухавку. Швидко написав записку Ярині — і уже в дверях забарився:

— Пандеме?..

«Твоїй племінниці нічого не загрожує. Це застуда».

…Костя стояв посеред кімнати, тримаючи в одній руці миску з водою й мокрою ганчіркою, у другій — градусник; велика необлаштована квартира (клубки перекотипилу під диванами, потріскана стеля, шпалери, розмальовані відважною немовляцькою рукою) пропахла оцтом.

— Спить, — сказав Костя пошепки. — Щойно заснула.

На ліжку сиділа Дарина — бліда, в халаті, зі сплячою дитиною на руках. Лице-її виражало немислиму, без жодної надії скорботу.

— Привіт, — пошепки сказав Кім.

— Ми її обтерли оцтом, і вона заснула, — повторив Костя.

В Іванки були довгі світлі вії. І вона геть не схожа була на хвору — спить собі дитина, та й годі. Зате Дарина своїм зацькованим виглядом дратувала Кіма дедалі більше.

— Ану подивись на мене, — сухо звелів він. — Думаєш, від твоїх сліз дитині буде легше?

У Дарини затряслися губи.

— Схаменися! Заспокойся! — упівголоса наказав Кім. — На кого ти схожа… Так, діти хворіють! І ти повинна допомогти дитині, а не заважати їй!

— Не можу, — прошепотіла Дарина. — Я не можу її… Це я її застудила позавчора. Треба було надіти бузковий комбінезон, а я вдягла червоний…

Вона закусила губу, стримуючи ридання.

— Перестань! — гаркнув Костя.

«Пандеме?..»

«Вона здорова. Температура впала півгодини тому».

Кім простяг руку — і обережно торкнувся Іванчиного лоба.

— Слухай, а вона… давно температуру…

Дарина торкнулася доччиного лоба губами. Недовірливо втупилася в Кіма.

* * *

За фахом Костя був інженер-верстатобудівник, але за все життя йому так і не довелося спроектувати жодного верстата. Нітрохи не засмучуючись з цього приводу, Костя потроху торгував машинами, потроху лагодив комп’ютери, потроху заробляв таксуванням; якось навіть зібрався піти в політики, але вибори програв. Яринине ставлення до брата було складне — той був на сім років старший і мав цілком інакший характер. Завжди веселий і легкий у спілкуванні, він ніколи не планував життя далі завтрашнього ранку, і його радісна байдужість до всього, навіть до найближчих родичів, часом бісила стриману й відповідальну Ярину:

— Усе дитинство він мене губив! Піде кудись, а мене забуде в пісочниці чи на лавці. Я іноді ридала, а іноді й раділа. Мама працювала з ранку до ночі… Забирав мене з садка, мої виховательки намагалися йому, десятилітньому бовдурові, втовкмачити, щоб трирічної дитини посеред людної вулиці не кидав. Де там… Пам’ятаю, по дорозі назад він купував оселедця й морозиво, сам їв і мене пригощав. Пам’ятаю смак цього оселедця… разом з морозивом… Черевики мокрі по коліно… пісок на зубах… Я ж його обожнювала, все-таки старший брат…

Костя всміхався, слухаючи ці спогади. Він був кремезний, кругловидий, з прямим світлим волоссям, з симпатичними ямочками на щоках. У свої двадцять дев’ять він нагадував студента молодших курсів, і зустрічні дівулі на вулиці вряди-годи кидали на нього зацікавлені погляди.

«Слухай, Пандеме… А він Даринку зраджує?»

«Не відповім».

Кім відчув себе по-дурному. Стало дуже ніяково — наче, розповівши анекдот на межі фолу, замість сміху одержав у відповідь здивовані, розчаровані погляди.

«Вибач…»

«Ніколи не проси в мене вибачення. Це зайве».

* * *

— Ти можеш зробити, щоб небо було зелене? Чи бузкове? Змінити склад атмосфери так, щоб…

— Можу. Але для цього не конче міняти склад атмосфери. Я можу зробити так, щоб люди бачили небо бузковим.

— Так… А щоб я бачив Ярину, наприклад, чужою й небезпечною людиною — ти можеш таке зробити?

Вони сиділи на березі ставка. Щілини лавки були заліплені грудочками засохлої жуйки — багато кілограмів жуйки, білої й рожевої. Напевно, малолітні закохані, що так цінували цю лавку в сутінках, спершу все-таки виймали жуйку з ротів, а вже потім цілувалися…

— Добре, — зітхнув Пандем. — Накажеш повбивати твоїх пацієнтів назад? Чи заштовхати тебе назад у машину за секунду до вибуху?

Попід самим берегом плавали качки. З надією дивилися на Кімові руки. Хліба не було.

— Ти приписуєш мені всі дурниці, які твоя свідомість пов’язує з картинкою «людини, що наділена величезною владою», — продовжував Пандем. — А я аж ніяк не людина і на людину не схожий. Я — ожиле поняття, якщо хочеш… Якщо це незграбне визначення тобі якось допоможе.

Газон навколо лавки був лисий і чорний, мов стара автомобільна шина, і тільки коло однієї круглої, наче копито, чавунної ніжки виднілися перші нірки дощових черв’яків.

— Спершу на Землі звідкись узялося життя, — з дивним задоволенням сказав Кімів співрозмовник. — Потім у життя звідкись узявся розум, потім у цього розуму звідкись з’явився Пандем…

Він простяг руку над вологою чорною землею. Земля заворушилася; майнули білі ниточки корінців, виглянули згорнуті в трубочку листочки, розпрямилися й полізли вище й вище, до неба й до простягненої над ними руки. Широко, ніби здивовані роти, розкрилися блідо-фіалкові пухнасті квітки з жовтогарячими тичинками. Запах, від якого Кімові захотілося дихати частіше, розповзся над землею хмарою.

— Це весна, — тихо сказав Пандем. — Згадай, коли ти був малий — ти вмів довіряти.

Газон навколо зеленів. Усюди здіймалися жовті голівки кульбаби.

— Якби я хотів тебе змусити, — ще тихіше сказав Пандем, — ти вже давно був би моїм найкращим другом. І вірив би мені, як дитя мамі.

І витяг з кишені засохлу булку. Качки пожвавішали.

— Я здатний знищити хвороби взагалі. Не тільки смертельні, але й нежить. Навіть порізи й подряпини гоїтимуться миттю. Медицина перетвориться на анатомію — описову науку для допитливих.

Фармакології не буде. Пологи стануть особистою справою породіллі… Усі немовлята виживуть, усі без винятку доживуть до глибокої старості.

— Лікарі світу дуже здивуються, — глухо сказав Кім. — Лікарі, фармацевти, страхові фірми…

— Ти — особисто ти — готовий змиритися з тим, що всі твої знання, вміння, досвід і авторитет більше нікому не потрібні?

— Готовий, — сказав Кім, дивлячись на трапезу качок.

— З іншими я теж домовлюся, — пообіцяв Пандем. — Ейфорія буде сильніша за розчарування, от побачиш… Далі: я думаю залишити в минулому всі без винятку збройні конфлікти. Армії розійдуться по домах, вивільняться колосальні ресурси…

— Бійки на шкільних дворах ти теж припиниш? І якщо припиниш, то як?

Пандем заклав руки за голову:

— Що ти скажеш, якщо персональний педагог, котрий розуміє дитину краще, ніж дитина розуміє сама себе, котрий присутній поруч у кожну мить її, дитинячого, життя, допоможе їй розв’язати конфлікт без бійки? Або, в разі потреби, «організує» бійку так, щоб замість калічення вона мала виховний ефект?

— Що ж, — помовчавши, сказав Кім: — Ти щось там говорив про армії?

— Так. І якщо ти уявляєш собі юрби безробітних людей, які вчора були армійськими офіцерами чи полісменами, чи членами парламенту, а тепер нишпорять, голодні й злі, у пошуках кусня хліба чи сенсу життя…

— Як? Парламенти — теж?

— А навіщо вони потрібні, Кіме? Залишаться уряди як система адміністраторів. Усе. Ніяких законів не буде, бо закони зрівнюють, а люди — унікальні. Я — всередині кожної людини, сприймаю її як індивідуальність і говорю з нею без свідків.

— Керуєш?

— Я не маніпулятор. Я співрозмовник.

— Це… принципово?

— Цілком.

— Ти… не брешеш?

— Щоб я здох, — серйозно сказав Пандем. — Хрест на пузі… Ти знаєш, нинішня моя оболонка вже не допомагає нам спілкуватися. Навпаки.

— А гроші? Що, гроші теж не потрібні? Банки, банкіри, цінні папери, біржі…

— Розумієш… я можу знищити всі світлофори в місті, всі дорожні знаки, і замінити їх собою, своїми порадами-приписами. Можу… та чи треба? Ні, нехай налагоджений механізм крутиться, я можу його оптимізувати — ну й, зрозуміло, усунути зловживання. Тож… якщо згодом система відімре — я її не оплакуватиму. Але зносити її навмисне — ні, не буду.

— Тобто ти не хочеш бути нянькою при людстві? А взагалі, яку міру свободи ти пропонуєш нам залишити? Убити когось чи вчинити самогубство обиватель не має влади. А облаяти? А обрати професію, до якої, на твою думку, не придатний? А женитися на якійсь заразі? А вкрасти гаманець?

Пандем кинув в озеро нову порцію булки. Полічити качок не виходило: спершу їх було, здається, чотири, а тепер чи шість, чи вісім.

— Жорстке обмеження одне: життя до глибокої старості. Трохи менш жорстке обмеження — свобода й добробут тих, хто навколо. Тобто женись на заразі, якщо та зараза не проти. Обирай професію, яку хочеш. Щодо гаманця… ймовірно, ми все-таки домовимось про повагу до інших. Не тільки до власності…

— До речі, власність! Якщо в когось у сараї сховано ресурс, конче необхідний суспільству…

— …Зламувати сарай не будемо. Домовимось, а якщо хазяїн ресурсу рішуче впиратиметься — що ж, не будемо наполягати. Знайдемо якийсь інший ресурс, а хазяїнові нехай буде соромно…

— «Соромно» — це кара? І взагалі, які кари нас чекають?

— Провокуєш? — Пандем усміхнувся. — Ніякі. Тільки ті, які ти сам готовий на себе накласти… Позбавити себе недільної сигарети…

Качки нажерлись, однак відпливати не спішили.

— Що ж… А давно ти є? Був же колись час, коли тебе не було? Був момент твого народження?

— Ні, — Пандем струснув крихти з рукава. — Я не народився й не прийшов, я — виник. Час, коли мене не було, залишив по собі сукупність знаків. Я бачу їх у землі, у живих і мертвих мовах, у тобі…

— Скажи, — Кім запнувся. — А… повернути час назад?

— Тепер — ні. Потім — напевно.

— А воскресити мертвого?

— Так. Але навіщо? Мертвих буде не так багато.

— А літати?

— А ти хотів би? — Пандем усміхнувся.

Кім відчув, як лава випливає з-під нього. Як він піднімається, наче в дитячому сні, і зависає у щільному пружному повітрі.

— Руками махай, — сказав Пандем знизу.

— Вер…ни, — прохрипів Кім. І лава повернулася на колишнє місце.

— Страшно? — спитав Пандем.

Кім судомно, по-курячому кивнув.

— Увесь твій досвід говорить, що мене не буває, — м’яко сказав Пандем. — Це природно. Ти звикнеш.

* * *

У церкві пахло весною, воском і ладаном. Вогники свічок заворожували, люди здавалися темними силуетами, глибинними рибами в прозорій холодній воді — кожен сам по собі, кожен наодинці з собою.

Кім довго, питально розглядав світлі обличчя під золотими німбами. Невміло перехрестився; бабуся, що стояла поруч, осудливо щось забуркотіла. Не дослухавши її інструкцій, Кім торкнувся Пандемового рукава й рушив до виходу; зашкарублі долоні жебраків простягайся, мов листя. Кім вигріб з кишені дріб’язок і поклав по монетці на кожну долоню.

Під сонцем було майже жарко. Скрізь, де тільки була вільна од асфальту земля, зеленіли паростки й стебла, і перша кульбабинка — на безпечній короткій ніжці, але зухвало-жовта — визирала з-під церковної огорожі.

— Скажи, — почав Кім. — Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?

— Вони чекають не мене, — тихо відгукнувся Пандем. — Це було б нечесно.

* * *

«…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, — психічний розлад, що не піддається іншій корекції».

Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.

«Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє — тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»

«Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».

«Ти наївний! Господи, ти з такою владою — такий наївний!»

Кім бачив у дзеркалі темного вікна, як ворушаться його губи і як нервово блищать очі. Бачив, як сухорлява бабуся, що сидить поруч і теж віддзеркалюється в склі, раз і вдруге на нього позирає.

«Ти не віриш у совість?»

«А хто буде совістю? Ти? Дзижчання бджілки у великій бритій голові: вбивати недобре? Як тобі не соромно? Так?»

«Ні, Кім… Ти забуваєш, що я — це кожний з них. Я бачу їх зсередини. Кожне вагання, кожне бажання і кожен страх. Кожну хвилину пам’яті. Світ, який вони бачать не так, як ти. їхній світ ієрархічний, і для початку я просто посяду верхній щабель. А потім… Декому я зумію вправити вивихнуте уявлення про життя, інших зроблю принаймні безпечними для навколишніх».

«Тільки словом?»

«Я співрозмовник».

«А якщо вони відмовляться тебе слухати?»

«Я зумію домовитися. Налякаю, підкуплю. Усім що-небудь треба».

Поїзд загальмував — стоячі пасажири гойднулися вперед, мов ліс під поривом вітру. Блондинка, що сиділа навпроти, ніби раптово прокинувшись, уклала в книжку палець замість закладки й поспішила до виходу; на її місце опустився нетверезий дідуган років сорока, одутлий, з «окулярами» сірої шкіри навколо запалених очей. На його брезентовій куртці, колись світлій, був напис «Boss».

«А що скажуть родичі жертв? Коли побачать, як непокарані вбивці спокійнісінько гуляють серед людей?»

«З родичами в мене буде окрема розмова… Бо, розумієш, ти бачиш людей категоріями, групами: «родичі», «пацієнти», «пасажири»… Я бачу кожного окремо. Тільки людина. Етикетки не мають значення… Тому не буде законів. Закон зрівнює».

Бабуся, що сиділа по сусідству, тепер розглядала п’яного на сидінні навпроти; щось глибоко особисте було в її погляді.

«Як з цим?»

«Просто. Він питиме — наче воду. І з тим самим результатом. І ніколи не сп’яніє — ні від чого».

«Усе вино на світі перетвориться на воду?!»

«Ні, вино залишиться вином… Проте діятиме на кожну людину по-різному. Весела ейфорія — так, буде. Сп’яніння до непритомності — ні. Мозок, характер, печінка, воля питущої людини збережуться».

Поїзд пригальмував. Зупинився посеред тунелю. У вагоні було дуже тихо — напружена, неприродна тиша.

«Пандеме? Що там?»

«Попередній поїзд відстає від графіка».

«Ти можеш його підштовхнути?»

«Ти вважаєш, що треба?»

Поїзд засичав, як велика змія. Рушив.

«Це ти?»

«Ні, він сам».

«Де межа твого втручання?»

«Вона ж не врита в землю, як паркан. Залежить від обставин».

«А якщо хтось спробує вбити? Як зупиниш?»

«Словом. Я співрозмовник».

«А якщо не вийде?»

«Зумію зупинити інакше».

«Як?»

«Наприклад, він послизнеться і впаде».

«Це піддавки. Він же не може весь час послизатися…»

«Вогнепальна зброя поламається… вся, по всіх усюдах. А тих, хто лізе з ножем до чужого горла, доведеться трохи заспокоїти… ти не проти?»

«Природна агресія… каструвати суспільство, підмінити живе — ляльками…»

«Ніхто нікого не позбавляє природної агресії. Гризіться, будь ласка, та тільки без калічення. Ніяких смертей на ринзі».

За вікнами була вже нова станція. Поруч з нетверезим громадянином сів великий школяр, такий широкоплечий, що громадянин, ображено ощирившись, засунувся в кут сидіння.

«Подивись на цього хлопчика, Кіме. Він уміє зовсім не думати. Точніше, він думає тільки про те, що бачить, та ще іноді про жінок, які незабаром будуть усі його. Це нещасне, втиснене в землю створіння, аі тепер же в нього є майбутнє…»

«Тепер це вже буде щасливе створіння і воно злетить до неба?»

«А він добрий хлопчик, не підлий. У нього буде, як і в тебе, улюблена робота, кохана дружина… Він не винен, що в роду у нього вервечка алкоголіків, що дитинство його минуло під крики й лайку в брудному дворі, в остогидлому домі і в поганій школі… він такий самий, як ти. Я дам йому шанс».

Розділ шостий

— Це з приводу Лерки, — голос сестри Олександри був трохи напружений. — Я знаю, ти ще у відпустці, у тебе є час.

— Я приїду через годину, — сказав Кім.

…Отже, Лерка. У тіні сестри Олександри, котра вічно потрапляла в якісь халепи, змушуючи батьків то хвилюватися, то пишатися, сумирна Валерія здавалася майже невидимкою, надійною й тихою, мовчазною, аж потайною. Жоден претендент (а яскрава краса сестер кидала хлопців до ніг не тільки Олександри) не був для неї досить гарний. Вона їх віднаджувала чемно, проте твердо; навчання й книжки забирали весь її вільний час, а ще вона любила ганяти на велосипеді — до того самого дня, коли раптом вирішила, що це непристойно. Вона писала вірші — правда, їх не бачила жодна людина, навіть мати й сестра, і сам Кім виявив це цілком випадково — з сестриної сумки випав товстий зошит, він його підняв і, перш ніж закрити, механічно прочитав кілька рядків; Лерка взяла зошит у нього з рук, не вирвала, а саме взяла, однак у цьому наказовому жесті було таке обурення, що Кім не наважився розпитувати.

Більше він ніколи не бачив цього зошита. І мама, як з’ясувалося через багато років, не бачила теж.

Бурхлива юність Олександри завершилася її заміжжям; тиха юність Лерки тривала й тривала, перетворюючись на тягар, принаймні для батьків. Поговорити з нею щиро було неможливо — ні в дитинстві, ні тепер. Вона мовчала, спокійно всміхаючись, і не йшла на відвертість ні з ким; ця сталева поверхня під смарагдовим газоном зовнішнього спокою часом захоплювала Кіма, йому здавалося, що з сестри вийшов би чудовий хірург, — проте Лера була вчителькою англійської мови. Щоранку вона йшла в дуже середню школу, що гула, мов трансформатор, і на три чверті ставки вчила малят віршиків, як заклинань, а підлітків граматики, як тарабарської лайки. Нестача грошей надолужувалася приватними уроками. Кім мовчки вважав, що Лерка займається не своєю справою.

Особистого життя в Лери Каманської не було ніякого — аж до минулого літа, коли вона хтозна-як познайомилася з Ігорчиком. Той називав себе продюсером, носив темні окуляри й просторий піджак пісочного кольору; він був сноб, тримався впевнено й говорив красиво, затягувався багатозначно, випускав сигаретний дим з глибоким підтекстом. Що саме він спродюсував і які його творчі плани, нікому так і не вдалося дізнатись, але Лерка, досі закрита й мовчазна, стала тепер упертою й замкнутою; ймовірно, глибоко в душі вона прекрасно розуміла нікчемність свого обранця, і через зіткнення між цим знанням і жагучим, жертовним коханням Кімова сестра була нестерпна.

Роман з продюсером тривав кілька місяців і урвався, залишивши Леру спустошеною й нещасною. Усі зітхнули з полегшенням — безглуздий чад цих сварок-примирень устиг вимучити не тільки батьків, але й Кіма, й Олександру. Минув місяць, Лерка ледь почала повертатися до життя, коли телефон, наче на гріх, знову вибухнув продюсерським дзвінком. Новий рік був нервовий, запах ялинки мішався з їдкими пахощами серцевих крапель, Лерка зі своїм продюсером зникли на три дні, і Кім якоїсь миті вирішив, що крикнути на маму — єдиний спосіб припинити зародження істерики…

Потім Лерка з’явилася, бліда й відсутня, день пролежала лицем до стіни, ввечері вийшла на кухню й сказала мамі, що Ігорчик, зрозуміло, жонатий. Відтоді минуло три місяці, Лерка щасливо оговталася й цілком позбулася хворобливої пристрасті, проте Олександрин дзвінок не міг означати нічого іншого, крім…

«Пандеме?»

«Що?»

«Як ти збираєшся вирішувати проблеми взаємин чоловіка й жінки?»

«Ніяк. Це особиста справа кожної людини».

«Добре… Я можу закрити питання з Ігорчиком прямо сьогодні. І він більше ніколи не подзвонить моїй сестрі… Чи я маю право так вчинити?»

«А чого ти мене питаєш?»

Кім замислився. А й справді, чого? Він так давно не користувався нічиїми порадами…

«Добре, добре. Ми з тобою — і ти, і я — знаємо, що Лерка не дуже щаслива. Ти уявляєш собі, яка зустріч — чи інший поворот долі — можуть змінити її життя на краще?»

«Так».

«Ти це для неї зробиш?»

«А ти? Ти мене питав, чи треба тобі нарешті поговорити з Ігорчиком… Що це, як не поворот долі?»

«Я можу прогнати Ігорчика, але нічого не можу дати навзамін».

«А я можу привести до неї на зустріч людину, з якою їй буде краще, ніж самій. Без мого втручання вони ніколи не зустрінуться. Надто малоймовірна подія… Але тоді ти скажеш, що я ляльковод. Чи сваха. Чи ще щось образливе… Не скажеш?»

«Не знаю».

«Отож… На одній шальці терезів хай буде Лерине щастя — не гіпотетичне, а цілком реальне. А на другій — моє право на втручання. Якщо у справах, які стосуються життя й смерті, я чинитиму рішуче — то у справах так званого щастя…»

«Якщо Лера — сама — тебе попросить?»

«Простіше. Але ж ситуація стосується не тільки Лери. Друга людина…»

«А якщо та людина теж попросить?»

«Щастя їм і любові».

* * *

— Ігор Жанович у себе… Даруйте, а вам призначено? Як вас представити?

Кім озирнувся. Нічого собі офіс, з рибками піраньями в акваріумі, з важким сек’юриті (чи як вони називаються?) на стільці при вході.

— Кім Андрійович Каманський, за дорученням Каманської Валерії Андріївни.

Сек’юриті дивився зі свого стільця — без ворожості, але й без радості.

— По коридору ліворуч, — сказала секретарка після коротких селекторних переговорів.

Кім покрокував по ковроліну, буро-зеленому й щільному, наче злежале торішнє листя. Над головою гостро світилися вбудовані в стелю лампочки; Кім натис на ручку важких дверей і безшумно, наче мисливець у лігво, зайшов у продюсерський кабінет.

Хазяїн возсідав у чорному шкіряному кріслі з високою спинкою. До його чисто вибритої щоки довірливо тулився телефон, на місці очей відблискували темні скельця окулярів; вміщений у своє природне середовище, Ігорчик мав вигляд солідний і переконливий. Причиняючи двері, Кім ніби ненавмисне повернув коліщатко замка-засувки.

Ігорчик з кимось розмовляв — уривчасто і владно. Кивнув Кімові, запрошуючи сісти й почекати; Кім сів і почекав. Ігорчик закінчив розмову безперечним наказом, поклав слухавку на широкий чорний стіл, повернувся до Кіма:

— Ви від Лери? Ви її брат?

— Так, — сказав Кім.

— Не розумію, навіщо Лері треба було вплутувати сторонніх, — Ігорчик поморщився. — Кажіть. У мене п’ять хвилин.

Кім устав. Обійшов кімнату, лавіруючи між чорними шкіряними меблями; зупинився прямо перед Ігорчиковим кріслом, присів поруч на край стола.

— Що таке? — різко запитав Ігорчик.

Кім простягнув руку й зняв з нього окуляри. В Ігорчика виявилися блакитні, здивовані очі з широкими зіницями.

— Та як ти…

Кім піймав Ігорчика за зап’ястя й кинув назад у крісло. Ігорчик мовчки рвонув до телефону. Кім знов його перекинув і навалився зверху; обидві Ігорчикові руки потонули в трясовині шкіряних підлокітників, причому ліву руку Кім придавив коліном.

— Відчепися від неї, — просто, ледь чи не байдуже, сказав Кім.

— Ти, сука…

Кім узяв Ігорчика за горло. Горло було м’якесеньке, горлянка посмикувалася, сонна артерія пружно пульсувала.

— Ти уявляєш, у що вляпався?! — прохрипів Ігорчик.

— Це ти вляпався, Ігорчику. Юхим Кабанець — знаєш такого? — завдячує мені життям сина. Якщо я захочу зіпсувати тобі життя, ніхто мені не завадить, — він стис пальці трохи сильніше. Круглі Ігорчикові очі полізли на лоба, не так од задухи, як од звуку вимовленого імені.

— Ти…

— Я. Запам’ятай, що я зараз скажу. Валерія Андріївна не бажає тебе знати, не бажає тебе бачити, не бажає з тобою говорити. Якщо ти ще хоч раз змусиш її послати тебе по телефону — з тобою говоритимуть зовсім інші люди… Ти зрозумів?

— Пусти… их-х-х…

— Ти зрозумів?

— Зро…зу…мі…

…Виходячи з кабінету, Кім наступив на темні окуляри, що валялися збоку. Цілком випадково, звісно.

* * *

Уже вийшовши з офісу, вже проїхавши кілька зупинок на метро по дорозі додому, Кім раптом зрозумів, що відтоді, як він побачив секретарку й рибок піраній в акваріумі, він ані разу не згадав про Пандема й поводився так, ніби ніякого Пандема не існувало; екскурсія до Ігорчика обернулася візитом у колишній світ, де ніхто не стояв за спиною, не шепотів на вухо, не читав думок.

«Пандеме?»

«Що?»

Він не знав, що сказати. Йому чогось стало ніяково.

«Я тебе якось скривдив, Кіме?»

Стіни вагона майоріли картинками; Кім розглядав рекламу засобу від застуди: сповнене здоров’я сімейство глянцево раділо круглій, як вийняте око, білій таблетці.

«Кіме, не думай про те, який ти маєш вигляд у моїх очах. Ти ще не навчився мені довіряти, але ти нікому не довіряєш, крім, мабуть, дружини, втім, і вона здається тобі дитиною, не цілком пристосованою до життя… Не турбуйся, ніхто не зазіхає на твоє право вирішувати й облаштовувати, оберігати й організовувати. Ти залишаєшся хазяїном своєї долі, чоловіком своєї жінки, батьком своєї дитини, братом своїх сестер, сином своїх батьків… До речі, якби мені зажадалося модифікувати Ігорчика, як би ти на це подивився?»

Розділ сьомий

Перші прийшли Кімові батьки, статечно сіли рядком на диван, і Ярина повела з ними світську бесіду, тоді як Кім нарізав скальпелем ковбасу, шинку й жовтуватий щільний сир. Світле лезо відрізало рівнісінькі, прозорі, ідеально правильні скибочки: Кім перебував у стані лютого зосередженого куражу. У якусь мить подумав зі смутком: наче перед операцією…

Гості не знали, навіщо він їх збирає. Ніколи досі маленька квартира не вміщала всієї розмаїтості Кімових та Ярининих родичів. Батьки, одержавши запрошення, трохи стривожились; Олександра здивувалася, Лера насторожилась, а Дарина взагалі силкувалася відмовитись, повторювала, що дитина нервуватиметься, що малій буде незручно і що вони ще ніколи не ходили з Іванкою в гості.

Коли заявилася Олександра з сім’єю, в маленькій квартирі стало тісно. Шурка посадовили малювати на кухні, на вільному від приготувань краєчку стола. Сашко подався курити на балкон, і Кімові було б спокійніше, якби він звідти не повертався. Олександра під виглядом господарської допомоги спробувала вивідати в брата, що сьогодні святкують; Кім чесно пообіцяв розповісти все, щойно велика родина збереться за столом. Дещо розчарована Олександра втратила всякий інтерес до нарізання фруктів, повернулася в кімнату й — Кім чув крізь причинені двері — заходилася розповідати деталі чергового бульварного скандалу. Мама встигла двічі сказати: «Треба ж таке!», Ярина один раз: «Нічого собі!», — як у двері знов подзвонили, і виявилося, що це Яринин брат Костя з дружиною Дариною і з дитиною, що пхинькала в рюкзачку.

— Тут стільки народу, — приречено сказала Дарина уже в коридорчику. — Я казала. Іванка не засне.

— Укладемо її на кухні, — запропонував безтурботний Костя. — І нехай спить.

Іванка дуже до речі розревілася; Дарина нервово почала вивільняти її з Костикового рюкзачка, але заплуталася в ремінцях і зламала ніготь об карабінчик. Костя добродушно потрушував дочкою, і з кожним трусом вона ревіла ще пронизливіше; Кім одсунув Дарину, саму вже готову розридатися, взяв небогу на руки й показав підвіску на люстрі — червоного з золотом танцюриста, якого Ярина виліпила позаторік. У руках у танцюриста дзенькали мідні дзвіночки; Іванка заспокоїлася й забажала схопити іграшку. Люстра захиталася, Кімова мама злякано скрикнула, балконні двері відчинилися, пропускаючи пропахлого димом Сашка, і Дарина щосили закричала з коридорчика:

— Зачиніть балкон! Дитина недавно хворіла!

Остання прийшла Лерка — з роботи, з уроків, і одразу попросила дати їй щось погризти, хоч би яблуко.

Зрозуміло, було тісно. Зрозуміло, довелось принести табуретки з кухні; розсаджуючи гостей, Кім прислухався до тиші в собі, до дивної тиші, якої не могли порушити ні шум од совання стільців, ні голоси, ні сміх, ні дзенькіт посуду — усе це звичне щоденне тло, миле й нудне, звичайне до останньої нотки, голос життя, що, можливо, існує останні секунди перед тим, як назавжди змінитися.

Майже всі вони щось передчували. Мама тривожилася за Кіма: їй справедливо здавалося, що збори родичів під одним невеликим дахом можуть означати не тільки радість, але й Велике Рішення, а всі великі й несподівані рішення рідко бувають особливо веселі. Тато ставився до справи простіше: з його натяків Кім зрозумів, що той чекає звістки про двійню (а якщо пощастить, то й трійню), яку виявили в Ярининому животі за допомогою ультразвуку. Олександра, на відміну від інших, була прекрасно поінформована про дивні події, що заполонили стрічки новин, про розквіт науки шарлатанії, про звільнення лікарів, про провидців, які, зрозуміло, пророчили нинішню хвилю зцілень ще позаторік (а дехто й десять років тому); знаючи це, Олександра напружено чекала, коли Кім усе прояснить. І Лерка теж нервувалася — судячи з її обличчя, вона сподівалася почути від Кіма, що його призивають в армію, або що він їде на край світу, або що він невиліковно хворий. Дарина переймалася тільки дитиною і більше нічим; Сашко, який мав феноменальний нюх, поглядав на Кіма недовірливо й похмуро: навряд чи його дуже турбувала Кімова доля, проте він думав, і небезпідставно, що приготована Кімом новина може зачепити і його. Костя був голодний і прагнув скоріше випити, Ярина, яка трохи розгубилася від такої навали родичів, шукала штопор, який лежав прямо перед нею на скатертині, а Шурко махав ногами й складав кораблики з серветок.

Після звичайної в таких випадках штовханини й облаштування всі нарешті сіли за стіл, пліч-о-пліч і коліно до коліна. Ярина розмістилася за столом на чільному місці, по праву руку від неї сиділи Олександра, Шурко та Кімові батьки, по ліву — Лерка, Сашко, Костя й Дарина (Іванку посадили навпроти Ярини у високому дитячому стільчику, що вже кілька місяців зберігався в Кіма у коморі). Кім сидів практично у дверях.

— За що п’ємо, Кімчику? — недбало спитала Ярина.

Йому хотілось її заспокоїти, проте він не міг.

— На все свій час… Спершу попоїмо, відпочинемо… розслабимось …

Лерка спохмурніла. У Кімових словах вона побачила приховане підтвердження найгірших своїх очікувань. Щоб підбадьорити жінку й сестру, Кім устав, тримаючи перед собою наповнений келих:

— Випиймо… за нас, за всіх, за дітей… зокрема майбутніх… бо з нами, і з дітьми, все буде дуже добре. Значно краще, ніж було.

Його тост породив цілковите мовчання. Навіть Костя, який уже встиг набити рота ковбасою, навіть Дарина, яка самовіддано годувала Іванку морквяним пюре, не могли пропустити підтексту, що чувся в Кімових словах мимо волі оратора. Навіть Шурко перестав хлюпати солоним помідором і здивовано витріщився на дядька.

— Кімчику, — сказала мама, руйнуючи нарешті в’язку тишу. — Щось сталося? Ти б одразу сказав, усе-таки…

Він засміявся:

— Що ти, мамо, все добре… Те, що сталося, — це… скоріше чудово, ніж погано…

— Правда? — примруживши очі, поцікавилась Олександра. — Тоді введи нас у курс, а ми вже самі оцінимо, чи дуже це, гм, чудово.

— Ти здоровий? — уривчасто запитала Лерка.

Кім допив свій келих. Поставив його на стіл:

— Я здоровий. І всі мої пацієнти одужали. І ніхто з вас не хворів за минулий тиждень… Навіть Іванка, — він подивився на небогу, щоки в якої округлилися, підперті зсередини морквяним пюре, — одужала моментально, і ніхто не зрозумів чому…

— А в мене зуб перестав боліти, — радісно сказав Шурко. — Я так боявся йти до лікаря. А він сам перестав. Ага!

— Це які такі цілителі нас пожаліли? — неголосно запитала Олександра, акуратно чіпляючи виделкою пружний огірок кольору хакі. — І при чому тут ти, Каманський, ти ж у нас лікар, ти в чудеса не віриш?

— Я більше не лікар, — сказав Кім, знову наливаючи собі вина.

Тато трохи не вдавився бутербродом. Мама ляснула руками, і на її лиці було написано: ну що я казала?!

— У світі більше немає лікарів, — сказав Кім у новій тиші, цього разу не в’язкій, а дзвінкій, мов скло. — Бо немає хворих. Нікого лікувати. Всі одужали… А крім того, якщо ви помітили, по цілому світі припинилися війни. За минулий місяць не було нічого… такого… ніхто не підривав, ніщо не руйнувалося, ні терактів, ні повеней…

— Клас, — сказав захоплено Шурко.

— Та-ак, — протягла Олександра.

— Я щось таке чув по ящику, — поважно повідомив Костя.

Іванці нарешті набридло пюре, і вона залементувала, відвертаючи перемазану пичку від невблаганної мельхіорової ложки.

— Де соска? — заметушилася Дарина. — Тут щойно на чистому блюдці лежала пустушка… Де?

— Я не божевільний і не істерик, — Кім усміхнувся до Ярини. — Власне, я хотів, щоб ми зібралися сьогодні всі разом… І випиймо за майбутнє, яке обов’язково настане, але зовсім необов’язково буде таке, як нам тепер уявляється. Набагато скоріше, ніж ми думаємо… І геть по-іншому…

Він випив сам-один. Усі дивилися на нього (крім хіба що Іванки, яка гатила по столу гумовим зайцем, і Дарини, котра намагалася цього зайця вгамувати). Та тільки Шурко дивився з безумовною радістю.

— Кімчику, мені здається, що ти драматизуєш, — розважливо сказала мама. — Те, що сталось у вашій клініці… Це, звісно, феноменально і все таке, але будь-який феномен має розумне пояснення. Воно є, просто його не завжди видно. Наприклад… — і мама затнулася.

«Ну що ти хочеш, щоб я ще сказав?»

«Нічого. Сядь і спокійно попоїж».

— А тепер їжмо, — сказав Кім, опускаючись на свій табурет. — Сядьмо й спокійно їжмо, ми ж так рідко збираємося разом… Шкода, що тільки за столом, ми могли б, напевно, піти пограти у футбол… погуляти в лісі, дітям було б корисно… у театр там чи в музей… а ми тільки за столом, — він махнув рукою й підчепив виделкою маринований гриб, точніше, спробував підчепити, бо гриб, звісно ж, вивернувся.

— Кажуть, після тридцяти в житті людини настає чергова криза, — повідомив Сашко під дзенькіт виделок та незадоволене Іванчине бурмотіння.

— Та ну тебе! — буркнула Олександра.

Іванка раптом перестала обурюватися. Підняла голову, обвела присутніх ясним здивованим поглядом — і розсміялася, ніби її легенько лоскотали.

— Моє сонечко, — зворушилася мама.

— Більшість людей підсвідомо хочуть відповідати чиїмось очікуванням, — продовжував, ніби між іншим, Сашко. — Людина — це те, чого від неї чекають… Чекають успіхів — отже, треба кров з носа досягти успіхів. Лізеш нагору, обдираєш лікті, майже доліз до вершини, а гора раптом зникає…

Сашко хотів ще щось сказати — та враз осікся. У його глузливих очах, спрямованих на Кіма, з’явилися збентеження й страх.

Кім нарешті наколов гриба на виделку. Проковтнув, не відчувши смаку.

Мама намагалася розбити тишу, голосно й дбайливо поповнюючи тарілки. А й справді, чого ми бачимось тільки за столом, подумав Кім. Чого їжа для нас така важлива?

Іванка тихенько гралася своїм зайцем, водила пальцем по столу, муркотіла під ніс, ніби співала; от уже кілька хвилин вона поводилася так зразково-показово, що Даринина хвороблива опіка дещо ослабла, наче канат провис. Дарина нарешті відвела погляд од щокатого доччиного личка, нарешті помітила незвичайну тишу за столом — і впівголоса спитала Костю:

— А що сталося?

— Нічого, — відгукнувся Кім з набитим ротом. — Ми просто їмо. Пригощайся й ти.

Сашко вже не дивився на хазяїна. Кім бачив, куди спрямований його погляд: усередину голови. Кім бачив, як повзуть униз кутики Сашкового рота, як стискається рука, що лежить на краю стола.

«Пандеме?»

«Усе добре, Кіме, їж».

— Сашо, — почала мама, звертаючись до Олександри. — Ти щось розказувала про цього хлопця, що погоду веде… Що вечірня газета йому позов пред’явила. То, може, ти закінчиш, цікаво ж…

Маму анітрохи не цікавили деталі того, що сталося з погодним ведучим. Олександра глибоко зітхнула:

— Ну, загалом, так. Шурко… Може, ти поки що помалюєш на кухні? Чи набрати тобі води в тазик, і ти кораблики попускаєш?

Шурко повільно перевів погляд з матері на бабусю й назад. Озирнувся на Кіма; в очах його наростало сум’яття.

— Ма… — сказав він слабко, торкаючись пальцями потилиці. — Отут… ти щось відчуваєш?

— Ні, — здивовано відгукнулася Олександра. — Що?

Шурко раптом усміхнувся:

— Ой… Слухай, як цікаво… Я зараз… — він звично пірнув під стіл, протупотів рачки до виходу, вибрався з-під скатерки поруч з Кімовим коліном і почалапав на кухню — в одному Ярининому капці.

— Що це з ним? — спитав тато.

— Пустує, — з прикрістю припустила Олександра.

(Наче хтось інший, не дуже знайомий, узявся за складну операцію, підготувавши Кімові роль спостерігача; Кім ненавидів подібні ролі, як на початку свого водійського стажу ненавидів таксі за те, що там не можна сісти за кермо.)

Олександра раптом насупилася. Різко стисла губи й точнісінько повторила Шурків жест — торкнулася пальцями потилиці.

— Що з тобою? Голова болить? — стривожилася мама.

— Н-ні, — пробурмотіла Олександра. Взяла свій келих і зробила глибокий ковток.

Кім подумав: як вона зараз схожа на Лерку. За роки, що минули після дитинства близнючок, він звик, що вони різні, але тепер Олександра, яка бездумно ковтає вино, зробилася дзеркальним відображенням сестри, що сиділа навпроти і насторожено переводила запитальний погляд з Олександри на Кіма й назад.

Іванка співала без слів, самозабутньо й щасливо. Інші мовчали.

— Гості! — Кім устав. — Я зібрав вас, щоб показати…

І замовк. Фраза вийшла самовпевнена й пафосна: наче це він привів Пандема, ніби Пандем — його провина чи його заслуга…

— Що показати? — обережно перепитала мама.

— Показати, який сумний був би світ, якби в ньому не було нашої родини, — поспіхом пожартував тато.

Олександра поставила порожній келих до себе в тарілку, між двома шматками риби. Похитала головою, ніби намагаючись витрусити незваного співрозмовника разом з новою світобудовою; мама стривожилася й хотіла знову про щось запитати, але завмерла з роззявленим ротом, і Кім, дивлячись їй у вічі, побачив, як вивітрюються думки про Олександру й про Шурка, як опускається рука, що Механічно потяглася було взятися за серце.

— Стривай, — сказала мама, коли тато поклав їй руку на плече.

Тато — не зачеплений ще Пандемом — озирнувся на Кіма, ніби чекаючи пояснень; Кім розвів руками, але сказати нічого не встиг: тато підстрибнув на стільці, як людина, під якою виявилася оса. Погляд його повернувся всередину, і Кім зрозумів, що в цій розмові він третій — зайвий.

— Ня! — проголосила Іванка. — Па-ня!

— Розумниця! — зраділа Дарина.

Сашко сидів, витріщивши очі. Лерка косилася на нього з дедалі більшим страхом:

— Кімчику, тобі не здається…

— Чого ніхто не їсть? — нервово поцікавилась Ярина і не вгадала: одна людина все-таки їла, і це був Костя. Не розбалуваний домашньою кухнею, колишній інженер наминав м’ясний рулет з сушеними сливами, і все, що відбувалося поза його тарілкою — за золотавим обідком, мов за кордоном, — не привертало Костикової уваги.

— То що ж сталося з тим ведучим погоди? — знову заговорила Ярина, і голос її звучав жалібно.

— Тату, — покликала Лерка. — Ти про що… Послухай, ма…

У цю мить хвиля перетворень, що затопила вже більшу частину кімнати, накрила й Лерку. За звичкою сховавшись у себе, вона встигла викинути, наче аварійний буйок, механічну усмішку на лиці: захисну усмішку, яка мала довести всьому світові, що в Лерки все добре й вона не має потреби в допомозі…

— Передай мені салат, — звеліла Дарина Костикові.

Кім упіймав Яринин погляд. Пожалів, що їх розділяє стіл, що він не може бути поруч; утім, чому не може. Скинувши туфлі, Кім пройшовся по дивану за спинами Дарини, Кості, Сашка й Лерки; Дарина, здається, була шокована: у її добропорядній сім’ї господарі не ходили по диванах за спинами гостей. Кості було байдуже — він їв. Сашко перебував у якомусь різновиді трансу; Лерка всміхалася. Кім зістрибнув з дивана й обійняв Ярину за плечі, і в цю мить — у цю самісіньку — вона здригнулася, вперше після двадцять дев’ятого лютого почувши внутрішній голос.

— Нічого страшного, — сказав Кім, слово в слово повторюючи вмовляння хлопчика на трасі коло палаючої машини. — Нічого страшного не сталося.

* * *

Позавчора ввечері…

Ярина вже спала. Кім вийшов надвір. Пахло весною.

Кім пішов за гаражі — туди, де був спортивний майданчик, де колись — здається, сто років тому — вони з Пандемом грали у футбол. Кім знайшов у темряві мокру лаву, підстелив газету (звідки в руках у нього взялася ця нікчемна рекламна газетка? Здається, з поштової скриньки) і сів.

Ні, вони ні про що таке не домовлялися з Пандемом. Просто Кіма тягло на свіже повітря — хай навіть на холод. Просто Ярина спала, і він не наважувався вмикати телевізор, а читати, хай навіть і газету, не міг теж — розпливалися перед очима букви.

Перехожий з’явився беззвучно. Підходячи до лавки, кашлянув, щоб позначити свою присутність. Він був високий — на зріст як Кім. У куртці-вітрівці та великих кросівках зі світловідбивними вставками; відблиски далеких фар змушували їх мерехтіти в темряві.

— Ну, — сказав Кім, коли перехожий зупинився за п’ять кроків.

— Я сяду, — хрипко спитав перехожий. — Можна?

У Кіма мороз пішов по спині.

— Так отож, — сказав перехожий, наче вибачаючись. — Я росту… Це початковий поштовх. Спочатку я росту дуже швидко. Потім з кожним десятиліттям моє «дорослішання» сповільнюватиметься…

— Тобі ж усе одно, який мати вигляд, — сказав Кім сухим ротом.

— Ні, — серйозно відповів його співрозмовник. — Мені б хотілося… Щоб зовні по змозі було те саме, що й усередині.

— Тоді ти всередині — людина?

— Я сказав «по змозі»… Кіме, я сяду?

— Та чого ти питаєш?

У темряві Кім не бачив обличчя співрозмовника. Той похитав головою — як здалося Кімові, сумно:

— Ти ж не хочеш, щоб я зараз тут сидів? З тобою розмовляв?

Кім запитав себе: а й справді, чи хоче він цього сусідства? І ще запитав себе: а навіщо прохолодної квітневої ночі його понесло за гаражі, в пустельне місце, де раніше чого тільки не траплялося?

Кім мовчки встав, розірвав свою газету надвоє, половину залишив собі, а половину розстелив поруч.

Пандем сів — теж мовчки. Сягнув рукою в кишеню вітрівки; вийняв запальничку й пачку сигарет. Закурив; у світлі жовтого вогника Кім побачив його змарніле, різко доросліше лице.

Тепер йому було років вісімнадцять на вигляд. Він нагадував старшого брата того підлітка, з яким Кім отут же грав у футбол.

— Коньяк ти теж п’єш? — запитав Кім.

— П’ю, — сказав Пандем і ще раз затягся.

Кім витяг з-за пазухи пласку баклажку, що її Ярина подарувала йому торік. Одгвинтив ковпачок. Простяг Пандемові; той сьорбнув з шийки, глибоко зітхнув і закинув голову. Хмари над головами потихеньку розсіювалися, випускаючи зірки.

Кім налив собі коньяку в кришечку-наперсток; скоса зиркнув на сусіда. Якби цей хлопець не був Пандемом, можна було б подумати, що він стривожений. Чи смертельно втомився. Чи смутний і не знає, як сказати погану новину.

— Щось сталося? — запитав Кім.

— Ні, — Пандем затягся знову. — Нічого особливого… Світ напередодні великих змін. Усі це відчувають, але майже ніхто цього не усвідомлює. А я відчуваю це, як зародження вітру… в пустелі…

І він замовк.

— Ти передумав? — повільно запитав Кім.

У темряві не було видно, як Пандем усміхається.

— Ні, Кіме… Даси мені ще випити?

І він знову сьорбнув з шийки. Почалася мжичка; вони сиділи мовчки, пліч-о-пліч, посеред вогкого квітня, і Кім не знав, де ще — у яких країнах, у скількох вимірах — перебуває істота, що сидить поруч з ним, але чув професійною своєю інтуїцією — колишньою професійною, — що Пандемові потрібно зараз отак сидіти, пити Кімів коньяк з баклажки, курити й мовчати.

І це було всього два дні тому.

* * *

— …Зібратися всім разом. Тому що зустрічати Пандема поодинці — значить вважати себе божевільним, страждати, боятися, скиглити…

Страви на столі лишались майже неторкані. Іванка безтурботно спала на кухні. Шурко махав ногами й усміхався собі під ніс — розмовляв, очевидно, з Пандемом.

— Я не розумію, навіщо я все це говорю, — сказав Кім утомлено. — Я так розумію, ти сам скажеш краще…

«Я скажу. Але мене вони знають заледве годину, а тебе все-таки трохи довше…»

— Якби не ти, — Олександра гмикнула, — я б думала, що клепки повилітали. Я й досі не впевнена: можливо…

І замовкла, прислухаючись до голосу всередині.

— Мені здається, що з нас усіх Кім — останній, хто збожеволіє, — тихо сказала Лерка. — Саме тому цей… Пандем почав з нього.

— Не розумію, чого ви всі такі зашугані, — сказав Шурко. — Перелякані… Так, я завтра в школу не піду, завтра в мене адаптаційний день…

— Який день? — обернулася до нього Олександра.

— Адаптаційний! — Шурко сяяв. — Я піду в ліс, Пандем мені розкаже… Потім я помалюю… Потім порозв’язую задачки… Чого ви всі боїтеся?

— Олександре, — повільно сказала Олександра. — Поки що я вирішую, який день у тебе адаптаційний, а який навчальний… І що ти робитимеш… У тебе є, по-перше, мати, і тільки по-друге…

— Батько в нього теж є, — похмуро відгукнувся Сашко. — І припиніть істерику, ви всі. Це колективне потьмарення свідомості… Пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого? Тоді було так само, та скоро минуло. Я думаю…

Він замовк, слухаючи Пандема.

— Добре, — сказав Шурко невідомо кому, та навряд чи матері. — Ну добре.

Олександра мовчки встала й вийшла — вибралася — на кухню. За нею пішов Сашко — пройшовся, за Кімовим прикладом, по дивану вздовж стіни, взяв слухавку, набрав три короткі цифри.

— Сашко, ти пожежників викликаєш?

— «Швидку», — повідомив Сашко крізь зуби. — Ч-чорт… У тебе що, телефон… Ти що його спеціально відрубав?!

— Це в тебе істерика, Сашуню, — цілком Олександриним голосом сказала Лерка. — Візьми мобілку й подзвони у «швидку»… Якщо хочеш.

Сашко знову лайнувся і витяг телефон з внутрішньої кишені. Набрав «один-нуль-два», довго слухав відповідь, сердито скинув дзвінок:

— Змовилися всі?! Ч-чорт…

І вийшов у коридорчик, і звідти почулися поперемінно його напружені питання — і неголосні відповіді Олександри.

Ярина сиділа, напівзаплющивши очі, поклавши руки на живіт. Усміхалась, але не так, як Лерка; Яринина усмішка була спокійна, умиротворена, щаслива.

— Яринко?

— Усе нормально, мені добре…

Дарина стояла в кутку, впершись лобом у стіну, й швидко бурмотіла собі під носа:

— Добре, добре, так, аякже… Авжеж… Так, авжеж…

Костя сидів там, де й сидів, дивився в порожню тарілку, недовірливо супився, чесав брову, робив гримаси й жив таким багатим внутрішнім життям, що якби ця картинка потрапила на екран, то Костя б прославився як неперевершений комічний актор. На лихо, всі в кімнаті були такі заклопотані собою, що мовчазна Костикова реприза пропадала марно.

Мама й тато сиділи пліч-о-пліч, іноді мовчки перезирались, іноді невпевнено всміхалися; тато схопився було за голову, але засоромився й руки опустив. Мама облизувала губи, коли-не-коли мацала шию й потилицю, лікті, коліна, кісточки, живіт. Потім сказала раптом тихо-тихо:

— Кімчику… поміряй мені тиск.

Манжета лежала в шухляді комода за татовою спиною. Тато (хоч ніяк не міг про це знати) без усякого прохання повернувся на стільці й насилу вийняв коробочку з вимірювальним причандаллям:

— Я сам…

— Сто двадцять на вісімдесят, — сказав Кім.

Хвилину всі слухали шипіння повітря, яке нагніталося в манжету. Писк автоматичного манометра, потім знову писк; мама недовірливо дивилася на шкалу.

— Сто двадцять на вісімдесят, — сказав тато, — Пульс шістдесят п’ять.

— Що, тепер завжди так буде? — недовірливо запитала мама.

— Кіме! — Костя несподівано встав. — Візьми яку-небудь книжку з полиці, будь-яку… Ні, не ту! Ту, що правіше! Читай сторінку вісімдесят другу згори…

— «…от я й запитаю зараз у нього, за скільки він подарував…» — почав читати Кім.

— Стоп! — закричав Костя, і керамічний клоун на люстрі гойднувся від його крику. — Ти наче… Це не може бути галюцинація!

— Може, — холодно повідомив Сашко, знову виникаючи в дверях. — Кіме, навіщо ти нас запросив?

Тісна кімната здавалася ще тіснішою через те, що всі хотіли кудись іти й щось міняти. Увімкнули телевізор. Там ішов якийсь фільм, і ще фільм, і спортивна програма, і мультик, і реклама — все як завжди.

— Я піду погуляю, — сказав Шурко, дивлячись у вікно. — Там пацани з мотоциклом! Зі справжнім!

— Ну то й що? — гмикнула Олександра.

— Вони мені… — Шурко вже був у коридорчику, — вони мені дадуть покататися, бо в них теж Пандем.

— Що?!

— Хто тобі дозволяв… — Сашко підвищив було голос, але якось одразу осікся. Поморщився. Знизав плечима:

— Ну то йди…

Задзвонив телефон. Ближче за всіх до нього виявилася Лерка.

— Алло? Так, це я… Чекай, як ти дізналася, що я тут? Це братова квартира…

Мовчання.

— Так, — сказала Дерка ледве чутно. — Так, і в нас теж… Так, аякже. Ну, бувай.

Ярина тихо розсміялася.

— Тобі не страшно? — спитала бліда Дарина.

Ярина всміхалася, й незрозуміло було, до чого вона прислухається — до голосу в голові чи до руху в животі.

Олександра дивилась у вікно. Кім не міг зрозуміти, що означає дивний вираз на її лиці.

— Катається? — спитала мама.

— Гасає, — сказала Олександра. — Тим пацанам років по дванадцять… І вони йому одразу дали мотоцикл, — вона відвернулася від вікна. — Агов, Пандеме… Він хоч не впаде?

Беззвучне миготіння кадрів на екрані невимкненого телевізора змінилось яскравим спалахом — усі здригнулися й повернули голови; там, де щойно рекламували жуйку, було тепер обличчя молодика років двадцяти.

— Не впаде, — сказала молодик на екрані. — Не бійся.

Мовчання тривало з хвилину — так здалося Кімові. Усі дивились на екран. Одне на одного — і знову на екран.

— Усе гірше, ніж я думав, — пробурмотів Сашко.

Пандем на екрані всміхнувся й розвів руками.

* * *

— …Ми дожили до цього дня — ти, я… ми всі…

На кухонному столі вежами громадились немиті тарілки. Горіла свічка, і навколо неї літали три нічні метелики — ніби танцюючи, безпечно, не торкаючись крильцями полум’я. Ярина сиділа на табуреті, Кім стояв поруч на колінах, гладив плечі, розстібав блузку, сам не розуміючи, що робить. По Ярининому лиці розмазувалися великі прозорі сльози; вона відповідала на Кімів поцілунок так розкуто й безтурботно, що він ледве її впізнавав. Уся гора страхів, хвилювань, переживань, усі погані сни, депресії й неврози тільки тепер спали з її плечей, і Кім тільки тепер повністю усвідомив, яка важка була ця ноша.

— …Спокійна. Я знаю, що в нас буде хлопчик… Віталик… Він буде здоровий, житиме довго, й життя його буде… Господи, та про що вони думають! Чого бояться! Рано чи пізно це мало… Кімчику, дякую тобі. Ти нас усіх вивів.,. Допоміг… Кімчику, ти особливий, ти один на мільйон… Я так тебе люблю. Ніщо ніколи нам не завадить. Ні війна… Слухай, ми тепер вільні! Від хвороб, від страхів, від злиднів…

— Ти більше не боїшся? — запитав Кім, проводячи долонею по довгому Ярининому волоссю.

— Навпаки, — вона долонею витерла сльози. — Я відчуваю, що цей світ — нарешті мій.

ДРУГИЙ РІК ПАНДЕМА

Пролог

Отець Георгій востаннє перехрестився, дивлячись в очі Тому, Кому звик вірити й Чиїй службі присвятив життя. Хай там як, Пандем не смів говорити з Георгієм, поки Георгій говорив з Ним, не смів подавати голос під час служби, і взагалі в стінах церкви — мовчав; Георгій, якби міг, переселився б жити під рідне старе склепіння, але…

Після служби він вийшов поговорити з парафіянами — на лаві за церковною огорожею, де можна було курити. Георгій знав, що останнім часом куриво не завдає шкоди і що той, хто не бажає чути запаху сигарети, не почує його, навіть уткнувшись носом у кільце диму, — проте для Георгія це все не мало значення, курити в межах церковної огорожі було для нього блюзнірством, він завжди забороняв…

Щоправда, за минулий рік ніхто ні разу не порушив його заборони. А Георгієві іноді хотілося, щоб порушили. Щоб вигнати порушника з ганьбою, щоб зірватися нарешті… Гніватися — гріх… А дивитися й не гніватися — немає сили…

Мовчали. Курили. Посунувшись, поступились панотцеві місцем на лаві; він сів.

Колись постійними парафіянами у Георгія були переважно жінки середнього віку й старші; молоді чоловіки заявлялися вряди-годи, і переважно їхній візит був пов’язаний зі скорою потребою обряду — хрещення, вінчання, відспівування. Священики з сусідніх приходів іноді скаржилися начальству, що Георгій відбиває чужих парафіян; що вдієш, дітям чомусь подобалося, щоб їх хрестив Георгій. Навіть небіжчикам, мабуть, подобалося, щоб Георгій їх відспівував, а він поважав своїх небіжчиків, як тільки може тлінна людина поважати побратима, котрий стоїть на порозі вічного життя. І якщо від його зусиль хоч трохи залежала легкість дальшого їхнього шляху — що ж, Георгій був чесний перед ними, і тому, напевно…

Тепер парафіян було менше, ніж торік, але більше, ніж півроку тому. І були це переважно чоловіки.

Після майже десятихвилинної паузи сусід Вітя відкашлявся:

— А не боїтеся, батюшко, так говорити про нього?

Георгій тільки подивився. Вітя зніяковів і відвів очі:

— Так… Це ж…

— Мені боятися нема чого, — сказав Георгій сухо. — Який він є, так і називаю.

— А ви казали, що він заборонить до церкви ходити, — сказала Ганна Іванівна, найстарша парафіянка, котра ніколи не пропускала недільної служби ще при попередникові Георгія, отцеві Петру. — А він і не забороняє.

Георгій зітхнув:

— А він хитрий, Ганно Іванівно. Заборонив би — люди б і здогадались одразу… А так — ні.

Ігор, нежонатий чоловік років тридцяти, якось дивно всміхнувся; Георгій давно навчився читати на обличчях цей вираз. Такий вигляд має людина, яка розмовляє з Пандемом.

Він рвучко встав з лави, ще секунда — і він зірветься нарешті, вихлюпне…

Не зірвався.

— До побачення, Ігоре. Тут не місце, щоб говорити з цим…

— Я не навмисне, — сказав Ігор і відступив на крок. — Але я вже збирався… До побачення, батюшко…

І поспішив до свого велосипеда, притуленого до огорожі. От же часи настали — усі позабували, як це — приковувати велосипеди, ховати, стерегти…

Георгієві перехотілося говорити. Він завжди із задоволенням приходив до них, іноді йому здавалося, що його слова мають для них значення… І сказані в церкви, і сказані тут, на лаві за церковною огорожею… А сьогодні він не міг бачити своїх нечисленних вірних парафіян. Не хотів.

— Ну, бувайте здорові, — він устав. — Щось голова болить, піду…

І одразу зрозумів, що збрехав і що його брехня така явна й помітна, як пляжна парасолька посеред голої пустелі.

— Прощавайте, — сказав сухо й пішов, не озираючись. Його власний велосипед чекав коло заднього ґанку церкви.

«Георгію…»

«Мовчи, сатано».

…Але хто ж знав, що той, про кого знали, що буде дано йому владу, — чого ж він з’явився так сильно, так підло, так страшно? Людина слабка… Коли Георгій бачив матір, котра ще торік лежала паралізована, а тепер невтомно порпалася на городі… Коли чув, як вона співає (а вона співала замолоду, в неї був сильний гарний голос, про який любили згадувати всі діди в сусідніх трьох селах), коли вона з подружками, такими самими літніми й здоровими, йшла погуляти в ліс, чи танцювала на чиємусь сімдесятиріччі, чи…

Людина слабка.

Чи краще, щоб його мати тихо згасала, неспроможна підняти руки?

Ох, цей був досвідчений. Він був богослов. Його хоч сьогодні можна було брати викладачем у семінарію. Так. Але хто сказав, що саме він зцілив Георгієву матір? Хто йому повірить? Хіба він не може брехати?

Георгій зітхнув, звично очікуючи почути внутрішнє: «Я не брешу тобі, Георгію…» Але не почув. Видно, цей утратив надію його переконати…

Цей — утратив надію?! Невже Георгій — слабкий Георгій — зуміє витримати таку спокусу?

«Георгію…»

— Мовчи!

«Я тільки хотів сказати, що переднє колесо…»

— Мовчи, сатано, без тебе знаю! — крізь зуби процідив Георгій і потягся по стару помпу.

Високо над церквою безшумно ковзнув, не залишаючи сліду, гострий срібний новоліт. Георгій здригнувся й перехрестився.

* * *

Батько Зануди Джо привів у дім жінку!

Колись усі його дамочки були шльондри. Та і яка дурна захоче водитися з буйним алкоголіком?

А ця дамочка! Батько навприсядки крутився коло неї і трохи що не патокою мастив. Зануда Джо плюнув, виліз у вікно на сусідній дах і пішов шукати пригод.

Відколи травичка перестала бути травичкою, дружбани перестали бути дружбанами й пиво перестало бути пивом, Зануда Джо не знаходив таких пригод, які можна було б потім згадати. Один тільки раз йому вдалось налякати якусь тьолку, скинувши з даху цеглину. Цеглина розбилася просто в тьолки перед носом, але та тільки раз верескнула й перестала. Мабуть, Пандем їй сказав, що це Джо скинув цеглину. І що він усе одно не міг влучити. І точно — не міг…

Раніше вони ходили шоблою і перехожі швиденько звертали з дороги. Вони ловили чуваків з чужих кварталів і чистили їм рила. Вони крали мотоцикли, а якось Кріс був викрав вантажну машину. Правда, потім кинув… І де тепер Кріс?

їхня шобла розповзлася хто куди. Джо лишився сам, він зберігав старий арсенал, захований у кутку гаража під ганчірками, іноді приходив туди, щоб почистити стрельку, яку Кріс колись стибрив у старшого брата. Але стрельки, як їх не чисть, тепер узагалі не стріляють… Джо беріг її просто на згадку.

А от нагострені прути й кастети, залиті свинцем, могли б стати у пригоді. Якби тільки, якби…

Він сів на краю, звісивши ноги в запилюжених кросівках, і замислився.

Батько не перестав пити. Навпаки: пив ще більше. Тільки те, що він пив, перетворювалось на воду прямо у нього в горлі. Тому батько спершу став буйний, а потім якось присмирнів. І навіть знайшов роботу. А потім Джо довідався, що батько ходить у вечірню школу! А потім Джо довідався, що восени батька відправлять на роботу кудись далеко — на будівництво якогось підводного міста!

І як же він житиме під водою? Плавці відростить, чи що?

Джо уявив собі батька з плавцями. Останнім часом йому вдавалось увляти картинки, і навіть кольорові. Це було іноді неприємно, а іноді кумедно. От і тепер він уявив собі батька з плавцями й засміявся.

Гарячий дах приємно грів зад. На карниз сіла чайка. Джо плюнув у неї, але промахнувся.

І що ж, ця нова дамка тепер житиме з ними? У їхньому домі? Чи теж поїде на будівництво підводного міста?

«Плавучого, хлопче. Плавучого, а не підводного. Це буде така платформа, вона плаватиме серед океану, а на ній житимуть люди, синтезуватимуть їжу…»

Джо плюнув в іншу чайку і тепер уже влучив. Чайка полетіла.

«До речі, Кріс у своїй космошколі перейшов на другий ступінь. У нього добре виходить».

— Ти ж казав, що всі житимуть, хто як хоче, — Джо помахав ногами. — От я й живу, як хочу…

«Ти не хочеш так жити. Ти теж хочеш полетіти в космос. Або побачити інші країни. Або прославитись. Або знятися в кіно. Або грати в баскетбол. Але ти просто сопляк, хлопче. Ти боїшся».

— Як ти на мене сказав?

«Зелений липкий сопляк».

— Ти! — Джо гахнув кулаком по гарячій блясі. — Вийди до мене, подивимось, хто сопляк!

У будинку навпроти відчинилося вікно. Виглянула літня жінка у фартусі, в одній руці в неї був ніж, а другу вона витирала об перекинутий через плече рушник:

— Джо? Що ти там робиш?

Він уперше її бачив. Раніше тут жили інші люди. Мабуть, довідалась про його ім’я в Пандема.

— Не твоє діло, жирна свиня!

Він перекотився назад, схопився, пробігся, гуркочучи й здіймаючи злежалий пил, легко, як супергерой, стрибнув на сусідній дах — через щілину завширшки два метри й заввишки чотири поверхи. Нога зісковзнула, Джо вперся в край даху коліном, але коліно зісковзнуло теж. Тепер він висів на краю, поступово з’їжджаючи вниз, чіпляючись нігтями за брудну бляху. У животі стало холодно і якось липко. Він знав, що Пандем не дасть йому впасти… А що, як дасть?! Що за радість Пандемові рятувати Джо, котрий не ходить до школи і взагалі не хоче будувати це довбане плавуче місто?!

«Ну то хто з нас сопляк, га, Джо?»

— Ти! — просолів Джо і сповз іще нижче. Тепер він висів на пальцях, намагаючись підтягтися, але пальці зісковзували й опори для ніг не було, бо стіна була гладенька.

От якби поруч були пацани з шобли…

— Ти! — крикнув Джо. — Ти, ти, ти! Якби ти був простим пацаном — я б на тебе подивився! А так — ти…

І тут під ногою в нього раптом виявилася вибоїна в стіні, ніби сходинка. Джо підтягся, нарешті, й видерся на дах: він був не плаский, а похилий. Відповзши якнайдалі від краю, Джо сів навпочіпки, опустивши голову нижче колін; його вицвіла червона майка прилипла до спини. У нього було повно нових лахів, але він носив цю майку як пам’ять про колишні часи…

«Кріс часто думає про тебе».

— Брешеш.

«Не брешу. Він скучає».

— Полетить у космос і не скучатиме…

«Хочеш до нього з’їздити?»

Джо мовчав. І навіть ні про що не думав.

«Хочеш просто зараз?»

— У мене немає грошей.

«Не треба грошей. Полетиш на новолеті. Я забронюю тобі місце».

— На чому?!

«На новолеті, хлопче».

— Ні, — Джо помотав опущеною головою. — Ні. Як я до нього прийду? Він буде у формі, з крильцями, значить… З нашивками… А я — отак? Зі стрелькою за поясом, яка не стріляє?!

«Послухай мене, хлопче. Ти нічим не гірший за Кріса й за інших. Ти все можеш, у тебе все буде. У тебе буде і форма, й крильця, і що хочеш. У тебе буде гарна дамка, крута тачка, про тебе казатимуть: он іде Джо, У Якого Все Вийшло… Зараз злазь униз і лови машину. Тебе підвезуть до Центру Розвитку, зайдеш туди й запишешся в технічний коледж. Тобі дадуть форму й напрямок, о сьомій нуль-нуль новоліт стартує, ти вчитимешся й працюватимеш на тій самій станції, де тренується Кріс. Іди, хлопче, піднімай свій зад, іди, я сам поговорю з твоїм батьком…»

Джо посидів ще трохи. Потім став рачки і вийняв з кишені монету. Підкинув (монета блиснула на сонці), уловив і накрив долонею.

— Якщо орел — їду, якщо решка — йди ти під хвіст, Пандеме…

У досі ще вузькій і темній свідомості Зануди Джо не знайшлося думки про те, що Пандем може керувати польотом монетки.

* * *

— Коли ти повернешся? — запитала дружина.

— О четвертій, — відповів Артур. — Чи, може, трохи пізніше.

— Удачі, — сказала дружина, і Артур захряснув дверцята.

— їдьмо, — нетерпляче сказала дочка. — Я на моделювання спізнюся.

— На що?

— На техномоделювання…

Артур промовчав.

Машина чекала під навісом трохи осторонь будинку. Артур за звичкою її замикав, хоч і знав, що крадіжка неможлива. Ніхто не розіб’є шибку й не видере приймача, як це двічі траплялося з ним колись. Тепер ніхто не краде, ніхто не вбиває й нікого не судять. А всі вдають, що нічого особливого в цьому нема, всі живуть, не виходячи зі звичної колії; от і він п’ять разів на тиждень їздить у контору, переглядає рахунки й звіти, складає кошториси й подає їх на затвердження, і робить усе, що робив колись, хоч це й утратило сенс. Або майже втратило.

Контора наполовину спорожніла. Клерки, секретарки і навіть прибиральниця розбіглися — хто на курси актрис, хто на курси екскурсоводів, хто на практичні з малювання. Шеф, як і раніше, сидів у своєму кабінеті, він схуд, підтягся й почав курити сигари, яких колись собі не дозволяв. Шеф не наважувався покинути своє крісло — поки що не наважувався, але Артур уже не раз бачив у нього на столі стоси «проспектів майбутнього»… І що за інтерес шефові керувати примарною конторою, що йому за радість командувати Артуром?

Дорога була завантажена; але справжніх заторів Артур давно вже не пам’ятав. Перед школою він пригальмував, дочка вискочила, махнула рукою й побігла до входу, де юрмилися — багато сміялися, безтурботно базікали, раділи новому дню — десятки хлопців та дівчат від десяти до сімнадцяти…

Артур зрозумів, що заздрить дочці.

Потік машин був щільний, але Артура пропустили, легко дозволили зробити лівий поворот, і за хвилину він став краплею спокійної річки, у якій коли-не-коли промайне ота нова машина — на новому пальному, безшумна, мов примара.

Коли шеф куди-небудь піде… Скажімо, начальником якогось автоматизованого хімічного цеху… Він хороший керівник, він може керувати хоч експлуатаційною конторою, хоч оперним театром… Артур займе його крісло. Не важливо, що він робитиме щодня, — важливо щодня ходити на роботу, цілувати дружину, підвозити дочку…

Думка про те, яке довге й безрадісне має бути життя, щоразу доводила Артура до розпачу.

Пандем був його прокляттям. Пандем знав його таємницю.

Багато років — з самого дитинства — усередині Артура жив таємний світ, у який не було доступу нікому. Тільки в цьому світі Артур був справжній. Світ у світі. Країна в країні. Він складав вірші, але ніколи їх не записував. Він гуляв у грозу, закидав голову, дещо зневажливо посміхаючись білому візерункові небесних вен. Він чув, як росте трава. Він замикався у ванній, роздягався догола й проживав життя за життям, а мати — вона вже тоді нічого не розуміла — стукала у двері й вимагала відчинити…

Він закохався, коли йому було тринадцять. Вона їздила на велосипеді. Він захотів ввести її у свій світ, проте вона не зрозуміла.

Він хотів накласти на себе руки, але здогадався, що це нерозумно. Що вона не варта загибелі тієї прекрасної країни, про яку не має гадки, котрої не бажає побачити; тоді він жив на околиці великого лісопарку, влітку там було людно й пахло шашликами, а пізно восени парк був порожній і темний, і якось там були знайшли п’яницю, що його задушили й пограбували, й присипали листям на дні невеликого вибалка…

Ця мертва людина не давала Артурові спокою. Він уявляв, як стирчать з-під листя ноги в старих черевиках — шнурки зав’язані мерцем ще тоді, як він був живий… Він уставав щоранку о шостій — було ще темно — і вів старого ердельтер’єра Джафара на прогулянку в парк, і довго стояв на тому місці, де знайшли тіло.

Якось дівчинка, через яку він думав про самогубство, каталася на своєму велосипеді по краю лісопарку. Була рання весна. Сніг уже зійшов.

А потім вона десь пропала. Вранці батьки подзвонили в міліцію.

Артур устав, як завжди, о шостій. Усе було як завжди, окрім того, що тієї ночі він узагалі не спав.

Джафар скиглив, просився на прогулянку. Артур намотав на руку повідець і пішов — ні, спершу він прогулявся по краю лісопарку, потім пройшовся по пустельній центральній алеї і тільки потім завернув до вибалка.

Джафар, зрозуміло, її знайшов і почав гавкати. Артур так і повторював потім на допитах у міліції: пес її знайшов перший. Ми завжди гуляємо в парку з собакою. З пів на сьому до сьомої.

…Він прожив тоді найповніший, найболісніший, найщасливіший день у своєму житті. Світ у нього всередині повнився весною.

Він закінчив школу майже на відмінно і вступив в економічний інститут, і познайомився з багатьма різними дівчатами, і зустрічався з ними — з ким місяць, а з ким і рік. Вони були милі, але жодна з них не могла подарувати йому й тіні того щастя, яке він відчув тоді на вогкій весняній землі, де розпускалися проліски й де вона, нарешті зрозумівши все про нього, зробилася чудесно покірною…

Так він жив, майже змирившись з тим, що нічого великого більше в житті не буде, коли якось улітку побачив з вікна автобуса дівчину-велосипедистку з легким рюкзачком за плечима, у бузкових обтислих штанцях і синій футболці з глибоким вирізом. Дівчині було років шістнадцять, вона обігнала автобус, поки той стояв на зупинці, а потім автобус обігнав її; Артур дуже боявся, що вона поверне на перехресті, але вона не повернула. А на наступній зупинці він її гукнув, і вона зупинилася, бо Артур був нівроку з себе і дуже, дуже вмів подобатися…

Потрясіння його було навіть сильніше, ніж тоді, першого разу. Усередині свого світу він ширяв над горами, бачив себе справедливим і милосердним володарем, і її жах — уже потім, коли на небі засяяли зірки й над розігрітою липневою землею чомусь запахло пролісками, — був щемливий і лоскітний, і вона теж у якусь мить його зрозуміла, і теж скорилася цілком, як і треба коритися володареві…

Через два дні він прочитав у газеті докладний опис того, що сталося тієї ночі в лісі, на березі озера, неподалік залізничних колій. Він жахнувся й цілий рік жив у страху викриття.

А ще через рік він оженився на своїй теперішній дружині. І в них народилась дочка. І він стримувався, не дозволяючи внутрішньому світові брати над собою гору. І відвертався, коли бачив дівчину на велосипеді.

Дочці було п’ять років, а Артурові тридцять. Він прийшов забирати її з дитячого садка, а в цей час у сусідню групу приїхала по молодшого братика старша сестра. їй було п’ятнадцять років, її трикотажні спортивні штани, підгорнуті до колін (щоб не попали у велосипедний ланцюг) сиділи низько на талії, залишаючи відкритою смужку засмаглої спини.

Через десять днів її оголосили безвісти зниклою. Та так і не знайшли; весь цей час Артур помирав зі страху, під різними приводами не ходив по дочку в дитсадок, зрештою виїхав у відрядження на місяць, — проте страхи були безпідставні, бо ніхто-ніхто ні про що його навіть не запитав…

Тепер його дочці було чотирнадцять. Вона не здогадувалась. Як і дружина, котра прожила з ним півтора десятка років. Як і шеф, котрий вважав Артура не дуже талановитим, однак чесним і старанним працівником. Як і ніхто-ніхто з людей…

Поки ніхто не знав, Артур міг жити у власному світі, фантазувати й вважати минуле плодом своїх фантазій. Поки ніхто не знав, Артур не був ні в чому винен, бо й стародавні царі не мали за собою вини, лишаючи в ліжку остигаючий труп рабині. Традиції, звичаї, закони роблять нас винними, а зовсім не вчинки; ніхто з тих, хто міг би осудити Артура за вчинене, не знав…

Крім Пандема.

Пандем знав про Артура все.

І з цим знанням світ змінився.

Спочатку Артур боявся, що Пандем скаже людям. Що він скаже його дружині. Що він скаже дочці. Що тіло тієї загубленої дівчинки нарешті знайдуть там, де Артур його залишив.

А потім він зрозумів, що навіть якщо Пандем не скаже — він усе одно знає все, геть усе, і нагадає Артурові при потребі; Пандемове знання було дзеркалом, у якому Артур побачив себе, і з цієї миті життя його перетворилося на пекло.

Він загнав машину на стоянку. Зайшов у офіс повз давно порожню будку охоронця. Сів у своє крісло, подивився на годинник: дев’ята нуль-нуль. Він завжди був пунктуальний.

…Якби його тоді впіймали! Тоді, в найперший раз! Його не вбили б — як малолітку, — але всі ці роки він провів би у в’язниці… І тепер би вийшов, спокійний, влаштувався б на завод чи поїхав би на будівництво, як усі ті, кого Пандем випустив з-за колючого дроту… І він міг би жити й думати про життя, а не тільки про те, що Пандем — знає…

З іншими людьми Пандем говорить. З Артуром — майже ніколи. Пандем просто знає, знає; умерти Артурові не можна. Отже, треба з цим жити…

…Є ще один спосіб з усім покінчити.

Сьогодні ввечері він прийде додому. Покличе дружину на кухню, щільно зачинить двері й скаже їй…

Скаже все. А Пандем підтвердить.

Віолетта прокинулась і довго лежала, милуючись світлом.

Вона ніяк не могла на нього надивитись. Інші, от її батьки, наприклад, бачать світло вже давно. Вони до нього звикли. А Віолетта — ні.

Потім погляд її зі стелі, на якій лежав тремтливий сонячний прямокутник (це віддзеркалення у весняній калюжі, сніг тане!) переповз на стіну, де були картинки. Вони були різнобарвні. Коли Віолетта дивилася на них, її губи самі собою роз’їжджалися в усмішку.

У неї в голові з’явилися думки. Це теж було дивно, майже так само дивно, як світло; їй здавалося, що «думка» — це такий промінець, він пробирається по коридору, обмацуючи стіни, й освітлює все нове. От вона побачила картинку, на якій намальовано слона, і згадала слона в зоопарку, і подумала, що слонові зручно мати такий ніс, а Віолетті було б незручно, і кішці незручно, і що кожний на землі має такий ніс, як йому зручно, і такий хвіст, як треба, і все на землі влаштовано чудово й правильно, вона, Віолетта, бачить світло й може думати, і зараз прийде Пандем…

— Пандеме!

«Доброго ранку, дівчинко».

— Правда, все на світі влаштовано правильно? І в слона такий ніс, бо це зручно?

«Правда. Що ти хочеш сьогодні робити?»

— Учитись! Я хочу сьогодні вчитися!

«Тоді біжи скоріше вмиватися. Мама зрадіє, якщо ти вмиєшся сама».

Віолетта сіла на ліжку й намацала маленькими ногами пару капців з мавпячими мордочками.

Їй було шість років.

Торік вона була сліпою загальмованою істотою, що тихо жевріла на ліжку в інтернаті для дітей з дефектами розвитку.

* * *

Коли Омар був маленький, він був найбагатшим пацаном в окрузі, звісно, окрім Фарзада, сина крамаря.

Старший Омарів брат теж був багатий. Він крав у туристів гаманці й висмикував з рук сумочки, пролітаючи мимо на мотоциклі. Але його незабаром упіймали й забрали у в’язницю, і Омар довго нічого не знав про його долю.

Омар ні в кого нічого не крав. Він стрибав зі скелі — у море — за гроші.

Туристи ойкали, поблискували фотоапаратами. Менший Омарів брат обходив їх з торбинкою для грошей; якщо туристи були нові, вони не вірили Омарові й давали мало. Тоді він перелазив через огорожу й стрибав, а скеля була така висока, що на льоту можна було проспівати пісню.

Коли він вибирався на майданчик знову, туристи вже вірили. Вони охали в десять разів голосніше, лопотіли по-своєму, і торбинка в руках Омарового брата ставала пузата.

Омар стрибав знову.

Хлопці йому заздрили й намагалися стрибати теж. Один розбився на смерть, другий на все життя став кульгавий і кривошиїй. Омар знав: їхні матері проклинали його й бажали йому того самого.

Але він не боявся. Тільки іноді, вночі, він раптом уявляв, як летить на каміння, і вкривався холодним потом; але це було вночі, а не вдень.

Якось, коли він перелазив через огорожу, якась біла жінка взяла його за мокре плече. Вона показала йому кілька зелених папірців і пояснила словами й жестами, що віддасть їх йому, якщо він не стрибатиме.

Якщо він не стрибатиме.

Тоді він завагався. За кожний такий зелений папірець його батько наймитував тиждень.

Він уявив, як злазить з огорожі і йде додому з грішми. Як віддає гроші матері…

Жінка дивилася на нього якось дивно. Він усміхнувся й похитав головою. Бо гроші — це добре, але він, Омар, усе-таки не голодує. Як пояснити цій жінці, що кожен стрибок для нього — дорожчий за гроші. Що коли він відштовхується від огорожі, всі ці чисті пещені люди з країн, де Омарові-голодранцю ніколи не бувати, одночасно втягують повітря з неголосним звуком «оу», якого не заглушить навіть вітер…

Він відмовився від її грошей і стрибнув. А коли виплив і піднявся на майданчик, тієї жінки вже не було.

Що старший він ставав, то менше йому платили за стрибки; на щастя, коли йому виповнилося вісімнадцять, його взяли в армію. І там він почав стрибати з парашутом.

Це було навіть краще, ніж він гадав. Його стали посилати на різні змагання й огляди, він катався на повітряній дошці, виробляв у повітрі різні фігури, перш ніж відкрити парашут; генерали потискали йому руку й говорили, що він — хоробрий.

Іноді він приземлявся на запасках. Повисав на скелях, чіплявся за гострі гілки дерев, двічі чи тричі ламав ноги; лікарі у шпиталях знали свою справу. Омар повертався у лави.

Три місяці йому довелося пробути в зоні воєнних дій. Дівчата думали, що шрам на Омаровій вилиці і його зламаний ніс — сліди бойових поранень; він таємниче всміхався й не говорив їм, що це його у звільненні побили чотири покидьки. Але він теж, пригадується, добряче їх віддубасив…

Демобілізувавшись, він влаштувався працювати на одну турфірму. Розвага називалася «Стрибок смерті»; тепер Омар стрибав не зі скелі в море, а з парашутом у глибоку ущелину, і повітря свистіло в його вухах, але свистіло інакше — напевно, він чув луну свого польоту, що відбивалася од кам’яних стін.

Він ніколи не брав запаски, знаючи, що все одно не встигне розкрити другий купол. Один раз парашут розкрився за тридцять метрів од землі, Омар не встиг вирулити на рівне місце, гепнувся на каміння й зламав ногу у двох місцях. Його підняли нагору лебідкою, він провів три місяці в лікарні, а як виписався — з’явився Пандем.

Омар спочатку не надав йому великого значення. Він вірив у духів і дуже мало — у Бога; коли з’ясувалося, що Пандем не збирається робити Омарові шкоду, Омар про нього майже забув. І знову повернувся до своїх стрибків: падаючи в печері, у цілковитій темряві, устигав зробити подвійне сальто, якась телекомпанія зняла про нього фільм…

А потім до ущелини прийшли троє білих мужиків зі спорядженням і сказали: ми теж хочемо стрибати.

Він здивувався. Раніше охочих, крім нього, майже не бувало.

Мужики боялись, але стрибнули. І в них вийшло.

Наступного разу приїхала ціла група з аматорськими кінокамерами. Тут були не тільки чоловіки, але й жінки; вони стрибали один за одним, усе в них ішло гладенько, і тоді Омар зрозумів.

Вони ж невразливі!

Вони не розіб’ються об каміння, не поскручують в’язи і навіть не поламають ноги. Пандем їх береже; вони робитимуть сальто — безпечно, як у спортзалі. Політ на саморобних крилах, навіжений, вільний, на межі життя й смерті політ, замінено тепер комфортабельним «рейсом» у кріслі з підлокітниками, з соком у склянці, з кнопкою виклику люб’язної стюардеси…

— Навіщо? — запитав Омар у Пандема.

«Потім зрозумієш», — відповів Пандем.

* * *

Нікчема обробляв свій садок. Колупав сапою, розпушуючи землю під якимись кущами, висмикував траву, сопів і, здавалося, був дуже захоплений своєю справою.

Макс підійшов і зупинився в нікчеми за спиною. Гукати не став — нехай сам помітить. Нехай поверне голову.

За ті кілька місяців, що вони не бачилися, садівник — Макс жовчно скривив губи — виструнчився й посивів. Злиплі од поту пір’їни волосся на потилиці були якоїсь горобиної барви кольорів — це після колишньої воронячої чорності!

Пандем мовчав. От за що Макс цінував Пандема — за тямущість.

Садівник випростався, гмикнув, переводячи дух, і краєм ока помітив Макса. Озирнувся, ледь не впустивши своє знаряддя.

— Награвся? — м’яко запитав Макс. — їдьмо. Машина коло воріт.

— Добрий день, Максиме Петровичу, — глухо пробурмотів хазяїн куща й сапи.

— Добрий, — Макс стримався. — Ти мені потрібний. У мене є для тебе робота. Швидше.

Хазяїн сапи потупцяв з ноги на ногу:

— Хіба… Ми не переговорили вже про все?

— Лайно! — гаркнув Макс, і з найближчого дерева зграйкою злетіли перелякані синиці. — Я не для того вбив на тебе стільки років, щоб ти зараз рився в землі, наче свиня під дубом! Бігом зі мною, я витрачаю на тебе час, Базіле!

— Це моя робота, — Базіль знов узявся за сапу, і в рухах його була така рішучість, що Макс не стримався.

— Ах ти!..

«Обережно, Максе. Ти зламаєш йому руку».

Базіль був на двадцять років молодший. Після п’ятихвилинної боротьби він усе-таки вивільнився; Макс наступив на сапу, вминаючи її в розпушену землю. Він переламав би її об коліно, якби міг. І плювати на драматизм та оперетковість. Якби не Пандем — він би задушив учня-зрадника власними руками…

«Максе, у будинку дівчинка. Не кричи. Налякаєш».

«Ну то забав її! Полоскочи п’яти!»

«Максе…»

— Максиме Петровичу, — Базіль говорив дуже тихо й виразно. — Уся ваша наука…

— «Ваша» наука?!

— Наша наука, — сказав Базіль після паузи. — Це… втратило сенс. Це… кінець науки, кінець знанню, кінець узагалі всьому. Це прихід нового кам’яного віку. Я хочу зустріти його гідно — з сапою в руках, як і личить… як і личить мешканцеві нових печер. Упорядкованих. Навіщо… якщо можна просто спитати в Пандема?!

— Усе сказав? — Макс обтрусив долоні. — Тепер я скажу. Мені треба, щоб ти робив для мене роботу. Якої я не можу доручити Пітерові! Хоч він чоловік, а не папуга, він науковець, але він ні чорта поки що не може… він пацан. Слухай, падло, ціла лабораторія працювала на тебе стільки років, а ти мене тепер дуриш, як шулер, як істерична баба?! Тепер, саме тепер, коли в нас з’явилася унікальна…

— У нас нічого не з’явилося, ми все втратили… Мотивації…

— Пандем, ідіот! Пандем — універсальне знаряддя, велике питання, він же відповідь, він же супертестер, він же наданалізатор, він же всесвіт, він же мікрохвильова й підставка для пробірок…

Базіль мовчав.

— То ти їдеш чи ні? — спитав Макс, раптом відчувши утому.

Базіль мовчав.

— Як я шкодую, що взяв тебе тоді в аспірантуру, — сказав Макс, витираючи губи тильною стороною долоні. — Як я шкодую, що повірив у тебе, нікчемо. Ти не науковець. Іди геть.

І, не чекаючи, поки під Базілем розверзнеться земля, Макс розвернувся й пішов назад. Цілий день полетів псові під хвіст, нікчема виявився непохитний у своїй слабкості, Макс завжди знав, що не вміє переконувати. Вони або йшли за ним, або не йшли. Базіль був марнославний… А він, Макс, ніколи не розумівся на людях… Дармоїд за спиною науки! Ну нічого, в Пітері Макс не розчарується. Двадцять три роки, але молодість — це така вада, що скоро минає, Пітер точно не покине Макса, навіть якщо Пандем напише на великому аркуші ватману всі відповіді на всі запитання й повісить їх перед входом у Максову лабораторію… Нехай так, у будь-якому задачнику є сторінка з відповідями… Але вважати науку задачником?! Базіль — ідіот. Шлях до відповіді… Темний лабіринт, освітлюваний думкою, наче ліхтариком. Питання невичерпні, Пандем недосконалий… Так, недосконалий, тому він існує. У недосконалості своїй Макс схожий на Пандема, а Пандем — на Макса… За півроку пройдено шлях, на який колись ішли десятиліття… Чого Пандем не з’явився раніше?!

Машина — Пандемів подарунок на універсальному пальному — завелася беззвучно й одразу.

«Максе, стривай. Дві хвилини».

— Що таке?

«По-перше, Елла стоїть на ґанку. По-друге…»

Макс оглянувся. Дівчинка-підліток (скільки їй тепер? Чотирнадцять? Тринадцять?), Базілева дочка, справді стояла на ґанку, і гарненька її мармизка була біліша за крейду.

«Я ж просив — забав її!»

«Вона не дитина, щоб її забавляти».

«Ну скажи, що мені прикро… Скажи що-небудь за мене».

«Стривай, Максе. Базіль зараз прийде».

— Що-о?

«Він зважиться секунд через тридцять. Почекай його. Півхвилини — це недовго, правда?»

— Максиме Петровичу? — слабким голоском запитала дівчинка від хвіртки. — Може, ви б… чаю?

«Погоджуйся, дурню».

— Сам ти дурень, — пошепки сказав Макс.

Тягар, що багато днів лежав у нього на душі, хитнувся, як погано закріплений мішок на спині в’ючного коня. Гніт, готовий упасти.

* * *

Сито понишпорив руками, лайнувся розбитим ротом і не дуже впевнено став рачки. Зір повертався повільно; просто перед ним був кострубатий стовбур, об який його приклало хвилину тому. А що було навколо — трава, кущі, туман, — зливалося, ніби на великій швидкості.

«Ти зрозумів, хто тут хазяїн?»

Сито торкнувся передніх зубів. Підборіддя було мокре. Крапало на сорочку.

«Я бачу, зрозумів не до кінця».

— Я зрозумів, — прохрипів він, хитнув головою, гублячи краплі, знов заточився й гепнувся в пріле листя.

«Добре. На якийсь час будемо вважати, що зрозумів. Зараз я виведу тебе на дорогу, там зупиниться машина, довезуть тебе куди треба. Адреса — Яружна, сім. Скажеш, що прийшов працювати. Тобі дадуть самоскид, сядеш за кермо й гаруватимеш, шоферюго. Каратиму не те що за погляд кривий — за думку криву… Зрозумів, синку?»

— Так, — Сито звівся, тримаючись за дерево.

«І дякуй, паскудо, що писком твоїм дерева брудню. Тобі б клепки вставити — ба ні, поводжуся з тобою, як з людиною… А чи ти будеш людиною, ти, Льоня Ситник?»

Сито задер лице до низького похмурого неба, виматюкався, похитнувся, встояв.

У голові був тепер сміх — схвальний, як здалося Ситові.

Розділ восьмий

— Як справи, дядьку Борисе? — запитала племінничка, голос її у телефоні чувся геть не так, як у житті. Бувають такі голоси — тихі, безбарвні, невпевнені, але при потраплянні в телефон раптом набирають яскравості й сили; племінничка спитала, як справи, і Борис Григорович відповів як звичайно:

— Усе добре, Лиско. У мене все гаразд.

Вони поговорили ще три хвилини й попрощалися. Борис Григорович поклав апарат у кишеню штормівки, змінив наживку й знов закинув спінінг.

Риболовля була його багаторічною… пристрастю? Можливо. Віддушиною. Посварившись з жінкою чи з начальством, чи просто втомившись до непритомності на нічному чергуванні, він ішов сюди, до улюблених двох верб, закидав спінінг на «підгодоване» місце, ловив і слухав, як витікає втома з тіла, з пам’яті, жовтої від нікотину, з шарпаних-перешарпаних нервів.

Тут він учив синів, тоді ще маленьких, тягати червоноперку на тісто. А на спінінг бралися лящі, іноді щучки. Борис Григорович дивився на протилежний берег, на верби, що змикаються довгими гілками з власним відображенням, і думав, яке б це було щастя, якби на роботу взагалі не ходити, про завтрашній день не думати й тільки рибалити собі й рибалити.

Здійснилося. Він не думає про завтрашній день. Не ходить на роботу. Читає по вісім годин на день глянцеві підручники з харчової хімії та з біології синтезу, не розуміє нічогісінько у всіх цих нових формулах, почувається тупим першокласником і, у відчаї, йде на риболовлю, і так день у день ось уже скоро рік.

…Клюнуло. Тепер Борис Григорович обережно вибирав напружену «стальку», вона смикалась, спінінг гнувся, Борис Григорович сопів і краєм ока видивлявся на землі підсаку. Азарт; він усе-таки зберігся від колишніх часів, можливо, тому, що така велика риба попадається рідко, і, якщо просмикнути мотузочку крізь зябра й пронести улов через село на плечі — діти бігтимуть слідом, дорослі шанобливо обертатимуться, смикатимуть одне одного за рукава, показуватимуть…

Щука. Дуже велика. Очманілий удар хвоста, травинки прилипли до блискучого сірого боку. Боже мій, щука, а запекти у фользі… А нафарширувати…

Борис Григорович перевів дух. Риба, надійно ув’язана в сітці, билася, збиваючи китички трав’яних колосків, а поруч на пагорку стояли дві худорляві сільські кішки й чоловік за тридцятку, незнайомий, у джинсах, кедах і у вітрівці.

— Поздоровляю, — сказав чоловік. — Улов.

— Улов, — погодився Борис Григорович. І очікувально замовк.

— Я вас шукав, Борисе Григоровичу, — сказав незнайомець. — Сусіди сказали, що ви пішли рибку ловити.

— Пандем сказав, що я пішов рибку ловити, — сухувато поправив Борис Григорович.

Незнайомець кивнув:

— Пандем теж.

Борис Григорович задумливо витер руки об штани. Пандем вважає, що незнайомець має право відривати його від найінтимнішого заняття, а Пандем, треба визнати, делікатний. Отже…

— Я знав, що ви приїдете, — він зняв котушку зі спінінга. — Ви з цих… з представників Пандема на землі?

— Навряд чи Пандем потребує представників, — гладенько відповів незнайомець. Борис Григорович гмикнув.

— Мене звати Кім Каманський, — сказав візитер. — Я хірург, працював у клініці імені Попова, якщо вам це про щось говорить.

— Говорить, — поволі відгукнувся Борис Григорович.

— Отож, — Каманський розвів руками. — У нас з вами подібні… — він затнувся, начебто добираючи слово, — …проблеми.

— Ви молодші за мене разів у два, — сказав Борис Григорович. — 3 вас вийде чудовий харчовик-технолог. Або вчитель фізкультури. Або ще хтось… Ви справді думаєте, що ви — ви — можете сказати мені щось таке, чого ще не вважав за потрібне сказати Пандем?!

— Людина говорить з людиною, — пробурмотів Каманський і подивився на свої запилюжені кеди. — Бачите… Я був одним з тих, з ким Пандем зустрічався… у людській подобі. Я вважаю його своїм другом. Можливо, тому…

Каманський замовк.

— Що ж, — сказав Борис Григорович без особливої радості. — Ходімо.

…У Каманського була машина, тому замість звичайної години, яку забирала дорога на велосипеді, вони вклалися в десять хвилин (і це при тому, що Каманський пропустив поворот і довелось розвертатися). Хата стояла незамкнена, Пірат підняв голову й сказав «Гав» — байдуже, для пристойності.

— Сам живу, — сказав Борис Григорович, вивантажуючи велосипед. — За гармидер — перепрошую.

І подумав: він, мабуть, усе знає. Від Пандема. Про те, що старший син у Мексиці, що дочка в Австралії, що жінка в Канаді… Дружина в нього взагалі будівельник. Будівельникам тепер добре жити. Ще інженерам.

— Чай будеш? — Борис Григорович за звичкою легко переходив на «ти».

— Дякую, — сказав Каманський.

Борис Григорович з жалем подивився на щуку. Так ніхто в селі й не побачив; нафарширувати б її прямо сьогодні, гостей покликати…

— У мене є фотоапарат, — сказав Каманський.

— Не треба, — сухо заперечив Борис Григорович. Поставив чайник на плиту, зняв з полиці чашки. Подумавши, витяг банку кільки в томаті. Нарізав хліба.

— Скоро, кажуть, і рибу ловити не можна буде? Будемо синтезовану їсти, і свинину синтезовану, і яловичину… Еге ж?

— Не думаю, щоб не можна, — неголосно відповів Каманський.

— А Пандем що каже? — Борис Григорович обережно відігнув бляшану кришку з гострими, наче щучі зуби, краями.

— А ви запитайте, — відгукнувся Каманський ще тихіше.

Борис Григорович зітхнув:

— Не люблю я з ним балакати, Кіме… як тебе по батькові?

— Просто Кім.

— Отож, просто Кім, не можу я з ним… наче сам з собою говорю. Але сам собі такого ж не наверзу, якщо не божевільний. Ото й думаю: все, старий дурню, дострибався, шиза прийшла… Отаке. Погано мені з ним говорити, просто Кім. Наче в дзеркало дивитися з великого похмілля. І гидко, й страшно. Головою розумієш: от усі здорові, наче коні, і живуть по сто років, навіть ті, кому померти й варто було б. От невістка моя на базарі стояла з ранку до ночі, а тут раптом згадала, що вона начебто на хіміка вчилася… І ще добре — бюрократії немає ніякої, а я її всіма печінками ненавидів, цю заразу. Бюрократію тобто, а не невістку. А тепер жодного папірця: треба тобі щось, так одразу й одержуєш… Тож головою я, мабуть, дуже навіть за Пандема. Людям треба, щоб за ними наглядали. Не всім, звісно… Мені от не треба. Та й страшно… проти лома немає прийома, як кажуть. От він велить не вбивати. І ніхто не вбиває. А сказав би — вбивайте? А сказав би — побудуйте мені ідола й навколішки перед ним плазуйте? А сказав би — принесіть мені в жертву сина чи дочку?

— Ну ви ж ні від кого не вимагаєте жертв, — тихо сказав Каманський. — Чого ви думаєте, що Пандем за вас дурніший чи зліший?

Борис Григорович потер сивуваті вуса:

— Себе я добре знаю. А крім того… Таких, як я, мільярди гуляють, от шизонусь я, припустімо, то скоренько клепки вправлять чи замкнуть де треба. А він — це інше. Занадто велика влада, і нема кому спинити…

— Я теж цього боявся, — подумавши, пробурмотів Каманський.

— А тепер? Тепер перестав боятися?

— Він мій друг, — Каманський раптом усміхнувся. — Друг може сумніватися, може помилятися…

Борис Григорович розклав кільку на скибочки хліба — вийшли бутерброди. Заварив чай. Підсунув до Каманського порцелянову цукорницю з однією відбитою ручкою:

— Це небезпечна, друже Кім, омана. Подружився вогонь з гілочкою…

— Я теж не вчора народився, — Каманський раптом став упертий, дуже впертий. — Таки можу відрізнити брехню від правди… Крім того, Пандем мене колись був витяг з дуже неприємної… халепи. Тоді, коли смерть іще була.

Борис Григорович усміхнувся. Яка дивовижна обмовка; цьому молодикові здається, що він безсмертний. Наче смерть у дев’яносто чи навіть у сто років — то вже не смерть…

— …Та я, власне, не кажу, що Пандем бреше, боронь Боже… Може, він справді нас усіх возлюбив. Чого возлюбив, з якої радості — то вже інше питання… Знаю, що ти мені скажеш, упоряднику майбутнього. Скажеш, що в мене депресія, бо я втратив роботу. Бо всі мої роки, витрачені на те, щоб навчитися того, що я вмів, увесь мій досвід, усе, чого я був вартий як лікар… усе пішло собаці під хвіст. Що я більше не шановна людина, яка вдень і вночі, за будь-якої погоди на мотоцикл — і до хворого. Грижі, пологи, пневмонії, палець косаркою відрізало — всі до мене… Тобі не зрозуміти, синку. Навіть твоя клініка Попова… Там своє. А сільський лікар — це статус, друже. Це було… А тепер я ніхто. Оці ось руки, — Борис Григорович дивився на свої долоні, на товсті сильні пальці з брудними нігтями, — ці руки… я був хорошим лікарем, синку, от не брешу. Дуже хорошим. А тепер усе. Сідати за парту поруч з молокососами, починати з нуля — не можу, не хочу, нема сили. Тому, мовляв, скиглю, тому жаліюся, тому шукаю у всьому підступу й не розмовляю з Пандемом. От що ти мені скажеш. І додаси, що ти прийшов до мене, дурного старого, на допомогу, відкриєш очі, простягнеш руку, знайдеш мені справу… Чи не так?

— Ні, — сказав Каманський. — Ні… Розумієте, Борисе Григоровичу. Якби Пандем був такий, як ви про нього думаєте, ви давно були б найщасливішою людиною на землі.

Стало тихо. Хазяїн і гість дивились один на одного.

— Тобто? — запитав нарешті хазяїн.

— Він може змінити нашу свідомість непомітно для нас, — сказав Каманський. — Постійне щастя. З нічого. Для всіх. Спокій, воля, ніякого жалю, ніяких сумнівів, ніякого страху…

— Боже мій, — сказав Борис Григорович. Устав було з ослона й знову сів, рука звично потяглася до грудей, де давно вже не боліло серце. — Це… погроза?

— Ні, — тихо сказав Каманський. — Це доказ.

…Було вже поночі, коли вони взялися розбирати щуку під великим ліхтарем на веранді. Видно, що хірург, думав Борис Григорович, дивлячись на Кімові руки.

Збіглися сусідські коти. Пірат погавкував на них без запопадливості. Коти не боялися.

Прогоряло соснове вугілля в ямі.

— Він розгублений, — говорив Каманський. — Йому важко. Бо лінощам, боягузтву, жадібності багато тисячоліть, а Пандем — молодий. Він не всемогутній, але він росте у всемогутність, щоб ніколи її не досягти. Знаєте, як функція, що прагне до нескінченності… А зараз йому важко, бо перша ейфорія минула, лишилися мільйони людей, які втратили професію, зосталися тисячі владолюбців, у яких одібрали владу, а в когось — і сенс життя… Юрби суїцидників на дахах хочуть покінчити з собою, а Пандем не дає, і вони його проклинають… Я говорив з одним таким. Учора.

— А ви, значить, свого роду швидка допомога, — пробурмотів Борис Григорович, складаючи в каструльку шматочки щуки.

— Так, я знайшов собі роботу, — помовчавши, сказав Каманський. — Яка там слава… А на світі так багато тупих падлюк, які не цінують нічого, крім власного черева та статевого органа… Пандем умовляє, переконує, підкупляє, когось змушує… І буде далі переконувати, умовляти, підкупляти, когось змушувати… Хоч міг би просто сказати: працюйте, люди, любіть одне одного й будьте щасливі. І любили б, і були б щасливі… Розумієте, про що я?

Каманський повернув голову, і під хитання ліхтаря Борис Григорович побачив, як блищать у нього очі.

Під парканом коти мовчки билися за риб’ячі тельбухи.

— Невже ми з вами не домовимось? — Каманський витер мокрого лоба тильною стороною долоні, проте лакова цятка щучої крові все одно лишилася. — Невже нам з вами не цікаво побачити зірки… Щасливих людей, які люблять свою роботу… Світ, де люди живуть як люди, а не як черви в бруді та крові… Невже заради цього ми не готові жертвувати нічим, узагалі нічим?

Борис Григорович узяв кухля з водою й довго, довго лив йому на руки.

ОДИНАДЦЯТИЙ РІК ПАНДЕМА

Пролог

На свої п’ятнадцять років Зоя Антонець була добре вихована. Вона не облизувала пальців за столом, не перебивала старших і не розмовляла з Пандемом у громадських місцях; останнє правило ще не було внесене в підручники доброго тону, проте Зоїна мама вважала, що прилюдно говорити з Пандемом — це все одно що виходити на люди в піжамі.

Пандемові подобається, коли ти зосереджена на спілкуванні з ним, казала мама. Коли ти не базікаєш одночасно з однокласниками, не їси, не граєшся й не дивишся у вікно. Тому не звертайся до нього посеред вулиці — якщо, зрозуміло, він сам до тебе не звернеться.

Коли Зоя була молодша, в неї якось не дуже виходило діяти так, як радила мама. їй раз у раз хотілося про щось запитати Пандема чи попросити, чи порадитися; позавчора, в неділю, їй виповнилося п’ятнадцять, і, лягаючи після свята спати, вона пообіцяла собі почати нове доросле життя.

Сьогодні з ранку був вівторок.

Після сніданку Зоя зачинила за собою двері маленької кімнатки, в якій колись була татова фотолабораторія, а ще раніше — комора. Тепер тут стояло велике крісло, а навпроти, на вузькій підставці, плаский монітор від старого комп’ютера; Зоя замкнулася зсередини, сіла в крісло й провела пальцем по монітору.

На екрані спалахнула яскрава цятка, швидко наблизилась, виростаючи, і перетворилася на усміхнене лице.

— Привіт, Зоєчко, — сказав Пандем.

— Привіт, — сказала Зоя пошепки. — А… скажи, будь ласка, у нас сьогодні буде контрольна?

Пандем усміхнувся ширше. Він прекрасно знав, що Зоя не про те хотіла спитати. Але мовчав, даючи їй змогу наважитись.

— Ні. Контрольна буде або завтра, або в п’ятницю, Ірина Марківна ще не вирішила.

— А, — сказала Зоя. — Он воно що…

І замовкла.

Пандем дивився добре. Зої подобалось дивитися йому в очі; вона могла б годинами сидіти отак без слів, але пора йти до школи, а крім того, сьогодні в неї була справа, важлива справа, і треба було наважуватись.

— Ну, отак, коротше, — сказала Зоя, надаючи Пандемові можливість самому сформулювати її прохання.

Пандем зітхнув — геть як Зоїн тато, коли мусить їй у чомусь відмовити:

— Як ти це собі уявляєш? Я ж не можу його змусити. Не можу вселити йому… сама розумієш що. Я можу тільки порадити тобі, що вдягти, про що говорити…

— Це само собою, — сказала Зоя, і голос її здригнувся. — Розумієш… Хто ж, як не ти, знаєш… Я дуже його люблю. Це не жарт. Я дуже його люблю. Я хочу вийти за нього заміж. Мені більше ніхто не потрібен. Це питання життя і смерті.

— Питання чого? — м’яко перепитав Пандем.

Зоя махнула рукою:

— Ти розумієш! Ти все розумієш, не прикидайся… Я зроблю його щасливим. Слухай, ти ж сам казав, що я йому підходжу за темпераментом… За всім. Пандеме, я дуже хочу, щоб і він теж… Щоб він мене, ну… Якщо ти мене любиш — допоможи мені! Хіба тобі важко!

— Зоєчко, — повільно сказав Пандем. — Я допоможу тобі рівно до тієї межі, де почнеться воля самого Шурка. Розумієш?

— Добре, — відгукнулася вона, помовчавши. — То що, ти сказав, мені вдягти?

* * *

Шурко Таміленко був старший за Зою на півтора року і вчився в недавно побудованій математичній школі. Педагогічний ліцей, де навчалася Зоя, стояв навпроти, і подвір’я у «математиків» та «педагогів» було спільне.

Коли Зоя зайшла у ворота, Шурко — в шортах і білій тенісці — стояв під баскетбольним кільцем, крутив у руках м’яча і — в цьому не було жодного сумніву — розмовляв з Пандемом. Зоя сповільнила крок; хвилювання було, наче зграя гарячих крижаних голочок. Її мама не схвалила б Шуркового заняття, але Зої подумалось: можливо, саме зараз Пандем говорить йому щось важливе для їхнього з Зоєю майбутнього…

— Привіт, — сказала вона, зупиняючись за два кроки.

Шурко здригнувся від несподіванки:

— Привіт.

— Дай мені кинути в кільце, — сказала Зоя.

— На, — Шурко здивовано простяг їй м’яча.

Зоя поставила сумку і відійшла на штрафну лінію. «Пандеме, допоможи мені!»

Пандем допоміг. М’яч на секунду затримався в сітці й сковзнув униз.

— Молодець, — сказав Шурко. — Без Пандема?

Вона завагалася. Закрутила головою, вдаючи, що її погукали; на щастя, мимо проходило кілька Шуркових однокласників, і взаємні вітання дуже вдало відвернули його увагу від ледве чутної Зоїної відповіді.

— Ти сьогодні йдеш грати в оборону Буші? — запитала Зоя, коли хлопці подались у своїх справах.

— А в кого? — Шурко зацікавився.

— У Сердюків, у парку на озері, — Зоя знову відчула хвилю гарячих колючок. — Я ще не записалася. Але хотіла б. Той раз я непогано стріляла…

— Я сьогодні не можу, — сказав Шурко. — Треба попрацювати, у нас через тиждень етапний тест…

— Ти ж не можеш цілий день до вечора працювати, — заперечила Зоя.

— Чому? — здивувався Шурко.

Він був на голову вищий за Зою, тонкий, як натягнута тятива, чорноволосий, з ледь витягнутим смаглявим лицем і яскравими зеленими очима. У Зої віднімалися ноги, коли він дивився отак — привітно, прямо. Хотілось плакати, сміятися, бігти кудись і ніколи не повертатися назад, та найбільше хотілося обхопити цього гада за шию, за плечі, обійняти міцно й не випускати…

— Я не можу математику розв’язати, — сказала Зоя чужим, хрипкуватим голосом. — Допоможи мені. По-сусідськи. Га?

* * *

Два місяці Зоя Антонець носила плаття, які подобалися Шуркові, слухала музику, яку любив Шурко, записувалась на ігри, в яких Шурко брав участь, і розв’язувала задачі під Шурковим керівництвом. У її власному класі всі до одного вважали, що «ця Антонець давним-давно зустрічається з Таміленком з десятого “М”».

Минули іспити. Почались канікули. Шурко зібрався в табір, і Зоя зібралася разом з ним. Табір називався «Остров’янин», і Зої там не сподобалося: жили в куренях, їжу, хоч і синтезовану, розігрівали на багатті, цілими днями лазили по лісу, шукаючи якісь схованки, піднімаючи скрині з морського дна, стріляли з лука, будували плоти й довбали піроги — одно слово, віддавалися відпочинку по-хлопчачому, азартно й безглуздо. Зої здавалося, що вона виросла з «Остров’янина»; Зої хотілося кафе зі смугастими тентами, хотілося танців і тихого парку з фонтанами замість цього дурного лісу.

«Поїдеш додому?» — запитав якось Пандем. (Спеціальної кімнати для розмов з ним у таборі не було, тому Зоя спілкувалася з Пан-демом після відбою, дивлячись на зірки крізь солом’яне накриття куреня.)

«Шуркові подобається, — сказала Зоя. — Залишусь».

І мужньо дотерпіла до кінця зміни.

Уночі напередодні від’їзду влаштували нарешті танці — не тихі й романтичні, як мріялося Зої, а по-дикунські галасливі карнавальні танці. Розфарбували лиця глиною та зубною пастою. Шматочки м’якого синтезованого м’яса нанизували на прутики й смажили над багаттями. Гасали зі смолоскипами, купались у цілковитій темряві, пірнали з човнів, полохаючи рибу. Браталися. Обмінювалися адресами. Клялись у вічній дружбі; у загальній метушні Зоя загубила Шурка, а потім довго не могла його знайти.

Танці навколо багать стихали; хтось спав просто на пляжі, загорнувшись у ковдру, хтось слухав музику, дивлячись на зірки, хтось розповідав байки і хтось їх слухав — проте Шурка не було ні серед перших, ні серед других, ні серед третіх.

Уночі, одна, змерзла й трохи налякана, Зоя пішла шукати його в ліс.

«Зойко, не йди. Пізно».

— Ну то й що?

«А те, що принизливо стежити за людиною. Ходити за ним по п’ятах».

Зоя зупинилася в темряві. Розкрила рота — й закрила знову.

— Ти хочеш сказати, що я йому нав’язуюсь?

«Я хочу сказати, що недобре підглядати».

— Підглядати — за чим?

«Якщо людина хоче бути сама — не треба їй заважати. Повертайся, Зойко. Він теж незабаром повернеться».

Вона вже зібралася було йти до багать — і раптом завмерла, притиснувши долоню до гладенького стовбура:

— Один? Чи наодинці з кимось?

«Зойко… Якщо не хочеш мати дурного вигляду — повертайся».

— Він один — чи з кимось?!

«Я не можу тобі сказати».

— Он воно що, — пробурмотіла вона, відчуваючи, як німіють щоки. — Он воно що…

«Стій!»

Вона не слухала.

Коріння підверталося їй під ноги, гілки хльоскали по лиці, але вона продовжувала шукати.

І незабаром знайшла.

— Як ти міг? Як ти… Я ж тебе благала! Ти… Ти зрадник! Ти мене ненавидиш! Її ти любиш, а я для тебе ніщо!

Море мовчало.

— Проклинаю, — Зоя впала на мокрий пісок. — Не хочу тебе більше ні бачити, ні чути — ніколи… Ти все брехав. Ти все брехав. Ти мене не любиш. Ти… ну, смійся наді мною. Принижуй мене… Усе одно далі нікуди. Ну, принижуй!

…Здається, вони її навіть не помітили. Він постарався, не інакше. Вони були такі перейняті собою, своїми руками, губами, плечима, вухами, очима, ногами…

Цю дівулю звали Віта. Тиха, непомітна. Смугастий купальник. Книжка під подушкою. Душова кабінка тричі на день…

— Сучка. І ти — сука. Лайно, погань, сопливий божок, ляльковод, не мужик і не баба, паразит, поліп…

Зоїне життя, ще вчора повне, яскраве і якщо не щасливе, то хоч би сповнене надії на щастя, — Зоїне життя лопнуло, наче повітряна кулька, залишивши по собі жалюгідну ганчірочку.

* * *

— Пандеме?

Мовчання.

— Пандеме?!

Мовчання.

— Пробач… Я не хотіла… Пробач, я не хотіла тебе… Я…

Мовчання.

— Будь ласка… Не кидай мене… Я більше не буду… Я все зрозуміла… Пробач… Пробач… Пробач…

«Не плач, дурна дівчинко. Подивися, сонце сходить».

Розділ дев’ятий

— Тату, ти чув? Шурко жениться! — Віталій стояв посеред кімнати, розмахуючи телефоном-навушником на кольоровій гумці.

— Одірветься, — сказав Кім, спостерігаючи за польотом навушника.

— Не одірветься, — безтурботно заперечив Віталій. — То ти чув про Шурка? Йому ж сімнадцяти ще нема!

— То й що, — сказав Кім. — Тьотя Олександра вийшла заміж за дядька Сашка, коли їй було шістнадцять і вона вчилася в школі. Але ж тоді ще не було Пандема…

Віталій гмикнув, ніби кажучи: скажеш таке, Пандема не було… Ти б ще царя Гороха згадав…

— А чого ж ти мені не сказав, — почав було Віталій, проте затнувся. Рука, що розкручувала навушник, раптом опустилася й сховалася за спину, ніби засоромившись.

— Пандема ти слухаєш, — буркнув Кім. — Рідного батька — ні.

— Чому ні? Теж слухаю, — сказав Віталій, думаючи про своє. — Це, виходить, мені через шість років теж можна женитися?

— Та заради Бога, — сказав Кім. — А що, є хтось на прикметі?

Віталій пирхнув:

— Це я так питаю, для формальності. Воно мені сто років треба, я в космос збираюся… А на весілля нас покличуть?

Кім відкинувся на спинку крісла, закинув руки за голову:

— Пандеме! Нас покличуть на весілля?

Тихий смішок у голові.

— Він не знає, — Кім розвів руками.

— Як не знає? — розгубився Віталій. — Як… не знає?

Минула ціла секунда, перш ніж витріщені Віталькові очі повернулися на місце, а буква «о» відкритого маленького рота змінилася обуреним вищиром:

— Ти з мене приколюєшся? Маленьких можна дурити, так?

Добру хвилину вони вовтузились і боролися, причому Віталькові кулаки були тверді, як горіхи; у дверях стояв трирічний Романчик. Уважно спостерігав.

* * *

Віталько народився через місяць після пам’ятних посиденьок по-родинному. Це була дуже спокійна, вся в Ярину, дитина. Немовля спало вночі, а якщо й починало вередувати — Ярина завжди знала, як і чим його заспокоїти. Ні натяку на нервування перших місяців — Ярина плавала у своєму материнстві, мов білий корабель у спокійному морі, тоді як навколо бушували ейфорія, паніка, розвал і творення, епідемія невдалих самогубств, карнавали й свята, все це було довкола й по всій землі, проте Кім з Яриною перебували наче під наркозом.

Кім купав сина, переодягав, годинами вигулював, колами бродячи по парку; думав про Віталькове майбутнє життя, про те, яке місце очікує його в новому, дикуватому на перший погляд світі… У парку (як і на будь-якій тінистій вулиці чи просто у дворику з лавами) в ту пору багато гуляли — не парочки, ні, і не компанії. Усі бродили поодинці, заглиблені в себе. Усі розмовляли на найцікавішу для людини тему — вони розмовляли з Пандемом кожен про себе. Усім треба було про щось запитати або — набагато частіше — розповісти. В усіх — розумних, дурних, егоїстичних, самозакоханих, душевно тупих, екзальтованих, чесних, легкодухих, життєлюбних, інших — з’явився друг: навіть у тих, у кого друзів не було з пелюшок. Друг, котрий знав і відчував потайне, те, що іншій людині не відкриєш; друг, котрий виправдовував слабкості (не завжди, але переважно — за Кімовою інформацією — траплялося саме так). Виправдовував і давав надію, і будив бажання стати кращим (не в усіх, знову ж таки, але в багатьох). Усі згадували юність, дитячі мрії, усе, що не здійснилося тоді, але мало шанс здійснитися тепер…

Прокотилася хвиля тихих розлучень і нових бучних весіль.

Скрізь відкривалися професійні училища, будівельні технікуми, політехнічні інститути. Кім гойдав возика зі сплячим сином і говорив з Пандемом про часові парадокси, про класифікацію зірок…

А от Романчик народився через сім років — у цілковито іншу епоху. І за характером був іншою дитиною — нервовий, крикливий, неспокійний. Кім знав, що Пандем приділяє меншому синові багато часу (хоч що це таке — Пандемів час? Чи можна його виміряти?). Романчик потребував, щоб його заспокоювали, — і Пандем няньчився з ним з перших днів, умовляв по ночах, щоб дати Кімові й Ярині виспатися (обоє вони тоді працювали, Ярина в художньому ліцеї, а Кім в Інституті біосинтезу). У результаті Романчик вийшов значно більше Пандемовим сином, ніж Віталій. Він годинами грався в дитячій, один-однісінький, іграшки розмовляли з ним різними голосами, а він говорив з іграшками. Він навчився читати й говорити майже одночасно; у три роки вмів каліграфічно писати, висловлював найскладніші думки й охоче залишався вдома сам — Пандем нагадував йому, коли і як розігріти їжу, що одягти, яку книжку почитати й коли лягти спати. Спокійний Віталько виріс рухливим і галасливим хлопчиськом — примхливе немовля Романчик виявився мовчазним споглядальником. Часом його всерозуміючий, спокійний погляд починав турбувати Кіма, а холодність до батьків іноді ображала. Щоразу, як Кім про це думав, Романчик ніби прокидався — усміхався й ліз на коліна; Кім знав, що це Пандем нагадав синові, що в нього є батьки, і все одно в такі хвилини бував розчулений і майже щасливий.

«Це характер, — говорив Пандем. — У нього дуже своєрідне сприйняття світу. Він не байдужий до тебе — він просто не розуміє, що ти не чуєш його думок… Він не вміє ще виражати свої емоції так, щоб ти їх зрозумів. Він навчиться. Він дуже добрий хлопчик».

Ярина Каманська їхала на роботу на велосипеді. Був дуже сонячний, під блакитним небом, день.

Ярина їхала крізь нескінченний парк, улаштований так, щоб за кожним поворотом доріжки відкривався новий краєвид. У будь-яку пору року тут щось цвіло; у будь-яку пору доби тут було світло й були тіні, поєднуючись щоразу по-різному.

— Тепер ліворуч? Фонтан запустили?

«Ще ні. Поїдь праворуч».

На великих деревах то тут, то там виднілися дитячі будиночки-шпаківні з флюгерами, вітражними віконцями й мотузяними драбинами до землі. Ярина досі здригалась (розуміла, що нерозумно, але смикалася на рівні рефлексу), коли маля років трьох, наче мавпочка, вилазило на двадцятиметрову висоту й розгойдувалося, перебираючи руками, щось наспівуючи під ніс. Ніякого нагляду, ніякого крику — вони гралися в школі, гралися вдома, вони були піратами, космонавтами, звірами й птахами, у них було своє товариство, що ділилося на сотні великих та маленьких клубів, і деякі дорослі із задоволенням втягувалися в цю гру — якщо в них виходило, звісно. У Ярини виходило — щоправда, її вихованці були дітьми особливими, значно талановитішими, ніж сама Ярина була в їхньому віці.

На легкому, як солом’яний капелюх, і зручному, наче капці, велосипеді «Волоцюга-100» Ярина їхала, наче на «Ластівці» зі свого дитинства: піднімаючись на гірку, вона відривалася від сідла й переступала з педалі на педаль; спускаючись униз, завмирала, слухала дотик вітру до щік і ледь чутний шурхіт монолітних шин. На доріжці були намальовані кособокі будиночки, товсті, мов кулі, слони, чоловічки з довгим волоссям та формули, яких Ярина на ходу не встигала прочитати.

Вона їхала й говорила з Пандемом — ця некваплива, мов рівнинна ріка, звична бесіда ніколи не припинялася.

Вона спитала, чи всі учні прийдуть сьогодні на заняття; виявилося, що Ірка-велика виїхала з батьками в Японію, просила пробачення за пропуск занять, передавала привіт. Ярина подумала, що й сама була б не проти куди-небудь з’їздити, але до виставки лишилося всього три тижні… Пандем сказав, що на виставку прийде сто дев’яносто шість душ; Ярина знала, що серед них не буде нікого випадкового, а тільки зацікавлені знавці й поціновувачі. Вона зіщулилась і подумала, що сьогодні треба остаточно відібрати роботи. У цей час спереду з’явилося роздоріжжя, і вона звично запитала Пандема, куди повернути, і він одразу порадив — праворуч…

— Жарко. Дощ уночі?..

«Обов’язково».

Вона їхала повз житлові будинки з навстіж розчиненими вікнами, з дверима без замків; підлітки, для яких будинки-шпаківні були вже не такі цікаві, читали, сидячи в шезлонгах чи валяючись на траві. На галявинці, обгородженій залізною сіткою, діди ганяли м’яча. Ярину обігнала бабуся років вісімдесяти на гірському велосипеді «Гриф».

На фасаді Дому творчості майоріла об’ємна кіноафіша: «Сьогодні на екранах «Полководець», повнометражний історичний фільм з ефектом присутності. Увага! Містить відверті сцени агресії. Діти до вісімнадцяти років на сеанс не допускаються». Ярина всміхнулася; афіша з м’язистим хлопцем нагадала їй рекламний щит десяти- чи дванадцятирічної давнини. Це ж подумати — в цілому місті не лишилося жодного рекламного щита… Якщо, звісно, не зважати на театральні та інші афіші…

Вона залишила велосипед коло входу, в нагромадженні інших велосипедів, великих і маленьких. У коридорах Дому творчості пахло потом і лаком, воском, глиною, димком плавленої каніфолі, фарбами і трохи — пилом. При вході в секцію скульптури стояли два керамічні солдатики завбільшки з людський — десятирічної людини — зріст.

Вони встали, коли вона зайшла — від п’яти років і до п’ятнадцяти, у спортивних костюмах, джинсах, гімнастичних трико, у новомодних світляних комбінезонах, які не намокають, не горять і не брудняться, і при цьому на дотик не відрізниш од тонкої замші. Перемащені глиною, з пластиліном у руках, жваві, швидкі, трошки вперті й цілковито безтурботні:

— Ярино Анатоліївно! А Гриць пацюка приніс, хоче ліпити з натури! Можна?

* * *

Валерія Каманська впоралася зі списком візитерів — Пелучетте Ґуставо, одинадцята тридцять.

— Добрий день, я Валерія… Сідайте, будь ласка!

Візитер скорився, і його лице опинилося майже на одному рівні з Лериним. Ґуставо Пелучетте був сухорлявий, смаглявий і трохи збентежений — його руки видавали хвилювання, тоді як очі — зелено-карі — здавалось, були цілком спокійні.

Можливо, він хвилюється, коли зустрічається з новими людьми, подумала Лера. А може, соромиться свого акценту…

І перейшла на італійську:

— Пробачте за певну нетактовність, але я питаю про це всіх нових студентів… Чому ви вирішили вивчати мови? Вас не влаштовує Пандем як перекладач?

Ґуставо всміхнувся, ніби її питання було кумедною провокацією:

— Мене цікавлять мої власні можливості… Напевно, всі нові студенти вам так відповідають?

— Не всі, — Лерка відвела очі. — А який у вас тест-коефіцієнт?

— Сім-ей.

— Добре! — здивувалася Лерка. — Просто надзвичайно!

— Можливо, тому, що в мене абсолютний слух, — винувато сказав Ґуставо. — Я музикант… можливо, тому.

Лера подумала, що візьме його до себе в клас. Уже після кількох занять з комп’ютером початківцеві потрібна активна мовна практика… Правда, у Лери таких практикантів уже чотирнадцять, забагато, та, можливо, кимось зі своїх можна буде пожертвувати? Луїза, наприклад, уже три місяці балакає з однією тільки Лерою, їй треба частіше міняти співрозмовників, нехай звикає до індивідуальних особливостей мови…

Вона міркувала про все це, складаючи для Густаво план занять; це було нелегко, бо всі дні й вечори в нього були зайняті, він грав у оркестрі, і в нього були сольні концерти, і йому треба багато репетирувати. Ні, сім’ї в нього немає; він оженився зеленим хлопчиськом і розвівся через півроку після весілля, відтоді минуло вже двадцять років…

— Так, авжеж, — сказала Лерка, відчуваючи, як радісне збудження її покидає. — Безперечно, ми зможемо змінювати розклад, підлаштовуючись під ваш графік… Іще, Ґуставо, — старайтесь висиплятися, для занять за оптимальною формулою це дуже важливо. Ходімо, я проведу вас у клас…

Вона посадовила його перед комп’ютером, пояснила завдання й пішла до себе. До наступного візитера лишалося ще п’ятнадцять хвилин, Лера сіла на диванчик у кутку й притисла до щік міцно стислі кулаки.

«Я ж просила мене не сватати! Я ж просила!»

«Бог з тобою, Леро, я тебе й не сватав. Він сам прийшов. Це чиста випадковість».

— Я запишу його в клас до Вероніки, — сказала вона вголос.

«Він тобі потрібний, Леро. А головне — ти йому дуже потрібна.

Серйозно».

— Я знаю, рано чи пізно ти мене вмовиш, — сказала вона приречено. — Але краще пізно, Пане. Краще — пізно.

Розділ десятий

Вивіски відійшли в минуле. Будинки контор, офісів, управлінь відійшли в минуле; одна велика лабораторія з безліччю підрозділів та філій — от на що це було схоже. Жодних проблем ні з устаткуванням, ні з реактивами, ні з інформацією. Жодних авторських прав — першовідкривач здобував славу, але не можливість привласнити досягнення. Галасливі кафе для працівників, тихі курилки; напівзнайомі студенти, що з’являлися нізвідки, що влаштовували у вільному кутку якісь дурнуваті експерименти й знову зникали — на місяць, на рік, щоб потім повернутися й спорудити на «підрослому» за цей час устаткуванні що-небудь пристойне. Це скільки ж дисерів вийшло б, іноді думав Кім.

Дехто роками не торкався до реактивів і не сідав за комп’ютер. Стежка до істини — правильна послідовність поставлених питань, казав Кімів колега, ледачий, самовдоволений, безмежно, як з’ясувалося, талановитий. День за днем він висиджував у кріслі-гойдалці, перериваючись, тільки щоб попоїсти й пробігтися босоніж по парку; мовчки, чутний тільки для Пандема, він вибудовував ланцюжки питань, одержував на них відповідь «так» або «ні», вибудовував нові ланцюжки — й іноді повідомляв результати, які майже завжди блискуче підтверджувались і здіймали в науковому світі хвилю резонансу заввишки з триповерховий будинок.

…Кім зійшов з паркової доріжки, вибрав галявинку з вигадливим поєднанням світла та тіні, ліг на спину, так що китички трав загойдалися перед очима, обрамляючи біло-блакитне небо. Заплющив очі, однак небо бачити не перестав: тепер форма хмар мінялася, перетворюючись на обриси континентів. Глобус, намальований прямо на Кімовій сітківці, повільно прокрутився — один повний оберт, доба.

«…межі можливого? Що тіло людини зміниться, ясно, по-моєму, уже тепер, але які межі цієї зміни? Люди-риби, що живуть у морі без акваланга, люди, вкриті вовною, живуть у льодах, а може, так — по суботах люди-риби, по неділях — люди-птахи, біологія, як я зрозумів, дозволяє…»

«Річ не в біології. Психологія повинна дозволити, Кіме. Ефект банана, що падає з дерева сам по собі… Яка, к чорту, творчість по щучому велінню?»

* * *

…Чи зміг би Кім так легко змиритися з новим світом, якби не світле Яринине переконання, що всі зміни — на краще?

Перший час після пришестя — майже три з половиною роки! — Кім невтомно об’їжджав навколишню місцевість і зустрічався з різними людьми. Вони були схожі на нього — вперті, не легковірні, звиклі у всіх ситуаціях покладатися на себе й тільки на себе; Кім знав, що їм потрібен, що працює провідником крізь тріщину у світобудові й робить цим добру справу, але до кінця кожної поїздки це знання тануло, мов грудочка масла.

Він повертався додому, Ярина заздалегідь знала, що він повертається, і виходила назустріч з маленьким Вітальком на руках. І тоді Кім помічав, що вона помолодшала, що вигляд у неї спокійний і щасливий, що вона його любить і його потребує, як і раніше, що син росте швидко, що він здоровий і спокійний, що Пандем увійшов у їхнє життя природно — і ця природність заворожувала Кіма, як цокання великого годинника, як вогонь у каміні, і він зігрівався й заспокоювався.

Потім часи змінилися — точніше, плавно перетекли в іншу стадію. Одного чудового дня виявилося, що Кімові нема чого їхати з дому, що його місію закінчено, а до старості ще далеко, і, отже, треба щось робити далі…

Він думав, що буде важко. Думав, що доведеться, як у страшному сні, повертатись до школярських, безпомічних, жалюгідних спроб «визубрити перед іспитом»; він узявся за діло з огидою — і майже зразу втягся, наче в захопливу гру.

Як у дитинстві, не треба було думати ні про що, крім навчання, але, на відміну від шкільного рабства, нинішні заняття приносили радість. Питання сипалися на голову впереміш з відповідями; Кім засинав з підручником і просинався з ним. Само собою вийшло, що з кількох можливих напрямків Кім обрав біоконструювання.

…Раптом закінчився вільний час. Кім легко розлучився з потребою щоденного сну — саме з ці роки методика «безсонних» тестувалася на добровольцях. Традиційний тиждень здався незручним — Кім склав власний розклад так, щоб за чотири дні «накривати» обрану тему, а п’ятий присвячувати цілком Ярині й Віталькові (потім, коли народився Романчик, розклад довелося переробити знову). Вони багато подорожували, обов’язково купалися взимку і влітку, і, пояснюючи Віталькові, як правильно пірнати, Кім думав, що, можливо, не варто аж так пнутися зі шкури, і добре було б перепочити й повалятися на надувному плоту десь серед теплого моря…

(Уже потім з’ясувалося, що «малий» навчився пірнати значно краще за самого Кіма й майже без його допомоги.)

Так вони жили рік за роком. Світ навколо мінявся з божевільною швидкістю, і кожна зміна вимагала Кімової участі, і Ярининої участі, й участі їхніх дітей — так принаймні здавалося. Кім узявся за перші самостійні експерименти, а паралельно читав лекції з біоконструювання майбутнім інженерам, льотчикам, океанологам, енергетикам, будівельникам та хімікам. Ярина вступила у всесвітній університет на спеціальність «моделювання інтер’єрів» й сама підготувала дизайн для підземної станції «Лісова-29». Крім того, вона, як і раніше, вела дитячу студію — не мережеву, а принципово «по-старому».

Якось (це було одразу після народження Романчика, два з гаком роки тому) вони разом морочились на кухні — набризкували на стіни спеціальне покриття, яке вдень збирало світло, а вночі віддавало, від чого всі предмети, вкриті «сонячною пінкою», здавалися зробленими з теплого світного бурштину. Залежно від товщини шару виходили різні відтінки, а майстерний (і наділений уявою) працівник міг малювати «пінкою» об’ємні візерунки; нове покриття миттю висихало, було приємне на дотик і ледь відчутно пахло — Кім не міг зрозуміти, що це за запах, але він не був неприємний, скоріше навпаки…

Віталькова «шумілка», вшита в іграшку-мавпочку, грала Вівальді.

Ярина, котра спочатку радилася з Кімом з приводу кожної дрібнички, раптом надовго замовкла, і Кім дуже скоро зрозумів, що мовчанка його обтяжує. Ярина всміхалася чи то музиці, чи то своїм думкам, але Кім бачив, як ледь помітно посмикуються її губи, і здогадався, що музика ні при чому.

— Яринко?

Вона здригнулася. Кімові здалося — тільки здалося! — що тінь невдоволення на секунду лягла на її лице, і «сонячний» його вираз змінився вже забутим «похмурим».

— Кіме? Ти мене кликав?

— Ну, так…

— Що? — запитала Ярина, приймаючи з лоба пасмо волосся.

Кім раптом зрозумів, що не знає, як відповісти.

— Просто, — сказав він, через силу всміхаючись. — Просто так.

— А-а, — сказала Ярина без цікавості. — Давай далі?..

…А тоді він ходив за Яриною, наче прив’язаний. Вона нервувалася. Вона варилася серед однокурсників, котрі, тільки недавно вбившись у пір’я, були вже хоч і молоденькою, проте дуже амбіційною богемою, в якій Кім сприймався чужинцем, з котрим незрозуміло було про що говорити.

Кім тоді тільки починав працювати в лікарні. Грошей не вистачало, сестра Лера вчилася, сестра Олександра вчилася теж, причому на руках у неї були маленький син і кульгавий безробітний чоловік Сашко. Щоб добути грошей, Кім підробляв на «швидкій»; у нього була «бойова подруга», з якою от уже кілька років його пов’язували нерівні, іноді теплі, іноді цинічні стосунки.

Уночі Кім возив інфарктників та інсультників, витягав живих людей із зім’ятих понівечених машин, зашивав рани, колов знеболювальне й судинорозширювальне, іноді розбороняв п’яні бійки.

Удень він працював у клініці, а ввечері водив Ярину в кіно. Вона нудьгувала.

Він намагався розповідати їй про свою роботу — тоді вона нервувалася. Білий халат лякав Ярину — вона жила, намагаючись вірити, що ні шприців, ні скальпелів на світі не існує.

Нарешті, вона почала його уникати.

Що їх пов’язувало? Що за дивна необхідність змушувала Кіма дзвонити їй і слухати Костикову брехню, що сестри, мовляв, немає вдома?

Якось він подзвонив їй уночі, годині о другій. Так вийшло, що вона перша — перелякана — схопила слухавку. Тоді він сказав, що здається й більше їй не докучатиме. І, не слухаючи відповіді, дав «відбій».

Бойова подруга не могла не помітити зміни в Кімовому настрої. Дивні їхні стосунки спершу різко потеплішали, а потім охололи миттю й безповоротно. Вони, як і раніше, працювали пліч-о-пліч, але майже не розмовляли й намагалися не дотикатися навіть краєчками одягу…

Минуло півроку. Якось уночі, поїхавши на виклик, Кім опинився в знайомому дворі з брудним палісадником, зі старою лавою, де він, провівши Ярину додому, зазвичай зупинявся покурити. Квартира, порога якої Кім ніколи досі не переступав, виявилася маленькою, тісною, пропахлою краплями від серця.

Він робив звичну роботу, не гаючи часу на розмови, не піднімаючи голови. Костя, Яринин брат, безглуздо бігав з кухні в кімнату й назад. Велика жінка в бежевій нічній сорочці, Яринина мати, дихала важко, з присвистом. Ярина в халатику стояла поруч з Кімом, він відчував її погляд на своєму лиці, але, займаючись справою, не надавав йому значення.

У госпіталізації потреби не було. Криз минув. Хвора задрімала; на кухні Кім детально пояснив Ярині, що робити й що сказати дільничному лікареві. Склав інструменти в сумку й попрощався; уже на порозі (сестра стукала каблуками на сходах поверхом нижче) Ярина раптом імпульсивно й міцно взяла його за руку.

Він подивився їй у вічі. Вона зніяковіла, але руки не випустила.

…На той час у неї був новий залицяльник — зібраний юнак з інституту міжнародних відносин, і Ярина, здається, була в нього закохана. На той час у Кіма з’явилася молоденька медсестра, наївна, весела й відчайдушна. Хірург і студентка жили паралельними життями, яким не судилося перетнутися: проте через довгий місяць він подзвонив їй, і виявилося, що вона чекала дзвінка.

Йому нікуди було її запросити — він жив тоді з батьками й сестрою Лерою; їй нікуди було запросити його — вона жила з матір’ю й братом.

Він завойовував її, як завойовують фортеці. Він щодня обчислював співвідношення ввічливості й теплоти в її телефонному «алло»; її подруги (та де там, просто приятельки) заздрили їй — або, можливо, просто розважалися, дзвонячи йому додому й гугнявими голосами повідомляючи про Ярину якусь гидоту.

Її мама хотіла бачити його своїм зятем, а тому проводила з дочкою серйозні розмови, і щоразу після цих бесід Ярина ховалася від Кіма, втягувалася, наче равлик, у себе, і тоді йому хотілося колишню пацієнтку (потенційну тещу) — придушити.

Чому люди не придумали способу подати себе одне одному в першу ж зустріч, розкриватися до кінця, щоб не залишалося нічого недоговореного? Імовірно, такі люди-віяла все-таки існують на світі, люди-павичі, чия сутність написана на розгорнутому хвості, люди, які сходяться просто й розходяться легко, носії єдиної на весь світ мови, які не ускладнюють собі життя перекладом з Ярининої на Кімову; іноді він страшенно шкодував, що не схожий на Олександру, свою глузливу сестру, котра якось обізвала його складний роман «гасовою оперою».

Він працював як кінь і втомлювався як собака.

Він намагався про неї не думати.

Він домагався її — і стримував себе, боячись злякати.

Вона все одно лякалася. Вони розходилися — на тиждень, потім він знову дзвонив.

І так усе це тяглося й рвалося, поки якось вона не зайшла до нього (батьки виїхали на дачу й Лерку взяли з собою), щоб повернути книгу, яку він упхнув їй «на почитати» ще місяць тому.

Він не зрозумів, що сталося. Навіть потім — набагато пізніше — вона не змогла йому пояснити, як це було. Вона подзвонила, він одімкнув двері. Сонце із західного вікна прострілювало передню й гріло праву щоку. Ярина ступнула вперед — і раптом її лице змінилося; так буває з людиною, яка щойно почула разючу новину. Вона дивилась на Кіма, мов дитина, що раптом побачила в тарілці з манною кашею яскравого метелика.

«Ти був якийсь, — говорила вона потім. — Якийсь… ну, не знаю. На тобі була смугаста футболка… Може, якийсь новий запах? Але я тоді вперше зрозуміла, що ти не просто хороший — ти свій, і мені захотілося до тебе торкнутися…»

Вони сиділи на кухні, їли вареники з картоплею (з пакета) й пили сухе кисле вино.

Ще через кілька місяців було їхнє весілля…

* * *

«…Для мене цей корабель — наче рука, простягнута в темряву. Я впевнений, що намацаю новий світ, придатний для життя. За першим кораблем піде другий, потім третій… Люди на борту не старішатимуть. Вони житимуть двісті, триста років… та скільки завгодно. Надсвітлові стрибки — у перспективі так…»

— Пан… скажи чесно. Перша експедиція справді служить справі пізнання — чи це психологічний фінт? Для тих, хто залишиться на Землі? Втілена перспектива? Чинник консолідації людства?

«Кіме, перший політ може не мати сенсу, але без нього не буде другого польоту. Людська особистість повинна розвиватися, інакше вона деградує. Однак людство як мегаособистість теж повинне розвиватися… Крім того — згадай, що я казав про безсмертя. Планетка не в змозі вмістити всі покоління…»

Над лежачим Кімом співали пташки. Вільшанка, знав він од Пандема. А звичайних синиць упізнав сам.

— …Скільки людей має бути на кораблі, щоб ти пішов за ними?

«Одного досить. Я живу в кожній людині. Один серед космосу — і я з ним…»

— А якщо на Землі залишиться одна людина, єдина — ти вцілієш?

«Так».

— А якщо нікого не буде? Жодної людини? Припустімо, що зв’язок, техніка, комп’ютерна мережа — все збереглося… Ти не створиш собі нового людства?

«Ні, Кіме. Якщо відрубати тобі руки й ноги, здерти шкіру, виколоти очі… ти все одно зможеш жити. Якийсь час. Я — ні. Світ, позбавлений людини, нецікавий для мене… Це не велика таємниця. Я знаю людей, які з докорами сумління, але з добрих намірів розчавили б людство, щоб дати йому другий шанс. Щоб життя й розум зародилися знову. І вони б це зробили, якби могли, запевняю тебе».

…Став охочий до спогадів, ніби старий дід.

Вони з Яриною одружились у вересні. Це було правильне, до оскоми традиційне весілля. З фатою, лялькою на машині, з усіма родичами, короваєм, шампанським і навіть з викраданням молодої; Ярина розповідала потім, як їй було смішно й ніяково, коли якісь Костикові друзі тягли її по сходах, наче колоду, — сопіли, кректали, весь час шпортались. Залишившись нарешті наодинці, молоде подружжя ніжно обнялося — й заснуло мов убите, так їх виснажив увесь цей довгий, безглуздий весільний ритуал…

На другий же день після весілля Кім зрозумів, що завоювання не закінчилось. Що він і досі дереться на фортечну стіну і що важка робота, до умов якої входить і смола, що її коли-не-коли виливають на голову, — що ця робота приносить радість.

Їхні перші роки були дуже гарні. Повертаючись додому після особливо важкого дня, Кім ще на подвір’ї, ще на сходовому майданчику одержував ніби ін’єкцію теплого веселого очікування і за секунду до того, як двері відчиняться, вже бував щасливий не різким святковим, а якимсь ніжним, по-хорошому буденним щастям.

Він пам’ятав, як відкривали перше Яринине професійне панно — у Палаці школярів. Як стягли тканину, представляючи кільком десяткам глядачів звичайну «шкільну» композицію — хлопчиків та дівчаток, які читають, танцюють, гуляють і малюють на асфальті; Кім бачив ці фігурки раніше, окремо — фрагменти кущів і дерев, хмар і черевиків, кісок, пензликів та облич. Зібрані докупи, вони не справили на нього враження: надто вже традиційна вийшла картинка. Ярина зиркнула на нього краєм ока й нічого не спитала. Її поздоровляли; у кабінеті директора накрито було невеликий фуршет. Ярина хмурнішала на очах і пішла з бенкету вже через півгодини. Усі образились.

Вони йшли пішки через парк, і велика білка — частково руда, частково сіра — перебігла їм дорогу чи то просто так, чи то сподіваючись корму. «Тобі не сподобалося», — сказала Ярина з викликом. «Я нічого в цьому не тямлю», — примирливо відгукнувся Кім. «Не тямиш, — підтвердила Ярина, — й ніколи не тямив». Кім промовчав, трохи ображений.

Цілий тиждень примара того злощасного панно стояла між ними. Цілий тиждень керамічні хлопчики й намальовані дівчатка з книжками, сурмами й повітряними зміями лізли в подружнє ліжко.

На сьомий день сварки Кім зайшов у Палац школярів. Прибиральниці поглядали на нього з підозрою; він піднявся на третій поверх, зупинився перед злощасним панно й дивився на нього хвилин, мабуть, сорок.

Він помітив, що погляд його, один раз упавши на одухотворене лице хлопчика з книгою, сам собою перепливає на синій трикутник неба за його спиною, і рухається далі, наче в кіно, відкриваючи нові «кадри». Застиглий фільм, от що ховалося в обпаленій глині; у кожного персонажа був власний характер, власне життя і власна логіка, ба більше — Кім, вдивляючись, упізнавав знайомі обличчя. А хлопчик з повітряним змієм, найдинамічніший, найтепліший персонаж Ярининого панно, був схожий на нього, на Кіма, і схожість здавалася такою очевидною, що дивувало, де були Кімові очі на тій «презентації»…

Він купив великий букет темно-червоних троянд. Він ще стояв на порозі, а вона вже все зрозуміла…

Вони жили тоді в маленькій квартирці на околиці міста, недалеко від клініки — і тепер, опиняючись у тих місцях (хоч за ці десять років усе змінилося майже до невпізнанності, їхнього колишнього будинку нема, на його місці зовсім інший, навкруги ж замість гаражів і стоянок ліси та парки, мимо проходить автострада), Кім відчував наче тінь тієї ніжності. Того колишнього чудового життя…

* * *

«…Жити громадами, замкнутими й розімкнутими, жити серед людей, чиї інтереси й цінності будуть схожі на їхні власні. «Вертикальні» суспільства поруч з «горизонтальними». Традиційні й експериментальні. Проміскуїтет і патріархальна родина — обирай відповідно до схильностей та темпераменту. Незалежність? Будь ласка. Змагання, боротьба за місце в ієрархії? Скільки завгодно. Людина не зобов’язана жити там, де народилася, і так, як жили її батьки. Спільнота — наче тропічний ліс, де для найрізніших видів знаходяться екологічні ніші… Душевна екологія, соціальна екологія — і от коли баланс почне підтримуватися без прямого мого втручання, я вважатиму, що можна переходити на наступний щабель…»

* * *

…А, власне, що змінилося?

Вони бачилися щодня. Ярина завжди знала, коли він повернеться, й виходила назустріч; якщо діти були вдома — вибігали й вони.

Вона давно забула, що таке депресія. Жвава, з сяючими очима, з рудуватою косою, наче в дівчинки, вона здавалася студенткою, що втекла з лекції на побачення:

— Кімчику! Здрастуй!

Вона виставляла на стіл його улюблену їжу в натурпластових тарілках — синтезовану (але Кім тепер і не зміг би їсти натуральну — і близько не те), сідала поруч і слухала новини. Розповідала, як справи на роботі і які успіхи в дітей; хіба не така має бути ідеальна сім’я?

Вона сиділа за столом навпроти, або на підлозі, склавши по-турецьки ноги, або в кріслі, якщо взимку; вона говорила з Кімом — і одночасно з кимось іще. Кім бачив це в її неуважних очах.

Він дуже довго не надавав цьому значення. Тільки коли вона почала обривати фразу посередині, прислухатися до внутрішнього голосу, сміятися не до ладу, забувати, про що говорили, — тоді Кім спробував обуритися:

— Яринко, в тебе ж був цілий день, щоб набазікатися з Паном! Я ж не чую, про що ви говорите!

«Вибач».

— Вибач, — сказали вони майже одночасно.

«Це Яринчина шкідлива звичка, я в таких випадках можу транслювати на тебе, щоб ти чув…»

— Ні, — відмовився Кім. — Поговорити втрьох ми встигнемо… Усе-таки це моя жінка, а не твоя!

Усі засміялися з його вдалого жарту.

Раніше, коли Ярина була обтяжена чимось або налякана, Кім єдиний умів правильно її втішити. Він знав її — розумів — як ніхто на світі. Напевно, тільки за такої умови людей, які живуть разом, можна назвати сім’єю; всі інші випадки (серед яких і жагуче кохання), в яких ця умова не виконується, то не що інше, як модель будиночка з піску. Ярина знала, що Кім розуміє її краще за всіх на світі. І Кім знав. І це знання давало йому привід навіть для гордості…

Тепер Ярина ніколи — або майже ніколи — не сумувала й не лякалася, а якщо їй траплялося бувати в мінорному, «похмурому» настрої, то вона спішила не до Кіма, а від нього. «Не хочу, щоб ти бачив мою кислу мармизу», — казала вона, сідала на велосипед і зникала до пізнього вечора, а повернувшись, була вже жвава й безтурботна, як завжди.

Вони майже ніколи не говорили про важливе. Тобто вони говорили — про важливе для людства, про космічну програму, наприклад. І про важливе для дітей — відправити їх улітку в африканський заповідник чи в скандинавський аквапарк. Але про те важливе, котре рідко потребує слів, вони не тільки не говорили, а навіть і не мовчали.

Єдиними хвилинами їхнього безумовного й повного єднання залишалися хвилини близькості. Вони любили одне одного часто, незважаючи на роботу, навчання та втому, — і палко, незважаючи на спокій щоденних їхніх стосунків. Обоє були здорові, як буйвіл та буйволиця, плоть вимагала свого, вони затівали любовні ігри в ліжку, на травичці, в басейні, в лісі, і, притискаючи до себе гарячу й щасливу дружину, Кім насолоджувався почуттям власника. Вона була його. Беззастережно. І так було, поки в один такий момент Кім не побачив в її очах тінь іншої розмови.

Вона розмовляла з Пандемом!..

Ярина не розуміла, що сталося. Плакала — вперше за багато років. Кім соромився сам себе — своєї реакції, самця в собі. Пандем реанімував його — і, зрозуміло, знаходив єдино правильні слова, які Кім міг би сказати сам собі, якби в цей момент був хоч трошки холоднокровніший.

Вони довго говорили — утрьох. Ярина не могла зрозуміти, чому її розмови з Пандемом ображають Кіма. «Та це ж усе одно що думки, — доводила вона. — Я ж не можу не мислити, Кімчику, ти сам подумай!»

Він не міг їй пояснити. Либонь, уперше в житті.

* * *

«Мені б якнайменше хотілося влаштовувати на землі рай для симбіонтів. Тому я консервативний, Кіме. Я показую шляхи, я дарую технології, але все, що є в цьому світі доброго, має бути створено або природою, або людиною. Ті галузі фізики, які нині ледь відбрунькувалися, через тридцять років розів’ються в самостійні науки… Ти не уявляєш, Кіме, скільки сюрпризів чекає людство на цьому шляху, скільки кролів вискочить з кошика і на що буде схоже людське місто, наприклад, через двісті років… Соціум як збалансована система, що працює сама собою, за мінімальної моєї участі, — це вже не майбутнє. Це сьогодення, Кіме, сьогодення-штрих. А майбутнє… Я припускаю кілька послідовних стрибків, з яких перший — скасування потреби смерті, а останній з видимих — перехід людства в іншу форму існування».

— Тобто кожний з нас буде схожий на тебе?

«До моменту, коли Сонце перестане обслуговувати білкове життя в його теперішньому вигляді, ми з тобою будемо всього-на-всього поглядами, кинутими кимось через Всесвіт… Красиво, еге ж?»

Розділ одинадцятий

Олександр Таміленко-старший усе життя перебував у стані війни.

У школі він воював з учителями й однокласниками; знаходив і втрачав союзників, перемагав і зазнавав поразок, відстоював справедливість або чиюсь гідність, або право на помилку, або взагалі нічого не відстоював, а просто ніс славний тягар війни одного з усіма, оскільки був бійцем й іншого життя не мислив.

Удома Сашко воював з рідним батьком, людиною твердою і владною. Син ішов (і його виганяли) з дому, пиячив у підворіттях, крав сигарети, оженився в сімнадцять років усупереч волі батьків — і прослизнув повз широко розчинені двері університету прямо у вузькі ворітця військового училища. Там він майже ні з ким не встиг повоювати: складний перелом стегна закрив для нього офіцерську кар’єру, і, вийшовши зі шпиталю, він якийсь час не знав, що робити й де себе подіти.

Сашкова жінка, Олександра, навчалася в той час на журфаці і, як людина яскрава й товариська, мала численні знайомства в білябогемних колах. Сашко, котрий зроду не слухався нічиїх порад, цього разу дозволив жінці влаштувати себе на роботу — асистентом режисера в програмі новин на зубожілому маленькому каналі. Рік чи два минули так-сяк, Сашко вступив — заочно — на режисуру, посварився з керівником курсу й покинув, і вступив знову, уже до іншого керівника… А ще потім у нього виявився талант.

Через кілька років Сашко був уже власником приватної студії, програми його трималися на вершинах рейтингів — можливо, саме тому, що були продовженням вічної Сашкової війни з дурнями, обивателями, брехунами, ханжами та лицемірами, війни, що знайшла нарешті гідне поле для баталій.

Кримінальна хроніка, політичні скандали, розслідування й викриття були підняті Сашком до рангу високого мистецтва. Двічі чи тричі йому вдавалося врятувати безневинних людей від тривалих термінів ув’язнення і один раз — від неминучої страти. На його рахунку було три відвернуті замахи, два скасовані заповіти, сімнадцять переглянутих кримінальних справ і незліченна кількість знятих чиновників. У нього були вороги — смертельні, запеклі, тобто саме такі, про яких Сашко завжди мріяв.

Сашкова кар’єра — і Сашкова війна — були в розпалі, коли прийшов Пандем.

* * *

Автостраду запустили три роки тому. Відтоді стара дорога, що проходила за тридцять метрів од будинку, розтріскалась і майже вся поросла травою. Дивлячись на маленьку берізку, що пробилася крізь уламки асфальту прямо на осьовій, Сашко раптом уявив, скільки по всій планеті зарослих трас, занедбаних шахт, зупинених електростанцій. Електрикою користуються тільки найбільші консерватори — для них Пандем тримає електрику. Будь ласка, мовляв, не шкода… Свині здичавіли й бродять зграями в заново розрослих лісах. Скажи дитині, що ще вісім років тому м’ясо добували з живих звірів, — не повірить, а повірить — влаштує істерику…

Десять років тому він не міг собі уявити — та й ніхто не міг! — як зміниться світ. І от він змінився — крок за кроком, так м’яко, що люди не помітили межі між своїм світом і чужим.

І в Сашка була легка безшумна «їздилка». Просто тому, що це було дешевше.

(З другого боку, яка Пандемові різниця — дешевше, дорожче? Він може створювати їжу просто в холодильнику, а пальне — просто в баку… чи в місці, яке заміняє «їздилкам» бак. І рано чи пізно він так і робитиме — коли всі наші спроби зімітувати так звану економіку висохнуть самі по собі — од лінощів, од безсилля, відповідно до звичайного ходу речей. Якщо пташка літає на новолеті — крила потроху атрофуються…)

У дворі монтувальники в яскраво-зелених комбінезонах розвішували світильники — просто на стовбурах підрослих за десять років дерев. (Сашко пам’ятав — це була одна з перших Пандемових вигадок, коли всі — чи майже всі — мешканці сусідніх будинків кинулись облаштовувати собі довколишній простір. Коли вони, мов п’яні, співали, браталися, танцювали; усі позбулися страху немочі та смерті, в усіх назавжди вилікувалися хронічні болячки, короткозорі забули про окуляри, гладкі розпрощалися з животами, і навіть найнекрасивіші, заморені життям жінки здавалися свіжими, молодими й привабливими. Зовсім незнайомі хлопці підвозили саджанці на вантажівках; двори навколо незабаром зазеленіли, у кронах завелися птахи, діти ціле літо бігали босоніж, не боячись напоротися на цвях чи скалку…)

Автострада була зеленувата, пружна на дотик і приємна для очей. Сашко не захотів вмикати автопілот; дорога його заспокоювала, допомагала думати.

Що Шурко врешті-решт ожениться на тій Віці — можна було чекати. Уже скоро рік вони жили як подружжя, думка батьків їх не цікавила, а Пандем їхній намір схвалював… Господи! Та з тієї самої миті, як Шурко вперше почув Пандема — на тому пам’ятному родинному чаюванні… З тієї самої миті Шурко був відданий Пандемові, мов цуцик. Щоразу, як Сашко, повертаючись увечері додому, бачив увічливі Шуркові очі й чув звичне «Як справи, як робота», — щоразу він не міг позбутися думки, що це Пандем порадив Шуркові тактовно поцікавитись батьковим життям…

Ні, Шурко його любив — трохи з ніг не збивав, кидаючись на шию, коли Сашко повертався зі своїх вічних відряджень. Шурко його любив, проте авторитетом для нього був насамперед Пандем; Пандем запросто міг би зробити так, щоб Шурко забув батька, матір, кого завгодно й що завгодно… Правду кажучи, Пандем ніколи не говорив Шуркові нічого такого, що могло б його настроїти проти батька. Ніколи, Сашко знав точно; він повертався з лабораторій, де такі ж, як він, уперті люди вдень і вночі шукали для людства ліків. Ліків од Пандема. Він організував «слідчу групу» — з колишніх військовиків, мужніх інженерів, небоязких учених. Він вивчав хімію, фізику й біологію — у його віці, ще й з нуля! Він об’їздив цілий світ; він стільки часу змарнував, він шукав не там, де треба, він бився головою об кам’яну стіну, а треба було рити підкоп… Він забув про своє телебачення, він не знімав сюжетів, хоч це було найкраще, що він умів!

Автострада вела крізь крони, то здіймаючись над містом, то опускаючись ледь чи не до землі. Висотних будинків майже не лишилося; місто тяглося на сотні кілометрів, так само зелене, з садками на дахах, з ажурними конструкціями «другого поверху», з вежами-входами на поверхи підземні. Обриси листя, тіні стовбурів, лісове повітря, тиша, пташиний спів.

Велике європейське місто.

…Отже, він повертався з відряджень і бачив, що Пандем не чіпав його сина. Хоч міг би відняти; він зітхав з полегшенням, і він був розчарований. Бо це означало: його зусилля й досі марні. Він б’ється головою об камінь, а Пандем не боїться його ні краплі.

Пандемів голос звучав у шахтах і в стратосфері, від нього не можна було відгородитися ні шарами свинцю, ні магнітними полями, ні базальтовою товщею гір. Сміливі люди експериментували з власним мозком — Пандем дозволяв ці експерименти, і відкрито говорив, що дозволяє, і після чергового їхнього провалу відновлював «усе, як було». Для досліджень мозку їхній досвід мав колосальні результати, для дослідження Пандема — жодних, нуль. Пандем був над мозком, поза ним; Сашко витратив роки на те, щоб вирахувати — знайти, дізнатися, здогадатися — матеріальний носій Пандема на землі. Нервовий центр. Випромінювач.

Не знайшов і навіть не наблизився до розгадки.

І тільки тепер — через роки — він вийшов на свій справжній шлях. Чомусь прості відповіді, природні, вимагають так багато часу, щоб їх знайти…

Уже два роки він знімав програми про Пандема. Шукав сюжети, брав інтерв’ю і все надіявся — надіявся! — що Пандем спробує хоч якось його залякати, або домовитися з ним, або ще щось — і це буде знак, що в стіні з’явилася тріщина…

Він був, напевно, щасливий. Тому що вперше в житті — уперше за всю історію його війни — у нього з’явився такий сильний, такий ненависний ворог.

Так, на боці Пандема був світ без хвороб і без передчасної смерті, без війни за нафту, за територію, без війни за інтерес і війни за мир. Без дітей з опухлими животами, без риб, що пливуть животами вгору по чорних смердючих річках; у цьому світі трагедіями ставали якісь дрібнички типу душевних невдач та творчих провалів. Тут навіть боєнь не було, бо м’ясо вирощували в синтезаторах — без мозку, без нервів, без очей, без потреби паруватися й родити дитинчат; це було етично стерильне м’ясо. І що вагоміші були для людства Пандемові благодіяння, то гостріше Сашко усвідомлював, яку він становить небезпеку.

Звідки Пандем? Навіщо Пандем? Чого хоче? Де міститься? Ні в кого не було відповідей — якщо не брати до уваги, звісно, фантазій, припущень і спекуляцій. Навіть Кім… Утім, що Кім — недоучка, доморослий філософ. Навіть значні науковці, яких Сашко зумів затягти у свою «слідчу групу», — навіть вони оперували гіпотезами середньої правдоподібності, неясними здогадами, і все. Людством керував невідомо хто з невідомо якою метою, а людство раділо, що йому нарешті можна пожити безтурботно, на травичці, сито й під доглядом, як у дитячому садку. Або у всесвітньому інтернаті для розумових інвалідів…

Маленький будиночок у віддаленому селі дістався Сашкові за безцінь. Він купив його в перші роки після воцаріння Пандема; село Теремки, колись виснажено-тихе, в ті роки нагадувало липневий вулик.

Усім чогось хотілося, самогон не п’янив, життю настав кінець, життя нарешті починалося, дехто не помітив жодних змін, дехто готовий був негайно летіти на Марс. Молоді кинулись хто куди — у моряки, в будівельники, в астрономи; старі вперше за багато років скуштували життя без болю в попереку, без катаракти на очах та покручених суглобів, і, просвітлені, з новою втіхою зарилися в городи, і навіть ті чотири бабусі, які замкнулись у церкві й відмовлялися виходити назовні, — навіть вони згодом заспокоїлись і повернулися до господарства, яке було метою їхнього життя…

Хатинка на околиці два роки стояла без хазяїв, дах протікав, усередині пахло цвіллю, поблизу не було не тільки автостради, але й більш-менш пристойної дороги — Сашка це влаштовувало цілком. Йому потрібно було потаємне, сховане від цікавих очей місце — сховане від людей, звісно. Не від Пандема.

Хатка була цегляна, і в хатці була груба. Потенційні дрова масово росли навколо, в сараї був запас вугілля, а в таємному льоху зберігалися потрібні речі: лопати й сокири, гасові лампи, арсенал холодної зброї — і вогнепальної теж (Сашко не відкидав можливості, що рано чи пізно вона знову «заговорить»), Сашко ніяких можливостей не відкидав. У нього були жінка й син, два племінники, батько й мати, свекор і свекруха, та й за Олександрину сестру, Лерку, хтось мусив думати.

Він був не з тих, хто залишає в норі тільки один вихід. Звісно, ймовірність того, що Пандема вдасться сколупнути — або що він здохне сам так само зненацька, як і з’явився, — ймовірність цього мізерно мала, проте Сашко вирішив, що треба облаштувати собі самостійне житло. Місце, де можна вижити й прогодуватися без додаткового джерела енергії.

«І чого ти вирішив, що я збираюся здихати?»

Тепер автострада проходила за два кілометри від Сашкового прихистку. Глушина перетворювалася на передмістя; «їздилка» зійшла з пружного зеленого покриття й шурхнула по асфальтованій сільській дорозі.

— Питання тільки часу, — сказав Сашко, тримаючи кермо однією рукою.

«Ти не можеш пояснити, чому світ, у якому є я, тебе не влаштовує. Ти не можеш цього пояснити ні мені, ні людям…»

Сашко подумав, що людям зручно жити в чиїйсь кишені. Що на всю цю величезну жуйну череду є жменька тих, хто з Пандемом не змириться ніколи. І що Пандем це знає.

Раніше він намагався сперечатися з Пандемом… Суперечка з Пандемом — гра в одні ворота. Нема глядачів, до яких можна апелювати, заради яких можна влаштовувати «кориду». Це був один з перших його проектів — викликати Пандема на свого роду телеміст, нехай він буде на екрані, нехай частина глядачів сидить у студії, а частина — вдома, перед телевізорами…

Пандем сказав тоді: я говорю з кожним окремо. Навіщо мені світитися на великому екрані, якщо я й так у кожному з вас? Тоді Сашко зробив сюжет, у якому намагався підловити Пандема на протиріччях, на неправді; він опитав сотні людей…

Якби Пандем знищив запис! Це була Сашкова потаємна мрія. Це був би знак, перший знак того, що чудовисько вразливе. Проте — програму змонтували, мільйони людей її подивилися… Ну то й що?

Хатка стояла від села віддалеки.

Сашко вийшов, щоб розкрити ворота. Завів «їздилку» у двір (гаража не було, колишні мешканці халупки з машин визнавали тільки трактор). Перед будинком було «зразкове» господарство — довгі грядки овочів, яким довелося притерпітися до неминучих бур’янів; Сашко, хоч і виріс у кам’яному мішку й ненавидів запах городу, садив їх щороку — на насіння, на розсаду, на розвід. Щоб було.

Він протопив грубу — це був єдиний процес у його «дачному» господарстві, від якого він відчував хоч якусь утіху. Вийняв з багажника комп’ютер, сів на призьбі, поклав машинку на коліна.

їхня розмова з Пандемом тривала багато років. Хтось придумує собі «молитовні» та «альтанки», щоб розмовляти з Пандемом без перешкод і втручань, — Сашко завжди в’їдливо знущався з таких людей. А сам (і це склалось якось непомітно, само собою) приїжджав у свій прихисток, у шматочок світу-без-Пандема саме тоді, коли треба було серйозно попрацювати, поміркувати… Або поговорити з ворогом.

Монітор освітився, проте замість запрошення до роботи Сашко побачив Пандема. Той дивився, ледь усміхаючись, як дорослий на дитину. Ні — як дорослий на підлітка, вічного бунтаря, котрий через рік-два переросте…

— Поздоровляю, — сказав Пандем. — На твоєму місці я б трохи більше переживав за щастя єдиного сина.

— Заткнись, — Сашко підняв очі. За маленьким садком з трьох неплодоносних яблунь сідало сонце. Згори захід був притиснутий, наче кришкою, щільною сірою хмарою, і щілина між краєм хмари та обрієм світилася, мов ясна лампа в кінці похмурого коридору.

— Усе це створив не ти, — сказав Сашко. — Не хазяїн будинку й не будівельник, а тарган, що завівся в щілині… Зникни і дай мені працювати.

Пандем усміхнувся ширше — і зник, поступаючись місцем картинці робочого стола; Сашко розкрив каталог з сюжетами, позначений «211», і вже через хвилину забув про красу заходу.

— …Так, це моє священне право, — говорив, привітно дивлячись з екрана, інтелігентний хлопець років двадцяти. — Я не розумію, з якого дива мені дивитися це нудне кіно ще шістдесят років… Це в найкращому разі! Або й сімдесят! Чорт, мені не треба ніякої евтаназії, я хочу спокійно політати з даху! Ніхто не відповідає за мене, я повнолітній, якого чорта це падло мною попихає?!

— Коли ви вирішили звести рахунки з життям? — запитав закадровий Сашків голос.

— Рік тому, — хлопець зітхнув. — Правда, думки були раніше… Змалку. Мені нудно жити, розумієте? Мені ліньки щоранку прокидатись, я хочу відпочити, врешті-решт…

— Може, ви пережили особисту трагедію?

Хлопець махнув рукою:

— Та ні, то давні справи… Чесно, не варто про це. Мільйони бабів щодня обманюють мільйони мужиків… Вони ж у конкурентній боротьбі одна з одною, як у джунглях, їм треба похвалятися лахами, чоловіками, дітьми… Я не про це. Чого мені не можна вмерти? Якщо це стосується мене, тільки мене, якщо це нікого більше не зачіпає?

Камера від’їхала назад, поруч з хлопцем виявився Сашко; обернувшись до глядачів, він повільно зняв темні окуляри, подивився прямо в камеру — пильно й трохи втомлено:

— Тепер ви можете поставити це питання Пандему. Кожний з вас може запитати — чому Данилові не можна піти з життя, якщо це тільки його справа. Тільки його, дорослої дієздатної людини. Ми чекаємо ваших дзвінків — що відповів вам Пандем? Що ви самі думаєте з цього приводу?

Сашко натиснув на «стоп». Запис був дворічної давності; далі справді були дзвінки, якась жінка питала, чи є в Данила родичі, де його батьки, де його друзі… Проте Сашко серйозно готував програму — з кількох самогубців-невдах обрав Данила саме тому, що батьки його вмерли, близьких родичів не було та й друзів не передбачалося. Якась дівчина обізвала Данила козлом, інфантилом і бездарністю. Якийсь дід радив хлопцеві жити далі, а там, хтозна, може, й смак до життя прокинеться; серед цих прісних дзвінків — полови й тирси — іноді проблискувала подоба інтелекту: хтось вимовив слово «незворотність», хтось міркував про сакральну сутність життя, про абсолютні вартості, які скріплюють суспільство, і що суспільні вартості завжди стоять вище за особисті, і так далі, тра-ля-ля.

Для нової програми потрібен тільки початок. Перші кілька питань, і оце: «Так, це моє священне право… Я не розумію, з якого дива мені дивитися це нудне кіно ще шістдесят років… Це в найкращому разі! Або й сімдесят! Чорт, мені не треба ніякої евтаназії, я хочу спокійно політати з даху! Ніхто не відповідає за мене, я повнолітній, якого чорта це падло мною попихає?!»

Тут буде перебивка… І новий матеріал. Позавчорашній.

Данило — він завів бороду й здавався старшим за свої роки — вигляд мав зніяковілий і невпевнений; складалося враження, що Сашків візит з камерою (а знімальна група підловила хлопця прямо біля інституту екосистем, де Данило, за агентурними даними, вчився вже рік) став для нього подією якщо не ганебною, то принаймні небажаною.

— Ні, — говорив він, ховаючи очі. — Тепер я не хочу… Я не хочу говорити про це. Була якась дурість, сам не розумію. Ні, я не хочу про це говорити, я живу, мені подобається жити… От і все, мені треба йти!

І, буквально відіпхнувши Сашка, Данило йде геть, і камера проводжає його до самих дверей інституту.

Сашко обертається до глядачів. Губи його щільно стиснуті.

— Це називається модифікація поведінки, — м’яко говорить Сашко, дивлячись камері в зіницю, глядачам у вічі. — Його спокійна, вистраждана позиція тепер здається йому маренням, а будь-яка розмова на «цю» тему викликає тривогу й сором. Пандем модифікував Данила Алефа, зазирніть усередину себе й спитайте — себе, Пандема — чи не сталося подібного з вами? Чи не маріонетка ви на Пандемових ниточках?

Тоді, стоячи перед камерою і ловлячи на собі здивовані погляди студентів, що проходили мимо, Сашко чекав — усіма тельбухами, — що Пандем хоч би обуриться. Подасть хоч знак. Натякне хоч би на неетичність програми стосовно Данила… Нічого подібного не сталося.

Він просто добре собою володіє, подумав Сашко тепер, тулячись спиною до цегляної стіни свого прихистку. Навіть якщо я випадково влучу в ціль — він не дасть знаку. Господи, не важливо, чи було цього дурня Данила справді модифіковано; важливо, щоб у це повірили. Нехай перестануть вірити Пандемові. Нехай усі захочуть… захочуть бути людьми… з правом убивати падлюк і вбиватися самим…

Убивати падлюк. Що ж, сюжет із самогубцем вийшов аморфний, його можна пустити як додаток… А от основний сюжет — про родичів тих п’ятьох загиблих таксистів і про бандита, що повернувся з в’язниці. Фотографії — дуже гарні, моторошні фотографії, які дивом удалося добути в архіві… Суд… Вирок… І — ось він, красень, іде собі по вулиці, здається, веселий… Несе яблучка в сумці, не бачить камери… Знову фотографії… Давні знімки — молоді хлопці обіймають дружин, усміхаються… Знову відрізані голови на оперативних знімках… Обличчя дітей… А оце добре. Добре, хай йому чорт.

Сашко вийняв пачку сигарет. Він покинув курити за рік до пришестя Пандема, а потім знову закурив — на зло, але хіба можна порівнювати той ефект, який мали на нього сигарети колись, з цим дитячим димком, що з Пандемової волі доводилося висмоктувати з найміцніших цигарок?!

«Не бреши. Смак такий самий».

Сашко гмикнув.

«Як думаєш, що відчують діти загиблих, коли побачать твою… творчість?»

Сашко завмер. Дістав? Не дістав? Невже таки зачепив?

«Знаєш, на кого ти схожий? На городника, який ганяє з грядки пташок, топчучись по паростках. Тобі геть не хочеться подумати про цих людей?»

Усі-пусі…

— Цього мужика треба вбити, Пане. Його треба вбити. Дозволь мені це зробити — або зроби сам.

«Що, мертвий він краще усвідомить свою провину?»

— Мені нема діла до його провини. Він убивав заради грошей і задоволення. Він має бути мертвий, у крайньому разі — сидіти на каторзі… так, він повинен сидіти, або ти, Пане — його спільник. Я так і прокоментую в програмі. Чекай.

«Чому ти вирішив, що його не покарано?»

— Тому, що він живий і на волі.

«Хочеш експеримент?»

Щось новеньке. Щось аж таке новеньке, що від передчуття холоне кров. Невже все-таки?.. Уперше за стільки років — він дістав Пандема?

«З твоєї згоди… Лягай спати — у сні побачиш сюжет про цього екс-бандита. Тільки між нами. Добре?»

Розділ дванадцятий

Дарина Микитівна Олененко поверталася додому від дев’яностоп’ятирічної родички. Машина йшла на автопілоті, Дарина сиділа, притулившись потилицею до високої спинки водійського крісла, і дивилась на розсипи вогнів, які проявлялися то праворуч од траси, то ліворуч, то внизу, то вгорі.

Колись вони відвідували Світлану Титівну по черзі — Дарина, її чоловік Костя, іноді Костикова сестра Ярина з чоловіком Кімом Каманським; тепер Костя був надто зайнятий, Ярина була занадто зайнята, про її чоловіка Кіма взагалі не було мови, і єдиною людиною, не обтяженою ні надмірною роботою, ні напруженим навчанням, виявилася Дарина.

Даринина бабуся померла давно, ще до появи Пандема; Світлана Титівна була тіткою покійної бабусі. їй пощастило пережити небогу майже на двадцять років: тепер вона потроху старіла, поринала в спогади, переходила в кращий світ, залишаючи в цьому світі гаснуче тіло. Пандем був її найкращим другом і співрозмовником, однак Дарина вважала, що не відвідувати старої родички не можна. Двічі на тиждень, хоч би там що.

Дорога забирала майже півдня. Світлана Титівна відмовлялася переїхати з будинку, в якому прожила життя, і Пандем вважав, що вона має на це право. Колись, ще як родичку відвідували по черзі, усе було не так складно. А тепер Дарина відчувала, що втомлюється.

«Поспи в машині».

Дарина заперечливо похитала головою. Краще дотерпіти до дому й одразу лягти в ліжко.

Як там Іванка? Уже лягла чи ні? Чи ще не повернулася додому? Самостійна особа у свої одинадцять років, вони всі тепер такі самостійні… «Мамо, ну чого ти переживаєш? Що зі мною станеться? Це раніше у вас були всякі жахи із застудженими дітьми, які тонули, коли їх задавила машина. Уроки зробила, не турбуйся. Так, ми з хлопцями граємось у війни… З ким? Та яка тобі різниця, ти їх усе одно не знаєш… Познайомити? Ти що, гратимеш з ними у війнушки?!»

— Пандеме! Вона спить?

«Укладається».

— Що значить укладається? Зуби чистить?

«Знімає черевики в передній».

— Та котра вже година?! Чого ти її раніше не відіслав додому?

«Завтра неділя. Вона вранці виспиться».

— Ти їй потураєш!

«Не злись».

…Іванка сміялася; Дарина всміхалась у відповідь, почуваючись ні в сих ні в тих. Вона мати. Вона хороша мати. Це її рідна дитина. Єдина, між іншим.

Її уявлення про те, що таке «хороша мати», багато років сиділо на ній, як скафандр. Костя знав, що вона хороша мати. Усі родичі знали, що вона хороша мати. Ще до Іванчиного народження вона читала книжки, які вчили її бути Хорошою Матір’ю, і кожен куточок її чисто прибраного, затишного, пристосованого для життя дому знав, що вона — Мати. Хазяйка. Дружина.

Вона знає свій обов’язок — перед дитиною, перед чоловіком, перед Світланою Титівною. Нехай стара витає у своїх хмарах — Дарина буде її провідувати двічі на тиждень. Буде привозити гостинці, розпитувати про самопочуття, розповідатиме новини…

Утома. Боже, як вона втомилася. Костя зі своїми відрядженнями… Йому все одно, йому завжди на все наплювати… Іванка, яка не бажає нікого слухатися… Точніше, слухається тільки Пандема… І ще Світлана Титівна, скоріше 6 вона вже вмерла, клятий тягар…

Дарина здригнулася й розплющила очі. Машина йшла рівно, наче по воді, вогнів навколо стало більше — наближався центр.

Про що вона оце щойно подумала?! Вона подумала — добре було б, якби Світлана Титівна…

Господи! Та вона ж, Дарина — порядна людина! Як вона могла…

Аби ніхто не чув. Мало що стукне в голову втомленій жінці. Подумала й забула, вона ж єдина не покинула бабусю, провідує її двічі на тиждень, хоч дорога в один кінець забирає майже півдня…

Вона ляснула по панелі, наказуючи машині зупинитись коло узбіччя. Біг вогників сповільнився; швидкість стікала з краплиноподібного пластикового автомобіля, і тільки тепер Дарина усвідомила, яка вона була, ця скажена швидкість.

Вона вийшла, не причиняючи за собою дверцят. Під ногами була трава, кручені, слабко підсвічені східці вели вниз, з автостради; Дарина сіла на сходинку й обхопила голову руками.

Вона побажала їй смерті!

І Пандем її чув.

Що, що Пандем тепер про неї подумає?! Вона ж сама від себе не сподівалася… Чи міг він сподіватися від неї… Ганьба, жах…

«Дариночко, що з тобою? Це всього-на-всього дурна думка, з’явилася й зникла, ніби й не було…»

Він її ще й заспокоює.

Лицемір.

* * *

Іванка Олененко гралася з хлопцями у «Фортеці й замки». Зараз вони з Симоном лежали в траві, бажаючи сплющитись, як коржі, а поруч нишпорили з ліхтарями брати Михайлюки.

Симона вони не знайдуть. Симон зливається з ніччю і навмисне нап’яв чорні окуляри, щоб блиск білків — а білі в нього тільки білки й зуби — його не видав. Крім того, Симон, на відміну від Іванки, вміє пересуватися безшумно, в його роду цілі покоління мисливців, удвоє ганебніше програвати, маючи в команді Симона…

Іванка повернула голову. Симон дивився на неї — принаймні вона вгадувала його погляд з-під чорних скелець; вона повела очима, показуючи в бік братів Михайлюків. Він кивнув — вона знов-таки радше здогадалася про це, ніж побачила.

— …Стій! Стій, кому кажуть!

У якусь мить їй раптом стало по-справжньому страшно. Жах переслідуваного, якому на п’яти наступають переслідувачі. Щось первісне, що засіло в генах: тікай! Тікай!..

…А потім вони всі разом — «друзі» й «вороги» — сиділи колом на балконі замку, курили, хлопці пили пиво, і їм здавалося, що вони п’яніють. У центрі кола горів світильник на сталевій тринозі; Симона переповнювала радість, радість розпирала його, як тепле повітря розпирає шовкові боки повітряної кулі.

Симон з батьками приїхав три роки тому. Говорив уже практично без акценту — позначився лінгвокурс при універі. Тепер Симонові було тринадцять; коли прийшов Пандем, він жив у африканському селі, наполовину змитому з лиця землі жовтою жадібною повінню. Його брати й сестри, рідні й двоюрідні, численні дядьки, тітки, баби й діди гинули з голоду, тонули в розмитій глині; його батьки були на межі смерті, і сам трирічний Симон сидів на соломі з роздутим од голоду животом…

— Ти додому не хочеш, Симоне? Туди?

— Дуже хочу. Дуже. Через півроку поїдемо. Так Пандем каже.

Тим часом Пандем уже двічі натякав Іванці, що пора б спатоньки. Іванка скиглила й випрошувала по «дві хвилинки»; як же добре було отак сидіти й відчувати себе героїнею, бо головними у сьогоднішній битві стали, звісно ж, Іванчин фінт і Симонів прорив…

Брати Михайлюки спочатку почувалися обманутими через свій програш, але вечір тривав, вони забули образу й почали вихвалятися, як звичайно.

— А як я його! — викрикував Андрон Михайлюк, розмахуючи запаленою сигаретою. — А він від мене… А я його!

«Все, Іванно. Пів на дванадцяту. Підйом».

І одразу ж піднявся Симон:

— Бувайте, хлопці… Треба.

Інші теж почали збиратися — дехто навіть злякано, видно, Пандем перестав з ними панькатися; Іванка закинула за плечі рюкзак і вийшла із замку під зірки, й одразу ж за нею вийшов Андрон.

— Я тебе проведу? — напівпитання-напівствердження.

— Навіщо? — щиро здивувалася Іванка. — Тобі ж в інший бік. Пандем сваритиметься.

— Не сваритиметься, — тихо сказав Андрон. — Ходімо… Ану ж ти в канаву впадеш.

Іванка засміялася. «Пандем, він що, дурний?»

«Чого ти кривдиш людину? Хоче пройтися перед сном, тобі що, жалко?»

— Ну добре, — сказала вона здивовано.

Уже вдома, в передній, вона сіла на тумбочку, щоб стягти брудне взуття, і раптом завмерла, дивлячись у темну стелю.

— Він у мене закоханий, чи що?

«Ні. Йому просто приємно з тобою пройтися».

— А чого?

«Бо ти добре придумала цю обманку, з Симоном. Він тебе заповажав».

— А раніше він мене що, не поважав?

«Подумай головою. Йому чотирнадцять років, а тобі немає дванадцяти. Він вважав, що ти малявка».

— Ага, он як…

«Ну авжеж. Зате тепер він так не вважає».

Іванка всміхалася, дивлячись у стелю, забувши про взуття й про вогкі штани, які треба негайно зняти.

— Пандеме… А можна я зараз не спатиму, а трошки помалюю? У мене наче натхнення прорізалось… Можна?

«Твоя мама вважає, що я тобі потураю».

— А ти їй скажи, що я вже сплю.

«Знаєш, що буває з брехунами?»

— Що?

«Жарти закінчились, Іванно. Кроком руш під душ — і в ліжко».

* * *

Костя Олененко сидів за низьким столиком у ворсистій м’якій кімнатці. Усе тут було ворсисте й м’яке: килим, штори, широке ліжко; на оксамитовій скатертині ніжно-персикового кольору стояли повні вологи келихи, і від фігурно розрізаних фруктів здіймався відповідний моментові аромат.

Після появи Пандема Костя не зраджував дружину майже три роки — три довгі болісні роки, сповнені сорому й сумнівів. Усе змінилося після зустрічі з Агатою — тією самою, що сиділа тепер навпроти, пожовувала грудочку смоли з жовтогарячого пакета (жовтогарячий колір на пачках сигарет і блоках жуйки попереджав про можливу наркотичну дію) і блаженно мружилася на вогник ароматичної свічки.

Десять років тому Агата була звичайною сімнадцятилітньою повією. Її звали Зойка, і вона була впевнена, що тільки важке життя й потреба годувати себе привели її в це жахливе місце — на панель.

Тоді Костя не був з нею знайомий. Тоді в нього була Мишка, приємна дівчинка-студентка, до якої він їздив у гуртожиток, поки дружина думала, що він переганяє машини або перебуває в діловому відрядженні, або ще щось.

Прийшов Пандем, і необхідність заробляти на життя найдавнішим способом відпала. Зойка-Агата вступила в якийсь технікум, але творче навчання для добра людства перестало цікавити її вже на другий тиждень. Вона намагалася стати танцівницею, співачкою, вихователькою, наїзницею, фотографом, модельєром; усі професії незабаром їй набридали, і з несподіваною тугою пригадувалися ті дні, коли в коротенькій спідничці й у високих чоботях вона стояла на узбіччі жвавої траси, крижаний вітер проймав її крізь колготки-«сіточку» до самих кісток, а попереду була невідомість: заплатять — не заплатять, поб’ють — не поб’ють…

Тоді Костя теж не був з нею знайомий. У його житті настала понура «післепандемна» пора — фізична близькість з дружиною була «обов’язком», хоч і «подружнім», а податися за хвацькою довгоногою дівчиною на вулиці не дозволяв сором. Костя соромився Пандема!

Як може він зрадити дружину в чужій присутності? Нехай безтілесній, але при тому не менш явній, всюдисущій? І як потім він повернеться додому, почне брехати дружині, а Пандем у цей час слухатиме — й мовчатиме? Його мовчання буде наче кришка каналізаційного люка на плечах, Костикові нерви не витримають, він у всьому зізнається Дарині… А Дарина…

Тим часом Зойка-Агата зустріла давню подружку, з якою разом колись мерзли на узбіччі кільцевої. Подружка була свіжа й задоволена життям; за ті кілька років, що вони не бачилися, подружка вивчилася грати на лютні й співати, танцювати етнографічні танці, створювати букети, сервірувати стіл, в’язати язиком морські вузли, вести вишукані бесіди і ще багато чого навчилася. Тепер вона працювала вдома, приймала чистих і ввічливих клієнтів, творчо трудилася для добра людства й була цілком задоволена життям.

— А Пандем?! — запитала вражена Зойка.

Подружка всміхнулася так таємничо, що Зойка їй знову позаздрила:

— А Пандем… Ти знаєш, це навіть у кайф. Це ренесанс якийсь, чесно.

Зойка була вражена, як багато нових слів знає її колишня подруга, яка ще досить недавно висловлювалась винятково матюками.

Ця зустріч змінила її долю. Через кілька місяців у неї теж була ворсиста й м’яка кімната, і візити перших клієнтів навчили її слову «ренесанс». Усе, що відбувалося на величезному ліжку під балдахіном, відбувалося тепер наче привселюдно — Пандем спостерігав за нею, Пандем бачив її зсередини й зовні, і сама ця думка робила відчуття стократ гострішими.

Отоді-то Костя з нею й познайомився.

Вона переконала його, що те, що він вважає зрадою, насправді ніяка не зрада. Що це гра, звичайна гра, на яку має право будь-який чоловік — і особливо Костя, натура артистична й темпераментна. І вони справді гралися: всі ці розмови за круглим столиком, усі ці жести, погляди, напівнатяки не дозволяли йому розслабитися ні на хвилину. Щоразу йому доводилося завойовувати її заново, щоразу він вимотувався, вгадуючи правила нової гри, і тим солодшим виявлявся смак перемоги.

Він її кидав. І знову вертався. І знову кидав, клявся собі й Пандемові, що більше ніколи…

Вона не приховувала, що в неї бувають й інші гості. Костя прощав.

— Я люблю Даринку! — доводив він Пандемові, замкнувшись у ванній і пустивши воду. — Я не можу її покинути! У мене дитина… Не кажи їм, будь ласка! Даринка… не зрозуміє. Іванка… Ти зруйнуєш сім’ю. Я їх люблю. Агата — то геть інше… Якби ти був мужиком — ти б мене зрозумів!

— Питання в тому, як на це подивитися, — бурмотів він у тій самій ванній трохи згодом. — Це пережитки дрімучого уявлення про те, як і з ким треба жити чоловікові. Чого я повинен почуватися винним? Що, Даринці погано? їй добре, я її люблю, вона це знає. Аби тільки вона не дізналася…

«Вона дізнається рано чи пізно, Констанц. І справді не зрозуміє».

— Ти ж не хочеш, щоб нам усім було погано? Ти ж нас любиш? Тоді чого не зробиш так, щоб Даринка не дізналася? Простеж за цим, це просто, просто не допускай до неї зайвої інформації, хіба тобі важко? Мовчання — золото… І всім буде добре.

«Констанц… Ти можеш чинити як хочеш. Але май на увазі, що Дарина довго не прощатиме. Можливо, не простить ніколи».

— Ти все-таки подумай над моєю пропозицією, — казав Костя й скоріше запихав усю цю розмову якнайглибше в пам’ять — щоб не думати про дурне.

…Агата потяглася. Музика з багатьох динаміків, захованих під драпіровкою стін, стала голосніша; Костя знав, що сьогодні вона хоче від нього не так ніжності, як пристрасті, не так обожнювання, як дикої чоловічої агресії. Він став на стіл — келихи перекинулися, свічник упав, і свічка погасла. У зелених Агатиних очах спалахнули правильні вогники; Костя м’яко перекинув крісло разом з сидячою в ньому жінкою, перекинув на спинку, у глибокий персиковий килим. Агата спробувала було вирватися — Костя не дав; вона майстерно зображала непокору й страх, але в глибині очей горіли, наче зелені світлофори, ті самі правильні іскри, ті самі, ті…

Костя нахилився до її губ — і взяв у неї з рота ароматну грудочку теплої й клейкої смоли.

— Рішучіше, — прошепотіла Агата. — Ти ж… — і додала слово, від якого Костя утробно заричав, улещений.

Грудочка смоли випала на оголені вже на ту мить Агатині груди, потягли за собою ниточку в’язкої слини. Костя знову загарчав; Агатині коліна, обтягнуті візерунчастим шовком, здавалися лобами прикрашених циркових слонів. Стегна її були білі й круглі, наче риба лосось.

— Пандеме! — кричала Агата. — Пандеме!

Костя знав, що одне усвідомлення того, що на неї дивляться, здатне довести її до екстазу.

І він увійшов у роль ґвалтівника. Він ум’яв жертву в персиковий ворс, ніби в шкіру ведмедя біля палаючого багаття; Агата стогнала жалібно й жагуче, плакала й кликала Пандема у свідки. Костя рвав на собі одяг; і в цей самий момент — кров бухала у вухах, волосся прилипло до скронь — у Костиковій голові пролунав тихий голос: «Дарина про все здогадалася. Щойно».

* * *

— …Говори, — сказав Сашко. — Можеш дивитися в камеру, можеш не дивитися. Відповідай: ти давно був знайомий з цією жінкою?

Костя здавався мокрим, хоч був сухий. Світле волосся потемніло й поріділо. Пухнасті вії кліпали безпорадно й винувато:

— Я визнаю свою помилку. Я помилявся.

— Скільки років ти з нею зустрічався?

— Майже сім років, — Костя перевів дух. — 3 перервами. Я розставався з нею, ми не бачилися цілими…

— Сім років, — Сашко обернувся на камеру. — Сім років Пандем знав, що відбувається, і нічого не вчинив, щоб що-небудь змінити.

— Чекай, — слабко запротестував Костя. — До чого тут Пандем…

— Цінність, якою завжди вважалася нормальна людська родина, втрачено безповоротно. Так, ця цінність зазнавала лихоліть — що тут приховувати, ми самі жертвували нею… щоб знову до неї повернутися. Професія повії могла приносити прибуток, проте в глибинних шарах суспільства, у консервативних колах, у народних, я не боюся цього слова, колах, бути повією завжди вважалося ганебним… Що тепер?

Сашко витримав ефектну паузу — три секунди — і махнув рукою операторові. Обернувся до Костика:

— Усе. Вільний. Дякую.

Костя хотів щось сказати, але розгубився. Побрів до виходу зі студії; Сашко забув про нього. Він бачив програму цілісно; він давно виношував цю ідею, і матеріал був знятий заздалегідь, а тут дуже до речі нагодилася історія з Костиковими зрадами. Умовити Дарину на інтерв’ю поки що не вдавалося; поки що. Сашко був упевнений, що й до її серця знайде доріжку і що програма вийде сильна. Після цих його слів — «Що тепер?» — піде матеріал, знятий у десятках публічних домів, одкровення замаскованих відвідувачів — мозаїка на місці обличчя заворожує глядача… Усі ці сінники, палаци, басейни з гротами, весь цей розкішний притулок найвитонченішої розпусти… Чоловіки, можливо, просто перезирнуться, зате жінки — так, Сашко розраховував на жінок, вони були адресатами цієї програми…

Він зупинився на півдороги зі студії у свій кабінет.

Мороз пішов по спині. Луна давнього сну.

— Ти мене не залякаєш. Ти — мене — не залякаєш. Якщо буде треба, я поставлю камеру у своїй спальні, зніму себе в кошмарі й пущу в ефір — з відповідними коментарями…

«Я тебе не чіпаю. Ти сам згадав».

— Що з вами, Олександре Максимовичу? — злякано спитала дівчинка-асистент.

Розділ тринадцятий

Кім розглядав малюнки старшого сина.

Їх було багато — Ярина збирала ретельно, починаючи з найперших, дбайливо складала в альбом, і тепер Кім міг на власні очі спостерігати, як міцніла Віталькова рука й розвивалося уявлення про світ. Якщо в три роки він малював двох чоловічків — одного на полі серед кривеньких ромашок, а другого над його головою, то в останніх малюнках уже можна було впізнати знайоме лице з високими вилицями, запалими щоками, з піднятими куточками рота.

Пандем, як його бачить Віталько.

Оце ліс. Ретельно виписано всі відомі художникові породи дерев. З кожного стовбура дивиться одне й те саме лице — вгадується в обрисах кори, в чорних мітках на білій березі, у розташуванні сучків. Ярина має рацію — хлопчик талановитий. І вчителька музики каже те саме…

Оце місто. Стрічки магістралей, кольорові тіні машин, люди з усмішками на обличчях, діти з м’ячами, з квітами, зі шкільними сумками. Над усім цим — схилене обличчя. Теж упізнаване. Віталько малював його тисячу разів: Пандем у вікні, Пандем на екрані телевізора, Пандем у дзеркалі і, як втілення потаємної мрії — Пандем, обійнявшись з самим Вітальком, Віталько в Пандема на плечах…

Усього на кількох малюнках Кім виявив себе, Ярину й Романчика. І майже скрізь вони стояли, завмерши, ніби позуючи, взявшись за руки, всміхаючись.

«Він сприймає вас з Яриною як частину самого себе».

Кім зітхнув.

* * *

Святкували голосно й весело. За десять років колишні весільні ритуали встигли змінитись на нові, а оскільки молодий і молода були ще, по суті, підлітки, то й веселилися наче на дитячому дні народження, а не на весіллі, як його пам’ятав Кім. Шурко і його майбутня дружина Віка поназапрошували всіх своїх однокласників та однокурсників, сусідів, приятелів і просто знайомих; опівдні відбувся власне обряд — молоді зійшли на мальовничий пагорб, укритий білими квітами, по черзі вимовили формулу подружньої клятви й обмінялися обручками; гримнув невидимий оркестр, юрба знайомих та родичів зраділа голосно й енергійно, й одразу почалося загальне святкування.

Веселилися в містечку атракціонів, купались у відкритих басейнах, їли, пили й пускали кораблики, катались на конях і верблюдах, пускали феєрверки, без утоми бажали молодим любові та процвітання. Кожен знаходив собі співрозмовників: Олександра зібрала навколо себе середніх розмірів юрбу й просвіщала гостей про горезвісний проект «Рейтинги». Ярина роздаровувала керамічні прикраси і взяла перший приз, стріляючи з лука в яблука на мотузочках. Віталько незабаром десь зник з двома-трьома такими самими пацанами. Лерка розважала розмовою тата й маму, які спеціально заради онукового весілля прилетіли з Індії, де вони тепер жили. Дарина блукала серед юрби з царственим смутком на лиці; Костя прикинувся хворим і не прийшов. Сашко…

«Якого чорта? — запитав тоді Кім. — Навіщо виносити на публіку? При тому, що Даринка його покинула, і майже напевно ніколи не простить?» — «Ти його адвокат? — поцікавився Сашко. — Чи, може, ти Пандемів адвокат?»

«Ну що тобі треба від Пандема?» — втомлено спитав Кім.

«Я чоловік, — Сашко неприязно посміхнувся. — Мужик. З яйцями. Тому, коли бачу чудовисько, то думаю, як його вбити. Якщо бачу бога, то думаю, як його скинути. Я завжди ненавидів попівські казки і людей-овець».

— Кіме?

Він здригнувся. Сашко, про вовка помовка, виявився в нього за спиною. Оце дивина, Кім думав, що він так і не підійде.

— Є розмова, — сказав Сашко, напружено всміхаючись. — До тебе. Як до почесного пандемознавця.

* * *

Трирічний хлопчик Рома Каманський будував місто з піску. Віддалеки верещали, з’їжджаючи з гірок, ганяючи на велосипедах і поринаючи у фонтани, малолітні Ромчині родичі, друзі родичів і діти друзів родичів, — не захоплюючись загальними веселощами, Рома викладав з сірників вулиці, зводив будинки з круглими вікнами, устромляв палички-світлофори та бурмотів під ніс, і не помітив діда, Андрія Георгійовича Каманського, котрий підійшов і зупинився в нього за спиною.

— Ромчику?

Хлопчик обернувся.

— Давно не бачилися, — ніяково пожартував Андрій Георгійович. Вони й справді не бачились досить давно: якщо не брати до уваги сьогоднішнього весільного ранку та позавчорашнього метушливого дня, вони не бачилися два з половиною роки — дід пам’ятав онука дитиною, онук пам’ятав діда м’якою розпливчастою хмарою, голосом у слухавці та людиною на фотографії.

— Що робиш, Ромчику? — запитав дід.

— Граюся, — тихо відгукнувся онук.

Дід опустився поруч напочіпки:

— Це місто? А ти будівельник?

— А я Пандем, — пояснив хлопчик. — А вони, — він провів рукою, позначаючи невидимих мешканців піскового поселення, — мої люди. Я з ними говорю.

— А-а, — сказав дід після паузи. — А я тобі хотів от що…

І він, порившись у великій кишені м’якої несвяткової куртки, вийняв книжку з малюнками — досі дуже яскравими, хоч книжку колись було куплено на подарунок трирічному Кімові Андрійовичу.

Дід боявся, що Рома кивне й повернеться до будівництва, але Рома зацікавився. Обтрусив руки від піску, мимохідь витер долоні об штанці; дід сховав книжку за спину:

— Ні, так не можна, треба руки помити, це ж книжка… Ходімо помиємо руки, ти візьмеш апельсин чи яблуко, і я тобі почитаю.

— Я й сам умію, — сказав Рома.

— Е-е-е, — дід кашлянув. — Знаєш, я теж сам умію, але іноді люблю, щоб мені почитали. Це цікаво. Спробуймо?

Рома подумав — і кивнув. Схилившись над своїм містом, щось пробурмотів невидимим маленьким людям, піднявся з колін і пішов за дідом до рукомийника, а потім — до білої лави під кущем бузку.

— В одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт, — почав дід. — Коли мельник помер, сини його поховали й почали спадщину ділити.

Онук слухав, переводячи здивований погляд з картинки на дідове лице — і знову в книжку. Дід читав виразно, натхненно, Рома мовчав і слухав, лице в нього було зосереджене.

«Пандеме?»

«Що, Андрію?»

«Він говорить з тобою?»

«Так. Він не може зрозуміти, чого вони вмирають».

Андрій Георгійович затнувся й перестав читати. Рома сидів тихо.

— Де? — тихо спитав дід.

«Коли мельник помер, сини його поховали», — процитував Пандем.

— Розумієш, Ромчику… — почав було дід.

— Розумію, — хлопчик кивнув. — Мені Пандем уже пояснив. Це було в давні часи, коли люди вмирали просто так.

Під бузком стало тихо. На галявинках сміялися й розмовляли: гості розбрелися по парку, розважаючись хто як міг. На невидимому за деревами озері скрипіли кочети.

— Ну, вони не просто так умирали… — почав Андрій Георгійович.

Рома зітхнув:

— Знаєте, діду… Це не дуже гарна казка. Вона гарна, так. Але вона неправильна. Мені Пандем розповідає краще.

* * *

Олександра Андріївна Таміленко вічно опинялася в центрі уваги. Вона не докладала для цього зусиль, але й не журилася таким становищем: вона просто була в центрі уваги, легко й природно, мов жук на листку подорожника.

Її програма «Рейтинги» процвітала ось уже кілька років. Незабаром після остаточного воцаріння Пандема стався сплеск так званої творчої енергії: усі, хто непогано малював у дитинстві, писав повісті у шкільних зошитах чи співав хором на іменинах та на весіллях, тепер одержали можливість донести своє таємне до мільйонів потенційних цінувальників, і все це ринуло повінню, і в тій повені якось одразу потонули всі міри, ваги й критерії. За неписаним законом автор, хай би як він про це канючив, не міг одержати від Пандема ні похвали, ні осуду: шукай тих, хто в цьому тямить, казав Пандем, і дехто всерйоз думав, що Пандем «не знається на мистецтві». Насправді — і Олександра це розуміла — він просто поступався людству майданчиком для змагань, стадіоном, де кожен вільно, не зважаючи на авторитети, міг помірятися з ближнім довжиною кроку, довжиною язика, довжиною… та чого завгодно, бо ж вихваляння, котре передує змаганням, для певної частини людства виявилося третьою — після хліба й любові — найважливішою потребою.

Пандем зняв з себе обов’язки судді, але ж хтось має встановлювати правила та оголошувати результати, тому критиків, аналізаторів, знавців і порадників розвелося чи не більше, ніж власне творців. Знадобилося кілька років, щоб найкращі з них — найгостріші, найяскравіші, найосвіченіші, зрештою — набрали ваги й передавили інших; Олександрин клуб «Рейтинги» (телепрограма, форум у мережі, щотижнева газета, агентство новин і постійна рада експертів) був нині одним із законодавців смаків у царині традиційних мистецтв, помалу загарбував мистецтва нетрадиційні й провокував у конкурентів таку нелюбу Пандемові заздрість.

Олександра стояла, оточена зграйкою гостей (тепер, через півгодини після початку розмови, це була вже велика зграя гостей, якщо говорити щиро). Обговорювали останній свімуз-конкурс; Олександра всміхалася куточками вуст. Заохочені її увагою, якісь студентки — Шуркові приятельки — міркували про життя й про мистецтво. Виявляється, вони стежили за конкурсом і бачили майже все, що було на нього подано, і вони були захоплені оригінальністю композицій, котрі вийшли у фінал. Це ж треба! Буквально за кілька років народилося цілком нове мистецтво, яке не належить ні музиці, ні живопису, ні скульптурі; так-так, свімуз — не синтез старих мистецтв, а щось прин-ци-по-во інше!

Не скасовуючи прохолодної посмішки, Олександра пояснила дівчаткам — а насправді цінувальникам-ґаволовам, які зібралися навколо, — що дівчатка помиляються. Нічого оригінального у свімузі поки не помічено: вона, Олександра, перша почне плескати новаторові, але поки що — на жаль — маємо тільки механістичний гібрид музики та зорово-тактильних фантазій, нежиттєздатного виродка, що недалеко втік од своєї гуркітливої прабаби — провінційної дискотеки з миготливими лампочками.

Дівчатка, слід це відзначити, швидко подолали шок і навіть продовжили розмову. Так, визнали вони, на жаль, поки що свімуз залишається просто набором зорових асоціацій, поданих відповідно до музики… Зате як емоційно, як ритмічно, як жорстко, як натуралістично, як брутально, як деструктивно, зрештою — у кожній другій роботі є щось від ніби пережитої автором смерті…

Сумно покивавши головою, Олександра повідомила дівчат, що вони нічого не тямлять ні в житті, ні в смерті, так само як і автори більшості конкурсних робіт. Що якби хоч хтось із цих авторів, обтяжений проблиском таланту, зміг відтворити у своїй роботі просте людське почуття — зародження першої любові, наприклад, — то вона, Олександра Таміленко, простила б авторові навіть неминучу в таких випадках банальність. Ба ні: нинішні свімуз-діячі воліють фантазувати на тему випущених кишок, за що вона, Олександра Таміленко, присуджувала б до шмагання на майдані.

Дівчата палко погодилися: так, молодий жанр переживає кризу. Рівень нинішнього конкурсу — проти торішнього — упав «до нижче підлоги». На цьому сірому й убогому рівні виділяються щирістю прості фантазії про життя, про любов…

Олександра знизала плечима. На жаль, багато нинішніх авторів не в змозі відтворити нічого того, що виходить за рамки ванної кімнати або задушливої спальні. Складнюча технічна база, чимала енергоємність, колосальні можливості для емоційного впливу — свімуз, одно слово, — і все це покликано служити обивательським уявленням про нещастя або ж, боронь Пандем, про щастя — о, які жалюгідні, шмаркаті потуги!

Дівчата не збентежились анітрохи. Зрозуміло, саме це вони й хотіли сказати: серед нинішнього загального дилетантизму важко знайти світлу пляму, мало хто розуміє, що саме повернення до великих традицій минулих століть, а саме любов у її шекспірівському розумінні, і так далі. Олександра безжально дивилася в їхні захоплені оченята; слухачів ставало то більше, то менше, проте основна їх частина не розходилася, зацікавлена.

Серед дівчаток виникла невелика розбіжність: блондинка продовжувала наполягати на обов’язковій любові як літературній умові, брюнетка ж, уловивши щось в Олександриному погляді, хутко поміняла позицію: сучасне мистецтво, говорила вона, нишком підштовхуючи подружку коліном, повинне нести позитив, тобто кликати людей у космос, бо тільки романтика невідкритих планет, тільки поривання людини в невідоме, тільки той фронтир, на якому реалізуються найкращі риси людської натури…

І любов, додала брюнетка.

— І любов, — з подихом підтвердила Олександра. — Пробачте, дівчатка, що не можу приділити вам більше часу, але в мене тут є й інші обов’язки, все-таки жениться мій син…

Юрба загаласувала, запоздоровляла, подекуди зааплодувала. Олександра, так само відсторонено всміхаючись, вибралася з теплого дружнього кола.

Механічно прибираючи з лоба волосся. Думаючи про інше.

* * *

— Сандро, а що з Сашком? — спитала Лерка, сідаючи поруч на лаву. Лава висіла на ланцюгах, як Білосніжчина труна.

Смеркало. Молодь запалювала свічки — звичайні, кольорові, «танцівні». Бах! — у небі спалахнуло маленьке сонце чергового феєрверку.

— Що з Сашком? — перепитала Олександра, помовчавши.

— Мені здалось, у нього син жениться, — обережно зазначила Лерка. — А він…

— Так, — сказала Олександра. — Знаєш, Сашкові парадоксальні реакції особисто мене не дивують уже двадцять років.

Лерка гойднула лаву. Поштовх вийшов занадто сильний, довелося пригальмувати ногою.

— Вигляд у нього поганий. Депресивний. От що я мала на увазі, — промимрила Лерка, ніби вибачаючись.

— Пандем, — не підвищуючи й не знижуючи голосу, сказала Олександра. — Сашко у нас пандемоборець… Я не думала, що це може бути небезпечно.

— Небезпечно? Що ти таке говориш…

Лерка затнулась. Повз них по доріжці проскакав Кімів син Віталько на низькорослій рябій конячці, за ним мчали, волаючи й не встигаючи, душ п’ять хлопців різного віку.

«Пандеме?»

«Так, Сандрочко».

Олександра зрозуміла раптом, що ще секунда — і вона звично делегує Пандемові право порозумітися з сестрою. З її рідною сестрою-близнючкою. З найближчою, мабуть, людиною. Вона труснула головою:

«Пробач».

«Та нічого».

— Та нічого, — повторила Олександра вголос. — Бачиш, Лерочко, Сашко мені не каже, що там у них сталося з Пандемом. І Пандем не розповідає. Очевидно, вони обидва вважають, що мені немає жодної потреби це знати.

* * *

Лерка Каманська змалку ненавиділа уніформу. Будь-яку; власна шкільна форма була знаком приниження й рабства, і ще зовсім маленькою дівчинкою вона дала собі клятву ніколи не закохуватися ні у військових, ні в міліціонерів. Навіть однакові лікарські халати викликали в неї відразу. Повернувшись додому з останнього шкільного іспиту, вона зняла формене плаття, акуратно повісила його на плічка й довго розглядала, ніби побачила вперше, — розглядала, перш ніж повісити колишню річ у шафу (хтось інший, можливо, ритуально спалив би свою форму, обливши бензином, але Лерка гидливо цуралася ефектів, демонстративності та ажитації. Вона зняла з себе форму, цього було досить).

Після приходу Пандема форми стало набагато менше. Військові зняли форму; міліціонери зняли форму, лікарів більше не було, і Валерії здалося, що ця зміна зробила світ трошечки кращим.

Тому така неприємна була їй ця остання мода— уніформа кланів, цехів, команд, уніформа, якої ніхто не насаджував. У лінгвоунівері зграями ходили студенти, горді тим, що вступили хто в історичний клуб, хто в спортивну команду, хто в об’єднання собаківників, а хто і в «спілку рудих»; усі вони носили якісь шеврони, знаки розрізнення, знаки особливих заслуг і росту майстерності. Форма їхня ще не була власне формою, але деякі ознаки цілком угадувалися: схожий покрій, однакові кепочки, однакові значки на однакових лацканах…

«Це гра. Багатьом людям хочеться відчувати свою належність до чогось великого й значного. Особливо молодим».

— Я розумію…

Зараз, погойдуючись на лаві поряд з порожнім місцем (Олександра хвилину тому подалася виконувати втомливі обов’язки матері нареченого), Лера розглядала костюми людей, які танцювали на майданчику, і ловила то тут, то там значок, погончик, нашивку…

З напівтемряви з’явилася Даринка. Лері не хотілося з нею розмовляти — саме тепер; Дарина несла свою драму, готова поділитися з кожним стрічним, Лері здавалося, що вона відчуває насолоду від того, щоб бути скривдженою. Бути обманутою. Бути відданою, якщо вже так сталося.

— А де Іванна? — запитала Лера, трохи поспішно випереджаючи першу Даринину скаргу.

Дарина безнадійно махнула рукою:

— «Іди й не стеж за мною, для цього є Пандем». Я розумію, тепер зовсім не обов’язково бути матір’ю. Тепер мати живе своїм життям, а дитина грається з Пандемом, навчається з Пандемом, слухає Пандема й перед Пандемом звітує. Я розумію, дуже багатьом це зручно. Ніякої відповідальності. Ніяких зусиль. Твоя справа народити, а там — саме виросте. Подивись на цих дітлахів, у них у самих через кілька років будуть діти… Вони їм приділятимуть увагу? От ти, Леро, приділятимеш увагу онукам?

Онукам, подумала Валерія і раптом зажурилася. Ні сіло, ні впало, серед веселощів, та ще й змушена якось відповідати на Даринині репліки.

— Двоюрідним онукам, — поправила вона через силу.

— Знаєш, — продовжувала тим часом Дарина. — Ці молоді взагалі не знають життя. Ми ще пам’ятаємо час, коли можна було просто йти по вулиці й раптом попасти під машину. Цілком. Або піти здати аналізи й виявити рак. А ці виросли, як принци, ні про що не дбають, усе за них зробиться й так…

— Вони вчаться, — сказала Лерка, марно тлумлячи в собі роздратування. — Шурко сидить за навчанням по вісім годин на день. І по дві години мозолиться в тренажерному залі.

— Хіба це навчання? Я дивлюся в Іванчині зошити — не розумію нічого. Ні завдань, ні прикладів, ні диктантів. Картиночки, малюночки, стрілочки. Ні берегів у зошиті, ні оцінок у щоденнику.

Лера стисла кулаки. Короткі нігті вп’ялися в долоні; Лері хотілося сказати щось образливе, можливо, навіть ударити цю дурну самовпевнену Дарину, і правильно зробив Костя, тисячу разів правильно зробив, що втік од неї до якоїсь дівулі…

«Що з тобою, Леро, дівчинко?»

Вона прекрасно розуміла, що Дарина не сказала й не зробила нічого такого, що могло б породити в душі цю каламутну бурю. Очевидно, не в Дарині причина?

«Отакий у тебе приємний характер…»

Дарина раптом встала, вдивляючись у мерехтливу кольорову напівтемряву:

— От, для родичів часу немає… Вибач, Лерочко, я зараз…

І загубилась у ночі десь на півдорозі до великого відеоекрана, що показував на радість гостям сімейні хроніки, в яких незнайома дівчинка років семи купала у ванній іграшкове кошеня.

Лера перевела дух. їй було соромно перед Пандемом.

«Ходімо погуляємо? Туди, де тихіше».

Вона слухняно встала й подалася в парк, де в темряві погойдувалися спорожнілі каруселі, поблискували струмочки в траві і віддалеки звучав водоспад.

«У мене незабаром будуть онуки, Пандеме».

«Древній стереотип. Поява онуків як сигнал, що настала старість. Як відмашка фінішного прапорця; а тепер пред’явіть суспільству життєві успіхи та особисте щастя як найвище досягнення…»

Лера всміхнулася:

— Ти так цокотиш… Наче сорока…

«Соромно зізнатися?»

— Відчепись, прошу тебе…

«А от зачекай, поки твої власні діти підростуть…»

— Не смій мене сватати! — вона ляснула долонею по стовбуру темного дерева. Рука заболіла.

«Ти така кумедна… Тридцять п’ять років, глибока старість, кінець життя, кінець надіям… Леро, дівчинко, не сміши. У тебе попереду ще багато цікавого».

— Нічого в мене попереду нема… такого особливого.

«Чого ти відштовхуєш людину, яка тобі приємна й цікава? Чого ти з таким ентузіазмом його проганяєш?»

— Ґуставо? Він мені не потрібний. Мені не потрібний ніхто.

«Потрібний, Лерочко. Дуже потрібний».

— Не потрібний… Якщо ти, звісно, не залізеш до мене в голову й не скрутиш там якийсь гвинтик…

«Не дочекаєшся…»

— Чого ти вирішив, що я нещасна?

«Ти?! Ти одна з найщасливіших на світі Лерок, а що?»

Вона всміхнулася. Опустилась на коліна, зачерпнула води зі струмочка, випила, проливаючи на блузку. Мокрою долонею провела по лиці:

— Я завжди люблю те, до чого не можна торкнутися, до чого ніколи не дотягтись… Як я, дурна, купилася на Ігорчика… соромно згадати. Знаєш, я, мабуть, просто лінуюся бути щасливою… Тільки не треба мене сватати, добре?

— Е ні… До щастя — копняками…

Валерія здригнулася й обернулась. Чоловік стояв за п’ять кроків, притулившись плечем до стовбура; у першу хвилину вона не зрозуміла, хто це. Він підійшов нечутно, він став свідком її останніх слів, чому ж Пандем не попередив…

Він стояв, не ворушачись. У темряві вона не бачила його лиця.

— Е-е-е… — покликала вона непевно.

Незнайомець тихенько гмикнув у відповідь.

— Пане?!

Лерка випросталася. Ступнула вперед, зупинилась нерішуче. Боялася, що він не дасть до себе наблизитись. Зникне.

— Пане… Ну… ти даєш.

Він відштовхнувся від стовбура. Рушив їй назустріч; вона стояла, наче пришита до трави, до землі, до опалого листя.

— Найщасливіша з Лерок… Найдурніша з Лерок. Це лестощі?

Вона замружилася:

— Ти знаєш, Пане… Власне, навіщо говорити. Знаєш.

* * *

— Я виявив, що в Пандема є батіг, — сказав Сашко. — Причому такий ефективний, що я серйозно міркую: чи не кинути мені під три чорти всю мою марудну працю й чи не взятися за розведення метеликів, вільно й творчо.

«Пандеме?»

«Що?»

«Що він має на увазі?»

«Не біжи поперед коня. Тобі людина розповідає — вислухай».

— Порадився? — посміхнувся Сашко.

Вигляд у нього був виснажений, проте не став від цього менш упертий. Кім згадав, як на Сашка, тоді молоденького, тоді курсанта-першокурсника, кидалися дівчата. І як Олександра, яка завжди перебувала десь поблизу, збивала й зрізала їх, наче умілий ковбой, художник батога, зрізає муху в польоті: вжик… вжик… вжик…

Отже, батіг.

— І що ж тебе налякало аж так, що ти подумав про вільних і творчих метеликів?

— Сни, — сказав Сашко. — Він хазяйнує в моїх снах, я трохи з глузду не з’їхав, тому що він віртуоз. Він знає, чим мене взяти.

«Пандеме?»

«Став йому будь-які питання».

— Тобто, — повільно почав Кім, — він карає тебе за твої програми? Що, є прямий зв’язок між програмою — і кошмаром?

— Ні, — сказав Сашко, помовчавши. — Він прикидається, ніби мої програми анітрохи його не турбують. Так це чи не так… хрін тепер дізнаєшся. Мабуть, усе-таки бреше: нехай шпилькою, але я його вколов.

— А чому…

— Він, з понтом, намагався мене переконати. Це найгірше. Переконати. Замість просто дати по голові… Е ні. Був сюжет про бандитів… Ти, може, пам’ятаєш, була така гучна справа, взяли банду, яка вбивала таксистів, було багато шуму, але дали довічне, зокрема ватажкові… бо вже тоді були козли типу Пандема, тільки серед людей. От цей звір відсидів років зо два, прийшов Пандем і його випустив на фіг, живи, їж яблучка, все таке. Розумієш?

— Так, — сказав Кім.

— Брешеш, ні хріна не розумієш. Здається, я дістав Пандема цим сюжетом. Він сказав: «Хочеш експеримент?» У ту ж ніч… Якби я хоч розумів, що сплю! Я уві сні був цим самим убивцею… Ч-чорт. Це пекло, мене відтоді трясе при одному вигляді ліжка… А я все-таки не зовсім боягуз, якщо ти помітив. Отож-бо… І тоді я одразу зрозумів, де ділися всі ці агресивні, жадібні, злі дядьки й тітки, і як твій друг Пан навчив людство жити в мирі й не лізти в чужу кишеню. Якщо ти прямо його спитаєш — він, звісно, не зізнається. Розповість про те, що він співрозмовник, любий друг і все таке.

— Не зрозумів, — сказав Кім після паузи. — Що саме тобі снилося? Деталі?

Сашка пересмикнуло:

— Мені снилося, що я і є той відморозок. Тепер. Що я живу. Йду по вулиці. Навколо мене люди…

— І що?

— Нічого. Я — тобто він — живу, коли треба було б здохнути. Просто вимкнути світло. Люди дивляться на мене. Обходять здалеку. Люди все знають, але мені на це плювати, бо я сам про себе все знаю. Розумієш? Пекло всередині. А зовні — яблучка, хрум-хрум…

— Тобто виразно пояснити ти не можеш, — сказав Кім.

Сашко махнув рукою:

— Не прикидайся, тобі все ясно… З одного боку, милосердніше було б того вбивцю прикінчити. З другого боку… Пандемові так легко нами керувати! Ким завгодно! Навіть мною. Бо я не можу не спати, а він хазяїн у моїх снах. Самого усвідомлення, що це може повторитися… Що всі ми ходимо під цим молотом… Суперкошмар, індивідуально заточений під мою — чи твою — психіку. Суперкошмар-що-доводить-до-божевілля. І ти, й наші діти, й онуки… І Віталько, й Романчик, і майбутні діти Шурка та Віки… Ну?

— Це все, що ти хотів мені сказати?

— Та, власне, все, — Сашко махнув рукою. — Раніше мені здавалося, що ти теж мужик. Теж дорослий, упертий. Мужик, одно слово. Коли ти ліг під Пандема — я засмутився, чесно…

Кім, майже не розмахуючись, тицьнув його кісточками пальців у щелепу. Сашко поперхнувся й сів, спиною вдарившись об стовбур; Кім зробив крок до нього, щоб бити далі, — і зрозумів, що м’язи не слухаються. Оніміли.

«Тобі самому буде соромно згадати. Ти людина вольова, Кіме, стоп…»

Сашко торкнувся обличчя руками. Облизнув губи. Йому вже не боляче, подумав Кім з жалем.

«Якого чорта, Пане?!»

— Скандалиш, — Сашко, досі сидячи, посміхнувся. — Давай-давай. Запитай про дещо у свого друга й заступника.

— Заткнися, — сказав Кім.

— Ти ще згадаєш мої слова, — Сашко підвівся. — Ти вже тепер розумієш, що я правий, розумієш, але боїшся собі зізнатися. А ти не бійся. Тільки якщо нас буде багато, ми зможемо з ним щось зробити.

Світла щілина між недбало затягнутими шторами — контур раннього ранку. Віталько Каманський прокинувся о пів на шосту; ліжко було двоповерхове, поверхом нижче спав Роман. Віталій звісив голову — брат справді спав, беззвучно і якось дуже серйозно. Роман усе робив серйозно. Віталько звик.

Він подивився на годинник і влігся знову. Нічого не пригадувалося: він не розумів, що його розбудило. Учора було весілля… Було весело… Усі казилися… А о пів на одинадцяту мама відвезла їх додому. І вони лягли спати. А сьогодні неділя. От і все.

Ні, щось було іще…

Він глибоко зітхнув — і згадав. Був кінь. Він їздив на ньому верхи, як у старому-старому фільмі. Це було в сто разів краще, ніж на машині чи на велосипеді. Сонце пробивалося крізь гілля дерев такими… смугами. І все навколо змазувалося на швидкості, принаймні йому здавалося, що він не просто швидко їде — мчить, летить. Він нахилявся, щоб гілки не хльостали по лицю… Йому здавалося, що за ним женуться, що він звідкись вирвався, втік і тепер його ніхто не дожене…

«Пандеме?»

«Що?»

Віталько спробував сформулювати питання. Пандем учив його цього — виразно формулювати. Та навіть якби Віталько був років на десять старший, у нього, мабуть, усе одно б нічого не вийшло, тому він просто спитав:

— Чого я прокинувся?

Він ледь ворушив губами. Роман спав на нижньому поверсі.

«Може, ти вчора перегуляв на весіллі? Переказився?»

Віталій подумав. Ні, він відчував, що причина не в цьому. Точніше, не тільки в цьому. Недарма Пандем відповів питанням на питання. Пандем не бреше.

— Ні. Мені здалося…

Віталій знову задумався.

Коли йому було п’ять років, він раптом відкрив для себе, що старі люди вмирають. Так, вони вже дуже старі, але вони все одно хочуть жити! І він, Віталій, колись буде старий… А батьки? Та ж мама з татом постаріють набагато раніше! Йому стало страшно — так само на світанку, — він заплакав у подушку й плакав, не перестаючи, поки Пандем йому пояснював, що він не вмре майже точно, і навіть його батьки, можливо, теж не вмруть. Бо людство розселиться в космосі, перейде на новий енергетичний рівень, і тоді старіння й смерть стануть непотрібним, віджилим законом природи. І Віталій заснув щасливий од того, що смерті немає.

Чого він згадав той ранок?

Романчика тоді не було. Ліжко у Віталька було інше. Чого він згадав той ранок?

Учора він мчав на коні й ні про що таке не думав. А вві сні… Або в ту секунду, коли він прокидався… Йому подумалось: а всі ті люди, що скакали на конях до нього? За ними гналися, щоб убити… Або вони самі гналися за кимось… А ще ж були ті, що йшли в бій… Вони не боялися?

— Пандеме… Вони не боялися?

«Боялися».

— Тоді чому?

«Тому, що переборювали страх смерті».

Віталій заплющив очі. І побачив: чоловік летить, схилившись до білої гриви, а за ним по п’ятах — вершники, які жадають його смерті. І ще він побачив: чоловік виходить назустріч ворогові, а лице в нього зосереджене, як у Романчика. Він піднімає меча…

Віталій лежав, обхопивши себе за плечі, й дихав часто. Щось усередині в нього було… ніби прищіпкою защемили десь усередині, в серці. Хотілося плакати. Але не сумно.

— Пандеме!

«Що?»

— А я так міг би?

«Думаю, міг би. Ти ж хоробрий».

— Пандеме! А… ніхто ж не довідається, що я так міг би.

«Чому? От підеш у басейн і стрибнеш з вишки…»

— Це не те, Пандеме, — сказав Віталій, подумавши іще. І додав по-дорослому: — Бачиш… Ти, мабуть, не зрозумієш.

* * *

«…Оскільки виховання — це теж модифікація. Обмеження волі. Вироблення бажаних реакцій за допомогою системи стимулів… А якщо йдеться про дорослу людину з сильною волею? Екстремальне виховання… Або запрограмувати його. Або вбити нафіг, а вже його дітей виростити «правильно»… Кіме, ти справді хочеш слухати від мене всі ці мозолясті банальності?»

Кім знову був сам, на лаві посеред порожнього парку, лава висіла на ланцюгах і легко погойдувалася, хоч Кім сидів непорушно. Можливо, ритмічних поштовхів його крові вистачало, щоб порушити рівновагу.

— Отже, ти наочно пояснив Сашкові…

«Якби ти знав, Кімчику, як важко іноді пояснити. Притому, що розумієш людину до дна, коли ця людина — ти сам. Ну от нема в нього музикального слуху. Для нього дисонансу не існує, і гармонії не існує теж…»

— А ти впевнений, що гармонія й дисонанс існують навіть тоді, коли поруч немає чийогось вуха?

«Не впевнений — знаю».

— Отже, в тебе є смаки, які ти вважаєш абсолютними й непорушними, і ти…

«Ну чого ти знов стогнеш, Кіме… Нагадай козі смерть… Я зберігаю в собі набори всіх смаків, поглядів, ідей, які існують на землі нині чи існували коли-небудь. Я оперую пам’яттю людства. І що, я маю нав’язувати модниці довжину спідниці?»

— Я не мав на увазі…

«Я знаю. У тобі раптом ожила давня примара — опудало Всесвітнього Цензора. Твоя свідомість не терпить і духу Доброго Вчителя — тобі подавай Хитре Чудовисько, що заволоділо світом. У цьому ти нічим не відрізняєшся від Сашка…»

Лава на ланцюгах гойднулася сильніше. Віддалеки квакали жаби, шаленіли, підносячи до неба заливисті, майже солов’їні трелі.

— Твоя правда, — сказав Кім.

«Кімчику, ти ж ніколи не був легковірний… Десять років ми з тобою разом. А варто було Сашкові зіграти тобі забуту, звичну мелодію — і ти готовий, як пацюк, іти за старими страхами…»

— Не перебільшуй.

«Спадщина, яку я одержав десять років тому, — це аж ніяк не свято… Ти знаєш. Дуже важко пояснити сліпому різницю між темрявою і світлом… Між прекрасним і огидним. Доводиться пояснювати різницю між корисним і шкідливим; це принизливо для людства, але я мільйони разів чинив саме так. Бо мені треба було, щоб людство перестало вбивати себе, руйнувати себе, розбещувати себе… І відтворювати себе — без змін — у своїх дітях… До речі, я все-таки зробив Сашка щасливішим. Тепер він вірить, що я так його боюся, що вирішив покарати…»

— Та нехай, — Кім поморщився. — Тепер розкажи мені, що ти зробив з убивцею.

Пташки в кронах звучали дедалі голосніше.

«Убивця… Як тобі сказати. По-перше, через мою присутність у світі він став безпечний для інших. По-друге… мені небайдужий і він теж. Вічно мститися йому, нехай, страждаючи, спокутує заподіяне ним страждання?»

— Ні, нехай гуляє й радіє.

«Кіме. Ти не бував у його шкурі… Він пережив суд, загрозу страти, два роки в камері… він спрямований на саморуйнування. Йому хотілося кари. Він її одержав».

— Тобто ти зробив йому подарунок?

«Так. Певною мірою. Якщо каяття — подарунок…»

— Він покаявся?

«Так… А що, по-твоєму, може бути страшнішим… і милосердніше для вбивці?»

Світало.

— Пане… Невже ми з цим божевільним Сашком зуміли вивести тебе з рівноваги? Засмутити?

«Певної миті ти мене був злякався».

— Так, — сказав Кім, помовчавши.

* * *

Молодята дивилися на озеро. Туман нависав довгими білими пелюшками, і у просвітах між ними видно було воду, перекинуті стовбури сосен та очерет на другому березі.

— Гарно, — пошепки сказав Шурко, тоді як Віці хотілося, щоб він мовчав.

Пандем знав, чого хочеться Віці. І тому не видав ні звуку.

Віка дивилася на натхненне Шуркове лице, дивилася й боролася з роздратуванням, неясним, як цей туман. Усе було гарно, але все було не зовсім так, як треба.

Шурко поводився не так, як вона чекала. Шурко мав її обійняти, зараз, просто зараз…

Шурко винувато засопів. Обійняв.

Йому підказав Пандем.

Розділ чотирнадцятий

Олександра повернулася додому в такому стані, що її трохи що вітром не хитало. П’ятий за рахунком Великий фест тривав десять днів і вичавив експерта Таміленко до стану порожньої шкурки.

Усе почалося першого червня о дванадцятій за Грінвічем; мільйон людей одночасно випустили в небо кожен по лазерному «метелику», і туристи, напхом напхані на орбітальні станції, кричали від захвату, спостерігаючи ефект крізь оглядові ілюмінатори: «Дивіться! Жива! Вона жива! Земля жива!»

Потім вони — і з особливим задоволенням діти — розважалися тим, що синхронно — мільйон осіб на шести континентах! — рухалися, співали, танцювали. Від цих пісень здіймався вітер, від танців тремтіла земля; Олександра пам’ятала свій стан з попередніх чотирьох фестів — велетенський майдан, заповнений народом, ейфорія й небачена, несхожа на алкогольну, внутрішня легкість… Цього разу вона взяла з собою на «дійство» не тільки молодят Шурка та Віку, а й обох племінників — десятилітнього Віталька та трирічного Романчика. Віталько радів, бігав, мов щеня по першому снігу; Романчик спокійно стояв поруч, і Олександра не раз і не двічі запитала в Пандема, чи все з ним гаразд.

«Він теж радіє. Але по-іншому. Темперамент…»

Перші три дні минули, ейфорія вщухла, і почалася робота: конкурси й рейтинги, а отже, напруга і чвари. Олександра на чолі своїх експертів намертво зіткнулася за вплив з асоціацією «Тгои§Ь» (компанія енергійних австралійців, у яку невідомо як затесалася одна британська філія). Жорстоко сперечалися про смаки, висміювали й кепкували одні з одних, виводили своїх претендентів на премію в обхід претендентів чужих; з однієї тільки комбінованої скульптури було десять закритих голосувань і три переголосування. (Пандем, незвичайно мовчазний у ці дні, підраховував голоси миттєво й точно.) У цей час Олександра дізнавалася про конкурсантів (і конкурентів) дедалі більше — з подачі Пандема; до кінця Фесту вони вже здавалися їй збіговиськом галасливих і незручних, однак загалом симпатичних родичів.

Творчих відкриттів — серйозних відкриттів, а не «домашніх радостей» — не було. Олександру починало це туманно тривожити.

— Чого ти дивуєшся, — заявив незворушний Сашко, який щовечора виходив з нею на зв’язок. — Із закінченням світових потрясінь настала епоха знудженої посередності… Ну, схрестити бульдога з носорогом. Ну, нап’ясти на балерину хромокостюм. Ну, пострибати по всій планеті в якомусь циклопічному танці… Це цирк, це атракціон, але не мистецтво. Мистецтву потрібні голод, холод, смерть і провокація.

— Авжеж, — говорила вона у відповідь ласкаво. — Саме так, Сашко. Твоя правда.

Фест закінчився. Олександра трохи не розплакалася, прощаючись з ідейними супротивниками; втім, цей вибух емоцій не завадив їй забути їх уже через годину. Вона повернулася додому в той же день увечері: Сашко зустрів її вигадливою стравою, наполовину синтезованою, наполовину приготовленою вручну. Втім, оригінальність багатошарового м’ясного рулету і те, скільки в нього було вкладено праці, Олександра оцінила не зразу, а тільки після делікатного Пандемового нагадування: «Honey, ти ж не сіно жереш…»

— Сашко, ти чудо, — похвалила Олександра, може, трохи похапливо.

— Авжеж, — відгукнувся Сашко з кривою посмішкою. — Я вирішив перекинутися на кулінарію… поки що.

«Пане?!»

«Навіщо так репетувати… Він покинув свою програму».

«Якого чорта…»

«У твого husband’а цвях у сідалі, ти не помітила?»

«Ти його дістав?»

«Я?! Змилуйся, дівчинко, у мене ще така діставалка не виросла… Просто, поки ти робиш культурку, твій благовірний активно живе внутрішнім життям».

— Сашко, — сказала Олександра вголос. — Ти що… досі психуєш?

Сашко промовчав.

* * *

Маленький синій купол було чудово видно з автостради. Кім простежив за ним очима; освітлений сонцем, купол відплив назад — не промайнув, як крона великого дерева чи погодний шпиль, а саме відплив, не втрачаючи гідності.

Кім, сам не розуміючи чому, пригальмував. А там і зовсім зупинився; дав задній хід, і їздилка, не розвертаючись — модель «Тягништовхай», — перестроїлась на зустрічну смугу руху.

Купол знову наблизився — повільно, недовірливо, так здичавілі звірі підходять до людини. Кім покинув машину на узбіччі, озирнувся, знайшов драбинку-павутинку, що вела з автостради вниз.

Ще недавно тут було селище, яке нині перетворилося на район розлитого, неначе море, двоповерхового міста. Поруч будувалася підземна автоматична фабрика; від автостради до церкви виявилося йти довше, ніж Кім припускав.

Над будівництвом літав схожий на великого кажана повітряний фільтр. Ловив і пожирав клуби чорного диму, що коли-не-коли здіймалися над монтажним колодязем. У церковному дворі було зелено; за огорожею росли нелякані, ніким не ламані вишні, і блискучі темні ягоди висіли на рівні Кімових грудей.

Він забарився на порозі. Запізніло зачудувався: а навіщо я сюди?..

Зсередини церква здавалася ще меншою, ніж знадвору. Жінка у світлій хустці діловито збирала недогарки свічок у маленьке бляшане відерце; свічки — точно такі самі, як у часи Кімового дитинства, — лежали тут-таки, поряд, на столі, застеленому вишитою скатертиною.

Кім покрутив у пальцях тонкий жовтий стрижень; у півмороку, праворуч од вівтаря, горіло п’ять чи шість вогників; вони відбивалися в чистому склі, що прикривало ікону, і тому здавалося, що їх удвоє більше. Перед іконами стояли три жінки й чоловік, усі окремо; найближча до Кіма жінка була його однолітка — вона щось беззвучно шепотіла й раз у раз розмашисто хрестилася.

Дивно, думав Кім, дивлячись на вогники свічок. Дивно, як Вогні, не так. Як Пандем ухитряється існувати поруч з Богом? Як вони містяться в одній картині світу?

Він запалив свою свічку від вогника найменшої, найслабшої з тих, що стояли перед іконою. Глянув у суворе лице, що дивилось на нього з темряви і ніби пливло над тремтливими вогниками. Зітхнув.

Виходить, що він прийшов до Бога жалітися на Пандема?

Хтось підійшов і зупинився поруч — од вітру колихнулися язички свічок. Кім скосив очі — людина була одягнена в темне вбрання до п’ят; Кім подумав, що добре було б, якби священикові не спало на думку з ним заговорити. Він не потребував зараз священиків — утім, він ніколи не відчував у них потреби…

Не дивлячись на Кіма, чоловік у темному перехрестився на ікону. Мигцем глянув на Кіма і вийшов, підмітаючи ризами кам’яні сходи порога. Як він живе, подумав раптом Кім. Що там, у нього всередині?

…Пригадувалось, як одразу після приходу Пандема його оголосили антихристом. Відповідними цитатами з Біблії було обклеєно всі стіни, їх повторювали й повторювали по телевізору, по радіо… У якийсь момент було страшно — здавалося, люди, що повірили у швидкий кінець світу, готові наближати його власними руками…

Хтось — так, здається, той-таки Сашко Таміленко — заявляв тоді зі звичним цинізмом: бієчки не буде. Ця гидота Пандем занадто сильний; з ним марно воювати — згодом вони просто внесуть його у свою картину світу…

І він мав рацію. Що говорив Пандем кожному віруючому, кожному, кого гнітив сумнів, які докази, історичні приклади та цитати з Біблії наводив — Кімові було невідомо; проте бурі й бунти потроху стихли, а храми стояли, як колись, щоправда, парафіян стало відчутно менше… Потім ієрархи всіх конфесій кожний своєю постановою визнали Пандема повноправним мешканцем матеріального світу — не Богом, не чортом, а чимось на зразок нового Інтернету. Хтось казав, що Пандем — творіння людських рук; хтось конкретизував — «породження науково-технічного прогресу». Тільки особливо непримиренні церковнослужителі продовжували свою війну — рутинну, нескінченну, мов стрічка Мьобіуса…

Цікаво, а якщо дикун визнає Пандема своїм богом — Пандем зможе йому довести, що це не так? І чи стане доводити?

І де межа, за якою дикун вважається не-дикуном?

Кім схаменувся. Його свічка догоріла вже до половини, а він так і не вирішив, чого просити в Бога. І чи просити взагалі?

Йому раптом здалося, що в церкві душно. Він невміло перехрестився і вийшов у двір; тут було порожньо. Віддалік шуміло будівництво; стиглі вишні погойдувалися над вузькою, старою, врослою в землю лавою.

* * *

— Добрий день, — сказав візитер. — Здрастуйте, Олександре Андріївно.

Олександра люто всміхнулася. Якби не Пандем — дідька б лисого вона погодилася розмовляти з візитером саме сьогодні, зараз; вона ще не отямилася після Фесту, її тривожив душевний стан Сашка, вона не була настроєна на розмови про мистецтво, але ж саме про нього, кляте, й збирався щось повідомити плечистий атлет, увесь з литих м’язів, котрий завітав сьогодні до неї в гості.

«Він гімнаст».

«Я за нього рада».

«Вислухай його, honey».

Візитер підняв одну брову; на лиці його був сумнів, адресований, утім, не Олександрі. На кілька секунд обоє — експерт Таміленко та її гість — застигли, не довівши до кінця початого руху, дивлячись одне на одного скляними очима; добре, що в цю мить у кімнаті, крім них, нікого не було. Втім, і спостерігач, якби трапився поблизу, відразу зрозумів би, що обоє просто розмовляють з Пандемом.

— Добрий день, — сказала нарешті Олександра. — Бернарде?..

Попередній обмін люб’язними словами, знайомство та все інше скоротилося завдяки Пандему до кількох фраз. Атлет одразу ж приступив до суті — попередивши заздалегідь, що йому знадобиться п’ятнадцять хвилин монологу. Поки він говорив, Олександра розглядала його вилицювате засмагле лице, очі, великі й сумні, мов оливки під дощем, і великий м’який рот.

«Пане?»

«Не на твій смак».

«Гм…»

— І як ми назвемо це нове мистецтво? — буденно запитала вона, коли чорноокий атлет закінчив і перевів дух.

Співрозмовник, здається, трохи розгубився. Він чекав якоїсь іншої реакції; можливо, він хотів, щоб вона здивувалася більше.

— Ідеї витають у повітрі, — вона зглянулася над ним і ледь усміхнулася. — Ні, я аж ніяк не хочу сказати, що вас випередили… Якщо у вас є діючий пристрій — ви перший. Якщо ні…

Атлет злегка прикусив нижню губу і вийняв звідкись з кишені круглу пласку коробочку, схожу на стародавній CD-плеєр.

— Так, — Олександра повертіла коробочку в руках. — Куди це вставляти?

— Нікуди, — чорноокий коротко переговорив з Пандемом, і його вагання вляглося. — Дві наліпки на мочки вух і льодяник — під язик…

— Льодяник?

— Спробуйте…

Олександра заклала за вуха пасма цупкого чорного волосся, приліпила до мочок дві металеві шайбочки («Гм… гарно чи ні?»). Потім з певним сумнівом покатала на долоні велику зелену таблетку, схожу на фігурний шматок мила. («Скривилась, наче русалка на коров’ячому пляжі… Там загорнуто прірву ресурсів, жери, поки дають…»)

Льодяник був трохи кислуватий. Пощипував за язик.

— Перша композиція називається «Пробудження в літній сонячний день у туристському наметі», — сказав чорноокий, помітно хвилюючись.

— Я готова, — кивнула Олександра.

Чорноокий коротко зітхнув.

* * *

Його звали отець Георгій. Він був старший за Кіма — на п’ять років чи на двадцять, визначити було неможливо. Чорна борода, коротка й тверда, не могла приховати глибоко запалих аскетичних щік; прямокутні димчасті окуляри не могли приховати дуже темних, дуже різких очей. Уперше зустрівшись з ним поглядом, Кім з тугою подумав: ні, розмови не вийде, не варто й затівати…

— Хочете вишень, Кіме Андрійовичу?

Кілька глянсових темних ягід лежало на вузькій і білій, мов у жінки, долоні отця Георгія. Дивно, що в такої людини такі руки…

— Дякую, — сказав Кім.

Якийсь час вони мовчки їли.

— Виходить, — сказав нарешті Кім, — ви всі ці десять років не розмовляєте з ним? Зовсім?

Священик усміхнувся. Здався відразу на десять років молодшим:

— Не соромтеся, Кіме Андрійовичу. Не бійтеся мене скривдити… Ви хочете запитати, чи вважаю я, що присутність Пандема на землі якимсь чином ображає Бога?

— Так.

Запала тиша, й чути було, тільки як співають пташки. Неподалік — по той бік автостради — квакали жаби. Шум будівництва майже цілком затих.

Усе ще всміхаючись, отець Георгій похитав головою:

— До мене приходили й питали… Питали приблизно так: виходить, у нас тепер замість Господа — Пандем? Я питав у відповідь: чому? Ну а як же, казали мені. Він же всемогутній, мов Господь, і всезнаючий, мов Господь… Отже, він — Бог?

Отець Георгій замовк.

Зовні, за церковною огорожею, бігали дикі кури — худі, сніжно-білі та зозулясті. На огорожу з розгону вискочив підліток-кіт — кури з криком кинулися хто куди, деякі навіть намагалися злетіти…

Кіт прошурхотів травою. Знову стало тихо.

— А ви? — запитав Кім.

— А я у відповідь теж питав: а де взялася в цьому світі й де дінеться після тілесної смерті ваша безсмертна душа? І хіба є щось у цьому світі, що може Пандем — і не могла б, нехай у далекому майбутньому, людина?

Кім не зразу зрозумів, що він має на увазі; священик дивився на нього тріумфально, ніби щойно посвятив Кіма у велику таємницю.

— Зникли хвороби, — сказав Кім, намагаючись осмислити сказане. — Але ж уся історія медицини… Люди прагнули позбавити хвороб і себе, й ближніх, і дечого навіть досягли…

— Ще педагогіка, — підказав отець Георгій.

Кім уважно його розглядав — наче побачивши вперше.

— Вам здається, що православний священик мав би бути інакший й говорити інакше? — отець Георгій протирав окуляри білою носовою хусткою. Кім подумав, що окуляри без діоптрій — на всій Землі не лишилося жодного короткозорого…

— Так… Скажіть, будь ласка, а Пандемове всевідання — як воно вписується у вашу концепцію?

Отець Георгій надів окуляри. Втупився у Кіма крізь димчасті скельця:

— Жителеві давнього світу… та хоч би початку двадцятого століття, навіщо далеко ходити… Будь-який комп’ютер здався б усезнаючим. А голос усередині голови… Хіба неможливо уявити собі технологію… Мікрочип, за допомогою якого звуки й зображення передаються прямо в мозок… Це певною мірою заяложені порівняння, даруйте мені…

— Заяложені порівняння?!

Отець Георгій розвів руками:

— У свій час я чимало читав журналів — наукових, псевдонаукових… Відверто фантастичних…

— Отже, Цандем — суперкомп’ютер?

— Ну, не так прямолінійно…

— А вам не здається, — почав Кім, уже забувши про делікатність, — що ви зараз намагаєтеся сховатись? Просто повторюєте погляд офіційної церкви: Пандем, мовляв, новий паровоз, тому нам тільки здається, що його «чорти пхають», а насправді — безневинна пара?

Отець Георгій зірвав з дерева ще кілька ягід:

— Ну… я всього-на-всього можу вам сказати, що думаю. А ви можете вірити мені чи ні… А щодо офіційної церкви… тут не все так просто. Від імені всієї церкви я говорити не можу…

— А діти? Нове, цілком інше покоління, порівняно з нами — марсіани…

— Ні. Порівняйте останнє передпандемне покоління — ваше, наприклад, Кіме Андрійовичу, — і покоління, що виросло дві тисячі років тому. Порівняли? Різниця куди більша, ніж між вами й вашими дітьми… Ви скажете — то десять років, а то дві тисячі. А я скажу: це кількісна різниця. Не якісна… Ви запитаєте: хіба Пандем не зайняв у їхніх душах місце Бога? А я відповім: за всю історію людства було багато всякого, що намагалося зайняти місце Бога в душах дітей… І дуже часто це всяке… перемагало. На час, Кіме, на короткий час…

— Якщо Пандем суперкомп’ютер, — повільно почав Кім, — і якщо його відомості про світ щирі й повні… А з усього виходить, що це так… Чому він нічого не знає про Бога? Чому в Пандема немає доказів Божої присутності?

— А вас не бентежить, — отець Георгій витер вишневий сік з вусів, — що перші космонавти, опинившись на орбіті, не знайшли там нікого верхи на хмарі?

Кім німого не став відповідати.

Сонце піднялося високо. У тіні церкви лежали дві молоді олениці, і кожна з них по-своєму нагадувала Ярину. Кім зітхнув.

— У вас на душі тягар, Кіме Андрійовичу, — зненацька сказав отець Георгій.

— Так, — сказав Кім, дивлячись на дрімаючих олениць. — Мене розлюбила дружина.

* * *

Це сталося незабаром після Шуркового весілля. Якось уранці Кім сказав Ярині, посадивши її на ліжко перед собою:

— А пограймось у таку гру: ти сьогодні цілий день не говоритимеш з Паном?

Уже потім він зрозумів, що тон було обрано хибно. Ярина давно не почувалася дитиною поруч з чоловіком; Кім помилився — ймовірно, втратив нюх через звичку радитися з Пандемом. А може, просто не пощастило. Занадто хвилювався.

— Не розумію, — сказала тоді Ярина, і сказала різкувато. — Чому?

— Тому, що сьогодні неділя, — сказав Кім. — Я хочу бачити у твоїх очах тебе, твої думки, а не тінь вашої розмови. Розумієш?

(Це була наступна помилка. Він почав їй дорікати, а треба було… щось придумати. Що завгодно, тільки не докори.)

Ярина сиділа перед ним, напружившись, і — Кім бачив — запитувала в Пандема, за що їй така образа від близької людини.

Тоді він вибухнув.

Ні, він нічого не сказав. Слава Богу, на це в нього вистачило витримки. Він просто встав… навіть не грюкнув дверима. Просто встав і вийшов.

І не повернувся ввечері додому. Не подзвонив. Ярина й так знала від Пандема, де він і що з ним. Немає приводу хвилюватися.

…У якусь мить, сидячи в моторному човні посеред річки, він легкодухо подумав: добре було б, якби вона хвилювалася. Добре, якби хоч ревнувала. Податися в бррдель? Гидко…

Моторку він узяв на пристані. Там був тент, щоб ночувати, і зручний ресторанчик, щоб готувати їжу.

Усередині нього була цілковита, незвична тиша. Ніхто не розмовляв з ним. Іноді Кімові здавалося, що він оглух. Уночі, випивши найкращого вина, що знайшлося в ресторанчику, він говорив сам з собою. Йому було смішно, бо Пандем, великий Пандем, суперістота й друга Природа, образився, напевно, і вирішив Кіма покарати…

Над ранок він зрозумів, що помилився знову. Пандем відчував, які болісні були б для Кіма — тепер — спроби зав’язати розмову, і, зі звичним своїм тактом, дав йому змогу побути наодинці з собою.

Минув тиждень. Кім згадав, як визначають час по годиннику, і як керують механізмами, і як користуватися картою. І багато чого згадав, неквапливо й докладно — хлопчика Пандема біля палаючої машини, молоденьку Ярину в день їхньої першої зустрічі… Народження Віталька, народження Романчика…

І, згадуючи, він почувався — уперше за багато років — дивовижно, космічно самотнім.

* * *

Отець Георгій мовчав. Крутив окуляри в руках. Дивився на Кіма широко посадженими, твердими чорними очима:

— Ви піймали мене… підловили мимоволі, Кіме… Вам потрібен хтось… посередник між Пандемом і вами?

— Я не можу просити вас…

— Авжеж. Я так добре пояснив вам, що перед Господом Пандем — ніщо… Кишеньковий калькулятор. А сам я десять років не говорю з ним. Це більше, ніж звичка…

— Вибачте, — Кім підвівся. — Я піду.

— Я можу порадити вам більше молитися. І просити допомоги в Нього. І довіряти себе Його волі…

— Так, так…

Напевно, Кім сподівався, що після плутаної сповіді стане легше на душі. Ні, не стало.

Тепер він ішов до виходу. Стежку була вимощено цеглою, крізь щілини пробивалася трава… Коло самої хвіртки його наздогнав окрик:

— Стривайте, Кіме Андрійовичу!

Кім обернувся.

Отець Георгій поспішав слідом. Окуляри в його руках кидали на всі боки нервові білі відблиски.

— Постривайте, Кіме… Одну хвилину. Рано чи пізно це мало статися…

Кім не знав, лишатися йому чи йти. Отець Георгій міцно взяв його за рукав і посадив назад на лаву:

— Будьте тут. Одну хвилину. Почекайте…

І зник у дверях церкви — швидко перехрестившись на порозі.

Кім заплющив очі; вишні тицялись прямо в щоку. Здавалися теплими.

Отець Георгій повернувся й справді скоро. Лице його здавалося ще суворішим, ще аскетичнішим, ніж раніше:

— З Божою поміччю я прийняв рішення… Прошу вас, почекайте ще. Поки не повернуся. Будьте тут…

Він повернувся до Кіма спиною й рушив у глиб церковного садка. Кроки його, спочатку тверді й рішучі, ставали дедалі м’якші й повільніші; і врешті темне вбрання зникло за деревами.

Кім зірвав вишню й кинув у рот. Не відчуваючи смаку.

…Говорити з Пандемом — уперше за десять років? Заради Кіма — чи заради себе самого?

Терпіння. Дочекатися. Відповідь прийде. Щось має прояснитися.

…Він запитає в отця Георгія: отже, власник безсмертної душі в тілесному безсмерті не має потреби?

І ще він запитає: отже, відкрита участь Пандема у всіх наших справах, у наших думках і відчуттях… Ці його повсякденні чудеса і є доказ того, що Пандем не Бог? Бо як можна вірити в чудо, яке щодня в тебе перед очима… Про яку віру може йтися… Спокуса дивом…

Ні… те головне, про що він запитає, — як тепер їм з Яриною жити? Як жити Кімові, знаючи, що він — другий у черзі по Яринину любов?

Але якби Ярина була ревно віруючою… Кім теж був би другим?..

А бажання бути першим — це що ж, гординя, яку треба впокорювати?

Яка каша у мене в голові. Яка густа каша…

* * *

— У-гу, — протягла Олександра, розтираючи мочки вух. — Скільки це звучить? Три хвилини?

Слово «звучить» вискочило саме — за аналогією. Насправді, коротенька п’єска про пробудження в наметі розрахована була зовсім не на слух.

— У принципі, композиції можуть бути як завгодно довгі, — сказав чорноокий атлет-винахідник. — Можна запустити тему… На цілий день… А зі вдосконалюванням пристрою зникне потреба принаймні в льодянику…

Олександра чухала тепер уже кінчик носа.

«Знаєш, dear, на що це схоже… На вже перетравлену кимось музику».

«Не кажи йому цього».

«А що мені йому сказати?»

«А що кажуть людині, яка не просто додумалась, але й зробила щось уперше в історії людства?»

«Який ти патетичний дідок».

«Сама баба. Цинічна».

— Бернарде, — сказала Олександра. — Я, по-перше, поздоровляю вас… По-друге, я зараз порекомендую вас, е-е-е…

«Браунисі. Вона оцінить».

— …порекомендую експертові з галузі високотехнологічних мистецтв пані Джулії Браун з Нової Зеландії…

«У них пів на третю ночі. Приснитися їй?»

«От іще, куди так спішити…»

«Вона зрадіє».

«Ну приснись, Фредді Крюгере…»

Чорноокий атлет Бернард раптом заусміхався. Здається, Пандем прямо транслював йому реакцію Браунихи. Олександра раптом згадала про свою втому.

«Пане, дитинко… А якого дідька ти не зв’язав його прямо з кимось з техноложок?»

«Тільки після вас, мадам. День, коли ви втратите свій чудовий нюх, стане для земної культурки днем жалоби».

«Ти ж без мене бачиш, що це високотехнологічна перловка. Ну, транслюються мені усереднені емоції у певній послідовності… Так людина розучиться навіть цікавість виявляти, поки їй не зіграють композицію з назвою «Юний технік»…

«Такі, як Бернард, не розучаться… Коли стане ясно, що емоційний транслятор не знайде широкого застосування, він уже буде захоплений чимось іншим».

«Не знайде? А страшилки транслювати?»

«Страшилки — так. Але це інший жанр».

— Поки що всього двадцять коротких композицій, — сказав, так само всміхаючись, Бернард. — Олександре Андріївно, у них у Нью-Зіленді велися роботи в тих самих напрямках, але зайшли в глухий кут… І я, здається, знаю, на чому вони обламалися… До речі, крім «Пробудження» є ще «Полудень узимку», «Сосновий бір», з найкращим сюжетом і гостра — «З гірки»…

— Ох, Бернарде, — сказала Олександра. — Якщо ваш метод справді приживеться… знаєте, як називатимуться композиції дев’яноста відсотків ваших послідовників? «Убивство школярки», «У забитій труні», «Зґвалтування в склепі»…

Чорноокий слухав Пандема і, здається, навіть не звернув на її слова уваги.

* * *

Отець Георгій був відсутній годину сорок хвилин. Кім непокоївся; нарешті, довгополе вбрання виринуло між біленими стовбурами (а в садку коло церкви все було чисте й доглянуте, навіть здичавілі кури)…

Лице священикове, колись бліде, було тепер незвично рум’яне — ніби він просидів цілий день під сонцем. Ані слова не кажучи, отець Георгій опустився поруч на лаву. Перевів дух.

Кім мовчав, даючи йому змогу зібратися з думками.

— Дивно, — пошепки сказав отець Георгій. — Як дивно, Кіме Андрійовичу… Ви помітили, як він змінився за десять років?

— Він?

— Пандем… Ви не можете помітити, ви ж постійно з ним спілкувалися… Я ні. Тепер це геть інша істота… Це…

Отець Георгій розвів руками, ніби добирав слово й не міг добрати.

— Я винен перед вами… — почав Кім.

— Ні, все вийшло якнайкраще… На добро… Кіме Андрійовичу, ви ж сприймаєте його як людину?

— Ну… так. Якщо правда — то так…

— Мені й самому здалося, що я говорив з людиною… Принаймні мені було легко з ним говорити.

— Невже?

— Дивно… Мені здалося навіть, що він… не знаю, як сказати… відчуває якісь емоції… І засмучений, якщо тут доречне це слово… вашим непорозумінням, він, бачте, вважає вас своїм другом… хоч мені не зовсім зрозуміло, як можлива така дружба… Він каже, що в нього глибокий емоційний зв’язок з вашою дружиною. Він не може позбавити її своєї постійної присутності. Він вважає, що це буде шоком для неї, що вона буде нещасна. А тепер нещасні ви, Кіме. Послухайте, ця істота, Пандем, воно, здається, олюднилося аж так, що страждає…

— Що?!

Отець Георгій задумався. Опустив очі, зосередився; беззвучно зашепотів, звертаючись до Бога, Кім розчув тільки «помилуй» і «спокусу»…

— Воно… він… Кіме, а вам не спадало на думку — якщо Пандем людина… То нова людина, всесвітня… Тоді може не тільки «він», але й «вона»… Він чоловік тією самою мірою, що й жінка… психологічно, я маю на увазі. Якщо… Даруйте, я зараз надто хвилююся, можу бовкнути зайве…

— Н-ні, — вимовив Кім. — Продовжуйте. Будь ласка.

ШІСТНАДЦЯТИЙ РІК ПАНДЕМА

Пролог

Пітер закінчив другий шкільний ступінь на півроку раніше за основну групу; на той час він уже мав чітке уявлення про те, ким хоче бути (морським екологом) і чого на обраному шляху прагне досягти (вичистити від залишків токсичної гидоти ті западини морського дна, куди попередники-екологи ще не добралися). Ідея великої «випускної» подорожі належала навіть не Пітерові — Пандему; зате Пітер сам обрав маршрут. Йому хотілося соціальної екзотики.

Він прекрасно знав, що далеко не всі люди на Землі живуть так, як його друзі, родичі та ті майбутні колеги, з якими він щодня спілкується через мережу. Йому хотілося побачити не так екзотичні екосистеми (плавали, бачили, знаємо), як екзотичне суспільство; він наївно собі думав, що так звані традиційні громади доживають останні роки, оскільки люди по суті своїй однакові, а значить, з Пандемовою допомогою встановлять незабаром по всій Землі однаковий, зручний для життя уклад…

Місто, куди Пітер прибув на маленькому туристичному новолеті, здавалося примарним не тільки через дивну архітектуру, не тільки через смарагдові кучеряві рослини, що заполонила всі вулиці (гібрид ліани й фікуса?), не тільки через неприродно-синє небо та цукрового кольору бруківку; згори пекло сонце, а в місті працював клімат-контроль, і тому повітря тремтіло. З марева виростали шпилі, акварельно-розмиті біля основи, з вершинами, ніби намальованими тушшю. Пітер був сповнений благоговіння й дещо розгублений.

Пандем дуже детально пояснив йому, як поводитись, що треба робити й чого робити не слід у жодному разі. У прохолодній кімнатці, схожій на чарунку бджолиного стільника, Пітер скинув комбінезон і переодягся в місцеве; незабаром з’ясувалося, що місто поводиться так, ніби ніяких туристів на світі не існує. Пітер сподівався побачити базар з яскравими килимами, зі зброєю, з давнім посудом; Пітер чекав розваг та етнографічних видовищ, верблюдів, кіз, відкритого вогню просто неба, музичних інструментів, боїв і танців; нічого подібного. Дивні рослини вилися по різьблених стовпах, по сходах та стінах. Червоні й білі язички квітів згорталися в трубочку, коли на них налипала, сівши, випадкова муха. Спостерігаючи за квітковим полюванням, Пітер зрозумів, чому в місті так мало набридливих комах.

Цілий день Пітер бродив один, слухаючи ненудні лекції Пандема з історії та етнографії, місцеві страшилки й анекдоти. До вечора він значно порозумнішав, а народу на вулицях стало більше; переважно це були чоловіки в чорному й кольоровому вбранні, обвішані золотими та срібними знаками розрізнення, і Пітер нізащо не збагнув би родової, кланової, цехової належності кожного, якби не Пандем.

Жінки не ходили поодинці — тільки групами; вперше побачивши таку групу, Пітер ледве стримався, щоб не роззявити рота.

«Пане, вони в масках?!»

«Можна сказати й так…»

Однакові обличчя жінок були схожі на білі лубки з прорізами для очей. Вони йшли, збиті в щільну зграйку. Пітерові стало страшно.

«Пане… Чого вони мовчать?»

«Вони балакають без угаву. Через мене».

«Чого вони не повертають голів?..»

«У них мікрокамери встановлені на лобі, на скронях і на потилиці… Круговий огляд».

— А навіщо… — сказав Пітер уголос й одразу прикусив язика.

Посутеніло. Марево над землею розсіялось; тепер здавалося, що місто реальне, а шпилі, підсвічені зеленуватим світлом, навпаки, примарні. Розташування будинків і вулиць невловимим чином змінилося; на кожному кроці чекали розчахнуті двері, за якими галасували й сміялися, і незвично пахло, і мерехтіли вогні…

Протрубив, ніби хрипкий слон, музичний інструмент. У небі над величезним майданом загорівся величезний екран; рядки й рядки, графіки, імена — Пітер і без Пандема зрозумів, що перед ним колосальний рейтинговий список. На площі варилася, наче в казані, юрба — вона не була єдина, вона дробилася на групки й острівці, і кожен, схоже, знаходив того, кого шукав, — завдяки Пандемові…

— Це змагання? — запитав Пітер уголос, не боячись бути почутим у такому гаморі.

«Ти хотів би?.. У двері праворуч — можна вибрати двобій на холодній зброї або просто бійку. Два квартали вперед, ліворуч — змагання з дотепності. А ще є вимірювання сили волі — хто довше витримає біль… Або хто довше за інших зуміє не думати про мавпу», — Пітерові здалося, що Пандем стримує смішок.

— А де ці… жінки?

«Зайди в мережу…»

У маленькій кімнаті, схожій на чарунку бджолиного стільника, Пітер вийняв з ніші в стіні маленький місцевий комп’ютер. Зайти в місцеву мережу без Пандемової допомоги він би й не пробував; доступ було зашифровано, засекречено (від кого?!), ускладнено…

«Давай-давай. Не лінуйся».

…Відчуття було таке, ніби зірвали з очей брудну завісу. Ніби чорно-білий екранчик раптом став кольоровим; Пітер дивився й слухав, роззявивши рота.

Вони виходили всі під однаковим ніком — «Гюрза»…

Вони були такі різні! Яскраві, веселі, дотепні, вони грали на органах і на домрах, танцювали на віртуальних барабанах, співали, малювали, складали вірші багатьма мовами, Пандем синхронно перекладав — та головне, підказував Пітерові, як поводитися, й утримував, щоб не сказати дурницю.

— Пане! Я не хочу йти!

«У тебе є ще час».

— А можна мені приходити сюди прямо з дому? Або зі школи? Потім?

«Хочеш добру пораду?»

— Пане…

«Чуття міри — чудова річ. Подружися з ними — і розстанься, перш ніж зрозумієш, які ви різні…»

Розділ п’ятнадцятий

Віталій Кімович Каманський, п’ятнадцяти з гаком років, вийшов з дому на світанку, ніким, окрім Пандема, не помічений.

Не можна сказати, що він посварився з батьками. Не можна сказати, що йому набрид брат. Йому просто захотілося самотності, дороги, хотілося когось зустріти, познайомитися з кимось новим, або нікого не зустрічати, а йти по узбіччю й дивитись, як навколо міняється світ.

Позавчора Віталія зрізали на відборі в пілотську школу. Це не було несподіванкою: Пандем попереджав, що він погано підготовлений. Загалом Віталій недобрав тридцять відсотків — і з фізики, і з фізкультури, і з психологічної стійкості; шестеро його однокласників пройшли, а Віталій — та ще десятеро — зосталися за бортом.

Віталій проїхав до міської межі на «черв’яку», що його мама іноді неправильно називала «електричкою». На станції було тихо, чисто й майже безлюдно; Віталій зійшов з перону й побрів під автострадою — по стежці вузькій, мов лезо, обрамленій високими ромашками та лежачим листям подорожника. Він ішов, слухаючи власні кроки й ні про що не думаючи.

Над головою проносилися ніби пориви вітру — автострада не спала ні вдень, ні вночі, ні вранці; батько розповідав, що раніше машини були важкі й смердючі. Колись Віталій бачив таку машину у когось зі старих сусідів…

— Чому хтось може, а хтось ні? Ми що, не рівноправні?

«Не рівноправні. Вони ж не вміють малювати, як ти».

— А якщо я не хочу малювати? Хто це визначає — кому що робити? Кому літати, а кому сидіти, уткнувшись носом у коліна?

«Природа».

— Ну не треба, Пане! Ну не треба! Яка ще природа? Якщо ти бачиш, що людина ледь-ледь на тест не дотягує — чого ти не виправиш їй, наприклад, вестибулярний апарат? Щоб вона стала така, як треба?

«У різних людей різні вестибулярні апарати».

— Чого? Що б від тебе відвалилося, якби я склав тест?

«Від мене б нічого не відвалилося. Від тебе відвалилось би, і дуже сильно».

— Що?

«Воля. Здатність до змагання».

— Нехай… Є людина, яка вибрала собі роботу. І роботу, яка тобі, до речі, потрібна! Чого цю людину треба зняти з трапа? Ти ж знаєш, я б вивчився!

«Нехай — то й нехай. Ти пропонуєш, щоб я підкрутив гвинтики у твоїй голові, зробивши з тебе першокласного пілота, у перспективі космонавта… А що, як я підкручу інші гвинтики? Щоб ти захотів стати ілюстратором дитячих книжок? Так і так ти будеш щасливий. У другому випадку — набагато щасливіший, бо природу ніхто не скасовував».

Сонце піднімалося вище. Віталій ішов і йшов; праворуч і ліворуч був уже ліс, справжній, не міський, і на узліссі паслися, мирно опустивши морди в зелень, плямисті корови, яких ніхто ніколи не заріже.

«Віталько, люди змагаються. Одне з одним, з предками, з нащадками, з часом, зі мною… Коли вони правильно змагаються — у них є стимул до життя, є мета, є повага до себе, до переможців, до переможеного…»

— Я, виходить, програв, щоб хтось порадів перемозі? Масовку зіграв?

«А чом би тобі реально не оцінити свої сили?»

— Якби в мене був син, припустімо, прийомний, і від мене залежало б, полетить він чи ні… А я б знав, як він хоче полетіти! Я допоміг би йому. Тим більше що гірше від цього не було б нікому.

«Хочеш — то полетиш. Це не останній набір».

Віталій подумав, що Пандем утішає його такими самими словами, якими він сам себе утішав. Ще перед тим, як іти на тест. Он як, глибоко всередині себе він чекав, виявляється, поразки…

— Ти знав?

«Ти й сам знав. Просто не зізнавався собі… Але в тебе ще є шанс. Добрий шанс, Віте».

— Знаєш, Пане… — Віталій мимохідь зачудувався сам собі. — Якби зараз була війна — я втік би на війну.

Він постояв, чекаючи, що скаже Пандем, але Пандем мовчав, і Віталій повернув у ліс.

Тут, за два кроки від міста, було занедбано й дико, неторкано, нетоптано. Трава розпрямлялася, приховуючи Віталькові сліди. Безшумно кружляла мошка. З-під ніг шаснуло маленьке, швидке, з бурою спиною й пухнатим хвостом.

Хитнулися кущі.

Віталій зупинився.

Він був ще геть малий, коли вони гралися з Пандемом в індіанців. І він так вірив у цю гру, що серце вистрибувало. Один відважний чоловік перед лицем ворога може покладатися тільки на себе; це усвідомлення переповнювало його такою гордістю, такою…

«А якби тебе вбили на тій війні, куди ти зібрався, — ти, вмираючи, спитав би, чому? Чому така несправедливість; хтось живий, а когось ховають?»

Віталій зітхнув.

— То інакше — світ, де тебе немає… Я, щоправда, не розумію, як це може бути, але тато каже, що так було… І жалітися там нікому… А якщо ти кажеш, що любиш мене, а просту річ заради мене зробити не хочеш…

«Утю-тю… Плакати будемо?»

— Ні, — сказав Віталій похмуро.

* * *

До полудня Віталій дійшов до енергостанції. Циліндрична вежа, схожа на перекинуту склянку, стояла посеред зеленого поля, коло підніжжя змією згорнулася важка чорна труба — якір, а високо в небі крутилось і вигиналось, ніби танцюючи, вітрило.

Ні запаху, ні звуку. Цвіркуни та розігріта трава — ніби станції тут нема.

Неподалік вежі на траві сиділи дві дівчини й два хлопці, ледь-ледь старші за Віталька. Одна дівчина засмагала, роздягнувшись до трусів і розлігшись на рушнику. Друга сиділа по-турецьки, склавши руки на ногах і заворожено дивлячись на вітрило.

Хлопці гризли яблука. Поруч на траві валялися чотири велосипеди.

— Привіт, — сказав Віталій.

Та дівчина, що засмагала, трохи підняла голову:

— Привіт. Тобі ніяково?

— Ні, — сказав Віталій якомога байдужіше.

— Ну, я перевернуся, — сказала дівчина й справді перевернулася на живіт, відкривши Вітальчиному поглядові смагляву спину зі слідами відбитих травинок.

— Прийшов подивитися? — запитав старший з хлопців.

— Просто гуляю, — сказав Віталій й тільки потім усвідомив двозначність питання. — Просто гуляю, — повторив він і розлютився на себе за дурне зніяковіння.

— А ми приїхали подивитися, — сказав другий хлопець, і Віталій остаточно переконався, що він має на увазі станцію. — Ми взагалі-то енергетики. Майбутні.

— А я пілот, — сказав Віталій й відвів очі. — Майбутній.

— Тебе як звати? — запитала гола дівчина, вигинаючи спину.

Віталій назвався. Та дівчина, що дивилася на вітрило, скосила на нього кругле каре око — і повернулася до свого споглядання.

— Сідай, — сказав старший з хлопців.

Віталій сів і теж задер голову. Як працюють енергостанції, Пандем пояснив йому ще в трирічному віці (правда, Віталій бачив один раз одного шановного фізика, татового знайомого, який клявся, що ні чорта в цьому не розуміє). Та якщо отак сидіти й дивитися на вітрило, як воно виграє, закриваючи півнеба, як вигинаються сріблясті рамочки-вуса…

— Здається, що небо гнеться, — сказала дівчина, яка сиділа по-турецькому. — Ходить хвилями й міняє колір. Небо. Скажіть?

— Так, — сказав Віталій.

Він стомився. Він півдня йшов, не спиняючись. Гули ноги. Дивитися на вітрило було приємно.

— Але ж півміста живить, — з гордістю пояснив старший хлопець. Віталій і без нього це знав.

— Чого пишатися? — сказав він несподівано для себе. — Не ми це придумали.

— Зате ми зробили, — трохи образився хлопець. — Мій батько монтував…

— От якби твій батько це придумав, — сказав Віталій, — тоді інша річ.

— А моя мама каже, що ми всі разом придумали Пандема, — сказала гола дівчина й сіла. Відбитки травинок були тепер у неї на грудях. — Що ми придумали Пандема, а вже він допоміг придумати енергостанції, новомобілі, всяке. Виходить, це придумали ми.

Віталій змусив себе відвести погляд. Ну що в них за мода — загоряти майже голяка.

— Ти, мабуть, їсти хочеш? — похопився молодший. — Візьми, там у кошику повно всякого. Не соромся, ми вже обідали.

* * *

Увечері вони попрощалися біля автостради. Нові знайомі роз’їхалися по домах («Ну, буде щось цікаве — сповісти через Пандема»), а Віталій знову побрів по стежці під автострадою, і над головою в нього тепер уже пролітали вітер та вогні.

«Додому не хочеш?»

Віталій хотів. Пандем знав, що він хотів. Але Віталій мовчав.

У давнину діти — і підлітки — тікали з дому на свій страх і ризик. Ішли просто себе, ставали чиєюсь здобиччю, та частіше — Віталієві так здавалося — виходили переможцями й поверталися додому цілком іншими людьми. Дорослими.

«Первісне уявлення про ініціацію».

— Так, — утомлено погодився Віталій. — Пане… А можна мені хоч раз, ну хоч раз у житті відчути смертельну небезпеку?

«Як це?»

— А так: якщо я помилюсь — я вмру, як старий. По-чесному.

«А що скажуть твої батьки, якщо ти вмреш, як старий?»

— Але ж насправді я не вмру! Буде тільки ймовірність, розумієш, тільки ймовірність, я про це знатиму… Тільки по-чесному.

«Якщо ця “по-чесному ймовірність” по-чесному реалізується — що скажуть твої батьки?»

— Хіба я власність моїх батьків? — Віталій зітхнув. — Батьки, може, хочуть, щоб я все життя був маленький. Мама — це вже точно… Пандеме, а ти можеш зробити так, щоб я завжди був дитиною?

«Що за дурне питання. Навіщо мені це треба?»

— А от моїй мамі треба!

«Дурник. Вона мріє побачити тебе дорослим і сильним».

Віталій зітхнув знову. Ноги ще крокували, але їм був потрібен відпочинок, а особливо їм була потрібна тепла вода, хоч, звісно, просто струмочок теж підійде на крайній випадок…

— Віталію!

Він здригнувся.

Недалеко від дороги стояв новий будинок, з балкона другого поверху махала рукою незнайома жінка в червоному світловідбив-ному сарафані; у світлі фар машин, що мчали повз дім, вона була схожа на маленьку пожежу.

— Віталію, іди сюди…

Він підійшов.

— Можеш переночувати, — сказала червона жінка з балкона. — У мене син у таборі, чоловік у відрядженні, кімната вільна. Вечеряти будеш?

* * *

Вона не докучала Віталію ні розпитуванням, ні інструкціями. Нагодувала вечерею, показала кімнату й пішла до себе за комп’ютер.

— Дякую, — сказав Віталій, вилазячи з ванної.

«Нема за що. Не кидати ж тебе посеред дороги».

— А як мені їй… віддячити?

«Скажеш завтра, що ти вдячний».

Віталій загорнувся в плед. Вийшов на балкон; спати хотілося жахливо й не хотілося зовсім. Небо було все в зірках, наче склянка з газводою — у бульбашках.

— Пане… Я дуже туди хочу.

«Там зовсім не так красиво, як здається звідси».

— Як ти знаєш? Ти там бував?

«Так далеко — ні».

— Отже, для тебе це теж буде вперше?

«Так».

— А що, як там ти… якщо тебе не буде?

«Я буду, не хвилюйся. Я буду з вами… завжди. Хоч би там що».

Віталій сів на лавочку й обійняв свої коліна. Автострада була поруч, туди-сюди гасали сполохи, то затьмарюючи зірки на небі, то дозволяючи зіркам затьмарити себе.

— Пане… А є ще такі, як ти? Там, на зірках?

«Не знаю. Гадаю, є».

— А… це не небезпечно?

«Заходити на чужу територію завжди небезпечно… Але тут, на Землі, наша територія. Тут нікого не бійся».

— Слухай, Пане, а ти чогось боїшся?

Здається, Пандем усміхнувся:

«Ні».

— Нічого-нічого?

Коротенька пауза. Переморгування зірок.

«Та ні, Вітальку, нічого. І ти не бійся».

Якийсь час Віталій мовчав, дивлячись на небо й перебираючи, наче вервечку, власні пальці.

— Ти скажи, будь ласка, моїм батькам, щоб вони не сердилися. Що мені просто… ну.

«Я їм сказав. Вони розуміють набагато більше, ніж ти думаєш».

— Я не думаю, — сказав Віталій і почервонів.

«От і добре».

— Пане, — Віталій завагався. — А от… Коли людина вмирає — вона після смерті живе чи ні?

«У цьому світі ні».

— А інші світи справді існують? Ти знаєш?

«І знав би — не сказав…»

— Чому?!

«Було б нецікаво. Це так, ніби подарунок на день народження зберігати цілий місяць на видному місці».

— Нічого собі подаруночок… Мені, може, страшно вмирати!

«Нічого тобі не страшно. Тобі ще мінімум вісімдесят років жити… Або й удвоє більше. Або втроє. Або ти взагалі не вмреш. Навіщо тобі знати, що там?»

Віталій довго мовчав, дивлячись на зірки.

— А цікаво, — сказав він нарешті.

* * *

Він помітив спершу стоянку «їздилок» і тільки потім вхід на стадіон. Полічив блоки на стоянці і аж свиснув: свято чи що?

Коло виходу на поле білява рожевощока жінка рилася в сумці; знайшла, вийняла яблуко, таке ж біляве й рожевощоке, як вона сама. Простягла маленькій пухкій дівчинці у важкому шоломі з навушниками:

— Погризи перед заїздом…

Дівчинка вкусила яблуко, поправила косу, що вибилася з-під шолома, і потрюхикала до дивної споруди, що чекала її на доріжці. Це було щось схоже на велике колесо з сидінням усередині, зі складною системою приводів та противаг, з червоним прапорцем на кермі (а в споруди було кермо). Віталій придивився. «Зробила сама», — говорив гордий напис на прапорці.

Він підійшов до бар’єрчика й почав дивитися.

Так, місцеві дітлахи досягли успіху. Одних велосипедів було десять видів. Педальні повзуни, ходульні самоступи, хитрі транспортні пристрої, чий вигляд одночасно смішив і викликав повагу; половина винаходів пишалася червоним прапорцем «Зробив сам», інші були марковані синіми прапорцями («Підказка Пандема») і жовтими прапорцями («Допомога Пандема»). Усе це їздило по зеленому полю, маневрувало й сигналило, прагнучи показатись у всій красі. Трибуни були заповнені захопленими батьками.

— А що, ця мала з кіскою справді сама збудувала цю штуку? — уголос запитав Віталій. Все одно за гуркотом стадіону його ніхто не чув.

«Не тільки збудувала, але й придумала сама… Ївга Усенко, десять років. Хочеш познайомитися?»

— Ні, — швидко сказав Віталій. — Користі в її винаході… так, виграшки. Тим більше що ти все це знав заздалегідь — ще до того, як вона…

«Так, знав. То й що? Думають вони самостійно, вони пишаються тим, що дещо вміють самі. І правильно роблять, що пишаються».

— А я що, думаю несамостійно?!

«Ти ж хотів щось там у голові підкрутити… Чи це вже в минулому?»

Віталій повернувся й пішов геть зі стадіону. На протилежному краю поля поздоровляли переможців; не озираючись, Віталій проминув стоянку й сповільнив крок, проходячи повз пришляхове кафе.

— Віталій! — дівчина у вікні кухні помахала йому рукою. — Іди їсти!

Він потоптався. Звернув зі стежки, помив руки в умивальнику-фонтані, сів за дальній столик під запилюженою сосною.

— Іж, — дівчина поставила на скатертину тарілку улюбленого Віталієвого супу. — А то через годину в нас тут буде натовп. Усі зі змагань як повалять…

— Дякую, — сказав Віталій.

Дівчина махнула рукою. У неї були ямочки на щоках і дуже великі, ледве втихомирені футболкою, перса.

Віталій засоромився.

— Хлопчику!

Уже обертаючись, Віталій спитав себе, що не так. І зрозумів: незнайомі дорослі люди зверталися до нього «Віталій». Кликати хлопчика просто «хлопчик» — якось дивно, у хлопчика ж є ім’я…

Старий дивився згори, з автостради. На вигляд мав років вісімдесят. Мандрівник.

— Що? — чемно запитав Віталій.

І подумав з холодком у животі: він з цих. Віталій знав, що вони є, але не траплялося бачити.

— Я шукаю дорожній покажчик, — сухувато сказав старий. — Звичайно я користуюся картою, але ця, здається, вже застаріла… за останні кілька місяців, — і він ляснув по кістлявому коліну згорнутою в трубочку натурпластовою картою.

— Я можу показати дорогу, — запропонував Віталій. — Якщо ви запитаєте…

— Спасибі, я волів би покажчик, — ще сухіше сказав старий.

Віталій розгубився.

«За поворотом».

— За поворотом, — сказав Віталій.

— А-а-а, — кивнув старий якось дуже втомлено. — Дякую…

І зник з очей — мабуть, повернувся до своєї «їздилки» на узбіччі автостради.

«Хто він?»

«Людина».

Віталій запхнув руки в кишені штанів:

«Пане…»

«Ти дарма злякався».

«Я злякався?!»

«Так. На одну маленьку хвильку».

«Послухай… Він що, не говорить з тобою ніколи?»

«Я з ним не говорю. А він… З собою він же говорить».

Віталій спробував уявити собі, яке це — жити людині, з якою ніколи не розмовляє Пандем. Як це? Все одно що не думати ні секунди, але ж так не вийде…

«А як же він живе?»

«Живе, як йому подобається».

«А чому…»

— Хлопчику! — долинуло з автостради.

Віталій здригнувся й задер голову.

— Може, тебе підвезти? — запитав старий. — Тобі куди, в місто?

— Н-ну… — промурмотав Віталій.

«Злякався?»

«Я не хочу з ним в одній машині!»

«Дурник. Він така сама людина, як ти. Не вкусить».

— Ах, вибач, — сказав старий. — Тобі ж, мабуть, заборонено спілкуватися з такими, як я?

* * *

Його звали Володимир Альбертович. Свою машину він вів сам, це вимагало зусиль і відбирало чимало уваги. Віталій подумав було, що його супутник не може розмовляти під час руху, проте Володимир Альбертович, виявляється, міг.

— Віталій… а ким ти хочеш бути?

Віталій чомусь зніяковів. Одне діло сказати тим хлопцям, майбутнім енергетикам, що перед ними, мовляв, майбутній пілот. І геть інше — Володимир Альбертович, який живе без Пандема… Ще подумає, що Віталій вихваляється…

— Я ще не вирішив, — скромно сказав Віталій. Скоса зиркнув на супутника: невже вийшло так, ніби він, Віталій, збрехав?!

«Брешуть по-іншому. Заспокойся».

На узбіччях кольоровими плямами миготіли припарковані машини. Обривок музики прилетів — і зостався ззаду разом з селищем, яке вони проминули; тепер ліворуч проносилися соснові посадки на місці колишніх полів, а праворуч — каштанові крони. Або не каштанові — не збагнеш на такій швидкості.

— Дивно, що досі не вирішив, — сказав старий. — Хоч це, звісно, мене не стосується… Може, ти взагалі не хочеш зі мною говорити?

— Ну що ви, — сказав Віталій. — Хочу.

— От у мене була цікава робота, — Володимир Альбертович усміхнувся. — Я був міністром.

— Невже? — зацікавився Віталій.

— Еге ж, — старий дивився на дорогу. — Я був хорошим міністром. Бо це, бачиш, велика наука — рух фінансових потоків, розвиток одних процесів і вгамування інших…

— Не розумію, — зізнався Віталій.

— І не дивно, — буркнув старий.

«Про що це він?» — швидко запитав Віталій.

— Почекай, я сам тобі поясню! — майже викрикнув старий.

Віталій здивувався.

— Вибач, — сказав Володимир Альбертович на тон нижче.

— Ви не хочете, щоб я говорив з Пандемом?

— Я живу серед примар, — пробурмотів старий. — У мене таке враження, що ви всі — персонажі кіно. Вас усіх підключено до однієї машини, іноді мені здається, що я бачу дротики, які стирчать з ваших голів…

Машина котилась дедалі повільніше.

«Вітальку, у нього дружина померла місяць тому. Вона була дуже стара, старша за нього. Він геть самотній. Зовсім».

— Шкода…

— Що ти сказав? — стрепенувся старий.

— Ви мені хотіли щось пояснити, — подумавши, нагадав Віталій.

— Так, — старий натис на гальмо занадто різко. Віталій трохи стукнувся об панель. — Вибач…

Віталій потер забите місце. Біль минув, наче його витягли пилососом.

— Величезна махина, — сказав старий. — При мені галузь нарешті запрацювала… Це означає, що на заводи прийшли люди і що вони виготовляли комбайни, трактори, гірничодобувні машини, екскаватори… і що за ці машини потім було кому платити… Ти ж знаєш — мало випустити продукцію, треба налагодити систему збуту, отож при мені ця система… — він сам себе перебив. — Ти, мабуть, і не знаєш, що таке збут?

— Ми вчили, — сказав Віталій.

— Ви вчили… Ти в шахи граєш?

— Так.

— Отож… Уяви, що всі клітинки стали одного кольору і всі фігури стали пішаками. Уявив?

Віталій знизав плечима.

— Або от іще: ти годинникар, придумав найтонший механізм, зібрав разом шестерні, пружинки, гвинтики, все це філігранно підігнано одне до одного й працює так точно, що за сто років не зіб’ється ні на хвилину… Прийшов Пандем, механізм викинув, а стрілки став переводити пальцем. Отак.

Осторонь від автостради стояла башточка, схожа на енергостанцію в мініатюрі, тільки замість вітрила над її дахом кружляла голубина зграя.

— Мені нема для чого жити, — пробурмотів старий. — Я все життя працював. Я йшов до свого успіху, як альпініст до вершини… Потім усі гори зникли, я стою на рівнині, мені однаково, куди йти.

— Успіх — це коли про вас усі знають? — запитав Віталій. — От у мене є тітка Олександра, вона мистецтвознавець, і вона говорить…

— Мистецтво тут ні до чого, — обірвав його старий. — Крутитися серед шанувальників — це не успіх… Успіх — це коли ти можеш змінити світ. Хоч ледь-ледь. Саме ти, власного волею. Успіх — це влада, якщо хочеш знати… Найбільший успіх у нашому світі має знаєш хто? Пандем. Він уже змінив світ до невпізнання і ще змінить. Він володіє всіма нами, його воля — верховна…

Голуби зробили ще одне коло.

— Якби ви поговорили з Пандемом, — тихо сказав Віталій, — ви зрозуміли б, що це не так. От у мене є дядько Сашко, він теж казав, що Пандем — чудовисько, яке хоче всіх поневолити. Але навіть він тепер так не вважає!

Володимир Альбертович дивно всміхнувся.

— Я не розумію, — сказав Віталій після довгої-довгої паузи. — Мені здається, це все одно що зав’язати собі очі й говорити, що не маєш потреби у світлі.

Старий мовчав.

— Ви ображаєтесь на нього, — сказав Віталій. — Бо у вас була робота, яка стала непотрібна.

— Хлопчику, — сказав Володимир Альбертович, одним цим словом заганяючи Віталька в безліч хлопчиків, які тільки є на світі. — Мені вісімдесят сім років… І майже сімдесят два з них я прожив, не потребуючи Пандема.

— Але ж це не доказ, — тихо сказав Віталій. — Людство тис