/ Language: Українська / Genre:sf_social,

Печера

Марина Дяченко

Дія роману Марини та Сергія Дяченок «Печера» відбувається в місті, в якому нема злочинів і замків на дверях. Ідеальний варіант суспільства? Так, але тільки на перший погляд. Тому що свідомість мешканців цього міста розділена. Удень вони живуть у реальності, яка регулюється звичайними нормами і правилами. А вночі до їх «послуг» Печера — світ поза свідомості, який наповнений дивними і жорстокими створіннями. Прокидаючись зранку, мешканці міста розуміють, що у світі Печери вони реалізують усі свої потаємні бажання, які заборонені у світі реальному. Але де проходить межа між світами? І чи є вона взагалі?.. Як завжди, Дяченки, майстерно підкоряючи захоплюючим сюжетом, ставлять перед читачами філософські питання, відповідь на які кожен повинен знайти сам…

Марина та Сергій Дяченки

Печера

Розділ перший

…Вона була безтурботна.

Вуха її, схожі на половинки великої мушлі-перлівниці, легко різнили звуки від згуків; шерехи, накладаючись на дзвін крапель, відлунювали від стін, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в зарості моху, незліченно повторювалися, вдаряючись об стіну. Звуки — ниточки, що заповнюють простір Печери, — зараз усі були тонкі, нечасті й цілком безпечні. Шаруділи у вологих щілинах комахи, ледь чутно шелестіла повільна річка, а на цілий ярус нижче парувалися два дрібні тхолі. Спокійне дихання Печери; цілковитої тиші тут не буде ніколи. У цілковитій тиші царна почувалась би сліпою.

Вона постригла вухами, неквапливо, із задоволенням перебираючи ниточки знайомих безпечних звуків; тоді підвела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води.

Кам’яне склепіння тут губилося в темряві. Мерехтливі лишайники не освітлювали, вони ледь світилися самі, позначаючи стіни та схили зеленуватими нерівними плямами. Царні було байдуже до дикуватої привабливості залу — вона чула воду. Найпрекрасніший з усіх відомих їй звуків.

І вона схилилася над темною поверхнею і насамперед побачила себе — мініатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на маківці. Плетиво ледве чутних Звуків знову запевнило її, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися світ по той бік водяної плівки — далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очікуючи, самосвітні камінці серед звичайної гальки, пасма цупкої підводної трави…

Далі була чорна морда, вся, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп.

Слух повідомив її про небезпеку надто пізно. Хижак умів обманювати звуки; величезне тіло, що досі зливалося з камінням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а її вуха й досі не чули смерті.

Час, необхідний звірові для вбивства, був незмірно менший за час, відпущений царні на думку про втечу. Тільки на думку, бо це не був ані товстом’ясий барбак, ані жадібний схруль.

Хижак був — сааг.

А сааги не хиблять.

Царна може побачити саага тільки раз у житті.

Проте завжди впізнає.

М’язи, що відповідають за дихання, встигли скоротитись.

Видих…

Прорвана поверхня води гойдалась, і бризки, якби вони були, ще б висіли в повітрі; проте сааги на здіймають бризок.

І ніколи не хиблять.

Цей — схибив.

У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, — ратички царни ковзнули на гладенькому камені. І вона рефлекторно зробила рух, до якого її паралізована жахом голівка не додумалась би ніколи. Просто не встигла б.

Вона сахнулась — і щелепи саага, ідеальне знаряддя для перегризання ший, зімкнулися не там, де мали.

І замість гарячої крові в пащу хижакові полізла густа, пишна, цупка вовна її манишки, а ця царна була особливо кудлата.

Частка секунди — вона бачила просто перед собою його каламутні, скажені, широко посаджені очі.

Потім інстинкт, що діяв окремо від її бажань, скинув вовну. Залишив хижакові як викуп. Як жертву. Усі царни вміють жмутками скидати вовну, і чимало які з них завдяки цьому довше живуть.

Може, сааг поперхнувся її манишкою. Може, він просто не повірив у те, що сталося, — бо царна бачить саага тільки раз, єдиний раз у житті!..

Однак за мить вона вже мчала, і цокіт ратичок об каміння метався по Печері, відбивався від стін і вказував утікачці просвіти й щілини, і тому вона ні разу не спіткнулася, й не налетіла на сталагміт, і не скрутила витонченої шийки.

Можливо, сааг переслідував її.

Можливо.

* * *

Паула прокинулась і якийсь час бездумно дивилась на прямокутник світла, що помалу сповзав зі стелі на стіну.

Серце її калатало так, що підстрибував витканий на ковдрі гном. Паула не терпіла цієї ковдри — що за слиняві інфантильні мотиви, до чого тут гном, та ще й з такою мерзенною бородатою пикою…

Вона схлипнула. У вухах їй і досі метався, вдаряючись об стіни, цокіт бентежних ратиць.

Отже, це все-таки СТАЛОСЯ?

Серце закалатало дужче, та Паула встигла накрити його холодною рукою розуму. Найстрашнішого якраз і НЕ СТАЛОСЯ. А тому немає самосвітних лишайників з неясного сну, а є тільки сонячний промінець, вульгарний гном на ковдрі, бурмотіння радіо на кухні і — ось, нате вам!..

— Пауло, вставай!

Стефанин голос видає легку застуду й дедалі більше роздратування. Густий тупіт — це тільки здається, що галопує сотня кінноти. Насправді то Митик ганяє м’яча, хоч дитині начебто давно пора бути в садку… І найкраще — разом з м’ячем…

— Пауло, вставай!..

Вона блаженно всміхнулася.

Серце втишувалось. І висихав холодний піт. Зараз вона помиється, вип’є кави й подасться одержувати чергову прочуханку від Розганяя…

Вона засміялась. Іншим разом така думка викликала б напад депресії, одначе зараз їй шалено подобається жити.

— Пауло, спізнишся!..

Гуркіт. Це Митик перекинув м’ячем табуретку, о, йому сподобається, він повторить…

Так і є. Гуркіт. Паула потяглася.

А от якби ви знали, думала вона, шматуючи на тарілці жовту грудку омлету. А от якби ви знали, що зі мною… та ну його. Не годиться весь час про це думати, але якби ви всі — і ти, Стефано, і твій Влай, що вже годину як пішов на роботу, і ти, Митику, малий вилупку…

— Пауло, ти взяла червону заколку до зеленої сорочки?! Ти що, дальтонік?

— Та я не помітила…

— їй-богу, Митика легше навчити, ніж тебе… Митику, негайно викинь муху.

— Та вона вже здохла…

— Тим більше викинь! Пауло, поміняй заколку негайно.

— Дай каву допити…

— Бігом-бігом, потім доп’єш, це одна хвилина… А то забудеш, так і підеш, без смаку, наче клоун…

— Клоунів не їдять, — припустив Митик. — Клоуни не бувають зі смаком…

Паула щасливо всміхнулася.

Якби вони знали…

Якби ви всі знали, думала вона, взуваючись перед дверима, де пришпилено було аркуш з яскравим фломастерним текстом: «Пауло! Йдучи, вимкни праску, плиту, кавоварку, телевізор! Не забудь годинник, бутерброд, гаманець, проїзний, перепустку! Перевір, чи замкнула вхідні двері!»

Якби ви знали, наспівувала вона собі під ніс, розкланюючись у ліфті з сусідами. Якби ви…

Двір заливало сонце. Паула міцно-преміцно заплющила очі, вдивляючись у червоне марево своїх зімкнутих повік. Якби ви знали… яке чудове життя. І яке воно ще чудовіше, якщо зрозуміти, ні, шкурою відчути, яке воно тоненьке…

— Пауло!..

Стефана звисала з балкона, потрясаючи білим згортком:

— Пауло! Легше Митикові, їй-богу… На!

Бутерброд у поліетиленовому пакеті гепнув на газон. Гойднулися ромашки.

Вона спізнилася хвилин на двадцять.

На сходовому майданчику стояв і курив Сава, оператор з чотирнадцятого каналу; іншим разом Паула шаснула б повз нього, не посмівши заговорити, але сьогодні гострий смак до життя звелів їй зупинитись, і усмішка вдалася сама собою:

— Привіт!

Усе, тепер Сава її запам’ятає. Тепер вона перестане бути для нього блідою асистенткою, яких на всіх поверхах телецентру хоч греблю гати. Тепер, можливо, при наступній зустрічі він сам привітається, перший…

Наспівуючи й цокаючи каблуками, Паула пройшла на робоче місце; секретарка Лора метнула в неї лютий погляд:

— Пауло!.. Щоб ти була здорова! Тебе Розганяй… Тебе пан Мирель уже… Ти йому інтерв’ю розшифрувала?

Цілих півхвилини Паула гарячково міркувала, про що йдеться, і встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потім, полегшено зітхнувши, ляпнула об стіл бувалим у бувальцях дипломатом.

— Навіщо так репетувати…

Кришка дипломата розкрилася, вивільнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула ніздрями гостренького носика; Паула сторопіло дивилася в надра власного портфеля.

Згори, просто під кришкою, просто на акуратному стосику розшифрованого інтерв’ю, лежав, закотивши каламутні очі, запашний сіро-коричневий оселедець. У трагічно розкритій пащі громадилися дрібні безглузді зубки; Паула повільно закрила дипломат. Лора дивилась очікувально.

Паула зітхнула. Заплющила очі, здолала потужну огиду до всіх дітей планети, до цих безкарних, нахабних тиранів, що чинять свої неподобства з безневинним виразом на рожевих пичках. Скреготнула зубами, зиркнула на Лору:

— Я зараз…

Під некліпаючим здивованим поглядом вийшла з кімнати, процокала каблуками до білих дверей з силуетом елегантної дами; тут, злодійкувато озирнувшись, розкрила портфель і гидливо, двома пальцями, взяла оселедця за шорсткий хвіст.

— Зар-раза мала…

Паула не оселедця мала на увазі. Паула мала на увазі Митика, котрому, як завжди, все минеться безкарно.

Якийсь час вона стояла посеред хромованого блиску та білих кахлів, погойдуючи на вису оселедцем, мов маятником. Потім зітхнула й опустила рибину на скляну поличку під дзеркалом; тепер оселедців стало два, й обидва смерділи нестерпно.

Зі звуком водяного зливу з найближчої кабінки виплила строга бабуся — завідувачка архіву; на мить збентежившись, вона кинула погляд, призначений одночасно й Паулі, і її оселедцеві. Бабуся вийшла, не наважившись підійти до умивальника; Паула зітхнула, вийняла з портфеля перший аркуш розшифрованого інтерв’ю і ретельно, з милом, стала відпирати оселедцеву пляму під струменем гарячої води.

— …Скажіть, Пауло Німробець, що за дивні міркування змушують мене й досі… нормальна людина ще два місяці тому вигнала б вас утришия!

— Я передрукую.

— Не треба!.. Я знайду, хто зробить цю роботу швидко й не підведе… А от як мені треба буде якусь справу провалити, тоді я надішлю вам особисте запрошення…

Пан Мирель, успішний режисер, до якого давно й міцно прилипла кличка Розганяй, жовчно скривив губи. Паула мовчала; радість життя потьмарилась, пригнічена прочуханкою. Та щойно її перестануть лаяти — і там, за дверима задушливого кабінету, ранковий настрій повернеться знову.

Пан Мирель ніби прочитав її думки.

— Усе з вас скочується… наче з гуски вода. Говориш, говориш…

Секунду Паула вирішувала, всміхнутися їй чи почервоніти. Вийшло і те й те.

— Що ж, Німробець… До наступного проколу. Наступний великий прокол буде у вашій кар’єрі останнім… Ідіть у сімнадцяту студію, віднесіть оці касети й оцей текст… І, якщо на вашому шляху трапиться буфет, не надумайте загортати в папери пиріжок!

Посеред сімнадцятої студії стояв, широко розставивши довгі ноги, оператор Сава. Навушники й мікрофон робили його схожим на пілота космічного корабля; Сава дивився у вічко камери, іноді обертався до асистента, і тоді крізь віконце апаратної Паула бачила вилицювате серйозне обличчя й мужнє пасмо волосся, що мальовничо спадало на лоба.

— Пауло… Агов, Пауло!.. Іди скажи шефові, що ця касета не підходить…

— Подзвони йому — чого мені бігати?

— Тобі що, ноги відпадуть?! Бігом, туди-сюди… — другий режисер, що сидів за величезним пультом, не терпів на роботі ледарів. І він давно був переконаний, що від Паули було б більше користі, якби її посадити в біляче колесо й змусити в ньому бігати.

Оператор Сава стяг з голови навушники й повісив їх на ручку камери.

Паула всміхнулася. Другий режисер ні-чо-гісінько в житті не розуміє.

Гарний настрій повернувся мелодією — джазовим ритмом цокання каблуків по коридору.

* * *

…Прохолодний вітер Печери холодив їй шию й груди — на місці скинутої манишки зяяла тепер велика прогалина. Царна повела вухами; у просторому склепінчастому залі, повному соковитого моху, пасся невеликий полохливий табунець. Царна чула неголосне рипіння ратичок на камінцях, апетитний хрумкіт зелені, легке дихання двох десятків товаришок; чуття небезпеки жило десь дуже глибоко — спогад про страх змушував нервово здригатися чутливі напружені вуха.

Її супутниці були спокійні. Хижаки рідко нападають на царн у великих залах; царна має неоціненну перевагу — швидкість; вона може метнутись у будь-який з безлічі ходів, і напасник приречений на невдачу…

Кислуватий смак моху, запах вогкості з розколин, шарудіння крихітного хітинового панцира — пробирається у вузькій щілині незграбний світляний жук. Під темним склепінням рояться його побратими — вигадливий візерунок мерехтливих цяток. Та царні незвично дивитися вгору — й вона опускає морду до ріденького вже моху.

Усе випасши, табунець перебирається в інший зал; мох розростається миттю, що більше його їдять, то краще він росте…

Стара царна, відтиснута молодими до краю, до чорної діри проходу, різко втягла в себе повітря. І цей ледь чутний звук, вибившись із плетива інших звуків, змусив череду здригнутися.

Кислуватий смак моху розтанув на язиці; юна царна смикнулась, і холодний вітер лизнув залисинку на її грудях.

Табун вичікував, нашорошуючи вуха-мушлі, а стара царна, тремтячи всім тілом, непорушно вдивлялася в чорний прохід. І це спантеличило череду — при найменшій небезпеці царна тікає, а якщо вона непорушна, то небезпеки немає, є тільки можливість, тільки передчуття лиха…

Передчуття… Царна з залисиною одразу згадала жах смерті.

Схруль?

Близько?

На щастя, сааг не нападає на табун. Сааг не любить тісноти, він вибирає самотніх тварин, він нікому не дає змоги глянути на себе двічі…

І тому така неймовірна була наступна мить, коли з чорної пащі бічної печери разом з хвилею повітря вирвалося чорне гнучке, стрімке тіло.

Табун, здолавши секундний параліч, кинувся врозтіч, однак стара царна була приречена.

Вона була приречена з самого початку — коли, відчувши саага в темряві коридору, заціпеніла зі страху; тепер вона теж хотіла тікати, проте в час, необхідний їй, щоб рвонути з місця, уклалось би аж три саагові стрибки. Реакцією сааг набагато перевершує будь-яку жертву; старій царні лишилася єдина мить життя.

Але сааг вирішив інакше.

Через секунду стара царна вже мчала, плутаючи ходи, кидаючись у прогалини, вказані відлунням ратиць; вона дихала страхом і тому ще не збагнула, що врятувалася. Нещадний сааг чомусь кинув легку, певну, самою долею визначену жертву.

Зате царна з прогалиною на грудях, що дременула в один з бічних коридорів, учула за собою характерний свист повітря, що його розсікав, розтинав могутній стрімкий звір.

Три чи чотири її подруги метнулися в бічні ходи — сааг не звернув.

Глухий стукіт ратиць об каміння раптом урвався — під ноги ліг суцільний килим висохлого торішнього моху; слабкого шереху від її бігу виявилося мало, щоб ловити згуки й миттю орієнтуватися.

Сааг відчув розгубленість жертви й ривком скоротив відстань.

Царна мчала майже наосліп, щомиті ризикуючи налетіти на стіну й розтрощити собі череп; рано чи пізно коридор заверне. Чи закінчиться глухим кутом, і тоді краще вдаритися об камінь, аніж умерти на вигнутих саагових зубах. Вітер бив у незахищені груди, і царні здавалося, що на її шиї вже змикається кістяне знаряддя вбивства.

Удар…

Цілу частку секунди вона вважала себе мертвою. А потім у вічі вдарило світло.

Її біг перепинила не кам’яна стіна. Лігво вогненних жуків — тугий мішок з волосяними стінками; жучихи все життя плетуть його з підібраних шерстинок, щоб перед смертю відкласти яйця. Личинки світляних жуків не мерехтять у темряві — вони палають так яскраво, що аж боляче очам; сааговим очам, зірким у темряві, боляче особливо.

Царна пробила волосяний мішок, полетіла шкереберть, знову схопилася на тремтячі ноги — серед розсипів оліїстих ядучих зірок. З пошкодженого гнізда лавиною сипалися личинки; в печері розлігся рик, сповнений болю та люті, — і царна побачила саага зблизька, вдруге в житті.

Мить.

Морда, що складалася, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп, величезні роздуті ніздрі — він чує її запах!.. Засліплені яскравим світлом каламутні очі.

Ще частка миті — й сааг кинувся знову, керуючись тільки нюхом; у білому сяйві розкиданого жучого лігва царна рвонула в боковий, неймовірно вузький прохід. Занадто вузький для величезної туші саага.

Роздратований крик звіра, що вдруге упускає здобич.

Удруге — бо царна знала, що це саме ТОЙ сааг. Відчувала мокрою тремтячою шкурою.

* * *

Сонячний промінь сповз зі стелі на стіну.

Паула лежала, відчуваючи, як липне до тіла пітна нічна сорочка.

Її нудило. В роті стояв огидний металевий присмак, раз у раз доводилось ковтати слину. М’язи боліли, наче від тривалої виснажливої праці.

— Пауло!.. Спізнишся!..

Вона схлипнула.

За що?!

Уникнути небезпеки — щастя, але кошмар, що повторюється ДВІЧІ?!

— Па-ауло!..

Лунко гахнула хлопавка. З-під дверей потягло збіглим молоком.

Притиснувшись лобом до вікна автобуса, вона бездумно множила номери машин, що пропливали мимо.

Автобус ледве повз на гору, він нагадував важкого, ситого звіра, що сопе від найменшого зусилля; ніч одсувалася від Паули, затягалася туманом, яскраві спогади відходили, проте липкий піт лишався.

Вервечкою промайнули велосипедисти — душ десять, усі яскраві, мов іграшки на вітрині.

Пливла над тротуаром величезна надувна гусениця. Це тупали на екскурсію дітлахи, й кожне урочисто тримало по одній пластмасовій ніжці; гусениця підстрибувала над їхніми головами, мов жива. Перехожі оберталися.

Торговець папугами, що примостився коло автобусної зупинки, вловив похмурий Паулин погляд. Променисто всміхнувся, поплескав долонею по клітці, рекомендуючи свій товар як найкращий засіб од депресії.

Паула здригнулася, бо хлопець, що йшов по проходу, зачепив її газетою; хлопець попросив вибачення, й по очах було видно, що він не проти завести розмову, проте Паула не відповіла. Саме цієї миті під вікном пропливла, обганяючи автобус, непримітна біленька машина з емблемою Робочої глави на даху та на дверцятах.

Паула заплющила очі, одначе клята уява вже підсувала картинку — залитий сонцем дворик, газон з ромашками… І оця ось машина коло під’їзду. І виносять щось, укрите простирадлом, і злякано перезираються сусідки: «Така ж наче здорова була, молода… Чого це?» — «Не пощастило…»

Не пощастило.

Хоч насправді, звісно, пощастило. Двічі уникнути певної смерті — з цим, здається, до психотерапевта йдуть…

Паула скривилася. Вона завжди дивувалася людям, здатним говорити «про це» зі сторонніми. Не з другом і не з родичем, а з геть чужою, професійно співчутливою людиною… Ні, соромно.

Загавившись, вона проїхала потрібну зупинку.

Годині об одинадцятій її покликав до себе Розганяй; на його захаращеному столі парувала чашечка кави. Паула байдуже дивилась, як загортається спіралями, тане білими язичками запашна кавова пара.

— Німробець… Ти мене слухаєш чи ні?

Паула перевела погляд на червону напористу фізіономію Розганяя. У лабіринтах Печери він напевно хижак. Навряд чи сааг — але схруль, щонайменше зелений схруль…

Ця думка її злякала. Не тому, що вона боялася схрулів, — вона боялася ненормальності. Жодна нормальна людина не стане вдень міркувати про світ Печери. Це дозволено хіба що підліткам у період статевого дозрівання, та й то вони цього соромляться…

— Егей, Пауло… Ти чого?

— Нічого… — вона опустила очі. — Зроблю…

— Маєш три дні. Бо ми й так не вкладаємося в терміни… Потрібні статті шукай у торішньому «Театрі». У «Сюжетах». Крім того, недавно щось було в «Пліткарці»… Фігура він помітна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, візьми касети з виставами, якісь аматорські зйомки, все пригодиться…

— Він мені не дасть, — сказала Паула похмуро.

У Розганяя злетіли вгору брови:

— Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?.. Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем’єру, ну, що хочеш…

— Остання його прем’єра — лабуда без солі, — так само гірко повідомила Паула. — Усі бігають і галасують, то голосніше, то тихіше…

— Плювати, — Розганяй смачно відсьорбнув з кавової чашечки. — Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися.

Паула зітхнула.

В офісі працював телевізор; секретарка Лора закінчила телефонну розмову, кинула слухавку, радісно кивнула Паулі:

— Зараз наш новий анонс ітиме, хочеш глянути?

З екрана всміхалася дикторка третього каналу, Паула її знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в міській адміністрації, про новий проект озеленення околиць, про відкритий Ярмарок ідей під патронажем Гуманітарного університету; Паула розглядала її жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацкані, ніби спеціально створеною для мікрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, і мільйони приємно вражених глядачів думали, що вона дивиться їм просто у вічі. Насправді ж дама дивилася на рухомий рядок підказувача.

Секундна пауза; чарівне обличчя вкрилося професійним смутком:

— Міська служба охорони здоров’я з жалем повідомляє, що сьогодні вночі пішов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмінним мером столиці цілих десять років, аж до торішніх виборів… Пан Сухич не страждав на смертельні хвороби, однак солідний вік — йому виповнилося вісімдесят два роки — став причиною загального ослаблення організму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятій годині ранку відбудеться жалобна хода, і городяни, які бажають скласти останню шану заслуженому співвітчизникові, можуть з’явитися на дев’яту тридцять до будинку мерії…

— Пауло, що таке? — здивовано запитала секретарка Лора.

«Сон Паули Німробець був глибокий, і смерть настала природно».

Паула ковтнула солону слину:

— Слухай…

Вона майже наважилася спитати, чи немає в Лори знайомого психоаналітика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромітне. А з Лорою ще працювати й працювати…

Якщо, звісно, Розганяй не виконає своєї погрози й не вижене недбалу асистентку Німробець у три з половиною шия.

— Слухай, Лоро… Мені тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологічної драми… Ти на нього не маєш ніяких виходів? Ну, знайомих там…

Лора дивилася недовірливо. У Лори був чудовий нюх — вона прекрасно зрозуміла, що найголовнішого Паула так і не запитала.

— Кович? Не знаю, що тобі… А, на п’ятому каналі є такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, він колишній актор і якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогодні мов у воду опущена?

Хороший хлопець Стесь повів її курити на сходовий майданчик.

Зрідка прикладаючись — з чемності — до цупкого смердючого фільтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарічний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулює димучою сигаретою.

— Кович?..

Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрішнім драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупі й до краю багатозначні, служили всього-на-всього ріденьким кріпильним прошарком.

— Кович… М-м-м. Час іде, а люди нічого не вчаться. Нічого, — Стесь примружився, міряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий і вивірений; Паулі раптом спало на думку, що такий примружений крізь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кіно.

— Кович… Уся ця отара ідіотів. Усе однакове, й вони кричать те, що кричить сусід… А я, дівчинко, — він раптом нахилився вперед, свердлячи Паулу очима, — а я ніколи в житті нікому гузно не лизав. Так і запиши.

Запишу, похмуро подумала Паула.

Стесь докурив. Задумливо кинув недопалок у залізну урну, не влучив, скептично стис губи:

— Кович… Лайно твій Кович. Падлюка й провокатор. У нас таких люблять…

Він раптом узяв Паулу за гудзик. Замисленим довірливим жестом:

— Ти, дівчинко, бережи честь змолоду. Ти, бачу, така гарна… Повнісінько ідіотів, тільки й думають… А ти пам’ятай! — він випустив Паулин Гудзик, щоб повчально підняти пальця.

Паула похмуро кивнула.

Після обіду Розганяй вилаяв її за старі фільми, які вона мала привезти з фільмотеки й не привезла. Фільмотека була за два квартали від студії — Паула пішла пішки, і буйний переможний травень усіма силами атакував тугу, що гніздилася в її душі. Атакував і домігся певного успіху — побачивши в дзеркалі вітрини своє кисле бліде, похнюплено зморщене лице, Паула засоромилася й скоренько зобразила усмішку. Пам’ять м’язів — а її обличчя добре пам’ятало, як усміхатися, — визволила в душі резерви оптимізму; переступаючи поріг фільмотеки, Паула вже наспівувала. Бо довгий смуток стомлює. Бо сьогодні вночі її чекає спокійний сон без сновидінь, і завтра, і післязавтра, а потрапивши, зрештою, в Печеру, вона більше ніколи в житті не зустріне саага.

Жодного.

За законом статистики.

І вона розсміялася, і так, з милою усмішкою, вислухала повідомлення бабусі-фільмотекарки, що замовлених фрагментів немає і ще довго не буде. Бабусі було ніяково, вона раз у раз знизувала похилими плечима:

— Якийсь дурень в апаратній пиво розгатив, літрову пляшку… А вони пива нанюхалися — й показилися. Щурі. Видно, нализалися, все пожерли, ну геть усе поперегризали, ніщо не працює, світла нема, приїдуть монтери — підлогу здиратимуть… Щурі, вони від пива подуріли. Раніше дротів не гризли, а тепер отаке… Отож, дівчинко, не буде замовлень, з тиждень іще не буде, тут зранку такий тупіт з-під підлоги чувся — страшне…

Усмішка на Паулиному обличчі помалу зів’яла. Подякувавши бабусі-фільмотекарці — цікаво, за що, за добру звістку?! — вона побрела назад і, побачивши в дзеркальному склі шикарної машини своє охоплене розпачем лице, навіть не спробувала розгладити зморшку на лобі. Та ну, яка різниця…

Розганяй довго мовчав. Як завжди буває в таких випадках, утрачені фрагменти старих фільмів щосекунди набували в його очах дедалі більшої цінності — зараз він повірить, що без них завтрашня передача взагалі неможлива.

— Ну, ви даєте… — тихо сказав він нарешті.

Паула уривчасто зітхнула. «Ви даєте» — наче то вона поперегризала дроти у фільмотеці!..

— Усе, за що ви беретеся, Німробець, — з тугою в голосі повідомив Розганяй, — усе, за що ви беретеся… То дощ піде, то автобуса нема, тепер от щурі…

— Я їх не запрошувала, — сказала Паула щиро.

Дуже скоро виявилося, що ілюстрований журнал «Сюжети» не має звички друкувати на першій сторінці зміст. Хочеш щось знайти — будь ласкава, гортай сторінки.

Паула гортала.

Підшивки були тугі й важкі; «Сюжети» виходили щотижня, товсті, лакові, форматом як невеликий рекламний щит. Паула раз у раз збивалася, розглядаючи шикарні ілюстрації, занурювалася в читання, вивчала добірки про новомодний рух творчого туризму, про конкурс методичних програм для немовлят з несформованим «етичним кістяком», і про останні голосні фільми, і про нові розробки у ветеринарії, і про «культуру свят у складних кліматичних умовах», про нічні клуби, аукціони акваріумних черепашок, про новітні космічні проекти, мистецтво влаштовувати рукотворні гроти та про вечірки за участі рок-зірок. Через дві години, очманівши від інформації, з важкою головою й затуманеними очима, вона наткнулася нарешті на статтю про Рамана Ковича.

Художній керівник Психологічної драми сидів у піщаного кольору кріслі, Паула довго й утомлено дивилася в його жовчне, негарне й непривабливе лице. Вона аж бачила, як журналіст, беручи інтерв’ю, звивається в пошуках слабкого місця чи пікантної подробиці, проте всі його випади розбиваються об кам’яну, непохитну самовпевненість першого режисера столиці.

«Скажіть, а чому з театру звільнився такий-то?» — «Я не лікар і не можу надавати психіатричну допомогу». — «Газети писали про гучний скандал, коли така-то, відсторонена вами від роботи, намагалася накласти на себе руки…» — «Бідолашна не догравала на сцені, зате в житті переграє кого завгодно. Якщо хтось хоче накласти на себе руки, але його рятують, — виходить, що це вистава…» — «Усі кажуть, що ваша остання прем’єра…» — «А ви її бачили?» — «Н-не вдалося, квитків, знаєте…» — «Квитки всі продано на місяць наперед, але ви все одно спершу подивіться, а потім поговоримо…»

Паула зітхнула й вирішила далі не читати, а просто віднести Розганяєві ксерокопію.

До вечора — до закриття бібліотеки — її здобиччю стала добірка в журналі «Театр», кілька схожих статей у не схожих одна на одну газетах та ядучий допис у «Пліткарці» — останню прем’єру Рамана Ковича було обкусано й обсипано отруйними кпинами. Герої, мовляв, пересуваються тільки колами, як на іподромі, і говорять тільки штампами, як у провінційному музеї, а якщо героїня оголює груди, то хоч би намалювали той бюст, кружечками обвели, щоб глядач, так би мовити, хоч подобизну побачив… А що герой згоряє від пристрасті — про це в програмці треба писати, оскільки позбавлений темпераменту, безбарвний, як міль, артист такий-то, загнаний режисером в оболонку скаженого ритму, схожий на дитяче брязкальце — так само порожній і так само голосний…

Бібліотекарка вже стояла над Паулою, мов караюча примара; Паула замовила ксерокопії, відгризла кусень булки, що завалялася в дипломаті, та й побрела додому.

У дитинстві їй трапилося побачити одну з ранніх вистав Ковича, тоді ще чергового режисера якогось дрібного театрика; «Дівчинка й ворони» — прем’єра стала вибухом, і навіть через рік квитки все ще неможливо було купити — по них простоювали ночами. Чотирнадцятилітня Паула під ревним наглядом старшої сестри Стефани потрапила на виставу випадково, на «зайвий квиточок», і потім цілий місяць перебувала під враженням, в ейфорії. І потім дивилася знову, й знову, й знову, бо вистава йшла, напевне, років десять…

Десять років Кович сидів на своєму троні — невідступно. Тобто він, зрозуміло, мандрував по містах і селах, приходив у Драму головним режисером і йшов знову, зникав на рік-два і знову повертався на гребені скандалу, але трон найкращого режисера — і так вважала не одна тільки Паула — бродив за ним, мов вірний кінь.

А потім він остаточно осів у театрі Психологічної драми, розігнав половину тамтешніх акторів і набрав натомість своїх людей. Паула бачила кілька вистав — критики захлиналися від захвату, маючи перед очима найзвичайнісінькі прісні глевтяки. Паула зітхнула.

Уся родина була в зборі; Влай, Стефанин чоловік, грався з Митиком у настільний хокей, і від його темпераментних кидків чорна шайба раз у раз вилітала за бортик і котилася під диван, і Митик по-начальницькому вказував пальцем, і Влай слухняно ліз у запилюжене царство загублених речей, вовтузився там, залишивши на поверхні самі тільки худющі ноги в спортивних штанях, і повертався задоволений, зі здобиччю. Стефана смажила млинці — дим стояв коромислом; Паула нітрохи не хотіла їсти, але звичний сестрин натиск змусив її насилу прожувати кілька ложок гречаної каші.

— А ми про Ковича робимо передачу, — похвалилася вона просто для того, щоб не мовчати.

— Так? — здивувалася Стефана. — Ой як цікаво…

І продовжувала перервану розповідь про справи в інституті, про молоду співробітницю, що має колосальні успіхи й приречена на велике майбутнє в науці, про свого бездарного, але працьовитого заступника, про великий конгрес, що відбудеться наступного місяця і на якому вона, Стефана, вестиме секцію.

Очі Стефанині по-рисячи горіли. Про роботу вона вміла говорити годинами; Паула кивала й колупала ложкою остигаючу кашу.

Тим часом чоловіча гра вихлюпнула за межі іграшкового поля; озброївшись віниками, хокеїсти ганяли по квартирі тенісний м’ячик. Паула добиралася до своєї кімнати обережно, мов альпініст на лавинонебезпечній ділянці. У коридорі їй перепало м’ячиком по нозі — Митик захоплено загорлав; Паула щільно зачинила за собою двері, сіла на диван і поставила на коліна жовтогарячу коробку телефону.

«Він мені касет не дасть». — «Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?.. Учися, люба, розмовляти з людьми, треба, щоб дав… Зателефонуй йому, похвали останню прем’єру, ну, що хочеш…»

Паула скривилася.

Власне, що тут страшного? Що важкого й сумного залишилося в житті, якщо саага більше не буде?.. Подумаєш, якийсь зарозумілий режисер. Велике діло…

Гудки тривали так довго, що вона вже потяглася до важеля, і саме в цю мить на тому краю проводу почулося похмуре:

— Говоріть!

Паула розгубилася. Вона, власне, й подзвонила для того, щоб говорити, але не чекала такої грубої й наполегливої спонуки.

— Говоріть, ну?..

— Добрий день, — пробелькотіла Паула ніжним голоском, одночасно грайливим і єлейним. — Пан Кович?

— Ну, — з відразою підтвердила слухавка.

— Вас турбує студія художніх програм, четвертий канал… Ми готуємо передачу про вашу тво…

— Ім’я режисера.

— Що? — запнулася Паула.

— Ім’я режисера передачі, не ти ж її робиш, так?

За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вільне від слухавки вухо.

— А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…

— Він що, сам не може подзвонити?

— А… Я асистент і хотіла б… касети…

— Потім, — сухо кинула трубка. — Я зайнятий.

Короткі гудки.

«Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися…»

Паула зітхнула.

Видно, кар’єри їй не зробити ніколи.

* * *

Царна брела, низько опустивши граціозну головку, повернувши розтруби вух до землі.

Каміння відгукується перше. Каміння здригається від кроків, і відзвуки їх, глухі й дзвінкі, лунають на багато переходів навкруги, і царна знає, що хвилину тому в кривому коридорі на два яруси вище жадібний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу крові, і тепер не знає, що робити з кістлявим розтерзаним тільцем — і так уже ситий…

Дихання. Царні здавалося, що вона його чує з усіх боків, — різними голосами дихав вогкий вітер. У темряві переходів товстий, громіздкий барбак гнався за барбачихою — і наздогнав, і до любовного ігрища додалася неабияка частка жорстокості. Барбаки хтиві; царна злякано смикнула вухами.

Її вабила вода, проте шлях до річки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожніх коридорах, ловила вухами зітхання та згуки, однак — дедалі ясніше й чіткіше — усвідомлювала, як наповзає, як сочиться з провалів лихо.

Вона піднялась на ярус вище. За три проходи обігнула пару таких, як вона сама, царн на паші, піднялася знову, обережно обійшла ситого схруля й знову нашорошила мушлі вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звуків ноту свого неспокою, — дарма. Ніщо не порушувало розміреного життя Печери, і водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалі частіше здригалася, прислухалася й озиралася.

Її шукали.

Її шукав напружений погляд, і величезні ніздрі приплющеного чорного носа цідили вітерець Печери, по крихті виловлюючи її запах; царна, майже позбавлена нюху, інтуїтивно відчувала, як розтікається її дух по коридорах і по ярусах, як він цівкою збігає вниз і піднімається нагору, повисає над кам’яною долівкою, грузне в мохах…

Вона брела розгублена. Відчуття неправильності, неможливості навколишнього позбавляло її сили.

Потім родина маленьких тхолів, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тікати; це сталося на два яруси нижче, там, де щойно стояла й прислухалася царна з залисинкою і звідки її вивело, наростаючи, передчуття. Один з тхолів потрапив на чиїсь зуби й наповнив печеру передсмертним вереском — інші його родичі врятувалися, забившись у нори.

Царна стояла непорушно, мов статуя. Слух зараз був єдиною зброєю, здатною її захистити.

Застукотіли по камінню ратички. Парочка закоханих царн мчала геть, наче рятуючись од певної смерті, і незабаром стукіт ратиць завмер удалині — навіть згуки згасли, з’їдені мохом та відстанню.

Потім метнулися, з тупотом розбіглись, недопарувавшись, барбаки.

Царна стояла, і їй здавалося, що все живе в Печері тремтить, розбігається, ховається, з жахом звільняє дорогу смерті, що суне по коридорах.

Тупіт ніг, звуки квапливих кроків; між царною і тим, що наближалося, дрімав після трапези ситий схруль.

Глухе ухкання. Гуркіт, струс стін, жалісний крик. Очевидно, схруль спросоння вирішив вступити у двобій, а второпавши, хто перед ним, не мав уже змоги відступити…

Царна затамувала нерівне дихання. Розрядивши злість у сутичці зі схрулем, переслідувач зупиниться… Його інстинкт на сьогодні вдоволений, він не витрачатиме сили на виснажливе вперте переслідування…

Вона помилилася.

Тепер її вуха ловили вже відлуння кроків. Ледь чутний тріск зеленої підстилки — бо по висхлому моху неможливо пересуватися безшумно…

Вона й досі стояла. Уже розуміючи необхідність утечі, вже усвідомлюючи безглуздість опору. У наближенні того, хто її шукав, була якась гнітюча невідворотність. Неначе там, уперше, біля води, було допущено помилку. І те, що не здійснилося тоді, обов’язково відбудеться сьогодні — зараз…

Ледь чутний звук виник наприкінці коридору — і тоді вона не витримала й побігла.

І відразу зрозуміла, що переслідувач побіг теж.

Усе повторювалося, але тепер вона не вірила в порятунок.

Зливалися перед очима мерехтливі плями лишайників; звук ратиць, наполовину з’їдаючись тонким шаром моху, метався серед кам’яного громаддя, і аж в останню мить царна знаходила прохід. Хвилина — й вона вирвалася в темний зал, заставлений колонами сталагмітів, метнулася в перший-ліпший коридор — і помилилася, бо там виявився глухий кут.

Спочатку голий камінь, дзенькаючи під ратичками й надаючи світові ясного об’ємного звучання, порадував її і вселив надію, та вже за другим поворотом вона збагнула, що спереду нема нічого. Що звук повертається, відбиваючись од нездоланної перешкоди, що перед нею стіна. І вона хотіла розбитися об стіну з розгону — проте природна живучість не дозволила.

Коридор загинався догори; царна стояла в найвищій його точці, спиною до порослої мохом перешкоди. Тут усе поросло мохом, тут було розкішне пасовище, а в глибокій розколині, прихованій пишним зелено-коричневим килимом, бігла цівка води. І якщо обережно розгребти мох ратичкою…

Царна дивилась у вічі своїй смерті.

Сааг був великий навіть для їхньої породи. У жертву втупилися жовтуваті, широко посаджені очі з величезними, байдужими до темряви зіницями. Другою парою очей здавалися роздуті ніздрі; на третю — і четверту — пару скидалися, волого поблискуючи, чорні ікла. Передні лапи саага, широкі, мов щітки, приховували в собі по два набори втяжних пазурів. Вигнутих ножів, що вміють протикати жертву наскрізь. Чорна короткошерста шкіра щільно облягала могутні, бридко випнуті м’язи; сааг був на вершині форми. Не молодий і не старий, ненаситний, фанатично впертий сааг, що врешті-решт досяг свого.

Царна важко дихала. Холодний вітер Печери торкався прогалини на грудях, і їй здавалося, що крижані пазурі вже добралися аж до серця.

Ледве чутно шелестів під мохом струмок. Можливо, сааг унюхав воду, проте ніжного дзюркотіння він чути не міг; круглі вуха-мушлі здригнулися, готові похилитися.

Сааг рушив уперед. Безпорадність жертви додавала майбутньому вбивству своєрідного солодкуватого присмаку. Сааг ішов — радше, тік назустріч загнаній царні. Переливалися м’язи під лискучою чорною шкірою.

Царна дивилась; у ту саму мить, коли її смерть робила крок над невидимим струмком, в обдертих грудях приреченої тваринки беззвучно вибухнуло бажання жити.

Вона стала дибки; рух скоріше жалюгідний, ніж грізний. Її крихітні ратички не спроможні завдати саагові шкоди, а виводячи з-під кидка шию, вона тим самим підставила під кістяний ніж свій ніжний, з підпалинами, живіт.

Сааг це зрозумів, однак у ту ж саму мить його м’язиста лапа, задня права, вже напружена перед стрибком лапа, втрапила у сховану від очей розколину.

Те, що відчували круглі вуха царни, виявилося для саага несподіванкою. Сп’янілий од своєї влади, ошалілий од смаку ще не пролитої крові, здивований поривом безпомічної жертви, він припустився помилки — не пов’язав у свідомості запах води та образ розколини, по якій ця вода, здебільшого, тече.

Хижак, що за все життя не зробив жодного хибного кроку, волею обставин став незграбний, мов барбак; лапа загрузла глибоко в розколині, роздратований рев підхльоснув царну — стрибнувши з місця, вона пролетіла аж попід самою кам’яною стелею, над головою ревучого звіра, над арсеналом іклів та пазурів, над неспроможною люттю, над криком про несправедливість та нечесну гру; вона мчала, нічого не тямлячи й нічого не відчуваючи, і тільки інстинктивно вишукувала серед каміння єдино правильний, невидимий для ока вихід.

* * *

Лора злякалася, почувши у слухавці її голос.

— Паула?! Що з тобою, я тебе навіть не впізнала…

— Я занедужала, — сказала Паула хрипко. — Я… хвора.

Лора помовчала. Запитала обережно:

— Лікаря викликала?

— Я сьогодні вдома попрацюю, спитай у Розганяя… Можна, я сьогодні вдома попрацюю. Я йому… інтерв’ю розшифрую. Я захворіла…

Лора зітхнула:

— Я передзвоню…

І передзвонила через хвилину:

— Добре, один день маєш, але щоб усе інтерв’ю, щоб на завтра, і щоб матеріали про Ковича… Щось від болю прийми, Пауло.

— Ага, — сказала Паула й поклала слухавку.

Стефана примусила її поміряти температуру, хоч Паула й повторювала похмуро, що ніякої температури в неї немає й бути не може. Стефана не заспокоїлася, поки сестрині заяви не було підтверджено показами термометра; досвід численних Митикових хвороб привчив її вірити, що як немає температури, то про серйозну хворобу не йдеться.

— Пауло, ти сьогодні вдома? Я тоді малого в садок не поведу — і дощ, і все одно вже спізнилися… Добре?

Паулі було все одно.

Сидячи на широкому підвіконні, вона байдуже дивилась, як Стефана — величезна бузкова парасолька — біжить через мокрий двір; під дощем білі плити доріжки здавалися скляними. По шибці скочувались краплини, Паулі здавалося, що весь великий світ, у якому вона звикла почуватися мов удома, — що цей світ пливе, стікає, гойдається.

— Пауло! А ти отак не вмієш!..

Задоволений Митик стояв обома ногами на двох великих термосах. Скориставшись тітчиною розгубленістю, він устиг продемонструвати, чого саме Паула не вміє, — зістрибнув з саморобних котурнів, од чого зелений термос перекинувся й покотився, а червоний лунко тріснув розтрощеною колбою.

— Усе розкажу мамі, — повідомила Паула байдуже. Митик засміявся; Паула знов обернулася до вікна.

Царна НЕ ПОВИННА три ночі підряд рятуватися від того самого саага. Тобто вона, звісно, МОЖЕ тричі від нього врятуватися… Як не виключено, що соняшникові зернята, висипавшись з торбинки, складуться на підлозі в графічне зображення статуї Натхнення. Немає таких фізичних законів, щоб насіння не склалося в картину. Та чомусь ніколи не складається!..

Паула закусила губу. Виявляється, вона все життя підсвідомо цього боялася — у неї, напевно, психічне відхилення. Вона справді хвора, тільки не так, як думає Лора, і геть не на ту хворобу, на яких знається озброєна градусником Стефана…

— Пауло, а давай у хокей!..

Не обертаючись, вона хитнула головою; Митик загорлав так пронизливо, що у Паули запаморочилося в голові:

— Ну давай…

Закусивши губу, вона загатила в Митикові ворота три шайби підряд; на четвертій вражене самолюбство юного спортсмена викинуло фортель, Митик з люттю жбурнув шайбу під крісло й пішов сердитись на кухню. Паула полегшено зітхнула й знову вилізла на підвіконня.

У принципі, вона може подзвонити в анонімну психіатричну службу. Хоч зараз. Втім, краще, зрозуміло, з телефону-автомата… Вона пояснить, що і як, і попросить поради. Незручно й обтяжливо, та все ж краще, ніж… Зрештою, є ж якісь стимулятори. Які усувають сон. На день, на два… Скільки людина може протриматися?.. «Сон її був глибокий, і смерть настала природно…»

Та ні, те, що витворяє цей сааг, — воно ж узагалі ні в які ворота не лізе!.. От кому треба звернутися до психіатра, якщо він, звісно, не хоче, щоб його незабаром прибив, як скаженого, якийсь єгер…

Митик підозріло довго мовчав. Паула відігнала важкі думки, посиділа, прислухалася, потім тихенько встала й пішла на кухню.

Ще в коридорі до неї долинуло зосереджене Митикове бурмотіння:

— Поворот, поворот… Пряма доріжка… Поворот… Куди, куди?! Це не за правилами… Отут поворот, поворот…

Паула зазирнула.

Посеред кухні стояв рачки захоплений Митик; з розсипаних кісточок доміно складено було подобу лабіринту, і юний натураліст водив по ньому прутиком з віника, причому Паула не одразу роздивилася, що головним персонажем гри став очманілий, середніх розмірів тарган.

— Митику, тьху! Митику, яка гидота, негайно помий руки!

— Я його руками не торкаюсь, — буркнув Митик, не відриваючись од гри.

— Ану не муч комаху!

— Я не мучу…

— Ти слухатимешся чи ні?!

Скориставшись хвилинною неуважністю маленького дослідника, тарган вирвався з лабіринту й пірнув у щілину під мийку. Митик обурено залементував; Паула мовчки взяла його під пахви й потягла у ванну, Митик вирвався, ображений, схопив пригорщу кісточок од доміно й жбурнув об стіну:

— Ти! Нащо! Чого ти мені заважаєш?! Ти мені заважаєш!!

Паула плюнула, розвернулася й пішла; хотіла замкнутись у своїй кімнаті, але поверх незастеленої постелі грудкою валялася нічна сорочка, і Паула здригнулася, наче їй показали труп. Так і не наважившись торкнутися до власної постелі, вона взяла зі стола диктофон, папір і ручку, вийшла у вітальню, вмостилася в кріслі й почала розшифровувати якесь довге, нудне й безглузде інтерв’ю.

«Як ви вважаєте, чому жанр еротичної прози так тяжко прокладає собі дорогу в сільській місцевості?» — «Бачите, те, що ми звикли називати еротичною прозою, це насправді поглиблений егопсихологічний шар…»

У потилицю Паулі вдарив крижаний струмінь води; підскочивши, вона впустила диктофон. Митик, озброєний водяним пістолетом, негайно чкурнув у ванну й замкнувся зсередини.

Поглиблений егопсихологічний шар.

Паула побродила по кімнаті, бездумно поводила пальцем по запилюженому екрану телевізора; дощ за вікном ущух, засяяло сонце.

Митик просидів у ванній півгодини, і причиною його посидючості виявилася картина, яку він малював на великому дзеркалі Паулиною новою помадою. Паула вивчила телефонний довідник, у якому номерів анонімної психіатричної допомоги виявилось аж дванадцять — на різні випадки життя; по обіді повернулася Стефана, Паула мовчки передала їй притихлого пошкодерника й вийшла надвір, бгаючи в кишені папірець з переписаними телефонами.

Вона сподівалася, що обраний нею для першого дзвінка номер — «інформаційно-консультативна служба» — буде вимкнений чи зайнятий; слухавку взяли одразу ж, без гудка:

— Добрий день, — привітався м’який жіночий голос.

— Добрий… — відгукнулася Паула автоматично.

— Ви подзвонили нам — ви потребуєте допомоги?

Паула ковтнула слину.

— Я відповім на всі ваші питання. І повірте — все, про що ви збираєтеся запитати, цілком природно і нічого соромитись не треба.

Паула мовчала; стінки телефонної будки відгороджували її від світу звуконепроникним синюватим панциром. У будці вона почувалася на диво надійно. Надійніше, ніж удома.

— Я три ночі підряд… потрапляю… туди.

Пауза була така коротка, що, можна сказати, її й не було; жінка в слухавці не перепитувала:

— Так, це рідкісний випадок. Здебільшого ми потрапляємо в Печеру не частіше, ніж раз на тиждень, це оптимальний режим для нервової системи в спокійному стані… Може, останнім часом ваше життя різко змінилося? Щось нове, сильні емоції, які вимагають виходу?

Паула чесно задумалася. І думала майже хвилину. Щоденні Розганяєві догани навряд чи можна вважати сильним подразником…

— Ні.

— Гм… Можливо, причина чисто фізіологічна. У підлітків це пов’язано з гормональною перебудовою, у молодих жінок… Ви ж молода, судячи з голосу?

Паула напружилась. Їй здалося, що вона втрачає дещицю своєї анонімності.

— Вам нема чого тривожитись. Розслабтеся — тепер, імовірно, ви потрапите в Печеру не раніше, ніж тижнів через два…

— Це ще не все! — вигукнула Паула.

— Я слухаю, — голос у трубці посерйознішав.

— Я… тричі… усі ці три рази… на мене полював той самий…

— Не хвилюйтеся, — м’яко попросила жінка в слухавці. — На вас полював хижак?

— Сааг, — видихнула Паула.

Жінка в слухавці зрадила своє збентеження секундним мовчанням.

У Паули спітніли долоні. Їй дедалі дужче хотілося кинути слухавку на важіль.

— Я вам співчуваю, — промовила нарешті жінка. — Ви, очевидно, зазнали дуже сильного струсу…

— Але тричі! Тричі!!

— Не хвилюйтесь… Усе минуло.

— Ану ж він… знову?!

— Не хвилюйтеся. Вчетверте таке не повториться… Насамперед вам не слід розглядати те, що з вами сталось, як щось цілком неможливе. Такі випадки рідко, та все ж бувають, це як народження сіамських близнюків, сумно, однак при нинішньому рівні медицини аж ніяк не трагічно… Зараз я вам дам номер телефону, яким ви при бажанні можете скористатися, вам відповість консультант, що спеціалізується саме на багаторазовій небезпеці… Ви записуєте?

— У мене немає ручки, — сказала Паула розгублено.

— Не страшно… Ви будь-якої миті можете передзвонити по цьому телефону, і вам продиктують… Та насамперед — не хвилюйтеся. Знайте, що таке саме вже ставалося з десятками інших людей. Переважна більшість їх прожила довге щасливе життя, але якщо у вас виникнуть нові страхи — ви завжди зможете зателефонувати…

— Якщо прокинуся, — пробурмотіла Паула глухо.

— Спробуйте прийняти легке заспокійливе…

— Добре. Дякую.

Паула повісила слухавку. По той бік вулиці, коло входу в невеликий скверик, стояла й сяяла на сонці чудова доглянута машина.

Паула блідо всміхнулася.

Вона дала зрозуміти незнайомій жінці, що її розради ніяк на Паулу не подіяли, — однак це була неправда.

Подіяли.

Подіяли аж так, що, повернувшись додому, вона насамперед подалась у свою кімнату й ретельно, без усяких зайвих думок, застелила ліжко, яке досі так її лякало.

* * *

— …таким чином відсоток результативної агресії становить на сьогодні три і вісім сотих відсотка. За минулі десять діб виявлено дванадцятеро осіб, чия норма агресивної поведінки перевищувала встановлене число у два й більше разів… Десятьох ліквідовано. Двоє перебувають під посиленим контролем; усі показники за минулу декаду перебувають у рамках норми і дозволяють охарактеризувати ситуацію загалом як стабільну.

Худорлявий жовтолиций чоловічок нарешті підняв очі від блокнота. Його трикутне обличчя було навдивовижу схоже на емблему — емблему Робочої глави, вшиту в лацкан його строгого піджака. Обличчя як емблема — виразне й абсолютно непорушне.

Певний час тривала пауза. Люди, що зібралися тут за круглим столом, чогось чекали. Проте ніхто не хотів починати розмову перший.

— Дякую… — пробурмотів нарешті дебелий бородань, чиє крісло здавалося вищим і вагомішим за інші. — А тепер… що ж. Тепер щодо антивіктимної поведінки. Щодо цього дикого випадку, про який ви згадали… Дикого, оскільки максимальний зареєстрований індекс антивіктимності… сто дев’яносто три, якщо не помиляюся?

— Не помиляєтеся, — неголосно проказала єдина за столом жінка, повна, зі звичайною зовнішністю домогосподарки. Погляди звернулися на неї, а вона продовжила перервану справу — шліфування нігтів маленькою, з тьмяним поблиском, пилочкою.

Чоловік з трикутним обличчям і емблемою на лацкані кашлянув, наче йому зненацька задерло в горлі:

— У нашому випадку — майже триста відсотків, пане координатор.

Бородань підняв брови:

— Тобто? Ви, сподіваюся, цілком виключили випадковість, помилку, ненавмисне перекручування фактів?

Чоловік з трикутним обличчям дозволив собі скривджено стиснути губи:

— Робоча глава помиляється нечасто, пане координатор.

— Слідчий експеримент?

— Імовірно, буде потреба. Проте… не найближчим часом. Спричинення психологічних травм, не сумісних з життям…

Люди за столом засовалися в кріслах, всідаючись зручніше, — так, наче у всіх одночасно затерпли ноги.

— Чи не було нестандартної поведінки з боку хижака? — продовжував допитуватись бородань. — Можливо, незавершена агресія? Чи, навпаки, перевищення припустимого індексу?

Його співрозмовник ледь підняв підборіддя:

— І нам спадало на думку це питання. Спеціальне дослідження підтвердило: хижак діяв стандартно, в рамках своєї особистої норми агресії. Вона в нього досить висока… Інша річ, що саме в цьому випадку перевищення визначити складно — занадто нестандартна, е-е-е, ситуація. Але, треба сказати, ця людина сама пішла на те, щоб дати інформацію… Про всяк випадок ми взяли її під контроль.

— Дивовижна передбачливість, — неголосно зронила жінка. І поклала пилочку на стіл.

— Охоронна глава чимось незадоволена? — поцікавився чоловік з емблемою.

Жінка підвела погляд; на її заплилому, позбавленому косметики лиці сиділи чіпкі, мов гаки, пильні очі.

— Охоронна глава, — жінка говорила недбало, з її голосу можна було подумати, що вона розмовляє з подругою по телефону, — має дані про витік інформації… скажімо так, про можливість такого витоку.

Якийсь час було тихо.

— То можливість витоку чи витік? — повільно перепитав бородань.

— Маніакальна підозріливість, — сказав чоловік з трикутним обличчям, погладжуючи свою емблему, — це необхідна особливість охоронних структур… Факти?

Жінка помовчала, пронизуючи його поглядом. Потім обернулася до бороданя:

— Охоронна просить повноважень для роботи з цією… несподіваною проблемою.

— У нас виникла не тільки проблема, але й можливість, — неголосно сказав чоловік, що сидів навпроти.

У нього було вузьке, смагляве, ледь асиметричне лице, дуже яскраві, ясно-зелені очі й низький, часом аж до глибоких басів, голос. Говорячи, він не зводив очей з екранчика кишенькового комп’ютера — там змінювалися мальовничі поєднання барв.

— Я знав, що Пізнавальна зацікавиться, — з напруженою усмішкою проказав бородань.

— Так, пане координатор. Ми вже зацікавились. Небувалий в історії випадок, небувало високі показники… Пізнавальна просить повноважень для себе.

— Виняткових, — упівголоса додав блідий юнак, що сидів поруч.

— Природно, — смаглявий підняв брови. — Природно, виняткових, Пізнавальна здатна подбати і про спостереження, і про безпеку, і про…

— Охоронна висловлює протест, — голос повної жінки зберігав байдужість, проте очі блиснули так, що бородань у кріслі нервово моргнув. — Це гра з вогнем! Відомі всім нам сили не втратять нагоди… А всяка інформація, що якимось чином од нас витече, рано чи пізно потрапить до них.

— Факти? — скривджено повторив чоловік з трикутним обличчям, звертаючись чомусь до пилочки для нігтів. — Факти, докази, що підтверджують наявність витоку? Чи буде, як того разу?

Смаглявий нарешті відірвав свої зелені очі від барвистих поєднань на екрані. Ледь усміхнувся; подивився собі на руку, потім на повну жінку з очима, як сталевий гак.

— Порушення людських прав… суб’єкта, — він загнув одного пальця на своїй смаглявій руці. — Спричинення травм, не сумісних з психічним здоров’ям… — другий палець. — Репресивні заходи, що суперечать кодексові Триглава… що ще новенького може запропонувати нам Охоронна?

— Вам не слід говорити в такому тоні, Тодіне, — знехотя огризнулася жінка. — Ви чудово розумієте, що ваші дослідження теж не теє… Як ви, цікаво, збираєтесь працювати? Шлях до результату… до того результату, що вас цікавить…

— Який нас усіх цікавить, — холодно зауважив смаглявий.

Жінка вишкірилася, й цей вишкір страшнувато контрастував з м’якими рисами домогосподарки.

— Добрий Лікар використовував методи, що призводили до каліцтв, — ніби нічого й не сталося продовжував смаглявий. — Ми сподіваємося… знайти інший шлях.

Жінка гмикнула, всім своїм виглядом тавруючи співрозмовника за неправду.

— Одне можу сказати напевно, — на обличчі смаглявого не здригнувся жоден м’яз, — дві Глави навколо об’єкта не тупцюватимуть. Або Пізнавальна, або ми втрачаємо свій шанс.

Стало тихо. Чоловік з емблемою Робочої глави нарешті всівся в кріслі й полегшено відкинувся на спинку — немовби все, що буде далі, його не стосувалося.

— Тодіне, — повільно, ніби міркуючи, запитав бородань, — ви справді можете… одержати ТОЙ результат?

— Майже напевно, — пробурмотів зеленоокий, дивлячись на світний екран.

— Ви розумієте, що це означає?

— Розумію краще за вас! — глибокий голос смаглявого прозвучав несподівано різко. — Чудово розумію, що… але якщо ми сховаємо голову в пісок — ми програємо майже напевно! Метод Доброго Лікаря спливе рано чи пізно, а так ми могли б… грубо кажучи, знайти протиотруту. Досліджувати механізм… Донор з’являється раз на сто років! ТАКИЙ донор! Така можливість, а ви…

— Який темперамент, — жінка криво посміхнулася. — Розумію, Тодіне, чого ваші пацієнти так вами захоплюються… А пацієнтки особливо.

— Ви мені лестите, — відгукнувся смаглявий, миттю заспокоюючись. — Але як доказ, це ваше зауваження… небездоганне.

— Ми не зможемо забезпечити герметичність інформації, — жінка міцно стисла губи, одразу ж утративши подібність з домогосподаркою. — Охоронна категорично проти.

— Це її природний стан, — утомлено пробурмотів зеленоокий.

— Не треба, Тодіне, — роздратовано зронив бородань. — Усі нервуються… Ваш проект справді може спричинити руйнування особистості донора?

Зеленоокий мовчав.

Люди за круглим столом чекали його відповіді, але він мовчав, і відблиски барв з екрана робили його мовчання мальовничим, майже карнавальним.

Чоловік з лицем, як емблема, складав білий аркуш паперу. Удвоє, учетверо, увосьмеро, ушістнадцятеро…

Жінка з зовнішністю домашньої господарки тарабанила нігтями по своїй пилочці. На щоках її палали червоні плями.

Блідий юнак за плечем зеленоокого нервово сопів.

Двоє похмурих чоловіків, що сиділи праворуч і ліворуч від жінки, похмурніли дедалі більше.

По периметру великої круглої кімнати йшла, опустивши хвоста, невелика сіра кішка.

Ледь чутно гурчав кондиціонер.

— Починайте, Тодіне, — поволі мовив бородань. — Починайте, але… в разі застосування травматичних методів вам будуть потрібні особливі санкції. Звертайтеся в координатуру.

Жінка рвучко підняла голову — бородань зупинив її порухом руки. Сказав сухо, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Повноваження за фактом антивіктимної поведінки передаються Пізнавальній главі і панові Тритану Тодіну особисто. Пізнавальна глава повинна особливо дбати про збереження інформації і по змозі щадити людські права суб’єкта… Усе, панове. До появи додаткових обставин питання цілком вирішено.

Чоловік із зеленими очима відкинувся на спинку крісла.

Якщо він і був задоволений — зовні це не проявилося ніяк.

Розділ другий

Розганяй пробіг очима по оберемку ксерокопій, довго вивчав ядучий допис у «Пліткарці», нарешті, гмикнувши, підняв очі на Паулу:

— Мало.

— Скільки було, — Паула прекрасно знала, що цим «мало» відгук про її роботу не обмежиться.

— Довго запрягаєш, Німробець. По верхах хапаєш… Касети від Ковича вже мають лежати отут! — і Розганяй пальцем вказав місце для касет на своєму захаращеному столі.

Паула зітхнула:

— Він хоче особисто з режисером…

— Та мені начхати, що він хоче! Це твоя робота, ясно? Не в «скляночці» каву пити цілими днями і не з операторами женихатися, а розкрити рота, домовитися з Ковичем і принести мені касети!..

Паула спалахнула. Докір був напрочуд несправедливий.

Сьогодні вранці вона справді випила в «скляночці» дві чашечки кави, але тільки тому, що в неї злипалися очі! Тільки тому, що вона до ранку боялася лягти в ліжко й заснула на світанку, в кріслі, за розшифровкою якогось дурного інтерв’ю! 1 проспала — о щастя, глибоко й без сновидінь — усього дві години чистого часу! Та Розганяй про це нічого не знає, а цілком безпідставно лає за каву і за операторів, бо в «скляночці» Паула зустріла Саву з чотирнадцятого каналу, а Сава її навіть НЕ ВПІЗНАВ!..

Либонь, зміна виразу її обличчя підказала Розганяєві, що цього разу він перегнув. Принаймні інші образливі слова, заготовлені ним для нехлюйки Німробець, так і залишилися невисловлені. Якийсь час Розганяй сопів, скептично дивлячись у вікно, неначе звіряючи побачене з учорашнім прогнозом погоди; потім сказав на тон нижче:

— Півгодини тому я дзвонив Ковичу, і він погодився дати касети. Вирушай негайно; адресу візьмеш у Лори. Я буду вельми вдячний, якщо ти нічого не наплутаєш і не загубиш. Іди.

Паула посопіла, дивлячись у Розганяєві глузливі очі; потім потупилась і сумно кивнула.

У ліфті її раптом наздогнав голод; може, тому, що швидкісна кабіна, несучись униз майже у вільному падінні, завжди якось дивно діяла їй на шлунок. Утім, Паула сьогодні не снідала, а пора була вже обідня, а на першому поверсі широким колом розташувався десяток скляних кафе, тому вона знехтувала недавній Розганяїв докір і зайшла в «Крило грифона», чия назва на всіх поверхах давно звучала як «Кіло батона».

Поспіхом жуючи бутерброд зі свіжою рожевою ковбасою, вона раз у раз злодійкувато поглядала на всі боки — чи не з’явиться за скляними стінами кафе-акваріума жовчне Розганяєве обличчя. За сусідніми столиками жваво базікали: у когось шеф схвалив до випуску серію передач, хтось добув геніальний сценарій, хтось вискочив уперед у рейтингу; потім у «скляночку» ввірвалася ціла юрба, вишукала серед їдців блідого, туманно знайомого Паулі хлопчика й накинулася на нього з поздоровленнями — виявляється, у хлопчика вийшла перша передача, і приятелі стали в чергу заради права потиснути йому руку.

Спостерігаючи за чужим тріумфом, Паула відсьорбнула гарячого чаю, закашлялася й тому прогавила мить, коли малознайомий журналіст — здається, з відділу проблемних програм — надумав сісти за її столик:

— Не заважатиму?

Паула мотнула головою. Бутерброда лишалося менше половини; навряд чи малознайомий журналіст устигне їй завадити. Вона зараз піде.

— А я вас, здається, знаю… Паула. Ви в пана Миреля асистентом працюєте, правда?

Паула здивувалася. У «скляночках» не було звичаю заводити душевні знайомства — по-перше, на роботі, по-друге, на очах… По-третє… ну, не було такого звичаю та й годі. Принаймні з Паулою тут не знайомився ніхто й ніколи.

Вона кивнула — невдоволено і водночас розгублено. Її співрозмовник, навпаки, запалився:

— А мене звати Дод Дарнець, програма «Заборонене питання», ви, мабуть, бачили…

Паула бачила. У «заборонників» був високий рейтинг, хоч передача анітрохи не була розрахована на широку публіку; там не було ні ведучого-провокатора, ні почервонілих зірок, ні оплесків радісної юрби роззяв — серйозний, навіть похмурий імідж, напружене словесне дійство і справді гострі, напрочуд сміливі теми.

Паула не любила «заборонників» — хоч кілька разів, коли Розганяй наполіг, дивилася й аналізувала. І оцього Дарнця, хоч убий, не пам’ятала… Втім, це природно, чорнороби-журналісти потрапляють у кадр дуже рідко.

Її співрозмовник з розумінням усміхнувся:

— Думаю, Пауло, ви не любите нашої передачі.

Вона здригнулася:

— Чому ви так вирішили?

Дарнець сьорбнув зі своєї чашечки:

— Бачите… занадто гострі теми — це все одно що занадто гострі приправи. Хтось любить… Комусь неприємно. І не можна ж усе життя харчуватися самим хроном…

Паула машинально жувала бутерброд.

— І це, Пауло, цілком правильно з вашого боку… Є речі, про які вголос, з екрана, не говорять. І навіть ми не говоримо — не потрібно… Але від нашого мовчання ці, як я сказав, речі з життя не зникають, згодні?

Рожева ковбаса раптом стала Паулі в горлі — така раптова й сильна була тривога. І Дарнець, зрозуміло, все помітив; він розвів руками, ніби демонструючи добрі наміри:

— Ні, Пауло, тобто так, ви правильно подумали, але в цьому немає нічого дивного чи страшного… Я журналіст, проте друга моя робота — консультант у центрі психологічної реабілітації…

Вона нарешті пересилила неслухняне горло й мужньо ковтнула напівпережований кусень.

— Вам дико, що я говоритиму з вами про Печеру. Повірте, справа варта того, щоб цю ніяковість перебороти…

— Яка справа? — вичавила Паула.

Дарнець зітхнув. Усміхнувся. З’єднав кінчики розчепірених пальців:

— З вами стався рідкісний випадок. Тричі підряд…

— Як ви знаєте?!

Хтозна, який це вигляд має збоку. Паула зробила все можливе, щоб зберегти незворушність на лиці, і їй дуже допомогло усвідомлення, що вона сидить серед маси людей. Що всі навколо тільки на неї й дивляться…

Дарнець усміхнувся:

— Не тривожтеся, Пауло. Це закон сприйняття — у людному місці на нас ніхто не звертає уваги… Ваш шеф у себе в кабінеті. Не переживайте.

— Як ви знаєте про…

— Випадок такий нечуваний, що приховатися від нас він просто не міг. Це… якесь феноменальне везіння. При тім, що ваш… сааг доклав усієї своєї чималої сили, щоб це везіння урвати. Він, можете повірити, сам вражений не менше, ніж ви…

— Вірю, — процідила Паула крізь зуби. — Я, знаєте, чомусь завжди надіялася, що телефони довіри — це саме телефони ДОВІРИ. Якби я знала, що після єдиного випадкового, під настрій, дзвінка…

— Пауло, дорога… Ваш дзвінок тут геть ні до чого. Якби центр психологічної реабілітації не мав власного доступу до інформації Триглава… повірте, силі-силенній наших співвітчизників було б дуже погано. Знаєте, я за свою практику бачив стільки людей, що потребували допомоги…

— Я не потребую допомоги, — сказала Паула різко. Втім, у якусь мить в її душі ворухнувся слабенький і теплий черв’ячок — а що, як узяти та й перекласти свої страхи на вузькі плечі Дода Дарнця…

— Я зустрічав і нині зустрічаю безліч людей, що потребують допомоги, — незворушно повторив її співрозмовник. — Зокрема, вашої допомоги, Пауло.

Вона помовчала, здивовано розглядаючи недоїдений бутерброд.

— Я поясню… — Її співрозмовник знову сьорбнув з чашечки. — Щодня тисячі людей несуть у Печеру свої комплекси й страхи — тягнуть це сміття в чистий і чесний світ, де місце тільки чесній боротьбі і первісним інстинктам. Щодня сотні людей звертаються до телефонів довіри, бо їм здається, що в Печері щось не так, що їхня поведінка виходить за звичні рамки… Йдеться про маніяків-садистів, яким, на жаль, майже неможливо допомогти. Йдеться про природжених жертв, які, на жаль, закінчують свій шлях ще замолоду… Йдеться про людей, котрі щодня почуваються так само, як почувалися ви, набираючи телефон довіри… Пам’ятаєте?

Паула мимоволі зіщулилась.

— От-от… І наша з вами мета — пояснити цим людям, що нічого жахливого з ними не відбувається. Що жертва, навіть загнана в кут, має шанс на порятунок… О, я не сказав, що приблизно вісімдесят відсотків консультованих нами — неагресивні за орієнтацією.

Паула мовчала.

Дарнець удруге її приголомшив — якось так непомітно вийшло, що зі смугастої лікарняної піжами Паула раптом переселилася в білий накрохмалений халат. Дарнець пив свій чай і розмовляв не з пацієнткою, а з колегою і соратницею, чия порада мала для нього виняткову вагу.

— Пауло… Феномен, який ви продемонстрували, називається «яскраво виявлена антивіктимна поведінка». Наш центр буде вдячний, якщо ви допоможете нам у роботі… Візьмете участь у деяких дослідженнях, ніби як у соціологічних опитуваннях… Знаєте, це дуже важко пояснити на пальцях, але я гарантую вам цікаву роботу, товариство розумних привабливих людей… І цілковиту конфіденційність, Пауло. Розумієте?

Вона й далі мовчала, їй здавалося, що за скляними стінами кафе минули довгі роки, що Розганяй постарішав і вийшов на пенсію, що касети Рамана Ковича розсипалися від часу, що будинок телецентру сто разів перебудували, що Митик няньчить онуків, а вона й досі горбиться над рожевим недоїдком ковбаси, і чоловік, що сидить з нею за одним столиком, цілковито заморочив їй голову і розм’якшив мозок.

— Можете зараз не відповідати. Просто подумайте… Повторюсь — я розумію, яка це делікатна тема. Як ви серйозно до цього ставитеся… Але, можливо, саме з вашою допомогою буде зроблено відкриття… яке врятує від божевілля тисячі людей. Ви подумаєте, Пауло?..

— Подумаю, — сказала вона майже полегшено.

Бо дивна розмова, здається, вичерпалася й дійшла кінця.

* * *

У лункому під’їзді з високою стелею пахло вологим пилом; біля ліфта стояла величезна, на голову вища за Паулу, дівуля в екстравагантному макіяжі — їй, очевидно, ніхто ніколи не казав, що темно-коричневих губ у здорових людей не буває. Дівиця зміряла Паулу холодним байдужим поглядом — так, ніби перед нею раптом виник у повітрі якийсь неживий предмет; Паула, котра боялася жінок-гадюк і соромилася цього свого страху, гордо пройшла повз неї — до сходів.

Кович жив на четвертому поверсі. Сходинок, що вели до нього, виявилося зненацька багато, однак Паула не нарікала — нехай дорога буде якнайдовша. Майбутня зустріч її анітрохи не тішила; якийсь час постоявши на просторому майданчику й провівши очима ліфт, що поніс угору дівицю з коричневими губами, Паула стала нарешті перед дерматиновими дверима, між іншим, обладнаними замком.

Паула не любила людей, що замикають двері свого дому. Щоправда, серед її знайомих таких не було.

Здивована режисерською примхою, Паула натисла на залізну кнопку дзвінка; їй не відчиняли довго, так довго, що вона стурбовано полізла в портфель, щоб перевірити адресу. Вона стояла, мов чапля, на одній нозі, поклавши дипломат на коліно й риючись у його надрах, коли оббиті дерматином двері розчинились і протяг умить підхопив безцінні Паулині аркушики і мальовничо розкидав їх по сходах.

Паула підняла розгублений погляд.

Чоловік, що стояв у дверях, був їй багато разів знайомий зі знімків, прем’єр та презентацій; чорний обтислий светр під горло і теж чорні спортивні штани робили його схожим на літнього міма. Паула встигла подумати, що сорокалітній Кович має вигляд набагато старший за свої літа і що чорний колір йому не до лиця.

— Добрий день… Я Паула Німробець, студія художніх програм, четвертий канал, від пана Миреля, режисера, він домовля…

— Зрозуміло, — з огидою сказав чоловік, стоячи у дверях.

— Вибачте, я зараз…

Прилаштувавши дипломат на килимок перед дверима, Паула кинулася хутко збирати свій розвіяний скарб; Кович стояв непорушно, Паула скоса позирала на ворсисті кімнатні капці, що вартовими застигли на порозі.

І в ту мить, коли останній клаптик паперу був уже в неї в руках, — саме в цю мить її вперше штрикнуло незбагненне, неприємне передчуття.

Чорний ворс.

Огидно.

Затиснувши дипломат під пахвою, вона випросталася; Кович дивився прямо на неї, і на негарне його лице, здавалося, найшла чорна хмара.

«Учися, люба, розмовляти з людьми, — так не раз казав розумний Розганяй. — Похвали його останню прем’єру… Знайди гарні слова…»

— Ви знаєте, — почала вона вибачливим тоном, — ми… ну, ця передача… Вашу творчість треба… ну, я була глибоко вражена «Дівчинкою й воронами», це була немислима, геніальна вистава…

Вона ледь затнулася на слові «геніальна». Хоч би не перестаратися зі славослів’ям; кожну нормальну людину таке означення збентежило б. Кожну, але не Ковича — це просто його службовий обов’язок — вірити у власну геніальність…

— Мені тільки касети, — Паула винувато всміхнулася. — Мені тут зачекати?

Якщо він і збирався тримати її на порозі, то тепер передумав. Розтанув од її незграбних похвал?.. Та хай там як, але холодний Ковичів погляд помалу уважнішав; нарешті він знизав плечима і відступив у глибину передпокою:

— Заходьте…

Вона зайшла.

Передпокій, як виявилось, був надзвичайно великий і феноменально захаращений; стіни, обвішані впереміш плакатами, афішами та календарями дворічної давнини, висока стеля, обклеєна пожовклими шпалерами, і запилюжене взуття, що натовпом стояло навколо полички-підставки. Паула з подивом побачила тут зимові хутряні чоботи, кеди, кросівки, босоніжки та різнобарвні черевики — усі чоловічі й усі одного розміру. Все, чим користувався хазяїн минулі рік-два.

Нерішуче потоптавшись, Паула зробила рух, що мав означати бажання роззутися; Кович поморщився, й це означало, що знімати туфлі не треба.

— Ви… як вас, до речі, звати?

— Паула.

— Отже, ти, Пауло, крім «Дівчинки…» нічого більше не бачила?

— Бачила, — поспішила пробурмотіти Паула, пробираючись за хазяїном серед полиць і стелажів, серед мальовничого мотлоху — у вітальню, величезну й несподівано порожню.

З високих вікон падали стовпи світла; на скрипучому паркеті лежав пил, і на журнальному столику, і на телевізорі в кутку, і навіть на шкіряному дивані, здається, шарами лежало старе, як цей будинок, незаймане покривало пилюки. Під стіною стосами громадилися книжки, а на тлі дорогого, але теж запилюженого килима висіли поруч дерев’яна маска якогось демона з вишкіреними зубами і портрет самого Ковича, писаний олією і, як здалося Паулі, досить бездарний.

— І що ж ти бачила? — недбало поцікавився Кович.

— Усе… Усі вистави. Але, ви розумієте, «Дівчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…

Паула затнулася.

Нічого собі похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в житті одну виставу, все інше — нісенітниця й піна…»

І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотіла, дивлячись у широку тріщину на паркеті:

— Я твір у школі… про «Дівчинку…». Я написала, що це про людину та її страхи… Але мені трійку, бо насправді це про пошук місця в житті… А навіщо його шукати, воно в кожного й так є… Я хотіла…

Кович гмикнув. Зміряв Паулу очима — по спині їй пробігли мурашки, причому не гарячі, як від звичайного збентеження, а крижані, наче від смертного жаху. Паула зіщулилась — їй удруге стало неприємно.

Кович зітхнув, поморщився, глузливо скривив губи:

— Добре… З касет можу дати тільки дві. Та й то хотів би якнайскоріше одержати їх назад.

Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замість цього стояла посеред кімнати непорушно й мовчки, наче обморожена.

Кович тим часом ішов до журнального столика; там, на запиленій стільниці, самотньо лежали дві відеокасети в яскравих коробках. Кович ішов довго, через усю велику кімнату, і, як виявилося, ледь накульгував; час тягнувся й тягнувся, Паула стояла, дивилась і відчувала, як стигне в жилах кров.

Крок. Заноситься нога в чорному ворсистому капці… Паула здригається. Наступний крок, ось він простягає руку до касет, ось обертається, ловить її погляд, щось хоче сказати, але замість цього різко зводить брови:

— У мене що, дірка на штанях?

Паула дивилася йому в лице.

Очі його сиділи так глибоко, що ледве можна було розрізнити їхній колір; через частку секунди вона зрозуміла, що очі в нього не коричневі, як їй здавалося, а блакитні.

Чому їй здавалося, що очі в нього карі?!

Передчуття, що прокинулося на сходовому майданчику, якось незрозуміло росло й міцніло. З кожною секундою вона відчувала дедалі дужчий, просто-таки фізіологічний страх.

— Ось, — Кович говорив повільно, не зводячи напружених очей з різко зблідлого обличчя відвідувачки. — Тут перша дія «Блакитного Рогу», а тут «Залізні білки» повністю… Вам що, погано?

— Ні-і…

Кович постояв, простягаючи їй касети; вона не рушила з місця, і тоді він, насупившись, пішов до неї сам.

І знову через усю кімнату.

Паулі захотілося відступити.

Паулі захотілося втиснутися в стіну, а краще — кинутися навтьоки.

Геть з величезної й запиленої квартири, по сходах униз, униз, щоб гриміла луна квапливих кроків…

…згук ратичок, що б’ють об каміння.

Вона судомно стиснула мокрі від поту долоні.

Кович зупинився, не доходячи трьох кроків. Утупився в гостю запитальним поглядом; знову простяг злощасні касети:

— На…

Паула не дивилась на його руку. Їй цілком вистачало обличчя.

Розумне, загалом, тверде до жорстокості, вольове жовтувате лице сорокалітнього чоловіка, що вигляд має на всі п’ятдесят…

Але звідки цей непристойний жах?! Ще хвилина — і їй терміново знадобляться послуги певного санітарного закладу…

— На, Пауло, бери…

Він рушив уперед — вона сахнулася.

І раптом побачила в його очах замість зміцнілого вже роздратування — якесь незбагненне збентеження.

Вони стояли одне проти одного — бліда дівчина з дипломатом під пахвою і чоловік у чорному светрі, що простягав їй дві барвисті коробки; тепер його рука помітно тремтіла. Паула чула стугін крові у вухах.

Чоловік у домашніх капцях нічим не нагадував могутнього звіра, чия морда на дві третини складалася з ікластих щелеп.

І все ж таки вона тепер точно знала, ХТО стоїть перед нею на відстані трьох, кроків.

Її рука мимоволі потяглася до шиї. До того місця, де сходяться ключиці, де вітер холодить неприкриту шкіру. Де зараз повинна бути залисинка.

Кович помітив її рух. І раптом сполотнів сам — аж посинів:

— Пауло…

Вона відступила на крок. Потім іще.

— Пауло, — в його голосі промайнула безнадія. — Касети візьми…

Вона схлипнула.

Стрімголов, притискаючи дипломат до грудей, кинулася геть. Заплуталась у величезному коридорі, перекинула триногий табурет, ударилася в двері — не замкнено; вилетіла на сходи, вхопила ротом повітря, з тупотом скотилася вниз — і тільки тоді, у напівмороці першого поверху, в оточенні синіх поштових скриньок, примусила себе зупинитися.

Ніхто за нею не гнався. Не свистіло повітря, яке розтинає стрімким тіло, не ревів хижак, упускаючи здобич…

Невже вчетверте?!

Вона поставила дипломат на підлогу й притулилася лицем до холодного заліза поштової скриньки номер шість.

Вона марить. Дод Дарнець, дивний журналіст, недарма приділив їй стільки уваги — і в денному світі, спокійному й світлому, їй ввижаються примари Печери…

І вона уявила собі — не хотіла, але клята фантазія вийшла з-під контролю — вона уявила собі, як відомий і шановний режисер Раман Кович відкидає вбік нещасні касети, одним стрибком наздоганяє жертву і встромляє жовті, напевно нездорові зуби в тремтливе горло непутящої Паули Німробець.

* * *

Раман Кович не вирощував на балконі квітів, але й дерев’яні ящики, наповнені землею, викидати не спішив. Зараз там зеленіла трава, цвіла самотня залітна кульбаба та сірими гірками лежав попіл, що залишився од візиту приятелів-курців.

Раман Кович вийшов тільки для того, щоб ковтнути свіжого повітря. Зараз йому дуже потрібен був кисень; спершись на темні від часу перила, він дивився, як по рудій шапці кульбаби повзе худа, якась понура бджола.

Балкон був кутовий; відразу дві вулиці, зелені й тихі, лежали під ногами Рамана Ковича. Чудовий, престижний квартал, вулиця Кленів та вулиця Надії; Раман укотре перевів дух і важко опустився на низенький дерев’яний ослін.

Вигнуті прути балкона огортали сидячу людину подобою клітки; під дахом будинку навпроти билися за житлоплощу ластівки. Раман зчепив пальці.

Подія, що сталася з ним три хвилини тому, була абсолютно неможлива й тому особливо лякала. Він ПОБАЧИВ.

Байдуже, яка була з себе та дівчина… як її звали? Паула… Байдуже, бо дівчина Паула була вдягнена так само, як сотні інших дівчат, — якісь джинси, щось коротке й обтисле, чи, навпаки, вільне, балахонисте, чи те й те одразу… Раман давно не звертав уваги на таких звичайних, одна на одну схожих дівчат. Обличчя, яке годі запам’ятати… Зате він чудово пам’ятав, яка була царна з залисинкою на грудях. Ох, він запам’ятав ту царну, він думав про неї вдень, він сподівався зустріти її вночі, тонкі танцюючі ніжки, дзвінкі ратички, вуха-локатори, живіт з підпалинами і відчайдушні очі кольору міцного чаю…

Раман здригнувся, притисся лобом до залізних прутів. Чи є різниця, яка з себе дівчина Паула… якщо з її очей глянули на нього зацьковані очі його невпольованої здобичі?!

Якийсь внутрішній сторож поспішив йому повідомити, що він упирається в непристойне. Мить — і він почне думати про заборонене… Раман усміхнувся. Він режисер, і тому його фантазія вміє просочуватися крізь будь-які табу.

Якби позавчора вночі він здійснив те, чого так бажав, то дівчина Паула ніколи б не прийшла до нього по касети.

Якби він дотягся до горла, позбавленого вовни… А він же нестерпно цього хотів. З тієї самої хвилини, коли захоплена коло водопою жертва відмовилась гинути. Коли він промахнувся, а він не промахувався ніколи!..

Цей її жест. Як вона потяглася рукою до залисинки — це було так само красномовно, якби вона просто крикнула йому у вічі: «Я царна, царна, царна!!»

Раман труснув головою. Події в Печері завжди пам’яталися йому туманно, уривками, проте лють і роздратування тієї ночі йому не забути ніколи. Неначе він… так, це буде правильне порівняння. Наче його кликала до себе прекрасна оголена жінка, а коли він, розпалений, почув її заклики — спокусниця втекла, граючись і глузуючи…

Проте яка незначна була ймовірність їхньої сьогоднішньої зустрічі!..

Хоча…

Тисячі людей щодня зустрічаються на роботі, в транспорті, у театрі… Сьогодні він розігнав у Печері зграю тхолів, а завтра привітається за руку з людиною, яку трохи не…

Імовірність зустрічі завжди є.

Немає змоги ВПІЗНАТИ одне одного. У Печері немає людей — є царни й сааги, барбаки та тхолі, інша живність, а якщо припустити, що три ночі підряд не сааг ганявся за царною, а Раман Кович ганявся за Паулою… чи як там її… Еге ж, таке припущення добряче похитне основи світобудови. Хоча, з другого боку, Раман Кович не несе ніякої відповідальності за поведінку дикого саага…

З під’їзду на вулицю Кленів вислизнула дівчина з дипломатом під пахвою. Навіть згори, з балкона, добре було видно й розпатлане волосся, і дивно згорблені плечі, і непевність, сум’яття в кожному кроці; грюкнули, зачиняючись, двері під’їзду. Молода мама, що стояла з дитячим візком по той бік перехрестя, здригнулася й обернулась; дівчина нервово понишпорила рукою в кишені курточки, впустила на тротуар темний циліндрик помади, подивилася на нього незрячим поглядом і якось розгублено подалася геть.

Раман Кович перервав свої роздуми, щоб устати й перегнутися через перила.

Ні, він не збирався накладати на себе руки. Він просто хотів уважніше подивитись на Паулу Німробець.

Розминувшись з присадкуватою бабусею — та здивовано озирнулась їй услід, — розпатлана дівчина бігцем рушила через вулицю Кленів; Раман бачив, як молода мама поспіхом підняла складаний каптур візка — так, наче почався несподіваний дощ.

Непримітна сіра машина, що стояла за рогом, на вулиці Надії, раптом різко рвонула вперед — спортивні моделі здатні розвивати швидкість миттєво, як гепарди.

Невідомо чому, але Раман Кович мертвою хваткою вп’явся в перила.

Машина вистрибнула з-за рогу в ту мить, як Паула Німробець була вже на півдорозі до протилежного тротуару; Раман Кович умів відчувати траєкторії рухомих предметів і виразно побачив точку, в якій сіра машина й Паула конче мусили стрітися. І навіть розкрив рота, щоб крикнути — крик, імовірно, пролунає через секунду після зіткнення…

У цю саму мить непутяща асистентка Німробець лайнулася й дзвінко ляснула себе по лобі. Розвернулася й бігцем кинулася назад, туди, де самотньо лежав коло під’їзду темний тюбик недорогої помади.

Сіра машина пролетіла мимо.

Раманові здалося, що його стиснуті долоні здерев’яніли, ставши мов балконні перила. Сірої машини й сліду нема; Паула уважно оглянула кам’яний ганок, знайшла тюбик, витерла його об курточку й отак, з помадою в руці, подалася геть.

Раман кинувся до виходу. Вмить перетнув квартиру, вискочив на сходи й збіг униз, ледь не гублячи по дорозі капці.

Паула Німробець брела вдалечінь по вулиці Кленів. Брела, нічого навколо не помічаючи, а Раман Кович стояв біля свого під’їзду й дивився їй услід.

* * *

Сьогодні ввечері були його улюблені «Залізні білки».

Він прийшов у театр за дві години до початку вистави; він перебував у тому найважчому стані духу, коли скрізь — а особливо за спиною — йому ввижалися криві погляди. Він зайшов у театр — і театр наче обімлів.

Вахтерова усмішка здалась йому нещирою й надміру влесливою: він погасив її якоюсь дрібного причіпкою. Завпост метнувся з його дороги — тоді він не полінувався пройти на сцену і власноручно перевірити декорацію. Знайшов ваду, вилив роздратування, трохи заспокоївся; прийшов до себе в кабінет, замкнувся, розчинив вікно, сів на широке підвіконня.

Весняна вулиця роїлася, галасувала й цокала каблуками. На клумбі навпроти вогнем горіли тюльпани; день готувався стати вечором, весна готувалася стати літом. На лаві коло службового входу життєрадісно курили працівники сцени, а прибиральниця меланхолійно бродила навколо скляних дверей, підхоплюючи віником різноманітний весняний мотлох; потім до робітників приєдналася молоденька дівчинка-білетерка, що, як добре видно, мріє стати актрисою, — і веселощі на лаві сягнули апогею.

Раман відчув потужне бажання зійти вниз. Розігнати хлопців по робочих місцях, а дівчиськові повідомити, що актрисою вона не стане. Ніколи; що вона бездарна, що їй треба думати про геть інший фах, вступати в технікум чи в інститут…

Він себе стримав. Трьома широкими колами пройшовся по кабінету, сів за стіл, підсунув до себе чистий аркуш паперу.

Пункт перший. Ніколи не слід проводити паралелі між світом людей і світом Печери. Впольовуючи царну, він усього-на-всього вбиває слабшого звіра. У згоді зі своїм інстинктом хижака і відповідно до її ролі жертви…

Він намалював на чистому аркуші жирну одиницю й обвів її бубликом.

Неприродність. От що лякає. Те, що з ним сталося, — збочення. Одна ненормальність за одною — спершу триразовий промах… Чи зміг би він упізнати жертву, якби не упустив її тричі? Ні. Чи могла б вона впізнати його?.. Поза сумнівом, не могла б. З цілком об’єктивних причин.

Він домалював одиниці руки й ноги.

І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, іншої модифікації. І ще.

Це тут, у театрі, він може дозволити собі ненормальність. Мистецтву цікаві збоченці… Сааги повинні бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальні всі звірі. Інші просто не доживають до зрілості…

Він здригнувся. Колись замолоду він бачив у Печері єгеря — тільки раз, однак запам’ятав на все життя. Людиноподібна фігура з залізним нагаєм у руках — що може бути страшніше з погляду звіра?..

Бути ненормальним режисером — почесно. Але бути ненормальним саагом…

Раман поморщився.

Ще півроку тому він погодився взяти участь у закритій соціологічній програмі. Обіцяв повідомляти про кожен випадок так званого «везіння» жертви — і посміявся про себе, впевнений, що сама зустріч з ним заперечує якесь там «везіння». І от… позавчора вранці зателефонував і, морщачись, виклав суть справи.

Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичної соціології?

Ні. Страх перед ненормальністю. Бажання навіяти самому собі, що подія, яка з ним сталася, — закономірна.

Чемний голос у слухавці трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричі?!

Раман умів уловлювати найтонші підтексти — і тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресію. І не заспокоївся, поки на ранковій репетиції на довів до істерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дівку…

І, заспокоївшись, вирішив, що прикрий період його життя — позаду.

І добряче помилився. Бо їхня з Паулою зустріч — злочин. Проти законів природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднішній ранок — уникнути зіткнення за всяку ціну.

Цікаво, дівчисько проговориться?

Цікаво, чи в психіатричної служби є канали, по яких можна відстежувати отакі-от… зустрічі?

Цікаво…

Він похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.

Він спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героїня сьогоднішніх «Білок», закінчила галантну бесіду з вахтером і провела крізь вертушку довготелесого, сяючого радістю хлопця. Раман зупинився, обіперся об одвірок і з задоволенням зачекав, поки Клора його помітить.

Вона помітила. Усмішка вивітрилася з її лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв — він не знав Рамана Ковича. Нічого, знатиме.

Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:

— Пане Охрик?..

Вахтер забелькотів виправдання; Раман його не слухав:

— Я наполегливо просив би вас пам’ятати, що перебування сторонніх осіб у службовій частині театру може обернутися для вас стягненням по службі. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути приміщення.

Хлопець дивився на нього, витріщивши очі. Він, либонь, думав, що в храмі мистецтва живуть добрі й лагідні боги.

— Пане Кович, — тремтячим голосом утрутилася дівчина. — Я хотіла замовити квиток, вхідний… Але адміністрація відмовила, я подумала, що якщо він тихенько постоїть на ярусі…

— Вийдіть, юначе, — сказав Раман холодно. Юнак почервонів мов рак — і сліпо посунув назад, до вертушки; дівчина зробила крок за ним — Раман заступив їй дорогу:

— У вас попереду складна вистава, Клоро. Ви з’явилися на півгодини пізніше, ніж вам було запропоновано. Ви робите… коротко кажучи, вам плювати на театр, плювати на глядача, плювати на мене і тим більше наплювати на мистецтво… Я засмучений. Усе, що я думаю з цього приводу, я скажу потім, а зараз негайно йдіть готуватись… і постарайтеся зосередитись. Уперед.

Він провів її очима — ледве стримуючи злі сльози, вона пленталась нагору по сходах, і поряд волікся по сходинках стягнутий з шиї квітчастий шарф.

Перед «Блакитним Рогом» він би їй нічого не сказав. Там цілком інакша робота… А от перед «Білками» її треба «взути». Треба добре завести — інакше вона не потягне ритму…

Його настрій трохи поліпшився; він піднявся в кабінет, випив кави, потім прикинув розклад репетицій на наступний тиждень, потім подзвонив колишній дружині й досить приємно побалакав із сином. Зв’язався з адміністраторською, переконався, що «Залізні білки» розпродано на два місяці наперед, задоволено кивнув і подався в зал.

Публіка, всуціль пристойна й респектабельна, щільно заповнила партер, і непохитна бабуся з програмками гнала на верхній ярус «заблукалу» парочку студентів із вхідними квитками. Раман пройшовся по фойє — за скляними дверима напитував «зайвого квиточка» вигнаний довготелесий юнак, і на лиці його був розпач.

«Білки» пішли добре.

Раман сидів у директорській ложі — праворуч од сцени; Клора Кобець працювала пристойно, на нерві, але без натиску. Звично фіксуючи дрібні неточності та «блохи», Раман, сам не помічаючи, клацав пальцями, допомагаючи підтримувати ритм. Метроном, метроном, метроном…

Потім він на якийсь час захопився, милуючись своїм дітищем — точним, гранованим, як алмаз, прозорим і твердим спектаклем; потім з третього ряду вибралися дві фігури і крадькома поспішили до виходу, коло дверей їх догнали ще дві; Раман поморщився — так, «Залізні білки» вимагають підготовленого глядача. Краще б ото не бігали по залу, заважаючи сусідам, краще б дочекалися антракту й спокійно пішли…

Він знову спробував зосередитися, але з цього моменту думки його розбрелися, наче буйні п’яниці. Несповідимі криві стежки вели їх усе далі й далі від дійства, що розгорталося на сцені; Раман думав про жінку з возиком.

Коли народився син… Вони з тещею купили клейончастий, простенький, синьо-бузковий візок. Батькам належить відчувати гордість, уперше виходячи на прогулянку з рідним згортком на чотирьох колесах, але Раман пам’ятав тільки втому та страх. Він просто не знав, що робити, якщо маля закричить.

І малий кричав. Ох, як він одного разу кричав, Раман ішов додому сотнями незнайомих вулиць, не йшов — біг, штовхаючи возик, наче лоток з морозивом, і зустрічні жінки дивилися на нього, як на ката…

Возик… Візок…

На сцені застигла чітко вивірена мізансцена; Раман завжди злився, коли героїня не потрапляла в потрібну точку, але сьогодні Клора Кобець завмерла саме там і тоді, де й коли їй було велено, Раман самовдоволено всміхнувся, догана не минулася марно, ганяти їх треба, ганяти…

Возик.

Молода мама на тому боці перехрестя різко піднімає складений каптур возика. Сіра машина зривається з місця…

Мізансцена.

Три об’єкти, три точки — дівчина Паула, що ступає з тротуару на бруківку, молода мама… Машина. Водій не бачить за рогом Паули, але жінку з возиком він бачить прекрасно, а глядач, що спостерігає з балкона, випадковий глядач Раман, бачить усіх трьох…

Він утратив цікавість до вистави. Чудовий механізм, сконструйований ним до найдрібнішої деталі, до секунди, до нюансу, — машина його найкращого спектаклю котилася й котилася сама собою, і він уже знав, що завтра, всупереч звичаю, не робитиме акторам зауважень…

Ну якого дідька, як це взагалі може бути — спеціально спрямовувати автомобіль на людину? Та ще й на дівча? Незбагненно…

Бридкі фантазії.

На той тиждень, ніде не дінешся, доведеться вирішувати питання зі звільненнями. Трупа перевантажена, щонайменше п’ятьох — за борт, а лементу буде, крику…

Можливо, Паулу Німробець просто з кимось переплутали?..

Її вистежували в його будинку. І ця обставина раптом здалася йому лиховісною. Тому що темна особистість Паули — це її справа, але навіщо втягувати в цю історію сторонню людину? Яким чином до цього всього причетний ВІН?

Він згадав, як це дивне дівчисько стояло посеред кімнати, притискало до грудей дипломат і бурмотіло, дивлячись у підлогу: «Про людину і її страхи…».

Раман зітхнув.

Вистава, що зробила йому ім’я. «Дівчинка й ворони». Десь у запилюженій шафі зберігається товста папка з газетними статтями — ледь чи не кожен критик вважав за свій обов’язок відзначитися. Компліменти і славослів’я, півдесятка версій — і все це так розумно, так професійно, правильно і яскраво…

Жодна душа не знає, що під час роботи над виставою на Рамана напосіли незбагненні страхи. Він боявся висоти, темряви, ліфта, метро… Навіть думав було про лікарську консультацію…

І все минулося на другий день після прем’єри. Того самого ранку, коли він прокинувся знаменитим.

І, залишившись таємницею для критиків, усе це, незрозуміло як, відкрилося школярці Німробець. «Найкраща ваша вистава…»

На сцені йшов напружений діалог, фінал першої дії; Раман поклав лікті на синій оксамит ложі. Внутрішній метроном підказував йому, що дорогоцінний ритм не втрачено, — однак задоволення не було. Було роздратування.

Йому здавалося, що бездоганна машина його найкращої вистави котиться мимо, нехтуючи і партер, і гальорку, і свого власного творця.

* * *

Простір Печери бачився йому в постійному русі — пульсуючі судини переходів, що переганяють по ярусах тепле життя. Він рухався, перетікаючи з коридору в коридор, пропускаючи крізь себе сотні запахів, непомильно розпізнаючи сліди на соковитому, недавно прим’ятому моху.

Минали довгі ночі стримування, і хтозна, скільки порожніх ночей у нього ще попереду, — проте сьогодні, він відчував, нарешті пощастить.

Сьогодні він уполює.

Від водопою піднімалися дві царни. Він бачив їх мовби очима: самичка й самець, немолоді, налякані близькою присутністю хижака; ніщо не підтверджувало цієї присутності, ні рух, ні звук, царни відчували його самою тільки інтуїцією…

Він смикнув ніздрями. Царни пахли страхом — від цього запаху в нього звичайно туманилася свідомість. Причаїтись і метнутися; доганяти, відчуваючи, як грузне в секундах приречена жертва — і як той самий, подрібнений на миті час стікає по твердій сааговій шкурі, не завдаючи шкоди, не встигаючи вдержати…

Білий спалах у мозку. Сп’яніння; повалити в зарості коричневого моху, тримати за горло, поки триває агонія, тримати, тримати…

Інше відчуття, схоже на раптову нудоту, остудило його вже сформований порив. Ніздрі здригнулися, наче вловивши запах дохлятини.

Царни.

Сьогодні він не бажає крові царн.

Він не знає чому, але сьогодні він полюватиме на тхолів. Тхолі не такі досконалі у своєму прагненні до порятунку, тхолі дрібні й переважно тупі, але думка про царну викликає в нього відразу. Сьогодні…

І він потік коридорами геть; минав грот, де сталактити, скрапуючи зі стелі, і сталагміти, тягнучись їм назустріч, перетворювали Печеру на велетенську подобу його власної ікластої пащі. Краса застиглого каміння не зачарувала його, бо в цю саму мить здалеку, з вологої пітьми, виразно запахло тхолем.

* * *

Лора подивилась на неї зі співчуттям.

Сьогодні на неї всі дивилися зі співчуттям — двері кабінету були заклично розчинені, і Розганяй очікував.

Паулі ніде було дітися — вона зайшла; шеф її, незвично милостивий і м’який, ширяв у сигаретному диму, наче привид.

— Сядь, Німробець.

Боїться, що від гіркої звістки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.

— Чого ти так на мене дивишся, Німробець? Чи ти вважаєш, що великі сумні очі — єдине, що необхідно тележурналістові?

Паула сіла на запропонований стілець і нервово закинула ногу на ногу. Уважно її оглянувши, Розганяй криво посміхнувся:

— Ти дарма нап’яла цю спідничку. Твої голі колінця мене не розчулять.

Паула спалахнула. Міні-спідницю вона вдягла тільки тому, що сьогодні вранці Митик зіпсував її робочі джинси; звісно, пояснювати це Розганяєві було нижче Паулиної гідності.

— Отже, — Розганяй з огидою сьорбнув зі звичної кавової чашечки. — Отже, ми маємо асистентку Німробець, в активі якої очі й коліна, а в пасиві… ДЕ касети від Ковича?! Ти повинна була принести їх УЧОРА!..

Паула втягла голову в плечі.

При думці про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира — пригадувався тюбик помади, що валявся в щілині між цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…

Сьогодні вранці Митик узяв брусочок червоного пластиліну, розтопив на сушарці для рушників і підклав тітці на табуретку — У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сідала за стіл. Пластилін розплющився, як червоний капелюшок сироїжки, і значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик відбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…

— Ти чуєш мене, Німробець?

Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилін раз у раз змінювалася думкою про саагівську сутність режисера Ковича.

— Мені дуже прикро, Німробець, але тобі доведеться робити кар’єру десь в іншому місці.

Розганяй постояв, вивчаючи її схилену голову; широко крокуючи, підійшов до захаращеного стола, висмикнув зі стосу паперів самотній, лиховісного виду аркушик.

— Розпорядження про твоє звільнення. Копію віднесеш у бухгалтерію, одержиш свої гроші і зробиш так, щоб ми більше не зустрічалися.

Паула підвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:

— Плакати треба було раніше! Де касети від Ковича, де, де?! Яке ти маєш право зривати мені творчий процес, ти, істота, що самостійно й кроку не вміє ступити?! Ти не вмієш рота розкрити, не вмієш домовитися з людиною, про ініціативу я й не кажу — що з тебе візьмеш…

Паула дивилася на нього крізь набіглі сльози; Розганяй бачився то круглим і товстим, як хмара, то довгим і вузьким, як ніжка смерчу.

Тюбик помади в щілині тротуару…

Зловорожий Митик. Піймати й нам’яти вуха — тільки не хочеться сваритися зі Стефаною…

— Що ж мені тепер робити?.. — запитала вона, і голос погано її слухався.

Розганяй відвернувся:

— Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими коліньми… Нічим тобі, Пауло, не можу допомогти. Розум не купується.

Від образи вона зарюмсала вже відверто; Розганяй підняв пальця, збираючись сказати щось повчальне, — в цю мить задзвонив телефон.

Скоса зиркнувши на Паулу — її конвульсивні схлипи могли стати в телефонній розмові небажаним тлом, — Розганяй обійшов навколо стола й узяв слухавку; Паулу на короткий момент було покинуто напризволяще. Скорчившись на стільці й розмазуючи по щоках патьоки чорної туші, вона плекала в душі єдине бажання — добратись до туалету, замкнутися в кабінці й там виплакатися досхочу, не думаючи ні про що й нікого не соромлячись. Якби ж якась добра сила перенесла її крізь стіни, просто зараз…

Загадавши про чемність, вона все-таки стримала плач — і тому змогла почути, як говорить по телефону Розганяй. Говорить, не вміючи приховати подив.

— Так? Так, аякже, і «Залізні білки»… Гм. Власне, якби я знав одразу… Га? Так, безумовно, талановита й перспективна… Н-ні. Я, розумієте, ще не встиг… О, так. Я хотів би ознайомитися з ними сьогодні… Увечері? Гм, ну що ж, тоді завтра вранці я відберу й подзвоню вам… Ні. Авжеж, ні. У нас у редакції напрочуд дружня й тепла атмосфера… Безумовно, я передам їй вашу похвальну думку. Так, дякую, до зустрічі…

Слухавка вже пищала короткими гудками, а Розганяй так само стояв, наче не зважуючись покласти її на важіль. Наче це була страшенно відповідальна справа, що вимагала з його боку душевного зусилля.

Паула мовчала — розпатлана, з патьоками туші на мокрому лиці, з безформними, жалісно розквашеними губами.

— Пан Кович просив пробачення, — суворим голосом повідомив Розганяй. — Він так відповідально підійшов до добору матеріалів, що не зміг передати їх учора. Зате тепер, мабуть, пан Кович надасть нам у користування ледь чи не весь свій відеоархів… Пан Кович висловив захоплення професіоналізмом і чарами посланої до нього Паули Німробець, йому було дуже цікаво поговорити з нею про театр… Тепер я питаю, Пауло, — якого дідька було морочити мені голову?! Чого ж ви зразу не сказали…

Паула гірко схлипнула:

— Ви ж мене ні про що не питали, пане Мирель…

Їй здалося, що цими словами вона вступила в мовчазну змову з Раманом Ковичем. Який наплів Розганяєві казна-чого — навіщо? Щоб виручити її, Паулу?.. Царну?!

Змова саага й царни — проти злісного телевізійного шефа… Паула всміхнулася — крізь сльози.

Розганяй помовчав. Роздратовано сьорбнув кави, поморщився, поставив чашку на наказ про Паулине звільнення — так, що посередині цінного документа лишився коричневий слід-обідець.

— Отже так, Німробець… Він просив приїхати по матеріали після вистави. Після сьогоднішньої вистави, в театр, о десятій вечора… Ти зрозуміла?..

Паула не зрозуміла нічого, але треба було кивнути, й вона кивнула.

* * *

Сенсори, приклеєні стьожечками пластиру, заважали. Їх було повнісінько — на лобі й на шиї, на скронях і на зап’ястках, і навіть на потилиці; шкіра свербіла так, що несила було терпіти, та почухатись не було ані найменшої змоги.

— Не рухайтеся, досліджувана. Не ворушіться, бо буде Спотворення на виході…

Паула зціпила зуби.

Після обіду її підстеріг у «скляночці» Дод Дарнець — і, солодкий як мед, умовив «спробувати попрацювати». Роботи, за його словами, було щонайбільше на годину, причому цікава справа й симпатичні люди не дадуть Паулі нудьгувати, а після «тестування» спеціальна машина відвезе її, куди вона скаже. Паула розвісила вуха й, зітхнувши, погодилась. Усе одно їй ніде було вбити час.

«Цікава справа» виявилася зграєю сенсорів, що огидно липли до тіла, та нескінченною серією дурних питань. Скільки це триває? Дві години? Три? Перед початком «іспиту» Паулі запропонували зняти з руки годинник, і тепер вона бачила перед собою тільки нудну стіну, обклеєну корком, та схилену лису голову круглого чоловічка в білому халаті — представника «симпатичних людей». Крісло, неприємно схоже на зуболікарське, давно натерло їй спину й намуляло зад.

— Жаби дуже бридкі, — лисий експериментатор бубонів, не піднімаючи голови; на всі запитання Паула мала відповідати тільки «так» або «ні».

— Реагуйте швидше… Жаби дуже бридкі..

— Ні, — повідомила Паула роздратовано.

— Червоний колір викликає втому.

— Ні!..

— Я завжди без остраху беруся за ручку дверей.

— Т-так, — Паула затнулася.

Лисий чоловічок залишався байдужим; руки його автоматично тарабанили по маленькій клавіатурі.

— Я спокійно ставлюся до страждань тварин.

— Ні!..

— Раз на тиждень у мене буває запор…

— Ні!..

— Телеграфні стовпи викликають думки про сексуальну агресію…

— Ні!!

Експериментатор підвів погляд — тьмяний, абсолютно відсторонений, наче в зуболікарському кріслі перед ним сидить не жива розлючена дівчина, а якась умовна гіпотетична істота, цілком байдужа і до жаб, і до червоного кольору, і до телеграфних стовпів.

— Іде спотворення на прилади, — повідомив експериментатор докірливо й сумно. — Останню серію доведеться повторити. Зосередьтеся: великі автомобілі бажаніші, ніж малі.

Паула мовчала.

Вона й сама не розуміла, чого й досі покірно грається в цю тяжку, нудну, неприємну гру. Чого й досі не сказала — годі? Спершу вона сподівалася, що все це от-от закінчиться, і тоді можна буде піти тихенько, без конфлікту, а на другий раз зі спокійною совістю відмовитися від «тестів»…

Воістину, її здатність влипати в неприємності значно перевершує всі інші її здібності. Розганяй це слушно зауважив…

— Досліджувана, чого ви мовчите?

У тоні лисого експериментатора майнуло обурення. Наче Паула щось йому винна.

Вона опустила голову. Що простіше — дотерпіти до кінця і вже більше ніколи сюди не приходити? Чи висловити… пояснити цьому чоловічкові, що вона йому — не морська свинка?

— Я вам не морська… — почала вона й затнулася. Вона не любила грубіянити — просто роздратування вихлюпувалось за край.

— Великі автомобілі бажаніші, ніж малі, — повторив експериментатор категоричним тоном, відмітаючи можливі заперечення.

Паула покусала губу:

— Ні.

Светр на її спині здавався суцільною цупкою мочалкою. Хотілося закричати й щосили гупнути кулаком по бильцю крісла; експериментатор нудив і нудив, здавалося, від Паулиних мук він має неабияку втіху:

— Дивлячись на лимон, я відчуваю приплив тепла.

— Ні…

— Я завжди читаю газетні передовиці.

— Ні…

— Малі діти надокучливі.

Паула згадала Митика.

— Знаєте, — сказала вона з ненавистю. — На сьогодні, мабуть, годі.

Лисий підняв брови:

— Досліджувана…

— Я вам не досліджувана! — гаркнула Паула, намагаючись видряпатися з обіймів крісла. Це виявилося несподівано важко — руки затерпли, а мереживо делікатних, як здавалося, проводів виявилося чіпким, немов тенета, і Паула боялася зіпсувати светр. Лисий холодно спостерігав за її спробами, потім зверхньо випнув підборіддя:

— Зважте, якщо ваша ласка, що це обладнання коштує дорожче, ніж весь ваш телецентр… Я не розумію вашого роздратування — погоджуючись на експеримент, ви брали на себе певні нескладні зобов’язання, хіба не так?

— Нескладні? — Паула відчувала, як тремтить її голос. — Ваші ідіотські… нескладні?!

— Вгамуйтесь, — у голосі лисого зміцніла крига, — інакше доведеться визнати, що тест на психічну врівноваженість дав украй негативний результат.

— Мені плювати!.. — якийсь дротик, зачепившись клемою, таки видер нитку з Паулиного рукава, і плетений візерунок провис величезною потворною петлею. Паула закусила губу, щоб не розплакатись. Вона сама винна, її ідіотська нерішучість — ЩО її змусило сюди припхатися?!

— Припиніть істерику, — сказав лисий з огидою. — Раз у житті вам випала нагода зробити щось корисне для людей…

Від образи Паулі навіть плакати перехотілося. Куций експериментатор мав за ніщо її роботу, і навіть самий факт її, Паулиного, існування; на його думку, єдино корисні для людей були тільки він сам та ще піддослідні пацюки, запаковані в зуболікарське крісло…

Лисий витлумачив її оніміння як готовність до роботи. Чи просто скористався хвилинною слабкістю жертви — вибрався з-за свого пульта, підійшов до Паули, по-хазяйському поправив зірвані датчики:

— Спочатку ви справляли значно приємніше враження. Заспокойтесь і спробуйте зрозуміти, що ваша примха — це тільки ваша примха, — товстий шмат пластиру ліг їй на праве зап’ястя.

Паула відчула свою безпорадність. Як любила казати Стефана — «вантажать на того, хто спину підставляє». Стефана нізащо б не дозволила втягти себе в якусь дурнувату історію. А якби й дозволила, то зуміла б сказати «ні», та так, що й лисий експериментатор почув би…

Безшумно відчинилися двері. Тобто Паула дверей не бачила, але відчула, як миттєвий протяг прохолодно лизнув ноги. Лисий підняв голову й недоброзичливо втупився за Паулину спину.

— Щось ви довго, — сказав хтось невидимий, і голос у нього був низький, наче в океанського теплохода, та якщо теплохід реве на все горло, то чоловік говорив тихо, майже пошепки.

— Я хочу виконати роботу, — повчально відповів лисий. — Виконати її якнайкраще, а не побити рекорди швидкості…

Двері причинились, і Паула злякалася, що чоловік з низьким голосом задовольнився відповіддю лисого й пішов, залишивши все як є; та через секунду вона зрозуміла, що помилилась. Невидимий співрозмовник лисого зачинив двері, зоставшись у кімнаті.

Лисий тим часом поважно пройшов до свого пульта, підняв на Паулу очі — і погляд його був украй неприязний:

— Продовжимо… Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків.

Паулі раптом стало смішно.

Може, тому, що лисий поставив своє дурне запитання з перебільшеною серйозністю, а може, тому, що в особі нової, невидимої людини вона враз відчула підтримку, але вона розсміялась і насилу видушила крізь сміх:

— Ну… це… залежить… у яких… чоловіків…

— Що тут смішного?! — загорлав експериментатор, причому доволі грубо. — Якщо ваших розумових здібностей вистачає тільки на це, то постарайтеся свою дурість приховати!..

— Це зайве, — неголосно сказали в Паули за спиною. — Цілком зайві слова, Борк.

Вона нарешті побачила власника низького голос — широку спину під коричневою замшевою сорочкою. Чоловік обійшов її крісло й попрямував до пульта. Ставши за спиною в лисого — той ледве сягав йому до плеча, — підняв погляд на Паулу; обличчя в нього було ледь асиметричне, вузьке й смагляве, і несподівано світлими здавалися очі — яскраво-зелені, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навіть здивувалась, як цей погляд примудряється поєднати непоєднуване. Аж зіщулилась.

— Некоректні показники, — повідомив незнайомець, вивчивши нарешті Паулу й ковзнувши поглядом по пульту.

Лисий набурмосився:

— Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!

— То полегшіть собі роботу, — сказала Паула з крісла. — Я до вас у піддослідні не напрошувалася…

Незнайомець нагородив її неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонів, і навіть лисина в нього стала бузкова.

— Закінчуйте серію, Борк, — сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулі одразу ж стало ясно, що лисий Борк — його підлеглий. І що начальник Борком незадоволений.

Експериментатор, досі червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:

— Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків!

Паула зустрілася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчі серйозний вираз:

— Ні-і…

— Кішки білої масті часто страждають на глухоту!

Паула завагалася, здивована питанням, — і тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очі.

— Так! — повідомила Паула радісно. Їй справді було приємно — так, наче на важливому іспиті їй зненацька й спритно підказали.

— Вечірні сутінки викликають тривогу!

— Ні! — гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.

— Використовувати жуйку неестетично!

— Так!

— Барвиста постіль краща за білу!

Паула знов завагалася — незнайомець легенько хитнув головою.

— Ні, — з гордістю повідомила вона лисому. — Нітрохи.

— Серію закінчено, — нудним голосом оголосив експериментатор не Паулі і не смаглявому, а, скоріше, власній клавіатурі.

— Я вільна? — життєрадісно поцікавилась Паула.

Лисий Борк засопів, причовпав до Паулиного крісла й почав знімати сенсори — Паула відразу ж засичала від болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руці, тонких і непомітних, але цілком, як виявилося, відчутних.

— Обережно… Краще я сама…

Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспішив до апарата, якийсь час у тиші кімнати чулося тільки його незадоволене бурмотіння:

— Ні… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…

Паула з прикрістю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава її нового светра; тим часом незнайомець мовчки підійшов і став знімати з неї прищіпки та пластирі, швидко й спритно; вона була вражена, які в нього теплі руки, й боялася, що він почує від неї запах поту, — вона так змучилася в цьому кріслі, наче після бігу на довгу дистанцію…

— Уставайте.

Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить їй запаморочилась голова, через секунду вона із запізненням зрозуміла, що пора в туалет.

— Я… — вона розшукала під кріслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потім на двері. — Мені б…

— Ходімо.

Кімната здавалася перевертнем — половину її було обставлено, мов шикарний кабінет, проте за напівпрозорою матовою фіранкою вгадувалися білі й нікельовані лиховісно-лікарняні обриси. Паула відчула тривогу; незнайомець приязно їй кивнув:

— Не любимо лікарів?

— А за що їх любити? — пробурмотіла Паула збентежено.

— Це як подивитися, — незнайомець усміхнувся. — Вас звати Паула Німробець. А я — Тритан Тодін… Просто Тритан. І я не лікар. Я експерт.

— Дуже приємно, — сказала Паула непевно.

Десять хвилин тому — в туалеті — вона облилася дезодорантом, навіть, здається, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й підфарбувала губи — усе з гарячковим поспіхом. І все одно розуміла, що вигляд має не найкращий. А який вигляд може мати жінка, якій три години морочили голову, а потім прилюдно обізвали дурною?!

Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкіряному кріслі, — міні-спідниця здавалась їй тепер особливо недоречною.

— Шкодуєте, що до нас прийшли?

Чоловік на ім’я Тритан ждав, очевидно, щирої відповіді.

Паула зітхнула:

— Шкодую.

Тритан усміхнувся знову:

— Наша провина… Моя провина.

— А до чого тут ви? — невпевнено спитала Паула.

Тритан сів за стіл, висунув шухляду:

— До того…

У руці його виявилась упаковка разових шприців: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум’я…

— До того, — Тритан устав, виколупуючи з упаковки тонку довгу голку. — До того, що треба було заздалегідь припускати… Давайте руку.

Паула відсахнулась; Тритан засміявся, впіймав її за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що від зіпсованого не лишилося й сліду:

— Ну от…

Паула долонею провела по рукаву. Навіть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.

— Ну от, — Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для сміття. — На жаль, перший ваш досвід роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагічно, Пауло. Бо ви — дуже цінний працівник.

— Я не працівник, — гірко відказала Паула. — Я цей… піддослідний кролик. От…

— Ви більше не будете працювати з Борком, — сказав Тритан, і голос його став геть низький, зісковзнув на крайній для людини регістр.

Паула напружилася. Їй дуже не хотілося Тритана засмучувати, однак…

— Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалі більше не хочу… тут працювати. У мене своєї роботи повно… Часу немає абсолютно, та й узагалі…

Тритан рвучко підвів свої зелені очі — круглі з подиву й образи. Хотів щось сказати, але опустив голову, не промовивши ні слова.

— Мені дуже прикро, — сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе — це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.

Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:

— Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?

Вона нервово розстебнула замок на сумочці — і знову його заклацнула.

— Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.

Ресторанчик «Ніч» потопав у свічках.

У глибокому підвалі не було жодного вікна, жодної лампочки. Свічки ліпилися до стін, на кожному столику стояло два канделябри. Паулі страшно було подумати, скільки мороки з усім цим горінням і стіканням — зате ресторанчик мав свій неповторний вигляд.

— Мені, Пауло, подобається ця можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі — виходиш у день чи у вечір…

— Даруйте, а котра година?

— Пів на сьому. Ви спішите?

— Ні…

Паула була цілком вільна до десятої вечора, часу зустрічі з Ковичем, і тому Тританова пропозиція «попоїсти» виявилася дуже до речі.

— Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?..

— Ні, — сказала Паула тихо.

Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього — цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий — і з ним легко…

— Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?..

Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосередність?!

І кому б іншому розповіла за один вечір стільки, скільки навіть найближчі друзі про неї не знали?

Що було, коли п’ятнадцять років тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя — Стефана…

Тритан хитнув свічником, підкликаючи офіціанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.

— Шоколаду з вершками? Скільки порцій?

Який у нього дивний погляд. Погляд, що поєднує непоєднуване.

— Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.

Про що завгодно…

Про його родину? Про його життя?..

Вона перевела дух. Він терпляче чекав.

— Тритане, — сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплітаються у вазочці коричневі струмені рідкого шоколаду та білі потоки вершків, — мені так не щастить у житті, бо щастить у Печері? Так?..

— А хто вам сказав, що вам не щастить?..

Тритан неквапливо помішував каву, Паула мимоволі всміхнулася. Невже всього, що вона про себе розповіла; мало, щоб це зрозуміти?..

— Тритане… Я… Я сподіваюся, ТОЙ більше не буде… ну…

— Не буде, — відповів він серйозно. — Усе буде гаразд.

Паула відчула пекуче бажання розповісти Тританові про зустріч з режисером Ковичем.

Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.

І ледве стрималася. І вирішила зізнатися — проте іншим разом.

* * *

О пів на десяту шикарна машина підвезла Паулу до службового входу театру Психологічної драми. Підвезла й поїхала — йти на зустріч з Ковичем було рано, тому Паула поволі прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламні щити й по одній нищачи цукерки, якими почастував її новий знайомий. Тритан…

Вона бродила під ліхтарями й мимохіть усміхалася. І, згадуючи журналіста Дода Дарнця, що втяг її в усю цю історію, не відчувала колишнього роздратування.

Потім її думки знайшли інший напрямок; з величезних фотографій на неї дивилися персонажі всіх спектаклів театру — значну їх частину поставив сам Кович, а меншу — чергові режисери, його придворні, годованці, схожі на шефа, мов дві краплі води, тільки ці дочірні краплі були дрібніші й каламутніші… Сьогодні йшла одна з другорядних вистав, «Корівка», лірична комедія, і Паула легко знайшла її рекламний плакат; фотографій з «Дівчинки й воронів» не було ніде. Виставу знято зі сцени чотири роки тому. Паула згадала, як колись, давним-давно, вона годинами простоювала перед щитом з афішею, вона й тепер пам’ятає місце, де афіша висіла, — там, де нині пістрявіє реклама «Залізних білок»…

Потім вона остаточно вислизнула з того щасливо-сомнамбулічного стану, в який її ввів ресторанчик «Ніч». І якось мимоволі згадала, що її очікує не просто зустріч з постановником «Дівчинки й воронів», а зустріч з цим…

З саагом, сказала вона собі, переступаючи через усі другорядні міркування. З саагом, дівчинко, з твоїм персональним саагом.

Сам собою втягнувся живіт. Добре, що був у її житті ресторанчик «Ніч», — страшно подумати, що цілу другу половину дня вона могла б зосереджено чекати майбутньої зустрічі…

Годинник над театром показував за п’ять десяту, коли з дверей висипала втішена видовищем публіка; натхненна молодь, статечні пари, що вважають відвідування прем’єр своїм найпершим обов’язком, навіть якісь дітлахи з батьками — Паула стояла й дивилась, як усі ці безтурботні люди розтікаються по вулиці нагору і вниз, переходять дорогу, завертають за ріг, заходять у метро… Чи не всі вони були впевнені, що чудово провели час, — а Паула вважала «Корівку» пустушкою, більше нічим. І людина, що заохочує таких «Корівок» на сцені довіреного йому театру, глибоко зневажає публіку. І цілком слушно, бо обманута публіка у захваті…

За п’ять десята Паула подзвонила Стефані й просила не тривожитись, вислухала лекцію про «ці дурні нічні доручення» й пообіцяла повернутися до одинадцятої; рівно о десятій вона переступила поріг службового входу й глухо звернулася до дідуся на вахті:

— Мені пан Кович призначив зустріч. Підкажіть, куди треба пройти.

Дідусь заметушився, підняв слухавку старенького телефону, заговорив шанобливо, ледь не улесливо, потім гукнув хлопчака, що нудьгував на лаві, й велів провести.

Хлопчак провів. І показав Паулі двері кабінету зі строгою табличкою — показав оддалеки, наче саме наближення до лігва головрежа чимось йому загрожувало.

Прямуючи до цих дверей — по червоній килимовій доріжці, наче адміністратор до трапа літака, — Паула встигла подумати, що нічого страшного, що вся ця історія з кровожерливим саагом закінчиться через десять хвилин. Вона візьме касети, подякує…

Розумніше було б, якби Кович додумався залишити касети вахтерові. Розумніше… і зручніше. І гуманніше, між іншим.

А ЧОМУ він захотів саме особистої ЗУСТРІЧІ?!

Таке просте питання, таке важливе, таке очевидне, таке природне — прийшло до неї тільки тепер. Коли вона підняла руку, щоб стукати.

І тому рука зависла в повітрі. Збоку могло б здатися, що посеред безлюдного коридору Паула голосує, намагаючись піймати таксі.

Стільки сміття в голові… Розганяй… Розплавлений Митиків пластилін, Дод Дарнець, центр психологічної реабілітації, «жаби дуже бридкі»…

Про таку смішну дрібничку не встигла подумати. А тепер пізно.

Вона перевела дух. І подумала: все одно. Візьму касети й піду, і більше ніколи не побачу…

Ця думка додала їй відваги.

Паула стукнула в чорну дерматинову оббивку — звуку не вийшло ніякого, її палець ніби потонув у ваті, однак не грюкати ж кулаком; вона постояла, міркуючи, як іще можна повідомити про свій прихід, — у цю мить двері розчинилися.

Чомусь Паула думала, що Кович зустріне її в тому самому светрі й у тих самих спортивних штанях; а він стояв на порозі в білій сорочці і в м’ятих літніх штанях, а замість ворсистих капців були жовті спортивні туфлі. І знову ж таки нічого саажачого не було в аскетичному, ледь жовтуватому обличчі, проте Паула відступила. Мимоволі. Автоматично.

Проте Кович теж відступив. Як в акторській вправі під назвою «Дзеркало»; Паула подивилася на його руки, сподіваючись побачити в них касети. Один рух — простягти руку — взяти — попрощатися — повернутися — піти…

— Привіт, Пауло, — режисер Кович був, здається, ще й непоганим актором, а тому слова його пролунали цілком природно. — Заходь…

— Я спішу, — сказала вона швидко.

Він наче спохмурнів:

— А я тебе не затримаю… П’ять хвилин ти ж маєш?

Паула повагалась і зайшла.

Робочий кабінет Ковича разюче відрізнявся від його квартири: він був тіснуватий, і тут панував порядок. Навіть макети декорацій — а їх, громіздких, було штук п’ять — наводили на думку не про склад, а радше про музей чи виставку.

— Я спішу, — повторила Паула мов заклинання.

Кович пройшовся навколо стола, де серед паперів і саморобних палітурок височіло щось прикрите білим рушником; зітхнув, зміряв Паулу запитливим поглядом, узявся за край тканини, ніби збирався відкрити пам’ятник.

Під рушником виявилася пляшка коньяку, дві вишукані скляночки і дві тарілки — одна з бутербродами, друга з цукерками. Щастить мені сьогодні, байдуже подумала Паула.

Кович мовчки відкоркував пляшку; Паула мимоволі втягла носом повітря — вона любила коньяк, та мало на ньому зналася і не могла вважатися його цінителькою.

— На.

Паула взяла з його рук наполовину наповнену скляночку. Відмовлятися було незручно… нешляхетно було відмовлятись.

У Ковича було зараз таке нещасне лице, наче він збирався пити на власних поминках.

— Пауло… за твоє здоров’я.

Вона подумала, що за цих обставин його тост звучить двозначно. Сьорбнула, як воду, раз, удруге і втретє — і на останньому ковтку поперхнулася, закашлялась, червоніючи й струшуючи сльози, що набігли на очі.

— Скажи чесно, Пауло… — Кович помовчав, очікуючи, поки вона відкашляється. — Скажи чесно, чому тобі не подобаються «Залізні білки»?

Мені б твої проблеми, втомлено подумала Паула.

— Чому ж не подобаються? Подобаються…

Кович зітхнув:

— Добре… За що тобі подобалася «Дівчинка…»?

Коньяк вільно розливався всередині Паули, зігріваючи й розслаблюючи, знімаючи стрес; скільки їх було, тих стресів, за сьогоднішній довгий день?!

— «Дівчинка…» — вона поглядом пошукала, де сісти, й опустилася на низьку м’яку лавочку. — Я її дивилася разів дванадцять… У першому складі — тричі, решту в другому…

Кович напружився:

— Чому?

— Тому, що та вистава була вільніша, — Паула дивилась у відкриту кватирку, туди, де горіли в прямокутній рамочці дві гострі весняні зірки. — Як ланцюг… усі ланки вільні, а тримають міцно. Чи так чи так його повертай, він залишиться ланцюгом… Не порветься… І приведе, куди треба… Залізна палиця — теж непогано, але вона… некрасива… палиця та й годі. Вона не танцює…

— А ланцюг танцює?

Паула роззирнулась у пошуках свого дипломата. А, так, сьогодні вона взяла сумку… Бо Митик…

Кович сидів навпроти. На підлозі, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарілку з бутербродами, гублячи масляні крихти в складки м’ятих штанів:

— То «Дівчинка й ворони» — це ланцюг? А «Залізні білки» всього-на-всього палиця? А ти знаєш, що «Білки» удесятеро розумніші… глибші… досконаліші? Що це не я придумав, це сотні розумних людей…

— То й добре, — сказала Паула втомлено. Хвилинні чари від алкоголю минули — вона втомилася, не було сили ні сперечатися, ні думати, ні боятися, їй дедалі дужче хотілося спати.

— Каву питимеш? — запитав Кович пошепки.

Паула стрепенулася. Чашечка міцної кави була зараз єдиною силою, спроможною без втрат довести її до дому.

— Пауло… знаєш, я весь час у шоці. Відучора…

Кович стояв тепер над столом — нахилившись над увімкненим у розетку кавником, ніби прагнучи допомогти йому власним теплом.

Він у шоці, подумала Паула, витягаючи червону цукерку з купи зелених. Він у шоці, чуєте?… Він, здоровий ікластий сааг, у шоці. А я нічого — з Тританом ось познайомилася…

— Що ми можемо змінити? — спитала вона меланхолійно.

Кавник нарешті закипів і забулькав; Кович звідкись дістав дві чашечки й бляшанку кави.

Скільки я цієї гидоти сьогодні випила, подумала Паула з відразою. Цілий день кава, кава, кава…

Кович знайшов у шафі одну чайну ложку. Порився в шухляді стола і знайшов другу.

— Пауло… Скажи чесно — як це тобі вдається?

— Що? — запитала Паула після паузи. Вона справді не зрозуміла.

Кович побарабанив пальцями по столу:

— Тобі щастить? Так? Це просто везіння, удача, тобі щастить, так, Пауло?..

«Зразок яскраво виявленої антивіктимної поведінки», — сухо сказав у Паулиній голові чужий, туманно знайомий голос.

— Власне кажучи, — сказала вона, дивлячись у чашку, — мені переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немає… А недавно пацюки дроти перегризли…

Кович знову сів на підлогу — прямо перед Паулою:

— Ти розумієш, ЩО сталося? Га, Пауло?..

Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противної дикторки:

— «Сон її був глибокий, і померла вона природною смертю!»

Воістину, недовге спілкування з Тританом пішло їй на користь. Вона стала простіше ставитись до деяких понять.

Кович, утім, з Тританом не спілкувався; він смикнувся, як від удару:

— Ти не могла б…

— Вибачте, — сказала Паула, злякана власним цинізмом. — Я не хотіла, чесно… Це… я теж, розумієте, трохи сама не своя…

— Ми з тобою обоє ненормальні, — сказав Кович з гіркотою.

Якийсь час вони думали кожне про своє, потім Кович підняв голову:

— Пауло… А та машина, вчорашня — теж пощастило?..

Паула дивилася на нього, не розуміючи. При слові «машина» пригадувався лімузин, у який її посадив сьогодні Тритан… і ще чомусь тюбик помади в щілині тротуару.

— Яка машина?

Очі в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:

— То яка ж машина?..

Кович заговорив, повільно й чітко, ніби тлумачив роль нетямущій актрисі; і з тим, як розвивалася його розповідь, з Паулиної голови вивітрювались і сьогоднішній день, і втома, і рештки сп’яніння. Долоні змокли — так, що їх доводилося раз у раз витирати об коліна.

— Вам здалося, — сказала вона нарешті.

Кович осміхнувся — якось сумно.

— Вам здалося, — промимрила Паула майже крізь сльози — і в цей момент згадала.

Так, був тюбик помади, який вона впустила перед під’їздом. Тільки він володів у ту секунду її думками — тільки він; підібрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вітру, на силует, що промайнув поряд…

Кович дивився, як вона згадує. З цікавістю дивився — режисерові завжди цікавий процес. Що відбувається з людиною, як вона міняється зсередини…

— Це випадково, — сказала Паула сама собі, а страх ріс, чіплявся в неї вісімнадцятьма пазурами, повисав на її душі, як кішка на гардині. — Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не буває…

Кович знизав плечима.

— Що ж, дякую, що ви мені сказали, — пробурмотіла Паула до підлоги. — Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковість…

— Випадковість, — луною відгукнувся Кович. — Як у Печері. Тричі випадковість… Я вже думав — може, це зі МНОЮ не все гаразд?..

У двері нерішуче пошкрябались; бабуся з ганчіркою зазирнула — і злякано зачинила двері. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й дві — до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звільнить кабінет, надавши бабусі почесне право зібрати пил, що осів на меблях у процесі творчості…

Паула зітхнула. Кович сидів до неї боком, похмурий, якийсь жалюгідний, наче гірський орел, котрий узагалі-то могутній, але от саме в цю конкретну мить утомлений і хворий…

— А взагалі-то, — вона всміхнулася, раптом відчувши перевагу своєї поінформованості, — взагалі-то бувають такі випадки… Антивіктимна поведінка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…

Вона не мала наміру багато розповідати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповіла про Дода Дарнця, про гидкі датчики та ідіотські питання, і про Тритана теж розповіла — зрозуміло, не згадуючи про ресторан «Ніч».

— Це ніби така соціальна програма, і я в них — цінний експонат, — вона всміхнулася. — Трохи чудні, звісно, проте загалом вони — дуже цікаві, симпатичні люди…

Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазі тільки Тритана. Та Кович не міг цього знати.

— Ти їм сказала? — неголосно запитав Кович.

Паула помовчала. Перепитала обережно:

— Про що?

Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабінету, сперся ліктями на письмовий стіл:

— Про те, що ми зустрілися, вони, гадаю, знають. Ти казала їм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?

Паула мовчала.

Під вікном жваво гомоніли — працівники театру розповзалися після вистави; хтось засміявся. Грюкнули двері.

Власне, сьогодні вона не сказала Тританові… про Ковича. Можливо, дарма. Втім, вона ж вирішила сказати наступного разу…

Кович помітив її вагання:

— Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?.. Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи… Ти ж не розповідаєш усім підряд, з ким ти спиш?..

Паула спала з гномом, вишитим на ковдрі, однак зізнаватись у цьому Ковичу справді не стала. Він сприйняв її мовчання як підтвердження своїх слів:

— От бачиш… Збережи… нашу скромну таємницю. Зроби мені ласку.

Паула мовчала.

Їй не хотілося вступати в суперечку, але й обіцяти теж нічого не хотілося.

— Я подумаю, — примирливо сказала вона нарешті. — Як… вийде… постараюся.

Ледь вийшовши з театру, вона сахнулася від скромної порядної машини, що повільно пливла з протилежного боку вулиці й нікогісінько не займала.

Розділ третій

Сьогодні Печера жила особливо голосно; білі царнині вушка тривожно стригли, перебираючи силу-силенну звуків, відокремлюючи випадкові від важливих і прості від небезпечних. Вона хотіла — і боялася — спуститися до водопою; табунець її подруг нещодавно наткнувся там на пару голодних сірих схрулів, і на якийсь час вода забарвилась червоним… Ненадовго. Течія віднесла кров, а жертвою стала всього одна, стара й хвора, обтяжена роками особина, і схрулі бенкетували над її тілом, а потім зчепилися за здобич з барбаком, що непрошений припхався на бенкет… Звуки і згуки розповіли царні про коротку й жорстоку сутичку, про те, як ситі схрулі нарешті відступили, але барбак не задовольнився стервом — одігнавши схрулів, кинувся по гарячих слідах табунця царн…

Вона хоче жити. І вона житиме довго; вона бреде по переходах Печери, де за кожним каменем ховається смерть. А маленька тваринка несе своє життя, мов свічку, і вся сила йде на те, щоб зберегти, сховати од вітру її слабкий і гарячий вогник.

Посеред широкого тунелю, що круто йшов униз, царна спинилась. Зовсім поруч чулося чуже дихання, швидке дихання дрібної істоти; зовсім поруч шкрябались кігтики об камінь, чулось, як хтось розсовує мох, обриває лишайники…

Під воложистою стіною стояв на задніх лапах тхоль. Молодий і жадібний, жовтувата шкіра його здавалась у напівтемряві коричневою. Тхоль шукав у заростях моху личинки скельних хробаків, знаходив, виловлював і їв; поява царни змусила його відірватися від цієї справи на секунду, не більше. Тхоль був голодний.

Дивлячись на нього, царна теж згадала про голод; мох, у якому дрібний звір ловив своїх личинок, цілком годився в їжу. Свіжий мох і спрагу тамує, а їй же страх як хочеться пити…

Вона ступнула вперед, уже відчуваючи язиком терпкий смак зелені, проте не забуваючи напружувати круглі мушлі-вуха; серед відгуків-ниток, серед скрипу, шелесту й дихання, що линули від тхоля, крізь шлюбний спів далекого й безтурботного барбака пробився раптом ледь уловний, ледь відчутний…

Її високі ноги здатні були на найдовші, найкарколомніші стрибки. Вуха й ноги — де там зеленому схрулеві, схрулеві-підлітку, полювати на таку дичину?!

А мисливець-схруль і справді був підлітком. Дуже молодий, недосвідчений, невмілий хижак, і на царну йому було наплювати. На перший раз йому цілком вистачало й тхоля.

Не підкріплений ні досвідом, ні навичками, інстинкт хижака все одно був смертельною зброєю. Значно сильнішою, ніж незміцнілі зуби й маленькі пазурі; тхоль, для якого трапеза виявилася останньою радістю в житті, заверещав.

Царна готова була зірватися з місця й тікати, але її інстинкт, перевірений інстинкт жертви, сказав їй, що небезпеки немає. Немає, поки вона не помчить стрімголов, не побіжить по коридорах, де тільки цокіт ратиць і ніколи виловлювати зі звуків небезпеку; тоді, на бігу, вона буде вразлива…

І вона лишилася стояти.

Останній крик тхоля тривав недовго; підліток-схруль, завбільшки такий самий, як його дрібна жертва, намертво перетис зубами волаюче горло. Звук обірвався; тепер царна чула потривожену Печеру. Ярусом нижче шлюбилися хтиві барбаки; смертний тхолів крик їм не завадив. Десь удалині стадо царн перестало скубти мох й попіднімало голови, намагаючись збагнути, звідки долинає чужа смерть; неподалік інший тхоль, байдужий до долі побратима, так само безтурботно виловлював і поїдав личинки скельних хробаків…

Царна чула, як дихає схруль. Нерівно, гаряче; тхолева кров розтікається майже беззвучно — занадто мало її, крові, у кволому тільці…

Вона повернулась і пішла геть. Її вуха не послабляли напруженого очікування — смерть оминула її, забравши інше життя, і перед лицем чужої загибелі царна не відчувала нічого, крім бажання знову вижити.

* * *

…Вихідні минули зовсім по-весняному, затишно й сонячно, місто цвіло всіма своїми клумбами, садами й парками, і Паула остаточно повірила, що все дивне й неприємне в її житті зосталося далеко позаду.

Кожен телефонний дзвінок змушував її серце пропускати один удар — не зізнаючись навіть сама собі, вона чекала дзвінка від Тритана. Не ділового — просто дружнього дзвінка.

Минула субота, Тритан не подзвонив; Паула зітхнула й дозволила Стефані витягти себе на недільну прогулянку в зоопарк.

Усе йшло чудово, поки Митик не плюнув у верблюда — хто б ото подумав, що п’ятирічне маля вміє так прицільно й потужно викидати слину. Верблюд, на щастя, виявився куди розумніший і вихованіший, а тому на образу відповів тільки здивованим поглядом… Стефанині виховні зусилля пропали марно; через п’ятнадцять хвилин Митик, якого посадили на крихітну конячку, смикнув її за вухо і цим зірвав катання. У будь-який інший день Паула б розгнівалася, але не сьогодні; вона перебувала в стані чудової байдужості, а тому кожну прикрість розглядала як безглузду й незначну дрібницю, якою вона, власне, й була.

Місто цвіло. Місто розливалося святковими юрбами; у теплих сутінках Паула вийшла прогулятися, вибираючи улюблені безлюдні провулки, особливо чарівні в місячному сяйві; досхочу впившись самотністю та запахом бузку, вона за своєю звичкою загубила гаманець — якомусь випадковому перехожому довелося бігти за нею цілий квартал: «Дівчино! Гей, дівчино, ну що ви за роззява!..»

Паула неуважно подякувала хлопцеві, вручивши йому самотній розцвілий тюльпан.

Минула неділя — Тритан не подзвонив; у понеділок весна зіщулилась і почався дощ.

А разом з дощем почалися дивовижі.

Уранці, вже у дверях, Стефана стягла з Паули її улюблену легку курточку й всучила теплу — жовту, осінню й смутну. Протестувати не було сенсу — будь-які аргументи тільки затягували заздалегідь профану суперечку. Стефана особисто простежила, щоб проїзний і монети з кишень улюбленої курточки перебралися в кишені нелюбої, — і аж тоді випустила Паулу, котра, зрозуміло, спізнилася на роботу.

Розганяй не дорікнув їй ані поглядом.

— Як? — спитала секретарка Лора, коли занурена у свої думки Паула повернулася в приймальню.

— З руки їсть, — повідомила Паула і вийшла, лишивши секретарку в благоговійному здивуванні.

У фільмотеці вже полагодили погризену пацюками систему, і бабуся-фільмотекарка переписала для Паули замовлений матеріал; дощ за вікном періщив без упину. Знімаючи з вішалки жовту осінню курточку, Паула оцінила Стефанину передбачливість.

Руки її звично пірнули в кишені; каблуки процокали по коридору — і нерішуче спинилися.

Щось було не так.

Перша, найприродніша, думка була — що куртка чужа. Дуже схожа на Паулину — вона взяла її помилково, треба скоріше поміняти…

Але її руки вже намацали в кишенях гаманець зі звичним брелоком, магнітну картку для метро і зім’яту кульку непотрібних папірців. Вона піднесла їх до очей — точно, оце чек з магазину, це стара Лорина записка, це Митиків паперовий кораблик…

Паула стояла посеред коридору, і вигляд у неї був, певно, дурнуватий.

Друга, найдивовижніша, думка — що вона, Паула, зменшується. Якісь лихі чари спричинили її стрімкий зворотний ріст, і незабаром вона стане завбільшки як немовля… Саме тому її стара, трохи тісна куртка стала тепер величезною, побільшала розмірів на три, саме тому вона висить на своїй власниці, як на городньому опудалі.

Паула повернулась до вішалки. Переконалася, що іншої жовтої куртки на гачках немає; згадала Митикові витівки — і роздратовано відкинула цю думку. П’ятилітнє хлоп’я проникло в будинок телебачення, щоб містифікувати неуважну тітку…

Повз неї пройшло двоє знайомих дівчат з адміністративного відділу:

— Привіт, Пауло… Ти чого?

— Нічого, — відгукнулася вона сухо. — Трамвая чекаю.

Дівчата, мабуть, образились.

Добравшись до найбільшого вікна, вона розклала куртку на підвіконні. На правому рукаві була запрана пляма — ще казна-коли Паула влізла ліктем у тістечко. Друга знизу кнопка трохи поіржавіла. Підкладку на кишенях було підшито коричневими нитками; з кожною новою деталлю, такою знайомою і такою красномовною, Паула дедалі більше торопіла.

Дощ за вікном трохи вщух; рядами стояли яскраві машини з написом «Телебачення», і до однієї з них прямував оператор Сава, а за ним асистент обережно тяг зачохлену камеру.

Паула оглянула себе. Джинси — ось вони, не побільшали. Светр… туфлі, врешті-решт…

Вона пройшла в туалет і подивилася на себе в дзеркало. Про всяк випадок спробувала дотягтися до вимикача; усвідомлення того, що вона принаймні не маліє на зріст, її несподівано заспокоїло. Дивна куртка повернулася на вішалку — зрештою, до фільмотеки два квартали, Паула добереться й так…

І вона поринула в буденну суєту з дещо перебільшеним завзяттям — якщо проблема нерозв’язна, то про неї краще забути. Паулине телевізійне життя звичайно переповнювали події та емоції, маленьку пригоду успішно було витиснуто з думок і з пам’яті, однак увечері Паулі знадобилась неабияка мужність, шоб підійти до вішалки.

Чого вона чекала від своєї куртки? Що та сплесне рукавами і скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?..»

Куртка була на місці. Цілком колишня — звичайного Паулиного розміру.

На другий день, рано-вранці, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспішила до слухавки.

Поспішив Митик.

Комунікабельне дитя, чиї батьки поспіхом доїдали сніданок, а тітка забарилась у своїй кімнаті, — це дитя підскочило до телефону, і вже за мить Паула чула поважну розмову:

— Так! Здрастуйте! Немає! А, вона оженилась і переїхала… Ну, вийшла заміж, так… Па-па!

Паула кулею вилетіла з кімнати; слухавка вже лежала на важелі, Митик задоволено посміхався:

— А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорі цирку, і тепер у вас удома живе справжній слон!..

Не кажучи ні слова, Паула схопила паскудника за вухо.

На вереск вискочили з кухні Стефана і Влай; ситуацію з’ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з підпухлими очима і розмазаною тушшю; на автобусній зупинці біля самої будівлі телецентру її погукали:

— Дівчино! Шановна дівчино!

Здригнувшись — хоча з якого дива, власне, здригатися, — вона обернулася.

Хлопець був абсолютно незнайомий — років двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущеній руці він тримав великий футляр від труби, і Паула механічно подумала, що хлопець — студент консерваторії.

— Дівчино мила, не хочете придбати змію?

Паула не встигла й кліпнути, як хлопець розкрив футляр і витяг на світло невелику бридку змійку з трикутною головою, роздвоєним язиком і липким гіпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволі відсахнулася.

— Чудова змія, — сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалізує по три десятки змій. — Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!..

— Це гадюка? — запитала Паула відступаючи.

Хлопець щиро обурився:

— Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…

— У мене немає грошей, — сказала Паула, радіючи, що знайшла відмовку.

— Я віддаю за безцінь, — хлопець ясно, мило, геть по-хлоп’ячому всміхнувся. — Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..

Зміїна морда опинилась коло самого Паулиного обличчя. І морда була прегидезна; змія не просто могла завалити слона одним укусом — вона явно вже таке робила і прагнула зробити знову.

— Мені не треба, — відступаючи, Паула вперлася спиною в пластикову стінку зупинки. — Мені не треба змії, я на роботу спізнююсь…

Вона спробувала обійти настирного юнака, однак той, усміхаючись, загородив їй дорогу. Зміїне тіло, чорно-зелене, з огидним блиском, звисало з його кулака, наче живий пружний пояс.

— Дівчино мила… Вам пощастило. Ви потім лікті кусатимете, це остання змія з останньої партії, це рідкість, дуже дешево, ну візьміть, потримайте в руках, вам потім віддавати не захочеться, тільки візьміть у руки!..

Підтверджуючи його слова, змія почала звиватися активніше й засичала.

Чого я й досі тут стою, подумала Паула безпорадно. Якийсь дурний розіграш… А може, купити? Буде Митикові подарунок?..

Можливо, кровожерна думка відобразилася в неї на лиці — змієторговець знову заусміхався:

— У вас дома є акваріум? Немає? Підійде велика каструля з кришкою… Беріть-беріть!..

Змія ще раз моторошно зашипіла; Паула сховала руки за спину.

Чого вона стоїть і слухає цю маячню?! На роботу… Розганяй…

— Юначе, ця змія продається?

Поруч з Паулою казна-звідки взялася середнього віку дама в крислатому капелюсі; очі її горіли, наче вона сама не могла повірити своєму щастю:

— Дозвольте? Можна глянути?..

Юнак охоче подав їй змію, а Паулу вже відтісняв убік літній чоловік в окулярах, із сивуватою лікарською борідкою:

— Це змія? Вона продається?.. Можна?

— Бачите, — докірливо сказав Змієносець Паулі. — А ви не хотіли… Вирішуйте — ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «ні»…

— Я готовий доплатити, — швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертіла змію в руках.

Та вона ж іграшкова, подумала Паула з полегкістю. Ох і хлопець, справжній клоун, вона ж механічна, як він мене розіграв…

І, розсміявшись, ухопила гадину за пружний хвіст.

Дотик живої холодної луски враз вибив їй з голови всі думки. І розумні, й не дуже.

* * *

Чоловік, потонулий у м’якому шкіряному кріслі, натиснув на «стоп». Повернувся до сірого віконця дисплея, де бігли, пульсували два ламані графіки — у правій частині чорний, у лівій — червоний. Чоловік поклав руку на клавіатуру — графіки сумістились; певний час він похмуро стежив за їхнім танцем — видовище заворожувало, як полум’я. Як прибій.

— Обмаль даних, — розчаровано сказав лаборант за його спиною.

— Вистачить, — зронив чоловік у кріслі. Перемотав плівку, знову натиснув на «Пуск».

«Чудова змія. Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!» — «Це гадюка?» — «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…» — «У мене немає грошей…»

Камера смикнулася, розгублене обличчя дівчини ковзнуло вбік — і знову повернулося в кадр. Спостерігач бачив його в дрібних деталях — рух вій, рух зіниць, бачив, як на мить стислися пересохлі губи.

«Я віддаю за безцінь… Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..» — «Мені не треба… Мені не треба змії…»

— Невиразно працюєш, — зітхнув спостерігач, зупиняючи запис. — Прісно.

Він підвівся, замислено стяг із себе білий короткий халат — під ним виявилася коричнева замшева сорочка.

Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмі, образився:

— Беріть професійних акторів… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…

— Повчи мене, — беззлобно відгукнувся чоловік у замші. Лаборант напружився й трохи відступив; його співрозмовник пройшов до телефону.

— Алло… — На тому кінці дроту його усмішки не бачили, та вся її чарівність відбилась у голосі, низькому, мов рик. — Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Німробець.

Розмова тривала хвилин п’ять, потім лаборант пішов, а чоловік у замші залишився. Зчепив пальці, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевів дух.

(…За годину до світанку він вийшов ніби на полювання; він не вмів і не любив полювати, але для віддалених самотніх прогулянок не було природнішого й кращого приводу. Північні схили ненависних йому гір покриті були подобою лісу: жорсткою, колючою, скоріше коричневою, ніж зеленою; до умовного місця — вершини з білим каменем — було години три ходи.

Він нікого не зустрів.

На вершині він сів і роззирнувся — ліс не добирався сюди, білий камінь здавався самотнім більмом на лисій голові велетня.

Мандрівець дістав з мисливської сумки вабик-ідентифікатор — губку з їдким специфічним запахом.

Ще година пішла на чекання. Ненависне йому сонце підбиралося до зеніту, коли з глибини білястого неба з’явився сірий криводзьобий птах з жовтогарячою капсулою на правій нозі.

Він нагодував гінця власним бутербродом. І тільки потім, закусивши губу, розкрив капсулу.

Знак був один, знак сиротливо чорнів посеред великого білого аркуша, знак означав відмову, відхід, майже втечу.

Власне, чогось такого він і сподівався. У нього було лихе передчуття; або його роботою незадоволені, або люди, які послали криводзьобого птаха, точно знають те, про що він, мандрівець, має тільки неясну підозру.

Люди, які послали птаха, знають правду про смертельну небезпеку, яка йому загрожує.

Він сидів на вершині під білим каменем, і палюче проміння полуденного сонця обливало його морозом. Певно, він зробив помилку, а яку, йому скажуть потім…

Якщо він доживе.

Чи варто повертатися в село? Він би й не повертався, якби не знав достеменно, що без спорядження й припасів йому нізащо не перейти гір. Не перейти долини, не добратись до хазяїв криводзьобого птаха.

А тому, коли власна його тінь перестала ховатися під ногами й наважилася відповзти по камінню трохи далі, тоді він устав і поспішив униз.

…запах диму.

Недобрий запах. Не від багаття, не від домашнього вогнища — страшний запах палаючого людського житла.

Мандрівець спинився всього на мить.

Чи був у нього вибір?..

Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо він зрозумів, чий саме дім перетворюється зараз на купу головешок.

Але збагнути, куди біжать з усього села люди, і що це за гвалт на майдані, і що за лемент — щоб це збагнути, йому забракло мужності.

Він уже тікав.

Посередині майдану, на вільному від людей клаптику, безліч рук піднімали й ставили на ребро величезний залізний обруч. Усередині обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловік, із живота в нього стирчало вістря осі, але він ще був живий.

— …Коти! Ану! Коти! Звідтіляк! Звідтіляк! Печерна змія!

Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, підстрибуючи на бруківці, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало підхопити його, підштовхнути й випрямити.

Чоловік на колесі вмирав. Можливо, смерть його затягається, і, коли колесо, прокотивши по вулицях, зіштовхнуть нарешті з кручі у прірву — можливо, він устигне відчути полегшення…

Його схопили за рукав:

— …дівчисько?

Він дивився, не розуміючи.

— Танкі, де дівчина? Ми знайшли звідтіляка, ми давно до нього приглядалися, де дівчина, ти не бачив?

Він перевів погляд з червоного збудженого обличчя перед собою на колесо, що його вже викочували з майдану.

Власне, що він міг зробити ТЕПЕР?..

…Вони знайшли джерело. Махі знайшла. Вона мала хист знаходити воду.

Дзвеніли цикади.

Увесь світ складався з цикад. Увесь світ замкнутий був у кільце гір — далеких, синіх, і близьких, червоно-жовтих, і білих, укритих піском, який так гидко скрипить на зубах…

— …і я давно вже здогадалася. Майже одразу.

Він струснув головою, проганяючи заціпеніння:

— Я прослухав… Про що ти здогадалася?

— Що це ти людина ЗВІДТІЛЯ. Вгадала?

Високо в небі — чи глибоко в небі? — чорною цяткою висів хижий птах.

— То й що? — запитав він без емоцій.

Махі мовчала.

— Ну то й що? — перепитав він майже зухвало.

— А вони думали, — Махі криво посміхнулася, — що це мій тато… звідтіляк…

— Я не міг урятувати твого батька, — сказав він, дивлячись у пісок. — Не встиг. Не знав…

— Вони стратили звідтіляка… — промовила Махі, і плечі її дивно піднялися. — Вони думають… а насправді…

— Та я ж не міг урятувати!..

Обоє замовкли.

В обох у недавньому минулому була ніч, коли колесо з розіп’ятою на ньому людиною зірвалося з кручі. Коли по всіх вулицях діловито шастали хлопці і, зустрівшись, питали один в одного: Махі не бачив? Коли вже готове було інше, маленьке колесо, коли вулицю, де диміли залишки будинку, прочісували й обшукували сусіди, і потомилися, так нікого й не знайшовши, і пішли до світанку, а він стояв перед димними руїнами вже в розпачі, та все одно знав, що перебере згарище по дощечці, по цеглині, але або знайде дівчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що її тут немає… Коли, після довгих і даремних зусиль, він скоріше угадав, ніж почув, її присутність, і дістав із залізної бочки біля паркана її обм’якле…

— А чого ти не кажеш, що врятував мене? — спитала Махі, водячи сухою травинкою по крайчику нижньої губи.

— Чому? — перепитав він тупо.

— Ну, ти міг би сказати… виправдатися… що ти мене врятував… якщо так вийшло, що мали вбити тебе, а вбили тата…

— Чому я маю виправдовуватися?

…Важке тіло обертається навколо осі, що стирчить із живота…

— А правда, — запитала Махі, не піднімаючи голови, — що звідтіляків посилають до нас, щоб вони труїли криниці?

— Хіба я отруїв хоч одну криницю? — запитав він утомлено.

— Я не знаю, — Махі зітхнула. — Навіщо вони, ті звідтіляки, взагалі тоді потрібні?

— Краще поспимо, — він підмостив під голову драну торбу. — Зараз виспимося — вночі підемо…

— Уночі… — сказала Махі злякано. — Тут, у горах… Уночі…

— Не бійся, — сказав він невпевнено.

Пісок на сонці здавався вогненно-білим. Тінь, у якій ховалися мандрівці, здавалася чорною мов ніч.

— Ми все одно не дійдемо, — сказала Махі байдуже. — Тут пости… тут щілини, гірські князівства, облави на волоцюг, на чужинців і на звідтіляків… Танкі, а правда, що ТАМ добре?

— Так, — сказав він не замислюючись. — Там дуже добре, Махі. Там люди не вбивають людей…

— Чому ж ти прийшов СЮДИ?

Він не відповів.

— Може, ти не хотів сюди йти? — і далі випитувала дівчинка. — Може, тебе послали?

— Хто ж мене міг проти моєї волі послати?

Махі здивувалася:

— Хіба нема кому?

Тінь пересунулася; мандрівець підтяг торбу на нове місце й знову ліг, простягши ноги.

— Танкі… Це твоє справжнє ім’я?

— Майже.

— А скільки тобі років, Танкі?

Він мовчав.

— Ну, вісімнадцять хоч є? — вона була дуже серйозна, неначе од відповіді на це питання залежало щось важливе.

— Ми дійдемо, — сказав він крізь зуби.

Махі зітхнула — втомлено, по-дорослому.

Гриміли цикади. На схилі далекої гори здіймала куряву ледь помітна звідси бричка; мандрівець звівся на лікті. Придивився, примруживши очі.

— Вони не думали, що звідтіляки бувають такі молоді, — сказала Махі, вдивляючись удалечінь. — Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.

Мандрівець мовчав.)

* * *

Паула поверталася в сутінках.

Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кілька днів вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвінка, а тепер і не рада, бо її зустріч з Тританом відбудеться не в ресторанчику «Ніч», а в ще одному кабінеті з хромом і нікелем, із зуболікарськими кріслами, сенсорами та іншим непотребом…

Туди-сюди літали різнобарвні машини; Паула з подивом усвідомила, що йде по найдальшій од них траєкторії — краєм газону і тротуару. І шкірою відчуває, коли хтось із безтурботних водіїв перевищує швидкість.

Дивно.

З тієї самої миті, коли Кович розповів їй про якусь сіру машину, що нібито жадала її крові… З тієї самої миті Паулу не покидало відчуття, що з неї постійно знущаються.

Ось і тепер…

Вона здригнулась і відірвала очі від асфальту.

Посеред тротуару стояли двері в добротній рамі. Широко відчинені, оббиті дерматином двері; мідна табличка так і проголошувала: «Відчинено». Паула сповільнила крок.

Повз двері ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалі не помічав; якась бабуся перейшла на другий бік вулиці, а двоє хлопців-підлітків гордовито пройшлися крізь двері туди-сюди. Потім розвага їм набридла; вони подалися геть і, очевидно, відразу забули про химери міського дизайну.

Паула зупинилась.

Ніхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до серця; Паула почувалася нещасною відступницею. Ніби чиясь безневинна витівка — ще одна ланка в тоскному ланцюзі дурнуватих збігів.

Можливо, в неї манія величі, але вона чомусь упевнена, що саме заради неї, непутящої Паули Німробець, стоять посеред тротуару ці добротні двері з табличкою «Відчинено». Стоять і лякають її до смерті. Цілком безневинні двері.

«Відчинено»…

Паула зціпила зуби. Хотіла обійти двері, але передумала, злісно пирхнула, підійшла і захряснула оббите дерматином полотно — з грюком, як після скандалу. От, виявляється, як це — «грюкнути дверима»…

Здивовано озирнулися перехожі. Озирнулися, знизали плечима, подались у своїх справах.

* * *

Раман чудово розумів наслідки підписання наказу. І навіть бажав цього — бурі, скандалу. Нехай напишуть у газету. Нехай поскаржаться в Управління. Нехай хоч голодовку оголосять…

І спочатку події так і розвивалися — до скандалу; чутка про звільнення одразу п’ятьох акторів пролетіла по театру, мов пожежа, і Кович не без утіхи спостерігав за шаленою жестикуляцією групи курців на лаві коло службового входу.

Потім прийшла делегація — представники акторського цеху, всього четверо. Старіюча примадонна, що колись дружила з його колишньою дружиною. Молодий і перспективний хлопець — от дурний, навіщо він у це вліз?.. Провідний актор театру, що віддавна мав з Раманом натягнуті стосунки, очолював опозицію — якщо цю жалюгідну жменьку невдоволених можна було назвати опозицією… І ще один, сумлінний служака других ролей і епізодів — Раман його в глибині душі поважав. Можливо, тому, що той анітрохи не боявся головрежа. Ніколи.

Усі вони прийшли й сіли на м’якій лавочці, як учні; власне, для цього Раман і тримав лавочку. Примадонна нервувалася; молодий актор метав очима блискавки — через молодий вік він плутав сцену з життям і тому сам собі здавався безкомпромісним героєм, борцем за справедливість; ще полякає, боронь боже, на знак протесту піти з трупи…

Розмови не вийшло.

Тобто спершу все йшло наче в п’єсі — провідний актор довго й логічно говорив про найкращі роки, що їх найкращі люди віддали найкращому театрові і за це одержали від найкращого театру гіркого копняка; примадонна скорботно кивала, а хлопець сопів і мовчки рвався в бій. І вирвався, і його понесло, і він почав верзти нісенітниці, щедро присмачені словами «зрада», «несправедливість», «сваволя»; Раман слухав, примружившись, і бачив, як округляються очі в інших делегатів — вони давно вже не раді були, що допустили у свої лави дурну молодь.

Хороший був хлопець, з жалем подумав Раман. Хороший би виріс актор, майстерний, сильний…

— Що ви маєте на увазі під «сваволею», Гришко?

Хлопець осікся. Звів брови:

— Якщо люди, які все життя віддали театру…

— Що ви маєте на увазі під «сваволею»?

— Та вони були тут… тридцять років тому!.. Сорок… Коли ні нас тут іще не було, ні…

Усе-таки й дурості буває межа; хлопець затнувся. Хоч, можливо, це актор на епізодах штрикнув його чимось у спину…

— …ні мене, ви хочете сказати, Гришко? Не було ні вас, ні мене?

Хлопець мовчав, і решта троє теж мовчали. Мовчала, стиснувши губи, примадонна. Мовчав голова опозиції, провідний актор театру, улюбленець публіки… Мовчав, хоч міг би сказати!.. І навіть актор на виходах теж мовчав. Бо розумів, що слова його марні…

І Раман раптом ясно зрозумів, що скандалу не буде. Видихнувся скандал.

Та невже ж я таке чудовисько, подумав він байдуже. Та невже ж я всіх їх так залякав. Прямо культова фігура якась — Раман Кович у жорсткому кріслі художнього керівника…

— Не розумію, що за трагедія? — він відхилився на спинку. — Належна шана, безумовно, ми влаштуємо урочисті проводи…

— Похорон, — упівголоса сказав актор на виходах.

Раман вирішив не почути:

— …Тягар років, заслужений відпочинок, пристойна пенсія і на спочинку — гідна пошана?

— Це забуття, — тихо сказала примадонна, і очі її блиснули холодно й гнівно. — Ви чудово розумієте. Крім «пристойної пенсії» є ж іще. Їх можна було б лишити на разових… на виходах… і люди почувалися б потрібними. Але, як я розумію, ми дарма сьогодні прийшли…

— Недарма, — Раман зітхнув. — Тепер я принаймні маю уявлення про… Гришко, чи дозволить вам ваше сумління працювати в трупі, де панує «сваволя», «несправедливість» і навіть «зрада»?

Зависла мовчанка. Хлопець набрав у груди повітря:

— Я хотів сказати…

— У згоді зі своїм сумлінням ви, Гришко, повинні негайно зажадати у мене звільнення. І повірте, я задовольню ваше прохання… Це все, добродії?

Вони й далі мовчали.

Хлопець усвідомлював науку, примадонна лаяла себе за змарнований час, провідний актор міркував про власну долю, бо нинішнього улюбленця публіка завтра забуде, критики осудять його за найменший огріх, а головний режисер двічі й тричі повторить перед телекамерою, що в його театрі головне не «зірки», а ансамбль, атмосфера…

І тільки актор на виходах не боявся й не шкодував. Він просто розумів, яка це все марнота.

А хто він у Печері, несподівано для себе подумав Раман. І його аж у піт кинуло від самої цієї думки.

Четверо різних людей… Примадонна, зрозуміло, хижачка. Дрібна, можливо, з жовтих схрулів; багато акторів, скоріше за все, хижаки, але от режисери — хижі ВСІ…

Він здивувався своїм думкам і злякався їх.

Через годину після того, як делегація пішла, про зустріч попросив один із звільнених — старий актор, чий злет і успіх збіглися з Рамановим шмаркатим дитинством. Тепер це був дуже старий, дуже нездоровий, засохлий, мов вобла, чоловік — з гривою сивого поріділого волосся, глибоко запалими очима та неймовірно довгими, жовтими від нікотину, нервовими пальцями.

Раман злякався цього візиту. Добряче здрейфив — і навіть хотів відмовити старому в прийомі, проте вчасно схаменувся. Привітно вийшов назустріч, запропонував каву, підсунув пачку сигарет; він чекав і боявся докорів і скарг, але помилився й тут. Скарг не було.

Старий просто курив, дивився на Рамана й мовчав; Раман удав, що не помічає болю, прихованого на дні прищулених старечих очей. Раман знав, що не пізніше ніж через рік-два йому доведеться говорити промову над труною цієї людини — і тоді пригадається йому цей день і цей погляд; Раман це добре знав, проте змінювати один раз вирішене було проти його правил. Тим більше що вирішено, в принципі, цілком правильно.

Старий докурив, вибачився й пішов; Раман залишився сидіти, втупившись у громіздку, на півстола, коробку, де перебувало в мініатюрі свіже й сміливе, щойно вчора схвалене сценографічне вирішення нової вистави.

Раман дивився, й мініатюрні декорації населялися крихітними фігурками людей — його акторів; люди бігали й плакали, виконували одночасно по десять режисерських завдань, проте Раман бачив тільки дерев’яну коробку. Скринька, оббита чорними оборочками лаштунків. Шар пилу на колосниках…

Раман криво посміхнувся. Змусив себе встати й подався в репетиційний зал.

Репетиція вже півгодини як мала закінчитися, одначе Гліб, черговий режисер, права рука Ковича, часто захоплювався й забував про час. Раман тихенько причинив за собою двері; у вигородці з ширм і величезних діжок ішла якась шалено напружена сцена, троє акторів — усі в спортивних костюмах — плели мереживо реплік і поглядів, стрибків, переходів, бажань і спонук; Раман не захотів сідати на скрипучий стілець — притулився до холодної стіни і раптом відчув утому.

Те, що відбувалося на майданчику, один в один повторювало його, Раманові, постановки — він з огидою впізнавав свої прийоми і принципи. І навіть власну манеру клацати пальцями, стукати долонею по столу, наганяючи ритм, ритм, ритм…

Раманові раптом стало неприємно. Йому почала ввижатися запилюжена й мертва коробка макета; актори працювали ретельно, на Гліба зійшло натхнення, сцена виходила цікава, проте Раман чомусь відчув себе на порозі. Якогось неминучого, нехорошого відкриття.

У холі працювали прибиральниці; Раман ішов, не відповідаючи на вітання, ні на кого не дивлячись, відчуваючи, як проростає всередині їдкий, колючий паросток усвідомлення. І марно намагаючись заштовхати його назад у зерно — усе не так погано. Усе не так, відчуття краху виникало й раніше, це дурниця, це депресія, це минеться…

Це глухий кут, неголосно сказав голос здорового глузду. Так, це буває, і майже з усіма — усе, приїхали… приїхав, Кович, це глухий кут, спробуй проламай його своїм залізним лобом… Спробуй…

На парадній стіні, в оточенні акторських портретів висіло на чільному місці його власне, Раманове, зображення — фотохудожник зумів витягти з його некрасивого обличчя всю можливу привабливість, і тепер фотографічний двійник, Кович-другий, дивився на світ, ласкаво примруживши очі, наче голодний крокодил.

* * *

— Ви сумуєте, Пауло, чи мені здається?..

Вони сиділи в кімнаті-перевертні, в її житловій половині; за матовою завіскою тьмяно поблискували страшнуваті, невідомого призначення прилади.

Вона силувано всміхнулася:

— Напевно… У мене складна смуга… в житті. Увесь час якісь…

Паула замовкла, не знаючи, як пояснити Тританові той дивний стан, у якому вона перебувала вже кілька довгих днів.

Тритан трохи насупився:

— Неприємності на роботі?

Паула згадала незвичайно поступливого, мовчазного Розганяя. Зітхнула, похитала головою:

— Ні… На роботі… якраз стерпно…

— І в Печері, сподіваюсь, у вас усе гаразд?

Паула опустила очі. Вона вже встигла відвикнути від тієї вільної манери, в якій Тритан умів говорити про найінтимніше.

— Усе ж гаразд, Пауло? Більше вас ніхто не переслідує?

Вона через силу похитала головою.

— Тоді що за проблеми?

Паула зосереджено потерла пальцем матову стільницю. Отак візьми та й скажи. Так можна і в божевільню потрапити — «Моя курточка жартує з мене: то розтягується, то стискається…».

Чи, може, розповісти про машину, яка її начебто збиралася збити?

Паула добре розуміла, на що буде схожа ця розповідь. На фантазію дурного підлітка, який отакими вигадками намагається привернути до себе увагу…

— Та все нормально, загалом, — витиснула з себе вона, намагаючись не дивитися в зелені Тританові очі.

Він усміхнувся:

— Тоді ходімо працювати?

Матова завіска безшумно ковзнула вбік, оголюючи таємне нутро кімнати-перевертня; Паула відчула, як по спині пробіг холодок.

— Розумію, Пауло, у вас негативний досвід, колега Борк добряче вам набрид… Ми не будемо впадати в крайнощі. І я все пояснюватиму — що я роблю й навіщо.

— Ага, — сказала Паула без ентузіазму.

— По-перше, чим ви для нас такі цінні? Не тільки тим, що ви вродлива дівчина й цікавий співрозмовник… Тобто цього цілком вистачає, але є щось таке, що відрізняє вас, саме вас, Пауло, від інших вродливих і дотепних, котрих, до речі, у світі не дуже й багато…

Тритан говорив недбало, трохи неуважно, як про щось само собою зрозуміле; Паулі аж дух забило. Банальні лестощі, промовлені між іншим — Тритан перебирав інструменти у скляній шафі, — звучали природно й просто. Ніби інакше й бути не могло.

Тритан обернувся до неї, глянув крізь прозорі дверцята; його насмішкуватий погляд мовби чекав її відповіді. А добре було б зараз пожартувати, подумала Паула. Та якби ще так тонко, іронічно…

Жартів не було. Усі слова, що спадали Паулі на думку, здавалися важкими й плоскими, мов жорна. І чого він вирішив, що я дотепна, тоскно подумала Паула.

Тритан усміхнувся ширше, ніби пропонував не журитися:

— Вашому ядру, вашому перчикові важко дати ім’я… Точніше, він уже має ім’я, єдино можливе — Паула Німробець… Ідіть сюди.

Паула, заворожена його неквапливою мовою, підійшла й сіла, де він сказав.

— Не хотілось би аналізувати гармонію, але такий у мене фах. З усіх ваших особистих рис нам особливо цікава одна… Та, завдяки якій вам вдалося тричі підряд урятуватися від неминучої смерті.

Паула згадала Рамана Ковича. Такого, як він був при їхній другій зустрічі, в театрі: «Тобі щастить? Га? Пауло?»

— Мені щастить, — сказала вона пошепки.

— Вам щастить, — Тритан узяв її за руку, одним рухом задер рукав, — вам щастить тоді, коли йдеться про ваше життя.

Паула здригнулася. Помада в тротуарній щілині… «Це випадково… Збивати машиною?.. Так не буває…»

— Вас щось турбує, Пауло?

— Ні, — вона круглими очима дивилась, як він стягує її оголену руку гумовим джгутом. — Це… навіщо?

Тритан заспокійливо торкнувся її оголеного ліктя: дотик був приємний. Спокійний і теплий.

— Бачите, на першому етапі нас цікавить геть усе. Хімія вашого організму, особливості ваших психічних реакцій, будь-які фізіологічні відхилення…

Паула нервово хапнула повітря. Вона боялася шприців і лікарів, у неї ніколи в житті не брали крові з вени, їй хотілося вивільнитись і встати, але над усім цим виром емоцій панувала одна панічна думка: «Коли йдеться про ваше життя». Виходить, і тоді, коли сіра машина…

— Який у вас переляканий вигляд, — Тритан засміявся. — Не довіряєте мені? Не вірите, що я вмію це робити без болю?

— Без болю не буває, — сказала Паула невпевнено.

— Споримо? — запропонував Тритан серйозно. — На кілограм цукерок. Тепер дивіться вбік, а пальці стискайте і розтискайте, отак…

Він щось робив з її рукою — вона відчувала страх, але не біль; вона дивилася на складний пристрій з дзеркалами й сенсорами — і не розуміла його призначення. Їй було не до того.

Кович ненормальний. Тому він тричі переслідував її в Печері, тому він вигадав цю історію з машиною…

Точно вигадав. Хотів налякати, помститись… І домігся свого, що тут казати, домігся — саме відтоді в Паулиному житті з’явились і страхи, й ці безглузді збіги, схожі на марення наяву…

— Усе, — сказав Тритан із задоволенням. І зігнув їй руку, і вона знову відчула його долоню — теплу, заспокійливу, надійну. Усе, Пауло. Ви програли.

— Тритане, — сказала вона злякано. — Буває так, щоб… ні з того ні з сього когось навмисне хотіли… вбити?

Їй здалося, що вона говорить дуже довго. Хоч насправді вона вичавила з себе дві уривчасті фрази.

Але й вони справили належне враження. Ніколи ще Паула не бачила Тритана таким серйозним.

— Де це було? Місце?

— Ріг… вулиці Кленів і… здається, вулиці Надії… Можливо, мені примарилося. Може, я вам морочу голову… Я просто… Ну, мені тепер на вулиці страшно. Це ж дивно — щоб людина на вулиці… чогось боялася… Тритане, ви ж не думаєте, що я божевільна?!

— Пауло… Заспокойтесь. Хто-хто, а я добре знаю, як поводяться й що говорять божевільні… Найімовірніше, це справді була випадковість. Необережний водій…

— Але Кович каже, що бачив… згори, з балкона… що все було підстроєно навмисне! Був сигнал і…

Паула затнулася.

Смагляве Тританове лице потемніло ще більше. І очі теж потемнішали, і Паула раптом з жахом зрозуміла, що Тритан переконаний у тому, що іноді людей навмисне збивають машинами. Так БУВАЄ…

Він прочитав на її обличчі її страх. І знову взяв за руку, професійним рухом провів від плеча до ліктя, змушуючи розслабитись:

— Вам абсолютно нема чого боятися.

— Кому це потрібно? — спитала Паула пригнічено. — Ви знаєте, кому це потрібно?..

— Нікому… Це випадковість. І більше вона не повториться.

Дивлячись йому у вічі, Паула усвідомила, що так, справді, випадковість, не варто брати в голову, більше не повториться.

І аж зітхнула з полегкістю. Хоч особливого полегшення не відчула.

Тритан примружив очі:

— Пауло… А чому Кович стежив за вами? Кович — хто?

Вона знову хапнула повітря.

«Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?.. Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи…»

— Тритане… Кович — це режисер. Він…

Зависла пауза.

— Пауло, друзяко, мені можна розказувати геть усе. Щойно ви прийшли, я зрозумів, що ви щось у собі принесли…

— Кович, — Паула зітхнула. — Кович… Він сааг.

Коротко й просто. І Тритан, здається, не здивувався; втім, Тритан — особливий випадок. Для нього розмови про Печеру природні…

Як і все, про що він говорить.

— Він… ТОЙ сааг, — затнувшись уточнила Паула. — От… це все.

* * *

Потоком чорних пружних м’язів він перетікав з коридору в коридор, з переходу в зал, із залу в новий перехід; під ногами був голий сухий камінь, подушечки його лап відчували кожну ямку, кожну шорсткість, ступали беззвучно, цілком беззвучно, і навіть повітря не здригалося від його приглушеного дихання, тоді як одним глибоким подихом він міг би пустити по Печері невеликий протяг — таку об’ємну й могутню грудну клітку він мав.

Він ішов. Він тік. Його вивернуті ніздрі тріпотіли.

Дрібочки запаху просочувалися згори; одним довгим стрибком він здолав перехід, що вів з ярусу на ярус. Тут, сказав йому нюх. І він відчув перший поштовх мисливського азарту.

Тут.

Мерехтіли на стінах лишайники; душа його стужилася за великою здобиччю. Навіть десяток пійманих тхолів не замінить щастя полювання на царну. На обережну, непросту здобич.

Долівка тут була так само гладенька й лиса — отже, він і досі невидимий. Нюх у царни занадто слабкий, щоб її захистити, а її слухові він не дасть поживи. Ніякої.

Азарт ріс у ньому, заливав його й накривав хвилею; він відчував, як щораз швидше переміщується в жилах кров. Тут царна. Сама. Там, за віялом темних коридорів, що розбігаються в різні боки…

Царни сильні, але слабшають од жаху. Чарівно слабшають. Аж до цілковитої покірності.

Він уже не йшов і не тік — він біг. Мчав, ледь торкаючись каміння подушечками лап. Там, у глибині подушечок, свербіли пазурі. Готові вистрілити й наскрізь пронизати живе м’ясо…

Зробити неживим.

За якусь мить він побачив силует — витончений, тендітний, красою своєю схожий на вапняні візерунки на стінах Печери. Переморгувались на стінах камені-самоцвіти, високо під стелею кружляли світляні жуки; повітря напоєне було запахом царни. Солодким, свіжим, зухвало теплим запахом.

Він зупинився на частку секунди — щоб якнайповніше насолодитися цією миттю.

А насолодившись, метнувся.

Тіло його працювало безвідмовно. Час розтягся. Уже висячи в стрибку, він бачив, як царна повільно повертає голову, як її мигдалеподібні, з поволокою очі раптом розширюються, втрачають вишуканість і стають круглі, як у барбака…

Опускаючись, він устиг піймати мить її страху. Слабкості. Кінця.

Потім був смак крові.

Потім світ скаламутився. Він справляв свято полювання, він був п’яний, він був тверезий, він був збуджений і спокійний, він був щасливий. Він був СОБОЮ…

Самоцвіти, лаковані кров’ю, стали ще гарніші. Він закинув назад закривавлену морду і вивергнув із себе клич — і знав, що від цього звуку, який нескінченно повторюється в закапелках та норах, сивіє зараз чиясь ніжна шерсть.

* * *

Раман сів на ліжку.

Клич лунав у вухах, решта губилася в імлі. Калатало серце, він підвівся. Тремтячими руками намацав у тумбочці флакончик з краплями, почалапав на кухню, відкрутив кран; вода здалась огидно теплою і з металевим присмаком.

Що зі мною, подумав він збентежено.

Повернувся в кімнату. Сів на розбурхане ліжко — як же він метався вві сні!.. Помацав пульс, торкнувся лоба. Усе нормально, все гаразд, сьогодні в нього буде вдалий день, усе вийде, все побачиться в сонячному світлі, можливо, сьогодні до нього прийде та сама довгоочікувана ДУМКА…

Царна.

Він підскочив на ліжку, знову помацав пульс. Царна — це рідкісна й чудова здобич. Піймати царну — добрий знак…

Він знов устав. Натяг спортивні штани, засунув ноги в капці, сів коло телефону; довго згадував номер — аж нарешті збагнув, що його не знає й ніколи не знав. Ніколи й не питав…

Він набрав довідкову; додзвонився з п’ятого разу, попросив незвично запобігливим, солоденьким голосом:

— Будьте ласкаві, телефон Паули Німробець… Адреси, на жаль, не знаю.

Телефоністка чесно шукала — потім засмучено повідомила, що знайти номер за такими даними неможливо. Ймовірно, власником телефону Німробець записано когось іншого.

Раман подякував. Якийсь час сидів, бездумно втупившись у запилюжений паркет; потім вийняв нотатник. Ось, режисер телебачення пан Мирель…

— Добрий день. Пане Мирель? Раман Кович турбує…

На тому кінці дроту здивувались і зраділи. І запевнили, що передача в роботі, надані матеріали дуже вдалі і буквально з дня на день…

— Пробачте, ваша асистентка… Паула Німробець. Коли вона поверне касети?

Здається, Паулин шеф не мав до неї особливої шани. У його голосі з’явилася обережність: власне, на першу ж вимогу пана Ковича…

— Я не вимагаю, я просто прошу прискорити, як то кажуть… Можу я поговорити з Паулою Німробець особисто?

Пауза.

Авжеж, задумливо відповіли у слухавці. Паула Німробець передзвонить сьогодні ж… Негайно…

— Даруйте, а вона вже на роботі?

Раман скоса глипнув на годинник. Дев’ята ранку.

Слухавка попросила дозволу хвилиночку поміркувати; прислухавшись, Раман уловив уривки далекої розмови. Йшлося про те, що Німробець, як завжди, спізнюється…

— Алло, пане Кович… Її ще немає. Можливо, вона зранку була у фільмотеці… Я їй накажу зателефонувати вам одразу, як з’явиться…

— Вибачте, — Раманові плювати було, що подумає про нього пан Мирель. — Ви не могли б мені повідомити її домашній телефон?

Знову пауза. Цей Мирель, очевидно, вирішив, що непутяща Паула досягла-таки в житті успіху — закрутила голову панові Ковичу…

— Безперечно, — слухавка, затинаючись, продиктувала телефон, очевидно, звірялася з записами. — Ще щось, пане Кович?

— Ні, дякую… бажаю успіхів у роботі і розраховую найближчим часом…

— Так, так, безумовно…

— Так, дякую…

— Так, так…

Раман урвав серію ввічливих «такань», стукнувши пальцем по телефонному важелю. І зразу ж, перевівши дух, набрав телефон Паули Німробець.

Гудок.

Раман міцно заплющив очі. Еге, серце нагадує, і краплі не помагають… Зараз слухавку візьме її зарюмсана мати… чи з ким там вона живе. «Сон її був глибокий»…

Його пересмикнуло. Він згадав смак крові — Паулиної крові…

Паулиної?! Він що, все-таки ВІРИТЬ?!

Ніколи було перевіряти, чи є в неї залисинка на грудях… чи вже заросла. Шерсть у царни відростає швидко…

Гудок, ще гудок — шостий, сьомий…

Раман розплющив очі. Йому було соромно. Він соромився свого страху.

Гудок…

Нікого немає вдома. Все.

Він поклав слухавку. Пройшовся по кімнаті, як був, у самих штанях, вийшов на балкон. Прохолодний травневий ранок вологим вітерцем лизнув його за плечі, торкнувся голого живота — він аж зіщулився; внизу, на перехресті вулиці Кленів та вулиці Надії, розгорталося ранкове життя. Люди йшли у своїх справах, і цей звичайний, діловий ритм трохи протверезив гарячу голову режисера Ковича.

З ним відбувається щось дивне. З ним відбувається щось ненормальне — на світі ж повно царн… Ще тиждень тому, якби він пережив у Печері таку пригоду, то підхопився б з ліжка, мов щасливий хлопчик, і бурхливої енергії йому б вистачило щонайменше на місяць…

Самотня жовта кульбаба у квітковому ящику гойднула жовтою головою. Під балконом проїхала вздовж вулиці Кленів непримітна світла машина з емблемою Робочої глави на даху й на дверцятах…

Гримнув телефон.

Тобто він тихесенько задзвонив, проте Раманові здалося, що від його звуку зараз посиплеться зі стелі тиньк. Він залетів у кімнату, ледь не розбивши балконні двері, зірвав слухавку:

— Алло!!

Злякане мовчання.

— Алло, я слухаю!..

— Це… пан Кович? Це я, Паула Німробець…

Раман сів. Прямо на підлогу: вуха його спломеніли. З радості чи з сорому.

— Привіт, Пауло.

— Ви просили, щоб я подзвонила?

Цікаво, що їй наговорив той Мирель… І як він при цьому на неї дивився.

— Так, Пауло… Як у тебе справи?

Збентежене мовчання.

«Пауло, я дуже радий вас чути», — «Вибачте, пане Кович, але я молода симпатична дівчина, а ви старий противний цап… Чи доречне ваше залицяння?»

Він усміхнувся своїм думкам.

— Пауло, принесіть мені касети. Назад.

— Сьогодні?..

— Можна завтра… Але принесіть, добре?

Пауза.

— Добре… Принесу… А більше нічого не сталося?

— Нічого. Бувайте, Пауло, — він повісив слухавку й цілу хвилину сидів на підлозі, міркуючи й насвистуючи під ніс невизначено-бравурну пісеньку.

* * *

Цілий ранок Паула провела перед екраном — Розганяй вирішив, що передача про Ковича просувається неприпустимо повільно. Паула сиділа й розписувала хронометраж, і переносила на аркуш усі перипетії «Залізних білок» — по репліці, по мізансцені; спочатку було цікаво, навіть чудово, та після чотирьох годин копіткої праці в неї запекло в очах, а голова гула, мов святковий дзвін. Вона вже ненавиділа цих «Білок» усіма силами душі — чи, як казала Стефана, «до глибини своїх фібр»…

Їй чомусь було ясно, що дивний дзвінок Ковича не має нічого спільного з заявкою на залицяння. Нехай собі Розганяй корчить які завгодно гримаси — Паула знала, що її дамські принади Ковича не цікавлять. Отже…

Вона спустилась у «скляночку». Взяла дві сосиски в червоній томатній калюжці, сіла за окремий столик і втомлено опустила плечі.

Вона сказала Тританові про зустріч зі СВОЇМ саагом. Тритан… він уміє приховувати почуття. Вона не знає, що подумав про це її приятель-експериментатор, — та ось Кович дзвонить їй, наполегливо, без причини, вимагає свої касети… Вимагає зустрічі. Навіщо?

Замислено поїдаючи сосиски, Паула вирішила, що не піде до Ковича. Що розповість про все Тританові. Зрештою, це її право — може, їй неприємно ще раз зустрічатися з хижаком… який її трохи не зжер.

Підбадьорена цією думкою, вона чудово провела решту дня: реготала над сценаріями дитячого серіалу, переглядала з Лорою готові анонси і тільки зрідка крутила на екрані «Білок», з нудьги вишукувала ляпсуси й неузгодженості — прикро, але нічого не знайшла. «Білки» були досконалі — як крижаний палац, підсвічений кольоровими прожекторами. Паула зітхала.

Аж увечері раптом з’ясувалося, що в редакторському відділі намічається чийсь день народження; іменинник розвантажував сумку, повну пляшок та бутербродів, а оскільки він мав м’яку й щедру вдачу, то запрошено було всіх, хто в той момент опинився поблизу, і Паулу зокрема. Приводу для відмови не було; згустилася ніч, коли весела від шампанського, трошки п’яна Паула вийшла з автобуса й подалася через свій дворик — до під’їзду.

Світилися вікна — небагато, бо час був пізній, а завтра робочий день; чомусь не горіли ліхтарі. Паула йшла попід темними деревами, ноги самі несли її по сто тисяч разів пройденому шляху, і якби на асфальті залишалися стежки — Паула давно б протоптала впоперек двора півметрову завглибшки борозну. У темних кронах пробував голос соловейко; Паула любила нічне місто. Паула любила тишу й самотність, незнайомі завулки і свій двір, змінений ніччю; втім, чи є десь дівчина, яка не любить романтичних нічних прогулянок.

Паула йшла, вдихала запах нічних квітів і ні про що не думала. Завтра буде завтра…

Клац! — сказав невидимий перемикач у неї в голові.

Вона спинилася, не розуміючи, яка неприємна думка посміла порушити гармонію дивовижного вечора.

Кович? «Залізні білки»? Розганяй?

Стоп, а вона подзвонила Стефані?! Чи, забалакавшись, забула попередити сестру, і тепер її чекає жахлива сцена…

Паула зіщулилась — та зразу ж відчула полегшення, пригадавши, що подзвонити не забула. Усе гаразд — «Стефано, я затримаюсь…».

Тоді що, цікаво, зупинило її посеред дороги?..

Паула знизала плечима — все одно ніхто її не бачив. Опустила голову…

Прямо перед нею на темному асфальті чорнів півмісяць цілковитої пітьми. Наче підземний місяць; Паула відсахнулася. Невже вона п’яна?!

Посеред дороги зяяв відкритий каналізаційний люк. Кришку було трошки зсунуто; щоб звалитись у колодязь, вистачить просто наступити на край. Щоправда, гуркоту буде… І крику…

Паула аж присіла: її трусило. Майже як тоді, коли Кович барвисто описував їй сцену 3 сірою машиною; ба ні, гірше. Кович, зрештою, міг збрехати…

ХТО відкрив цей люк?.. На її, Паулиному, нічному шляху?!

Манія переслідування, сказав у неї в душі якийсь тверезий голос. Незакріплений люк — чийсь обурливий недогляд, і добре, що обійшлося без трагедії; треба негайно підніматися в квартиру й по телефону викликати аварійку…

Паула ледве встала. По великій дузі обійшла люк — рушила до під’їзду, уважно дивлячись під ноги і раз у раз завмираючи, перш ніж знову зробити крок.

* * *

Епізоди змінювалися неспішно, явно скоряючись певному ритмові; Паула, спочатку напружена, нарешті втяглась. Усередині об’ємного екрана жили цілком банальні картини, ті, які засмикана людина пригадує, щоб заспокоїтись. Вони чергувались і заворожували: ось перекочуються морські хвилі, вогонь огортає дрова в каміні, пливуть вогні, відсвічуючись у річці, височіють до неба трави… Мчить дорога за вікном машини… Небо… небо… хмарки…

Туман під склепінням Печери. Густий білий туман стікає з верхнього ярусу, струменіє, мов водоспад… Неповторної краси сталагміти, переморгування самоцвітів, фігурні склепіння, вапняні скульптури…

Паула стислася, відчуваючи, як зволожились долоні. Наче на прийомі в зубного лікаря; туман Печери тим часом заклубочився темними хмарами на небі, по пласких калюжах на асфальті стрибав спокійний літній дощ. Паула лизнула сухі губи.

Діти граються на березі річки… Квіти на клумбі, бронзова фігура в струменях води… На низькому бортику фонтана цілком оголена парочка відверто кохається. Детальне еротичне кіно, що поступово переходить у порно…

Паула дивилась.

Миттєвий кадр — спотворене тіло людини на закривавленому простирадлі, либонь, після аварії… Паула інстинктивно заплющила очі й довго не розплющувала, а в навушниках тим часом наростала запальна, оздоблена дзвіночками танцювальна мелодія, і, зважившись розімкнути повіки, вона побачила вервечку золотих фігурок на вигадливій жіночій прикрасі… Вервечку танцюючих дітлахів, весняний струмок… Кораблик…

— Стоп, Пауло… Потихеньку виходимо.

Об’ємна картинка потьмяніла. Якийсь час Паула бачила тільки свої величезні очі, що відбивалися на внутрішній поверхні її масивних окулярів; потім чорне скло відійшло вбік, і перед Паулою з’явився задоволений, усміхнений Тритан:

— Як?

— Цікаво, — пробурмотіла трохи приголомшена Паула.

— Цікаво, — Тритан кивнув. — Напруги ви так і не скинули.

— Скинула, — сказала Паула не зовсім упевнено.

Тритан заперечливо похитав головою:

— Ні… Втім, і не треба. Новина перша: щойно дзвонили… з однієї контори. Знайшли робітника, відповідального за той відкритий люк. Знайшли машину, яка колесом збила кришку — пізно ввечері, вивозячи сміття… Обурлива недбалість. Тож спіть спокійно, Пауло, ніхто вам не риє ям…

Тривале перебування у снах наяву позначилося на її здатності міркувати. Якийсь час вона сиділа, марно намагаючись зрозуміти, чи звістка принесла їй полегшення.

— Так, — Тритан примружився. — Новина друга: ви боїтеся Печери. Досі.

— І не дивно, — промимрила Паула, відвіодячи очі.

Тритан сів навпроти — неквапливий, розслаблений, більше схожий на безтурботного дачника, ніж на вченого за важливою роботою; Паула судомно зітхнула.

— Пауло… Ку-ку, я тут, я вас дуже уважно слухаю… Отже?..

— ВІН хоче зустрічі, — Паула перевела подих. — А я не хочу… Мені неприємно.

Її співрозмовник довго мовчав; потім його губи ледь помітно здригнулися:

— Знаєте що, Пауло… Познайомте нас.

На Тританове лице падав блакитний відблиск увімкненого екрана. Паула бачила задоволені зелені очі й рівні, відкриті в усмішці білі зуби; пульсацію ж червоного графіка Паула бачити не могла. А він пульсував, танцював, точно повторюючи рухи свого чорного, мов гадюка, графіка-побратима.

* * *

Увечері театр удостоївся відвідин важливої персони — Другого державного радника, світського лева й покровителя мистецтв, для якого щовечора бронювали в театрі особливу ложу. Зазвичай на ці місця — незайняті — уже в другій дії пробиралися чиїсь друзі й родичі, а то й просто спритні студенти з гальорки; та сьогодні ложа не зяяла порожнечею. Кович, якому заздалегідь доповіли про важливий візит, мав змогу розгледіти в оксамитній темряві ложі блискучий жовтуватий череп — Другий був нестарий, одначе лисий як коліно, хоч анітрохи цим не журився.

Раман не став вітати гостя особисто. Сьогодні йшли «Затонулі», вистава сильна, проте важка й нерівна — попереднього разу, три тижні тому, Ковичу довелося дати головним її учасникам серйозної прочуханки. Сьогодні він сподівався побачити виправлення помилок, і тому актори нервувалися; навіть якщо вся Державна Рада в повному складі з’явиться й розсядеться на весь партер — навіть це не налякає їх більше, ніж темна фігура головрежа, що засів у своїй ложі, мов звір у засідці…

Неприємна думка змусила його поморщитися. Звір у засідці: сааг. Цікаво, а Другий у Печері — хто? Чи мають державні люди якісь переваги? Навряд — усього вісім років тому сам старий Адміністратор помер уночі, в ліжку, «сон його був глибокий, і смерть прийшла природно»…

Цікаво, подумав Раман, спираючись ліктями на бортик своєї ложі. Цікаво, а та людина, той хтось, що встав з ліжка того ранку, коли помер Адміністратор, — чи замислився він, печерний хижак, про те, що саме його зуби обірвали адміністраторське життя?!

Раман сплів пальці. Кінець життя, старий сааг, старий, не чорний уже — сивий… Хижак, що перетворився на жертву. Вічне чергування ролей — природа справедлива…

Повільно згасло світло в залі. Потихеньку наростала музика. «Затонулі» почались, і з першої ж репліки Раман зрозумів, що все йде казна-як.

На сцені мимрили. На сцені ніяк не могли намацати зчіпку і тому заганяли й заганяли темп; Дана Берус, героїня середнього віку, яку Раман торік витяг з маленького зубожілого театрика, затягувала виставу в русло провінційної мелодрами. Клора Кобець, її партнерка, занадто старанно виконувала останні Раманові інструкції — і тому нагадувала стоногу, яка заплуталась у власних черевичках. Актори масовки ходили дерев’яні, наче манекени; Кович скреготнув зубами, витяг з кишені згорнутий у трубочку блокнот і навпомацки, в темряві, почав записувати зауваження.

Під кінець першої дії Дана Берус перевершила саму себе — у пориві самодіяльної пристрасті вона з розгону врізалась у декорацію. У залі хтось зааплодував — щиро переконаний, що «голосніше» і «темпераментніше» означає «краще»; Кович підвівся і, не чекаючи світла в залі, пішов за лаштунки.

Дана Берус розташувалась у найбільшій гримерці — «гуртожитку» на шістьох; щоправда, сьогодні тут перебувало тільки двоє: сама Дана та молоденьке дівчисько, взяте в масовку з іспитовим терміном. Раман увійшов без стуку. Дівчина, гола по пояс, сахнулась і сховалася за ширму. Ще б заверещала, неприязно подумав Раман.

Він думав, що Дана Берус буде в захваті від своєї гри; власне, за один цей захват він, не вагаючись, вигнав би її назад у її нікчемний театрик. Виявляється, він занадто погано про неї думав — Дана Берус була налякана.

— Не йде, — сказала вона винувато, й куточок її ока легенько сіпнувся. — Сьогодні… погана атмосфера, такий важкий глядач…

Перед собою — ніби захищаючись — вона тримала зошит зі своєю роллю. Роздруківку, густо поцятковану дрібним нерозбірливим почерком, — завдання і дії, його, Раманові, зауваження…

Він простяг руку — вона відсахнулася. Він узяв роль, висмикнув з її пальців, кинув на стіл, у купу косметики, вазелінових баночок, напудрених ваток і паперових серветок:

— Забудьте, будь ласка, все, що я вам казав. Не повторюйте, будь ласка, цієї дурниці про погану атмосферу… Я прошу зробити одну річ, просту, це зробить і студент першого курсу, це й вона, — він кивнув на злякане напівголе дівчисько, — зробить… Тільки одне завдання: змусьте вашу партнерку заплакати. Хоч що кажіть, хоч що робіть — вона повинна заплакати, я хочу, щоб Клора на сцені плакала… Не мильними слізьми!! — він раптом підвищив голос, гаркнув так, що задзвеніли шибки. — Не треба пристрасті, просто уявіть собі… — він зробив паузу, ніби міркуючи. — Уявіть, що ви в Печері, що ви хижак. Клора — жертва. Вам хіба не знайомий стан, коли з жертвою хочеться погратися?!

Він дивився в красиве, немов виточене обличчя Дани Берус і бачив, як його заливає краска, як розширюються зіниці. Влучив, подумав він задоволено. Вона схруль, найімовірніше. З дрібних, жовтеньких. З тих, що люблять збиватися в зграї…

Він посміхнувся, задоволений справленим враженням. Подружньому кивнув переляканому дівчиську — вийшов, зіштовхнувся у коридорі з героєм, партнером Клори Кобець, цікавим і сильним актором, який дуже пітнів на сцені. От і зараз — грим потік, хлопець схожий чи на прокаженого, чи на свічку в патьоках…

У гримерці Клори Кобець сміялися. Тут було людно — всі четверо господарів кімнатки грали в сьогоднішній виставі, пахло дезодорантом, праскою, нафталіном і пудрою; і в усіх був гарний настрій.

Клора Кобець повернулася від дзеркала. Усміхнулася — на шоках з’явилися чарівні ямочки:

— Ну як, йому подобається?

Раман не зрозумів питання, і тоді Клора, червоніючи, уточнила:

— Другому радникові подобається? Йому «Білки» страх як сподобались, а «Затонулих» він іще не бачив…

— Тепер мені ясно, про що ви думаєте, — крижаним тоном кинув Кович. — Де гуляють ваші думки, поки ви валяєте на сцені цю відверту купу лайна.

Клора затнулась. У кімнаті стало тихо; Раман дивився, як крізь пудру на Клориному лиці проступає рум’янець.

— Я… пане Кович, я все роблю, як ви веліли. Ось, — вона полізла в шухляду по якийсь жований блокнотик. — Ось, ви веліли в сцені першого освідчення підтягти темп — я підтягла… А в масовій сцені гуляння… ви не повинні так говорити, — у її голосі забриніли сльози. — Я намагалась…

— Намагайтеся й далі, — сказав Раман байдуже. — Просто знайте, що схожі при цьому на пластмасове брязкальце. Партнера не бачимо, реплік не чуємо, ритму не відчуваємо. Зате дуже з себе задоволені. Браво, Кобець. Продовжуйте в цьому ж дусі.

Він пройшов повз мовчазних жінок, обернувся з дверей:

— Подивився б я на вас, Кобець, як ви в подібній ситуації поводитесь у Печері… Дуже цікаво. Про що ви думаєте — про Другого радника?!

Він вийшов, лишивши гримерку в шоці.

Друга дія пройшла якщо не блискуче — чудес усе-таки не буває, — то цілком пристойно, чисто і на нерві; Раман дивився, забувши про зошит для зауважень: такі були несподівані деякі Данині вчинки та Клорині реакції. Раман дивився, ніздрі його сіпалися, він прекрасно розумів, які асоціації керують зараз цими жінками; їхній пітливий партнер, що тяг на собі всю першу дію, тепер потьмянів і збляк на їхньому тлі. Раман задоволено мружився: в його роботі всі методи годяться. Когось перед виставою варто похвалити, когось принизити, комусь нагадати про Печеру…

Раман здригнувся. Йому здалося, що на нього дивляться — не зі сцени, із залу; пробіг очима по темних обличчях, але в напівтемряві нікого не впізнав. І партер, і яруси справно дивилися на сцену, а Другий радник, захоплений дійством, так наліг на оксамитний балкон, що трохи не випадав; ніхто не дивився на Рамана Ковича, який зачаївся у своїй бічній ложі. Примарилося?..

Приймали добре. Завісу довелося відкривати двічі; Раман зайшов у ложу до Другого й вислухав пишномовний, довгий і похвальний відгук. Другий радник справді любив театр, щиро, ще з тих часів, коли був просто чиновником; на сьогоднішній вечір він припас, виявляється, дві пляшки коньяку — і смиренно бажав розпити його разом з «нашим найкращим режисером» і «цими прекрасними артистами».

У малій репетиційній миттю накрили імпровізований стіл; Клора Кобець, пахнучи парфумами й вазеліном, червоніла від компліментів Другого й коли-не-коли кидала на Ковича питальний погляд: чує? Дана Берус, бліда, вичавлена, мов лимон, здавалася байдужою до всього; пітливий герой-коханець чемно всміхався й нишком позирав на годинник — удома його чекала дружина з п’ятимісячним сином.

Півгодинні веселощі пройшли організовано і водночас невимушено. Другий радник, задоволений, пішов собі; уже в дверях Раман піймав Клору Кобець за вогку долоню, тихенько стис, і це означало вибачення, визнання заслуг і взагалі милість; Клора спалахнула, часто закліпала віями і ніяково тицьнулася йому носом у шию. І побігла геть — височенна, з дивовижною фігурою блондинка в обтислих джинсах, щаслива по вуха…

Раман зітхнув. Робота вимагає, щоб він іноді дивився на Клору як на жінку. Робота вимагає, щоб і він їй був цікавий…

Театр порожнів: останні глядачі йшли з буфету. Раман, розслаблений чаркою коньяку, бездумно брів через глядацьке фойє — і біля самих сходів відчув раптом погляд.

І озирнувся.

За високим буфетним столиком стояла Паула Німробець. Трохи напружена, трохи винна, з соломиною для коктейлю в нервових тонких пальцях; поруч з нею помішував каву якийсь дивний, на перший погляд байдужий, але з чіпкими очима суб’єкт.

Вони що, разом?..

Ще секунду тому Кович міг удати, що не помітив Паули. Ще секунду тому, але не тепер; Паула блідо всміхнулась, а той, з чіпкими очима, привітно підняв кутики губ.

І все-таки хто він, цей чорнявий?.. Дивно, якщо в Німробець такий залицяльник. Їй більше личив би кругловидий хлопчик в окулярах… Простий і зрозумілий, як сама Паула. Втім, хто сказав, що Паула проста?!

Раман додумував усе це, а на лиці тим часом творилася доброзичлива, ледь зарозуміла усмішка, і ноги неспішно крокували до буфетного столика, і слова виникали наче самі по собі:

— Добрий вечір… Радий вас бачити в нашому театрі. Вам сподобалась вистава?

Паула поспіхом кивнула:

— Особливо друга дія…

Тямить, подумав Раман з тінню прикрості. Мислить. Січе… Другий радник, наприклад, різниці не помітив. Але Другий радник і хвалив щиро, а Паула, кажучи «сподобалося», сором’язливо відводить погляд…

Він повернувся до її супутника. Подивився йому прямо в очі — і зрозумів, що цей чоловік йому не подобається. Але не міг зрозуміти чому.

— Це… — Паула помітно нервувалась. — Пане Кович, це Тритан Тодін, експерт…

Вона затнулась, її супутник усміхнувся:

— Експерт центру психологічної реабілітації, — голос у нього був багатющий, акторський, глибокий і низький, з широчезним діапазоном інтонацій. — Ми разом з Паулою працюємо в одній дуже цікавій програмі… Саме тепер я допомагаю їй подолати певні незначні труднощі. Розумієте, які?..

Раман мовчав.

Імовірно, щось подібне відчули сьогодні його актриси, коли, шукаючи потрібної асоціації, він заговорив про Печеру: розгубленість, ніяковість, сором. Його тицьнули носом у проблему, про яку він старанно не думав. Намагався забути чи, точніше, намагався обійти, обернути на користь мистецтву… зокрема, на користь сьогоднішній другій дії. І йому це вдалося…

— Я просив Паулу не турбуватися, — сказав він, дивлячись убік. — Забути прикрий інцидент. І по змозі не залучати… третіх осіб…

— Не в усіх такі залізні нерви, як у вас, — спокійно заперечив Тритан Тодін. — Ви можете пережити це на самоті, а Паула не може… Випадки, коли люди ВПІЗНАЮТЬ одне одного поза Печерою, — вкрай рідкісні. І часто призводять до психологічних травм… навіть незворотних.

Паула смикнулася, Тритан Тодін заспокійливо накрив її долоню своєю смаглявою рукою.

Які в них стосунки, подумав Раман з якимось відстороненим зацікавленням. Не схожі на коханців, але цей жест… Ця довіра, з якою горнеться до свого супутника дурна дівчинка Паула…

— Ну от ви, — Тритан Тодін глянув Раманові у вічі, пильно й водночас невимушено. — Напевно у вас були проблеми… пов’язані з царнами. Можливо, й досі…

Паула мимоволі озирнулася, наче побоюючись, що їх підслуховують; Раманові теж на мить стало ніяково. Хоч він сам був не святий, та його вразила Тританова професійна безсоромність.

Він посміхнувся у відповідь, сухо й чемно:

— Ні… Поки що я не маю скарг до психоаналітика. Повірте, якщо вони з’являться — звернуся до вас самостійно.

Паула мимохіть втягла голову в плечі: дівчина тонко відчувала інтонації. Драматургія зустрічі вимагала конфлікту, і Раман чекав його, за широкою усмішкою ховаючи напругу; Тритан Тодін на конфлікт не пішов. Навіть на мікроконфлікт.

Він усміхнувся — так ніяково й винувато, що Раман знову був уражений, цього разу швидкістю його перевтілення:

— Я не хотів вас скривдити… Пробачте. Єдина моя мета — щоб моя співробітниця Паула Німробець пережила цей стрес жива й здорова. І скоріше про нього забула… Невже ви не підтримаєте мене в цьому прагненні?

Раман подивився на Паулу. Соломина в її пальцях була зламана, наче колінвал, а очі не відривалися від порожньої склянки з жовтогарячим осадом на дні.

— Що ж я можу зробити? — запитав Раман повільно.

Тритан Тодін прохально притис долоню до грудей:

— Приділіть нам двадцять хвилин часу… Краще зараз. Я розумію, вже пізно, але двадцять хвилин, погодьтеся, це небагато… особливо якщо йдеться про людський спокій і віру в себе. Правда?

Раман аж тепер відчув утому. Всю втому цього дня, важку ранкову репетицію, денний візит в Управління, Другого радника в ложі, тягучу, нерівну виставу…

— Ходімо, — сказав він прохолодно. — Ходімо до мене в кабінет.

Розділ четвертий

Плетиво коридорів — артерії й вени, по яких подихами й відлунням струменіє життя; вона йшла, ледь чутно шелестів вітер, стікаючи з верхнього ярусу, наче холодний струмок. У глибокій щілині дихав струмок, невидимий і легкий, мов вітер; вона йшла, ратички тонули в цупкій губці лишайників, і коли-не-коли її крок здіймав у повітря крихітну, мерехтливу іскорку. Лишайники тьмяно світилися, повітря пахло камінням та вологою, а попереду жила, гойдалася вода, і звук її — найпрекрасніший з усіх чутих нею звуків…

Печера спокійна. Печера часом убиває, але сьогодні звичайна, нічим не видатна ніч, і тому Печера спокійна.

Щоразу, побачивши з високого каменя поверхню озера, царна завмирала, неспроможна стримати тремтіння. Ніс її, чорний і маленький, мов камінчик, зволожувався; з вапняних патьоків стелі зривалися краплі, летіли неймовірно довго, з музикальним дзенькотом торкалися води.

Вона йшла на звук вологи.

Падали краплі.

Вона йшла; вода струменіла, каламутячись на мить, і каламуть відносило течією — і знову тремтливе дзеркало, блискучі торбинки крапель, оліїсті торбинки, що спалахують, мов очі…

Вона опустила повіки.

Її ніс перший торкнувся тремтячого дзеркала. Фігура її подвоїлася — дві царни, що вилизують одна одній замшеві морди, одна — стоїть на камені, друга — тремтить по той бік дзеркальної плівки…

Далеке дно. Спини риб, завмерлих нерухомо, наче в очікуванні.

А більше вона нічого не бачила й не відчувала, проте вуха, круглі, схожі на половинки великої мушлі-перлівниці, ні на мить не переривали напруженого чатування.

Вуха встигнуть її попередити, якщо станеться лихо.

Але зараз небезпеки нема.

Зараз вона п’є воду. І здається, вона щаслива.

* * *

На другий день уранці Митик кинув їй у чай суху акварельну фарбу; думаючи про своє, Паула не помітила підступу і, морщачись від неприємного смаку, все-таки допила чашку до дна. На дні виявилася недорозчинена коричнева грудочка — Паула похлинулася; на щастя (чи на жаль?), Митик на цей час був уже в дитячому садку. Паулі залишалося хіба що лаятися й ретельно чистити зуби.

Спогад про Печеру жив у ній — поколюванням у кінчиках пальців, легким приємним запамороченням, неповторною яскравістю барв; поруч з цим спогадом пліч-о-пліч ішло інше — вчорашній вечір, неквапливі Тританові міркування, мовчазний, незвично безпорадний Кович — і чомусь засохле печиво на полірованій буфетній стойці. Шоколадна цукерка зі слідами зубів на коричневому боці…

Через півгодини, йдучи до автобусної зупинки, вона остаточно пробачила Митикові.

Учора, в кабінеті Ковича, Тритан говорив про світ Печери. Навіть бувалий у бувальцях сааг-режисер слухав, затаївши дух. Світ Печери чесний. Світ Печери не знає почуття провини, а тому справжнє, істинне ВПІЗНАВАННЯ неможливе. Чоловік упізнав у знайомій дівчині нічну царну, проте сааг ніколи не впізнає в царні дівчини. Сааг не більше ніж звір, тому він безневинний і тому непереможний. Людині не варто боротися з саагом — сааг завжди приречений на перемогу.

— От якби, — говорив Тритан, усміхаючись до похмурого Ковича, от якби сааг, побачивши царну, спитав себе, а чи це не Паула Німробець, отоді, шановний пане режисер, треба було б присилати по вас машину… Але такого не буває. Ніколи.

— Ніколи? — перепитав Кович, як здалося Паулі, з недовірою.

— Ніколи, — спокійно підтвердив Тритан.

Кович зненацька всміхнувся:

— А як же, наприклад, Скрой, Вічний Драматург? П’єси якого вивчають, по-моєму, ледь чи не в п’ятому класі середньої школи?

Тритан засміявся, як від гарного дотепу:

— Ні, «Першу ніч» Скроя у школі не вивчають. Занадто делікатна, м-м-м, тема… і трактувати, між іншим, можна дуже по-різному. У чому велич драматурга — в неоднозначності…

— Зате легенда, яка його надихнула, цілком однозначна, — сказав Кович непримиренно.

Паула вперше його таким бачила — на жовтуватих щоках дедалі ясніше проступав рум’янець, очі горіли, вперті очі злого розбещеного хлопчиська:

— У чому велич легенди — у визначеності…

Тритан помовчав.

— Приємно говорити з освіченою людиною, — сказав він нарешті серйозно. — Так, пане Кович, я розумію, про що ви… Легенди… красиві. Жахливі, вражаючі, але насамперед красиві… У легендах лебеді перетворюються на дівчат, а скелі — на слонів… У легендах хлопчик знаходить у калюжі сонячну скалочку… У ТІЙ легенді, якщо пам’ятаєте, трагічна кінцівка. Скрой змінив її, зробив щасливу. Єдиний щасливий фінал у всій спадщині Вічного Драматурга…

Паула слухала й кліпала очима. Вона не читала «Першої ночі» Скроя. Вона знала, що така п’єса є, але розшукувати її серед порохнявих томів Всезагальної бібліотеки їй і на думку не спадало.

Тепер мовчав Кович. Мовчав, розглядаючи макет складної декорації в чорній коробці, і Паулі здавалося, що він напружено додає про себе багатозначні числа.

— Я не думав, — зізнався він повільно, — що фахівці з психологічної реабілітації такі глибокі знавці мистецтва. Я у захваті, пане Тодін…

Тритан усміхнувся:

— Гадаю, ми могли б називати один одного на ім’я…

— Згоден, — відгукнувся Кович після хвилинної паузи.

Тритан простяг йому руку:

— Радий познайомитися, Рамане…

— Радий познайомитися, — ледь помітно затнувшись промовив Кович. — Сподіваюся… ніколи не викликати вашого професійного інтересу, Тритане.

І обидва, на Паулин подив, невимушено розсміялися.

Тритан провів її — була вже північ — до самого дому. Сміявся, казав, що оберігає її від зяючих у землі люків; Паула мовчала, слухала, подумки перебирала його слова, неначе вервечку.

Біля під’їзду Паула завагалася — не знала, як прощатися. Може, треба подякувати? Чи запросити в дім?..

Вона уявила собі, як сонна Стефана білим лебедем випливає зі спальні.

— Ви задоволені? — запитав Тритан неголосно. — Тепер вам легше?

Його приглушений голос зливався з ніччю. Паула ніколи не чула таких глибоких, надзвичайно низьких голосів.

Вона відчула, як її беруть за руку. Як обережно стискають пальці; Паула заплющила очі. Єдине світле вікно, яке оживляло сонний фасад опівнічного будинку, беззвучно згасло. Як свічка.

* * *

Остання Розганяєва передача — про енергійну відставну балерину — мала вкрай низький рейтинг. Розганяй ходив мов хмара; і Паула, і секретарка Лора, та й інші працівники старанно його уникали.

— Гей, Німробець… Зайди до мене.

Паула зайшла, на захаращеному Розганяєвому столі стосиком лежали строкаті касети Рамана Ковича.

— Балакучі голови, — роздратовано сказав Розганяй, киваючи на маленький тьмяний екран, де саме йшла в запису передача каналу-конкурента. — Убогий відеоряд, неповноцінна драматургія… Я дивився, Пауло, ті матеріали, які ти дібрала. Годиться… але наступного разу працюй ретельніше… Ні, ти глянь на цей нерухомий кадр — він стирчить уже сорок секунд… Коротко кажучи, передачу про Ковича я планую на наступний четвер. Завтра запис, післязавтра монтаж… Зараз їдь до нього, віддай касети і домовся про інтерв’ю. Мені він відмовив, але тобі, мабуть, відмовити не зможе?

Якби Розганяй зараз усміхнувся — байдуже як: бридко, з розумінням чи глумливо, — Паулі, можливо, захотілось би дати йому по пиці. Та Розганяй був серйозний, навіть сумний; він не збирався Паулі дошкуляти. Він просто констатував безперечний, на його думку, факт.

— Подивимося, — сказала Паула ухильно.

Надворі до неї підійшов пес. Чорна кошлата велетенська собацюра з флегматичним виразом кошлатої морди.

Паула сповільнила крок, згадуючи, чи не лишилося в дипломаті недогризків від учорашнього бутерброда з ковбасою; вона навіть зупинилася біля якоїсь огорожки, щоб, поклавши на неї портфель, одразу ж перевірити свої припущення.

— Не скажете, котра година?

Паула механічно глянула на годинник:

— Пів на першу…

— Дякую.

Паула сягнула рукою в дипломат, намацала поліетиленову торбинку — і раптом обернулась мов обпечена.

На десятки метрів навколо не було жодного перехожого: пес з гідністю віддалявся. Ішов, знехтувавши бутерброд і Паулину увагу; проста відповідь на питання про час була для пса чомусь важлива, можливо, в нього призначено побачення…

Паула озирнулася знову. Сіла на залізну огорожку, на неї зі співчуттям глянула бабуся, що йшла по протилежному боці вулиці.

Ні. Вона не божеволіє. Ні, ні, авжеж ні.

— …Він на репетиції.

Вахтер покликав якусь кучеряву дамочку, виряджену, як тропічна квітка. Не зуміла стати актрисою, подумала Паула. Дамочка виявилася секретаркою при Ковичі — і тепер дивилася на Паулу підозріло, як на можливу конкурентку. Що це з ними, подумала Паула втомлено. Потрібен мені ваш Кович, як котові малина, подумаєш, великий принц… Він же не балакучий пес. Що за маячня…

— Він на репетиції, — повторила дамочка твердо. — Якщо у вас є час — почекайте…

— Немає в мене часу, — Паула стала в позу одноногої чаплі й поклала дипломат на підтягнуте праве коліно. — Прошу, передайте йому… Від пана Миреля, студія художніх програм, четвертий канал.

Лице в дамочки перемінилося — можливо, вона була шанувальницею саме програм пана Миреля; виклавши касети на стойку вахтера, Паула з чистою совістю подалась до виходу.

— Стривайте!..

Паула, чия рука вже лежала на ручці дверей, невдоволено озирнулася.

— Це ви — Паула Німробець?

Ось він, тягар слави, подумала Паула пригнічено.

— Я. А що таке?

Кучерява дамочка збентежилась:

— Пан Кович просив… якщо ви прийдете, викликати його з репетиції.

Яка честь.

За скляними дверима поспішали у своїх справах пішоходи, колихалася трава на газонах, відцвітали тюльпани; Паула спокійно могла б сказати: ні. Вибачте, спішу; передайте панові Ковичу касети і моє шанування…

Можливо, Кович вирішить, що вона злякалася?..

Кучерява дамочка привітно вказувала шлях за звичайно неприступну, а тепер таку гостинну вертушку; Паула раптом зрозуміла, що страх як хоче побачити справжню репетицію.

Хоч одним оком.

Так звана мала репетиційна була завбільшки як невеликий спортзал; дерев’яні крісла, секціями по чотири, починалися просто від дверей і заважали їм до пуття розкритися. У протилежному від дверей кутку стояла вигородка — три чорні сліпі ширми, складана драбина і велотренажер; Паулин погляд спершу спинився на величезній блондинці в закритому купальнику, яка сиділа на драбині верхи. Потім у поле її зору потрапив немолодий гладкий чоловічок у спортивному костюмі, що стояв навколішки перед розшарпаною сірою книжечкою без палітурки. І вже потім її погляд зупинився на широкій спині чоловіка за маленьким, підсвіченим лампою столиком; чоловік клацав пальцями, відбиваючи ритм. Як смерть з кастаньєтами, мигцем подумала Паула.

— Я не знаю, — з жахом у голосі говорив товстун, позираючи при цьому в книжечку, — я не знаю жодної людини, яка відповідає цьому описові, Каро…

Блондинка всміхнулася:

— Невже? У тебе справді така коротка пам’ять?

Товстун повернувся до неї, щоб поглянути знизу вгору:

— Я гадав, що ти простила мене, Каро…

Паула озирнулася: серед дерев’яних рядів виднівся ще десяток спин і потилиць — люди в спортивних костюмах сиділи нерухомо, так, ніби дію на майданчику бачили вперше і востаннє.

— Мене лякає твоя невблаганність, — промовив товстун, подумав і справді зобразив на обличчі страх. Очевидно, щоб його не зрозуміли хибно.

Блондинка дзвінко розсміялася, легко зіскочила з драбини, граціозно здійняла руки, ніби збираючись танцювати, і раптом завмерла, зневажливо дивлячись на когось у темному кутку зали. Паула повернула голову — в кутку сидів за пультом магнітофона худючий неуважний хлопець. Під поглядом блондинки хлопець смикнувся, поспішаючи ввімкнути музику.

— Лажа, — крізь зуби процідив чоловік за столиком. — Лажа… Клоро, роби своє. Ти повинна чути музику ВСЕРЕДИНІ. Далі, не зупиняйтесь, далі…

Паула з тугою дивилась, як блондинка танцює навколо товстуна; той злякано відсунувся — й одночасно силувався перегорнути сторінку розтерзаної книжечки, звіряючись, мабуть, з текстом ролі. Блондинка легко махала ногами, злітала й падала на шпагат. Паула відчула глуху заздрість. Вона завжди заздрила чужій гнучкості й ритмічності, довгим ногам і тій легкій зіпсутості, яка надає обличчю й рухам свого неповторного, особливого шарму.

Тим часом кучерява панянка, безшумно продершись крізь хащу дерев’яних крісел, досягла нарешті режисерського столика й схилилася над вухом повелителя блондинок. Неголосне бурмотіння-перепросини; Паула дивилась, як Кович обертається. Повільно, наче побоюючись побачити за спиною податкового інспектора.

Вона не бачила його обличчя. У нього за спиною горіла лампочка.

— Здрастуйте, — сказала вона чорному силуетові.

Чоловік за столиком підвівся; блондинка, секунди дві тому закінчивши танець, тепер переводила дух, не відриваючи від Ковича відданого запитального погляду.

— Діне, — зронив Кович собі під ніс.

З-за ширми визирнув якийсь безбарвний рябий хлопчина років, напевне, сорока.

— Пройди з другим складом… Зауваження потім.

Рябий хлопчина кивнув; товстун полегшено звівся з колін, блондинка почала вивчати зачіпку на тілесного кольору лосинах, з-за ширми вислизнуло двоє хлопців і дівчина, а ряди дерев’яних крісел захиталися — з різних місць репетиційної зали вибиралися, очевидно, актори другого складу.

— Привіт, Пауло.

Кович стояв поруч — Паула відчула запах, що від нього линув. Устояний, багаторазовий, багатошаровий запах кави.

Позавчора ввечері — точніше вночі, коли Тритан проводжав Паулу додому після бесіди з Ковичем, вона не втрималась і спитала:

— А що за легенда надихнула Вічного Драматурга на цю, як її… «Останню ніч»?

— «Першу ніч», — поправив Тритан неуважно.

Паула почервоніла — на щастя, було темно.

— Не дивно, що ви не знаєте, — Тритан цілком правильно витлумачив її збентеження. — Це відверто слабка п’єса… рання п’єса великої людини. Непопулярна… на мою думку, заслужено. А легенда… що легенда. Закохана пара одружилася — і в першу ж шлюбну ніч обоє потрапили в Печеру, зустрілись, і дружина-саажиха розтерзала чоловіка-схруля… Щоб прокинутися вранці коло мертвого тіла.

Холодний нічний вітер пірнув Паулі під курточку; вона зіщулилась і міцніше вхопилася за Тританів лікоть.

— А Вічний Драматург, який тоді ще не був Вічним, а був, скоріше за все, просто шмаркатим підмайстром, — він подав усю цю історію як мелодраму. Ніби молоді впізнали одне одного в Печері… І саажиха відмовилася від трапези. Саме це й мав на увазі ваш Кович.

— Він не мій, — сказала Паула майже ображено. — Що мені до нього…

— Але ж ви з ним працюєте? — здивувався Тритан. — Передача ж буде?..

— Передача ж буде, Пауло? — Кович відчинив вікно, впускаючи в кабінет віддалений шум вулиці.

— Буде, — Паула вирішила не сідати, підкреслюючи цим, що вона тут ненадовго. — У четвер. Завтра запис… Мені доручили домовитися про інтерв’ю.

— А ви? — Кович сів за стіл, бездумно провів поглядом по строкатій сітці календаря за Паулиною спиною.

— А що я? — вона починала злитися.

— Ну, домовляйтеся, — Кович утупився їй просто у вічі.

Паула чула, що приблизно так тестують дурних дівчисьок при вступі в театральний: «Уявіть, що я ваш начальник. Умовте мене дати вам відпустку».

— А що тут домовлятися, — Паула відвернулася. — Погодитесь — добре… завтра приїде знімальна група. Не погодитесь — так і буде…

Кович поліз у шухляду. Витяг червоний маркер, коробку з-під синьої туші, складаний ножик; бездумно розклав перед собою, ніби надумав відкрити у своєму кабінеті маленьку торгову точку. Філію канцелярської барахолки.

— Пауло… Вам учорашня вистава… Чорт, це було позавчора… Ви казали, що вам сподобалося, — збрехали?

— Я не театрознавець, — сказала Паула сухо. — Що ви від мене хочете? Інтерв’ю братиме особисто пан Мирель…

— Плював я на пана Миреля, — сказав Кович замислено. — А от ваш пан Тритан Тодін мене турбує. Це дуже складна… гм… людина. Не варто було з ним зв’язуватися.

Ти ба, ну що за нахабство!..

Кілька секунд Паула обмірковувала відповідь. Чудову дошкульну відповідь-відсіч, яка б розставила все по місцях і назавжди відучила б Рамана Ковича пхати свої режисерські руки в драматургію Паулиної долі. Теж мені геній…

— Я так і знав, що ви неправильно зрозумієте, — сказав Кович сумно. — Що ж… Як хочете. Пробачте.

Паула царствено схилила голову:

— То я можу йти?

Кович зняв ковпачок з маркера, обережно поторкав пальцем широкий, як стрічка, стрижень:

— Та я, власне… Якщо вам нічого мені сказати — авжеж, до побачення…

Вона зробила крок до дверей. Завагалася — здається, вона знову забула про щось важливе. А, так…

— То як інтерв’ю?

— Інтерв’ю, — бездумно повторив Кович, звертаючись до маркера. — Як вам, Пауло, така тема для інтерв’ю… Образи Печери, відбиті людською фантазією?.. Ні, не відповідайте. Ваше лице промовистіше за слова…

Паула ковтнула слину. Кович не дивився на неї — устав, підійшов до вікна, сів на низьке підвіконня, Паула злякалася, що він зараз кинеться вниз.

— Скажіть, Пауло… З вами більше не траплялось… Як тоді, з машиною? Ніщо вашому життю не загрожувало?..

Паула мовчала, але Кович, виявляється, міг вести діалог і з німим співрозмовником.

— Бачу… По очах бачу — щось було. Один раз? Скільки? Що, знову випадковість?..

— Випадковість, — сказала вона глухо. — Що вам до того?..

— Нічого… — Кович знизав плечима, дивлячись кудись униз, за вікно. — Ага… Дін відпустив народ з репетиції. Паскудно, мушу сказати, йде п’єска…

— Буває, — сказала Паула, аби щось сказати.

— Пауло, — Кович обернувся од вікна, обличчя його було холодне й тверде. — З тобою бувало, що, дивлячись на людину, ти думала: а хто вона в Печері?..

— Ні, — сказала Паула швидко. Затнулася, подумала, насилу процідила: — Ну… може, й так, але…

— А зі мною постійно так, — Кович роздратовано прибрав з лоба розпатлане вітром волосся. — Тепер постійно. От дивлюсь я на пана Тритана Тодіна… Хто він у Печері, Пауло, як ви думаєте?

Унизу, біля службового входу, вирвавшись з репетиції, голосно говорили, сміялися, дуділи в якусь дудку молоді актори. У двері несміливо постукали.

— Зайнятий! — гаркнув Кович од вікна; по той бік дверей, очевидно, сахнулись, і навіть голоси внизу якось розгублено принишкли.

— А навіщо про це думати? — спитала Паула, дивлячись на синій клаптик весняного неба за вікном.

— Само приходить, — Кович поморщився. — Я б і радий, та… Ти не дивуйся, що я про все це говорю з тобою. Просто ти мене можеш зрозуміти, бо на власній шкурі…

Він осікся.

— Розумію, — відгукнулася Паула тихо. І додала, несподівано для себе: — «Перша ніч» — справді слабка п’єса?

Кович спохмурнів:

— Ну, як сказати… А чого ти вирішила, що вона слабка?

Паула промовчала — та Ковичу відповідь і не була потрібна.

— А, це думка пана Тритана Тодіна… — констатував він байдуже.

Паула розізлилася:

— А своєї в мене немає — я не читала…

— Так? — Кович несподівано наче ожив. — У мене дома… Одно слово, хочеш, дам почитати?..

* * *

Поєднання й перестановки — Паула ледве встигала стежити за мінливим зображенням на екрані.

Вона сиділа, обплутана сенсорами, слухняно ловлячи знайомі асоціації серед мінливих абстрактних картинок на екрані; минала третя година в лабораторії, Тритан не втомлювався, а їй незручно було просити його про перепочинок.

Сьогодні він показав їй її власне генеалогічне дерево, складене до восьмого покоління предків. Паулі важко було уявити, скільки архівної роботи за цим деревом стояло, вона довго й захоплено перечитувала імена предків, які занурювали її в глибину часів; вона була вражена і вдячна, а тому чесно й ретельно, не дратуючись, відповідала на незліченну кількість питань, половина з яких були такі інтимні, що, здавалось, їх нескромно промовляти вголос.

Вона розповідала про дитинство. Через силу розповідала про трагічну загибель батьків, про страхи, про Стефану; вона відповідала на питання про школу, улюблену їжу, випорожнення й сечовипускання, пристрасті, захоплення й першу менструацію. Після напруженого двогодинного допиту голова її стала, як м’яч, і тоді Тритан посадив її перед екраном, і вона дивилася, ледве ворушачи губами:

— Кішка… Гриб… Гроза… Дим над багаттям… Амеба під мікроскопом… Цвях… Ой…

Вона відсахнулась і заплющила очі; її до шалу налякала плямка, яка поволі розпливалася на екрані. Вона навіть спробувала зірватися на ноги, але вчасно схаменулася, краєм ока глянула на Тритана, усвідомила власну дурість, утому, бездарність…

Тритан дивився похмуро й не усміхався — Паула подумала, що її дурна поведінка серйозно поплутала йому карти.

— Що сталося, Пауло?

— Нічого, — вона хотіла всміхнутися, але не змогла.

— Страшно?

— Привиділось.

Тритан зсунув униз якийсь важіль — екран згас; Паула, закусивши губу, встала з крісла — й одразу осіла знову. Запаморочення. І чомусь — тупий зубний біль.

Тритан дивився, і в його погляді не було звичної неуважності.

— Вибачте, — сказала Паула пошепки.

Тритан підвівся, двома кроками подолав відстань, яка їх розділяла, опустився на бильце крісла й узяв Паулу за лице.

Вона було смикнулася, але відразу ж завмерла; тепла долоня лежала навскоси, від підборіддя до скроні, і подушечки пальців точно відшукали під шкірою тремтливу жилку.

— Легше? — запитав Тритан, ледь розтискаючи губи.

Паула ствердно опустила повіки.

— Пауло… Це ви мені, будь ласка, вибачте.

— За що?..

Він обережно провів долонею по її щоці. Затримався, ніби не зважуючись торкнутися знову; навіть на відстані Паула відчувала тепло його долоні. Тепло… і ще щось. Ледь відчутне поколювання.

— За що вибачити, Тритане?..

Він одвів долоню від її обличчя. Підвівся; Паула намагалася піймати його погляд, але Тритан старанно дивився вбік.

— Я… вас замучив. Вам треба відпочити… Я теж, зізнаюся, втомився, — він усміхнувся якоюсь не своєю, дивно вимученою усмішкою. — Я вам… подзвоню.

Паулі здалося, що він вагається. Мигцем, миттєво, ледь-ледь.

Він провів її до виходу — у мовчанні, і аж на самому низу широких, обсаджених фікусами сходів раптом торкнувся її рукава:

— Я вас засмутив, Пауло?

— Ні, — збрехала вона, прикидаючись безтурботною.

Тритан смутно покачав головою:

— Засмутив…

І обережно взяв її за зап’ясток; Паула здивувалася, відчувши дотик металу.

— Давно хотів, та все якось нагоди не було… Можливо…

Паула дивилася на свою руку; на зап’ясті тьмяно поблискував браслет білого металу, з карбованим візерунком, з острівцями темних шліфованих каменів.

— Це мені?.. — вона відразу засоромилася традиційно-кокетливого питання.

Тритан дивився не всміхаючись. Дивно дивився; їй здалося, що він зараз знову попросить пробачення. Незрозуміло за що.

— Мені буде приємно, Пауло… якщо ця річ принесе вам радість.

Вони стояли посеред широкого холу — наодинці, якщо не брати до уваги фікусів; Паула розгублено вирішувала, як їй висловити свою вдячність. Бо вона зараз справді була вдячна — не стільки за браслет, скільки за інтонацію. За дивний вираз зелених очей.

І вона придумала, як віддячити.

У Тритана була тверда гаряча щока. Губам аж жарко стало.

* * *

Інтерв’ю Ковича нагадувало двобій — Розганяй питав про одне, керівник Психологічної драми волів відповідати про щось цілком третє. Періодично Кович вимагав вимкнути камеру, і тоді в тісному кабінеті закипала гаряча, на межі лайки, суперечка — про що завгодно: про театр, про притулки для бездомних собак, про заборону варварських видів спорту, про жінок… Паула без діла чекала в кутку, і від нудьги її рятував тільки браслет, подарований Тританом.

Сьогодні ввечері її разів десять заздрісно спитали: звідки? Паула мовчала й загадково всміхалася; браслет зручно облягав руку, Паулі часом здавалося, що він теплий не від її тіла, а від власного, що він живий, що він гріє…

На годиннику було близько одинадцятої, коли Розганяй, червоний, однак цілком задоволений, подякував «люб’язному панові Ковичу» і відпустив Паулу додому; оператор уже тяг камеру в машину — з таким поважним і водночас злодійкуватим виглядом, наче на плечі в нього була свіжовикрадена наречена.

— Підвезете? — запитала Паула у водія, який увесь цей час сидів над розв’язанням одного-єдиного простенького кросворда.

Водій поморщився, глянувши на годинник:

— До перехрестя…

Паула погодилась.

Громаддя театру спорожніло, світло гасло; Паула стояла на краєчку тротуару, перед розкритими дверцятами машини, і з полегшенням думала, що на цьому її службові справи з паном Ковичем закінчено. Очевидно, назавжди, бо навряд чи лютий сааг коли-небудь відшукає її слід у Печері… Простіше знайти самотню волосинку в купі переплутаних ниток…

Вона подивилася в бік службового входу — і мимоволі, несподівано навіть для себе самої підняла голову.

Авжеж.

Всемогутній тиран знаменитого театру сидів на підвіконні високого третього поверху. За спиною в Ковича горіло тьмяне світло, і тому Паула, хоч як намагалася, не могла розгледіти в темряві його лиця.

«Ти не дивуйся, що я про все це говорю з тобою. Просто ти мене можеш зрозуміти, бо на власній шкурі…»

Паула зітхнула й одвела очі.

Можливо, вона прийде… місяців зо два, на наступну прем’єру. Підніметься на сцену, простягне йому квіти… Можливо, попроситься подивитись репетицію. Це цікаво, це навіть чудово, та тільки нової «Дівчинки й воронів» уже не буде ніколи…

— Гей, Пауло! Ти сідаєш?..

Знімальна група була в повному складі; не піднімаючи очей до вікна на третьому поверсі, Паула прослизнула у відчинені двері машини.

Полегшення. І — можливо — тінь розчарування. Тільки тінь.

Водій висадив її, як і збирався, на перехресті; міг би й до будинку підкинути. Якихось п’ять хвилин, три автобусні зупинки, ба ні, звертати не можна, треба скоріше доставити на студію цінну камеру з цінною касетою і цінного оператора як доважок. Розганяй же поїхав на власній машині; втім, Паула звикла й не ображалася. Тим більше що йти тут п’ятнадцять хвилин, вулиця безлюдна й зелена, ніч місячна, а ліхтарі горять яскраво, яскравіше за місяць…

Ліхтарі її підвели.

Наспівуючи й помахуючи дипломатом, вона бадьоро крокувала по вологому нічному тротуару, коли попереду, за темними лапами дерев, хитнулася тінь; Паула все ще наспівувала.

Тінь повільно проїхалася по краю газону, по тротуару, по клумбі; все ще помахуючи дипломатом, Паула раптом насупилася.

І підняла очі.

Тінь серед електричного світла: тінь падала від людського тіла, підвішеного за шию до ліхтарного стовпа.

Паула все ще стояла: її язик прилип до гортані.

Обличчя повішеного закривало довге темне волосся; повішений був жінкою. У тісних джинсах. Босоніж. І…

Паула спробувала втягти в себе повітря, але не змогла.

На короткому ремінці гойдалася під яскравим ліхтарем дівчина в її, Паулиному, одязі. Вона впізнала своє волосся. Вона впізнала свої власні ступні — здавалося, що неможливо за коротку мить усе роздивитись, але Паула побачила навіть БРАСЛЕТ на тонкому оголеному зап’ясті…

Від її крику загорілися вікна в сусідніх будинках.

Вітер бив у лице, вивалився, розкрившись, дипломат; з вищанням загальмувала випадкова пізня машина. Паула спіткнулася, впала, обдираючи долоні, підхопилася знову; там, на перехресті, заспокійливо світилася жовтим кабінка поста поліції.

— Дівчино?!

— Там…

— Що — там?

— Та-ам…

Її відпоїли якимись краплями. Дебелий переляканий лейтенант гладив її по голові, вмовляючи, як дитину; маленька патрульна машина повторила її шлях за дві хвилини.

— Де? Дівчинко, де?..

На ліхтарному стовпі погойдувалася, корячись примхам вітру, величезна рвана ганчірка.

На другий день вона пересилила себе, напружилась, зібралась докупи — і все-таки пішла на роботу.

Розганяй був задоволений — передача про Ковича мала вийти сильна; секретарка Лора довго розглядала Паулин браслет, а потім здогадалася глянути в лице — й одразу спохмурніла:

— Щось сталося?

Паула заперечливо хитнула головою.

Понад усе на світі їй хотілося подзвонити Тританові. Їй ТРЕБА було подзвонити Тританові — і аж тут з’ясувалося, що свого телефону, ні робочого, ні домашнього, він їй не залишив. Завжди дзвонив їй сам.

Вона бігала, виконуючи якісь доручення, добувала якісь матеріали, годину просиділа в бібліотеці, розшукуючи газетні статті про відому подружню пару дресирувальників тигрів; у неї дедалі дужче боліла голова. І очі пекли, наче засипані піском.

Учора ввечері поліційна машина довезла її до самого будинку; Стефана, перелякана, вискочила з ліжка. Перед цим дебелий лейтенант півгодини хитав головою, ретельно випитуючи Паулу про її ім’я, роботу, здоров’я й адресу; Паула мовчала і тільки зрідка вичавлювала крізь нервові сльози: «Здалося»…

Ганьба була майже так само величезна, як перед цим — страх.

Уранці вона ляснула Митика; і раніше траплялося, що вона лупцювала небожа, тому злякало її не Митикове ображене ревіння, а Стефанина реакція. Замість спалахнути й вибухнути, вона мовчки виставила ридаючого сина за двері й запитала, часто кліпаючи віями:

— Пауло, що з тобою?..

* * *

…Зйомка велася в нічному режимі, й тому світло на моніторі здавалося темно-червоним; по червоній вулиці йшла, наспівуючи, дівчина в джинсах, ішла й розмахувала пласким портфелем. Самописець на маленькому робочому екранчику креслив рівні темно-зелені зигзаги.

Людина в замшевій сорочці клацнула по клавіші, прокручуючи картинку вперед; дівчина закрокувала швидше, кумедно, наче в стародавній кінокомедії. Жвавіше поповз графік — так само умиротворено-одноманітний, схожий на спинний гребінь маленького ящера; людина в замші знов натисла на «Пуск».

Дівчина на екрані пройшла ще кілька кроків, потім стала.

Графік витягся в ниточку. Пряму, немов струна; прямо перед дівчиною звисало з ліхтарного стовпа щось, точніше, хтось; спостерігач бачив тільки босі ноги, які погойдувались у червоному світлі нічної зйомки.

Графік болісно, мов жива істота, смикнувся вгору. Графік метався, ніби самописець прагнув вирватися з рамок екранчика, втекти від цього жаху й почати своє власне життя. Графік із зеленого став червоним, осьова лінія його переповзла на три позначки вгору.

Дівчина на екрані закричала й кинулась тікати. Камера стрибнула, на мить випустивши її з поля зору, потім схопила зі спини — як вона мчить, шпортаючись і падаючи, а графік б’ється безладно, мов навіжений…

— Повторіть цей епізод.

— Вистачить, — людина в замші говорила крізь зуби. — Візьмете копію… показів.

— Чудова якість запису, прямо-таки без завад… У неї що, сенсор на тілі?

— Так.

— А-а-а… — В голосі співрозмовника відчувалася повага. — Який незвичайний пік, ви помітили? Мета-ритм…

— На сьогодні все. Даруйте, але в мене ще повно роботи.

— А-а-а, — знову повторив його співрозмовник. — Ну так, авжеж… Технічну частину показів я зіллю собі в машину, а, так би мовити, художня…

— Я закину вам диск. Контрольку.

— А-а-а, — повторив співрозмовник утретє. — Прощавайте, заздрю високій якості вашої роботи…

Людина в замші ніяк не відреагувала на комплімент; двері кабінету беззвучно зачинилися.

Тоді, сидячи перед темним екраном, він утомлено опустив голову на сплетені пальці.

І просидів так майже годину. І добре, що в цей час ніхто не бачив його обличчя.

(…Їх було четверо.

Власне кажучи, їх могло бути й більше. Ще здалеку, угледівши бетонну руїну й міркуючи, як бути далі, він знав, що ця зустріч відбудеться, однак сподівався, що тут удасться домовитися.

Тепер стало ясно, що ні, не вдасться.

І ця гладка жінка в хустці, що стоїть у дверях зі списом у руці. І цей безбровий, з випаленою сонцем лисиною, і цей молодик з самострілом, певно, син, і ще лобур з чорною пов’язкою на шиї, наче в жалобі по настирливих чужинцях, які в усі часи намагалися перейти тут межу, і по тих, хто ще спробує…

— Нам треба пройти, — сказав мандрівець, звертаючись до лисого.

Слова нічого не вирішували.

Ліворуч була скеля — майже вертикальна стіна з пучками колючої трави в негустих виїмках. Праворуч — узбіччя розбитої дороги, зарості чорних шипатих кущів і напіврозвалений бетонний будинок. Житло й контрольно-пропускний пункт одночасно.

— Нам треба пройти. Ми нікого не займали.

Слова були ширмою, прикриттям, яке дозволяло йому тягти час. Щоб устигнути оцінити відстань до молодика, і до лобуря з чорною ганчіркою, і зазирнути в дуло самостріла, і зрозуміти майже з розпачем, що ні, один стрибок тут нічого не вирішить, він занадто зручна мішень, і Махі теж…

— Іди геть, — красивим співучим голоском сказала товстуха зі списом.

Самостріл у молодикових руках перевів погляд з мандрівця на його супутницю й назад; маленька долоня, яку мандрівець стис надто сильно, стала вся мокра.

— Ні фіга, — задумливо повідомив хазяїн самостріла. — Прийшов — значить прийшов. І дівка теж. Дівка нам потрібна.

Лисий поморщився. Лобур вишкірився. Товстуха гмикнула, і мандрівець раптом зрозумів, для кого призначений дротик у її руці.

Щойно ці троє вирішать, що розмову закінчено…

Махі. Мокра долоня в його руці. Власне, для неї спис товстухи краще, ніж…

Він перевів дух.

Дивлячись здалеку на бетонну руїну, він припускав, що так може статися. Просто в нього не було вибору, бо повертатися…

Повертатися.

У принципі, якщо він повернеться й піде геть — йому можуть вистрілити в спину, а можуть і не вистрілити. Їх занадто цікавить Махі…

А їй повертатися аж ніяк не можна. Нема куди.

Наче прочитавши його думки, дівчинка міцніше стисла йому долоню; як би їй пояснити, що вона повинна кинутись на узбіччя? Раптово? Щоб очистити йому простір?..

Тепер він дивився на молодика.

На його палець, що лежить на спусковому гачку.

— Чи живцем?.. — міркував лобур.

Лисий знову поморщився:

— Не треба смороду…

Палець, що лежав на спусковому гачку, смикнувся. М’яз одержав наказ скорочуватися; очевидно, для молодика це був звичний рух, він натискав на гачок так само часто, як підносив ложку до рота…

Махі впала на узбіччя. Точніше, вона ще падала, відкинута грубо й різко, а мандрівець уже встиг кинутись на дорогу й відкотитися вбік, і там, де щойно відбилося на пилюці його тіло, цвіркнув здійнятий кулею фонтанчик.

Перший кидок.

Товстуха все-таки кидає свій спис — у нього, точніше, в те місце, де він щойно був. Молодик пересмикує затвор, лице перекошене; лисий і лобур кидаються одночасно — й заважають один одному.

Другий кидок.

На випаленому обличчі лисого — азарт мисливця. У лівій руці гак-кинджал, мандрівцеві відомий цей випад, якщо пощастить, нападник не просто розпорює супротивникові черево, але й витягує одразу гаком нутрощі…

Мандрівцеві здавалося, що він бачить, як тіло людини з гаком-кинджалом розмазується в повітрі. Сповільнена зйомка навпаки — мандрівець бачить його обриси не в тому місці, де воно щойно було, а там, де воно через частку миті буде… Ніби лисий пливе в киселі, вписує себе в заздалегідь підготовлений контур, бо ж якщо стрілу випущено з арбалета — неважко вгадати її ціль, якщо камінь падає вниз — легко побачити, де він торкнеться трави…

Лисий не встиг зрозуміти, чому на місці незахищеного мандрівцевого живота виявилася раптом порожнеча. І гак-кинджал занурився в цю порожнечу, мов у вату, великий закон інерції занурював його дедалі глибше, тоді як мандрівець захопив нападникову руку, підсів під нього, повалився на спину й жбурнув його через себе, важким тілом збивши лобуря, що підступав з-за спини.

Ні, не збивши. В останню мить лобур ухилився, величезний ціп у його руці ні на мить не спинив обертання, гаряче повітря шугало з-під шипуватої сталі, мандрівець ледве встиг одсмикнути голову, ціп утворював собою важку, мов мідна тарілка, площину, неначе оберталася фреза, циркулярна пилка…

— Віді-йди-и!

Молодик нарешті прицілився. З дула самостріла — мандрівець бачив бічним зором — тяглася тепер смертоносна пряма, і лобур то зачіпав її, то виходив з-під неї, а тому молодик нервувався й репетував, проте лобур не любив гратися в командні ігри — йому хотілося власноручно занурити свого ціпа в голову цього впертого чужинця, щоб підтвердити своє право першим навалитися на дванадцятирічне дівча, його супутницю…

Півкрок уліво. Обманний рух.

І лобур, купившись, теж робить цей півкрок, і всім тілом вмазується в лінію, по якій зараз пролетить маленька зла смерть.

Третій кидок — на землю. Під площину, на якій реве, крутячись і розсікаючи повітря, ціп; з лінії, на якій не можна перебувати.

Постріл. Утворена ціпом площина розпалася; громило здивовано відкривав і закривав рота. З простреленого навиліт плеча фонтанчиком била кров.

Четвертий кидок.

Мандрівець ударив лисого, що спробував підвестися, п’ятою в підборіддя. Упав і перекотився, пропускаючи новий товстушин спис, підхопився, майже впираючись грудьми у ствол розрядженого самостріла:

— Ну?!

Молодик спробував тицьнути його стволом у живіт, але замість цього одержав власним прикладом у щелепу.

Товстуха мовчала. У неї більше не було списів.

Махі схлипувала на узбіччі. Вона ще не встигла пережити біль од падіння — кілька секунд…

Він підібрав самостріл і запхнув за пояс гак-кинджал. Простяг Махі руку:

— Ходімо.

Вона пригорнулася до нього всім тілом. Повисла на руках, беззвучно заплакала.

Їй було дуже страшно. Він її розумів.)

* * *

Монтаж пройшов спокійно і закінчився годині о дев’ятій вечора; сьогодні в Психологічній драмі йшла комедія «Хаші». Ще вдень Паула зазирнула в найновіший театральний довідник: «Закінчення вистави — двадцять перша нуль п’ять». Вона гадки не мала, що дасть їй це знання, — та коли нарешті закінчився монтаж і вона виявила, що стоїть біля виходу з телецентру, й подумала, що зараз доведеться йти додому, а за кожним деревом, за кожним стовпом їй ввижатимуться тіні, і нікому про це не розповіси, особливо Стефані, а порадитися можна тільки з телефоном довіри, який спершу говорить солоденько-м’яким голосом, а потім відстежує дзвінки…

А Тритана нема. Саме сьогодні вона, Паула, не була йому потрібна…

Вона постояла ще. А потім зайшла в телефонну будку й набрала робочий телефон Рамана Ковича.

— …Я б не хотіла вмирати.

Тоненька жіноча фігурка стояла на краю сцени, в білому колі прожектора; обличчя здавалося байдужим, проте очі горіли яскраво й сильно, і голос, ледь чутний, шурхітливий, проймав до морозу по спині.

— Я б не хотіла вмирати, та, врешті-решт, останнє слово — за вами… Я стану перед Троном і розповім… усе, що знаю. Клянуся вам, мій лорде, я не приховаю ані соломинки у вашому волоссі, ані краплинки крові, що скотилася по вашій шиї…

Ішла вистава «Дівчинка й ворони». Паула мовчала, потонувши в кріслі, підтягши коліна до підборіддя; дещо вона тільки тепер змогла зрозуміти. Дещо, виявляється, вона запам’ятала хибно — приписала виставі якийсь свій підлітковий сенс…

Усе-таки на сцені це було… значно сильніше. Хоч і тепер, у телеверсії…

— Ні, мій лорде, я б не хотіла йому казати, що сама позбавила себе життя… Це… непристойно, я б вас просила позбавити мене неприємного, ганебного вчинку…

Білий промінь прожектора згас. Заворушився в темряві зал — кінець першої дії. Хто там, у залі? Можливо, захоплена школярка Німробець?..

— Перервемось? — хрипко запитав Кович. Паула кивнула зі свого крісла, мигцем глянула на годинник — майже одинадцята…

— Непогана була вистава, — сказав Кович, дивлячись у згасаючий екран. — Шкода, що її… не збережеш. Те, що на плівці, — тінь…

— Просто знімали погано, з однієї точки, — відгукнулася Паула меланхолійно. — Оператор дурень… А телебачення взагалі ж може зберегти, якщо тільки…

— Ні чорта воно не може зберегти. Є незбережуване…

Паула образилась:

— Тоді все незбережуване, людина теж… зістариться, не допоможуть ні фільми, ні фотографії…

— Веселий у тебе настрій, — Кович підвівся, ніби для того щоб ширше розчинити вікно, а насправді, щоб краще бачити Паулине лице. — Розумієш… Не знаю, як твої психіатри, а я, як володар душ, скажу тобі цілком відповідально: ти не божевільна. І не надійся. З нервовою системою у тебе все гаразд…

— Ну якщо такі галюцинації — це тільки різновид норми… — Паула здавлено хихикнула.

— А хто тобі сказав, що це галюцинація?..

Паула мовчки вибралася з крісла. Підвелася, на щоках у неї горіли червоні плями:

— Я БАЧИЛА. До дрібниць. Форма нігтів… на ногах!.. Браслет, оцей! — Вона підняла руку, підсмикуючи рукав. — А потім… Там, виявляється, теліпається ганчірка. І як вони… поліціянти… на мене дивились… Мені примарилося, примарилося, прима…

Вона сама себе урвала. Підійшла до стіни, тицьнулась лобом у шпалеру.

— У мене теж було, — сказав Кович пошепки. — Коли я… коли ми робили «Дівчинку…». Так страшно… Звуки, шурхіт, страх перед землетрусом, чи от прокинуся завтра, а син у ліжку мертвий…

Згорблені Паулині плечі здригнулися.

— Але те, що ти, Пауло, розповідаєш, — це інше, — швидко сказав Кович. — Звичайно людям таке не ввижається.

Паула обернулася — червоні сухі очі вп’ялись у співрозмовника вимогливо й зло:

— Я ненормальна! З глузду з’їхала… через… — вона осіклася.

Кович промовчав, Паулі стало соромно. Такі докори кидають або в істериці, або через недоумкуватість.

— Пробачте. Я не те хотіла сказати.

Кович гмикнув. Підійшов до книжкової шафи, провів рукою по краю полиці, з огидою подивився, скільки пилу прилипло до пальців:

— Я, знаєш, наче відчув, що ти сьогодні з’явишся… І навіть приготував тобі «Першу ніч» Вічного Драматурга… Почитай, цікаво… Тільки фінал, м’яко кажучи, дурний.

Книжка лежала поверх інших — маленького формату, в темній палітурці з золотим тисненням. «В. Скрой. П’єси».

— Дякую, — сказала Паула механічно.

Кович сів на підвіконня. Як він любить цю хлоп’ячу позу — літній, некрасивий, жорсткий чоловік…

— У нас уже немає часу… подивитися другий акт? — запитала Паула втомлено. Точніше, навіть не запитала. Констатувала.

— Ти любиш «Дівчинку й воронів», — пробурмотів Кович, дивлячись у ніч. — Як думаєш, я більше нічого путнього не поставив?

— Ну чому ж…

— Тільки не бреши, — Кович озирнувся, й Паула подумала, що отак він дивиться на своїх акторів, пильно, як змій на жабеня.

— Я не брешу, — сказала вона безнадійно. — Ви професійний, сильний…

— Ти розумієш, про що я запитав. Я більше нічого путнього… так ти вважаєш?!

По вулиці Кленів проїхала машина. Спалахнули й згасли білі фари.

— Так, — сказала Паула, сама дивуючись своїй сміливості. — Я думаю, нічого.

Кович мовчав; зараз він запропонує мені вимітатися, подумала Паула з жахом. А я тепер боюся темряви… Мені доведеться чіплятись до випадкових перехожих, знову вдиратися на поліційний пост…

— Зате «Дівчинка…», — сказала вона пошепки, — «Дівчинка й ворони»… ВЕЛИКА вистава. Ви могли б умерти на другий день після прем’єри… І все одно вас би пам’ятали… Довго. Дуже довго.

— Шкода, що я не вмер, — сказав Кович зі смішком. — Ти не думай, Пауло, що дуже мене вразила. Я й сам усе знаю.

Паула здивувалася:

— Так?!

— Так, — Кович знову дивився в темряву. — І в мене дещо є… Одна задумка. Щоб виправдати своє життя… після прем’єри «Дівчинки…». Бо що ж мені своїм розірваним шлюбом хизуватися?!

Знову зависла мовчанка; Паула дивилась, як поблискує в неї на зап’ясті білий з візерунком, тьмяний, стародавній на вигляд браслет.

* * *

…Вони довго каталися по кільцевій лінії; сиділи, забившись у далекий кут дерматинового дивана, ніби нема на світі ні ресторану «Ніч», ні кабінетів із затишними кріслами, ніби вони — двоє підлітків, яким ніде й цілуватись, крім як у безлюдному під’їзді. Паула говорила й говорила, а оскільки у вагоні стояв гуркіт тунелю, то їй доводилось нахилятися до самого вуха співрозмовника, притискатися до його плеча, ловити запах тонкого одеколону і тонкої замші…

— Пауло…

Її обіймали за плечі. Міцно, якось конвульсивно. Ніби крадькома. Ніби вони й справді діти, що зробили якусь капость, і горе, якщо у вагон випадково загляне директор школи…

— Пауло, не треба про це думати. Було, не було… привиділося… Просто не треба зараз думати. На наступній станції вийдемо й підемо куди-небудь, я що-небудь вигадаю…

— Ні, ще зупинку… Одну…

Миготіли станція за станцією: час згорнувся в кільце. Світ стисся, цілком умістившись у стіни вагона; нічого не було, крім круглих, мов очі, білих плафонів та блискучих білих поручнів, за які вчепилися десятки рук… Паулу загойдало, але результатом була не звичайна в таких випадках нудотна слабкість — ні, Паулу огорнув спокій, приємне запаморочення, наче від маленької дози хорошого спиртного…

— Ще зупинку… Одну…

А колись же вона була така сором’язлива. Сидячи у вагоні метро на дерматиновому диванчику поруч з однокласником — хіба б дозволила хоч за руку себе взяти?! Люди ж дивляться!..

Люди дивилися. Більше з цікавістю, ніж з осудом; Паула не розуміла, що з нею коїться.

— Ця депресія… Ці дикі дні… Мене відпускає, Тритане. Мене тільки зараз відпускає…

— Пауло, не треба про це думати. Я винен перед тобою — як же мені загладити провину?!

Його слова ковзали повз її свідомість. Вона чула тільки інтонації. Його губи рухалися, говорили… Губи…

Легковажність, лоскотно сказав у її голові шорсткий голос розуму. Легковажність, подумала вона погоджуючись. А що робити? Це просто життя… Не кидати ж його… бігти… мимо…

Вона втомлено заплющила очі. Якщо люди хочуть дивитися… нехай дивляться…

Ну чому їй ніколи раніше не спадала на думку ця щаслива ідея — цілуватися в метро?!

— Тритане…

Ім’я загинуло, придавлене гарячими губами; Паулу винесли з вагона… на руках. Аж коло виходу вона вивільнилася, злякано підвела погляд:

— Тритане, а це… добре?..

— Не знаю, — сказав він, не випускаючи її рук. — Не знаю, чи добре… Але інакше не можу. А ти?

У її вухах і досі співали тунелі; вона через силу всміхнулася:

— А в мене й так… усе життя… перевернулося догори дригом…

На поверхні світило сонце, неяскраве, прикрите серпанком, ніби абажуром; Тритан упіймав першу-ліпшу машину.

— Тритане, а чому ви… чому ти вчора не дзвонив?! Мені було…

— Пробач. Я більше не покину тебе з твоїми страхами… наодинці.

— А я не впевнена… може, я більше нічого й не злякаюся…

Вони висадилися на маленькій, неміській, цілком садовій вулиці; Паула погано пам’ятала, скільки разів повертала викладена з цегли стежка. Будинок стояв у глибині, віддалеки від дороги.

— Тритане, може…

Він обійняв її знову. І просто з’їв слова, вже готові зірватися з її вуст.

…У таку мить не можна бути при тверезому розумі.

Паула бачила світ клаптиками, уривками; була маленька кімната з плямами сонця на підлозі, потім сонце зникло, поглинуте темними запнутими шторами. Була жовта квітка, що, засихаючи у вазоні, тяглася пелюстками за вікно…

Були руки. Голос, що блукав десь на найнижчих сходинках регістру; слухаючи його, хотілося заплющити очі й попливти за течією. І Паула пливла.

Поряд з ліжком горіла висока кручена свічка. Ні страху, ні напруги; усе, що відбувається з волі Тритана, відбувається легко й природно. Нема про що турбуватися. Цілком віддати себе спокійним ніжним, усерозуміючим, неквапливим рукам. Розчинитися в голосі, все, що мучило, — забути… Добре це чи погано — вона подумає потім…

— Пауло… Таких, як ти, більше немає. Немає ніде, ти єдина, ти…

З усього одягу на ній лишився тільки білий браслет. На мить вона відчула наче збентеження: Тритан уловив її зніяковіння. Звідкись з’явилася велика легка ковдра й поглинула голу Паулу, вкрила, як сніг укриває поля. Паула витяглася; ліжко ледь відчутно пахло одеколоном.

Ні про що не думати. Цілком розчинитися…

— Пауло…

…Нескінченний зелений простір. Сині квіти зливаються з синім небом… Мчать назустріч, назустріч, назу… Ніби падає літак… Зараз завалиться, впаде у волошки, зараз…

— Пауло, нікого, крім тебе… не треба!!

Його низький голос раптом стрибнув на дві октави вгору, став напруженим і дзвінким, майже хлоп’ячим:

— Пауло!!

Її це так вразило, що вона не відчула болю.

* * *

…Десь на середині його розповіді вона захотіла відсунутись, однак він не дозволив. Притяг до себе міцніше, поклав долоню на лоба; його дотик, уже вкотре, погасив гарячкове тремтіння. Чи майже погасив.

— Мені якось важко, — вона придушено всміхнулася, — важко повірити… В одному клянусь — я не небезпечна для суспільства.

Остання фраза пролунала ненатурально. З усяким жартом так — обірви з нього іронію, і вийде або дурість, або — ще гірше — образа…

Штори, щільно запнуті, занурювали кімнату в морок; товста кручена свічка догоріла майже до пня. Тритан скоса глянув на язичок полум’я — відбившись у його очах, вогник набув смарагдового відтінку.

— Ми маємо негативний досвід, Пауло… На жаль. Не виривайся, послухай…

Вона б не вирвалась, навіть якби й хотіла; їй було дедалі кривдніше. Години блаженної дрімоти було недостатньо, щоб зібрати докупи збентежені почуття. У її житті відбулася нечувана подія, то чи варто тепер говорити… Нехай навіть про важливе… Нехай навіть про життєво необхідне, бо ж хочеться просто мовчати…

— Пауло, ну що ти… Йди до мене. Я розповім тобі… вважай, що казку. Давним-давно…

Вона скорилася. Поклала голову на його плече й заплющила очі.

— Давним-давно… в одній провінції жив і працював хороший лікар. Працював з випадками так званої антивіктимної поведінки — коли хтось, кому природа відвела роль жертви, з роллю цією не мириться… Не на рівні свідомості — на рівні рефлексів. Добрий Лікар — а йому дали потім таке прізвисько, — зумів виокремити… Одно слово, він розмножував «везіння», зістригаючи його зі щасливців, як волосся…

Паула машинально торкнулася долонею власного волосся, недбало розкиданого по подушці.

— …і став роздавати направо й наліво, з найкращих, імовірно, міркувань… Через якийсь час у провінції почалося… розумієш. Хижаки, вже було наздогнавши ослаблу жертву, раптом одержували від долі по носі: потенційним небіжчикам фантастично щастило. Хижаки скаженіли… для них це, розумієш, болісно. Ніби якась нерозділена пристрасть; напруга в Печері наростала до певної межі, а потім вихлюпнулася… ні, Пауло, не дивись так. Вихлюпнулася в денний світ… Стався сплеск кривавого насильства. Все, що поволі наростало… Глухе роздратування, невдоволення, напруга, страх, а потім і кров…

Паула здригнулася; Тритан поправив ковдру, що зісковзнула з її плеча. Прикрив до самої шиї, знов обережно обійняв, провів долонею по голій спині:

— Не здригайся, Пауло. Не говорімо про… ну та нехай. Адміністративна рада, і це робить їй честь, вирішила не чекати прямого бунту; служба Психічного здоров’я частково пішла у відставку, частково під суд. Добрий Лікар… гм. Усвідомивши значення й долю свого винаходу, Добрий Лікар наклав на себе руки. Усіх, хто в той чи той спосіб відчув на собі вплив його препарату, було якнайсуворіше ізольовано, у провінції ухвалили спеціальний закон про міграцію… Це я тепер так просто все розповідаю, а насправді до вибуху минуло десять неспокійних років і після вибуху ще двадцять нервових. Час працював на нас…

Тритан замовк. Прибрав пасмо волосся з її вологого лоба, без труднощів знайшов на скроні пульсуючу жилку; Паула завмерла.

— Як ти почуваєшся?.. Ти спала… Я дивився, як ти спала. І все життя дивився б…

— При чому тут я? — тихо запитала Паула. — До того всього, що ти…

— При тому, — Тритан одвів руку від її скроні. Злегка відсторонився; у тьмяному світлі його смагляве обличчя здавалося темним, наче стара маска з червоного дерева. — Відколи Добрий Лікар довів принципову МОЖЛИВІСТЬ існування набутого патологічного везіння… Зброя проти смерті. Перепустка в безсмертя, — Тритан усміхнувся, сяйнувши зубами. — Відтоді ця ідея не давала спокою дуже багатьом. Наче цвях… в одному місці…

— Люди чудовенько вмирають і вдень, — механічно сказала Паула.

Тритан кивнув:

— Так… Але людська природа така… Старий, засинаючи, боїться не прокинутись. Хворий, слабкий боїться того самого… Печера їх не щадить. Та й молоді, через якісь свої властивості, приречені загинути рано… А пам’ятаєш, як ти сама лягала спати на третю ніч після вашої з Ковичем гонитви?..

Паула здригнулася.

— Так-так, — якось знехотя продовжував Тритан. — Порятунок від смерті — ілюзія… Але порятунок від даної конкретної смерті в Печері — це, Пауло, реальність. От що подарував світові Добрий Лікар… і, ймовірно, зрештою все-таки схаменувся, бо вмираючи — а деталі його смерті… втім, зараз це ні до чого… Коротше кажучи, деякі ключові моменти його відкриття пішли в небуття разом з ним.

Здалеку пробив годинник — десь там, у надрах порожнього напівтемного будинку.

— При чому тут я? — повторила Паула своє.

Тритан знизав плечима:

— При тому… У світі одразу з’явилося повно людей, чиїм сенсом життя стало відновити ланцюжок. Знайти ланки, що випали зі смертю Доброго Лікаря… Усі знали — ПРИНЦИПОВО це можливо…

На якийсь час Паула втратила нитку його міркувань. Прислухалася до свого оновленого тіла; хочеться гарячої води. І хочеться опинитись у своєму ліжку, заснути, днів на десять…

— …нині існує мінімум три методи, що реально дозволяють «роздягати» щасливців, зістригати з них удачливість… лишилися дрібниці. Такі щасливці з’являються на світ украй рідко. Хлопець, що став моделлю для Доброго Лікаря, мав індекс антивіктимної поведінки — двісті відсотків… Точніше, сто дев’яносто три.

Тритан замовк, дивлячись убік, стежачи за крапелькою воску, що прокладає дорогу по жовтому боці свічки.

— Ну? — похмуро спитала Паула.

Тритан обернувся:

— Що — ну? У тебе, Пауло, цей чудовий індекс наближається до трьохсот… відсотків.

— Ну? — повторила Паула дурнувато, як нетямуща школярка.

Тритан мовчав.

Свічка засичала. Ґнотик ліг на бік, у калюжку розплавленого воску, пломінець піднявся високо вгору — і згас, перетворився на сизий стрижень диму.

Тритан раптом притяг її до себе; Паула не пручалась, хоч на мить їй стало страшно, що він захоче повторити ВСЕ СПОЧАТКУ…

— Пауло… — прошепотів він їй у саме вухо. — Для нової реалізації… проекту Доброго Лікаря… досі не вистачало тільки моделі. Тебе не вистачало, Пауло… Повір, якби виявилося, що ти з якоїсь причини не підходиш… для своєї гіпотетичної ролі, я перший зрадів би… Та, на жаль… навіть Доброму Лікареві не траплялася така вдала модель. Вивчаючи тебе, можна відкрити маленьку фабрику везіння. З цілком передбачуваними…

— То це тому я тут?! — пошепки скрикнула Паула. — Я не збираюся… — вона затнулась, на мить утративши дар мови. — Ти що… Послухай, я тобі ДЛЯ ЦЬОГО потрібна?!

Зелені Тританові очі виявилися зовсім близько від її лиця. Хворі. Напружені.

— Тільки… Пауло. Я розумію, я… Але ВІД ТАКИХ підозр… ну не треба, будь ласка!!

Він відвернувся. І його руки, раптом холодні й мертві, зісковзнули з її голих плечей.

— Пробач, — сказала вона пошепки.

— Я часто брехав тобі, Пауло. Ці тести… іноді просто вимагають брехні. Та навіть найбільший брехун, найцинічніший експериментатор… має межу, поріг, за який… не переступити ні брехні, ні цинізму. Це про мене.

Тепер він сидів на ліжку; сонце, сідаючи, відшукало щілинку в запнутих шторах і білою смужкою лежало на його голій шиї. Наче краватка. Чи мов лезо.

— Розумієш, Пауло… Я не дуже… щира людина. Така в мене… робота. Але я хочу, щоб ти знала… цю правду. Про мене. Віриш?

Паула зітхнула. Натягла ковдру аж по очі.

— Віриш, Пауло?

— Вірю…

Тритан завагався:

— Скажи ще.

— Вірю…

Він заспокоєно всміхнувся. Світлою усмішкою, як прошений, непокараний хлопчак.

* * *

Він знав, що сьогодні знов не доведеться вбивати. На багато переходів навколо Печера була порожня — тільки запах моху та вологи, тільки гнізда комах, тільки мерехтливі плями лишайників та колони сталагмітів; він ішов. Він тік, переливався з коридору в коридор, і, здавалося, світлий візерунок лишайників згасав, виявившись у межах його досяжності, і, здавалося, жуки, що кружляли під стелею, ховалися при його наближенні, і завмирала вода, що струменіла в щілинах…

Навіть у цілковитій темряві він був іще темніший. Чорна діра, невловима безформна тінь з вуглинками примружених очей. Навіть його ікла, вічно оголені, не відсвічували в темряві — чорні… Він, жах Печери, насолоджувався самою своєю неквапливою ходою.

Вітер, приповзаючи з далеких переходів, доносив до нього уривки запахів. Пахло теплим, кров’ю і вовною — але так слабко й так далеко, що він і не подумав звертати зі шляху. Він просто ніс себе крізь напівтемряву; ритмічний рух, чергування коридорів, чорні паші залів, дотик вітру до твердих боків… Дотик каміння до подушечок могутніх лап, що ступають розслаблено, майже елегантно…

А потім з глибин Печери з’явилося… ні, це був не запах. Це було розлите в повітрі, відчутне, огидне передчуття; і він, не маючи рівних за силою ворогів, не знаючи слабкості й страху — він обірвав урочисту ходу.

Печера мовчала. На багато переходів навколо не водилося іншого життя, крім жуків та хробаків; і чорний звір, що досі ніколи не вагався, раптом розгублено спинився.

Те, що перебувало поруч, попереду, в темряві величезного залу, ЦЕ не належало Печері. І тому не могло вважатися живим.

Ще ніколи саагове серце не дозволяло собі такого нервового, плутаного ритму; ритм цей не був скаженим ритмом переслідування, коли, заганяючи якусь прудку тварину, мисливець захлинається жадібною слиною азарту.

Це була лихоманка страху.

Уперше в житті саагів пульс бився в ритмі кволого серденька жертви.

Він знав, що не пересидить себе. Не заверне за ріг, не стане на порозі величезного темного залу, не подивиться в очі ТОМУ, що виникло нізвідки і зникне в нікуди; він розумів, що ніколи більше не знатиме спокою. Печера перестала бути його мисливським угіддям; один раз відчувши себе жертвою, він утратив свій колишній, непорушний світ.

Ще мить — і чорний звір позадкував, корячись новому для себе інстинктові — інстинктові самозбереження, причому самозбереження негайного, гарячкового, поки не пізно; ще мить — і ТОЙ, хто ховався за поворотом, за нагромадженням каміння, зробив крок уперед.

Сааг присів. Розпластався по землі, по камінню, по килиму сухого моху, пригорнувся до тверді черевом, готовий заскиглити, готовий закричати, благаючи пощади…

Тому що ТОЙ був неможливий і неймовірний, але ТОЙ — був.

Він був удвоє менший за саага, він не мав пазурів та іклів. Він не здавався могутнім, але він стояв на двох ногах; він був усевладний, про це говорили холодні незвірячі очі, він міг убивати одним поглядом, і сааг конвульсивно притискався до каміння, прагнучи згорнутися в піщинку й потонути в щілині долівки.

Чудовисько, яких не буває в Печері. Які приходять рідко й страшно — вбивати…

Сааг лежав, утиснувшись у розшарпаний мох. Очі чудовиська дивилися прямо в його очі; тортури тривали стільки, скільки часу треба немічній краплині, щоб налитися й зірватися з вістря сталактита.

А потім усе скінчилося.

Чудовисько відступило. Пішло, сховалося в розвалах, лишаючи по собі липкий жах, а потім і жах пропав, і знову віяв чистий вітер, вітер пахнув вогкістю і віддаленою бродячою кров’ю.

Розділ п’ятий

Недільний ранок вона провела, не встаючи з дивана; на неї напала дивна недуга, і, переборюючи нервову лихоманку та слабкість, вона куталася в ковдру й бездумно гортала перші-ліпші книжки.

За «Першу ніч» Скроя довелося братися тричі. Паула ніяк не могла себе змусити, п’єса здавалася затягнутою й нудною; утретє, зібравшись на силі, Паула заприсяглася собі, що хоч формально, хоч для годиться, але до фіналу все-таки треба дочитати.

Лихоманка посилилася. Добравшись до другої дії, вона вже не могла відірватися; Вічний Драматург, точніше, той підмайстер, юний Скрой, який потім стане Вічним, — упіймав її, затяг усередину; Паулі здавалося, що вона чує скрип грубих дерев’яних дверей, брязкіт металу і запах диму від багать.

Вона аж занадто добре розуміла почуття юної героїні. Почуття і, так би мовити, відчуття; першій ночі передували довгі страждання, потім смертельна сутичка батька нареченого з братом нареченої, потім жалоба, потім королівський указ, потім весілля, довге й пишне, на цілу дію, з палаючими смолоскипами та головоломними інтригами…

І потім, нарешті, настала Перша ніч; як на Паулин погляд, тепер уже досвідчений — закохані забагато базікали в ліжку. Щоправда, на сцені все не так, як у житті, на сцені, як повторював Кович у якомусь давньому газетному інтерв’ю, все виразніше…

Вона відклала книжку. Перевела дух, дивлячись у сіру похмуру стелю. Як повернеться тепер її життя?! Вона тремтить під ковдрою, у вухах звучать древні весільні пісні — звідтіля, з пошарпаного, недбало кинутого томика… Вона чує відлуння хору, чує, як дзенькають, цокаючись, залізні чаші — їй здається, що це вона бере шлюб з дивною людиною на ім’я Тритан…

Усе надто заплуталося. Не варто аналізувати своє життя зараз; п’єси лишилося сторінок десять, треба дочитати, дійти до кінця — і аж тоді влаштувати перепочинок…

Дійство, що відбувається в Печері, Вічний Драматург описав однією великою ремаркою; Паула, заплющивши очі, бачить, як із-за кам’яного завалу вибирається люта саажиха. Хто б міг подумати, що тендітна наречена, ніжна стеблинка… Втім, характер у неї завжди був залізний. Тінь саажихи… Здається, в давньому театрі такі «умовні» сцени показували за допомогою тіней на білому полотні…

Молода самиця саага полює. Її здобиччю стане дрібний схруль, юнак-схруль, схруль-одинак; він так само беззахисний перед саагом, як, скажімо, тхоль чи царна…

Паулу пересмикнуло. Якщо цю п’єсу колись і ставили… Тут доречний тільки театр тіней. Натяк, образ, бо не виведеш же прямо на сцену, бр-р, саага…

Ось двоє завмерли одне навпроти одного. Самиця саага утроє більша — один крок, і над юним схрулем зімкнуться тихі води смерті…

Ремарка закінчилася. Драматург вибухнув віршами — патетичними сильними рядками, в яких ішлося про всеперемагаючу силу, про іскру, яку кожна людина проносить з собою у найдальший куточок темної Печери; людська іскра спалахнула в душі саажихи, вона впізнала в приреченому схрулі коханого й пощадила його. Остання ява п’єси була маленька: молодята прокидались у своїй спальні, дивились одне на одного, обмінювалися кількома ніжними рядками й розкривали одне одному обійми.

Паула відклала книжку й знову вп’ялася поглядом у стелю.

От, виходить, що мав на увазі Кович, говорячи про «дурний фінал». Казкове, гарне завершення, чудо, яке врятувало закоханих од горя й загибелі… Кович не вірить у чудеса. Але чому в неї, у Паули, й досі стоїть у горлі клубок?..

Вона перечитала сцену в Печері. І перечитала ще раз: вірші подобалися їй дедалі більше. Вона вирішила вивчити їх, переписати на окремий аркуш і зберігати у верхній, недоступній для Митика шухляді шафи — ану ж колись знадобляться…

Їй захотілося поговорити з Ковичем. По гарячих слідах довести йому, що він помиляється, що Вічний Драматург і в юності був Вічним і що фінал «Першої ночі» — єдино можливий у цій п’єсі фінал.

Вона вже хотіла вилізти з-під ковдри й побрести до телефону, проте в останню мить слабкість узяла своє, Паула згорнулася клубком, підтягши коліна до підборіддя, й заплющила очі. Потім…

У передмові — а виявилося, що в книжечці була й передмова, — невідомий магістр мистецтвознавства серед іншої інформації навів і легенду, яка надихнула юного Скроя на «Першу ніч»: «…і вранці, отямившись, протерла вона очі й побачила чоловіка свого поруч, однак тіло його було вже холодне, а на прекрасному обличчі закарбувався жах… І впізнала вона в його спотворених рисах занапащеного вночі звіра, і згадала смак його крові, і, не тямлячись од горя й жаху, схопила кинджал чоловіка свого й перерізала собі вени…»

Паула проковтнула клубок. Закрила книжку, відклала вбік; настав полудень, а Тритан і досі не дзвонив. Паула дедалі більше почувалася викинутою з води рибою.

Акваріумною рибкою… серед мокрих друзок акваріума…

Тритан теж помиляється. «Перша ніч» — аж ніяк не слабка п’єса. Можливо, Тритан судить її з професійного погляду, але ж п’єса про людей, а не про таємниці психіатрії!..

…Найдивніше, що вчора, прощаючись на сходах свого будинку, вона знову не попросила в Тритана номер телефону. А сам він не запропонував…

Паула дивилася в стелю. Голова їй паморочилась; здавалося, що диван погойдується, як тоді, в метро, і врочиста середньовічна музика, що не змовкала в Паулиних вухах з моменту прочитання п’єси, потроху змінювалася стукотом коліс та скигленням тунелів.

…І як їй облаштувати власне життя?! Ні на які тести вона більше не піде — це ясно… Якщо її стосунки з Тританом… Вона не хоче, щоб їх зв’язували сенсори-електроди. Вони або будуть разом, або…

Від необережного руху занив живіт. Паула ще ближче підтягла коліна до грудей; чому, питається, людині, яка пережила таку… подію… чом би їй не подзвонити… зранку?!

Дзвоник. Човгання Стефаниних капців, голова в прочинених дверях:

— Пауло, тебе…

Вона схопилася. Босоніж пробіглася до телефону:

— Алло?..

Дзвонив Кович.

— Дякую, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не видав смутку й розчарування. — Дякую за книжку… По-моєму, гарний фінал. Це ж казка…

На тому кінці дроту сухо всміхнулися:

— Чому казка?

— Тому що, — кожне слово Паула промовляла через силу, — насправді це неможливо… Люди, знайомі, які живуть поруч… Практично ніколи не зустрічаються в Печері.

— Так? — здивувався Кович. — А ми з тобою?

Паулі довелося стримати роздратування:

— А ми — рідкісний виняток.

— Так каже пан Тритан Тодін?

Паула осіклась; самий тільки звук цього імені змусив її вкритися потом. Кович теж замовк — наче відчувши її сум’яття; пауза тривала, затягувалася, Паула відчувала, як швидко мокріють долоні.

— Що ж, — сказав Кович іншим тоном. — Діло житейське, ми ж не про те говоримо… Близькі люди не зустрічаються в Печері? А що, як зустрінуться? Кого ти той раз бачила? Ну, царн ти щоразу бачиш, і тхоликів… Твої колеги? Твої родичі? Ти не замислювалась, а вони в Печері — хто?..

Кович говорив легко й глумливо, однак не без натиску; Паулі стало страшно. Захотілося прикрити слухавку рукою — ану ж уривки розмови долетять до Стефани?!

— Це… не по телефону, — сказала вона майже пошепки.

— А чого ти боїшся?

— Я не боюся. Мені неприємно.

Якийсь час слухавка мовчала.

— Я, власне, чого подзвонив… Мені потрібна книжка. Терміново.

— А навіщо ви її мені давали? — здивувалась Паула.

— Хотів, щоб ти прочитала… І я тоді ще не знав, що вона може знадобитися мені так терміново… Розумієш, Пауло, казка, як ти кажеш, казка нікому не потрібна. Те, що я задумав… це аж ніяк не буде казка.

Паула мала спитати: а що ви задумали? Кович чекав од неї цього питання, проте вона не змогла вивергнути із себе ні краплини цікавості. Що їй до якоїсь там Психологічної драми?..

— Дякую за книжку, — повторила вона втомлено.

— Прошу, — відгукнувся Кович без захвату, але й без розчарування. — Завтра зможеш повернути?

— Так, — сказала Паула не дуже впевнено.

У слухавці помовчали.

— Слухай, Пауло… У тебе все гаразд?..

— Так, — повторила вона злякано.

— Якщо в тебе будуть… труднощі, — Кович затнувся, що загалом було йому не притаманно. — Коли що… май на увазі — я можу тобі допомогти. Принаймні спробую.

— Дякую, — сказала Паула майже щиро.

— Ну, бувай.

— До побачення…

Вона поклала слухавку й ледь устигла перевести дух, як телефон задзеленькотів знову.

— Привіт. Ти вже прокинулась?..

— О восьмій, — відгукнулася вона, відчуваючи, як запашіли бліді щоки. — Я прокинулась о восьмій…

Пауза.

— А я… просто, знаєш… боявся тебе розбудити.

* * *

Цілий день пропав, з’їдений депресією; Раман робив звичні справи, а за спиною в нього стояла примара двоногої істоти в переходах Печери. Власна безпорадність, абсолютно незвичний жах, і коротке слово, що явилося до нього відразу ж після пробудження: єгер…

Уранці в неділю йшла, як завжди, казка; Кович давно не контролював дитячих вистав, але теперішній його стан вимагав бурхливої діяльності, і через те він пішов на виставу, і вжахнувся від недбалості й розбалансованості постановки, а тому влаштував показове шмагання героя та героїні, побіжно похвалив Клору Кобець, що грала тропічного папугу, і розмазав по стінах сорокарічного «молодого актора», котрий усе життя подавав надії, але так їх і не подав, сподобився зіграти єдину головну роль — ведмедя в казці, — та й то запоров її так, що соромно дивитися…

Усе це Кович повідомив прямим текстом, у присутності безлічі свідків; «ведмідь» червонів і блід, вагаючись між праведним обуренням і готовністю до самогубства; закінчивши розбір, Раман піднявся до себе в кабінет у набагато кращому, ніж до того, настрої.

Там, у Печері, він бачив єгеря. Небувалий випадок. І небувала честь — єгер з’явився відкрито…

Це втішає. Якби з чорним саагом було щось негаразд — єгер, санітар Печери, не стояв би мов стовп. Нема у єгерів звички виставляти себе просто так, «на подивитися»…

Втім, що він, Раман, знає про єгерів?!

Дивно, але його задум, поки що нечіткий, бентежний задум, тільки зміцнів під впливом страшної зустрічі. Зміцнів, майже сформувався, пересилив депресію, і вже вранці в понеділок Раман зрозумів, що вперше за багато днів почуває себе добре.

Буденні справи крутились неначе самі собою; Раман хіба що зрідка підштовхував їх у потрібному напрямку, попивав свою звичну каву і з подивом усвідомлював, що такий хмільний стан скоро, скоро, скоро! — не навідував його вже чортзна-скільки років…

На третю було призначено прослуховування; кандидатів було четверо, троє дівчаток з театрального училища та круглоголовий актор з далекого провінційного театру. Йому вже було добряче за тридцять, Кович бачив, як він нервується — обтяжений родиною, відсутністю житла, з останньою надією хоч на якусь кар’єру… Раман лишив його на потім. Починати найкраще з дівчат.

Перша, довговолоса брюнетка, не годилася — з тих, хто після випускного вечора в училищі одразу втрачає примарне право йменуватися актрисою. Дивно, як їй вистачило зухвалості явитися до Ковича на перегляд; вона читала уривок з поеми і в найнапруженішому місці завила так фальшиво, що навіть її подруги, які тихенько сиділи в темному кутку репетиційної, голосно перевели дух.

— Дякую, — сказав Раман, не чекаючи, поки дівчина закінчить. — Будь ласка, хто наступний?..

Довговолоса постояла ще секунду, потім опустила руки, підняті в перебігу драматичних подій поеми, і, згорбившись, пішла до дверей. А годилося ж дочекатись, поки відпрацюють усі…

Дві інші дівулі винесли на його суд уривок із широко відомої комедійної п’єси; коротко стрижена брюнетка й хімічно завита блондинка голосно тарабанили текст, Раман, який саме спорожнив чергову чашечку кави, зразу ж визначив, що з постановкою їм допомагав хтось третій, режисер, темпераментний, однак плаский і погано навчений. Дівчата хоробро змінювали розгонисті мізансцени, виконували невідомі Ковичу завдання, все це голосно й упевнено, все це з претензією на професіоналізм; Раман поставив порожню чашку на стіл. Дівчата, може, й нічого, можливо, з майбутнім, та оцей невідомий постановник нап’яв на них чужий одяг, наглухо сховав те, що, власне, й могло б зацікавити прискіпливого Рамана…

Він дав дівчатам дограти до кінця. Сказав: «Дякую», — кивнув, пропонуючи сісти на колишні місця на дерев’яних кріслах, і запросив на майданчик останнього кандидата — нервового круглоголового провінціала.

Хлопцеві було важко. Він відтворював уривок з вистави, що давно йде на його власній, далекій провінційній сцені; він грав цей уривок без партнерів, точніше, з уявними партнерами, і Кович, обурений цим самодіяльним прийомом, хотів перервати претендента з самого початку — та потім передумав.

Хлопець був непоганий. Цікавий; здерти цей провінційний наліт, що встиг налипнути на нього, як голубиний послід липне на голови статуй… Утім, чи вдасться?.. Скільки йому років, навіть не тридцять, він не хлопчик, просто здається молодшим — інфантильно-кругле обличчя з темними провалами довкола очей, від невлаштованого життя та неминучих надмірностей…

Зрештою, хлопців набирати легше. Їх тут хоч греблю гати — гарячі поставки прямо з училища…

Хоч, якщо подумати, то брати вже зрілих, яскравих, знаючих собі ціну — зобов’язання й морока, тоді як цей, круглоголовий і нервовий, піде в будь-яку кабалу…

Хлопець закінчив сцену й одразу запропонував на вибір два драматичні монологи та ліричну поему; Кович похитав головою:

— Дякую, не треба…

Дівчат він одіслав одразу; реакція була неоднакова: стрижена брюнетка зневажливо спалахнула чорними очима й подумки заприсяглася довести цьому старому дурневі, від якого багатства він чванькувато відмовився; хімічна блондинка відразу ж зіщулилась. Мабуть, вийшовши із зали, розридається…

Самиця схруля й самичка тхоля, подумав Раман машинально. І не злякався, як раніше, своїх думок — вони прийшли природно, органічно, чого ж лякатися?..

Круглоголовому Раман запропонував контракт третього ступеня: безправне напівголодне існування без надання житла, з примарною можливістю росту; найдивніше, що хлопця це ощасливило. Розцвів, як троянда на світанку, подякував, ще не вірячи своїй удачі; Раман відкинув подяку. Подивимося, що буде далі, і чи не станеться так, що ненаситна утроба театру перемеле круглоголового, перетравить, щоб вивергнути з себе в огидному, непридатному для споживання вигляді…

У кабінеті до нього повернулося розслаблене, майже щасливе передчуття. Він приблизно знав, що робитиме, але конкретизувати ідею поки не збирався. Нехай поплаває в підсвідомості, дозріє, нехай побічним продуктом цього дозрівання якомога довше буде щасливе сп’яніння, бездумна ейфорія…

Насамперед він подзвонив Паулі Німробець і виявив, що її немає ні на роботі, ні вдома. Скрипки, що грали в його душі, трохи притихли; він сподівався ще сьогодні ввечері сісти за вивчення п’єси, а для цього треба було, щоб Паула її принесла. Тобто він, звісно, міг би взяти «Першу ніч» зі спеціальної закритої бібліотеки, але, по-перше, на це пішов би певний час, а по-друге, він звик до свого томика, він зжився з ним, як зживаються з одягом…

А крім того — він знав, де й з ким зараз Паула. Хоч на роботі впевнені, що вона «в архіві» — архів цей, імені пана Тритана Тодіна, не має з телебаченням нічого спільного…

Раман гмикнув, здивовано питаючи себе, що йому, власне кажучи, до амурних пригод Паули Німробець? Хіба що професійна цікавість режисера, спостерігача життя… А спостереження дуже цікаві. Він, Кович, голову дав би на відсіч, що у відносинах милої парочки сталася нарешті дуже важлива, переломна подія — і не далі як позавчора…

Він мав би пишатися своїм нюхом, та замість цього відчував неясне роздратування. Гм… ревнощі?..

Він засміявся; горобець, який сів було на підвіконня, злякано спурхнув і полетів.

Раман звик довіряти собі: якщо якісь його почуття здаються дивними йому самому — не варто ховатися від себе, варто докопатись… У випадку з Паулою причина, скоріше за все… Так. По-перше, він відчуває провину перед легковажною Німробець — за те… за ті ночі в Печері. А по-друге… ніде правди діти, його лякає особа пана Тодіна. І незрозуміло чому.

Цікаво, а пан Тодін у Печері — хто? Чомусь, думаючи про це, Кович із задоволенням вірив у твердження Тодіна, що люди, які живуть поруч, ніколи на зустрічаються в Печері. Раманові не хотілось зустрічатися в Печері з паном Тританом Тодіном, бо він, скоріше за все, звір могутній і малоприємний…

За годину до вечірньої вистави подзвонив вахтер: пана Ковича чекала «ця дівчина з телебачення», що «принесла панові Ковичу книжку»…

Він відгукнувся майже весело:

— Нехай підніметься!

Намагаючись дати назву почуттю, яке його охопило, він незабаром зупинився на слові «радість». Його радувала поява Паули; вона була на диво доречна. Як відповідний акорд. Власне, задум, що зрів зараз у похмурій Рамановій душі, багато в чому завдячував саме випадкові… який звів у Печері кровожерного саага та царну, яка не хотіла вмирати.

З першого ж погляду на неї йому стало ясно: щодо її стосунків з Тодіном він не помилився. Ба більше — Паула не просто переживала роман. Те, що сталося, не було другою, третьою, п’ятдесятою подією в її житті; Паула сяяла якимсь гарячковим світлом, і Раман цілком міг би її спитати: чи добре пройшла дефлорація?

Він ледве стримався. Питання висіло в нього на язиці, і загнати його назад у горло виявилось дуже нелегко; Паула відчула щось підозріле й насупилася:

— У мене що… прищик на носі? Чого ви так дивитесь?..

— То п’єса тобі сподобалась? — він із задоволенням взяв у руки зручний, із золотим тисненням томик. — І ваші думки не збіглися?

Якийсь час вона не розуміла, про що він, потім почервоніла:

— У нас, розумієте, є багато інших тем для розмови.

— Розумію, — сказав Раман, і в голосі його справді прозвучало розуміння, серйозне, на самісінькій межі глузування.

Паула підвела голову:

— Дякую за п’єсу… На все добре.

— Я хочу її поставити, — сказав Кович навздогін її спині.

Паула за інерцією відчинила двері, затрималася на порозі — потім не втрималася й обернулась.

— Так, — Раман кивнув. — «Першу ніч»… Її за всю історію ставили двічі чи тричі. Ще тоді, триста років тому…

— Ви серйозно? — спитала Паула пошепки.

— Подивися в енциклопедії. Не більше трьох разів…

— Ні, про ПОСТАНОВКУ — ви серйозно?

Кович помовчав, насолоджуючись її збентеженням. Він хотів її зачепити — і зачепив, і скільки завгодно може тепер милуватися круглими очима й роззявленим ротом…

У неї красиві губи. Породисті. Така, м-м-м, рідкісна форма…

— Авжеж, серйозно, Пауло. А що в цьому дивного?

— Це ж… не можна, — проговорила Паула майже з забобонним жахом.

— Чому? — Раман не спішив. Знав, що тепер вона без його дозволу не піде. — Чому не можна? Тому, що про Печеру?

— Ви ж самі розумієте, — сказала Паула невпевнено.

Раман знизав плечима:

— Чому? Що я повинен розуміти? Що на теми Печери розмовляти не годиться? Та хіба від мовчання Печера зникає? І хіба ви, я, всі… перестанемо вночі виходити на полювання? Чи, гм, на водопій, як там у вас водиться… То чого ж мовчати?..

Вона причинила двері. Інстинктивно, наче боялась чужих вух.

Кович посміхнувся:

— Та не червонійте… моя спільнице. Бо причина всього — знаєте хто?

— Аж ніяк, — сказала вона і справді почервоніла. — Ніяк… що ви вигадуєте?!

— Я вигадую? — здивувався він щиро. — А в кого я видер шматок шерсті? Хто тричі підряд змився, хто потім приперся до мене по касети, хто, врешті-решт, повідомив мені, що я бездарний режисер і після «Дівчинки…….

— То ви… — вона так обурилась, що забула про чемність. — То ви… заради ЦЬОГО? Щоб скандал? Думаєте, вам вдасться повернути… Через скандал?! Як останньому, бездарному, безпорадному… театр спалити, а на вогні сосиску засмажити?!

Гнів Паулі личив. Голос зривався — Раман із задоволенням подумав, що Клора Кобець у «Залізних білках» часом виводить себе саме на такий, справді священний стан… Як темпераментно. Як дієво. І яка вона, хай їй грець, вродлива в тому своєму рум’янці…

— Ви не маєте рації, — сказав він радісно. — Вас зачіпає — це нормально… Усіх зачіпає. Можна було б поставити п’єсу про щасливу любов асистентки з телебачення і психіатра середнього віку, але такі сюжети природні, ця історія не зачепить так глибоко, як…

— Ну ви й падлюка, — сказала вона майже спокійно. — Сааг.

І вийшла, грюкнувши дверима.

* * *

…А потім вона досхочу напилася з джерела. Від крапель, що зривалися з її губ, на темній поверхні води розбігалися легкі кола; білі вуха-мушлі стояли сторч, але найсильнішим і найвиразнішим залишався саме цей звук: крап… крап…

У Печері було тихо. Дивно спокійно, навіть світляні жуки насмілилися спуститися з-під стелі й спіралями закружляли серед сталагмітів — і по величезному залу затанцювали відблиски; царна побачила себе, багато разів повторену в неясному танку її власних тіней. Побачила і злякалася, але вуха сказали їй, що боятися нічого, а очам вона зроду не довіряла.

Крап… крап…

Танець жуків знову злетів під стелю — царна напружилася, стрімко перебираючи нитки звуків та згуків. Серед звичних сірих мотузочків — крила жуків, шелест вітру, вовтузіння черв’яків на дні вогких щілин — виразно проступили два жовті небезпечні шнурки: до залу наближалися схрулі, і один переслідував другого.

Схруль смертельно небезпечний для царни.

Та тільки не під час гону.

Довше живе той, хто вміє порівняти загрозу для життя і свій власний страх; царна затаїлася, невидима серед каміння, нерухома, мов каміння.

Самиця мчала не для того, щоб утекти від самця. Самиця випробовувала його сили, підхльостувала інстинкти, з кожним стрибком стаючи дедалі бажанішою; під блимання світла від високого танку жуків царна бачила, як самець догнав самицю посеред залу, серед лісу сталагмітів, на подушці підсохлого моху. Вуха царнині здригнулися від удару, від вибуху звуків.

Довгі морди схрулів, здається, сплелися. Страшні рила терлися одне об одне з лютою ніжністю; навіть слабкий царнин ніс уловив пряний запах шлюбного ігрища. Запах збуджених схрулів.

Дійство тривало; самець, після того як довго й наполегливо переслідував подругу, тепер міг собі дозволити не квапитися. Схопивши самицю за жилавий хвіст і надавши свій власний хвіст на ласку її вигнутих зубів, він раз по раз перекочувався через її тіло, і низький весільний рик його з кожною хвилиною дужчав; схрулиха скавуліла, проте не від болю, а від хоті.

Царна не стояла вже непорушно, мов камінь. Вона тремтіла — від кінчиків вух аж до ратичок, потонулих у пожухлій моховій підстилці.

Схрулі возз’єдналися.

Дві огидні хижі тварюки злилися в одну, не менш хижу, проте майже чудову; принаймні ця нова тварина була доречна. Як фігурні ікла сталактитів, як колони сталагмітів, як танок світляних жуків та розсип самоцвітів, а зал, освітлений рухливими ліхтариками, був чудовий навіть з погляду царни. Мить вона милувалася піком шлюбного ігрища, а потім гримнуло виття з двох горлянок, і бідолашні її вуха не витримали й наказали ногам тікати.

Тікати.

Вона відразу зрозуміла, що її не переслідують; можливо, вже через секунду вдоволені хижаки кинулись би за нею, а ще через кілька хвилин на смерть побилися б над закривавленим тілом. Царні не судилося про це довідатись — інстинкт підказав їй найкращу мить для втечі.

Бо задовольнити пристрасть для схрулів поки що було важливіше, ніж утамувати голод. Бо, захопившись спарюванням, вони не помітили, як утекло, вислизнуло м’ясо.

* * *

У вівторок вона зустріла в коридорі оператора Саву і той привітно всміхнувся й запитав, як справи.

— Нормально, — відповіла Паула, думаючи про своє.

Сава крекнув і запропонував спуститися в «скляночку» на каву, Паула із запізненням здивувалася. Хай би Сава виявляв свою увагу трохи раніше; тепер, за законом серії, з Паулою загравали всі підряд — зірка-телеведучий з першого каналу, хлопчисько-прибиральник шістнадцяти років, водій, який возив Розганяєву групу, і ще хтось, Паула вже не пам’ятала хто…

— Дякую, — сказала вона з утомленою усмішкою. — Сьогодні, знаєте… ніяк не можу.

Вона пішла, а розчарований Сава лишився.

Секретарка Лора, що, як звичайно, стерегла Розганяїв спокій, підозріло на неї глипнула:

— Знов сяєш, Німробець?

— Сяю, — відгукнулася Паула, наче так і треба.

Учора ввечері вона подзвонила Стефані й повідомила, що не прийде ночувати. Сестричка пережила короткий шок, а потім сердитим голосом веліла «не захоплюватися спиртним, а вранці обов’язково поснідати».

А Паула, між іншим, п’яніла й без вина. Її мозок виробляв ці, як їх… речовини, назву яких міг вимовити хіба що Тритан. Ці речовини, що народжуються під дією алкоголю, вироблялися в Паулиному мозку самі собою; до миті, коли Тритан уклав її в ліжко, Паула була вже геть п’яна.

Ніч була, мов густа, трохи задушлива, дуже тепла й дуже м’яка хмара; Паула то занурювалася в неї, то виринала назад, у сон; уранці, коли в щілинку портьєр пробився перший насторожений промінець, Паула, напівсонна, сказала Тританові на вухо:

— А Кович хоче ставити «Першу ніч»…

— Так? — здивувався він, теж напівсонний. — Може, це він так пожартував?..

— Може, — відгукнулася Паула, трошки подумавши. — А я його саагом обізвала…

— Даремно, — сказав Тритан зітхнувши. — Та не біда…

І впіймав її губи.

І вона забула про Ковича.

І про Розганяя теж забула, а на вівторок було призначено запис, і якби не Тритан, то вона б напевно спізнилась, але Тритан стра-шен-но точно відчуває час…

Героями нової передачі було подружжя письменників; Паула не читала їхніх книжок і навіть не чула прізвища, однак Розганяй, здіймаючи пальця, раз чи двічі повторив: «Це елітарна література». Уміщене в кадр, подружжя заціпеніло, застигло, наче розлитий у формочки віск; обом страшенно заважали власні руки й волосся, а також прожектори, мікрофони-петлички і особливо Розганяй, який, відтінюючи загальмованість гостей, цього разу вирізнявся особливою рухливістю та красномовністю.

Уся трійця врочисто сиділа у високих кріслах перед складною, спеціально для Розганяя виготовленою вигородкою; меланхолійний декоратор раз у раз заходив у кадр, щоб поправити гірлянду штучних квітів чи мальовничіше розташувати складки спадаючої тканини. Обов’язковою деталлю інтер’єра були написані подружжям книжки; до Паулиних обов’язків належало, крім усього іншого, тягати цілий стос глянцевих томів і стежити, щоб жодна цінна книженція, боронь боже, не загубилася.

Запис ішов довго й нервово. Подружжя незабаром спітніло, й гримерка в білому халатику бігала туди-сюди, літала, наче підстаркувата важка міль. Розганяй довго й терпляче домагався від літераторів живої інтонації та блиску в очах — Паулі раз у раз здавалося, що успіх близько, бо при вимкнених камерах парочка поводилася цілком пристойно і навіть привабливо. Та щойно лунала команда «запис», як парочка ціпеніла знову, наче червоні вогники увімкнених камер були паралізуючими очима удава.

Нарешті Розганяй удався до старого трюку: тепер оператор умикав лампочку в перервах між зйомками, а при працюючій камері вогник гас. Процес пішов краще, подружжя пожвавішало, і хитромудрий Розганяй у підсумку одержав добрячий шматок пристойного живого матеріалу.

Закінчили біля десятої вечора; літератори нагадували дві порожні лимонні шкурки і, як здавалося Паулі, про себе клялися більше ніколи не погоджуватись на такі авантюри. Звукооператор спритно звільняв їх од провідків-петличок; Паула ретельно зібрала з підставок численні книжки — і все одно в Розганяєвому кабінеті з’ясувалося, що одна, в паперовій палітурці, підступно уникла її уваги й залишилася в студії.

Паула не чекала ліфта. Вона цокала каблуками по сходах, ковзала долонею по лакових перилах і думала, як дзвонитиме Тританові. Бо сьогодні він знов її покличе, не важливо, що буде завтра, сьогодні вдень він їй сказав: звільнишся — одразу дзвони…

І от вона майже звільнилася.

При підході до студії, у довгому коридорі, їй почувся далекий низький звук; вона навіть здивовано зупинилась. Ніби рикнула велика лебідка… Втім, мало які звуки можна почути в телецентрі, нехай навіть і ввечері. Паула, знизавши плечима, рушила далі — і тоді раптом зрозуміла, що саме нагадує цей дивний звук.

Віддалене ревіння саага в переходах Печери.

Їй потрібен був час, щоб віддихатись; така легкодухість здавалася їй ганебною. Хто сказав, що вона ще хоч раз у житті зустріне саага? Чому вона дозволяє примарам Печери мати над собою таку владу?!

Вона труснула головою й знову подумала про Тритана; сьогодні вдень він їй сказав… У студії панувала напівтемрява; вимкнені камери бездушно дивилися в підлогу. Намагаючись не спіткнутися в темряві об кабель, Паула пробиралася до безлюдної декорації. З широкого вікна апаратної падало неяскраве світло, ледь помітною плямою лежало посеред студії, проте декорація залишалася в тіні, і Паула засумнівалася, що знайде тут книжку. Треба було попросити декораторів — уранці, коли вигородку розбиратимуть…

Вона навмання пошукала серед штучних квітів, укололася об шпильку, розізлилась; книжка знайшлася цілком несподівано — Паула на неї наступила. Погано, якщо залишиться вм’ятина від каблука. Автори можуть образитись…

Запах. Звідки цей вогкий холодний запах? Ще мить — і на зворотній дерев’яній стороні декорацій їй привидяться мерехтливі лишайники…

Вона практично навмання рушила до виходу — трохи квапливіше, ніж годилося, і звісно, відразу ж спіткнулася об плетиво кабелів. І ледь не впала, і здригнулась, і озирнулась, мов зацькований звір.

Студія мовчала. Холонули прожектори, звисаючи з далекої стелі, наче круглі рачачі очі; важкими водоспадами звисали полотнища фону, одяг студії, її лаштунки й завіса, багатотонна спідничка, що оперізувала величезне приміщення, ловлячи пил і приглушуючи сторонні звуки…

З-за фону блискавично, безшумно вискочили дві кішки. Сірими тінями метнулися до тільки їм відомого виходу; Паула смикнулася й тут же вилаяла себе за боягузтво. Уже й котів боїться…

Груба тканина фону здригнулася. Так, наче там, між завісою й стіною, була жива істота; це декоратор, чомусь подумала Паула. Що він там, у темряві, забув…

Завіса здригнулася знову — хтось торкнувся її на рівні двох людських зростів. Декоратор, видно, навіщось виліз на драбину…

— Сашко! — покликала Паула сухими губами. — Це ви там?..

Тканина фону затріщала.

Паула стояла, неспроможна зрушити з місця; тканина розповзалася, відкриваючи широку тріщину, і звідти, з чорноти, прямо на Паулу вибиралося таке ж чорне, з короткою цупкою шерстю, з мордою, що складалася з самих тільки щелеп, а поверх щелеп сиділи маленькі, як атавізм, каламутні очі-свердлики…

Для Паули настала темрява.

Вона отямилася від того, що навколо юрмилися люди; у студії горіло «чергове» світло, високо, майже під стелею, зсувались і розсувалися схилені голови — Розганяй, декоратор Сашко, секретарка Лора, оператори, редактор, другий режисер, асистенти, ще хтось…

Їй допомогли встати.

Вона одразу ж подивилася… ні, хотіла подивитися. Бо в останню мить їй забракло мужності; «чергове» освітлення робило студію маленькою й безпечною, Паула знову зібралася з духом і глянула…

Фон був надірваний. Ледь-ледь, коло самої підлоги, і дірка була явно недостатня, щоб випустити із себе саага на весь зріст…

Їй знову дали понюхати якоїсь гидоти, від якої зсудомило щелепи, однак прояснилось у голові; Розганяй допитувався, що сталось, і Паула була йому вдячна за ці сварливі інтонації. Значно більше, ніж за перелякане Лорине квоктання, за підкреслену увагу відеоінженера…

Вона змогла нарешті втриматися на ногах. Каблуки підгиналися, з неї стягли туфлі. У самих шкарпетках, у супроводі заклопотаного почту Паула добралася до найближчого приміщення з диваном — гримерки; хвилини через три адміністраторка завела двох високих, у білих халатах, з величенькими сумками через плече…

Ще через тридцять секунд гримерка спорожніла. Паула лежала на дивані, один з чоловіків тримав її голову на колінах, і вона відчувала одночасно полегшення й тривогу.

— Раптовий страх?

Другий сидів навпроти, на високому табуреті, й клацав клавішами блокнота на підтягнутому коліні:

— Паула Німробець… Ось, ваше ім’я згадується у зв’язку з якимось інцидентом на вулиці, і теж раптовий невмотивований страх… Вам щось привиділося на ліхтарному стовпі, так?

— Так… — видихнула Паула, і рука першого чоловіка зразу ж заспокійливо погладила її по голові.

— Що було цього разу?

Паула замружилась; морда з чорними іклами, глибоко посаджені очі-свердлики…

— Він… переслідує… ганяється за мною… вже й ТУТ?..

— Хто? — м’яко спитав той, що сидів на табуреті.

На Паулу накотилася хвиля сорому. Видихнула ледь чутно:

— Сааг…

Той, що тримав Паулину голову на колінах, швидко взяв її за зап’ястя. Наткнувся на білий браслет, на секунду завагався, потім посунув прикрасу вище, ближче до ліктя, полічив пульс. Перезирнувся зі своїм супутником.

— Усе буде добре, Пауло. Усе буде гаразд… Поїдете з нами.

* * *

Сааги дивилися на неї з весняної ночі. Чорні рила численних саагів.

Перший раз її вкололи ще в машині, причому на її прохання — вона відчувала, як помалу з’їжджає з глузду, й боялася з’їхати безповоротно.

— Та ну, Пауло, діло житейське, незабаром усе минеться, з кожним може статися, не бійтеся…

Усі ці пусті слова, як не дивно, її заспокоювали. Банальні фрази й ситуацію робили банальною — ніби людина надворі спіткнулась і розбила коліно.

— Не хвилюйтеся, що ви, звичайна річ…

Після уколу Паула впала в сонне заціпеніння; машина мчала по нічних вулицях, і зсередини в ній було тільки одне вікно, що дивилося назад, і бруківка з вологими слідами від поливальниць вислизала, зникала, текла, мов річка…

Після прибуття в лікарню Паулу вкололи ще раз — уже незрозуміло навіщо. Можливо, щоб не травмувати її зайвий раз процедурою госпіталізації; так чи так, але отямилась вона вже вдень, у ліжку, з широким пластиром на лобі та двома маленькими наліпками на скронях. Під пластиром сиділи сенсори, і під наліпками ховалися теж вони, кляті, а на згині руки виднівся акуратний слід голки.

Здавалось би, вона мала прокинутись і здивуватись. Мала б у паніці гадати, що сталося й куди вона потрапила, шукати очима звичні прикмети власної кімнати, щипати себе за руку, щоб прогнати залишки сну; замість цього вона отямилася з повним усвідомленням всього, що сталося. Проклята Печера, сааг, який тричі на неї нападав, не минули безслідно для Паулиної психіки. Клятий Кович…

Звук, що з’явився ледь чи не з-під ліжка, змусив її здригнутися. Їй чомусь не спадало на думку, що тут, у палаті, може так буденно й життєрадісно задзвонити телефон.

— Панно Німробець, добрий день… Я лікар, лікуватиму вас, Столь Барис, радий, що вам стало краще…

Паула механічно помацала пластир на лобі. Непевно відповіла:

— Дякую…

— Я зроблю все можливе, щоб скоріше повернути вам повне душевне здоров’я. Ні про що не турбуйтеся: через кілька годин ми з вами зустрінемось і почнемо лікування.

— Я…

— Так що ви хотіли запитати?

— Розумієте, моя сестра…

— їй повідомили.

Паула закусила губу, уявляючи, як витяглося в соломину Стефанине обличчя.

— А… вона?

— Усе гаразд. Їй усе докладно пояснили, вона бажає вам якнайскоріше одужати, справа ж, загалом, нескладна…

Паула ковтнула слину. Добре було б хоч запитати, як її хвороба взагалі-то називається.

— А ще… — пробурмотіла вона прохально. — Пан Тритан Тодін, можливо, ви знаєте, він працює у вашому відомстві…

Здається, її співрозмовник затнувся. Буквально на частку секунди; зрештою, Паула могла й помилитися. Можна подумати, що всі на світі люди повинні вимовляти Тританове ім’я з нездоланним трепетом…

— А… Він працював з вами по тестовій програмі? Йому теж повідомили.

— То, може, — Паула заговорила швидше, наче боячись, що співрозмовник покладе слухавку. — Може, я могла б з ним сьогодні зустрітися?..

Пауза, тепер уже помітна.

— Бачите, Пауло… Найближчим часом я не можу вам обіцяти ніяких зустрічей. Мінімум подразників, мінімум вражень, якомога повніша ізоляція — треба потерпіти, добре?

Оце вже несподіванка. Паула чомусь була впевнена, що…

— Але ж він лікар, — сказала вона безпорадно. — Він же цей… експерт…

Голос у слухавці знайшов саме ту лікарську інтонацію, проти якої годі щось заперечувати:

— Коли він відповідатиме за ваше лікування, тоді, можливо… А поки що ваш лікар — я. Гаразд?

Паула знов помацала пластир на лобі. Цікаво, яку картину видають зараз сенсори…

— Гаразд, — ледве промовила вона. — Що ж удієш.

— Усе буде добре, Пауло, — повторив, наче заклинання, невидимий доктор Барис. — До зустрічі…

— До зустрічі, — відгукнулась вона механічно і, вже поклавши слухавку, зрозуміла, що зустрічатися з цим співрозмовником їй не дуже й хочеться.

Дрібні неприємності почалися хвилин за десять.

Піжама була нічого собі, цілком, між іншим, елегантна; Паула одягла халат — і тоді з жахом виявила, що всі відповідні санітарні зручності й не думали ховатися. Ні стінки, ні ширмочки — усе на видноті і так само природно, як, скажімо, журнальний столик. Частина обстановки…

Паула не те що злякалася — їй стало тоскно. Безсоромний, відкритий усім поглядам унітаз був тяжким атрибутом її нового статусу: вона хвора.

Їй захотілося вийти в коридор — може, десь знайдеться затишніший нужник; вхідні двері були не просто замкнені — позбавлені ручки. Сліпа частина стіни оббита м’яким. Імовірно, щоб хворий, якщо зажадає волі, не розбив об замкнені двері свою слабу голову…

Паула сіла на ліжко.

От чого вона в житті не пробувала, то це сидіти під замком.

Випустіть мене, випустіть мене, випустіть…

…Хоч що вона знає про так звані «нестійкі стани психіки»?.. Ану ж коли їй явиться черговий сааг, вона, рятуючись од власної галюцинації, захоче вистрибнути у вікно?..

Поверх тут п’ятий чи шостий. У скло вплавлено майже непомітну, дуже гарну сіточку. Залізне мереживо…

Паула постояла коло підвіконня, дивлячись на далеку клумбу з пишним фонтаном; повернулася до ліжка, підняла слухавку й довго вслухалася в її холодне, байдуже мовчання.

Що діється зі світом? Ще вчора він був такий неймовірно величезний, що непогано було б, якби він зменшився… А вже сьогодні його скрутили джгутом і запхнули в шкаралупку білої кімнати. Бо на те, що за вікном, можна не зважати. Це не світ, це мертва декорація, і як Паулі знати, що цівки фонтана справжні, в житті вона бачила стільки підробок… Блискучі синтетичні стрічечки, які знизу піддувають повітряним струменем з пилососа…

Це не назавжди, сказала вона сама собі. Це тимчасово. Це незабаром закінчиться, це ненадовго…

Жарти жартами, але санітарними зручностями скористатися доведеться. Рано чи пізно… усе-таки рано.

Вона переборола легкодухе бажання скоріше віддерти з лоба клятий пластир. Якщо їм треба спостерігати — нехай спостерігають. Може, скоріше вилікують…

Їм треба спостерігати.

Вона здригнулася від незрозумілої тривоги, підняла очі до стелі. Пробігла поглядом по візерунках та тріщинах: мальовані завитушки, створені, щоб давати відпочинок блукаючому божевільному погляду…

Так і є. Он. Крихітна кругла виїмка з ледь помітною лінзочкою всередині. І навпроти… У двох кутках. Двоє безсонних всевидющих очей.

Хвилин п’ятнадцять Паула сиділа пригнічена, дивилася в простирадло й ковтала сльози.

От що буває з тими, кому наяву ввижаються чорні сааги. От що з ними буває — для їхньої ж користі; душ десять безпристрасних спостерігачів стоять зараз перед монітором і дивляться, як Паула Німробець збирається справити нужду…

Це що, теж необхідно для її якнайскорішого одужання?!

А може, й усі сто, запитав внутрішній глузливий голос. Ану, не сковуй уяву, цілий майдан безсовісних лікарів зібрався перед екраном тільки для того, щоб…

Паула розізлилась.

Зняла з ліжка блакитне простирадло, вкрилася ним з головою, спорудивши щось схоже на пересувний намет. У такому вигляді дочалапала до унітаза, розкинула намет над його білосніжною чашею і подумки показала всім спостерігачам довгого язика.

* * *

Рожевий схруль — не здобич. Відплюнувши закривавлену шкурку, чорний хижак продовжив шлях — дивно роздратований, ніби нещасна маленька тварина познущалася з нього, надавши себе як жертву.

Він плив з коридору в коридор. Він тік. І Печера звично змовкала йому назустріч. І гасли лишайники, і зграйки світляних жуків утягувалися в невидимі щілини та дірки. А він — чорний сааг — ішов. Проте задоволення від ходи не відчував.

За рогом, на порозі величезного темного залу, його коротка шерсть стала дибки. Тут…

Він не пам’ятав. Він не пам’ятав неприродної двоногої фігури, однак очі його увійшли ще глибше в кістку, а лапи підігнулися, притискаючи черево до каменя. Тут лежав він, безпомічний, жертва…

Глухий звук, що виник у його горлі, змусив захлинутися від жаху все живе на багато переходів навколо. Ганебне полювання, а тепер іще й пам’ять про приниження, про власний страх — сааг заревів, і все живе кинулося що було сили — рятуватися, тікати, паніка, паніка…

І він кинувся слідом — майже навмання, і покришений на миті час зашелестів по його шкурі, не завдаючи шкоди, не встигаючи втримати. Ще кидок…

Коричнева схрулиха, в’язнучи в секундах, опинилася в межах його досяжності, та він зупинився. Запах. Інший, але не менш хвилюючий запах. Рідкісний…

Сіра саажиха була молодша. Сіра саажиха була майже вполовину менша — ні, не сіра, попеляста, перелякана не менше, ніж усі ці боягузливі схрулі-втікачі…

Він побачив Печеру в темно-червоному тремтячому світлі.

Попеляста саажиха була майже так само швидка, як і він. І вона не загравала — вона по-справжньому боялась, і хвилі її страху накривали його з головою, і тонула, каламутилася свідомість…

Білі спалахи в мозку.

Він наздогнав її на березі неширокого озерця — на водопої, святому місці, що зберігає запахи всіх можливих у цьому світі жертв. І, кидаючись на Попелясту крізь завмерлий час, він уже знав, що сьогоднішня жертва — най…

Вона поранилась об каміння. Її страх переміг усі інші інстинкти — не боячись болю, вона рвалася й рвалася, залишаючи на виступах каміння клаптики красивої попелястої шерсті. Вона намагалася боронитись — раз чи двічі він насилу уник її іклів; вона була слабша, і її страх був майже відчутний, страх був матеріальний, він був солодкий.

Захлинаючись переможним криком, він зробив з нею, що хотів. Крізь білі спалахи, що застували чорний світ, відчув її біль; повторив іще й іще, і для певності придержав її зубами за горло, хоча вона й так уже не боронилася — знесиліла від болю і від боротьби. У її запаху злилися найкращі з відомих йому ароматів крові, покори, страху.

…Потім він отямився.

Попеляста лежала — наполовину в бурій воді — зім’ята, пошматована, напівмертва; її запах притупився, або ж притупився його нюх, він не знав. Байдуже постоявши поруч, він нахилив морду — Попеляста дивилась каламутно, крізь нього, по сірих іклах стікала червона слина.

Він провів язиком по липких бурульках її шерсті — і не відчув нічого, розпростерте тіло не здригнулося, а в роті не відчувалося ніякого смаку; тоді він повернувся, щоб піти.

За мить на його плечі стислися її щелепи.

Вона промахнулась не набагато — ще трошки, і, захопивши артерію, вона б могла його вбити.

Та вона промахнулась.

* * *

Дін, Раманів учень і годованець, репетирував на сцені свій другий самостійний спектакль — мюзикл з життя веселих селян. Раман хвилин п’ятнадцять спостерігав за репетицією з партеру; масовка-балет гасала за лаштунки й на сцену, танцювальні дівчата хизувалися пишними сорочками й спідничками в сільському стилі, але майже геть прозорими: чомусь художник по костюмах бачив веселих селянок саме так.

Поява в залі художнього керівника не минула непомітно; поки Дін утовкмачував щось головному героєві, зграйка масовочних дівчаток потихеньку перемістилася з глибини сцени до самого її краю. Селянки, юні й довгоногі, навіть тупцювати на місці ухитрялися зграбно; Кович ловив на собі ніби випадкові, ніби побіжні, та через це не менш кокетливі погляди.

Кравецький цех спізнювався з костюмами; Раман нудним голосом пояснив завідувачу постановочної частини, що станеться, якщо до наступного вівторка не буде нарешті закуплено й змонтовано селянські літаючі будиночки. Художник, який теж був тут, з піною на губах доводив комусь, що грубі макети не годяться, і готові собачі будки, які продає товариство тваринників, не годяться так само; кожен будиночок має бути органічний і обжитий, мюзикл, звісно, мюзиклом, але груба бутафорія здатна вбити будь-який задум… Раман нацькував художника на завідувача постановочної і зі спокійною душею піднявся в кабінет.

Томик Вічного Драматурга лежав у внутрішній кишені піджака. Вже кілька днів Раман відчував забобонний страх при думці, що книжка може загубитися — вона талісман, ця книжка… З кожним днем він щасливішав. Його задум зріє, мов яблуко; Раман розуміє, що плід росте трохи отруйний, але йому ані крихти не страшно. Азарт, радість, свист вітру у вухах…

Сьогодні четвер, отже, сьогодні вийде в ефір передача, створена паном Мирелем-Розганяєм за активної участі такої собі Паули Німробець. Знаменний день.

— Алло, студія художніх програм? Четвертий канал? Можна Німробець?..

Здається, на тому кінці дроту чхнули. У всякому разі, видали дивний здавлений звук.

— Алло, — повторив він нетерпляче. — Німробець є чи нема?

— Ви знаєте, — зляканий жіночий голос, на думку спадає слово «курка». — Ви знаєте, тут така річ. Її немає.

— Коли вона буде?

Знову пауза.

— Ви знаєте… невідомо.

Нові новини.

— Вона що, звільнилася? — запитав він глузливо, йому навіть здалося, що це вдалий жарт.

Пауза… Напрочуд загальмована дамочка сидить сьогодні на телефоні в пана Розганяя.

— Ви знаєте…

— Не знаю! Коли можна передзвонити?..

Пауза.

— Ви знаєте… Вона занедужала.

То чого зразу не сказала?!

Не прощаючись, він поклав слухавку. По пам’яті набрав домашній номер Німробець; «алло», сказала жінка зі схожим на Паулин, але значно владнішим голосом. Сестра.

— Будьте ласкаві, покличте Паулу.

Пауза.

Вони що, змовились?!

— А хто її питає?

У Паулиної сестри була звичка ставити непотрібні питання.

— Це Раман Кович, — сказав він утомлено.

— На жаль, Паула хвора, — сказала ця жінка сухим і водночас жалісним голосом.

— Вона що, не може взяти слухавку?

— Вона в лікарні, — цього разу в голосі співбесідниці промайнув докір.

Тепер затнувся Раман. І йому чомусь одразу привиділась примара сірої машини, яка вилітає з-за рогу. Її збили?!

— Що з нею?

— Вона хвора, — повторила жінка строго.

— Та що в неї, хай йому грець, за хвороба?!

Пауза. Жінка про щось міркує. Треба сказати, довго.

— Ви — пан режисер Кович?

— Так, — запевнив він так лагідно, як тільки міг.

— У Паули гострий розлад психіки. Лікар каже, що останнім часом серед молоді… на жаль, досить часто.

— У Паули гострий розлад психіки?!

— На жаль…

Раманові здалося, що він бачить, як жінка на тому кінці дроту міцно стискає губи. Їй самій важко й гірко, а тут ще набридають своїми питаннями позбавлені такту режисери…

— У ЯКІЙ вона лікарні?

Пауза.

— У клініці… при центрі психологічної реабілітації.

Так.

— Дякую… У вас є телефон її лікаря?

Співрозмовниця знову стисла губи. Напевно.

— На жаль… Розумієте, це доволі інтимне питання. Передзвоніть через кілька днів — можливо, я зумію сказати вам що-небудь нове…

— Телефон лікаря у вас є чи нема?!

— Є, — відповіла дама з гідністю. — Але я, даруйте, найближча Паулина родичка… А ви, на жаль…

Раман хотів кинути слухавку, проте стримався. Можливо, добрі стосунки з цією жінкою йому ще знадобляться.

Наступні п’ять хвилин пішли в нього на безглузде розглядання стільниці; думка, що Паула занедужала, чомусь не вкладалася в рамки здорового глузду. Тобто жодних раціональних пояснень своїм сумнівам Раман не знаходив, але інтуїція — а він звик довіряти інтуїції — жовчно сміялась у відповідь на заяву про Паулину хворобу.

Чи?..

Сіра машина — от що крутиться на краю свідомості і не дає спокою. Сіра машина, що кинулась на Паулу з-за рогу… Усі її страхи, повішеники на ліхтарних стовпах, уся ця чортівня…

Зазирнула з якимось проханням секретарка — він суворим голосом звелів їй звернутися пізніше. Подзвонили з Відділу мистецтв при Раді, запросили на нараду — Раман пообіцяв з’явитися, наперед знаючи, що нікуди не піде. Тим більше що у Відділі мистецтв він не знайде жодної потрібної в такій ситуації людини…

Добре, що його зв’язки не обмежуються Відділом мистецтв.

Вивудивши з шухляди пошарпаний нотатник, він якийсь час міркував, сортуючи імена й телефони, які до них додавалися; потім набрав один, не найкоротший, проте й не особливо довгий.

— А-а-а, Раман? Як справи, потрібна допомога?

Власник цього життєрадісного голосу був наділений достатньою владою, щоб дозволити собі повну зневагу до норм етикету.

— Я хотів би знати номер телефону, — сказав Раман без передмов, — однієї людини з центру психологічної реабілітації. Такого собі хлопця, звати якого Тритан Тодін.

— Гм, — здивовано сказала слухавка. — Цей хлопець, між іншим, співкоординатор Пізнавальної глави.

Кович аж свиснув:

— Років сорока, чорнявий, з таким голосом, як бас-труба?

— Це він.

— Я дуже хочу йому подзвонити. Запросити, як то кажуть, на прем’єру.

— Гм, — поміркувала трубка. — Тоді, мабуть, і мене запроси… Що ж. Записуй…

Телефонних номерів було штук десять. Половина з них не відповідала, половина п’ятьма різними голосами повідомила, що з паном Тодіном зараз зв’язатися неможливо.

— Це Раман Кович, — повторив він п’ять разів з наполегливістю, вартою кращого застосування. — Будьте ласкаві, перекажіть панові Тодіну, що з ним хотів говорити режисер Раман Кович…

Усі п’ять приємних голосів чудово знали, хто такий Раман, і запевняли, що зроблять усе можливе, щоб і пан Тодін довідався про його дзвінок.

Наразі це було все, що Раман міг удіяти.

За вічно відчиненими вікнами кабінету весна змінювала літо; томик п’єс Вічного Драматурга Скроя, що зручно влаштувався у внутрішній кишені піджака, пропалював Раманові бік. Треба їхати додому, треба взяти чистий папір і олівець, треба зосередитись, прикинути, розписати…

На сходовому майданчику курила дівчинка з масовки. Побачила Рамана, всміхнулася двічі — перший раз скромно, другий раз кокетливо. Миле, чисте обличчя, тонкі довгі ніжки, розсипчасті кучері, цілковита радість життя — дурненька, зате яка натхненна…

— Ви вранці непогано працювали, — сказав він, затримавши крок.

Дівчинка почервоніла й кліпнула віями:

— Я старалася…

— Старайтеся й далі, — він підняв пальця, мов ілюстрація з повчальної дитячої книжки. — Можливо, незабаром у вас з’явиться більша роль, тільки доведеться дуже багато працювати… Такий наш тяжкий хліб — робота, робота, ще раз робота!..

Дівчинка сяяла. Раманів повчальний палець затерп; він опустив руку, кивнув ощасливленій ним ясочці й рушив по сходах униз.

Як мало треба людині… як мало треба для повного щастя юній дівчинці з масовки. І який він, Раман Кович, похмурий, заклопотаний і старий.

* * *

Відчуття часу вона втратила одразу ж.

Її лікар, доктор Барис, виявився високим сутулим чоловіком з професійно доброзичливою усмішкою. Процедури, що мали відновити Паулин уражений мозок, не вимагали, виявляється, Паулиної співучасті, і тому її на другій же хвилині занурили в напівсон. Відчуття було бридке — Паула ніби плавала в пекучій рідині, намагалась і не могла розплющити очі, їй здавалося, що лікарі хочуть відрізати їй ногу. Обов’язково відрізати ногу, а вона безпорадна й не може їм завадити…

Потім вона знепритомніла по-справжньому. Ще потім отямилася через те, що їй обтирали лице прохолодним і липким, а над головою висіли два напружені, якісь кам’яні обличчя, і в одному зі співрозмовників Паула впізнала доктора Бариса, а другий був їй незнайомий. Обом, здавалося, було наплювати на розпростерту на столі пацієнтку, вони сперечалися, вони зчепилися не на життя, а на смерть, а Паула байдуже дивилася на їхню сутичку. У Бариса смикалася щока, той, другий, так злісно стис губи, що незабаром їх геть не лишилося — тільки чорний проріз рота:

— …якщо він довідається…

— А як по-іншому?! Ці методи… Він хоче чужими руками… і в річку зайти, і штанців не замочити?..

— Результат… ізоморфна форма…

— …синапс… ні, ти подивись!

— …ти перший…

А потім усе раптом закінчилось. Паула перестала відчувати й пам’ятати.

Вона не знала, скільки минуло годин. Вона прокинулася від його присутності.

Розплющила очі — і довгу секунду вірила, що остаточно з’їхала з глузду.

Він сидів коло самого ліжка на табуреті. Паула виразно чула його запах, той, що став не просто знайомим — рідним.

— Тритане…

— Привіт, друзяко.

Через хвилину вона вже тицялась носом у його замшеву безрукавку; ще через хвилину насилу встала з ліжка, і піжама, яка ще недавно сиділа «елегантненько», тепер повисла на ній, мов блазенський балахон.

— Пауло… — вона не розуміла виразу його очей. Наче щось його налякало.

Вона силувано всміхнулася:

— Що? Я облізла, негарна?..

— Ти схудла, — сказав він глухо.

Вона всміхнулася тепер скривджено:

— Нічого… Я багато їстиму й знову погладшаю…

Він дивився без усмішки. Занадто серйозно. Якось незвично дивився, ледь чи не трагічно.

Паула пирхнула:

— Слухай, я маю тебе заспокоювати, чи що? Добре, що ти не втішаєш, як медсестра… Але навіщо на мене дивитися, наче на дохле білченя?

Він притяг її до себе, так, щоб вона не могла бачити його очей. Сховався, подумала Паула. І вперше за тиждень відчула щось схоже на задоволення.

Їй було приємно, що він ТАК за неї переживає. І дуже добре, бо ТАКА реакція не дозволить їй жалітися. Вона не розповідатиме про ці довгі-предовгі дні, мерзенні-премерзенні процедури, вічний фонтан за віконцем, безсоромний унітаз посеред кімнати і двоє всевидючих очей, що дивляться на пацієнтку з-під стелі.

— Тритане… Як думаєш, я вже трошки здоровіша? Ніж була, еге ж?..

— Гадаю, так, — сказав він неуважно, й вона зраділа, бо звичні інтонації нарешті поверталися до нього.

Розставання вийшло парадоксальне.

Уже про все переговоривши, вже попрощавшись, уже розімкнувши руки — вони обнялися знову; спроба розійтися повторювалася тричі, потім Тритан вивільнився, не обертаючись, рушив до дверей, зупинився, опустив голову, думаючи про своє.

— Приходь скоріше, — сказав вона його згорбленій спині.

Він обернувся.

Його смагляве обличчя здавалося тепер білим, як сметана. І очі, зазвичай світлі на темному, дивилися тепер двома темно-зеленими провалами.

— Тритане, — сказала вона злякано.

— Ти… Пауло. Іноді мені здається — я знаю, навіщо жити… А головне — як. Розумієш?

— Ні, — відповіла вона чесно.

Він дивився тепер повз неї — у вікно:

— Якщо коли-небудь… станеться так, що ти подумаєш про мене… погано, згадай, Пауло… як ми з тобою говорили… про брехню. Є одна правда… найголовніша. Хай що станеться… я тебе берегтиму.

— Я вірю, — сказала вона швидко. — Що ти, Тритане…

— Усе буде добре, — сказав він глухо. Не дивлячись на Паулу, повернувся, правою рукою підхопив легкий табурет, лівою віддер зі стола забутий обривок пластиру; через секунду він уже стояв, наче електромонтер, на краєчку табурета й приладнував на безсонне, причаєне під стелею око непроникну білу повіку.

— Тритане?!

— Я не можу без тебе жити, — сказав він крізь зуби. — От яка неприємність, бачиш… Життя занадто коротка й рідкісна штука, щоб…

Він зістрибнув з табурета й перебазувався до об’єктива навпроти; Паула, яка провела в товаристві камер довгий важкий тиждень, здригнулася від незвичного відчуття.

Погляд, що тиснув на неї багато днів і ночей, потьмарився. Наче вирвали голку, що стирчала в потилиці.

— Тритане, ану ж вони…

— Моєї кваліфікації вистачить, щоб поспостерігати тебе ще кілька годин.

— Тритане, ану ж вони зайдуть?!

— Вибачаться і вийдуть, — він мимохідь скинув слухавку з білого телефону коло ліжка.

— Тритане, це ти божевільний, а не я!..

— Точно. Точно, точно… Як ти схудла. Шкіра й кості… Знімай. Знімай, знімай…

Як легко, подумала Паула. Як з цією людиною неймовірно легко, і все, навіть найскладніші речі… як просто. Та навіть якщо весь персонал лікарні… якщо все місто ввалиться зараз у двері, заявиться подивитись, що робить пацієнтка і чому згасли монітори… То й шо?! А якщо люди кохають одне одного, цілком природно, як не соромиться бджола, заповзаючи у квітку, як не соромиться трава, пробиваючись крізь каміння… То й що?..

Ніхто не прийшов. Імовірно, Тританові відвідини було піднесено до рангу відновлювальної процедури.

Розділ шостий

Півдня й півночі він сидів над аркушем паперу, що поступово втрачав свою білість. Він виписував у стовпчик імена всіх акторів театру, він похапцем замальовував картини, що випливали з підсвідомості; вранці, коли подзвонив пан Мирель з телебачення, Раман перебував у стані ситої щасливої сомнамбули.

— Доброго ранку, пане Кович… Як вам сподобалась передача?

Хтось комусь щось передав, подумав Раман здивовано. Передача…

Пан Мирель чекав відповіді; Раман гмикнув, кашлянув, перепитав:

— Га?

— Передача, — пан Мирель намагався говорити чіткіше й голосніше. — Учора, о дев’ятнадцятій нуль-нуль… Ви ж дивилися?

От собака, подумав Раман добродушно. «Раман Кович: образ сучасного режисера»…

— Дуже добре, — сказав він, дивуючись власній забудькуватості. — Ви знаєте, цілком, цілком… Органічно.

— Я радий, що вам сподобалося, — сказав пан Мирель безапеляційним тоном.

— Так, — Раман неуважно кивнув. — Дякую, пане Розганяй. До побачення.

І поклав слухавку. І насупився, намагаючись збагнути, що ж він сказав не так; збагнув, похмуро розсміявся, побрів у ванну. Глянув на власне неголене віддзеркалення, скорчив гримасу: ось він, неприкрашений образ сучасного режисера…

Паула б образилася. Якби знала, як він ганебно забув про власну телеперсону…

Він скрипнув зубами. Відклав зубну щітку, повернувся до телефону, набрав по черзі кілька звичних уже номерів.

— На жаль, пан Тодін зараз не може вийти на зв’язок… Передзвоніть увечері. А краще завтра.

— Ви сказали йому, що з ним хоче говорити Раман Кович?

Короткі гудки. Видно, дамочка, закінчивши тираду, не завдала собі клопоту слухати відповідь.

Він з’явився в театр на годину раніше, ніж завжди. Частково тому, що був схвильований і не знаходив собі місця, частково тому, що хотів подивитись, як безтурботний підмайстер Дін проводить з молодими акторами обов’язковий тренінг.

Уже на підході він виявив двох ухильників — двоє хлопців у спортивних костюмах курили на сходах замість стрибати й лазити разом з усіма у великому репетиційному залі. Раптова Раманова поява сповнила їх трепетом; він не сказав ні слова, проте через секунду обидва ледарі вже працювали в залі, аж зі шкури пнулися.

— Музику, будь ласка… Ваші рухи не повинні збігатися з ритмом музики. Ваші дії мають бути абсолютно нелогічні, а звуки, які ви видаєте, не повинні нагадувати людський голос… Без непристойності, пам’ятайте про смак!.. Почали…

Кович тихесенько встав у темному кутку, під стіною.

Пластичні й не дуже. Розумні й не надто. Для його нової роботи йому не потрібні актори, йому потрібні типажі… Крім, природно, героя і героїні. Клора Кобець не годиться… Зовсім нові обличчя, можливо, з масовки, можливо, взагалі з вулиці, чи з іншого театру…

— Стоп!.. Десять секунд заспокоюємо дихання…

Концертмейстер у кутку заграв щось розмито-ліричне; актори бродили по майданчику, по-справжньому заглибившись у себе. Кович мав рацію, примусово запровадивши ці стомливі нудні тренінги…

— Пішли по колу, раз-два… Сано, в центр, увага, у Сани м’ячик… гарячий! Почали!..

Кович дивився. Сана, невисока, рік тому запрошена з дитячого театру на роль хлопчика в якійсь казці, — саме ця запальна Сана кидала партнерам уявний м’ячик, а ті перекидали його в долонях, морщачись од уявної пекучості, і з явним полегшенням кидали назад.

— Холодний!.. Сано, ти що, сама не відчуваєш, який він холодний?!

Сана жбурнула «м’яча» в ту мить неуважній Клорі Кобець і запхнула змерзлі руки під пахви. Руки справді мерзнуть…

— Не потрапляйте в ритм! Стежте, щоб не потрапляти в ритм музики! Далі… М’яч еротичний! Одержавши його, одержуєте заряд сексуальної енергії, вперед!..

Раман не дивився ні на кого зокрема, але бачив усіх. На майданчику неможливо сховатися; Раман бачив ледарів, які не перевантажували себе душевною працею і байдуже зображали зовнішні прояви пристрасті. Помітив кількох дівчат, які про «сексуальну енергію» мали тільки теоретичне уявлення; як же вони збираються працювати в театрі, нічого не знаючи про життя?!

А ця, вона вічно бігає в масовці, її звуть… здається, Ліца. От вона, між іншим, вирізняється серед інших волею та щирістю. Самозабутньо працює, забувши про недоїдений сніданок і рвані кросівки, про квитки на автобус та генеральне прибирання в гуртожитку; ворушить якісь власні спогади, чесно, глибоко ворушить, якісь дуже особисті, справжні вабики…

О, потрапила в ритм музики — і збилась, повернула Сані «м’ячика», рознервувалася, втомилася…

Раман вийшов, обережно причинивши за собою двері.

* * *

…Це було дитинча схруля; його м’яке коричневе рильце ще не встигло витягтися й набути характерних хижих обрисів, і тому зубки стирчали незагрозливо. Принаймні поки що.

Царна не рушала з місця: її вуха, й так нашорошені, напружилися дужче.

Схруленя хлебтало недбало, безтурботно, схруленя до половини опускало морду в темні струмені джерела й нічого не знало про смерть. Схруленя було вразливе, проте не безпорадне; широкі лапи, що впиралися в каміння, поблискували півколами білих, цілком зміцнілих пазурів.

Царна теж хотіла пити, проте не рушала з місця.

Потім її вуха повідомили про наближення третього; якби це був дорослий схруль, то відразу, тут, коло водопою, життя хижого дитинчати закінчилось би, так, власне, й не почавшись. Але царна знала, що то не схруль і не барбак іде зараз перевальцем по вузькому тунелю переходу, інакше ноги давно б несли її крізь павутину заплутаних ходів, і вуха ловили б відзвук копит, указуючи єдино правильний напрямок…

До водопою вийшов тхоль-підліток. Безтурботне й дурне дитинча, теж дитинча, що нічого не знає про смерть; утім, інстинкт сказав своє слово, коли маленький тхоль почув, як, забувши про все на світі, хлебче хижак.

Нюх казав йому: схруль. Та картинка, що постала перед підсліпуватими вузькими очима, ніяк не відповідала інстинктивним знанням про хижаків. Той, що хлебтав зараз воду, мав такі дитячі обриси, що не на схруля був схожий, а на вологий клубок бурого моху…

Царна причаїлась вичікуючи.

Схруленя підняло важку голову. Здивовано повело м’яким рилом; ступнуло назустріч прибульцеві, саме до ладу не знаючи, полювати воно йде чи бавитись.

Тхолик відступив і з жаху сів на задні лапи.

Схруленя підібралося впритул — під недбало розчепіреними пазурами скреготіли камінці. Тицьнулося рилом у жовту мордочку юного тхоля, відсахнулося, відчувши їдкий запах тхолячої паніки, сердито облизнулося рожевим язиком.

Тхолик нерішуче вискнув. Чи благаючи про пощаду, чи питаючи про наміри, чи запрошуючи погратися…

Схруленя обійшло тхоля збоку, обережно, навіть гидливо обнюхало ароматичні залози; тхолик смикнувся, підскочив і зарився гострим носом у тверду схрулячу шерсть — теж винюхував і, нанюхавшись, злякався й одсахнувся: схруль! схруль! — казав йому нюх.

Схруленя забарилося, потім буцнуло тхоля широким горбкуватим лобом — жест не мисливський, більше схожий на загравання; тхоль перекинувся на спину й тихенько заклекотав.

Якийсь час схруленя качало його по камені широкою лапою з підібраними пазурами, а тхолик вислизав, і викручувався, і клекотів дедалі голосніше й сміливіше; потім його м’який клекіт змінився на пронизливий вереск — схруленя, забувшись, усе-таки різнуло його пазуром.

Вигляд крові і страх жертви миттю розставили все по місцях.

Царна дочекалась, поки невміла схруляча гонитва віддалиться в переходи, а потім спустилася до води й нарешті напилася.

* * *

Вранці її знову накачали… вона не знала чим. Під впливом цих ліків вона спала й не спала одночасно.

Перед очима крутилася блискучими, сяючими гранями кулька. На гранях спалахували відблиски — такі гострі, що Паула здригалася від їхніх уколів. Чи, може, це шприц?..

По чорній спіралі юрбами спускалися люди. Униз, у закрут; по краю похилого даху весело гасав собака й виляв хвостом, але голови в нього чомусь не було. На ліхтарі розгойдувалося безвольне тіло незнайомої дівчини, мерехтіли лишайники на вологих стінах, вогкий вітер холодив незарослу лисинку на грудях…

Потім вона отямилася — в палаті, — й усміхнений доктор Барис сказав їй, що лікування просувається успішно. Що незабаром вона буде цілком здорова, а тому в режимі можливі послаблення.

Вона чекала чергового візиту Тритана, та замість нього з’явилася Стефана в супроводі незвично сумирного, закованого в строгий костюмчик Митика.

Відбулася «зустріч сестер біля фонтана», на свіжому повітрі, в залитому сонцем парку; лавка, розігріта, мов пляж, була прикрашена самотньою брошкою метелика. Комаха мліла, розкинувши крила, й тому ледь не стала легкою здобиччю юного натураліста.

— Митику, перестань!.. Піди подивись, який гарний фонтан…

Дуже скоро Паула зрозуміла, що не зуміє відповісти на всі Стефанині питання. Сестру цікавили найменші нюанси діагнозу й точні деталі лікування — незабаром на наполегливу Стефанину вимогу з надр лікарні було витягнуто доктора Бариса, й розмову вони продовжили вже втрьох, причому Паула явно почувалася третьою зайвою.

Стефана зосереджено кивала. Стефана перепитувала, записувала щось на клаптику паперу, старанно вникала в медичну термінологію, якою доктор сипав охоче і з явним задоволенням; Стефана разів десять повторила — зрозуміло, звертаючись до Паули, — що в таких випадках не можна легковажити і що курс лікування має бути якнайповніший.

Під її натиском Паула відчула себе винною. Ніби її бажання скоріше виписатися — негідна примха, вона повинна хворіти якомога довше — для її ж, зрозуміло, добра…

Митик, байдужий до медицини і позбавлений співчуття, тим часом цікавився фонтаном.

«Скульптурна група» зображувала, як дід тягне з води невід; ніби знущаючись зі старого, дірявий невід був пустий, зате жирні бронзові риби, розташовані по колу, вивергали з пащ тугі шиплячі струмені. Справжніх рибок у фонтані не було, Паула це добре знала — і тому здивувалася, коли Митик, досі напружено схилений над водою, раптом поспішно став знімати сандалики.

Стефана захопилася бесідою з доктором Барисом; Паула з незворушним інтересом спостерігала, як Митик знімає шкарпетки, пробує ногою воду, морщачись, перелазить через бортик… Схиляється, бовтає у воді руками, ніби когось ловить… Ще… ще…

— …місяців зо два.

Паула підняла голову:

— ЩЕ два місяці?!

— У найкращому разі, — доктор Барис винувато знизав плечима. — У вашої сестри дуже правильний підхід — справу треба довести до кінця, лікування має бути адекватне й ретельне…

Паула втратила інтерес до того, що відбувається.

Було б добре, якби сьогодні з’явився Тритан. Він, говорячи про термін лікування, не був такий занудний…

Та все ж Паула, здається, не говорила з ним про термін. Якось не склалося…

— Митику!!

Юний рибалка, стоячи по коліно у цівках фонтана, невдоволено обернувся.

Очевидно, Митика обурила ситуація, коли невід кам’яного дідугана залишався порожній. Дірку в неводі було вправно заткнуто пучком трави; рибок у фонтані не знайшлося — крім бронзових, звісно, — зате пуголовків було аж забагато. Пуголовка легше піймати, бо ця чорна кулька з хвостом і близько не така прудка, як рибинка; до тієї миті, коли Стефана витягла сина з води, у кам’яному дідовому неводі тріпотіло вже штук п’ять пуголовків. Шостий стрибав у мокрій Митиковій шкарпетці.

Стефана зробилась червона, і навіть у прорізі коміра виступили бурячкові плями:

— Ти що мені обіцяв? Ти що мені сьогодні вранці… ти мені що?!

Людина вперше в житті подбала про іншу людину, подумала Паула відчужено. Нехай про кам’яну — але ж про людину… А її за це знов лають.

Вода, яку невтомно вивергали бронзові риби, врешті-решт змила трав’яну затичку. Пошарпані пуголовки випали назад у басейн — і кам’яний невід знову був пустий.

* * *

Він роздрукував тільки дві короткі сцени. Роздрукував сам, не довіряючи друкарці, не довіряючи нікому; його трясло так, наче він початківець, слабенький новачок, уперше береться за діло і нітрохи не впевнений, що хоч щось вийде.

Їх, дібраних, було двоє. Дівчина на ім’я Ліца та хлопець на ім’я Валь. Обоє з масовки. Обом нема на що розраховувати в найближчі роки, вони це чудово розуміють, він приніс їм сьогодні в клейончастій папці — приніс золотий шанс…

Коли він замкнув двері кабінету, вони, здається, трохи злякалися. Не щодня художній керівник викликає до себе двох третьосортних і замикається з ними, наче боїться чужих вух. Або чужих очей…

— Я хочу робити п’єсу, — він сів за стіл, провів пальцем по візерунках стільниці. — Виставу дебютів. Специфічна робота. Зараз я дам вам текст, і ви почитаєте.

Він витяг із сумки два худесенькі примірники й простяг через стіл; хлопець підхопився, підскочив, узяв обидва, один передав дівчині.

— Починайте, — Раман одкинувся на спинку крісла. Йому було недобре, от би пошукати в шухляді упаковку з ліками, проте закотити таблетку під язик означає перед самим собою зізнатися в страху й непевності. А він має бути впевнений. Що все вийде. Що вони ВІЗЬМУТЬ.

— Починайте, ну?..

Перша репліка була хлопцева; він почав читати, як читають незнайомий текст — затинаючись, напружено, боячись збитись і від цього дедалі частіше збиваючись; Раман терпляче чекав. Тирада була строфи на чотири, хлопець потроху заспокоювався, в голосі прокльовувалися людські інтонації — Раман чекав, чекав, це тільки вступ, сцена напружена, чи зрозуміють вони, ПРО ЩО?..

Вступила дівчина. Несподівано вільно й просто, ой, хороша дівчина Ліца, варто було побачити її раніше… Шукає очі партнера. Уперше читає текст, а вже має потребу в зв’язці, і хто ж її, цікаво, вчив…

Ліца затнулася.

Пауза.

— Далі, — неквапливо сказав Раман. — У вас добре виходить, я попрошу вас дійти до кінця…

— Це «Перша ніч», — сказала Ліца. Не запитала, а констатувала.

— Так, — сказав