/ Language: Українська / Genre:sf_fantasy, / Series: Ключ від Королівства

Зло не має влади

Марина Дяченко

І магічні формули, і маги-королі, і навіть вірні друзі часом виявляються безсилими — ні, не перед жорстокими чарами, а перед звичайною буденністю й забуттям. І тоді приходить Сарана — жахлива стонога і сторука навала змітає й витоптує все на своєму шляху, і не має від неї порятунку, і ніщо її не зупинить… Королівство, котре забуло свого короля, приречене на загибель і запустіння. «Зло не має влади» — лише слова… Ти теж так вважаєш?

Марина та Сергій Дяченки

Зло не має влади

Розділ перший

Король дзвонив минулого тижня

Я сиділа на дерев’яних мостинах, полоскала ноги у воді. Здавалось, я взута в цю річку — на ногах черевички зі струменистої прохолоди. І якщо встану — зможу пройти водною гладінню, перебратися на інший берег, де смакують травицю три корови — одна чорно-біла та двійко рудо-плямистих.

Стояв серпень. Над водою висіли бабки, кожна над своїм нерухомим відображенням. Я сиділа на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькій тінявій цяточці, й цяточка та раз за разом посувалася, задкувала від води. Невдовзі я опинюсь на сонці, а там спека, спека…

Уже десять днів я в таборі. Нічого особливого, дерев’яні будиночки в ріденькому лісі, до річки тупцяти хвилин із двадцять. Ніхто нас особливо не розважає, але й не виховує теж. Скільки завгодно можна сидіти на березі, качатися по траві, бовтатись у мілкій річечці, споглядаючи корів і бабок, дивитися старі фільми на касетах, розмахувати ногами увечері на лаві, нудьгувати, поки дівчиська переказують плітки…

Перші дні мені подобалося — після цілого літа в курному місті. Поруч був Макс Овчинін: він три тижні провів на морі, повернувся засмаглий і веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув із якоїсь там скелі. Ця скеля в його розповідях дедалі вищала, тож зрештою виявилось, Овчинін мало не з Ай-Петрі шугонув.

Мені швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися нові друзі, якісь старші хлопці, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамниці по пиво. Я пива не зношу. Овчинін теж його не любить. Яку тільки гидоту не вливатимеш у себе, аби тільки сподобатися дорослим друзям…

Я побовтала ногами у воді, й мої річкові черевички перетворилися на зграю пухирців. Він гарний хлопець, нема поміж нас жодної кривди… А якщо є — то з моєї провини, бо я далебі не цукрова дівчинка.

Дівчиська засмагали на березі, на розстеленій ковдрі. Далі за течією, у воді по коліно, серйозний хлопчак років із дванадцяти рибалив, і в нього за спиною сиділи пліч-о-пліч двоє смугастих котів; їх неможливо було розрізнити — неначе відображення одне одного. Сонце припікало; незабаром доведеться забиратися з берега назад у табір. Я вляглася на розсохлі дошки містка та насунула кепку на очі.

Я маг дороги. Що не день це знання моє блідішає, робиться дедалі примарнішим. Скоро й сама повірю, що всі мої пригоди — вигадані, пережиті уві сні чи в мріях.

За останні кілька місяців я виросла зі всього старого одягу. І мені часом здається, що я з Королівства виростаю теж. Я досі пам’ятаю кожну свою пригоду — докладно, але відсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха сіла на носа. Я відмахнулась, вона заради пристойності злетіла й відразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спіймати її в кулак — мухи й слід похолов. Ці комахи безмозкі, зате чудово відчувають, коли від них просто відмахуються, а коли не жартома наміряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тім бережку дзенькав дзвіночок — глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб відмахуватися від мух…

Складно уявити, що моє Королівство таке саме реальне, як ці корови, як вода, як жорсткий козирок на моїх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрімала.

— Лапіна!

Дуже гучний голос, схвильований, різкий. Я сіла, стягаючи з голови кепку. Просто переді мною стояли важкі черевики, з них підносився до неба охоронець — знайомий, з табору. «Сек’юріті» в таборі було двоє, вони стерегли по черзі й були вже доволі старі та гладкі. На щастя, ніхто на нашу безпеку не зазіхав.

— Лапіна! Ти чуєш?!

Я підвелася.

Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений — біг під сонцем усю дорогу від табору, це з його задишкою! І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

— Там про тебе… запитують. Мерщій до начальника табору. Ну ж бо!

Щось трапилося вдома?!

Мама дала мені з собою мобільника, вчора ввечері ми розмовляли, й усе було добре. А вранці, збираючись на пляж, я вимкнула телефон і залишила в директорському сейфі — ми всі так робили, у нас же на будиночках замки зовсім кумедні…

— Що таке?

— Нічого не знаю. Швидко!

Дівчиська попідводились на ліктях та зацікавлено витріщалися на мене. Хлопчик-рибалка висмикнув із води крихітну плотвичку, вона блиснула на сонці…

Я застромила мокрі ноги в спортивні капці. Під п’яту потрапив камінчик, кольнув, ніби голкою. Я засичала крізь зуби, накульгуючи, на ходу його витрушуючи, підтюпцем побігла стежкою геть від берега, до табору.

Біля адміністративного корпусу стояло авто, синій «Опель». Біля лави тупцював Макс Овчинін із білим пластиковим кульком у руках, але мені було не до Овчиніна; я збігла бетонними сходами ґанку. Начальником табору працював пенсіонер, не дуже старий, раніше він служив на будівництві виконробом. До нас директор ставився дуже непогано, з гумором у всякому разі. Але зараз я його не впізнала.

Він стояв посеред свого маленького кабінету — рештки волосся стали сторч, обличчя поблідло, губи міцно стиснуті. Коли я вбігла в розчинені двері — не стукаючи, мушу зізнатися, в пом’ятих шортах, у капцях і з ногами, по коліна припалими пилом — він втупився в мене так, ніби вперше бачив. Начебто щойно дізнався, що я не дівчинка, а перевертень-терорист.

— Здрасьте, Ігорю Борисичу… Що сталося?

— Ось вона, — сказав начальник дуже холодно й зовсім не мені.

Тоді лише я помітила, що біля вікна в кріслі сидить ще один чоловік — проти світла, тож я бачила тільки силует. Гладко зачесане волосся. Вуха щільно пристають до голови. Дуже пряма постава — як у військових зі старих кінофільмів.

— Оце Лапіна Олена. Я так розумію, необхідна присутність батьків? Адвоката? Адже ж так, якщо за законом?

У начальника тремтів голос. То здавалося, що він розлючений. То навпаки — що дуже переляканий і насилу приховує страх.

— Адвоката? — перепитала я тупо. — Що трапилось? Моя мама дзвонила?

— Та що ти корчиш із себе дурненьку! — раптом вибухнув начальник, і таким роздратованим я ніколи ще його не бачила. — Не розумієш, так? Узяли твою подільницю, з якою ти квартири чистила! Вона на тебе навела, під час обшуку все знайшли!

— Якого ще обшуку?

Я зрозуміла, що божеволію. Напевно, перегрілася. Лежу оце зараз на березі, навколо квокчуть перелякані дівчиська… А я знепритомніла саме тої миті, коли мені примарилося, нібито мене гукнув охоронець…

— До нас приїхав оперуповноважений у справах неповнолітніх, — глухо сказав начальник. — От, із ним розбирайся.

Я подивилася на темний силует проти вікна. Чоловік був у цивільному. Як і раніше, я не могла розгледіти його обличчя.

— То що, дзвонити батькам? — так само глухо запитав начальник.

— Спершу ми поговоримо з громадянкою Лапіною, — сказав чоловік біля вікна. — Є у вас вільне приміщення?

* * *

Бібліотека о цій порі була порожня. Але там виявилося дуже спекотно, до того ж, тхнуло старими запилюженими книжками. Кватирка з тріснутим склом ледь-ледь цідила відносно свіже повітря.

— Дякую, — сказав оперуповноважений начальникові. — Можете йти.

Той пом’явся та вийшов, причинив за собою двері. Я нарешті глянула в обличчя цьому оперові.

Він був дуже блідий. З дуже білявим волоссям. Із чорними, незвичайно чорними очима на вузькому обличчі. У чорному костюмі й чорній сорочці, перехопленій на шиї чорною краваткою.

Він був молодий. Дивно молодий для опера, хай навіть і в справах неповнолітніх. Але одяг, звички, манера дивитися робили його старшим. І тримався він так, начебто мав уже років двісті робочого стажу.

І він був мені знайомий.

Хвилину ми дивилися одне на одного. Я знала його, я його раніше бачила… За якихось не дуже приємних обставин…

— Ти не змінилася. Це добре.

Я намацала стілець і сіла.

Минуло чотири місяці з часу мого останнього візиту в Королівство. Там час швидше спливає.

— Скільки тобі років?!

— Маги поза віком, Олено. Не муч себе підрахунками.

— Максиміліан, — простогнала я.

Це був він — хлопчисько-маг, некромант, якого я кілька разів рятувала від смерті. Який і мене колись порятував, але перед цим — зрадив, покинув на неминучу загибель і навіть не поморщився. Оце такого вже гінця з Королівства ніколи не хотілося б мені тут бачити.

Він посміхнувся кутиками тонкого рота.

— Що, не рада?

— Ні!

— Дарма. Бо ти — небезпечна неповнолітня злочинниця і твоя доля в моїх руках.

— Бреши, та не забріхуйся, некроманте.

— Ти як розмовляєш зі старшими? — він посміхнувся ширше, блиснув білими гострими зубами.

Я стисла кулаки. Під час нашої минулої зустрічі він був ледь молодший за мене, але вже тоді смертельно небезпечний. Чого тепер від нього очікувати, та ще й тут, у моєму повсякденному світі — я не мала жодного уявлення.

— «Оперуповноважений у справах неповнолітніх»… — я говорила навмисне повільно, викроюючи собі час на роздуми. — Така посада в природі існує? Ти впевнений?

— Головне, щоб вони, — Максиміліан кивнув на двері, — були впевнені. — А я вмію переконувати, — і знову посміхнувся.

Я набрала в груди повітря — і не знайшла, що відповісти. Надто раптово звалилося нещастя, ще півгодини тому я мирно дрімала над річкою… Що некромант може мені заподіяти? Як захищатися?

Як він сюди потрапив?!

Тільки досвідчений, могутній маг може ходити між світами. Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тільки у свій світ завжди легко повертатися», — казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максиміліана. Ось кого мусить боятися самозваний опер!

— Його величність не попередив, що ти з’явишся, — сказала я недбало. — Що йому передати?

У нього щось змінилося в очах. Мені на мить здалося, що ім’я Оберона протверезило некроманта й тепер він не посміє більше з мене знущатися. Однак нічого подібного! Максиміліан задер підборіддя:

— Не попередив? Ще б пак. Його величність нічого тобі не повідомляє про справи у Королівстві. Не вважає за потрібне.

Некромант поцілив у болісну точку. Я часто ображалася на Оберона за його, як мені здавалося, байдужість. Варто мені лишень опинитись у своєму світі, як про мене забувають: спасибі, Олено, вільна, можеш іти.

— А стосовно «що передати», — провадив Максиміліан, із задоволенням спостерігаючи за мною, — таж король тобі не телефонує. І в тебе нема зв’язку з ним. Він великий чарівник, ходить поміж світами, як ти між ванною і кухнею. Хотів би — залишив би ниточку.

На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, — сказав колись Максиміліан. — Де ти бачила, щоб некроманти були гарними?» Не варто вірити чужим в’їдливим словам. Навіть коли вони здаються справедливими.

— Навіщо ти прийшов?

— Побачити тебе.

— Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодійкою… Не думай, що це тобі так минеться.

Він підняв брови.

— Авжеж! — сказала я виклично. — Тут тобі не… не замок принца-деспота! У тебе й документів нема, ти самозванець! У будь-якому відділенні міліції тебе розкусять, мов горішок!

— Ти впевнена?

— Подивимось!

Я силкувалася бути зухвалою та спокійною, але насправді боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамі. Розповів усю цю маячню. І мама зірветься з роботи, примчить… Вона, звичайно, моїм словам повірить, але невже я муситиму доводити ще комусь, що не є злодійкою… Стривайте, а що він там про обшук торочив?!

— Ти брехав про обшук?

— А ти як гадаєш?

— Брехав, — сказала я, і голос у мене затремтів. А що, коли ні? Якщо некромант приборкав невідомі сили в моєму власному світі? І зараз удома в нас і справді триває обшук, і в мене з-під светрів у шафі витягають викрадені чужі речі?!

— Твоя подільниця є ученицею вашої школи, — м’яко сказав Максиміліан. — Ти виймала ключі з кишень пальт у гардеробі, а потім ви разом ішли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нікого нема. І клали ключі на місце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарешті не побачила сусідка…

— Це маячня і неправда, це легко перевірити!

— Легко, — він кивнув. — Сусідка тебе впізнає. А ця дівчинка, з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…

— Зайцева?!

Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив наклеп на наклеп, але робив це так спокійно та впевнено, що я помалу переконувалася: це правда. Некромант на таке здатен.

— Якби в нас був обшук, мати б уже прибігла сюди…

— А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник, вимкнений?

Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, — таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.

— Я тобі не вірю. Ти… Чого тобі треба?!

У нього були чорні очі. Дуже чорні на білому обличчі.

— Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.

— Що… Та ти що… Пішов ти на фіг!

— Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.

Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.

— Що ти… знову брешеш, так?!

— Ні.

— А Оберон…

— Із Обероном особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд. Я пропоную Гарольдові союз, а він не хоче.

— Бо ти ошуканець і негідник!

— Ні, бо я некромант. А в Гарольда забобони.

— Просто він розумніший!

— Гарольд? Розумніший? Не сміши мене. Він дивиться на світ отак, — Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. — Ти потрібна в Королівстві, по-перше, як союзник, а по-друге, щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.

— Ти? Гідний довіри?! Та що ти зробив зі мною? Ти ж…

— Ходімо в Королівство — зараз. Повернемося — все виправно.

— Ось, — я згорнула дулю. — Отак я купилася на твою брехню.

— Даремно. Бо я правду кажу. А Сарана за три переходи від столиці.

— Не вірю!

— Що, не йдеш у Королівство?

— Ні!

— А якщо я засаджу тебе в колонію для неповнолітніх?

Я болісно ковтнула.

— Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй. А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я раніше тебе перемагала — всиплю й зараз.

— Прямо-таки всиплеш?

— Іди на фіг!

— Шкода, — він відвернувся. — Тебе як по батькові? Василівна?

— Олександрівна!

— Щасти тобі.

Він потяг на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.

— Помилка вийшла, — сказав Максиміліан. — Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка — Лапіна Олена Вікторівна, а ця — Олена Олександрівна, трапилося прикре непорозуміння. До побачення.

І пішов собі, залишив остовпілого начальника.

Лише за кілька секунд, коли внизу вже завелось авто, начальник отямився й заволав:

— Та як же так можна! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите!

Машина загула. Пригальмувала у воротях, аби пропустити білі «Жигулі», на яких приїхала до табору моя мама.

* * *

Вона так кричала на начальника, що мені стало шкода його. Мама вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще чогось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер — цілком точно! — показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не схопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це вирахує із начальникової зарплати й що дитині завдано моральної травми.

Збіглися всі хлопці й дівчатка, було дуже неприємно, що Макс Овчинін теж став свідком скандалу.

— Знаєш, тебе впізнати не можна було, коли ти до корпусу підбігала, — він чомусь здавався винуватим. — Я перелякався, слово честі.

— Розмову чув?

— Ні… А опера бачив. Дивний мужик. Весь у чорному — і білий-білий… На вампіра схожий.

— Тепло, — визнала я невесело, — він некромант.

— Що?

І тут нас перервали — мама заявила, що забирає мене додому. Я хотіла була заперечити, однак передумала — зміни лишилося два дні, а мама так рознервувалася через цю дурну історію, що не хотілося з нею ще й сперечатись. Начальник сопів, мов побитий пес; йому, людині чесній і відповідальній, перепало ні за що, ні про що, але як його втішити, я не знала.

Хлопці й дівчиська так жалкували, що я їду, аж мені приємно стало. Історія про те, як недоумок мент спершу обвинуватив мене в убивстві цілої купи люду, а потім сказав, що помилився, розбурхала й куховарок, і прибиральниць, і вихователів, і фізрука. А я кидала речі у валізу, ніби в уповільненій зйомці, та все намагалася зміркувати: це було насправді? Мені не наснилося? Максиміліан?!

* * *

Вірити некромантові не можна, навіть якщо він правду каже.

За десять днів у таборі я встигла відвикнути від власного дому. Кімната здалася меншою, кухня, навпаки — більшою; брати підросли й навіть, здається, порозумнішали. Звичний світ обступив мене, начебто бажаючи відволікти, розрадити, витиснути в мене з голови всі думки про Максиміліана та Королівство.

Що там торочив цей блідий дистрофік?

«Насувається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони все сплюндрують і каменя на камені не залишать…»

Чарівному Королівству час від часу доводиться ставати на боротьбу за себе. Людожери, пірати… розбійники… вороги. На те в Королівстві є воїни, є стражники, є маги дороги… й король Оберон, великий чарівник, який уміє літати й ходити поміж світами. З ним нічого не страшно, будь-які вороги розбігаються від самого лишень його імені. Нехай справді прийде Сарана — Оберон що-небудь придумає…

«Він відлучився в особистій справі».

Немає в Оберона ніяких особистих справ! Коли Королівству загрожує небезпека — Оберон не може його залишити! Це просто неможливо!

Брехав некромант, брехав. Ось тільки навіщо? Навіщо йому пробиратися в наш світ, шукати мене, влаштовувати отакий цирк? Тільки аби познущатися?!

Я кволо розбирала валізу, прислухаючись до крику братів, які грали на балконі в настільний хокей. Раптом наткнулася на залізний браслет, через який мені заздрили всі дівчиська в таборі.

Браслет подарувала мені Стелла; як я могла про неї забути?!

Стелла й Сашко одружилися в травні, Сашко ледве не провалив весняну сесію. Він студент авіаційного інституту, закінчив третій курс; батьки спершу не надто раділи з його «реактивного» одруження, та Стелла їм так сподобалася, що вони прийняли її, мов рідну.

Я босоніж поляпала в коридор, зняла слухавку й набрала номер по пам’яті.

— Добрий день, можна Стеллу? Це її знайома…

— Добрий день… Стеллочко, тебе до телефону!

Я почула далекі веселі голоси й дзенькіт посуду. В Сашка дуже добрі, прості батьки; вони уявлення не мають, що їхня невістка — казкова принцеса з Королівства, а син — підмінений у дитинстві принц. Це не заважає їм жити дружно та щасливо у трикімнатній квартирі.

— Алло, — озвалася Стелла. Важко уявити: зовсім недавно вона й гадки не мала про те, що таке телефон.

— Привіт, це я, Ліна, — пробурмотіла я, про всяк випадок прикриваючи слухавку долонею. Петрик і Дмитрик зовсім уже розкричалися на балконі.

— Привіт! — Стелла зраділа. — А ми були на морі! Знаєш, там пароплави на електричних моторах!

— Ага, — сказала я, — здорово… Скажи, з Королівства нема звісток?

— А ще там маленький замок над урвищем, зовсім крихітний, але справжній, а під ним… Із Королівства?

— Ну звісно.

— Ну… Його величність дзвонив минулого тижня. Просив передати тобі привіт. Я тобі передзвонювала кілька разів, але тебе не було вдома. А мобільний не відповідав…

Мобільний не відповідав.

Ну звісно. Поки я сиділа по горло в теплій воді, поки засмагала на травичці, слухаючи неквапне подзвякування дзвіночка, мобільник у сейфі начальника табору лежав відключений…

— Ліно? Ти слухаєш? Його величність хотів із тобою поговорити, але твоя мама сказала, що ти відпочиваєш.

Оберон хотів зі мною поговорити…

— Ліно? Ти чого мовчиш?

— У Королівстві щось трапилося?

— Ні, що ти. У них усе гаразд.

У них усе було гаразд минулого тижня. За мірками Королівства — кілька місяців тому.

— Зрозуміло, — я проковтнула гірку слину. — Дякую, Стелло.

— Ліно, ти засмутилася, чи що? Він ще передзвонить!

— Звичайно, — сказала я дуже глухо. — Передзвонить… Будь здорова, Стелло. Привіт Сашкові.

Розділ другий

Кепськи новини

Оберон не залишив мені телефонного номера. Жодного способу, в який із ним можна було б зв’язатися в разі потреби. Хоч він і великий маг, і ходить поміж світами, як я із кухні до ванної… Ущипливі слова Максиміліана засіли в мені, немов іржавий цвях.

Некромантам вірити не можна!

А що робити, коли виявиться, що Максиміліан не збрехав? А раптом Королівство справді оточене ворогами, а Оберона чомусь немає на місці?!

Він сказав: «Сарана за три переходи від столиці…» Отже, поки мама репетувала на начальника, поки авто котило геть від табору, поки я теревенила зі Стеллою… У Королівстві час швидше спливає… За ці кілька годин, напевно, столицю вже взяли, орда пустельних варварів розкачала її на колоди, залишилося саме каміння та пилюга. Все пропало, Королівства більше нема!

Якоїсь миті мені зробилося так порожньо й тужно, як бувало всього кілька разів у житті. Ні про що більше не думаючи, я подалася на кухню. Щось кричали Петрик і Дмитрик — я не чула…

Клацнув вимикачем електричний чайник. Я раптом згадала: Максиміліан! Коли маг переходить із одного світу в іншій, у його рідному світі час завмирає. Якщо Максиміліан ще тут, у нас, — у Королівстві застигли комашки на льоту, завмерли річки й вітер, і наступна мить усе ніяк не настане…

А отже, є шанс.

Задзвонив телефон. Я кинулася до нього, цілком певна, що це некромант. Зрозуміло, йому вірити не можна, але…

— Алло! Лінко?

Веселий хрипкуватий голос у слухавці. Ритка, подружка й однокласниця.

— Мені Макс дзвонив! Що там у тебе за історія з недоумком опером?

— Та так, — промимрила я.

— Слухай, я зараз у парк іду! Пішли зі мною, га?

Я затисла телефон плечем, підійшла до вікна в кухні. Сонце, потроху схиляючись до заходу, з пекучого перетворювалося на лагідне, й до смерку було ще далеко. На всіх лавах сиділи парочки, малята обліпили дитячий майданчик, немов мурахи медяний торт.

— У парк? Е-е-е… Знаєш, у мене якось… треба валізу розбирати, прання…

— Облиш! Утече твоя валіза годинки за дві?

Зрозуміло, можна нікуди не ходити, цілий вечір сидіти вдома та сумувати за Королівством, думати, збрехав некромант чи ні. Можна побитися головою об стіну — либонь рішення знайдеться саме. Можна ще раз подзвонити Стеллі… Якщо вона не пішла куди-небудь у кіно зі своїм дорогоцінним Сашком.

— Ліно? Ти заснула?

— Ні, — я прокашлялася. — То кажеш, у парк?

У парку було здорово, свіжо, але я майже відразу пожалкувала, що дозволила Ритці себе умовити. Їй, бачся, купили нового мобільника, вона наклацала сотню фотографій і взялася мені показувати всі підряд. Ритка, її брат, квіти, жуки на піску, якісь незнайомі люди, знову Ритчин брат — мені швидко все набридло, але сказати про це я не зважувалася. Ритка теревенила, робила круглі очі, давала мені прослухати мелодії, переглянути відео, яке сама зняла — непогані кліпи, але дуже довгі. Ритка пояснила, що в її мобільнику є чіп із додатковою пам’яттю і можна знімати майже справжній фільм…

У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупіт.

Вони налетіли ззаду — двоє пацанів, обом літ по шістнадцять. Один свиснув мені просто в обличчя, другий цієї миті вихопив у Ритки мобільник. Вона закричала, в тому крикові було більше обурення, аніж переляку, а грабіжники вже мчали далі алеєю, і, як на гріх, нікого не було поблизу…

Ми, не змовляючись, кинулися навздогін. Добігли до місця, де алеї розходилися віялом, і зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жінка підійшла запитати, що трапилася; довідалась і заходилася лаятись на всі заставки. Вона бачила, виявляється, хлопців, які бігли, вони перестрибнули живопліт у кінці — і край, їх уже й слід прохолов.

У парку темнішало. Закохані цілувалися на лавах, компанії пили пиво, на нас дивилися зацікавлено та співчутливо, а допомогти нічим не могли. Навіть не намагалися.

Ми сіли й собі. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала — було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душі через власну безпорадність.

Якби в Королівстві хтось посмів пограбувати мою подругу! Там у мене є посох, я вмію вбивати поглядом… напевно, вмію, не пробувала. Принаймні оглушити ворога мені до снаги. А тут… Я навіть нічим втішити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?

Цієї миті я побачила, що алеєю ще хтось прогулюється. Попри теплий вечір, він був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застібнутим коміром. Чорні вельветові штани. Чорні кросівки. Він зупинився навпроти нашої лави та вдав, начебто щойно помітив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

— Добрий вечір, дівчата… Що трапилося?

Я обімліла. Я, виявляється, дуже чекала, щоб він з’явився знову, й тепер страшенно зраділа… і злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максиміліана.

— Мобільник відібрали, — сказала я якомога байдужіше. — У Рити.

Він сів поруч — із Ритчиного боку:

— А номер ти пам’ятаєш?

Номер був простий і стильний — Ритка ним пишалася. Перш ніж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максиміліанові десять цифр; він витяг із кишені свій старенький телефон і, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звідки в нього телефон? Звідки він взагалі знає, що таке мобільник?!

— Навіщо? — я хотіла промовчати, але не втрималася. — Вони вже вимкнули слухавку! У найкращому разі тебе пошлють…

— Куди? — зацікавився Максиміліан.

— Пояснити?

— Не треба… Як говорив один чоловік, ніхто не може мене послати, це я посилаю… Як гадаєте — вони в парку чи втекли вже?

Я розтулила рота, щоб сказати, мовляв, грабіжники не тільки втекли, а й встигли здати телефон своєму перекупникові. І цієї миті в глибині парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою підстрибнули.

Перехожі закрутили головами. Багато хто злякалися. Максиміліан доторкнувся до мого плеча. Я озирнулася й побачила хлопця, який летів алеєю з витріщеними очима та волав безперестанку. Намагався зірвати з себе футболку й на бігу роздер її майже надвоє, а за ним і другий мчав: здавалося, що його нудило. Вони пробігли повз нас, один врізався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, підхопивсь, і обидва помчали геть із тупотом та воланнями.

— Це вони? — не вірячи собі, запитала Ритка. — Ті самі… А що з ними?

Ми з Максиміліаном перезирнулися.

— У них проблеми, — лагідно сказав некромант. — Лиходіїв покарано, та телефон, на жаль, не повернути. Ліно, вже пізно… Чи не провести вас додому, дівчата?

* * *

Ритка взагалі далеко не дурепа. Але, як на мене, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забутим виявився навіть мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину, а вона радісно приймала її на вдячні вуха й сама щось розповідала, навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші. На мене Максиміліан взагалі не дивився.

На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.

— Присядемо? — він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава; на ній я розмовляла з Обероном і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер — Максиміліан.

— Що ти зробив… у парку?

— Перетворив на блощицю того нещасного мобільника. На дуже велику блощицю, за вагою і розміром — один в один.

— Ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?

— Дещо можу, — йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. — Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.

— Ти в чужому світі…

— Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…

— І віддячив, — сказала я жовчно.

— Ну, пробач, — він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним — плюшевий зайчик, а не некромант. — Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.

Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом.

— Якщо ти настільки серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? — запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. — Якщо ти такий… крутий?

— Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б справедливо? Хіба це не правосуддя?

Я щораз більше впізнавала колишнього Максиміліана. Мені було незатишно поряд із ним на лаві.

— Що ти там казав… про Сарану?

— Ах, ти все-таки згадала… Королівству загрожує небезпека, причому цього разу — смертельна. Сотні тисяч вояків, верхи на стоногах, на чолі князь Саран, і, наскільки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.

— А воїни, варта? Армія Королівства?

— Ти ж бачила цю армію, — він поблажливо посміхнувся. — У Королівстві кілька десятків стражників. Це для мирного часу. У випадку війни солдатів доводиться набирати серед селян, ремісників, злодіїв, котрі бажають прославитися, та іншого наброду. Гарольд уже закликав під прапори всіх, хто здатен тримати зброю… Але що значить ця купка ополченців проти війська Сарани? Розумні люди розбігаються з міста замість того, щоб вийти на бій і неминуче загинути.

— Ти брешеш, — у мене пересохло в роті.

— «Брешеш» і «Не хочу вірити» — різні речі, Ліно.

— Я тобі не довіряю!

Він зітхнув:

— Отакої… У один голос із Гарольдом. Він теж мені, бачся, не довіряє і не шукає союзу зі мною. Він послав гінців до славного короля У йми Першого, бажає залучити його в союзники…

— Уйма — король?

— Звідтоді, як його татусь Охра Кісткогриз на смерть вдавився вареною ріпою.

У мене від серця відлягло — трішечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довіряла йому, як собі. Він людина надійна, хоч у минулому й людожер.

— Гарольд має рацію, — сказала я некроманту. — Уйма приведе підмогу! Людожерів… себто тих, що були людожерами.

Максиміліан тонко посміхнувся:

— От-от. Король Оберон свого часу пояснив їм, що людожерами бути негарно. А прийде князь Саран — і звільнить їх. Тобто пояснить, що вони мають право жерти, кого захочуть. І як гадаєш, на чий бік негайно ж стануть ці юрби?

— Уйма не дозволить.

— Звичайно. Тому Уйму з’їдять першим.

Був безвітряний серпневий вечір. Хлопчиська грали в настільний теніс — під ліхтарем, у плямі світла, можна хоч і цілу ніч цокати целулоїдним м’ячиком. Ромка із другого поверху сидів з гітарою просто на траві. Вікна світилися — люди прийшли додому, вечеряють… Усе таке мирне, буденне, скрізь так тихо…

— А Оберон? Ти сказав…

— Оберона немає в Королівстві.

— Чому?

— По качану! Якби він був на місці — думаєш, я б зважився по тебе йти?!

Я потрусила головою. Максиміліан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселі. Слід було зібрати думки докупи; я не маленька дівчинка проти дорослої людини — я маг дороги проти іншого мага, некроманта, у нас розмова на рівних, і я не дозволю збити мене з пантелику.

— Перше, — я взялася загинати пальці, — Оберон ніколи не покине Королівство без нагляду. Друге: якщо Оберон перебуває в іншому світі, в Королівстві зупиняється час. Третє: Гарольд-головний королівський маг, і він, коли Оберона немає, може приймати рішення без чужої підказки. Четверте: Уйма вірний союзник Королівства, а ти некромант, людина, яка не заслуговує на довіру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?

— Шосте: забула, як я тебе потім витяг?

Він, здається, розсердився. Мене це трохи заспокоїло: вічна його посмішечка дратувала, як рипіння заліза по склу. Коли він гнівався, то здавався молодшим. Зараз, у ліхтарному світлі, я розгледіла, що він не дорослий — ну, не такий дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повірив, що хлопець літ сімнадцяти може бути старшим оперуповноваженим. Напевно, Максиміліан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.

— Перше, — він дивився на мене спідлоба, — Оберона в Королівстві нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.

— Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!

— Ні! Зараз же я в іншому світі, а я став частиною Королівства, так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники — там час не тече. Коли ти будеш у Королівстві — зупиниться час тут, у тебе вдома.

— Я знаю.

— Всезнайко, — він гмикнув, — я прошу тебе про єдине: ходімо в Королівство. Сама все побачиш.

Відчинилося вікно в нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.

— Ліно! — здається, мама навіть розгубилася. — Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?

Це означало: «З ким це ти сидиш? Він не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блідий, мабуть, наркоман!»

— Іду! — гукнула я. — Зараз!

Мама причинила вікно, але не пішла — все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. Добре, що вона не знала, хто він такий насправді.

— Максиміліане, — заради мами я намагалася здаватись безтурботною, — ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!

— Не довіряй, — він відвернувся, не приховуючи роздратування. — Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти. Королівство мені не рідне, навіщо я стараюся?

— Куди подівся Оберон?

— Іди в Королівство й про все довідаєшся.

— Король і великий маг не може провалитися, наче голка в щілину!

— Ходімо зі мною — сама побачиш.

— Ти мене заманюєш. Не піду.

Він обернувся до мене. У його очах була така злість, що я відсунулася.

— Ну й добре. Поговорили, тепер іди, вечеряй! Завтра вранці, коли прокинешся, Королівство лежатиме в руїнах. Бувай!

Він підвівся й пішов до виходу з двору. І було цілком зрозуміло, що цього разу він не повернеться.

— Максе! — гаркнула я йому в спину.

Він навіть вухом не повів.

— Стій!

Він вийшов на вулицю. Мама знову відчинила вікно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бігцем кинулася за Максиміліаном; уявляю, який вигляд це мало збоку, але тієї миті мені було начхати, хто що подумає.

— Стій, некроманте!

Сусідка тітка Світлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максиміліан повернув голову, але кроку не сповільнив. Я пішла з ним поряд; щоки в мене пашіли.

— Гаразд. Проведи мене в Королівство — зараз! І якщо ти обдурив мене, або ще обдуриш, або втнеш якусь штуку… начувайся.

Розділ третій

Катастрофа

У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінок мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами пружинила смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Лане. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.

Моє Королівство, як же я за тобою скучила!

Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.

— Ідеш у замок? — некромант немовби прочитав мої думки. — Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу мало.

Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.

— Авжеж, і поговори з Гарольдом, — Максиміліан не зводив з мене чорних непорушних очей. — Поручися за мене. Скажи, я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо. І ще одне: добре б, якби Максиміліан якось відчепився.

— Я не піду з тобою, — сказав він, відповідаючи на мій погляд. — Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі Максиміліан, коли побачив моє обличчя, розреготався.

— Чого тобі смішно?

— Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві. Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

— Де тебе потім знайти? — запитала я повільно.

— Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І далі посміхаючись, він підстрибнув, перетворився на великого чорного птаха, здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

* * *

От же ж тварюка! Він ще й у птаха навчився перекидатись. Чи й раніше вмів? Я ж до кінця не знала, що некромант може, чого не може — навіть коли він був хлопаком років дванадцяти. Чого тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку — широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами — як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен, а тим часом вечір прохолоднішав.

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона. От було б здорово, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч, і навіть пацюк у фартушку, Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я. Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася б брехнею.

Або навіть нехай і так: некромант не брехав, до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон дійсно кудись відлучався… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука.

Хто такі стоноги, на яких їдуть пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана… І, якщо чесно, не надто й хочеться знати.

Ліс навколо шарудів, дзвенів, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводив мене поглядом. Птахи завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крилами. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі Баби Яги.

Далі я помітила скорчену темну постать у чагарнику; хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак аматор ягід не звернув на мене жодної уваги — навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.

Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.

* * *

Я ввійшла в місто через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого — ні у воротях, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хто крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном — люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляка бруківки. Всі вони прямували до нижньої частини міста, до виходу на битий шлях, а може, до порту.

Я вийшла на центральний майдан та зупинилася перед Храмом Обіцянки. Я встигла забути, який він великий. Яскравий купол майже не потьмянів за минулі роки, зараз він виблискував червоним і золотим, відбиваючи призахідне сонечко.

Але ж королівську обіцянку давно виконано. Чому й досі цей Храм стоїть?

Широченну браму було відчинено. Входу ніхто не стеріг. Я зійшла на кам’яний ґанок; просто на сходах було висічено якісь слова. Я придивилася.

«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха мої, а не очі сказали мені, що всередині нема нікого. Там панувала особлива тиша дуже великого приміщення, пахло пилом і вологою, було зовсім темно. Я замружилася, закликаючи нічний зір, а коли розплющила очі, вся величезна зала постала переді мною в сіро-брунатному світлі — без барв, але дуже виразно. Я могла розрізнити кожну плиточку на мозаїчній підлозі, кожну краплю вологи на бронзовому свічнику. Це дійсно був музей, і я зроду не бачила нічого подібного.

У центрі височів макет палацу — точний, у найдрібніших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один із них я впізнала: повз руїни, що подекуди встають із піску, йшов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Це Королівство в дорозі, а на чолі його — Оберон; мені страшенно схотілося побачити короля просто зараз.

Я придивилася. Раніше, коли гобелен висів у палаці, він мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмяніли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрібних деталях, а тепер його й розібрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нічним зором?

І на інших гобеленах був літопис того давнього походу: як ми їхали повз озера та поля, як ішли лісом і які на нас кидалися хижі тварини. Для Королівства це стало історією, адже звідтоді спливли роки; для мене все це було зовсім недавно. Я навіть не встигла до пуття подорослішати.

Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?!

А по тому я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет — у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?

До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, скліпуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля — вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…

А потім я побачила свій посох.

Колись мені його подарував Оберон — видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в Музей — не своїм портретом помилуватися.

Я прийшла по свою зброю.

Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася — у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.

Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару — дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.

Я простягла руку, взяла свій посох і відразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з Храму-Музею, зупинилася на сходах, озирнулась; по тому начебто мене під лікоть штовхнули — я обернула посох навершям на захід…

Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся та ледь не випав із рук.

* * *

Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє мужичків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камінчику, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався прийняти вузол із одягом. Я вдарила посохом — зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.

Той, що був зовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайника, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, виніс і раму на широких плечах, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла підпалити цьому другому штани — коли він звертав за ріг.

За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…

Якби Оберон залишився в місті — хіба таке було б можливе?

* * *

Ось де виявилося повно люду — перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін грабарів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого — канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.

Я ледь проштовхалася до замкової брами, й тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:

— Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда, він знає про вас? Йому вже доповіли?!

Йому не доповіли. Тому коли я стала — в джинсах і з посохом — на порозі його кабінету, він ледь столу не перекинув, так рвучко підхопився.

Він теж постаршав. От лихо! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, нянькав сина… А тепер він відростив бороду та неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чоловік.

— Ліно! Це точно ти?

Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:

— Ви вільні. І зачиніть двері!

Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

— Це справді ти? — повторив він вимогливо.

— Це я. Не мара, не привид.

— Звідки ти взялася?

— Мене привів Максиміліан.

— Некромант?!

Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.

— Доброго дня, Гарольде. Рада вас… тебе бачити, друже.

Він помовчав. По тому з силою провів рукою по чолу:

— Вибач. Бачиш же, що діється…

Цей жест нагадав мені Гарольда колишнього. Молодого. Друга.

— Бачу, — сказала я через силу. — Я прийшла, щоб допомогти.

Він підняв очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.

— Лінко…

Він щось хотів сказати, але не зважувався. І ця його нерішучість налякала мене до морозу поза шкірою.

— Гарольде, — я дуже старалася, щоб голос не тремтів, — друже… Ти знову виріс, я тебе не впізнаю… А як ся має твій син?

Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи сідати в крісло для гостей.

— Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?

— Що?!

Він дивився на мене мовби здаля — ледь каламутним, напруженим поглядом.

— Ми збираємося гідно вмерти тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, в нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав.

Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати… Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства.

І я поставила запитання, що хвилювало найдужче:

— Де Оберон? Де його величність?

Він ледь зсунув брови:

— Хто?

— Оберон!

Він дивився, начебто пригадуючи. По тому владно підняв руку:

— Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини військова рада… Уйма ще не прибув?

— Гарольде, це не ребуси, — я задихнулася від обурення. — Де Оберон? Мені хоча б можна сказати? Він живий? Що з ним?

— Я не знаю, про кого ти запитуєш, — зізнався він, і в голосі почулося роздратування.

У мене підлога захиталася під ногами.

— Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…

— Я не розумію, про кого ти говориш! — він уже гнівався. — Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!

— Гарольде! Я говорю про Оберона!

Він рвучко підвівся:

— Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.

* * *

Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо брязкало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю, мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.

Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: де король? Де Оберон?

Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!

Все було як у страшному сні. Я сіла на сходинку та вкусила себе за руку. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує!

Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство. Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд — не Гарольд… Замокне замок… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені — теж не мій портрет?!

Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати. Вони всі з’їхали з глузду. Збожеволіли — й забули Оберона.

Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж — на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено?

Захід перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вікна. Я відсахнулася. Птах присів на підвіконня. Заскреготіли по мармуру пазурі, й тої ж миті перетворилися на пальці, що вчепились у край вікна. Максиміліан завис іззовні, на руках, дивлячись на мене знизу вгору.

— Переконалася? Усе зрозуміла?

У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висів за вікном, ніхто не помічав. Я з острахом дивилася на нього: під нами було метрів із двадцять прямовисної стіни, а далі ще рів, утиканий загостреними кілками.

— Чому ти мені не сказав…

— А ти б повірила?

Я притисла до себе посох, немов улюблену ляльку.

— Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?

— Розповім усе, що знаю… потім. Починається військова рада. Умов Гарольда взяти мене в союзники.

І він розтис пальці. Я захлинулася; чорне тіло Максиміліана полетіло вниз, на льоту скулилось і обернулося птахом. Птах злетів на рівень заходу, каркнув щось у мій бік і помчав геть.

* * *

Бальна зала, де святкували колись весілля відразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу військової ради. Королівський трон стояв порожній. Я глянула на нього — й відразу відвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стін тислися стражники та придворні, швидким кроком увійшов Гарольд і сів праворуч від порожнього трону.

— Його величність король Уйма Перший Вегетаріанець! — проголосив слуга надтріснутим, але гучним і врочистим голосом.

Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслі бородами кошлаті дикуни в одязі із грубо вичиненої шкіри, з браслетами й намистом зі звіриних зубів, а де в кого теліпався на шиї пташиний череп. Обличчя їхні вкривали шрами; хіба що на чолі в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозуміло.

Далі ввійшла тубілка. Якась островитянська красуня: у рясній спідниці з пальмового листя, в хутряному ліфчику, прикрашеному голками дикобраза (у всякому разі, так мені здалося). Її чорне волосся стирчало догори — не знаю вже, яким чином його закріпили, але через нього тубілка нагадувала жорстку щітку, поставлену сторчма. На босих ногах у неї дзвякали браслети з дзвіночками, руки, оголені до самих пліч, були розмальовані візерунками. У кожному вусі блищало по величезному дорогоцінному каменю, праву ніздрю прикрашав камінчик трохи менший. Обличчя жінки, розфарбоване білою та чорною фарбами, здалося мені дивно знайомим.

Останнім увійшов Уйма. Сурми заревли зовсім уже нестерпно. Уйма був гладенько виголений, охайно підстрижений і вбраний у якусь елегантну шовкову хламиду, чорну зі сріблом. А в іншому — він не змінився.

А коли він став біля острів’янки, та недбало сперлася на його лікоть і Гарольд підвівся та привітав їх обох — я впізнала Філумену, підступну й примхливу принцесу, яку віддали заміж за дикуна — і, видно, це їй було на користь…

Гарольд оглянув юрбу, побачив навершя мого посоха й поманив мене пальцем. Я підійшла. Уйма озирнувся, і його жовті очиська раптом стали круглими, як чупа-чупси.

Він нічого не сказав. Ми обійнялися на очах усієї зали. Філумена, звичайно, теж упізнала мене й вичавила якусь подобу посмішки.

— Ти справді вегетаріанець, Уймо?

— Я створюю новий імідж, — він вищирив жовтаві гострі зуби. — Головне в політиці — правильно себе поставити. Жритраву!

І він так хоробро підморгнув, що мені відлягло від серця.

— Уймо, ти пам’ятаєш Оберона?

Запитання зірвалося з губів перш, ніж я встигла його стримати.

Він не встиг і рота розтулити — а я прочитала відповідь у очах.

— Це хтось із ваших?

Тягар, який ледь послабшав після його посмішки, знову наліг на плечі — стократ важче.

* * *

Почалася військова нарада. Як на мене, тут було забагато люду; радитися посеред великої зали з юрбою не надто зручно.

Канцлер, показово тримаючись за поперек, доповів про підготовку замку до оборони. Стільки-то викопано ровів, таких-то завглибшки, таких-то завширшки. Стільки-то забито кілочків, аби стоноги об них спотикалися. Стільки-то приготовано кам’яних ядер, стільки-то катапульт встановлено на стіні. Стільки-то крупи, буряка й солоного м’яса запасено в замку. Його нудна, дуже докладна доповідь раз у раз перемежовувалася скаргами на те, що людей замало, коштів бракує, замок — це житло, а не фортеця, тобто не оборонна споруда, і він, канцлер, стара хвора людина: як він може в таких умовах за щось відповідати?

Я дивилася, як ворушаться волоски в його гачкуватому носі, й згадувала, як цей самісінький канцлер допитував мене, перелякану до напівсмерті, коли я вперше потрапила в Королівство. Потім відвів до короля… Мені схотілося затиснути вуха руками: ніби тисячі голосів кричали щосили: «Оберон! Оберон! Оберон!»

Уйма тим часом повідомив, що привів дві тисячі бійців. Я згадала, що говорив про цих бійців Максиміліан — «Уйму вони з’їдять першим»… Треба було заговорити про Максиміліана, але я ніяк не зважувалася розтулити рота.

— Ліно, ти хочеш сказати щось? — уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера — він говорив дуже різко й сухо.

Я почала, намагаючись триматися якомога спокійніше. Щоправда, довго просторікувати не довелося.

— Наші люди не боротимуться поруч із некромантом, — обірвав мене Гарольд. — Говорити про це не треба. Далі…

— Стривай, — я міцніше стисла посох, — чому — говорити про це не треба? Якщо наше становище таке погане — чому не прийняти допомогу від…

Уйма скосив до мене жовте око. Гарольд дуже повільно повернув голову. Обпік мене поглядом, ніби окропом.

— Молодший маг дороги, — промовив, наголошуючи на слові «молодший», — зараз не маю часу, щоб пояснювати тобі загальновідомі речі. Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш, іди та розпитай у нього… Поки ми вирішимо дуже важливі питання: з боєприпасами, з водою і з тим, хто буде займатися пораненими на полі бою!

«Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш». Мене різонули мов бритвою, ці його слова. «Загальновідомі речі»… Я міцніше стисла свій посох, підвелася і відійшла. Нехай радяться.

Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помітила Ельвіру, принцесу: вона дуже змінилася за ті кілька років, що я її не бачила. Поруч із нею стояв принц Олександр — тільки я у всьому Королівстві знала, що він знайда, підмінений у колисці, а справжній син Оберона — той самий Сашко, що закінчив третій курс і одружився зі Стеллою… Ці двоє теж забули короля?

Я вийшла із зали й зупинилася на сходах. Власне, оце і все. Прохання Максиміліана (чи то було доручення?) я не виконала. Військо Сарани стоїть за три дні шляху від міста. Оберона немає. Таке враження, що ніхто не чув його імені.

Я знову присіла була на сходинку, але цієї миті перед замком гримнули сурми — не хрипко, як при появі Уйми, а повнозвучно й дуже грізно. Я підскочила; звук змінився мірним тупотінням людей, котрі злагоджено крокували. Збігаючи донизу сходами, я підняла посох; здавалося, що небезпека скрізь.

Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд.

— Що там? — запитала я.

Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.

— Я Ліна Лапіна, — сказала я.

Він посміхнувся — широко й недовірливо.

— Що там? Хто сурмив?

— Це принц-деспот, — сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. — Він привів велике військо.

* * *

Військова рада поновилася по нетривалій паузі — в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний, чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, — мене ледь правець не вхопив.

Він був мій давній ворог. Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені — щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило. Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно вмебльованої в’язниці. А тепер Оберона нема й принц-деспот на волі.

— Кого я бачу! Маг дороги, Ліна Лапіна власною персоною! Ви чудово збереглися, міледі, і, здається, не підросли ні на вершок.

— У нашому світі час іде повільніше, — зронила я крізь зуби. Принц-деспот дивився на мене чіпким поглядом… Ні, цей погляд змушував ціпеніти! Я силкувалася не повернутись до нього спиною.

Гарольд зробив огляд військ. Вони вишикувалися перед замком — три тисячі солдатів, усі в залізних нагрудниках, зі списами напереваги, і на кожному списі — упертя. Це щоб зупиняти вершників на стоногах, пояснив принц-деспот, і за його командою перша шеренга наїжачилася списами, вперла їх у землю.

— Гарно, — мовив Гарольд, і ніздрі його роздулися. — Сарана вдавиться нашим Королівством, тут вони зустрінуть відсіч, якої не бачили ніде й ніколи! Зупинимо їх!

— Зупинимо! — заревли війська. Гарольд задер бороду й закричав, підносячи руку до неба; він горлав, що Сарана захлинеться, що її буде відкинуто, розчавлено, — й очі в нього були такі самі, як тої миті, коли він просив мене вивести з Королівства його сина.

Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але Сарани незчисленні полчища.

Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непоміченою повернулася в замок. У всякому разі хотілося вірити, що мене не помітили. Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок — не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених пташиних кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла — хоча він мав зовсім не той вигляд, яким запам’ятався мені.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкільну. На дерев’яному ослоні лежала картата шкіра — я згадала, Оберон називав її шкірою бебрика. На ній добре було грати в шахи…

У стіні темніла напівкругла нора. Видно було, що й там ніхто не жив — отвір затягло павутинням. Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом…

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон, та що ж тут трапилося, хто мені відповість на це запитання?!

Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося рюмсати, сльози дісталися вже до самого носа; я на превелику силу себе опанувала.

Швидко смеркало. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі Храму-Музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно.

Майже відразу, не чекаючи на запрошення, на підвіконня ляпнувся чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном.

— Він не хоче тебе в союзники, — сказала я без передмов. — Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

Він і оком не змигнув.

— Бачила, хто прийшов?

— Так…

— Тепер-то Гарольд мене точно не прийме. У нього є інший, гарний і приємний союзник — принц-деспот, — Максиміліан безсоромно поколупався в носі.

— Він збожеволів, — пробурмотіла я. — Гарольд схибився.

— Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був дуже розумним.

— Зате він завжди був шляхетним… — я хотіла додати «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом, як із другом; він єдиний з усіх пам’ятав Оберона. І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він був якийсь… людський.

— Хто випустив принца-деспота з в’язниці? — запитала я рвучко.

— Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розина вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось колишнім піратом.

— Як Оберон припустив, щоб принц-деспот… — я захлинулася. — Слухай-но, я не можу більше чекати. Якщо ти знаєш, що з ним трапилося — говори!

Він охоче кивнув:

— Я тебе на те й покликав… Давай переберемося до мене в замок.

— У тебе й замок є?!

— Ну… маленький. Це недалеко, тільки треба летіти повітрям.

Я підстрибнула. Повисіла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати — вперше після тривалої перерви — просто над прірвою, над ровом із забитими кілками — робилося дуже кисло.

— Що я забула у твоєму замку? Ми тут не можемо поговорити?

— У моєму замку, по-перше, спокійно й ніхто не завадить. По-друге, там повно гарної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом?

Він сидів у отворі вікна, влаштований так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розкинутися, розслабитися; внизу, в темряві ночі, яка підкрадалася щораз ближче, горіли багаття, гуркотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.

— Не боюся, — озвалась я, недбало граючись посохом. — Я нічого не боюся, так і знай.

— Тоді полетіли, — він перекинув ноги через підвіконня, звісив їх із вікна. — Тримайся за мною, зараз темно, ніхто нас не помітить…

І зісковзнув з підвіконня.

У мене занило в животі. Я згадала, як востаннє ми літали з Обероном; я трималася за його руку; спершу висіла, як мішок, а далі виправилася…

Коли зважуєшся на щось, якоїсь миті слід переставати думати. Прийняв рішення — вперед; я видерлася на підвіконня. На мені, як і раніше, були кросівки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночі у небі я змерзну…

На обрії збиралися низькі хмари. З них наполовину вистромився місяць, величезний, мов купол Храму-Музею. У його світлі кружляв чорний птах — зручно розпластаний у повітрі, він чекав на мене.

Я глянула вниз…

От дурниця. Скільки злітаю — стільки боюся. Душа в п’яти провалюється.

— Обероне, — прошепотіла я, дивлячись на місяць. Зібрала в кулак усю свою волю й ледь піднялася над підвіконням — сантиметрів на два. Відчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував назовні, назустріч місяцеві, наче я була струмочком диму…

І я полетіла.

Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд — я летіла з розкаряченими руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри, червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли.

Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед — і повертався, кружляв, очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і зважилася глянути вниз.

Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором — сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука — синіми венами. Ми летіли геть від моря й геть від міста. Повітря дедалі холоднішало.

Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло, а по тому почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, відстовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху.

Розділ четвертий

У гості до некроманта

— Це вхід.

Замок обступав частокіл із височенних скель. Дві з них, вищі за решту, впиналися верхівками в небо, між ними темнів прохід такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними кінцями, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.

— Ну ось, увійди без дозволу. Спробуй.

Я перевела подих — після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.

— Нічого не пробуватиму. Нам дорога кожна секунда, відчиняй!

Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю — був, і не стало.

— Ти мене привів розважати чи говорити про справу? — поцікавилась я крізь зуби.

— Ти мій перший гість, — сказав він трішки ображено. — От як матимеш власний замок — теж, мабуть, захочеш трішки похвалитися.

І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це було красиво й ледь моторошно; я йшла за ним, трохи здивована. «От як матимеш власний замок»… але ж непогана думка. Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й…

Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.

— Це навіщо?

— Тут у мене будуть кістяки, — сказав Максиміліан трохи ніяково. — Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.

— Справді? — я прокашлялась. — А чому… чому їх зараз нема?

— Не встиг. Не все відразу, ти ж зрозумій… Ну, ласкаво просимо.

Двері зарипіли. Я стримала посмішку; в дитинстві Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, і з віком його страх не минув. Добре, що я знаю його таємницю.

Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли.

Максиміліан кокетував, кажучи — «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний — особливо якщо дивитися нічним зором.

По високому чорному склепінню бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову виявилася під відкритим небом — у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними, незнайомими рослинами — бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди обсипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували важкі волохаті кулаки.

Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало.

— Що ти їстимеш? — Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою.

Я сіла. Їсти хотілося жахливо.

— Врахуй, що я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти…

Максиміліан лагідно посміхнувся:

— Як щодо млинчиків із варенням?

— Млинчики я їм, — повідомила я суворо.

Максиміліан свиснув. Згори — мені здалося, з неба — спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять.

— Накрити на стіл, — сказав йому Максиміліан. — Млинчики, варення, фрукти, чай.

На ходу згортаючи павутинку, слуга нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я почула голоси гір навколо. Десь — дуже далеко — зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом — схожим на перегук дерев’яних дзвіночків.

— А сюди ж Сарана не дістанеться, — сказала я ні з якого дива.

— Можливо.

— Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо воліктися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики!

— Шукаєш, у чому мій зиск?

Я глибоко зітхнула. Повітря тут було як молочний коктейль.

— Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?

Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.

— Його забули, Ліно.

— Де він?!

— Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витисли з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, — Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.

Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не вгасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.

— Валиться тонкий мир, — провадив некромант. — Руйнується чарівна оболонка нечарівних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість, завжди приходить Сарана.

При світлі вогненної кулі його біле обличчя здавалася жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.

— Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона знесе тут усе. Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство — острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин — бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, — Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.

Я застигла, він же глянув на мене — й раптом засміявся:

— Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.

Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.

— Тому будь-що-будь слід викручуватися, — бадьоро завершив Максиміліан. — Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.

Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.

— Що це таке, по-твоєму?

Я знизала плечима. Максиміліан труснув плід, почувся глухуватий стукіт насінинок.

— Це насінинки правди, — сказав Максиміліан із торжеством. — Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?

І розломила суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки — жовтих, зелених і сірих.

* * *

Трапеза чекала на нас у великій чорній залі. Вогненні кулі висіли в повітрі, начебто величезні ялинкові іграшки, й полум’я перетікало в них, як вода — тільки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом — під стелю, прикрашену тонким різьбленням.

Перш ніж сісти, я ніби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.

— Боїшся, що отрую? — від Максиміліана нічого не сховаєш.

— Звичка, — відповіла я коротко.

Йому не було резону труїти мене. Але некроманти полюбляють чинити капості без будь-якої користі для себе — просто так.

Млинчики мали чудовий вигляд — тонкі, мов мереживо, маслянисто-ніжні, вони категорично не в’язалися з похмурим виглядом замку. Максиміліан відразу взявся до їжі — з таким апетитом, начебто не було Сарани й Оберон, ніби нічого не сталось, як і раніше, правив у своєму замку.

Нам ніхто не прислуговував, ми самі брали з великої тарілки млинці, а з вазочок — варення, і це було чудово: по-перше, тому, що я взагалі не люблю, коли мені хтось подає. По-друге, здоровенний павук, який розливає компот, здатен зіпсувати будь-який апетит — навіть той вовчий, що розгорівся в мені цієї хвилини. А млинчики танули на язиці, їхній смак заливав і ніс, і гортань, і навіть, здається, вуха. Варення було ледь кислувате, я такого зроду не їла.

— Дякую, — сказала я, переводячи подих.

— На здоров’я, — Максиміліан іще жував, підборіддя в нього було вимащене маслом і варенням. Я подумала: як дивно, я щойно довідалася про страшні речі. Такі неможливі, що я їх і зрозуміти до кінця не можу. А от сиджу та їм собі млинчики, і здається дуже важливим: варення більше схоже на порічкове чи все-таки на кизилове?

— Годі балачок, — сказала я похмуро, — розповідай, що знаєш.

І він розповів.

* * *

Коли він пробрався до Королівства крізь Відьмину Печатку, то забрався в гори й сидів тихо, як мурашка. Оберон, зрозуміло, знав, що поблизу міста розгулює некромант, але оскільки Максиміліан поводився пристойно, Оберон не квапився його відловлювати.

Максиміліан потроху посміливішав і взявся, за його висловом, до господарства. Певна річ, не збирався з самого початку зводити замок — це йому було над силу. Теплий будинок замість вогкої печери — ось чого він хотів, але й будинку не можна було звести без серйозних магічних зусиль.

Максиміліан «узявся до себе», й по тривалих вправах у його руках виявилася влада над мертвими комахами. У горах, особливо влітку, повнісінько метеликів, бджіл, жуків, мурах, і всі вони по завершенні своїх коротких життів здихали й надходили під командування некроманта. Щоправда, довго служити йому не могли, та й користі від них було не дуже багато.

Некромант, якому тоді виповнилося чотирнадцять, жив у печері біля підніжжя гір. Якось гуляючи берегом озера, він зустрів дракона. Раніше некромант нічого подібного не бачив і перелякався не на жарт, але дракон був молодий, допитливий і — як потім зрозумів Максиміліан — безнадійний дурень.

Він довго забивав хлопчиськові голову всілякими загадками, ребусами й іншими каверзними запитаннями, але Максиміліан — так, у всякому разі, він мені розповідав — виявився кмітливим хлопцем і відповідав правильно. Тоді дракон розохотився та запропонував якусь гру, Максиміліан погодився й виграв у дракона бажання.

І отоді він побажав справжній некромантський замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озері та плювався окропом, але не мав куди подітися. Максиміліан накреслив план — як умів, похапцем, із безліччю ніш, таємних підземних хідників і приміщень для нежиті, яку він збирався коли-небудь там оселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максиміліана не узгоджується з фізичними законами.

— Він мені буде втирати про закони фізики! — обурювався Максиміліан, копилячи губи й добряче нагадуючи мені білявого хлопчиська, яким був колись. — Ось ти вмієш поглядом камені перевертати?

— Поки що ні. Потім навчуся.

— А він перевертав так, що пилюга стояла стовпом! Мої здохлі мухи так і розліталися… А потім він виплавив ключа та вручив мені. Щоправда, забув охолодити, — Максиміліан потер долоні. — Ондечки він, цей ключ, на стіні висить.

Я повернула голову. Ключ був завбільшки як ракетка для бадмінтону, з вигляду важкенький.

— Розповідай далі, — зажадала я.

І він розповів.

Коли Максиміліан став господарем замку, то ще дужче осмілів. Дракон його не турбував — уся драконяча родина, що жила в скелях, кудись перебралася, некромант не знав, куди. Максиміліан відчув себе господарем цих земель і становища загалом. Одного чудового дня він обернувся чорним птахом і полетів у місто — розвідати, як справи.

На той час минуло вже майже три роки після нашого тріумфального повернення з-за Відьминої печатки й чотирьох весіль, справлених одночасно. Принцеси вийшли заміж: Розина за принца-деспота, Ортензія за принца-бранця, Алісія за принца-саламандру й Філумена за Уйму, колишнього людожера. Ортензія з чоловіком виїхали майже відразу: тривале ув’язнення в замку брата, принца-деспота, підірвало бранцеве здоров’я. Вони оселилися в якомусь віддаленому селі й там, «на лоні природи», були цілком щасливі.

Алісія народила двійню, і дітки вдалися в батька, принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного каміння, збігалося ледь не все Королівство. Вразливі дами мліли. А діти все одно часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз і чхав. Зрештою ця родина теж виїхала — на далекі острови, у такі теплі краї, де опівдні на розігрітому камінні можна смажити яєчню.

Уйма чудово налагодив стосунки зі злющою стервозою Філуменою. Вона в нього ходила в дикунському національному вбранні, співала людожерські пісні, танцювала біля багаття й корилася не просто слову чоловіка, але кожному порухові його брови. Дивно, але й ці жили в любові та злагоді.

І оскільки Уйма із Філуменою оселилися в себе на островах, у місті залишилися тільки принц-деспот зі своєю дружиною Розіною. Принц-деспот жив у зручній, гарно вмебльованій в’язниці, й Оберон звелів начальникові варти не спускати з нього очей. Я добре розуміла короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скільки років він мучив у темниці рідного брата!

Про все це Максиміліан довідався, вештаючись містом, надовго «зависаючи» на базарі, гуляючи в порту. Місто в ті дні кипіло — великі кораблі приходили і відходили щодня, порошили дорогами обози й каравани, з околишніх сіл хмарою сунув люд, і щомісяця виникав новий міський квартал.

І ще: в ті дні король видав указ про перетворення колишнього Храму Обіцянки в Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Раніше величезна будівля стояла порожня — тільки час від часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максиміліан став свідком того, як із палацу переносили гобелени, як теслі й склярі майстрували вітрини й полиці, а скульптори — модель королівського замку. Кожен мешканець міста міг принести в музей Важливу Річ — зрозуміло, слід було довести, що вона справді важлива…

Максиміліана вабило бурхливе життя Королівства. Йому було замало кружляння над містом у пташиній подобі, бракувало місця за столиком у таверні; хай він і дізнався вже все про це місто — йому хотілося, щоб місто дізналося й про нього. Дізналось — і здригнулося.

Він подався на місцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, ріс разом із містом) і там пізньої ночі вирішив попрактикуватися в некромантії. У розповіді Максиміліана все мало достатньо лиховісний вигляд: він огледівся, прилаштувався, вирішив, хто з небіжчиків може бути найкориснішим, та взявся до своєї чорної справи. Якої, втім, так і не довів до кінця, бо з’явився Оберон.

У цьому місці своєї розповіді Максиміліан зробив паузу, ніби для того, щоб сьорбнути компоту. Але я ж бачила, як у нього тремтять пальці. Він, звичайно, не розповів усього, але, знаючи Максиміліана, я приблизно уявляла, що там сталося.

Максиміліан страшенно боявся небіжчиків. І соромився цього страху. У п’ятнадцять він напився до нестями (у його розповіді згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед операцією на цвинтарі). І так, із залитими очима, з’явився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалі, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.

— Ми гарно побалакали, — сказав Максиміліан, ставлячи на стіл кухоль з-під соку. — Він мене… переконав, що в цьому Королівстві — він головний… Я й раніше це підозрював, — некромант сумно посміхнувся. — Він взагалі такий… Твоя правда, він великий король.

Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечері, приготованої павуками, ми обоє думали про Оберона. Про те, як багато він для нас значить — для нас обох, виявляється. І про те, що його більше нема.

— Що було далі? — запитала я нарешті.

— Далі багато всього трапилося. Я ж бо після зустрічі з Обероном сидів у себе в замку… відпочивав, — Максиміліан зітхнув. — Налагодив собі шпигунську мережу… з кажанів здебільшого, вони, щоправда, безмозкі, але деякі новини до мене доходили. Оберон поїхав у гості до принца-саламандри та його родини. А начальник варти проґавив принца-деспота, і той утік з в’язниці. Кинулися ловити, шукати. Гарольд навіть мене до відповіді закликав. Я йому пояснив, що тут ні до чого. Дай Гарольдові волю — він би причепився, дуже, бач, не подобається йому, що я некромант. Але, видно, Оберон йому звелів не чіпати мене… А потім…

Максиміліан щільніше сплів руки на грудях. Насупився. Вогненні кулі відбивалися в його чорних очах.

— Я сам до кінця не зрозумів, як це трапилося. Я ж сидів у замку, вирощував насіннячко правди, практикувався в магії… потроху. А потім прилітаю в місто й бачу — все змінилося. Все чисто. Ходять чутки про Сарану, яка плюндрує далекі землі, але начебто щораз ближче до нас. І ніхто не пам’ятає Оберона — ніби його не існувало.

— І ти…

— Я спочатку вирішив почекати. Мало там що може бути. А якщо Оберон сам усе це й улаштував?

— Дуже мудро, — в голосі моєму вчувалася жовч.

— Ти гадаєш, я мусив ходити, як міський божевільний, вулицями та волати на все горло: «Згадайте Оберона! Згадайте вашого короля!»?

— Далі.

— Що ближче підступала Сарана, то страшнішими робилися чутки. Гарольд посилав розвідників, ті не поверталися. Гарольд згадав нарешті, що він маг, сам подався на розвідку, а коли повернувся, закликав на захист міста всіх здатних тримати зброю… Але різні люди, яким вдалося побачити військо Сарани хоча б здаля, сходяться в одному: здолати його неможливо.

— Гарольд теж так думав, — сказала я обережно. — Але людожери Уйми… Поповнення, котре принц-деспот привів… Ополченці…

— …по-твоєму, щось змінять?

— Не знаю, — зізналась я. — Замок все-таки укріплений… Нехай у чистому полі Сарану ніхто не побивав — стін на її шляху поки не зустрічалося?

— Ти доїла? — діловито запитав Максиміліан.

— Так, — я подивилася на порожню тарілку, забруднену варенням. — А що?

— Ти маєш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, вдень спочивають… Зараз вони знялися з місця. Перший перехід із тих трьох, які їм лишилися до міста.

Я повернула свій посох навершям на захід.

Звідтіля налітала, мов гарячий вітер, навіть не небезпека — смерть.

Розділ п’ятий

Сарана

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, і з пір’я в нього скочувалися синяві іскри.

Я навчилася не відставати. Вітер бив в обличчя, ніби з наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнута в струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюють один одного шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи, далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць остаточно втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів, сірі, брунатні, як на дуже виразній старовинній фотографії.

— Далеко… ще?

Могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у вигляді чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Хоч на дракона… Чи на сокола…

У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.

Звук… ніби глухе рокотіння. Я з розгону приземлилася на дюну — з вигляду м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. Й дуже холодною.

І вона тремтіла.

Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох начебто вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була, напевно, повернулася б. Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана не погоджуся ніколи в житті.

Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя горіло, я відчувала, як скочуються спиною краплі, як сорочка прилипає до шкіри. Ну, магу дороги, тримайся, й не в таких ще бували бувальцях…

Ні. В таких — не бували.

Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони крокували. Це були смолоскипи, світильники, кожен завбільшки з величезне багаття.

Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати — внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч — праворуч, ліворуч, уперед, скільки сягало око. Вся пустеля світилася, рокотіла та посувалася — повільно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмові, неухильно, нестримно.

Я зрозуміла, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з неба. Раптово запаморочилася голова, вогні кинулися назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, — балансуючи, наче на дроті, наче знову розучилась літати.

Я зависла на висоті, напевно, десь п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи пластинами, панцирні тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні пагорби, погойдувались, у сідлах сиділи вершники, однакові, немовби розмножені на ксероксі. У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували крокуюче багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, піки, хвилясті клинки, тригранні голки. Я зрозуміла, що зараз упаду згори прямісінько на голову якому-небудь варварові, й тої миті мене помітили.

Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, в мене прицілилися одночасно десятками стріл; я не встигла отямитись, як рвонула вгору — свічкою.

Вони встигли вистрілити — у те місце, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі — на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю — тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…

Я захекалася, коли опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло — забракло повітря. Залишилося тільки знепритомніти — і вбити кількох варварів своїм покляклим тілом, звалившись із неба…

Мені стало соромно. Сором змінила злість, і остання врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися; ви хотіли війни? Ви її отримаєте!

Знову наростало рокотіння. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич — вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття — кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і знову вдарила. Якийсь стоног став дибки і виявився на зріст як триповерховий будинок — я побачила, як місять повітря його важкі ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані пластини. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених — їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по своїх товаришах, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комаром, що б’ється в лобове скло автомобіля…

Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.

* * *

Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроку Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не ляпнулася на верхівку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху в цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине — і все-таки йшов, і вів людей за собою.

Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна — не дарма Гарольд на мою честь назвав сина. Вивести його до нашого світу — подалі від Сарани…

Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм — я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, тому що все одно вони були приречені, і байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.

А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві завмре, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Де зараз Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан — його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він акуратно заправив її на місце.

— Розвідник із тебе… своєрідний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?

— Вибач, — пробурмотіла я, — я думала…

— Ти думала, разів зо два торохнеш блискавкою із посоха — й вони розбіжаться?

— Вони перші напали…

— Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха, — Максиміліан посміхнувся. — Ну чого ти? Тихо, тихо, я пожартував…

Я відсунулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?

— Максиміліане, що як зупинити в Королівстві час?

— Назавжди? — він міркував дуже швидко. — Комусь із магів перейти до вас?

— Ну… тобі ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. Краще б він знайшов собі якесь інше місце.

— Мені, припустимо, не однаково… Ну гаразд: я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

— Це краще, ніж неминуча загибель, — сказала я не дуже впевнено.

— Не вийде, Ліно.

— Чому?

— А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

— Вона перестала бути частиною Королівства…

— От і думай.

Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха; звичайно ж. Маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі — час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

— Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, — язик у роті здавався чужим і твердим, як погана цукерка. — Схоже, немає іншої ради… Я стану з ними на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

— Ідіотка, — сказав він здивовано.

— Що?

— Нічого, це я про своє, — він посміхнувся. — Це тебе не стосується.

— Не стосується?!

Він примирливо підняв руку:

— Вибач. Коли бачу щиросердного дурня, забуваю про гарні манери, це правда.

Я націлилася посохом некромантові в груди.

— Тихо, тихо, я ж вибачився! — він знову посміхався, дуже задоволений. Було б чим тішитися.

Пісок хрумтів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли, звиваючись, змійки летучих піщинок. Здавалося, наближався світанок; я тільки тепер зрозуміла, до чого стомлена. Не те щоб злетіти — на ноги звестися не змогла б.

— Ти хочеш героїчно загинути — або всіх порятувати? — діловито поцікавився Максиміліан.

— Певна річ, загинути, — я відвернулася.

Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку; пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.

— Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому великого чаклунства. Його всі забули…

Я не втрималася:

— Він привів нас сюди. Він збудував місто й замок. Як вони могли?!

Максиміліан знову зачерпнув піску:

— Якщо вони винні — відплата не за горами.

Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.

— Мене інше цікавить, — провадив Максиміліан. — Чому ми з тобою його не забули?

Я підняла голову:

— Що?

— Коли я йшов між світами, — рівно промовив Максиміліан, — мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона.

— Я його не забуду ніколи.

По тому довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

— Слухай-но, Максе. Ти ж не марно привів мене. У тебе є план, чи не так? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Він глянув скоса:

— Ти вишивати вмієш?

— Що?!

— Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком — слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

— До чого тут вишивання?

— До того, що у світу, як і в рукоділля, є лице і є виворіт. Всі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробитися.

— На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на вивороті світу те саме неподобство?

— Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? — запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

Оберон мені багато чого не розповідав, подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки вгасали. Ледве чутно здригалася земля — грум-м, грум-м.

— Наскільки мені відомо, ти не з боязких, — сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

— Ну?

— Ходімо, — він підвівся. — Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

Я спробувала встати — й знову сіла на холодний пісок:

— Не можу. Зачекай.

— Довоювалася? — запитав він їдко. — Напарилася в небесній високості?

На його місці Оберон — або хоча б Гарольд — простягли б руку в мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав; так чи інакше, просити в нього допомоги я не збиралася.

Я подумки прикинула відстань до замку — над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти. За годину почнеться спека, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

— Так і будемо сидіти? — Максиміліан широко позіхнув. — Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани?

— Ні, — я гарячково міркувала. — Ось що… Давай перейдемо до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, виспимося… й ти мені розповіси докладніше про виворіт світу.

* * *

— Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна, він переночує в нас тільки сьогодні?

Я проторохтіла все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована — вона буде шокована; тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем.

Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, на Максиміліана… і раптом завмерла. Я озирнулася; за моєю спиною стояв хлопець років п’ятнадцяти, худючий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:

— Ні, вибачте, Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…

У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:

— Ну, чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тісно, але можна поставити розкладачку на кухні, буде зручно…

Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд я була абсолютно впевнена: це сон, дивний, страшний, дурнуватий…

Потім я рвучко сіла на ліжку.

На кухні розмовляли. Я впізнала Максиміліанів голос — не дуже гучний і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила — «Петю, давай чашку», виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але незвично тихі.

Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…

Це не сон. Оберона забули в Королівстві.

Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде, розпатлане чудовисько. Я вбила хвилини зо дві на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама в нього головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько — комп’ютерний дизайнер, і оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії, де був за обміном, там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени, він загубив ключі на вокзалі, доведеться їхати в Крим до батьків…

Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню; Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом — вітчимовому — спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані — я бачила як у них палають, рожевіючи, очі й щоки. Їм наче показували улюблене кіно — до того вони здавалися захопленими й задоволеними.

Мені стало неприємно. У моєму світі, у мене вдома некромант морочив голови моїм рідним — і морочив блискуче.

— Максиме!

Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:

— Доброго ранку, Ліно!

— Доброго ранку, — розслаблено підхопила мама. — Ти вже вмилася? Сідай снідати, курка холоне…

Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім некроманта?!

— Нам із Максимом треба йти, — сказала я дерев’яним голосом.

— Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…

Я запихала в себе гарячі скибочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пробирався мамі в душу. Незбагненним чином він зачув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:

— Дуже люблю читати. Не розумію цих геймерів — усе б сидіти носом в екран… Спина колесом, сколіоз виробляється…

— Цілком правильно, — мама дивилася на нього, начебто він був її улюбленим старшим сином. — У наш час…

Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. Довго ж я пролежала в ліжку.

— Оце було життя, — некромант зітхнув. — Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…

Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, у поганому настрої говорила сусідкам. Мама не насторожилася — навпаки, закивала охоче.

— А цей гламур, — провадив Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, — ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

— Нам уже час, — я встала, ледь не перекидаючи табурет. — Максиме, пішли.

— Ліно, що за командний голос? — мама насупилася. Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кістками в неї за спиною.

Я виразно глянула на Максиміліана.

— Вибачте, Євгеніє Павлівно, — Максиміліан підвівся. — Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

* * *

— Ніколи не смій так робити.

— Як?

— Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

— Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого чаклунства навчена будь-яка розумна дитина…

— Ти зрозумів, про що я говорю, — відрубала я. — І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні, адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на секунду.

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір — удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

— Годі — то й годі, — пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

Я злетіла за ним, затяжко, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду змалювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінили луки, далі переліски…

Яке воно гарне, моє Королівство. Які сині гори, які жовті й сині луки. Як мальовничо біжать струмки по камінню — мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека наді всім цим нависла.

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу — як сонечко на кінчик чорного пальця. Перевела подих.

Горіло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, котре то спливало, то знову пірнало на глибину.

— Що там?

— Риба-зомбі, — Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляпнув підошвами кросівок об кам’яний зубець. — Страж озерних воріт.

— Чому догори черевом?

— Тому що здохлий!

— Де ти взяв цю гидоту?

— Де взяв, там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

— Це навіщо?

— Тут у мене будуть прикуті живі мерці.

— Як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

— Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.

— У тебе є васали?

— У мене й мерців поки що немає, — миролюбно погодився Максиміліан. — І годі мені дорікати, ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!

А що мені лишається, подумала я сумно, та вголос нічого не сказала.

Розділ шостий

Обірвані нитки

Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон, вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розрізнити орнамент із черепів і кісток.

— Снідати будемо?

— Ти в моєї мами півхолодильника вижер! А тепер нема ні хвилини зайвої!

— Гаразд, — Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. — Перше: виворіт — не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо на виворіт, тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме, й до післязавтрашнього ранку встане біля замку.

— Ясно, — пробурмотіла я.

— Друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь можна знайти сліди Оберона — тільки на вивороті.

— Ясно, — відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.

— Третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.

— Та невже? — я не стримала нервовий смішок. — А якщо в кого вже зіпсована?

— Той сам собі злісний домовик, — відгукнувся Максиміліан без посмішки. — Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруг ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі.

— Весело, — сказала я, ніяких веселощів не відчуваючи.

— Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

— Згодна.

Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

— Для того, щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

Я кивнула. Звісно: якби Максиміліан міг обійтися без мене — обійшовся б.

— Ти готова?

— Хоч зараз, — сказала я так голосно й упевнено, як тільки змогла.

Він серйозно глянув мені просто у вічі. Погляд був похмурий — мороз поза шкірою.

* * *

За півгодини ми приземлилися на широкому курному підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку — але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, по тому, лаючись, полізла у вікно.

У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами — вапном, чи що?

— Почнемо звідси, — Максиміліан хижо огледівся. — Вилазь на ослін.

— Навіщо?

— Щоб ми були одного зросту, — терпляче пояснив Максиміліан. — Ось так.

Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона — навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона пробачення, повернулася до некроманта.

Залишаючи свій замок, він переодягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін — усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.

— У чорнім-пречорнім лісі… — пробурмотіла я з нервовим смішком. — На чорній-пречорній галяві…

— Що?

— Нічого…

— Боїшся?

— Хто — я?!

— Ну ось і чудово.

Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед — начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зустрілися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки.

— Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, — пробурмотів Максиміліан. — Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…

Його біле обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявими…

Я впізнала себе. Це я стояла переді мною, і мої руки торкалися до моїх долонь…

Я ступнула вперед — і звалилася з ослона.

* * *

Ми опинилися посеред тієї самої кімнати — Оберонового кабінету. Того самого, але неабияк зміненого; підлогу було застелено щільним килимом із кольорових корінців переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману, хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».

Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім, на мене не перетворився. Напевно, і в мене білі патли не відросли.

— Шукаймо, — сказав Максиміліан, — шафа.

З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не трапилося: відкрилися книги на полицях, обплутані, пронизані нитками.

— Ось вони, виворітні зв’язки, — пробурмотів некромант. — Давай розбирати.

Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну мотузочку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути; мені стало незатишно.

Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.

Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки, грубі й тонкі, цілі й порвані. Здавалося, тут попрацював божевільний електрик чи божевільний павук. Здебільшого нитки були зібрані в пучки й протягнуті акуратно — напевно, тому, що укази й рішення, котрі приймалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, у цьому були замішані автори книг? Або читачі, що колись використали їхню мудрість неправильно?

Три чи чотири легенькі нитки, схожі на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моєї шиї. Рухатися не заважали. Я взялася за них — від дотику вони потоншали й зникли, але варто було мені розтиснути руку — з’явилися знову.

Я трохи освоїлася в кімнаті й визирнула у вікно. Виворітне Королівство здавалося бляклим, похмурим, зовсім не таким, як справжнє. Я бачила людей, що метушилися на фортечній стіні, знала, що кожен із них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледіти їх на такій відстані неможливо…

— Ти будеш допомагати чи ні?!

Максиміліан вивантажив із полиць уже половину книг, великих і малих, у шкіряних палітурках і переплетених тканиною. Я не відразу змусила себе взятися за нитки, що світилися; на дотик вони виявилися дуже різними — шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк, пульсуючими, ніби трубочки з гарячою водою; інші розповзалися в руках, немов зогнилі травинки. Це були причини, наслідки, уривки міцних колись зв’язків. Дві книги, однаково великі й грубі, виявилися міцно пришитими одна до одної — автор однієї був учнем автора іншої, обидва жили в давнину…

Підсвічуючи собі навершям посоха, я зазирнула вглиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкіряна палітурка подекудии начебто станула, з-під неї проглядала то картонна, зовсім проста, то мідна з прозеленню, то жовта з незрозумілого матеріалу. Вся книга здавалася зліпленою з фрагментів і шматочків, і незрозуміло, як усе це трималося купи.

— Книга-перевертень, — сказав Максиміліан. — Зіпсована.

Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені — звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…

— Ого, — сказав Максиміліан.

Він плюнув на палець і потер обкладинку. Чорна шкіряна палітурка на мить зробилася сірою і знову повернула собі колишній колір, картонні «латки» стемніли. Проступила назва — «Горище Світу», частково витиснуте золотом, частково видрукуване фарбою на картоні. Зовсім недавній спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’яті — і пропав раніше, ніж я встигла його схопити.

— Тут свіжі нитки, — пробурмотів Максиміліан. — Молодець, Лінко.

І він заходився гортати сторінки, то жовті, то білі, прикрашені старовинними гравюрами та незграбними дитячими ілюстраціями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звірину шкіру, бікіні й рясу. Від кожної сторінки тяглися нитки, й вони плуталися, звивалися в клубок, рвались, але одна вирізнялася з-поміж решти. Вона прошивала книгу, вона тримала на собі весь поплутаний клубок інших ниток, і навіть на дотик була тугою, мов струна. Максиміліан спритно відділив її, схопився, ковзаючи по нитці пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», і зникала в тумані.

— Початок є, — пробурмотів Максиміліан. — Давай розплутувати далі.

* * *

Коли ми вибрались на лице світу, кілька хвилин сиділи на підвіконні, дивлячись на сонце й нічого не роблячи. Все-таки приємно усвідомлювати, що справжній світ, не виворіт, такий яскравий і світлий.

— Ти раніше бував на вивороті?

— Ні, — знехотя зізнався Максиміліан. — Щоб туди ввійти, треба в комусь відбиватися.

— І щоб вибратися?

— Обов’язково.

— А можна вийти на виворіт — і не зуміти повернутися?

Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.

— Там люди принца-деспота.

— На вивороті?

— На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнуться на гнилій сливі та шию звернути.

— Тьмяно, сіро й заплутано, — я зіщулилась. — Бридке місце для прогулянок.

Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець тепер гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті — і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.

— Це книга-перевертень, — сказав Максиміліан. — Я бачив одну таку, давно-давно, в свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.

— Яка гидота, — сказала я.

— Ну, звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.

— Люди зберігають дорогі їм речі.

— Авжеж, — він кисло поморщився. — «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподівано з ним погодилася. Купол Храму — Музею горів на сонці; вже ж стільки там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.

— Все не так погано, — я намагалася не втрачати оптимізму. — Тепер у нас є нитка.

— Ага, — Максиміліан поморщився ще кисліше. — Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би, що справу зроблено.

Я скосила око на некроманта. Він криво посміхався.

— Тоді не гаймо часу, — запропонувала я.

Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма — цього разу мелодійно та владно.

— Ходімо, — я зіскочила з підвіконня. — Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом — не потрапляй йому на очі.

* * *

— Де тебе носить? — Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи, не дивився на мене — навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.

— Я літала дивитися на Сарану.

— Подивилася?

— Гарольде…

— Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти до себе — я тобі слова не скажу. Якщо битимешся — готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.

— Добре.

— Ти вмієш зміцнювати стіни? Щити?

— Мені не доводилося…

— Лікувати точно вмієш. За тяжкі рани не братися, тільки легші — так, щоб воїн міг відразу повернутися в стрій.

— А тяжко поранені хай гинуть? — не втрималась я.

Гарольд нарешті звернув до мене погляд.

Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців, їхали жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір, вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика — я впізнала маленького Еліна. Тепер він вбраний був просто, як усі діти, меча при собі не мав, та коли бабуся спробувала помістити його на віз, Елін вирвався та кинувся до батька.

— Залиш мене! Я буду битися!

Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому стулити пельку. Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви; я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів. Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина назад до візка; Гарольд подивився на них — і потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим.

Ми всі загинемо, говорили його запалі, збуджені очі. Але ми будемо боротися до останнього.

Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане.

— Добре, я лікуватиму, — ледве чутно погодилась я.

— Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.

— Гарольде…

— Що?

— Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів поспіхом склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну. Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?

— Годі. Не надокучай мені з дурницями!

Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почт побіг за ним. Я залишилася на місці, сперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки, найхоробріші намагалися жартувати. Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, як обійняв дружину й матір. Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.

У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант — чорний на чорній землі, скорчений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися.

— Усе має виворіт…

Я. побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.

На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не переплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося затиснути вуха.

Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно; нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку, висмикнути її звідтіля ніяк не вдавалося.

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, білі, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві — ходячі мерці…

— Виходимо, — кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда — й ми знову стояли під сонцем, гуркотіли віддаля колеса, кричали люди, плакала дитина…

— Ліно!

Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.

— Ваша високосте, — я вклонилася.

— Хто це з тобою? Некромант?!

Максиміліан криво посміхнувся:

— Доброго ранку, принце.

Я поквапливо стала між ними. Бракувало ще тут з’ясування стосунків.

— Ваша високосте, — я дивилася принцові у вічі, — принцеса Ельвіра поїхала?

Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

— Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

— Пробачте, — сказала я. — Річ у тім…

Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим, поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж вона ніколи, за жодних умов не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається.

На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

— Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось зв’язане… Щось важливе.

— Ви знайшли дивний час, щоб удосконалювати знання, — принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. — Це здохла книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу», дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю мізерію?

— У кабінеті Оберона, — вирвалося в мене.

Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона ледь насупилася; на коротку мить мені здалося, що от зараз, зараз вона згадає…

Ельвіра вдала, що недочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

— Оберон — це щось із історії?

Я мало не заплакала.

* * *

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька — й у такій неймовірній кількості. Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. Він же не зносив Уйму, і, як на мене, дотепер його боявся.

Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, піки, вила. Намети з різнобарвних шкір стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язав голову жіночою шовковою сорочкою, хто натяг на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла — і відчувала на собі негарні, ніби оцінюючі погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, сало капало у вогонь, і краплі його згоряли на льоту. На мене мружилися оченята, що втопали в бородах — багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем.

Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися — щоб відразу, за моєю спиною, нервово проковтнути слину.

Оберон навчав їх, що їсти людей недобре. Але Оберона тепер забуто — хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?

Намет У йми стояв перед головним причалом. При вході нудьгував, бавлячись кістяною рогаткою, стражник із бородиськом аж до пупа. З бороди й шкіряних штанів складалося все його вбрання.

— Король у себе? — запитала я, стискаючи посох. — Уйма Перший Вегетаріанець?

— Ти хлопець а чи дівка? — бородатий почухався.

— А тобі що до того? — наїжачилась я.

У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:

— Знати потрібно. От. Завжди треба знати.

— Уймо! — погукала я, підвищуючи голос.

Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов до мене, ворушачи волохатими пальцями:

— Знати, ага. От. Завжди треба.

Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і клацнула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом — і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:

— Ану давай!

Я вдарила його майже серйозно, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою людом: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, по грубих руках.

— М’ясо! — ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. — М’ясо!

Юрба відповіла йому бурчанням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть, але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлютованим я його ніколи не бачила.

— Жритраву! — від звуку його голосу людожери, здається, присіли. — Кровососи, порву, нишкніть усі!

Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння: Уйма звик розмовляти й видихаючи, й вдихаючи.

— Дівка… — почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала — на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він був, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.

Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, невиразно нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.

* * *

Усередині смерділо пряженим салом. У темряві серед білого дня горіла масляна лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена — та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному ліфчику постукувала каменем по залізному стрижню — чеканила щось на мідній пластині.

— Привіт, Філумено, — сказала я.

Вона схилила голову:

— Мій володар дозволить мені говорити?

— Говори, — дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.

— Здрастуй, Ліно, — мовила Філумена, не підіймаючи очей. — У тебе чудовий вигляд.

Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.

— Уймо, нам треба поговорити… — почала я.

Він кивнув:

— Вони битимуться. Навіть якщо для цього мені доведеться власноруч задушити кожного третього. Ти побачиш: післязавтра вдосвіта я приведу їх у замок.

Мені здалося, що Уйма перебільшує свої лідерські здібності. Сьогодні вони ще слухаються його, та й то неохоче. А завтра з’їдять, адже Оберона не існує й усе дозволено.

— Післязавтра, — повторила я механічно. — Уймо… ти коли-небудь бачив цю книгу?

— Я не великий аматор читання, — кинув він байдуже.

Я спробувала пригадати, чи вміє Уйма читати взагалі — й не згадала.

— Філумено, а ти?

Вона запитливо глянула на чоловіка. Уйма їй кивнув. Філумена отримала дозвіл розтулити рота і майже слово в слово повторила сказане Ельвірою:

— Це книга-перевертень. Але вона поламалася. «Горище Світу» — підручник, книга премудрості для мудреців-початківців.

— Ти ніколи не бачила цієї книги… в Оберона?

— Ні. Я не знайома з цим паном.

— Моя дружина не знайома ні з ким, крім мене, — підтвердив Уйма із похмурим самовдоволенням.

Я задихнулася:

— Уймо… невже навіть ти не пам’ятаєш короля?!

Принцеса продовжила свою справу — чеканила по міді, постукуючи металом об метал. Уйма зсунув брови, й мені на мить здалося, що зараз він знову закричить: «Жритраву!»

— Короля? Мого татуся, Охру Кісткогриза?

— Оберона. Згадай: ти служив йому. Це він зробив тебе правителем островів. Він навчив твій народ не їсти людей…

— Я нікому не служу, — глухо пророкотів Уйма. — Я сам зробив себе правителем… коли татусь Костогриз на смерть вдавився вареною ріпою. Що ж до людського…

Він насупився й довго мовчав. Його обличчям блукали тіні, він силкувався пригадати й не міг. Це був Уйма, якого я знала й любила, — але це була зовсім інша людина. Людожер. І не «колишній», як я завжди вважала.

— Ти будеш битися, магу дороги? — запитав він нарешті.

— Неодмінно, — сказала я стомлено. — А тепер вибач — я піду.

* * *

Сонце заливало вулиці покинутого, порожнього міста. Навіть мародери пішли геть. Навколо замку горіли багаття, майоріли намети; я здаля впізнала табір принца-деспота. Нерухомо височіли вартові, стирчали до неба піки зі штандартами, й навіть дим від польових кухонь корився, здавалося, наказам командувача.

Поруч стояли ополченці — і в тих усе було інакше. Вчорашні городяни розташувалися вільно, мов на пікніку, в центрі кожної компанії стояло барильце. Не знаю, де вони взяли стільки вина.

Ополченці пили, співали та надсадно реготали. Від цих веселощів морозом обсипало спину; люди сподівалися залити вином свій острах, але виходило кепсько.

Я згадала Сарану в пустелі, звернені до мене пласкі обличчя. Схотілося підійти й сказати п’яним ополченцям: розбігайтеся, вас усіх уб’ють, Королівство приречене…

Замість цього я запитала голосно:

— Ви пам’ятаєте Оберона?

Хтось не розчув. Хтось повернув голову:

— Ого, маг дороги…

— Привіт, дівчиську!

— Ви пам’ятаєте Оберона?!

— Кого?

— Був у нас такий рибалка, рудий… Тільки кликали його Оребоном…

— Випий із нами, магу!

Я на мить завагалася. Може, й справді випити? Вино не настільки бридке, як пиво, але від нього макітриться голова й хилить на сон…

— Іншим разом. До зустрічі в бою, друзі.

Трава навколо замку була витоптана до голої землі. Кумедні крилаті істоти, що жили тут від дня заснування Королівства, розлетілися або поховались. Тінь від мого посоха подовшала. Полудень минув.

Розділ сьомий

Алхімік

Максиміліан сидів на підвіконні в Обероновому кабінеті. По його долоні колами бігав павук. Павук був давно здохлий, висхлий, він втратив три лапки, але залишався прудким і бадьорим.

— Тьху! — я не втрималася.

Некромант мовчки викинув павука за вікно.

— Поки нічого нового, — почала я. — Людожери готові бунтувати, мені це не подобається, і…

— Навіщо ти брехала Гарольду, що захищатимеш замок?

— Брехала?!

Він гіпнотизував мене своїм пильним, чорним поглядом.

— Звідки ти знаєш, врешті-решт? — пробурмотіла я. — Підслуховував?

— Ліно, ти хоча б розумієш, що таке справжній бій? Із Сараною?

— Послухай…

— Тобі справді начхати на твій світ? На твою маму? Вона тебе обожнює, почувається винною, не вміє як слід виказати свою любов…

— Звідки ти знаєш? — я сторопіла.

— Я з нею говорив! Поки ти спала… Якщо тебе вб’ють, час у твоєму світі постоїть трішки… а потім піде, як раніше. Тільки без тебе.

Він добряче нервував. Його біле обличчя зробилося зовсім восковим.

— Мене не вб’ють, — сказала я примирливо. — Ми знайдемо Оберона.

— На, — він простяг мені книгу, — шукай.

— Максиміліане, — я повагалася перш ніж сісти поруч, — ти ж сам казав, що виворіт…

— Я не знав, що так усе переплутано! Такі вузли… Петлі… Ну от знайшли ми цю книгу — і що? Спробуй відстежити одну нитку в такій плутанині!

Напис на корінці — «Горище Світу 9861» — блищав золотом на сонці. Погода залишалася чудовою; погойдувалась трава і тихо текла річка Лане та біліли вітрила на обрії. Далеко на дорозі порошив караван, віддаляючись; не вірилося, що це люди, які назавжди полишили рідний дім, прекрасне місто, якому за два дні призначено перетворитися на купу головешок…

— У тебе є відповідальність і перед своїм світом, — сказав Максиміліан, який начебто прочитав мої думки. — Перш за все — перед своїм. Потім уже перед чужим.

Я хотіла сказати, що Королівство не чуже мені, але так і завмерла з розтуленим ротом, бо цієї миті спогад, який давно вже вислизав, раптом накрив мене, як сачок накриває метелика.

— «Горище Світу»!

— Що? — стурбовано перепитав Максиміліан.

Я згадала, де раніше бачила цю назву.

* * *

У склі вітрини відбивався великий світлофор. Максиміліан стояв зі схрещеними на грудях руками: він був у чорному вбранні мага, на цій вулиці воно здавалося маскарадним костюмом. Сонце грало відблисками на дзеркалах авто, перехожі йшли, не помічаючи дивного одягу некроманта.

Книги на вітрині не було; я з жахом подумала, що помилилася. Я іноді зупиняюся біля вітрини книгарні — просто подивитися, що новенького. На особливі покупки грошей нема, читаю здебільшого бібліотечне, та біля вітрини — чому б і не постояти? Із місяць тому на очі трапилося «Горище Світу», я навіть заходила всередину й читала анотацію на обкладинці…

Ось вона!

Ми вдерлися до крамниці, мабуть, надто метушливо. Людей усередині було небагато, можна було спокійно підійти і взяти книгу з полиці — але я не могла стриматися. Схопила її, блискучу, яскраву, із золотими літерами на корінці…

«Горище Світу. 9861 рік». Для молодшого й середнього шкільного віку. Автор — Царьков О. В.

— Ану дай мені, — тихо сказав некромант.

Продавщиця за касою дивилася на нас підозріливо.

Максиміліан понюхав книгу.

— Друкарнею пахне. Новенька. Стерильно.

— Збіг?

— Не думаю, — Максиміліан увіткнувся в книгу й швидко замиготів сторінками, ніздрі його при цьому роздувалися. — Царьков О. В. Скажи мені, Ліно, а телефонні довідники в цьому магазині продаються?

* * *

Біля каси зібралася невеличка черга, але дівчина-продавець ні на що не звертала уваги — вона слухала Максиміліана. Некромант умів незбагненним чином здогадатися, що людина хоче почути, й сказати їй — багато разів — саме це. Дівчині здавалося, напевно, що цей цікавий хлопець у чорному — її добрий і давній друг. За п’ять хвилин Максиміліан уже знав, що Царьков О. В. — досить відомий автор, а за десять дівчина видобула (зі столу в начальниці!) довідник Спілки письменників. За п’ятнадцять хвилин ми вийшли з книгарні, причому я встигла заплатити за книгу в останній момент — Максиміліан це вважав не обов’язковим.

— Більше так не роби!

— Що я знову накоїв? Чому страждає твоє вразливе сумління? Може, тому, що ми в шаленому темпі отримали вкрай важливі відомості?

І, не чекаючи на відповідь, Максиміліан підняв руку. Зупинилося перше-ліпше авто — BMW. Чоловік за кермом найменше нагадував таксиста чи «грака»: це був бізнесмен, котрий собі їхав куди-небудь на засідання правління, — у костюмі з краваткою, огорнутий запахом дорогого одеколону, з грубенькою барсеткою на задньому сидінні.

— Максе! — я вчепилась некроманту в плече. — Що ти робиш?!

— Сідай.

Ми вдвох сіли в чоловіка за спиною. Цілу дорогу Максиміліан, схиляючись уперед, плів щось про відсотки, про поточний квартал, про частку ринку, конкуренцію, — якусь несосвітенну дурню, від котрої в мене вуха свербіли. Чоловік кивав, дуже задоволений; мені було страшнувато. Влада, яку Максиміліан мав над людьми в нашому світі, подобалася мені дедалі менше. Крім того, я ж не щодня сідаю в BMW до незнайомих бізнесменів.

Мобільник у водія дзвонив, не вмовкаючи, але той наче не чув. Так, під мелодію «Прєкрасноє дальоко», ми приїхали за адресою, вибралися з машини, попрощалися з водієм і пірнули в під’їзд. Я перевела подих.

— Царьков Олексій Вікторович, — пробурмотів Максиміліан, вивчаючи список мешканців. — Ліно, прошу тебе, просто мовчи.

— З якого це дива?!

Повз нас пройшла тітонька з собачкою. Дуже підозріливо глянула:

— Ви до кого, молоді люди?

— До Олексія Вікторовича, — без затримки відповів Максиміліан. — Із приводу зустрічі з читачами.

Він потрусив перед носом у тітоньки фірмовим пакунком із книгарні.

— Он як, — сказала тіточка ледь приязніше. — Боню, ходімо!

І вивела собачку надвір, а я тільки тепер побачила, що під’їзд, у який ми без праці ввійшли хвилину тому, було замкнено двома величезними замками — кодовим і магнітним.

Максиміліан, не озираючись, рушив угору сходами, й мені не лишалось нічого іншого як наздогнати його. Будинок був дуже старий, із височенними стелями й без ліфта. Тиньк стемнів і розтріскався, на підвіконнях лежав пил, жмути павутиння звисали з карнизів, ніби на горищі світу, де триста років ніхто не прибирав.

— Хто він такий, цей Царьков? Ти коли-небудь про нього чув?

— Не чув. Може, він і ніхто. Але здається мені, ми правильно вхопилися за ниточку. Зараз і перевіримо.

На п’ятому поверсі Максиміліан зупинився перед чорними дверима, оббитими курним дерматином. Ні на мить не засумнівався, подзвонив; я позаздрила його впевненості. Мені б так сміливо дзвонити в чужі квартири!

— Хто там? — почувся невдоволений голос.

— Сусіди знизу! — плаксиво заторохтів Максиміліан. — Ви нас затопили! Зі стелі капає!

— Де? — чоловік за дверима розгубився.

— У ванній! У кухні! В туалеті! Ідіть подивіться, зараз на третій проллється!

— У мене нічого… — чоловік за дверима вже виправдовувався. — У мене все сухо…

— Зайдіть до нас у квартиру! — надсаджувався Максиміліан. — Мати всі цебра підставила, ганчірки підстелила, а в нас був свіжий ремонт!

— Та що ж це за…

Заскреготів замок — один, потім другий. Двері відчинилися, на порозі став чоловік у трикотажному спортивному костюмі — не товстий, не худий, увесь такий кругленький, неначе надувна іграшка. На його тім’ї, що вже почало лисіти, стирчали рудуваті волосинки. Максиміліан зробив крок уперед; довгі пальці некроманта зімкнулися на горлі письменника.

Надувний чоловік кволо скрикнув. Максиміліан, який важив удвічі менше, затяг його у квартиру, наче кошенятко.

— Ліно, зачини двері…

Тепер мені пропонувалося брати участь ще й у розбійному нападі. Я причинила за собою двері помешкання — ми опинилися в темному, тісному й вузькому коридорі. Мене трусило, долоні змокли, я мовчки проклинала некроманта.

Але власник помешкання злякався ще дужче. У нього підігнулися ноги, він майже не пручався, поки Максиміліан волік його коридором. У великій кімнаті з розсохлим паркетом, зі старою тьмяною люстрою і понурими меблями вздовж стін некромант штовхнув бранця на широкий прочавлений диван.

— Привіт від Оберона, Олексію Вікторовичу.

Надувний чоловічок розтулив був рота з наміром заволати на все горло — і раптом захлинувся.

— Неправда, — сказав він, переводячи переляканий погляд із мене на Максиміліана й назад. — Оберон не посилав би некроманта. Ти брешеш!

Максиміліан задоволено кивнув. Я дивилася на письменника витріщеними очима; сама, якщо чесно, до останньої хвилини не вірила, що в нашому світі може критися під виглядом обивателя справжній мешканець Королівства.

— Некромант має право брехати й говорити правду, коли захоче, — Максиміліан посміхнувся. — А щоб відрізнити одне від іншого, у нас є ось це.

Він дістав із сумки шкіряну торбинку, затягнуту чорним шнурком. Витрусив на долоню кілька різнобарвних горошинок.

— Насіннячко правди, — пробурмотів письменник. Його молочна блідість зробилася синявою. Я налякалася, що його інфаркт вхопить.

— Лише кілька запитань, Олексію Вікторовичу. І ми підемо.

— Води, — попросив письменник.

— Ліно, принеси води, — звелів Максиміліан. Я вийшла на кухню; на столі холола тарілка гречаного супу. Мені зробилося дуже шкода письменника.

Тут же знайшлася наполовину повна пляшка мінеральної води. Я зрозуміла, що мене теж мучить спрага; ковтнула з горлечка. Потім отямилася, знайшла дві чисті чашки й повернулася в кімнату.

Письменник жадібно потягся до пластикової пляшки. Максиміліан стримав мою руку:

— По кілька ковточків. Після кожного зернятка.

— Дай людині напитися! — вибухнула я. Вивільнилася й налила письменникові повну чашку.

— Спасибі, добра дівчинко, — захлинаючись, письменник випив усе до дна й втиснувся в спинку дивана. — Будь ласка, принеси ще… Там, на підвіконні.

Я вийшла — і майже відразу почула грюкіт. Бігцем повернулася в кімнату; важкий стілець валявся на боці, Максиміліан і письменник зчепилися на підлозі намертво. Власник помешкання був м’який з вигляду, але важкий насправді, й тепер отямився від першого потрясіння та наліг на Максиміліана люто й безжально. Він збив його на підлогу, кинувся в куток, куди відлетіла торбинка з насінням правди, але Максиміліан, лежачи, примудрився підсікти супротивника, й письменник завалився, немов будиночок із карт. Максиміліан наліг згори, але письменник цього разу виявився дужчим, підім’яв некроманта, схопив за білі патли й ударив потилицею об підлогу. Я обімліла від такої жорстокості, схопила велику порцелянову вазу зі столу та розтовкла її об письменникову потилицю.

За хвилину господаря знову помістили на дивані. Весь облитий водою, він тримався за гулю на потилиці й дивився на мене люто. Скалки від вази розсипалися по кімнаті, ніби фрагменти мудрої мозкокрутки.

Хтось із сусідів постукав у батарею.

— Міліцію викличуть, — із тихою зловтіхою сказав письменник.

Максиміліан підняв з підлоги торбинку з насінням правди. Дбайливо зібрав розсипані кольорові кульки.

— Насінинки діють у всіх світах однаково, — сказав, потираючи голову. — Доведеться вам, Олексію Вікторовичу, ковтати їх не запиваючи.

* * *

Насінинки правди діють дуже просто. Хто проковтнув одну, повинен відповісти чесно на одне запитання. Кожен. Не можна збрехати або промовчати — тобі ж буде гірше. Що діється з брехуном, навіть і думати не хочеться.

Насіння, звичайно, в чомусь корисна річ. Але дуже бридка. Я без жодної втіхи спостерігала, як некромант завершує приготування.

Письменник впокорився з долею. Тільки попросив принести ще води, і я це зробила, хоч Максиміліан і сичав. Тепер господар сидів на дивані, стискаючи кухля в тремтячій руці, та запивав ковтком води зернятка, що одне за одним подавав йому Максиміліан.

— Хто ви такий?

— Алхімік. Учений. Провісник.

— Чому ви пішли з Королівства?

— Я був засуджений. Оберон дозволив мені почати життя спочатку — в іншому світі…

— За що ви були… е-е-е! Не ховати за щокою, ковтати! Отак… За що вас засудили?

Очі в надувного чоловічка полізли на лоба:

— Благаю, інше запитання!

— Немає іншого!

— Ой, — господар скорчився, тримаючись за живіт. — Я допомагав… підмінювати дітей у колисках так, аби батьки не здогадалися про підміну… Готував і продавав підмін-зілля, діти засинали, надовго… Риси їхніх облич стиралися з пам’яті батьків…

— Ну, ти й сволота! — сказала я голосно.

Максиміліан глянув на мене через плече.

— У цьому світі моя алхімія не діє, — письменник винувато закліпав. — Я почав життя спочатку. Благаю. Оберон мене засудив, але милістю своєю дозволив піти…

— І ти йому віддячив! — вирвалося в мене.

Надувний чоловічок дуже натурально здивувався:

— Що? Що ви маєте на увазі?

Я дістала книгу, куплену півгодини тому:

— Упізнаєте?

— Так, — він знову закліпав. — Але… це просто казка! Дівчинка Вікторина погано вчилася, жила за принципом «Менше знаєш — міцніше спиш», одного разу заснула так міцно, що уві сні їй з’явився Сфінкс… — він затнувся. — Зрозуміло, все це вигадка. Дітям подобається слухати про Горище Світу, де нібито зберігається мудрість і кожен учений обов’язково повинен відвідати його, щоб наповнити голову знаннями, немов казанок водою… Нікому не хочеться вчитися щодня, вже краще блукати гвинтовими сходами й потаємними коридорами, обманювати сфінксів, вибиратися з пасток… Зрозумійте, я просто казкар. Я не криюся, ні від кого не ховаюсь, публікую чарівні історії…

— Для молодшого шкільного віку? — ущипливо поцікавилась я.

— Так, — він потер долонями своє пом’яте, брезкле обличчя.

— Що таке «Горище Світу»? — запитав Максиміліан.

— Дитячий підручник у Королівстві. Названий за ім’ям цієї самої легенди, про чарівний склад мудрості. Власне, я використав назву, як використав і легенду…

Максимі ліанові чорні очі повужчали; він дістав із фірмового пластикового пакетика Оберонову книгу:

— А це що?

— Ой, — тихо сказав надувний чоловічок. Максиміліан підступив до нього з насінинками правди; той покірно проковтнув черговий круглячок.

— Це книга-перевертень, — сказав він якось дуже стомлено. — Пам’ятка магічного мистецтва. Вона змінювала подобу з власної волі, найчастіше вдавала з себе простий підручник. Але одне з її п’яти облич було — Довідник забороненої алхімії, власне, я вперше займався своєю справою… Спокусився рецептами з цього довідника.

Він потер живіт. У його шлунок звалилося чотири «насінинки» підряд — це не жарти. Хоча мені, пригадую, доводилося ковтати й більше.

— Що потім сталося з цією книгою?

— Я передав її Оберону — добровільно, прошу зазначити. Дайте мені ще насінинку, якщо хочете переконатися: добровільно!

Максиміліан виконав його прохання:

— Де зараз Оберон?

— Га? — письменник злякався. — Я не маю жодних відомостей, гадаю, у Королівстві… Ми не бачилися звідтоді, як…

Він раптом сповз із дивана й став перед нами на коліна:

— Я вас прошу, добродії маги… Я вже багато років живу тихо, мирно, я виправився, присягаюсь! Мені нестерпне нагадування… про моє минуле… Я ні в чому не винен, я просто дитячий письменник!

Неприємно, ніяково було на нього дивитися.

— Та перестаньте! — сказала я несподівано тонким голосом. — Ніхто не збирається вас…

Я затнулася. Максиміліан кинув на мене довгий, лінивий погляд. Мені раптом стало тужно.

Чого я очікувала? Що ця людина пояснить усі таємниці й на пальцях розтлумачить, де шукати Оберона?

— Виходить, ця книга належала вам, — сказав Максиміліан тоном слідчого. Хоч яким був огидним вигнаний із Королівства алхімік, некромантова пиха в такій ситуації здавалося мені дурнуватою спробою самоствердження. Тим більше, що надувний чоловічок, як і раніше, стояв на колінах.

— Належала, — покірно погодився письменник.

— І перетворювалася за вашим бажанням?

— За власним бажанням! Вона мала власну волю… Доволі лиху. Коли я передав її Оберону, вона не пробачила… Не побажала служити Королю… і в спробі звільнення сама себе вбила. Те, що ви тримаєте в руках, — він спробував посміхнутися, — це пам’ятка… на кшталт мумії книги.

— Та встаньте! — не витримала я. — Сором дивитися.

Письменник покірно забрався назад на диван. Якийсь час ми з Максиміліаном у тиші слухали його сопіння, схлипування й зітхання.

— А де король? — нарешті боязко запитав колишній алхімік. — Із ваших запитань я можу зрозуміти… що ви його чомусь шукаєте?

Я глянула на Максиміліана. Некромант мовчав. Навколо висихав паркет, залитий водою з розбитої вази, на вікні вітер торкав брудну тюлеву фіранку, велика муха монотонно постукувала в скло.

— Оберона в Королівстві нема, — сказала я. — Більше того — ніколи не було. Його всі забули.

Письменник невпевнено посміхнувся:

— Це жарт?

— Ні.

Його посмішка застигла. Він знову заходився терти обличчя, начебто бажаючи зняти його, як маску:

— Так не буває, добродії. Я не хочу припускати, що ви свідомо мене дурите…

З кожною хвилиною він здавався дедалі жалюгіднішим. У нього навіть губи тремтіли.

— Ми були на вивороті світу, — похмуро повідомив Максиміліан. — Головна нитка, від якої тягнуться всі вузли, пов’язана з цією книгою.

Він витрусив на долоню зо двоє нових зерняток. Письменник помотав головою:

— Я вже розповів вам усе, що міг… Запитаєте, що я знаю про зникнення його величності — я відповім: «Нічого». Я був колись непоганим ученим, складав зілля… Але я не маг і не провидець.

— А порадити могли б? — запитала я несподівано для себе. Максиміліан поморщився.

— Порадити? — він глянув на мене з дивним блиском у очах. — Порадити… Що саме, магу дороги?

— Як знайти Оберона? Де його шукати? Як дізнатися, що з ним трапилось?

— Порадити, — повторив він утретє, начебто в цьому слові звучала нечутна для нас музика. — Що ж, давайте міркувати. Оберон — найбільший король із усіх, що будь-коли жили в населених світах… Хто міг здолати його? Серед магів йому рівних нема…

— Як щодо Туманної Бабери? — невпевнено припустила я. — Тобто Королеви Туману?

— А, — письменник потер м’які долоні, — це демонічна істота, що живе між світів і прагне все суще звести до туману над прірвою… Вона має владу, поки Королівство в дорозі, чи ж тобі не знати цього, магу дороги. Але вона хила проти короля в його Королівстві… Принаймні так вважалося дотепер.

Муха нарешті відшукала кватирку й вилетіла назовні. Й дарма — надворі, здається, нависла гроза.

— Дозвольте глянути? — пробурмотів господар.

З улесливою посмішкою він узяв книгу в Максиміліана, котрий віддав її не без вагань, і почав переглядати сторінку за сторінкою, не пропускаючи нічого.

— Виходить, ви вийшли на виворіт, — здавалося, тепер надувний чоловічок почувався впевненіше. — Це не кожному магові до снаги… Виворіт — небезпечне місце, ой, небезпечне… Але правильно, правильно. Те, про що забули, не існує. Тільки на вивороті знайдуться сліди… Якщо їх ще не встигли замести.

Від цих його слів у мене мороз пробіг поза шкірою. А він перегортав собі й далі, примовляючи:

— Он як тебе перекособочило… Тут віршики для дітей, тут сторінки злиплися… Бувало, оберталася вона «Історією магічної зброї», ото вже було чтиво, так чтиво… А це що?

Одна зі сторінок раптом вилетіла, здійнялася, наче підхоплена сильним вітром, і тільки за мить по тому я зрозуміла, що це не сторінка, а вкладений аркуш. Він ще не встиг долетіти до підлоги, як ми з Максиміліаном схопили його з двох боків — і ледь не порвали.

— Обережно! Що ти робиш!

Аркуш був майже прозорий, дуже тонкий і крихкий, немов крижинка. Можливо, на ньому колись було написано кілька слів нагорі сторінки, але згодом бліде чорнило вицвіло майже до невидимості. Сам аркуш був чистим, якщо не зважати на кілька давніх ляпок.

— Це закладка, — перший зміркував Максиміліан. — Яка сторінка була закладена?

Письменник простяг йому розгорнуту книгу. Одна сторінка була жовта, з дуже чітким стародавнім шрифтом — рецепт соління грибів. На іншій сторінці, білій, із обшарпаними краями, була гравюра: дуже довгий тонкий меч із отвором, схожим на вушко голки, на самім кінчику клинка. Мама колись ходила на курси крою та шиття — отож, цей меч дуже мені нагадав голку на швейній машинці.

— Ім’я цього меча — Зшивач, — сказав письменник, розгладжуючи сторінку. — Він має властивість з’єднувати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого та захованого, лікує від втрати пам’яті, в деяких народностей слугує для освячення шлюбу, зшиваючи нареченого з нареченою шлюбними зв’язками…

Ми з Максиміліаном заговорили одночасно.

— Допомагає в пошуку зниклого! — вигукнула я.

— Де зараз цей меч? — уривчасто запитав Максиміліан.

За вікном ударив грім. Із тріском зачинилася кватирка й прихопила дерев’яними щелепами край тюлевої фіранки.

Письменник облизав губи й заговорив глухуватим, урочистим, рівним голосом, начебто цитуючи, повторюючи завчене напам’ять:

— «Зшивач — меч, який підшиває виворіт, єднає його з реальністю там, де продерлася основа. Дається в руки магові, що ніколи не чинив зради, не замішаного в некромантії, раз у житті, за нагальної потреби. Попроси великого воїна, який давно полишив світ живих, аби довірив тобі Зшивач, — і якщо твої помисли гідні, магу, ти отримаєш бажане».

Новий порив вітру вщент розтрощив кватирку. Задзвеніло скло.

Розділ восьмий

Некромант за роботою

У Королівстві теж псувалася погода. На обрії позначилася хмара, поки що невеличка, але дуже неприємна з вигляду. Сонце повільно тонуло в поволоці. Поривами налітав вітер, і порожнім Обероновим кабінетом гуляли протяги.

Ми сиділи на підвіконні. Часті переходи зі світу у світ діяли на мене не надто добре — голова паморочилася, наче я півтори години провела на гойдалці. На стіні, як і раніше, вовтузилися бійці та будівельники, стовп пилу від каравану, що віддалявся, ще не влігся на обрії.

— Чому некромантів ніхто не любить? — втретє жалібно поспитав Максиміліан.

— Виходить, нам потрібен цей Зшивач?

— Певна річ! «…має властивість єднати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого й захованого, лікує від втрати пам’яті…»

— Ти думаєш, Оберон планував своє зникнення і навмисно поклав закладку на потрібній сторінці?

— «Меч, що підшиває виворіт, що єднає його з реальністю там, де продерлася основа», — нагадав мені Максиміліан. Пам’ять у нього була чудова — йому б до інституту вступити, вчився б заввиграшки.

— Якось це підозріло… — знову почала я.

— У тебе є кращий план?!

— Нема.

— Виходить, мусимо добувати Зшивач. Як, цікаво, можна звертатися до «великого воїна, що давно залишив світ», не вдаючись при цьому до некромантії?!

Я перебирала в пам’яті все, чого навчали мене Оберон і Гарольд: лікувати рани, бачити в темряві, літати, битися. Відчувати небезпеку. Пошуку чарівних мечів мене ніхто не навчав, та й не потрібен мені меч: навіщо, коли є посох?

І ще один маленький хробачок тихцем гриз мене зсередини: Зшивач давався в руки тільки магові, котрий ніколи не чинив зради. Що як ми знайдемо «великого воїна», я звернуся до нього зі своїм проханням, а він візьме та й відповість: ні вже, Олено Лапіна! Пам’ятаєш, як ти зрадила Оберона, коли погодилася допомогти Олександрові залишити Королівство, втекти з-під Оберонової влади й отримати свою корону?!

Король начебто визнав, що це була не зрада, а помилка. Але король завжди добре до мене ставився. А «великий воїн» може не виявитися настільки великодушним.

Максиміліан тим часом походжав кабінетом, раз у раз спотикаючись об ніжку ослона, не помічаючи цього, куйовдив обома руками біляві кучері, бурмотів собі під ніс:

— Великий воїн, що давно полишив цей світ… Великий воїн… Треба… доведеться, Горгона б мене взяла…

— Максе, — почала я обережно. — Можемо ми обійтися…

— Не можемо! — його бліді щоки гарячково пашіли, давненько я не бачила Макса таким схвильованим. — Зараз же, негайно, цієї миті. Насувається гроза… Це добре… У грозу легше… Тільки ось що: треба зайти на кухню. Просто зараз.

* * *

Кухня працювала, мов єдине вогнище, всі печі горіли, всі казани кипіли, кухарі ледь вправлялися. Серед диму й чаду мене вразило безлюддя: не вистачало кухарчуків, які вічно бігали тут, збиваючись із ніг, чхаючи від перцю, плачучи від цибулі й нишком крадучи сметану. Не вистачало матері Гарольда, що була на кухні чимсь на кшталт доброї феї; всі вони поїхали, і курява на шляху вже осіла. Тим часом у військах тривав обід: голодний воїн ні на що не придатний, особливо якщо чекає на нього ймовірна близька смерть. Щоб нагодувати велике воїнство, в замку спустошили всі засіки; післязавтра, коли військо Сарани стане під стінами, пообідати доведеться не всім.

Багато хто просто не доживе до обіду.

Я намагалася прогнати цю думку, але вона все лізла до мене й лізла. Почуття приреченості — як заразна хвороба, вона вбиває раніше й влучніше, ніж стріла чи меч.

Інтендант принца-деспота вийшов, супроводячи візок із двома казанами й горою свіжоспеченого хліба на широкій тарелі. Груди інтенданта прикрашала гірлянда із сотень дерев’яних ложок, нанизаних на крицевий ланцюг. Ложки брязкали на кожному його кроці, й сам він мав поважний вигляд, немов генерал. Хіба ця людина почувається приреченою?

Думки мої перемкнулися на принца-деспота. Він привів на допомогу Гарольду величезне військо — тим часом у нього не було жодних причин, аби Гарольда любити. Ніколи в житті принц-деспот не робив нічого заради інших — тільки заради себе, любого. Чи значить це, що захист замку вигідний йому? Що він вірить у перемогу?

Ми перекусили нашвидкуруч похідною кашею. Мені, власне, їсти не хотілося, я клала до рота тепле, доволі смачне вариво, а думки мої стрибали, мов блощиці на барабані.

Припустимо, принц-деспот вірить у перемогу. Припустимо, він хоче разом із Гарольдом здолати Сарану, а потім нишком убити королівського мага. А може, вбивати й не доведеться — Гарольд, звичайно ж, буде в перших рядах у бою та може загинути. Тоді принц-деспот отримує замок, місто й владу над Королівством.

Я згадала алеї з шибениць, якими принц-деспот прикрашав свої колишні володіння. Моторошна людина, тиран, убивця, котрий не зупиниться ні перед чим, погубить Гарольда… Але ж тоді виходить, що Максиміліан не мав рації, Сарану зупинять під стінами міста, крихкий мир не зруйнується, Королівство не «складеться», як міхур, а буде, як і досі, існувати — хай навіть і під керуванням принца-деспота!

Голова йшла обертом від таких думок. Максиміліан тим часом кудись вийшов; я колупала охололу кашу ложкою, коли він повернувся, блідий, із величезною сулією, похапцем загорнутою в полотно.

— Що це?

— Мерщій ходімо… Гарольд віддав наказ усе спиртне замкнути в льохах… За порушення — карцер… Багато він розуміє, твій Гарольд, у тактиці бойових дій.

— Це що — горілка?!

— Це наливка… Лінко, на тверезу голову я до мертвяків не піду, й не проси. А нам треба меча здобувати. Та ворушися ти, зараз старший кухар виявить, що льох відчинений… Бігцем, бігцем!

Нічого не лишалось, як підхопити посох і підтюпцем наздоганяти Максиміліана — ноги в нього були довші за мої, рухався він стрімко, ніби кажан. Закапелками, й мені не відомими, він дістався до бічного виходу з замку; на подвір’ї панували ті само пилюга та метушня. Вояки принца-деспота обідали в строгому порядку, сидячи за довгими столами зі свіжих дощок (коли тільки встигли настругати?). Ополченці, добряче підпилі, розвалилися просто на тьмяній траві, тримаючи миски на колінах. Хтось бився, когось розбороняли, хтось, не звертаючи уваги на гамір, спав тут-таки, на голій землі, над його роззявленим ротом кружляли мухи. Я відвернулася.

— Вояка, — сказав Максиміліан із незрозумілим виразом. Я образилась:

— Люди збираються вмерти за своє Королівство післязавтра на світанку! І що з того, що вони не солдати, а крамарі — не розбіглися ж, не поховались, а прийшли битися!

Не відповідаючи, Максиміліан прискорив крок. Нас провели поглядами, але ніхто не гукнув. Ми вийшли за браму, проминули кілька порожніх, розграбованих вулиць і звернули до лісу.

* * *

Швидко сутеніло. Гроза, вочевидь, збиралася гарна, як у кіно; в Королівстві взагалі дуже видовищна погода: якщо вже сонце, то хочеться увесь час посміхатися. Якщо вітер — то дахи зриває, а вже якщо гроза…

— Дуже доречно, — пробурмотів Максиміліан.

Звіддаля пробурчав грім. Дерева, зчеплені гілками над головою, застукотіли сухими шишками, немов кастаньєтами. У півмороці поміж стовбурами тьмяно світилися гриби з великими, наївними очима на капелюшках.

Я зрідка бувала в цьому лісі. У дні, коли царював Оберон, тут було світло та святково: кожну квітку населяли чарівні істоти, в кожному дуплі жив лісовий дух, і навіть маленькі діти могли безпечно гуляти лісом. Тепер усе змінилося: «тонкий» світ тоншав ще більше, ліс постарів, насупився, а передгрозова темінь робила його зовсім лиховісним. Я зручніше перехопила посох: як маг дороги, я й не в таких місцях розчищала собі шлях… Знати б іще, куди ми йдемо.

— Максе, куди ми йдемо?

— До могили, — відповідав він уривчасто.

— У лісі?

— А ти ніколи не чула про Лісового Воїна?

— Ні…

— Соромно, магу дороги, літописи читати слід… Коли народ лісовий скорився Оберонові — це було за рік по тому, як Королівство тут облаштувалося, — Лісовий Воїн уже ледь пересувався, такий був старезний. За давніх часів був він дужим, кажуть, виходив один проти десятка лучників, збивав стріли на льоту й мечем голив ворогів начисто, не зачіпаючи шкіри. Уявляєш, наскільки кривдно боротися проти мечника, який тебе голить. Ти його намагаєшся заколоти — а волосся твоє летить, летить… Після такого залишалося або наїстись отруйних грибів до смерті, або йти до нього в учні.

— Та не інакше, — сказала я, по нетривалому роздумі.

Перші краплі заляпали по листю і хвої, одна впала мені на лоба, мокро й лунко, мов ляпас дала. Блискавка «сфотографувала» ліс, спалахом вихопила переплетіння гілок, петлі коріння, випнуті з-під землі, кола грибів, схожі у величезних капелюхах на гномів, що стали до танцю. Я згадала, як одного разу під час грози бачила величезну багатопалу долоню, простягнуту серед блискавок із неба — смирка-хапача.

— Максе, як тут щодо смирків?

— Ніяк, — відповідав той безтурботно. — Давно вже не було. І взагалі: чи не соромно магові боятися якихось смирків?

Ми йшли далі. Я міцно стискала свій посох — на двох магів навряд чи хто-небудь нападе, але смирк, наскільки мені відомо, нерозумний. Мізків у нього не більше, ніж, наприклад, у скарлатини.

— Виходить, лісовий народ скорився Оберонові?

— Не відразу. Кажуть, справу довершив сам Лісовий Воїн. Я, мовляв, старію та незабаром умру, а Оберон не дозволить скривдити наш народ. Щоправда, на той час половина лісових дівчат уже повиходили заміж у місті… Дівчата в них гарні, високі, з зеленим волоссям до землі, — у голосі Максиміліана почувся легкий жаль. — А хлопці й чоловіки — пеньки пеньками. Ну от, ми прийшли.

Чергова блискавка вихопила з мороку просто перед нами курган, який виростав із землі, вкритої шаром торішньої хвої. Я примружилася, подивилась нічним зором: курган було складено із замшілих брил, на його верхівці стояла, як мені спершу здалося, статуя. Тільки коли придивилась, я зрозуміла, що це дерево із прямим кам’яним стовбуром, невеличкою кроною та величезним корінням, яке обплітало курган, як вени обплітають старечу руку.

— Кам’яне дерево, — сказав Максиміліан. — Велика рідкість.

Грім накрив його слова. Я на мить замружилася — не зношу гучних різких звуків.

Дощ уже періщив щосили. Максиміліан затяг мене під розлогий кущ неподалік від кургану, на краю зарослої галяви. Навершя мого посоха спалахувало й гасло. Блискавки били одна за одною, небо рвалося з огидним тріском, я постійно з острахом поглядала вгору. Максиміліан зубами витяг корок зі своєї сулії; крізь дух мокрого лісу, запах грози й гнилизни пробилися гострі пахощі, які нагадували про щось лікарське.

— Чорнична наливка, — пробурмотів Максиміліан. — У місті її подавали в одному тільки шинку… Ех…

Він приклав горлечко до губів і кілька разів ковтнув. Облизався, перевів подих; на очі йому навернулися сльози.

— Максе, — мовила я тривожно. — Що ти робиш?

— Морально готуюся допитувати.

— Чому ти втовкмачив собі в голову, що треба обов’язково…

— А як ще до нього звернутися?

— Не знаю.

— А не знаєш — не давай порад!

Він ще раз узявся за пляшку й удух випив половину.

— Максе, — я нервувала дедалі дужче, — годі.

— Чому — годі?

Я чудово пам’ятала, як у нас одного разу ганебно зірвався шкільний вечір — бо компанія із сьомого «В» напилася в туалеті пива навпіл із горілкою. Побилися, хтось розбив скло голою рукою, довелося викликати «швидку». Звідтоді — й дотепер — ніяких вечорів у школі ніхто не проводить.

— Максе, ти пам’ятаєш ополченців, які перепилися з ляку? А чим ти кращий за них? Ти, великий чарівник?

Максиміліан скосив око на курган.

— І все одно ж не віддасть він мені цього меча, — пробурмотів тужно. — Брудна робота — некромантові. Меч — магові дороги. Як завжди. Усе по справедливості.

Він знову приклався до пляшки. Я піднесла посох. Маленька блискавка з навершя вдарила одночасно з громом над нашими головами. Пляшка розкололась, і наливка заюшила на чорні некромантові штани.

За мить він був уже на ногах. Я теж підхопилася, тримаючи посох напереваги.

— Ти мене образив, — сказала я, дочекавшись, поки втихне грім.

Його чорні очі перетворилися на щілинки.

— Ніколи не зневажала тебе за те, що ти некромант. Ти мене зраджував, підставляв — це було. Ніколи я не звалювала на тебе брудну роботу. Не бреши!

Вода лилася по його білому волоссю, по обличчі, по одязі. Цілу секунду я була впевнена, що зараз він на мене кинеться — і не знала, відіб’юся чи ні. Блискавки лупили без перерви, раптом одна з них із тріском застромилася в дерево на іншому кінці галяви, за двадцять кроків перед нами. Здалося, цілий ліс палає — так заревло полум’я.

Максиміліан відступив на крок. Його обличчя, інакше освітлене, здавалося висіченим із жовтавого мармуру.

— Ти забагато на себе береш, —  — сказав він холодно. — Потім порахуємося.

Він повернувся до мене спиною, освітлений багаттям, покрокував до кургану. В мене засмоктало у животі — не передчуття навіть, а ціла впевненість, що так робити не можна, нічого не вийде й буде тільки гірше.

— Максе! Зажди!

Не обертаючись, він поманив мене рукою:

— Підійди. Адже це ти повинна просити в нього меч.

— Я?

— Чи ти не хочеш повернути Оберона?

Навколо кам’яного дерева стрибали чорні тіні. Здавалося, коріння ворушиться, звивається, чи то намагаючись вибратися з купи валунів, чи, навпаки, глибше в неї забираючись. Максиміліан зупинився перед курганом. Підняв руки. Його довгі пальці зігнулися, мов пазурі.

Тільки тепер мені стало по-справжньому страшно. Удари грому віддалилися, начебто потонули у ваті. Дерево палало, від нього займався підлісок. Краплі дощу сичали й випаровувалися, довга Максиміліанова тінь тремтіла на кургані — вона жила самостійним життям. Ліс наповнився кістяним скреготінням, дерева зробилися схожими на кістяки, мене залихоманило — а некромант складно ворушив пальцями, наче граючи на огидному музичному інструменті.

Земля здригнулася. У Максиміліана на мить підігнулися коліна, але він і далі робив свою чорну справу. Курган заходив ходором, засмикалося кам’яне коріння й раптом розсипалося дрібними крихтами. Кам’яне дерево перекинулось, розвалюючись на частини з жахливим тріском, і гуркіт його падіння зливався з громом над нашими головами.

Могила перетворилася на вулкан із чорним отвором нагорі. Звідтіля, як зі справжнього кратера, здійнявся стовп попелу, і на частку секунди я побачила при світлі полум’я обличчя, що піднімалося з-під землі — темно-коричневе, з міцно заплющеними очима, які нагадували сучки на дереві. Я позадкувала, Максиміліан теж зробив крок назад, і тут із розверстої могили кинулися назовні, як мені здалося, змії.

Їх було п’ятеро чи шестеро, вони здійнялися в повітря довгими блискучими пружинами, й тоді я побачила, що це не змії, а ланцюги. Крицеві ланцюги впали на Максиміліана й миттю його обплутали. Могила трусилася, розкочувались навсібіч брили, тріскотіли пом’яті кущі й поламані деревця. Мертве обличчя, що виринуло було з могили, зникло, й ланцюги ривком потягли некроманта на курган, до діри, під землю.

Ревло полум’я. У його витті й тріскотінні, у гулі вітру й дощу мені чулися злісні голоси: «Некромант! Некромант!»

Ноги піді мною розм’якли на кисіль. Я бачила, як Максиміліан підніс руки зі скорченими пальцями. Він чаклував; лопнув один ланцюг, другий, третій і четвертий потоншали, мов ниточки розтягнутої жуйки. Максиміліан перебирав пальцями, немовби дряпаючи повітря, і відповзав від могили, відштовхуючись підборами так, що летіли догори грудки землі та злежаної хвої. «Некромант! — дедалі голосніше шепотіли ліс, дощ і полум’я. — Некромант!»

Ланцюги, що лопнули були, зрослися наново, зімкнулись навколо його литок, захлиснули горло. Максиміліан чаклував; ланцюги рвалися й зросталися знову, каблуки некроманта шкребли по землі. Я піднесла посох, не знаючи, що робити; навершя горіло, перебиваючи світло пожежі.

Ланцюги волокли Максиміліана догори схилом кургану, до розверстої діри. Ліс за моєю спиною осудливо бурмотів: «Некромант!»

— Не займай!!

Уже не знаю, кому я кричала — курганові, чи лісу, а чи якому невидимому супротивникові. Рахунок ішов на секунди — якби я спізнилася на мить, Максиміліана затягло б під землю. Я вибігла на верхівку кургану по валунах, які танцювали під ногами, по кам’яних уламках, і заходилася щосили бити посохом по натягнутих ланцюгах.

Полетіли іскри. Ланцюги розжарилися, почервоніли й почали лопатися один за одним, більше не зростаючись. Максиміліан сичав від болю, і шипінням здавалися його закляття. Тримаючи посох у правиці, я лівою рукою схопила його за зап’ястя та потягла геть від чорної діри — це було надто самовпевнено з мого боку, він же, довготелесий, важив удвічі більше!

«Віддай некроманта».

Я так і не зрозуміла, хто це сказав. Здавалося, цілий ліс говорив у один голос — і в його шелест страшним басом вплітався голос вогню.

— Не віддам! — закричала я, зриваючись на вереск.

«Віддай, магу дороги».

Я підняла посох. Шалено переморгувалися червоний і зелений вогні на прозорій кулі, що вінчала його. Максиміліан лежав у мене біля ніг, не намагаючись підвестися, сповитий уривками ланцюгів, а може, й без тями.

«Він некромант. Осквернитель. І ти опоганиш себе».

— Ні!

З могили поштовхами почало вириватися сперте повітря — як із тунелю метро перед появою поїзда. Я вдарила посохом, розколовся камінь, навершя спалахнуло, залило світлом мене й некроманта, скалки кам’яного дерева, курган, простягнуті від лісу коріння та гілки, схожі на кістяні долоні…

— Спробуй забери! — закричала я і згадала, як билася поряд із Обероном, як захищала своє Королівство, коли король був зі мною.

Земля затрусилася. Курган струснув нас із себе, як собака після купання струшує воду. Востаннє хрупнули кам’яні уламки…

І потривожена могила закрилася.

* * *

Не пам’ятаю, як ми вибралися з лісу. Максиміліан дуже швидко отямився, але не сказав ні слова — не відповідав ні на запитання, ні на припущення, ні на нерішучі спроби його підбадьорити. Гроза скінчилася; коли ми вийшли на узлісся, визирнуло сонце.

Я багато чого могла сказати Максиміліанові. Що я його попереджала, що всі некромантські досліди зазвичай таким і закінчуються. Що ким би не був страж могили, він лише відповідав на вторгнення. Що замість того, щоб тривожити Лісового Воїна, варто було б подумати і знайти інші можливості звернутися до давно зниклих воїнів — не піднімаючи їх при цьому з труни. Я пережила такий страх і таку напругу, що просто мусила полегшити душу в цих довгих докорах.

Я нарешті зціпила зуби й міцніше стисла посох. Максиміліан мовчав; я чудово розуміла, що ніякі обвинувачення не допоможуть повернути Оберона. Тільки гірше зроблять. Ми мовчки видерлися на пагорб над містом, і цієї миті посох у моїй руці рвучко сіпнувся.

Напевно, у магів є інстинкт, як у перелітних птахів, — внутрішнє відчуття, котре вчасно підказує напрямок. Я повернула посох навершям до замку, хі руки в мене раптом похололи.

— У замку небезпечно.

— Що? — Максиміліан заговорив уперше після поєдинку на кургані.

— Не знаю… У замку дуже, дуже небезпечно.

— Сарана ще далеко, — пробурмотів він. — Що за…

— Принц-деспот.

Ноги в мене підігнулися. Я сіла на замшілий пеньок.

— Це він. Більше нема кому. Ну чому так… чому тепер ще й це?!

Я не намагалася навіть стримати злі сльози. Принц-деспот — великий полководець і безжальна людина; у замку під його командуванням військо, яке хоч і поступається Гарольдовому числом, але набагато краще навчене й дисципліноване. Як можна було довіряти йому, приймати його допомогу, вірити в його добрі наміри?!

— Я йду в замок.

— Стривай, — Максиміліан стис бліді губи. — Ліно… Не квапся. Треба спершу розвідати.

— Заразом і розвідаю. Я знаю… — на мить я затнулася. А раптом не спрацює? — Я знаю підземний хід, — закінчила я твердо. — Гарольд мені показував.

* * *

Від двоголової сосни на північ до зеленого каменя. Здається, зовсім недавно Гарольд учив мене знаходити за прикметами підземний хідник, і тоді в Королівстві ще царював Оберон, про Сарану й чутки не було, сам Гарольд був молодий, і син його тільки народився. «Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відкрийся» — відкриється підземний хід »…

Земля під ногами здригнулася. Камінь знехотя, з рипінням піднявся. Із чорної щілини під ним, як і минулого разу, потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

Я озирнулася. Максиміліан задкував, часто ковтаючи. Обличчя в нього було все в синцях, чорна куртка забруднена іржею, плащ розірваний.

— Ми з Гарольдом там ходили, — сказала я, заспокоюючи більше себе, ніж його. — Нічого страшного.

— Я не піду під землю, — сказав він роздільно.

— Боїшся?

Він так на мене глянув, що я прикусила язика.

— Я полечу, — промовив він по нетривалій мовчанці. — Одна ворона розвідає більше, ніж ти з десятком потаємних хідників.

— Давай краще не будемо розділятися.

— Чому?

Він дивився тужно, наче я була винна у всіх його лихах. Наче це я охороняла могилу й ледь не потягла вандала під землю.

— Ну, лети, — у мене сили не лишилося, щоб із ним сперечатись.

Мить — і він обернувся чорним птахом, мовчки вдарив крильми й здійнявся в небо. Я залишилася зовсім сама, сіла на замшілий камінь і хвилин із п’ять ревла, нікого не соромлячись, оплакуючи й Оберона, і Королівство, і свої прокляті невдачі.

По тому витерла сльози, умилася дощовою водою, що зібралася в чаші великої сироїжки, та полізла в підземелля.

Розділ дев’ятий

Принц-деспот

У замку точився бій. Я зрозуміла це відразу, ледь із величезною пересторогою вибралась із потаємних дверей підземного хідника. Десь дуже близько бряжчала зброя, хтось кричав: «До мене! До мене!» — і в голосі не було ні сили, ні бойової люті, а більше страху й розпачу. Я притулилася до стіни; повз мене, не помічаючи, пробіг стражник, він важко дихав. Я не зважилася його погукати. На майданчику гвинтових сходів лежала непорушна людина. У спині в неї стирчала стріла.

Я навшпиньки підійшла до лежачого; він був ще живий, стражник із незнайомих. Я простягла руку над ним, прошепотіла: «Оживи». Голова в мене відразу пішла обертом — я передала забагато власної сили. Навершя посоха мерехтіло. Я згадала, як Оберон учив мене зцілювати рани, але ця стріла засіла надто глибоко. Гарольд говорив: лікувати тільки легко поранених, тільки тих, хто зможе відразу повернутися в стрій…

Та хай їм грець, тим військовим порядкам!

Поранений розплющив очі.

— Мовчи, — наказала я. — Твоя справа — прожити ще годинку-другу, потім ми з Гарольдом повернемось і тебе вилікуємо.

Він ледь помітно похитав головою:

— Принц-деспот…

— Де вони?

— Скрізь.

Він заплющив очі. Мені нічого не лишалося, мусила покинути його на сходах у надії, що повернусь — і приведу з собою Гарольда.

Посох посмикувався, нагадуючи, що небезпека скрізь. Хто з ким б’ється, і головне — хто перемагає? Сильнішав запах диму, по всьому замку тупотіли чоботи й бряжчала криця, я пробиралася вузькими обхідними коридорами, покладаючись на чуття, бажаючи тільки одного: знайти Гарольда в цій каші. Негайно знайти Гарольда!

І моє чуття не підвело. Я знайшла потаємні сходи, що звивалися в товщі стіни, такі вузькі, що навіть я зі своїм посохом насилу могла тут протиснутися. Один із переходів вів до Гарольдового кабінету. Там за дерев’яними дверцятами чаїлася небезпека.

Я затримала подих і за мить почула голос, який упізнала б і серед бурмотіння багатотисячної юрби. Дуже спокійний, приємний, м’який голос:

— Ти відмовляєшся заради пристойності, я розумію. Ти повинен трішки повикаблучуватись, перш ніж виконаєш моє невеличке прохання…

Затискаючи рота долонею, я схилилася до дверцят. Вони здавалися щільними — ні дірочки, ані шпарини; я ледь торкнулася до них посохом. Безгучно випала до ніг мені тріска, промінчик світла пробився з того боку — у кабінеті вікна відбивали сонце, яке щасливо пережило грозу.

Я зазирнула в утворену щілинку.

Перекинутий стіл валявся посеред кімнати. Поряд на підлозі я побачила чарівний посох, перерубаним навпіл. У мене навіть серце заболіло; я притислася щокою до дверей і побачила Гарольда — він напівсидів у своєму кріслі, був поранений, і, як мені здалося, тяжко.

Я стримала себе, щоб негайно не кинутися вперед. Принца-деспота крізь мою оглядову шпарину видно не було, і я не знала, скільки ще людей у кімнаті.

— Ти не боїшся смерті, авжеж, — знову озвався принц-деспот. — Своєї. А що як на твоїх очах почну страчувати твоїх людей, одного за одним?

— Вони солдати, — хрипко відповів Гарольд. — Вони звикли дивитися смерті у вічі.

— А якщо я розшукаю маленьку дівчинку, яка вважає себе магом дороги?

— Шукай, — сказав Гарольд байдуже, але за цією байдужістю навіть я відчула напругу.

Принц-деспот тихо розсміявся своїм оксамитовим смішком:

— Не треба її шукати. Вона прийде сама, до тебе на допомогу, пане переможений чарівнику… І з’явиться тут, у цій кімнаті. Думаєш, я не знаю, що час у її світі не йде, поки вона тут? І ніхто з нас не зможе пробратися туди, якщо з нами не буде дівчиська?

Я здригнулась, бо побачила, як на відчинене вікно Гарольдового кабінету сів чорний птах. Повернувся боком, уп’явся в щось усередині одним блискучим оком.

— Коли ви проведете в її світ мене та моїх людей, я відпущу тебе, — принц-деспот посміхався, якщо зважати на голос. — Ти зможеш повернутися й здохнути тут у злагоді зі своїм сумлінням.

Мені здавалося, чорний птах дивиться через усю кімнату просто на мене. У животі, в місці сонячного сплетіння, розгорався клубок вогню. Принц-деспот походжав — я побачила його на мить. Він перетнув поле мого зору й знову зник, пішов праворуч. Я підняла посох.

Вогонь!

Дерев’яні дверцята розсипалися горілою потертю. Я вдерлася до кімнати з гуркотом і тріском, готова битися хоч із цілим військом. Уздовж стіни кабінету стояли арбалетники, яких я раніше не бачила. Вони як один підняли зброю, але принц-деспот виявився спритнішим — поки я озиралася, оцінюючи розташування ворожих сил, він змійкою прослизнув за крісло Гарольда й приставив ніж до його горла, просто під закривавленою бородою.

— Нарешті, — в його зовсім спокійному голосі звучало задоволення. — Дівчинко, будь ласка, кинь посох, якщо не хочеш бачити голову свого друга окремо від тулуба!

Арбалетники біля стін не рухалися. Чорний птах, як і раніше, сидів на підвіконні, косуючи на мене блискучим оком. Максиміліане, подумки благала я, зроби хоча б щось!

Гарольд страшно сполотнів — можливо, через втрату крові. Він дивився на мене знизу вгору — жорстко й вимогливо.

— Убий його, Ліно. Просто вбий.

Принц-деспот лагідно посміхнувся. Ніж щільніше притиснувся до шиї Гарольда:

— Дівчинка не допустить, щоб через неї загинув старий друг. Вона кине посох… ніхто не збирається її кривдити. Дівчинка не має ціни, адже її життя — перепустка в її світ…

— Життя Гарольда — теж перепустка, — сказала я, не опускаючи своєї. — Я не можу пройти в мій світ сама. Якщо він помре — всі залишаться тут.

— Дівчинка лукавить, — принц-деспот дивився ясно й прямо. — Є ще один маг, який уміє ходити поміж світами… Це некромант із замку над озером. Некроманти — практичні люди. Він допоможе мені.

Я насилу втрималася, щоб не глянути на чорного птаха. Той сидів нерухомо, як опудало.

— На місці некроманта я б не вірила вашим обіцянкам. Ви пообіцяєте зберегти життя Гарольдові, а щойно я покину посох — уб’єте його.

— Чому? — дуже натурально здивувався принц-деспот.

Його погляд позбавляв мене волі. Він був дуже, дуже жорстоким чоловіком і абсолютно безсовісним. І в тім була його сила. Я відчувала, як мене полишає сміливість, як холоне в животі вогненний клубок.

— Убий його! — різко сказав Гарольд, до голосу його на хвилину повернулася колишня сила. Принц-деспот, не змінюючи виразу обличчя, легенько ляснув його по закривавленому, розсіченому плечі. Гарольд загарчав від болю, його обличчя зробилося смертельно білим.

— Не займай, сволото! — скрикнула я.

— У дівчинки прорізався голосок, — кинув деспот недбало. — Облиш посох, шмаркачко, інакше мої люди перетворять тебе на їжачка! З яким приємним хрускотом арбалетний болт встромляється у хребет…

Новий напад страху. Я ледь стримала дрож у колінах. Птах, на якого я раз чи два наважилася скосити око, раптом зірвався з підвіконня і зник. Я несподівано відчула себе кинутою, зовсім самотньою, і величезне зусилля знадобилося, щоб зібрати рештки мужності:

— Якщо мене вб’ють — ти сам здохнеш тут. Час у моєму світі зупиниться. Шлях до порятунку буде відрізано.

Здалося мені чи ні, але спокійним обличчям принца-деспота вперше промайнуло щось подібне до злості:

— Не засмучуй мене, дівчинко. Життя тобі збережуть — але ти багато разів пожалкуєш про це. Кинь посох! Ну ж бо!

Його наказ хльоснув, як мокра мотузка. Я мимоволі пригнулася, але посоха не випустила, і навершя й далі дивилося принцові-деспотові в обличчя.

— Шкода, — промовив принц по нетривалій паузі. А далі взяв Гарольда за бороду й рвучко задер його підборіддя вгору…

Я закричала. Тої ж миті в кімнату залетів чорний птах, принизливо каркнув, роззявив дзьоба, розгорнув величезні крила; ніж різонув Гарольда по горлу, блискавка вирвалася з навершя мого посоха й відкинула принца-деспота до стіни, птах кинувся на арбалетників, і вони не втримались, дали залп.

Зо двоє важких болтів просвистіли в мене над головою. Один застромився в спинку Гарольдового крісла. Ще три навиліт проткнули птаха, і він звалився посеред кімнати у вихорі чорного розсипаного пір’я.

На гамір із коридору прибігли мечники принца-деспота — ціла рать. Блискавки з мого посоха когось збили з ніг, когось налякали, змусили нападників позадкувати з кімнати — але цим бійцям уже траплялося долати магів. Арбалетники в задніх рядах перезаряджали зброю, мечники їх прикривали; згадуючи колишні дні, я вдарила посохом об підлогу, як Дід Мороз на ялинці.

Стіни навколо затріщали. Замок похитнувся. Кам’яна кладка над дверима покосилася й обсипалась, забарикадувала двері, здається, когось причавило. Я залишилася в кімнаті сама, якщо не рахувати принца-деспота, Гарольда й проколеного болтами птаха.

Я кинулася до Гарольда.

Уздовж його горла тягнувся довгий поріз. Ковтаючи сльози, я притисла до нього навершя посоха. Міцно замружилася; ні про що не думаючи, згадувала уроки анатомії, які давав мені Оберон, книги з медицини, які брала в бібліотеці й читала після уроків… Напевно, рука принца-деспота здригнулася останньої миті, коли він побачив птаха. А можливо, мій удар небагато випередив час, пробився на півмиті в минуле та відкинув убивцю, перш ніж Гарольдова рана стала смертельною. Мій друг був живий і міг вижити — якщо, звичайно, я допомогла б йому, а принц-деспот не завадив би…

Я змушувала волоконця тягтися одне до одного, зростатись, я змушувала кров згортатись, я відновлювала розсічений хрящ. Гарольд дихав — переривчасто, кволо, але він дихав; принц-деспот, навпаки, лежав без руху.

Я кинулася до чорного птаха.

Він лежав із розчепіреними крильми, дивився на мене каламутним оком. Довгі пазурясті пальці скорчилися. Три арбалетні болти прошили його навиліт. Легеньке тіло було розірвано на клоччя.

— Максе, — у мене стемніло в очах. — Ні… Максе!

Не вірячи собі, я водила рукою, бурмочучи:

«Оживи! Оживи!» Птах не озивався; я гладила колись блискуче пір’я та ридала вголос. Навершя посоха нічим не могло допомогти — крила у птаха один раз конвульсивно сіпнулися й обм’якли.

— Максе! — я нічого не бачила крізь сльози. — Максе, Максе!

— Чого тобі?

Я скрикнула й відсахнулася.

Максиміліан сидів на підвіконні верхи. Він звісив одну ногу в кімнату, а другу — назовні. На обличчі в нього було граничне задоволення.

— Як?! — прошепотіла я.

Він посміхнувся з переможним виглядом:

— Оце музика — твої ридання, слухав би й слухав… Але в нас ворог на порозі, принц-деспот ось-ось прочумається, та й Гарольд почувається не найкраще. Тож доведеться мені вдовольнятися тим, що збереже назавжди моя пам’ять: «Максе! Ні! Максе!»

Я глянула на здохлого птаха. Навколо нього метушилися мурахи.

— Яка ж ти сволота!

— Я? Той, хто врятував життя тобі й заразом Гарольдові? Той, хто, можливо, цілий твій світ порятував від візиту принца-деспота?

Я не могла дивитися на цього мерзотника.

* * *

Зрозуміло, він підібрав здохлу ворону під стінами замку та наповнив її своєю волею, перетворив на зомбі. Мені перед принцом-деспотом та з арбалетниками за спиною ніколи було гратися в «знайди десять розбіжностей». За горою цегли на місці дверей перегукувалися голоси; Максиміліан зістрибнув із підвіконня, підбіг до принца-деспота й скорчив над ним пальці, знову заводячи свою магію. Гнучкі ремінці оповили принца, ніби мотузка ковбасу.

Я схилилася над Гарольдом. Рана в нього на плечі виявилася глибокою, меч пошкодив ключицю; я не дозволила собі злякатись і взялася до знеболювання, чищення, з’єднання тканин. Посох нагрівся в моїх долонях. За барикадою, що утворилася на місці дверей, тривала галаслива ворожа нарада.

— Цікаво, коли вони знайдуть потаємні двері? — запитав Максиміліан замислено. Він зовсім, здавалося, забув про свою поразку на кургані й поводився так, начебто нічого особливого в лісі не трапилося.

Гарольд розплющив очі.

Зараз він здавався навіть старшим, ніж був насправді. У бороді в нього ясно виднілися сиві волосинки. Очі дивилися тужно.

— Дякую, Ліно… Ти все-таки зв’язалася з некромантом?

— Він порятував нас обох, — неприємно вразив мене цей докір.

— Іди до себе, — сказав Гарольд. — Жодної надії більше нема. Принц-деспот привів своїх людей не на допомогу, а зі зрадницькою метою…

— Ти ж знав його! — вирвалося в мене. — Як ти міг йому повірити хоч на секунду?!

— Не мав іншого вибору, — Гарольд дивився очужіло. — Тепер усе скінчено. Зрада, удар у спину… Багато хто загинув… Це безнадійно, але ми все одно будемо битися…

Мені здалося, що він марить. Нічого дивного — без магічної допомоги він десять разів уже міг умерти.

— Оживи! — я простягла руку над його сивуватим тім’ям.

Він ледь помітно здригнувся. Його очі розплющилися ширше: він дивився на мене, наче вперше бачив.

— Ти стала гарним магом… Пам’ятаєш, як я вчив тебе цього заклинання? Не дуже розумний був із мене наставник…

Не треба бути надто розумним, аби второпати: Гарольд прощається. На його біле обличчя поступово повертався цвіт, тіні під очами світлішали, він щосекунди здавався здоровішим, але очі залишалися хворими. Він уже посміхався, уже сів пряміше, вже готовий був підвестися — та він був приречений, знав це, і приреченість огортала його, ніби плащ.

— Скільки твоїх людей залишилося в замку? — різко запитав Максиміліан. — Що нам робити: пробиватися до своїх, дати драла, поки не пізно?

— Ліно, попроси його піти геть, — Гарольд із натугою підвівся. — Поки ще я командую цією фортецею, не потерплю тут некроманта.

Тонкі губи Максиміліана стислися в шнурочок. Носком чобота він підчепив половинку розрубаного посоха на підлозі:

— Де твоя зброя, магу? Оце?

Не слухаючи його, Гарольд визирнув у вікно. Озирнувся; важкими кроками перетнув кімнату, відчинив шафу; я побачила знайомий безлад — книги, склянки, засушені ящірки, світильники й пергаментні сувої, недогарки свічок, іще якесь дрібне сміття; у кутку шафи стояв, як завжди, великий кістяк, прикладав до зубів кістяний палець на знак мовчання.

— Ого, — Максиміліан пожвавився. — А ще некроманта лає…

Гарольд не дивився на нього. Із глибини шафи він витяг згорток, струснув курну тканину, оголюючи меч у піхвах. Кістяк запопадливо причинив дверцята зсередини.

Гарольд скинув піхви на підлогу. Меч, якщо його вперти вістрям у землю, руків’ям діставав би мені до підборіддя.

— Ось моя зброя, — похмуро мовив Гарольд. — Я не здамся без бою. Ліно, відкинь ці камінчики, — він кивнув на завалені двері.

— Гарольде! — скрикнула я. — Послухай!

Він обернувся до мене — здивований цього разу моїм тоном.

— Ми не повинні вмирати! Ми повинні вижити, врятувати цей замок і це місто, ми повинні все це відстояти, я знаю як! Ми знайдемо й повернемо Оберона, ти згадаєш його, і все Королівство згадає його, тоді нам будуть потрібні люди, щоб боротись із Сараною! Коли прийде Оберон…

— Ліно, — суворо перебив мене Гарольд. — Не будь легкодухою. Ти вигадала собі якогось Оберона… аби бодай у щось вірити. Його нема й не було ніколи. Слід мати мужність, аби глянути дій правді у вічі.

Він ступнув у вузькі двері потайного ходу й зник з очей. Кілька секунд вуха в мене були наче ватою закладені, в цій глухій тиші повторювалися й повторювалися його слова: «Оберона нема й не було ніколи». Але ж він має рацію…

Я помотала головою. Гарольдові слова зробили мене слабкою. Не удар ворога — а прості слова друга, який, до того ж, переконаний, що говорить чисту правду…

Максиміліан тим часом смикав дверцята шафи, а кістяк тяг їх на себе. Мовчазна боротьба тривала зі змінним успіхом.

— Який дивовижний кістяк, — пробурмотів Максиміліан замислено. — Як би перетягти його до мене в замок…

— Це над силу некромантові, — глузливо сказав хтось глибоким голосом.

Ми одночасно озирнулися. Кістяк скористався замішанням Максиміліана та з гуркотом зачинив дверцята шафи. Принц-деспот лежав, не силкуючись звільнитися, і дивився на нас знизу вгору.

— Як дивно все повторюється, — тепер він звертався тільки до мене. — Був час, коли ця дівчинка вже одного разу мене перемогла… Але користі це їй не принесло.

— Ще й як принесло, — огризнулась я. — Зрадник!

— Невдаха, — з негарною посмішкою додав Максиміліан.

Очі в принца-деспота гостро блиснули:

— Подивимося, хто з нас невдаха.

— І дивитися не варто, — Максиміліан витяг із-за пояса кинджал. Рука його раптом завмерла; він рвучко обернувся до мене:

— Ліно, а що як убити його — й відразу ж попросити принести нам Зшивач?

— Такого попросиш, — процідила я крізь зуби.

Максиміліан спохмурнів:

— Сказано — великий воїн, який давно полишив цей світ. Давно, а не хвилину тому… Тим простіше.

І з кинджалом в опущеній руці він зробив крок до принца-деспота.

— Стривай, — нервово сказала я. — Ти збираєшся його просто зараз порішити?

— А що з ним робити? Уже ж не саджати в темницю, звідки він знову втече, а втретє ти його точно не здолаєш.

Принц-деспот мовчав.

— Зачекай, — мені дуже не хотілося, щоб він убивав зв’язаного.

— Чого там чекати?

Переговори за горою цегли на місці дверей змінилися несподівано лементом і брязкотом зброї. Залишалося тільки сподіватись, що Гарольд напав на зрадників не самотою.

— Іди, політай за віконцем, — сказав Максиміліан, не звертаючи на лемент жодної уваги. Він зупинився над лежачим; я відвернулася.

— Не поспішай, — сказав принц-деспот, і голос його ледь помітно здригнувся. — Оберон би так не робив.

* * *

Я так думаю — річ не в тім, що принц-деспот ніколи не забував образ. Кілька років, проведених у Обероновій в’язниці — хай і зручній, гідній принца, — були достатнім приводом для його злопам’ятності. Це я зміркувала потім; коли принц, уже під занесеним ножем некроманта, назвав короля на ймення — і мене неначе молотком по тім’ячку вперіщили.

Я стрибнула до Максиміліана й перехопила його за руку з ножем. Але некромант, виявляється, вражений був не менше мене.

— Оберон би так не вчинив, — повторив принц-деспот, і до голосу його повернувся звичайний спокій. — Але ж ти, дівчинко, хочеш бути схожою на свого короля?

— Ти пам’ятаєш Оберона?

Принц-деспот лагідно посміхнувся.

— Це нічого не змінює, Ліно, — похмуро сказав Максиміліан. — Він помре зараз, навіть якщо мою рідну бабусю згадає.

— Це змінює… — у мене плуталися слова й думки. — Нас уже троє, тих, хто пам’ятає.

— «Нас»?!

Максиміліан витяг торбинку з насінням правди. Принц-деспот більше не посміхався; Максиміліан затис йому носа, а далі ми майже цілу хвилину чекали — принц, здавалося, волів задихнутися, але рота не розтулити.

Нарешті він не витримав. Максиміліан скористався миттю й спритно застромив йому до рота уламок деревини, знайдений на підлозі. В такий спосіб принца позбавили можливості кусатись, і тоді з надзвичайною обережністю Максиміліан притис його язика лезом кинджала — ніби лікар ложечкою, щоб подивитися горло. Принц заричав; Максиміліан поклав насінинку йому на язик, і деспотові нічого не лишалось, як ковтнути.

— Що ти зробиш, коли отримаєш волю?

Принц-деспот сіпнувся; Максиміліан забрав кинджал і висмикнув деревинку. Принц деспот мовчав, на чолі його великими краплями виступив иіт, ремінці, що стягали тіло, напружилися. Принц мовчав і мовчки звивався, дивитися на це було так страшно, що я позадкувала. Невже деспот вирішив умерти, але не зронити й слова, не піддатися, не поступитися примусові? Що з нього візьмеш; коли я остаточно в цьому впевнилася — принц завив, так що луна застрибала по кімнаті:

— Уб’ю вас обох! Уб’ю!

Він репетував і плювався, але насінинка правди в його в животі знову перетворилася на безневинну горошинку. Принцові вочевидь полегшало, але його ненависть до нас від цього тільки зміцніла.

— Ти бачиш, Ліно, — стомлено сказав Максиміліан. — Простіше його прирізати.

Каміння, що завалило двері, захиталося, начебто хтось із того боку намагався розібрати завал. Потім я почула приглушений голос Гарольда:

— Ліно! Ти жива?

— Так!

— Прибери завал… Ми їх відтіснили.

Принц-деспот захекався, болісно морщачись.

Бавитися з насінням правди — пуста витівка; я стала на коліна, доторкнулася до його живота навершям посоха. Зосередилася, відчула, як німіють долоні. Забирати біль Оберон навчив мене ледь не в першу чергу.

Навершя кволо засвітилося. Принц завмер, подивився на мене, начебто не вірячи очам. Я тим часом підвелася, вийшла на середину кімнати, скерувала посох на цегляний завал. Згадала вітер, відчула напругу в грудях, м’яко перелила її через ліву руку — в посох.

— Відійдіть там! Сте-ре-жися!

Посохнув здригнувся, я відчула віддачу. Каміння розкотилося, начебто вежу в пісочниці штовхнули величезною ногою. Склепіння затремтіло, стелею побігли нові тріщини, але другого обвалу не сталося; відкрився пролам, і крізь хмару пилу я побачила Гарольда в оточенні п’яти чи шести замкових стражників.

— Розумний маг спершу перевірив би міцність склепіння, — пробурмотів Максиміліан.

Гарольд кивнув мені буденно, ніби я прості двері перед ним відчинила:

— Дякую… Я збираю своїх людей. Замок кишить зрадниками, — погляд його впав на зв’язаного принца-деспота на підлозі. — Я покличу палацового ката… Якщо відшукаю. Втім, це вже не має значення.

Він підняв свій меч і рушив геть коридором, а за ним, накульгуючи, невпевнено перезираючись, потяглося його воїнство.

Я зважила посох у руках і знову обернулася до принца-деспота:

— Ваша високосте, як нам краще провести час до появи палацового ката?

Він мовчав. Я стрималася:

— Може, не будете вдавати з себе гусака на відгодівлі? Ми з Максиміліаном можемо застромити вам у горлянку стільки насінинок, скільки захочемо. Невже так важко відповісти на двійко запитань?

Він, як і досі, мовчав. У його очах було безмежне презирство. Я позбавила його болю в животі — на його погляд це було виявом слабкодухості і, напевно, страху.

— Мало часу, — Максиміліан примружився, глянув у вікно. Сонце вийшло з-за мереживної хмаринки, тіні подовжилися, надходив вечір. — Залишилося ледь більше доби, а ми ще з місця не зрушили, меча не добули, ворога не знайшли…

— Я відповім на ваші запитання, — раптом озвався принц-деспот. — Але не обіцяю, що ви зрадієте.

* * *

— Де зараз Оберон?

— Ніде. Його забули в Королівстві. Його забуло Королівство, сам світ забув його.

— Чому це трапилося?

— Маг, сильніший за нього встократ, побажав йому зла… — принц-деспот облизав сухі губи. — Я в цьому впевнений.

Він справді був упевнений, і насінинка «зарахувала» його відповідь як правдиву.

— Де перебуває цей маг?

— Не знаю, — принц-деспот зловтішно посміхнувся.

— Як повернути Оберона?

— Не знаю.

— Чи можеш ти допомогти повернути короля?

— Не знаю, — відповів він по коротенькій паузі. — Можливо, можу.

Насінинка повелася сумирно. Відповідь була ухильна, але прямої брехні в ній не знайшлося.

Я замислилася. У голові моїй штовхалися сотні запитань, я не знала, яке ставити першим.

Мене випередив Максиміліан:

— Чого ти боїшся найбільше?

Принц-деспот засичав, але насінинку було вже проковтнуто, а змушувати її чекати вдруге його високість не зважився.

— Старості!

— Чого-чого?!

— Старості, паралічу, кволості, голови, яка труситься! Ось чого я боюсь, а більше нічого мені не страшно. І не смішіть мене, погрожуючи, що вб’єте. Я загину в бою, коли вважатиму за потрібне!

Ми перезирнулися. У словах принца-деспота були такий натиск і така пристрасть, що, навіть зв’язаний він не здавався безпорадним.

— Ваша високосте, — промовила я вкрадливо. — У мого друга некроманта є замок у горах, як ви вже зволите знати. У замку є робочі місця для зомбі й кістяків. Думаю, ви підійдете на посаду зомбі-лакея: гарний замок, зручний ланцюг і ціла вічність попереду.

Принц-деспот вдав, що не чує. Зате дуже доречно пожвавився Максиміліан:

— Але ж точно! А коли зберуться гості, запитають: хто це у вас у вітальні на ланцюзі? А я їм так недбало: це принц-деспот, після смерті він здорово посумирнішав… Шкода, мало часу, треба перетягти його в замок швиденько, в мене там лабораторія у підвалі, я тобі не показував…

— Дурень, — принц-деспот примудрявся дивитися згори вниз, лежачи на підлозі, буравлячи очами довготелесого Максиміліана. — Ідіот! Ти ганьбиш своїх предків, хлопчику, ти зв’язався з Обероном і дозволив йому засмітити тобі мізки! Замок? Де буде твій замок, коли Королівство скінчиться? Що б ти не робив, як би не чаклував, — цей світ приречений, треба вшиватися звідси, поки не пізно! Дівчисько дурне, як віник, воно захоче битися й загине, чого доброго, тоді й ти, і я залишимося тут і дістанемося Сарані! Чия це була ідея — шукати Оберона?!

Я раптом побачила, як некромант червоніє. Його біле обличчя залило немовби малиновим варенням від чола до підборіддя.

— Моя, — сказала я різко.

— Моя ідея, — похмуро втрутився Максиміліан. — Мені подобається мій замок, я хотів зберегти його.

— Ти хотів знайти Оберона, щеня! Не бреши собі, ти цього хотів, а замок можна збудувати й у іншому світі! Ти став сентиментальним, дурним, наївним — ти, некромант у сотому поколінні!

Мені схотілося заткнути принцові-деспотові рота. Максиміліан відвернувся, дивлячись у вікно.

— Максе, він тебе провокує! Він з тебе знущається! Він…

— Ти думаєш, я не знаю? — перебив некромант злобливо. — Все я знаю. Пристойний некромант завжди перевіряє, чи нема в гробниці стража або пастки, мене ще дід учив… Добре, хай уже я негідний вилупок і все таке, але я втечу від Сарани, а ти, деспоте, — ні!

Він поворухнув скорченими пальцями. Принц-деспот сіпнувся й обм’як. Очі в нього закотилися; він лежав, зв’язаний, глибоко непритомний. Я подумала з каяттям: Оберон би так не вчинив… Як же ми боїмося принца-деспота, навіть зв’язаного! Оберон би його не боявся…

І ще я згадала недовірливі запитання Максиміліана: невже я справді збираюся битись? А чи знаю я, що таке справжня війна? І погляди, які він при цьому на мене кидав: видно, думав про те саме, що зараз уголос промовив принц-деспот. «Дівчисько дурне, як віник»… Можливо, Максиміліан цілком згоден із принцом?!

— Максе, послухай…

— Виходимо на виворіт, — відгукнувся він сухо. — Спробуємо розплутати тут.

* * *

Кабінет Гарольда був оповитий поплутаними нитками, петлі звисали зі стелі, стирчали з усіх стін, із усіх речей. Уламки посоха губилися в коконі тонких і грубих волокон. До шафи неможливо було продертися без ножиць — так щільно її обплело. Червона нитка, пов’язана з Обероном, зустрічалася то тут, то там, але нікуди не приводила — висіла уривками.

Принц-деспот лежав на підлозі в хмарині вогкого туману. Я подивилася йому в обличчя й відсахнулась: тут, на вивороті, він і мав вигляд такого чудовиська, яким був насправді. Різні нитки обвивали його, товсті й тонкі, тьмяні, обірвані, з розкошланими кінцями: принц-деспот був намертво вшитий в історію Королівства.

Максиміліан витяг із сумки книгу-перевертня. У мене від серця відлягло, коли я побачила, що червона нитка не поблідла — навпаки, начебто налилася світлом і на дотик здавалася теплою. Ось тільки куди вона веде? Ми з Максиміліаном хвилин із десять блукали, мов у лабіринті, перебираючи руками червону ниточку, розплутуючи вузли й прокладаючи їй шлях серед густих мереж, але найбільшого вузла біля входу в кімнату розплутати не змогли. Нитка згубилася у волохатому килимі.

— Дай мені подивитися, — я взяла книгу в Максиміліана.

Томик сам розкрився на закладеній сторінці. Я відсунула закладку, вдивляючись у зображення Зшивача, й раптом мене вдарило немовби струмом: усі нитки, що обплутували книжку, й сама яскрава червона нитка були зав’язані на аркушику, на цій «закладці», а не на книзі!

— Максе! Дивися!

— Виходимо, — кинув він уривчасто.

Наші долоні зіткнулися. Руки в Максиміліана ледь помітно тремтіли:

— Усе має виворіт… Але виворіт — тільки один бік…

Як і минулого разу, мені схотілося зітхнути з полегшенням, коли ми перейшли з вивороту на лице світу. За вікном дедалі нижче схилялося сонце, принц-деспот лежав без руху, в замку гуркотіли чоботи, перегукувалися голоси й тривало своє, очевидячки не мирне життя.

— Це записка, — Максиміліан підніс аркушик до очей. — Ну-бо, присвіти.

У кімнаті було ще доволі світло, та я зрозуміла, що він має на увазі. Піднесла до паперу навершя посоха; у зеленавому світлі на напівпрозорому тонкому аркуші проступили слова, виведені рукою з нахилом ліворуч: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра й думати перестану».

Ні підпису. Ні дати. Максиміліан понюхав записку, жадібно ворушачи ніздрями:

— Нема чаклунства. Немає отрути. Парфумів теж нема чи вивітрилося. Записка давня, зважаючи на те, як вилиняло чорнило…

— Це доказ! — вигукнула я в захваті. — Це перша серйозна зачіпка, вона приведе нас до Оберона!

— Ти думаєш?

— Ти ж бачив ці нитки! Записка прямо пов’язана зі зникненням його величності, ми повинні знайти людину, що її написала! Це жінка…

Я затнулася. Некромант зацікавився:

— Чому саме жінка?

— Почерк жіночий. Крім того… уявляєш, щоб чоловік написав таке? Королю?

— «Ви нічого мені не винні, — повільно повторив Максиміліан. — Завтра я й думати перестану». Схоже, твоя правда.

— І Оберон зберігав цю записку стільки років! — я хвилювалася, відчуваючи, як пашіють щоки. — Тут якась таємниця, і з нею пов’язано все, що трапилося потім!

— А в нього була дружина? — по паузі запитав некромант.

Я замислилася.

— Зрозуміло, була, мати принца Олександра… Вона вмерла, здається, коли принц був маленький.

— Від чого вона вмерла?

— Не знаю.

— Дуже дивно. Оберон же великий маг, уміє зцілювати, він би…

Максиміліан почухав кінчик носа. Нігті в нього були довгі, гострі, на носі залишилася червона смужка.

— Ось тільки не треба всіляких каламутних припущень, — нервово сказала я. — Маги теж не всесильні, навіть великі.

— Не всесильні, — погодився він, розглядаючи папірець на світло. Помовчав і додав: — А шкода.

Якби ми мали час, подумала я тужно. Ми обійшли б усе Королівство із цією запискою, і рано чи пізно дізналися б, хто її написав. Хоча б за почерком. Почерк такий особливий, вибагливий, із нахилом уліво… Але часу нема, й, можливо, автор цієї записки зараз труситься на возі далеко від міста, у невідомих землях, сподіваючись, що туди не дістанеться Сарана.

— «Ви нічого мені не винні», — уголос повторив Максиміліан. — А його син? Що він не пам’ятає Оберона — ми знаємо, а чи міг він написати таку записку?

— А почерк…

— Може, його в дитинстві вчила краснопису яка-небудь фрейліна з примхами… «Нічого мені не винні, думати перестану». Адже Олександр, наскільки я розумію, позбавлений спадщини?

Максиміліан бив не в брову, а в око, і сам не розумів, наскільки близький до істини. Принц Олександр був підмінком, ще в дитинстві його підклали в чужу колиску, а справжній принц опинився в моєму світі. Там він і виріс, вступив до авіаційного інституту й зовсім нещодавно одружився з принцесою Стеллою. І ніхто у світі, крім мене й Оберона, про це не знає…

Чи знає?

«Ви нічого мені не винні»…

— І ще ж є Ельвіра, — пробурмотіла я.

— Це вона писала?

— Не знаю. У них із королем дуже складні стосунки…

Я на мить замовкла, бо переказувати некроманту всю історію взаємин Ельвіри й Оберона не мала ні часу, ні бажання. Принцеса була честолюбною, мріяла стати королевою, але мрії так і залишилися мріями, бо Олександр, як виявилося, за природою своєю не може бути королем. І річ зовсім не в таємниці його народження, а в слабкому характері…

— Ну й що вони обоє виграли від зникнення Оберона? — запитала я вголос. — Та й хто вони такі, щоб здолати великого мага?!

— Записка, — нагадав Максиміліан. — Нитка. Зв’язок. Треба перевірити. Треба до них іти.

Ми одночасно подивилися на принца-деспота, зв’язаного й безтямного. Я згадала, який вигляд має його обличчя на вивороті, й мене ще раз пересмикнуло.

— А цього сховаємо в шафу, — вирішив Максиміліан. — Тутешній кістяк, як я бачу, справно охороняє хазяйське майно.

Розділ десятий

Зшивач

Ледь ми вибралися з кімнати, я перш за все кинулася шукати того пораненого зі стрілою в спині, якого обіцяла вилікувати. Але його вже не було на місці — напевно, знайшли й віднесли кудись його товариші. Дуже хотілося вірити, що він виживе й буде здоровий.

Максиміліан квапив мене. Сонце вже торкнулося обрію; бої в замку вщухли самі по собі. Коли ми вибралися на подвір’я, зрозуміли, куди поділися люди принца-деспота: стражники на чолі з Гарольдом відтіснили їх за ворота, в табір біля стін замку. Але вже звідтіля заколотники йти не збиралися: зсунули вози в коло, наїжачилися кілками та пускали стріли й репетували, що нікуди не підуть, поки принц-деспот не виконає своєї обіцянки.

Гарольд стояв, оточений стражниками, спираючись на меч, як на ключку.

— Ліно? Я так і не знайшов ката, він утік або вбитий… Де принц-деспот?

— У шафі. Його стереже кістяк.

— Дуже тендітний сторож, — Гарольд сумно посміхнувся. — Було б правильно порішити деспота й видати труп його людям.

— Оберон би так не вчинив! — вирвалося в мене.

Гарольд зиркнув із неприхованим роздратуванням. Зате відгукнувся Максиміліан.

— Оберон був великий король і великий маг, — докинув він вкрадливо. — Ти хочеш завжди чинити, як він?

— Так, — я похитнулася й додала тихо: — Якщо ми будемо чинити, як він, Королівство швидше його згадає.

— Тоді що ти пропонуєш?

Я на секунду забарилась, а далі хоробро продовжила:

— Він обіцяв своїм людям прохід в інший світ і порятунок. Треба пояснити їм, що їх обдурили, використали як гарматне м’ясо. І після цього — видати принца-деспота, нехай самі вирішують його долю…

Я затнулася під глузливим поглядом Максиміліана. Звичайно, люди принца-деспота не слухатимуть наших пояснень, зате його високість, як і раніше, має над ними владу. Їх ще й досі багато, вони озброєні…

— У всякому разі, замку їм не взяти нізащо, — закінчила я твердо. — Нехай залишаються під стінами, а ми зачинимо ворота й піднімемо міст. Побачать, що справи кепські, то й розбіжаться, не чекаючи Сарани.

Гарольд помовчав, граючи жовнами, немов про щось напружено міркуючи.

— Ліно… Дай мені руку, будь ласка.

У мене не виникло ніякої лихої думки. Я простягла йому долоню…

Вітер ударив в обличчя. Змінилися запахи, вечір обернувся пізнім ранком; я стояла в затінку липи неподалік від під’їзду письменника, колишнього алхіміка, вигнаного з Королівства Обероном. Насувалася гроза, вітер крутив стовпчики пилу. Двором повз лави обережно їхало авто із шашечками таксі на даху — здається, «Шкода». За три кроки сиділа й дико на нас витріщалася смугаста кішка.

— Гарольде?!

Він стояв, набурмошений, прихиляючись до вузлуватого стовбура, ще й досі стискаючи свого меча — дивний і дикий у цьому курному дворі.

— Ти ж не навчилася сама ходити поміж світами?

— Ні.

— Я не хочу, щоб твоя доля залежала від примх некроманта. Йому не можна довіряти.

— Гарольде! Що ти робиш! Це проти моєї волі, а я ж твій друг! — я захлинулася словами.

— І я твій друг. Тому не хочу, щоб ти вмерла.

— Гарольде!

— Я пам’ятатиму про тебе до останньої хвилини.

Він притулився до стовбура й раптом злився з ним. Збоку, напевно, здалося, що він сховався за деревом; стоячи в тіні липи, я зрозуміла, що залишилася сама, що в Королівстві знову зрушив і пішов, потік нестримний час у пісковому годиннику.

Тут збігали хвилини. Там пролітали години.

* * *

Оберон не вчив мене ходити поміж світами. Це надто складно, це вимагає великих досвіду й сили; але Гарольд умів ходити між світами, й некромант міг. Чим я гірша за них?!

Я притулилася до стовбура липи, як Гарольд за мить до цього. Не мала часу ні гніватися на нього, не плакати, ні впадати у відчай. Мені потрібно було зараз, цієї ж миті, перетнути тонесеньку плівочку, що відокремлює мій повсякденний світ від Королівства.

Посох! Я зовсім забула — посох ще й досі був у мене в руках, і тут, у повсякденному світі, він здавався легким і тьмяним. Навершя перетворилося на голівку, з вигляду пластмасову. Зрозуміло, ні лікувати, ні битися цим посохом не можна — хіба що вгамселити ворогові по тім’ю, та й то легка деревинка затріщить і переломиться…

Я замружилася й постаралась пригадати все, що знала про ходіння між світами. Скільки разів я перетинала невидиму межу! Вперше — сама, але з Ключем від Королівства, якого дав мені Оберон. Тепер не було ні ключа, ні провідника, тільки марний посох і усвідомлення: якщо не впораюся за кілька хвилин, Королівство впаде під натиском Сарани, і пам’ять про Оберона зникне назавжди.

«Ти вигадала Оберона… Його нема й не було ніколи. Треба мати мужність, щоб подивитися цій правді у вічі».

Чому ці Гарольдові слова згадалися саме зараз, коли мені потрібна була впевненість у собі?!

Прогуркотів грім — далеко, але дуже багато обіцяючи. Найжахливіші звуки — ті, що неухильно наростають: кроки кам’яної статуї. Музична тема в «Болеро» Равеля. Хода Сарани. І грім, напевно, зумисне починає здаля — аби на землі краще відчули міць того, що насувається, забилися в нори й притисли вуха…

Я прокреслила лінію у траві під липами, переступила її, однак залишилася там, де й була, хоч і по інший бік нерівно проведеної риски. Як, як туди пробитися?! Ось — межа світу, уявімо, що це прозора стінка мильної бульки. Робимо крок, тендітна стінка розступається…

Уявний міхур лопнув. Як і раніше, я залишалася в чужому дворі, й дві тітоньки на лаві дивилися на мене здаля — з очевидним зацікавленням. Біля ніг у них крутилось двоє собачат, вони нервували, відчуваючи грозу, але сусідки були хоробрішими — за два ж бо кроки від рідного під’їзду!

«Якщо ми будемо чинити, як Оберон, Королівство швидше його згадає». Я кілька разів подумки повторила ці слова. Якщо ми будемо чинити, як він, то ніколи його не забудемо. Зараз я зберу всі сили та вчиню, як Оберон…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я думати перестану».

Ну чому всілякі дурниці лізуть у голову, коли треба зосередитися?!

Може, принцеса Ельвіра написала цю записку або знає автора? Може, ми були за півкроку до відкриття, коли Гарольд у своєму невіданні перешкодив нам…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану».

Я зрозуміла, що значить бути мухою і битися об скло. Стіна між двома світами була тут, вона була скрізь, але я невидимо билася об неї головою. Ці тітоньки з собачками — що вони про мене подумають?! Хоч би гроза швидше розігнала їх по домівках…

Але гроза барилася.

Одна з тітоньок підвелася з лави. Вигляд вона мала стривожений; тітонька рушила до мене, а її сусідка спостерігала, витягуючи шию…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра й думати перестану. Забуду, забуду…»

Я витріщила очі від напруги та вкотре кинулася на невидиму перешкоду. Почувся тріск; грозовий день раптом потьмянів навколо мене. Кудись поділися лави й липи. Пил і гар від машини, яка саме проїхала, змінилися застояним запахом диму. Я не встояла на ногах і впала рачки — на гладеньку, чисто вимиту дерев’яну підлогу.

— Хто тут?!

Голос був жіночий, у ньому звучали острах і тривога.

— Усе гаразд, — я виявила, що посох, як і раніше, при мені. — Усе гаразд…

Я сиділа на підлозі посеред великої кімнати. Стіни її були обвішані набивними килимками, на полицях стояли й висіли мідні чайнички, тарілки, дзвіночки, порцелянові ляльки, вишиті подушечки, ще щось, чого я в поспіху не встигла розгледіти. Горів великий камін — точніше, тлів, бо вогонь крився тільки в самісінькій глибині його, біля закопченої стіни, вуглинки то наливалися багрецем, то чорніли, й дим висотувався в димар. Біля каміну сиділа жінка в кріслі-гойдалці. На руках у неї була м’яка іграшка, дракон із трьома головами, з пришитими до пащ червоними шматочками полум’я. Жінка тримала в руках величезну голку з простромленою в неї червоною ниткою.

— Вибачте, — сказала я.

Жінка дивилася на мене… Ну, так дивився б хто завгодно, якби ввечері, біля рідного каміну раптом став свідком появи з повітря незнайомої дівчинки із посохом напереваги.

— Перепрошую! — я підвелася, потираючи коліно. — Не хотіла вас налякати… Де я?

Жінка мовчала. Обличчя в неї було біле, мов негуста сметана. Років їй здавалося ледь більше сорока, кольору волосся не можна було розгледіти під темною хусткою, щоки глибоко запали, а очі від переляку здавалися неприродно величезними.

— Мене звуть Ліна Лапіна, я маг дороги, мені потрібно в замок… Ви знаєте, що йде Сарана? Ви не поїхали разом із усіма?

Жінка впустила свого дракона, і я побачила, що він не дошитий — гребінець на хвості теліпався, тільки-но схоплений нитками.

— Я вже йду!

Я позадкувала, намацала двері. На щастя, вони були не замкнені. Я вибралася в передпокій, а звідтіля надвір, де було темно — хоч в око стрель. Спотикаючись об якісь цебра, я добралася до кам’яної огорожки, влізла на неї, не марнуючи часу на пошуки хвіртки — і ось тільки тоді до мене почала доходити жахлива правда.

Це було інше місто. Зовсім інше, тут навіть повітря пахло по-іншому. Запах великого, людного, робітничого міста: була ніч, але вікна ще світилися, котилися вози вулицями, десь гуркотіло залізо — дуже нагадувало віддалений шум кузні. Намагаючись самостійно перейти в Королівство, я потрапила… куди я потрапила?!

Мій посох був таким само легким і ненадійним, і навершя його не світилося. У цьому світі не було магії — тільки дрова й димарі, ремесла й торгівля, вулиці, вимощені каменем, жінка, що шиє іграшкового дракона…

Я сиділа на кам’яній огорожі, ніби прилипла до неї, начебто сама перетворилась на камінь. За моєю спиною відчинилися двері, промінь кволого світла впав на грубі брили, з яких було складено огорожу.

Я озирнулася. Жінка стояла у дверях зі свічкою в тремтячій руці.

— Ти маг дороги?!

— Я не хотіла вас потривожити, — пролепетіла я.

— Магів не буває, — вона підняла свічу вище, вдивляючись у моє обличчя. — Або… звідки ти взялася? Хто ти?

— Я… це не Королівство? Ні?

Вона дивилася на мене, її очі дедалі глибшали, начебто провалюючись у тінь:

— Ні. Це не Королівство. Хто ти?

— Я не маю часу, — сказала я в розпачі.

Вона тримала свічку лівицею. У правій руці, як і раніше, стискала голку з червоною ниткою у вушку:

— Хто тебе послав? Хто тебе послав?!

Я звалилася з огорожі на вулицю. Розчинилася хвіртка — вона була зовсім поруч; я піднесла марний посох, намагаючись вгамувати страх — дарма.

— Говори правду, — жінка здавалася божевільною, очі в неї палали, оточені чорними окулярами тіней. — Хто ти? Хто тебе послав і навіщо?!

Я позадкувала. Тріснула невидима грань; налетів рвучкий і злий вітер, загуркотів грім. Захиталося гілля курних лип.

— Дівчинко, що трапилося?

Весела кошлата собачка обнюхувала мене, здивована не менше за господиню. Я сіла. В роті було сухо, перед очима все пливло. На місці жінки зі свічкою та голкою стояла цікава тітонька з повідцем і сумкою для харчів. За спиною в неї наливалося свинцем низьке небо, й ось-ось мали впасти перші краплі.

— Нічого, дякую, все гаразд, — пробурмотіла я. Тітонька не бачила, як я «провалилася» в інший світ — я з’явилась там само й тоді само, де й коли зникала.

— Буде гроза… Може, це в тебе від перепаду тиску? Ти далеко живеш?

— Близько…

Насправді мій дім був на іншому кінці міста, але мені було байдуже. Ще хвилина чи дві зволікання — й не буде чого йти в Королівство, самого Королівства не стане…

Допоможи мені, Обероне, мовчки благала я, знову ступаючи.

* * *

Тут уже стояла глуха ніч.

Горіли багаття навколо замку. Міст опустили, табір принца-деспота був темний. Спали вони чи розбрелися куди? Що трапилося за ті кілька годин, поки я стрибала сюди-туди, дивуючи тітоньок у чужому дворі під липами? Лякаючи дивну жінку з недошитим драконом — і голкою?

Але ж нитка в голці була червона. А дракон — зелений. Може, вона йому полум’я пришивала до пащ? А гребінець на хвості — потім дошиє, зеленими нитками?

Під ногами в мене була росяна, дуже густа трава. Тут, на березі, не проходив караван, цього краю не зачепили військові дії; до післязавтра, до приходу Сарани тут оце так само сонно колихатиметься волоття трави, літатимуть бабки, а ночами — блиматимуть світлячки…

Посох у моїх руках поважчав, навершя кволо світилося. Я була в Королівстві, й Сарана давно знялася з денної стоянки. Стоноги йдуть, і тремтить земля. Вони ступають повільно, з вигляду неквапно, але кожен крок наближає їх до міста й до замка.

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану»…

Я потрусила головою. Я сама! Сама прийшла, без ключа й провідника, уперше в житті пройшла між світами — сама! А виходить, будь-якої миті можу піти додому й повернутися… Та хоч зараз…

Долоні мої похололи. Ні, зараз я не пробуватиму. Це як із польотами: вперше полетиш, а вдруге ще гримнешся. А тепер дорога кожна секунда. Куди мене викинуло? Де Максиміліан?

Пихкаючи, я видерлася на пагорбок. Мене викинуло на березі річки, не далеко від замку, але й не близько. Місто стояло темне, тільки в порту горіли багаття. Цікаво, чи знає Уйма про зраду в замку?

На протилежному березі річки мерехтів вогник. Я подивилася нічним зором; коричневуватий плаский світ, струмениста поверхня річки, така щільна, що здається, по ній можна ходити, мов по кризі. Ця річка отримала своє ім’я — Лане — на честь великого мага дороги, воїна, що загинув на шляху. Я пам’ятала, як Оберон дав річці ім’я та як трохи згодом ця річка врятувала мене від Мрячної Бабери — тоді кордони ворожого світу проходили так близько від замку, що вона, ненавидячи Оберона, могла ще шкодити нам наостанок…

Скільки я не вдивлялася — поблизу не було жодної людини. Де Максиміліан? Залишився біля замкової стіни? Чому не шукає мене? Я відразу зміркувала, що некромант не може шукати мене в моєму світі — за моєї відсутності там зупинився час, і всім гостям вхід закрито…

Що ж мені, бігти до нього в замок?

Я знову подивилася на вогник за рікою. Там Олександр і там Ельвіра; можливо, мені краще перемовитися з ними без свідків? Якщо вони якимось чином втаємничені щодо підмінків… Мені б не хотілось, аби й некромант про це довідався.

Над річкою повітря було нестійке, висхідні потоки змінювалися спадними, я летіла й бачила своє відображення в струменистому дзеркалі води, намагаючись тримати рівновагу. Навіть тут, далеко від моря, Лане був широким. Я встигла змерзнути й дуже зраділа, коли моє відображення пропало нарешті й замість води внизу виявився пісок.

Вогник тепер був зовсім поряд. Його то відкривало, то закривало гілля; я побігла підтюпцем, аби зігрітися.

Вони ще не спали.

Я бачила, як плавали тіні у вікні, як рухався вогонь ліхтаря — його піднімали й опускали, видно, вішали на гак і ставили на стіл. Я завагалася.

«Принце Олександре, чи знаєте ви, що ви ніякий не принц, а самозванець? Що король — не батько вам? Зізнайтеся, це ви писали записку? Це ви все накоїли, через вас Оберона забуто й Сарана біля порогу?!»

Світло ліхтаря потьмяніло. Напевно, вони прикрутили ґнотик; я раптом згадала колишнього алхіміка, який у вигнанні вигадує дитячі повісті. Він допомагав підмінювати дітей… Мені було так гидко й моторошно про це дізнатися, що я навіть не запитала: а кому він допомагав?

Голос Оберона начебто зазвучав у моїх вухах: «Є такі істоти. Та ти й раніше, певно, чула. Подібні випадки бували багато разів, і ще, на жаль, будуть…»

Виходить, письменник був у змові з «такими істотами».

«У ті дні на Королівство напали, — говорив Оберон, — почалася війна, я поїхав захищати далекі кордони. Мати Олександрова нездужала, а нянька виявилася надто безтурботною…»

— Хто тут?

Двері відчинилися. Принц Олександр стояв на порозі з величезним дрюком напереваги; був він в оксамитовому халаті, неабияк потертому й лискучому на ліктях. Його скуйовджене волосся стирчало врізнобіч.

— Ліно, ти?!

Принцеса Ельвіра за спиною в принца здавалася персонажем зовсім іншої казки — у шовковій нічній сорочці, в акуратному чіпці з мереживом, вона трималася, мов знатна гостя на пишному королівському прийомі.

— Пробачте, — промимрила я, косуючи на дрюк. — Я бачу, ви ще не лягли…

— Це видно просто із замку? — холодно поцікавилася Ельвіра. — Гостре ж у тебе око, магу дороги.

Принц опустив свою зброю, але запрошувати мене в гості не поспішав.

— Річ у тім, — я постаралася говорити офіційно, голосом шкільної директриси, — що мені треба з вами поговорити, з обома. Це дуже важливо.

— Нам, може, жити ледве більше доби, — зауважила принцеса так само холодно. — Хотілося б спокійно провести ніч у власному домі… наостанок.

— Принцесо, ніхто з нас не збирається вмирати, — я не хотіла вдаватися до мудрувань, але мене немовби хтось за язика смикнув. — Дуже багато залежить від вас. Скажіть…

Я затнулася. До мене якось не відразу дійшло, що записка разом із книгою залишилася в Максиміліана, і пред’являти мені нема чого.

— …Є записка… стара, котру король… яку одна людина зберігала у своїй книзі багато років. У записці написано витонченим почерком з нахилом уліво: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану». Принце Олександре, принцесо Ельвіро, ви не знаєте, хто це міг написати?

Принц і принцеса перезирнулися. Нічого втішного для мене в їхніх поглядах не було.

— Я писала записки тільки Олександрові, магу дороги, — голос Ельвіри ладен був змерзнути в повітрі й упасти на підлогу низкою бурульок. — І зрозуміло, ніколи б не написала «ви мені нічого не винні». Це вульгарність.

— Я теж не писав нічого подібного, — тужно додав принц. — Уявлення не маю, кому й навіщо це знадобилося.

Я спробувала впоратись із розчаруванням. Із третьої спроби це мені майже вдалося.

— Заждіть… Це дуже важливо… Ви ніколи не чули про тих, хто підмінює дітей у колисці? Вам не відомі такі випадки?

Принц і принцеса знову перезирнулися.

— Ні, — сказала Ельвіра.

— Дуже дивно, що ти про це запитуєш, — пробурмотів Олександр, відвертаючи погляд.

Мені раптом дуже схотілося допитати його за допомогою насінинок правди.

— Спати час, — прорекла Ельвіра тоном Снігової Королеви. — У ці страшні дні кожен дбає про себе, магу дороги… Прощавай.

* * *

Над річкою збирався туман. Мої сліди на березі обірвались: я злетіла з розгону, сильно відштовхнулась від піску мокрою кросівкою. Мусила знайти Максиміліана із книгою, запискою та насінинками. Можливо, принц Олександр щось приховує… Може, він і Оберона пам’ятає. Підстав для такої підозри було нуль, але мені дуже хотілося хоч за що-небудь зачепитися.

Проклятий алхімік ніяк не йшов із думки. Навіщо підмінювати дітей у колисках? Іще зрозумію, коли якась потвора підкладає свого виродка, щоб годували його. Але отак просто брати — й міняти дітям світи?

І ще мені раптом згадалася жінка з ганчір’яним драконом на колінах. Хто вона така й що то за світ? Чому я туди потрапила? І який у неї був дивний голос, коли вона сказала: «Це не Королівство»…

Я летіла над річкою, намагаючись триматися вище за туман. Звідтоді як мене ледь не порішила Мрячна Бабера, я цієї сірої мокрої вати не зношу. Мені ввижалися зойки… чи десь кричали насправді? Туман обманював мій нічний зір, я вирішила, що піді мною вже берег, і спустилася надто різко. Зачерпнула води кросівкою, від несподіванки сіпнулася, заточилась і ляпнулася у воду. Відразу пірнула по горло — вода була холодна, одяг на мені намок і потяг донизу, а ще ж посох у руках — я не зважувалася його випустити… Раптом річка взяла мене, начебто великою долонею, влаштувала зручніше й понесла вниз.

У різних місцях мені доводилося купатись: і в озері, і в струмку, і в морі, — але ніколи ніяка вода не здавалася такою пружною, зручною і зовсім домашньою. Мене не тягло, не зносило — просто несло, обережно, м’яко, я могла б розлягтися й руки за голову закласти — присягаюся, вода з власної волі не потрапила б ні в очі, ні до носа! Повз проплив високий берег… Знову змінився пологим… Річка несла мене від замку — до порту, повз міські будови, повз порожні хатинки рибалок…

— Ланс, — прошепотіла я.

Річка ледве гойднула мене, начебто в гамаку.

— Лансе, ти ж пам’ятаєш Оберона?!

Річка знову гойднула мене.

— Допоможи мені! Допоможи, я знову не знаю, що робити! Що робити, якщо його забув навіть Уйма? Навіть Олександр? Навіть Гарольд сказав мені, що я вигадала Оберона, щоб було, на кого сподіватися!

Річка ледь сповільнила рух. Попереду виднівся берег — пологий піщаний пляж між двома пристанями.

«Я був великим магом і великим воїном, — міг би сказати Ланс. — Але тепер я лише річка…»

— Розлийся! Зупини Сарану!

Відповіді не було. Він боротиметься, зрозуміла я, але Сарана переправиться все одно; крім того, щоб захопити замок, не треба перебиратися через річку…

Беріг наближався. Лане не міг мені допомогти, він був річкою…

Він був великим воїном.

«Попроси великого воїна, який давно полишив світ живих, довірити тобі Зшивач — і якщо твої помисли гідні, магу, ти отримаєш бажане».

Я все-таки сьорбнула води — з власної провини. І захекалася. Помисли ж бо мої гідні, й некромантією зроду не займалася. Але в минулому була історія, котру, якщо строго судити, цілком можна вважати зрадою. Коли я піддалася на умовляння Олександра та Ельвіри, погодилася допомогти їм знайти своє королівство, а в результаті в небезпеці опинилися життя Оберона й усіх його підданих. Тоді-то Лане і загинув — у бою, захищаючи своїх…

І що ж — тепер я попрошу в Ланса Зшивач?

Можна сказати, що я не хотіла нікого зраджувати, в усьому винні підступи Мрячної Бабери, Лане пробачив мені, як пробачив і Оберон… Будь-який негідник завжди придумає собі тисячу відмовок.

Річка тихо гойднула мене. Під ногами виявилося тверде піщане дно. Оступаючись, струшуючи воду із посоха, я вибралася на берег.

— Дякую, Лансе. Я обіцяю тобі…

Я хотіла сказати йому: «Шукатиму Оберона, поки не знайду», — але язик не повернувся. Цієї миті я зовсім не була впевнена, що знайду короля.

— Дякую, Лансе. Я хотіла сказати…

Звідкілясь долинув крик. Туман глушив його.

Бійка в порту? Уйма?!

— Лансе, — я стала навколішки перед річкою, доторкнулася долонею до води. — Про всяк випадок прощавай… Маги не всесильні… Але я дуже старатимусь.

Хлюпнула хвиля. Світла тінь майнула на дні, наче велика риба, й залишилася на місці. Я простягла руку — й намацала щось тверде під водою.

Хвиля відринула.

Переді мною на піску лежав меч, дуже довгий і вузький, з отвором, схожим на вушко голки, біля самого вістря.

* * *

Людожери зчинили бунт.

Намет, у якому вдень приймав мене Уйма, палав. Я вжахнулась — але відразу у світлі полум’я побачила мого друга, величезного, волохатого, озброєного кривим тесаком. Він тіснив аж трьох одноплемінників; напівголі, вони дико ревли. На моїх очах він перекинув одного й пожбурив від себе другого, але тут до нього підкралися ззаду та вперіщили ціпком по кошлатій голові. Уйма захитався, вороги кинулися на нього, мов шакали, я піднесла посох, рухаючись страшенно повільно. Я була неповоротка, ніби повітря навколо погустішало… Але раніше ніж я встигла пробитися до Уйми, звідкілясь згори стрибнула раптом тоненька постать у розмаяній накидці, заблискала, описуючи кола, сокира на довгому держаку.

Людожери позадкували, знову зімкнули коло. Уйма стояв на одному коліні, мотаючи головою, по обличчю в нього текла кров. Його захисник танцював, розпорюючи ніч обертовою сокирою, і в бойове ревіння людожерів раптом втрутився тонкий, розлючений вереск:

— Назад, гієни, ситі бебрики!

Мої очі відмовлялися вірити очевидному — це була Філумена, котра прийшла на допомогу. Ревів вогонь, і брязкала криця: кожен із вояків, котрі залишилися вірними Уймі, бився з двома-трьома супротивниками, й тільки принцеса, примхлива негідниця, стояла сама з сокирою проти десятка озвірілих дикунів.

— Жінка! — заволав проводир бунтівників. — М’ясо!

І додав щось нерозбірливе людожерською говіркою. Нападники піднесли клинки, дрюки, гаки, сокири й разом кинулися на Філумену; Уйма заревів, як ведмідь, став дибки й зустрів їхній напад своїм кривим тесаком. Сокира Філумени перерубала навпіл шпичакатий дрюк; усе це тривало секунд із десять, і я нарешті зуміла здолати ті п’ятдесят кроків, які нас розділяли.

— Уймо!

Мій посох виплюнув вогненну кулю. Затріщало, задиміло кучерявеньке волосся на голих людожерських спинах. Пробиваючи собі дорогу посохом, я дісталася до Уйми й Філумени — обоє люто скалилися, кошлаті, з налитими кров’ю очима, й здавалися братом і сестрою.

— Привіт, магу дороги! — прохрипів Уйма на вдиху, як звичайно. — Пробач, у нас неприбрано, навчаю короїдів, жритраву!

Голова в нього була розбита, кров текла скронею, заливаючи щоку, порослу щетиною. Він хилитався, але тримався впевнено.

Намет обвалився. У небо здійнялися прямовисні хмари іскор. Відразу потемнішало, і я змогла оглянути поле бою нічним зором. Людожери ще билися, і в цій мішанині неможливо було зрозуміти, хто з них вірний Уймі, а хто заколотник. Ті, що розбіглися від вигляду мого посоха, втекли недалеко й тепер знову збилися в щільну зграю, блискаючи очима, від них поштовхами відходила небезпека.

— Звідки ти, магу дороги? — запитав Уйма.

— Випадково тут проходила…

— Випадково, — Уйма кивнув. — Що це в тебе?

За пояс моїх штанів було заткнуто меча на ймення Зшивач. Без піхов, дуже незручно.

— Чарівний меч.

— Тоненький, — Уйма примружився. — Сокирою перерубати — раз хруснути.

— Він не для бою.

Філумена оглядалася, роздуваючи ніздрі. Вороги перешиковувалися, радились, і вочевидь ішлося не про мирні переговори.

— Іди, магу дороги, — розпорядився Уйма. — Тут справа племені, нема чого тобі…

Я не встигла навіть обуритися. Людожери знову пішли в наступ, і камінь, пущений із пращі, просвистів поруч із моєю головою.

— Мохощипи! — заверещала Філумена. — Листогризи!

Напевно, ці образи були зовсім уже непристойними з погляду остров’ян. Озвірілі, вони кинулися на нас, ніби кипляча смола з високої стіни. Уйма врубався в гущу, й відразу троє відсахнулися перед його тесаком; Філумена прикривала спину своєму королеві й чоловікові, її сокира розмазалася в повітрі, обертаючись, як скажена. Я раз за разом змушувала посох випльовувати блискавки, але сила в мені висихала, й кожна наступна блискавка виходила блідішою за попередню. По спині градом котився піт, здавалося, минуло півгодини, не менше — коли людожери раптом відступили, і Уйма, заюшений кров’ю, стояв уже, потрясаючи тесаком, посеред порожнього витоптаного майданчика.

Філумена важко дихала. Накидка злетіла з неї, вона стояла в шкіряних штанях і хутряній короткій маєчці, а м’язи випиналися на голих тонких руках.

— Здорово б’єтеся, принцесо, — насилу вимовила, бо язик занімів. Вона скосила на мене око — й царствено прихильно кивнула.

На пристані хрипко затрубили в ріг.

— Короїди, — просичав Уйма. — Вони вшиваються.

* * *

Цієї ночі кораблі остров’ян під чорними й червоними вітрилами, зі звіриними хвостами замість прапорів, полишили місто. Заборони на людожерство більше не було. Якби Уйма перший дозволив своїм воякам повернутися до традицій предків — зберіг би й примножив свою владу. Але Уйма, який не пам’ятав Оберона, все-таки наполягав, що їсти людей недобре. Це коштувало йому трону й мало не коштувало життя.

Його суперника звали Турма Двахребти. Ведучи флотилію разом із військом, він заприсягся з’їсти Уймину печінку на очах в одноплемінників, і, наскільки я встигла пізнати остров’ян, це не було пустим вихвалянням.

Як на зло, вірними Уймі залишилися старі, кволі, або покалічені в боях людожери. Ніч стояла тиха; вони обсіли багаття на спорожнілій площі та постогнували й тихо скаржилися один одному. Не раз і не два мій вигострений слух вловлював сумні зітхання: от скільки свіжини валяється… Хуга Проглот, списом убитий, не старий іще та вгодований… З’їсти б шматочок… Мене починало трусити від цих боязких жалібних скарг.

Уйма сів біля окремого багаття. Філумена взялася шукати дрова; витягла з сусіднього будинку оббите оксамитом крісло, спритно обробила його своєю сокирою, перетворила на скіпки.

— Уймо, — озвалась я.

Скинутий король підняв голову. Кров на його обличчі запеклася, стягуючи шкіру.

— Я їх поверну, — пообіцяв він похмуро. — Післязавтра вони стануть на стіни й захищатимуть замок.

Він був, як і раніше, величезний і грізний. Цей чоловік зроду не кидав слів на вітер, але я знала, що саме зараз він говорить дурниці: втраченої влади так просто не повернеш.

Половина ночі збігла. Тепер, коли бій скінчився, збудження минуло — а сили майже не лишилося. Дивлячись у вогонь, я відчувала, як злипаються очі. Але ж я можу ходити між світами; можу повернутися додому, лягти у своє ліжко, випростати стомлені ноги…

Сидіти зі Зшивачем на боці було незручно. Я витягла меч і поклала собі на коліна. На тонкому лезі відбивалося світло багаття. «Він має властивість з’єднувати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого й захованого, лікує від втрати пам’яті, в деяких народностей слугує для освячення під час церемонії шлюбу, зшиваючи нареченого й наречену…»

Лікує від втрати пам’яті. Допомагає в пошуку зниклих. Оцей меч у моїх руках, але що мені робити тепер?

Я поклала долоню на руків’я. Ніхто зроду не вчив мене битися на мечах: вистачало магічного посоха. Зшивач здавався легким, але з дивно розподіленим балансом: центр ваги було зміщено до вістря, до «вушка голки».

Філумена, ні на кого не дивлячись, підкладала уламки в багаття. Догоряло чиєсь зручне крісло, в якому рік за роком відпочивали, плели, розмовляли, тримали на колінах онуків. Так само догорить Королівство; я струснула сон, підвелася, тримаючи меча в правиці, а посох — у лівій руці.

— Мені час.

— Післязавтра на світанку я приведу їх, — понуро обіцяв Уйма.

— Бережи свою печінку, — я посміхнулася над силу. — До зустрічі, друже…

Він обійняв мене, лунко ляснув по спині. Від нього пахло димом і кров’ю.

Розділ одинадцятий

Шиття

Сумне й страшне видовисько — місто, залишене мешканцями. Чорніли «зірками» розбиті вікна, погойдувалися відчинені віконниці, валялися просто на дорозі загублені, покинуті речі, які випали з мішків. І ніде ні лялечки, не було навіть пацюків, навіть кішок. Я йшла брудною бруківкою, обминаючи по великій дузі всі підозрілі предмети — здебільшого це були просто клунки або купи ганчір’я, та двічі чи й тричі траплялися мертві тіла.

Я не хотіла дивитися нічним зором, надто смутно й моторошно було все це бачити. Але темрява стояла цілковита, небо знову затягло хмарами, навіть зірок не було видно. Я відчула жар у долоні, що стискала посох, навершя розгорілося зеленавою мерехтливою кулею, і в цьому примарному світлі я покрокувала головною вулицею вгору.

Меч був, як і раніше, в моїй опущеній руці. На ходу, щоб зігрітися та збадьоритись, я змахувала ним, завдавала уявних ударів то так, то сяк. Меч — не пістолет, із якого й мала дитина може застрелити вправного воїна; я чудово розуміла: ледь що трапиться — Зшивач мені швидше завадить, аніж допоможе. Але дуже приємно слухати свист повітря, яке розсікає криця, коли йдеш самотою покинутим містом…

Відбиваючи світло посоха, лезо кволо світилося зеленим. Я то прискорювала крок, то згадувала про втому й починала спотикатися. Пустеля тремтить під кроками Сарани; у мене в руках меч, який допоможе знайти Оберона, треба тільки добратися до замку, розшукати Максиміліана, розпитати Гарольда…

Зшивач дивно сіпнувся в моїй руці — став тяжким і відразу дуже легеньким, наче картонним. Я здивувалася, підняла меча, вдивляючись у відблиски на вістрі, й раптом Зшивач рвонувся так, що я ледь не випустила його: здавалося, хтось невидимий узявся за клинок і рвучко потяг на себе.

Зробилося дуже вогко. Кругляки бруківки під ногами змінилися м’яким ворсом. Обриси будинків змінилися. На одну жахливу мить мені здалося, що я знову в незрозумілому світі, де жінка з ганчір’яним драконом істерично кричить із порогу: «Хто тебе підіслав?!»

Я замружилася, по тому широко розплющила очі, подивилася нічним зором. Помотала головою, не вірячи собі; будинки, замкнені крамниці, двори, покинуті вози обплутували тонкі різнобарвні нитки, й цілий килим ворушився в мене під ногами. Я була на вивороті!

Я подивилася на Зшивач у своїх руках. Що там говорив вигнаний алхімік… Що Зшивач з’єднує лице світу з виворотом… Але ж Максиміліан був упевнений, що на виворіт можна вийти тільки вдвох!

Я спітніла від жаху та заходилася безладно махати мечем. Збоку це, певне, мало кумедний вигляд, але спостерігати не було кому. Минула довга хвилина (піт котився з мене градом, меч ладен був вислизнути з мокрої долоні), перш ніж мене так само нечутно й просто викинуло на лице світу. Зшивач сіпнувся, перед очима попливла каламуть — і ось, будь ласка, розграбоване місто без усіляких виворітних ниток.

Я видихнула. Витерла чоло рукавом. Дякую, Лансе, оце подарунок… Сліди Оберона збереглися на вивороті. Червона нитка; отвір у клинку — як вушко голки… Треба тільки встромити нитку в голку…

А нитка ж бо в Максиміліана!

Я відчула муки сумління. Некромант досі не знає, куди я поділася. Він не знає, що я отримала меча, що людожери зчинили бунт і відпливли, що принцові Олександрові, можливо, відомо більше, ніж він говорить уголос… А як там Гарольд, і чи надійно стережуть принца-деспота?!

Я кинулася бігти підстрибом, пролітаючи кроків десять у повітрі й знову відштовхуючись від бруківки. Я бігла, затискаючи в одній руці посох, у другій — Зшивач; дорога вивела мене на круглий майдан, де величезним громаддям темнів Храм Обіцянки, перетворений на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Двері було відчинено навстіж — певне, і в музеї погосподарювали мародери…

Усередині мерехтів вогник. Я зупинилася біля кам’яного ґанку. Є там хто-небудь? Може, це некромант?

Оберон звелів облаштувати цей музей, аби люди пам’ятали. Він звелів зібрати там усі пам’ятні речі… А хіба сам Оберон — це не Те, Що Варто Пам’ятати?!

Стрибаючи через дві сходинки, я вдерлася до Храму-Музею. Він був такий великий і високий, а вогник горів у глибині; звук моїх кроків загуркотів луною під склепінням, наче йшла колона велетнів.

— Ваша величносте!

Заколихався вогник свічки. Вона був єдина і майже цілком обпливла, нагадуючи грубий корчуватий пеньок. Я озирнулася; з темряви виступали експонати, нависала над головою носова фігура якогось корабля, і на ній виразно виднілися сліди від щурячих зубів. Дикунське вбрання на підставці здавалося страшною людиною без голови, один рукав хтось відірвав. Гобелени здавалися ще тьмянішими, ніж я запам’ятала минулого разу, й волога осідала на старовинну заіржавілу зброю.

Крім мене, в Храмі-Музеї нікого не було. Речі, що мали зберігати пам’ять, виявилися банкрутами і втратили все, їм довірене.

Я вдарила посохом об камінь. Спалах злетів угору, під купол, і на мить опромінив його зсередини: позеленілий, у патьоках, у сірому ганчір’ї старого павутиння. Я вдарила ще раз, бо хотілося знести це зрадницький музей, спалити тут усе, розігнати пацюків і павуків… але в цьому новому спалаху я побачила людську постать у темряві, в далекому храмовому закапелку.

— Агов! Тут хтось є?!

Зітхання.

Я глянула нічним зором. Першої миті здалося, що це все-таки Оберон — нехай і не в плоті, але примара його. Я помилилася. Це була примара зовсім іншого чоловіка — невисокого, дуже широкоплечого, з пухнастою, ніби віник, бородою. Він сидів, як мені спершу здалося, на перевернутому човні. Я придивилась і зрозуміла, що то дерево з підрубаними гілками та корінням, покладене на бік і перетворене на ослін.

А коли придивилась уважніше, побачила, що дерево кам’яне.

— Ви не людина, — сказала я, скеровуючи на нього посох.

— Я спогад, — сказав він і посміхнувся.

Я прочистила горло:

— Мені здалося, що тут усі спогади повиздихали.

— Поздихали, — легко погодився він. — Дивне місце. Тут скоїлося лихо?

— Величезне, — я ще й досі тримала посох навершям йому в груди. — Може, й невиправне.

— Ти знаєшся з некромантом?

Я здригнулася:

— Звідки ви…

І відразу впізнала його.

Це його обличчя — темно-брунатне, зсохле — підіймалося із разверстої могили. Це його заплющені очі нагадували сучки на дереві. Він прочитав муку впізнавання на моєму обличчі, примара трішки підсунулася, відкриваючи для мене напис на кам’яному дереві.

«Встановлено на честь приєднання Лісових земель до Королівства», — було висічено на камені.

— Ох, — сказала я. Посох у моїй руці здригнувся й опустився.

— Я трохи стривожений, — сказав Лісовий Воїн. — За старих часів жоден некромант не смів господарювати в Королівстві. І вже ж звичайно, з’являтися отак, із лихими намірами, на мою могилу… Навіщо ти заступилася за нього? Не соромно?

— Соромно, — прошепотіла я. — Але… насправді…

— Він робив це заради благої мети, хочеш сказати?

— Ну… так.

Лісовий Воїн похитав головою. Його обличчя було напівпрозоре, здавалося складеним із піску: доторкнись — і розсиплеться.

— Ніколи не вір некромантам. Навіть коли вони кажуть, буцімто хочуть добра… тобі чи тому, кого ти любиш. Оберон сказав би тобі те саме.

— Ви пам’ятаєте Оберона?!

Примара загорнулася в бузкове хистке напинало, що слугувало їй за плащ:

— Я вмер багато років тому… мене самого майже забули. Куца пам’ять у цих молодих… але зі мною такі штуки не проходять! — він роздратовано вдарив кулаком по коліну.

— Які штуки?

— Слово великого забуття.

— Слово? Хто сказав це слово? — я дісталася до нього майже впритул. — Кого шукати?

— Не знаю, — він дивився мені в очі своїми мінливими, зеленаво-карими очима. — Я воїн, а не мудрець. Але в тебе меч у руках… Відшукай червону нитку на вивороті та звели мечеві шити цією ниткою.

— Ми вже… я вже знайшла!

— «Ви» — разом із некромантом? — Лісовий Воїн примружився. — Беручись за меч, завжди надягай рукавички. Ніколи не випускай руків’я — і досягнеш мети… Але на тебе чигає велике лихо, якщо не порвеш із некромантом, магу дороги. Затям це.

Він знову зітхнув, погладив бороду й розчинився в повітрі. Я залишилася сама в темряві, під високим і порожнім куполом; догоряла свічка, запалена незрозуміло ким. Чи ж не примари навчилися користуватися запальничками?

Треба було бігти в палац і розшукувати Максиміліана, та Лісовий Воїн зовсім мене приголомшив. «Ніколи не вір некромантам»… Але Оберон вірив Максиміліанові!

Від цієї думки в мене гора звалилася з пліч. Ну, звичайно, він йому вірив! Він дозволив Максові відійти у свій замок і навіть заступився за нього перед Гарольдом. А міг же й вигнати, як того алхіміка, або викинути назад за Відьмину печатку, та мало там що… А Лісовий Воїн, певна річ, не може пробачити Максиміліанові розореної могили. І тут старигань правий, нема чого казати…

Свічка згасла. Я дивилася нічним зором, Храм-Музей більше не здавався таким таємничим — він схожий був на сіро-коричневе карбування. Те, Що Варто Пам’ятати, громадилося навкруги купою мотлоху. Десь тут, я пам’ятаю, були й рукавички…

Вони знайшлися швидко — старі, потерті, але ще придатні, з добротної шкіри. На полиці, де вони лежали, зеленів мідний ярличок: «Доставлено Аллелою, дружиною купця Ніколаса, на згадку про чоловіка, який потонув у морі, його улюблені рукавички з драконячої шкіри, які він сам собі лагодив». Я завагалася: чи не образиться Аллела, якщо я візьму їх? Такі дурні речі й дурні написи, а для когось пам’ять…

Чоловіка, мабуть, пам’ятає, а Оберона забула, сказала я сама собі похмуро. Стільки непотрібних речей… І скільки ж тут може бути загублених ниток!

Я неквапом натягла купцеві рукавички. Вони були завеликі, та шкіра мала властивість щільно облягати. Справді драконяча? Може, купець прибрехав, красуючись перед дружиною?

Тримати меч у рукавичці було незвично. Я взялася його випробовувати, закрутилася, мов скажений млин. Хвилину пихкала, поки Зшивач у моїй руці не зробився важким — і миттю втратив вагу. Я стисла руків’я так міцно, як могла, і недарма: меч рвонувся. Мить — і мене викинуло на виворіт.

* * *

Я чекала, що опинюся в суцільному переплетенні ниток, начебто в гнізді шовкопряда чи в лігвиську павука. Нічого подібного: тут, у величезному приміщенні з сотнями різних речей, виворітних вузлів виявилося менше, ніж у кабінеті Гарольда. Схоже, речі, зібрані в музеї, відслужили свій вік правильно і просто: нитки, що зв’язували їх одну з одною, всотані у волохатий килим на підлозі, були прямі, не поплутані, без петель.

Зате сам «килим» у своїх пишних хитросплетіннях сягав моїх колін. Я ішла, провалюючись у причини й наслідки, у чиїсь давні зв’язки, прихильності, у розв’язання давніх суперечок. У одній руці я стискала Зшивач, у другій — посох, його навершя світилося. Доводилось балансувати; я підчіплювала нитки кінчиком меча, обережно, щоб не порвати.

Зв’язки, що струменіли з музейних експонатів, були темні, давні, схожі на круглі дроти, на застиглий у повітрі дощ. Вибагливо перепліталися нитки навколо носової фігури корабля, підвішеної над моєю головою; я задивилася, втрапила ногою в якесь старе переплетіння й гримнулася.

Було таке відчуття, що я впала в болото — м’яко, але від цієї м’якості кидало в жар. Спираючись на посох, я рвонулася, щоби підвестись, стала рачки — й побачила червоний проблиск глибоко під сплетеним ворсом.

Нитка Оберона!

Я відклала меч і посох, двома руками заходилася розсотувати вузли й петлі. Намацала нитку — вона була гаряча. Ні початку, ні кінця, шматочок нитки, сантиметрів із двадцять, і як його можна «засилити в голку» — незрозуміло…

Я підвелася. Ворсистий килим тихенько ворушився, затягаючи в себе червону нитку, як болото затягає сліди. Я потицяла в нього Зшивачем — він ледь сіпнувся, як шкіра великого звіра, й мені зробилося неприємно на нього дивитися.

Я підняла голову — і увіткнулась поглядом у гобелени.

Раніше — я чудово пам’ятала — вони були звернені до відвідувачів музею лицем. А тепер я бачила їхній виворіт: рвану, нерівну, макаронно-провислу петлями та вузликами, схожими на здохлих павуків. І не можна було розгледіти ні людей, зображених на гобеленах, ні будівель, ані лісів чи пустель.

Я довго стояла, ніби не вірячи власним очам. На лиці подвиги й походи, слава Королівства і його краса. А на вивороті — плутаниння, вузлики й петлі. Але ж це дві рівноправні сторони, і яка з них — правильна?

Навіть найбільш славне діяння має на вивороті вузлик. Я намагаюся врятувати Оберона — це шляхетна, правильна справа, і, усвідомлюючи це, я собою пишаюся. А на вивороті… що залишиться на вивороті?

Мені раптом зробилося страшно. Я підняла Зшивач, подумки попросила вивести мене на лице світу — й меч послухався несподівано швидко. Ривок — і я на поверхні, тільки серце стукотить, мов навіжене.

Гобелени знову повернулися до мене «обличчям». Нехай вони були вицвілі й старезні, але ще можна було розрізнити й Ланса з його посохом, і молодого Гарольда, і всі ті випробування, які ми колись разом пройшли. Найближчий до мене гобелен зображав пустелю; повз руїни, що подекуди вставали з піску, йшов караван. Попереду їхав чоловік на білому крилатому коні. Можна було розрізнити морду коня, його випнуті зубаті щелепи, як у крокодила, й великі очі — але там, де було вишито постать вершника, нитки розкуйовдилися, перетворюючи зображення короля на розмиту тінь.

Оберон.

Чого я злякалася?

Що там казав Максиміліан про владу вивороту над людиною? Чомусь на ній не можна залишатися довго?

Я помотала головою. Якщо йдеш над прірвою — не можна дивитися вниз. Десь тут, зовсім поруч, тягнеться червона нитка; я не можу піти, поки не відшукаю.

Я змахнула мечем. Зшивач слухався мене щоразу впевненіше; гобелени — та й увесь світ — знову обернулися до мене виворотом. Червона нитка мала впадати в око; ось тільки тут забагато курних грон, брудних сплетінь, зашкарублих вузлів…

Нитка промайнула в товщі «килима» і знову зникла. Я відшукала її на дотик, міцніше взяла Зшивач і почала зі стиснутими зубами надрізувати тьмяні старі нитки. Це було страшенно незручно — меч задовгий. Перерізані нитки майже відразу зросталися знову, тільки найстаріші так і лишалися висіти уривками.

Червона нитка завиднілася на поверхні. Повела мене вздовж стіни, повз гобелени. Я трималася за неї, майже не відчуваючи, — вона часом робилась ніби струмочком диму чи променем світла, й тоді мені здавалося, що я тримаю в руці порожнечу. Але нитка вела мене, вочевидь кудись намагалася вивести, нагору, сходами, за перекинуті трони, до ніші в стіні; тут червона нитка зовсім вивільнилася, зависла кільцями, сплелася вузликами сама з собою, і я побачила дерев’яну скриню в глибині ніші.

* * *

Це були старі записи. Стосик документів, які збереглися напрочуд добре: я могла читати їх, не виходячи з вивороту. Всі вони були прошиті нитками, і майже всі нитки були обстрижені — начебто хтось узяв ножиці й відрізав усе, що зв’язувало документ із реальністю. Нитки теліпалися короткими китичками, легенькі, неначе корінці посохлої трави.

«Звіт про витрату вівса для коней». «Звіт про запаси зерна й овочів». «Звіт про розташування небесних світил у день початку подорожі». «Прогноз погоди в населеній частині світу». «Літопис перших днів подорожі».

«Літопис» був дуже грубою пачкою стародавніх, пожовклих аркушів. Саме до нього тяглася червона нитка; я обережно визволила «Літопис» зі скрині, сперлася на курне віко та в світлі посоха почала читати.

Сторінки були переплутані. Деякі, швидше за все, взагалі погубилися.

«…Усе готове. З нами новий маг дороги на ймення Ліна Лапіна. З вигляду дівчинка молодша за свої літа, однак Його Величність упевнений, що новий маг підтримає Королівство на шляху…»

Моє ім’я — на сторінках старовинного літопису. Я ввійшла в історію прадавнього Королівства; ось воно, моє ім’я, вписане в історію, вписане назавжди!

Мій захват згас так само раптово, як і спалахнув. Хіба мало царів наказували вибити свої імена в камені, увічнити якимись статуями, пишними палацами, гробницями до неба?! Статуї падали, камінь тріскався, імена стиралися з пам’яті. Якщо забули Оберона… то мені ж бо чим пишатися?!

«…Ми виступили. На врочистій церемонії Його Величність віддав мерові ключ від міста… Почався шлях обжитими землями, погода гарна, весна доволі суха, але розвідка доносить, що крижаний водограй непридатний для перевалу…»

Літопис було написано двома почерками. Чи навіть і трьома; хто це писав? Я напружила пам’ять; у дні, коли Королівство вирушило в путь, я тільки вчилася бути магом дороги, і навкруги було стільки нового, дивного, захоплюючого… Може, це Лане писав, усамітнений у своєму наметі? Або гачконосий канцлер, чи й обидва по черзі? А може, сам Оберон доклав до цього руку?!

Я нетерпляче перегорнула цілу сторінку, зайняту нудотним переліком усієї поклажі, витрат харчів, «здобутих і розтрачених ресурсів». Це точно канцлер, за кожним рядком начебто чується його монотонний голос. А це…

«Не всі, приналежні Королівству по праву, вирушили з нами. Рішення давалося важко. Але запас міцності в Королівства високий, особливо з новим магом дороги. Рішення йти чи залишатися кожен приймає сам, але відповідальність усе одно на мені…»

На цих словах нитка, вплетена в папір, раптом вивільнилась, і я побачила її ледь розкошланий кінець.

* * *

Мені доводилося засилювати нитку в голку швейної машинки. Але у вушко голки на мечі — ніколи; від хвилювання я навіть разів зо два схибила, хоча нитка була тоненька, а вушко широке.

Ці слова в літописі писав Оберон. Вони були поєднані з його зникненням, зв’язані червоною ниткою. Мені здавалося, король зовсім близько, варто тільки змахнути мечем; Зшивач відшукає заховане та з’єднає розірване.

Нитка вільно звисала з отвору на кінці меча. Я обережно поводила Зшивачем вправо-вліво; нічого не трапилося. Я тицьнула в уявного супротивника. Нитка натяглася, стала схожою на лазерний промінь і знову зависла.

— Шукай Оберона!

Нічого. Я насупилася, зосередилася, не бажаючи відступати:

— Слово забуття!

Меч раптом зробився важким і щомиті важчав. Я вперлася вістрям у підлогу; меч, начебто тільки цього й чекав — глибоко встромився у ворсистий килим. Він ішов дедалі глибше, вертикально вниз, тягнучи за собою червону нитку. За моїми розрахунками, він повинен був уже проткнути наскрізь кам’яну підлогу; поперечина втонула у ворсі, моя рука ввійшла в переплетені вузли та ковтуни. Червона нитка зникла з поля зору. Я впиралася щосили, смикала її, силкуючись витягтися, але вже за якусь мить налякалась: а раптом він і мене затягне туди, вглиб, у цю злежану плутанину?! Примара Лісового Воїна звеліла мені нізащо не випускати руків’я… Але чи багато він розуміє в житті, цей давно померлий лісовик?

Я вирішила рвонути меч востаннє — і тоді вже, будь що буде, випустити його. За мить до ривка Зшивач раптом зробився покірливим і легким — я висмикнула його майже наполовину. Не встигла здивуватися; меч і далі легшав, тож наступної секунди я визволила його цілком. Червона нитка, просмикнута у вушко голки, виявилася переплетеною із незнайомою чорною.

Я випросталася. Меч був наче картонний. Я рушила до виходу, і червона нитка разом із чорною ковзали, не плутаючись, за мною; Зшивач тим часом дедалі легшав. Я зовсім перестала відчувати його вагу, а далі меч потягнувся вістрям догори.

Він підіймався вище та вище, нитки тяглися за ним, неначе корабельні снасті, закріплені на верхівці щогли. Вістря звернулося до купола, червона нитка світилась, як новорічна гірлянда, чорна здавалася просмоленим шпагатом. Із тихим, виразним тріском рвалися всі старі зв’язки, всі клубки й петлі, вивільняючи червону нитку; я стала навшпиньки. Через кілька секунд мої підошви відірвалися від землі, й меч упевнено потяг мене вгору.

Долоня моя спітніла. Меч ладен був вислизнути, мені довелося покинути посох і вчепитися в нього обома руками. Зшивач підіймав мене, це було схоже на моторошнуватий атракціон, тим більше що червона нитка святково мерехтіла, а по лезу Зшивача бігали відблиски. Чи меч тягне нитку? Чи нитка підіймає меч?

Навершя посоха, що лишився на землі, віддалялося, мерхло, світилося дедалі тьмяніше; під куполом я почала чхати від пилу й вологи, з жахом розуміючи, що лечу не сама — мене тягне, і триматися за руків’я вже несила. І тої самої миті, коли я вже готова була впасти, Зшивач почав опускатися. Спершу повільно й урочисто, далі щораз швидше, так що, приземляючись, я трохи відбила підошви. На короткий час я отримала можливість рухатися з власної волі — швидко схопила посох, як могла, прилаштувала його за поясом ззаду, жахливо незручно… Зшивач тим часом важчав і важчав, аж поки не проломив своєю вагою стелаж, на який я додумалася опустити вістря, глибоко ввійшов у землю… І знову полегшав, вислизнув, потягся вгору, підіймаючи червону нитку. Я встигла вискочити на поріг Храму-Музею; небо світлішало, і в це небо мене Зшивач тяг, ніби тягарець на мотузочці.

* * *

Так він шив.

Як у мене не відвалилися долоні — не знаю. Напевно, допомогли магічні вміння; без рукавичок нізащо меча не втримала б. Зшивач підносив мене в небо, мов прапор на флагштоку, і якийсь час я ковзала над містом, бачила далекий світанок щораз яскравіше. Але це було ще не таке велике лихо: витягаючи за собою нитку, Зшивач опускався кожного разу в іншому місці. Якщо це була вулиця — меч входив глибоко поміж каміння бруківки. Якщо чиєсь подвір’я — меч тонув у землі, траві, піску, в переплетенні виворітних ниток. Одного разу ми приземлилися на даху чийогось будинку; Зшивач увійшов у дах і під своєю дивовижною вагою провалювався далі, покрівлю розвернуло й мене добряче подряпало. Не випускаючи меча, я провалилася на другий поверх, а далі на перший, і нарешті підвал чужого будинку. Тут жили не в злагоді — на вивороті панувала плутанина, та червона нитка впевнено тяглася за мечем, оминаючи петлі, розриваючи вузли. У підвалі смерділо цвіллю й кислятинням, уздовж стін громадилися лантухи; я висмикнула меча з твердої втоптаної глини й ледь устигла вибратися з підвалу драбинкою, хитаючись, вискочити на ґанок напівзруйнованого будинку — й меч знову злетів, а я теліпалася на ньому, як живець на гачку.

Цілком розвиднілося. Зшивач підтягла мене впритул до замку, я бачила людей принца-деспота, котрі похмуро сиділи навколо багать у своєму таборі, у колі перекинутих возів. Вони показували на мене пальцями, на багатьох обличчях позначився острах. Я, наскільки змогла, скорчила «мужнє» обличчя — бракувало ще, аби могутній маг, який летить у хмарах разом зі своїм мечем, плакав на людях від болю в долонях, від страху, від утоми…

На лиці світу ці люди мали для мене однаковий вигляд — вони були воїнами деспота, найманцями, безжальними й хижими. Тепер, на вивороті, я була вражена тим, які вони різні: одні здавалися майже дітьми, маленькими й дурненькими, інші були потворними, як сам деспот, треті нічим не відрізнялися від себе самих на лиці… Я розмірковувала про це очужіло, аби тільки відволіктися, бо польоти-занурення Зшивача виснажили мене мало не до смерті.

Далі Зшивач побажав увіткнутися в пеньок під самою стіною замку, осторонь від мосту, обіч дороги до лісу. Я думала, що пеньком усе й обмежиться — але ось уже поперечина увійшла в порохняве дерево, а Зшивач дедалі важчав. Моя рука провалилась, і сам пеньок раптом розпався, посипалися тріски, замиготіли потривожені мокриці, короїди, личинки… Зшивач безжально тяг мене донизу, я хотіла відпустити руків’я, та пальці зсудомило. Ухнули, обвалюючись у порожнечу, грудки землі. Я увіткнулась обличчям у чорнозем, подумала, що задихаюся, щосили рвонулась — і задихала ротом, захекала й вилаялася. Я сиділа на дні підземного хідника, над головою зяяла діра, там, на ранковому небі, вгасали зірки. А десь зовсім поряд чулися людські голоси, й червона нитка тяглася вздовж коридору. Я покірно чекала, що Зшивач зараз знову потягне догори, та він барився. Вага його не змінювалася, тільки кінчик ледь-ледь здригався, і червона нитка тремтіла, ніби дуже груба струна. Невже «шиття» скінчилося?!

Я звелася на тремтячі ноги. У волоссі застряг великий жук, який мирно дрімав у щілині порохнявого пенька й зненацька опинився в ролі біженця без даху над головою. На вивороті цей жук мав точнісінько такий самий вигляд, як на лиці світу, й виходить, був особистістю цільною, без подвійного дна.

Зшивач уже тихенько тяг мене — вперед і вгору — слідом за червоною ниткою. Я побрела за нею, не опираючись. Земляні стіни змінилися кам’яними, запахло димом і гнилизною, запах погустішав. Праворуч і ліворуч відкрилися ніші в стіні, забрані в крицеві ґрати. На грубому прутті спліталися вузлами виворітні нитки. Я раптом зміркувала, що опинилася в темниці, де тримали державних злочинців.

Я була тут лише один раз, та й то не в самій в’язниці, а в підземеллі при вході. Колись Уйма сидів тут, спершу як в’язень, а потім з власної волі — виховував безнадійних людожерів, особистим прикладом переконував їх, що людей їсти недобре…

Зшивач у моїй руці сіпнувся. За єдину мить я цілком втратила владу над мечем; закричала від болю в судомно стислій руці, метнулася вперед, туди, де горів вогонь. У просторій, зручній камері сиділи двоє — один, з вигляду чудовисько, був прикутий ланцюгом до стіни, другий вільний, його обличчя я не встигла розгледіти. Зшивач націлився на вільного та, хоч як намагалась я його втримати, з розгону проткнув йому бік.

Почувся жахливий звук роздертої тканини. Світло трьох великих смолоскипів поблякло. У своєму останньому ривку Зшивач виштовхнув мене на лице світу; я побачила принца-деспота, який подався вперед і натягнув ланцюга, та Максиміліана, котрий дивився на мене широко розплющеними, дуже чорними очима. Його біле волосся прилипло до блідого чола; він тримався за бік обома руками, долоні були червоні й липкі.

— Максе, — прошепотіла я. — Він сам… Це він сам! Зшивач!

Я спробувала відкинути меч, та пальці намертво вчепилися в руків’я. Клинок вислизнув із Максиміліанового боку; тут, на лиці світу, я не бачила вправленої у Зшивач нитки, але сам меч був тепер криваво-лакованим, і на вістрі в нього, мов насаджений на шпильку метелик, тремтів аркуш паперу.

— Максе! — прошепотіла я.

— Ти мені все розбила, — сказав він кволим голосом.

Він відтулив долоні, я побачила сумку, розпорену майже навпіл. У сумці дзвякали скалки. Я відчула сильний запах — фруктовий і спиртовий водночас.

— Чорнична настоянка, — простогнав Максиміліан. — За що?!

Я лизнула меча. Червона рідина виявилася нудотно-солодкою й обпікала язик.

— Як ти тут опинилася? Де ти була взагалі?! Я поткнувся у ваш світ, а там час зупинився! І тебе нема ніде… Де тебе носило?!

Я нарешті змогла розтиснути пальці, які вчепились у Зшивач. Клинок упав на кам’яну підлогу разом із нанизаним на нього папірцем. Руку мою палило наче вогнем; я стягла рукавичку й мигцем побачила долоню, густо вкриту пухирями.

— Маги дороги говорять правду, тільки коли їм це вигідно, — проникливо зауважив принц-деспот.

Він сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, начебто ланцюг, який приковував залізний нашийник до стіни, хвилював його не більше, ніж вінок із польових квіточок. Поруч на маленькому столі стояла тарілка з яблуками, глечик і кухоль.

Максиміліан порпався у своїй сумці. Книга-перевертень була пробита, залита настоянкою і, начебто в шоці від такого катаклізму, повільно змінювала вигляд: оберталася чорним шкіряним томом із застібками.

— Максе… Тебе поранено?

Некромант обмацав себе з видимою недовірою:

— На куртці дірка. Чимала. І штани… ні, сухі. Диво.

— Це Зшивач! Той самий меч. Він сам…

Я замовкла. Не хотілося виказувати таємницю в присутності принца-деспота. А крім того…

У світлі смолоскипів я уважно вдивилася Максиміліанові в обличчя. Колись я не помічала, які в нього тонкі, неприємні губи, як хитро бігають очі. Некромант не повинен знати, що я сама вмію виходити на виворіт. Не повинен знати, що я навчилася подорожувати між світами; якщо він зрозуміє, що я сильніша й можу без нього обійтися — він зрадить мене…

Якщо вже не зрадив.

На мій допитливий погляд некромант відповів настороженим поглядом; я підняла свій меч. На вістря була нанизана записка: «Ні. Ви мені нічого не винні. Завтра я думати перестану».

Усе зрозуміло. Зшивач протяг нитку від старого літопису до найважливішого вузла: записки. Якби записка не зберігалася в сумці Максиміліана, дідька лисого я відшукала б некроманта — у підземеллі, поруч із принцом-деспотом…

— У вас нарада? — запитала я недбало. — Що ти тут робиш, Максе?

— Вийдімо, — якось скуто запропонував Максиміліан.

На порозі камери я озирнулася на принца-деспота; той гриз яблуко, дивлячись нахабно й дуже злобливо.

* * *

Сходило сонце, але день здався мені сірим. Коридори замку скулилися, мов нори хробака у в’ялому яблуці. До мене дійшло, хоча й не відразу: я ж провела майже годину на вивороті!

«Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруги ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі…»

Але ж це сказав мені Максиміліан. А він міг збрехати. Некроманти завжди брешуть.

— Де ти була, Ліно? Гарольд, тупа тварюка, сказав, що відвів тебе у твій світ…

— Не смій так говорити про Гарольда, некроманте! — я вибухнула, начебто тільки й чекала приводу для сварки. Максиміліан, попри очікування, не підлив оливи у вогонь.

— Гарольд сказав правду? — запитав некромант із незвичною лагідністю.

— Так, — буркнула я.

Максиміліан потарабанив пальцями по поруччю балкону. Звідси, з другого поверху, видно було тільки господарську частину подвір’я — тут блукали кури, яким начхати було на Сарану, виворіт і короля.

— Але потім він мене повернув, — збрехала я, розглядаючи велику білу курку. — Я його переконала.

— Тоді він збрехав мені?

— Напевно, — я знизала плечима. — Знаєш, він не вважає некромантів людьми, з якими можна поводитися по-джентельменськи.

Знову я його вколола; кутики його тонких, негарних губів здригнулися:

— Гаразд… Як ти здобула Зшивач?

— Мені дав його Ланс. Воїн. Ну, загалом, він тепер уже річка. Ми з ним були знайомі, — я покусала губи. — Він дав мені меч. От і все.

— І все?

Максиміліан обережно взяв мене за зап’ястя. Перевернув руку долонею догори. Авжеж, мені слід було взяти посох і швиденько вилікувати це неподобство. Але не мала сили.

— Звідки це в тебе?

— Меч… натирає руки.

— А що ти робила цим мечем?

«Шила».

— Максе, я стомилась, як собака. Часу лишилося — рівно доба до завтрашнього світанку… Можна, ти не будеш морочити мені голови?

Він випустив мою руку. Я потупилася під його поглядом. Мусила терміново придумати щось, аби відвернути розмову вбік.

— До речі, про що ти розмовляв із принцом-деспотом?

— Ні про що. Я прийшов перевіряти, чи добре його замкнули й прикували.

— Він дуже нахабно дивився.

— Він завжди так дивиться. Навіть якщо ти йому ніж приставиш до горла, він дивитиметься на тебе так, начебто вирішує твою долю: повісити чи зварити в казані…

Максиміліан говорив, схиляючи голову до плеча й дивлячись на мене запитливо. Чи мені здавалося? У вухах дзвеніло дедалі дужче: чи то втома брала своє, чи виворіт так мене виснажив. І не було кому простягти долоню над головою та промовити: «Оживи»…

— Тобі треба відпочити? — некромант чи то запитував, чи стверджував. — Може, зайдемо у твій світ… Годинки на дві?

Здавалось, якщо зараз не присяду куди-небудь — звалюся лантухом. Мені обов’язково треба було відпочити, ось тільки Зшивач…

Я боялася, що коли потягну меч до свого світу — нитка, засилена у вушко голки, вислизне або порветься.

Розділ дванадцятий

Зрадник

Гуркотів грім, тепер уже зовсім близько. Налітав вітер, тривожив липи. Я знову опинилась у чужому дворі, й тітонька, що запитувала про моє самопочуття, не встигла ще відійти. Чи треба говорити, що вона витріщилася на мене, як на прудку ігуану? Двічі на її очах я йшла в інший світ і поверталася, збоку це мало, певне, вигляд нападу якоїсь дивної хвороби. До того ж, починалася рідкісна, немислима за силою гроза.

— Елю! — гукала сусідку тітонька біля під’їзду, обидві собачки тислися до її ніг. — Ходімо! Кузя боїться! Мені ще вікна зачинити!

Я змусила себе посміхнутися:

— Усе гаразд, я здорова. Йду додому…

Ринула злива — наче хтось злобливий пожбурив на землю пригорщу мокрого гороху. Кульки застрибали в пилюці, розбиваючись, розливаючись ляпками.

— У тебе є парасолька? — запитала тітонька, й досі вражена. Ніби від такої грози можна прикритися парасолькою.

— Є!

У руках я мала тільки посох. Не знаю, що подумала та жінка, але дощ уже молотив щосили, сусідка гукала, собачки підвивали. І вона востаннє глянула на мене та поквапилася до під’їзду — сусіднього з під’їздом алхіміка.

Я позадкувала в кущі до гаражів. Дощ молотив по бляшаному даху, а «козирок» був такий маленький, що сховатися під ним міг тільки лист фанери. Некромант уже встиг змокнути — його біле волосся злиплось.

— Куди тепер?

Вода текла мені за комір. У дворі не лишилося жодної людини — по всьому будинку зачинялися вікна, хтось зривав із мотузок вивішену на балконі білизну. Десь лунко ляснула рама, посипалися скалки. Грім гуркотів майже безперестанку, блискавки здавалися білими венами чорних хмар.

— У під’їзд! — гукнула я. — У під’їзд, а куди ж іще?!

Розбризкуючи калюжі, ми побігли через двір. Просто перед нами кодовий замок відімкнув якийсь хлопець, скосив на нас око без жодного зацікавлення й побіг сходами на другий поверх, на ходу обтрушуючи мокру парасольку. Двері під’їзду хряпнули. Ми опинилися в півмороці; вітер завивав у віконних шпаринах на сходових майданчиках.

— Добре відпочили, — пробурмотів Максиміліан.

У мене боліли ноги й руки. Все тіло ломило після роботи зі Зшивачем; я притулилася спиною до стіни, сповзла вниз і виявила, що сиджу навпочіпки.

— Лінко, — сказав некромант, сідаючи поряд. — Але ж ти мені не віриш.

— Вірю, — промимрила я. Дуже хотілося води. Хотілося лягти, простягтися й заплющити очі.

— Тоді чому ти сховала Зшивач, щоб я не бачив? Ще, напевно, й закляття наклала — охоронне…

Він мав рацію. Перед тим як перекинутися до свого світу, я сховала меч у стінній ніші, найзанедбанішій і найтемнішій, котру лишень устигла похапцем відшукати. Мені хотілося віддати меча на збереження Лансові, та на шлях до річки вже не було ні часу, ні сили.

— Я нічого від тебе не ховала, — сказала я твердо. — Просто… Навіщо тобі цей меч? Некромант не може ним володіти, ти ж знаєш.

— Некромант, — промовив Максиміліан, начебто куштуючи слово на смак. — Тобі ніколи не було соромно, що ти зі мною товаришуєш?

У його голосі промайнуло щось… дивне. Я була надто виснажена, щоб намагатися зрозуміти. Думки плутались, тріскалися губи.

— Максе, давай вийдемо… Ти спіймаєш машину, як раніше… Поїдемо до мене, батьки на роботі… Перекусимо й ляжемо спати. Часу в нас повно… Поки ми тут, Сарана стоїть, і час теж…

Я бурмотіла, а очі в мене злипалися. Зовні бив дощ по бляшаних віконних козирках. Якщо я засну тут, на бетонній підлозі, й мене виявить хтось із мешканців… Ото сміху буде. Але ж можуть і міліцію викликати: «У нашому під’їзді підліток-наркоман! Що? Не наркоман? А чому спить серед білого дня на сходовому майданчику під поштовими скриньками?!»

— Скажи, Ліно: а ти мені вірила хоч коли-небудь?

Я сіла рівніше.

— Вірила… тобто… Навіщо ти взагалі ставиш ці дурні запитання?

— Дурні? — він посміхнувся. — Так. Твоя правда.

— Магу дороги!

Я рвучко підняла голову. На поверх вище на сходах стояв колишній алхімік, а нині письменник Царьков Олексій Вікторович. На ньому був той самий трикотажний спортивний костюм, і навіть вода на колошах — із розбитої вази — не встигла до кінця висохнути.

— Магу дороги… Ви можете зайти поки що до мене. Поки не скінчиться гроза.

Я запитливо глянула на Максиміліана. Той потягнувся і встав:

— На бідолашного некроманта ваше запрошення поширюється? Чи мені в передпокої перетупцяти?

— Та годі тобі, — буркнула я. — Пішли… Стеж тільки, щоб він нас не отруїв.

* * *

Прочавлений диван здався мені зручнішим за будь-яку королівську перину. Колишній алхімік жваво притяг із кухні табурет, поставив на нього тацю, на якій парували чашки:

— Я заварюю трав’яні настої. Ніякої магії, клянуся. Підтримує сили, зігріває… Ви змокли до нитки! У мене є фен, зараз принесу…

І справді приніс мені старий фен для волосся. Я ввімкнула його в розетку; струмінь гарячого повітря пройшов по моєму обличчю, по шиї, потилиці; волосся швидко висихало. Я простягла фен Максиміліанові — той похитав головою.

— Випийте чаю, — клопотався тим часом алхімік. — Найзвичайнісінький чай, а це малинове варення.

Я понюхала чашку, поводила над нею рукою, лизнула чайну ложку. Справді, звичайний чай. Він полився до мене в живіт теплим водоспадом, я випила три чашки підряд і безсило відкинулася на спинку дивана.

— Де тут у вас туалет? — голосно запитав Максиміліан.

Коли він пішов, алхімік наблизив губи до мого вуха:

— Ви знайшли Зшивач?

— Звідки ви знаєте?

— Ваші руки… Колись я бачив мага, що довго володів Зшивачем. У нього були не долоні, а суцільні мозолі, він міняв рукавички кожні кілька днів, міцні рукавички з драконячої шкіри. У мене є мазь, яка швидко загоює рани…

— Дякую. У Королівстві я це вилікую за три хвилини.

Алхімік дивився на мене сумно й віддано, як пес-боксер.

— Некромант знає про Зшивач?

— Знає… Якого дідька! Ми з ним товариші, ми разом ходили на виворіт…

Я затнулася.

— Як тільки він довідається, що ви можете ходити на виворіт без нього… — алхімік скрушно похитав головою. — Не говоріть йому. Не треба.

Я не відповіла. Цей чоловік повторював мої думки; він був досвідчений і мудрий, хоч і злочинець. Чи значить це, що я теж мудрішаю?

— Я хочу вам дещо розповісти, — прошепотів алхімік. — Ви з некромантом дуже мене налякали сьогодні. Я був переляканий… Потім помізкував… У мене є для вас коштовна інформація, але — тільки для вас. Щоб він не знав.

Алхімік відразу відсунувся від мене та з безневинним виглядом почав дивитися у вікно. Увійшов Максиміліан, витираючи руки об мокру сорочку. Сів поруч. Гмикнув.

— Ллє, — заклопотано сказав алхімік. — Ще й досі ллє, як із цебра, й гримить, гримить! Хоч би світло не згасло…

— Олексію Вікторовичу, — чемно почав Максиміліан, — чи не можна попросити у вас кілька годин спокою? Ліна могла б поспати на цьому дивані, я — на килимі… Якщо у вас є килим. Або розкладачка?

— Так, — сказав алхімік по крихітній паузі. — Звісно. Й розкладачка в мене є… Без матраца. І я взагалі на якийсь час можу піти з дому, — він знову глянув за вікно, де дощ лив струмками.

— Іти не треба, — великодушно дозволив Максиміліан. — Хочу нагадати: навіть тут, у чужому світі, я можу спричинити вам колосальні неприємності. Тому ви вже будьте обережніші, згода?

— Розкладачка, — пробурмотів алхімік, не дивлячись на нього, — в комірчині… Зараз.

Він пішов. Я почала думати, як би піти слідом за ним — щоб у надрах великої та курної квартири він видав мені свою «коштовну інформацію».

— Я незабаром повернусь, — я підвелася. Одяг не до кінця просох і лип до тіла. Роздягтися б… Але не в чужій же квартирі, в присутності чоловіків!

Туалет у письменника був старовинний, але дуже чистий. Я подивилася на себе в дзеркало — запалі щоки, кола під очима, обличчя подряпане — це коли Зшивач протягував мене крізь незначні для нього перешкоди…

Я вмилась, але не покращала. Вийшла, пошукала алхіміка — але він видерся на драбину в якомусь вузькому коридорчику, і я ніяк не могла перемовитися з ним, не викликаючи підозр у некроманта.

Я повернулася в кімнату. Максиміліан сидів на дивані, підкидав і ловив торбинку з насінням правди — наполовину схудлу торбинку, всю якусь пошарпану. Я мимоволі здригнулася, коли зустрілась поглядом зі своїм приятелем.

— Пограємо перед сном? — недбало запропонував некромант.

— У що?

— У чесні відповіді, — Максиміліан посміхнувся. — Пам’ятаєш, як ми колись грали?

Мені дуже не сподобалася його посмішка.

— Максе, я спати хочу.

— Хвилина хіба щось вирішить? Якщо відмовишся — я остаточно переконаюсь, що ти мені не довіряєш.

— Я не люблю насінинок правди. Вони бридкі.

— Це якщо довго тримати в роті. А ти відразу ковтай.

— Слухай, що за розмови… Довіряєш, не довіряєш… Запитай у мене що хочеш, я й без насіння відповім. Бо виходить, ти сам не довіряєш мені, от і звертаєш усе на мене ні за що ні про що!

Він поплескав по диванному оббитті біля себе:

— Сядь.

Я присіла — від нього подалі.

— Ти ж бо теж можеш мене запитувати. З насінням. Я згоден. Хочеш, я перший?

Він дивився дуже серйозно. Десь у комірчині гуркотів тазами чи цебрами колишній алхімік. За вікном стіною стояв дощ. Блискавки спалахували тепер рідше, й гомінкий грім віддалявся.

Я гарячково міркувала, про що він може запитати. Де заховано Зшивач? Але все одно меч не скориться некромантові… Чи вмію я сама ходити між світами? От лихо, про це не складно здогадатись, адже є свідок — Гарольд… Він дуже рідко бреше… Зате я б запитала в некроманта… У мене є для нього запитання!

— Згода, — кинула я нервово. — Ти перший.

Він викотив насінинку правди на долоню, проковтнув і запив охололим чаєм:

— Запитуй.

— Чи можу я, — голос тремтів, — чи можу я…

Я хотіла запитати: «Чи можу я довіряти тобі?» Якщо він скаже — «ні», що ж… Ні, то й ні. Але тоді виходить, що я зовсім сама, Оберона не повернути, поруч ворог і зрадник… Що я тоді робитиму?!

А якщо він скаже — «так»? Що ж, виходить, я дарма його підозрюю увесь час, даремно кривджу недовірою, він чесна людина, а я тоді хто?!

— Запитуй, — повторив Максиміліан із притиском. — Час!

— Чи можу я… знати, про що ви говорили в підземеллі з принцом-деспотом?

— Зараз не можеш.

— Що?!

Він засміявся з видимим полегшенням:

— Ліно, хто ж так запитує? Ти запитала — «Чи можу я знати?» — я відповів правду. Коли допитуєш із насінням, треба запитання продумувати так, щоб відповідь була прямою і точною!

— Я тебе не допитую, — сказала я безнадійно.

Втома налягла з десятикратною силою. Чому я не запитала… те, що повинна була запитати? І навіщо він з мене знущається?

— Твоя черга, — нагадав Максиміліан.

Ні про що не думаючи, я взяла зернятко з його долоні. Проковтнула. Ну й гидота.

— Що ти зробиш, коли побачиш, що Оберона не повернути?

Я чекала чого завгодно, тільки не цього запитання.

— Що значить — не повернути? Він повернеться, він…

Усередині в мене щось болісно стислося. Я злякано притулила руки до живота.

— Ліно, ти що?! Відповідай, це не іграшки!

У дверях постав колишній алхімік із пляжним шезлонгом під пахвою. Злякано витріщився на мене. Не звертаючи на нього уваги, я гарячково намагалася зміркувати… Що я зроблю, якщо побачу…

Зернятко почало повільно шматувати мені кишки. На мить згадався принц-деспот, який гриз собі губи. Алхімік із грюкотом впустив шезлонг.

— Я стану на стіні замку й буду битися… разом з усіма…

Насінинка правди розчинилася, наче її й не було. Я болісно ковтнула, відкинулася на спинку дивана.

Максиміліан замислено розчісував пальцями поплутане біле волосся. Алхімік важко дихав.

— Дякую, Олексію Вікторовичу, — пробурмотів некромант, ніби щойно його побачив. — Будьте ласкаві, приготуйте ще чаю. Ліна кепсько почувається.

Алхімік мовчки вийшов. Некромант підібрав з підлоги шезлонг:

— До речі, ти хотіла довідатися щодо принца-деспота. Він знає багато про устрій Королівства, більше, ніж я. Начитався книжок у в’язниці. Я залюбки його слухав… Він не має забобонів щодо некромантів. Це приємно.

Я вляглася на дивані. Максиміліан вовтузився з розкладачкою, кудись ходив, потім повернувся разом із алхіміком; той простяг мені чашку теплого солодкого чаю.

Я випила її до дна — й заснула мертвим сном.

* * *

Мені снився Оберон. Він падав, провалювався, кликав на допомогу. У моєму сні був повно шахт, тунелів метро, ям у асфальті, й король зривався, падав, я хотіла схопити його за руку, але все запізнювалась і останньої миті він зривався.

Далі все зникло, я поринула в каламутний простір без сновидінь. Я спала нарешті спокійно, й уві сні хотіла тільки одного: щоб мене не чіпали. Не будили. Мені так добре…

— Ліно! Вставай!

— Ще хвилинку, мамусю, ще хвилинку…

— Вставай…

— Ще секунду… Я не спізнюся…

— Магу дороги, прокинься! Прокинься!

Я сіла на прочавленому дивані.

Не було ранку, спальні, мами, братів. Переді мною стояв колишній алхімік із чашкою в руках.

— Магу дороги… Випий це. Це додасть сили. Випий!

На смак це було щось на кшталт газованого вишневого соку. Приємне. Але кислувате; я випила — й рештки сонної каламуті вилетіли в мене з голови.

Алхімік кивнув:

— Так краще… Він звелів приготувати для вас сонну настоянку. Але я приготував просто чай…

— Що?!

Алхімік приклав палець до губів:

— Він пішов… Щойно. Він пішов у свій світ… Я запевнив його, що ви проспите тут до вечора…

У мене підігнулися ноги, і я знову сіла на диван.

— Він зрадив вас, а я обдурив його. Він може повернутися й… він страшна людина, некромант… Будь ласка, не говоріть йому, що я вам допоміг.

— Не скажу.

— Я знаю, що дорога кожна хвилина, — він нервово потер долоні. — Там же йде час… Ось що я хотів вам сказати. У короля Оберона є син, але це не його син. Хлопчика підмінили в дитинстві.

— Я знаю. Король мені говорив.

— Він довіряв вам, — алхімік кліпнув. — Я брав участь… у цій огидній справі. Але не я її затіяв. Підмінити дитину вирішила жінка.

— Хто?!

— Жінка на ймення Една, що служила при дворі економкою. Це трапилося незадовго до смерті нещасної королеви. Було лихоліття, навкруг війна, Оберон жив у сідлі по багато місяців… Една знайшла мене й заплатила мені. Я відшукав темних істот, які підмінюють дітей, і уклав з ними угоду. Це було нерозумно, дуже нерозумно. На моєму сумлінні тяжкий, тяжкий злочин… Я хочу допомогти вам, щоб хоч на крихітку полегшити своє сумління. Ця жінка любила Оберона й готова була на все, щоб стати його новою королевою. Але Оберон, тільки-но повернувся, відразу ж дізнався про все… Я не знаю, де зараз ця жінка й що з нею. Але якщо короля забули… Є кілька людей, які можуть зачаїти образу: його прийомний син, його справжній син в іншому світі… Й ця жінка, покарана ним за злочин. Але не вбита. Якщо він не вбив мене — то її й поготів.

Я намацала на підлозі свій посох. Випросталася; питво, яким почастував мене алхімік, діяло вражаюче. Тепер я відчувала в собі досить сили, щоб знести зраду некроманта.

— Дякую. Мушу йти, вже час…

— Заради всього святого, не говоріть некромантові, що я вас розбудив!

— Не скажу.

Я вийшла на середину кімнати, готова зробити крок за межу світу. Й чомусь забарилася.

— У вас є телефон?

— Га? Є… Одну хвилиночку…

Збігали дорогоцінні секунди. Там, у Королівстві, минали години. Алхімік підніс мені старий пластмасовий телефон, я схопила слухавку й зрозуміла, що не пам’ятаю номера Стелли. Двісті сорок п’ять…

Я замружилася. Номер спалахнув перед моїм внутрішнім зором — на мить. Я застукотіла пальцем по старих клавішах.

Гудок. Гудок.

— Алло? — веселий молодий голос. Сашко; справжній син Оберона. Такий схожий на короля…

— Добрий день, — промовила я скуто. Глянула за вікно — справді, день, я проспала кілька годин, і гроза давно скінчилася. — Сашко? Це Ліна, подружка Стелли.

— Здрастуйте! — у голосі щира радість. — А Стеллочки немає вдома, вона пішла в спортивний клуб записуватися!

— А… як ваші батьки?

— Спасибі, добре, — його анітрішки не здивувало запитання. — Учора повернулися з Криму. Тато мене обіграв у теніс, уявляєте?

Він нічого не знав. Чистий і ні в чому не замішаний. Його батьки були впевнені, що їхній син — рідний, і вони всі разом із невісткою-принцесою, жили спокійно та щасливо.

— Здорово, — сказала я крізь грудку в горлі. — Ну… до побачення, Стеллі великий привіт.

І поклала слухавку.

* * *

Максиміліан зрадив мене. Я зрозуміла це відразу, але усвідомлювала повільно, крок за кроком.

Поки я сплю у своєму світі — мій світ відкритий для відвідування. Приходьте, маги, приводьте всіх бажаючих — хоч принца-деспота з військом. А от якщо я, дурна дівчинка, вирішу залишитися в Королівстві під час нальоту Сарани… Тоді ніхто не зможе втекти до світу, де зупинився час. То чи не краще приспати мене, нерозумну, щоб я не поплутала чужі карти своїм рішенням?

У Королівстві світило сонце. Я перейшла в чужий світ сама, із завмиранням серця, але без пригод, як минулого разу. Мій Зшивач був захований у ніші, в одній із галерей замку. Де тепер некромант?

Із пагорба, на якому я опинилась, було видно розбурхану юрбу біля брами. Табір солдатів принца-деспота стояв порожній; люди роїлися перед замком, неначе бджоли з потривоженого вулика, від багатьох вогнищ піднімався чорний дим. Як там Уйма, подумала я з тугою. Чи живий? Його суперник, Турма Двахребти, обіцяв зжерти його печінку, але ж людожери слів на вітер не кидають…

Я провела посохом. Із заходу тисла туга стіна небезпеки, але поблизу, в замку й поруч, мій посох не чув нічого незвичайного. Тобто нічого такого, що вважав би незвичайним озброєний маг дороги. Дезертири, мародери, прудкі дикуни — справа звична, та й не шукають вони мене. А я їх і поготів.

Я бігцем кинулася до замку. Тільки б найшовся Зшивач; тільки б він лежав у тій самій ніші, де я його залишила.

Що ближче я підбігала, то рідшала юрба перед замком. Люди шикувались у колони, переходили міст і зникали за брамою; я не хотіла, щоб мене впізнали.

На купі покинутого добра обіч шляху валявся подертий старий плащ. Я накинула його на плечі, сховала посох, наскільки це було можливо, а за кілька кроків підібрала й іржавий шолом, схожий на цебро з прорізом. Мені б ще трішки зросту… Бо ж за зростом мене легко впізнати, особливо серед здоровенних вояків принца-деспота.

Вони теж ішли в замок! Стражники косували на них осудливо, але пропускали. Здається, я розгледіла навіть кількох людожерів…

Куди вони всі йдуть?!

Я прилаштувалася в кінці процесії, де серед ополченців траплялися й високі, й низенькі, й худі, й гладкі. Серед цього різношерстого люду я пройшла коридорами у велику залу — туди, де зовсім недавно Гарольд проводив військову раду, а раніше, давно-давно, Оберон збирав гостей і де святкували весілля чотири принцеси.

І тут юрмився люд, стояв так щільно, що мені з моїм зростом марно було й сподіватися щось розгледіти, Там, на підвищенні, відбувалося щось; мене притисли в юрбі. Я злякалася.

— Слухайте, люди Королівства! — пролунав під склепінням потужний, глибокий голос принца-деспота. — Чи ви забули, що вами повинен правити король?

Я обімліла.

— Король! — зі притиском повторив невидимий мені принц-деспот. — Могутній владика, мудрий, великий маг! Тільки король зможе захистити вас від Сарани. Тільки під його рукою битва стане переможною! Королівство буде стояти, поки на троні сидить король-маг! А якщо владики немає — Королівство приречене!

У залі запала тиша. У мене серце вистрибувало, дух забивало міцним запахом багатьох солдатських тіл, я шепотіла ім’я Оберона, сама того не усвідомлюючи.

Але невже принц-деспот…

— Зараз, на ваших очах, я короную нашого великого правителя, і він посяде своє місце на троні. На коліна!

Вони послухалися, мов діти. Ті, хто ще недавно бився одне проти одного, хто вбивав і ранив, хто мародерствував і не від того був, аби вшитися з поля бою — всі опустилися на коліна, і я, котра стояла й досі, раптом отримала можливість бачити все, що відбувалося.

Принц-деспот стояв біля підвищення перед троном.

Сходами, застеленими оксамитом, підіймався Максиміліан у чорному вбранні. Його біле волосся стояли сторч.

Я присіла, щоб не вирізнятися з натовпу. Принц-деспот поклав некромантові корону на голову… Її було перекуто із залізного ланцюга!

У цілковитій тиші Максиміліан сів на трон Оберона. Оглянув усіх, зібраних у залі; в натовпі почалося тихе ремство. Багато хто його не знав, хтось знав як некроманта, когось вразила його молодість…

Максиміліан клацнув довгими пальцями. Біля входу почався рух, юрба відринула, мене причавили так, що я ледь не закричала. Почулися важкі кроки; проходом, який утворився, волочачи ноги, пройшли двоє мертвих вояків. Один був обтиканий стрілами, неначе їжак; другий хизувався перерізаним горлом. Вони стали обабіч трону. На блідих скронях Максиміліана виступили крапельки поту.

— Я некромант, — почав він хрипко, кашлянув і продовжив іншим голосом, спокійно й лунко. — І я достатньо сильний, щоб захистити вас. Поруч зі мною мої слуги. Може, комусь вони не подобаються?

Усі мовчали.

— Може, когось збентежить, якщо поруч із живим у загальному строю виступить мрець? Або кістяк? Або ще хтось, кого я закличу на службу? Може, когось бентежить саме слово «некромант»?

Усі мовчали; люди змучилися очікуванням смерті, зрозуміла я. Вони готові служити кому завгодно, аби тільки він дав їм надію.

— Добре, — тихо сказав Максиміліан, і його голос шерехом розлетівся під склепінням. — Столиця Королівства переноситься до мого чорного замку в скелях. Цього неприступного замку Сарані не здобути. Нам знадобиться запас продовольства, щоб витримати невелику облогу. Нам знадобляться люди, щоб виснажити й прогнати ворога. Мій перший наказ: усі, здатні носити зброю, повинні прибути сьогодні до заходу сонця в чорний замок.

Він підвівся. Його чорні очі фанатично горіли.

— Королівство! Ми розіб’ємо Сарану, ми розчавимо її! Розчавимо!

— Так! — несамовито закричали люди навколо мене.

Усі підвелися з колін. Хвиля істеричної радості підхопила й мене.

— Ми нашлемо на них жах і ніч!

— Жах і ніч! — ніби єдиною горлянкою ревли солдати, стражники й ополченці.

— Смерть ворогові!

— Смерть ворогові! Смерть! Розчавимо!

Я зрозуміла, що мене саму зараз розчавлять. Останньої миті, притиснута юрбою до стіни, я намацала нішу, прикриту довгим прапором.

І я забилася в цю нішу, зуміла протриматися там, поки розпалена юрба валила геть із зали.

* * *

Кілька хвилин я не знала, куди бігти й що робити. Замком сновигали люди, мене могли щохвилини впізнати й донести — або випадково обмовитися — Максиміліанові. Пробираючись темними коридорами, я чула уривки розмов: люди шепотілися та оглядались, постійно обривали одне одного, боялися бовкнути зайве.

— А король же бо… Мертвяки…

— Т-с…

— Як налетить Сарана й усіх покладе…

— А король же підніме! — нервовий смішок. — Підніме, й будеш служити, хоч живий, хоч мертвий…

Мені потрібно було довідатися, де Гарольд, але я не зважувалася запитати прямо. Надто свіжим було враження, надто виразно запам’яталася картина: Максиміліан на троні Оберона, залізна корона й двоє мерців обабіч. Живий Гарольд чи вже мертвий?

Притискаючись спиною до стіни, ховаючи навершя посоха за край старого плаща, я пробиралася вниз, у підвали. Двері, що вели до темниці, було зачинено, та не замкнено. Я почала спускатися вузькими сходами, щомиті прислухаючись, зупиняючись, водила перед собою посохом, розпізнаючи пастки. Смерділо гаром; у камері, де недавно Максиміліан розмовляв зі скутим принцом-деспотом, чадно догоряв останній смолоскип.

На низькому широкому ослоні, вистеленому соломою, лежала людина. По обличчі того чоловіка розтікався такий свинцевий спокій, що першої хвилини мені здалося, ніби Гарольд помер.

— Гарольде…

Ґратчасті двері камери було замкнено. Я приставила навершя посоха до величезного замка, навішеного ззовні; замкова шпарина лопнула. Замок розвалився навпіл і гримнувся на каміння, гуркіт повторився луною в тісних коридорах, але Гарольд не поворухнувся.

— Гарольде!

Я притисла вухо до його грудей і почула стукіт серця. З напіврозтулених губів виривався подих — він спав, й уві сні своєму був схожий на мертвого.

Я потрусила його за плече. Він не прокидався. На ньому не було ні свіжих ран, ані ланцюгів.

— Гарольде!

На мить мені стало шкода його будити. Звичайно, він же не спав багато днів, організовував оборону, збирав людей, вів будівництво… Відбивався від заколотників і щосекунди знав: усе марно.

Я сіла на край ослона. Взяла його важку, натруджену руку; це був хлопець, який учив мене робити перші кроки в магії, із ним ми разом билися, мерзли й мокли в дорозі. Це був молодий чоловік, який назвав моїм ім’ям свого новонародженого сина. Це був мій старий друг, хай уже сивий і бородатий, адже в Королівстві минуло багато літ, а в нашому світі — всього кілька місяців. Справжні друзі не бувають колишніми, скільки б часу не спливло.

— Гарольде, прокидайся, — сказала я м’яко. — Це я, Ліна. Це я!

Він розплющив очі. Каламутно глянув на мене. Сів, намацуючи зброю, якої, звичайно, не було.

— Відійди від мене, перевертню. Я хочу спокою після смерті.

— Ти не вмер. Я не перевертень. Я Ліна Лапіна, ти що, осліп?!

— Так, — він розтяг губи, але посмішки не вийшло. — Я пам’ятаю, хто ти. Подруга некроманта. Ти будеш стояти біля його трону?

Від обурення в мене перехопило подих.

— Я?!

Він дивився мені у вічі. Я з жахом зрозуміла: так, звісно. Я товаришувала з некромантом… Гостювала в чорному замку… Ходила разом із ним на могилу Лісового Воїна, нас багато разів бачили вдвох, ми спільники.

— Як ти…

Від обурення й образи я задихнулася.

— Як ти міг повірити!

Блискавка сама по собі вирвалася з мого посоха й ударила в закіптюжену стелю. Запахло димом, у тюремних коридорах застрибала луна.

— Я вірю тому, що бачу, — сказав він тихо. — Тепер буде Чорне Королівство, і чорний замок на чолі його. Можливо, некромант здолає Сарану. Нехай Чорне Королівство, тільки не попелище… Але не підходь до мене, не говори зі мною і не стій поряд.

По моїх щоках побігли сльози — такі гарячі, що ледь шкіру наскрізь не пропалили. Якби всю мою лють розчинити в цих сльозах, вийшла б сірчана кислота.

— Принцові-деспотові ти повірив, — заговорила я тремтячим голосом. — А мені не віриш. Ти… ідіот. Ти… — я захлинулася. — Але я тобі доведу. Коли повернеться Оберон… ти побачиш!

Я вискочила з камери й заметалася тюремними коридорами. Тут було порожньо, вогко, стояв сморід; тільки думка про Зшивач, захований у ніші стіни, змусила мене зібратися з думками й не впасти духом.

— Добре, — сказала я вголос. — Подивимося, що ти заспіваєш, коли побачиш, кого забув.

Далі мої думки переметнулися до Максиміліана:

— Подивимося, що ти скажеш, коли Оберон стане під твоїми стінами!

Каміння замку, здавалося, дихало. Десь капала вода. Я нарешті відшукала шлях нагору й за кілька хвилин із завмиранням серця застромила руку в нішу, де було заховано Зшивач.

Першої миті мої пальці схопили порожнечу. Я ослабла від жаху, потяглася глибше — й намацала руків’я.

На вістря меча наштрикнувся тонкий аркуш, зім’ятий і залитий чорничною настоянкою, так що розібрати тексту не можна було навіть із лупою. Але я ж бо знала, що там написано: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану».

* * *

Руки я вилікувала — поводила теплим навершям посоха по запеченій шкоринці на місці пухирів. Промила водою з джерела. Долоні вкрила тепер рожева ніжна шкірка, й моторошно було уявити, як такими руками знову братися за Зшивач.

Нових рукавичок не було де взяти. У замку панував хаос, до скель тяглася неначе мурашина стежка з людей, одні з яких крокували поквапливо, інші пленталися, хто верхи їхав, а хто котив підводи. Це були нові піддані некроманта, нові жителі Чорного Королівства; я звеліла собі не відволікатися.

Пошукала в купах покинутого майна і знайшла короткий шкіряний плащ, легкий, дамський. Зшивачем я розпанахала його на стрічки й щільно обв’язала долоні. Чиїсь старі піхви переробила на портупею — щоб посох надійно кріпився за плечима й щоб до нього можна було дотягтися в разі потреби. Зшивач боялася залишити й на мить — раз у раз бралася за руків’я, торкала вушко голки. Мені ставало дедалі страшніше: а раптом, поки я тинялася поміж світами, червона нитка з вивороту кудись поділась?!

Наближався полудень. Сонце сховалося за тонкою плівкою хмар, тіні від усіх речей то з’являлися, то зникали. Я подумала, що, коли Зшивач зараз підніме мене до неба, це помітять із лиця світу, мене викриють і, можливо, обстріляють. Що Максиміліан уміє обертатися птахом і кимось іще; відступати було нікуди — я не могла чекати ночі.

Бажаючи сховатися від сторонніх очей, я обійшла замок по краєчку рову. Зупинилася, дивлячись на віддалений ліс. Стисла Зшивач долонею в чорній обмотці. Тепер, коли я знала, чого від нього чекати, починати було страшно. Але ще страшнішою була думка про те, що вдруге меч може не скоритися.

Я затамувала подих і змахнула Зшивачем.

Меч зробився важким. Полегшав, ніби пір’їнка, я за інерцією піднесла його над головою — і наступної секунди Зшивач сам провернувся в моїй руці так, що ледь не звихнув зап’ястя. Я насилу змогла його втримати; меч рвонувся ще раз — і я розгледіла, що у вушку голки засилена нитка. Туго натягнута нитка, обидва кінці якої пірнали в хитросплетіння виворітних волокон.

Зшивач проколов реальність наскрізь. Я знову була на вивороті, меч у моїх руках узявся до шиття, і шитво це з’єднувало небо й землю.

Розділ тринадцятий

Таємниця королеви

Якщо мене й бачили зі шляху, нападати ніхто не зважився. То стаючи навколішки перед мечем, який по руків’я входив у ґрунт, то злітаючи до хмар, як Руслан на бороді в Чорномора, я дісталася від замку до берега Ланса. Зшивачеві начхати було, що я не вмію дихати під водою. Посеред річки меч поважчав; я доторкнулася ногами до води, коли до берега було ще метрів із двадцять. Поки вага Зшивача була мені до снаги, я силкувалася плисти, але меч дедалі впевненіше тяг мене вниз.

«Ніколи не випускай руків’я», — сказав Лісовий Воїн.

Я пірнула. Глибини в цьому місці було хіба метра з півтора. Вода виявилася прозорою, дуже прозорою для річки з піщаними берегами. Зшивач підняв із дна хмаринку намулу, та його майже відразу знесло водою.

Меч устромлювався щораз глибше в мулисте дно; звідусіль спливалися риби — подивитися на таку дивину. Вони були дуже сміливі, з дзеркальними боками, з круглими жовтими очиськами. Я подумки рахувала: двадцять один, двадцять два… краще не рухатися, так менше витрачається кисню… Тридцять дев’ять, сорок.

Хрестовина меча поринула в переплутані водорості. Риби тицялися носами в мої щоки, я відбивалася в їхніх боках і безглуздих витрішкуватих очах.

П’ятдесят. Шістдесят.

Далеко за силуетами риб, великих і малих, я на мить побачила обличчя. А може, мені привиділося; це був Лане, сухий, не усміхнений, строгий. Такий, яким я його запам’ятала.

Меч ледь-ледь зрушив. Зараз він полегшає; мої груди розпирало й різало зсередини. Я перевернулась, вперлася ногами в дно — перед очима червоні кола — і потягла щосили…

Рахунок перервався. Задихаючись, я зринула, захекалася, задихала, а Зшивач уже тяг червону нитку з дна — у небо, і я злетіла на ній, гублячи важкі краплі та пошепки повторюючи: «Дякую, Лансе».

А що, як на шляху трапиться болото?!

* * *

Володіти Зшивачем — значить година за годиною виконувати важку монотонну роботу. Краще підлогу мити. Ні, краще носити по сходах повні цебра води. Краще сапати буряки, копати тупою лопатою зарослий город, краще, краще…

Я вважала, так мені було легше. Меч із хрускотом ішов у землю, у камінь, у пісок, у повалене дерево — він не знав перешкод, коли робився важким. Раз, два, три, чотири, п’ять; на рахунок «сорок» я зазвичай відчувала, що Зшивач легшає. Я витягала його, чи він сам себе витягав, і червона нитка снувалася, не перериваючись. Зшивач піднімав нитку вгору, витягаючи з тисяч інших ниток, час від часу сплітаючи з іншими — чорними, синіми, безбарвними.

Меч піднімав мене над верхівками дерев. Я трималася правицею за руків’я, лівою — за поперечину: десять, одинадцять, дванадцять… Піді мною пропливали ліси; довжина стібків змінювалася разюче: були довгі, коли я встигала дорахувати до ста й приготуватися падати. Були короткі, коли Зшивач, начебто зглянувшись, ледь піднімав мене й ставив назад. Дедалі частіше меч обирав для приземлення вогкі улоговини, де стояв туман серед білого дня. Погода псувалася: поки що панувала тиша, однак у безвітрі збиралися хмари. Я поринала в туман і злітала в туман, мій мокрий одяг ніяк не бажав висихати. Шкіряні смужки, якими я обмотали руки, стерлися й розмотались, рожева ніжна шкіра на долонях узялася новими кривавими мозолями.

Я сто разів ладна була впасти у відчай. Плакала від болю й від злості. Але думка, що Максиміліан сидить на троні Оберона, підстьобувала мене й не давала розкиснути остаточно.

Ганьба зрадникові. Смерть некроманту!

Я вкотре приземлилася й не втрималась на ногах. Упала на м’яке, не випускаючи меча. Клинок Зшивача раптом дзвякнув об камінь: меч встромився в підставу високої гранітної плити, немов ніж у шматочок сиру, і потяг червону нитку вглиб.

Стоячи навколішки, я могла розгледіти лише край плити; навколо, дуже близько до неї, стояли горобини, зігнуті, начебто згорблені, у гронах зелених плодів, які ледь почали жовтіти.

Зшивач зробився непід’ємно-важким. Хрестовина його торкнулася одним кінцем каменя, другим — землі. Я чекала; тут, на вивороті, було виразно чути, як сухо шелестять горобини.

Зшивач раптом рвонувся, вивільнився з каменю одним рухом, начебто його вихопив із піхов велетень. Від несподіванки я скрикнула; у вушко голки були вправлені, сплітаючись, дві нитки — червона й біла. Я бачила їх єдину мить — по тому Зшивач висмикнув мене на лице світу, як висмикують із землі тонку морквину.

* * *

Плита виявилася надгробком.

На сірому з прожилками камені лежала жінка, така само кам’яна, як її ложе. Очі в неї були заплющені, обличчя стомлене, ніби їй нарешті дали змогу відпочити після важкого дня. На волоссі щільно сиділа кам’яна корона. Скульптор ретельно вирізьбив кожну складку сукні, візерунок на мереживному комірі й манжетах; руки в жінки були складені на грудях, пальці сплетені, між долонями затиснуте руків’я меча. Дивно, адже ця королева — не воїн…

Торішнє листя вкривало скульптуру, мов ковдра, — до талії; я обережно змела його на землю.

З-під широкої кам’яної пелени визирали носки легких черевичків. І майже цих носків сягав кінець клинка з довгастим отвором — вушком голки.

Кам’яна королева тримала в руках Зшивач.

Волосся моє стало сторч. Я позадкувала й розгледіла напис на камені — він майже повністю заріс мохом. Тремтячою рукою я здерла зелене напинало.

«Вам, заблуканим у темряві… вам, не повернутим із вивороту… присвячується…»

Більше я нічого не змогла прочитати.

Зшивач валявся поряд, у траві. Я розмотала рештки шкіряних стрічок зі стертих долонь і потяглася по посох — лікувати. Спершу не зрозуміла, що не так, а коли здогадалась, раптом сіла на траву: посох виявився легким і марним.

Мене знову винесло з Королівства?! Де я в такому разі?

Навкруги був ліс, густий і похмурий. Ледь виднілася заросла стежинка. Я залишилася зовсім сама, мій посох перетворився на кумедний ціпок, меча я ледь могла втримати в руках, куди там битися. Уявлення не мала, куди закинув мене зрадник Зшивач; втім, іншого й чекати не варто було. Так буває завжди: красиві, найшляхетніші поривання закінчуються глибоко в дупі. Лише негідники тріумфують.

Негідники тріумфують. Я чомусь пригадала, як Зайцева з десятого «Б» сідає в розкішне авто свого татуся. Як гидливо ставить ніжки в блискучих білих чобітках, облямованих хутром. Ідіотка, трієчниця, нікчема — господиня цього життя! Поки я кисну в місті все літо, вона роз’їжджає по Італіях та по Греціях…

Бо так влаштовано світ!

І в Королівстві його влаштовано так самісінько: я працюватиму, як чорний віл, а Максиміліан всядеться зручніше на троні, і все в нього буде о’кей.

І в Зайцевої все буде о’кей. Хоч би що вона зробила — юрби підлабузниць верещатимуть і ляпатимуть у долоні. А за моєю спиною шепотітимуться, розноситимуть бридкі плітки, поливатимуть мене брудом…

Тому що світ влаштований підло, мерзенно, несправедливо. Зайцева буде працювати в банку, нічого не робитиме й отримуватиме купу грошей. А моє місце — у якій-небудь курній конторі: цілий день сидітиму й витріщатимуся в екран, а як тільки посмію підняти голову, заявити про себе, — життя вперіщить мене так, що мало не здасться…

Я встала. У роті стояв гіркий присмак жовчі.

Горобини потворно згинали стовбури, начебто захворіли на рахіт. Ліс тхнув гнилизною. Надгробок, пишний, без жодного натяку на смак, здавався цілком занедбаним: ага, статую поклали, а ніхто навіть квіточки не принесе! Потрібна вона комусь, ця мертва королева; я наступила на Зшивач. Мені хотілося зламати проклятого меча, почути його хрускіт, я в нападі жорстокості почала тупцювати по ньому, викрикуючи погрози.

— Ненавиджу! Ненавиджу! А щоб вам усім пропасти… Щоб ви всі повиздихали! Здохніть!

«Здохніть… здохніть…» — луною відбилося у моїх вухах.

І чомусь пригадався брудний трактир, димний, смердючий, темний. На ганчірочці в кутку сидів жебрак, дивився на мене з лютою ненавистю, з його роззявленого рота летіли слина та прокльони: «Щоб ви всі здохли… здохли…»

Я зупинилася. Мене трусило, гарячий піт лився по спині. Навколо, як і раніше, стояв ліс, чужий, потворний…

Чому потворний?

Що зі мною?!

«Вам, що не повернулися з вивороту… присвячується…»

Що таке говорив Максиміліан про властивості вивороту?!

Ім’я некроманта знову запустило в моїй голові ніби величезний маховик. Зрадник, йому дістанеться все… А мені помиї… об мене він ноги витер, так завжди, все несправедливо, жахливо, паскудно…

Я знову згадала жебрака, його велику злість і велику огиду. Жах обсипав мене морозом від голови до ніг — і на мить прояснив свідомість. Я прошепотіла, захищаючись із останніх сил:

— У зла немає…

«Вузла немає», — знущаючись, повторило відлуння.

— У зла немає влади…

Перед очима колихалася каламутна завіса. Потворне пухло й розросталося, інше корчилось і всихало. Так уже світ влашто…

— У зла немає влади!

Двома руками я вчепилась у завісу, роздерла її перед своїм обличчя, немов стару ганчірку.

І повалилася, знесилена.

* * *

— Пане! Пані?!

Переді мною стояла дівчинка літ восьми, у мішкуватій сукенці, боса, з кошиком у тонких руках.

Я сіла. Дівчинка відскочила; «пана» я мало нагадувала, «пані» — тим більше, а про магів дороги мала, певне, й не чула ніколи.

— Вам зле? — співчутливо поцікавилася вона, й далі задкуючи.

— Уже ні, — сказала я, по нетривалому роздумі. — Ти хто?

— Улейка, дочка міського скульптора, — вона виявилася дуже старанною, сумлінною співрозмовницею. І ще — її не навчили боятися чужих. Вона уявлення не мала про Червону Шапочку — інакше чого б то викладати все-все на першу вимогу?

— Як називається місто?

— Велика Столиця.

— Далеко до нього?

— Не дуже, — дівчинка почухала ліву п’яту об носок правої ноги.

— Ти що ж, тут сама?

— Сама. А що?

— Ну, — мені не хотілося її лякати, — ліс усе-таки. Можуть бути дикі звірі, і…

— Немає звірів, — упевнено відгукнулася дівчинка. — А які є, ті маленькі.

— А розбійники?

— Розбійників нема, — відповіла вона вже не так упевнено. — Правда, батько казав…

Вона помітно спохмурніла.

— Іноді… останнім часом… бувають.

Мала начебто згадала, навіщо сюди прийшла, покрокувала до надгробка. Швидко вклонилася:

— Мертва королево, подаруй мені ягідок…

І діловито заходилася оббирати зеленаво-жовту горобину.

— Вони ж неспілі!

— Спілі, — дівчинка складав ягоди в кошик. — Це не звичайна горобина, а королівська. Хлопчиська до мертвої королеви йти бояться. Кажуть, вона прихильна лише до дівчат. А цим здоровулям — як пройти лісом? Вони й вулицю перебігти бояться!

Вона обернулась до мене й простягла пригорщу ягід:

— Візьми, пане… чи ти пані?

— Дякую… А хто вона, мертва королева?

— Як хто? — дівчинка насупила чоло. — Королева. Мертва. Дружина короля.

— А король теж умер?

— Ні. Він вивів своє Королівство з нашої країни… Королівство пішло. А країна залишилася.

— Як… скажи мені, як звали цього короля?!

— Ніхто не пам’ятає, — дівчинка спритно наповнювала кошик. — Відьма сказала слово забуття. Ніхто не пам’ятає, як його звали.

Дотягуючись до верхніх ягід, вона стала на надгробок босими ногами.

— Я не боюся мертвої королеви. Її вирізьбив мій батько. Він багато чого вирізьбив, одних надгробних пам’ятників — купу! Гарна, правда?

Я механічно вкинула до рота одну з подарованих ягідок. Вона здалася такою терпкою — язик у трубочку згорнувся.

— Королева дуже давно вмерла. Мене ще на світі не було. Що вона мені зробить? — жуючи та облизуючи пальці, дівчисько зіскочило на траву. — А ти, пані, хто ти така?

Я нахилилася й підняла Зшивач. Поцілувала клинок, забруднений землею і глиною.

— Я маг дороги, Улейко.

Вона завмерла, начебто її підстрелили. Сірі очі покруглішали, щоки почервоніли, забруднені горобиновим соком губи розкрилися:

— У тебе такий меч, як у королеви!

Вона дивилася на Зшивач у моїх руках.

* * *

Місто розрослося, кілька разів вихлюпнулося за стіни, й передмістя сягали тепер узлісся. Я крокувала тією самою дорогою, якою колись виступала в похід разом із Королівством, а поряд на білому крилатому коні їхав Оберон. Дівчинка Улейка дозволила вивести її з лісу — хоча незрозуміло, хто кого проводжав, я ж зовсім не знала дороги, а вона сновигала майже невидимими стежинками, наче в голові мала точний покажчик. Дорогою вона теревенила без угаву — її батько виліпив статую мера, найзнаменитішої людини в місті, а ще на останньому ярмарку в юрбу кидали монетки бажань, Улейці дісталася одна, вона побажала великий шматок шоколаду, але батько подарував їй лише цукор на паличці. Звідтоді як звідси пішло Королівство, казки стали нуднішими й монетки бажань майже не працюють…

Я слухала її впіввуха: всередині стукотів величезний секундомір. Я не знала, скільки часу минуло в Королівстві, можливо, все вже втрачено, боротися пізно — але Зшивач вів мене по червоній нитці, як пес по сліду, й мені іншого не лишалось, як продовжувати гонитву.

Нарешті ми прийшли до Улейчиної домівки; скульптор був на місці, на радість мені та досаду Улейки. Кошик у руках дівчиська виявився речовим доказом, а батько був налаштований рішуче:

— Ти ходила в ліс?! — загрубілою долонею він зірвав стебло кропиви, що росла в кутку двору.

Улейка позадкувала:

— Я недалечко, тільки на узліссі…

— Брешеш! Ти була біля мертвої королеви! Я говорив, що за таке відшмагаю?!

— «Відшмагаю, відшмагаю», — Улейка відступала й далі. — Ти скульптор, тобі аби тільки сікти!

— Жартуєш, еге? А ти знаєш, що в лісі з’явилися розбійники?

— Зі мною був маг дороги! — знайшла виправдання Улейка.

— Хто?!

Я вийшла з-за стулки воріт. Скульптор, літній уже чоловік з вузькими плечима й непропорційно великими кистями рук, втупився спершу в мій меч, а потім уже в мене.

— Я маг дороги, — голос мій звучав хрипко, — й дуже поспішаю. Мені треба поставити вам одне запитання.

— Цей меч…

— Так. Ви різьбили пам’ятник мертвій королеві?

— Я, — він стис губи.

— Вона… вона була похована з цим мечем?

— Ні, — він дивився мені у вічі. — Я ніколи не бачив цього клинка… раніше.

Він прокашлявся й продовжив:

— Король побажав, щоб кам’яна королева тримала в руках меч. Він намалював мені ескіз. Я виліпив меч спершу з глини, а потім викарбував у камені. Мене, пам’ятаю, вразило, що клинок із діркою… Пані, магів дороги більше нема в нашому світі. Королівство пішло… залишилися тільки старі казки, — промовляючи це, він механічно обривав листя з кропив’яного стебла, наче ворожив.

— Залишився ще дехто. Жінка, яка належала Королівству, але не захотіла піти з вашого світу. Ви її знаєте?

— Една, — скульптор спохмурнів. — Вона відьма.

— Мені треба її бачити. Де вона живе?

Улейка тихцем прослизнула вздовж стіни, викладеної з колод, раденька, що про неї забули. Шаснула в дім. Тихенько ляснула двері.

— Вона відьма. Поробити може на лихе. Вона може…

— Я не маю хвилини в запасі, перебила я. — Мушу побачити її якомога швидше.

— Вона живе в межах міста, за другою стіною, на Торговельному тракті. Його ще називають Парадом Королівства. У неї великий двоповерховий будинок із бляшаним драконом на даху.

— Дякую, — я повернулася, щоб іти, але забарилась. — Ви знали короля?

— Так.

— Як ви його звали?

— Я звертався до нього «Ваша величносте»,-суворо відповів скульптор. — Більше нічого не пам’ятаю.

* * *

Я не впізнавала цього будинку, навіть коли підійшла впритул. Але запах — запах змусив мене насторожитися.

Звичайно, є величезна різниця між тим, як пахне місто вдень і вночі. Але різниця все-таки менша, ніж між запахом цього міста — і, наприклад, луки чи річки. Або запахом Королівства; я стояла на людній і курній вулиці, у яку вливалися, мов річкові притоки, темні завулки. Гуркотіло залізо — працювала кузня. Котилися вози, крокували купці й робітники. На мене поглядали хто з цікавістю, хто з побоюванням. Декотрі перешіптувалися.

На стежці перед будинком відьми росла трава — тут ніхто давно не ходив. На даху ловив вітер бляшаний дракон. Паркан був кам’яний, невисокий, через нього легко й зручно перелазити…

Отут-то я й згадала цей дім.

Жінка сиділа біля каміна. Шила дракона з ганчірок. «Хто тебе послав? Хто тебе підіслав?!»

Ось, виявляється, куди мене закинуло того, першого разу, коли я вчилася самостійно ходити між світами. От із ким мені довелось зустрітись. Якби ж знаття…

Але під час тієї, першої зустрічі зі мною не було Зшивача.

Я вихопила меч з ремінної петлі на боці. Продовжуючи мій рух, клинок рвонувся вперед і вгору, висмикнув мене на виворіт, як рибалка витягає карася з води. Я побачила червону нитку у вушку голки; нитка тяглася в дім.

Хвіртка відчинилася без рипіння.

* * *

Одні виворітні нитки тут були обірвані, як нерівні китиці на скатертині, інші збилися в джгути, схожі на дреди. Ніде раніше я не бачила стільки потворних петель і затягнутих вузлів; вони провисали й натягалися, пульсували, рвались. Я пробиралася немов крізь величезне павутиння, гидливо відводила від обличчя розкошлані відростки. Крізь туге божевільне мереживо ледь проглядала кімната, килимки на стінах, полички й чашечки, порцеляна й бронза, подушки, кавники, — а червона нитка тягла мене далі, нагору сходами, на другий поверх.

Відьми не було вдома.

Я боялася, що вона ось-ось з’явиться з яких-небудь дверей, але дім був порожній; я мигцем побачила спальню з одним великим ліжком, з нічним горщиком, розмальовним квітами. Червона нитка тяглася далі й вище, на горище крутими дерев’яними сходами. Тут було темно й тхнуло пилом, злежаним дрантям, сухими травами. Я подивилася нічним зором: просторе горище було завалене мотлохом, там стояла величезна діжка серед юрби барил, наче свиня з поросятами. Уздовж стін стосами громадилися скрині, коробки, скриньки. Сушених трав було куди менше, ніж я очікувала зустріти на горищі у відьми, зате були намиста із сушених грибів, зсохлі на тінь в’ялені рибини, рибальські верші, дамські панталони, вивішені сушитися з півроку тому — зважаючи на пилюку, що їх вкривала. Червона нитка губилася серед усього цього безладу, а Зшивач, здавалося, не збирався мені допомагати.

Цієї миті дуже виразно ляснули вхідні двері.

— Хто тут?! — скрикнули внизу.

Я пам’ятала цей голос.

Меч сіпнувся в руці, переносячи мене на лице світу. Я похитнулася, утримуючи рівновагу. Просто над головою в мене виявилася довга полиця, завалена ганчір’яними драконами — чорними, жовтими, зеленими, великими й маленькими.

— Ти, напевно, чужинець, — промовляла жінка, й голос її звучав дедалі ближче. — І ні з ким тут не говорив, якщо вліз до мене в дім… Ти не знаєш, хто я.

«Знаю».

Зшивач затремтів у моїй руці. А може, це рука здригнулася від напруги? Під важкими кроками відьми рипіли вже сходи на горище.

— Я знаю, що ти тут…

Я побачила її голову, далі груди, потім руку. Вона тримала різницького ножа; хоч би яким він здавався страхітливим — тьмяне лезо було набагато коротше за Зшивач.

Відьма витріщила очі. Вона погано бачила в темряві. Нарешті її зір призвичаївся до півмороку, й вона хижо вискалилася:

— Ти не такий великий, щоб грабувати відьму… Чи ти не знав, хто я?

— Добрий день, Едно, — сказала я.

Вона рвучко смикнула головою, начебто в ніс їй тицьнули запаленим смолоскипом:

— Ти хто?!

— Ви мене знаєте. Королівство йшло геть, навколо юрмилися городяни, а ви — ви стояли на пагорбі, далеко від усіх, у довгому плащі. Пригадуєте?

Її очі перетворилися на щілинки:

— Ти маг дороги. Те дівчисько, що з’явилося з нізвідки й почало служити королю. Це він тебе послав?

Була хвилина страшної спокуси — сказати «так».

— Ні. Я прийшла з власної волі. Розпитати тебе про слово забуття.

— Про що-про що?

— Про слово забуття.

— Уявлення не маю, про що ти запитуєш, — вона підвищила голос. — Думаєш, я не знаю, що в нашому старому світі зовсім не лишилося чарівництва? Ти тут не маг, ти дівчисько з підворіття. Забирайся, поки я не повидирала тобі патли!

Вона зробила до мене крок із погрозливо піднятим ножем. Я мимоволі відступила вглиб горища:

— У зла немає влади.

— Це в тебе немає влади, шмаркачко! — вона обходила мене, переступаючи напівзігнутими ногами, ніби колишня фехтувальниця. Над головою в неї виявилася полиця з драконами, за спиною — вежа зі скринь і скриньок, поставлених одна на одну; відьма була на голову вища за мене, важча приблизно вдвічі й дуже, дуже розлючена:

— Геть звідси, поки ціла! Забирайся, шльондро!

Зшивач рвонувся з моєї руки. Я не змогла його втримати; меч описав у повітрі петлю й кинувся на жінку. Відьма відскочила. Меч просвистів повз її щоку та врубався в скриньку з дорогоцінного дерева на самім вершечку стосу речей.

Скринька тріснула. По всьому горищу розлетілися поліровані друзки, металеві кутики, пряжки й ґудзики, сувої старого паперу. Зшивач із хрускотом смикнувся назад; я позадкувала, ледве не перекинулася горілиць.

На вістрі Зшивача був насаджений, як гриб на виделку, вчетверо складений аркуш. Я зняла його; відьма відступала, хоча й досі безсило грозилася своїм тесаком, задкувала з горища на сходи.

Чорнило чудово збереглося. Почерк я впізнала — мені доводилося бачити папери, написані рукою Оберона.

«Пані, — це велике слово стояло посеред рядка, наче заголовок, — як ви знаєте, завтра Королівство вирушає в дорогу. Я пропоную вашій милості приєднатися до нас. Такий мій обов’язок перед вами й Королівством».

Підпису не було.

— «Такий мій обов’язок перед вами й Королівством», — повторила я вголос. — А ось і ваша відповідь.

Я витягла з кишені пробитий Зшивачем аркушик. Дивно, але плями від чорничної настоянки майже зійшли, а літери, навпаки, пояскравішали:

— «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану», — прочитала я вголос. — Це ви писали?

Кілька секунд відьма дивилася на мене — із жахом.

По тому впустила ножа й зарипіла сходами, поквапливо спускаючись.

* * *

— Я нічого тобі не скажу, — відьма повалилася в крісло, з кошика для рукоділля витягла люльку й капшук із тютюном. Руки в неї тремтіли. — Я нічого не знаю! Можеш на місці зарізати мене своїм проклятим мечем.

— Вам знайомий цей меч?

— Ні! Нічого не знаю. Усе забула.

— А ім’я короля?

— Забула! Всі його забули, — вона дивилася повз мене, обличчя в неї ніби враз змарніло, здавалося, в неї щось дуже болить. — Усі забули…

Розсипаючи тютюн, вона натоптувала люльку. Пальці в неї були довгі, білі, з коротко обстриженими нігтями. Мені в очі вона не дивилась; я подумала, що в молоді літа вона була гарна. Навіть дуже.

— Чого стоїш? Забирайся. Я більше не скажу тобі й слова. Чи в тебе є насіння правди?!

У її голосі чулося істеричне глузування. З такими само інтонаціями вона могла запитати, чи є в мене килим-літак або чарівна паличка.

Я застромила ліву руку в кишеню штанів. На самому дні, де шов, лежало кілька горобинових ягідок — подарунок дівчинки Улейки. Я витягла їх; у кишені вони втратили блиск і трішки зморщилися. Зеленаво-жовті, круглі, вони лежали на моїй долоні; я підняла очі й побачила, що відьма теж дивиться на ягоди. І в очах у неї — жах.

— Ви вгадали, — у животі в мене мов пружина стислася від ризикованої брехні.

— Я не ковтатиму їх! — заверещала відьма.

Зшивач у моїй правиці сіпнувся.

— Мій меч вважає інакше.

Вона відкинула вже натоптану люльку:

— Ну, давай, давай! Убий бабу, якої всі зреклися! Убий, якщо зможеш!

На очі їй навернулися сльози.

Я мимоволі згадала Максиміліана. Некромант не зніяковів би ні на мить. Він слідчий від природи, нещадний і цілком безсторонній; не дарма ж він уперше з’явився в мій світ під личиною « оперуповноваженого »…

Думка про некроманта, який сидить на троні, додала мені злості — й сили.

— Я підозрюю вас у страшному злочині, — від хвилювання в мене здавило горло, але я все одно вела далі. — У дуже чорному чаклунстві.

— Мене?! — вона з натугою зобразила сміх. — Я не відьма! Так думають простаки з міста! Я ніколи не була чаклункою!

Крок за кроком я перетнула кімнату. На мене дивилися порцелянові ляльки, кольоровими плямами пливли вишиті подушки на поличках, відбивалося денне світло в боках глечиків і свічників. Зшивач, витягаючи невидиму нитку, підіймався дедалі вище, цілився вістрям відьмі в груди. Я насилу змусила клинок опуститися: «Ти знаряддя. Я господиня. Не навпаки».

— Візьміть насінинку. Якщо вам нема чого приховувати.

Вона зацьковано втислася в спинку крісла. Я простягла ягоди на долоні, щомиті очікуючи, що вона підіб’є мою руку знизу; їй дуже хотілося так зробити. Я бачила по очах.

— Я дуже довго до вас добиралася. І не дам вам спокою.

Щось у моєму голосі змусило її втягти голову в плечі. Вона схопила найменшу ягідку з моєї долоні, закинула до рота і з видимим зусиллям проковтнула.

— Як звуть короля?

Збігло кілька секунд. Жінка мовчачи скорчилася, двома руками вчепилась у свій худий живіт. Я вжахнулася; на мить мені здалося, що я згодувала людині справжню насінинку правди.

— Відповідайте! Швидше!

— Оберон, — видихнула вона. — Будь ти прокляте, дівчиську… Його звуть Оберон!

* * *

Минуло хіба хвилини зо три. Хоча мені здалося — години.

— Це ви сказали слово забуття?

— Не слово. Я задумала бажання. На монетці.

— Яке бажання? На якій монетці?!

Вона мовчала. Мені довелося витратити по «насінинці» на кожну частину запитання.

— На кожному ярмарку штукарі роздаровують такі монетки. Я спіймала її на льоту… Монетку долі треба кинути на землю й задумати бажання. У мене одне бажання ось уже багато років! Я хотіла забути його назавжди, забути його ім’я, забути його обличчя. Але ці монетки — лише обман…

Вона знайшла свою люльку й почала натоптувати наново. Довго клацала кресалом, нарешті запалила. Величезна люлька нітрохи їй не пасувала, стирчала в зубах, ніби димар від пароплава над туристською байдаркою.

— Я не винна. Я хотіла просто забути його. Але трапилося так, що всі забули його ім’я. Тільки я — одна з усього міста — пам’ятаю. Я готова розбити голову об камінь, аби тільки витрусити звідтіля це ім’я… Але я знаю: мізки мої, може, й розлетяться, а ім’я залишиться.

Вона курила, випускаючи цілі хмари диму. Я прочинила вхідні двері, бо вікна були щільно забиті.

Нове «зернятко» викотилося на мою долоню:

— Вам хтось допомагав? Могутній чарівник? Сильніший за Оберона?

Вона хрипко розсміялася:

— Могутній, авжеж… Кажу ж тобі — це була проста монетка бажань! Штукарка розкидала їх пригорщами. Для дітей… Це іграшка, ніяких чарів тут немає.

— Ви справді відьма?

— Ні! Не маю навіть краплі чарівної сили.

— Тоді як ви могли задумати бажання? Якщо монетка, як ви кажете, не чарівна?

— Так, я загадала, — вона дивилася на мене крізь дим збудженим гарячковим поглядом. — Це гра… Але я в неї повірила. Бо дуже хотіла його забути. Забути його, забути, забути. Я мріяла про це вранці й увечері… І вночі… Коли шила своїх драконів, то бачила його обличчя перед собою, хотіла забути його, забути…

Мені здалося, що вона бурмоче закляття — така сила чулася в її несамовитому голосі:

— Я божеволію, він сниться мені ночами, щоночі, багато років… Навіщо ти тут? Це він тебе послав?!

Я сіла на килимок перед каміном, витертий, подекуди пропалений жаром, і розповіла їй усе. У мене мов гора з пліч упала — не треба більше погрожувати, запихати в неї фальшиві «насінинки правди», міцніше стискати Зшивача; ниточки сходилися — або ось-ось мали зійтися.

Люлька в її довгих пальцях згасла.

— Ти брешеш, — прошепотіла вона. — З’їж насінинку, щоб я тобі повірила!

— Це не насіння, — я витягла з кишені останні кілька круглячків. — Це ягоди з лісу. Схожі на горобину. Діти їх їдять.

Вона довго дивилася на мене. Потім підвелася з крісла, взяла в мене з долоні «горобинку», довго розглядала її, не вірячи власним очам.

По тому впустила ягоду й затулила обличчя руками.

* * *

Так, її звали Едною. Вона справді служила в замку багато років. Віддавала всі сили й ніколи не вимагала подяки! Ким вона тільки не працювала: і швачкою, й вишивальницею, і лютністкою, і квіткаркою. Вона прикрашала королівські покої та бальні зали, ткала, плела, придумувала вбрання, із яким не зрівнялося б жодне інше в Королівстві. Вона майструвала для королеви сукні, у яких та здавалася молодшою і привабливішою, ніж була насправді. А це мало велике значення, бо королева часто хворіла, багато їла й не зносила прогулянок.

Една старалася, король цінував її зусилля, тож зробив головною економкою. Але королева була скупа на похвалу. Една виявилася вродливішою за неї, на додачу ще й чудово співала, навчала придворних танцювати. Сукні, які вона шила для себе, завжди поступалися королівським — Една ж не була дурною! Вона вбиралася підкреслено просто, навіть біднувато. Але її природної краси, здоров’я, смаку не можна було приховати й під таким вбранням..

Ні, Една не давала приводу для ревнощів. Вона була бездоганно вихована, дотримувалася етикету, як і кожен чесний васал зберігала свою присягу. Але король, звичайно, знав, як вона його любить — він великий маг і бачить людей наскрізь.

Една ніколи не була чаклункою. Але її любов загострила зір: вона навчилася розуміти короля краще, ніж будь-хто інший. І вона знала, що король не любить королеву. Їх позв’язує обов’язок. Повага. Симпатія. Але не більше! Не більше!

Нехай принесуть справжні насінинки правди. Една підтвердить під присягою: король не любив дружини, й королева це відчувала. Вона теж була чарівницею, хоч і маленькою, слабосилою. І ось вона, ця нещасна дурепа, зважилася вдатися до чаклунства — зшити виворітні нитки, перекроїти все життя та знайти любов короля.

Одного разу Една побачила на нічному столику в королеви дивну книгу. Розгорнута, вона лежала палітуркою догори, закладена на тій самій сторінці, де зображено було меч на ім’я Зшивач…

Королева от-от мала народити. Король воював на далеких рубежах — це було лихоліття. Королева заволоділа мечем — Една не знає, як їй це вдалося. Слуги лякалися, зустрічаючи королівську дружину, яка блукала вночі палацовими переходами із мечем у руках — здавалося, вона сама не своя. Що не день королева ставала дратівливішою, більш жовчною. Очі в неї запали, шкіра пожовкла, зробилася в’ялою. Вона то ридала на грудях у Едни, сповідуючись їй у потаємному, то раптом ставала нервовою та підозріливою, і скрізь їй ввижалися вороги. Так, у всьому вона бачила тільки лихе й потворне, а вдача її, без того складна, перетворилася на зовсім нестерпну. Увесь замок стогнав від її витівок, і ніхто не міг слова сказати. А король, єдиний, хто міг із нею впоратися, опинився надто далеко, на чолі війська, що воювало з ворогами.

У належний час королева народила сина. Він виявився якимось маленьким, синім і дуже крикливим. Королева глянула на нього — і не захотіла більше бачити. До дитини приставили няньку-годувальницю. Лікар казав, що дитина не проживе й тижня… Канцлер теж виказав безпорадність у поточних справах. Це вона, Една, шукала годувальницю в селі, це вона радилася з лікарем, посилала дівчисьок на луки по лікарські трави, а королева цілими днями лежала на подушках і не зронила за весь час жодного слова! їй начхати було на власну дитину! Ледача, товста, безглузда, жовчна, ревнива, лиха…

Една говорила без угаву, начебто прорвався міхур багаторічного мовчання. Вона курила, вибивала люльку, знову натоптувала її, розсипаючи тютюн: королеві набридло жити, ось у чому річ, а зовсім не в хворобі. Качаючись на ліжку цілими днями, вона повторювала, що життя несправедливе, огидне, що в світі нема нічого, гідного бодай краплі співчуття, тож чим швидше усе це згорить синім полум’ям — тим краще. Так говорила королева в той час, як поряд умирав її син! Байдужа, безсовісна, дурна…

— Навіщо ви підмінили дитину? — я перервала Еднині виливи. Мені здавалося, що я поступово в’язну в її липкій сповіді.

— Дитину? — вона вражено дивилася на мене крізь кільця диму.

— Алхімік усе розповів!

Една чи то зітхнула, чи схлипнула:

— Я підмінила дитину… Так. Я підмінила. Алхімік допоміг мені. Власне, алхімік усе й зробив… Навіщо?

— Так. Навіщо?

— Заради короля. Заради нього… Те маля не вижило б. Його мамця народила його, проклинаючи цілий світ і захлинаючись жовчю. Вона й сина ж бо прокляла в перші хвилини по народженні. Що ж, він повернеться з війни — і зустрінуть його божевільна тварюка й труп немовляти в колисці?! Ні… Я сказала алхімікові: нехай для короля знайдуть здорового, гарного сина. Такого, щоб вижив. Він знайшов злодіїв, що підмінюють дітей, ті зробили свою справу, і синок виріс міцним, гарним… Принцом. А той, справжній, помер, звичайно, десь у далеких світах…

— Дурниці! Він здоровий, нещодавно одружився й цілком щасливий! Навіщо ви говорите неправду?

Її очі недобре блиснули:

— Я?! Це ти брехала мені. Ти сказала, що в тебе є насінинки правди, а це брехня, ти збрехала. Навкруги неправда, неправда, я ненавиджу неправду…

— Ти гідна страти на площі! Тільки Оберон міг тебе пощадити! — я кричала на повен голос. Мені хотілося бити її, розтрощити, скривавити цю лицемірну, брехливу, нещасну істоту.

— Пощадити?! — вереснула Една. — Краще б він мене стратив… Краще б я надягла на страту своє найкращу сукню! Король не зміг би відмовити мені в останньому проханні — всього-на-всього в кількох словах для нещасної жінки, яка його кохала …

Її блискучі очі раптом потьмяніли.

— Я його кохала, — пробурмотіла вона гарячково. — Я хотіла його завоювати… стати його королевою… Я віддала б за це праву руку. Ні, обидві руки…

— І тому відняла в нього сина?!

— Ти нічого не знаєш, — заговорила вона з несподіваною силою. — Дружина дочекалася його й умерла. Він сказав, що вона «заблукала на вивороті». Але я ж бо знаю: вона так зробила йому на зло. Щоб він почувався винним. Тому що не любив її ніколи. А мене готовий був полюбити! Давно-давно в палаці був літній бал, ми танцювали… Ми танцювали з королем! Я кажу тобі: якби не обов’язок, він залишив би її — заради мене!

Вона встала. Відкинула назад волосся, висока, ставна; навіть мішкувата коричнева сукня не надто її псувала, навіть роки на змили красу з тонкого білого обличчя. Здавалося, вона молодшає на очах — але вже за мить мара зникла. Жінка згорбилася, осіла, мов порохнявий гриб, і повалилася назад у крісло.

— Він написав мені листа, останнього… Такого холодного, що щелепи судомить… «Я пропоную вашій милості приєднатися до нас. Такий мій обов’язок перед вами й Королівством»… Такий його обов’язок! Перед жінкою, котра любила його більше за життя! — вона трусила й мотала головою, поплутане волосся падало їй на лоба.

— Та ж ти підмінила його дитину! — мені знову схотілося взяти її за патли й гарненько струснути.

— Я думала, він не дізнається, — пролепетала відьма. — Алхімік сказав… Але король відразу побачив. Кинувся шукати алхіміка, але вже не можна було нічого виправити. Ті, хто підмінюють дітей, течуть і випаровуються, як вода, вони не люди… Тоді король сказав, що приймає дитину… Дотепер не знаю, куди подівся той алхімік. А мене… він сказав… він сказав…

Губи в неї затрусилися. По щоках потекли справжні сльози.

— Він знаходив слово для кожного жебрака, для кожного двірського хлопчиська. І тільки для мене в нього ніколи не було слова. Мене не існувало для нього, не існувало на світі… Це гірше за вигнання. Я жила сама, осторонь від усіх… Спливли роки… Я довідалася, що Королівство йде геть. Я вийшла проводжати…

— Я вас бачила.

— Так. Ти помітила мене й про щось запитала в нього. Він глянув, начебто на дерево обіч шляху… І проїхав повз мене. Мене, як і раніше, не існувало для нього — ні злості, ні