/ Language: Українська / Genre:sf_detective,

Звірі

Назар Крук

Він став Джокером. Першим у конвеєрі. Малолітнім вундеркіндом, з якого виростили вбивцю, позбавленого будь-яких емоцій, окрім хіба що собачої відданості шефові. Та коли Контора починає відшукувати непідвладних їй дітей із надзвичайними здібностями для того, щоб знищити їх, Джокер вирішує врятувати хоча б одну дитину. Не з великої любові до цих дітей-індиго і не тому, що бачить у них майбутнє. У Джокера є свої мотиви...

1

«Червоний» телефон задзеленчав рівно о другій ночі. Дзвінок «червоного» міг означати лише одне — знов робота. І якщо будь-який інший зі своїх телефонів я міг проігнорувати, на цей дзвінок не мав права не відповісти.

Добре хоч вставати за ним не довелося. Знаючи звичку Жароха діставати мене серед ночі, перевіряючи, певно, бойову готовність, я вже давно тримав «червоного» під подушкою.

— Ммм… — простогнав я у слухавку.

— Спиш, — невдоволено пробурчав на тому кінці дроту шеф.

Чи сплю я о другій ночі? Звісно, ні! З чого він це взяв?

— Винен, — зітхнув я, намагаючись розліпити очі й увімкнути мозок, — каюся. Більше не повториться.

— Язикате… — буркнув шеф. — Знову ввечері пив?

Навіщо питати? Він і так прекрасно знав, що пив. Він знав, що саме я пив, коли і скільки. Не міг не знати. Хоч убийте, ніколи не повірю, що моя квартира не під наглядом. Не під його особистим контролем.

— Щось трапилося? — поцікавився я. — Знову кінець світу пророкують?

— Майже, — відповів шеф, і я зрозумів — щось таки трапилося. Щось настільки серйозне, що мій любий Жарох навіть забув прочитати мені лекцію про шкідливість впливу алкоголю на молодий організм. Утім, можливо, до нього просто нарешті дійшло, що згаданий організм уже давно не був молодим.

— У тебе на пошті файл, ознайомся. Сьогодні о сьомій будь у мене.

— О сьомій ранку? — перепитав я.

— А ти як вважаєш? — спитав він у відповідь і кинув слухавку.

Я декілька секунд дивився на телефон у руці, тоді обережно поклав його поруч із собою й відкинувся на подушки.

Заплющив очі. В голові паморочилося. Як із такою головою можна працювати?

Ще трішки, сказав я собі, ще годинку посплю, відновлю сили, а тоді вже…

Телефон задзеленчав знову. Жарох надто добре знав мене, щоб дати спокійно доспати.

— На дроті, — повідомив я у слухавку.

— Висиш? — спитав шеф.

— Що?

— Висиш на дроті? — спитав він і гикнув. Це гикання у Жароха означало сміх. Зазвичай він сміявся лише зі своїх (як йому здавалося, вдалих) жартів.

— Зараз повішуся, — серйозно попередив я, — може, хоч після смерті висплюся…

— Не вийде, — відрізав Жарох, — у пеклі, наскільки мені відомо, виспатися доволі важко. І знову гикнув.

Я сів у ліжку. Судячи з усього, кінець світу таки наближався. Жарох ніколи не гикав частіше ніж раз на тиждень, а тут — двічі на хвилину.

— Шефе, ви захворіли? — стурбовано поцікавився я.

— Працюй, — сухо наказав він, — чекаю на тебе о сьомій. І знову дав відбій.

Я поклав слухавку поруч із собою, голосно позіхнув. Трохи посидів на ліжку, помотав головою, намагаючись відігнати гуркіт у вухах. Обережно звівся. У голові паморочилося, гуркіт лише посилився, підлога м’яко попливла під ногами.

— Отрути мені, — прошепотів я, тримаючись за голову, — отрути…

Отрути не знайшлося. Довелося ковтати пігулки та заливатися кавою.

Зваривши побільше кави, я увімкнув комп’ютер.

— Десять хвилин на третю, — повідомив мені жіночий голос з динаміка — моя Катя.

— Та ти що? — пробуркотів я, протираючи очі. — Невже?

— Не зрозуміла питання, — сказала Катя.

— Ну, ясна річ, що не зрозуміла, — зітхнув я. — Перевірити пошту.

— Перевіряю. Лист від шефа.

— Відкрити.

— Відкриваю. Не вдається прочитати.

А, ну звісно! Жарох знову все зашифрував так, що навіть моя розумниця не може розібрати. Шифратор. Параноїк. Хто може зламати цю систему? Хто може влізти в нашу сітку?

Хіба що прибульці… Гм, а це було б цікаво. На прибульців я ще не полював, літаючі тарілки поки що не вистежував.

— Вивести на монітор, — наказав я і взяв ручку, записник та калькулятор.

Чесно кажучи, все це я мав робити в голові, аби не залишати зайвих доказів (секретність передусім!), та голова моя зараз не те що працювати над жарохівськими шифрами не могла — їй і триматися на плечах важко було.

За півгодини все було готово. І все б нічого, але розшифроване здалося мені якоюсь нісенітницею. Я ковтнув іще кави, відкрив нову сторінку блокнота й почав усе з початку.

Цікаво, це Жарох спеціально для мене розробляє такі системи кодування? Аби зайвий раз познущатися? Щоб не дати моєму мозку спокійно постарішати? Чи це не він? Ну, якщо не він, то пробачаю. Навряд чи ті, хто це вигадував, могли припустити, що приймати повідомлення буде такий п’яниця, як я. Вони взагалі не знали про моє існування. Про нього майже ніхто не знав. Я — Джокер. Темна конячка Жароха на дистанційному керуванні. Його особиста таємна зброя.

Я перевірив усе вдруге. Ні, помилки не було. Жарох таки надіслав мені щось незрозуміле: «Громова Ганна Сергіївна. Киянка. Подільський район. Куренівка. 1993 року народження…» Дев’яносто третій рік! Це скільки їй зараз?

П’ятнадцять? Шістнадцять? Це ж дитина… Може, помилка у самій шифровці? Облиште! Помилка? У Жароха? Це неможливо. Отже, Жарох доручає мені якесь дівчисько…

Чому? Навіщо?

Добре, спробуємо отримати більше інформації…

— Бази даних! — скомандував я Каті. І взявся до справи. Громових Гань у Києві було декілька сотень. Дев’яносто третього року народження — десятки. А от на Куренівці мешкала лише одна неповнолітня особа з таким ім’ям. І комп’ютера вона, судячи з усього, вдома не мала. Шкода, інформація з компів об’єктів завжди допомагає справі.

Мешкала вона за вказаною адресою відносно нещодавно; де була до цього, встановити не вдавалося. Принаймні зараз.

Принаймні так швидко, як цього вимагала ситуація.

— Гаразд, Ганно Сергіївно, — сказав я, ковтаючи ще кави, — пошукаємо вас у Мережі…

Діти завжди знаходять вихід до Інтернету. Якщо не з дому, то зі школи, якщо не з мобільного, то з комп’ютерного клубу.

Батьки мають молитися на Мережу. Раніше діти тікали з домівок світ за очі, тепер тікають в Інтернет. — Інтернет? — перепитала Катя.

Виявляється, я буркотів думки собі під носа. Теж мені таємний агент… Я рішуче мотнув головою, відганяючи рештки сну, й кивнув (ніби Катя могла цей кивок побачити):

— Так. Інтернет.

— Підключаюся.

Не люблю я це. Не люблю Інтернет разом з усіма його форумами, чатами, сайтами знайомств і живими журналами.

Раніше було легше. По-перше, раніше я сам не мусив вивішувати туди інформацію про себе та тріпaтися про всілякі дурниці з онлайновими друзями. Тепер маю світитися, більш того — вдавати із себе такого собі балакучого йолопа й підтримувати цей імідж. Аби всі вважали, що знають, хто я такий та з чим мене їдять, і були впевненими в тому, що зуби об мене не зламають. По-друге, з Інтернетом змінилася й манера Жароха видавати завдання. Як було просто колись:

Жарох призначає тобі зустріч і вручає диск, а краще — конверт з усією необхідною інформацією. Все. Жодного зайвого руху. Жодних копирсань у купі електронно-інформаційного сміття. Лише варіації дій щодо об’єкта: знайти, вистежити, увійти в контакт чи ліквідувати…

Так, тоді було легше…

От лайно! А я таки старішаю! Коли людина негативно сприймає зміни в навколишньому середовищі, це може означати лише одне: вона не встигає за часом, отже — старішає.

— Гаразд, Ганно Сергіївно, — повторив я, — давайте познайомимося ближче…

Після годинного копирсання в Інтернеті я зрозумів, що познайомитися ближче у нас із Ганною Сергіївною не вийде. Принаймні таким чином. Більш того — я навіть почав сумніватися в тому, що киянка Ганна Сергіївна дев’яносто третього ер ен з Куренівки взагалі існує. В Інтернет-просторі її точно не було. Не знав Інтернет, хто така Громова Г.С. І це вже ставало цікавим.

Якби вона була звичайним підлітком, то хоч десь ви сіла б її інфа, хоч із кимось вона б спілкувалася, хоч раз назвалася б своїм справжнім ім’ям. Якби вона була агентом, тим більше не ховалась би. Навпаки. Розповсюджувала б легенди направо й наліво, світила б свою маску скрізь, аби приховати справжнє обличчя… Може, просто така собі дуже замкнена дівчинка? Чи у них не було часу на легенди й маски?

Трапилося щось аж надто термінове, й вони закинули малу на день-два, сподіваючись, що ніхто не встигне нічого второпати, а Жарох таки второпав, перехопив… Цікаво, «у них» — це в кого? З ким воюємо тепер? І що такого термінового взагалі могло статися?

Утім, досить гіпотез. Моя справа діяти. Думає в нас Жарох.

До якого, до речі, не можна приходити у такому зім’ятому вигляді. Він любить, аби все навкруги (зокрема я) блищало та сяяло. Я вкотре за ніч зітхнув (знову відчувши себе надто старим для роботи), піднявся з крісла й рушив до ванної — наводити блиск та сяйво.

Із дзеркала на мене важко дивився похмурий, неголений і дуже від чогось утомлений тип.

Невже це я?

Коли це почалося? Коли я почав викликати відразу в самого себе?

Невже і справді старішаю?

Кажуть, це називається кризою середнього віку… Втім, ні. Криза середнього віку у людей трапляється в сорок. Чи можна мої тридцять рахувати за сорок?

«Фіга собі! — раптом усвідомив я. — Я провів на цій землі вже тридцять років!»

Цілих тридцять років, двадцять п’ять із яких — поруч із Жарохом, великим і жахливим.

З моменту нашої першої зустрічі Жарох став для мене всім — батьком і матір’ю, вчителем і шефом, небом над головою і сонцем у цьому небі. Я ж для нього став перепусткою у велике майбутнє.

Якби його експеримент, поставлений на мені, провалився, так і залишився б він сидіти в запорошеному приміщенні, по сусідству з такими ж розумниками, цілодобово вигадуючи або й просто ледь видозмінюючи легенди, казки та міфи для тих, хто займається справжньою роботою.

Цікаво, що було б зараз зі мною, якби не він? Я вийшов би з дитбудинку і влився б у навколишній світ. Це вийшло б у мене швидко й органічно. З цим ніколи не було проблем.

Я з дитинства інстинктивно вмів ставати своїм та брати за роги долю, свою й оточуючих. З дитинства мав гострі пазурі та чуйку на місце, де добре годують. Я завжди був лідером. Можливо, саме тому мій любий шеф серед сотні дітлахів обрав для експерименту мене. Але який шлях обрав би я — ось у чому питання. Я ніколи не вмів обирати. Та й зараз не вмію. І чомусь здається, що не приведи господи робити якийсь серйозний вибір — обов’язково оберу не так.

Помилюся. А помилка в моєму теперішньому житті може вартувати дорого, дуже дорого. І не лише мені.

На щастя, поки що все обходиться. Мій шлях за мене обрав Жарох. Я став Джокером. Першим у конвеєрі. Малолітнім вундеркіндом зі зброєю в руках, позбавленим будь-яких емоцій, окрім хіба що собачої відданості шефові. Принаймні саме так він доповів про мене керівництву, аби отримати дозвіл на конвеєр. Думаю, це досить близьке до дійсності визначення.

Звісно, на конвеєрі не обійшлося без лаж. Десятки моїх наступників (гадаю, як і попередників — упевнений, вони були, просто вийшли не так вдало, як я, або ж існували задовго до початку в Конторі епохи Жароха), підростаючи, з’їжджали з глузду, тікали світ за очі, намагалися вбити шефа, розсекретити Контору і так далі, і таке інше. Зазвичай ліквідувати їх доручали мені. Вони були браком, невдалим продуктом. Вони були частиною моєї роботи, і я знав їхню точну кількість. Ані точної, ані приблизної кількості вдалого продукту я знати не міг — навіщо мені знати про те, чого не треба вистежувати, ловити, вбивати?

Знав лише те, що я був першим. І знав, що, чесно кажучи, своє вже давно відпрацював. Бо давно вже не дитина і навіть не підліток. Дитина-вбивця чомусь завжди викликає у людей шок, доросла ж людина зі зброєю — це нормально. Мене завжди дивували подібні стереотипи. Можливо, тому, що колись я був їх наочним спростуванням. Сьогодні ж я просто один із декількох сотень людей, що працюють на Контору.

Я визнаю це. А от Жарох визнавати відмовляється. Досі тримає біля себе, на ланцюзі, в секреті. Гадаю, я розумію, чому так. Я — його талісман. Я — його джокер.

2

Халупа, як лагідно називав своє помешкання шеф, була розташована в приватному секторі, майже за межею Києва.

Враховуючи жарохівський статус і його місце в цьому світі, цегляний двоповерховий будиночок за невисоким дерев’яним парканом і справді був халупою.

Навряд чи хтось із сусідів Жароха — такого собі трохи схибленого, вже зовсім сивого, але дуже симпатичного старого під вигаданим ім’ям — міг собі уявити, що всередині «халупи» все напхано новітніми технологіями, а у шафці лежать зразки зброї, яку поки що багато хто навіть уявити собі не може. І точно ніхто б не здогадався, що Жарох — один із тих небагатьох, хто впевнено тримає руку на всіх можливих червоних кнопках і не менш червоних телефонах таких небезпечних особистостей, як я.

А от про що сусіди не могли не знати, так це про його собак — декількох смертельно небезпечних звірів розмірами з теля. Жароха ці крокодили обожнювали, до всіх інших ставилися з обережною ненавистю. Ніколи не міг зрозуміти, яким чином моєму завжди роздратованому й заклопотаному шефові вдалося так вимуштрувати їх. Певно, він таки мав талант — виховувати дітей і собак. Часом, перехоплюючи їхні закохані погляди на Жароха, так і хотілося ляпнути щось на кшталт: «Ми з вами однієї крові, ви і я».

Коли ж шефа поруч не було, ляпати цим крокодилам не хотілося нічого, взагалі не хотілося нічого, крім одного — якнайшвидше ковзнути повз них, сховатися від важких, сповнених тихої люті поглядів.

Так було й сьогодні. Увійшовши на подвір’я, я одразу ж зіткнувся з цими поглядами. Так зазвичай людина дивиться на сніданок, перш ніж почати трапезу.

«Тільки не бійся їх, — наставляв мене Жарох, — якщо вони відчують твій страх, тобі гаплик. І я не встигну їх зупинити».

Я зачинив хвіртку, повільно вдихнув, видихнув, розслабився. Рушив до будинку.

А ці крокодили — непогана школа. Якщо навчишся не боятися їх, то ніхто й ніщо у світі вже не зможе тебе злякати.

Як їх не боятися, я, звісно, гадки не мав. Проте з першої ж спроби (другої у мене й не було б) навчився прикидатися, що не боюся. Так прикидатися, щоб вони повірили в це.

Також непогана школа.

«Цікаво, скількох з конвеєра вони з’їли?» — подумав я, заходячи до будинку й зачиняючи за собою двері.

Жарох сидів у вітальні біля каміна. Там, де й мав бути, — в улюбленому кріслі, з люлькою в зубах. Вигляд мав, як завжди, зібраний, дещо втомлений і вкрай роздратований.

А от чого не мало бути у жарохівській вітальні, так це ще однієї людини, яка там з якогось лиха була. У сусідньому кріслі сидів худорлявий хлопець — на вигляд не більше двадцяти років, а то й менше — із довгим чорним волоссям і величезними темними очима. Він уважно, зосереджено розглядав мене — вивчав.

Довге волосся… Нам не дозволено відпускати волосся…

Тобто він не з наших… Що ж він робить тут, у святая святих Жароха? В халупі для обраних?

— Це що таке? — спитав я у шефа, кивнувши на хлопця.

— Ти спізнився, — ігноруючи питання, зазначив Жарох.

— На скільки секунд? — поцікавився я.

— На вісімдесят, — відповів він, не зводячи з мене сухих, напівпрозорих очиць.

— Ой! — злякався я. — Тепер ми не встигнемо врятувати світ? — Іноді секунда варта життя, — почав свою улюблену тему Жарох, замислено розглядаючи люльку, — тож по рахуй, на скільки життів ти спізнився.

— Жароху, ти знову плутаєш поняття. Слова «іноді» та «завжди» мають дещо різні значення. А ще у мене дуже болить голова, тож, будь ласка, хоча б сьогодні звільни мене від своєї улюбленої демагогії та накажи волохатій людині звільнити моє крісло.

Вкотре ігноруючи мене, Жарох звернувся до хлопця:

— Знайомся, Максе, це Ден. Жахлива людина, пияка, базікало. Співчуваю — тобі доведеться з ним працювати.

Денисе, це Макс, твій новий напарник.

Новий? Наче в мене колись був старий… Що за гру веде Жарох? Хто цей хлопчик, якому явно забули повідомити про те, що я — Джокер. Чому Жарох пустив його до своєї халупи?

— Привіт, Максе, — сказав я, — тепер, коли ти знаєш моє ім’я, може, таки звільниш крісло?

Він швидко глянув на Жароха, підвівся, відійшов на кілька кроків і всівся просто на килим навпроти шефа.

Жарохівський килим був єдиним досі мною не вивченим об’єктом у халупі. До свого килима він не підпускав нікого, навіть мене. Не до самого килима, ясна річ, — до того, що було під ним. Саме тому я був упевнений, що там було щось дійсно цікаве. Дверцята до потаємної кімнати, портал в інший вимір, таємна мапа, накреслена на підлозі, — там могло бути будь-що… Та хоч би як я намагався витягти з шефа інформацію про це будь-що чи принаймні дозвіл відкинути килим, усе було марно.

Хлопець же так необережно гепнувся на цей килим, ніби й гадки не мав, куди сідає. Втім, може, й справді не мав…

Я зайняв трофейне крісло. Декілька секунд я мовчки вивчав його, він — мене. Він витріщався на мене зовсім не вороже, з безпосередньою, дитячою навіть цікавістю, але було в його погляді щось таке, від чого хотілося підхопитися та врізати по мордяці. Щось неприємне й гостре.

— Він німий? — поцікавився я у шефа.

Не подобався він мені. На якомусь підсвідомому, інстинктивному рівні не подобався. А ще дужче не подобалося те, що мене просто таки оточили дітьми. Спочатку якась шифрована дівчинка, тепер — цей мовчазний хлопчик… І найбільше мені не подобалося, що я геть нічого не розумів у тому, що відбувається.

Жарох на мене навіть не глянув. Витримав невеличку паузу, вибив і знову набив люльку, розкурив, тоді, нарешті, обернувся до мене й спитав:

— Матеріали вивчив?

— Лист? Лист я вивчив дослівно.

— А інші матеріали?

— Жароху, твоя схильність до драматизму часом лякає.

Навіщо питати? Ти прекрасно знаєш, що інших матеріалів немає.

— Молодець. Отже, ваше завдання — ці матеріали створити. Увійти з об’єктом у контакт і зібрати якомога більше інформації. Деталі тобі розповість Макс. Питання?

— Так. Хто це? — я кивнув на хлопця.

— Здається, я вже відрекомендував вас.

— О’кей, перефразую питання: звідки воно?

— Санаторій, — коротко повідомив Жарох.

— Ах, Санато-орій, — сказав я спрокволу й поглянув на хлопця, — ну, ясно! Мої вітання Доктору Зло.

А мав би вже й звикнути — коли навколо відбувається щось неадекватне, одразу шерше Доктора Зло з його триклятим Санаторієм.

Санаторій — він же Об’єкт 27 — один із надсекретних відділів нашої й без того надто засекреченої Контори, який займається усілякою надприродною фігнею, як то виховання екстрасенсів і медіумів, полювання на зелених чоловічків і чортів, вивчення природи сновидінь і марень тощо. Коротше кажучи, працюють не покладаючи рук на благо Батьківщини.

Не знаю, кого і як Док (моєю мовою — Доктор Зло) надурив чи загіпнотизував, але кошти на утримання Санаторію надходили йому досить серйозні, чого ніяк не можна було сказати про роботу, якою він там займався, зокрема — про результати цієї роботи.

Макс злегка посміхнувся мені й кивнув.

— Німий екстрасенс! — із захватом прокоментував я.

— Дене, — докірливо поглянув на мене Жарох. Так поглянув, що я аж злякався: раптом хлопчина дійсно німий?

— Добре-добре, — я підняв руки, — пробачте. Ще питання можна?

— Тільки по суті, — застеріг Жарох.

— По об’єкту. Ким її вважаємо?

— Потенційною загрозою.

— Загрозою кому?

— Людству.

— То я не помилився! — зрадів я. — Ми таки рятуватимемо світ! Дайте здогадаюся — загрозу цю виявив наш юний екстрасенс! Так?

— Так, — Жарох витяг з рота люльку, відкинувся у кріслі та запитально поглянув на мене. «Ти маєш щось проти?» — промовляв цей погляд.

Чи маю я щось проти? Ні! Звісно ж, ні! Я просто відчуваю, що мене списують з рахунків. Що замість нормальної роботи мені доручають цю дитячу маячню. У нас в Конторі не буває пенсій. У нас замість пенсій дають роботу, яка після всіх тих справ, якими займався раніше, здається відпусткою.

Ні, я нічого не маю проти. Я відчуваю себе використаним презервативом на смітнику. Мій час дії сплив. Термін зберігання закінчився.

— Дене, — раптом озвався Макс, — це дуже серйозно.

О так, юначе. Для вас це, певно, справа життя та смерті. Ви все ще збираєтеся рятувати людство. До вас іще не дійшло, що людству ви потрібні, як собаці п’ята лапа.

— Ай, — сказав я, — Жароху, волохата людина розмовляє.

— Дене, ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно, — здається, Макс уже навчився у Жароха ігнорувати мене. Й одразу ж, природно, без будь-яких мансів перейшов на «ти».

Дитина-індиго…

— Та годі тобі! — відмахнувся я. — Що я, по-твоєму,

«Омена» не дивився? Знайдемо дівчисько, побризкаємо святою водою, скрутимо, швиденько заріжемо десь у церкві та й усе.

— Та ні! — дитина-індиго почала нервуватися. У Санаторії всі такі емоційні? Тоді його тим більше давно вже час закривати на фіг. — У тому-то й річ, що ні! Ми не знаємо, хто вона! Ми не вбиватимемо, доки не зрозуміємо!

— Ясно, — я знизав плечима, — і не треба так кричати, я не глухий. Жароху, можна особисте питання?

— Останнє на сьогодні, я сподіваюся?

— Так. Чому я?

Дуже мені кортіло почути від нього правду. Дуже кортіло почути: тому що ми тебе списуємо, Джокере, втім, який ти тепер Джокер?

Жарох помовчав, намагаючись, видно, знайти більш-менш увічливу відповідь. Почухав носа. Ще помовчав. Нарешті видав:

— Санаторій уже мав справу з аналогічним випадком. Тоді вони не впоралися. Двоє, що працювали з об’єктом, зникли.

Досі невідомо, де вони. Об’єкт було знищено нібито вибухом газу. При цьому постраждали ще дев’ятеро осіб.

— Ламери, — не втримався від коментарю я.

— Можливо, — легко згодився шеф, — а може, це й направду надто серйозно… Коротше кажучи, цього разу вони хочуть все зробити чітко й без лаж. Вони попросили надати їм найкращого. Я обрав тебе.

Що ж, із такою локшиною на вухах і на пенсію йти легше.

— Жароху! — сплеснув я руками. — Невже вони і тебе порахували?

— Тобто?

— Невже і ти повівся на маячню Доктора Зло?

Жарох роздратовано сплюнув, відмахнувся:

— Та йдіть уже! Згиньте звідси! І без вас роботи вистачає!

Я задоволено посміхнувся. Обожнюю виводити із себе шефа.

Макс легко підвівся. Кивнув Жарохові, запитально поглянув на мене:

— Ходімо?

Й не чекаючи на відповідь, попрямував до дверей. Я піднявся за ним.

— Тільки не пий з ним, Максе! — гукнув нам у спини Жарох. — Ні в якому разі не пий!

Макс вийшов на подвір’я першим. Я рушив за ним, намагаючись рівно дихати й не зіштовхуватися зайвий раз поглядами з крокодилами. І лише коли ми вийшли на вулицю, зрозумів, що щойно вперше побачив людину, яка не боїться цих собак. Не прикидається, а дійсно не боїться.

Макс пройшов поміж ними легко й невимушено, ледь не посміхаючись їм, ледь не погладжуючи кожного. А вони й не подивилися на нього. І не подумали звертати увагу на таку зухвалість. Ну точно, дитина-індиго. Сміливець. Просто-таки справжній лицар без страху й догани. Може, мені справді вже пора на пенсію? Може, у молодого по коління Контори вже атрофувалося таке непотрібне в нашій справі почуття, як страх?

Макс обернувся до мене:

— Тут неподалік є парк, можемо посидіти там.

— Парк? — перепитав я.

Не люблю я громадські місця. Можливо, тому, що там постійно тусуються натовпи веселих і безтурботних людей, які віднедавна мене дратують, надто — у великій кількості.

— Ага, — посміхнувся Макс, — парк. Візьмемо по пиву, сядемо на лавку й спокійно все обговоримо.

Я здійняв брову.

— Ти що, не чув? Жарох заборонив тобі зі мною пити.

— А хто каже про «пити»? — здивувався він. — Трохи хильнемо, аби розмова зав’язалася…

Що ж, мушу зізнатися, номер із собаками та ця заява викликали щось схоже на повагу до хлопця.

— Ну, пішли, — погодився я. — Eх, з ким-ким, а з екстрасенсами ще ніколи не пив…

3

Народу навколо, як я й передбачав, було чимало. Лавок, відповідно, на всіх не вистачало. На нас — у тому числі. Натяк на повагу до Макса зник, повернулося роздратування. — І що тепер, Сусанін? — спитав я.

— Хочеш фокус? — хитро всміхнувся він і, не чекаючи на відповідь, підійшов до двох бугаїв, що сиділи на найближчій лавці, заговорив з ними. Я зібрався, готуючись до того, що зараз доведеться вирубати обох, причому якомога швидше й непомітніше, аби не привертати зайвої уваги. Та, на мій подив, не довелося. Обидва раптом широко й дружньо посміхнулися, кивнули спочатку Максові, потім — мені, підвелися й пішли геть. Макс переможно всівся на лавку, махнув мені рукою, запрошуючи.

— Круто, — зазначив я, сідаючи поруч із ним, — і що ж ти їм сказав?

— Що ми таємні агенти, і нам потрібна їхня допомога, — широко посміхнувся він.

— Брешеш, — похитав головою я. Він тихо засміявся.

— Звісно, брешу. Це просто гіпноз. Декілька фраз, клацання пальцями — і вони у тебе в кишені.

Це ж використання навичок у власних цілях! Я майже машинально приклав два пальці до вуха. «Нас слухають» — означав цей жест. Макс, як не дивно, його зрозумів, знову посміхнувся й відмахнувся.

— Та ми ж на роботі, — сказав він і змовницьки підморгнув, — так що все о’кей. Вони нам зараз іще й пива при несуть.

Я уважно дивився на нього. Звісно, нас слухали. Слухали обидва: і Док, і Жарох. А може, і ще з десяток людей (чи їх доречніше називати «надлюдьми»?). Звісно, те, що виробляв Макс, було не просто неетично — це було суворо заборонено усіма постулатами й правилами Контори.

Чи в Санаторії свої постулати? Чи цей пацан настільки крутий, що йому можна творити таке? А може, бугаї підставні? Може, все це — просто чергова перевірка Жарохом моєї адекватності? І Макс — підставний. І дівка та взагалі ні до чого. Так, Жарох міг таке утнути. Він часто влаштовує мені всілякі перевірки, створюючи такі ситуації, з яких навіть я не завжди можу вибратися одразу, при цьому не з’їхавши з глузду…

Перевірка… Це все пояснює. Та чи не надто добре все пояснює, аби бути правдою? Що ж, почекаємо з висновками. А поки що займемося улюбленою справою — плистимемо за течією. Тільки зараз ляпнемо щось для проформи.

— Не можна так з людьми, Максе, — сказав я й сам відчув, як фальшиво прозвучало це повчання.

— Чому? — спитав він.

А я знаю?

— Бо таким чином ти позбавляєш їх свободи вибору… ти керуєш ними без їхньої згоди… — все це прозвучало ще фальшивіше.

— Бла-бла-бла, — відмахнувся Макс, — вони і так м’ясо, і вибору в них ніякого, і керують ними всі хто схоче. І ти, до речі, знаєш це. Може, облишимо цю пафосну тему? О! А ось і пиво прийшло!

Так, я знав це. Я поглянув на жінку, що сиділа на лавці навпроти й колихала на руках немовля. Чи знає вона про те, що вона — м’ясо? Чи варто їй про це знати?

А справді, подумав я, машинально приймаючи прохолодні пляшки від бугаїв, ми ж маємо їх захищати. Контора створена для того, щоб їх захищати. Чому ж ми маємо їх за м’ясо? Навіщо захищати м’ясо?

Ні, останнім часом я таки забагато думаю… Добре, що в Конторі ще не навчилися читати думки… Я скосив очі на Макса. Чи навчилися?

Бугаї ввічливо попрощалися й пішли геть. Я відкрив пляшку зубами, зробив великий ковток. Полегшало. Обернувся до Макса:

— Ну розповідай, Малдере.

— З чого починати? — з готовністю озвався він.

— З того, що ви зробили з моїм Жарохом, що він повівся на цю вашу аферу. Теж загіпнотизували?

Макс здивовано витріщився на мене. Судячи з його погляду, ідея гіпнотизувати Жароха була восьмим смертним гріхом.

— Ти серйозно?! — спитав він.

Хто знає, Максе, хто знає…

— От дитина-індиго! — втомлено зітхнув я. — Ну звісно ж, ні! Вже й пожартувати не можна.

Жароху, якщо ти мене чуєш, і якщо все, що тут відбувається, — не чергова перевірка, прислухайся до моїх слів.

Добре прислухайся.

— Тебе не розбереш, — ображено буркнув Макс, — коли жартуєш, коли серйозно говориш…

— А ти ж у нас екстрасенс, то здогадуйся, — всміхнувся я.

Він явно хотів щось відповісти, але чи то забракло слів, чи просто вирішив не вступати в полеміку, тому просто знову спитав:

— То з чого починати?

— Ну, почнімо з того, в чому Доктор Зло підозрює бідну дівчинку.

Макс дуже серйозно подивився на мене й повільно, роблячи наголос на кожному слові, заговорив:

— Вона не бідна дівчинка. Вона взагалі не дівчинка.

— А, точно, — згадав я, — вона ж породження пекла!

Макс повільно, майже непомітно, втягнув повітря, повільно видихнув, заспокоюючись, — він знову починав нервуватися. Ех, обожнюю доводити людей до сказу…

— Ти можеш припинити це? — говорив поки що тихо, та мав от-от зірватися.

— Припинити що? — якомога щиріше здивувався я.

— Припинити цей потік свідомості й ненадовго зайняти свого балакучого рота хоча б пивом! Є! Він розсердився. Отже, відкрився. Ось він — момент істини. Ось коли можна роздивитися його, зловити його,справжнього, зрозуміти, хто ж він: підставний хлопчик чи юний геній екстрасенсорики й гіпнозу, лялька чи жива людина, витвір хворої фантазії Жароха чи продукт копіткої роботи спеціалістів Доктора Зло…

Ні, не вийшло. Нічого я не встиг розгледіти, крім злості й дитячої образи на те, що його не слухають. Звичайного хлопця, ось кого я побачив, хлопця, який вважає, що знає якийсь дуже важливий секрет і не розуміє, чому я не хочу його вислухати. Безпосередню, щиру й віддану справі дитину.

Це вона щойно казала про те, що люди — просто м’ясо?

Втім, хіба у його віці я був інакшим? Навряд. Таким самим — безпосереднім, щирим, відданим справі та впевненим у тому, що люди — м’ясо. Це лише зараз, із початком цієї клятої кризи, разом із нервами розхиталася й моя система цінностей. Вироблена роками й заснована виключно на власному досвіді система. Так що — все нормально з цим Максом. Все в порядку.

Я знизав плечима.

— Добре, індиго. Замовкаю. Знімаю всі питання й даю добро на змістовну доповідь. Валяй!

Він деякий час уважно розглядав мене, тоді мотнув головою, ніби відганяючи якусь непотрібну думку (здається мені, що думка полягала в тому, як би так непомітно мене вбити, щоб потім можна було сказати: «загинув при виконанні»), ковтнув і собі пива та почав розповідь.

Вони називали це «скануванням». Макс та ще декілька десятків (а може, й сотень, — він не знав точної цифри) таких, як він, екстрасенсів годинами сиділи в кімнатах Санаторію у зручних розслаблених позах, заплющивши очі, й обнюхували простір міста, області, країни, світу — хто куди міг дістати.

Вони шукали небезпеку, загрозу. А щойно знаходили — повідомляли особисто Доку, який, власне, й вирішував, що з цією знахідкою робити.

«Тобто, чи знищувати одразу, чи ще трохи почекати й детальніше роздивитися, а потім уже знищити», — відзначив я подумки.

Макс за весь час роботи на Санаторій знайшов загрозу вперше. І цією загрозою виявилася вищезгадана Ганна Сергіївна.

Маячня. Боже, яка ж це маячня!

— А чи не припускаєш ти, юначе, що ти міг помилитися, а твоя помилка коштуватиме життя безневинній дівчинці? — не витримав я.

Хіба він не знав наших шефів із їхньою гіпертрофованою параноєю? Їм же тільки дай когось убити. Тільки натякни, що хтось чомусь загрожує (неважливо навіть, хто й чому), — розмажуть потенційну загрозу тоненьким шаром по асфальту та ще й новим асфальтом заллють, так, про всяк випадок, раптом оживе й полізе назад…

— Не припускаю, — впевнено відповів Макс, — тільки не з цією… істотою. Ти не уявляєш, наскільки вона відрізняється від звичайних людей.

— Це ти побачив, сидячи із закритими очима у Санаторії? — поцікавився я.

Макс не відповів — він був надто захоплений описом нашої потенційної загрози.

— Люди різнокольорові й теплі. Вона — темна й холодна, — говорив він, — вона не випромінює нічого, лише затягує, ніби Чорна діра. Розумієш?

— Добре, — зітхнув я, — припустимо. Знайшов ти цю Чорну діру. Побіг до Дока…

— Спочатку я спробував просканувати її глибше, а вона затягла й мене. Я потрапив у темряву, з якої не міг знайти виходу. Мене врятували колеги. Лише тоді я, як ти це сказав, побіг до Дока.

— Слухай, а що ви приймаєте?

— Тобто?

— Перед цим своїм «скануванням»… Ви приймаєте щось для розширення свідомості?

Макс знов уважно поглянув на мене, тоді криво всміхнувся й відповів:

— Так, звісно, наковтаємося усілякої гидоти і давай дивитися глюки. А ще іноді трапляється передозування, саме одне з них нещодавно було в мене. Ти це хотів почути?

Я посміхнувся. Це вже було в моєму стилі. Швидко вчиться хлоп’я, швидко виходить на хвилю співрозмовника…

Підставне воно чи ні, а мені все ж таки імпонує.

— Вибач, Максе, просто дуже важко повірити в існування того, чого, на мою думку, бути ніяк не може.

— А ти спробуй. Так нам легше буде співпрацювати…

Скаллі.

Ні, він таки швидко вчиться. …Вони знайшли її за допомогою координат, які надав Макс. Вона жила разом з бабусею, що ледь животіла й ось-ось мала віддати душу Богові. Після проведення дослідження у справі дізналися: об’єкт не був рідною онукою бабці.

Декілька місяців тому старенька взяла до себе дівчинку з дитбудинку, обійшовши якимось чином усі інстанції, що мали б заборонити цю операцію, — бабця вже не могла ні фізично виховувати дитину, ні матеріально її утримувати.

Порадилися, об’єкт вирішили не знищувати («одразу не знищувати», виправив подумки я), а дослідити, що воно таке й чим може бути корисне Конторі. Макс попросив, аби справу доручили йому. Док, у якого Макс ходив у фаворитах, дозволив, однак вирішив підстрахуватися й попросив про допомогу мого Жароха. — Єдине, чого я не розумію, так це чому вони вирішили відправити на це тебе… — сказав Макс. — Невже вважають, що твій нездоровий скептицизм якось допоможе справі?

Якщо припустити, що все це правда, відповідь зрозуміла.

Вони вирішили: нехай дитина грається, а в разі форсмажору Джокер бігом усіх повбиває (бо це він уміє робити добре й швидко) та позамітає сліди. Але чому Максові про це не сказали? Не сказали, що я вбивця із двадцятирічним стажем, ідеальна зброя проти всього, що рухається й дихає?

— Може, хочуть навернути мене у вашу віру? — всміхнувся я.

— Цікаво, що буде складніше: дослідити об’єкт чи навернути тебе? — всміхнувся у відповідь Макс.

Що ж, здається, з ним можна мати справу. Залишилося визначити, що ж це все-таки за справа і хто кого смикає за мотузки…

— То з чого ми почнемо? — поцікавився Макс.

Він намагається віддати ініціативу мені. Чому? Бо я старший? Чи вони хочуть дослідити мою реакцію на почуте?

Е ні, хлопці. Я ще нічого не вирішив, мені треба оговтатися й дійти якогось, хоча б проміжного висновку.

— Ти ж Малдер, ти й керуй, — знизав плечима я.

— Дитбудинок? — запропонував він.

— А що, ви, ламери, туди ще не ходили? — здивувався я.

— Нє-а, — він ковтнув ще пива й також знизав плечима, — ми ж ламери.

Коли ми вже допивали пиво, йому хтось подзвонив.

— Так, мамо, — сказав він у слухавку, — ні. Ні, я ще погуляю. Ну звісно ж, пообідав! Не хвилюйся, ма, буду не пізно.

«Що за дивний код?» — подумав я і поцікавився:

— А мама в нас хто?

Він поглянув на мене, як на ідіота, й відповів:

— Мама в нас — мама.

Я вже майже спитав, що це означає, але раптом усе зрозумів. І ледь не роззявив рота від здивування. Справжня мама. У нього була справжня мама. Це ж як виходить? У нього є батьки, він мешкає в нормальній квартирі серед нормальних людей, мабуть, ще й вчиться десь, а заразом працює на Контору? Хіба таке можливо?

Чи це все ж таки код, а мене таки дурять?

4

Макс пішов до дитбудинку самотужки.

— Навіщо вдиратися туди потайки серед ночі або вигадувати дурнуваті легенди, якщо я можу вільно туди увійти, побазікати з усіма та спокійно зникнути так, що вони мене навіть не згадають? — спитав він.

Аргументованої відповіді я не знайшов і відправив індиго у вільне плавання. Сам тим часом подався до будинку, де мешкав об’єкт, — встановлювати спостереження. Знайшов потрібний будинок, потрібний двір і навіть лавку у дворі.

Вирахував потрібне вікно. Темне. Восьма вечора. Де ж це бабця й дівчинка? Ще гуляють чи вже сплять?

Всівся на лавку та вдав, що дихаю свіжим повітрям.

Думка щодо підставних осіб, якими мене оточили, аби влаштувати чергове тестування, ставала дедалі чіткішою.

Чому малий був проти того, щоб я йшов із ним? Боявся, що розсекречу його метод гіпнозу? Боявся загіпнотизувати мене? Чи не йшов узагалі ні в який дитбудинок, тому що в цьому не було жодної потреби (бо й справи як такої не існувало), а помчав звітувати Жароху про мою реакцію на маячню, яку так впевнено й театрально видавав за істину?

А може, я намагаюся запевнити себе в тому, що все почуте — маячня, бо боюся прийняти це? І справа не лише у системі цінностей та баченні світу — система в мене й так давно дещо порушена, а бачення я змінюю відповідно до ситуації. Справа в тому, що, повіривши в усе це, я відчую себе ще більш непотрібним Конторі. Навіщо їм людина, яка може непомітно пробратися до будь-якої будівлі, відімкну ти, не подряпавши, будь-який замок та дуже акуратно знищити можливих свідків, якщо є такі, як Макс? Вони нікого не чіпають і не ризикують ані своїм, ані чужим життям. Просто розмовляють, посміхаються, клацають пальцями — і все. Всі двері відкрито, в усіх непотрібних свідків — амнезія.

А чого я хотів? Щоб усі проекти Контори забуксували після жарохівського «Джокера»? Щоб я був кінцевою ланкою еволюційного ланцюга? Ні, не хотів я цього, я й не думав про це ніколи. Я просто добре робив свою роботу, мені ж віддячували за це різноманітними привілеями. І неприємно було відчувати, що хтось молодший, докладаючи менше зусиль (у десятки разів менше за мене), може зробити цю роботу краще.

Втім, це ми ще побачимо. Щойно дійде до серйозного (до ліквідації, наприклад), ми ще побачимо, хто з нас справжній професіонал… Ще побачимо…

Ну, і про що я зараз думаю? От про що? Про те, як доведу власну крутість, вбиваючи якесь дівчисько? Кому доведу? Максові? Жарохові? Собі? Та й навіщо комусь щось доводити? Я ж знаю, хоч і не хочу цьому вірити, але знаю: я — вже відпрацьований варіант. Хоч як важко це прийняти, але доведеться — я вже не Джокер…

Хтось підходить, відзначив я, дуже тихо, майже нечутно.

Не люблю, коли до мене намагаються ось так підійти — одразу свербить спина й потилиця, а уява мимоволі малює картини вбивства нещасного…

Я обернувся й побачив Макса.

— Ти чого крадешся?

— Хотів тебе налякати, — винувато посміхнувся він.

Я наказав параної поки що помовчати й посміхнувся у відповідь: — Індиго, ти, може, не знаєш, так я тобі скажу — мене лякати небезпечно, можу ненароком і вбити.

— Вже знаю, — він усівся поруч і безневинно так поцікавився: — Що таке «джокер»?

— Це особлива карта у колоді, яка може замінювати будь-яку іншу в іграх, — машинально відказав я, намагаючись зрозуміти, прочитав він думки чи отримав додаткову інформацію про мене.

Враховуючи, що читання думок було вже поза всілякими межами мого сприйняття, я повернувся до гіпотези про тестування. Це було логічно — Макс відзвітував перед Жарохом, а той підкинув йому нову інформацію про мене.

Та чи логічним було те, що Макс одразу відкрив її? Може, згідно з передбаченим Жарохом планом тесту, саме зараз я маю сказати: «Ага! Ось ти й попався!»

— Ти маєш якусь причетність до проекту Контори під цією назвою? — спитав тим часом Макс.

— Якою назвою? — почав клеїти дурня я.

— «Джокер», — сказав він, уважно дивлячись у вічі.

— Вперше про таке чую, — навіть якби мене тестували на детекторі брехні, запис моєї реакції виглядав би так, ніби я говорю чистісіньку правду. Чого хоче домогтися Макс, задаючи ці дурнуваті питання?

— Ясно… А чому ти щойно думав про карти? — гнув своє далі Макс.

Він зараз намагається впевнити мене в тому, що вміє читати думки? Але ж я дійсно думав про це просто перед його появою… І ніхто не міг цього знати. Чи Жарох упевнений в тому, що я постійно про це думаю? Ні, якби було так, він би вже давно списав мене. На фіг списав би…

— Коли саме я думав про карти? — спитав я, вдаючи, що намагаюся згадати.

— За мить до того, як почув, що я підійшов…

Що робити? Як відповісти?

Мене врятував «червоний» телефон. Ніколи не думав, що можу так зрадіти цьому дзвінку.

— Слухаю, — сказав я.

— Скажи йому, — наказав Жарох, — скажи, хто ти, — і дав відбій.

То мовчи, то говори… Ніколи не зрозумієш це керівництво…

Я сховав слухавку до кишені й поглянув на Макса. Той не зводив з мене чорнющих очей.

— Ну добре, — зітхнув я, — добре, для створення необхідної атмосфери довіри й співпраці я скажу тобі. Тільки обіцяй — нікому ні слова про це.

Макс замотав головою, очі заблищали тим самим дитя чим захопленням, яке у людини, що працює на Контору, вже давно мало б атрофуватися. Я нахилився до нього й змовницьки, підігруючи його захопленню, прошепотів:

— Джокер — це я.

Він здивовано й трохи ображено поглянув на мене:

— Знову жартуєш?

— Ні, — я також здивувався й відчув щось схоже на образу, — чого ти так вирішив?

— Та знаєш… не віриться якось, що ти — той самий Джокер… Нам про нього таке розповідали…

— Ну ти даєш! Брешу — не вірить, правду кажу — також не вірить! І ще хоче, аби я в його екстрасенсорні фішки вірив!

— Я просто… — він зніяковів, — просто якось інакше тебе уявляв…

— Ну, пробач. Забув одягнути чорний плащ і труси з літерою «Д». То що там з походженням? Хто батьки, з’ясував?

— Ні. Цього не знає ніхто. Її знайшли на вулиці у віці приблизно п’яти років. На питання, звідки й хто вона, дівчинка не відповідала. Вона взагалі не відповідала на жодне з поставлених питань. У дитбудинку спочатку вирішили, що дитина німа. Коли ж виявилося, що вона таки вміє говорити, то чимало зубів місцевих психологів та викладачів було зламано об неї. Вона говорила лише тоді, коли сама того бажала, й виключно те, що бажала. На намагання зав’язати якусь розмову відповідала байдужою мовчанкою.

Друзів у неї не було. Її боялися діти й намагалися обходити стороною дорослі. І ці страхи (безпідставні, загалом, але якісь тваринні страхи) росли разом із дитиною. Доходило до того, що директорка будинку починала планувати в думках вбивство дівчинки, її зупиняв лише здоровий глузд, який вчасно вмикався.

Бабуся, що захотіла вдочерити дитину, стала променем світла для персоналу й маленьких мешканців дитбудинку. На неї ледь не молилися. Саме за допомогою дирекції установи бабці так легко вдалося обійти всі юридичні перешкоди й забрати дівчинку додому.

«Не знаю, з якого лиха вона так вхопилася за Аню, чому вона взагалі обрала саме її, — сказала Максові директорка дитбудинку, — можливо, через свій не зовсім стабільний психічний стан…»

Бабуся прийшла до будинку за декілька тижнів після трагедії в її родині — в автомобільній аварії загинули донька та онука. Стара залишилася сама й шукала когось, хто врятував би її від самотності. Незважаючи на те, що їй постійно твердили, що дитину в її віці всиновити майже неможливо, бабця цілеспрямовано знову й знову відвідувала будинок, доки якось не зустрілася поглядом із Анею.

«Вони довго дивилися одна на одну, — сказала Максові директорка, — виникло враження, що вони про щось розмовляють, а може, ця дитина гіпнотизувала її… знаєте, хоча я в усе це не вірю, але щось таки в ній було не так…»

— То не лише екстрасенси, а й звичайні люди помічають, що вона… е-е… -…темна, — підказав Макс.

— Ага, темна. Слухай, якщо так, то маємо підтвердження твоїх видінь, отже, можемо ліквідовувати. Ех, бідна бабця…

Ну нічого, буде наступного разу розумніша, заведе замість дитини, припустимо, кота, на котів ми ще не полюємо… Чи Доктор Зло вже й на тварин визвірився?

— Дене, — Макс знову дивився на мене, як на людину, до якої анічогісінько не доходить, — «темна» — не означає «погана». Знаєш вислів «темний бік місяця»? Ми називаємо його темним не тому, що він нам не подобається або лякає — ми просто не бачимо його.

— Але ж об’єкт саме лякав людей…

— Людям властиво боятися того, чого вони не розуміють.

Наше завдання і полягає в тому, щоб зрозуміти, що, можливо, заспокоїть усілякі подібні страхи.

Я вже не слухав. Я помітив одну цікаву штуку. Точніше, людину. Невисокий на зріст худорлявий чоловік сидів неподалік від нас просто на траві й читав книжку. Спочатку я не звернув на нього уваги, але сутінки густішали, вже майже перетворюючись на темряву, а він і не думав припиняти своє читання.

— Ми не самі, — тихо повідомив я Максові.

Він прослідив за моїм поглядом, поглянув на мене, прошепотів:

— Це хто?

Якби ж я знав… Або людина з неймовірно гарним зором, або хтось настільки тупий, що маскується в темряві за читанням книг… Вже вкотре за сьогодні я відчув не реальність усього, що відбувається навколо. Мене оточували дивні люди в абсолютно неймовірних ситуаціях. Якщо все це — справа рук Жароха, треба буде порадити йому пройти медичний огляд, особливу увагу звернувши на стан психіки…

— Ще не знаю, — сказав я, підіймаючись, — зараз спитаємо…

— Може, краще я? — Макс піднявся також.

Я навіть не встиг вирішити, як все ж таки буде краще, коли помітив рух у темному під’їзді. Обернувся й побачив дівчинку з великим порожнім пакетом — певно, йшла до магазину.

— Це вона, — прошепотів Макс, — це Ганна.

Я рішуче рушив до неї.

— Що ти робиш? — засичав, наздоганяючи, Макс. — Імпровізую, — кинув через плече я.

Не знаю, чого у цьому раптовому бажанні зробити щось не за планом було більше: намагання довести Максові, що я крутіший за нього, намагання довести це собі чи спроби кардинально змінити хід подій — останні декілька годин я відчував, що маю взяти бика за роги, але ніяк не міг цього бика знайти.

Бідна дівчинка, пронеслося в голові, як її тільки не обзивали сьогодні — то вона Чорна діра, то бик…

— Я не зможу підтримати тебе, — сичав Макс, — я більше до неї всередину не полізу…

Навіть так? Невже він так звик до своїх навиків гіпнозу, що не може входити в контакт з об’єктом, не лізучи при цьому до його мозку?

— Аню! — гукнув я. Макс ледь чутно вилаявся за спиною.

Що, хлопчику, подумки всміхнувся я, ситуація виходить із-під твого контролю? На те я і Джокер, щоб виводити ситуації з-під контролю, а людей — з емоційної рівноваги.

Вона зупинилася, здивовано й навіть перелякано витріщилася на нас. Спитала:

— Ви до мене?

Ми підійшли ближче. Я роздивився об’єкт. Ну і чого вони наробили стільки галасу? Звичайна дівчинка, симпатична навіть, зі світлими очима і світлим поглядом… Теж мені Омена знайшли… Коли вони вже припинять перетворювати перших-ліпших мух на слонів?

— Якщо ти з двадцятої квартири, то до тебе, — посміхнувся я.

— Ви сусіди? — вона намагалася зрозуміти, хто ми такі, і ніяк не могла.

— Ми до твоєї бабусі. Я знав її доньку, ми вчилися разом… така трагедія… хотів висловити співчуття…

Дідько, треба було хоч поцікавитися, як покійну звали! «Її доньку»… Імпровізатор, бляха-муха… Добре, що хоч справу маю з дитиною…

— Бабусі немає вдома, — сухо відповіла вона й, здається, зібралася йти.

— Та я так і зрозумів, що немає, бо світло ж не горіло, — увімкнув балакучість я, аби затримати її, аби втримати контакт, — а от чого ви, юна леді, сидите у темряві — от що мені незрозуміло.

— Я спала, — відповіла вона — так само сухо й холодно.

Раніше я так звітувався перед Жарохом. Доки не второпав, що довільна манера звіту йому подобається більше.

— А ми тут також уже майже поснули, а ще змерзли. Може, пустиш нас додому? Ми там на бабусю разом почекаємо…

— Бабуся в лікарні, повернеться за декілька днів.

— В лікарні? — злякався я. — Щось серйозне?

В лікарні? Цікаво… Або нам просто неймовірно щастить, або її туди вже відправили наші (аби не плуталася під ногами)… хоча, якщо ці наші навіть дитбудинок пробити не спромоглися, то й бабцю не чіпатимуть… ламери. Або ж це таки чергове моє випробування. І чого від мене чекає Жарох? Аби я сказився? Аби втратив відчуття реальності?

Аби заволав щось на кшталт: «Це все бісові декорації! Досить мене дурити!» Я ж можу. Тільки — навіщо? Ні, якщо Жарох випробовує мене, він чекає на щось більш адекватне, на єдино можливу дію у цій ситуації, на єдино вірну відповідь… А такої відповіді я поки що не маю.

— Серце, — коротко відповіла дівчинка.

— А в якій вона лікарні? — не відставав я. — Може, до неї навідатися?

— Вже пізно. Приходьте завтра. Я піду до неї зранку, о восьмій годині.

Я тяжко зітхнув.

— Змерзнемо ми тут до завтра, Аню… Може, ти нам хоч речі якісь теплі винесеш?

У її очах з’явилося щось схоже на співчуття — над то жалюгідним я виглядав. Макс уже в’їхав у те, що відбувається, й підігравав мені — судячи з виразу його обличчя, він був ладен розридатися у будь-який момент. Молодчина, тільки б не переграв…

— Не знаю, — сказала дівчинка, — теплих речей у нас майже немає…

Я зітхнув ще тяжче, зробився ще більш жалюгідним, розвернувся, опустив плечі й пішов геть. Макс таки вичавив сльозу й покрокував за мною, голосно хлюпаючи носом.

Таки переграв…

Ми знову всілися на лавку, Аня деякий час дивилася на нас, тоді розвернулася й рішуче подалася геть.

— Пішла, — констатував Макс.

— Налякали ми її… Ти навіщо істериком прикидався?

— Треба ж було на жалість давити, аби до хати пустила… — розгублено напівспитав Макс.

— На жалість, а не на нерви… Ну, добре, сиди на шухері, я пішов.

Настав час діяти — нарешті підвернулося хоч одне місце, куди наш гіпнотизер не зможе потрапити за допомогою свого клятого клацання пальців. Із замком я впорався секунд за десять, обережно відчинив двері, увійшов. Почекав декілька секунд, доки очі не звикли до темряви, обережно рушив уперед. У квартирі пахло старістю та хворобою. Там пахло горем і безвихіддю.

Великий коридор, дві кімнати, кухня. Запах старості біля однієї з них сильніший, отже, тут живе бабця. Бабця нас не цікавила, принаймні на даний момент.

Друга кімната — велика й порожня. Ліжко біля стіни, невеличка шафка з книгами, жодних натяків на такі результати технічного прогресу людства, як комп’ютер, телевізор або телефон… Чернеча келія просто якась… Добре, а що у шухлядах нашої шафки? Зошити, зошити, зошити.

Акуратний, зовсім не дитячий почерк. У такому освітленні слів не розібрати. Я поспіхом запхав один із зошитів до кишені. Почитаємо, що наша Ганна Сергіївна пише (якщо це, звісно, її опуси)… Почитаємо й швиденько повернемо…

Може, навіть і не встигне помітити зникнення.

Під ліжком — нічого, під подушкою — нічого. А як же улюблений ведмедик? Усі дівчата мусять мати улюбленого ведмедика — істоту, з якою вони сплять, доки не знайдеться хлопець, який, на думку дівчини, буде вартий почесного місця ведмедика біля неї… Тож де наш ведмедик?

Я озирнувся ще раз. Вийшов з кімнати, швидко огледів інші приміщення, не обходячи увагою шафи, духовку, холодильник та навіть зливний бачок. Все було старим (а дещо, здається, навіть старішим за мене), іржавим і напівпорожнім.

— Ну? — спитав Макс, коли я повернувся.

— Розчленованого трупа бабці ніде нема, — розчарував його я, — нерозчленованого, втім, також…

— А що є? — спитав Макс. — Є трофей, — я помахав зошитом під його носом, — буде що на ніч почитати.

Ми чекали на повернення об’єкта досить довго. Нарешті, коли стало вже зовсім темно й по-справжньому холодно, я вирішив здаватися і йти додому. Дуже мені кортіло почитати на ніч. І ніби у відповідь на такі мої зрадницькі думки у квартирі ввімкнулося світло.

— Ми бачили, як вона поверталася? — про всяк випадок поцікавився я, відчуваючи, що мій мозок вже не може сприймати інформацію адекватно.

— Ні, — з дерев’яним обличчям прошепотів Макс.

— Може, бабуся прийшла? — спитав я у марній спробі знайти логічне пояснення тому, що відбувається (вкотре за сьогодні!). Спитав знову ж таки — про всяк випадок, бо точно знав, що за час нашого чергування жодних бабусь у під’їзді й близько не було.

— Ні, — відповів Макс.

Я подивився на нього. Він перебував у ступорі. Ну-ну, подумав я, а уяви, як воно мені було весь сьогоднішній день.

— Розслабся, індиго, — порадив я йому, — бачив би ти, в якому стані там усі вимикачі. Видно, щось перемкнуло, от і…

Я не договорив. Бо чітко побачив, як у вікні ковзнула чиясь тінь і запнула гардину.

— Виставу закінчено, — машинально прокоментував я.

5

«Йшло дорогою звірятко і шукало шоколадку. Бігло, скиглило, повзло, та нічого не знайшло»…

Я закрив зошита. Прекрасно. Пречудово. Вона пише вірші. Про звіряток. Усі нормальні дівчата ведуть щоденники, а ця — пише вірші. І які вірші! Римує все, що спаде на думку й занотовує. При цьому зміст даних поетичних шедеврів дико дисонує з акуратним дорослим почерком, та й записала вона їх не у стовпчики, як нормальні люди, а у рядки, ніби прозовий текст…

Я почувався обдуреним. Ніколи не виносив із помешкань об’єктів більш непотрібної інформації, ніж ця… Що ж, хоч психологам нашим дам — нехай розбираються, чим їй так не догодили нещасні звірятка. Бо зі звірятками у віршах постійно траплялися якісь лажі. Вони то помирали дорогою до вищої мети, то їх викидали з вікон, то замикали у підвалах, то банально розстрілювали. Просто «Happy Tree Friends» якісь…

Я мав сідати за звіт. Я мав примусити себе сісти за звіт.

На душі було неспокійно, думки то розбігалися в різні боки, то перетворювалися на морський вузол, який уперто не хотів розв’язуватися.

Припустимо (лише припустимо), що все це відбувається насправді. Що це не чергове шоу, влаштоване Жарохом виключно для моєї величності. Що ми маємо? Екстрасенса, який читає чужі думки та гіпнотизує всіх направо й наліво, і дівчинку, яка явно не надто полюбляє живність та час від часу не вважає за необхідне користуватися входом, аби потрапити до свого помешкання. А, ледь не забув — ще в нас є людина, яка прикидається, що може читати в темряві…

Чи справді може? Якщо вірити у читання думок, чому б не повірити й у читання в темряві?

Чи не надто це все радикально, навіть як на Жароха? Чи не доводить абсурдність ситуації можливість її виникнення? І чи не намагаюся я зараз щось собі довести замість того, аби адекватно поглянути на все, що відбулося? Подзвонити Жарохові й спитати: «Що за дурне тестування, шефе? Ви вважаєте, що це дотепно?»… Так, подзвонити дуже кортіло, та щось зупиняло… Мабуть, отой незвичний неспокій на душі: щось таке, чого я сам не розумів, ледь відчутно копирсалося десь усередині, муляло, дратувало. Було таке відчуття, ніби я щось пропустив, ніби забув про щось. Рано, вирішив я, рано виводити Жароха на чисту воду. Треба ще подумати, треба пороздивлятися, треба знайти те, чого не побачив одразу.

Я мав сідати за звіт… Щоденні звіти в моїй роботі — речі звичні, буденні. Тільки неясно, як бути з цим випадком. Про що звітувати? Яким чином? Висновки та можливі варіанти подальших дій, які в інших випадках щодня можна було придумувати десятками та змінювати, тут було пропонувати ще зарано.

Що ж, згадаємо про довільну форму і — поїхали…

«Жарохові у справі № 569 (чому, до речі, не 666?) Об’єкт знайдено, контакт встановлено, місце проживання об’єкта оглянуто. Об’єкт — досить симпатичний, але надто молодий як для мене. Запідозрити його в чомусь, окрім задурювання голів хлопцям, важко. Хіба що у деяких здібностях у плані телепортації, проте ця думка не є підтвердженим фактом, і мені особисто не імпонує.

Можливе спостереження за об’єктом третьої сторони.

Підтвердити або спростувати це зможу лише завтра. Якщо таке спостереження і має місце, ведеться воно ламерами або особами, що навмисно хочуть показати себе. Точно про це повідомити також зможу завтра.

Місце проживання об’єкта та записи, що він вів у своєму зошиті, наводять на думки про негативне ставлення об’єкта до тварин та технічного прогресу людства. Про негативне ставлення до технічного прогресу свідчить відсутність електричних приладів у кімнаті, про ставлення до тварин — записи у зошиті (який додаю до звіту).

Особисті враження…»

Я зупинився. Які в мене враження? Точніше, котрі з моїх сьогоднішніх вражень можна й потрібно вносити до звіту? Стійке відчуття, що мене дурять? Що всі навколо — підставні? В жодному разі. Надто це тхне параноєю, отже — профнепридатністю через виникнення проблем із психікою.

Може, зазначити, що, на мою думку, Макс перевищує службові повноваження? Та чи знаю я, які службові повноваження мають підопічні Доктора Зло? Не знаю. І чи не буде це перевищенням моїх службових повноважень (чи принаймні завдань)?

Я рішуче стер напис «Особисті враження», підписався: «З любов’ю, Д.» та надіслав звіт Жарохові. Подумки посміхнувся, уявивши, як старий гикатиме над підписом, а потім ще рік діставатиме мене своїми тупими жартами про нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Сподіваюся, це відволіче його від самого тексту звіту, якому краще пасувало б визначення «відписка».

Я зайшов у базу, швидко переглянув коротку інформацію по бабусі та її родині. Нічого цікавого. Зовсім нічого цікавого. Навіть не уявляв, що існує таке стандартне м’ясо.

Дитсадок, школа, ПТУ, робота, дитсадок, школа, ПТУ, робота. Декілька поколінь. Просто родинна традиція якась — жити стандартно й бідно, без жодних амбіцій, без злетів і, відповідно, без падінь… Чи так усі живуть? А я просто зіштовхувався виключно з нестандартними випадками, бо робота в мене така — нестандартна? Коротше, жили вони всі, жили, доки не померли, а бабця, що єдина залишилася на цьому світі, не знайшла на свою голову Омена.

Я потягнувся, позіхнув, вимкнув Катю і впав у ліжко.

Покосився на бар та відігнав зрадницьку думку просто грам для міцнішого сну. Знаю я, у що перетворюються ці мої сто грам, а виспатися треба було. Конче необхідно було виспатися, адже, можливо, саме відсутність нормального сну минулої ночі завадила сьогодні моєму сприйняттю ситуації.

Я вже давно не в тому віці, коли на сон вистачає трьох годин…

Але й цієї ночі виспатися мені не судилося.

Близько другої години (просто диявольський час якийсь!) у двері подзвонили. Раз, другий, третій… Комусь я був дуже потрібен.

— Я сплю, — буркнув я, ховаючи голову під подушкою.

Проте той, хто дзвонив у двері, відмовлявся, видно, у це вірити. Завзятість, із якою він намагався потрапити до мене в гості, відверто лякала.

— Уб’ю, — попередив я надто настирливого відвідувача, проте й це не допомогло.

Вислухавши ще із десяток дзвінків, я сповз із ліжка й увімкнув Катю.

— П’ять хвилин на третю, — повідомила вона.

— Зовнішню камеру на монітор, — наказав я. І смачно вилаявся, побачивши гостя. На моєму порозі стовбичила волохата людина, трохи хитаючись та тримаю чи в руках підозрілу пляшку.

— Не дарма ти мені одразу не сподобався, — повідомив я зображенню Макса, позіхнув і подався відчиняти двері — судячи з усього, клятий екстрасенс не збирався йти, не поспілкувавшись зі мною.

От зараз я його і вб’ю, весело думав я, одягаючись, візьму і вб’ю, є ж за що. Ніхто, крім Жароха, тих, хто стоїть за ним, та декількох мерців, не знав цю адресу. Я — надто секретний проект, аби поширювати відомості про мене, навіть у Конторі.

Я — надто секретний проект, аби залишати живими тих, хто дізнається про мене більше, ніж їм треба знати.

Я відчинив. Макс був п’яний і помітно хитався.

— Привіт, — безглуздо й широко посміхнувся він мені, — а ти що, с-спиш?

— Колобок, Колобок, я тебе вб’ю, — серйозно попередив я його.

— Не вбивай мене, я тобі піс-сеньку засп… гик! заспіваю! — видихнув він, спробував зробити крок уперед, ледь не впав і втримався, лише схопившись за мій комірець.

Я гидливо скинув із себе його руки, заштовхнув до кімнати та зачинив двері.

Макс всівся на підлозі, обіймаючи пляшку, та з тією ж безглуздою посмішкою витріщився на мене.

— Як ти мене знайшов? — спитав я.

— Знайшов, — вичерпно відповів він, простягнув мені пляшку (яка виявилася півлітровим «Hennessy») і знову гикнув.

Однією рукою я рішуче видер у нього коньяк, іншою — рвучко поставив на ноги, повторив повільно, дивлячись в очі:

— Як. Ти. Мене. Знайшов.

— Сканер! — вагомо відповів він, підняв вказівного пальця, зосередив на ньому погляд, тоді тицьнув його собі у лоба. — Ска-нер!

Так-так-так… Цікаво… Я відпустив його, й він тут же знову гепнувся на підлогу.

— Ти знаєш, що за це тебе можуть убити? — спитав я, ставлячи пляшку на полицю.

— «Не ходіть туди, вас там уб’ють»… — зосереджено вивчаючи власну ногу, процитував він. — Звідки це?

— Залежить від того, яке ім’я вставити після «не ходіть туди», — відповів я.

— Макс, — запропонував він і раптом зареготав.

Цікаво… Дуже цікаво… Нашого екстрасенса знову підводить відсутність акторського таланту. Якби він спілкувався зі звичайною людиною, вона, може, й повірила б у те, що він п’яний як чіп. Та спілкувався він зі мною. І знову перегравав.

Ні, без сумніву, індиго було п’яне, але не настільки, як намагалося продемонструвати.

Чого він хоче? Навіщо влаштовує мені вистави одного актора?

Навіщо підсилати мені цю дитину, Жароху? Перевірити, чи вб’ю я її? Чи не постарішав, чи не втратив потрібної жорстокості? Навіщо тоді було закручувати історію з дівкою?

Аби я встиг звикнути до Макса? Тоді нелогічно, що він припхався до мене першого ж вечора, ми мали провести разом хоча б декілька днів, аби я звик до нього… та й не звикаю ядо людей; як показує практика, звикати до них — шкідливо для здоров’я.

Чи ти хочеш, аби я поговорив із ним, Жароху? Знову перевіряєш, щo я здатен витягти з людини за пляшкою та яку локшину навішати їй на вуха? Хіба не знаєш, що ця частина роботи — моя найулюбленіша, і виконую її я завжди ідеально?

— Мені наснився страшний сон, — пожалівся з підлоги Макс, — мої сни справджуються… Чому гарні сни ніколи не справджуються, а страшні — завжди?

Ні, не вбиватиму я його зараз, остаточно визначився я, погляну, що ж воно таки від мене хоче. Вбити завжди встигну.

Старішаємо, Джокере? Ніколи раніше не було думок на кшталт «не вбиватиму зараз», треба було вбити — вбивав.

Швидко, спокійно, легко, не замислюючись. Невже мені так цікаво дізнатися, що відбувається? Чи просто шкода пацана?

Стоп, Джокере. Згадаймо, що раніше ніхто й ніколи так нахабно не вдирався до твого помешкання. Це прецедент, Джокере, саме тому й не будемо поспішати з висновками.

— Шия заболить, — сказав я Максові, — підіймай свою дупу й бери собі стільця, я зараз підійду.

На кухні, дістаючи келихи для коньяку, я ковтнув пігулку — тепер не нап’юся, навіть якщо після «Hennessy» буде продовження банкету. … Макс дуже швидко наближався до тієї стадії сп’яніння, яку намагався зіграти на початку. Він сидів, підклавши кулак під щоку, й розповідав мені своє життя. Нічого не питав, нічим не цікавився, просто говорив, говорив, говорив.

Про дитинство, про школу, про батьків… Особливо — про батьків. Я чекав. Я вдавав, що розслабився й захопився його історіями. Я вдавав, що готовий до обробки.

Ну давай, подумки спонукав його я, розкривайся. Бачиш, який я? П’яний, тихий, сонний… Давай! Та він не квапився, він усе скиглив, втретє повертаючись до того, з чого починав.

До свого батька.

Він не любив свого батька. Ненавидів навіть. Він завжди знав, що його батько — не рідний. Ніхто йому про це не казав, але він знав, відчував. І не міг стерпіти того, що чужа людина виховує його, нав’язує свої норми поведінки (куди, судячи з усього, входило і биття дітей за найменшу провину, бо Макса він бив часто, безпідставно й боляче), віддає накази та трахає його маму.

«Як же ти, такий волелюбний, працюєш на Контору? — втретє подумки дивувався я. — Адже тут тебе виховують чужі люди, чужі люди віддають тобі накази, які ти мусиш виконувати… все так само, хіба що не трахають твою маму…

Втім, хто зна цього Доктора Зло…»

Макс бажав батькові смерті. Так нестримно й нестерпно бажав, що смерть до нього таки прийшла.

— Коли він мив вікна, вилазячи на підвіконня, — втретє повторював Макс, дивлячись крізь стіл, — я уявляв, як він падає, як летить, кричить, хапається за повітря і — бам! — мозок на асфальті…

— Рома-антика…

— А? — він стрепенувся, здивовано поглянув на мене, ніби щойно помітив мою присутність.

— Мозок на асфальті — романтика, — пояснив я.

— Ти мене не слухаєш, — образився Макс, — я не про те!

— Ти про те, що коли він таки упав, ти нічого не відчув, — нагадав я. Остогиділо вже розтягувати цю комедію. Набридло. Хотілося спати.

— Так, — кивнув він і знову взявся за своє, — геть нічого!

Джокере, я був упевнений у тому, що це я вбив його, але не відчув нічого! Власного батька! Розумієш? У мене почуття якісь атр… арт… артро…

— Атрофовані, — підказав я.

Він знову здивовано поглянув на мене (дивувався чи то моїй присутності, чи то дикції), потім витріщився у стелю.

Замислився.

Може, його таки вбити? Аби не мучився… І мене не мучив.

— Цікаво, а якби я вбив іще когось… — замислено вимовив він, вивчаючи стелю, підняв вказівного пальця й вистрілив із нього вгору, — бух! Вас убито, ви маєте право зберігати…

А, нє, не маєте, вас же убито…

Піти спати, доки індиго наговориться зі стелею? Чи спочатку застрелити його, а тоді піти спати?

— Як воно вбивати? — ніби риторично спитав він у стелю, після чого ніби раптово згадав про мою присутність.

— О! — вигукнув він, знаходячи мене скляним уже поглядом і знову розпливаючись у дурнуватій посмішці. — Ти ж убивця!

Сталося! От тепер поговоримо про мене, зрадів я. Нарешті зрозумію, з якої радості воно сюди припхалося! А я ж і справді міг заснути. Теж мені, індиго… Від такого вступу будь-хто може запідозрити, що його збираються «колоти».

— О! — зрадів у відповідь п’яний Джокер і схопився за келих. — Тост! За вбивство як метод природного відбору!

Макс замотав головою та перехопив мою руку. Келих зосереджено видер із пальців, повернув на стіл, підсунувся ближче й довірливо спитав: — І як воно?

— Хто «воно»? — розгубився п’яний Джокер.

— Вбивати. Що відчуваєш, коли вбиваєш?

Максові очі хворобливо палали. Він прийшов саме за цим.

Саме для того, щоб почути відповіді на наступні питання, наші високолобі шефи вирішили відправити його до мене серед ночі, ризикуючи, між іншим, його життям. Кому як не Жарохові знати, що спросоння я сердитий, а коли я сердитий, то можу і вбити…

Втім… Абсолютно неадекватна думка майнула глибоко в мозку — надто вже хворобливо палали його очі. Або він дуже відданий своїй справі, або… Або він прийшов сам. Із власної ініціативи. І відповіді на питання потрібні особисто йому, а не високолобим. І знайшов він мене за допомогою цього свого «сканера»…

Стоп, Джокере. Який «сканер»? Які відповіді можуть бути потрібними настільки, щоб ризикувати життям без узгодження цього ризику з керівництвом?

— А ніяк, — відповів п’яний Джокер, відмахуючись від дурного питання, — вбиваєш — і все. Це просто робота. — І нічого не відчуваєш?

— Нє-а…

П’яний Джокер відверто не розумів, до чого веде його співрозмовник. П’яному Джокерові це було нецікаво. Він солодко позіхав і з надією поглядав на келих, який так нахабно видерли з його рук.

Тверезий Джокер, утім, також розумів небагато…

— А скількох ти вбив?

— Багатенько…

— А жінок вбивав?

— Вбивав.

— А дітей?

— Не доводилося.

— А якщо б довелося?

— Вбив би…

— А Жароха вбив би?

А це до чого?

— Н-є-є-є…

— А мене?

— А от тебе б убив! — широко посміхнувся п’яний Джокер. — От просто зараз взяв би й убив!

— За що? — здивувався Макс.

— За те, що не хочеш зі мною випити за… — п’яний Джокер також витріщився у стелю, згадуючи, яким був перерваний тост.

— За вбивство як метод природного відбору? — підказав Макс.

— О! За нього! — зрадів п’яний Джокер, і вони випили.

— Слухай, — звернувся до Макса п’яний Джокер, добряче хильнувши і сп’янівши остаточно, — а чого це ти зі мною розмовляєш?

Макс замість відповіді лише здивовано гикнув.

— Чого про щось питаєш? — спробував роз’яснити думку п’яний Джокер. — Чому б тобі не взяти та й не прочитати мої думки?

— Не можу, — розвів руками Макс, небезпечно похитнувшись при цьому, — не мо-жу. Вони лише іноді спливають… самі з’являються у моїй голові… лізуть у голову…

Він декілька разів постукав себе пальцем по лобі, нагадуючи, видно, де знаходиться вищезгадана голова, після чого надовго задивився на палець, тоді — на пляшку.

— Коньяк закінчується, — засмучено повідомив він, — треба ще… у тебе є ще?

П’яний Джокер важко зітхнув, підвівся й хитаючись рушив до бару. Втім, до бару він не дійшов. За спиною щось важко гупнуло. Точніше — хтось. Точніше — Макс, який якогось біса звалився на підлогу.

— Я впав, — повідомив він з підлоги.

— Я помітив, — відповів я, — може, встанеш?

— Ага, — відповів Макс і позіхнув, — встану… зараз… тільки трошечки полежу… тро-ошечки… І заплющив очі.

Чудово. П’яне індиго вирішило, що спатиме на моїй підлозі.

Я зітхнув, відімкнув шафу, дістав старого доброго «Стєчкіна».

Якщо ти щось хочеш наказати мені, Жароху, краще зроби це зараз. Бо гостей витерпіти я ще можу, але не спати всю ніч через те, що у моїй квартирі чужий, — не згоден. І Жарох вирішив сказати — задзеленчав «червоний».

— Не хочу, — пробуркотів з підлоги Макс, — не хочу до школи…

— Ну? — спитав я у слухавку.

— Сховай свого друга назад у шафу, — наказав шеф, — і йди спати.

— Знущаєшся?

— Ні, — і поклав слухавку.

Шикарно.

Я із жалем подивився на «Стєчкіна», зітхнув і повернув його на місце. Сів за стіл, поглянув на Макса й допив залишки коньяку просто з пляшки.

Підсумуємо. Навіщо вони підіслали його? Що хотіли дізнатися? Чи зможу я вбити Жароха? Жарох і сам пре красно знає, що ні. Та й наказу такого я отримати не зможу, бо накази віддає він сам… Чи зможу я вбити Макса? Зможу, але й про це Жарох знає. Не може не знати. Просто перевірити мою реакцію на чужинця у квартирі? Навіщо її перевіряти?

Думаю, у цьому плані я достатньо передбачуваний…

А якщо він все ж таки прийшов сам? Якщо не було наказу йти до мене? Тому й не квапився Жарох із дзвінком — обирав найбільш вигідний варіант дій у форсмажорній ситуації…

Добре, навіть якщо припустити, що все було саме так, де логіка? Ризикнути життям, аби намолоти дурниць про себе, спитати, чи вб’ю я його, а отримавши ствердну відповідь, завалитися спати у моїй квартирі? Також не клеїться…

У будь-якому разі виходить, що розмова була беззмістовною й порожньою. Ідіотською вона була, відверто кажучи.

Отже, розмовою мене просто відволікали. Від чого?

А може… може, все це було прелюдією? Приводом залишитися у моєму будинку?

Що ж, подивимося, що ти робитимеш тут, індиго, доки я спатиму.

Я впав на ліжко й заплющив очі. П’яний Джокер заснув і голосно захропів. Тверезий Джокер, прислухаючись до всього, що діється в кімнаті, вкотре намагався знайти хоч якесь логічне пояснення всьому, що коїться навколо нього.

Вкотре — марно.

6

Йому і справді снилися якісь жахи. Цілісіньку ніч Макс стогнав, скрикував, прокидався. Ходив по квартирі, двічі курив на балконі. Засинав на підлозі та знову скрикував. Мені було шкода його. Може, саме задля цього його відправили до мене? Аби я не просто звик до нього — аби почав жаліти. А там, гляди, і потоваришуємо… Добре, а це — навіщо? Справі це не допоможе, жити легше від цього нікому не стане…

Ні, нічого я не розумів у тому, що діється. Анічогісінько.

Яку гру веде мій Жарох? Чого хоче від мене? Я маю вкотре довести свою крутість? Чи маю вкотре врятувати світ? Якби знати відповідь хоча б на це питання, було б легше. А якби мені ще й поспати цієї ночі дали, було б набагато легше.

Рівно о шостій я розплющив очі. Макс спав. Здається, нічні жахи нарешті залишили його. Що ж, доведеться підійматися, хлопче, тепер на нас чекають жахи денні.

Я підвівся з ліжка, підійшов до нього, обережно штурхнув ногою.

— Ще трошечки, — не відкриваючи очей, попрохав він.

Свиня…

— Підйом! — рявкнув я.

Він рвучко сів, здивовано витріщився на мене, схопився за голову й замружився. Чи то вона в нього так боліла, чи він просто намагався згадати, що було вчора.

— Підіймайся, збирайся, сьогодні їдемо до бабці, — нагадав я.

Він винувато поглянув на мене, тихенько спитав:

— А можна… кави?

Зіткнувшись із моїм не надто привітним поглядом, зовсім тихо додав:

— Чи хоча б пігулку?

Так, на жалість він умів давити. І робив це. Навіщо? Я вкотре не міг знайти відповіді. Довелося принести йому пігулку й чекати, доки воно збирається, постійно ковтаючи воду з-під крана.

— Ти віриш у те, що майбутнє можна змінити? — спитав він, взуваючись.

— Твоє? — здивувався я. — Ні. Ти приречений.

— Чому? — поцікавився він.

— Ти зіп’єшся, — виніс вердикт я і відчинив двері.

На вулиці до нас підбіг величезний кудлатий пес. Я частенько помічав його у дворі, проте жодного разу він не виявляв такого бажання поспілкуватися зі мною, як зараз.

Утім, не зі мною він хотів спілкуватися — із Максом. Підбіг, щось проскавучав, почав ластитися. Макс присів поруч із ним, погладив по голові, щось прошепотів на вухо, пес лизнув його в носа й побіг геть.

— Дай здогадаюся, — сказав я, — ти ще і з собаками розмовляти вмієш?

— Вони просто люблять мене, — знизав плечима Макс, підіймаючись.

— А вбити собаку зміг би? — вирішив я помститися за вчорашнє.

Судячи з погляду Макса, вбивство собаки було для нього ще страшнішим гріхом, ніж гіпнотизування Жароха.

— А якщо собака вирішить вбити тебе? — не відставав я.

— Як він може вирішити вбити мене, якщо любить? — здивувалося індиго.

— То тебе всі собаки люблять? Навіть натаскані вбивати чужих?

— Я для них не чужий, — посміхнувся Макс, — ми з ними однієї крові…

Дуже мені не подобалося, коли хтось уголос повторював мої думки. Було таке відчуття, ніби до моєї голови запустили «трояна». Про одну кров я думав, обходячи жарохових крокодилів… Чи міг Макс прочитати цю думку на відстані? І що означає ця його посмішка?

Зовсім ти сказився, Джокере, зупинив я себе, звісно ж, не міг. Люди взагалі не можуть читати чужі думки, Джокере.

Тобі просто задурюють голову, а ти ведешся, як довірлива дитина. Макса виховали такі самі люди, як твій Жарох.

Чому б Максові інколи не асоціювати себе із собакою, як це частенько робиш ти? Ну, добре, не з собакою, не зовсім із собакою. Ти вважаєш себе вовком, Джокере. Хижим небезпечним звіром, але ж у вовка немає хазяїв… Тож ти собака, Джокере. Так, хижа й небезпечна, але просто собака.

На сталевому ланцюзі…

Господи, про що я думаю? Що за маячня лізе в голову?

Що за патетичні й пафосні метафори? Треба працювати.

Дайте мені нормальну роботу. Дайте вбити когось, доки мій дезорієнтований мозок не вбив сам себе…

— Це твоя машина? — спитав Макс, коли ми підійшли до моєї червоної «Лади». В голосі ковзнуло легке розчарування.

— А ти хотів побачити «Бетмобіль?» — поцікавився я.

— Чому одразу «Бетмобіль?» Просто думав, що в тебе щось більш пристойне…

— «Більш пристойне» означає «більш помітне»?

— «Більш пристойне» означає, що воно краще їздить.

Знав би ти, як ця штука може їздити… Знав би, чим вона напхана всередині…

— Ну, пробачте. Що маємо, те маємо… — вагомо відповів я та всівся за кермо.

— А те, що машина червона, не робить її більш помітною? — спитав він, сідаючи з іншого боку.

От приколупався…

— А ти завжди такий балакучий з перепою? — спитав я. Досить різко спитав, може, навіть надто різко, бо індиго замовкло і втупилося у вікно.

Чи він просто нарешті згадав, що влаштував сьогодні вночі шоу одного актора із п’яними душевними бесідами? І йому нарешті стало соромно?

Я швидко глянув на нього. Йому? Соромно? Щось не віриться. Він уже зацікавлено крутив головою, роздивляючись салон, видно, шукав, де ж я сховав усі потрібні шпигунам прибамбаси. Його безпосередність дратувала. Він узагалі дратував. Можливо, тому що все більше нагадував мені мене самого в його віці. І знову поверталася думка про зміну поколінь. Припущення, що Макс — новий Джокер, залишалося єдиним більш-менш адекватним з усіх. Вони просто випробовують його на мені, а заразом демонструють, що я таке і як я живу.

Тому і дозволяють безкарно вдиратися до мого помешкання, розпивати там спиртні напої та намагатися влізти мені в душу, тому і видають усю потрібну інформацію — нехай дитина вчиться. І дівку ту знайшли просто так — аби потренуватися на ній. Лише одного я ніяк не міг зрозуміти. Навіщо створювати таку безглузду легенду? Невже вони самі не бачать, що це — єдине можливе пояснення цієї ситуації?

Невже не розуміють, що це розумію я? А якщо розуміють, то чому б їм просто не повідомити мені про це?

А Макс? Чи знає він? І ще одне питання — чому я останнім часом так багато думаю? Чому мене турбує те, що не має турбувати? Навіщо я шукаю підводні камені там, де вони мають бути, але мені про це знати необов’язково. Мені про це знати навіть шкідливо. Я лізу на чужу територію. Треба це припиняти.

Треба зупинитися…

— Зарано, — раптом сказав Макс, дивлячись у вікно.

— Що? — перепитав я.

— Зарано приїдемо, — пояснив він, обернувся до мене й широко посміхнувся.

Вже вдруге його посмішка видалася мені не зовсім щирою.

Вона мала подвійне дно. І щось там було на цьому другому дні. Щось він хотів мені сказати. Що?

Дідько! І це я називаю Жароха параноїком?

Ми дісталися місця таки зарано. Машину залишили за квартал від будинку (треба ж було справити враження не просто бідних, а дуже бідних родичів), пройшлися пішки і все одно прийшли зарано.

— А тепер можна кави? — поцікавився Макс, поглянувши спочатку на вікна об’єкта, потім — на годинника.

Це було цікаво. Він віддав керівництво усім процесом мені, аж до таких дрібниць, як дозвіл на пиття кави. Навіщо?

Хотів подивитися, як я керуватиму?

Що ж, нехай дивиться.

— Ні, — відрізав я.

— Чому?

— Вдома треба було пити.

— Але ж ти…

— У себе вдома, індиго.

Він тяжко зітхнув, але послухався, мовчки сів на лавку.

Відкинувся назад і заплющив очі.

— Спиш? — усміхнувся я.

Макс промовчав. Не було схоже, що він спить. Він був напружений і зосереджений. Сидів так декілька секунд, потім раптом сіпнувся, розплющив очі.

— Щось не так! — він різко підскочив. — У під’їзді щось не так!

— Що? — злякався я. — Невже лампочки повикручували?

— Джокере, я серйозно. Треба перевірити.

Я позіхнув, повільно піднявся, потягнувся.

— Хутчіш! — підганяв мене Макс.

— «Хутчіш»! — передражнив я. — Між іншим, я людина вже не молода, півночі не спав, пив якусь гидо…

Він не дослухав, відмахнувся й сам побіг до під’їзду. Я неквапом рушив за ним. Хлопчик хоче погратись у героя.

У героя-екстрасенса. Не дав я йому кави попити, от він і вирішив мене поганяти…

Він зник у темряві під’їзду, і лише тоді щось штовхнуло зсередини. Здалося, ніби я й сам відчув, що щось не так.

Таке вже бувало раніше. Коли встигав вчасно повернутися й відхилитися від удару за секунду до того, як супротивник вирішував його нанести, коли шостим чуттям знаходив серед сотні вікон саме те, де сидить снайпер, коли відчував на собі погляд за мить до пострілу… Щось штовхало. І зараз — штовхнуло. Ти накручуєш себе, сказав я, але перейшов на біг.

Вже забігаючи до під’їзду, почув, як щось важко гупнуло.

Знайомий звук — непритомне тіло падає на підлогу.

Скочив у пітьму, дістаючи пістолета з кишені й спиною притискаючись до стіни. Кліпнув очима, аби звикли до темряви, й полегшено зітхнув. Тіло валялося на підлозі.

Макс присів над ним, вивертаючи кишені.

— Це що за самодіяльність? — поцікавився я.

У відповідь Макс кинув мені щось зі словами:

— Ти краще на цю самодіяльність поглянь.

Я машинально це щось зловив. Зброя. Саморобний шомпольний пістолет. Отже, ламери… Давно не мав справу з ламерами…

— Ти навіщо його вирубив? — спитав я, підходячи до тіла.

— Він хотів мене застрелити, — пожалівся Макс.

— Це ясно! — відмахнувся я. — Вирубати навіщо було?

Не міг просто скрутити?

Я оглянув тіло. Справа ставала дедалі цікавішою. Жертвою нашого кровожерливого екстрасенса виявився тип, що читає у темряві. Добре хоч, що Макс не додумався його вбити…

— Сам би і скрутив, — образився Макс.

— Якби хтось не ліз поперед батька в пекло, то і скрутив би… Добре, я транспортую його до машини, ти чекаєш на дівку. І тільки-но спробуй мені побігти за кавою або вирубити ще когось без дозволу.

Макс допоміг мені підняти свою жертву. Я закинув безвільну руку собі на шию й вивалився на вулицю.

П’яний Джокер тягнув свого ще більш п’яного товариша вулицею, волаючи «Ой на горі два дубки». Тверезий Макс вийшов за нами, всівся на лавку й довго дивився вслід — я відчував його погляд спиною. Дивися, хлопче, як працюють професіонали, весело думав я, може, навчишся прикидатися п’яним…

Народ обходив нас десятою дорогою. Народу було неприємно дивитися на п’яного Джокера та його ще більш п’яного товариша. Ці двоє викликали огиду й бажання відвести очі.

Коли я запхав нашого любителя нічного чтива до машини і вколов йому снодійне, задзеленчав «червоний».

— Ми забираємо його, — повідомив мені Жарох.

— Приїхали! — образився я. — Тільки встигли третього знайти! Жароху, ми не можемо пити без третього!

— Машину тобі повернуть під будинок, — відрізав Жарох.

— Жароху, він мені так сподобався! — вередував я. — Чому я не можу його допитати?

— Бо зіп’єшся, — гикнув Жарох і відключився.

Я грюкнув дверцятами. Вони щось приховують. Щось настільки серйозне, що дозволяють собі приховувати це настільки відверто. Просто з-під носа забирають якогось ламера, не вважаючи за потрібне навіть пояснити навіщо…

Вони ж знають, як я вмію проводити допити. Тим більше, що зі мною буде Макс, клятий малолітній гіпнотизер…

Стоп. А якщо він мав вирубити його? Якщо навмисне зробив це? Аби я не встиг допитати на місці? Чому? Навіщо?

Макс має допитати його самостійно? Я знову не бачив жодної логіки. Ситуація знову ставала абсурдною…

Об’єкт уже вийшов на вулицю і встановив вербальний контакт із Максом. Простіше кажучи, Аня вже сиділа поруч із ним і щось захоплено розповідала. Макс тримався непогано.

Підтакував, перепитував, посміхався у відповідь. А коли я вже підходив, ляпнув щось таке, що вона розсміялася.

Розсміялася весело, невимушено, щиро…

Ну який з неї Омен? Яка, в біса, Чорна діра? Симпатична дівчинка у навмисне подраних джинсах та ненавмисне подраних кедах. Усміхнена, привітна й помітно менш перелякана, ніж учора.

Перехожі звертали на них увагу. Деякі мрійливо посміхалися. Аякже… Зворушлива сцена — двоє підлітків на лавці.

Хлопчик і дівчинка. Квіти життя. Ідилія. А вони і справді пасували одне до одного. Щось було в обох таке, що робило їх схожими, незважаючи на вік, одяг, колір волосся й очей. Ну просто брат і сестра… Чи молода пара — закохані дуже швидко набувають схожості, особливо у такому пластиліновому віці…

Чому я завжди руйную ідилії?

Я підійшов до лавки, привітався. Аня посміхнулася мені, знову перевела погляд на Макса. Він сподобався їй. Дивно, як таке може сподобатися без гіпнозу? Чи він таки використав якісь свої здібності? Що ж, у будь-якому разі це добре, цю симпатію ми зможемо використати.

— Ходімо? — нагадав я. — Їдьмо, — виправила мене Аня, — до лікарні треба їхати… — Їдьмо, — легко погодився я й поглянув на Макса. Він мав повідомити, як відрекомендувався об’єктові. Він зрозумів. Уловив момент, коли дівчинка відвернулася, поглянув в очі, ледь хитнув головою. Ніяк. Нічого не повідомив про себе, але втримав контакт і позитивний настрій розмови. І це з його акторською майстерністю… Що ж, молодець.

Випишемо тобі орден.

Я відпустив їх уперед — нехай спілкуються, тим більше, це в них виходить непогано. Отже, цю ідилію я не зруйнував, просто додав їй кінетичної енергії. Квіти життя рушили навідувати бабусю. Квіти… Наше майбутнє… Ой, не заздрю я нам, якщо в нас таке майбутнє. Отруєне, отруйне, зубате…

Малолітній вбивця, що вважає всіх, окрім своїх шефів та співробітників, м’ясом, та дівча, яке, якщо вірити шефам, є ще більш небезпечним за цього вбивцю. І не можна їх за це судити. Я ж сам був таким… Я і є таким.

Мене таким виховали. Мені не відрощували довших пазурів, не пересаджували гостріших зубів, мене просто навчили ними користуватися. Мене забули навчити користуватися совістю, й вона атрофувалася… Не можна нікого з нас судити за те, що нас зробили такими. От тільки — чи надовго нас таких вистачить? Коли перегриземо одне одного? Чи можна мати майбутнє, маючи такі пазурі?

Та що ж це зі мною? Коли ж це скінчиться? Коли я повернуся до свого адекватно пофігістичного стану? Ні, треба, видно, таки когось убити. Треба бігти, стріляти, душити, бити. Тоді й часу на всю цю дурню, що лізе в голову, не залишиться. Хочу нормальної роботи. Остогиділо відчувати себе вихователем у дитячому садку…

До речі, про роботу… Вже квартал за нами повільно котився чорний «Daewoo» з тонованими вікнами. Зовсім непомітно, подумки гмикнув я, просто набагато непомітніше за особу з книгою в темряві. Знову ламери… Яка вірогідність того, що ці — не з компанії нашого сьогоднішнього полоненого? Майже нульова. Ну чого вони причепилися?

Зупинити б вас зараз, розмріявся я, зупинити, витягти на свіже повітря, промити голову, надавати по мордяці й попрохати не плутатися під ногами у великих дядьків. У них (дядьків) і без вас клопоту вистачає… Шкода, що поруч об’єкт, перед яким не можна світитися. Та й Макс може завадити душевній бесіді… «Не при дітях», — подумав я і посміхнувся.

Ламери не відставали. Коли ми ледь запхалися до переповненої маршрутки, вони подалися за нею. Аня полізла кудись до задніх сидінь, Макс зібрався за нею, але я смикнув його за рукав. Треба було поговорити.

— Ти помітив? — тихо спитав я.

— Собак? — спитав у відповідь він.

— Собак?!

— Так, вони поводяться дивно…

Я визирнув у вікно. — Їздять на чорних «Daewoo»?

Макс також визирнув.

— А, ти про це, — зрозумів він, — їх я помітив… Але собаки…

Ти що, не помітив собак? Вони бояться її. Вони не підходять!

Вони тікають на інший бік вулиці, щойно помітять її!

— Дуже важливе спостереження, — зазначив я, — просто життєво необхідне…

А з чого їм її любити? Відчувають, видно, які вона віршики про звіряток пише, от і бояться підійти…

— Вони відчувають, що вона — чужа, — пояснив мені Макс.

— То вона таки прибулець? — зрадів я.

Макс знову подивився на мене, як на ідіота. Тоді, видно, вирішив, що немає сенсу щось пояснювати мені, ідіоту, й змінив тему.

— То ким я буду? — спитав він.

— Моїм двоюрідним братом, — запропонував я.

Для рідного він був надто несхожим на мене, просто знайомим бути ніяк не міг. — Ім’я?

— Макс.

— Добре, — він розвернувся і попрямував до дівчинки.

Вона широко посміхнулася йому. Так, вона запала на нього.

Чи вдавала, що запала?

А він? Якщо він відповість взаємністю? Як тоді працюватиме? Чи зможе ліквідувати об’єкт, якщо прив’яжеться до нього емоційно? Треба буде поспостерігати за процесом…

Принаймні поки що, здається, все гаразд. Поведінку собак навіть помітив. Отже, все ще вважає дівчинку чужою. Отже — небезпечною.

«Daewoo» припаркувався біля зупинки, на якій ми вийшли, але з нього так ніхто й не визирнув. Шкода. Хотілося побачити обличчя наших переслідувачів. Утім, ще не вечір…

7

Бабця лежала із декількома такими ж бабцями у маленькій напівтемній палаті. Було брудно, щось відверто смерділо.

Так, давно я не бував у подібних установах…

Востаннє, до речі, був у такій, з дозволу сказати, лікарні, коли треба було добити одну надто живучу особу. Тоді мені там сподобалося, в першу чергу — через відсутність навіть натяку на охорону чи хоча б якусь організованість. Прийшов серед ночі, тихенько зарізав і вийшов через центральний вхід повз когось напівмертвого від смертельної дози спожитого алкоголю. Цікаво, коли вони помітили, що з їхнім пацієнтом щось не так? І чи помітили взагалі, що його вбили, чи вирішили, що саме померло?

Бабця нам зраділа. Всім нам. Мене вона чомусь обізвала Андрійком, а Макса — Василем. Я довго пояснював їй, що ніякий я не Андрійко, що я — Денис, знайомий її доньки, та вона мене не чула. Я знав, що нічого вона не почує, але вдавав, ніби дико сподіваюся на те, що мене нарешті впізнають. Макс підігрував, доводячи бабці, що він мій двоюрідний брат, і його вона не знає.

Комедія вже починала набридати, коли озвалася Аня.

— Бабусю, не звертай на хлопців уваги, то вони жартують, — сказала вона, обережно, але впевнено відштовхуючи нас від ліжка, — краще розкажи, як ти.

Розповідаючи, як вона, бабця встигла обізвати Аню і Лідою, і Сергійком, і Миколкою. Загалом же, за її словами, почувала вона себе непогано й дуже хотіла повернутися додому.

— Не хвилюйся, — казала їй Аня, — ще трохи полежиш, і ми тебе заберемо.

Брехала, звісно. Куди вона її забере? Та й навіщо? Було ж чітко зрозуміло — бабця ось-ось склеїть ласти. Яке там серце? Не з серцем у неї були проблеми, і не з головою навіть — із життям. Вона вже була зайвою в цьому житті, життя виштовхувало її із себе, як купу перероблених відходів…

Цікаво, що станеться зі мною, коли я стану таким? А що може статися? Чим я кращий за смердючу купу відходів?

Тим, що не смерджу? Так почну, це ж справа часу. То що в мене буде інакше? Нічого. Життя виштовхне й мене. І залишаться в ньому лише такі от Ані та Макси… І будуть полювати одне на одного, маленькі звіренятка… Як колись полював я, як полювали на мене…

Що я там думав про майбутнє? Яке, в біса, майбутнє?

Нічого не зміниться ні завтра, ні післязавтра, ні через сто років. Звіренятка полюватимуть одне на одного, вбиватимуть одне одного та їстимуть, смачно хрумтячи кістками. Виживе найсильніший. Так було, так є, так буде.

Чому я вирішив, що ці молоді звірята чимось відрізняються від нас, старих? Гіпноз, екстрасенсорика, телепортація?

Навіть якщо вони і вміють усе це, хіба це не звичайна еволюція? Гостріші пазурі й швидші реакції, адаптовані до сьогодення? І найголовніше — чим ця дівчинка відрізняється від того ж Макса? Чому це вона становить небезпеку для суспільства, а Макс — ні? Тому що Макса вони тримають на ланцюзі, а її — ні?

Стоп. Ще раз. Макса вони тримають на ланцюзі, а її — ні.

Якщо це — єдина відмінність між ними?

Та ти що, Джокере? Невже хоч якась адекватна думка проскочила у твоєму клятому, іржавому від спирту мозку?

Якщо припустити, що зараз поруч зі мною стовбичать не два варіанти нашого зубатого й сердитого майбутнього, а один, просто в різних інтерпретаціях? Якщо вони мають бути ворогами лише за примхою нашого дорогого керівництва?

Ніякий вона не Омен, просто Макса вони встигли взяти на короткий ланцюжок, а її — ні. І це — єдина відмінність між ними.

А балачки щодо Чорної діри? Хтось комусь просто задурив голову. Макс мені, чи вони — Максові…

Якщо взяти за диспозицію цю теорію, то все сходиться.

Макса вони підсилають до дівки, аби він поглянув на неї зі свого боку й вирішив, чи можна з нею почати співпрацю на цьому етапі її розвитку. Мене — щоб я допоміг завершити історію в обох можливих розкладах: завербувати чи ліквідувати об’єкт.

Хоч усе це й суперечить моїм уявленням про надприродні людські можливості, це абсолютно не суперечить ані моїм уявленням про власну роботу, ані психології нашого керівництва.

Я посміхнувся. Залишилося лише вполювати хлопців на тонованому «Daewoo» й дізнатися, до чого тут вони. …Аня запросила нас до себе на чай. Не знаю, що більше вплинуло на неї — настанови турботливої бабці (яка наполегливо вимагала нагодувати Андрійка з Василем) чи Максові голодні очі.

Ми, ясна річ, не відмовилися.

«Daewoo», ясна річ, знову поїхав за нами. Цього разу він супроводив нас аж до самого будинку й зупинився у дворі.

Коли ми всідалися за невеличкий стіл на кухні, я обрав собі місце, з якого було видно машину. Втім, дарма. Ламери не поспішали вилазити — сиділи за своїми тонованими вікнами й чекали на слушну мить. Певно, на мить, коли ми підемо геть.

Невже вони справді не розуміють, що їх помітили? Могли хоча б машину змінити… Чи пройтися пішки від зупинки.

Вони ж знають, де будинок, і знають, що ми не знаємо, як вони виглядають. А може, ми і справді так скидаємося на бідних родичів, що вони не вбачають у нас загрози? Тоді, виходить, вони не бачили, як ми схопили одного з них. Чому він працював без прикриття? Чи він — не один з них? Чи нас переслідує аж дві групи ламерів? Чим же їм усім так дошкулила наша Аня?

Я поглянув на дівчинку. Вона робила бутерброди з дешевою та несмачною ковбасою. Макс допомагав — варив дешеву й, певно, також несмачну каву. Дорвався таки, подумки посміхнувся я.

— То де ви вчилися? — перехоплюючи мій погляд, поцікавилася Аня.

Як добре, що вчора ввечері я не забув переглянути інформацію про родину напівпокійної бабці…

— У ПТУ, — відповів я, — я був на рік молодший за Ліду…

Чесно кажучи, я був у неї закоханий… Мені дуже шкода, що трапилося таке горе…

— А мені — ні, — повідомила Аня й поставила бутерброди на стіл, — якби цього не трапилося, я б досі була там… — вона зморщила носа.

У дитбудинку їй не подобалося. Не дивно.

— Що ж, — посміхнувся я, — принаймні чесно.

— А я завжди все кажу чесно, — посміхнулася вона у відповідь, сідаючи навпроти, — не розумію, навіщо люди взагалі брешуть…

Типовий підлітковий максималізм. Мабуть. Не знаю, як він, цей максималізм, виглядає, бо часу на нього в мене не було. В її віці я вже працював. У її віці я вже вбивав. І це її вони вважають монстром… Але ж я вбивав лише тих, кого треба. Кого ж може вбити вона — невідомо. Втім, я знову повертаюся до теорії загрози людству, забуваючи, що сам уже спростував її та вигадав нову, більш зрозумілу. Чи вірну?

Це ми перевіримо. Треба лише визначитися, яким чином.

Макс приніс каву та сів поруч зі мною.

— Наприклад, у лікарні, — сказав він Ані, — якщо ти помираєш, а тобі кажуть, що житимеш. Це для того, щоб у тебе була надія. Чи батькам. Тебе відлупцювали у школі, а ти кажеш, що впав зі сходів. Це для того, щоб вони не хвилювалися… і не лізли не у свою справу.

— Якщо тобі брешуть, ти не бачиш повної картини, — зробила висновок Аня.

— Бо ті, хто брешуть, вважають, що тобі її не варто бачити.

— Тобто вони вважають, що мають право вирішувати за мене, що мені варто бачити, а чого не варто?

Я поглянув на годинника. Десята ранку. Ще півгодини банальної підліткової полеміки, і треба буде йти. Можливо,залишивши Макса. Нехай обробляє дівчинку. Чи не залишати? Якось він надто привітно посміхається їй, надто захоплено сперечається…

— Не можна так! — доводив щось Макс.

— Чому не можна? — вимагала пояснень Аня.

— Бо так нечесно, — він пхнув мене в бік, — Дене, скажи!

— Звісно, нечесно, — підтакнув я, не уявляючи, про що йдеться.

Таки старішаю. Раніше ніколи не відволікався на свої думки настільки, щоб не фіксувати розмов, що ведуться поруч.

Про що йдеться, я так і не встиг зрозуміти, бо трапилася ще одна незбагненна подія — з-під вікна дивним чином зник «Daewoo». Щойно я бачив його на місці, а тепер — раз! — і немає. Не може машина просто так зникнути. Принаймні ця. Принаймні так тихо та швидко. Я мав хоча б почути звук мотора…

Зовсім машинально я знову поглянув на годинника. Пів на одинадцяту. Декілька секунд тому була десята…

Он воно як. Тепер мені стало зрозуміло. Нарешті, все зрозуміло.

— Максе, котра година? — вирішив пересвідчитися я.

— Пів на одинадцяту, — відгукнувся він, неохоче перериваючи себе на півслові.

— Дідько! — підхопився я. — Ми ж запізнюємося!

Зорієнтувався він, як завжди, миттєво.

— Точно! — ляснув себе по лобі. — А я ще думав — чи нічого не забув… Це все твої бутерброди, Аню, — посміхнувся дівчинці, — такі смачні, що все з голови повилітало.

— Куди запізнюєтеся? — вона підхопилася також. — Чому так рано?

Вона була збентежена, вона не хотіла, аби ми йшли. Не дивно. Маленька закохана дівчинка…

— До Маринки! — я кинувся до дверей. — Бігом, Максе!

Вона ж їде сьогодні, а я ж обіцяв до неї зайти! Вона фотки мені має віддати! З випускного!

Тираду я завершив уже на східцях.

— Почекайте! — гукнула нам у спину Аня. — Ви ще зайде те?

Я збіг aв униз.

— Так, — пообіцяв у мене за спиною Макс, — обов’язково. І помчав за мною.

Я вийшов на вулицю, швидко пішов геть. Макс наздогнав, вирівняв крок, ішов поруч зі мною мовчки, чекаючи на пояснення. Я ледь не сплюнув — просто знахідка, а не напарник!

Я збирався з думками. Вирішував, що саме казати. З чого починати.

З того, що час просто так не зникає? З того, що я не мав помітити, як він зник, що не мав узагалі нічого помітити й запам’ятати, бо перебував, судячи з усього, під гіпнозом?

З того, що гіпнотизер серед нас трьох був лише один? Чи з того, що мені прекрасно відомо, які досліди полюбляє ста вити Доктор Зло і його компанія над відпрацьованим матеріалом — непотрібними вже агентами, такими, як, наприклад, я?

От у чому була вся фішка. От чому я ніяк не міг знайти логіку в діях усіх навколо. Бо й логіки ніякої не було, принаймні для мене. Я був піддослідним матеріалом. І маленька закохана дівчинка Аня була піддослідним матеріалом. Вони щось робили зі мною. Макс щось робив зі мною. Що саме й для чого, відомо було лише їм.

Нарешті я зупинився. Макс також. Раптом закортіло чимдуж врізати по його дещо розгубленій, але сповненій готовності до дій мармизі. Та я стримався.

— В тебе не вийшло, — спокійно повідомив я Максові.

— Не вийшло що? — він здивовано кліпнув очима.

— Я помітив час. Півгодини зникло. Що ти встиг зробити за півгодини?

Він знову кліпнув очима, вдаючи, що не розуміє, про що йдеться.

— Ти чого, Джокере? Які півгодини?

— З десятої нуль-нуль до десятої тридцяти, — посміхнувся я. — До речі, ідіоти у твоєму виконанні більш правдоподібні, ніж п’яниці. Чого б це?

Він поглянув на годинник. Потім на мене. Знову кліпнув.

Нарешті, спитав:

— Ти думаєш, що я тебе гіпнотизував?

— Звісно ж, ні! Я думаю, що я проспав півгодини за столом.

Я не сильно хропів?

— Джокере…

— Коротше, ти провалився. Так і відрапортуй Доктору Зло. І поцілуй його від мене в щічку. Чи, може, в носика…

Так, краще в носика.

Я підморгнув розгубленому Максові, розвернувся й пішов геть. Після «носика» Жарох, певно, гикатиме ще дужче, ніж після мого «з любов’ю». А ще він буде задоволений — я пройшов тест, я ще не остаточно відпрацьований матеріал…

Насолодитися перемогою я не встиг. Індиго наздогнало мене, з несподіваною силою розвернуло до себе, притисло спиною до якогось стовпа. Я вже вдруге стримав бажання натовкти його мармизу. Втім, друге бажання було вже слабшим — мені стало цікаво, як воно викручуватиметься і що вішатиме на мої вуха тепер.

Макс нервувався.

— Припини істерику! — кричав він на мене, тримаючи за комірець.

«Це у мене істерика?» — подумки дивувався я.

— Ми маємо довіряти одне одному! — кричав він. — Бо ми тут удвох проти невідомо чого! Як ти не розумієш?! Я нічого не робив! Навіщо це мені?! Якби я хотів, то зробив би так, щоб ти нічого не помітив! Я не робив цього! Це зробила вона! Ти уявляєш, що вона таке, коли навіть час поруч із нею йде не так?! Ти уявляєш, із чим ми маємо справу?!

Він, нарешті, відпустив мене, відступив на крок. Я чекав на продовження. Мені подобалося. Дуже, дуже реалістично.

— Світ не обертається навколо тебе, Джокере, — вже спокійніше сказав Макс, — ти — не його центр. Не завжди всі зусилля спрямовані на те, щоб тебе якось надурити.

Розумієш?

— Максе, я все розумію, — посміхнувся я, — я навіть уже вірю і в екстрасенсів, і в телепортації. Тільки час, Максе, не може йти не так. Він — суб’єктивне й абстрактне поняття, Максе. Досить дурити мене, добре?

— Я не дурю! — у нього знову здавали нерви. — Ти маєш довіряти мені!

— Ще щось є сказати? — поцікавився я. — Це я вже чув…

Він декілька секунд дивився мені в очі, потім, зрозумівши, видно, що кіна не буде, тяжко зітхнув, розвернувся й пішов назад — до Ані. Цікавий метод впливу…

Я декілька секунд дивився на його спину, чекаючи продовження вистави, потім зрозумів, що не дочекаюся, і пішов своєю дорогою.

Далеко не відійшов — на зв’язок вийшов Жарох. Але замість того, щоб похвалити, сухо наказав:

— Припиняй свої вибрики, Джокере, та повертайся до справи.

— Він мене дурить, — пожалівся я, — і постійно намагається споїти. Давай я його вб’ю, га?

— Не дурить, — заперечив Жарох, — я тобі скину запис вашої розмови в об’єкта. Послухаєш. А зараз давай до справи!

Я поклав слухавку до кишені, обернувся. Макс стояв у декількох метрах і з надією дивився на мене.

— Розвертайся, — наказав я йому, — зайдеш до неї, скажеш, що ми десь загубили гаманець. Пошукаєш і не знайдеш. Завдання: перевірити наявність об’єкта на місці та напроситися в гості ще раз. Я чекатиму на вулиці, за рогом, аби мене вона не бачила. Роздивлюся довкола. Питання?

— Немає! — він сяяв.

— Тоді пішов, — наказав я.

Макс не пішов — чимдуж помчав назад, я повільно почалапав за ним. Мені треба було знову виплисти з абсурду, який вкотре починав затягувати з головою.

«Не дурить», сказав Жарох. «Я тобі скину запис вашої розмови в об’єкта», сказав Жарох.

Що це означає? Що там на записі? Півгодини тиші? Чи страшне закляття, яке бубонить наша Аня? А може, моє несамовите хропіння? Скоріше б це почути…

Так, Джокере, сказав собі я, доки не дістанешся до цього клятого запису, нічого не вигадуй. Дій за обставинами — і крапка.

А якщо все має вирішитися до вечора? До того часу, як Жарох зможе надати мені клятий запис? Що саме може вирішитися до вечора? Макс запрограмував мене на щось, що я маю зробити сьогодні вдень?

Ні, краще не думати, останнім часом я надто багато думаю, так і сказитися недовго…

О, а ось і привід не думати, зрадів я, прямує просто до мене! Їх було троє. Вони пройшли в декількох кроках від мене, зосереджені, зібрані, бліді, сповнені готовності. Я знав цей вираз обличчя, я знав цей запах. О так, я відчув їх нюхом.

Вони йшли вбивати. Просто до під’їзду нашого об’єкта. Яка ймовірність того, що вони йшли не до неї?

То он як ви виглядаєте — хлопці з тонованого «Daewoo»…

Я розвернувся й попрямував за ними. Розбиратися на вулиці було небезпечно — надто людно, а от у темному під’їзді — те що треба. Дякувати богові, що він створив вандалів, які викручують лампочки…

Я наздогнав їх на східцях. Очі ще не звикли до темряви, але підпускати до дверей квартири було небезпечно — шумом міг зацікавитись об’єкт. Утім, який шум?

Стрибок, захват, удар у шию, опускаємо на підлогу.

Другий розвертається — ще легше. Удар. Опускаємо. Третій розвертається й встигає навіть запхати руку до кишені. Але дістати звідтіля ніж йому вже не вдається. Однією рукою я закручую його руку за спину — ніж падає на підлогу, він — на коліна, другою затискаю рота, аби не скавчав. Він декілька секунд сіпається, але швидко завмирає, розуміючи, що йому більше нічого й не залишається.

— Закричиш — уб’ю, — коротко кажу я, — скажеш щось не по темі — уб’ю. Віриш?

Він швидко киває, скосивши очі на тіла товаришів. Він вірить. Він вважає, що я їх убив. Що ж, так навіть краще.

Я обережно відпускаю руки, ривком підіймаю та розвертаю до себе, тримаючи за комірець і притискаючи до стіни.

Майже, як Макс щойно притис мене. Тільки от я знав, як не те що вирватися — як убити супротивника з такого положення одним рухом. Цей — не знає. Лише перелякано витріщається на мене. Нарешті відчуваю себе на своєму місці, у своїй тарілці… Прекрасне відчуття.

Він дивиться на мене. Здоровий чолов’яга, дещо старший за мене. Здоровий, але слабкий. М’який. Є такі люді, схожі на великі м’які іграшки. Чи то він просто здувся від моєї хватки?

— Дівчат надумали ображати? — тихо питаю я.

— Вона не дівчина! — він ледь не схлипує. — Вона звідти! — тицяє пальцем у підлогу.

Що це? Що за запах із рота? Перегар? А, звісно! Треба ж було хильнути для сміливості! Скільки ж мужності потрібно набратися, щоб спробувати вбити дівчинку…

— З пекла? — підказую я.

Він швидко киває. От причепилися до дитини!

— Хто це сказав? — питаю я.

— Я сам бачив! — він уже не схлипує, але говорить з надривом. Майже кричить пошепки.

— Бачив, як вона звідтіля вилазила? — уточнюю я.

— Я бачив її погляд! — шепоче він. В його темних очах з’являється надія. Він сподівається завербувати мене. — Вона не людина!

— Конкретніше! — вимагаю я, й надія в очах мого полоненого спалахує з новою силою.

— У неї погляд такий… такий… страшний!

— Дуже конкретно, — саркастично коментую я.

— Микола працював сантехніком, — швидко шепоче він, вирішивши, видно, залякати мене страшною історією, — зайшов до неї, двері відчинені, а вона — висить на стелі й посміхається!

Ого… Скільки ж Микола випив до цього?

— А Микола — це… — я обертаюся до двох тіл на підлозі.

— Микола зник! — він робить страшні очі. — Після того, як у будинку померли двоє, він зрозумів, що вона їх убила, пішов до неї і — зник.

Так. Ясно. Микола — це людина, що читає в темряві. І для чого, Жароху, він знадобився тобі? Чому все це не міг випитати в нього я?

— А ви хильнули потроху й вирішили помститися за Миколу? — поцікавився я.

— Ти ж бачив її очі! — співрозмовник зрозумів, що я зриваюся з гачка, що вербуватися відмовляюся, і знову почав істерику. — Ти ж також знаєш, хто вона! Ти ж знаєш!

Вона людей убиває!

Треба буде перевірити, хто й коли помирав у цьому будинку, відмічаю собі я. Даю йому легенького стусана, він замовкає. Знову перелякано витріщається на мене.

— А тепер слухай, — кажу я, відпускаючи його та відступаючи на крок, — зараз ти розвертаєшся й чимдуж біжиш додому. Там тверезієш. Більше не підходиш ані до цього під’їзду, ані до дівчинки. Ви все вірно зрозуміли. Вона — породження пекла, але прийшла сюди не сама, а з цілою армією демонів. І не вам їм протистояти.

— А кому? — розгублено питає він. — Кому їм протистояти? — Інквізиції, — вагомо відповідаю я, демонструючи йому перший-ліпший документ, знайдений у кишені.

Він ковзає по ньому безглуздим поглядом, тоді знову витріщається на мене. — І нікому більше ні слова, — змовницьки шепочу я, — второпав?

Він швидко киває декілька разів, переводить погляд на тіла своїх товаришів. Я регочу подумки й серйозно заявляю: — Їх ми воскресимо, але це — востаннє. І не плутайтеся більше в нас під ногами.

Він знову розгублено дивиться на них, потім — на мене.

— Геть звідси! — рявкаю я.

Він тікає.

Я посміхаюся. Давно я нікому не розповідав такої маячні.

Виявляється, не така вже й нудна ця справа, як здавалося спочатку. А я вже й забув, як мені подобається працювати з ідіотами…

8

Я саме завершив огляд речей та документів упольованих мною мисливців на демонів, коли почув, як поверхом вище відчиняють двері й Макс обіцяє обов’язково зайти ввечері.

Молодець. Обробив дівчинку.

Я тихенько свиснув. Він швиденько попрощався і спустився до мене. Зупинився біля тіл, зацікавлено оглянув їх, нахиливши голову набік (було в цьому жесті щось від собаки… недарма вони його люблять… певно, мають за свого). Спитав:

— Ти їх убив?

— Ні, — я підняв одне тіло попід пахви, — я їх воскресив.

Бери другого й тягни у куток.

Макс здивовано підняв брову, але щодо воскресіння не перепитував, мовчки взявся до справи.

Якщо він мене таки не дурить, то з нього й справді непоганий напарник. Мовчазний, слухняний, кмітливий… І вірити йому хотілося, і працювати з ним було легко, але ж час… Час, який ніколи не зникає просто так, не дозволяв мені бачити у хлопцеві нікого, крім імовірного супротивника.

Ми вклали їх у куточку. Я набрав «02» й повідомив, що бомжі в під’їзді вчинили бійку й тепер двоє з них валяються на підлозі, а третій кудись утік. Я повідомив адресу будинку, досьє на сусідів-алкоголіків (вигаданих, звісно), поскаржився на сантехніка Миколу, який багато п’є й постійно кудись зникає, та висловився щодо незадовільної роботи нашої міліції, яка існує, між іншим, коштом наших податків. Мені пообіцяли з бомжами, сусідами та сантехніком Миколою розібратися, роботу у структурі налагодити, надалі стояти на варті та всіляко пильнувати.

Дивно, як не послали під три чорти… Я верз у слухавку таку фігню, що сам себе ладен був послати… Ех, люблю діставати людей, коли перебуваю у гарному настрої. Принаймні щодо сантехніка Миколи тепер не надто перейматимуться…

— Що далі? — спитав Макс, коли ми вийшли на вулицю та взяли курс на зупинку. Настрій стрімко погіршувався.

Ненавиджу громадський транспорт та шефів, які крадуть недопитаних полонених разом з автівками…

— Коли йдемо в гості? — спитав я у відповідь.

— Увечері… тільки… Тільки вона мене одного запросила… на вечерю…

— Все ясно. Свічки, романтика… Думаю, впораєшся без мене.

Макс злегка почервонів. Господи, він іще вмів червоніти!

— Мабуть, — знизав плечима, — а потім що?

— Не мабуть, а «буде зроблено», — виправив його я. — А потім укладеш дитину спати й тихесенько відчиниш мені двері. Будемо проводити детальний обшук.

Він серйозно кивнув:

— Буде зроблено!

— От і добренько. А тепер бігом купувати свічки та складати романтичні вірші. І не забудь вино. Багато вина.

Вона має міцно заснути.

Він широко посміхнувся й повторив:

— Буде зроблено!

Я зупинився, уважно подивився на нього.

— Слухай, — сказав я, — а вона ж тобі подобається!

— Подобається, — винувато посміхнувся Макс.

— Я маю нагадувати про можливість виникнення потреби в її ліквідації? — поцікавився я.

— Хіба це проблема? — здивувався Макс. — Треба буде — ліквідуємо.

— Незважаючи на те, що вона тобі подобається?

— Ну звісно… — мої питання здавалися йому дивними. — Ти хіба не так робив?

Я? А як я робив? Я взагалі не пам’ятав такого, щоб мені колись подобався хтось із об’єктів. Певно, об’єкти мені траплялися такі — негідні симпатії… Втім, хіба не всі люди такі? Кожного з них є за що вбити… Просто не на всіх знайдеться по вбивці… Та й важкувато буде декого з них убити. Не один убивця на нього буде потрібен, а ціла армія…

— Коли вкладеш її у ліжечко, набери мене на телефон і скинь. Я буду під будинком, — сказав я. — Давай, до зв’язку!

— Куди ти? — розгубився Макс.

— Як куди? — розгубився у відповідь я. — Спати! Якщо ти не в курсі, то сьогодні вночі мені не дав виспатися один неповнолітній алкоголік.

— А мені куди?

— Та за свічками ж! Індиго…

Я сунув руки до кишень, розвернувся й повільно рушив уздовж дороги. Треба було подумати. Треба було залишитися врешті-решт на самоті й укотре спробувати розкласти все по поличках.

Макс знову довго дивився мені в спину. І знову його погляд був неприємно гострим, відчутним. Так дивляться перед тим, як натиснути на курок. Не подобалася йому, видно, моя спина… Певно, весь я йому не подобався. Так само, як і він мені. Цікаво, чого б це? Просто взаємна неприязнь чи щось більше?

Я прямував уздовж дороги, повз гарчання та гуркіт машин, повз людські натовпи та сірі одноманітні будівлі. Треба було думати, будувати теорії, знову вигрібатися з абсурду…

Але — як? Адже все вже передумав, усі варіанти передивився, поскладав та розібрав усі можливі логічні ланцюжки. Вперше в житті мене поглинула втома. Не та повсякденна, схожа на ледь помітний тупий біль, інша — величезна, безвихідна, темна. Втома не від мого пошарпаного життя — від справи, що почала здаватися міцнішою за мої зуби. Від нерозуміння.

Від розгубленості.

Раптом захотілося когось убити. Просто так. За те, що штовхнув у натовпі, за те, що наступив на ногу, за те, що косо поглянув, за те, що потрапив під руку, за те, що ходить без каски… Просто так, аби довести собі, що можу хоч щось…

Хоча б убивати…

Отакої, сказав я собі, приїхали. Здається, оце і все.

Завтра — до психолога, післязавтра — на пенсію. Я — надто небезпечний, щоб мати право на нервові зриви.

Треба щось робити… Коли не допомагають адекватні методи розбору справи, треба братися за радикальні. Що б такого радикального мені зробити? Може, й справді когось убити? Справі не допоможе, зате мені як полегшає…

Коли задзвонив «червоний», я зрадів. Усе було не так у цій справі. Навіть періодичні спалахи радості від цього клятого дзеленчання замість звичної роздратованості. Усе було шкереберть.

— Спекався дитини? — насмішкувато спитав шеф.

— Ви про яку? Їх щось забагато довкола останнім часом, я в них плутаюся…

— Про обох, — відповів Жарох і швидко, доки я не встиг почати лекцію про вживання однини та множини, додав: — А тепер давай бігом до мене, введемо тебе в курс справи.

Введемо? Жарох теж сказився і тепер із собою на «ви»? Чи знову гості в халупі? Цікаво… У будь-якому разі — цікаво…

— О! — зрадів я. — Як вчасно! Втім, як завжди…

— Ти далеко?

Ніби так важко вистежити…

— Далеко. Можна мені гелікоптер? Я десь чув, що супергерої літають на гелікоптерах…

— Так то супергерої… — зітхнув Жарох. — У тебе є 30 хвилин. Не запізнюйся. Бо почнемо без тебе.

Я уявив собі, що шеф таки сказився й почне вводити в курс справи самого себе, якщо я спізнюся. Посміхнувся.

Скажений Жарох — це, звісно, страшно. Але ж як весело!

Вбивати когось перехотілося, я зупинився біля дороги й підняв руку. Шкода, що поруч немає Макса. Загіпнотизував би якогось таксиста, не довелося б платити гроші. І, що найприємніше, всю дорогу слухати якісь теревені. Чомусь мені завжди трапляються балакучі водії. Від яких, між іншим, у мені знову прокидається жага до вбивства…

Я запізнився на п’ять хвилин. Та звичного розносу не отримав. Жарох не любив сварити своїх перед чужими.

Навіть за запізнення на п’ять хвилин. А чужих у халупі було стільки, скільки раніше я й уявити не міг. Їх було троє. І всі витріщилися на мене, щойно я увійшов. Я з переляку аж ляпнув:

— Добрий вечір вашій хаті!

Ніхто навіть не посміхнувся. Судячи з усього, справи в нас були кепські…

У Жароха зібрався майже весь керівний склад Контори.

Шеф сидів у своєму незмінному кріслі із не менш незмінною люлькою в зубах, навпроти нього, спираючись на підвіконня, стояв Доктор Зло, моє улюблене крісло окупував Нестор, а на невеличкому пуфі біля каміна влаштувався абсолютно незнайомий мені бородатий дядько. Жарох виглядав, як завжди, роздратованим і зібраним водночас, Доктор Зло лагідно посміхався мені (у, зміюка!), Нестор лише швидко ковзнув поглядом по мені, а тоді знову втупився у підлогу, бородатий дядько розглядав зацікавлено.

— Проходь, сідай, — наказав Жарох.

— Привіт, синку, — з тією ж зміїною посмішкою звернувся до мене Док, — радий тебе бачити.

Дякую за вітання, які постійно від тебе отримую.

— А поцілунків від мене не передавали?засмутився я. — Я так просив поцьомати вас у щічку… чи в носа? Так, здається, в носа…

— Джокере! — обірвав мене Нестор.

От із ким краще було не заїдатися.

Я моментально закрив рота й сів на підлогу — аби не витрачати час на пересування меблів.

Я моментально згадав, де я і хто мене оточує. Нестор ніколи не намагався приховати себе за тією м’якістю, якою так щільно обгорнулися і Жарох, і Доктор Зло. Нестор був собою. Нестор був дияволом. Лисим, кремезним, сповненим жорстокої ненависті й несамовитої енергії дияволом. Нестора боялися всі. Навіть я.

— Прокрутіть йому запис, — наказав Нестор.

— А варто? — невпевнено спитав бородатий дядько. Він іще ніби хотів щось додати, але Нестор відрізав:

— Варто.

Жарох клацнув пультом. Це був запис нашої розмови з Анею. Тієї, з якої зникло півгодини. Втім, на записі цей час не зник. Він залишився — тишею. Мертвою тишею, що аж дзеленчить у вухах.

Тишу я слухав хвилин п’ять. Усі мовчали.

— Далі буде щось цікавіше? — спитав я.

— А це недостатньо цікаво? — всміхнувся Жарох.

— Ні, просто це я вже почув. — І що скажеш? — поцікавився бородань.

— Можливо, нас приспали…

Я не знав, що сказати. Я був розгублений. На якусь мить мені здалося, що це таки жарохова перевірка. Але — лише на мить. Надто серйозні люди зібралися в халупі, надто накрученими виглядали вони всі, навіть посмішка Дока була надто натягнутою. Щось насправді відбувалося. І малолітнє індиго сказало правду: світ таки не обертався навколо мене. І чомусь це було приємно. Приємно, що не дурять, що не тестують, що довіряють справу з тим, чого самі бояться. Так-так, бояться. Як інакше пояснити щільну, майже відчутну на дотик, шалену напругу, що висить у вітальні мого Жароха?

— Ще варіанти? — спитав Нестор.

— Час зупинився, — відповів я. І сам здивувався, як легко, як природно це в мене прозвучало. Набагато природніше, ніж попереднє «приспали».

— Ти так просто про це говориш, — зазначив Док, відкидаючи назад довгі світлі патли. Цікаво, подумав я, патлатість у Санаторії — це родинне? Що ж, Док, на відміну від Макса, хоча б знав, що таке шампунь і гребінець…

— У вас є інші варіанти? — підняв брову я.

Чесно кажучи, дуже хотілося почути: «Звісно, є!» Дуже хотілося, аби великі й розумні дядьки швиденько все роз’яснили, розклали по поличках, постукали мене, дурника, по лобі й дали якесь наступне завдання.

— Ще сьогодні ти стверджував, що час — це суб’єктивне й абстрактне поняття, — нагадав Док.

От причепився!

— Факти вплинули на мою думку, — ледь роздратовано пояснив я, — вам це не подобається?

— Простота сприйняття, — повідомив Жарох бороданю, кивнувши на мене, — одна з найнеобхідніших якостей для роботи.

Бородань покивав у відповідь.

— Ми тут про мене говоримо чи про справу? — не втримався я. Здається, світ знову переходив на мою орбіту, і це починало дратувати. Вищий ступінь егоїзму — дратуватися, коли навколо тебе обертається світ…

— Про справу, — м’яко посміхнувся мені Док, знову відкинув патли й устромив у зуби цигарку. Це в нього означало кінець розмові.

Високе керівництво перезирнулося. Здається, вони не знали, з чого починати. Чи не встигли вирішити між собою, що мені можна чути, а що — ні.

«Та чого ви, хлопці? — хотілося сказати мені. — Чого соромитеся? Давайте вже, кажіть усе. Я вже знаю стільки ваших брудних таємниць, що ще одна аж ніяк не змінить мого ставлення до вас, шановні шефи. Та яке там ставлення?

Так, ви моральні потвори з прогресуючою параноєю, я це з дитинства знаю… Але — яке там ставлення? В мене все одно немає нікого, крім вас. І ви пречудово це знаєте. Батьків не обирають, хлопці, а ви — всі ви — як не крути, мої батьки.

Напевно, навіть ти, невідомий бороданю, ти також брав участь у моєму створенні, хоч не особисту, але брав… Тож — до біса сором’язливість, хлопці. Не я вас обрав, але мені з вами жити. І воювати на вашому боці…»

Мій пафосний внутрішній монолог, як і паузу, що затягнулася, обірвав Жарох.

— Тебе тут взагалі не має бути, — повідомив він мені (ага, подумки всміхнувся я, «вас тут не стояло»), — та нам довелося запросити тебе, аби ти припинив свої вибрики та взявся до справи. Твоє завдання — мовчки прослухати все, про що ми тут теревенимо, й повірити в реальність того, що відбувається. Бо, хочеш ти цього чи ні, але тобі з цим працювати. А не гаяти час на пустопорожні параноїдальні здогадки.

Ого! Повірити! Таких завдань мені ще не ставили. Ще ніхто й ніколи не наказував мені починати у щось вірити…

Що ж, усе колись трапляється вперше. А про параною — це він загнув. Не йому тут розпинатися про параною. Адже, якби сам на неї не страждав, увів би мене в курс справи на самому початку. Так ні, треба було зашифруватися, треба було пхнути мені під носа волохату потвору, а далі — роби, Джокере, що знаєш. І лише коли ситуація дійшла до останньої межі абсурду, коли я ледь не поліз на стіну від відчаю, коли майже почав кидатися на людей, мій любий шеф спромігся таки пересилити свою психічну хворобу, помножену на роки служби на благо батьківщини.

Доки я сердився на Жароха, вони повернулися до дискусії, яку я перервав своєю появою декілька хвилин тому. І дискусія, треба відзначити, була цікавою. Ніколи ще не бачив обличчя моїх шефів, коли вони не могли щось узгодити між собою. Раніше вони завжди поставали переді мною всі разом — упевненим монолітом, злагодженим механізмом, однодумцями й соратниками в усьому, що стосується справи.

Тепер же корпоративний дух кудись зник. Вони сперечалися. Вони майже сварилися. Здавалося, ще трохи — й полізуть одне на одного з кулаками, пістолетами та давніми особистими образами.

Спокій зберігав лише бородань. Він мовчав, намагаючись уважно вислухати всі думки й аргументи. А це було нелегко — шефи перебивали одне одного на півслові, говорили хором, хрипіли, шипіли й бризкали слиною.

Найактивнішим був Док. Кудись поділася його лагідність і м’якість — пухнастий кіт перетворився на тигра. Він навіть ходив кімнатою, як тигр по клітці, та ледь не гарчав.

Він хотів залишити дівчинку собі. Завезти у Санаторій та почати роботу над нею.

— Доки ще не пізно! — казав він. — Зрозумійте: кожна секунда віддаляє її від нас! Ще трохи — і ми не зможемо контролювати її!

— А чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. Він з крісла не підіймався, але його напругу видавали руки — вони постійно перебували в русі. Якщо Жарох не жестикулював, доводячи свою правоту, то набивав люльку, якщо не набивав люльку, то витрушував її.

— Чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. — Ти ж навіть не знаєш, ким вона є зараз! Ми навіть не намалювали мінімальний психологічний портрет! Дай їм доробити свою справу!

— Який, до біса, портрет?! — стукав важким кулаком себе по коліну Нестор. — Ви що?! Прийдіть до тями! Портрети ми з людей малюємо! Вона що — людина?!

— Людина! — заступався за малу Док. — Просто інша!

— Ти бачив, як її народжувала жінка? Ти бачив, звідкіля вона взялася? Звідкіля всі вони взялися? Їх же просто підсунули нам!

— Хто? — в’їдливо цікавився Жарох. — Прибульці?

— А якщо й прибульці!

— Та припиніть же! — гарчав Док. — Які, в біса, прибульці?! Людина вона! Просто не схожа на нас! Можливо, це взагалі новий етап еволюції!

— Тоді нам тим більше потрібно її прибрати! — нервувався Нестор. — Адже нові види знищують старі, а ми, виходить, старий вид! Я не хочу, аби мене знищувала якась малолітка!

— З ними можна співпрацювати! — ледь не стогнав Док, який аж почервонів від такої жвавої бесіди.

От зараз як схопить у тебе серце, весело думав я, як впадеш ти на підлогу… Може, хоч тоді до тебе дійде, що ти — смертний, що ти — не всесильний, що ти — не бог…

Може, до всіх вас дійде…

— Як? — цікавився Нестор. — Як, поясни мені? Ти зможеш контролювати її? Ти зможеш бути для неї авторитетом?

— Те ж саме ти і про проект «Джокер» колись казав! — нагадував Жарох. — Пам’ятаєш — «діти-індиго, жодних авторитетів, жодних правил, надрозумні, надактивні, вони нас не слухатимуть і взагалі повбивають»! Пам’ятаєш? І що?

Бачиш — працюємо! Нормально працюємо!

— Це — інше! — кричав Нестор. — Вони хоч людьми були!

А ці… Їх навіть собаки бояться! Бо відчувають! А ми чомусь до своїх інстинктів не прислухаємось!

Ці? Їх? То таких, як наша Аня, і справді було декілька… І з жодним з них вони не встановили контакту…

— Чого тут сперечатися? — питав Док, дещо заспокоюючись. — Давайте її мені. Там і тести всі проведемо, а як щось піде не так — і вбити буде легше.

— А ти впевнений? — цікавився Жарох. — Ти впевнений, що легше? Впевнений, що її взагалі можна вбити?

— То давайте перевіримо! — сплескував долонями Нестор. — От давайте візьмемо й спробуємо вбити! Якщо вийде — будемо знати, як їх убивати. І розітнемо, подивимося, яке воно там усередині…

Ага… І жодного з них досі не вдалося вбити. Принаймні не вдалося отримати труп для розтину.

Справа ставала все цікавішою. Розгубленість поступово перетворювалася на азарт. Я вже сприймав об’єкт як серйозну мішень, я вже був готовий до наказу «ліквідувати», до бойових дій, до нормальної роботи, за якою, як виявилося, встиг скучити набагато сильніше, ніж здавалося кілька днів тому.

А вони все кричали. Все сперечалися.

— Авторитет! — кричав Нестор. — Контроль! Джокера не змогли б контролювати нормальні люди! Тільки ми! А цим і нас буде замало! Вони ж узагалі з людьми не спілкуються! Їм це нецікаво! Не-ці-ка-во!

— Чому ж? — дивувався Док. — Вони розмовляють…

— Лише тоді, коли в цьому є потреба, — зазначав Жарох, — життєва необхідність. Але їм і справді нецікаво спілкуватися заради спілкування!

— От! — тицяв у нього пальцем Нестор, радіючи несподіваній підтримці. — Вірно! От і Джокер скаже — вона не говорила з ним! Їй було нецікаво!

— З Максом говорила, — спробував подати репліку я.

Але від мене відмахнулися.

— То з Максом, — ледь чутно буркнув Док.

Посмішка тріумфатора ледь не з’явилася на моєму обличчі. То я був правий. Господи, як же це чудово — відчувати, що я був правий!

Макса вони встигли взяти на короткий ланцюжок, а її — ні. І це — єдина відмінність між ними. Він — не просто дитина-індиго. Він — із тих, нових, страшних. Єдиний, кого підхопили з дитинства, кого встигли навернути у свою віру. І вбити його зараз шкода, аби розчленувати й подивитися, що там усередині… І службові повноваження він має право перевищувати — нехай лише й надалі залишається на цьому короткому ланцюжку…

З іншого боку — дивно в них усе виходить. Якщо ситуація настільки критична, Макса треба досліджувати. Живого чи мертвого. І якнайшвидше. Чому вони не чіпають його?

Невже робота, яку він виконує для Контори, настільки серйозна? Можливо… І дуже можливо, що замінити його в разі ліквідації просто не буде кому… Чому ж тоді Док, який так воліє отримати Аню для своїх дослідів, не наводить аргументів про успішні досліди з Максом? Чи вони були не надто успішними? І як бути з заявою про прибульців? Адже Макс не з дитбудинку… Його не могли підкинути. Його народила мати — людина, жінка, звичайна людська жінка… То він — не з них? Я знову почав плутатися.

На якусь мить щось блимнуло в думках. Здогадка, яка водночас пояснювала все це й була дуже простою. Надто простою. Я загубив її. Не встиг вчасно зловити й загубив.

Прокрутити всю цю розмову в голові ще раз, поставив собі завдання я, прокрутити, наново знайти, впіймати за хвоста та витягнути на світло цю здогадку.

Шефи, здається, нарешті видихалися. Заспокоїлися, помовчали.

— Я схиляюся до пропозиції Нестора, — нарешті сказав Жарох. — Думаю, ліквідація — найкращий вихід…

— Ні! — різко перервав його Док. — Ні! Я категорично проти. Я хочу дослідити її. Я візьму відповідальність на себе.

Всю відповідальність.

Він обернувся до бороданя й повідомив:

— Вона потрібна мені.

— Навіщо? — нарешті озвався зі свого кутка бородань.

— Невже неясно? Нам треба співпрацювати з ними.

Співпрацювати, а не знищувати!

Вперше в житті я відчув до Дока щось підозріло схоже на симпатію. Я навіть зрозумів, чому він так лагідно всміхався до мене сьогодні — він знав, що вони будуть проти, а я можу стати союзником. Він був непоганим психологом, наш Док. І річ була, звісно, не в симпатіях чи антипатіях до дівчинки.

Річ була у сприйнятті її як нового фрагмента реальності.

Так, Макс був правий, світ не обертався навколо мене. Та, що найцікавіше, світ не обертався вже й навколо моїх шефів. І вони почали усвідомлювати це. Тільки змиритися з цим фактом їм було важко. Тому й бігали вони, тому й сперечалися, бризкаючи слиною й забувши про мою присутність. І лише Док, учений, розумник, експериментатор, був зацікавлений цим явищем. Не наляканий — зацікавлений. Інші — боялися.

До криків, до істерик, до нервового виснаження. Світ ішов на них війною. Не країни, не люди, не уряди, не армії — увесь світ. Адже все, що не оберталося навколо моїх шефів, вони вважали потенційною загрозою по факту. І ця війна ще не почалася. Світ лише готувався до неї — він створював своїх джокерів. Принаймні саме так вони бачили наш об’єкт. Усі, крім Дока.

Що бачив я? Я бачив, що вони постарішали. Я бачив, що вони знають, що постарішали, але не хочуть визнати цього. Не про країну вони зараз турбувалися, не про людство — про себе. Їм не хотілося вимирати. Милі мої розгублені динозаври… І Док знав, що я побачу це. Док робив ставку на мою молодість. І був правий.

— А ти що думаєш? — раптом звернувся до мене бородань.

Ні, він точно був тут головним. Хто ж він такий? Чому я його не знаю?

— Я думаю, що ви перебільшуєте ступінь загрози, — чесно відповів я. — Гадаю, що мені… нам потрібно ще трохи часу, аби встановити з об’єктом нормальний контакт.

Не знаю, кому це було потрібно, мені це було просто цікаво.

Ніколи в житті не спілкувався з особою, яка так лякала б моїх шефів. Жарохове обличчя скам’яніло. У Нестора, судячи з важкого погляду з-під лоба, виникло непереборне бажання разом з об’єктом ліквідувати й мене. Док голосно зітхнув, чи то з полегшенням, чи то з жалем (він хотів особисто досліджувати об’єкт, без втручання якихось там джокерів).

— Скільки часу? — поцікавився бородань.

— Добу, — швидко відповів я, — не більше.

Бородань помовчав, прискіпливо оглядаючи мене, тоді звівся на ноги.

— Добре, — сказав він, звертаючись до всіх разом, — ви маєте добу. Чекаю на ваші звіти. Після цього прийматимемо рішення. Більше ніяких зборів — конференц-зв’язку вистачить. І більше ніяких… — він швидко й гостро глянув на мене, — ніяких зайвих осіб. Усе.

Він кивнув, прощаючись, і вийшов. Нестор недобре зиркнув на мене, підхопився й майже вибіг за бороданем.

Здається, він ще сподівався переконати його змінити думку.

Док підморгнув мені, встромив у зуби чергову цигарку та неквапом рушив до дверей. Жарох деякий час мовчав, вивчаючи підлогу. Я чекав.

— Ти впевнений, що впораєшся? — нарешті спитав він, не підіймаючи погляду.

— Ображаєте, — всміхнувся я.

— Ти взагалі зрозумів хоч щось із того, що тут відбувалося? — він нервувався.

— Ображаєте, — повторив я.

Жарох нарешті глянув на мене, відвів очі, тяжко зітхнув і відмахнувся:

— Пішов геть!

9

Надворі на мене чекала ідеалістична картина «Доктор Зло і собаки». Крокодили оточили Дока з усіх боків і наперебій ластилися до нього. Він гладив їх, чухав за вухами, про щось говорив із ними, посміхався… Щиро, чорт забирай, посміхався. Здається, з крокодилами він був щасливим.

Навіть мене помітив не одразу. А коли помітив, посміхнувся й мені.

— О! — вигукнув він. — А я тут на тебе чекаю!

— Цілуватися не будемо, — попередив я, — і не просіть.

Я зараз не в настрої.

— Я хотів тобі одну штуку сказати, — він підійшов, взяв мене під лікоть, потягнув до хвіртки. Крокодили рушили слідом. Зараз вони мене з’їдять, подумав я, зараз приревнують до Дока, згадають Макса і з’їдять.

Та вони не з’їли. А Док, витягши мене на вулицю, швидко заговорив:

— Я знаю, що не подобаюся тобі, але, будь ласка, прислухайся до того, що я зараз скажу.

— Слухаю, мій генерале! — гаркнув я.

Він знову незрозуміло зітхнув, похитав головою, повів далі:

— Я знаю, що тобі ще не доводилося працювати з таким матеріалом. А мені доводилося. Тож прислухайся не до мене — до мого досвіду. Об’єкт дуже небезпечний. Навіть для тебе. Вважай, що справу маєш не з людиною, а з вибуховим пристроєм невідомої конструкції. Доки об’єкт поводитиметься нормально, не хвилюйся. Але завжди тримай зброю під рукою. І щойно щось піде не так — стріляй одразу, не вагаючись, в голову. Якщо тобі здасться, що щось іде не так — стріляй. Якщо тобі здасться, що тобі здається, що щось іде не так — стріляй. Секунда зволікання може вартувати життя. І не лише твого. Будь недовірливим як ніколи. Будь…

— Слухайте, — не витримав я, — ну чого ви до мене причепилися зі своїми батьківськими настановами? Чому це маю вислуховувати я, а не ваше плекане волохате чадо?

Док усміхнувся.

— А чадо вже вислухало. Вислухало і взяло до відома.

Тільки в той самий момент, коли щось піде не так, чадо може розгубитися. А ти — ні.

Розгубитися? А може, воно просто не зрозуміє, що щось не так, бо для нього все буде так, бо воно — подібне до нашого об’єкта?

— Він хоч знає, хто він? — я вирішив тицьнути пальцем у небо для перевірки своєї здогадки. І вгадав… Док довго дивився мені в очі. Тоді всміхнувся — зрозумів, що я зрозумів. Відповів:

— А ти таки розумник, Джокере… Ні, не знає. І поки що йому краще про це не знати, добре?

— Дозволите ще питання?

Мені потрібні були відповіді. Його відповіді в обмін на моє мовчання. Він знову все швидко зрозумів, кивнув.

— Дозволю.

Я спіймав себе на тому, що симпатія до Доктора Зло, яка виникла у жароховій халупі, не зникає. Навпаки — зростає.

Він умів швидко налагоджувати контакт. Він умів подобатися. Навіть мені.

Так от як він видурює гроші на свій Санаторій, подумав я, він навіть не гіпнотизує нікого. Просто починає подобатися потрібним людям у потрібний час. Здаватися дуже близьким за духом. Здаватися своїм…

— Що вміє Макс?

— Макс… — він зітхнув, знову взяв мене під руку й потягнув уздовж вулиці. І правильно зробив. Бо колючий погляд Жароха з вікна майже вже пропалив дірку в моїй улюбленій сорочці.

Ми повільно йшли вперед, Док розповідав про своє чадо.

Трохи сумно, трохи ностальгічно, ледь меланхолічно. Звісно,він не занурився у спогади, звісно, контролював себе, свої слова й емоції, як завжди. Просто, видно, вирішив надати мені всю інформацію одразу, і така розповідь здалася йому найефективнішим методом подання матеріалу.

Я не перебивав. Слухав уважно й мовчки, тим більше, що розповідати Док умів — гарно, відкрито, емоційно. Йому б актором бути… Втім, усі ми в Конторі трохи актори. Може, навіть більше актори, ніж самі уявляємо. Може, ми вже так загралися в наші ігри, що ролі давно переросли в життя, а життя загубилося десь поміж ролей…

Ну от, про що я знову думаю? Яке життя? Яке, в біса, життя може бути в мене? У Дока? У Жароха? Робота була для нас життям. Наші ролі були для нас життям. І не надто нудним, до речі, життям.

Певно, Нестор був правий — мене не змогли б виховувати нормальні люди. З ними мені давно б уже стало нудно. З ними я б давно вже зненавидів життя… Років так у шістнадцять, а не в тридцять…

— Макса виявили, коли йому був майже рік. Він міг пересувати дрібні предмети поглядом. Дуже дрібні і дуже нечасто, але наші інформатори, слава богу, встигли помітили це. Уже на той час ми знали, що існують такі діти, як він, але жодних фактів у нас не було. Всіх інших виявляли набагато пізніше, і на контакт вони не йшли… Чесно кажучи, вони просто губилися одразу після будь-яких спроб розібратися з ними. Зникали. На той час Макс був нашим єдиним шансом. За місяць я підготував спеціалістів на роль батьків, вихователів та учителів. З батьківством ми запізнилися на декілька днів. Його всиновили звичайні люди.

Всиновили… Я ледь не ляснув себе долонею по лобі. Як я міг це пропустити? Як міг не зрозуміти? … Він завжди знав, що його батько — не рідний… … Схожі, як брат і сестра… … Макса вони встигли взяти на короткий ланцюжок…

Як я міг забути? Контора ніколи не проводить досліди зі звичайними дітьми. Контора завжди знаходить скарби серед бруду — індиго у дитбудинках. Це їхнє кредо. Їхні принципи, якщо хочете. Санаторій — це, звісно, модернова лінія роботи Контори, але на роботу з нормальним дітьми, що мають адекватну родину, ця модерновість поки що не поширилася.

— Я вирішив не чіпати його нових батьків, — вів далі Док, — ти ж знаєш — мені ніколи не були потрібні зайві людські жертви… Можливо, в цьому випадку я був неправий.

Можливо, саме через це щось пішло не так. А може, невірно повели себе мої спеціалісти… Ними я оточив Макса, не лише вихователів-учителів своїх поставив поруч, навіть директора школи замінив, навіть сусідів підселив… Спочатку все було добре. Макс маніпулював часом і простором не гірше, ніж ваш теперішній об’єкт. Може, навіть краще. Він зупиняв час заради забавки, поглядом кидав посуд на підлогу, аби подивитися, як той б’ється… І все було нормально, доки він не почав усвідомлювати себе… Здається, саме тоді в ньому щось зламалося. В цьому його механізмі взаємодії з навколишнім середовищем. Він став пасивним. Втратив свої здібності. Або контроль над ними. Або бажання ними користуватися. Потім… — Док зітхнув. — Потім були ті кляті десять років роботи з Максом. Мої специ робили все що могли: гіпноз, виведення з емоційної рівноваги, медитацію.

Ми провели його крізь такий емоційний та духовний спектр, який не кожна людина відчує за все своє життя. Ми навіть влаштували смерть його батька…

Ага, подумав я, то це вбивство було вже виправданим…

Це вже не було зайвою людською жертвою.

Цікаво, а чи відомо тобі, Доку, що Макс сам хотів цього вбивства? І чи не замислювався ти над тим, що це він примусив вас убити? Можливо, його сили завжди були активними, Доку, просто спрямованими проти вас і тому вами не поміченими?

Ні, це вже працює уява. Чи параноя. Чи ще щось таке, психічне, зовсім мені зараз не потрібне.

— Все було марно. Ми готові були вже кинути експеримент, але я вирішив спробувати останній шанс — особистий контакт і вербування. Якби він не погодився, певно, нам довелося б ліквідовувати його. Але він погодився. Декілька років роботи в Санаторії — і він став хоч якось працювати.

Проте він так і не відновив усе, що міг у дитинстві. Він залишився пасивним. Він не може впливати ні на простір, ні на час, проте дуже тонко відчуває світ. Відчуває такі матерії, про які ми з тобою поки що навіть не здогадуємося… От і все, що він може… Шкода, звісно, що ми зламали його…

Докові й справді було шкода. Йому було сумно. Чомусь хотілося допомогти, заспокоїти якось (у, кляте НЛП у професійному виконанні!). Я навіть знав як. Я міг би сказати: «Це не ваша провина, що ви зламали його. Ви просто виховали його так, як виховували вас. А він був не таким, як ви… Тут, напевно, треба було обирати — здібності чи перетворення на людину».

Господи, і як же просто я про все це думав. Як логічно й зрозуміло виглядало все, у що я ще сьогодні вранці відмовлявся вірити.

Я навіть почав мислити метафорично. Макс здавався мені таким собі Мауглі — людським хлопчиком, якого знайшли та виховали звірі. А тепер ці звірі чомусь хочуть, щоб виховане ними дитинча перетворилося на людину…

Так, чудово. Жарох і Док мають піти в актори, а мені, здається, час записуватися в письменники. Що за ідіотські порівняння? До чого тут взагалі довбаний Мауглі? Певно, на цю думку мене наштовхнула цитата про «ми однієї крові», яка надто часто звучала останнім часом — і в моїй голові, й поза нею.

Док замовк, поліз за черговою цигаркою.

— То Макс уміє лише відчувати простір і тонкі матерії в ньому? — спитав я.

— Так. Саме тому ти маєш бути наготові. Його надприродні сили не працюють так, як сили об’єкта.

— А думки він справді вміє читати?

— Справді. Іноді. Навмисно поки що ні, а мимоволі часом щось перехоплює.

— А сни? — спитав я.

— Сни? — здивувався Док.

О! То він не чув п’яних нічних одкровень! І не знає нічого про сни! Прикидається? Чи ні? Навіщо йому прикидатися, якщо вже виклав майже всю історію роботи над об’єктом «Макс»? Секретним об’єктом, до речі…

— Так, сни. Він казав, що його сни справджуються.

Док замислився.

— Дивно, — повільно промовив він, якось незрозуміло дивлячись мені в очі (здається, також намагався визначити, дурю я його чи ні, і якщо дурю, то навіщо), — мені він такого не розповідав… Втім, — знову відкинув назад волосся, ніби скинув із себе недоречні думки, — втім, це цілком можливо.

Віщі сни — ще один спосіб відчувати навколишній світ. І не настільки унікальний, як, наприклад, читання думок.

Ні, все ж таки індиго щось приховувало від керівництва. І тоді, серед ночі, прикидаючись п’яним, намагалося щось сказати мені. Лише мені, обходячи зайві вуха й очі. Що?

Навіщо? Чому я ніколи не отримую відповідей на всі свої питання? Чому завжди доводиться домірковувати, домальовувати, добудовувати ланцюжки? Я ж не вченим працюю начебто, не філософом, навіть не детективом. Я — вбивця.

Чому ні мої високолобі шефи, ні надприродний надчутливий до світу напарник досі не можуть усвідомити цей факт і постійно завалюють мене своїми загадками?

Док мовчки чекав. Жарох давно б уже обірвав мої думки якимсь їдким зауваженням та відправив на завдання… або до біса. Док вигідно відрізнявся від Жароха. Принаймні зараз дуже старався вигідно відрізнитися. Я був потрібен йому.

— А можна ще питання не по темі? — знахабнів я.

— Валяй! — дозволив Док.

Це було слово з мого лексикону. Певно, він давно передбачив ситуацію, в якій я йому знадоблюся і добре підготувався, підлаштувався до мене.

— Бородатий дядько, який сьогодні грав у великого боса, він хто?

— А він і є великий бос.

— А конкретніше можна?

— Можна. Тобі знайоме прізвисько «Князь»?

Цього я не чекав. Ясна річ, це прізвисько було мені знайоме. Я пам’ятав його з дитинства. Князь був головним серед головних. Керівником керівників. Ідеологом, батьком, шефом і наставником усієї Контори. Мені він завжди здавався легендою. Чомусь уявляв, як усі наші шефи збираються разом, видають черговий наказ, чи як там воно у нас називається, і підписують: «Князь». Князь здавався мені простим уособленням злагодженості дій керівництва. Не в останню чергу через те, що ніхто не міг його виразно описати.

Чомусь описи цієї особи, надані різними людьми, які нібито бачили її, разюче різнилися.

— То он як він насправді виглядає, — не втримався від коментарю я.

— Ні, — посміхнувся Док, — він не так насправді виглядає.

Хіба ти не помітив? Фальшива борода, перука, можливо, легкий мейк-ап для зміни кольору шкіри, контактні лінзи…

Він завжди виглядає по-різному. Якщо хтось із нас побачить його справжнє обличчя, навряд чи впізнає…

— Він параноїк? — здивувався я.

— Авжеж. Та справа не в цьому. Зміна зовнішності — це його хобі… примха… маленька слабкість, якщо хочеш. Він так грається, розважається. Просто розважається.

— Цікаво було б поглянути на його справжнє обличчя…

— Цікаво… Але не раджу… Хто його зна, що він може зробити, якщо хтось порушить правила його гри… О! — раптом вигукнув він. — Моя маршрутка!

Швидко підморгнув, розвернувся і дійсно побіг до дороги зупиняти маршрутку.

Коли високе керівництво бігає, це завжди смішно. Але реготати над Доком чомусь не хотілося. Я просто посміхнувся йому вслід.

Він таки й мене порахував… Він і мене примусив посміхатися йому, а не реготати з нього. Він був спокійним, нормальним, зосередженим і чемним. Він не приховував фактів і чесно відповідав на мої питання. Що не кажи, а він вигідно відрізнявся від Жароха. І справа була не в тому, що ми з ним уклали мовчазний договір про моє мовчання в обмін на його інформацію… Справа була в тому, що він цей договір взагалі вирішив укладати. Жарох полюбляв командувати та ліквідовувати. Нестор полюбляв ліквідовувати та розчленовувати. Док полюбляв домовлятися та співіснувати. І я був на його боці. Тепер — на його боці. Незважаючи на всі нелюдські експерименти його Санаторію. Бо скажіть мені, що людського взагалі є в нашій Конторі? Що людського залишилося в нас? Нічого. Нічого, крім, можливо, саме цього вміння домовлятися та співіснувати.

10

Судячи з усього, свічок індиго так і не принесло. Принаймні світло за щільно завішаними гардинами у квартирі об’єкта не мерехтіло. Воно було сталим, спокійним, електричним.

Не вміє наша молодь створювати романтичну атмосферу…

Чи її вже створюють якось інакше, а я, динозавр такий, досі вважаю свічки ідеальним для неї, атмосфери, чинником?

Я голосно й смачно позіхнув. Довге очікування ніколи не було для мене проблемою. Тим більше — в таких комфортних умовах. Проблема полягала в іншому — мені треба було чимось займати думки. А думки останнім часом у мене були стабільно неадекватними. І ще більш неадекватними стали зараз, коли мені, нарешті, роз’яснили ситуацію і все мало б стати на свої місця, навіть у моїй голові.

Та де там! Не на ту голову нарвалися!

Точніше, це моя голова нарвалася не на ту ситуацію…

Не вмів я впорядковувати думки, коли навколо відбувалося щось надприродне. Повірити — це одне (тим більше, за наказом шефа), а от що далі… Мене такого не вчили. Та й самому якось не випадала нагода навчитися.

Теорія Мауглі знову й знову виринала назовні. Теорія звірів і людей. І те, що ми (вся наша контора) у цій теорії були звірами, здавалося досить логічним. Кажуть, що про людину судять за її вчинками. Так от — якщо взяти мої вчинки, то я і не людина зовсім. Абсолютно не людина. Антилюдина.

Чорна діра, яку бачив Макс, мала б бути у моєму серці.

Я звір. Великий і сильний, часом навіть розумний, але — звір. У мене навіть совісті немає, бо знаю, яка я гадюка, — а не болить нічого. Не турбує, не муляє.

Мої шефи, мої співробітники, навіть дівчинка на ресепшені в головному офісі Контори — всі звірі. Всі вбивці.

Звичайну дівчинку туди просто так не взяли б… Усі актори, розумники, генії своєї справи. Але — вбивці. Сповнені ненависті до всього живого й безпідставних підозр параноїки. І перетворюємо на собі подібних усіх, хто потрапляє під гарячу руку й холодну голову.

Всі — це наразі Макс і Аня. Макс — уже наполовину звір, Аня невдовзі ним стане. Або помре. Отакий вибір у них, у людських дитинчат.

А чим вони кращі за нас? Чому це я раптом вважаю їх не м’ясом, а людськими дитинчатами? Дуже просто — вони здаються мені сильнішими за стандартне м’ясо, а можливо — навіть за нас. Такий у нас, у звірів, критерій — хто сильніший, той і правий. І це нормально. Це знову ж таки еволюція, природний відбір.

До речі, собаки дуже гарно вписалися б у теорію Мауглі.

Ми з ними однієї крові, а от Аня — ні. Ми звірі, вона — людина. Настільки людина, що не може бути своєю для них, надто далеко від них відійшла. І віршики її про нещасних звіряток сюди ж зарахувати можна…

Ех, шкода звіряток… Шкода собак… Шкода нас… Шкода її…

Депресія. Певно, так називається цей емоційний стан — усіх шкода, а зробити нічого не можеш. І не хочеш. І не знаєш, що можна зробити. І навіть машина часу тут не врятує.

Нікого не врятує…

Я вкотре зрозумів, що треба припиняти думати. Якщо не можеш думати логічно, то краще не думай взагалі. Сиди і розглядай собі квіточки в травичці. Цікаво, до речі, що це за квіточки? Малесенькі, фіолетові… Ніколи раніше їх не бачив.

Чи просто уваги не звертав? Бо думки мої раніше завжди йшли у вірному напрямі (або у декількох вірних напрямах водночас), бо думки раніше стосувалися конкретної справи й моєї поведінки у цій справі: коли й кого вбивати, як кому відрекомендовуватися, з ким «працювати», а кого не чіпати, яку обирати зброю, в який момент її діставати…

А й справді — цікаві вони, ці фіолетові малюки. Не схожі на жодні інші квіти. Може, це присутність Ані так на них впливає? Викривлює не лише простір та час — змінює ще й флору… а може, й фауну… О! А може, вона радіаційноактивна? Якщо врахувати теорію про неземне походження, то чому б ні?

Я знову почав губитися у своїх вигадках (ступінь імовірності яких чомусь був пропорційним до ступеню їхньої абсурдності), коли в Ані, нарешті, вимкнули світло.

А ще за півгодини Макс подзвонив.

Двері були вже відчинені, тож я тихенько прослизнув до темної квартири. Макс схопив мене за рукав, притулив пальця до губ, наказуючи мовчати (ніби зазвичай я, потайки вдираючись серед ночі до чужого помешкання, починаю його огляд з волання пісень «Арії»), та затяг до кімнати, де смерділо бабцею.

— У тебе часом немає радіометра в кишені? — тихо поцікавився я.

— Навіщо тобі? — здивувався Макс.

— А що — є? — здивувався у відповідь я.

— Немає…

— Тоді нащо питаєш?

— Просто цікаво…

— Цікаві довго не живуть… Дитина спить?

— Спить. Снодійного має вистачити на декілька годин.

— Так ти її снодійним приспав, — розчарувався я. Макс відмахнувся від мене й підвівся.

В її кімнаті було темно. Чомусь — темніше, ніж у всій квартирі. Можливо, тому я не одразу помітив найголовнішого — в її кімнаті було порожньо. В її кімнаті не було її.

— На декілька годин, кажеш? — голосно поцікавився я та клацнув вимикачем.

Макс здивовано закліпав очима. Обернувся, ніби намагаючись знайти Аню десь у коридорі, вибіг з кімнати й повернувся за хвилину. — Її ніде немає, — розгублено повідомив він.

— Спати не хочеш? — співчутливо спитав я.

— Думаєш, я келихи переплутав? — обурився Макс.

— Чи дав їй замість снодійного амфетамін, і вона поскакала на танці. Який варіант тобі більше до вподоби?

— Джокере, я не ідіот…

— Упевнений? -… Я все зробив як слід. Та і не про те ти думаєш. Навіть якщо я дав би їй амфетамін, як вона могла вийти з квартири?

Вікна зачинені зсередини, біля дверей був я…

— Пробач, виправлю формулювання. Не побігла на танці — телепортувалася на танці.

Макс здивовано витріщився на мене.

— Ти віриш у те, що вона може телепортуватися?

— Віднедавна став віруючим, — зізнався я, — про всяк випадок. Бо хто їх, ці Чорні діри, знає…

— А те, що Чорні діри можуть не реагувати на снодійне, ти не припускаєш?

Ні, чомусь цього я не припустив. Видно, мій мозок ще не встиг адаптуватися до реальності, де можливо все, і припустити відповідно можна також усе.

Я деякий час дивився на Макса, тоді кивнув.

— Добре, відмазку приймаю. Давай швидко тут все оглянемо, доки Чорна діра не нагоцалася на танцях.

— Давай, — буркнув ображений через мою невпевненість у його професійності Макс.

Ми оглянули все. Прискіпливо й ретельно. Ми знайшли декілька фотоальбомів приблизно десятирічної давності, припорошені пилом золоті прикраси у старій каструлі й навіть декілька заначок невідомо якого року серед пожовклих сторінок книг початку ХХ сторіччя. Ми вимазалися у пилюці (Ані, видно, було не до прибирання в хаті), подряпалися об іржаві гвіздки та невідшліфовані дерев’яні полички. Ми не знайшли нічого. Крім нової купи зошитів із віршами, в яких знову ж таки фігурували нещасні звірята.

За годину ми знову повернулися туди, звідкіля починали, — до порожньої кімнати нашого Омена.

— Нічого, — повідомив я Максові, сідаючи на її ліжко.

— У мене також, — озвався він, вмощуючись поряд. — Що далі?

— Далі? Далі чекатимемо на неї. Дуже мені хочеться з нею побалакати. А поки що в тебе є час на доповідь.

— Яку доповідь?

— Детальну. Мені потрібно знати все: як пройшло побачення, про що ви говорили, як вона себе поводила, чи було щось дивне. Коротше кажучи, все.

— Добре, — погодився Макс і почав доповідь.

Його поведінка все ж таки була незрозумілою. Я ніяк не міг второпати, якого лисого він слухається мене. Чому так беззаперечно виконує мої накази. Вже не прохання навіть — накази. Це ніяк не в’язалося з характером волелюбного (аж до вбивства майже рідного батька) хлопчика, який постійно перевищує службові повноваження заради забавки. Чогось він від мене хотів… Чого?

Побаченням їхню зустріч назвати було важко. Щойно Макс з’явився на її порозі, Аня схопила його за руку, потягла до столу, всадовила там, схопила пляшку, сама відкоркувала, сама налила, випила, знову налила і почала розмову. Хоча й розмовою це б Макс не назвав. Це був радше допит. П’яний нервовий допит на тему: «Навіщо люди брешуть».

Вона ставила складні питання й вимагала миттєвих відповідей, стукала кулачками по столу, зривалася на крик, наводила приклади, вимагала від Макса його власних прикладів. Вона виглядала дуже дорослою й абсолютно скаженою.

Макс ледь устиг якось відволікти її увагу й підсипати таки те кляте снодійне, але то була мить, лише мить, після якої Аня знову взялася за своє. — І знаєш, — Макс злегка сіпнув плечима, — мені раптом здалося, що вона знає все. Все про нас. Що розуміє все й намагається щось довести. І що снодійне вона дозволила собі підсипати навмисно, а тепер… а тепер зникла, щоб нам легше було тут усе оглянути.

— Тобі здалося? — перепитав я. — Чи ти вважаєш, що так все і було насправді?

— Не знаю… Але, Джокере, бачив би ти її очі…

О, згадав я, а це ми вже чули… І чого вони всі причепилися?

Очі як очі. Гарні такі, світлі очі…

— Вона просто зациклилася на темі брехні… І найголовніше, я не міг зрозуміти, до чого вона веде, для чого їй мої відповіді…

— Так, важко тобі довелося, — усміхнувся я, — розумію…

Макс запитально глянув на мене. Я дивився йому в очі.

Серйозно, уважно, довго.

«Ну! — подумки спонукав його я. — Думай! Що я можу мати на увазі? Лише те, що хтось нещодавно і мене допитував, і від мене вимагав відповіді, і я не знав, до чого цей хтось веде. Давай! Прояви себе якось! Я ж і досі не розумію, до чого ти вів!»

— Тобі вже повідомили, що в нас залишилося мало часу на неї? — спитав Макс.

Я ледь не сплюнув. Ні, треба таки було його вбити…

— Повідомили, — сказав я, — саме тому мені хочеться з нею побалакати. Якнайшвидше.

До чого ж він вів тоді? Чому ж зараз удає, що не розуміє?

Чому не натякне хоча б на те, що зрозумів?

Раптом чергова блюзнірська ідея спала мені на думку. Я ж можу видалити чип! Я можу видалити клятий чип — і свій, і Максів. Крові буде чимало, та не в цьому справа. Я можу видалити чипи, покласти десь у куточку, схопити індиго, відтягти подалі та влаштувати й собі його допит. Якщо хоче сказати щось мені особисто, то нехай скаже. Без зайвих вух.

Ніколи не думав, що щось може настільки зацікавити мене, аби виникла така думка. Останнім часом я взагалі чогось став надто цікавим. А цікаві, як я вже повідомляв Максові, довго не живуть. І саме завдяки знанню цього правила я досі живий. Старий, пошарпаний, втомлений, але живий. І Жарох знає, що я це знаю, саме тому й довірив мені десять років тому встановлювати подібні до свого власного чипи декільком хлопчакам — можливо, його джокерам, можливо, просто майбутнім співробітникам Контори. Якась там виникла термінова й критична ситуація, настільки термінова й критична, що Жарох не міг цього зробити самостійно й не знав, кому цю справу доручити. А під рукою в нього була завжди лише одна перевірена людина — я. Ось і доручив мені робити те, про що мені навіть здогадуватися заборонено. І потім нікому, звісно, про це не повідомив (якби повідомив, до мене б того ж вечора заломився Нестор з величезною сокирою… або базукою… або і з тим, і з тим).

З того часу я не дозволяв собі згадувати про ті чипи. В першу чергу, тому що я був винен Жарохові. Я завинив йому не одне своє життя. Він знав, що я це знаю, він знав, що саме тому я ніколи не зраджу — тому не лише не торкнуся, навіть думати не буду про свій чип.

Щоправда, іноді мені здавалося, що ніякої термінової й критичної ситуації там не було. Що Жарох навмисне примусив мене зробити це. Таким чином він ще міцніше прив’язував мене до себе (тепер не лише я знав його таємниці, а й він — мої), водночас надаючи мені шанс вижити в майбутньому.

Якщо мене не вб’ють при виконанні (а зробити це дуже й дуже нелегко), Жарох помре раніше за мене. І жодних інших хазяїв я не сприйму. І це пречудово було відомо не лише нам обом — усій Конторі. Неконтрольованих (навіть потенційно неконтрольованих) агентів зазвичай знищують.

Неконтрольованого ж агента без чипу в шиї буде знищити важче, бо спочатку його треба буде знайти.

Коротше кажучи, крім усього іншого, я був винен Жарохові ще й одне своє життя в майбутньому. І тепер я хочу ризикнути довірою, любов’ю, повагою, репутацією, а можливо, й життям свого названого батька заради банальної цікавості? Та про що я взагалі думаю?!

Ця справа перетворює мене на егоїстичну й невдячну потвору. Чи це не справа? Чи це я сам перетворююся?

Макс уважно дивився на мене.

— Намагаєшся прочитати думки? — прохолодно поцікавився я.

— Тебе щось хвилює? — спитав він.

— Так, — погодився я, — мене хвилює те, що ми сидимо тут і нічого не робимо. А часу в нас обмаль. Треба знайти дівку. Давай проскануємо простір, ти ж це вмієш?

— Мені здається, що…

— Давай! — наполягав я. — Лізти до неї всередину тебе ніхто не просить. Просто скажи мені, де вона.

Він ненадовго замислився, тоді кивнув:

— Добре, я спробую… Тільки уважно наглядай за мною.

Якщо вона потягне мене, ти маєш це побачити.

— Що саме побачити?

— Не знаю. Але щось зміниться в мені. Як побачиш, що щось змінюється, повертай мене, приводь до тями. Найлегше це зробити, давши ляпаса. Зазвичай допомагає.

— Добре, — погодився я й подумав: «Ляпаса? Із задоволенням».

Макс заплющив очі та відкинувся на ліжку.

— Тільки не спати, — попередив я його. Він мовчки відмахнувся і завмер. Я всівся зручніше й знову голосно позіхнув. Нудний сьогодні у мене випав вечір. Чекати.

Знову чекати.

Дуже захотілося, щоб зараз до хати хтось вломився.

Будь-хто. Нещодавні месники за зникнення сантехніка, загін спецназу, зграя демонів… Будь-хто, на кого можна було б накинутися з вигуком «Банзай!» і трохи розім’ятися…

Втім, це я знову фантазую. Навіть як вломиться хтось, я «Банзай!» не кричатиму. Не те виховання. З дитинства звик убивати тихо.

Макс лежав із заплющеними очима майже годину. Я вже зібрався його будити й доводити, що він таки переплутав келихи зі снодійним, але він розплющив очі сам і похмуро повідомив: — Її ніде немає.

Він виглядав несподівано втомленим. Був дуже блідим, помітно побільшали мішки під очима, загострилися риси обличчя. Здавалося, що навіть схуд…

— Як немає? — здивувався я. Макс лише знизав плечима.

— А ти точно не спав? — підозріло поцікавився я.

— Я шукав. Скрізь. Її ніде немає. Вона зникла.

А це вже погано. Це дуже погано. Як там казав Док? «Вони просто губилися одразу після будь-яких спроб розібратися з ними»… Невже й ця зникла? Дуже, дуже погано.

— От тепер мене щось точно хвилює, — сказав я, — ми загубили об’єкт, Максе.

— Але ж він зник…

— Зник він, а шефи накинуться з цього приводу на нас. І не впевнений, що з теплими обіймами.

Макс замислився. Потім твердо заявив:

— Вона повернеться.

— Чому ти так вирішив?

— Вона не забрала з собою вірші.

— Вірші, — гмикнув я. — Гадаєш, ця дурня про звіряток має для неї якесь значення?

— Вона ж написала їх… Як на мене, то лише ця дурня і має для неї значення.

— Добре, — знизав я плечима, — тоді повернемося до початкового плану. Просто чекатимемо.

Макс кивнув, сів на ліжку зручніше, посидів, тоді влігся.

— Це що таке? — не зрозумів я.

— Ти почекай, — він позіхнув, — а я посплю…

— Снодійне спрацювало, — прокоментував я.

— Не снодійне… — пробурмотів Макс, засинаючи, — я просто… втомився…

Я піднявся з ліжка, звільняючи простір для Макса. Звісно, він втомився. І помітно втомився. Він працював майже годину. Судячи з усього, важко працював. Якби ще ця його важка праця принесла хоч якийсь результат.

А якщо результат є? Якщо вони з Анею зрозуміли, хто є хто, й тепер він просто прикриває її? Адже однієї крові він із нею — не з собаками, не зі мною, не з Доком, не з Конторою — із нею. Хіба рідна кров не могла невчасно вдарити в голову?

Спокійно, Джокере. Спокійно. Це просто черговий напад параної. Біднесенький Жарох — у нього такі напади трапляються постійно. Він підозрює всіх і в усьому. Крім хіба що себе самого… і, можливо, мене.

— У неї немає ведмедика? — уже майже крізь сон спитав Макс.

— Якого ведмедика?

— М’якенького… я з ведмедиком удома сплю…

— Дівка, — обізвав його я.

— Як я можу бути дівкою, якщо я — Малдер? — вже зовсім невиразно пробелькотів Макс і остаточно відключився.

11

Я сидів на кухні до світанку, перегортаючи сторінки зошитів та бездумно перечитуючи безглузді віршики. Думки нарешті вдалося привести до ладу, точніше — вдалося примусити себе не думати. Ні про що. Хоч як дивно, я майже не докладав до цього зусиль. Думки самостійно повилітали з голови, залишивши порожнечу, що принесла неабияке полегшення, ледь не просвітлення.

До біса усі теорії й підозри, до біса марні спроби побачити ситуацію загалом і неупереджено. Я не бог, я не можу поглянути на все згори. Я не можу споглядати. Я беру безпосередню участь у подіях, що відбуваються навколо, я суб’єкт, тому й будь-яке моє бачення цих подій буде суб’єктивним.

Світ не обертається навколо мене, я — лише невеличкий гвинтик у величезному механізмі, який у свою чергу — гвинтик в іншому механізмі… Усі ми — гвинтики. І кожен із нас веде свою гру. Грайливі такі гвинтики… Маленькі дурні грайливі гвинтики…

Якщо ми маємо справу з чимось дійсно настільки глобальним, як вважають наші шефи, то мені в цьому точно не розібратися. І не треба розбиратися, це ж так просто — припинити намагатися зрозуміти бодай щось і мовчки виконувати накази. Чому я раніше до цього не додумався?

А Максова власна гра, що не давала мені спокою, його незрозумілі шифри, про які він так демонстративно забув сьогодні, — це ж узагалі нуль без палички на тлі подій, які відбуваються навколо. Може, повідомити йому, що світ не обертається й навколо нього також? А то якось нечесно виходить…

Утім, це знову ж таки не моя справа. Моя справа — дочекатися об’єкта й увійти з ним у контакт. У справжній контакт. Пролізти в душу (якщо, звісно, об’єкт цю душу має), скласти коротку доповідь та надіслати її шефові. Все.

Крапка. Далі великі татусі розберуться без мене. Я ж спробую якнайшвидше забути і про цю дурнувату справу, і про Макса з усіма його шифрами разом узятими.

Щоправда, може бути ще варіант із ліквідацією. Та навряд чи це становитиме серйозну проблему. Бах! — і готово. Не «бах» навіть, тихесенький такий, м’якесенький «пум», слава винахідникові глушника…

Ще легше буде, якщо об’єкт не з’явиться. Тоді я просто отримаю невеличкого прочухана від Жароха (радше для проформи, я ж бачив, що насправді Жарох мріяв про зникнення об’єкта з поля зору), після чого знову ж таки якнайшвидше все забуду.

Скоріше б закінчилася ця ніч. І наступний день.

Набридло вже. Набридла ця смердюча хата, набридло волохате індиго, набридла істерика керівництва. Що не кажи, а керівництво має бути спокійним і адекватним, аби керувати. Зараз же найбільш адекватний у цій ситуації зміюка Док. А мій любий Жарох, мій названий батько, труситься від переляку, як під час епілептичного нападу. Ще трохи потруситься — і я розчаруюся в ньому. А мене розчаровувати не треба. Небезпечно мене розчаровувати. Навіть Жарохові.

Ні, звісно, вбивати я його за це не буду, просто припиню слухатися, бо хто ж слухається істериків? Слава богу, де в мене чип, я знаю…

Та що ж це таке?! Вже вдруге за цю кляту ніч я згадую про чип! Досить!

Я відкидав зрадницькі думки і знову повертався до віршиків.

А на світанку раптом зрозумів — Аня не ненавиділа своїх застрелених, задушених, розтерзаних на клапті звіряток. Їй було шкода їх. Вона відверто жаліла їх, може, навіть плакала під час написання, так гостро відчувався цей жаль у деяких рядках…

Складалося враження, що вона не хотіла цих смертей, але бачила їх на власні очі й не могла не описати. Якщо згадати мою теорію, то цими звірятками мали б бути ми. А що?

Може, вона — пророк, може, й дійсно побачила наші смерті й не змогла описати інакше. Зрештою, вона ж іще дитина!

«Так от як він виглядає, справжній Апокаліпсис, — подумки знущався я, аби не вірити, в жодному разі не вірити в це, — он як ми всі помремо…»

А потім я відключився — організм нарешті не витримав режиму постійного неспання.

Коли Макс розбудив мене, за вікном уже щосили палало сонце.

— Котра година? — спитав я, розплющуючи очі.

— Десята ранку, — відрапортував Макс. Його голос був незвично хрипкий, надірваний. Я кліпнув очима, витріщаючись на нього. Виглядав він ще гірше, ніж після того свого сканування. Чесно кажучи, він виглядав зовсім хворим.

— У тебе очі червоні, — сказав я. — Знову нічні жахи?

Він кивнув. Сів навпроти. Здається, йому хотілося про це поговорити. От дідько! Я не наймався працювати ні нянькою, ні психологом. І мене вже не цікавило, що він там намагається мені повідомити. Мене вже взагалі нічого не цікавило — мені просто треба було дожити до вечора. І зазвичай, коли я ставив собі подібне завдання, обставини були набагато менш сприятливими — востаннє це було, коли на мене чомусь почала полювання ціла армія однієї невеличкої південної держави. Тож тут усе має бути легко…

Якщо мене не діставатимуть непотрібними душевними сповідями усілякі діти-індиго.

— Мені наснилася моя смерть, — повідомив він.

— Співчуваю, — байдуже відповів я, не співчуваючи, ясна річ, аніскілечки.

— Але щось змінюється, — додав Макс.

— А, — із удаваним розумінням кивнув я, хоча не зрозумів нічого.

— Мої сни змінюються. Це означає, що змінюється майбутнє. Розумієш? Ми можемо змінити майбутнє!

— Круто, — кивнув я. — І я не про людство, — тихо додав Макс. Я швидко глянув на нього. Принаймні сьогодні я точно розумів, про що він говорить. Він намагався довести мені, що ми — ми вдвох — можемо змінити майбутнє. В контексті того, ким вважається наш об’єкт, це скидалося на бунт. І це було вже занадто.

— Ти зараз на що натякаєш? — украдливо поцікавився я. — На спробу невиконання наказу про ліквідацію об’єкта?

Він роздратовано відмахнувся:

— Та до чого тут об’єкт?! Треба буде — ліквідуємо! Я не до цього веду!

— А до чого?

Не хотів я грати з ним в його ігри. Не хотів більше жодних шифрів. Питав голосно й чітко, чекаючи на таку ж чітку відповідь. Звісно, не дочекався. Макс лише похитав головою, звівся на ноги й сказав:

— До того, що майбутнє — не стале. Його можна змінити.

Я знизав плечима й повторив:

— Круто.

Макс поглянув у вікно та роззявив рота. Деякий час перебував у такому стані, тоді повідомив, тицяючи кудись пальцем:

— Там!

— Що? — втомлено зітхнув я. — Торнадо? Цунамі? Труна на коліщатках?

— Об’єкт.

Я підскочив і кинувся до підвіконня.

Аня була на вулиці. Сиділа просто на землі поруч із малесенькими фіолетовими квіточками, які так зацікавили мене вчора. Здавалося, що розмовляє з ними. Шизонута мала…

Шкода буде вбивати її. Можливо, так само, як їй шкода було своїх звіряток. Та що поробиш? Треба буде — ліквідуємо.

Як уже неодноразово запевняв мене Макс.

— Ти сиди поки що тут, — наказав я, — хочу наодинці поспілкуватися.

— Навіщо?

Я поглянув на нього. Він не хотів, аби я йшов до Ані без нього. Що це? Хвилювання за мене? Навряд чи. Більше скидається на змову між ними про підтримку з його боку.

Про захист і прикриття.

— Та не хвилюйся ти! — ляснув я його по плечу. — Не відіб’ю! А от якщо ти з’явишся там у такому вигляді, вона сама від тебе втече. Я ненадовго. Потім прийдемо сюди.

Здається, Макс хотів заперечити, але напоровся на мій погляд. Відвів очі, зітхнув.

— А що мені тут робити?

— Вмийся. А краще — поспи ще. І бажано без жахів.

Нажаханий ти мені непотрібний.

Аня анітрохи не здивувалася моїй появі.

— Привіт, — сказав я їй.

— Привіт, — відповіла вона, — тобі подобаються ці квіти? І подивилася просто в очі.

От тепер я зрозумів. Зрозумів, із яким поглядом стикалися всі ті, хто боявся її очей. Гострий і дуже, дуже дорослий погляд. Незвично ці проникливі очі виглядали на дитячому обличчі. Незвично, але — не страшно. Бо все одно були світлими.

Лише виникало враження, що знає вона більше, ніж говорить. Що знає, як вчора я піввечора витріщався на ці квіти. Що знає, про що я думав, витріщаючись на них. Та це було тільки враженням. А навіть якщо і чимось більшим — не мені в цьому розбиратися. Вказати у звіті — так, але не розбиратися.

Треба було ще вчора висловитися за ліквідацію — і зараз уже відпочивав би вдома із пляшечкою доброго коньяку. Так ні, виникла тоді ця клята недоречна й непотрібна нікому цікавість. Зачаклував таки мене вчора Док, збив із вірного курсу. Вся справа з самого початку збивала мене з вірного курсу.

— Гарні, — відповів я їй. — Як вони називаються?

— Не знаю, — дещо винувато посміхнулася вона.

Я зрозумів, що підводитися вона не збирається, і всівся поруч. Довірливо зазирнув у відкрите обличчя, спитав:

— Тобі подобається Макс?

— Так, — коротко відповіла вона. Просто відповіла. Навіть Макс більше м’явся, коли я питав у нього те саме.

— Ти хочеш серйозних стосунків із ним?

— Яких? — не зрозуміла вона.

— Ну… кіно, театр, морозиво, секс… потрібне підкресліть.

Вона ненадовго замислилася. Відповіла:

— Я хочу спілкуватися з ним.

Ну? І хто сказав, що вона — Омен? Вона навіть стандартними жіночими фразеологізмами користується, коли намагається сказати, що хтось не цікавить її у сексуальному плані, щоб не образити.

— Тобто як чоловік він тебе не цікавить? — вирішив прояснити я.

— Чоловік — це доросла людина, — знизала вона плечима, — а Макс іще підліток.

— Хіба дорослість визначають лише за віком? — вирішив подискутувати я.

Вона знову зробила невеличку паузу перед відповіддю.

Вона постійно робила ці паузи. Певно, зважувала всі свої слова… Але враження було таке, ніби я розмовляю з іноземкою, яка перекладає собі в голові і мої питання, і свої відповіді.

Що в принципі могло підтвердити версію про позаземне походження об’єкта.

Припини, сказав я собі, припини знову будувати версії та доводити теорії. Це — марно. І ти чудово знаєш, що це — марно.

— Я б визначила дорослість як величину, пропорційну до кількості болю. Не фізичного.

— «Все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими»… То виходить, дорослість — це сила?

Вона знову замислилася, тоді обережно кивнула:

— Так. Духовна сила… Максові часто було боляче?

Максові? Хіба що в далекому дитинстві. А потім біль атрофувався. Йому не було боляче навіть коли помер його батько.

— Не знаю, — відповів я.

— А тобі?

— Не знаю, — повторив я.

Ні. Не було мені боляче. Ніколи. Десь я читав про біль, який мала на увазі мала. Гострий, нестримний, невиліковний біль. Його спричиняє смерть близької особи, зрада старого друга, нещасливе кохання… Близьких осіб у мене немає…

Хіба що Жарох… Але чи відчую я біль після його смерті? Оце навряд. Та й часу в мене на біль не буде. Як, до речі, його не було й на такі дурниці, як дружба чи кохання.

То виходить, за Аніною системою цінностей, я — просто немовля? Втім, це її особиста думка, яка мене не цікавить. А от що мене цікавить — так це можливість нарешті промацати об’єкт.

— А тобі? — із заздалегідь заготованим співчуттям спитав я. — Тобі, напевно, часто було боляче…

— Чому ти так думаєш?

Не відповідає. Обережна.

— У тебе дорослі очі, — чесно сказав я. Чесність у подібних діалогах відчувається й цінується. Не треба нехтувати чесністю на початку розмови, якщо далі збираєшся постійно брехати.

— Дивно, — вона посміхнулася, — ніколи не помічала.

Не йде на контакт. Не довіряє. Набридло. Коли вже вечір?

— Я також був у дитбудинку, — довірливо повідомив я, — коли мої батьки загинули, то деякий час мені довелося пробути там… Не знаю, як у тебе, а мені здавалося, що поруч зі мною живуть не діти, а демони якісь… Важко з ними було…

Це також була майже правда. Ясна річ, із демонами — то я загнув, але маленькі потвори були не надто привітні, і до мене, і одне до одного. І навіть зграї їхні трималися гурту не від щирих почуттів, а на авторитеті лідера й підсвідомому розумінні, що у зграї вижити легше. Тільки от я сам завжди був одним із них. І те, що вони — потвори, зрозумів уже набагато пізніше. А тоді я був такою самою потворою й ватажком однієї дуже небезпечної для інших зграї. Та й важко не було абсолютно, якщо чесно. Було просто так, як і мало бути.

— Чому важко? — спитала вона.

Настав час для слізної (можна навіть із соплями) душевної розповіді. Зазвичай така розповідь викликала у співрозмовника симпатію й закладала засади довіри до мене…

Зазвичай після моєї розповіді співрозмовник починав свою.

Та щось утримало мене від такого кроку зараз. Десь у глибині душі я раптом відчув — не подіє. Просто не спрацює на Ані.

Надто дорослі в неї очі. Не дитячі, не людські навіть… Мої очі, Жарохові, Докові — очі серйозного й перевіреного не в одній справі агента, який не поведеться на такий дитячий прийом.

Гм… А щодо агента — це можливо. Чому вона обов’язково має бути з-під землі чи з іншої планети? Чому не з іншої країни? Хтось обскакав Дока у дослідах із надприродним, запрограмував немовлят і підкидає їх тепер нам…

Ні, не треба знову починати. Це не моя справа. Моя справа — поговорити з нею зараз, витягти з неї якомога більше та скласти звіт. Все.

— Бо діти можуть бути жорстокими, — блиснув знанням банальних фраз я.

— Не можуть бути, а є, — повчально виправила мене вона.

— Чому ж? — удавано здивувався я. — Не всі…

Вона помотала головою.

— Всі, — твердо сказала вона. — І завжди. Саме тому дорослою може бути лише людина, що відчула справжній біль. Вона розуміє, як боляче може зробити комусь. А діти, які не пройшли через це, — ні.

Що ж, якщо діти — це приклад жорстокості, то я можу й справді вважати себе немовлям… Утім, моя жорстокість — це лише умовний рефлекс, напрацьований роками співіснування з Жарохом. Аня ж, судячи з її слів, вважала жорстокість рефлексом безумовним.

— А ти розумієш? — спробував знову перейти на особистості я.

— Чому я так цікавлю тебе?

Ну що це за звичка — відповідати питанням на питання?

Хіба не можна швидесенько розповісти мені щось таке земне,людське, зрозуміле для шефів? Щоб я зміг оцим земним позатикати їм роти й забути про справу?

Можна й навпаки… Різко позеленішати, вихопити з кишені лазер і заявити, що сьогодні починається поневолення землян. Щоб я зміг ліквідувати загрозу і знову ж таки — забути про справу.

— Ти цікавиш Макса, отже, й мене. Він мій брат, я хвилююся за нього.

— Думаєш, я ображу його?

Скільки можна діставати мене безглуздими питаннями?

Треба перехоплювати ініціативу.

— Де ти була сьогодні вночі?

— На даху.

На це питання вона відповіла швидко, не замислюючись, не зважуючи слів. Певно, справді була там… Або ж заздалегідь вигадала виправдання й тепер просто відповідала завченим текстом.

— Навіщо?

— Там красиво…

Вона замріяно подивилася в небо, потім — на мене. Хитро всміхнулася й зовсім по-дитячому спитала:

— А хочеш секрет?

— Давай! — радо погодився я. Нарешті в ній з’явилося хоч щось, схоже на нормальну людину. Більш того — на нормальну дитину.

— Обіцяєш нікому не казати?

— Обіцяю.

— Добре, — вона присунулася ближче, взяла мене за руку, — а тепер — заплющ очі.

Я слухняно замружився. Здійнявся вітер. Не сильний, але прохолодний. І якось незручно й холодно стало сидіти.

— Все, — прошепотіла Аня.

Я розплющив очі. Ми були на даху. Поглянув на Аню, всім своїм обличчям намагаючись зобразити повнісіньку розгубленість. Вона задоволено посміхалася.

— Як ти це зробила? — спитав я. — Магія?

— Не знаю, — весело відповіла вона, — мабуть.

Що ж, Джокере, вітаю, ти щойно телепортувався. Як постарішаєш, обов’язково згадай про це у своїх мемуарах.

Тебе за таке навіть Контора не переслідуватиме. Хіба що для того, аби вдосталь пореготати з психа на пенсії.

А ця телепортація — часом не привід для того, щоб ліквідувати її? Як було б добре, якби була приводом. Бо насточортіло вже: гіпнотизують, енелпірують, телепортують.

Просто хлопчик для експериментів якийсь… А мені і вбити за це нікого не можна…

— Дивись! — сказала вона й тицьнула пальцем нагору.

Я підняв голову, сподіваючись побачити нарешті літаючу тарілку чи ще щось на кшталт НЛО, вихопити зброю й почати діяти, але не побачив нічого. Довго роздивлявся чисте небо, так і не зрозумів, чого вона хоче від мене, поцікавився:

— Що я маю побачити?

— Не бачиш? — здивувалася вона. — Не бачиш, як тут гарно?

Звичайний дах, повсякденне небо… Що в цьому може бути гарного?

— Не бачу, — чесно зізнався я.

— Добре… Тоді лягай. На спину.

Я слухняно завалився назад, намацуючи про всяк випадок зброю — хто знає, навіщо вона мене вкладає. Може, спокусити хоче, а може — вбити.

Втім, не сталося ні того, ні іншого, вона просто вляглася поруч зі мною.

12

— А ця схожа на кицьку.

— Яка?

— Оця, зліва. Така біленька пухнаста кицька…

Вона демонструвала мені хмаринки.

Лежачи з Анею тут, на даху, я знову від чував себе не на своєму місці та в абсолютно чужій тарілці, я знову подумки матюкав усе наше керівництво за геніальну ідею підіс лати мене до дитини.

Вона була в захваті від хмаринок.

Здається, вона могла говорити про них вічно. Ми вже виявили серед них трьох слонів, одного козла, одного ведмедика і от тепер — кицьку. Небо було її власним зоопарком. Її улюбленим телевізором, її м’якою іграшкою…

Навіщо ведмедики під подушкою, коли можна гратися з хмаринками, набагато м’якшими та більш пухнастими…

— Симпатичні звірятка, — гмикнув я. — Ти любиш тварин?

Вона мрійливо посміхнулася:

— Я люблю хмаринки…

— А тварин? — І тварин люблю… Я всіх люблю. — І людей? — здивувався я.

— А ти не любиш людей? — здивувалася вона у відповідь.

Знову починається — її питання проти моїх.

— А за що їх любити? Вони жорстокі, брехливі й обмежені… Напевно, колись вони знищать цей світ…

— Напевно, колись вони створять новий…

Я зітхнув і знову зосередився на хмаринках, намагаючись і собі знайти серед них якесь звірятко.

Аня, безперечно, була позитивною дитиною. Світ для неї був прекрасним, люди — добрими, а діти хоч і жорстокими, але — виправдано жорстокими. Виявляється, вона була ще зовсім маленькою. Попри всі пережиті негаразди, попри надто дорослий, надто гострий погляд…

Я кліпнув очима, відганяючи мару. Не буває такого.

Погляди не брешуть. Отже, бреше вона. Забиває мені баки, а я ведуся, як пацан… Валяюся на спині, роздивляюся хмаринки й насолоджуюся тишею замість того, щоб починати працювати з об’єктом. Цікаво, чому я це так слухняно роблю?

Знову гіпноз?

Скільки ж можна? Не набридло всім цим надлюдям знущатися з мого мозку? От ображуся й перестріляю всіх на фіг… і нехай спробують мене зупинити своїми екстрасенсорними фінтами… — І його теж зруйнують, — підказав я Ані. — І знову створять новий.

— Наша пісня гарна й нова…

Вона піднялася на лікті, зазирнула мені в обличчя:

— А ти, виходить, у людей не віриш?

— У людей? Чому ж, вірю… Я у людство не вірю…

Я це сказав? Сказав це вголос? Що я роблю? Якого біса?!

Я ж мав просто подумати про це. Прокрутити в голові й ляпнути у відповідь щось легеньке, веселе, неадекватне.

Щось, аби збити з пантелику, спрямувати розмову у потрібне мені русло.

— Як це? — здивувалася вона. — Хіба не з людей складається людство?

Я ледь не відповів: «Ні, воно складається з м’яса», але тут, нарешті, пересилив свою раптову балакучість і просто знизав плечима.

— Не всі люди однакові, ти це маєш на увазі? — спитала вона.

Які ж ми розумні! Чи просто знову без мого відома копирсаємося у моїх же мізках? Я відкрив рота, аби відповісти щось, що сам іще навіть не встиг вигадати, але саме в цей момент (нарешті!) на даху з’явився Макс.

Виліз, зачинив за собою рипучі двері, обтрусився й лише тоді звів очі на нас. Оцінив позицію, в якій ми знаходилися, і, здається, увійшов у ступор. Рота принаймні відкрив помітно й широко. Цікаво, чи буде зараз показова сцена ревності?

Ні, не хотів Макс улаштовувати ніяких сцен. Швидко отямився, закрив рота, натяг на обличчя усмішку й привітно вигукнув:

— Ось ви де! А я вас скрізь шукаю!

Шкода. Було б весело… Аня, певно, також так думала, бо я не помітив з її боку жодних спроб відсунутися від мене або пояснити, чому я лежу на спині, вона нависає наді мною, й відбувається все це на даху, куди чомусь забули запросити її хлопця. Вона просто посміхалася Максові.

— Ось ми де, — відповів я, зводячись на ноги, — спілкуємось про людство й ніяк не можемо дійти компромісу. Скажи, Максе, людство колись знищить цей світ?

— Людство колись знищить себе, — впевнено відповів він. — Світ залишиться… Дене, Маринка дзвонила, у неї там якісь проблеми, треба їхати.

Ага, то він не сам вирішив відірвати нас від захопливої дискусії, йому наказали це зробити. Чому? Навіщо? Що ви робите, хлопці? Я ж іще не закінчив! Я й почати не встиг!

— Що, просто зараз? — засмутився я. — Навіть чаю не поп’ємо?

— Маринка сказала, це терміново.

— Нікуди не піду, доки ми не вирішимо долю людства! — вирішив повередувати я. — Не хочу до Маринки, хочу світ рятувати! Що важливіше: світ чи Маринка?

— Дене!

Він був налаштований дуже серйозно. Що ж таке повідомив йому хтось із шефів? Що таке могло статися, щоб шефи вирішили висмикнути мене з розмови з об’єктом, який, на їхню думку, є потенційною загрозою для людства? Десь з’явилася серйозніша загроза? Десь чи знову в їхніх головах?

Чому «знову»? Бо Аня не загроза? Бо я не вважаю її такою?

Та кому яке діло до того, що вважаю я? Не я ж віддаю накази…

Я тяжко зітхнув і обернувся до Ані:

— Тепер розумієш, чому людство загалом краще за окремих осіб? Людство загалом ніколи не почне верещати про те, що йому потрібна термінова допомога, відриваючи від цікавої бесіди.

— Дене! — Макс починав нервуватися.

— Та йду вже, йду, — відповів я і справді пішов до рипучих дверцят, з яких щойно видерлося індиго.

Макс почекав, доки я пройду повз нього, кинув Ані:

«Бувай» і лише тоді подався слідом, немов боявся, що, як обернеться до мене спиною, то я кудись втечу.

— Ну? — спитав я його, коли ми вийшли на сходи. — І що конкретно повідомила тобі Маринка? До речі, котра з наших Маринок дзвонила?

— Нас відкликають, — зітхнув він.

— Чому?

— Не знаю… Сказали терміново витягати тебе, розходитися по домах і писати звіти. — І все?

— Мабуть…

— Тобто з Анею ми більше не працюватимемо?

— Мабуть. — І отак ти із нею попрощався? «Бувай»? Ви ж ніби зустрічалися… Може, вона закохалася в тебе, а ти зникаєш, кинувши «бувай»?

Макс здивовано поглянув на мене.

— А що я мав зробити?

— Хоча б вигадати правдоподібне пояснення своєму зникненню.

— Навіщо? Аби не зачепити її почуття? Аби вона не страждала й не плакала ночами?

Я скосив очі на нього. Холодна усмішка, холодні очі, ось воно — істинне обличчя породження Доктора Зло.

Незрозумілого й небезпечного породження. І це — той самий хлопчик, який ще вчора червонів, готуючись до романтичного побачення з дівчинкою, яку тепер так спокійно кидає. Я не міг зрозуміти його. За весь час нашого спілкування так і не зумів пролізти йому в душу… Якщо він, звісно, має душу…

Дежавю… Нещодавно щось таке я думав і про Аню. Тож вони дійсно схожі. Принаймні тим, що я не впевнений у наявності душі в обох випадках… Чомусь захотілося зачепити його, хоч щось розворушити, хоч щось роздивитися вглибині.

— Ти ж казав, що вона тобі подобається… Навіщо робити боляче людині, яка тобі подобається?

Він зупинився, витріщився на мене. Спитав:

— Ти серйозно?

Я зітхнув. От індиго!

— Звісно ж, ні! Просто вона шукатиме тебе, якщо ти зникнеш без пояснень. А знаючи її таланти, можна припустити, що врешті-решт таки знайде.

— Ти плутаєш її таланти з моїми.

А, звісно. Я ж майже забув — Максові невідомо про спільний корінь їхніх талантів, отже, він не може уявити собі ступінь загрози. У цьому все наше керівництво — параноя, доведена до абсурду, що примушує приховувати від власних агентів факти, які можуть вплинути на важливі рішення у справах… Що ж, сподіваймося, вони почули мої і (що найголовніше) Максові слова, тепер нехай роблять висновки. Мені залишається лише скласти звіт і забути про все це, як про поганий сон.

Ми попрощалися на перехресті.

— Побачимося, — сказав мені Макс.

— Сподіваюся, що ні, — всміхнувся у відповідь я, відсалютував двома пальцями та пішов своєю дорогою. Неприємний гострий погляд ще довго свербів мені між лопатками.

Я вирішив пройтися пішки. Треба було прокрутити в голові всі події останніх днів, треба було розібратися з крапками: розставити їх над «і» та позаміняти ними всі знаки питання. Треба було створити адекватне бачення неадекватної ситуації, більш того — треба було вигадати адекватні висновки й пропозиції. В першу чергу треба було зробити висновок для самого себе.

Я так і не встиг зрозуміти нашу дівчинку, не встиг просканувати, як сказав би Макс. Звісно, щось там було в ній, щось незвичайне сиділо в тілі звичайнісінької дитини. Та яке воно було, це щось, я не знав. Не знав навіть, чи брехала вона мені, коли розповідала про свою любов до цього світу з усім його вмістом, включаючи навіть таких потвор, як люди.

Втім, хіба впевненість у її думці з цього приводу хоч якось наблизить мене до вірного висновку? Чому саме ця з усіх невідомих нашого рівняння так зацікавила мене?

Якщо вона не брехала, то вона й справді любить усе живе й неживе навколо, та чи означає це, що вона не зможе знищити його? Звісно ж, ні. Візьмімо того ж Макса, нещодавно закоханого в Аню, та згадаймо його холодну посмішку й не менш холодне «треба буде — ліквідуємо». Чому такого ж моменту не може виникнути і в її стосунках зі світом?

Така в них любов, у цих дітей, сильне почуття, але завжди може виникнути щось сильніше. У випадку з Максом це його робота. У випадку з Анею це може бути будь-чим і з’явитися будь-коли. Або сидіти в ній давно й просто тихенько чекати свого часу. Отже, в цьому випадку вона залишається потенційною загрозою. Якщо ж вона брехала, то її треба ліквідувати хоча б через це — з дитинства не люблю, коли мені брешуть. А років з десяти у дев’яноста випадках зі ста ті, хто мені брехали, після цього чомусь наполегливо намагалися мене вбити. Тож на брехунів у мене давно з’явилася небезпечна алергія. Для них небезпечна.

З іншого боку, брехати вона могла мені лише тому, що знала, хто я такий. І отже, розуміла, як це небезпечно. Було б дурістю з її боку попастися саме на такій незначущій брехні.

Якби вона сказала мені, що люди — сволота, що вбивати їх треба, знищувати, чавити, дустом їх треба, дустом, хіба я не зрозумів би її? Хіба б вирішив, що вона ненормальна?

Я сам з дитинства протиставляв себе потворам, що оточували мене, я воював із ними. Я ледь не з народження чудово розумів, якими вони можуть бути, точніше — якими вони є, а якими прикидаються. Тому й вийшов із мене Джокер.

У якій небезпечній та завжди голодній зграї доводиться існувати, окремі особини нашого виду зазвичай розуміють лише по досягненні певного віку, а доти від навколишнього середовища їх рятують мамки й татка.

Я ж, можна сказати, в цьому середовищі народився.

Саме тому й не було в мене ніколи підліткових кризів та нервових зривів. Не було причин зриватися — в підлітковому віці я вже давно все знав і розумів, я був на своєму місці й виконував свою роботу. Не роботу навіть — прикриваючись наказом, я з насолодою втілював у життя свої бажання.

Бажання вбивати, винищувати, очищувати світ від людей. Я виконував свою місію, своє призначення. Я дурив Жароха та йому подібних: я знищував не загрозу людству, я знищував людство. Вбиваючи кожну особину, відчував задоволення — одним представником менше.

Аня ж у будь-якому разі не була частиною людства в моєму його розумінні. Вона була ким (чим?) завгодно, тільки не однією з тих мерзотних істот, яких у кращі роки я розстрілював направо й наліво. Більше того, якщо вірити шефам, вона могла виконати місію, яка для мене була нездійсненною.

У моїй власній війні вона була на моєму боці. У війні ж із шефами — на протилежному. Я мимоволі торкнувся своєї шиї. Чип, ясна річ, не намацав, але точно знав — він там.

Постояв декілька секунд на місці й розвернувся до дороги.

Уся ця маячня вже давно поступово зводила мене з розуму… Здається, нарешті, звела. Що за ідіотські думки?

Що за спроби зрозуміти те, чого мені розуміти не потрібно?

Що за бажання витягти з шиї те, що має знаходитися там довіку? Чи це бажання витягти себе з гри, яка стала надто складною? Хто винен і що робити?

Та ніхто не винен, це знову стукає у двері криза, клята вікова криза, яка трапляється навіть у житті суперменів. А робити… Ну що тут можна зробити? Дістатися дому, написати звіт і заснути. Нарешті — заснути.

13

Якби я знав, які проблеми зі сном спричинить ця справа, то відмовився б від неї, створивши прецедент у власній роботі на Контору. Відмовився б навідріз: не піду, хоч убийте.

Мене, ясна річ, не вбили б — яка корить їм з мене мертвого?

Підіслали б до Ані когось іншого разом із клятим індиго, а я попхався б додому дивитися власні нічні жахи… Якби ж я тільки знав…

Такі думки крутилися в голові, доки я розліплював щойно закриті очі та тягнувся за «червоним». Потім ще декілька секунд розглядав його, розмірковуючи над питанням, яке чомусь спало на думку лише зараз: чому цей телефон — «червоний»? Він же чорний… Намагався провести напівсонні й тому маревні аналогії між ним і Великою Червоною Кнопкою. Точніше — між натисканням кнопки й кінцем світу та дзвінком телефону й кінцем світу. Виходило цікаво й весело. Було відчуття, що я досі сплю. Відчуття посилилося, коли почув наказ Жароха.

— Ліквідувати, — сухо сказав він, не вітаючись.

— А можна спочатку поспати, а потім ліквідувати? — спитав я, виштовхуючи себе зі сну.

Це відбувалося насправді. Жарох наказував ліквідувати об’єкт. Незважаючи на те, що в звіті я дав абсолютно протилежні рекомендації — я пропонував віддати об’єкт на розтерзання Докові. Я був категорично проти ліквідації.

Я вигадав декілька десятків причин для того, щоб наразі залишити об’єкт під спостереженням. Я досить реалістично набрехав про те, що не бачу жодної загрози для людства з боку об’єкта й навіть навів підстави для такого свого бачення.

Ніколи ще моя думка не важила так мало для Жароха.

Ніколи він не віддавав подібних наказів у разі, якщо я був не згоден, не порадившись зі мною, не перепитавши, не пояснивши, де і в чому я був неправий.

— Ні, — відповів Жарох.

— Ну ма-амо, — почав канючити я.

— Джокере! — я знову дратував його, і це не могло не тішити.

— Так, мамо?

— За годину маєш бути в квартирі об’єкта. Наші хлопці вже їдуть туди — підтримають тебе в разі чого.

— Снайпери? — І вони теж.

Цікаво… Раніше, коли така підтримка була не просто потрібна, коли вона була конче необхідна, мене залишали наодинці з проблемою, незважаючи на масштаби цієї проблеми. Тепер, коли я маю просто вбити самотню дівчинку, в мене за спиною стоятиме ціла армія. Ба більше — озброєні хлопці з Контори. Це вони її так бояться? Чи мені настільки не довіряють і відповідно бояться мене? Те, що не довіряють, — це, ясна річ, прикро, а те, що бояться, чесно кажучи, лестить…

Утім, знову я вважаю себе центром світу. Нещодавно такий егоїзм був моєю помилкою. Чи є він помилкою зараз?

У будь-якому разі треба з’ясувати причину впевненості керівництва щодо необхідності ліквідації нашого Омена.

— А як щодо моїх рекомендацій?

— Вони необ’єктивні.

— Звісно, необ’єктивні! Мені ж не дали завершити розмову, щоб усе з’ясувати!

— Яку розмову? Ти про ту, де тебе ледь не розколола п’ятнадцятирічна дівчинка?

— Ніхто мене не колов! — образився я. — Я навмисно трохи розкрився, аби розкрити її.

— Не бреши, Джокере. Ні мені, ні собі. Вона колола тебе, як бісів Лускунчик горішки. І ти коловся. Ти розумієш, що це означає?

— Що твоя параноя прогресує?

— Це означає, що більш небезпечного супротивника в тебе ще не було.

Щось у цьому було. Ніхто й ніколи раніше не влізав до мене в душу так швидко. Ніхто й ніколи раніше не викликав зрадницького бажання не вбивати його. Цікаво, чи відчув це бажання Жарох, читаючи мій звіт? Чи дійсно моя брехня в ньому виглядала так правдоподібно, як здавалося мені під час його написання?

Я голосно позіхнув у слухавку, демонструючи своє ставлення до такої небезпеки. Неохоче сказав:

— Добре, збираюся.

— Щасти тобі, — зітхнув Жарох і відключився.

Ще декілька секунд я здивовано витріщався на телефон, намагаючись довести собі, що таки не сплю. Жарох ніколи не завершував розмову подібним чином, ніколи не бажав успіхів у справі, він просто фізично не міг сказати: «Щасти тобі». Тим більше — мені. Бо і я, і він давно й чудово знали, що ці слова не мають жодного значення, що вони — лише марна трата часу, якого завжди бракує. Для мене вони так і залишилися непотрібними словами, для нього, судячи з усього, почали щось означати. Жарох старішає? Чи й справді так боїться нашої Ані? Чи намагається в такий спосіб налагодити зі мною якийсь особистий контакт?

Все, досить.

Я рвучко підвівся.

Параноя — штука заразна. Й останнім часом вона намагається перекинутися на мене. Завершу справу — зупиню цю заразу. Принаймні дуже хотілося в це вірити. … Вже підходячи до будинку, я був упевнений у тому, що Ані в квартирі не знайду. Перевірити вирішив про всяк випадок. А ще тому, що останнім часом не довіряв собі.

Недовіра до себе — чи не найвищий це ступінь параної?

Цього разу передчуття не підвело. Двері довго ніхто не відчиняв. Коли ж я скористався відмичкою, то не знайшов нічого, крім звичного вже неприємного запаху й темної порожнечі. … «— Де ти була сьогодні вночі? — На даху»…

Я вийшов із квартири, обережно причинив за собою двері, вибіг сходами нагору, виліз на дах. Зупинився. Вона була там. Стояла, закинувши голову назад, підставляючи обличчя нічному небу.

«Чужинка вловлює сигнали зі своєї планети», — чомусь подумав я. Зупинився, намацав зброю у внутрішній кишені, обережно покликав:

— Аню!

Вона опустила голову, подивилася в очі, посміхнулася.

— Привіт, Денисе! А де Макс?

— Підійде пізніше, — збрехав я замість того, щоб стріляти.

Зазвичай постріл лунав одразу після того, як я зустрічався поглядом з об’єктом. Так я переконувався, що роблю вірно — поглянувши в очі — відображення душі, зазвичай не надто приємної душі. Тут я не бачив цієї душі. Тут було чимало: радість від зустрічі, обережна надія побачити коханого, цікавість з приводу моєї раптової нічної появи… Тут було чимало, але я ніяк не міг побачити там душу. Я ніяк не міг зазирнути вглиб. Я не міг довести собі, що все роблю вірно. І кого я зараз намагаюся надурити? Я ж заздалегідь знав, що це буде невірно. Ще до зустрічі з цим світлим і водночас темним, як темна сторона Місяця, поглядом, знав: її не треба вбивати. Її не можна вбивати. І собі доводив, і шефам, впевнено, розклавши по поличках події, слова, факти й висновки, доводив те, що знав із самого початку, й те, у що так вперто відмовлявся вірити. Її не можна вбивати.

Можна знайти сотні причин, сотні аргументів за і проти, та від цього не зміниться моє ставлення до неї, ставлення до усієї цієї справи.

Все було набагато простіше. Все було поза всіма аргументами, логічними ланцюжками й не менш логічними висновками. Її не можна вбивати, бо в цьому немає жодного сенсу. Її не можна вбивати, бо її неможливо вбити. Бо неможливо вбити майбутнє.

Так, припустімо, що це знову розігралася моя фантазія, помножена на егоїзм. Припустімо, що я знову невиправдано вирішив, ніби світ обертається навколо мене і його доля в моїх руках. Та й чому невиправдано? Адже мені дали владу — мені надали можливість знищити загрозу людству,загрозу нашому світу. Як після цього не підхопити зіркову хворобу? Та от біда — я не хотів рятувати світ. Світ був мені по барабану. По великому такому барабану…

Та й не про рятування світу зараз ішлося. Я вже давно знав це й лише зараз зрозумів, яку колосальну вагу має цей факт. Мої динозаври так хотіли ліквідації об’єкта зовсім не тому, що хотіли врятувати світ. Вони намагалися врятувати свій світ — звичний повсякденний світ з екологічними катастрофами, ядерною зброєю, холодними й гарячими війнами і, що найважливіше, без Оменів. Не створював світ ніяких джокерів, не збирався йти війною проти них, він просто існував за своїми законами, народжуючи своїх дітей. І старим дітям світу просто не подобалися нові, так само, як зовсім нещодавно мені не подобався Макс, лише з однієї причини — старі не могли зрозуміти нових.

Я вже знав, де знаходяться снайпери. Наша «свята трійця» розмістилася на дахах сусідніх будинків, нахабно розмістилася, так, що я помітив їх майже одразу.

Я прикинув час. Доки Жарох зрозуміє, що я роблю, доки віддасть наказ стріляти, ми встигнемо. Маємо встигнути.

Я витяг руку з внутрішньої кишені та простягнув її Ані.

— Ходімо додому, — сказав я.

Вона зробила крок.

Жарох віддав наказ.

Вона взяла мене за руку.

Трійця на секунду завагалася. «Як же так? — подумали вони. — Ми ж прикривати його прийшли, а не ліквідовувати!

Це ж наш Джокер! Ми ж його ще змалечку пам’ятаємо…»

На цю секунду я і розраховував. За мить до пострілу я заплющив очі, а коли розплющив, ми вже стояли посеред її кімнати.

Розумниця, із ледь не батьківською ніжністю подумав я, все швидко зрозуміла. Не перепитувала, не пішки вирішила спускатися, просто — раз! — і ми вдома.

Я посміхнувся їй, вона — мені. Так, вона все зрозуміла.

Тепер я бачив це точно. Бачив у глибині її очей усе: себе, всю нашу переполохану зараз Контору — перелякану зграю собак, що загубили здобич і тепер чекають на сердитого господаря, дивну суміш розчарування й довіри та дивну спокійну впевненість. Вона не просто розуміла все. Вона знала все.

Я задивився в її очі. І надто пізно помітив швидкий рух збоку. А коли помітив, то не встиг уже нічого зробити. Вже пролунав постріл.

Вона не скрикнула, навіть не сіпнулася, просто звалилася на підлогу — у Конторі гарно навчали вбивати швидко. Я не кинувся до неї — не було потреби, це вже нікому б не допомогло, нікого б не врятувало. Я не скрикнув, я нічого не сказав. Я просто дивився на неї й відчував, як мене поглинає біль. Шалений, скажений біль. Він накотився величезною гуркітливою хвилею й одразу ж відступив. Певно, в цю мить я подорослішав на вічність…

Я поглянув на Макса. Він опустив рушницю.

— Ти б іще з вогнеметом припхався, — сказав я крізь зуби.

— Вогнемета на складі не було, — знизав він плечима. — Я думав, що ти його забрав. Хіба суперменам не належить ходити з вогнеметами?

— Так то суперменам… — відповів я, кивнув на Аню. — Навіщо ти це зробив?

— Бо ти не зміг, — відповів він і посміхнувся. Щиро так посміхнувся, гарно, зовсім по-дитячому.

Нелюд. Тварина. Звір. Убивця.

Ми можемо досхочу вбивати собі подібних, та яке ми маємо право чіпати інших?

Нова хвиля накотилася на мене. Тільки тепер це був не біль. Це була злість. І не звична холодна й стримана, ні, це була чорна й безжальна злість.

Я вихопив зброю з кишені. І пролунав другий постріл. І третій, і четвертий, і п’ятий.

Потім я довго мовчки витріщався на підлогу.

А потім тихенько, обережненько, зовсім невпевнено задзеленчав «червоний». Я натиснув на кнопку.

— Що там у вас? — сухо поцікавився Жарох.

— Обидва об’єкти знищено, — відрапортував я.

14

Жарох сидів у своєму кріслі та зосереджено набивав люльку.

Я розвалився в кріслі навпроти з пляшкою пива в руці й уважно спостерігав за процесом набивання.

— Знову біжиш поперед батька в пекло, Джокере, — незадоволено повідомив мені Жарох.

Я всміхнувся і сьорбнув іще пива. Він нарешті завершив маніпуляції з люлькою, розкурив її та звів очі на мене. Він чекав на відповідь. Йому було цікаво, коли і як я встиг зрозуміти, що Макса потрібно ліквідувати також.

Наказ убити індиго мав пролунати одразу ж після смерті Ані. І якщо ліквідація Ані досить довго була під питанням, то доля Макса була вирішена нашими шефами ще до початку справи, ще до нашого з ним знайомства. Це неважко було зрозуміти. Треба було просто зіставити декілька відомих мені фактів. Макс читав думки, тому мені про це не можна було знати аж до моменту безпосередньої ліквідації. У віщих снах Макс бачив власну смерть, після снів Макс приходив до мене й намагався випитати, чи зможу я вбити його, отже, Макс бачив свою смерть від моєї руки. Йому надали про мене досить багато інформації, а люди, які зазвичай володіють такою інформацією, довго не живуть.

Досить довго мені здавалося, що керівництво збирається списати мене, навіть замінити тим самим Максом, а насправді вони давно вже списали його. Списали аж до ліквідації. На відміну від мене, він виявився невдалим експериментом, на відміну від мене, він вийшов з-під контролю. Він став надто зухвалим і неслухняним, він постійно плутав роботу з особистим життям, але ніколи не вважав, що робота і є його особисте життя. Він був відпрацьованим варіантом, Анею шефи намагалися замінити його. Він був мерцем, який має просто доробити свою роботу — ввійти в контакт з новим матеріалом для експериментів. Це було настільки помітно, що навіть дивно ставало — як я не зрозумів усе набагато раніше?

Жарох чекав на відповідь.

Що я мав пояснювати йому? Як це все пролетіло в моїй голові після того, як я побачив Максову дитячу посмішку, недоречну в ситуації, коли під ногами остигає труп убитої дівчинки? Після того, як подумки обізвав його нелюдом і одразу ж згадав, що він із Анею — однієї крові? І зрозумів, що його вони, динозаври, зараз бояться не менше, ніж боялися щойно знищеного ним об’єкта?

— Я не біжу, — посміхнувся я Жарохові й відсалютував пляшкою, — я вже в пеклі. І ти це знаєш.

Він підняв брову.

— Мені здалося чи я почув нотку гіркоти в твоєму голосі?

Що трапилося, синку? Раніше тобі це пекло подобалося…

Старішаєш?

Я зробив іще ковток.

— Вже постарішав, Жароху. Вже постарішав. І втомився.

Я, мабуть, піду.

Декілька секунд він удивлявся мені в очі — пересвідчувався, що моє «піду» означає саме те, що я мав на увазі.

Не з халупи я вирішив іти, не у відпустку. Я вирішив іти з Контори. Далеко й назавжди.

Нарешті пересвідчився. І змінився. Милий дідусь із люлькою миттєво перетворився на справжнього Жароха — зібраного, міцного, з холодним пронизливим поглядом.

Навпроти мене сидів великий і жахливий Жарох власною персоною. Навпроти мене сиділа сама смерть. Нарешті я знову побачив істинне обличчя свого названого батька — я побачив обличчя звіра. Посміхнувся йому й весело поцікавився:

— Влаштуємо бійку? Подивимося, чи перевершить учень свого вчителя? Давай у стилі кунг-фу — я таке в якомусь фільмі бачив… А, ні, у мультику. Так і називався: «Панда Кунг-Фу». Ти не бачив? Дуже раджу, веселий такий мультик…

Жарох стійко вислухав усю цю маячню, потім тихо сказав:

— Джокере, ти чудово знаєш, від нас неможливо піти.

Живим.

— А ви спробуйте зупинити, — запропонував я. І раптом Жарох розслабився. Зітхнув, відкинувся в кріслі, заплющив очі й одразу ж знову постарішав.

— Тебе ж уб’ють, — зовсім тихо, ледь не пошепки попередив він.

— «Не ходіть туди, вас там уб’ють», — процитував я у відповідь, — знаємо, чули. Навіть читали щось таке.

Жарох поглянув на мене з жалем. І з байдужим уже відчаєм повторив:

— Тебе уб’ють.

— Подивимося, — знизав плечима я й дістав із кишені «Стєчкіна», — принаймні звідсіля я вийду. І, будь ласка, не нацьковуй на мене своїх крокодилів. Вони — собаки, вони ні в чому не винні. Неприємно було б їх убивати.

Жарох знову заплющив очі й відкинувся у кріслі. Він так нічого й не відповів. Я піднявся й вийшов надвір. Крокодили були на своїх місцях, але на мій вихід жодної уваги не звернули. Я не боявся їх. Уже не боявся. І єдиним важким поглядом, який я відчував на своїй спині, виходячи за хвіртку, був погляд мого любого шефа.

Я пройшов до кінця кварталу, завернув за ріг, зупинився.

За декілька секунд повз мене пролетів і скреготнув гальмами, зупиняючись, червоний спортивний «Ferrari». Я заскочив у машину, молодик за кермом посміхнувся мені, як давньому другові, і рвонув з місця.

Бідолашний Жарох… Такий удар у його віці…

Йому потрібно буде принаймні декілька хвилин, щоб оговтатися, ще декілька, аби затвердити план дій, і ще декілька, аби роздати підлеглим необхідні вказівки.

Сподіваюся, що почне він із чипа. Чи здивується, коли чип знайдуть заритим під кущем біля Аніного будинку? Чи одразу згадає, чому і як я зміг його витягти? А може, й не шукатиме чип, бо одразу ж зрозуміє — його колись відданий звір не просто вибіг на прогулянку, його колись відданий звір остаточно зірвався зі свого ланцюга.

— Навіщо ці понти? — поцікавився я, обертаючись до Макса.

Він сидів позаду із заплющеними очима, відкинувшись на сидінні. Цікаво, що зараз відбувалося у його немитій волохатій макітрі?

Макс відкрив очі, здивовано поглянув на мене:

— Які понти?

Здивування було щирим. Він і справді не розумів.

— Гіпнотизуй надалі водіїв менш примітних транспортних засобів, — пояснив я.

— Чому? Індиго, бляха-муха…

— На нас полюють, — спробував утлумачити я, — нас хочуть вбити. І якщо знайдуть, то вб’ють.

Він кліпнув очима, перетравлюючи інформацію, тоді широко посміхнувся й відмахнувся:

— Та!

Потім знову відкинувся назад, у попередню позицію.

«Та»? На нас полює армія найкращих у країні, якщо не в світі, вбивць, а він — «та»?!

А в принципі…

Я посміхнувся також. Нехай полюють, нехай шукають, нехай намагаються вбити. Зрештою, хіба це щось змінить у моєму житті? Мене завжди шукали, вираховували й намагалися ліквідувати. Не гірші, між іншим, професіонали, ніж наші, іноді навіть кращі. Я давно звик до цього, без цього мені й жити, певно, було б уже нецікаво…

— Ти медитуєш? — спитав я в Макса.

— Ставлю захист, — відповів він, не розплющуючи очей, — від наших.

Ага, зрозумів я, від Доктора Зло та його надприродної зграї…

Цікаво, коли мій параноїдальний Жарох здогадається перевірити Максів чип? І що відчує, коли замість тіла з-під землі дістануть малесенький шматочок металу з мікросхемою всередині? Що відчує, коли зрозуміє, що з ланцюга зірвався не один, а цілих два звірі?

Втім, ще питання — чи здогадається він перевірити це взагалі? Чи зможе припустити, що кулі, випущені зі зброї Джокера, не знайшли своєї цілі? Що Джокер (старий, втомлений, але все одно — Джокер) може зірватися й палити просто так, у стелю? Що в стелю він палитиме вже навіть не через убивство дитини, яку раптово вирішив оберігати.

Що ненависть, яка охопить його, буде ненавистю зовсім не до Макса — такого самого продукту, як і сам Джокер, — що ненависть буде єдиним щирим почуттям до Контори, яка створила ці обидва продукти.

А потім Джокер вирішить урятувати хоча б одного з дивних дітей, яких так наполегливо намагалися знищити шефи Контори. Не з великої любові до цих дітей і зовсім не тому, що бачить у них майбутнє. Джокер вирішить урятувати хоча б одне індиго з єдиною метою: підкласти велику свиню тим, хто його породив.

Чи міг Жарох уявити собі, як Джокер опускає зброю, дивиться дещо шокованому Максові в очі й прикладає одного пальця до губ, іншого — до вуха («нас слухають, мовчи»), а Макс — дитина-індиго, яка завжди моментально орієнтується у ситуації, — спокійно киває у відповідь.

А коли починає дзеленчати «червоний», Джокер вмикає голосний зв’язок, і Макс уважно слухає.

— Що там у вас?

— Обидва об’єкти знищено.

— Обидва? Здурів? Наказу щодо Макса не було!

— Я знаю. Коли ви збиралися віддати його?

Жарох зітхає й зізнається (бо все ж таки довіряє Джокеру й знає, що довіра має бути взаємною):

— Сьогодні, — каже він.

Він знову роздратований. Йому не подобається, коли хтось здогадується про його плани. Це означає, що плани не такі вже й геніальні, а він — не такий вже й геніальний стратег.

— І чого було кота за хвіст тягнути? — незадоволено буркоче Джокер і дає відбій.

Ні. Не міг Жарох усього цього собі уявити. Не міг він уявити, що його дресирований звір не виконає наказу. Що раптом цей звір вирішить погратися в людину. Пробач, Жароху, пробач і згадай: люди, на відміну від собак, вміють зраджувати.

Ми зупинилися за містом та відпустили «Ferrari». Повільно рушили вздовж траси. Деякий час ішли мовчки.

Машин не було, серпнева тиша ледь дзеленчала у вухах.

Було спокійно.

— Не треба було її вбивати, — тихо промовив Макс, — вона зараз згодилася б.

Я всміхнувся.

— Не знаю… Мені й одного індиго поруч по самі вуха вистачає…

Він хитро глянув на мене. — І що — тобі її анітрохи не шкода?

— Звісно ж, ні, — відмахнувся я. — Я ж лише граюся в людину.

Він кивнув. Він дійсно все дуже швидко розумів. Або ж знову почав читати думки. А я раптом відчув полегшення від того, що з двох індиго поруч залишився саме Макс.

Як не крути, він був своїм. Він був таким самим нелюдом, як я. Смерть була для нього природним явищем. Навіть неприродна смерть була для нього природним явищем. Він посміхався, говорячи про смерть. Він посміхався в обличчя смерті. Він знав правила бійки та методи виживання. Його не треба було оберігати й рятувати.

Він був саме тим варіантом майбутнього, про який мріяв я.

Він був саме тим варіантом майбутнього, який не суперечить моїм переконанням і не доб’є мою вже майже зруйновану систему цінностей.

Певно, підсвідомо я хотів, щоб так все і склалося. Підсвідомо я обрав його як найменше зло.

Щось загарчало позаду. Ми обернулися.

— КамАЗ! — весело констатував я. — Давно не їздив на КамАЗах!

— А я ніколи не їздив, — пожалівся Макс і підняв руку, зупиняючи вантажівку.

Гуркіт машини не розрізав тиші й не порушував спокою.

Він рівно лягав на стан нірвани, в якому я перебував.

Ні, мені не було шкода. Мені було боляче, просто дуже боляче. Та тепер біль минув. Залишилися лише спокій і впевненість. Чудова впевненість у собі. Вперше в житті я зробив власний вибір. І цей вибір був правильним.