/ / Language: Українська / Genre:sf, / Series: КОМПАС (Подорожі. Пригоди. Фантастика)

Пульс безконечності

Николай Анисимов

В сборник вошли научно-фантастические повести и рассказы молодых писателей-фантастов, проживающих на Украине, Н. Анисимова, В. Забирко, Е. Филимонова, которые освещают в своих произведениях проблемы: человек и космос, взаимодеиствие разных систем галактики, человек и НТР, поведение человека в экстремальных условиях. Книга рассчитана на широкий круг читателей. До збірки ввійшли науново-фантастичні повісті та оповідання молодих письменників-фантастів, що проживають на Україні, М. Анісімова, В. Забірка, Є. Філімонова, які висвітлюють у своїх творах такі проблеми, як: людина і космос, взаємодія різних систем галактики, людина та НТР, поведінка людей в екстремальних умовах. Книга розрахована на широке коло читачів.

Художник Л. О. Дікарєв

Микола Анісімов

ПУЛЬС БЕЗКОНЕЧНОСТІ

За гранню мовчання

Останні контейнери зі зразками порід повантажено, обидва роботи зникли за товстою кришкою люка. Хел Рівс дивиться на годинник. 14.10 земного часу. Все йде за графіком, навіть з випередженням. Зекономлено три години сорок хвилин часу, запланованого на виконання програми. До старту лишається ще майже чотири години, і можна розслабитися. Розслабитися… Дивне слово. Для нього, Хела Рівса, дивне, бо ще нікому не вдавалося розслабити звивини мозку, можна лише загальмувати, приглушити процес мислення, відігнати геть усі думки, забутися. А розслабити метал або пластик — нездійснений… та й непотрібний захід. Хел Рівс підносить до своїх фотоелементів темно-сірі, з металевим полиском руки і дивиться на них так, наче бачить вперше. Він ще не звик до них, так само, як і до ніг, до тулуба, до велетенської, закованої у масивний захисний шар голови. Раніше він симпатизував роботам, йому було приємно з ними працювати, тепер він їх зненавидів. Зненавидів, оскільки сам став таким самим металевим монстром… Проте ні. Хел Рівс лишився самим собою, про це німим криком кричить його живий мозок, його власний мозок з пам’яттю та емоціями, мозок, захований у металевий череп, що вивершує тіло робота. Якщо звикнутися з цим, примиритися, то можна й збожеволіти. Ні! Ніколи! Доктор Стайнер— людина слова. Він дотримає своєї обіцянки, обов’язково виконає її, тільки б успішно пройшла операція, а тоді… О, тоді життя знову відкриється перед ним, Хелом Рівсом, у всій своїй красі й різноманітності. Нехай тіло буде іншим, яка різниця. Аби воно було живим, рухливо податливим його волі, бути б тільки таким, як усі люди. Люди. А хто він тепер? Людина чи робот? Людина з металевим тулубом робота чи робот з людським мозком? Людина-машина. Кіборг. Тільки б операція минула успішно…

Потворний ландшафт Юпітера сягає незвично далекого обрію. Вже не ваблять, як раніше, гострокуті скелі з чорними тінями, не сповнюється захопленням свідомість від самої лише думки, що ти — на Юпітері. Дивлячись на цей неживий грунт, Хелу Рівсу здається, що незабаром усе в світі закам’яніє, перетвориться в тверду, нечутливу масу, схожу на цю планету, що вражає своїми розмірами. Йому стає страшно за свій мозок: а що коли й він стане каменем? Або шматком металу?

Швидше б додому, на Землю. Чому так поволі тягнеться час? До біса Юпітер, він зробив тут все, що міг. Швидше додому. Там, на Землі, надії на майбутнє, там він знову стане людиною. Заради майбутнього він витримає все. Тільки… Як сприйме цю метаморфозу Лінда? Чи захоче вона визнати його в новому втіленні?.. Жахлива думка, Але ж він залишиться тим самим Хелом, уважним і закоханим, зміненим лише зовні. Лінда… Образ дівчини спливає в уяві Хела. А тоді ж він так і не дійшов до неї, Як вона там? Усе сталося зовсім недавно, йому здається, що це відбувалося вчора.

..Тоді він ішов саме до неї. З півгодини тому оголосили, що річна програма його підготовки до польоту на Юпітер завершена, що він може використати свій час, як йому забажається, і що через два тижні він стартує. Хел ішов вдоволений життям, радіючи зустрічі з Ліндою і з хвилюванням думаючи про недалеку одіссею до Юпітера. Він, Хел Рівс, стане першим астронавтом, який ступить на поверхню цього гіганта. Першим представником Землі на Юпітері! Від усього цього забивало дух.

Смеркалося, і перші несміливі подихи прохолоди почали сповнювати повітря. Коли він зайшов у тінисту алею, що вела прямо до особняка, де жила Лінда, п’янко вдарили в ніс дурманливі пахощі матіоли. Хел глибоко вдихнув їх, і враз у нього запаморочилося в голові. Він похитнувся, чиїсь руки підхопили його. Від несподіванки Хел відсахнувся і, вирячивши очі, хотів було оглянутися, щоб збагнути, що все це могло означати, але саме цієї миті матіоловий дурман змінився сильним запахом морфію. Рука із затиснутою в ній вогкою ганчіркою впилася в обличчя. Хел Рівс смикнувся, в очах пожовкло, і враз все обірвалося…

Коли Хел опритомнів, то виявив, що з ним сталося щось незрозуміле. Може, це сон? Хоча ні, на сон це не було схоже. Реальний світ відчувався цілком чітко, зовсім не так, як уві сні. Рівс побачив перед собою Норберта Соммера, керівника програми, який уважно вдивлявся в його обличчя. Хел спробував було підвестися, та, на свій подив, не відчув себе. Тіла не було, замість нього — порожнеча і безпочуттєвість. Зайшов ще хтось. А, це доктор Стайнер. Він став поруч Соммера, і вони разом вдивлялися в Хела. Так тривало кілька хвилин. Потім доктор Стайнер глянув на Соммера і ледь помітно кивнув. Соммер простягнув руку до якогось приладу і поволі повернув чорну ручку праворуч.

— Хел! Ти мене бачиш і чуєш, так? — неголосно запитав Соммер.

“Так, сер, і бачу, і чую”, — хотів голосно відповісти Хел Рівс, та це йому не вдалося. Він не почув свого голосу, більше того, він з жахом відзначив, що й говорити йому нічим. Але фраза, народжена в мозку, тут же побігла, відтворювана в літерах на ввімкнутому екранчику дисплея.

— От і добре, — сказав Соммер, прочитавши відповідь Рівса.

Він підійшов до Стайнера і прошептав тому щось на вухо. Стайнер на знак згоди кивнув головою і, знявши окуляри, вийшов з лабораторії.

“Що зі мною?” — запитав Хел, і його запитання тривожно затремтіло на екрані.

— Зараз, зараз, друже. — Соммер розминав пальці, хрустячи суглобами.

Він заходив по лабораторії, щось розмірковуючи і час від часу кидаючи погляди на Хела. Врешті Соммер зупинився, ривком підтягнув до себе крісло і сів на його краєчок.

— Слухай мене уважно, Хел, — заговорив Соммер і далі розминаючи пальці, — слухай і постарайся сприйняти все спокійно. Те, що з тобою сталося, — унікальний випадок. Будь вдячний доктору Стайнеру, це він врятував тебе.

Соммер закашлявся.

— Хел, на тебе вчинили напад. Тебе вбили, Хел. Ми ще не знаємо, хто цей злочинець, зараз ведеться інтенсивне слідство, але то вторинна справа. Основне полягає в тому, що доктору Стайнеру вдалося врятувати твій мозок, зберегти тебе як особистість. Ми дали тобі нове тіло, власне, не тіло, а спеціальну оболонку найдосконалішого робота. Тепер ти живий робот, уявляєш собі, Хел, ти — перший робот з людським мозком… Ні, ні, тільки не подумай нічого поганого! Ти тільки здійсниш політ на Юпітер у такому “оформленні”, і все. А Стайнер підшукає тобі нове, живе тіло, це не важко, адже в моргах матеріалу вистачає…

“Містер Соммер, що ви зробили зі мною?!” — безшумно закричав Хел Рівс з екрана.

Соммер побачив, як застрибали літери, і замахав руками.

— Хел, друже, не хвилюйся! Основне — не хвилюйся. Ти виконаєш завдання, і доктор Стайнер поверне тобі тіло.

Такі операції давно практикуються. Будь певен — все буде прекрасно. Думай про Юпітер. У такому стані тобі там буде легше…

Далі все відбувалося як у тумані. Керівник програми довго й детально пояснював, як влаштовані всі вузли кібернетичного організму робота, в якого вміщено мозок Хела Рівса, і їх функціональні особливості. Потім потяглися нестерпні години звикання до нового стану. Хел-робот вчився ходити, виконувати різні операції, а над усіма його діями, розумовими і механічними, тяжіла одна думка — він не людина, він — машина. Це пригнічувало, заважало вільно виконувати завдання, які ставились перед ним, ця думка розривала його свідомість, доводячи до безпросвітного трансу. Соммер втішав, заспокоював Хела, весь час наголошував на тимчасовості такої ситуації: “Хел, після Юпітера ти знову станеш таким, як і всі, повір мені. Доктор Стайнер зробить усе, що від нього залежить”.

Потім був політ, був Юпітер, пекельна праця на цьому позбавленому життя гіганті, захоплення і розчарування, радість від проникнення в такий таємничий і далекий світ і нелюдський біль у мозку від усвідомлення своєї неповноцінності. Далі — повернення на Землю і надія.

Джек Мантаро сердиться. Чого хоче від нього Соммер у такий пізній час? Робота давно закінчена, Джек вдома. Після ванни, закуривши улюблену сигару, він всівся біля телевізора, аж тут раптом дзвінок: “Джек, негайно приїжджай в лабораторію. Не гайся”.

Машина розмірено біжить рожевуватим шосе. Сонце закотилося за обрамлену золотим кругом хмару, що розтяглася казковим островом над самим горизонтом. Пролітають по обочинах густо насаджені дерева. Вітер, вриваючись у спущене вікно до машини, вихором крутить волосся. “Пропав вечір”, — Джек різко смикає руль на повороті.

Сіра масивна будівля лабораторії, обнесена з усіх боків глухим муром, напливає якось одразу, заповнюючи собою весь простір зайнятої ділянки. Основний в’їзд з прохідною будкою. Джек Мантаро різко гальмує, і машина, накотившись усією масою, спиняється, ледь не стукнувшись бампером у товсті ґратчасті ворота.

— Заходь, Джек, — Соммер жестом руки зустрічає його. — Вибачай, ти потрібен мені хвилин на двадцять, не більше.

Соммер у лабораторії сам, якщо не брати до уваги цього залізного феномена Роббі, що недавно літав на Юпітер. Роббі сидить у кутку. Його очі-фотоелементи імпульсивно світяться, але сам він нерухомий. Джеку Мантаро жодного разу не доводилося бачити Роббі в дії, та й ніхто з інженерів не міг похвалитися, що “був у контакті” зі знаменитим роботом. Загалом, не раз уже думав собі Джек, уся програма з польотом на Юпітер покрита непроникною таємничістю. Особливо після загибелі Хела…

— Слухай; Джек, — відірвався від комп’ютера Соммер. — Мене терміново викликають в НАСА. Ти знаєш, там чекати не люблять. Хвилин через п’ятнадцять — двадцять машина закінчить обробку. Це дані з Юпітера. Ти простежиш за завершенням операції і вимкнеш комп’ютер. Вибач, що довелося тебе викликати, але понаднормові ти отримаєш, не сумнівайся, все буде о’кей! Зрозуміло?

— Ясно, шеф! — Джек Мантаро невдоволено хмурить лоба.

Соммер квапливо згрібає купу паперів і запихає їх у свій потертий жовтий портфель.

— Я помчав, Джек. Салют. — Він уже біля дверей, та раптом різко розвертається, б’ючи себе кулаком по лобі: — Геть забув! Джек, ще одне: коли виходитимеш, витягни з Роббі батарею, вона зліва на грудях. Відкриєш лючок і витягнеш, щоб наш герой не розрядився. Добре? — Соммер глянув на робота.

— О’кей, шеф, зроблю, — позіхає Джек.

— Тепер, здається, все. Бувай.

Двері за ним безшумно зачиняються.

— Чортзна-що, — Джек Мантаро гнівно плює йому вслід, — не дадуть спокійно перепочити.

В лабораторії душно. Інженер спочатку розстібає сорочку, а тоді скидає її зовсім. Міцне, засмагле тіло вилискує від поту. Монотонне гудіння комп’ютера дратує. В усьому приміщенні жодної живої душі. Нудьга й духота. Джек Мантаро повертає голову до робота:

— Гей, ти, залізний виродку, ти балакаєш чи ні?

Фотоелементи в робота стають аж білі. Здається, вони ось-ось вибухнуть. Але сам він не подає й звуку. У своїй застиглій позі він нагадує давньоєгипетську мумію.

— Слухай, ти чого так блискаєш балухами? Ще, чого доброго, розрядишся геть. — Джек Мантаро підходить до Роббі. — А говорити не вмієш, браток. І за що тебе вважають найдовершенішим з роботів, сам дивуюся.

Фотоелементи нагадують розжарений метал. Вони мигають, спалахують, іскряться, наче сигналізуючи про щось, ніби кличуть на допомогу.

Раптом Джеку почало здаватися, що в кімнаті, крім нього і робота, хтось є.

— Що за бісівщина! — інженер оглядає робота з усіх боків. — Щось тут не так.

Робот нерухомий. Але що означає це шалене світіння очей-фотоелементів? Джек Мантаро обходить його ззаду. Звичайний штучний тулуб і невідповідно велика голова. І тут він помічав тоненький проводок, що виходить із запотиличної частини голови. Кінець провода, скрутившись спіральками, валяється на підлозі.

“Так, так, подивлюся, що воно таке”. — Джек нагинається і бере кінець провода. Малесенька вилочка. Розмірковуючи, інженер обводить поглядом лабораторію. Он воно що! Роббі дає інформацію через дисплей і, напевне, хоче щось сказати, якщо він так витріщив свої очиська.

Розплутавши проводок, Джек підходить до дисплея і втикає вилку в штепсельне гніздо. Екран враз спалахує. І тут же його заповнюють, нервово вискакуючи, букви, згруповані в слова.

Очі у Джека розширюються від подиву.

“Джек! Джек! Дорогий друже, як здорово, що ти здогадався! Ти — геній, Джек! О господи! Яка падлюка цей Соммер! Я повинен розквитатися з ним за все!..”

— Роббі! Це ти говориш? В чому річ? — Інженер перелякано дивиться на робота.

“Та який я Роббі? Я Хел Рівс! Хел Рівс! Вони вбили мене! Наволочі!”

Джек Мантаро, відступаючи, спирається на стіл.

— Ну-ну, що ти мелеш? Так не жартують. І пам’ятай, що я можу дуже швидко вгамувати тебе!

“Дивись туди! Туди дивись! І читай уважно! Читай і вір усьому, що я говоритиму! Джек, це я, я, Хел! Якщо ти не віриш, я можу довести тобі це. От хоча б наш з тобою жарт: “Хелло, старий! Ну, ти стоїш переді мною як живий”. Хто знає про нього, крім нас двох?”

До серця Джека заповзає холод.

— Т-так, правда… Але ж… хто це?.. Що це означає? Ні, не вірю!..

“Послухай, Джек, я розумію тебе, але спробуй вислухати мене спокійно. Мене вбили ці катюги, Соммер зі Стайнером. Тепер я все знаю, я чув їхню розмову по телефону, щойно перед твоїм приходом. Все було розраховано заздалегідь. Мене готували для польоту на Юпітер, але зовсім не в людській подобі. За певний час до відправки вони забрали з тіла мій мозок і пересадили в робота. Я перетворився в людину-механізм. У цьому й суть їхнього експерименту. До польоту Соммер переконав мене в тому, що, після повернення на Землю мій мозок знову пересадять у живе тіло, та це був підступний обман. Вже з самого початку було вирішено позбутися мене після використання, але зробити все твоїми руками”.

— Що?!

“Так, так, Джек. Я чув, як Соммер наказав тобі витягти батарею з моїх грудей. А ця батарея живить мікродвигун, який, по суті, виступає серцем для мого мозку. Без цієї батареї він помре. Адже я все чую, Джек. Слуховий пристрій функціонує постійно, а от мовний зовсім не створено. Так влаштовано зумисне, щоб я не міг заговорити вголос. Спілкуються зі мною через дисплей, якщо їм це забажається. Ух, звірюки, як я ненавиджу цього Соммера! Джек, ти повинен допомогти мені!”

— Звичайно, звичайно, Хел!.. Але невже це ти?! — не в змозі усвідомити, що діється, Джек, хитаючись, підходить до робота, тремтячими пальцями торкається його голови, поволі проводить ними по холодному металу і, наче обпікшись, відсмикує руку. — Хел, старий… то це ти?!

“Так, Джек, це я. Але ти весь час дивись на екран і роби, що казатиму. Відкрий шухляду і дістань синю батарею. Знайшов? Ця батарея дає енергію моїй системі рухів. Підійди до мене і встав її в нішу на спині”.

Джек Мантаро слухняно виконує всі накази Хела-робота. Піт заливає очі, в голові страшенна веремія. Реальність спливає десь у порожнечу. Хел встає, обнімає його, Джека Мантаро, механічними руками і пригортає до своїх металевих грудей.

— Це для розуму неосяжно! Я скоро збожеволію… Яке злочинство! Який розбій!

“Джек! Я знаю, що безповоротно загинув, але я повинен зробити все, щоб моя доля не повторилася більше ні з ким! З Соммером треба вчинити те, чого він заслуговує. Дай мені свою машину, треба їхати в Шарк-Бей, я прошу тебе! Та спочатку виведеш мене звідси”.

— Навіщо тобі в Шарк-Бей, Хеле?

“Соммер говорив звідси по телефону зі Стайнером. Вони завтра зустрічаються зранку в Шарк-Беї. Соммер не соромився мене, він був певен, що скоро і мій мозок буде мертвим. Джек, я повинен добратися до Шарк-Бея”.

— Хел, що ти замислив?! Може, ще вдасться тебе порятувати?

“Ні, старий, цього вже ніхто не зробить. Та й батарей для існування мого мозку більше немає. Щоб їх виготовити, потрібен час, а в мені зараз остання. Через двадцять вісім годин всьому кінець… Все було по-бандитському продумано до найменшої дрібнички, педантично і безпомилково. Тож, поки не пізно, треба діяти. Джек, виводь мене звідси і давай машину. З нею нічого не станеться, ти забереш її завтра в Шарк-Беї.”

Джека Мантаро починає лихоманити від крайнього збудження, люті й безсилля щось вдіяти.

— Чорт! Невже, невже все так безнадійно?!

“Джек, прошу тебе, не гайся й хвилини. Не впадай у відчай і не суши даремно голову. Вважай, що я тоді загинув і ніяких слідів у житті після мене не залишилося. Згодом спробуй розповісти мою історію людям… А зараз, поки ще мій мозок мислить, я мушу побувати на віллі в Соммера… І ще, перед тим, як ти мене відключиш, я дуже тебе прошу, нічого не розказуй Лінді, Нехай вона й далі думає, що мене вбили тоді на алеї…

На очі Джека Мантаро напливають сльози, він хапає Хела за механічні руки:

— Хел!..

“Старий, мені вже нічим не допоможеш. Відключай, і ходімо. Прощай, дорогий друже!..”

Наче вві сні Джек Мантаро підступається до дисплея. його погляд прикований до Хела Рівса, давнього приятеля Хела, втиснутого в металевого робота і… приреченого. Тремтячі пальці висмикують шнур…

Веселі сріблясті зайчики від ранкового сонця витанцьовують на лазуровому плесі. Океан дихає спокоєм і величчю. Білі чайки, то стрімко здіймаючись в небо, то з вишини падаючи до самої води, ведуть свій вічний обліт водної рівнини, вихоплюючи з її надр поживу. Ранковий вітерець грайливо пустує в розкидистих кронах пальм, що гордовито здіймаються над берегом ще не прогрітих сонцем дюн.

Асфальтовою доріжкою від розкішної вілли, яка на підвищенні пишно визирає із заростів низькорослих дерев, до старої товстої пальми з прилаштованим під нею столиком квапиться вусатий мексіканець, лакей Хосе. В руках у нього таця, а на ній — дві з сірим полиском крижаної вологи пляшки пива “Ніккербоккер” і склянки. Від його білосніжної лакейської куртки ріже в. очах. Хосе граціозно підкочується до столика, і принесене на таці вмить перекочовує на смугасту червоно-блакитну скатертину. Склянки скипають шапками біло-кипучої піни. В послужливому напівпоклоні лакей завмирає, віддано позираючи на двох чоловіків, що блаженствують у плетених кріслах під пальмою.

— Ти вільний, Хосе, — недбало кидає один з них.

— Слухаю, сеньйор Соммер. Крутнувшись, лакей зникає.

Той, кого названо сеньйором Соммером, жадібно надпиває зі склянки пиво.

— Чудо-ово!

Другий чоловік сидить з приплющеними повіками, трохи задерши підборіддя. Лагідне сонце ніжно торкається щік. Піна в його незайманій склянці починає осідати.

— Пий, Карле, — звертається до нього Соммер, — такий прекрасний ранок, навкруги благодать, а ти киснеш. Ти ще не знаєш усього, зараз я спробую тобі підняти настрій.

Соммер допиває пиво.

— Вчора пізно увечері викликали мене в НАСА. Як ти гадаєш, навіщо? — Він робить паузу. — Не здогадуєшся? Вручити президентську премію за успішне здійснення програми “Юпітер”. Півтора мільйона. Як обіцяно, п’ятсот тисяч твої.

Соммер переможно витягується.

— Невже вас це не радує, містер Стайнер? — з робленою офіційністю нахиляється він до співбесідника.

Стайнер розплющує очі. Його густі брови низько нависають над ними, майже затуляючи зіниці. Обличчя його стало похмурим.

— Недобре у мене на душі, Берт. Під Соммером скрипить крісло.

— Усе через того хлопця, так?

— Так, Хел не виходить з голови. Боюся, заїдатиме совість…

Соммер важкувато зводиться з крісла і, зайшовши за спину Стайнера, міцно стискає його плечі своїми чіпкими руками.

— Карл, ми люди науки, великої науки, а у великих справах, не мені про це говорити тобі, завжди бувають жертви.

— Досі я віддавав перевагу чистій науці, гуманній…

— Ось як ти заговорив, дружочку. — Соммер зняв руки з плечей Стайнера, погляд його став недобрим, а потім він закрокував по піску, лишаючи за собою глибокі виямки від ніг.

— Ти знаменитий медик, правда, Карл? — заговорив Соммер, повернувшись і знову вмощуючись у кріслі.

Стайнер холодно знизує плечима.

— Сподіваюся, ти не забув і того, завдяки чому отав знаменитістю?

В очах Стайнера з’явилася тривога.

— Ти ніколи не забудеш про це, дружочку. Всі твої розробки основані на записах, які ти відкопав у паперах і щоденниках свого діда.

— То й що з того? Багато хто продовжує справу своїх предків.

— “Справу предків”! — Соммер важко опускає, руки на стіл. — Яку справу?! Навіщо ти вдаєш із себе ягнятко, Стайнер? Наші з тобою діди й батьки жили в Німеччині в часи “третього рейху”, і тобі дуже добре відомо, чим вони займалися по всій Європі…

— Замовкни, Берт!

— Чого там замовкни? Та ти повинен пишатися своїм дідом! Адже тобі навіть не снилися ті досліди, які проробляв старий Фрідріх Штайнер у концтаборах. Він — справжній медик-пошуковець, був, правда, а ти — розмазня.

Стайнер робить різкий рух і збиває склянку з пивом. На скатертині розпливається велика довга пляма.

— Не чіпай мою родину, Норберт, і дай мені спокій! Я не бажаю повертатись до минулого. І взагалі… я покидаю все це.

— Гаразд, Карле, заспокойся й охолонь. Трохи погарячкували, і годі. Чи нам з тобою сваритися? Бери свої грошенята і насолоджуйся радощами життя. — Соммер посміхається і примирливо попліскує Стайнера по плечу. — Не бери всього так близько до серця і не забувай, що ми — німці, а німці — нація міцна. Впадати в сентименталізм у нашому становищі — отже, скніти посередністю. А ми народжені, щоб досягти свого будь-якими способами і засобами. Соммер допиває пляшку.

— Гей, Хосе! — кричить він у бік вілли. — Неси ще!

— Зараз, зараз, сеньйоре! — відлунює звідкись голос лакея.

— Давай скупаємося, Карле, треба збадьоритися. Сонце вже височенько, вода в бухті прогрілась, — по-дружньому штовхає Соммер Стайнера.

— Та чомусь не хочеться. Мабуть, іди сам.

— Твоя воля. А я сполоснуся.

Соммер стягує шорти, шпурляє їх на кущ. Вузькуваті плавки сповзають під навислий мохнатий живіт.

— Та не попадися на обід акулам, — байдуже застерігає Стайнер.

— Ха-ха! Я тут кожен дюйм знаю, — сміється Соммер і, розмахуючи руками, бреде до води.

Стайнер наливає собі склянку щойно поданого мексіканцем холодного пива.

— Ух, блаженство! — викрикує Соммер з води, розбризкуючи хвилі.

Розмашисто загрібаючи руками, він пливе у відкритий океан, насолоджуючись легкою прохолодою, що захоплює в свої обійми все тіло. Відмахавши енергійно футів вісімдесят, Соммер перекидається на спину. Яскраве сонце засліплює очі. Соммер мружиться і вдоволено фиркає. Пиво і сонце починають наганяти на нього дрімоту. Він перекидається у воді через голову і поволі пливе до берега. В бухті Шарк-Бей він справді орієнтується як вдома. Ось тут напевно можна вже стати на дно, і глибина буде по груди. Соммер опускається вертикально у воді і черкає ногою твердий пісок. Самовдоволена усмішка розтягує йому рот.

— Карл! Не втрачай щасливих… — кричить Соммер і раптом відчуває сильний ривок за ліву ногу.

Поринаючи з головою і захлинаючись, бачить, як схоплюється з-за столика Стайнер. Руки Соммера в паніці злітають вгору, безпорадно загрібаючи повітря, він хоче закричати, але вода ще сильніше душить його. Щось хапає за другу ногу, він смикає нею, намагаючись вирватися, але тільки вдаряється об щось тверде. Далі Соммер відчуває, що хтось, наче в лещатах, затискає його обидві ноги і тягне на глибину. Жах і відчай вриваються в серце. В легені вже набралося трохи води. Конвульсивно звиваючись, Соммер з останніх сил намагається вирватись, виряченими очима шукаючи причину свого крахового стану. Він пронизує божевільним поглядом прозору масу, освітлену промінням сонця, і з горла вивергається страшний, здавлений крик-булькання: Соммер бачить перед собою Хела Рівса, який, переборюючи опір води, тягне його в глиб океану. Фотоелементи Хела-робота напружено блимають, а руки, ці металеві клешні, стискають намертво.

…Коли Соммер вже не виявляв ніяких ознак життя, Хел Рівс зупинився і розтиснув пальці. Безвольне тіло, похитуючись, почало осідати на дно. Довкола, над головою, скрізь — мовчазний океан, безшумно підпливають рибки. Та раптом Хел Рівс фіксує, що від берега по воді рухається якийсь предмет. Човен. Раз за разом з’являються з обох боків темні кола від ударів весел. Трохи наблизившись, човен зупиняється, вода біля нього очистилася, і, наче крізь райдужну призму, Хел Рівс бачить, як над бортом човна схилилася людська голова. В сонячному освітленні навіть по обрисах він упізнав цю голову, що не раз схилялась над ним ще там, у лабораторії. “Другий!” — і застигле металеве тіло різко спружинює, сильний поштовх несе його в напрямку човна. Ще й ще дужі помахи рук і ніг — і легкий човник з тріском перекидається догори дном, Стайнер, щось викрикнувши, летить сторч головою у воду. Він був настільки переляканий, що, пірнувши в океанську глибінь, враз захлинувся. Метушливі рухи ніг і рук не тягли його тіло на поверхню, а крутили в різні боки; Стайнер, здається, намагався кричати, але тільки очі вилазили з орбіт. Та, ніби від раптового внутрішнього удару, його тіло стрепенулося і повисло у воді, коли погляд натрапив на постать робота. “Цього страх розірвав”, — промайнула думка у Хела Рівса. Раптом неподалік, з боку відкритого океану, з’являється тінь, за нею друга. Акули. Інстинктивно Хел Рівс подається назад, але іронічна думка просвітлює мозок — метал не пожива для акул. Вдалині, де залишився труп Соммера, бурунами скипала вода, шаленів клубок хижих риб. Удар, і тіло Стайнера, перекидаючись, летить убік, поблиск черева великої акули — останнє, що фіксує довкола себе Хел Рівс. Він повертається і йде в глиб океану. Важкі ступні його збивають хмарки намулу, чіпляються за водорості. Звідти, з безодні, наповзає морок. У мозку Хела Рівса гупає невидимий молот. Батареї… Він піднімає вгору свої фотоелементи. Десь там небо, земна твердь, життя… Тут — океанська безодня, безвихідь. Атрибути маленької Землі і нескінченність Всесвіту. Секунди часу і вічність. Рука Хела Рівса механічно піднімається до грудей, вириває кришку на лючку, і сталеві пальці впираються в круглий предмет. До світла фотоелементів-очей підпливає маленька, незвичайної краси рибинка. Хел Рівс вириває з грудей батарею, і рибка, злякавшись різкого руху незрозумілої істоти, стрілою зникає у зеленувато-темній воді…

Квітка лотоса

Крізь вузькі прорізи кам’яних очей Будда холодно дивився на Гомбо. Скількох довелось йому бачити за сотні років свого владарювання тут, у захованому від світу дацані, старовинному монастирі, куди не ступала і ніколи не ступить нога непосвяченого. Ліку їм немає. В усі віки тисячі лам і їхніх учнів, хувараків, присвячували своє життя тому, щоб проникнути у вищу таїну, але так і не змогли піднятися до її вершин, де володарює він, Будда.

Тепер ще один утаємничений — Гомбо, хуварак грізного Цзамбо-лами, якого бояться всі в дацані. Коли Цзамбо-лама дізнається про таємні наміри молодого хуварака — лихо тому. Та Гомбо завзятий і безстрашний. Відчуваючи свою бентежність перед учителем, він усе ж сміливо вривався у світ перевтілень, сягаючи своїми проникливими думами, своїми дхармами, духу Будди.

У кам’яних очах Всевишнього потонула таїна. Чи спроможна людина осягнути її?

“Ом мані падме хум, ом мані падме хум…” — шепочуть губи Гомбо слова основної мантри. Будда незворушний і мовчазний. Сутінки й тиша заповнюють келію своєю безформною і невловимою плоттю. “О великий будда Шак’ямуні! Відкрий переді мною свої очі, в яких вічно розквітає лотос всепізнання! Ом мані падме хум…”

Кволий вогник свічки здригнувся і відхилився. Кам’яний Будда важкою тінню захитався по розписаних різцем і часом стінах. Гомбо завмирає у цілковитому відчуженні від усього, що оточує його. Лише губи й далі ледь помітно ворушаться, промовляючи заклинання, а численні дхарми свідомості вже починають набирати в голосі свого шаленого, запаморочливого розгону. Вони крутяться щодалі швидше і швидше, намагаючись здолати бар’єр і вирватися з пут плоті.

Крізь заплющені повіки Гомбо бачить Будду. Будда затуляється від нього червоними, зеленими, жовтими кругами-щитами. Він не бажає дарувати Гомбо свою квітку лотоса. “Ом мані падме хум…” Шалений вир переростає в суцільне колесо із світла й енергії. Холодні щілини на пласкому обличчі Будди розширюються від подиву. З них іскрами вириваються частки таїни і відразу ж злітають у вишину, до небес, до зірок. За ними легко, в рожево-міражному оповитку, здіймається свідомість Гомбо, ні, не свідомість, а сам Гомбо, все його єство, вміщене в прозору кулю, названу нірваною.

Ось він здіймається над собою, бачить внизу самого себе, що схилився перед враженим Буддою. Він беззаперечно відчуває, що справжній Гомбо — це той, що летить слідом за частками таїни Будди, а там, внизу, — позбавлена відчуттів оболонка з плоті, крові й кісток. А іскри несуть його все вище й вище. Внизу вже видно весь дацан, ного будівлі, заховані у вузькій ущелині між горами-велетами. Гори віддаляються, маліють, перетворюються на хвилясті гострі смужки-хребти. Звідкілясь випливає місто з великим дацаном у центрі, високі, прямовисні мури якого надійно захищають його від ока непосвячених.

“Та це ж Потала — головний дацан Лхаси!” Гомбо ніколи не був там, але багато чув про нього від Цзамбо-лами. Але й той незабаром зникає з поля зору, перетворюючись спочатку у невиразну пляму, потім у цятку і враз пропадає геть з поля зору.

Іскри Будди несуть Гомбо далі. Попереду кругом спалахують яскраві зорі, а внизу, позаду, швидко віддаляється прекрасна осяйна куля, стаючи все меншою і меншою, ніби тане під промінням сонця, що зависло вдалині.

“Куди ж поділась земна твердь? Де я? Якщо це небо, то де ж земля? Якщо це рай, то чому не зустрічає мене господар його Амітаба? Якщо це пекло, то де ж чудовисько Мангус зі своїми злими ассуріями?”

Все зникло, тільки зорі шалено скачуть у темряві. Гомбо мчить все далі, вперед. Потім приходить заспокоєння. Йому добре, як ніколи. Він невагомий, безтілесний, але він існує і мислить. І вже не летить кудись, як спочатку, а стоїть чи висить, немає ніякого руху, немає часу, є тільки він, Гомбо, і зорі, які мерехтять сяйливими смугами, ніби вогники на священному колесі свята цама.

Та ось попереду з’являється світла цятка, вона напливає, розширюється, окреслює диск, велетенський, з ореолом. Яскравий диск навально насувається, поглинаючи і темряву, і Гомбо.

“…Як тебе звати?”

Гомбо приголомшений. “Де я? Хто ці дивні люди? Вони запитують, як мене звати”. Гомбо бачить себе в блискучому зеленому ящику. Той мерехтить, іскриться, а в ньому — Гомбо в плоті, як на старовинній картині китайського художника, проте всі його лінії і риси передано надзвичайно точно. Але відчуття самого себе немає: Гомбо тут, та себе він не відчуває і не чує. Він дивиться з порожнечі і бачить себе на мінливій картині, що висить на передній стінці зеленого ящика, і спостерігає за людьми з великими сірими очима. Люди теж дивляться на картину, на якій намальований він.

“Мене звуть Гомбо”.

Обличчя дивних людей незворушні, губи міцно стулені, зате їхнє запитання чітко прозвучало у свідомості Гомбо.

“Ми настроїлися на твою біохвилю в межах планети К-3 маленької зірки ТЛ, що в секторі надзору Фолла. Скажи, як називається ваша планета?”

Гомбо чує голос цих людей, таких несхожих на тих, що йому доводилося бачити в своєму житті, і він запитує себе: “А чи люди вони? Мабуть, це тенгрії — добрі небожителі, а може, ассурії — злі мешканці небес? Але чому тоді в них немає тигрячих кликів і кігтів, чому їхні руки й груди не вимазані кров’ю? Ні, це тенгрії, добрі помічники Амітаби, володаря золотих полів раю”.

“Я не розумію ваших слів”, — відповідає Гомбо.

Тенгрії, їх четверо, переглядаються.

“Хто ти, Гомбо?”

“Я хуварак Цзамбо-лами”.

“Цзамбо? — пожвавилися вони. — Ми знаємо Цзамбо. З ним у нас був контакт, але його біоенергетичний потенціал не досить високий, тому на півдорозі до нас Цзамбі довелося повернути назад. Він сказав, що є мешканцем планети Земля. Чи правда це?”

“Так. Цзамбо-лама якось вживав термін “планета”, але ми не розуміли цього слова. Це він заборонив усім хуваракам вимовляти його. А живемо ми на землі і звемо її земною твердю”.

Один з тенгріїв підходить до зеленого ящика, крутить червоне коліщатко то в один, то в другий бік, і тепер Гомбо бачить себе на картині чіткіше.

“Ви тенгрії? — запитує він обережно.

“Ні. Ми такі ж люди, як і ви, тільки живемо на іншій планеті і в іншому секторі Галактики”.

“Тоді чому ж я не розумію вас?” — засмучено запитує він.

“Гомбо, нам відома причина твого нерозуміння. Колись на нашій планеті теж відбувалося щось подібне. Ми називали це релігійною темрявою. Якщо ти учень Цзамбо-лами, то ти — служитель культу. Скажи нам, як називаєте ви свого бога?”

“Великим буддою Шак’ямуні, з духом якого я зараз спілкуюся”.

“Ні, Гомбо, зараз ти контактуєш з нами, жителями планети Занта, які вже зуміли проникнути у безліч куточків Галактики”.

“Мене привабили іскри таємниці Будди”.

“Землянине, ти — мутант, — суворо й урочисто промовив один з цих дивних людей. — Вислухай нас і спробуй хоча б частково зрозуміти суть речей. Всесвіт безмежний. У ньому незчисленна кількість зірок і планет, і на деяких планетах мешкають живі істоти. Ти — з планети К-3, тобто Землі. Ми, зантійці, живемо на Занті. Досягли вже чималих успіхів: літаємо на інші планети в спеціальних кораблях, проникаємо в глибини Галактики у пошуках ознак мутантизму. Мутанти бувають різні. Ти належиш до тих небагатьох, які зустрічаються на вашій Землі та деяких інших планетах. Особливість твого єства полягає в тому, що біологічна енергетика твого мозку надзвичайно сильна. Завдяки її концентрації ти можеш відокремлювати свою свідомість від мозку і переносити її, тобто себе, одірваного від плоті, на надміру великі відстані… Зрозумій, Гомбо: у всіх людей свідомість нерозривно зв’язана з тілом. А мутант може не тільки відділятися від тіла, а й віддалятися від нього. Ти — саме такий. У нас є пристрій, за допомогою якого вдалося піймати твою відокремлену свідомість, тобто тебе без плоті, і перетягти сюди. Тепер ти все зрозумів?”

“І так, і ні, — збентеженість не покидає хуварака. — Де ж тоді рай, де пекло, де обитель Будди?”

“Нічого цього немає. Є простір, тверді планети, розжарені зірки і безліч всього іншого”.

“Де живе Будда?” — вперто повторює Гомбо.

“Його теж немає. Якщо й була колись людина з іменем Шак’ямуні, то вона давно померла. Можливо, той чоловік теж був мутантом, та в нас, на жаль, про це відомостей немає. Але бога Будди, як ви його собі уявляєте, не існує”.

“Він стоїть і в нашому дацані, і в багатьох інших. З ним розмовляють далай-лама та наш дацанський тулку-лама”.

“Все це самонавіювання та обман, Гомбо. Ваші будди — це лише кам’яні ідоли, витесані людиною”.

Гомбо стає страшно, його свідомість спустошується, він розгублений і пригнічений. Нема Будди? Нема великого і сонцесяйного, який захищає і, якщо треба, карає? Хіба можна жити без віри в Будду, без віри в Майтрею, Будду майбутнього, який прийде на порятунок? До чого ж тоді прагнути, як не до нірвани, в якій відкриється таїна Будди і на тебе зійде прозріння як вища форма переродження? Але зараз… Здається, нірвани досягнуто — і що ж?.. Будда не приходить, не відкриваються інші таємниці… А може, в цьому і полягає таїна Будди? Звичайні, інші люди на іншій… планеті. Планети… Земля, Занта. Без раю і пекла. Без тенгріїв та ассуріїв… Самонавіювання, омана… Мутант… Особливі можливості мозку… Інші боги, Адібудда, священний Цзонкаба, батько всіх лам… Їх теж немає? Чи були, але… людьми? Страх і розгубленість поступово починають притуплятися, кудись відступати, нишкнути в найтемнішому закутку свідомості. Порожнечу заповнюють якісь нові дхарми, наринувши невідомо звідки, цікавість і тяжіння до всього невідомого, про що говорили ці дивні;антійці, вихлюпують назовні.

“Земля тримається на черепахах?” — несподівано питає Гомбо.

Зантійці сміються.

“Земля, як і всі планети, кругла. Вона — куля. І обертається навколо свого світила”.

Так, так, куля. Гомбо бачив яскраву, блакитно-білу кулю, що зникала в просторі. Це була Земля, а вдалині виднівся золотий диск Сонця.

“Гомбо, — звучить голос одного з людей Занти, — пропонуємо тобі залишитись у нас. Ми дамо тобі нове тіло, абсолютно схоже на те, що залишилося на Землі. Ти багато чому навчишся, зможеш легко покидати свою нову плоть і мандрувати у просторі. Нам ти зробиш неоціненну послугу, допомагаючи все далі просуватись у вивченні таємниць життя Всесвіту. У нас живуть мутанти з багатьох планет, де панує насильство і жорстокість. Зате тут, на Занті, всі рівні. Подумай”.

Усі рівні. Без насильства і жорстокості. Та це ж рай… Рай, створений людьми? Чи можна вірити такому? Важко.

“На жаль, я змушений повернутись”, — каже Гомбо.

“Що ж, ти можеш чинити так, як велить твій розум. Прощай, та не забувай про нашу пропозицію”.

“Я пам’ятатиму. Прощавайте, добрі тенгрії Занти”.

…Руки затерпли, ноги наче дерев’яні. Очі Гомбо поволі і неохоче розплющуються. Все тіло немов здавлене джгутами. У келії напівсутінки. Просто перед ним — закам’янілий навіки лик Будди, Будди, створеного людиною. Тінь святого скаче по стіні у поблисках крихітного вогника свічки. Пересилюючи біль, що стрілами пронизує набряклі м’язи ніг, Гомбо встає, спираючись рукою об холодний постамент Будди. Він довго вдивляється в щілини-очі бога, підносить до його обличчя руку і пальцями проводить по щоках, випнутих губах. Мертвий камінь. Нерухомість, відсутність життя. І раптом, вперше за багато років, по обличчю Гомбо пробігає ледь помітна посмішка…

Сьогодні великий день. Сьогодні — цам, свято торжества богів, що перемагають злих демонів і виганяють їх з людських душ, із осель та ближніх гір і заганяють у чорні сутєрени, де не пролягає людська стежка, де в глибоких, похмурих ущелинах збираються злі духи і від свого безсилля перед переможним ходом Будди та інших захисників людей з люттю вгризаються один одному в горлянки.

Над горами сходить жовте сонце. Його тепле проміння благодатно зігріває тіла тисяч прочан, які звідусіль поспи щають на цам, забувши про свої клопоти і справи. Хто не побачить торжества Будди і не почує його переможного голосу, тому нічого сподіватися на талан у житті та прихильність богів-заступників. У того, напевне, вселиться демон і мордуватиме душу й тіло доти, поки врешті сам Мангус не вирве своєю потворною рукою серце, не розшматує тіло своїми страшними кликами. Цам повинні бачити всі. Убогі старі люди і здорові чоловіки, діти і лякливі жінки. Вони всі квапляться. Хто з довколишніх поселень, а хто здалеку, з-за голубих вершин, де біля жител бродять люди-чудовиська, напівлюди-напівзвірі, лишаючи на снігу свої велетенські сліди.

Дух цама вже витає в повітрі. Пилюка, збита тисячами ніг, запорошує очі і вуха, та погляди мирян прикуті до данайської брами, з якої ось-ось має вийти урочиста процесія. Сонце починає припікати. Шум і гамір враз стихають, коли над дацаном лунає удар гонга.

Брама розчиняється, і з неї випливає Авалокітешвара, добрий бог. Його велетенська маска, обвішана жовтими і червоними стрічками, людськими черепами і пір’ям птахів, розмірено похитується в такт гонга. За ним з’являється Адібудда, потім Амітаба, а далі — Майтрея. Гонг дзвонить все частіше й частіше. Його звуки вдаряються об ближні скелі і луною перекочуються до віддалених вершин. Виходять великі й малі барабани. Вони підхоплюють ритм ударів гонга, і тепер над дацаном і всім майданом, довкола якого стоять миряни, гримить багатоголосий перестук — це попередження демонам: начувайтеся, підступні, метайтеся в страху, незабаром почуєте ви непереможний трубний клич Будди. Нарешті з брами висовуються довгі, зі срібними розтрубами ухир-буре, основні труби данайського оркестру, а поруч — ціле юрмисько ганлінів, дрібних посріблених труб. Під грім гонгів і барабанів виходять рівними рядами хувараки, учні лами. В руках у кожного крутяться вогненні колеса і священні млинки з тиркачками.

На мить боги завмирають з піднятими вгору зігнутими руками, і враз повітря розривають ухир-буре; їх пронизливий, скреготливий звук нагадує розлютоване іржання небесних коней, які несуть понад хмарами золоту колісницю АмГтаби. Грім гонгів та барабанів, незносне для душі завивання труб, тріщання млинків — усе зливається в одну приголомшливу какофонію, щоб нагнати страху, паралізувати душі людей, а отже, вигнати з них усю нечисть, яка вторглася туди за час мирських гріховних діянь. Боги пускаються в шалений танок. Нехай демони бачать їхню силу, нехай відчувають на собі дотикання караючої Буддиної десниці. Люди з жахом падають ниць. Цам розгортається все ширше і бучніше. Дике витанцьовування масок, крики хувараків, від яких холоне кров у жилах. Торжество богів сягає свого найвищого злету. Демони відступають, скачуть на своїх козлячих ногах геть…

Цзамбо-лама знеможено опускається на кам’яну лаву. Піт заливає йому очі, одяг поприлипав до тіла. Вітер грається стрічками скинутої маски Майтреї, яка тепер валяється у нього під ногами. Груди важко здіймаються, хапаючи свіже повітря. В чималій калитці, захованій далеко під заплутаним вбранням, — приємна вага дзвінких монет. Цам завершився вдало: демонів прогнано, калитки пороздувались від пожертвувань. Обличчя, підставлене призахідному сонцю, палає від спеки і поступово вгамовуваного шалу.

— Вельмишановний Цзамбо-лама!

Збоку в смиренному напівпоклоні стоїть хуварак. Хто це? А, Гомбо. Здібний учень, що далеко пішов у науці, але з пекельним блиском у вузьких чорних очах.

— Чого тобі?

Гомбо пильно вдивляється в обличчя Цзамбо-лами, ніби вивчаючи його.

— З якими словами ти прийшов до мене? — нетерпляче, не повертаючи голови, запитує лама.

Гомбо випростується, його погляд далеко не смиренний, це відчувається навіть, якщо не дивитися на нього. Яке зухвальство! В такій позі перед учителем?!

З очей Цзамбо-лами кресонула блискавиця:

— Обличчя вниз, недостойний хуварак! Я забороняю тобі розмовляти зі мною!

Вогники в очах Гомбо починають яскраво зблискувати.

— Я мутант.

Серце Цзамбо-лами пронизує вогненна стріла. Він ривком підводить голову, хоче закричати, голосом знищити цього блюзніра, але в нього не стає мови.

— Я мутант, — повторює Гомбо.

Від несподіваних слів юнака розум у Цзамбо-лами потьмарився. Він встає з лави, ступає крок, не помічаючи, що роздавлює ногою маску Майтреї, робить ще крок і стає перед Гомбо. Лама впивається поглядом у зіниці хуварака і читає в них те, на що не міг сподіватися раніше. Гомбо був “там”! Гомбо був далі за нього, Цзамбо-ламу, він бачив “їх”!

— Коли ти почув це слово? — спокійним, аж відчуженим голосом запитує лама.

— Вчора.

— Ти ходив до Будди, — чи то запитуючи, чи стверджуючи, каже Цзамбо-лама.

— Там немає Будди, — мовить Гомбо тихо, але твердо.

— Божевільний хуварак! У світі немає нічого вищого за Будду!

— Там такі самі люди, я бачив їх.

— Ти бачив їх? Ти був у них?

— Так.

— І ти дізнався про їхню таємницю?

— Ще ні. Але там мені багато що відкрилося.

“Я був єдиним у дацані, хто сягнув висоти нірвани і чув голос небожителів. Будди немає… Звичайно, його нема! Але тепер про це знає хуварак! Він пішов далі за мене, він бачив інший світ і його мешканців. Він сильніший мутант! Він може своєю розповіддю вселити сумнів у всіх інших, і тоді — крах!”

— Чому ти кажеш про це мені? — Цзамбо-лама вичікувально дивиться на Гомбо.

— Ви теж мутант?

— Безглуздя, Гомбо, безглуздя! — кричить лама.

— Вони сказали мені, що знають вас.

— Замовкни!

— Навіщо ми обдурюємо людей… і себе? Треба розповісти правду…

— Нікого і нічого не існує на небесній тверді, крім Будди! — перебиває його лама. — Ти богохульник і віровідступник! Тобі приверзся несусвітний сон, а ти видаєш його за правду! Егей, хувараки! — репетує лама. — Хувараки! Сюди!

З десяток учнів прибігають на поклик грізного вчителя.

— Хапайте його! В’яжіть! У підземелля! Він зрадив Будду!

Чіпкі руки послужливих помічників лами обвивають, скручують тіло Гомбо. Він намагається вирватись, але марно. Від глухого удару палицею голова падає на груди. Кров заливає очі…

У темному, мокрому підвалі гризуться пацюки. Один підповзає до ноги, обнюхує її. Гомбо відштовхує пацюка і сунеться ближче до стіни. Той з темряви стежить за людиною, загрозливо оскалює зуби і блискає осоружними хижими очиськами. Біль у голові вщух, але порожній шлунок нагадує про себе невдоволеним бурчанням. Що ж тепер буде? Вигнання чи смерть? В думках Гомбо хилиться тільки до смерті, адже Цзамбо-лама не прощає нікому. Чи правильно він вчинив, завівши з ним подібну розмову? Гомбо до болю в скронях думає про це і не знаходить відповіді. А що коли то дійсно був сон? І ні на якій далекій Занті він ніколи не був, усе те привиділося? Від цієї думки Гомбо лихоманить. За богохульство Будда карає, і він покарає його рукою Цзамбо-лами. Сон? Але раніше йому снилися боги з тьмяними обрисами ликів або ж те, що він бачив у житті раніше. Та й чи спав він? Ні, сну не було.

Був політ його дхарм. Була Занта й зантійці. Інакше звідки могли взятися ці слова — “мутант”, “біоенергія”? Дивні, заманливі слова… Занта… Справедливість і рів ність для всіх… Проникнення в таємницю життя…

Скриплять важкі двері. Пацюки кинулися врозтіч зникли у норах. Шум кроків по кручених сходах. У вузький прохід просовується рука зі смолоскипом, потім голова. Цзамбо-лама. Мокре, покрите брудом каміння скрипить у нього під сандаліями. Він наближається, і на вижолоблених водою стінах підвалля тривожно розхитується світло від смолоскипа. Ось Цзамбо-лама виростає перед зв’язаним, напівлежачим хувараком. Серце Гомбо зчавлюють лещата страху і відчаю.

— Я твоя смерть, — спокійно каже Цзамбо-лама.

Гомбо знає про це. Порятунку немає. Хіба що?.. Ні, це неможливо. На це потрібен час і присутність кам’яного Будди. Будда? Ідол, витворений людиною? А чи потрібен він?

У руках Цзамбо-лами щось довге і блискуче. Гомбо вдивляється. Ніж. Кров відхлинула від обличчя. Зараз настане кінець. Цзамбо-лама зловісно посміхається.

— Ти перевершив мене, зухвальцю. За це ти вмреш. І знай, Будди нема, але про це ти вже нікому не розкажеш.

Нема Будди… Мозок Гомбо стрепенувся. “Ом мані падме хум…” Колесо закрутилося… Пришвидшений розбіг дхарм… “Ом мані падме хум…” Очі застилає туман… Наближається ледь помітне світло…

Рука Цзамбо-лами з ножем злітає вгору. З подивом і задоволенням Гомбо виявляє, що він уже спостерігач. Він спостерігає, як Цзамбо-лама вбиває Гомбо. Не самого Гомбо, а його тіло, непотрібне йому тепер… Ніж застряв по рукоятку. Гомбо звідкись згори бачить, як з рани струменем бризнула кров, але йому байдуже. Його вже не зачіпає біль плоті. Тепер він понад усім цим. Він знає, куди сьогодні веде його дорога. У нього буде нова плоть. Він осягне таємниці життя. Будди немає. Гомбо-мутант стрімко злітає в простір, до Занти. У світ справедливості. Щоб колись повернутися і… принести квітку лотоса.

— Прокляття! — крик, сповнений безсилої люті, лящить у стінах підземелля.

Цзамбо-лама відчув відокремлення свідомості Гомбо. Лама знищив лише його плоть. Він падає на кам’яну підлогу в болото, його тіло корчить конвульсія. У кутку здивовано і боязко блищать очі нахабного пацюка…

Комета

“…Комета Ламна — одна з найбільших комет Галактики. В довжину, від голови до кінця шлейфа, вона досягав 700 000 кілометрів. Ядро її складається з гігантських брил льоду, вмерзлих у лід метеоритів та осколків астероїдів. Решту маси становлять тверді частки метеоритного похО’ дження. Можливість зіткнення з Тробосом малоймовірна…”

(З “Астрономічної енциклопедії Тробоса”)

За весь час, поки Грод вечеряв, Кейя не промовила жодного слова. Підперши обома руками підборіддя, вона не відривала погляду від чоловіка. Їй завжди подобалося спостерігати, як Грод, ніби виконуючи якийсь ритуал, зосереджено споживав їжу. Та зараз причина її мовчання була іншою: вона чекала вістей.

— Дякую, дорога, — приязно кивнув дружині Грод.

З хвилину він замислено мовчав, ритмічно вистукуючи по столі пальцями.

— Кейя, тебе включено у списки на Сіронт. Виліт через три дні.

— Так вирішила Координаційна Рада? — тихо запитала Кейя.

— Так, дорога. Це рішення Координаційної Ради, — вперше за вечерю Грод зважився глянути у вічі дружині,

— Я сподіваюся, ти теж там будеш, Гроде? — з тривогою в голосі запитала Кейя.

Він підвівся і, незграбно ступаючи, підійшов до дружини. Спробував усміхнутись, але обличчя розпливлося у дивній гримасі. Поклавши свої великі руки на плечі Кейї, він нагнувся і занурив обличчя у м’які хвилі її волосся.

— Ні, Кейю… Мені наказано відлетіти на спостережному кораблі. На “Спанарі”.

Грод відчув, як Кейя здригнулась і вся ніби заціпеніла.

— Але чому ми не можемо бути разом?

— Так треба, люба. Я все-таки вчений.

Кейя підвела обличчя. Воно було тепер так близько, що Грод відчув її дихання.

— А що ж буде з нами, з нашою планетою?

— Усі розрахунки вселяють надію, Кейю. — Грод торкнувся губами лоба дружини. — Щит мусить витримати. А нЬ Сіронті тобі буде добре. Там теж є заслін.

— Мусить витримати… А чи витримає? — відверто запитала Кейя.

“Коли б я знав напевно”, — подумав Грод, а вголос відповів:

— Витримає.

— Мені страшно, Грод. — Кейя підійшла до розчиненого вікна. Знадвору було чути, як теплий вітер грається листям. У темному, безхмарному небі поблискували зорі, а на сході, над дахами будівель, поволі здіймався оранжевий диск Сіронта. На його численних станціях-колоніях кипіла робота.

— Мені страшно, — повторила Кейя, — за тебе, за себе, ва всіх нас. Ми евакуюємося, нехай так… А чи порятуються ті, хто залишиться тут? Адже їх більшість. Так, так, я знаю. Всі ці бункери, сховища… Але мені іноді здається, все це робиться заради самозаспокоєння…

— Кейю, — перебив її Грод, — якщо вже бути відвертим до кінця, то треба признатися, що ніхто на планеті не знає, як далі розгорнуться події. Треба сподіватись на краще і готуватися до захисту. Більшість людей, що підлягають евакуації, вже вивезена. Усі наукові та культурні цінності переправлені на Сіронт та на інші постійно діючі станції Безумовно, наш потенціал щодо евакуації невеликий. На Тробосі залишиться дев’ять десятих усього населення планети. На більше у нас немає можливості.

Кейя мовчки кивала головою. За п’ять років подружнього життя вона звикла вірити Гроду. Цінувала його розум, рішучість, твердість у чіткому вирішенні питань. Але тепер був особливий випадок. Хто правий — покаже тільки час.

— Наш енергетичний щит надійний, — продовжував Грод. — його неодноразово випробовували в експериментних умовах, і він показав себе з найкращого боку. — Грод глянув на годинник. — Кейю, люба, вибачай, але я падаю від утоми. Ходімо спати. Все буде добре, от побачиш.

Кейя усміхнулася і обняла чоловіка…

Вже до середини літа Тробос був готовим до зустрічі з Ламною. Коли два роки тому вчені Центральної обсерваторії обчислили траєкторію руху комети і дійшли висновку, що вона суне прямо на планету, багатьох узяв сумнів, чи правильно зроблено розрахунки. Вже через кілька місяців після найпильнішої перевірки даних наукові кола забили тривогу. Такого в історії Тробоса ще не було. Думка про зустріч Ламни термоенергетичним полем з’явилася одразу, хоча такий потужний щит досі не споруджувався. Але залишався психологічний фактор. Як підготувати населення планети до екстремальної події, як заспокоїти його? Саме тоді було вирішено ввести надзвичайний стан. Всю промисловість перевели на оборонні рейки. Створювалася широка мережа сховищ, бункерів і тунелів для населення; будівлі, промислові об’єкти підкріплювалися сейсмостійкими залізобетонними опорами, а головне — будувалися потужні ядерні термоенергетичні генератори, які мусили забезпечити на рівні іоносфери захисне поле, спроможне відбити удар комети. Вчені встановили, що без такого енергощита Ламна змете атмосферу планети, а сама планета може зійти зі своєї орбіти, і тоді загибель неминуча.

Серед людей почалася паніка. Ситуація вимагала невідкладних заходів.

У визначений час на супутник Тробоса Сіронт було переправлено всіх провідних спеціалістів планети з їхніми родинами. Залишилися тільки ті, хто мав працювати на Тробосі.

За п’ять днів до зіткнення у космос були підняті всі сто тридцять три кораблі. Для кожного з них було відведене певне місце у просторі. Через добу ніч перетворилася на день: все небо заступила собою Ламна, яка мчала до Тробоса зі швидкістю шість кілометрів за секунду. Напруження сягало апогея. За добу до зіткнення була дана команда запустити всі ядерні генератори…

(З фонограми, записаної на “Спанарі”):

“…У ці хвилини вирішується доля Тробоса, доля всіх людей, яким випало неймовірно тяжке випробування… Незагнузданий феномен Всесвіту, підступна Ламна наближається…. Прекрасний Тробос, колиска цивілізації, який мільйони років викохував усе живе, спокійно рухається своєю вічною орбітою… Мені, Бріду Уно, випало коментувати цю подію з борту спостережного корабля “Спанар”… Я починаю втрачати самовладання… Такого не переживав ще ніхто… (Пауза).

До контакту лишається двадцять п’ять хвилин… Вся права сторона неба яскраво освітлена Лажною. Рідний Тробос оповитий ледь помітною голубою мерехтливою поволокою. Це — термоенергетичне поле, наш щит, наша надія… Тільки б він витримав! Тільки б витримав… Хижий ніс Ламни наближається. Залишається п’ятнадцять хвилин…

Комета все розростається і розростається… П’ять хвилин… Астронавти і вчені “Спанара” завмерли на своїх місцях. У ці страшні хвилини чекання невідомого всі вони думають про своїх рідних і близьких, які переправлені на Сіронт. О Всесвіте! Збережи своїх дітей! Дві хвилини… Сонця не видно… Страшне чудовисько вже займає більшу половину неба. Ного рух пришвидшується… Півхвилини… Яскравий клин Ламни схожий на розплавлене залізо. Він поруч! О… (Пауза).

…Я нічого не бачу! Все довкола сліпучо-біле!.. “Спанар” трясе! Що діється?! Жахливі поштовхи… Де Тробос? Чи витримав щит? Суцільний білий туман… Бачу сяючі осколки. Осколки чого? Вони пролітають у просторі. Що це? О-о-о! Гігантська веселка! Веселка в космосі? Отже… отже… лід комети розтоплено? Але Тробос… що з ним? Ура-а! Планета на зв’язку! Вона відповідає! Тробос цілий… Та ось і він сам! Пара розвіюється, і наш Тробос з’являється у полі зору. Людський розум переміг темну силу природи! Ламна знищена!

…Зв’язок із Сіронтом перерваний… Супутник не реагує на наші виклики. З Тробоса повідомляють, що рівень води в океані росте, починаються повені… Отже, лихо ще не минулося. Нарешті пара зовсім розвіялася. Але… Сіронт..: Сіронта немає!.. Чи я осліп? На “Спанарі” паніка! Де Сіронт? Там же рідні…”

(Фонограма обривається).

Зі стіни на Грода дивилася усміхнена Кейя. Стіну перетинала глибока тріщина, портрет трохи перекосився. Здавалося, Кейя з усмішкою кидала Гроду німий докір: “Навіщо мене вивезли на Сіронт? Чому ти не взяв мене з собою?..”

У кімнаті було холодно. Глибокі снігові заноси покрили Тробос серед літа. Опалювальна система вийшла з ладу. На трубах поблискувала паморозь.

Другий день Грод не виходив з квартири. Він не міг відірвати погляду від неї, коханої дружини, яка усміхалася до нього зі стіни. “Проклята комета! Чому я теж не загинув?”

Грод провів задубілою рукою по щоці і відчув, що пальці вколола щетина… Хукнув у долоні, і з рота заклубочилася пара. Відчай сповнював груди. Та вирватись назовні він не міг, бо людині дано природою все пережити, все витримати, знести або… не знести.

Життя без Кейї… Осягнути цього Грод не міг. Йому здавалося, що зараз відчиняться двері і на порозі з’явиться Кейя, весела, кохана і закохана… Він дивився на двері затамувавши подих.

Різкий дзвінок розірвав тишу. Спочатку Грод навіть не зрозумів, що це.

— Слухаю, — ледве тримаючи від безсилля трубку, відповів він.

— Це ти, Гроде? Говорить Ернос.

— Я чую.

— Чому ти не в Центрі? Роботи по горло.

Грод мовчав.

— Грод, я розумію тебе. Але втраченого не повернеш. Треба жити, треба триматися… Ти мене чуєш?

— Чую.

— Гроде, — після паузи пошепки мовив Ернос, — приїжджай. Ми чекаємо. Майже все треба будувати заново. Ми всі чекаємо тебе, чуєш?

— Так.

Грод кинув трубку і знову повернувся до стіни. “Іди, Гроде, не впадай у відчай. Іди до людей. Ти потрібен їм, а вони потрібні тобі. Життя триває”, — говорила Кейя усміхненими очима…

“У 3015 році космічної ери на планеті Тробос сталася трагедія, викликана тим, що траєкторія руху комети Лампа збіглася з орбітою планети. За допомогою термоенергетичного поля, створеного на рівні іоносфери, комету вдалося зупинити, розтопивши лід її ядра, після чого Ламна перестала існувати. Під час удару комети об поле стався вибух, який спричинив зміщення Тробоса з його осі на 7°. Внаслідок такого зміщення зрушилися магнітні полюси і підвищився рівень води в океані, були затоплені великі території суші. Відбулися численні струси кори планети. При зіткненні комети з енергетичним полем Тробоса розірвався Сіронт, природний супутник планети, заселений на цей час людьми, енергетичний щит якого не витримав вибухової хвилі комети. Клімат Тробоса різко змінився в бік похолодання. Загинула значна кількість мешканців планети. 12 постійно діючих космічних станцій та 29 кораблів потерпіли катастрофу. Майже дві третіх промислових об’єктів зазнали серйозних пошкоджень. Зруйновано 68 % житлових будівель. Через місяць після катастрофи на: всій планеті було оголошено тижневий траур. Завдяки об’єднаним зусиллям і мудрості люди вистояли перед космічною загрозою, — життя і цивілізація були збережені…”

(З “Астрономічної енциклопедії Тробоса”)

Місія

Першим прокинувся Кеон. Він розплющив очі, але не відразу зміг розрізняти предмети перед собою: від тривалого сну бездіяльні зіниці покривала жовтувата плівка. Та незабаром вона зникла. Кеон побачив знайому картину, яка майже не змінилася за ці два роки. Всі прилади були на своїх місцях, датчики чітко фіксували параметри режимів: хіба що збільшилося точок на кривих маршруту, які яскраво висвічувались на численних екранах.

Кришка капсули автоматично піднялася, і Кеон полегшено зітхнув. Він поворушив пальцями і підняв руку. Але рука відразу впала, і Кеон відчув різкий біль у суглобах. Рано. Певний час він лежав нерухомо, а тоді обережно намацав кінчиками пальців лівої ноги кнопку напіввертикальної установки капсули і натиснув на неї. Капсула плавно піднялася і так само плавно утворила крісло, в якому тіло опинилося в сидячому положенні з невеликим нахилом назад.

В очах вже не різало, і Кеон почав уважно оглядати інші капсули, які знаходилися на відстані трьох-чотирьох метрів від його власної. Ті все ще лежали горизонтально. “Виявляється, я перший”, — вдоволено зазначив Кеон і натиснув кнопку під ступнею правої ноги. І враз усім тілом відчув, як по ньому пробігають електростимулюючі імпульси, від чого всі м’язи приємно скорочуються і розслаблюються. Коли стрілка хронометра пройшла повний оберт, Кеон вимкнув електростимулятор. Тепер він міг вільно рухати руками й ногами, а в тілі відчував такий приплив бадьорості, що йому відразу ж захотілося схопитись, та обачність зупинила його порив.

Майже водночас піднялися ще три капсули, і Кеон побачив бліді, із зеленкуватим відтінком, наче омертвілі, обличчя Пора, Ароана і Зери. “Чому ж не прокидається Аета?” — стурбовано подумав Кеон, та ніби у відповідь на його запитання так само плавно зарухались одразу всі шість капсул, і серед інших облич, які наче відродились з небуття, він побачив обличчя Аети. Її великі блакитні очі дивилися просто на нього. Кеону здалося, що Аета — така ж, як і колись, як і завжди, свіжа, вродлива, ніби для неї зовсім не існувало цих сорока років режиму глибокого заморожування. Кеон усміхнувся і помахав їй рукою. Аета теж відповіла усмішкою, хоча ще досить кволою: мабуть, вона ще не пройшла сеансу електростимуляції…

Вже через кілька хвилин усі члени екіпажу бадьоро крутили в усі боки головами, широко усміхалися і переморгувались. Говорити вони поки що не могли. Через чотири години мине період адаптації, і тоді вони зможуть привітати один одного з перемогою.

Останнім прокинувся командир. Він довго не розплющував очей і не підключався до стимулятора. Астронавти вже почали тривожно поглядати в бік його капсули: чи не сталося чогось непередбаченого? Та незабаром і він почав мляво кивати головою і щасливо посміхатись…

— Друзі! — урочисто промовив Бріс, оглядаючи кожного з десяти членів екіпажу, коли всі зібралися у побутовому відсіку. — В цю радісну хвилину хочу привітати вас зі щасливим завершенням періоду глибокого заморожування і одразу перейти до оцінки обстановки….

— Командире! Може, не так офіційно? — перебив його Ароан.

Бріс суворо поглянув на нього. Той збентежився.

— Я прошу поставитися до моїх слів якнайсерйозніше. Ми завершуємо перший в історії планети Іріон трансгалактичний політ. Як сповіщає кібернетичний мозок, через три доби наш корабель увійде в зону зв’язку з Іріоном, і ми дізнаємося, що діється на батьківщині. Але, — командир підняв палець угору, — я ще раз хочу наголосити на психологічному аспекті справи. Ми не знаємо, який слід залишило в нашій свідомості — у всіх нас чи в декого, а може, у когось одного — глибоке заморожування, як воно відбилось на пам’яті та інших функціях нашого мозку. Медико-психологічний аналіз показав хороші результати. — Бріс зробив паузу. — Однак нам не слід забувати ситуацію, в якій ми опинились. До нашого Іріона залишається п’ятдесят мільйонів кілометрів, приблизно тиждень польоту. Тільки тиждень! — підкреслив він і замислено подивився на зорі, що повільно пропливали у панорамному ілюмінаторі. Молоді астронавти мовчали. Вони аж тепер зрозуміли, до чого веде командир.

— Не знаю, як вам, а мені лячно, коли подумаю, скільки часу минуло на нашій рідній планеті, відколи ми покинули її. Ви тільки вдумайтесь — чотириста п’ятдесят років! — вів далі Бріс.

Його внутрішнє збудження наростало, воно відбивалося в чорних, як вуглини, очах, що тепер своїм блиском нагадували яскраві зорі Всесвіту.

Кеон перевів погляд на Аету, яка сиділа поруч нього. Дівчина зосереджено слухала командира, мабуть, його слова викликали в неї складні роздуми і зароджували у душі неспокій. Кеон легенько торкнувся руки Аети. Вона ледь помітно здригнулася і, не повертаючи голови, кивнула у бік Бріса: вибач, мовляв, але давай послухаємо.

Командир, роблячи тривалі паузи, намагався стримувати свої емоції і говорити спокійно:

— Так от, усі ми постаріли на чотири з половиною роки, це можна сказати про вас, людей молодих. Інша річ я, справді старий, — дещо засмучено посміхнувся Бріс.

Він був удвічі старший за кожного з членів екіпажу і тому вважав себе старим, хоч до віку, який кваліфікувався як старість, йому було ще далеко.

— Наскільки вам відомо, — обличчя командира знову стало зосередженим, — завдяки глибокому заморожуванню, в якому ми всі перебували, та дії біоретарданта, функціональна діяльність нашого організму була загальмована настільки, що політ в один бік, на який пішло сорок років, тривав для нас два роки, тобто ми проспали два роки туди і два роки назад. Чотири роки. Насправді ж наш корабель летів вісімдесят років. Та вісімдесят років — це тільки для корабля. А для планети Іріон цей проміжок часу становить чотириста п’ятдесят років!

Бріс замовк, допитливо вдивляючись в обличчя п’яти пар молодих чоловіків та жінок.

— Ми знаємо про це, старий, — порушив мовчанку Кеон. — І добре все усвідомлюємо. Для хвилювання немає підстав, адже заморожування не вплинуло на нашу пам’ять. В крайньому разі, на мою… — він озирнувся на товаришів.

Астронавти збуджено загомоніли.

— Цікаво, як зустріне нас Іріон? — замріяно мовила Іта, поклавши голову, увінчану неслухняними хвилями каштанового волосся, собі на руки.

— А чи наш він тепер?! — різко прозвучав голос астронавта Одея.

Це питання боляче кольнуло в серце кожного.

— Що ти маєш на увазі, Одею? — обережно спитала Іта.

— А те, що на Іріоні пролетіло чотириста п’ятдесят років. Тих, кого ми знали, давно вже немає, там живуть зовсім інші покоління, — акцентуючи кожне слово, сказав астропілот. — Хоч нас і не забули, але…

— Це саме те, про що я й хотів вам нагадати, — не стримався Бріс. — Психологічні обставини на планеті могли змінитися. У який бік — невідомо. Всі ми ознайомлені з курсом прогностичного розвитку іріонської цивілізації і теоретично маємо уяву про те, який рівень технології і, відповідно, світогляд можуть визначати сьогодні вірогідне життя на Іріоні. Але Одей має рацію: в дійсності все може бути зовсім інакше. Нас можуть не в усьому правильно зрозуміти, можливо, і ми не в усьому сприймемо сучасних іріонців. Але що б там не трапилось, ми мусимо бути готовими до всього. Насамперед — обережність і такт.

Бріс стомлено опустився у крісло.

— Ну, а тепер, друзі, — відпочивати, — сказав він тихо і якось по-батьківськи тепло. — Наговорилися після дворічної сплячки.

— Сорокарічної, — жартома поправив Пор.

— А це вже залежно, в яких вимірах брати, — в тон йому відповів командир.

Зайшовши у свій спальний відсік, Кеон відчув, наскільки він стомився. Ті кілька годин, які минули з часу виходу зі стану глибокого заморожування, викликали перевтому у ще не звиклому до активної діяльності організмі. Хотілося відразу ж лягти. Кеон відкинув від стіни спальну полицю і зручно вмостився на ній, прикріпившись про всяк випадок поясами. Добре ось так розслабитися і на певний час відключитись. Проте відключитись від думок Кеону не вдалося.

Очікування майбутнього, тривога за нього, бажання якнайшвидше повернутися на рідну планету не покидали його душу. Звідкись виповзали щемкі невиразні передчуття, які викликали невизначеність та неспокій. Майбутнє, хоч як Кеон намагався уявити його собі, проглядалося дуже туманним, позбавленим чітких обрисів і реальної суті.

А поки що Кеон жив минулим. У пам’яті спливали картини, здавалось, зовсім недавніх подій, дивовижних, часом драматичних. Його сповнювало почуття гордості лише від самої думки, що вони — перші іріонці, які здійснили стрибок через Галактику і відкрили багато нових, невідомих раніше зірок і планет. Двадцять чотири планети були відвідані і стали об’єктом уважного вивчення! На двох з них вирувало життя. На планеті С-9011 вже панував розум. Але розумні істоти на ній перебували на надто низькій стадії розвитку, щоб можна було вступати з ними в контакт. Мешканців С-9011 роз’єднували суперечності, суспільство тільки-но піднімалося на одну з перших сходинок прогресу. Все це астронавти виявили відразу і, щоб не завадити природному ходові їхнього розвитку, вирішили не контактувати з представниками цієї цивілізації. Та все ж планету було вивчено грунтовно. Вона виявилась на рідкість багатою: в надрах її приховані щедрі поклади всіляких руд, відомих і не відомих іріонцям, зафіксовано не одне скупчення підґрунтових природних газів. Три з половиною тисячі мікродисків з даними про планету С-9011 везе корабель на Іріон.

Зовсім інакшою постала перед експедицією планета С-9020, ознаки життя на якій виявлені ще здалеку. Але то було інше життя. Тут промінь розуму ще не пробив собі дороги крізь морок первісного інстинктивного існування. Цю планету Кеон ніколи не забуде. Наче живі пропливають картини і події, які розгорнулися перед астронавтами сорок років тому. Тоді ледве вдалося знайти місце для посадки корабля. Вся поверхня планети майже цілком була покрита густою рослинністю.

Вийшовши з корабля, астронавти зіткнулися з неймо вірними картинами. Довкола росли гігантські, з химерно повикручуваними стовбурами дерева. Їхні крони спліталися в одне суцільне мереживо, крізь яке ледве прозирало жовте, каламутне небо. Життя, стихійне і жорстоке, кишіло. Просто на очах у вражених іріонців багатоногі павукоподібні створіння пожирали товстих черв’яків. Із заростів лісу вискакували страшні, шестиногі, покриті панцирами чудовиська і своїми довгими, як мечі, дзьобами розпанахували павуків та інших менших за себе тварин, жадібно ковтаючи шматки, вирвані з їхніх тіл. На планеті густо лилася кров. Звукоуловлювачі шоломофонів дрижали від свисту, криків, зойків, ревіння і цілої лавини інших незвичних звуків.

Та один випадок навіки залишиться в пам’яті Кеона. Якось на завершення перебування на планеті С-9011 було вирішено поповнити і без того розкішну зоологічну колекцію, що полетить на Іріон, ще одним експонатом. Це був маленький звірок з двома головами, вісьмома ногами і продовгуватим тулубом, покритим твердими остями. Рухався він зигзагами, роблячі різкі стрибки.

Належав він до рідкісного виду і привертав до себе увагу тим, що, як помітили астронавти, його ніхто не чіпав. Чим забезпечувалась його недоторканність — лишалося загадкою. Кеон і Пор побачили одразу двох таких щурів (так прозвали їх астронавти). Відчувши небезпеку, тваринки застрибали у різні боки. Кеон кинувся за одним з них, то наздоганяючи щура, то відстаючи від нього. Заважало бігти коріння, що випиналося з грунту аж до колін, густі бур’яни та високі острівки мохів, в яких глибоко провалювалися ноги. Чи тому, що Кеон звик доводити кожну справу до кінця, чи, можливо, в ньому прокинувся давній мисливський азарт, але він захопився погонею. Щур не віддалявся, але й не давався зловити. Кеону здалося, що той кудись його веде. Коли ця метушня вже надокучила і він вирішив скористатися вмонтованим у скафандр реактивним мікродвигуном, раптом помітив велетенський щуп, який ніби виріс з-під землі і, звиваючись, вмить обплутав його тіло. Кеон смикнувся, намагаючись вирватись, та непоборна сила скувала його. Найстрашнішим було те, що руки виявилися зв’язаними. Щуп стискався. Дихати ставало важко. “Допоможіть!” — крикнув Кеон у радіофон і відчув, як злітає вгору. Щуп тримав його в повітрі і поволі розгойдував. Раптом Кеон помітив, як щось велетенське зводилося десь ніби з надр цієї планети. Воно виростало, вивалюючись усією своєю масою. Звідкись з’явився другий щуп і теж міцно обвив Кеона. Раптом просто перед собою Кеон побачив жахливо потворну пащеку, чорну й гидку, всередині якої клекотала червона піна. А над пащею — два велетенські, ока, незворушно безтямні. Від стискання Кеон уже не міг кричати. Відчув, що втрачає самовладання. Розкриваючись усе ширше, пащека наближалася. Далі все промайнуло наче в тумані. Кеон відчув тільки поштовх і опам’ятався, уже лежачи на траві. Над ним схилялася Аета, обережно обмацуючи його скафандр. У правій руці вона тримала променемет. А на відстані кількох метрів здіймалася безформна гора враженого променем чудовиська. “Аета! Люба Аето!” — прошепотів він. Біль і нервове потрясіння поступились перед безмежною вдячністю Кеона дівчині… “Ти врятувала мені життя, і я у вічному боргу перед тобою, Аето, люба, завтра я скажу тобі те, чого не наважувався сказати раніше”, — думав Кеон, засинаючи…

…І ось кібер сповістив, що через тридцять хвилин можна буде викликати на зв’язок Іріон. Астронавтів охопило зрозуміле хвилювання: те, чого так нетерпляче чекали, тепер лякало їх. Чотириста п’ятдесят років — надзвичайно довгий час. Якими стали їхні співвітчизники? Над чим б’ються зараз їхні розуми і куди спрямовані помисли?..

Астронавти зайняли свої робочі місця. Тридцять тягучих хвилин, як років. І тиша… Ніхто не бажав, та й не міг говорити. Напруження наростало. Світила Всесвіту поволі відпливали у чорну вічність. Їхнє кволе поблимування ніби говорило: “Мета наближається, готуйтеся…”

П’ять хвилин. Через п’ять хвилин засвітиться екран зв’язку, і одинадцять іріонців, що летять у неосяжній глибині простору, побачать нарешті обличчя нових людей, нащадків їхніх колишніх друзів та знайомих.

Півхвилини…

— Увага! — з помітним хвилюванням у голосі скомандував Бріс. — Включити зв’язок!

— Включаю зв’язок! — незвично голосно відповів головний зв’язківець Пор і повернув тумблер.

Екран залило блакитне світло.

— Іріон! Іріон! На зв’язку “Галактика-1”! Відгукніться! — почав викликати Пор.

Радіофон мовчав. На екрані ніяких змін. Дзвінка тиша давила на вуха. Астронавти до болю в очах вдивлялися у блакитний чотирикутник.

— Іріон! Іріон! Я — “Галактика-1”! Озвіться! — повторював Пор.

Нарешті щось клацнуло, на екрані побігла сітка, почулося легке шарудіння. Сітка сповільнила свій біг, зупинилася. Тоді раптом зникла геть. Екран на якусь мить потемнів, а потім яскраво спалахнув, давши зображення. Випливла чітка картинка, і астронавти побачили пульт керування польотами, автоматичні контрольні прилади, інтер’єр усього залу. Водночас з появою зображення прозвучав низький голос:

— “Галактика-1”! Іріон на зв’язку. Іріон вітає всіх членів екіпажу. Ваш політ відбувається в заданому режимі, Відхилень немає. Готуйтеся до скорої посадки.

— Іріон! Дякуємо!.. Ми так знудьгувалися за домівкою! Ми раді чути голос рідної планети!.. — майже закричав Пор, порушуючи всі установлені правила проведення сеансу космічного зв’язку.

Бріс пильно вдивлявся в екран, з хвилюванням чекаючи дальших подій. Та голос замовк, і більше не прозвучало жодного слова.

Командир схопив мікрофон.

— Іріон! Я — “Галактика-1”! Чому за. пультом нікого немає? З ким ми говоримо?

Радіофон довго мовчав. На екрані, як і раніше, виднівся зал керування польотами з пультом, за яким ніхто не сидів.

— “Галактика-1”! — розірвав тишу той самий низький голос. — З вами говорить головний робот космічного зв’язку УР-42. Ваш політ завершується нормально. Причин для тривоги немає. Щасливої посадки.

Бріс здивовано глянув на притихлих астронавтів, на обличчях яких з’явився вираз розгубленості. Вони дивилися то на командира, то на екран.

— Чому нікого немає? — здивовано мовила Аета.

Кеон теж нічого не розумів. Ніхто не розумів, як могло так трапитися, що після стількох років мандрів корабля, після такої нечувано довгої розлуки рідний Іріон виставив на зв’язок робота? Такого не сподівався ніхто з астронавтів.

Стривожені, розгублені, вони не відривали очей від екрана, але зал на Іріоні був порожній. Щоб розвіяти напруження, Бріс швидко встав і бадьоро заходив по відсіку.

— Ну, чого спохмурніли? — в голосі командира відчувалися штучні нотки. — Мало що там у них може зараз діятися, — шукав він якогось пояснення. — Наприклад… зустрічають інший корабель. Чи цілу групу кораблів, — командир і сам здивувався цій думці.

— А що? Може, й справді так! — пожвавився Кеон. — Ви ж тільки помисліть: минуло чотириста п’ятдесят років! Та за цей час люди могли такого натворити!.. А що коли вони вже переступили часовий бар’єр і, вилетівши набагато пізніше за нас, залетіли набагато далі, ніж ми, і вже встигли повернутися? Може, вони вже здійснили тисячі таких польотів!

Ця думка явно припала до душі всім, адже іншого пояснення поки що не знаходилось. Бріс намагався викликати оптимізм у колег, а підсвідомо відчував, що тут ховається щось інше, набагато серйозніше. Він знову і знову переконував себе, що іріонці зараз зайняті надзвичайно важливою справою і лише тому не зустрічають “Галактику-1”.

Проте штучне збадьорювання настрою виявилось нестійким. І першим, хто знову не захотів відступати від реальності, був той же песиміст Одей.

— Добре, коли б усе було саме так, — у його погляді не зникав тривожний неспокій. — А якщо все інакше? А що коли змінилися навіть люди і до нас у них немає ніякого інтересу? А раптом у їхній свідомості сталися якісь зрушення і вони, відмовившись від технічного прогресу, погрузли у варварстві? А може, взагалі знищили один одного? Звідкіля нам знати? Адже робот мовчить. Або він не хоче нічого пояснювати, або ж чогось боїться.

Відповіддю на його слова була гнітюча мовчанка. Астронавти розуміли, що істина про справжнє становище на Іріоні поки що прихована від них, тому Одей так само, як і Бріс, своїми міркуваннями заслуговував на увагу.

Кеон, не відриваючись, вдивлявся в екран і думав чомусь про Аету. Вона була поруч, але атмосфера тривожної невідомості розмежовувала їх, як здавалося Кеону, тисячами космічних кілометрів. Ще тричі Пор і Бріс проводили сеанси зв’язку з планетою, намагаючись щось випитати в робота, але той вперто не відповідав на запитання. Зал і далі дихав порожнечею з екрана. І враз короткий різкий імпульс, наче під час вівісекції, пронизав мозок Кеона: “А зал же такий самий, як і чотириста п’ятдесят років тому! Нічогісінько не змінилося! Та як же таке може бути?!” Він відчув, що все його тіло охопив холод.

Кеон обвів поглядом товаришів: “Невже цього ніхто не помічає?” Ще раз глянувши на екран, він неквапливо підійшов до командира.

— Старий! — Кеон намагався говорити якомога тихіше, щоб не привертати загальної уваги. — Ти не помітив нічого дивного в залі керування?

Бріс довго мовчить, але Кеону стає зрозуміло, що і Бріса давно вже мучить та ж сама думка.

— Мене теж тривожить, що з Іріоном щось негаразд, — врешті неголосно озвався він, знову вдивляючись в екран. — Так, там усе по-старому, а за логікою цього бути не повинно. Проте не будемо загострювати на цьому увагу. Іди на своє місце…

Корабель мчав, пожираючи простір. Відстань до Іріона скорочувалася з кожною секундою. А довкола чорнів Всесвіт з його незчисленними розсипами зірок та світлими смугами туманностей. Іноді зовсім поруч зблискували астероїди, ці осиротілі діти космосу, і ніхто не знав, так само як і вони самі, куди несе їх невідома сила, у якій тверді чи атмосфері завершать вони своє невизначене існування. Попереду, на фоні міріад мерехтливих цяточок, все чіткіше вирізнялася поодинока зірка. Вона ставала дедалі яскравішою, і її світло вже відчутно почало забивати інші світила.

При входженні в межі системи кібернетичний мозок включив гальмівний пристрій, за допомогою якого підвищувалась маневровість корабля. У режимі гальмування астронавти почували себе не настільки затишно, як у звичайному режимі польоту, тому командир наказав усім підключитися до біорегуляторів.

…Здалеку Іріон здавався блакитним. Три чверті його поверхні займав океан і лише одну — материк, єдиний на планеті велетенський шмат суші, на якому переважав напівпустельний ландшафт. У центрі материка здіймалася ціла гірська система, на якій іріонці ще в давнину встановили свої астрономічні обсерваторії. Довкола неї зеленів широкий пояс лісових масивів з численними заповідниками. Незважаючи на бурхливий розвиток цивілізації з її технічним прогресом людям вдалося зберегти багато видів тварин, які й розселилися в цих лісових заповідниках.

Вся решта материка була зайнята напівпустелями з рідкою рослинністю, зате з повноводними ріками. Саме біля річок і на океанських берегах розмістилися міста іріонців — велетенські складні комплекси з житлових, промислових, наукових і адміністративних кварталів. Флоту іріонці майже не будували: не було на те особливої потреби. Хоч і давно було вивчено океан, але плавати було нікуди, оскільки все життя зосередилось на єдиному материку, їм повністю вистачало невеликої флотилії з плавальних апаратів, що займалася виловом морських тварин для споживання.

Вся суша вздовж і впоперек була посмугована пластико-бетонними магістралями, які сполучали міста і служили для перевезення промислових вантажів. А люди віддавали перевагу, навіть у переїздах на далекі відстані, аеробусам чи аеротаксі. Коли були стерті стародавні державні кордони і встановлено всепланетне управління, весь материк як адміністративна одиниця став називатись Іріонською федерацією, або Іріоном, а всі люди — іріонцями.

…Планета наближалася. Вже чітко було видно обриси материка, берегову лінію і покручені смужки річок. За бортом посилювався шум: корабель пробиває атмосферу планети. Астронавти, поприв’язувавшись до горизонтальних крісел, лежали і чекали посадки. Від хвилювання і гальмування швидкості дихалося важко. Нарешті всі відчули поштовх — і корабель завмер.

— Посадку здійснено! — оголосив кібер.

Астронавти лежали не ворушачись, як того вимагала інструкція, лише голови були повернуті до ілюмінаторів, за якими можна було розгледіти лише хмари жовтої пилюки, які оповили корабель. Через десять хвилин Бріс голосно скомандував:

— Всім відстебнутися і приготуватися до виходу.

…З перших же кроків на рідній планеті астронавти відчули дивність реальності. Бетонного покриття не було видно, вся поверхня астродрому була захована під товстим шаром спресованої пилюки. Вдалині виднілося приміщення астронавігаційного центру, сіре, занехаяне. Метрів за п’ятдесят валялися два наполовину засипані пилюкою, поіржавілі астротаксі. Кругом — ані душі. Гнітюча тиша приголомшувала.

— Я прошу всіх не втрачати самовладання, — голос Бріса тремтів від хвилювання. — Здається, тут щось скоїлося. Треба якнайшвидше добратися до центру.

— З усього видно, тут ніхто вже не живе, — пробурмотів Одей і першим рушив у бік будівель.

За ним пішли всі. Мовчали, боячись щось висловити вголос, у кожного в серці зароджувався смутний страх, йти було важко, заважала пилюка. До центру — кілометрів півтора, і яким же важким був цей шлях!

Перед входом у приміщення маленький загін зупинився, вражений побаченим. Половина вікон була повибивана, все вкрите товстим шаром пилюки, але найстрашнішим було те, що перед астронавтами сіріла та сама споруда, яку вони покинули в день свого відльоту, 450 років тому. Вони переглянулися. Довкола центру розсипались допоміжні будівлі, бокси, ангари й майстерні, різні енергоблоки. Все це теж лишилося без змін. Все було закинуте, запущене, без жодних ознак присутності людей.

— Друзі мої, — Бріс ледве переводив подих, — швидко за мною! До залу керування!

Група кинулася до середини приміщення. На подив, ліфт працював. На останньому поверсі, де знаходився головний пульт, панувала непорушна тиша, але скрізь був порядок, відчувалося, що приміщення хтось доглядає.

Бріс і Кеон підбігли до робота. УР-42 спочатку не подавав ніяких ознак діяльності, та через хвилину в його основному блоці засвітилася червона лампочка.

— УР! Не мовчи! — крикнув Бріс. — Ми тут! У нас все гаразд. Що сталося з Іріоном?

Робот мовчав. Астронавти, затамувавши подих, чекали.

— Іріонці! — раптом прозвучав металевий голос робота. — Я вітаю вас зі щасливою посадкою. А тепер будьте мужні і слухайте. Мені не хотілося тривожити вас під час польоту. Іріон безлюдний. Через кілька тижнів після вашого старту сталася катастрофа. Із Сонця вирвався могутній радіаційний сплеск, якого ніхто не міг передбачити. Радіація враз убила все живе на планеті. Життя збереглося тільки в океані. Ми, роботи, скликали раду, на якій було вирішено підтримувати своє самозбереження до вашого прильоту. Ми забезпечили вам запас харчів на рік. У вашому розпорядженні ціла система роботів, готових допомагати вам в усьому. Іріонці! Ви, одинадцятеро астронавтів, — єдині живі люди на планеті. І на вас покладається найважливіша місія народу — продовжити людський рід і зберегти розумне життя на Іріоні. Будьте мужні і бережіть себе, щоб на нашій планеті не згасло життя.

Астронавти стояли, приголомшені почутим. Розум не в змозі був сприйняти весь жах трагедії. У розчинене вікно вривався легкий теплий вітерець. Іріонці мимоволі переглянулися. Вони ніяк не могли опам’ятатися, все було нечувано неймовірним. Над Іріоном спокійно висіло гаряче світило. В якомусь заціпенінні, не відчуваючи своїх кроків, Кеон підійшов до Аети. Дівчина повернула до нього обличчя, по якому з великих блакитних очей котилися нестримні сльози. Забувши про всі умовності у світі, Кеон обняв Аету за плечі і міцно пригорнув до себе, наче боячись втратити і її.

Бріс сумно дивився на п’ять пар молодих людей, а потім відійшов до вікна. Сонце, явно не відчуваючи своєї вини, байдуже споглядало на все з висоти. До горла у Бріса підступив клубок, у серці він відчув спустошення. Бріс усвідомлював, що він, одинадцятий, до того ж старий мешканець планети, вже ніколи не знатиме родинного щастя. Можливо, розрадою йому стане праця в ім’я нового, майбутнього суспільства іріонців…

…Кеон, ніби від удару в серце, прокинувся. Він лежав у своєму спальному відсіку, а в радіофоні наче прошумів вітер. І раптом полилось, як найчарівніша у світі музика:

“Іріонці! Дорогі наші, рідні іріонці! Яка радість і щастя сповнюють наші серця, як чекаємо ми хвилини, коли обнімемо вас, наших старших братів і сестер! Нехай вас не тривожать ніякі сумніви і перестороги. Ми за вами давно стежимо, все наше людство приворожене увагою до вашого повернення додому, всі його благородні поривання і почуття звернені зараз до вас! Будьте певні, вас чекає життя, по суті, в новій цивілізації, яка для ваших поколінь була лише омріяним майбутнім! Чекаємо! Ми забезпечимо вам щасливу посадку!..”

Кеон біг до центрального відсіку, все ще не усвідомлюючи, де сон, а де дійсність. Але вітальні вигуки, міцні обійми і поцілунки товаришів утвердили його в реальності подій…

Кочівники Всесвіту

Десяток днів тому старший науковий співробітник Кримської обсерваторії Валерій Куров навіть подумати не міг, що зробить відкриття, яке сколихне весь науковий світ.

На нічне чергування він заступав у буденному невизначеному настрої. Не можна сказати, що Курову геть обридли ці всеношні біля телескопа, просто з певного часу його душу невідступно баламутили сірі, апатичні думки: який толк з цього нескінченного вдивляння у бездонний морок? Нового все одно нічого не побачиш… Втішало лише те, що часто його чергування співпадали з чергуваннями стрункої, пишноволосої лаборантки Оленки. В неї Валерій був таємно закоханий. Проте не настільки пристрасно і нестямно, коли у відсутність об’єкта душевних поривань чорніє світ і пропадають будь-які бажання. Кохав він її тихо й непомітно. Так тихо, що про це не знав ніхто, навіть сама Оленка, і, щонайнеприємніше, Куров часто ловив себе на тому, що і сам він добре не усвідомлював, чого хоче від дівчини.

Оленка, як і завжди, запізнилась майже на десять хвилин.

— Привіт, Валерчику, — її личко сяйнуло чарівною посмішкою і на стіл з шумом полетіла модна сумочка.

Сьогодні на ній були вузенькі білі джинси і смугаста синя чоловіча сорочка з погончиками. Куров довго дивився на дівчину і не міг відірвати від неї погляду.

— Ти що, Валерчику? — здивовані Оленчині очки грайливо метнули в Курова невидимі стріли.

— Та так, нічого… привіт, — нарешті озвався він і засовався на стільці.

В цей час Оленка розкрила сумочку, засунула в неї тонку руку і почала викладати на стіл вишукані речі своєї багатої парфюмерної колекції.

“Це вже надовго”, — з досадою подумав Куров. Його бісило подібне захоплення коробочками, баночками, тюбиками й олівцями, які таїли в собі лише жінкам відомі багатства. Чому — він і сам не міг пояснити.

— Валерчику, а знаєш, кого я сьогодні зустріла? — запитала Оленка, впевнено водячи пензликом по віях. — Стьопку. Пам’ятаєш, приїжджав до нас із Києва? Кандидат наук.

— А-а, — невесело відгукнувся Куров.

Стьопку він пам’ятав. Той минулого року приїздив до них у відрядження і нахабно впадав коло Оленки, за що йому, Курову, і став ненависним.

— Так от, він мене в ресторан запросив, — похвалилася дівчина, завершуючи оформлення другого ока. — Як ти гадаєш, піти чи не треба? Загалом він, по-моєму, нічого… Тільки надто хизується…

— Ось що, Олено, кінчай цю мазню і сідай до роботи, — раптом різко перебив її Куров.

Дівчина здивовано звела обважнілі вії і скривджено підібрала нижню губу.

— Та я вже й так закінчую. А в жіноцтві, Валерію Ігоровичу, ти нічогісінько, виявляється, не тямиш.

— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.

Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.

— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.

— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.

Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.

— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.

— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?

Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.

— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.

— Хто скаче? — здивувалася Оленка.

— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?

— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.

— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…

— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?

— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.

— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…

Куров уже не міг стримувати хвилювання.

— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.

— Не схоже. Метеорити так не поводяться.

Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”

— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.

Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.

Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.

— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.

— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.

Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.

— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…

Нарешті він різко підвівся.

— Оленко, неси кометний довідник.

— Ви думаєте… комета? — несміливо запитав Куров.

Віктор Купріянович потер кулаком заспані очі.

— Поглянь сам. Мені здається, вона витягнулася.

Куров сів за телескоп і завмер.

— Справді…. Починає ніби довшати…

Олена подала шефу товстий довідник.

— Так… комета Галлея… рано, Когоутека, не те… — він водив коротким пальцем, перебігаючи очима від одної до іншої назви.

Дійшовши до кінця списку, Віктор Купріянович невизначено пхикнув. Жодна з відомих комет не повинна в цей час з’явитися у доступному для огляду із Землі просторі.

— Валерію, а твоя комета нова, — сказав він, знову повертаючись до телескопа. — Отже, так. Стеж за нею, не зводячи очей. Описуй кожну деталь. А я йду дзвонити в Пулковську і Бюракан. До ранку.

…На восьму добу з дня виявлення комета настільки наблизилася до Землі, що її вже можна було бачити неозброєним оком. Академія наук СРСР зв’язалася з НАСА, і з Х’юстона сповістили, що теж зафіксували нове світило і ведуть за ним спостереження. Через постійно діючі на навколоземній орбіті космічні станції намагалися визначити приблизну швидкість руху комети і її орбіту. Але виявилося, що вона рухається зовсім не по орбіті, а просто летить до Землі, змінюючи свій курс. Дивну поведінку комети поки що пояснити не могли. У наукових колах різних країн висловлювали тривогу: якщо не зміниться напрям руху і швидкість комети, то через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі, а тоді… ніхто не знає, що може статися далі. Найбільше дивувало те, що невідома космічна гостя не мала кометного хвоста. Крім того, ядро як таке не проглядалося зовсім. Інтенсивність світіння відмічалася по всій площині комети. Це означало, що через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі…

…У телескопній було повно народу. За телескопом сидів сам академік Волкогонов і розглядав космічний феномен. У присутності такої поважної особи всі намагалися говорити стиха, тому чувся тільки монотонний гул голосів.

— Чуєш, Валерко, — зашепотів на вухо Курову його колега, низенький рудуватий астроном Бабенко, — Волкогонов назвав її “кометою Курова”. Дивись, так і в історію ввійдеш.

Волкогонов важко звівся з крісла.

— Ну що ж… поведінка явно не кометна, — академік обвів поглядом присутніх… — Та все ж, я гадаю, це блукаюча комета. Явище досить цікаве і унікальне. Будемо уважно вивчати. Щось пояснити поки що важко… Однак, гадаю, спільними зусиллями ми розкусимо цей горішок. Продовжуйте спостереження і фіксуйте всі деталі!

До Волкогонова швидко підійшов референт і сповістив, що академіка терміново викликає Москва.

— Прошу вибачити, колеги, — Волкогонов потягнувся до портфеля, — але я мушу летіти. Очевидно, щось серйозне…

Всі мовчки стежили за ним. По суті, загадка феномена лишалася нерозкритою. Астрономи, особливо молодь, були розчаровані. Поряд з тим більшість з них усвідомлювали, що у такому неординарному випадку навіть Волкогонову розібратися нелегко.

Академік розкланявся і в супроводі меткого референта попрямував до дверей. Коли він був уже біля виходу, з апаратної раптом пролунав крик. Волкогонов зупинився.

— Що трапилося?

Сходами, що зв’язували телескопну з апаратною, майже скотився фізик Мещерський. Він був розхристаний, важко дихав, очі горіли від крайнього збудження. В руці він стискав шматок перфострічки і розмахував нею, наче прапором.

— Ось! Ось! Швидкість — нуль! Вона… зупинилася!..

Кілька секунд всі як заворожені дивилися на фізика з перфострічкою, а тоді ніби по команді кинулися до телескопа…

Засідання Верховного Консиліуму відбувалося на одному з трьох основних кораблів армади. Всі двадцять п’ять членів Консиліуму, одягнені в однакові жовті тоги з червоними трикутниками на грудях, вже зайняли свої місця за напівкруглим столом, чекаючи, коли головуючий підніме праву руку і тричі проголосить засідання відкритим.

Зал був переповнений.

Головуючий підняв руку, оголосивши про відкриття засідання, а потім сказав:

— Замість преамбули заслухайте терміновий висновок учених.

Один з них, у сріблястій куртці з голубим овалом на лівому боці, підняв праву руку, а лівою натиснув червону кнопку на своєму поясі. У залі рівномірно зазвучав його голос.

— Глибокий фізико-хімічний та біологічний аналіз показав: планета П-4 має таку кисневу атмосферу, що лише на два відсотки перевищує насиченість нашої дихальної сфери. Гравітація планети на одну двадцяту менша від нашої гравітаційної норми, що знову ж таки не може стати перешкодою для нормальної життєдіяльності нашого організму. Крім того, планета П-4 багата на воду й рослинність. І, нарешті, біологічний аспект…

При цих словах усі в залі завмерли.

— …П-4 населена розумними істотами, які становлять цивілізацію третього ступеня, тобто рівень її розвитку вдвічі нижчий за наш. Зонди показують, що цивілізація П-4 має роз’єднаний характер, причому роз’єднаність простежується у технічному, психологічному та морально-політичному рівнях. А у деяких районах планети цивілізація ще затримується на другому ступені.

Коли вчений замовк, у залі стояла гнітюча тиша.

— Прошу висловлюватись, — закликав головуючий.

По залу відразу прокотився легкий гомін, заговорили всі разом, байдужим не залишився ніхто.

— Прошу слова, — почулося із заднього ряду.

Своїми думками забажав поділитися високий лисий чоловік з побляклими очима.

— Я вже немолодий, і жити мені лишилося небагато. Та йдеться не про мене. Як медик, я мушу сказати: у нас підвищилася смертність і знизилася народжуваність. Поширилися захворювання. Помирають діти, від тривалої бездіяльності спостерігаються психічні аномалії серед дорослих. В ім’я порятунку нашої цивілізації я виступаю за здійснення варіанту “X”…

Багато хто схвально зреагував на слова старого, але більшість, виражаючи свою незгоду, впоперек прокреслили у повітрі лівою рукою.

У передньому ряду виросла постать молодого вченого.

— Тільки варіант “X”! — запально вигукнув він. — Хіба не переповнилася чаша нашого терпіння? Хіба не переситилися ми цим нескінченним і виснажливим блуканням у Всесвіті? Не наша вина в тому, що злощасний вулкан розколов нашу планету, змусив нас покинути її. Врешті-решт ми усвідомлено кинулися на пошуки нового дому. Наші оксигенератори виробляють все менше й менше кисню. Це відомо всім. Недалекий той час, коли ми вже не спроможні будемо рухатися далі…

— Але ж ми розробляємо програму освоєння безкисневої планети, — перебив промовця хтось із протилежного боку залу.

— Ви добре знаєте, що в умовах космосу ця програма нездійсненна. Потрібні стаціонарні умови і потужний енергетичний потенціал. І, крім того, — ми цивілізація п’ятого ступеня. Наш розум стоїть на дві стадії вище цих…

— …людей, — підказав усе той же голос.

— …людей, — повторив молодий оратор, — нехай так. Але вони чужі нам, і, повірте, я вболіваю насамперед за те, щоб ми всі не перестали існувати. Я — за варіант “X”.

Шум у залі щодалі наростав.

— Прошу тиші! — закликав до порядку головуючий і подивився на членів Верховного Консиліуму.

Ті незворушно мовчали, та з виразу їхніх облич можна було зрозуміти, як складно їм зараз винести остаточну свою ухвалу.

— Дозвольте мені сказати, — піднявся вчений з того ж ряду, що й попередній промовець.

Він вийшов аж на середину залу.

— Знищити цілу цивілізацію не так просто. Та чи подумали ви, що буде з нашою совістю після того, як ми поселимося на їхній планеті? Як ми будемо дивитися в очі один одному і як відповідатимемо перед історією? Власне, як ми назвемо цей акт? Цілеспрямованим геноцидом однієї, сильнішої, розвинутішої цивілізації проти слабшої, нижчого рівня розвитку? Адже так? І після цього будемо називати себе носіями більш розумних форм життєдіяльності?!. Ні, варіант “X” не приймаю!

Німі фосфоричні зірки заглядали через великі овальні ілюмінатори у середину корабля, який сам нагадував мініатюрну зірку чи планету. Праворуч, ліворуч і позаду головного корабля висіли такі самі мініпланети-кораблі, в яких жили люди, виснажені кочівними митарствами у космосі, і чекали, чекали, чекали…

Коли вже висловилися десятків три присутніх, головуючий запропонував припинити обговорення. Проте, бажаючи внести важливі доповнення до виступів попередніх промовців, підвівся ще один вчений. Це був біолог, якого цінували і поважали. З його думкою завжди рахувались, його слово часто ставало вирішальним у розв’язанні багатьох проблем і суперечок.

— Співгромадяни! — почав він сумовито, але спокійно. — Я уважно слухав усіх моїх колег і, залежно від характеру думок, їхні виступи то утверджували мене в моїй позиції, то гірко пригнічували. Я відданий своєму народові, пишаюся нашою високою цивілізацією і разом з вами гірко сумую за тими, кого не вдалося врятувати на нашій армаді… Тоді ми вирішили шукати нову планету з кисневою атмосферою і утворити там планету, яка стане нам батьківщиною. І ось ми нарешті знайшли те, що шукали. Але П-4 виявилася колискою іншої цивілізації, наших менших братів по Всесвіту, братів по розуму, які починають робити перші кроки у космосі. Тож чи маємо ми право стерти їх з лиця їхньої ж твердині? Ні, ні і ні! Їхнього суверенітету ми не порушимо! Розум, у якій би формі він не існував, повинен шанувати інший розум!

Біолог зробив паузу.

— Хто загалом висунув варіант “X”? — це запитання, мовлене на підвищеній тональності, сколихнуло весь зал. — Я вважаю, що це ганебний акт для цивілізації п’ятого ступеня. Планету П-4 ми не зачепимо! — і, помовчавши, тихо додав: — Навіть якщо нам загрожує загибель… Ми — люди, отже, знайдемо інший вихід.

Присутні у залі закивали головами, виражаючи загальну згоду…

Другу добу Куров не покидав обсерваторії. Вдень він дрімав в апаратній, де його колеги всіма засобами намагалися проникнути у таємницю диво-комети, а вночі невідривно, до запаморочення, вдивлявся в осяйну хмарку, в якій танула велика кількість яскравих, симетрично розташованих цяток. Зондування не давало жодних наслідків. Інфрачервоні та лазерні промені, радіохвилі до комети не доходили, а може, й доходили та гасились, розчиняючись у ній безповоротно. Дивну гостю вже всі звали не кометою, а куровським феноменом. Вона з’являлася увечері на сході, а під ранок зникала на заході, що означало — вона нерухомо висить у співвідношенні до Землі, яка обертаючись, не сходить зі своєї орбіти.

О 13-й годині 42 хвилини третьої доби з протилежної кулі, з Х’юстона, де в цей час була ніч, було отримано термінове повідомлення: “Вона відходить!”

Куров, як і всі працівники обсерваторії, не знаходив собі місця. Він буквально зненавидів Сонце, що заливало півкулю своїм яскравим промінням. День довго не відступався. Страшенно повільно, як ніколи в житті, повз час. Та ось нарешті звечоріло, прийшла ніч. І в її царстві відразу визирнули зі своїх глибин зорі… та комети не було.

Довго і вперто вдивлялися астрономи у безодню простору, намагаючись відшукати дивну комету, та зусилля виявилися марними. У високості сяяли знайомі вже зорі, глумливо переморгуючись між собою і ніби шепочучи одна одній: “Погляньте на цих диваків… Вони хочуть нас розгадати… Їм це ніколи не вдасться…”

А може, зорі помиляються?..

Повернення

Він ішов якоюсь невідомою місцевістю. Під ногами шаруділа дрібна галька і збивалася густа сіра пилюка. Вона звихрювалася, пливла вгору, осідала на одяг, обліпила ноги аж до колін. Йти було легко. Хоч невеликі пологі пагорби зустрічалися часто, та підіймався він на них не напружуючись, майже так само, як сходив униз. Незвичайна бадьорість і легкість у всьому тілі не поєднувалася зі скованістю, що опанувала його свідомість. Всією своєю істотою він відчував незрозумілу тривогу, якесь почуття підвладності долало його мозок. Куди він іде? Звідки? Відповідей на ці питання він не знаходив. Якась незрима сила примушувала його діяти, рухатись.

Високо в рожевому небі висіло чуже сонце. Воно розливало по поверхні планети тепле тьмянувате проміння, зігріваючи повітря, грунт і каміння, надаючи всьому клімату м’якості. Різких, відконтрастованих тіней тут не було: світло ніби заломлювалося і заповзало за предмети, творячи плавні, дещо розпливчаті переходи від освітлених місць до затінених. Сухе повітря, здавалося, без найменшого вмісту вологи, все ж не виснажувало, а навпаки, вливалося в легені вільно і з кожним подихом народжувало в організмі новий приплив енергії. Довкола тяглася невиразна горбкувата рівнина. Беззвучна, сонна. Час від часу траплялося безформне каміння, що сиротливо притискалося до грунту, наче боячись втратити відведене йому місце. На округлих згірках мляво дув вітерець, доповнюючи своєю кволістю загальну картину напівсонного стану навколишнього середовища. Проте омертвілість і загальмованість природи спостерігалися не скрізь: то тут, то там, розсунувши гальку, пробивалися на простір тоненькі, але пругкі стебла якихось рослин, що здаля здавалися схожими на мох. Висунувшись з-під пилюки та гальки, ці синьо-зелені рослинки розповзалися в усі боки і теж западали в сон, живучи за законами тієї неквапливості, яка визначала буття всієї планети. Рослини, невідомо звідки узявшись тут, виступали єдиними представниками життя, інших ознак його не спостерігалося більше ніде і ні в чому. Погляд мимоволі спинявся саме на них, живих, адже живе завжди тягнеться до живого…

Сонце перевалило за полудень, коли в небі, прямо в зеніті, спалахнула яскрава зірка. Саме її появи він не вловив, але вмить відчув непоборне бажання глянути вгору. Він підняв голову і враз зупинився. Дивитися на зірку було важко, — заважало сонце, промені якого якщо не сліпили, то неприємно, до болю, врізалися в зіниці. Незважаючи на сильне зорове подразнення, він відчув дивне заспокоєння у грудях, рівновагу і впевненість. Десь у глибині його свідомості промайнула думка, що саме ця зірка, яка зараз наближається до планети, і була тією метою, до котрої він не цілком усвідомлено, невтомно, з якимись забутими перешкодами пробивався.

Він сів на камінь і став чекати. Вітер ліниво куйовдив волосся і приємно лоскотав обличчя. Він уже не дивився на небо, бо знав, що зірка ніде не дінеться, мине деякий час, і вона стане звичайним кораблем з чіткими, реальними обрисами, який поволі сяде на цю планету. Раптом його вразила думка, від якої стало моторошно: адже на всій планеті нікого, крім нього, не було. І дивно — досі він чомусь не відчував страху. Той наринув лише тепер, коли він усвідомив, що наближається порятунок. І ще дивніше: а звідки така певність, що летить саме корабель?! Він швидко звів очі до неба і радісно набрав повні груди повітря. Все так і є. Яскравий диск був уже більшим за призахідне сонце. Корабель робив гальмівні розвороти перед посадкою…

З вершини пагорба, на якому він зупинився, добре було видно рівну ділянку, на яку націлювався сісти корабель. Очі спокійно простежували всі рухи корабля, а мозок заполонила болюча думка, що, здавалося, вирвалася з якогось полону і тепер владно вимагала логічної відповіді. Чому він сам? Де всі решта? В пам’яті поступово відновлювалися минулі події, чітко, послідовно, аж до тієї миті, коли все ніби провалилося в безодню небуття. І ось цей його перехід пішки у цілковитій самотності до точної мети, про яку він спочатку нічого не знав. А все ж він ішов, ніби хтось спрямовував його! Він ні про що не думав, просто рухався вперед і вийшов туди, де зараз здійснював посадку корабель. Нарешті корабель, трохи повиснувши в повітрі, обережно сів на поверхню і завмер. “Пора, — промайнуло в нього в голові, — з кілометр ходи”. І він швидко попрямував до корабля…

З самого ранку в Центрі керування міжзоряними польотами панувало напружене пожвавлення. Метались репортери, телекамери ловили кожен жест, вираз і рух учасників експедиції, які по черзі виходили на трибуну. Запально сперечалися вчені. Часом напруження переростало у нервозність.

— У звіті я виклав усе, що стосується цього трагічного і загадкового явища, свідками якого ми стали на Дейтерогеї, — говорив Саєв, начальник першої космічної експедиції, яка півроку тому була відправлена до шістнадцятого сектора сузір’я Ліри.

Ставилася мета дослідження однієї з його сонячних систем з планетою Дейтерогея. Давно вже було виявлено, що Дейтерогея — майже двійник Землі: у неї була атмосфера, хоч і з меншим вмістом кисню, а сила тяжіння відповідала земній. Але наявність атмосфери, та ще й насиченої киснем, у планети, на якій майже немає рослинності, що виділяє кисень, — залишалася загадкою для вчених.

Саєв геть виморений і пригнічений. Йому нелегко зараз виступати і вести дискусію.

— Глибокошановний колего, — пролунав голос Головного координатора ЦКМП, — ми розуміємо ваш стан, але… Тут зібралося багато представників різних інформаційних агентств, відомих учених, які звернулися в ЦКМП з проханням зустрітися з експедицією і почути з уст безпосередніх учасників і очевидців розповідь про цю таємничу пригоду. Нам усім, особливо нашим гостям, хотілося б, щоб ви все-таки детально розповіли про те, що сталося на Дейтерогеї з екіпажем корабля.

Саев скоса поглянув на Головного, той знизав плечима і опустив очі, мовляв: “Треба, Саєв, люди чекають твого слова…”

Хіба про все те розкажеш з трибуни, але сотні очей з німим питанням були звернені до нього. А поруч за довгим столом сиділи стомлені, дещо пригнічені двадцять два члени експедиції… Двадцять два, а повинно б бути двадцять три…

— Я не заглиблюватимусь у науковий розгляд справ, — почав дуже тихо Саєв. — Усім уже добре відомо, який великий інтерес для нас становить Дейтерогея, особливо в наш час, коли наростають надшвидкості та проблеми космічного дослідження… — Він неквапливо взяв склянку з водою, відпив з неї і вів далі: — Отже, наша “Ліра” стартувала… Та й про це я не говоритиму. Немає потреби повторювати те, що нині знає навіть школяр… Політ ішов нормально, посадка на Дейтерогею — теж. Після зондування ми приступили до збору і накопичення інформації про планету. Все йшло за визначеним планом. Та раптом…

Саєв зупинився і знову взяв склянку. Рука в нього тремтіла. Зал принишк.

— Крамова я знав ще з студентських літ, — з незвичною зміною в голосі продовжив розповідь начальник експедиції. — Ми разом училися в астронавігаційній академії, разом почали літати, разом були на Юпітері, досягли Оріона… Ми були друзями. Часто нас називали нерозлучною парою… Того злощасного дня там, на Дейтерогеї, ми повинні були перевірити кріплення щитів для захисту від космічних часток. Це, загалом, буденна операція, але вона забирає чимало часу. Як вам, мабуть, відомо, в носовій частині корабля, на його зовнішній обшивці, встановлено п’ять таких щитів. Чотири ми перевірили, залишився п’ятий, останній. “Ти оглянь правий бік, а я лівий”, — сказав мені тоді Гліб… Далі все було жахливо. Ми страшенно втомилися, а Гліб вкрай виснажився. Рухався він мляво і нерішуче. З лівого боку щита, куди він пробирався, над обрієм висіло призахідне сонце. Коли він опинився на краю щита, сонце вдарило йому просто в очі. Промені, хоч і не особливо яскраві, проходили з якимось дивним заломленням, і краєм ока я вловив, як Гліб, напевне, введений в оману підступним зміщенням в освітленні, промахнувся руками повз щит і втратив рівновагу. Він різко подався вперед і… полетів униз. Гліб упав на верх ліфта, яким ми піднялися до носової частини. Пролетів він метрів десять, до того ж, падаючи, зачепив і другий щит… Страхувальний пояс у нього чомусь виявився відстебнутим… Саєв знову замовк, опустивши голову.

— В перші секунди мене ніби паралізувало. Хотів закричати, але з мого горла виривалося тільки хрипіння… Врешті, опанувавши себе, через ларингозв’язок я передав екіпажу сигнал тривоги… Про все, що сталося далі, може розказати вам наш лікар…

— Так, звичайно! — відгукнувся Головний координатор. — Відпочивайте, дорогий колего. Все, здається, ясно, — і він метнув швидкий і недобрий погляд у бік залу.

Коли Саєв зійшов з трибуни і, розхитуючись, подався до виходу, ніхто з присутніх не порушив тиші. Тільки після того, як за ним зачинилися двері, Головний координатор звернувся до лікаря експедиції.

— Доктор Гурвич, чи можете ви доповнити розповідь вашого командира?

З-за довгого столу підвівся досить огрядний член експедиції. Голова в нього була зовсім лиса, зате нижню частину обличчя обрамлювала широка посріблена борода. На м’ясистому носі повисли маленькі окуляри в тонкій оправі. Не відповідаючи на запитання Головного, Гурвич квапливо попростував до трибуни.

— Я бортовий лікар “Ліри”, — заговорив він на ходу. — Коли Крамова принесли в медвідсік, на нього страшно було дивитися… Весь у крові і… звичайно, непритомний. Потрібна була негайна медична допомога. Я перевірив пульс: серце ще жило, але надзвичайно кволо. Довелося тут же підключити його до біостимулюючого апарата. Лише після цього я провів всестороннє обстеження потерпілого. Наслідок падіння для Крамова виявився трагічним… Потилична частина черепа в двох місцях була розтрощена. Одного цього вже годі, щоб настав летальний кінець. Крім того, у нього був переламаний хребет, побиті шестеро ребер, ліва рука в лікті і ключиця, розірвалася печінка, було кілька тріщин стравоходу, чимало ран і синяків. Як він не помер відразу — не зрозуміло. Я, не гаючись, почав готуватися до операції; хоча й не уявляв собі чітко, з чого починати.

Лікар зняв окуляри, протер їх і знову начепив на носа.

— І тут сталося те, що й досі не має свого пояснення. Я крутився як дзиґа, Крамов жив тільки завдяки біостимулюючому апарату. Кожна мить могла стати для нього останньою. Ситуація була по-справжньому критичною. Я швидко підготував свої лазери і вже намірився приступити до операції. Насамперед треба було обробити черевну порожнину. Раптом медвідсік затремтів, а далі стався різкий поштовх, яким я і мої колеги були збиті з ніг, відсік почав вібрувати. Згодом виявилося, що трясло весь корабель. Медвідсік заповнився якимсь газом, він різав очі, нічого не було видно. Через кілька хвилин все заспокоїлося, настала тиша. Я кинувся до операційного “столу, на якому лежав Крамов… і не повірив своїм очам… Хворого там не було. Спочатку я подумав, що поштовхом його скинуло на підлогу, а це для нього була вірна смерть. Але й там його не знайшли. Він наче випарувався… Командир негайно скликав раду екіпажу, на якій ми намагалися з’ясувати всі деталі неймовірної пригоди. Але яким чином зник Крамов, пояснити ніхто не міг. Щодо поштовху і вібрації, го тут зійшлися на думці, що в районі, де сів корабель, стався землетрус. На Дейтерогеї ми ще раніше зафіксували ознаки сейсмовиявлень. А от Крамов — це нерозгадана загадка… Висловлювалися припущення, що на Дейтерогеї можуть відбуватися просторові завихрення, внаслідок яких стається різкий перехід в інші просторові виміри, скажімо, в четвертий, але це вже виходить за межі моєї компетенції… І тому… факт зникнення Крамова становить проблему, вирішити яку ми поки що не в змозі.

Лікар замовк і, не чекаючи дозволу, пішов на своє місце. Зал сповнювала гнітюча тиша.

— Прошу задавати запитання, — звернувся до присутніх Головний координатор.

Якийсь час всі мовчали. Відчувалося, розповіді так приголомшили людей, що вони просто не знали, про що ще тут можна розпитувати. Феномен справді був неймовірний;

— Дозвольте мені, — у другому ряду підвівся молодий чоловік з портативною телекамерою на шиї. — Телеагентство “Космос”. Як можна пояснити, що зник лише один Крамов? На питання може відповісти будь-хто з членів експедиції.

Всі переглянулися. На таке питання не міг відповісти ніхто. Зрозумів це, мабуть, і сам телерепортер, бо почервонів і винувато знітився.

Відповідь прозвучала різко і коротко:

— Пояснити неможливо.

Головний координатор, відчуваючи, що далі провадити прес-конференцію немає сенсу, встав і оголосив:

— На цьому, гадаю, буде доцільніше завершити. Даний феномен вивчатиме спеціальна комісія.

…Густий стовп жовтої пилюки знявся вгору, хмарою за. ступивши все довкола. Коли корабель міцно став на грунт і стих, курява почала поступово осідати, розсіюватися, поки врешті не розтала зовсім. Теплі промені сонця м’яко лягли на метал, поповзли по обшивці.

— Сіли м’яко, — сказав Саєв і почав готуватися до виходу.

Другу експедицію на Дейтерогею знову очолив він, хоча й проти своєї волі. Тоді, рік тому, він дав собі слово, що більше його нога ніколи не ступить на поверхню цієї планети, проте його, як досвідченого астронавта і вченого, що добре знав умови Дейтерогеї, все ж зобов’язали взяти участь у новій експедиції, між іншим, як і деяких інших учасників попереднього польоту. До Дейтерогеї Саєв почував тепер неприховану неприязнь.

— Командире, режим звичайний? — звернувся до нього другий астропілот.

— Так. П’ятнадцятигодинний перепочинок.

Саєв пройшов у свій відсік, переодягся у легкий робочий костюм і сів у крісло. За ілюмінатором простилався невиразний ландшафт Дейтерогеї, пустельний і позбавлений життя. В голову лізли неприємні думки. Польоти стомлювали. Хоч медична комісія і зробила позитивні висновки, Саєв відчував у собі внутрішню втому, якусь приховану нестійкість. Він улігся на кушетку і розслаблено випростав руки і ноги. “Певно, прийшов час подавати рапорт. Годі”. Саєв заплющив очі і в цей час почув зумер внутрішнього зв’язку.

— Командире! — вирвалось із радіофона. — Командире! До нас іде людина!

— Яка людина? Де йде? — схопився Саєв.

Кров прилила в голову.

— Зовні людина!

Нічого не розуміючи, Саєв метнувся у відсік огляду.

Туди вже збіглися всі члени експедиції. Відсік огляду — просторе приміщення з величезними суцільними ілюмінаторами, з якого відкривалася панорама всієї довколишньої місцевості. Саєв просто влетів до відсіку.

— Дивіться, командире! — збуджено показував пальцем черговий астропілот. — Дивіться! До нас хтось іде!

Всі збилися біля оглядового ілюмінатора і дивилися туди, куди вказувала рука чергового. Метрів за двісті було чітко видно постать чоловіка, який швидко крокував до корабля. Це сприймалося настільки неможливим, що у тих, хто бачив постать людини серед безмежної пустелі, виникав сумнів щодо її реальності.

— Це міраж, — мовив лікар.

Всі глянули на нього, а хтось додав:

— Справжнісінька галюцинація.

— Але чим вона викликана?

Саєв, як заворожений, стежив за ніби знайомою постаттю. Його охоплювало якесь дивне хвилювання. Серце Йж стрепенулося. Чоловік, не зупиняючись, впевнено ступав по всипаному галькою грунті, наче звично наближався до знайомого йому дому. До корабля залишалося метрів сто. Можна було розгледіти його одяг: сіра срібляста куртка, такого ж забарвлення штани щільно облягали ноги.

— Здається, це не галюцинація, він справді йде до нас, — ледь чутно сказав командир.

Коли відстань між кораблем і самотнім мандрівником безлюдної планети геть скоротилася, Саєв раптом відчув, Що у нього починають терпнути ноги, а волосся на голові стає дибом.

— Не може бути, — майже беззвучно ворушилися його губи, — це нелогічно.

— Що?!

— Зі мною щось діється…

— Командире! Та це ж… Крамов!

Розштовхуючи астронавтів, Саєв, порушуючи всі правила порядку, кинувся з панорамного відсіку, влетів у ліфт і через кілька секунд уже був унизу, за межами корабля. Він біг, спотикаючись об каміння, назустріч такому дорогому пришельцеві.

Вони зупинилися один перед одним.

Саєв не міг вимовити й слова і з захватом і невірою вдивлявся в Крамова. А той усміхався.

— Вадиме, це ж я.

З корабля висипали всі решта.

— Гліб!.. Гліб!.. — бурмотав Саєв, трясучи друга за плечі. — Звідки?! Яким чином? Де ти був? Минув же цілий рік. Це неймовірно!..

— Як… рік? — здивовано перепитав Крамов.

Саєв ще ширше розкрив очі:

— Гліб, минув рік з часу нашої першої експедиції. Ти… пропав тоді. І ми змушені були повернутись на Землю без тебе. Так, — спохватився Саєв, — ти ж був весь потрощений?! Я нічого не розумію, все загадка, містика якась… Та чи ти це, Глібе?

— Я, Вадиме, я. Лише… Я теж нічого не розумію. Я не знаю, що було зі мною і де я був стільки… Цілий рік? Неймовірно… Що зі мною сталося? Пам’ятаю, як зірвався з корабля і полетів униз… Далі — морок, прогалина. Потім… я пішов до вас. Ішов я так, ніби хтось скеровував мене у підсвідомості.

— Це вже зараз?

— Так.

— Все це більше ніж дивно. — Саєв оглянув товаришів, що оточили його й Крамова і дивилися на товариша в німому зачудуванні. — Всі в корабель! Швидко!..

— …І після того поштовху зник? — вже вкотре перепитував Крамов товаришів, вірячи й не вірячи їхнім словам. — Куди ж я міг зникнути? І що я міг робити тут цілий рік? — Він глянув в ілюмінатор.

— Тут прихована якась надзвичайна таємниця, — не міг надивитися на товариша Саєв. Обличчя в нього сяяло, хоч він ще не вірив у таке чудо.

— То ти абсолютно нічого не пам’ятаєш? — вперше озвався до Крамова Гурвич.

— Саме в тому і загадка, лікарю, що я нічого не пам’ятаю. Я не відчував часу і взагалі… нічого не розумію…

Гурвич пильно, з певною недовірою розглядав Крамова.

— Глібе, — сказав він вагаючись, — я теж готував тебе до операції, на тобі не було живого місця, ти не повинен був жити… Вибач, але я медик. Я не можу повірити, що це ти, такий цілий і здоровий.

— Лікарю, що ви говорите? — обурився Саєв. — Які можуть бути сумніви? Я знаю Гліба двадцять п’ять років!..

— Командире, я повинен його оглянути, — перебив його Гурвич.

Він швидко вийшов і незабаром повернувся з апаратом.

— Що ви збираєтеся робити? — дивувався Крамов.

Але той, не відповідаючи, взяв руку Крамова і прикріпив до неї датчик. Тоді, бліднучи, він чіпляв датчик до другої руки, до ніг, до грудей. Це тривало кілька хвилин, астронавти з нетерпінням чекали.

Нарешті лікар відклав свій прилад і безсило впав у крісло. В його очах були розгубленість і страх, змішані з цікавістю.

— Лікарю, в чому справа? — почуваючи незручність, запитав Крамов.

— Глібе, це не твоє тіло.

— Що?!

— Так, Глібе. Воно заново сформоване з якоїсь іншої маси… Мій біодатчик показав це. Я з самого початку не міг повірити в твою появу. Ти весь був поламаний… І раптом чудо — цілий і неушкоджений…

— Тіло… заново сформоване… з іншої маси? — Крамов гарячково обмацував себе, потім підніс до очей руки і уважно почав їх розглядати. — Справді, тільки схожі, але… мої руки були інші… Що ж це?!.

— Це означає, що… хтось повинен був усе це зробити, — випростався Саев, відчуваючи, як холод заповзає у груди. — Виходить, на Дейтерогеї хтось живе?!

Всі злякано почали виглядати в ілюмінатори.

— Але ж… хто вони? Де вони?

— Отже, планета населена і тут панує високорозвинутий розум, — поволі, ніби заглядаючи в невідомість, промовив командир. — І вони, Вадиме, врятували тебе… власне, відродили заново…

Вражені люди дивилися то на Крамова, то в ілюмінатори, за якими в усі боки розбігалася всипана галькою й пилюкою рівнина. Лише подекуди на ній ріс мізерний бур’янець. І ніде не було жодних ознак активного, та ще й такого надрозумного життя… Але ж десь, можливо поруч, повинні існувати ті, що, невидимі, з’явилися в трагічну хвилину, забрали Крамова і оживили його…

Де ж вони?!

Дейтерогея загадково мовчала…

Золоті печери

Всюдиходи зближалися. Один з південного заходу, другий з півночі. Плато, покрите жовто-коричневим щебенем, майже скрізь було ідеально плоским, тільки подекуди на рівній поверхні здувалися невеликі округлі горбики. Всюдиходи чимось нагадували невтомних жуків, що заклопотано квапилися у своїх справах. Довкола плато здіймалися скелясті гори, порізані гряди яких відходили далеко вдалину.

— Загадкова планета, — сказав Данилін, розстібаючи комір комбінезона.

— Як ти гадаєш, Кириле, чому Рею та Іштвану не вдалося проникнути всередину печери? — запитав Жерар Лафай, другий астропілот.

— Тому, Жераре, що, по-перше, ми самі наказали їм туди не лізти, а по-друге, ти ж чув — вони там щось відчули. Що — зараз розкажуть…

Всюдиходи були вже метрів за сто від корабля. Правда, той, в якому їхали Джейсон Сіглер і Юрій Сайко, дещо відставав.

— Мушу сказати, — озвався індієць Мохандас Шрівастава, поблискуючи своїми великими чорними очима, — відколи ми сіли на цю планету, мене не покидає дивне відчуття, що довкола щось діється… Я постійно відчуваю чиюсь незриму присутність.

— Це дуже серйозно, Мохандасе, — звернувся до нього Данилін. — Напруж усю свою біоенергетику, тут все має значення.

— Кажуть, дід твій був знаменитим йогом? — підключився до розмови Рінальді, мабуть, натякаючи на можливе успадкування здатності гостро відчувати в природі те, чого неспроможні уловлювати інші.

Мохандас не встиг відповісти, бо в цю мить почулися кроки астронавтів, що поверталися з експедиції і зараз гулко ступали важкими “планетоходами” по металевих східцях.

— Хелло, друзі, — першим зайшов Рей Берилі, за ним Іштван Касаш, а далі й решта.

Рей намагався вдати, що він бадьорий та веселий, однак це йому не вдавалося.

— Проїхались непогано, — розгерметизовуючи свій скафандр, мовив Сайко. — Матеріалу сила-силенна, але… щось тут не так.

— Отож-то, все тут не так, — похмуро підтримав його думку Сіглер.

Вивільнившись зі своїх скафандрів, астронавти стомлено повсідалися в м’які крісла. Всі вони були чимось пригнічені, їхня поведінка свідчила про те, що з ними сталося щось таке, чого вони й самі не в змозі пояснити.

Данилін стримано мовчав.

— Ну, так що ж там? — урвався терпець у Рінальді.

— Не поспішай, Чезаре, люди стомилися.

Струснувши головою, ніби звільняючись від сумбуру думок, заговорив Рей Берилі:

— Так от, друзі, ця несимпатична кулька до біса багата на золото і платину. Причому їхня висока концентрація зафіксована нами на протязі всього шляху. В горах вона ще більше підвищується, а от біля печери… тієї самої печери, — він спочатку подивився на Даниліна, потім обвів поглядом інших, — датчик взагалі зашкалило. Словом, ми топчемося по золоту.

— Наші датчики показали те ж саме, — додав Сайко.

— Та-ак, — Данилін замислено оглянув панораму плато, — отже, планета може становити для нас чималий інтерес. Запаси коштовних металів на Землі у значній мірі вичерпано і…

— Ти забув про печери.

Данилін поглянув на Касаша.

— Ти забув про дивні печери, Кириле, — повторив той.

— Так, будь ласка, ми вас слухаємо, — погодився Данилін, не висловлюючи далі своїх міркувань.

— А далі сказати нічого, — приглушено відповів Берилі, — крім того, що, коли наближаєшся до печери, тебе охоплює панічний страх і ноги самі біжать назад…

— Чому ж нічого, — ніби заперечив йому Сайко. — Ми почували те ж саме, але із наших печер, я маю на увазі тих, що виявили ми з Джейсоном, долинали ще якісь звуки, приглушені і монотонні, так, неначе шумлять підземні води, А зайти в печеру справді неможливо… ніби якась сила тримає тебе.

— Що звук? Звук і ми вловили, — махнув рукою Рей Берилі, — а от психіка при цьому починає завихрюватись, — і він покрутив пальцем біля скроні.

— Обставини, звичайно, дивні, та все ж проби брати треба. На те ми й тут, — підсумував Данилін і звернувся до Чезаре Рінальді, бортового лікаря. — Провести якнайдетальніший аналіз психіки всіх чотирьох. А завтра… завтра на першому всюдиході я сам поїду до печери Рея. Зі мною будуть Рей і Мохандас. Другий всюдихід тримати біля корабля напоготові. Юрій і Іштван — у всюдиході. Сіглер, Лафай, Рінальді стежитимуть на куполі. Все. А зараз — відпочивати…

Коли до заглибини лишалося метрів з тридцять, Данилін скомандував:

— Вистачить.

Всюдихід зупинився. Не закриваючи за собою боковий люк, Данилін, Берилі і Шрівастава неквапливо рушили до печери. Кроків за п’ятнадцять до неї Рей зайшов наперед і підніс руку:

— Зупиніться! Прислухайтеся!

Вухо справді вловило безперервний шум, приглушений, далекий, що долинав аж ніби з надр.

— Чуєте?

— Так. Шум є.

“Від чого ж він іде?” — подумав Данилін. Однак ніякого пояснення він не знаходив.

— Ходімо.

— Я не піду, Кириле. Мої нерви не витримають, — раптом заявив Берилі.

Він не відривав погляду від печери, очі в нього розширилися від жаху.

— Перестань, Рей, не вигадуй. — Данилін поправив про-менемет, що висів у нього на поясі, і рішуче попрямував до заглибини.

— Кириле! — різонуло в шоломофоні. — Поглянь, Кириле! — Мохандас показував рукою кудись убік.

— Що там таке?

Не відповівши, Шрівастава і Берилі побігли в напрямку, куди показував індієць. Данилін кинувся за ними.

Дещо збоку, на північ від печери, за навислою брилою скелі жовтіла і променилася на сонці гірка з дбайливо складених безформних шматків металу. В висоту вона сягала до пояса. Зачудованими очима астронавти розглядали це диво, не знаючи, що й думати. Великі шматки золота були складені так, що вони щільно прилягали один до одного.

— Оце так дива! — вихопилося в Берилі. В його очах спалахнув вогник захвату. — Це ж… скільки ж його тут!..

— Воно і вчора лежало тут? — запитав Данилін, важко дихаючи.

— Вчора? — Берилі довго розмірковував, ніби згадував про щось давнє і далеке. — Вчора… ні. Вчора його не було зовсім!

Данилін серйозно замислився.

— Невже, — по спині пробіг неприємний холодок, — невже тут господарюють розумні істоти?

Троє астронавтів з тривогою почали озиратися довкола. Але навкруги були тільки гори, плато, небо і… гірка золотого каміння.

Шоломофони розривалися. Ті, хто залишився на кораблі і на резервному всюдиході, вимагали негайно пояснити, що це за купа жовтого металу, яку вони бачили на своїх екранах.

Аж раптом Данилін помітив, що Шрівастава нервово посмикує плечима.

— Мохандас?! — звернувся він до індійця.

— Друзі, мені щось недобре, — пробурмотів той. — У мене з’явилося неприємне передчуття чогось…

“Пора на корабель, — промайнуло в голові Даниліна. — Чортзна-що діється”.

Він уже розкрив було рота, щоб наказати повертатись, та так і завмер на місці. Те, що він побачив, не вкладалося ні в які рамки реального.

Із розщелини повільно виростала, наче спливаючи на поверхню, якась істота. Спочатку з’явилася кудлата голова з двома темними плямами-очима. Замість звичних для людини рота й носа вона мала якісь знаки з овальних вигадливих ліній. Далі виплив тулуб, велетенський, могутній, весь вкритий шерстю, з довгими руками, в яких щось поблискувало. Нарешті істота вилізла на поверхню цілком. Побачивши потвору, астронавти мимоволі сахнулися від жаху: просто на них прямував гігант кількаметрового зросту, людина — не людина, мавиа — не мавпа, хоч він дуже нагадував доісторичних приматів, тільки набагато збільшених.

Рей вихопив променемет. Все його тіло тремтіло. Шрівастава, швидко відступаючи назад, махав руками і закричав охриплим від хвилювання голосом:

— Втікайте! Кириле, Рей! Втікайте! йому вторили з корабля:

— Рятуйтесь! Швидше в корабель!

Данилін теж, конвульсивно стиснувши в руках променемет, прокричав:

— Відступаємо до всюдихода! Всі! Стріляти лише в крайньому випадку!

Гігант і далі неквапно рухався, не звертаючи уваги ні на людей, що в паніці кинулися втікати, ні на машину, що темніла збоку. Він різко, з деякими затримками, переставляв могутні ножиська. Підійшовши до гірки золота, гігант зупинився, глянув у бік всюдихода, в який уже вскочили астронавти, і поклав зверху на гірку ще один шматок блискучого металу, що приніс у руках. Потім він так само неквапно повернувся і закрокував назад до печери, ступнув у неї, сховався по коліна, далі по пояс і врешті зовсім зник…

— Ну, що ви про все це скажете? — запитав Данилін, трохи віддихавшись і опам’ятавшись після побаченого і пережитого. Всі вісім членів екіпажу зібралися в куполі корабля. — Примати добувають з надр планети золото. Незбагненно! Неймовірно!

— Чому “примати”? Ми ж бачили тільки одного.

— Я переконаний, Рей, що їх там багато. Інакше як ще можна пояснити весь той гул?

Астронавти були вкрай збуджені. Ще з космосу планету було прозондовано на предмет виявлення біологічних ознак, і аналіз дав цілком негативну відповідь: на планеті нема життя взагалі, не кажучи вже про наявність високоорганізованих тварин. І раптом — людиноподібні гіганти, які добувають коштовні метали. Що все це означає?

— Недаремно мене весь час щось мучило, — озвався Шрівастава. — Тільки… яка ж тут логіка? — він завагався і змовк. Його погляд блукав десь далеко в горах.

— Говори ж далі, Мохандас, — нетерпеливо сказав Лафай.

— Бачите… прилади показали відсутність живих організмів, а я реагую на живе. Виходить, помиляюся або я, або прилади. Проте ми знаємо, що наші прилади бездоганно надійні, так, в усякому разі, гарантують їхні творці. З другого боку — всі ми бачили на власні очі цих чудовиськ, вони рухались, отже, вони живі. Виходить, і я, і всі ми теж не помиляємося. Що ж це врешті таке? Тупик, — відповів сам собі Шрівастава.

— По-твоєму, біозондування було неправильним? — спалахнув Іштван Касаш. — А я певен, що датчики показують точно!

— Не гарячкуй, Іштване. Адже ніхто нікого не звинувачує, — втрутився Данилін.

Тут він поглянув на Сайка, який стояв на самому краю панорамного відеосектора і мовчки розглядав бурий ландшафт планети.

— Чому ти мовчиш, Юро? Яка твоя думка про все це? — звернувся до нього Данилін.

— Я думаю ось про що, — повернувся Сайко до товаришів. — Вас не дивує сам факт існування тут приматів?

— Мама міа! А про що ж ми тут балакаємо цілих дві години?! — майже у відчаї сплеснув руками Рінальді.

— Почекай, Чезаре. Мені здається, Мохандаса тривожать не ці мохнаті істоти… Позбавлена життя планета, жодних ознак рослинності: ні дерев, ні кущів, ні трави, навіть моху нема. Ні тварин, ні птахів… Мікроорганізмів — і тих немає. Та й цілком зрозуміло, адже на планеті зовсім відсутня вода. А що ж ми бачимо? Голу поверхню, пісок, каміння, гори і… живих людиноподібних істот. Де ж тут логіка? Чим вони мусять харчуватися? І крім усього цього, оброслі шерстю істоти, тобто напівтварини, відкривають рудник і добувають із штолень золото?! Цікава картина.

— Правильно! Як же ми відразу не здогадалися? — вигукнув Сіглер. — Отже, ти думаєш, що вони…

— Я не думаю, а майже певен, що це ніякі не примати, а звичайнісінькі роботи, які зовні дуже скидаються на наших приматів.

Вражені новою думкою, астронавти притихли.

— Безперечно, роботи! — прозрів Шрівастава. — Згадайте, як іде… Живі так не ходять…

Всі принишкли: в повітрі зависло неминуче логічне питання, задати яке не зважувався ніхто. Бо й відповіді на нього теж не було. В поглядах астронавтів приховалися непевність і навіть страх перед невідомістю.

“Чиї ж… роботи”?

Запитання знову повисло в повітрі.

Наступний день минув у виснажливих пошуках істини. Та чи можна зрозуміти чужий світ, коли все таке недоступне для стороннього ока і суворо кимось оберігається? Про існування цього когось сумніву не було. Але ж де він цей хтось? І хто він? Становище дедалі ускладнювалося. Щохвилини чекали якихось несподіванок. З корабля вирішили поки що не виходити. За роботами стежили за допомогою теледатчиків. Мохнаті механічні чудовиська один за одним безперервно виносили з печер шматки золота і складали на купу. Коли купа вивершувалася, вона… зникала. Коли, куди, прилади не фіксували цієї операції, а оком розгледіти нічого не вдавалося, бо відбувалося це вночі.

— Якщо тут чиясь монополія, то нам пора тікати звідси, — сказав якось Рей під час однієї з нарад на кораблі. — Сидимо, як в’язні, роботи ніякої, а планета вже кимось окупована…

Хоч і неприємно було, нічого не розгадавши, відступатися, але на цій думці сходилися всі. Хтось невидимий і могутній встановив над планетою свій протекторат і цілеспрямовано викачував з багатих її надр коштовний метал за допомогою роботів. Було вирішено готуватися до старту.

Збиралися, немов після поразки.

— Все готово? — нарешті запитав Данилін, всівшись за командний пульт.

Астронавти почергово підтвердили готовність до зльоту. Данилін глянув на Жерара Лафая, що займав другий пульт. Той кивнув. Данилін повернув тумблер пускового пристрою. ПП мовчав. Він насупив брови і вимкнув тумблер. Почекавши, повернув його знову. Система не спрацьовувала.

— Що трапилося, Кириле? — з тривогою дивився на нього Лафай.

— Не запускається…

Данилін відкрив блок пускового пристрою і уважно перевірив усі вузли. Дефекту ніякого не було.

“Нічого не розумію”, — він аж спітнів. Пройшовся поглядом по всіх приладах і датчиках. З ними діялося щось нечуване. На екранах шалено металися ламані синусоїди.

— Жерар, перевір частоту режимів.

Другий астропілот витяг із одного з гнізд на пульті блискучий циліндрик і натиснув на кнопку, після чого почувся застережливий писк і з’явився напис: “Силове поле”.

— Звідки воно таке потужне?! — вигукнув Лафай. Всіма способами намагалися позбутися поля, однак нічого не добилися. Прилади на кораблі й далі не слухались астронавтів. Це почало викликати паніку.

— Може, спробуємо аварійний пуск? — тихо запропонував Лафай.

— Давай! — без вагання згодився Данилін.

Але аварійний пусковий пристрій теж не спрацював. На першому і другому ПП було сконцентроване загадкове енергополе, яке їх повністю паралізувало.

Цілий день проморочилися астронавти, шукаючи виходу, але запуск здійснити так і не змогли. Вони ледве трималися на ногах від утоми.

Після тривожного перепочинку зранку Данилін і Лафай знову спробували запустити двигун, але повторилася вчорашня історія. Корабель не корився своїм господарям.

Тепер всіх охопив справжній відчай.

— …Це вони, вони, — шептав, стискаючи кулаки, Лафай. — Вони нас не випустять… Вони вб’ють нас, це вже ясно!..

— Замовкни! — сердито крикнув на нього Данилін. — Ще нічого не сталося, ми всі живі. І поки мислимо і рухаємося, будемо боротися, шукати виходу!..

Та виходу не було.

Яке безглуздя гинути в такій, здавалось, зовсім не критичній ситуації, сидячи в полоні якоїсь невидимої, неконкретної сили. І де він, цей всемогутній спрут, що розорює планету, орудуючи такими велетнями-роботами, що скував їхній міжзоряний корабель?.. Від безсилля мозок був спроможний лише констатувати безвихідь ситуації. Хтось явно прирікав їх тут на смерть, очевидно, не бажаючи мати живих свідків. Цей хтось, напевно, дуже жадібний і жорстокий…

— Що це?! — на крик зірвався невпізнаний голос Касаша.

Астронавти здригнулися, попіднімали голови і завмерли.

Пронизавши скло оглядової панелі, всередині корабля рухався тоненький голубий промінь. Він виходив невідомо звідки, починався десь далеко, в просторі, а його жало повзло повільно, ніби обмацуючи на своєму шляху всі предмети. Пробившись у пультовий відсік, промінь почав вигинатися, нишпорити скрізь, ніби щось шукаючи.

Сповненими жаху очима астронавти стежили за цією цівочкою світла. Вони були наче прикуті до місць, загіпнотизовані цим неприродним променем.

Нарешті кінець променя дійшов до дверцят шафи, де висів скафандр Рея Берилі, і зупинився.

Астронавти поступово почали освоюватися.

— Вони подають нам знак, — пошепки мовив Шрівастава.

— Який? Чого вони хочуть?

— Хоч би натякнули якось…

— Дивіться!

Промінь почав пульсувати. Не зрушуючи з місця, він то яскраво засвічувався, то майже гас. Так тривало з хвилину, після чого він завмер.

— Вони нам сигналять…

Раптом Рей Берилі підняв руку і різко випростався:

— Я зрозумів! Я все зрозумів!

Обережно ступаючи, ніби балансуючи на канаті, і не відриваючи очей від променя, він поволі наблизився до своєї шафи, відкрив її і засунув руку в задню кишеню скафандра. Коли він повернувся, то всі побачили в його руці шматок золота завбільшки з куряче яйце.

— Де ти його взяв? — глухо запитав Данилін.

— Там…

— Навіщо?

Берилі не відповів. Він тільки посміхнувся і пішов до люка викидної лінії.

— Мабуть, їм стало шкода навіть цього шматочка металу, — пробурмотів Берилі і, поклавши золотий уламок у люк, натиснув на кнопку.

Вмить блискучий камінець вилетів метрів за сто від корабля і впав на жовто-коричневу рівнину. Промінь тричі мигнув і зник.

…Коли через півгодини Данилін повернув тумблер пускового пристрою, корабель здригнувся і по його корпусу пробігла легка вібрація…

Двійник

І

Янсіп недолюблював медиків. Але відтоді, як над планетою зависла ця страшна загадкова пандемія і для боротьби з нею було підключено всі центри, йому тепер часто доводилося мати справу з представниками медицини. Ї все ж одного з них він по-справжньому поважав. Це був Арксі, — друг дитинства. З дитячих літ Арксі відзначався неабиякими здібностями і, напевне, міг би досягти успіху в будь-якій галузі, та. образ медицину, яка багатьом, коли майже всі хвороби зникли, здавалася безперспективною. Однак, ставши медиком, Арксі зумів і тут виявити свій талант. Дуже скоро його було призначено помічником голови медичного центру планети, і він міг би спокійно заглибитися у вивчення бактерій, яких астронавти спеціально привозили з далеких систем, коли б не… Янсіп не міг зрозуміти, чому такий дійовий потенціал, що успішно розв’язував проблеми захворювань на дружніх планетах, не може справитися з якимсь там головним болем у себе вдома. Черяз це навіть взаємини з Арксі дещо охололи…

Зранку в Янсіпа розколювалась голова, та згодом біль вщух. Почуваючи млосну нудоту, яка завжди наступала після такого приступу, він все ж поїхав до Арксі. Відверто кажучи, йому зовсім не хотілося їхати до товариша, та дуже вже той наполягав на зустрічі.

Блакитне небо радувало своєю свіжістю і вселяло бадьорість. Проте цього вистачало ненадовго. Коли зійде третє сонце, все стане інакшим. Янсіпа не раз дивувала та витривалість, яку повинні були мати предки, щоб вижити у такій спеці без термогасників. Подекуди на небі почала з’являтися жовта паволока.

“Скоро ввімкнуть термогасники”, — подумав Янсіп, і раптом його увагу привернуло дивне, ледь помітне світіння, що з’являлося то тут, то там. Знову це світіння!.. Янсіп замислився. А що коли його гіпотеза близька до істини? Але як це перевірити? Від таких думок ставало моторошно…

— А, Янсіп! Заходь, друже, — обличчя в Арксі було незвично блідим. — Сідай. Зараз ввімкну “холодильник”.

Арксі підійшов до стіни і натиснув на кнопку. М’яко запрацював кімнатний термогасник, і приємна прохолода розлилася по приміщенню.

Янсіп мовчки сів у крісло. Обрій уже освітлювали промені третього сонця, і Арксі затягнув штори.

— Слухай, Янсіпе, я хотів з тобою зустрітися… щоб повідомити про дещо надзвичайно важливе… — Арксі дуже нервував, вся його поведінка свідчила про це.

Та ось він замовк і ніби злякано замкнувся. Янсіпа це почало дратувати.

— Ну?

— Старий, я… ось-ось помру, — в затуманеному погляді Арксі відчувалась якась приреченість. — Я це відчуваю і вчора все зрозумів…

— Та що з тобою, Арксі?! В чому справа?

“І це говорить один з провідних медиків”, — подумав він.

— Вчора в мене був такий сильний приступ, що я двічі втрачав свідомість, — Арксі безсило перевів подих. — Проте ти майже не знаєш, чим ми займаємося. Три роки ми б’ємося над цим лихом, і єдине, що нам вдалося, — це точно зафіксувати ознаки наближення смертного кінця… — Арксі допитливо подивився в очі товаришеві, — Після двох приступів із втратою свідомості дуже скоро настає третій і… кінець…

— Може, це ще не так, Арксі? — після гнітючої мовчанки глухо запитав Янсіп.

— Та ні, старий, на жаль, це так!..

Через прозорі термостійкі жалюзі проникало яскраве світло. День досягав апогея.

— Крім того, Янсіпе, — знову заговорив Арксі, — я давно хотів тобі сказати… це не просто хвороба, тобто… я певен, що це зовсім не хвороба!

Янсіп здригнувся, наче крізь нього пройшов електричний заряд. “Невже Арксі теж…”

— Трохи розуміюся на своїй справі, старий, — вів далі медик, — але тут зовсім інше. Не хочу нічого остаточно стверджувати, і все ж, думаю, справи надзвичайно серйозні. Мені здається… — тут він раптом змовк.

— Що, що, Арксі? Говори далі!

Арксі не відповідав. Він тупо дивився в куток. Там щось поблимувало. Потім світіння в кутку зникло, а з’явилося вже аж під стелею. “Світіння!” — Янсіп похолов. — А що коли мої здогади — правда?.. Ось і Арксі…” Світіння враз пропало.

Друзі оніміло переглядались, пригнічені якимось незносним тягарем.

— Послухай, Янсіпе, — майже вигукнув Арксі. — Це ж катастрофа, катастрофа!..

— Не впадай у відчай, друже мін. У тобі говорить страх.

— Так, старий, так! Саме страх! За всіх нас, за всю планету! Ти знаєш цифри? Ні? — Арксі болісно посміхнувся. — Так от, наші сумлінні статистики підрахували: з часу появи пандемії, тобто за три роки, населення планети зменшилося на два проценти. На два проценти!.. Ти щось розумієш? — Обличчя в Арксі стало червоним, як захід. — І всі вони померли від цього пекельного головного болю. Ти мене розумієш, старий?..

Арксі знову похилився в кріслі і заплющив очі.

Хоч і працював термогасник, Янсіпові стало душно.

Мозок свердлила божевільна думка: “Невже все правда? Невже правда?..”

— Арксі, друже! Не падай духом! Тримайся. Я мушу йти. Ми ще побачимо… — він погрозив кулаком у повітря. — Мені терміново треба повернутись до себе. Не здавайся, Арксі. До зустрічі…

В астрофізичному центрі, де Янсіп працював головним інженером відділу фізики ближнього космосу, було дуже шумно. Люди в малинових халатах метушилися, нічого не роблячи. Всі були вкрай збуджені.

— Що сталося? — Янсіп зупинив молодого фізика.

— Померли двоє з управління траєкторій, — кинув той і побіг далі.

Янсіп швидко зайшов до свого кабінету. Відразу відключив весь зовнішній зв’язок і ввімкнув емісійний захист. По внутрішньому селектору він зв’язався з двома своїми однодумцями, Олпетом і Дораном, і попросив їх негайно зайти. Через хвилину ті вже були в нього.

— Доране, замкни двері.

Доран мовчки повернув ключ у дверях і сів біля Олтепа.

— Друзі, — почав Янсіп, не підводячи голови, — друзі мої, про нашу гіпотезу ніхто, крім нас трьох, не знає. По-моєму, настав час вживати якихось заходів. Яких, ми поки що не знаємо. Ясно одне: треба сповістити хімічний центр. Зв’яжемося по каналу… — тут він запнувся, згадавши про світіння. Емісійний захист виключений, але…

Доран і Олпет уважно дивилися на Янсіпа і мовчали. Янсіпа вразив вираз їхніх очей, точніше, відсутність в них будь-якого виразу.

— Що з вами?

— Нічого, — разом відповіли Доран і Олпет.

— Голови не болять?

— Ні.

“Напевне, після приступу”, — співчутливо подумав Янсіп і вже не так збуджено вів далі:

— Тоді ось що. Зв’яжемося з хіміками і викладемо їм свої міркування. Але треба бути дуже обережними. Я навіть не певен, що наш емісійний захист… — тут він знову запнувся і озирнувсь.

Доран і Олпет дивилися на нього, як йому здалося, байдуже. “Якісь вони дивні сьогодні”, — знову подумав Янсіп.

— Отже, яка ваша думка щодо цього?

— Ми з тобою згодні, — слова Олпета прозвучали ніби звідкись здалеку.

— Добре. Отже, зв’язуватися з хіміками по… нашому каналу, а далі вирішуватимемо разом, — тихо сказав Янсіп, відчуваючи, що починає боліти голова. — Ідіть до себе і працюйте. Тут ще ця пригода, просто голова обертом іде, — зітхнув Янсіп і витяг з кишені таблетку біозину, наперед знаючи, що вона не допоможе.

Співробітники вийшли. “Чому вони сьогодні такі мовчазні? І якісь дивні, наче їх підмінили…” Думки, одна похмуріша за одну, роїлися в голові, що й так розколювалася від болю. Янсіп ліг і заплющив очі. Треба було думати, аналізувати, але в скронях вистукувала кров. Чомусь яскраво сплив у пам’яті один епізод, ще з того часу, коли стартував зореліт “Атемок”. Його маршрут пролягав у район червоних планет, де треба було провести заміри і встановити причини зміщення цих планет у бік зовнішнього кільця. До складу екіпажу входили троє астронавтів і четверо вчених. Серед них був і близький товариш Янсіпа, теж фізик, його й попросив Янсіп дати з корабля неофіційну радіограму. В призначений час апарат стартував і зник у глибині неба. Пізніше, уже сидячи в себе в кабінеті, Янсіп почув умовні сигнали з космосу. Він кинувся до приймача і натиснув на кнопку дисплея. Засвітився екран і видав радіограму: “Янсіпу. При старті боліли голови в трьох. На висоті одного планетарного радіуса від поверхні біль враз зник і вже не поновлювався. Ідемо своїм курсом. Почуваємо себе нормально. Тінез”.

Та дальші події закрутили Янсіпа, і він більше мучився своєю розгадкою, аніж діяв. А тепер треба поспішати…

II

…Звістка про смерть Арксі прийшла несподівано. Нею почався огляд новин за минулий вечір. Смерть товариша настільки приголомшила Янсіпа, що спочатку аж апатія охопила. До себе в центр він вирушив пішки. Янсіп і раніше любив робити такі прогулянки, щоб дихнути свіжим повітрям, побути на природі, відчути вранішній ритм життя. Але сьогодні йому хотілося побути на самоті. Янсіпа зовсім не цікавив зовнішній світ, здавалося, він втратив усі барви, наче хтось бездушно змив їх з дерев, трав, будівель, з усього, що рухалося вулицями, і навіть по небу пройшовся брудним пензлем. Рідна планета ставала чужою. Янсіп ішов, немов у тумані…

В коридорі вісімнадцятого поверху, де розміщався його кабінет, було людно. Коли Янсіп вийшов з ліфта, співробітники притихли, і їхні співчутливі погляди були звернуті до нього. Усі розуміли, як боляче переживає Янсіп втрату друга і однодумця, і готові були висловити йому свої співчуття. Проте зараз йому було не до того. Янсіп рішуче прямував до свого кабінету, щоб все заново обдумати і негайно діяти.

“З хіміками зв’яжуся сам”, — вирішив він, відмикаючи двері. Зайшовши, він швидко попрямував до столу, та тієї ж миті завмер посеред кабінету, наче вражений громом, його крісло було зайняте. У ньому вже сидів… він сам, Янсіп!..

Стоячи у найбезглуздішій позі перед столом, Янсіп зловив себе на тому, що його руки обмацують тіло. А очі не могли відірватися від того, хто сидів у кріслі. “Це галюцинація!”— промайнуло в голові. Однак таке припущення довелося відразу ж відкинути. Не було сумніву: перед ним — людина. “Та ні, це не галюцинація! Це… ніби я сам. Але ж… я ось, тут. Що за мана?! Я — це я. А от хто він?..” Трохи отямившись від першого потрясіння, Янсіп ступнув крок до столу і тремтячим від збудження голосом спитав:

— Вибачте… поясніть, що це означає? Хто ви?

— Я — Янсіп, — десь ніби з глибини пробився голос того, з-за столу.

Від сказаного Янсіп аж похитнувся. “Треба заспокоїтись і зосередитися, — гарячково заметались у ньому думки. — Це, напевне, жарт. А якщо й жарт, то… незвичайний”, — вирішив Янсіп і майже весело мовив:

— Гаразд, друже. Поясніть мені толком, хто ви, навіщо все це і як вам вдалося досягти такої схожості зі мною? Я спробую зрозуміти.

Янсіп роздивлявся чоловіка, що сидів у його кріслі, і думав: “Схожість неймовірна. От тільки очі якісь білі, ніби вицвілі. Навіщо ця комедія?.. Добре, що вчора забув вимкнути магнітофон. Хтозна, що буде далі…”

Кабінети всіх провідних спеціалістів планети були оснащені записувальними пристроями з дистанційною передачею фонокасети по каналу “сигма”. Це було зроблено з метою спрощення обміну інформацією, і тепер усі цікаві розмови, обговорення та наукові суперечки могли бути записані і відразу передані у вигляді хвильової фонокасети всім абонентам, тобто всім, у кого встановлені подібні пристрої. З невідомих нікому міркувань кнопку вмикача пристрою майстер прилаштував на пульті селекторного зв’язку на столі, а кнопку передачі фонокасети виніс на вікно, поруч з кнопкою жалюзі. Такі записувальні пристрої були новинкою, але їх за традицією все ще називали “магнітофонами”.

Двійник Янсіпа сидів так, наче вік зрісся з кріслом. Жодного руху, хоч би яке здригання жилки, на його лиці — нічого цього помітити не можна було. Тільки у вицвілих очах відбувалося якесь безперервне пульсування. Він, не кліпаючи, дивився на Янсіпа і мовчав, а Янсіп не міг визначити, про що той зараз думає, що він взагалі наміряється зробити або сказати. Це почало дратувати.

— Ось що, добродію, — не витримав він, — або кажіть все до кінця, або йдіть геть. Мені ніколи. І крім того… ви займаєте моє місце.

— Сядь!

Такої різкої відповіді Янсіп не чекав.

— Як це? Чи не здається вам…

— Замовкни! — пролунало ще суворіше. — Замовкни і слухай!

Янсіп сів навпроти, і мимоволі в його душу почав закрадатися страх. Незнайомець випростався в кріслі і з шумом опустив обидві руки на стіл.

— Твоя гіпотеза, Янсіпе, зовсім не гіпотеза і навіть не проблема. Це реальність.

Фраза, кинута незнайомцем, прозвучала в Янсіпових вухах вибухом, який буває при старті зорельотів.

— Що?! Що ви сказали? — схопився Янсіп. — Поясніть! Хто ви? Що все це означає!?

— Сядь і слухай. Я поясню, — протяжно і загадково сказав двійник.

Янсіп скорився. Серце готове було вискочити з грудей.

— Так, Янсіпе. Троє на цій планеті майже здогадалися про все і один з них — ти.

— Хто ви? — вперто повторював Янсіп. Двійник зробив затяжну паузу.

— Я — твоя точна копія. Я — твоя модель і водночас я — частина того високоорганізованого розуму, про який ти здогадувався. Ти мав рацію, нас майже не можна побачити. — Янсіп-другий раптом засміявся: — “Нас” — звучить безглуздо. Існує лише згусток мислячої матерії, який не має форми і кольору. Це єдиний мислячий організм, здатний всепроникати і всеосягати. Це надзвичайно унікальний вияв життя, вище творіння Всесвіту. Крім того, я чи ми, як хочеш, можемо переміщатися на незміримо велетенські відстані і створювати моделі практично всіх предметів та істот, які зустрічаються нам. Прикладом того можу бути я — твоя модель.

Великі краплини поту заблищали на обличчі Янсіпа.

— Скажіть, — глухо мовив він, — ви… охопили всю нашу планету?

— Так.

— З якого часу?

— А ви хіба не здогадуєтесь? — у свою чергу запитав двійник.

Щось схоже на в’їдливу посмішку з’явилося у виразі його обличчя.

— Не зовсім, — сказав Янсіп, — з вашим існуванням я пов’язував біль голови, але характер цього зв’язку…

— Ха-ха! Характер зв’язку, — розвеселився двійник — невже тобі й досі не ясно, що мисляча матерія існує за рахунок енергії біострумів, які йдуть з мозку людини, тобто в даному разі — всіх людей вашої планети…

— …І якщо вам мало вільно випромінюваної енергії, то ви висмоктуєте більше, викликаючи біль у голові, виснаження мозку і смерть?! — гнівно вигукнув Янсіп.

— Ти не помиляєшся, друже. Коли матерія відчуває нестачу енергії, вона стимулює її великий вихід з мозку. Ми не винні в тому, що ви такі слабенькі.

Янсіп почервонів:

— То ви живитеся нами! Але ж це канібалізм! Це ж… ви паразити!..

— Чому? — цинічно заперечив двійник. — Адже до винайдення штучної їжі ви теж харчувалися тваринами, яких ви вбивали. Хіба не так?

— Так! Усе так! Та все ж ми перейшли на штучне харчування, коли досягли вищого щабля розвитку, і давно вже не чіпаємо тварин. Тепер вони у нас живуть вільно…

— Не будемо обговорювати цієї проблеми, — двійник зробив паузу. — Ми довго обирали вид енергії для свого існування, багато перепробували і зупинилися на біоенергії мислячих істот, у даному разі вас, людей.

Все, що чув Янсіп, здавалося йому жахливим сном. Невидимий гігантський спрут обплів планету і висмоктує життєву енергію людей, методично, поступово, з кожної людини, поки та не помре від виснаження. У пам’яті спливає образ Арксі, і Янсіпу стає нестерпно боляче… Арксі вже немає. Зате є робот, цей живий злочинець-манекен, та ще й у його, Янсіповому, образі.

— І як довго це триватиме?! — крикнув Янсіп.

Двійник багатозначно розвів руками:

— Поки не вичерпається весь запас енергії.

— Тобто, поки не вб’єте всіх нас?

— Саме так.

— І що ж далі?

— Далі ми перемістимося на іншу населену планету.

Янсіп відчув, що він на грані божевілля. Він не в змозі був усвідомити, як космос міг виродити такий жахливий живий і до того ж розумний організм, який пожирає цивілізації.

— Скільки планет ви вже погубили?

— Важко сказати, — байдуже махнув рукою Янсіп-другий. — Багато. Та це вже нецікаво. Зате зустрічатися з новими істотами завжди цікаво. Наші моделі міжзоряних кораблів уже розшукують такі планети і навіть дещо знайшли.

“Вирватися звідси, скликати раду і… що тоді? Що робити? — билася думка в Янсіповій голові. — Як боротися з невидимкою, яка… скрізь?”

Двійник зміряв поглядом Янсіпа, явно наміряючись щось сказати.

“Тільки хіміки! Так, тільки хіміки! Лише їхній газ “тета” чи “тау” спроможний якщо не знищити, то хоча б відігнати це чудовисько і порятувати планету. Треба негайно втікати і сповістити…” — Янсіп схопився, але тут же осів. Модель, мабуть, мала здатність паралізувати рухи і волю людини.

— Світіння — це теж ви? — раптом запитав Янсіп.

— Ми, — відповів мляво двійник. — Легке світіння, яке доводилося вам спостерігати, з’являється у тій ділянці матерії, де концентрується біоенергія для інтенсифікації процесу мислення.

Після короткої мовчанки подоба-модель вичавила на своєму лику злу посмішку, яка все більше дратувала Янсіпа.

— А тебе не цікавить, чому я прийшов до тебе?

“Справді, чому? І як це я раніше не запитав його?” — подумав Янсіп, але озвався досить байдуже:

— Так чому?

— Щоб убити тебе.

— Що?! — відсахнувся, бліднучи, Янсіп.

— Так, убити. Точніше, анігілювати. Ти вже все знаєш, тому жити тобі більше не можна. Ви втрьох і так додумалися багато до чого, — спокійно пояснив двійник.

“Ми… втрьох? — прокотилося луною в Янсіповій голові, що враз стала свинцевою. Доран з Олпетом. Вони, як і я… Та їм же загрожує небезпека! Що робити? Як попередити?”

Янсіп засовався на стільці.

— Я знаю, про що ти думаєш, — озвався двійник. — Про своїх друзів, правильно? — Очі в нього звузилися. — Так от, їх давно вже немає.

— Як немає?! — скрикнув у відчаї Янсіп, і раптом у ньому щось немов надломилося.

Він зрозумів усе. Доран з Олпетом убиті. Замість них розгулюють ці жахливі моделі-копії! І для нього спрут приготував копію… щоб ніхто нічого не помітив. Тепер зрозуміло, чому Доран і Олпет були такі дивні останнім часом… Та це ж були не Доран і Олпет!.. І з хіміками ніхто не зв’язувався!.. Тепер настала його черга, Янсіпова…

“Як врятуватися?! Як порятувати людство планети? — ця думка обпікала мозок. — Тільки газ!.. Сповістити всі центри. Сповістити хіміків. Адже наша розмова записується!.. Треба тільки передати фонокасету. Лише натиснути на кнопку… Кнопка біля вікна… Треба діяти!..”

— Душно, — вихопилося раптом у Янсіпа. — Закрию жалюзі.

Подоба-модель довго і пильно свердлила поглядом Янсіпа, ніби розв’язуючи складну задачу.

— Ти це можеш зробити, — поблажливо посміхнувся двійник, піднімаючи праву руку з витягнутими пальцями до рівня голови Янсіпа.

Янсіп поволі підвівся, підійшов до вікна і тремтячою рукою натиснув на обидві кнопки. Жалюзі і передавача. Фонокасета полетіла по планеті. “Встиг!.. — промайнуло в його свідомості, і тієї ж миті крісло, в якому сидів його ворог, осяяв яскравий спалах. — Тепер людство житиме!..”

Забірко ВІталій

ТЕПЛИЙ СНІГ

Теплий сніг

Повість

День п’ятий

Інформаційне зведення:

Рішенням Наукової Ради припинено діяльність усіх наукових груп, за винятком груп дослідження акватрансформації, астрофізичних спостережень і дослідження фізики макропростору.

Для встановлення зв’язку з орбітальною станцією “Шпігель” створено групу міжпросторового зв’язку та локації.

На пошуки геологічних та гляціологічних партій, що працюють в умовах відкритої місцевості, вийшло три рятівних загони.

Уведено ліміт на воду…

1

Косташен рвучко сів на ліжку, і воно, піддатливо прогинаючись, набуло форми крісла. Нервово хрускотнув пальцями і з ненавистю поглянув на ящик крелофоніки, що стояв у кутку готельного номера. Концерт мав давно вже закінчитися, була середина ночі, але ніхто з трупи до готелю ще не повернувся. Навіть Брі.

Стіни кімнати, здавалося, тисли на Косташена, змикались навколо нього, як у похмурих оповіданнях Едгара По, і викликали атавістичну клаустрофобію. Та на саму лише думку про розблокування вікна йому ставало іще гірше. Що він там побачить? Глупу ніч. І сіре, землисте, без єдиної зірочки небо, яке ось уже п’яту добу (П’яту? Так, уже початок п’ятої доби) тисне на засніжену пустелю. Косташен міцно замружився, зціпив зуби, намагаючись спинити тремтіння в пальцях. І занесла ж його сюди лиха година!

Гастролі для Одама Косташена обіцяли бути недовгими. На Сніжані він давав свій передостанній концерт, потім у системі Гарднера, куди їхню трупу мав доставити транспорт, що постачав Сніжану водою, було заплановано його останній виступ, і — повернення на Землю. Та непередбачені обставини зламали цей чіткий, вивірений ним самим графік гастролей…

Від природи нервовий і запальний, Одам Косташен не любив непередбачених обставин. Не любив поспіху й метушні. У повсякденному житті намагався підтримувати розмірений і спокійний ритм, що не порушувався роками. Ранкова репетиція, двогодинна прогулянка в парку, потім прослухування нових крелофонічних записів (зрідка, якщо тема дуже йому імпонувала, збігалася з його настроєм, імпровізував на репетиційній крелофоніці), знову — тепер уже короткий — відпочинок і нарешті вечірній концерт. Так він накопичував енергію, яку потім до останку вихлюпував на своїх концертах. Цей розпорядок він змінював рідко із величезною неохотою. А якщо вже й вирушав на гастролі, то заздалегідь грунтовно обмірковував і зважував усе до найдрібніших деталей. Звичайно, в його затворницькому житті зустрічались і непередбачені обставини, особливо нервували вдосконалення крелофонічної апаратури, коли доводилося місяцями пристосовуватися до нових характеристик звучання, сприйняття і змінених амплітуд сплесків емоцій. Але все це були труднощі, так чи інакше пов’язані з його роботою, і він їх зрештою долав. Зараз же обставини були зовсім іншого порядку. Виплеканий Косташеном особливий світ, світ звуків, барв і запахів, прекрасних видінь, вибухнув, а сам він був викинутий у незрозумілий, непотрібний йому реальний людський світ.

Косташен потягнувся всім тілом. Потрібно розслабитися, відволіктися… Він викликав інформатор, і зі стіни випливла маленька фіолетова куля й застигла посеред кімнати.

“Що будемо дивитися?.. — мляво подумав Косташен. — Ну хоча б куди ми потрапили”.

— Зоряний атлас, — мовив він. — Каріатида.

Кімнату заполонила темрява. Поступово з неї виникло жовтогаряче сонце.

— Каріатида, — залунав безбарвний голос. — Зірка спектрального класу СЗ, стійка, маса 2,14 1033 /1,068 Сонячної, лінійний діаметр — 1 390 000 км, густина — 1,36 г/см3, температура на поверхні — 5300°К. Координати за шкалою Ройзмана на сьогоднішній день — 341, 148; 218, 046, 49, 670 (дані вказано в парсеках по відстанях від пульсарів із частотою 0,241; 0,013; 1,430 відповідно). Відстань до Землі…

— Годі! — перервав Косташен. — Планетна система!

— Планетна система, — слухняно відгукнувся голос.

Каріатида почала зменшуватись і віддалятися, а з простору повільно випливла ідеально біла планета із сяючою атмосферою.

— Сніжана, — продовжував голос, — єдина планета зірки Каріатиди… Склад атмосфери: азот — 76,4 %, кисень — 20,2 %, аргон — 3,39 %, інші гази — 0,02 %… Коливання середньодобової температури ±10–15 °C…Флора — відсутня… Фауна — відсутня… Сніжану занесено до Червоної книги планет, що відповідають стандарту Грейєра — Мойсеева… Наукові центри, бази, орбітальні станції і міста: академмістечко Центру космічних досліджень (філія).

Перед Косташеном розгорнулася панорама знайомого йому академмістечка.

— Населення на сьогоднішній день — 12 436 чоловік… Орбітальна станція класу “Шпігель”, — зображення блимнуло, і перед Косташеном у просторі повільно закрутилися ферми станції. — Параметри: максимальне віддалення від поверхні планети — 418,6 км, мінімальне — 398,2 км, період обертання — 1 година 31 хвилина. Змінний персонал — 36 чоловік. Стандартна база “Північний полюс” — 22 чоловіки. Поверхня планети вкрита товстим шаром снігу /Н20 кристалічна — температура плавлення +44,63 °C/. Висота снігового покриву від 100 до 200 метрів. Аномально висока температура плавлення снігового покриву не з’ясована. Висунуто гіпотези…

І тут Косташен почув стукіт у двері свого номера. Він поспіхом відіслав інформатор і розблокував вхід.

— Заходьте!

До кімнати увійшла Брітта.

— Можна? Ти не крелофонуєш?

— Можна, — Косташен криво усміхнувся, побачивши на ній концертну сукню. — Невже концерт тільки-но закінчився?

— Так, — вона чомусь зніяковіла. — Нас довго не відпускали…

— А хто був на крелофоиіці? Байрой? — ущипливо запитав він. — Та ти сідай, — похопився і швидко створив для неї крісло.

Брітта обережно сіла.

— Ода…

— Нездара… — процідив крізь зуби Косташен. — Слави йому схотілося!

Брітта мерзлякувато пересмикнула плечима.

— Ода, — тихо спитала вона, дивлячись кудись повз Косташена. — Чому тебе сьогодні не було з нами?

— Тому що я дав тут уже всі свої концерти! — Косташен скочив з крісла і нервово закрокував по кімнаті. — А більшого, ніж те, на що я налаштувався, з мене видушити неможливо! Я створюю крелофоніку, а не просто імпровізую, як Байрой! Сподіваюсь, ти мене розумієш?

Він підійшов до дівчини і поклав руки їй на плечі. Плечі Брітти були холодні, він легенько стис їх, але вона лише дужче зіщулилась.

— Може, я зміг би ще раз тут виступити, але ж ти знаєш, що всі ці непередбачені обставини просто виводять мене з рівноваги…

Він тицьнувся носом у її волосся, заплющив очі і глибоко зітхнув.

— Спасибі тобі, що зайшла. Моя ти розумнице…

— Ода, — раптом ледь чутно запитала вона, — ти боїшся?..

Косташен відсахнувся, неначе його вдарили в обличчя. Щоки вкрилися темними плямами.

— Ні! — Він знову закрокував по кімнаті, нервово хрускочучи пальцями. — Мене страшенно дратує, що я сиджу тут, у цій чортовій дірці або ж коконі — як його там? — і не маю анінайменшого поняття, коли звідси вирвуся! Через ці кляті гастролі, нав’язані мені твоїм улюбленим Парташем, я вже два місяці не слухав нових записів, не бачив справжніх шанувальників крелофонії, — що вони тут тямлять у ній, якщо до ранку не відпускали Байроя? Я оглух, осліп, став схожим на волохатого пітекантропа, що бурмоче у своєму барлозі.

— Не треба так, Ода, — боязко почала Брітта. — Адже в тому, що ми тут затрималися, ніхто не винен…

— А як треба? — Косташен не на жарт розлютився. — Як? Робити вигляд, що нічого особливого не сталося, що все так і мусить бути, продовжувати виступати разом із трупою, всміхатися, приймати поздоровлення і квіти?

Брітта підвелася.

— Ні, ти посидь!

— Вибач, — вона бгала в руках широкий пояс концертної сукні, — але я не можу з тобою так розмовляти. Ти зараз занадто збуджений. Я краще піду…

Брітта повернулася, зробила кілька кроків і натрапила на заблоковані двері.

— Відчини, — сказала твердо.

Косташен похилив голову, відчуваючи, як важка кров припливає до скронь.

— Ти… Ти не залишишся?

— Ні. Сьогодні. — ні, — і додала трохи м’якше, але тим же рівним голосом: — Не треба. Випусти мене.

— Іди, — ледь чутно вимовив він і розблокував двері.

Брітта мовчки вийшла з кімнати.

Вона зайшла до свого номера і втомлено притулилась до одвірка. Світло почало повільно розгорятися, та Брітта скривилася — і в кімнаті лишився сіріючий напівморок.

Її почало тіпати.

“Мені страшно. Усім нам страшно, — подумала вона, охопивши себе руками. — І кожен — зі страхом наодинці”. Вона згадала концертний зал, глядачів, що приймали їх тепло й щиро. Вони не бояться. Тут їхній дім, їхня робота. А хто ми? Співучі пташки, що спустилися з райських кущів на тлінну землю… Світлана, так та навіть усміхатись не могла на сцені і відразу пішла до себе в номер, пославшись на головний біль. Байрой, хоч і був сьогодні в ударі і перевершив самого себе, не міг позбутись незвичної для нього скутості у виконанні. Ну, а про Косташена взагалі говорити нічого. Для нього існує лише світ крелофонії, а все інше його просто дратує… Ода, Ода!..

Брітта вийшла на середину кімнати і опустилась у крісло, що послужливо виросло біля неї.

— Треба перевдягтись, — вголос подумала вона.

Стіна слухняно розсунулась, відкриваючи шафу, але Брітта навіть не зробила спроби підвестися: якась неймовірна апатія скувала її, не хотілось нічого робити, навіть ворушитися. І голова була порожньою, важкою, без жодної думки. І не виникало жодних бажань…

Брітта не змогла б сказати, скільки часу просиділа так — хвилину, годину чи більше. Час повністю зник для неї. Та коли врешті-решт опам’яталась і розблокувала вікно, вже світало.

Страх знову повернувся до неї, вона підвелася з крісла і повільно підійшла до вікна. Над академмістечком розгорявся сірий, неживий світанок.

Брітта вперлася в холодний пластик долонями і чолом. Містечко іще спало. Слабка поземка мела по його вулицях нетанучий сніг. Було порожньо, тихо, зверху тисло сіре, важке, неначе пластилінове небо. Раптом із-за обрію вистрибнула велика мерехтлива зірка і поволі почала підніматись по небосхилу. Брітта стрепенулася було, але швидко зрозуміла, що це таке, і відразу знітилася: орбітальна станція “Шпігель”.

— Як же довго це буде тривати?.. — з тугою прошепотіла вона.

2

Із третьої спроби Кратов прорвав заблоковані двері й просто-таки вдерся в лабораторію.

— Усе працюєш, затворнику, — мовив він, розстібаючи комір і витираючи піт із чола. — Ху, жарко!

У лабораторії було темно, миготіли далекі зорі, бубонів голос інформатора, а посередині висіло вугільно-чорне веретено.

— Здрастуй, Алеку, — стомлено відказали з темряви. — Проходь, якщо вже зміг прорватися.

Кратов з побоюванням ступнув уперед і відразу ж боляче забив коліно об величезну конструкцію, силует якої вималювався в темряві.

— Чорт! — лайнувся він. — Зараз я вам улаштую маленький розгардіяш!

— Добре вже, — в голосі пролунав жаль. — Якщо ти зламав двері, щоб мене побачити, то про яку роботу може йти мова?

Величезне чорне веретено зникло, повільно почало світлішати.

— Проходь.

У заставленій приладами лабораторії Кратов насилу відшукав очима Кронса. Той сидів за якоюсь установкою — визирала лише його голова — і дивився на Кратова втомленими запаленими очима.

— Мотлоху тут у тебе, як у Плюшкіна, — невдоволело пробурмотів Кратов і обережно обійшов схожу на готового до стрибка багатоногого хемопандра установку, що стояла в нього на шляху.

— Здаси новий корпус, буде ще більше, — бадьоро запевнив Кронс. — Проходь, сідай.

Кратов добрався до нього і сів у запропоноване крісло.

— Не спав? — Чи то запитав, чи то констатував Кронс. — Знову засідали до самого ранку… Ну і що ви там нового надумали в Раді?

Кратов розстебнув куртку і почав масирувати ділянку серця.

— Пригостив би кавою, чи що, — попрохав він. Кронс невесело мугикнув.

— Навіть якби Рада не наклала вето на воду, ти в мене міг би тільки мріяти про каву. Коли вже ти всерйоз зацікавишся власним серцем?

Кратов слабо відмахнувся, поліз у кишеню, дістав пігулку поліклетаміну і ковтнув її. Кронс похитав головою.

— Ну, а тепер давай викладай, навіщо прийшов. Адже ти останнім часом до мене просто так і не зазирнеш.

— Ти ж мене кавою не пригощаєш, — відказав невесело Кратов, застібаючи куртку. Біль у серці поступово стихав. — Будемо вважати, що цього разу я прийшов до тебе як до спеціаліста в галузі фізики макропростору. Мені потрібен максимум інформації про Чорні Кокони.

Якусь мить Кронс пильно дивився на Кротова і тільки мовчки жував губами.

— Ти вже… звертався по довідку до інформатора? — нарешті спитав він.

— Авжеж, — кивнув Кратов. — Але там практично нічого немає.

Інформація справді була мізерною: історія відкриття трьох відомих людству Чорних Коконів та куценькі дані спостережень за ними. Перший Чорний Кокон із розміром по осі більше двох парсеків було вікрито п’ятдесят шість років тому в системі Друянова. Другий, за розмірами приблизно такий самий, знайшли в двадцять шостому секторі і, нарешті, третій, найменший із них, усього в дві сотих парсека, виявили років п’ятнадцять тому недалеко від системи Джонатан. Проіснувавши вісім років, він несподівано розкрився, розтягнувши свої дві сотих парсека у півтора парсека вільного простору. Біля Коконів було створено стаціонарні станції спостереження, однак інформація про них була надзвичайно бідна. Чорні Кокони поглинали всі види випромінень, самі при цьому нічого не випромінювали, не мали жодних відомих людству полів і в той же час не пропускали всередину матеріальних тіл. Але найменше подобалась Кратову не відсутність інформації про Чорні Кокони, а тривалість їхнього існування, що не обмежувалась ані століттями, ні навіть тисячоліттями. Кронс знову пожував губами.

— Боюся, що знаю не більше…

— Та що я — мушу обценьками все з тебе витягати? — спересердя ляснув себе по коліні Кратов. — Невже за п’ятдесят років ніхто з вас не вигадав хоч поганенької теорії?!

— Якщо це, звісно, можна вважати теорією… — знизав плечима Кронс. — Років через десять після відкриття першого Кокона Фредіссон висунув одне припущення, засноване на його ж моделі пульсуючих галактик. Ядра галактик, згідно з його моделлю, періодично викидають матерію-простір, за рахунок чого і відбувається розширення нашого Всесвіту. Простір, тривіально висловлюючись, зморщується і жолобиться, в той час як галактики являють собою субстанції, які безперервно пухнуть і розштовхують одна одну. Природно, що в суміжних із іншими галактиками зонах цілком можливе утворення своєрідних згустків, а точніше — згортків простору. Втім, це не виключає утворення подібних згортків простору і в самих галактиках. На жаль, у суміжні зони ми поки що не проникли і не можемо стверджувати, що Чорні Кокони — це і є згортки Фредіссона. Так що можна сказати, Алеку, — Кронс іронічно посміхнувся, — нам казково пощастило, що Чорний Кокон утворився саме навколо Каріатиди і ми нарешті зможемо помацати його ізсередини.

— Еге ж, пощастило… Друа зі своїми хлопцями просто на сьомому небі від щастя…

— Так чого ж ти усе-таки прийшов? — різко запитав Кронс. — Гадаєш, я повірив у цю казочку про відсутність інформації? Адже про все, що я тобі зараз розповів, ти давно вже дізнався на Раді від самого Друа.

Кратов здивовано підняв брови і з цікавістю поглянув на Кронса, точніше, на його лису, блискучу голову, що визирала з-за установки.

— Своєрідна в тебе манера приймати гостей, — відзначив він. — Виставив голову, як лялька, з-за ширми… Слухай-но, може, ти там голий сидиш, га?

— Ти б краще не відбрикувався, — усміхнувся Кронс.

— Що ж, припустимо, я до тебе прийшов як до давнього приятеля…

— …котрого ти останнім часом відвідуєш лише в разі крайньої потреби, — докинув Кронс.

— Повторюю: як до свого давнього приятеля, щоб почути твою відверту думку про всі кроки, що їх здійснює Рада в становищі, що склалося на сьогодні.

Кронс ізнов пожував губами.

— Ну припустимо… Припустимо, що ти справді прийшов до мене саме з цього приводу… Так би мовити, взнати думку збоку, або ж ходіння Гарун-аль-Рашида в народ. Що ж, моя думка принаймні безстороння. Дозволь тебе запитати, навіщо ви заборонили роботу всіх наукових груп?.. Щоб посилити стан пригніченості, дати людям відчути їхню непотрібність, показати марність наших зусиль? Сидіть, мовляв, і чекайте, доки дядечки з Ради придумають що-небудь. А дядечки тільки те й знають, що засідають вдень і вночі, деруть горлянки, приймають ідіотські рішення, — вибач, але я справді вважаю, що твоя поведінка, м’яко кажучи, нерозумна — ковтати замість кави транквілізатори і сподіватись на чудо.

— А що ти запропонував би?

— Пропонувати в цьому випадку має Рада, а наша справа — приймати або ж відкидати ваші пропозиції. Та, на жаль, демократичні рішення зараз стали неможливими, оскільки Рада перейшла до прямої диктатури.

— У тебе все?

— Можу продовжити в тому ж дусі. Тебе це влаштує?

— Дякую, не треба, — Кратов похитав головою. — А слова які: рішення, демократія, диктатура… У складі Ради двадцять чоловік, які представляють не лише ведучі наукові групи академмістечка, а й такі, що відають будівництвом, постачанням, харчуванням тощо, — і це ти називаєш диктатурою? Так, ми не виносимо своїх рішень на загальне обговорення, але хіба ти не вважаєш, що зараз становище на Сніжані надзвичайне? Саме тому всі наші рішення обговоренню не підлягають. Далі. Ти скаржишся, що ми не даємо вам працювати, законсервували діяльність усіх наукових груп і тим самим кинули людей у депресію, так?

Кратов очікувально глянув на Кронса.

— Ну так, — погодився той.

— Взагалі-то це правильна думка, але занадто вже однобічна. Ну, а якщо вже відверто, то мене завжди вражала і продовжує вражати якась аномальна обмеженість більшості вчених у життєвих питаннях. Ви просто до такої міри закопались у науку, що повернути вас до дійсності можна, лише відібравши цю цяцьку. Але й тоді ви продовжуєте кричати тільки про одне: чому вам заважають працювати? Ми всередині Чорного Кокона? Прекрасно, про це можна тільки мріяти! Шкода, звісно, що нема всієї необхідної апаратури, але ми і з допомогою тієї, що є, знімемо такі дані, що всі охнуть! Життєві ресурси? Які ще там життєві ресурси? А-а, так кажуть же, що продукції оранжерей вистачить на всіх із лишком! Тільки чому в нас відключили енергію? На якій підставі? — Кратов перевів подих. — Ну, а вода, запасів якої навіть при урізаному розподілі вистачить максимум на півтора місяця? Що ви про це думаєте? Сподіваюсь, ви не збираєтесь вгамовувати спрагу за рахунок місцевих ресурсів, тим більше що за п’ятнадцять років вивчення цієї проблеми нікому не вдалося здійснити перехід зі снігу-44 до води-0?

— Не треба, — скривився Кронс. — Адже ми з тобою давно вже не хлопчаки, навіщо так згущувати барви? І вихід у нас все ж таки є, ти це чудово знаєш. Щоправда, вихід не дуже приємний… Та не марно ж їв свій хліб Шренінг?

— Акватрансформація? — примружився Кратов. — Десять років лабораторних дослідів по заміні в живій клітині води-0 на воду-44? А ти знаєш, що досліди на пацюках дають лише вісімдесятипроцентну гарантію?

— Знаю, — Кронс посміхнувся. — Здається, ми помінялися з тобою ролями. Тепер я мушу пояснювати директорові академмістечка те, що вирішено сьогодні на Раді.

— Ну-ну? — зацікавлено підвівся з крісла Кратов.

— Про це, до речі, давно вже всі знають. Якщо протягом двох місяців — здається, такий у нас запас води? — не станеться розгортки Кокона, то всі ми змушені будемо пройти через акватрансформацію. А розгортка, — я, мабуть, майже точно процитую слова Друа на Раді, — відбудеться нескоро.

— Настільки точно, що в мене мимоволі виникають деякі підозри… Засідання Ради зараз ведуться за зачиненими дверима і з заблокованим зв’язком. А втім, може, в тебе є жетон інспектора Комітету статусу людини, який дозволяє знати все?

Кронс знизав плечима.

— Якщо добре знаєш Друа і маєш ту саму інформацію про Чорні Кокони, що й він, то для цього не потрібно жетона.

Кратов почав обома долонями розтирати обличчя.

— Мене, однак, цікавить, хто ж він, цей інспектор, і чому досі не відкрився в такій екстремальній ситуації. Адже ж сидить він зараз десь, можливо, навіть у Раді, спостерігає, слухає, оцінює… — Кратов різко хитнув головою, намагаючись відігнати сонливість, що раптом напосіла на нього. — А втім, облишмо інспектора у спокої. Вирішивши питання про акватрансформацію, ми підійшли до іншого: чому припинено діяльність наукових груп? Сама вже акватрансформація вимагатиме величезної кількості енергії, якої в нас не так уже й багато. Крім того, належить забезпечити хоча б мінімум життєвих умов для акватрансформованих людей, а для цього потрібно: перепрограмувати синтезатори на випуск білка на основі води-44; побудувати нові оранжереї, де можна буде вирощувати акватрансформовані рослини, — на самому білкові довго не протягнеш; встановити в будинках кондиціонери з оптимальною температурою градусів так шістдесят п’ять; забезпечити людей теплим одягом, якого, до речі, у нас взагалі немає! Нарешті, вигнати вас із лабораторій і пристосувати їх під житлові приміщення, тому що, хай тобі буде відомо, сорок відсотків житлових котеджів побудовано з підручного матеріалу, тобто з льоду-44. Але й це не все. Є ще одна причина, з якої припинено діяльність усіх наукових груп. Зараз у полі знаходяться вісім геологічних і гляціологічних партій, зв’язку з ними немає, як нема його і з обома базами та зі “Шпігелем”. Передавач мовчить, радіо — теж. Якась неймовірна магнітна буря, лазерний промінь у цьому згорнутому просторі тремтить і вібрує… І тому нам потрібні зараз люди діла, такі, що вміють організувати будівельні роботи, провести рятувальні експедиції, перепрограмувати синтезатори, налагодити кондиціонери, добитися зв’язку хоча б зі “Шпігелем”, а не просто вчені, що вміють лише жонглювати мільйонами електроновольтів, яких у мене, до речі, і немає.

— Так, — прицмокнув губами Кронс. — Дякую за відвертість. Але чим я можу тобі допомогти, адже ти црийшов сюди не тільки для того, щоб пояснити мені ситуацію?

— Частково й для цього, — стиха мовив Кратов. — І от тепер, коли ти знаєш біль-менш усе про стан справ, я хотів би почути твою думку: якби ти був на моєму місці, коли б ти розпочав загальну акватрансформацію?

Кронс нарешті вийшов з-за пульта. Сухенький, малий, у завеликому на нього, вкритому численними складками комбінезоні, він повільно пройшовся по лабораторії, немовби розминаючи ноги.

— Адже ти давно вже вирішив це питання сам, — несподівано зупинившись прямо перед Кратовим, сказав він.

Кратов лише мовчки похилив голову.

— Ну, гаразд, — Кронс знову почав крокувати по лабораторії. — Я спробую поставити себе на твоє місце… Отже, що в нас є і чого в нас немає? Є запас води на півтора місяця і немає жодних житлових умов для акватрансформантів. На мою думку, розумним було б спершу підготувати нехай мінімальну базу життєзабезпечення і лише потім розпочинати акватрансформацію. — Кронс подивився Кратову прямо в вічі: — Але ж ти вирішив розпочати акватрансформацію негайно?

Кратов спокійно зустрів цей погляд.

— Так.

— Чому? Адже в нас принаймні місяць у запасі.

— Нема в нас місяця, — рівно проказав Кратов. — Навіть дня в нас немає. Тому що живуть на Сніжані.крім нас із тобою, ще й маленькі люди. Діти. Чотириста тридцять дев’ять дітей, що не досягли вісімнадцяти років. Їх що, теж до Шренінга?

— Так ось чому ти до мене прийшов, — задумливо мовив Кронс і раптом стрепенувся: — Алеку… а якщо… Кокон… завтра…

— Якщо… — Кратов відвів очі, і вся його фігура, ще мить тому зібрана, підтягнена, якось відразу осіла, він розслаблено відкинувся на спинку крісла. Руки нишпорили по кишенях у пошуках поліклетаміна. — Якщо ми проведемо акватрансформацію зараз, протягом двох тижнів, то дітям вистачить води на два роки…

3

Пола довго стояла в дверях дитячої кімнати. Дівчатка ще спали. Крізь прозору плівку манежу видно, що Станка цілісіньку ніч воювала з постіллю. Подушку вона ногами заштовхала в куток, під головою лежить ковдра, простирадло обгорнуте навколо талії, а сама Станка солодке спить посеред цього безладдя і вві сні з насолодою смокче великий палець правої руки. Ларінда ж, на відміну від молодшої сестрички, як лягала спати на бік, підклавши під щоку долоню, так і прокидалась у тому ж положенні.

На спектрофлюоритовій стінці в танку застигли різноколірні мультизайці та сміхотливі лепусенята. Пола зітхнула й стерла їх зі стіни. Кінчаються дитячі казки…

Вона схилилась над манежем, дивлячись на рожеве дитяче тільце, і раптом її охопила нестримна хвиля ніжності, захотілось схопити Станку на руки, розтермосити, притиснути до себе, поцілувати…

Пола відсахнулась від манежу. Відчувала: ще мить — і вона не зможе стриматися, розридається вголос і налякає дітей.

Підійшла до вікна і прочинила його навстіж. Каріатида стояла вже високо над обрієм, і сніг на вулиці різав очі. Абсолютно сухе, тепле повітря відразу ж забило легені, і Пола закашлялася. Це допомогло їй оволодіти собою.

“Усе, годі. — Вона здмухнула волосся, що впало на чоло. — Не можна, щоб діти побачили тебе такою. Будь веселою і життєрадісною, начебто нічого не скоїлося”.

Пола повернулася і гучно сплеснула в долоні.

— Годі спати, соньки. Пора вставати. Півень проспівав!

На спектрофлюоритову стіну скочив вогненний півень і оглушливо кукурікнув.

Пола стягла ковдру з Ларінди, потім перехилилася через манеж і спробувала розбудити Станку.

— Ну-ну, досить потягусики робити, розплющуй оченята!

Вона поляскала Станку по спині, але у відповідь долинуло лише невиразне муркотіння.

— А от я зараз води холодної принесу, — пообіцяла Пола, і Станка, злякано здригнувшись, відразу ж розплющила очі.

Мати підхопила її під пахви й поставила на підлогу.

— Ось так воно краще. Поглянь, уже гноми давно на зарядку вишикувались, тебе чекають.

На передньому плані спектрофлюоритової стіни сім веселих гномів у різнобарвних шароварах почали робити ранкову зарядку. Трохи далі, на задньому плані стереозображення, дівчинка в трико виконувала вправи за системою Страдіссона. У кімнаті все дужче відчувався запах соснового бору, ранкової свіжості, ніби узлісся, де вистрибували зараз дівчинка та гноми, справді було поряд. Звідкілясь із-за розлогих сосен хрипким метрономом відміряла час зозуля, а в росяній траві сюрчали коники.

Пола рвучко відвернулася. Поштовхом руки відіслала ліжко та манеж у протилежну стіну, де постелі пройдуть дезобробку і ввечері повернуться на свої місця чистими й випрасуваними.

Ларінда позіхнула й, ставши навшпиньки, потягнулася. Потім відразу ж, без жодного переходу, вигнулася у місток.

— А я не хочу з гномами, — закапризувала Станка. — Я хочу, як Лалінда!

— Лалінда, Лалінда! — передражнила її старша сестра. Вона пружно відштовхнулась і перейшла із містка у стійку на руках. — Спершу “р” навчись вимовляти.

Станка набурмосилась і почала колупати ногою штучне трав’яне покриття підлоги.

— Що сталося, Станко? — спитала Пола. — Дивись, як Прошка весело зарядку робить!

Станка спідлоба позирнула на гномів.

— А чого вона длазниться!

Мати всміхнулась і погладила Станку по голові.

— Вона просто забула, що сама була такою ж.

Ларінда лише знизала плечима й, стріпнувши коротким волоссям, почала на місці крутити колесо.

Полі стало сумно. От уже й виросла старша донька. Чомусь ми, батьки, помічаємо це тільки тоді, коли скоїться щось із нами самими, коли ламається звичний ритм життя, з очей спадає полуда повсякденності, а з плечей — звичний тягар монотонних турбот. І ти раптом помічаєш; що на скронях у твого чоловіка прозирнула сивина, а в самої в куточках очей зібралися зморшки, що не піддаються масажу. А діти починають відмовчуватись при твоїх настирливих розпитуваннях, у них з’являються якісь свої таємниці, свої інтереси, формується непомітно для тебе й незалежно від тебе своє життя. І тоді ти усвідомлюєш, що твоя опіка їм уже не потрібна. Вони стали дорослими…

Ранкова зарядка скінчилася, і гноми, вихопивши з високої трави рушники, побігли до струмка вмиватися.

Пола знову плеснула в долоні.

— На превелику радість моїх дітей, бруднуль і невмивак, — виголосила вона, — вмивання відміняється!

— Ул-ла-а! — аж застрибала на місці Станка. Ларінда ж лише скоса кинула здивований погляд на матір.

— Відсьогодні ми будемо обтиратися снігом, — продовжувала Пола. — А тому всім одягти купальники і за п’ять хвилин бути в коридорі. — Вона рушила до дверей і вже звідти, обернувшись, підморгнула: — Усім зрозуміло? Вперед!

Пола зазирнула до їдальні, замовила сніданок, а потім зайшла до себе в кімнату, щоб скинути халат і вдягти темні окуляри. І тут її викликали зі Шкільного містечка. Вона відповіла на виклик, і в кутку кімнати репродукувався старший вихователь.

— Добридень, Поло.

— Добридень.

— Вибачте, що турбую вас так рано. Боявся пізніше не застати. Річ у тім, що вчора ви, забираючи дітей, не сказали нам, коли вони повернуться…

— Боюся, що я вам цього і зараз не зможу сказати… Старший вихователь похитав головою.

— Сподіваюсь, вони не багато пропустять по програмі? — спитала Пола.

— Ні. Гадаю, вони нічого не пропустять. У Шкільному майже нікого не залишилось… Вибачте, що потурбував. До побачення. Передавайте вітання Іржі.

І тут витримка на мить полишила Полу.

— Іржі пішов учора ввечері, — схлипнула вона. — Добровольцем.

Вихователь змінився на лиці. Якийсь час мовчав, потім сказав заспокійливо:

— Нічого, Поло. Будемо сподіватися, що все пройде нормально. А моє вітання Іржі все-таки не забудьте передати.

Пола боялася знову зірватися, тому лише мовчки кивнула і відключилася. Безцільно пройшлася по кімнаті, повільно скидаючи халат. Напросилася на співчуття…

— Мамо! — гукнула Станка із коридора. — Ми вже готові!

Пола здригнулася і провела рукою по обличчю. Вона мусить стриматися. Мусить, мусить, мусить… Зітхнула й, так і забувши вдягти окуляри, вийшла в коридор.

— Готові? — весело перепитала. — Тоді уперед!

Пола підхопила Станку на руки і разом із Ларіндою вибігла на ґанок. Тут вона легенько підштовхнула Ларінду, й вони всі втрьох опинились у заметі. Знявся вереск, і почався гармидер.

— Ой, мамочко! Ой, мамочко! — тільки повискувала Станка, поки мати натирала її снігом.

Потім вони грали в сніжки, й Полі дісталося більше за всіх, адже їй довелося битися проти двох. Нарешті помітила, що діти вже стомилися, вдала з себе переможену.

— Здаюся, здаюся! — змахнула руками.

— Перемога! — радісно вигукнула Ларінда і кинула останню сніжку в стіну дому.

— Ура-а! — підхопила переможний клич Станка і, підстрибнувши, почепилася матері на шию.

— Чудово! А тепер — у душову! — наказала Пола і, взявши доньку за плечі, повернула її обличчям до дверей. — Ларіндо! Прийміть іонний душ, перевдягніться і йдіть до їдальні снідати. І допоможи Станці одягнутися!

Пола простежила, щоб за дівчатками затяглась перетинка іонного душу. З умиванням, здається, покінчено. Вона провела долонею по плечах. Неприємне відчуття — тіло немов натерте парафіном. Сніг при розтиранні топився під пальцями й відразу ж застигав на тілі неприємною тонкою кіркою. Доведеться все ж таки відмінити подібне вмивання і обтиратися мокрим рушником, нехай навіть за рахунок зменшення своєї добової дози.

Пола пройшла до себе і натягла прямо на голе тіло комбінезон із біотрату. Цупка сіро-зелена тканина спочатку складками висіла на ній, але поступово почала стискатись, облягаючи тіло. Шкіру почало легенько поколювати— біотрат почав переробку виділень шкіри. Шкода, що цей матеріал ще не пройшов повної експериментальної перевірки. Якби дітям дозволили носити комбінезони з біотрату, то проблема умивання сама собою відпала б.

Насилу вичесавши з волосся парафіноподібний сніг, Пола глянула в дзеркало, знайшла свою зачіску задовільною і повернулась у їдальню, щоб накрити на стіл.

— Годі мньохатись! — гукнула вона в коридор, скінчивши сервірування столу. — Чи скоро ви там?

— А ми вже тут! — крикнула Станка, із гучним тупотом вриваючись до їдальні. — Чим ти нас будеш годувати?

— Тим, що на столі, — відповіла мати.

Слідом за Ставкою до їдальні увійшла Ларінда, самостійно виростила собі стілець і мовчки сіла.

— Ой, полуничка! — захоплено пролепетала Станка.

Мати легенько ляснула її по руках.

— Спочатку з’їмо кашу, а вже потім — полуниці.

Станка наприндилась було, але її увага швидко переключилась на інше. Вона підвелася зі свого стільчика й перелічила прибори на столі.

— А тато з нами лазом хіба не буде снідати? — спитала розчаровано.

У Поли перехопило горло. Вона гарячково намагалася щось вигадати, та її випередила Ларінда.

— Тато поїхав у відрядження, — повільно проказуючи слова, мовила вона і пильно подивилась на матір. — Його терміново викликали вночі.

Знає. Вся кров прилинула до обличчя Полі. Вона похилила голову, щоб не зустрічатись із уважним поглядом старшої дочки. Знає. Ну, що ж, вона вже доросла…

— А коли він повернеться?

— Станко! — підвищила голос Пола. — Ти сюди їсти прийшла чи розмовляти?

— А якщо…

— А якщо ти будеш базікати, то не одержиш полуниці.

Пола мигцем позирнула на Ларінду. Дочка, як і раніше, дивилась на неї не по-дитячому пильно. Мати взяла ложку і знову поклала її на стіл.

— Їж, Ларіндо, — стиха мовила вона, дивлячись, як Станка ображено копирсається ложкою в тарілці.

Їли мовчки. Пола швидко проковтнула свій сніданок, навіть не відчувши його смаку, і тільки після цього наважилася знову поглянути на дочок. Ларінда вже доїдала свою порцію — їла вона машинально, дивлячись кудись убік. Станка ж усе ще вередливо длубалась ложкою в кащі.

— Станко! — суворо сказала мати. — Їж швидше. А то ми з Ларіндою зараз візьмемось за полуниці, і тобі нічого не залишиться.

Станка стрепенулася:

— Я залаз, мамо! — запхнула до рота повну ложку каші й прошамкотіла: — Я швидко!

У цей час пролунав сигнал виклику. Пола хотіла відразу ж дати дозвіл, але щось її зупинило.

— Хто? — несподівано слабким голосом запитала вона.

— Редьярд Шренінг. Лабораторія акватрансформації.

Пола скочила і знову сіла. Обличчя її взялося червоними плямами.

— Зараз!

Вона знову зірвалася зі свого місця, відібрала у Станки ложку, зняла її зі стільця.

— Ідіть! Ідіть до себе в кімнату. Ларіндо, забав там чимось Станку.

— А полуниці? — обурилася Станка. — Мамо, а як же; полуниці?

— Ось вам полуниці, цукор, сметана, ложки, тарілки, ну, йдіть же! — Пола мало не виштовхала дівчат у коридор.

Якусь мить вона постояла, притулившись спиною до блокованих дверей, важко дихаючи.

— Так, — нарешті дозволила вона.

У кутку їдальні з’явився високий худорлявий чоловік у біотратовому комбінезоні.

— Поліна Бронт? — спитав він, дивлячись на неї втомленими, сумними очима. — Добридень.

— Що з ним? — забувши привітатись, видихнула із себе Пола. — Він… живий?

— Живий, — кивнув Шренінг. — І житиме, — випередив вій її наступне питання.

— Живий… — по щоках Поли побігли світлі сльози.

Шренінг відвів погляд.

— Вибачте, але я вам іще не все сказав.

Пола посилено закліпала очима, намагаючись спинити сльози.

— Що?!

— Ваш чоловік житиме, — повторив Шренінг. — Однак я мушу вас попередити. Річ у тім, що процес акватрансформації пройшов не зовсім вдало…

Серце Поли зупинилося.

— Він…

— Ні! — жорстко обірвав її Шренінг. — Клітини головного мозку вашого чоловіка не постраждали. Проте акватрансформація деяких внутрішніх органів, а також правої руки відбулась не повністю. Ми, звичайно, зробимо все можливе, щоб поставити його на ноги. Але цілковитою регенерацією організму вашого чоловіка ми зараз займатися не маємо права. Боюся, що в найближчі півроку взятись за його активне лікування не буде можливості.

Пола заплющила очі.

— Це нічого, — прошепотіла вона. — Головне, що він живий…

— Вибачте, — тихо мовив Шренінг і відключився.

Пола нічого не чула й не бачила. Живий. Живий. Він живий, і це найважливіше.

Нарешті вона уривчасто зітхнула й витерла сльози. І лише тут помітила, що Шренінга в кімнаті вже немає. Ніби омитий і оновлений її сльозами, навколишній світ знову став ясним і привітним.

Легким поштовхом Пола відіслала обідній стіл на кухню, вийшла в коридор і обережно зазирнула до дитячої кімнати.

Ларінда сиділа в кріслі біля вікна, заклавши ногу на ногу, і дивилася на Чорний Кокон, що обертався перед нею. Ледь чутно бубонів щось голос інформатора. Станка ж улаштувалася прямо на підлозі посеред кімнати. Перед нею стояла тарілка, на якій ще залишилось кілька полуниць…

4

Марта вимкнула будильник і заховала його під спальник. Потім озирнулася — чи не збудила кого? Здається, ні. Всі спали. Вона обережно зібрала свій одяг і, відхиливши запону намету, вислизнула назовні.

Було дуже рано, і Каріатида ще не зійшла, та снігове поле вже виблискувало сріблом. Марта відкинула назад голову. Передранкових зірок не було. Тільки самотня райдужна цятка орбітального супутника “Шпігель” перетинала непоспіхом сіре, землисте небо. Марта кинула прямо на сніг свій комбінезон і розпочала ранкову зарядку. Трохи розім’явшись, вона залізла в душову кабінку й хвилин п’ятнадцять із задоволенням хлюпалася під теплими струменями. Нарешті перекрила воду і, витершись насухо, вискочила з кабінки. Уже вдягаючись, Марта почула, як у сусідньому наметі хтось приглушено розмовляє.

“Кому це не спиться?” — здивувалась вона. Сіла прямо на сніг і, викручуючи вологе волосся, мимоволі почала прислухатися.

— …А чому відсутній зв’язок з Базою? — долинув бас Казимира. — Ти ж сам двічі перебирав радіопередавач і нічого в ньому не знайшов. А передавачі на обох “мюнхаузенах”? Ти не підраховував імовірність виходу із ладу одночасно трьох передавачів?

Казимиру щось відповіли, але Марта не розібрала слів. Видно, той, хто говорив, сидів спиною до входу.

— Не треба все звалювати на Друа! — підвищив голос Казимир. — Звісно… — тут, мабуть, на нього цитьнули, тому він продовжував уже тихше: — Звісно, так простіше, так можна все пояснити. Друга ставить експеримент — і ось ми п’ятий день з його ласки сидимо без зв’язку. Добре, хай це буде експеримент — я не дуже-то сильний у фізиці простору. Але навіть я можу уявити собі, яку кількість енергії потрібно витратити, щоб змінити фізику простору цілої системи!

Казимиру щось відповіли, і він знову підвищив голос:

— Як це до чого вся система? Я зірок не бачу!

У наметі заворушилися, начебто хтось влаштовувався позручніше, і відлога трохи відхилилася.

— По-перше, — почула Марта спокійний голос Ніколи, — тихше, всі ще сплять. По-друге, не будемо ворожити на кавовій гущі і приписувати Друа нереальні експерименти з фізикою простору цілої системи. Що насправді сталося, ми поки що не знаємо, хоча припустити можна багато чого. І, до ре, чі, не в таких глобальних масштабах, як це робиш ти. Чому б, наприклад, не уявити, що експеримент, не обов’язково по зміні фізики простору, стосується лише Сніжани? Адже ти звернув увагу на дивну дисперсію світла Каріатиди і “Шпігеля”? Цілком можливо, що світло зірок просто розмивається в атмосфері.

Марта мимоволі поглянула на небо, зойкнула і підхопилась на рівні ноги. Величезна, розбухла Каріатида, мінячись всіма кольорами веселки, уже піднялася з-за обрію. У наметі знову загув бас Казимира, але Марта, подолавши свою цікавість, бігцем кинулася до “диліжанса”. До підйому треба було встигнути приготувати сніданок, провести щоденний біотехогляд і перевірити енергозаряд обох “мюнхаузенів”.

Зі сніданком Марта, несподівано для себе, впоралась досить швидко. Вона викотила з “диліжанса” бувалу в бувальцях похідну кухню і ввела в неї програму комплексного сніданку — на складання оригінальної програми із чимось новеньким просто не залишалось часу, та й якість нестандартних страв, виготовлених похідною кухнею, завжди була далека від ідеалу. Як і слід було чекати, цей капосний ящик, виправдовуючи найгірші сподівання, ввімкнувся не відразу, і Марта спочатку добряче трусонула його, а потім спересердя вдарила кулаком по панелі. На її превеликий подив, похідна кухня відразу ж ожила, зайвий раз підтверджуючи, що для чудес біоелектроніки застосування фізичної сили іноді навіть корисне. Особливо, якщо мало тямиш у цій машинерії.

Із “мюнхаузенами” було складніше. І хоча Марта розбиралась у їхній будові ще менше, ніж у будові похідної кухні, застосувати і тут “кулачний ефект” не наважилася. На щастя, біотехогляд становив досить просту процедуру, єдиною неполадкою, над якою їй довелося довгенько-таки поморочитися, був капризний біоблок терморегулювання обшивки першого “мюнхаузена”. Врешті-решт їй вдалося відрегулювати настроювання біоблока і звести розходження з контрольними замірами до мінімуму.

Скінчивши біотехогляд, Марта вилізла із черева “мюнхаузена” і потяглася, випростовуючи спину. “Здається, встигла”, — задоволено подумала вона, мружачись від сонця. І раптом здригнулась — по табору прокотився сигнал підйому і відразу ж, автоматично ввімкнувшись, оглушливо загримотів запис першого концерту Косташена.

“Кралекові жарти”, — усміхнулась Марта. — Ну, стривай же!”

— Підйом! — весело загукала вона й, розігнавшись, стрибнула на намет, цілячи в те місце, де мав звичку спати Кралек. У наметі хтось придушено зойкнув.

— Кому там робити нічого? — сиплим спросоння голосом запитав Кралек.

— Підйом! — знову гукнула Марта і розреготалась.

З намету, тримаючись руками за ребра, виліз Кралек. Він охнув і присів, упираючись долонями в сніг.

— Так і ребра потрощити можна, — пожалівся він.

— Це через амортизаційні перебірки? — ущипливо зауважила Марта. — Бідолашко, який-бо ти кволий!

Кралек повільно повернувся і глянув на неї спідлоба.

— Гаразд, — мовив він. — Порахувались за концерт.

Із наметів почали поступово вилазити члени експедиційного загону. Останнім вийшов Казимир, невиспаний, зі змарнілим обличчям і червоними очима. На відміну від інших, був уже вдягнений і складалося враження, що спати він і не лягав.

— Хто це в нас тут такий естет? — невдоволено мовив він і, затуляючись рукою від сонця, рішуче рушив до “диліжанса”.

— Крутити зранку серйозну крелофоніку — просто блюзнірство, — кинув він, проходячи повз Марту.

Марта пирхнула.

— Доброго ранку! — гукнула вона в спину Казимиру.

Той щось нерозбірливо мугикнув, підійшов до “диліжанса” і вимкнув запис.

Поки члени експедиційного загону були зайняті ранковим моціоном, Марта простелила похідний килимок, виростила обідній стіл і почала сервірувати його. Вона ще не встигла повністю накрити на стіл, коли до неї, стрибаючи на одній нозі й намагаючись на ходу вдягти комбінезон, наблизився Кралек.

— Що в нас сьогодні на снідання? — спитав і, упоравшись нарешті зі своїм комбінезоном, поліз пальцями в салатницю.

— Ото нахаба! — ляснула його по руці Марта. — Наче дитина мала!

— Знову стандартний сніданок, — вередливо скривився Кралек, облизуючи пальці.

— Зате їстівний, на відміну від твоєї вчорашньої вечері!

Ззаду підійшли Боруся й Нікола і образливо зареготали.

— Та що ви тямите в шашликах із перцем! — тоном несправедливо скривдженого виголосив Кралек, прибравши велично-театральну позу.

— У перці з шашликами, — виправила Боруся, сідаючи в крісло. — По-моєму, твою вчорашню вечерю можна розглядати лише як диверсію або саботаж. Яке з цих двох визначень ти обереш для занесення до експедиційного журналу?

— Саботаж, — зітхнув Кралек. — Саботаж експедиційною партією гурманської вечері і мистецтва днювального.

— Сідай, гурмане, — наказала Марта. — А то я тебе потім не пущу за спільний стіл, вирощу окремий і подам учорашні шашлики. Вони ще залишились.

— Здаюся, — Кралек умить опинився за столом. Усі розсміялися.

— Доброго ранку, — до столу підійшла Наташа, на ходу стріпуючи вологим волоссям. — Що за сміх?

Вона кинула швидкий погляд на стіл, вихопила пальцями з тарілки сардинку і відправила її до рота.

— Угум… Сьогодні їсти можна.

Вибухнув гомеричний регіт.

— І ти, Бруте! — простогнав Кралек.

Наташа сіла до столу й почала накладати собі на тарілку смажену картоплю.

Останнім підійшов Казимир і мовчки сів поряд з Ніколою. Так само мовчки підчепив виделкою листок салату й поклав собі на тарілку.

— Щойно намагався зв’язатися з “черв’яком”, — похмуро звернувся він до Ніколи. — Цілковита тиша. — Казимир кинув виделку на стіл. — Абсолютна.

Нікола похитав головою і ковтнув томатний сік зі склянки.

— Марто, — мовив він, — після сніданку запрограмуйте “землерийку” на пошуки “черв’яка” з наказом про повернення. І ще — починайте помаленьку згортати табір. Сьогодні останній польовий день — завтра повертаємось на базу.

Марта здивовано підняла брови. Кралек обурено промимрив:

— Ми ж тільки-но почали роботи!

— Якщо до завтра зв’язок із базою не відновиться, — твердо проказав Нікола, — повертаємось.

— Плакали мої зразки під крижаним щитом, — зітхнула Боруся.

— Що б не скоїлося на білому світі-усе на краще, — флегматично відзначила Наташа.

Кралек невиразно чортихнувся, а Казимир зміряв її спопеляючим поглядом, проте на Иаташу це не справило жодного враження. Вона демонстративно продовжувала з апетитом їсти.

— Може, це справді експеримент Друа? — з надією спитала Марта.

— До чого тут Друа! — відмахнувся Казимир, але раптом пильно поглянув на Марту.

Версії про експеримент Друа за столом ніхто не висловлював.

Марта спаленіла, низько нахилилась над тарілкою і почала їсти швидше.

Казимир невесело мугикнув.

Кінець сніданку пройшов у цілковитій тиші.

Першим підвівся Нікола.

— Прошу не розхолоджуватись, — мовив він, витерши рота серветкою. — Сьогодні ще робочий день.

Марта нишком поглянула на стіл. Казимир, так і не доторкнувшись до їжі, відсунув свою порцію. Іншим разом Марта примусила б його все з’їсти, але зараз вона лише зітхнула і почала прибирати посуд.

— Заплановані на сьогодні дослідження доведеться відкласти, — почекавши, поки Марта прибере зі столу, продовжив Нікола. — Проведемо експрес-розвідку, щоб мати хоч якусь загальну картину для нашої подальшої роботи.

— Стук-грюк, аби з рук, — нишком докинув Кралек.

— Повторюю, — Нікола підвищив голос, — для нашої подальшої роботи. Будемо сподіватись, що все це просто прикре непорозуміння і що найбільше через тиждень ми знову зможемо продовжити наші дослідження.

— Сподіватись… Власне кажучи, що нам іще залишається? — знічено сказала Боруся.

— От і добре. Вважаю питання вирішеним і дискусію закінченою. За сьогодні ми маємо зробити багато, тому накреслимо план робіт. Казимире, зроби, будь ласка, карту.

Казимир мовчки кивнув і, масажуючи пальцями набряклі від безсоння повіки, відкинувся на спинку крісла, обідній стіл вріс у похідній килимок, а на його місці спроектувалося об’ємне зображення напівпрозорої товщі крижаного щита.

— Та-ак… — повільно проказав Нікола, нахиляючись уперед. — Казику, підеш з Кралеком та Наташею на першому “мюнхаузені”. Пройдете по штольні ось сюди, — він провів пальцем по карті, — потім звернете і пройдете вздовж каньйону. У каньйон не спускатися, каверни теж обминати. Тут на вашому шляху їх три…

Марта порпалася коло похідної кухні і слухала впіввуха. Образливо. Майже вся їхня робота зійде нанівець. Та ще образливіше буде, якщо це справді експеримент Друа і через чиєсь нехлюйство їх просто не попередили.

— Марто, — покликав її Нікола. — Що з “мюнхаузенами”?

— Нічого. Практично все в порядку. У першому трохи коверзує блок терморегулювання.

— Знову… Яке розходження по контрольних замірах?

— Трохи вище норми. П’ять-шість десятих градуса.

— Відрегулюєш у ходових умовах, — кинув Казимиру Нікола й підвівся. — Здається, все. До роботи. Марто, зніми, будь ласка, із шурфу захисний ковпак.

Марта заправила в утилізатор останню порцію брудного посуду, швидко помила руки і, відкривши на борту “диліжанса” загальний пульт управління шахтовими роботами, вимкнула захисне поле.

— Готово! — змахнула рукою.

— Бувай здорова! — гукнув їй Кралек, зарощуючи над собою ліхтар “мюнхаузена”. — Дивись не обпечись на сонці!

“Мюнхаузени” здригнулися, знялися з місця, подолали бруствер кристалічного фірна й пірнули в шурф. Якийсь час усе було тихо, та раптом у надрах крижаного щита глухо бухнуло, і з шурфу, неначе гейзер, вдарив гігантський струмінь льодяного пилу. Марта знову ввімкнула захисне поле й почала швидко нарощувати висоту його воронки. Над табором виріс величезний туманно-сріблястий смерч. Марта відразу ж скрутила його в спіраль і спрямувала викид убік від табору. Потім заблокувала потужність поля на стаціонарному режимі. Далеко на заході на снігову пустелю повільно спускалося сріблясте марево.

Марта вилізла з “диліжанса” і оцінюючим поглядом окинула територію табору. Сьогодні днювальному припало чимало роботи.

Найперше вона розморозила “землерийку”, ввела до неї програму і відправила по сліду “черв’яка”. Одержавши завдання, “землерийка” дзиґою закрутилась по табору, часто зупиняючись для підльодної зйомки. Проте зі зйомкою, вочевидь, нічого не вийшло, бо “землерийка” раптом невдоволено заверещала й побігла по величезній спіралі. Нарешті наштовхнулася на крихкий замет, полишений “черв’яком” на місці його входження в крижаний щит, і гулькнула туди. Якусь мить сніг у центрі замету ще ворушився, просідаючи вглиб, потім усе стихло.

Марта зітхнула, стягла через голову комбінезон і, залишившись у самому купальнику, почала пакувати в “диліжанс” експедиційне спорядження, розкидане по всьому табору.

Коли вона скінчила свою роботу, на втоптаному майданчику залишились лише два намети і самотня душова кабінка. За цей час Каріатида встигла майже досягти зеніту, однак сніговий гейзер із шурфу продовжував бити з неослабною силою. Обідати, певно, ніхто не збирався.

Про всяк випадок Марта замовила в похідній кухні обід “до запитання” і десь із півгодини безцільно тинялась по табору. Але потім махнула на все рукою і лягла загоряти прямо на сніг.

День восьмий

Інформаційне зведення

На сьогоднішній день сорок два добровольці пройшли акватрансформацію. Летальних випадків немає.

На північному сході академмістечка розпочалось будівництво оранжерей для вирощування акватрансформованих рослин. Роботи передбачається завершити у двотижневий термін.

Розконсервовані резервні синтезатори дали першу партію білка на основі води-44.

Всі спроби встановити зв’язок з орбітальною станцією “Шпігель” досі не досягли мети.

Для евакуації персоналу баз “Північний полюс” і “Південно-Східний хребет” відправлено бригади спеціального призначення. Завдання бригад: демонтаж наукового обладнання з метою збільшення житлової площі, цілковита герметизація баз і переведення їхніх систем життєзабезпечення на оборотні цикли. Переобладнані бази будуть використані для розміщення шкіл-інтернатів.

Продовжуються пошуки двох гляціологічних партій, які ведуть вільні дослідження на крижаному щиті…

5

— Послухайте, Ретдіс, — сухо мовив Кратов, — минає вже четверта доба, як п’ятнадцять чоловік під вашим керівництвом товчуть воду в ступі. Ви що, гадаєте, цим можна займатись довіку? Мені потрібен зв’язок зі “Шпігелем”!

Ретдіс різко випростався у кріслі. На зблідлому обличчі виразно проступило ластовиння.

— А ви пробували навчити кота їздити на велосипеді? — уїдливо поцікавився він.

— Ви ж спеціаліст найвищої кваліфікації! Це ваша робота, ваше друге “я”! Чи, може, це не відповідає дійсності?

— В умовах викривленого простору мені не доводилось працювати.

— Викривлений простір… Нікому не доводилось працювати є подібних умовах! Але ж голова на плечах у вас є? її, до речі, я досі вважав світлою!

— Саме завдяки їй я переконався, що всі сучасні засоби зв’язку в даній ситуації непридатні.

— Ретдіс, ви не вважаєте, що наша розмова почала скидатись на дуель? До того ж досить запеклу? — раптом пом’якшав Кратов.

Ретдіс насуплено мовчав.

— Здається, це моя провина, — продовжував Кратов, — і я прошу вибачення.

У відповідь — стриманий кивок.

— Чим зараз займаються ваші люди?

— Думають.

— Ну, що ж, загалом це теж робота.

— Я не можу примусити їх битися головою об стінку.

— Ми ж, здається, відклали шпаги вбік?

— Тоді давайте говорити по суті.

— Домовились. Отже, як я зрозумів, всі відомі способи зв’язку непридатні?

— Сучасні засоби зв’язку. Тобто ті, які ми зараз використовуємо. Відомих же засобів існує нескінченна множина, навіть якщо відкинути такі, як пневмопошта, тамтами тощо.

— Відомі… — Кратов почав посилено терти собі скроні. Весь минулий тиждень йому доводилося спати не більше двох-трьох годин на добу. — До речі, а чому ви розглядаєте лише сучасні способи зв’язку?

— Ми виходимо не стільки зі своїх можливостей, скільки з можливостей “Шпігеля”, а вони більш обмежені ніж наші.

Кратов замислився.

— Якщо не помиляюсь, то на “Шпігелі” є чудова оптична апаратура, що дозволяє їм милуватися ластовинням на наших носах…

Ретдіс заперечливо похитав головою,

— Що, вже пробували?

— Теоретично. На жаль, дисперсія світла в умовах викривленого простору настільки велика, що нам довелось би креслити літери довжиною в сотні метрів.

— То в чому ж річ? Хіба в нас немає підходящої площі? Пишіть на снігу.

— Боюсь, що ми вже згаяли час. Минуло вісім днів. Та й навряд чи будуть вони роздивлятись нас з допомогою оптики. Але я гадаю, що коли навіть ми не знайдемо способу зв’язку, то вони здогадаються спуститись на Сніжану в розвідувальній шлюпці…

— Цього ні в якому разі не можна допустити. Шлюпка може здійснити лише один рейс — сюди й назад. Інших кораблів у нас немає, і пального теж. І якщо вони прилетять сюди раніше, аніж ми знайдемо спосіб зв’язатися з ними, то це буде розвідувальний рейс з метою з’ясування ситуації. Дуже мало надії, що спустяться вони всім екіпажем. Таким чином, ті, що залишаються на станції, займуть місця, призначені для дітей. Тепер ви розумієте, чому нам так потрібен зв’язок?

На верхній губі Ретдіса виступили краплини поту.

— Вибачте, — насилу вимовив він. — Я про це не подумав. Я піду працювати.

— Хвилинку, — зупинив його Кратов. — Текст повинен бути приблизно таким: “Категорично забороняється використовувати шлюпку. Звільнити від наукової апаратури всі приміщення станції. Усі системи життєзабезпечення перевести на оборотні цикли, в першу чергу — баланс води”. Подумайте, як це скоротити до мінімуму, щоб менше писати, бо це займе багато часу. Але заборона на шлюпку — передусім. Все зрозуміло?

— Так. — Ретдіс витяг з кишені дешифратор і почаклував над ним. — Отже, так: “Шпігелю”. Шлюпку не використовувати. Зациклити системи життєзабезпечення. Наукову апаратуру — за борт”.

— Зрозуміють? — засумнівався Кратов.

— Потім можна буде написати більш детально.

— Гаразд. Ідіть.

— До побачення.

— Удачі, — побажав Кратов. — Зв’язок закінчено.

Ретдіс разом із кріслом укрився молочною плівкою і зник. Натомість залишилася біла кулька інформатора.

— Зв’язок з Торстайном, — кинув Кратов у пустоту свого кабінету.

Кулька інформатора швидко закрутилась у повітрі, розкидаючи на всі боки білі іскри. Минула хвилина, друга, а зв’язку не було.

— Інформаційний центр! Чому немає зв’язку з Торстайном?

На мить у кульці з’явилося розмите зображення якихось конструкцій і відразу ж зникло.

— У даний момент Торстайн знаходиться на будівництві оранжерей, — повідомив безбарвний голос. — Зв’язок із ним з технічних причин встановити не вдається.

Кратов почухав потилицю. З технічних причин. А втім, це, можливо, найбільш правильне формулювання…

— Коли намічено закінчити прокладення комунікацій на будівництво?

— У найближчі два-три дні.

— Добре. Коли Торстайн з’явиться на території академмістечка, з’єднайте його зі мною. Кінець.

Кратов зітхнув і замовив каву. Однак столик, що почав уже висуватись зі стінки, застиг на місці.

— В чому справа? — здивувався Кратов. — Чашечку кави!

Столик запульсував червоним світлом. Що ж, здається, інспекція охорони здоров’я всерйоз зайнялася Кратовим.

— Іди-но сюди, — наказав він столику.

Столик повільно підкотився. Кратов відкинув верхню кришку, ухопився за неї однією рукою, а іншою заліз у електронні нутрощі столика. Столик сіпнувся, але вирватися не зміг.

— Не можна! Не можна! Не можна! — заволав він.

Кратов намацав пломбу санітарного контролю і щосили рвонув її.

— Не мож… — захлинувся столик і стих.

Червоне світло повільно померкло.

— Чашечку кави, — знову попросив Кратов, закривши верхню кришку.

Столик замигтів зеленим світлом і взявся до роботи. Поки готувалася кава, Кратов викликав лабораторію Шренінга.

— Зв’язок заблоковано, — миттєво відповів інформаційний центр.

Що ж, знову все правильно. Кратов уявив собі, скільки рідних і просто знайомих тих, хто пройшвв акватрансформацію, намагаються зараз з’єднатися з лабораторією Шренінга.

— Розблокуйте від мого імені, — мовив він. — А втім, якщо Шренінг дуже зайнятий, виклик анулюйте.

У цю мить верхня кришка столика відкинулась, і з його черева на таці випливла чашка кави. Кратов обережно взяв її, подмухав і ковтнув. Від задоволення він навіть заплющив очі. Що й казати: целюстинська кава — найкраща в світі.

— А от цього, Алеку, я не радив би вам робити, — сказав хтось у кімнаті.

— Не позбавляйте старого останньої радості, — вимовив Кратов, знову ковтнув кави і розплющив очі.

Посеред кабінету в сріблясто-зеленому халаті стояв Шренінг, як завжди, акуратний, підтягнутий і зосереджений.

— Добридень, Ред. — Кратов поставив чашку на стіл. — Це твої фокуси?

— Добридень. Мої.

Поряд зі тренінгом з’явилась Анна в такому ж сріблясто-зеленому халаті і така ж сувора й акуратна.

— Добридень. Я вам категорично забороняю не лише пити каву, але й приймати транквілізатори.

Кратов, лукаво примружившись, поглянув на Анну.

— І не дивіться на мене, як на дівчинку!

— Добридень, люба! Не сердься, будь ласка, на старого діда, який просто милується твоєю молодістю і не може тобі перечити. Проте й послухатися теж. Тому прошу тебе, зроби вигляд, що ти нічого не помічаєш.

— В такому разі мені доведеться наполягати на вашій евакуації разом зі школами-інтернатами.

— Ну от! — удавано вжахнувся Кратов. — Виходить, що старе, що мале… Невже я так погано виглядаю?

— Тільки не утрируйте. Річ у тім, що після прийому будь-якого стимулятора організм людини перестає відповідати своїй статусграмі і протягом щонайменше трьох діб є непридатним для акватрансформації. Ви ж за останній час прийняли таку дозу стимуляторів і тонізаторів, що для відновлення вашої статусграми потрібно буде, очевидно, близько місяця.

— Дякую за інформацію, — лагідно мовив Кратов. — Я гадаю, ми пізніше повернемось до цього питання. Як у вас справи?

Анна відвернулася.

— Мені хотілось би, щоб ваше питання було вже вичерпане, — кинула вона через плече.

Шренінг склав руки на грудях і спідлоба дивився на Кратов а.

— Коли Вчена Рада обговорювала питання про акватрансформацію, я гарантував, що летальних випадків не буде. Інакше б я просто відмовився. Я не експериментую з людьми.

— Це треба розуміти так, що все йде добре?

— Інакше в мене не було б часу розмовляти з тобою.

— Добре… Слухай-но, Ред, або ж я не розумію чогось, або ж якась неув’язка. Про які гарантії ти казав, якщо в тебе на пацюках лише вісімдесятипроцентна відтворюваність?

Шренінг знизав плечима.

— Ці дані характеризують результати всіх експериментів, у тому числі й в екстремальних умовах, коли про об’єкт нічого не відомо. За наявності ж статусграми і відповідності їй об’єкта я можу гарантувати практично повну акватрансформацію.

У цю мить збоку від Шренінга замиготіла кулька інформатора.

— На зв’язку Торстайн, — повідомив інформаційний центр.

— Нехай почекає, — відмахнувся Кратов. — Що означає “практично повну”?

— Те, що я не господь бог, — різко відказав Шренінг. Обличчя його скам’яніло. — Як і будь-яка копія, статусграма не може дати абсолютно точної картини людського організму. Відхилення можливі, і вони будуть. Регенерацією ж я зможу зайнятися лише у виняткових випадках.

— Під відхиленнями ти маєш на увазі…

— Неповну акватрансформацію!

— Каліцтва… — тихо мовив Кратов. — А якщо ота сама неповна акватрансформація торкнеться мозку?

— Будь-яка церебростатусграма на три порядки вища від загальної статусграми організму. Тут гарантія стопроцентна.

— А що вам заважає досягти такої самої точності при знятті загальної статусграми?

— Коли Комітет статусу людини розробляв методику зняття статусграм, він не міг передбачити, що їх будуть використовувати з подібною метою. Навпаки, в Комітету була абсолютно протилежна мета: людина за будь: яких умов має залишатись людиною. У фізіологічному розумінні. І межі точності функціональних груп статусграм засновані саме на цьому визначенні.

— Ну, а все ж таки, тобі особисто що заважає досягти тієї ж точності зняття статусграми?

— Мені? — Шренінг знизав плечима. — У принципі ми можемо досягти такої ж точності. Та акватрансформація, як і звіряння особи в Комітеті статусу людини, проводиться за трьома статусами. А їх, як відомо, можна знімати не частіше аніж раз на рік.

— Це мені відомо, — зітхнув Кратов. — А якщо…

— Слухай-но, Кратов! — не витримав Шренінг. — Невже ти гадаєш, що ми не зважили всі можливі “а якщо”? Ми робимо все, що в наших силах, і не лише для того, щоб звести ризик до мінімуму, але й зберегти особистість і здоров’я кожної людини недоторканими!

— Ну, добре, — кивнув Кратов. — Спасибі за пояснення. До побачення. Успіху вам!

— Дякую, — Шренінг вимкнув зв’язок.

Кратов стомлено поклав голову на долоні. Треба хоча б хвилинку перепочити. Занадто вже невдячна робота координатора. Мало того, що відриваєш людей від роботи, даремно турбуєш їх, нервуєш, так іще й у власних очах виглядаєш дурнем.

— Зв’язок із Торстайном, — нарешті вимовив він.

Посеред кімнати з’явився огрядний чоловік в біотратовому комбінезоні. Він апетитно їв величезний протобан, клаптями відгортаючи м’яку шкірку, і, побачивши Кратова, анітрохи не зніяковів.

— Привіт! — помахав він половинкою протобана. — Твій канал був зайнятий, і я вирішив поки що під’їсти.

— Смачного, — мовив Кратов. — Добридень. Тебе коли-небудь можна буде застати не за трапезою?

Торстайн муркнув і з хрускотом відкусив шматок протобана.

— Перший час після акватрансформації, — пробелькотів він із набитим ротом. — Знаєш, у мене вже зараз вигляд білка-44 викликає спазми у шлунку.

— Нарешті-бо ти схуднеш, — саркастично зауважив Кратов.

— Можливо, можливо… — Торстайн доїв протобан і кинув шкірку в утилізатор. — Але я сподіваюсь, що вже через місяць оранжерея почне давати продукцію. До речі, навіщо я тобі знадобився?

— А по-твоєму, навіщо ти можеш знадобитися координаторові робіт?

Торстайн зробив великі очі.

— Так Рада все-таки призначила тебе координатором? Не заздрю…

— Я теж.

— Тебе ще ніхто не посилав кудись подалі, щоб не заважав працювати?

Кратов зітхнув.

— І не одноразово. Тільки у м’якшій формі.

— А чого ти хотів би? Так і мусить бути. Кожній людині неприємно, коли втручаються в її роботу. Особливо, якщо той, хто втручається, знає цю роботу тільки в загальних рисах, а звітувати вимагає по всій формі, та ще й підганяє. Ось і мене ти зараз почнеш мучити: що зроблено, в якому обсязі і чи можна прискорити. Ну, скажу я тобі, що перша черга стане до ладу через три дні, а весь комплекс — через три тижні. А ти мені що? Майже в директивному порядку запропонуєш скоротити строки. Скажімо, два дні і тиждень. І в мене це, звісно, викличе роздратування. Тому що будівництво йде в якнайшвидшому темпі, техніка в повному розумінні працює на знос, і прискорити роботи я ніяк не можу.

Кратов скривився, як від зубного болю.

— Давай обійдемося без психоаналізу моєї діяльності. Торстайн розреготався.

— От-от. Приблизно те ж саме думають і твої підлеглі.

— Та-ак… — розвів руками Кратов. — Підколов ти мене все-таки!

І в цю мить інформатор запульсував багряним вогником термінового виклику.

— Вибач, — стрепенувся Кратов. — Ми з тобою ще продовжимо розмову.

Торстайн негайно відключився, а на його місці відразу ж з’явився Ретдіс. Він був украй схвильований, руде волосся скуйовджене.

— Є зв’язок?! — нетерпляче вигукнув Кратов.

— Так!

— Яким чином?

— Світловими спалахами. Ми помітили їх, коли “Шпігель” проходив над академмістечком.

Неймовірний тягар упав з плечей Кратова. Є зв’язок! І як просто! Але вісім днів…

— Що вони передають? Ретдіс розгублено закліпав.

— Ми ще не розшифрували. Я відразу до вас…

— Добре. Тільки-но розшифруєте — доповісте мені. Коли встановите двосторонній зв’язок, передасте такий наказ, фіксуйте: “Начальнику астрофізичної орбітальної станції “Шпігель” Гржецу Сільверу. Наказ. Терміново демонтуйте всю наукову апаратуру і звільніть від неї приміщення станції. Всі системи життєзабезпечення переведіть на оборотні цикли. В першу чергу — баланс води. Персоналу станції підготуватись до евакуації. До надходження відповідного наказу категорично забороняється використовувати шлюпку. Директор академмістечка ЦКД (філіал) на Сніжані Алек Кратов”. Кінець.

— Тепер передамо, — з полегшенням сказав Ретдіс, вимкнув фіксатор і сховав його до кишені.

— У них, звичайно, виникнуть питання з приводу наказу, — продовжував Кратов. — Я сподіваюсь, ви самі зможете надати їм потрібну інформацію. У скрутних випадках звертайтесь прямо до мене. Про результати зв’язку доповісте на Раді.

— Добре. У вас все?

— Все. Успіху вам.

— Спасибі, — подякував Ретдіс і відключився.

Кратов дозволив собі розслабитись. Зі “Шпігелем”, здається, все владналося. Тепер залишились дрібниці. Кілька хвилин він полежав у кріслі із виглядом абсолютно задоволеної людини, а потім викликав Торстайна.

— Ти вибач, що нас перервали, — мовив Кратов, коли Торстайн знову з’явився у нього в кабінеті. — Продовжимо нашу розмову…

6

Ярек Томановський прокинувся від неприємного відчуття у животі. Все навкруги хиталося, боліла голова, нудило. В першу мить навіть не міг зрозуміти, де знаходиться. Потім згадав. Долаючи запаморочення, він виліз із амортизаційного кокона і став на підлогу, що вислизнула з-під ніг. Його занудило ще дужче. Неслухняними пальцями Ярек намацав у нагрудній кишені ампулу тонікаміду і проковтнув її. Свідомість поступово почала прояснюватись. От уже не міг собі уявити, що його може закачати. Він підбадьорився, зробив кілька присідань. У скронях загупало, він потроху оговтався.

У побутовому відсіці “махаона” напівморок і тиша. Мидза й Гарвен спали у своїх коконах. Під тьмяним нічником на столику стояв обід на одну особу. Ярек тільки позирнув на нього скоса і почав швидко вдягатись. Одягнувшись, усе ж таки переміг себе: налив у склянку томатного соку, добряче посолив і випив. Тихенько, щоб нікого не збудити, вийшов.

У рубці було світло і просторо. Прозора підлога створювала ілюзію того, що ти ступнув просто в повітря і зараз упадеш зі стометрової висоти у білі бархани, що пропливають під тобою.

— Доброго ранку, — привітав його Суніта. — Чого це ми такі зелені? Схоже, нас закачало?

Ярек зробив кислу міну й підійшов до Сінгурца, що сидів у кріслі пілота.

— Як справи? — запитав, зупинившись за спинкою крісла.

Сінгурц озирнувся.

— Нормально, — мовив він, звільняючи місце. — Ані тобі висхідних потоків, ані нисхідних, ані вихрових. Чудо, а не атмосфера. Навіть нецікаво. — Він потягнувся і позіхнув. — Сідай.

Ярек мовчки сів у крісло.

— Іди відпочивай, — сказав за спиною Ярека Ноалі. — Можливо, вночі буде вахта.

— Ет! — відмахнувся Сінгурц. — За такої погоди ми ще до вечора будемо на базі. — Він попрямував до побутового відсіку. — Спокійної вахти!

— Там на столі обід, — мовив йому вслід Ярек. — Поїж.

— Спасибі, — подякував Сінгурц, зачиняючи за собою двері.

— Чому не збудили? — спитав Ярек. Суніта пирхнув.

— Ми так солодко спали!

— Прийми тонікамід, — порадив Ноалі.

— Спасибі, я вже, — відповів Ярек, уважно вдивляючись у панорамний екран заднього огляду.

Позаду, з інтервалом у двісті метрів, розмірено похитуючись у автоматичному режимі, йшли іще два “махаони”. Останній через кожні п’ять кілометрів відстрілював у верхівки барханів віхи для зворотного шляху. “Махаони” звичайно здійснювали рейси між академмістечком і базами “Північний полюс” та “Південно-Західний хребет”, перевозячи вантажі й людей в автоматичному режимі за пеленгом. Та зараз це стало неможливим. Навіть допотопний компас у цьому клятому згорнутому просторі не хотів нічого показувати. Коли ж почали готувати бригади спеціального призначення для демонтажу станцій та підготовки їх для розміщення шкіл-інтернатів, то вималювалась вельми жалюгідна ситуація. Картографічна зйомка сніжанської поверхні свого часу була відправлена на Землю, копій не збереглось, і ніхто навіть приблизно не знав не те що відстані до станцій, але й у якому боці вони знаходяться. Казали, що Кратова, коли він про це дізнався, мало грець не вхопив. Він погрожував розігнати всю картографічну групу, проте виявилось, що її на Сніжані вже немає. Зйомку провадили студенти Картографічного інституту, еони зробили розмітку академмістечка та бази і відбули на Землю, забравши з собою всі матеріали для курсових робіт. І тепер шлях до баз доводилося прокладати заново, позначаючи його вішками.

— До речі, про анекдоти, — продовжив Суніта перервану зміною вахти пілота розмову. — Років зо три тому вільний бард Юрата Барвіт провів на Сніжані оригінальне дослідження виникнення та поширення анекдотів…

— Той самий? — здивувався Ноалі, — Засновник течії нового романтизму?

— Не знаю, можливо. Я в поезії не дуже-то петраю. Де він зараз, що з ним і чому він затримався тоді в нас на півроку, я теж не знаю. Чи то він шукав тут натхнення, чи то просто не встиг до відходу транспорту. Жінки влаштували Барвіту справжню облогу, і йому довелось чекати наступного рейсу. А втім, це не важливо. Головне — що він лишився.

Ярек зменшив екран заднього огляду, потім легенько попробував, як діють крила “махаона”. Величезна тінь на сніговій рівнині слухняно ковзнула вбік і повернулась на місце.

— О! Наш пілот, здається, починає приходити до тями! — почулося ззаду.

Ярек упівоберта розвернув крісло, щоб бачити одночасно і рубку і оглядові екрани.

— Скільки вже пройшли?

— Вісім тисяч, — відповів Ноалі. Ярек схвально присвиснув.

— Добре йдемо. Якщо курс правильний, години за три будемо над базою… То як там щодо анекдотів?

— Так! — вигукнув Суніта й засовався з кріслі, вмощуючись зручніше. — Отже, я зупинився на тому, що Юрата Барвіт лишився на Сніжані. Іще десь так з місяць жінки дарували його своєю увагою, але потім ажіотаж упав, і Юрата залишився наодинці зі своїм натхненням. Я гадаю, що якраз це і штовхнуло його на подібне дослідження. Саме тоді Друа провадив якийсь тонкий експеримент і зажадав від Ради накласти вето на Д-зв’язок, тому що збурення, що виникали при проколюванні простору Д-посилкою, заважали йому. Добро він одержав, і настали три місяці Великого сніжанського мовчання.

— По-моєму, йшлося про анекдоти, — перервав його Ярек.

— Саме до цього я й веду. Отже, як я вже казав, настало Велике сніжанське мовчання, яке для наміченого Юратою дослідження виявилось дуже доречним. Він виходив із того, що анекдоти знають усі, але ніхто не знає їхніх авторів. Населення на Сніжані в той час було невелике, тисяч п’ять, такий собі замкнений світ, на три місяці відірваний від Всесвіту. І в цьому замкненому світі з’явилися нові анекдоти. Заінтригований цією народною творчістю, Юрата взявся за пошуки таємничих авторів і почав методичне опитування: хто, від кого і коли почув новий анекдот. Спочатку ланцюжок його досліджень закінчувався екіпажем останнього транспорту або Д-зв’язковими, що посилались на розмови з іншими позапланетними станціями. Однак чим більше часу минало з моменту відбуття транспорту зі Сніжани й останнього сеансу зв’язку, тим частіше ланцюжок почав замикатися сам на себе. Причому — і це Юрату дещо збентежило — ланцюжок іноді замикався на ньому самому. Тоді Барвіт припинив будь-яке посередництво в передачі анекдотів, і тут сталося неймовірне: ступінь замикання ланцюжка на ньому зріс майже до ста процентів, а з датами почало таке коїтися, що він у відчаї мусив кинути свої опитування. На щастя, саме тоді на Сніжану прибув транспорт, і Юрата поспіхом на ньому ретирувався, як він сам казав, поки ще не з’їхав з глузду.

— Ну, а мораль? — поцікавився Ярек, мигцем глянув на екран і осікся. Не екрані заднього огляду виднівся повільно віддаляючись за обрій, сферичний дах бази. — Так скільки по розрахунках у вас до бази? — швидко запитав він у Ноалі.

— Біля одинадцяти тисяч.

— А пройшли?

— Майже дев’ять.

— Добре вирахувано, — крізь зуби процідив Ярек, різко повернувся разом із кріслом і поклав “махаон” у крутий віраж.

— Що ти робиш?! — тільки й устиг вигукнути Суніта, як його викинуло з крісла, і протилежна стінка рубки, м’яко замортизувавши, прийняла його на себе.

— Що роблю? — перепитав Ярек і увімкнув панорамний огляд. — Не хочу дати привід для чергового анекдоту. Поглянь ліворуч.

“Махаон”, стрімко нахилившись, розвертався, і з лівого борту з’явилося зображення бази.

— Не знаю, як ти, — прогугнявив Суніта, стежачи за переміщенням бази, — а я вже, здається, дав такий привід. Це ж треба, в абсолютно м’якій кабіні примудритись роз’юшити собі носа!

— Як же це ти? — співчутливо запитав Ноалі.

— Дуже просто: власним коліном. Луснула перетинка дверей побутового відсіку, і звідти вискочило троє напівголих людей.

— Що скоїлось? — прогудів Минда. — Приїхали? Ноалі несхвально поглянув на них.

— Одягніться. Нас зустрічають.

Вони бачили, що біля купола бази стоїть група людей і махає їм руками. Шрша вахта перезирнулась між собою і весело розсміялась. Ляскаючи один одного по спинах, вони полізли назад у побутовий відсік. Гарвен, який ішов останнім, оглянувся і побачив Суніту, що сидів долі.

— Що це з тобою? — здивувався він.

— Це в мене від надлишку почуттів, — прогугнявив Суніта, затискаючи носа пальцями. — Розумієш, різні люди по-різному виявляють свій захват. Одні, наприклад, вистрибують голяка, а інші віддають перевагу роз’юшеному носові.

— Може, допомогти?

— Дякую. Я вже. Гарвен пирхнув.

— Бажаю тобі успіху в твоєму починанні, — мовив він, зарощуючи за собою перетинку дверей. — Голову назад відкинь!

Ярек посадив “махаона” метрів за сто від людей, що стояли на снігу. Ззаду, приблизно з тим же інтервалом, м’яко приземлились безпілотні “махаони”.

— Піди вмийся, — сказав Ноалі Суніті, розкриваючи ліхтар “махаона”. — А то й справді потім про тебе ходитимуть анекдоти.

З усіх боків до “махаонів” бігли люди. Ноалі зістрибнув на сніг, слідом за ним — Ярек. Вони зупинилися, чекаючи людей, що бігли до них.

Ярек задоволено поплескав долонею по борту “махаона”. Величезні крила, слабко вібруючи, повільно опускалися. Гарна машина, йому стало раптом шкода її Усі біомашини були приречені. Якщо Шренінг, звісно, не знайде можливість акватрансформації їхніх біосистем.

Першим до них підбіг високий чоловік із засмаглим, зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, одягнений у блакитний біотратовий комбінезон.

— Нарешті! — засапавшись, видихнув він. — Сидимо понад тиждень без зв’язку… Що там у вас скоїлось?

Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.

— Що-небудь серйозне?

— Так, — нарешті глухо промовив він — Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. — 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. — Це означає, — продовжив він, — що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води…

Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.

— Пробачте, — перервав він, — це все?

Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.

— Так, усе.

— Вчора вранці ми відправили в академмістечко “стрибунець”. Ви не зустрілись із ним?

— Ні, — обличчя Ноалі спохмурніло. — Яреку, — попросив він, — перевір-но аерозйомку.

Ярек мовчки кивнув і поліз у “махаон”. Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.

Під “махаоном” повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув “стрибунець” і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А “махаон”, байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в “стрибунця”.

— Та-ак, — повільно проказав хтось позаду.

Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.

— Вахта була важкою? — спитав він.

Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.

— Їх треба забрати.

— Заберемо, — насилу видушив із себе Ярек. — Розвантажимось, і я полечу.

7

Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг… Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, — такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.

Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду — глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко — насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер — як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було…

У містечко Косташен увійшов, коли сутеніло. На вулицях було порожньо. Нанесений вітром сніг із пустелі рівним шаром лежав на тротуарі, уже тиждень його ніхто не прибирав — економили енергію, і кібердвірники були без роботи. Посередині вулиці виднілася ледь припорошена снігом утоптана стежка, і Косташен швидко закрокував по ній. Добре, що на вулиці нікого не було, — йому ні з ким не хотілося зустрічатися. Він уже підходив до готелю й сподівався, що це йому вдалося, але нараз із провулка назустріч йому вийшов перехожий. Одам нахилив голову, хотів швидше пройти мимо, та щось дивне в перехожому привернуло його увагу. Був він якийсь горбатий, величезний, крокував швидко, притискаючи до грудей ліву руку. Підійшовши ближче, Одам зрозумів, чому цей чоловік здавався таким величезним та горбатим: на ньому була широка кошлата доха, а йшов він настовбурчившись, ніби потерпаючи від холоду. Ліва рука в нього була разів у два товща за праву, і спершу Косташену видалося, ніби той Щось несе, та зблизька стало помітно, що рука просто обгорнута бинтами. Обличчя в перехожого було червоним, а з рота виривалась пара. Коли він пройшов мимо, на Косташена війнуло жаром.

Косташен мимоволі відсахнувся. Іноваріант! Злякано подивився вслід перехожому і відчув, як страх крижаними руками стиснув його в своїх обіймах. Такими ми будемо…

Залишок шляху до готелю майже пробіг. За час своїх нічних пильнувань Косташен багато про що взнав з того, від чого ховався у шкаралупі своєї крелофонії. Дізнався, що тривалість існування Чорних Коконів не встановлено, за деякими гіпотезами вони з’являються й зникають від пульсації до пульсації, а за деякими — можуть існувати мало не вічність. Він дізнався, що акватрансформація, яка здійснюється на основі статусграм Комітету статусу людини, хоча й гарантує життя та здоровий глузд, повністю практично ніколи не відбувається. Особливо це позначається на кінцівках і пальцях. Дізнався нарешті, що Комітет статусу людини займається зовсім не охороною здоров’я, як він вважав досі, а збереженням та стабілізацією виду гомо сапіенс, виключаючи та виправляючи всілякі мутації людського організму, пов’язані з виходом людини у Простір. Він дізнався, що створення подібного Комітету було викликане необхідністю ще на початку освоєння Простору, коли повернення людини на Землю після її тривалого перебування в космосі часто закінчувалося трагедією. Він дізнався, що іноваріанти (мутанти, нащадки тих людей, які не змогли повернутись на Землю й мусили залишитись у Просторі ще до виникнення Комітету статусу людини) існують і досі. На жаль, докладна інформація надавалася лише з дозволу Комітету, але й цих куцих відомостей було досить, щоб запалена уява намалювала ту бездонну прірву, в яку він може потрапити тут, на Сніжані. Прірву, яка відокремить його від людства назавжди.

Косташен забіг у готель, буквально увірвався в свій номер і — застиг від несподіванки.

Його чекали. У кріслах посеред кімнати сиділи троє. При його появі підвелися. В однакових сірих комбінезонах, вони здавались безликими, хоча мозок Косташена машинально відзначив, що всі троє молоді і двоє з них — жінки.

— Ода… Ми до тебе, — мовила одна з жінок, і Косташен із подивом упізнав у ній Брітту.

Комбінезон дивовижно змінив її, зробив чужою, незнайомою, сніжанською, немов усе своє життя вона прожила тут.

Одам перевів погляд на інших — цих він не знав.

— Здрастуйте, Косташен, — сказав хлопець.

Дівчина доброзичливо кивнула.

Косташен не відповів. Нервово пройшовся по кімнаті, скоса поглянув на непроханих гостей і роздратовано запитав:

— Чим зобов’язаний?

Хлопець із дівчиною збентежено перезирнулися.

— Ода… Вислухай нас, — спробувала було пом’якшити різкість Косташена Брітта.

— Чим зобов’язаний? — підвищив голос Косташен.

— Ми прийшли, щоб допомогти вам розібратись у становищі, яке склалося зараз на Сніжані, — просто сказав хлопець.

— Розібратись? — жовчно перепитав Косташен. — І це через тиждень після того, як ми опинились у Чорному Коконі? Довгенько ж ви збиралися!

Хлопець почервонів, але очі не опустив.

— Тут ми винні, — прямо відказав він. — Останнім часом було дуже багато клопотів… Але зараз ми готові відповісти на всі ваші запитання.

— На всі? Тоді скажіть, коли я зможу нарешті повернутися на Землю?

— Боюся, що ніколи, — холодно мовив хлопець.

Ніколи… Косташен зблід. Ось і вимовлено це слово.

Він відвернувся й підійшов до розблокованої віконної стіни. У густих сутінках містечко здавалося чужим, безлюдним, байдужим…

Косташен заблокував вікно і рвучко повернувся.

— Я вже сам у всьому розібрався. Ви іще щось хотіли?

Брітта безпомічно подивилася на Косташена.

— Ода, — мовила вона, — нас переселяють із готелю, його зараз почали готувати для…

— …іноваріантів! — вигукнув Косташен.

Брітта здивовано звела брови. Вона не зрозуміла. Зате ті двоє зрозуміли. Обличчя в них стали чужими, щока у хлопця смикнулася, ніби його вдарили.

— Не за цим вони прийшли! — крикнув Одам Брітті. — Точніше, не тільки за цим! Вони хочуть, щоб ми теж стали іноваріантами! А молоді люди знають, що їхні дії суперечать законові?

— Якому законові? — тихо спитав хлопець.

Він пильно дивився на Косташена.

— Не робіть із мене дурня, — аж засичав Косташен. — Ви що, гадаєте, я не знаю, для чого існує Комітет статусу людини? І що ця ваша акватрансформація є злочином проти цього статусу?

— Яким злочином? — іще тихіше спитав хлопець.

Він, як і раніше, не зводив пильного погляду з Косташена.

— Проти людства! Вам не ріжуть слух такі пишномовні фрази?

— Ода! — простогнала Брітта. — Як ти можеш! Це ж робиться заради дітей!

— Заради дітей?! Але чому заради такої високої мети люди повинні ставати каліками? А ці руки… — він подивився на свої випещені руки крелофоніста. — Хто мені дасть гарантію, що ці руки, не мої руки, а надбання всього людства, руки, якими захоплюється світ, залишаться цілими й неушкодженими?

Брітта здригнулась.

— І не кажіть мені про регенерацію! — зірвався на крик Косташен. — Кому буду я потрібний із регенерованими руками, якщо їх спершу доведеться вчити тримати ложку й виделку?

— Ходімо звідси! — сказала хлопцеві дівчина, не дивлячись на Косташена.

На обличчі в неї з’явилась огида.

— Ходімо, — кивнув хлопець.

Біля виходу він пропустив дівчину вперед і озирнувся.

— Скажу вам на прощання. Ви багато тут говорили про людство, про закони і злочини. Так от, мені б хотілося, щоб ви усвідомили для себе: на все життя, що вам лишилося, людство для вас буде зосереджене на Сніжані. Іншого людства нема й не буде. І закони, і злочини визначатимуться тут. Як і цінність ваших рук.

Косташен заскреготав зубами.

— Тиждень тому всі були в захопленні від моїх рук! — сказав він Брітті, коли вони залишилися самі. — А сьогодні вони потрібні їм на пласі!

— Припини! — закричала Брітта, затуляючи вуха. — І сядь! Мені треба з тобою поговорити.

Косташен приголомшено впав у крісло. Такою збудженою він іще ніколи її не бачив.

— Руки на плаху, кажеш! — Брітта ходила по кімнаті, обхопивши себе руками, наче їй було холодно. — Такі, як вони, ладні голови на плаху покласти, аби лиш діти не пройшли крізь усе це. А ти… — Вона зупинилась і подивилась на Косташена з ненавистю. — Раніше я намагалась не помічати подібних сплесків твого надмірного самолюбства. Раніше воно нікому не заважало, тому усі й ставились до нього поблажливо. Куди ж там, світова знаменитість! Ти підніс себе й крелофонію на непохитний п’єдестал, вище за який, як тобі здається, нічого нема й не буде. Не перебивай! — обірвала вона Косташена, який намагався щось заперечити. — Я завжди тебе вислуховувала, вислухай хоч раз і ти мене. Так, ти маєш рацію, мистецтво вічне, і цінність його безмежна. Але воно не варте й однієї дитячої сльозинки. Подумай! Подумай і приходь до нас.

— До кого це — до нас? — із викликом запитав Косташен.

— До мене, до Байроя. До людей.

— Отже, ти зараз ідеш до Байроя?

— Так, до Байроя.

Косташен іронічно гмукнув.

— А я вам не буду заважати?

— Дурень, — без злості відказала вона. — Байрой сьогодні вранці пройшов акватрансформацію.

Вона повернулась і пішла геть.

День десятий

Інформаційне зведення:

На сьогоднішній день триста двадцять сім чоловік пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.

Закінчено переобладнання готелю для прийому перших акватрансформантів. Оптимальна температура житлових приміщень становить шістдесят п’ять — сімдесят градусів по Цельсію.

Стала до ладу перша черга оранжерей.

Продовжується переобладнання баз та орбітального супутника для розміщення шкіл-інтернатів. З базами через орбітальний супутник установлено зв’язок. шляхом світлової сигналізації.

До цього часу не виявлено одну гляціологічну партію. Пошуки продовжуються.

За повідомленням групи дослідження фізики макропростору, в зв’язку з повною ізоляцією зоряної системи, на Сніжані очікується виявлення тепличного ефекту. За попередніми даними, в наступні два роки середньодобова температура на планеті підвищиться на п’ятнадцять — двадцять градусів…

8

— Поглянь, — сказала Анна Шренінгу і кивнула в бік вікна. — Вона вже другу годину тут крутиться.

Шренінг визирнув на вулицю. На снігу перед ґанком нерішуче тупцялося тонконоге дівчисько років дванадцяти-тринадцяти в сандалях на босу ногу і коротенькому платтячку. Побачивши, що на неї нарешті звернули увагу, дівчина швидко піднялася по східцях, але, ввійшовши в лабораторію, нерішуче зупинилась коло дверей.

— Здрастуйте, я до вас, — мовила вона і з неприхованою цікавістю почала роздивлятись лабораторію.

— Бачу, що до нас, — втомлено мовив Шренінг. Сірі очі дівчинки поглянули на нього не по-дитячому насторожено. — Що ти хотіла?

Вона похилила голову, пряме волосся впало на очі.

— У мене тут батько, — тихо вимовила.

Руки її м’яли нетанучий сніг.

Шренінг важко зітхнув.

— Як тебе звати? — лагідно спитала Анна.

— Ларінда, — дівчинка підвела голову. — Ларінда Бронт.

Іржі Бронт, подумав Шренінг. Гляціолог. Нерівномірна акватрансформація. Набряки кінцівок, легенів. У зв’язку з частковою акватрансформацією праву руку ампутовано по ліктьовий суглоб.

Анна підійшла до дівчинки й поклала їй руку на голову.

— Твій тато живий і здоровий. Але зараз його бачити не можна. Він проходить період адаптації. Через тиждень, я гадаю, ти зможеш його навідати.

“Свята лікарська брехня, — подумав Шренінг. — Через тиждень ти вже будеш на базі. Або на “Шпігелі”.

Дівчинка труснула головою, і Анна квапливо прибрала руку.

— Я не до тата. Я сама. Я теж хочу пройти акватрансформацію.

— Скільки тобі років? — глухо запитав Шренінг.

— Шістнадцять, — сміливо збрехала дівчинка.

— Ах, тобі шістнадцять! — грізно мовив хтось за її спиною.

Ларінда злякано озирнулась. У дверях стояв Алек Кратов.

Анна швидко відійшла до вікна.

— Ну, якщо тобі шістнадцять, то ти повинна добре знати історію. Зокрема, історію середніх віків. Правильно?

Ларінда кивнула.

— Тоді скажи мені, будь ласка, що робили в ті неспокійні похмурі часи з учнями, які безсоромно брехали?

Ларінда недовірливо блимнула на Кратова.

— Викликали батьків… — несміливо припустила вона.

— Двійка! Їх нещадно шмагали різками! По одному місцю. — Він підійшов до неї, взяв за плечі й повів до дверей. — Так що моя тобі порада, — він легенько ляснув її по тому самому місцю, — тікай звідси, поки я не почав застосовувати до тебе цей середньовічний, застарілий, але, на думку очевидців, вельми дійовий метод. І не заважай людям працювати! — гукнув він їй услід.

Кратов провів її поглядом, важко зітхнув і сказав:

— Здрастуйте, друзі.

Шренінг щось пробурмотів, Анна, ніби не чуючи, продовжувала дивитись у вікно.

— Багато у вас таких паломників?

Шренінг непевно знизав плечима.

— Ху, жарко тут у вас, — Кратов підійшов до Анни, обійняв її за плечі. — Важко?

Анна вивільнилась і мовчки відійшла на середину кімнати.

— Знаю, що не солодко, — зітхнув Кратов. Нараз примружився і звернувся до Шренінга. — Здійснилась твоя мрія, Ред.

Шренінг поглянув запитально.

— Пам’ятаєш, ти колись нарікав — які з нас лікарі? От, мовляв, раніше лікарі мали справу з людьми, а зараз із людьми мають справу автомати. Лікарі ж займаються теоретичними дослідженнями. Тепер у тебе як-не-як тисяч десять пацієнтів. Навіть більше.

— Тижнів через чотири в містечку не залишиться жодної нормальної людини.

— Через чотири тижні? — сторопів Кратов. — Та ти що?

— Те що чуєш! — вдарив кулаком по столу Шренінг. — Не можу я займатись усім одразу: людьми, біомеханізмами, посівним насінням, синтетичним м’ясом…

— Від сьогоднішнього дня в тебе залишаться тільки люди, — твердо пообіцяв Кратов. — Хлопці із санлабораторії вже освоїли твою методику й переключаються на все інше.

— Спасибі. От за це — спасибі.

— То як тепер із термінами?

— Тепер, можливо, вкладусь у два тижні, — знову спохмурнів Шренінг.

— Знаю, що тобі зараз хочеться, — усміхнувся Кратов. — Прогнати мене, як оте дівча, щоб не заважав людям працювати. До речі, я прийшов до вас з того ж приводу…

— Ні! — враз відрізала Анна.

— Що ні?

— Із вашим серцем…

— А що накажеш робити? Лікуватися? Ти ж сама чудово знаєш, що Центр серцево-судинної хірургії знаходиться не тут.

— Тим більше вам не можна.

— А що ж мені лишається? З дітьми на базу або на “Шпігель”? — Кратов зітхнув. — Ні, друзі. Якби я дарував людям безсмертя, я пішов би останнім. А так… Мене вчора вже звинуватили, що я створюю на Сніжані колонію іноваріантів.

Шренінг похолов. Те, чого він найбільше боявся…

— Хто це? — насупившись, спитав він. — Із КСЛ?

— Та ні, Комітет статусу людини поки що не втручався… Знайшовся тут один… — Кратов гірко посміхнувся. — А представник КСЛ щось не виявляє себе. Мовчить. Я навіть не знаю, хто він. Хтось же, мабуть, із вашої братії. Може, ти?

— Я? — щиро здивувався Шренінг. — Невже ти вважаєш, що представник КСЛ міг би взятись за таку справу?

— А чом би й ні? Зрештою, він теж людина… До речі, — похопився Кратов, — ми не забалакались?

— Та ні, — заспокоїв його Шренінг. — У нас є ще двадцять хилин до прийому наступної партії. Втім, час уже й скафандри одягати.

— А це навіщо? — Кратов із подивом оглянув лабораторію.

— У реанімаційному залі температура шістдесят п’ять градусів, — посміхнувся Шренінг. — Ти, мабуть, подумав, що ми тут працюємо? Тут ми відпочиваємо.

— Я піду з наступною партією, — рішуче мовив Кратов.

— Ні. Дві доби доведеться почекати, — заперечила Анна.

— Що, навіть по старій дружбі не можна без черги? — підморгнув Кратов.

— Не в тім річ. Просто дві доби вам доведеться нічого не пити. Зневоднений організм краще переносить акватрансформацію.

— Люба дівчино, — всміхнувся Кратов, — можеш мені повірити, що протягом двох діб я не лише нічого не пив, але й не їв. І статусграми за три роки у мене з собою.

— А як же ваша робота? — безнадійно запитала Анна, яка вже зрозуміла, що вмовити Кратова їй не вдасться.

— Робота? А до чого тут робота? Не бачу різниці, хто буде керівником робіт: Алек Кратов чи акватрансформант Алек Кратов.

9

Сажин у черговий раз озирнувся на свою змучену супутницю. Юсіку хитало, ноги в неї підгиналися, вона щохвилини перечіпалася через вивітрені борозни застиглого снігу.

— Все, — сказав Сажин. — Привал.

— Вибач, не можу більше… — Юсіка впала долілиць і зарилась обличчям у теплу вату снігу.

Сажин сів поряд, намагаючись, щоб його тінь прикривала її голову. Навколо, до самого обрію, простиралася снігова рівнина. Раніше, коли вони йшли по горбах, він уявляв собі, ніби вони йдуть пустелею по барханах склянисто-білого кристалічного піску, і це приносило певне полегшення. Тепер же він обманювати себе не міг: вони — на крижаному щиті, такому ж, як на Сніжній Королеві і на багатьох інших крижаних планетах, де йому довелося побувати. Якби ж хоч не спека…

На третій день після загадкового зникнення зірок з небосхилу та зв’язку з академмістечком вони вирішили повертатися. Але тут з’ясувалося, що повертатись їм нема на чому, адже енергетичний баланс їхнього “стрибунця” на нулі, і це була його, Сажина, провина. Йому так хотілося пошвидше вирушити в поле, подалі від міста, від людей, крім того, він добряче посварився з Клайперсом, розпорядником польових робіт, бо той не хотів відпускати його самого і нав’язав йому в напарники практикантку (очевидно, Клайперсу повідомили про причини його переводу зі Снігової Королеви на Сніжану), і Сажин навіть не спромігся перевірити енергетичний запас “стрибунця”. Друга його помилка: зробив малий запас води. На планетах, де йому доводилось працювати, такої проблеми ніколи не виникало, там вода знаходилася відразу ж за бортом машини у вигляді льоду чи снігу. Тут теж були лід і сніг. Та краще було б, якби це був пісок, — не так образливо.

Два дні “стрибунець” повз по крижаному щиту, живлячись від сонячних батарей, його перегрітий організм жадібно поглинав і без того обмежений запас води. Сажин уже почав думати про те, щоб залишити його й пересуватися пішки, але поки що не наважувався. Непередбачений випадок розвіяв його вагання: проходячи по крижаному схилу, “стрибунець” важко впав у сніжницю — величезну каверну, припорошену легким пухнастим снігом, — і зламав собі траки. Удвох із Юсікою вони законсервували “стрибунець”, залишили йому на час сну літрів зо два води і пішли, захопивши з собою запас харчів та решту води. Учора ввечері вони випили по останньому ковтку. Та не це було найстрашнішим. Навіть при відсутності води, вкрай знесилені, виснажені, вони через два-три дні мали вийти до міста, а ось у правильному виборі маршруту Сажин, який орієнтувався лише по сонцю, вже ие був упевнений.

Сажин стягнув із себе рюкзак, розкрив його і почав перебирати продукти. Вкотре він пошкодував, що не прихопив зі “стрибунця” всі туби із соком. Дістав пакет з консервованим м’ясом і простягнув Юсіці.

— Візьми поїж.

Юсіка подивилась на нього втомленим, порожнім поглядом.

— Їж! — наказав Сажин і силоміць увіпхнув їй у руку пакет.

Потім витяг з рюкзака інший, зубами розірвав обгортку і зі злістю почав жувати. М’ясо було теплим та соковитим, але в роті відразу ж пересихало, і він насилу міг ковтати. Так і хотілося набрати повні пригорщі снігу й заїсти ними сухий обід.

Сажин поглянув на Юсіку, яка повільно пережовувала м’ясо, обсмоктувала його, а потім випльовувала на сніг рештки. Відвернувся. Нарешті позаду зашаруділа порожня обгортка і зіжмаканою лушпайкою відлетіла вбік.

— Легше? — запитав він, скоса кинувши на свою супутницю погляд.

Вона похмуро кивнула.

— Роздягайся, — наказав він. — Біотрат, звичайно, чудова річ, але не зараз. Таке враження, що він висмоктує з тебе вологу, як насос.

— Я… — вона раптом почервоніла. — У мене нема купальника.

— А жити хочеш? — гаркнув Сажин їй в обличчя, відвернувся і почав стягати з себе комбінезон. — Я йтиму попереду і не обертатимусь. До речі, можеш пов’язати собі комбінезон на стегна. — Він запхав свій комбінезон у рюкзак, підвівся і закинув його за плечі. — Готова?

— Зараз… — було чутно, як вона шурхотіла одягом. — Так.

— Тоді ходімо. — Він поглянув на сонце, визначаючи маршрут. — Почнеш відставати — скажи.

Перші кроки, як завжди після короткого перепочинку, давались важко, відгукувались болем та ломотою в кожному м’язі. Потім Юсіка втягнулася. Вона пригадала, як Клайперс, призначаючи її на практику до Сажина, розповідав про нього і при цьому старанно ховав очі. Вона ж, засмучена тим, що не потрапила до комплексної експедиції, нічого не запам’ятала, крім того, що Сажина перевели на Сніжану з якоїсь іншої планети всупереч його бажанню із причини, сформульованої Клайперсом дуже невиразно й розпливчасто. Їй же ставилося за обов’язок не стільки вести роботи, скільки просто бути при ньому, не давати йому залишитись наодинці із самим собою. Зарані упереджені один проти одного, вони познайомились холодно й надалі контактів не шукали.

Сажин ішов розміреним натренованим кроком, зрідка, не обертаючись, питав у Юсіки, чи не відстала вона. Було нежарко, градусів двадцять, і легкий вітерець приємно холодив оголене тіло. Проте вже через годину Сажин зрозумів, що роздяглись вони даремно. Атмосфера Сніжани висмоктувала з тіла вологу незгірш біотратового комбінезона. Втім, чи Сніжани? Чим далі вони заглиблювались у цю снігову пустелю, тим настирливішою ставала фантастична думка, що виникла у нього з перших хвилин зникнення зірок. Здавалося, що якимсь гігантським космічним катаклізмом або ж із примхи чужого розуму їх перенесено зі Сніжани на подібну їй планету і залишено тут чи то Його Величністю Випадком, чи то для проведення жорстокого експерименту на виживання та кмітливість. Окрім снігу, нічого спільного зі Сніжаною він тут не знаходив. Сонце здавалось більшим, було якесь розмите, плямисто-райдужне, сніг на обрії також райдужний, мерехтливий, як горби на Землі у спекотний полудень. Сажин хотів було зупинитися, щоб знов одягтися, але передумав. До заходу сонця залишалося зовсім небагато, а зупинка означала втрату хвилин і метрів шляху.

Коли сонце сіло, він ще деякий час ішов, тримаючи курс на дві далекі сніжні сопки, та коли стемніло і довелося до болю напружувати очі, щоб розрізнити сопки, він зупинився. Ззаду в рюкзак тицьнулась Юсіка й сповзла на сніг. Сажин скинув із себе рюкзак і теж сів.

— Повітря тут таке сухе… — хрипко мовила Юсіка. — У мене вся шкіра потріскалася.

Сажин, не озираючись, сказав:

— Вибач, але нам краще вдягтися.

Він розкрив рюкзак і спробував вибрати щось на вечерю, але не зміг. Очі почало сильно різати, вони сльозилися, ніби в них потрапив пісок, і він не міг розрізнити етикеток на пакетах.

— Візьми, — простягнув один пакет Юсіці.

Вона не відповіла. Сажин озирнувся. Так і не одягнувшись, Юсіка спала на снігу, широко розкинувши руки. Обличчя в неї почорніло, загострилося, сухі, порепані губи безгучно ворушились уві сні.

Сажин зітхнув і закинув пакети назад у рюкзак. Що ж, замість вечері буде сніданок. Так, і не забути б завтра вдягнути світлофільтри. Нечутливість до сніжної сліпоти йому прищеплювали давно, і вона, очевидно, вже закінчилася. Неспішно вдягнув на себе комбінезон, обмацав кишені. Світлофільтри були там. Він поліз у кишеню, дістав їх, і разом з ними на сніг випав невеличкий блискучий квадрат, схожий на старовинний портсигар. Сажин обережно підняв його, погладив… Все повторюється. Він поглянув на Юсіку, на портсигар, знову на Юсіку. Ну чому, чому? Невже і цій дівчинці судилось умерти в нього на руках?

Сажин підійшов до Юсіки, став перед нею на коліна.

Навіть у темряві було видно, яка вона виснажена. Різко окреслились вилиці, ключиці, ребра, під маленькою гострою груддю помітно пульсувало серце. Сажин затулив очі долонями. Йому здалося, що час змістився назад і він знову стоїть на колінах на промерзлій, укритій кригою землі, прикриває долонями почорнілу квітку й намагається відігріти її своїм диханням…

День чотирнадцятий

Інформаційне зведення:

На сьогоднішній день тисяча вісімсот сорок чотири чоловіки пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.

Продовжуються пошуки гляціологічної партії. На даний момент жодних її слідів не виявлено…

10

Зал був величезний. Якби не архаїчні підвісні ліжка, що були в три яруси розміщені по всьому залу й приховували його величину, він здавався б іще більшим. Зовсім недавно в цьому залі виступав Косташен зі своєю трупою, а тепер зал став своєрідним перехідним містком між людиною і акватрансформантом.

Косташен лежаз на одному з ліжок третього ярусу в найдальшому кутку. Протилежний куток залу був вільний, і велика група людей грала там в якусь рухливу гру з м’ячем. Косташен намагався не дивитись туди. Активному зневодненню він протиставляв пасивне, ніби висловлюючи протест проти тієї сваволі, яку, з його точки зору, чинили над особою тут. Втім, була й інша причина його пасивного протесту, в якій не хотів зізнатись навіть самому собі: в такий спосіб він продовжував необхідний період зневоднення і тим самим віддаляв акватрансформацію, що так його страхала.

До цього залу Косташен потрапив проти своєї волі. Саме завдяки тим самим невідворотним обставинам, яких так не любив і боявся. Наступного ранку після тієї пам’ятної розмови він пішов із готелю й дві доби бродив у снігах по околицях міста. Тут зовсім випадково натрапив на Шкільне. Дитяче містечко з просторими навчальними залами, житловими котеджами й великим стадіоном із льодовим полем було мертве й порожнє. Ця занедбаність справила на Косташена таке моторошне враження, що він негайно залишив містечко. Здавалося, що люди відвернулись від нього і він залишився сам на сам з цим сніговим кошмаром. Страх самотності виявився сильнішим, ніж страх перед акватрансформацією, і він повернувся в місто. Готель уже повністю переобладнали для акватрансформантів, і Косташенові хоч-не-хоч довелося прийти сюди, на підготовчий пункт. І він прийшов. Мовчки. Проти своєї волі. Як на страту.

Унизу, прямо під ним, на ліжках згуртувалася невелика компанія, яка щось жваво обговорювала, та Косташен намагався не звертати на них уваги. Спершу це вдавалося, але зрештою розмова все ж зацікавила Одама. Йшлося про контакти з позаземними цивілізаціями, говорила в основному молодь, що горою стояла за інтенсифікацію контактів, і лише літній щупленький чоловік із швидкими веселими очима та слідами недавньої регенерації волосся на круглій, як куля, голові іронічно всіх присаджував. Спершу мова велася взагалі про принципи контактів як із гуманоїдними, так і з негуманоїдними цивілізаціями, потім перейшли до конкретних прикладів. Довго обговорювали якісь сумні події на Казковому Королівстві, лихим словом згадуючи при цьому Картографічну службу. Тоді хтось згадав про заборонений сектор у зоряному скупченні Кронідів, та цю тему не підтримали через відсутність інформації і якось одразу перейшли до обговорення ефекту очеретяного радіошепоту на Лапіді. Думки з цього приводу розділилися, і круглоголовий з іронією констатував: як і п’ятдесят років тому при відкритті радіошепоту. Після цього згадали про останнє розпорядження Комітету з питань позаземних цивілізацій про згортання робіт та евакуацію бази глаціологів на Сніговій Королеві, в зв’язку із виявленням там форм псевдогуманоїдного життя. Рудий сусід Косташена по ліжку, дебелий, не в міру енергійний коротун, був завзятим прихильником радикальних способів втручання. Безапеляційно він громив усі служби Комітету ППЦ за їхню надмірну м’якотілість та невживання рішучих заходів у критичних ситуаціях.

— Рано чи пізно контакт буде встановлено, — карбував він слова. — І після його встановлення потік інформації від цивілізації високорозвиненої переверне світогляд менш розвиненої цивілізації догори ногами. Так навіщо ж ми топчемося на місці і гайнуємо час, обмежуючись лише безстороннім спостереженням та збиранням фактів? Нехай нам це щось дає, але що мають вони? Чи не пора вже переходити до рішучих дій — хай контакт буде болісним, хай похитне всі підвалини цивілізації до самісіньких основ, хай його навіть доведеться нав’язувати силоміць…

— Вогнем і мечем, — ущипливо вставив круглоголовий. — Крістін пропонує відродити єзуїтський орден під егідою Комітету ППЦ — мета виправдовує засоби!

— Не утрируйте, Юліс, — скривився Крістін, — між іншим, у цьому девізі є раціональне зерно.

— Один такий самовільний емісар уже намагався застосувати це гасло на практиці, — суворо мовив Юліс. — Тими радикальними засобами, які ти так палко обстоюєш, він хотів посунути прогрес на Казковому Королівстві семимильними кроками і мало не перетворив планету на кладовище. З чого ти взяв, що слідом за контактом хлине потік інформації і що цей потік кому-небудь потрібний? Приміром, про який обмін інформацією може бути мова між нами й мурахами? Або між нами і бджолами?

— Це вже несерйозно, — відмахнувся Крістін. — До чого тут мурахи та бджоли?

— До того, що їхні досить високорозвинені спільності повністю підходять під визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу.

— Та-ак, аргумент! — саркастично мугикнув Крістін. — Між іншим, Платон колись давав визначення людини як двоногої істоти без пір’я. Та коли Діоген показав йому обскубаного півня, мусив доповнити це визначення, нагородивши своє двоноге голе створіння нігтями. Чи не час і Комітету ППЦ показати живу мураху, щоб вони доповнили своє визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу?

— Хлопці, — втрутилась у розмову повновида дівчина, що сиділа прямо на підлозі, по-турецьки підібгавши під себе ноги. — Нудно!

— Іди пограй у м’яч, — роздратовано відмахнувся Крістін.

— Мені завжди стає нудно, — продовжила дівчина, — коли хтось починає проповідувати свої наївно-максималістські ідеї, вважаючи при цьому, що всі повинні слухати його із широко розкритими ротами.

— Браво, Інгрід! — засміявся Юліс. — Умиротворення сперечальників завжди було привілеєм жінок. Вважайте, що я підняв келих на вашу честь.

— Ловлю на слові, — лукаво примружилась дівчина. — Відразу ж після акватрансформації.

— Перш ніж лізти до когось із контактами, — сухо мовив хлопець з великим носом, — нам потрібно розібратися в собі.

— Перш ніж летіти до зірок, — передражнила його кучерява дівчина, що сиділа спиною до Косташена, — нам потрібно добре розібратись із самою Землею.

Усі засміялися.

— І взагалі, — вела далі дівчина, — коли мене намагаються переконати в доцільності пошуків істини буття, у повітрі вже витає теологічний туман і запах сірки.

— Або коли тобі починають розповідати про іноваріантів, — ще сухіше сказав володар великого носа.

Це справило враження. Усмішки згасли, усі замовкли, посерйознішали.

— Ми й досі не можемо встановити з ними контакт, — зітхнув хлопець. — Ми не знаємо їхньої мети, способу життя, ми навіть не бачили, як вони виглядають. Єдине, що нам поки що відоме, — їхнє місцезнаходження. Та й це, я вважаю, ненадовго. Вони просто не хочуть мати з нами нічого спільного, незважаючи на те, що їхні предки були такими ж людьми, як і ми.

— Чому ж;— заперечив Юліс, — основну їхню мету ми знаємо. Вони вважають, що з виходом у космос людина повинна еволюціонувати. І взагалі-то мають рацію. Адже наші предки теж колись були мавпами, рептиліями, рибами… Біологічна еволюція завжди зумовлює новий якісний стрибок прогресу, і я не знаю, чи правильно ми чинимо, зупиняючи свою еволюцію законом про статус людини.

— Ви що ж, пропонуєте нам усім стати монстрами?

— Нічого я не пропоную, — скривився Юліс— До речі, після акватрансформації ми теж будемо свого роду іноваріантами…

Далі розмова перейшла на анархію, що панувала в Картографічній службі, і Косташен уже не слухав. Значить, усе-таки він правий. Монстрами, ось ким вони стануть. Його кинуло в жар. Він скочив з ліжка і почав спускатись униз.

При виході із залу він насилу протиснувся через натовп збуджених людей. Це була чергова партія, але виклик її чомусь затримувався. Хтось міцно схопив його за лікоть, і він здригнувся, як хлопчик, спійманий на шкоді.

— Здрастуй, Косташен!

Обличчя того, хто говорив, було знайомим, але Косташен навіть не схотів згадувати, звідки він його знає.

— Куди ти зараз?

— На прогулянку, — Косташен, випручавшись, вийшов у коридор.

— Не затримуйся! Через дві години наша черга!

“Чорта пухлого, — зі злом подумав Косташен, виходячи на вулицю. — Через дві години мене в місті не буде”.

Він швидко знайшов їдальню. В. залі нікого не було. Він замовив комплексний обід на п’ять персон, та їсти нічого не став. Лише випив увесь сік. Порції так і залишив на столі — що йому тепер до того, як про нього подумають?

На вулиці він востаннє озирнувся на місто, плюнув собі під ноги і твердим кроком рушив у пустелю.

11

— Ти ба, хто завітав! — весело вигукнув Кратов, мерзлякувато вгортаючись у шубу. — Могли б, любі мої друзі, навідати мене й раніше. У моєму кабінеті поки ще плюс двадцять.

Кронс дивився на нього серйозно, не посміхаючись. Зліва від нього, боком до Кратова, похнюпившись, сидів Шренінг. Його великі руки, що безвільно лежали на колінах, ледь помітно здригалися.

— Здрастуй, Алеку, — привітався Кронс. — Як ти себе почуваєш?

— Дякую, не скаржуся. Втім, про моє здоров’я найкраще питати в Шренінга. До речі, Ред’ярде, а ти чому тут? У лабораторії щось сталося?

Шренінг навіть голови не підвів, ніби не чув.

— Я припинив усі роботи з акватрансформації, — мовив Кронс.

Кратов здивовано звів брови. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— А до чого тут ти?

— ….а також усі роботи, пов’язані з нею, — вів далі Кронс, — як повноважний представник Комітету статусу людини на Сніжані.

— Навіть так… — Кратов відкинувся в кріслі. — Я завжди чомусь вважав, що цією організацією заправляють медики… Отже, я помилявся. Але чому ти не зробив цього раніше?

— Раніше я не бачив іншого виходу.

— А зараз?

Кронс зітхнув.

— Кокон розгортається, Алеку.

Кратов здригнувся.

— Коли група дослідження фізики макропростору висунула припущення про виникнення на Сніжані тепличного ефекту, Друа провів деякі розрахунки. Виявилося, що енергія, випромінювана Каріатидою, порушить ентропійний фактор між самим Коконом і оточуючим його простором, а це примусить Кокон рано чи пізно розгорнутися.

— І коли ж це все станеться? — рівним голосом запитав Кратов.

— Зміну деяких параметрів згорнутого простору відзначено вже зараз. І вона продовжує наростати.

— Коли? — знову повторив питання Кратов.

— Із дня на день, — обізвався нарешті Шренінг.

Голови він так і не підняв.

Кратов перевів запитальний погляд на Кронса.

— Так, — підтвердив Кронс.

— Усе на краще, — тихо вимовив Кратов. Він покрутив головою, втягаючи її поглибше під комір шуби, і заплющив очі. — Камінь з плечей…

— Тобі… недобре? — насторожено запитав Кронс.

— Ну що ти, — слабко всміхнувся Кратов, не розплющуючи очей. — Просто я дуже стомився.

— Тобі нема в чому себе звинувачувати, — із притиском проказав Кронс. — Усе, що ти робив, ти робив для людей. В ім’я життя…

Усе не те він каже, не те! Скільки знав Кратова, а знав його давно, вони дружили ще зі студентської лави, його дії ніколи не суперечили його совісті, ніколи не потребували виправдання і, тим більше, співчуття.

— …Ніхто не може звинуватити тебе в поспішності вжитих заходів. Дані, які були в твоєму розпорядженні, не дозволяли тобі гаяти час. Будь-хто на твоєму місці вчинив би так само. І я теж…

— Кратов! — раптом голосно покликав Шренінг.

Кратов, як і раніше, сидів, відкинувшись у кріслі, руки його лежали на бильцях. Але голова неприродно схилилась на груди.

— Алек?! — іще нічого не розуміючи, покликав Кронс…

12

Павло Сажин не долетів до станції гляціологів на Сніговій Королеві. При вході в атмосферу відмовило управління, і його астробот по вузькій спіралі ввійшов у піке. Катапульта відкинула Сажина далеко вбік, і йому довелося близько години добиратися до місця катастрофи. Мороз був градусів п’ятнадцять, мела слабенька поземка, і Павло пошкодував, що, готуючись до посадки, не накинув на себе доху. Втім, наст був твердий, ступати було легко, і він швидко зігрівся. Коротка шестигодинна ніч Снігової Королеви видалася світлою, зоряною й тихою, якщо не зважати на шерех поземки, що довгими язиками зміїлася по рівнині.

Уже підходячи до місця катастрофи, Павло згадав, як хтось із проводжаючих, натякаючи на його прізвище, пожартував, що, мовляв, тепер у білому царстві Снігової Королеви з’явиться маленька чорна цятка, і невесело подумав, що тепер уже, мабуть, не одна цятка, а дві. І друга значно більша…

На місці, де вибухнув астробот, зяяла величезна яма. Сніг навкруг неї був мокрий і крихкий. Павло відчув, що його унти почали намокати, й став швидко спускатись по відкосу. Він уже був унизу, коли помітив, що посередині ями, поміж спотворених уламків його астробота, прямо на чорній землі, що дихала гарячою парою, хтось сидить.

“Оце тобі й на, — тьохнуло серце в Сажина. — Невже пошукова партія зі станції гляціологів так швидко мене знайшла?” Він придивився. Це була дівчина, що сиділа непорушно, обхопивши руками коліна і піднявши обличчя до зоряного неба. На плечі її була накинута якась дивна, в чорних плямах доха. Поверх неї важкими хвилями лежало волосся.

— Здрастуйте, — мовив він і ступнув уперед.

— Здрастуй. Хіба вже весна? — усміхнулася дівчина.

Павло спіткнувся.

— Кому як… — по-дурному пробурмотів він.

Краще б уже нічого не казав. Теж мені, знайшовся!

Дівчина зітхнула й похитала головою. Очі її згасли.

— Холодно, — мерзлякувато повела плечима. — Як тебе звати?

— Павло.

— Павло… — спроквола мовила вона і здивовано підняла вії. — Не розумію. Що означає твоє ім’я?

— Не знаю, — чесно зізнався Сажин.

— Не знаєш? — страшенно здивувалася вона. — Ну… а чим ти займаєшся? Хто ти такий?

— У даному випадку, по-моєму, я блазень гороховий.

— Гороховий… — із сумнівом мовила вона. — Неправда. Я всіх Горошків знаю. Ти мене обманюєш.

“Ні, — подумав Сажин, — подібна гра явно не для мене”.

— В такому разі дозвольте відрекомендуватися, — він церемонно вклонився. — Павло Сажин, гляціолог.

— Сажин? — повторила вона. — Так ось ти хто… — Вона провела рукою по землі і розтерла між пальців попіл, що прилип до них. — Значить, усе це твоє? — Вона обвела поглядом уламки астробота.

— Значить, моє, -зітхнув Павло. — А як тебе звати?

— Квіта, — вона трохи відсунулась і погладила щось поряд із собою на землі.

І тут Павло побачив малесенький непоказний кущик, що якимось дивом пробився тут, на місці катастрофи, а може, саме завдяки їй, з-під землі. Йому навіть здалося, що він усіма своїми листочками і крихітною голівкою тягнеться до тепла її руки.

— Ого! — мимоволі вихопилось у Павла.

Він присів навпочіпки, щоб покраще роздивитися цей життєлюбний кущик. І заціпенів. Він тільки зараз помітив, що дівчина боса.

Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху— він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.

— Хто… Хто ти?..

— Хто? — здивувалась вона. — Квіта. Я тут живу.

— …тут живу… — Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, — якось в’яло подумав він.

— Холодно, — зіщулилась дівчина. — Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин…

Сажин, Сажин… Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.

На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі — з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), — а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.

— Ой! — вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. — Навіщо ти так… — мовила докірливо.

Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.

— Одягайся, — сказав він і почав одягати светр без рукава.

Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.

— А взуття ми поділимо, — сказав він. — Тобі — унти, а мені— вовняні шкарпетки… Ти чому не вдягаєшся?

Дівчина сумно похитала головою.

— Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. — Вона обгорнула ноги светром Павла.

Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище.

— Взуйся, — несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.

Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, — єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:

— Спасибі…

— Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.

— Ні, — похитала вона головою, — мені чомусь не хочеться.

Павло допив сік і налив у тубу з каністри.

— Випий, — запропонував. — Це добре зігріває.

Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.

— Хіба це можна пити? — мовила злякано.

— Навіть треба, — підбадьорив її Павло. — Пий.

— Ні, — рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.

— Ой! — злякано вигукнула Квіта.

Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.

— Ось так, — сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.

— Ні, — знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.

Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:

— Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох…

Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.

— Нічого, — намагався підбадьорити її, — найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.

Дівчина лише похитала головою.

Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.

— Зима, — зітхнула.

І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.

— Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!

Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.

— Радість ти моя, — тихо сказала. — Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?

Сажин лише тепер почав дещо розуміти.

Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.

— Ну от і все, — вимовила дівчина холодними неслухняними губами. — Скоро тут усе замете…

Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.

— Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище…

— Не треба, — зупинила вона його. — Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.

Павло хотів було встати, але вона його втримала.

— Спасибі тобі…

— За що?

— За крапельку весни… Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.

Дівчина раптом зблідла і заплющила очі.

— Ти тільки не бійся, це не буде страшно…

Сажин ошелешено дивився на неї.

— Я просто піду… І все. Спасибі тобі…

Він хотів щось сказати і затнувся. Дівчина повільно танула в нього в руках. Вона ставала все прозорішою і прозорішою, поки не зникла зовсім. Павло обережно торкнувся рукою землі, де щойно сиділа дівчина. Квітка знову згорнула пелюстки і низько похилилася. Кущик в’янув просто на очах.

— Павле! Павле! — Юсіка немилосердно трусила Сажина за вилоги комбінезона.

Він лише стогнав, але не приходив до тями. Тоді вона з останніх сил почала бити його по щоках. Нарешті він розплющив очі.

— Квіто… — простогнав.

Юсіка знесилено опустилася на теплий сніг.

— Що сталося? — спитав Павло і побачив зорі.

Бездонне, чорне небо всіяне міліардами зірок.

— Зірки… — не вірячи своїм очам, прошепотів він. — Зірки!

— Поглянь туди, — показала рукою Юсіка.

На обрії нічними вогнями сяяло місто. До цього часу воно ховалося в неймовірній дисперсії світла, а зараз відкрилось у всій своїй красі.

— Дійшли… — прошепотів Сажин.

Він насилу підвівся й допоміг устати Юсіці. З його кишені вислизнула золота ботанізирка і, вдарившись об наст, розкрилася, але вони не помітили цього. Похитуючись, підтримуючи одне одного, вони йшли до міста.

Щастя переповнювало Сажина. Все довкола теж стало прекрасним і промінилося щастям. Павло сам не помітив, як почав декламувати:

Вві сні

ти маришся мені

Уся у зорянім вогні…

В серпанку сліз.

В сум’ятті кіс.

Як спалах світла в бурштині;

Як блискавиці синій жар,

Як грому дальнього удар,

У пам’яті

застигла

ти…

Сажин читав один із нових віршів Юрати Барвіта, читав на повен голос — звідки й звуки бралися в пересохлому горлі, а Юсіка, змучено всміхаючись, дивилась на нього сяючими очима.

У сонний хлюпіт

давніх літ

В зелено-пінній глибині

Крізь пам’ять збурену -

політ…

Приходиш ти

лише вві сні -

Крізь біль,

крізь сміх,

крізь теплий сніг,

Крізь зір проміння голубе…

І знов

цілую я

тебе!

Вони йшли до міста, а на снігу залишився розкритий золотий квадрат, схожий на старовинний портсигар, Легкий вітерець лизнув його сніжним язиком, вихопив з нього якісь почорнілі зів’ялі пелюстки і поніс їх у пустелю.

ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

Право наказу

Якщо хто-небудь гадає, що робота на станції “Проект Сандалуз-ІІ” — суцільна героїка і подвиг, то він глибоко помиляється. Звичайно, коли прилітаєш на Землю у відпустку, приємно помічати, як захоплені погляди дівчат зупиняються на шевроні твого комбінезона, але в душі розумієш: коли б вони познайомилися з роботою станції ближче, то їхня думка про твій героїзм різко змінилась би. Безумовно, ореол героїзму над нашими головами витає завдяки Сандалузькій катастрофі, що могла б перетворитися на трагедію для всієї Землі, якби не самопожертва пілота вантажно-пасажирського лайнера чи то “Земля — Пояс астероїдів”, чи то “Земля — супутники Юпітера”, який повертався на Землю. Комісія потім упродовж п’яти років розбиралась у причинах катастрофи, по крихтах збираючи відомості про експерименти, які здійснювалися у Науковому центрі Сандалуза (усі матеріали загинули — там, де було містечко, зяяв двохсоткілометровий у діаметрі і трьохкілометровий у глибину кратер із осклілими стінками). У лабораторіях Сандалуза велися досліди по одержанню надщільної речовини, або, як тепер кажуть, супермаси. Це зараз ми розумні і знаємо, що існують активна та пасивна форми супермаси. А вони були першими. Хоча, напевно, й вони передбачали можливість поглинання супермасою звичайної речовини, тому що тримали зону експерименту в силовому полі, але знати про існування в активної супермаси діафрагми аж ніяк не могли. Та все ж можна припустити, що в них була якась теорія нейтралізації супермаси, бо коли діафрагма, подолавши опір силового поля, почала всмоктувати в супермасу навколишню речовину, вони вимагали термінового удару по Сандалузу гравітаційним об’єктом максимальної потужності. Не знаю, що подіяло на пілота вантажно-пасажирського лайнера, який чекав у цьому секторі над Землею дозволу на посадку, але він не роздумував. Він кинув свій корабель у самісінький центр смерчу, иа повну потужність увімкнувши гравітаційні двигуни і вже по дорозі катапультував спершу пасажирський відсік, а потім пілотську кабіну. Пілоту пощастило— його кабіну викинуло із зони. А пасажирський відсік втягло у смерч… Поповзли було чутки, що він катапультував тільки себе, та, на щастя, мимо проходив метеорологічний супутник і зафіксував момент атаки кораблем Сандалуза, тож підозри померли в зародку.

Коли Комісія досконально розібралась у тих подіях, було прийнято постанову про категоричну заборону будь-яких досліджень речовини на Землі, і нашу лабораторію “Проект Сандалуз-ІІ” організували над Поясом астероїдів. Пасажирських трас тут немає, та про всяк випадок зону експерименту оточили сигнальними бакен-маяками і весь район нанесли на навігаційні карти як заборонений,

Працюємо ми, як то кажуть, на передньому рубежі науки, але героїкою, що викликає блиск в очах земних красунь, тут і не пахне. Ми обстрілюємо Око (так ми поміж собою охрестили супермасу) уламками астероїдів і знімаємо при цьому параметри процесів у супермасі. Ця лавина інформації дає певне уявлення і про процеси, що відбуваються в Білих Карликах й навіть у Чорних дірках та Квазарах.

Є, щоправда, один неприємний обов’язок: позмінне чергування в рубці стеження за бакен-маяками, щоб жодне стороннє тіло не проникло в зону експерименту й не завадило чистоті його проведення. Колектив станції в нас невеличкий, усього двадцять дві бойові одиниці, отож кожному доводиться раз на тиждень вісім годин нести вахту. Уявіть, наскільки це нудно, якщо за два роки існування станції в зону лише один раз залетів метеорит завбільшки з кулак, та й він був анігільований бакен-маяком без найменшої участі вахтового.

Іще сяк-так можна жити, коли йде обстріл Ока — вісім” десятиметрової “зіниці” активної супермаси, (є припущення, що в пасивній формі вона займатиме об’єм, що вимірюється максимум у десятках сантиметрів). Око оточене п’ятикілометровою сферою райдужної у промінні далекого сонця діафрагми — поля, природа якого не з’ясована й досі.

При потраплянні речовини в “зіницю” діафрагма різко скорочується, зникаючи в ній, Око нібито мигає і протягом двох з половиною хвилин “перетравлює” речовину. А потім діафрагма знову, але вже зі швидкістю на порядок меншою, повертається на місце. Так от, коли ти в цей час чергуєш у рубці, жити ще можна, але коли кінчається запас “робочої речовини” й наші штатні пілоти, Гідас і Банконі, ідуть виловлювати черговий астероїд, то від нудьги хоч помирай. Сидиш перед порожніми екранами, із сумом думаєш про те, як зараз хлопці в кают-компанії обговорюють результати останнього пострілу, і мало не виєш. Можна, звичайно, підключитися до кают-компанії і нишком послухати обговорення, та спробуй зроби це, коли тут-таки в рубці, у тебе за спиною, сидить начальник станції і щось захоплено обчислює на варіаторі, зрідка, ніби спеціально для того, щоб подратувати тебе, прицмокуючи язиком!

До повернення Гідаса та Банконі залишалося півгодини, і я вже справді ладен був завити від нудьги, щоб привернути увагу Шеланова до мого жалюгідного становища, коли бакен-маяк сектора 6-С дав попереджувальний сигнал. Я оглянувся на Шеланова.

— На тридцять дві хвилини раніше контрольного часу, — констатував він, позирнувши на годинник.

Автоматично увімкнувся селектор, і монотонний голос бакен-маяка доповів:

— У секторі 6-С виявлено об’єкт масою 12,4 мегатонни…

— Ого! — свиснув я.

На стереоекрані сектора 6-С виник уламок скелі, чимось схожий на збільшену крем’яну скребачку первісної людини. Біля основи скелі у сріблястому павутинні кріпильної арматури захвату висіли два десантні астроботи, які робітники Поясу астероїдів у просторіччні називали “мухоловами”.

Я навів на екран координатну сітку. Нічогенька собі скребачка — з кілометр завдовжки!

— …Об’єкт прямує в зону експерименту, — продовжував доповідати бакен-маяк. — Швидкість руху — 196,3 км/сек, прискорення — мінус 0,2 км/сек2. На запит об’єкт…

— Наші, — мовив я і подав бакен-маяку сигнал, що дозволяв об’єкту вхід у зону.

Маяк замовік.

— З’єднайся з ними, — підказав Шеланов.

“Можна подумати, що я не знаю своїх обов’язків”, — скривився я, але промовчав. Начальство є начальство.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, вас викликає база! Відповідайте!

— Базу чуємо, — пролунав голос Гідаса.

— А також бачимо, — додав Банконі, в голосі його вчувався смішок.

У хлопців був гарний настрій.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову сказав я і, поглянувши на координатну сітку, відтарабанив їхні координати.

— Спасибі, Іржику. Без тебе, любий, ми б ніяк не розібрались у своєму місцезнаходженні, — єхидно подякував Банконі.

Я нишком озирнувся на Шеланова. Начальник станції не любив фамільярності під час роботи.

— Знову в лихачі записалися, — невдоволено мовив він. — Чому ведете астероїд, зачепивши тільки з одного боку?

Я подивився на екран. Справді, обидва “мухолови” вчепились захватами в астероїд із видимого боку, і від цього скеля переміщалася якось перехняблено.

— В астероїда зміщений центр ваги, — швидко, занадто вже швидко відказав Банконі.

— Невже? — недовірливо перепитав Шеланов і заклацав клавішами на варіаторі.

Варіатор розгорнув на екрані просторове зображення полігона і висвітлив на ньому траєкторію польоту астероїда. Виходило, що хлопці мали зупинитися якраз на межі зони обстрілу.

— Збільшіть гальмування, — порадив Шеланов.

— Навіщо? — так само швидко відгукнувся Банконі. — Ми відбуксуємо астероїд прямісінько до катапульти.

— Ти що, збираєшся стріляти цілим астероїдом? — ущипливо мовив Шеланов. — Нам його маси вистачить на сотню пострілів. Відбуксуйте астероїд у міжзоння маяків 6-С, 5-С, 5-В. Там і будемо його розрізати.

Цього разу Банконі промовчав.

— Як мене зрозуміли? — спитав Шеланов.

Знов якась незрозуміла затримка з відповіддю. Шеланов невдоволено скривив губи.

— Що у вас знову скоїлось? Доповідайте!

І тут озвався нарешті Гідас. Голос у нього був сиплий, неначе застуджений.

— Доповідає бот ЗХ-46. Пілот Альваро Гідас. При спробі захоплення об’єкта частково виведено з ладу блок регулювання гравітації. На даний момент потужність гравіполя складає 0,1 від максимальної.

Я швидко прикинув подумки відношення потужності гравіполя до гальмування. Щось близько чотирьох “g”. Так, і справді в них там зараз гарний настрій…

— Ясно, — сухо мовив Шеланов. — Попереднє розпорядження відміняю. Продовжуйте рух за визначеним вами маршрутом. Пілот Альваро Гідас! Після повернення на базу ви одержите стягнення із занесенням у пілотську картку.

— Ти що, Руслане?! — обурено загорлав Банкові. — Ти ж там не був, нічого не бачив! Ця бісова каменюка оберталась із шаленою швидкістю!..

— Відставити! — обірвав його Шеланов. — Виконуйте розпорядження.

Я уявив, як Банкові зараз чортихається про себе. А може, відключивши зв’язок, і на весь голос. Що-що, а це він уміє. У всякому разі тиша в ефірі була підозрілою. Втім, догадки догадками, а робота роботою.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову викликав я. — Траєкторія вашого польоту рроходить занадто близько від бакен-маяка сектора 6-С. Глядіть не зачепіть.

— Знаємо, — невдоволено буркнув Банконі (значить, зв’язок усе-таки не відключив). — Ми вже проводимо коректування. Коли б тільки він сам нас не зачепив… Та що ви там, з глузду з’їхали?! — раптом вибухнув він. — Дайте маяку дозвіл на наш вихід у зону, а то він нас розстрілювати збирається!

Я сторопіло поглянув на комутатор зв’язку з сектором б-С. Горів зелений, дозволяючий сигнал. І відразу почув, як на іншій частоті бакен-маяк монотонно доповідає:

— …об’єкт не відповідає. Зважаючи на відсутність дозволу бази на вхід об’єкта в зону експеримент, об’єкт пропонується до анігіляції. До анігіляції залишилось дві хвилини тридцять секунд…

— Сектор 2-А, — спокійно підказав Шеланов.

Справді, на комутаторі зв’язку з сектором 2-А горів червоний попереджувальний сигнал.

— У секторі 2-А, — очевидно, вже не перший раз продовжував доповідати бакен-маяк, — виявлено об’єкт масою 62 тисячі тонн. Швидкість руху-12,8 м/сек. На запит об’єкт не відповідає…

— Увімкни екран, — знову підказав мені Шеланов. — Подивимось, що це за непроханий гість.

Здається, я почервонів. Навіть вуха тачали палати. Тюхтій! Та коли засвітився екран сектора 2-А, я остовпів. Мабуть, Шеланов теж. Хоча не знаю. На потилиці в мене очей нема.

Повільно переміщаючись по екрану, в зону входив пасажирський лайнер.

— До анігіляції залишилась одна хвилина тридцять секунд…

— Що там у вас? — спитав Банконі.

— Мовчати! — несподівано гримнув над моїм вухом Шеланов. — Тиша в ефірі! Припинити всі розмови!

І відразу ж напався на мене:

— Дай же ти нарешті дозвіл на вхід, інакше маяк розстріляє його!

Я квапливо дав дозвіл на вхід лайнера в зону.

— “Градієнт”, відповідайте! — перехилившись через моє плече до самого динаміка селектора, але вже на тон нижче, покликав Шеланов. — “Градієнт”, відповідайте! Чому мовчите? Ви знаходитесь у небезпечній зоні! Відповідайте!

“Який градієнт? — здивувався я. Пасажирський лайнер, що світився майже всіма ілюмінаторами, входив у зону. І лише тут я побачив написану на його борту назву.

— Мовчить, негідник! — лайнувся Шеланов.

— Може, він мертвий? — припустив Банконі.

— Який до біса мертвий! Ілюмінує, наче новорічна ялинка!

— “Градієнт”, відповідайте! — знову закричав Шеланов.

Краєчком вуха я чув, як Банконі про щось перемовляється з Гідасом, і повернувся до екрана сектора 6-С. Бот ЗХ-47, відстрілюючи кріпильну арматуру захватів, відшвартовувався від астероїда.

— Я — бот ЗХ-47, -доповів Банкрні. — Іду на перехоплення лайнера “Градієнт”.

Астероїд хитнуло, і він почав повільно обертатись. Я похолов. Як воно там Гідасові при його потужності гравіполя? Хоча ні. Практично нічого не зміниться — швидкість гальмування залишиться тією ж, лише вдвічі зросте потужність двигуна. Аби захвати витримали. Але, звичайно, вести незбалансований астероїд самому при чотирьох “g” Гідасу буде несолодко…

— Яке ще перехоплення? — вигукнув Шеланов. — Через десять хвилин лайнер буде в діафрагмі!

— Помовч, — спокійно порадив Банконі. — Це моя справа.

Я прикинув відстань і теж зрозумів — не встигне. Навіть долетіти він би не зміг — не вистачало часу на гальмування. Та й яким чином він гадав перехопити лайнер? Адже захвати відстрелені…

Проте в Банконі була на це своя точка зору. Як у того; пілота, що кинув свій лайнер на Сандалуз. “Мухолов” Банконі рвонув з місця і на максимальній тязі пішов по кривій траєкторії на перехоплення лайнера. Напевне, у пілотів це в крові: миттєва оцінка екстремальних ситуацій, і прийняття рішень.

— Що робить, паршивець, — прошепотів Шеланов. — Двигун занапастить…

“Мухолов” стрімко мчав навперейми лайнеру і не думав гальмувати. Шеланов висвітлив на варіаторі траєкторію його руху, і вона затанцювала на екрані, перетинаючись з траєкторією лайнера. Очевидно, Банконі вимкнув комп’ютер бота, який нізащо не допустив би зіткнення.

— Що робить, що робить… — цідив крізь зуби Шеланов. — Таж лайнер спалить його протиметеоритним захистом…

Але Банконі все правильно зробив. Комп’ютер лайнера вирахував, що йому енергетично вигідніше загальмувати, ніж знищити бот, що летів на таран, і він увімкнув гальмівні двигуни.

Вони розминулися біля самісінької діафрагми. “Мухолов” по дотичній пронизав її райдужну оболонку і, втративши прискорення, вискочив з другого боку. Лайнер же, зменшивши швидкість практично до нуля, повільно вповзав у діафрагму.

— Бот ЗХ-47, — уривчасто запитав Шеланов, — що у вас?

— Усе нормально, — бадьоро відгукнувся Банконі. — Двигун згорів. Гальмую аварійним, хімічним. До повної зупинки пального не вистачить.

— Потерпиш, — підкреслено спокійно мовив Шеланов. — Увімкни блок-пеленг, потім як-небудь виловимо тебе..

І тут засвітився центральний екран, на ньому з’явилось юне, майже хлоп’яче обличчя в пілотці капітана вантажно-пасажирського флоту.

— Я — “Градієнт”… — почав капітан і одразу ж замовк, почувши несамовитий крик Шеланова:

— Назад! “Градієнт” — назад!!! Двигуни на повну потужність і — назад!

Якусь мить хлопчисько-капітан ошелешено дивився на Шеланова, потім кинувся до пульта управління. На сусідньому екрані було видно, як двигуни лайнера, який уже мало не весь поринув під райдужну оболонку діафрагми, слабко засвітилися, лайнер майже зупинився… Та якихось часток секунди йому все-таки не вистачило. Лайнер вповз у діафрагму, і світіння двигунів згасло. Капітан “Градієнта” іще трохи покопирсався коло пульта і розгублено повернувся до нас.

— Не вмикаєтсья… — по-дитячому ображено промимрив він.

Шеланов безсило впав у крісло, прискорено дихаючи. “Адже це все, — з жахом подумав я. — З діафрагми лайнер нічим не витягнеш…”

— Яким чином ви опинились у забороненій зоні? — несподівано почув я за спиною спокійний голос.

Посеред рубки стояв капітан патрульно-рятувальної служби Нордвік. Три дні тому він висадився на станції з крейсера ПРС, котрий через тиждень після чергового патрулювання в своєму секторі повинен був забрати його. Не знаю, з якою метою Нордвік лишився на станції, може, просто перепочити і погомоніти по старій дружбі з Шелановим (він і раніше бував у нас), — але зараз він стояв тут.

— Я… — затнувся молоденький капітан “Градієнта”, але відразу ж опанував себе. — На лайнері “Градієнт” проводиться профілактичний огляд усіх систем управління. Оскільки профілактичний огляд позаплановий і всебічний, лайнер, щоб не заважати іншим суднам, був усунений з траси і виведений у “мертву зону”.

— За чиїм наказом провадиться профілактичний огляд?

Капітан “Градієнта” зніяковіло відвів очі вбік.

— За моїм…

— Ви що, при проведенні огляду вимкнули й астронавігаційну систему?

— Так.

— Якого дідька! — аж простогнав Шеланов і трохи піднявся в кріслі, з ненавистю дивлячись на екран. — Глянув хоча б на навігаційну карту, де наш район позначено як заборонений!

Хлопчисько-капітан злякано закліпав очима. Нордвік підійшов іззаду до Шеланова й заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Це ваш перший самостійний рейс?

— Так, — квапливо кивнув капітан “Градієнта”.

Неначе це могло служити йому виправданням!

Шеланов знову застогнав.

“Допитливий хлопчисько”, — гірко подумав я. Звичайно, його можна було зрозуміти. Цілий рік стажування — і от нарешті він — капітан. Єдиний повелитель величезного космічного лайнера. Природно, що в своєму першому рейсі йому захотілося зробити хоча б щось самому, скажімо, провести профілактику.

— Скільки на борту пасажирів? — продовжував опитування Нордвік.

Я помітив, як він стиснув плече Шеланова.

— Вісімсот двадцять три. Туристський рейс “Земля — Марс — Кільця Сатурна — Пояс астероїдів — Земля”.

Молоденький капітан “Градієнта” раптом запобігливо посміхнувся і, заглядаючи в очі Нордвіку, запитав:

— Мене тепер відсторонять від роботи?

Я аж зубами заскреготів від безсилля. Від життя тебе відсторонять, бовдуре!

Здається, навіть на обличчі Нордвіка щось здригнулося.

— Жодних дій не починати, — жорстко мовив він. — Пасажирам, якщо поцікавляться, скажіть, що провадите профілактику. Чекайте зв’язку.

Нордвік нахилився над пультом і почав очима шукати щось на ньому. Хлопчисько з екрана дивився на нас приреченим поглядом. Якби він знав, що не на усунення з посади приречений, а разом з усіма своїми вісьмастами двадцятьма трьома пасажирами…

— Як це вимкнути? — роздратовано обернувся до мене Нордвік.

Я простягнув руку і клацнув клавішем. Центральний екран згас. Нордвік випростався й поглянув на Шеланова.

— Що будемо робити?

— А що ми можемо? — з болем у голосі спроквола мовив той. — Я вже перебрав подумки всі варіанти. Він приречений.

— Послухай! — підвищив голос Нордвік. — Там вісімсот двадцять три… двадцять чотири людини!

Шеланов зіщулився, як від удару. Мені теж стало мото; рошно. Нараз із холодною ясністю я побачив те, що відбувалося, ніби з боку.

— А чому б не спробувати витягти лайнер ботом? — знову спокійно спитав Нордвік.

Шеланов безтямно поглянув на нього.

— Чому не можна витягти лайнер ботом? — повторив запитання Нордвік.

— Тому що поле діафрагми глушить гравіімпульс двигунів, — відповів я.

— Але ж, як мені відомо, ви спеціально для польотів у діафрагмі встановили на ботах аварійні хімічні двигуни.

Я піднісся було духом, та відразу ж і зів’яв. Ці двигуни були призначені для баражування ботів у діафрагмі і не розраховані на додаткове навантаження.

— Вони занадто малопотужні, — мовив Шеланов. — Та й пального там на п’ять хвилин роботи.

— Ну, гаразд, — кивнув Нордвік. — Але, зрештою, можна ж пасивувати вашу активну супермасу, як… як… — він раптом затнувся і зміненим голосом закінчив: — Як у Сандалузі?

Шеланов чомусь відвернувся від нього.

— Ти ж знаєш, — проказав він кудись убік, — що для цього потрібен потужний гравітаційний удар, хоча б такий, як при роботі двигунів на повній потужності. Але лайнер їх увімкнути не може, а якщо ми вдаримо… Сам розумієш, що від нього залишиться.

Я гарячково перебирав подумки всі варіанти гравітаційного удару по Оку, та нічого путнього не знаходив. Лайнер був приречений.

— Чорти б забрали ваші бакен-маяки! — із запізнілою злістю просичав Нордвік. — Чому вони так пізно засікли лайнер? Адже зона виявлення в них понад сто тисяч кілометрів!

Шеланов тільки зітхнув. Пояснення зайві. Їх знав і сам Нордвік. Програма бакен-маяків не розрахована на хлопг. чаків, котрі дрейфують у просторі на лайнерах з вимкнутими комп’ютерами. Був би це астероїд, маяки давно подали б сигнал, а так, вони засікли лайнер, проте попереджувальний сигнал пролунав лише тоді, коли лайнер перетнув межу тисячокілометрової зони і, очевидно, не підкорився наказу зупинитися. Добре ще, хлопчисько у своїй невгамовній допитливості не добувся до блока метеоритного захисту корабля. Неважко собі уявити, що було б тоді з Банконі, та й із самим лайнером…

— Руслане, — несподівано звернувся до Шеланова. Нордвік, — а що відбувається, коли ви обстрілюєте Око?

— Що відбувається? — механічно перепитав Шеланов.

Мабуть, від нервового напруження він був якийсь загальмований..

— На який час згортається діафрагма?

— На дві з половиною хвилини… Та ні, Нордвіку, з цього теж нічого не вийде. Навіть при форсованому режимі для запуску двигунів потрібно не менше п’яти хвилин. Він не встигне…

— Зрозуміло! — сердито мовив Нордвік і повернувся до мене. — Скільки часу лишилось лайнеру до падіння в “зіницю”?

Я заклацав клавішами варіатора, вводячи завдання. На екрані засвітилися цифри: 42.24… 23… 22…

— Сорок дві хвилини…

— Негайно поверніть на станцію другий бот! — наказав Нордвік,

— Бот ЗХ-46, — викликав я Гідаса й увімкнув оглядовий екран біля катапульти, — негайно повертайтесь на станцію!

Гідас уже відбуксирував астероїд до катапульти, зупинив його метрах у п’ятистах від неї і тепер акуратно відстібав захвати.

— Та відстрель ти їх до бісової матері! — крикнув Нордвік. — Час дорогий!

— Ясно, — буркнув Гідас.

Бот на екрані відстрелив захвати, що залишились, і на граничній швидкості, майже як бот Банконі, рвонув з місця. Я вжахнувся. При такому старті в нього мало бути близько десяти “g”!

— Де у вас причальний майданчик ботів? — запитав Нордвік.

— Там, де й усі причали…

Нордвік кивнув головою і вийшов із рубки. Шеланов провів його байдужим поглядом, потім, ніби опам’ятавшись, скочив із крісла й вибіг слідом за ним.

— Що ти надумав? — почув я його схвильований голос.

І тут, треба сказати, я порушив статут вахти — за жодних обставин не полишати рубку. Увімкнув кают-компанію, гукнув: “Владику, терміново підміни мене в рубці!” — і, не чекаючи відповіді, вискочив слідом за Нордвіком та Шелановим.

Наздогнав я їх тільки біля закритого шлюзу причального тамбура. І саме вчасно. Перетинка шлюзу луснула, Нордвік, відмахнувшись від Шеланова, який щось гаряче йому доводив, увійшов до тамбура. Шеланов, не звернувши уваги, попрямував за ним.

“Тим краще”, — подумав я і теж вийшов на причал.

Посеред причалу, розчепірившись на магнітних присосках, стояв бот Гідаса. Вцілілі захвати були наполовину втягнені в корпус. У такому вигляді “мухолов” нагадував пророслу картоплину, поставлену на встромлені в неї сірники. Люк бота був зачинений.

— Що він — спить там? — стривожено мовив Нордвік.

Я підійшов до люка і штовхнув його рукою. Перетинка розійшлася, і ми побачили Гідаса, який зі страшним, розплюснутим перевантаженням обличчям лежав у кріслі. Він намагався встати, але в нього нічого не виходило.

Відштовхнувши мене, в кабіну “мухолова” вліз Нордвік і допоміг Гідасу вибратися назовні. Ноги не тримали його, він висів на Нордвікові ганчір’яною лялькою, руки конвульсійно здригалися.

— Протиперевантажувальний захист зовсім сів, — прохрипів він.

Я підскочив до Гідаса і підставив плече. Не церемонячись, Нордвік переклав його на мене і обернувся до бота. Але там уже, затуляючи собою люк, стояв Шеланов.

— Куди? — спокійно, але твердо спитав він.

— Туди, — так само твердо відказав Нордвік.

— Не маю права пустити тебе.

Плечі Нордвіка напружились, він набичився, здавалося, ще мить — і він просто відкине худенького Шеланова зі свого шляху. Та напруження раптом полишило його, він несподівано усміхнувся й сказав:

— Я розумію, про що ти думаєш. Дай мені пілота, щоб заспокоїти твою совість.

Нордвік повернувся до нас і подивився на Гідаса. Той уже трохи отямився й тремтячими руками розтирав набрякле обличчя.

Шеланов теж поглянув у наш бік.

— Ти ж сам бачиш…

— Ну, нехай іде зі мною цей, — Нордвік кивнув на мене. — Мені однаково, який баласт.

Певна річ, неприємно різонуло, що мене охрестили “баластом”. Та в подібній ситуації не до образ. Здається, це був саме той випадок, про який думають дівчата, захоплено дивлячись на шеврони наших комбінезонів.

— Гаразд, — усе ще вагаючись, мовив Шеланов і відступив від люка.

— Вибачте, — сказав я Шеланову, передав йому Гідаса й прослизнув у “мухолов”.

— Швидше, час дорогий! — гукнув Нордвік, зарощуючи перетинку люка. Потім сів у єдине крісло.

— Стань за кріслом, — сказав він мені, — притиснись спиною до стіни, а руками уприся в спинку крісла.

Я розвернувся в тісній для двох кабінці і оперся спиною на перегородку.

— Скільки в нас лишилось часу? — спитав Нордвік, дивлячись, як з причалу, обійнявшись, ідуть Шеланов з Гідасом.

Звичайно, я не знав.

— Хвилин тридцять п’ять.

— Ти хоч здогадався в рубці кого-небудь залишити?

Від несподіванки я здригнувся. Усе помічає! Добре, що він не спитав цього при Шеланові… Нордвік увімкнув зовнішній зв’язок.

— База?

— Черговий оператор станції “Проект Сандалуз-ІІ” на зв’язку, — відгукнувся Владик.

“Молодець!” — захоплено подумав я. Швидко він!

— Скільки в нас часу?

Владик затнувся. Ну звісно, звідки ж йому знати, про що йде мова.

— Не зрозумів? — перепитав він.

Я перехилився через спинку крісла поближче до пульта.

— Владику, — сказав я, — переведи, будь ласка, показник часу з екрана варіатора на комп’ютер бота ЗХ-46.

Я ще встиг помітити, як на дисплеї спалахнули цифри: 32,42, і відразу ж мене відкинуло назад. Бот, прорвавщи перетинку причалу, буквально вистрілив собою у простір.

Через силу, відчуваючи, як моє обличчя стає, очевидно, таким самим, як обличчя Гідаса, я простягнув руки і схопився за спинку крісла. Поперед себе я нічого не бачив, крім потилиці Нордвіка, — крісло повністю затуляло собою екран огляду. Шия Нордвіка почервоніла, але голову він тримав рівно. Довге волосся відкинулося назад, відкривши дивні вуха: ліве — нормальне, як у всіх людей, праве — відстовбурчене, стирчало перпендикулярно. У нас на станції жартували над ним поза очі: мовляв, у дитинстві батьки часто скубли його за вухо, до того ж лише за праве. Дивак, чому він не зробить пластичної операції?

“А Шеланова у нас прозвали Людовіком, — недоречно згадав я. — За довгий ніс, схожий на ніс одного з французьких королів…”

“Мухолов” різко сіпнуло. Очевидно, Нордвік почав гальмування. Руки не витримали, і мене кинуло обличчям, на сринку крісла, причому носом я тицьнувся в те саме відстовбурчене вухо Нордвіка. Обличчя в мене почало витягатись уперед, і тепер я вже не знав, на що воно стало схоже. Але в такому положенні були й певні переваги: притиснутий до спинки крісла, я тепер бачив екран огляду і райдужну діафрагму Ока, що невблаганно насувалася на нас.

Треба сказати, що входження в діафрагму не принесло мені задоволення. Спалахи в очах, різнобарвні кола на сітчатці, усе тіло затерпло… Й відразу невагомість. Гравідвигуни в діафрагмі не діяли.

Все-таки Нордвік був асом. Траєкторію польоту він розрахував чудово. Три секунди пропрацювали аварійні хімічні двигуни, і ми плавно пристали до перехідного тамбура пілотського відсіку.

Не знаю кому як, але я в невагомості почував себе вельми незатишно. Ми настільки звикли до штучної гравітації, що лише тепер, коли вперше опинився у невагомості, я зрозумів, що означала “космічна хвороба” для пасажирів на початку освоєння космічного простору. Таке відчуття, ніби ти падаєш разом із ботом у бездонну прірву, хотілось ухопитися за щось міцне і надійне, щоб уникнути цього падіння. Напевне, молоденький капітан1 “Градієнта” відчував те саме, тому що, коли луснула перетинка перехідного тамбура, він, чекаючи нас, висів коло входу, неприродно вчепившись рукою за поручень. Лише Нордвіку все було за іграшку. Він міцно, стояв на ногах, приклеєний до підлоги магнітними присосками, — екіпіровка працівників патрульно-рятувальної служби розраховувалась на всі випадки життя.

— Здрастуйте, — несміливо проказав капітан “Градієнта”. — У нас чомусь відмовила система штучної гравітації…

Не звертаючи на нього уваги, Нордвік пройшов у рубку лайнера і, наблизившись до корабельного комп’ютера, кількома чіткими рухами, відкрив передню панель. Ясна річ, капітанові ПРС належало знати рубку корабля як свої п’ять пальців. Відкинута догори панель комп’ютера величезним крилом загойдалася під стелею.

Капітан “Градієнта” розгублено спостерігав за діями Нордвіка, потім перевів на мене здивований погляд.

— Що сталося? — запитав тихо; з погано прихованою тривогою.

Мабуть, він був моїм ровесником — років двадцять два — двадцять три, — але щупленька постать, світле волосся, рожеві щоки робили його схожим на хлопчика. Втім, блондини завжди виглядають молодшими.

— Ви завели лайнер у зону експерименту станції “Проект Сандалуз-ІІ”, — процідив я, дивлячись у небесно-чисті очі капітана “Градієнта”. — Вам це про щось говорить?

Очі його здригнулися, потемнішали. Щось це йому таки говорило….

— Іржику, — покликав мене Нордвік, витягаючи із нутрощів комп’ютера якісь довгі білясті, схожі на макарони шнури з прозорими присосками на кінцях, — переключи, будь-ласка, час сюди, в рубку.

“Звідки він знає моє ім’я? — ошелешено подумав я. — На причалі назвав мене “цей”, а ще “баласт”… Я невпевнено, чіпляючись за предмети, що траплялися на моєму шляху, проплив до пульта керування і, пришвартувавшись до пілотського крісла, з’єднався з Владиком.

У нашому розпорядженні лишалося двадцять три хвилини. Точніше, не в нашому, а в розпорядженні Нордвіка, тому що тільки він знав, що потрібно робити.

Раптом увімкнувся внутрішній зв’язок, і дівочий голос, мабуть стюардеси, мовив:

— Капітане, пасажири скаржаться на невагомість…

— До біса! — гарикнув Нордвік. — Нехай потерплять півгодини!

Блідий капітан безгучно зіпав ротом.

— Де у вас можна поголитися? — несподівано звернувся до нього Нордвік.

— Поголитися?! — капітан очманіло втупився у нього.

— Так, поголитися, — роздратовано повторив Нордвік.

— У душовій…

— Депілат там є?

Вкрай збентежений хлопчисько-капітан лише кивнув, і Нордвік швидко покрокував у душову.

В цей час на екрані зв’язку замість Владика виник Шеланов.

— Де Нордвік? — спитав він.

— Здається, пішов голитися, — відповів я.

— Що?!

Я стенув плечима.

— Пішов голитися, кажу. Принаймні він шукав місце, де можна поголитися.

Шеланов дивився на мене так, ніби хотів перевірити, чи не з’їхав я з глузду.

— Чим ви там займаєтесь?

— Не знаю, — відверто признався я.

— А де капітан “Градієнта”?

— Тут.

— Давай його сюди!

Я повернувся. Капітан “Градієнта” висів коло тамбура, тримаючись за поручень.

— Вас кличуть, — холодно сказав я.

Він нарешті одірвався від поручня і став так само невпевнено, як перед цим я, пробиратись до пульта.

— Я слухаю, — мовив він, діставшись до крісла пілота.

— Хто — я? — присадив його Шеланов. — Доповідайте по формі.

Тримаючись за спинку крісла, капітан “Градієнта” випростався.

— Капітан вантажно-пасажирського лайнера “Градієнт”, пілот другого класу Чеслав Шеман на зв’язку, — відрапортував він.

Вперше я не почув у його голосі розгублених інтонацій.

— Отак воно краще, — кивнув Шеланов. — Начальник науково-дослідної станції “Проект Сандалуз-ІІ” Руслан Шеланов. Доповідайте, яких заходів уживаєте.

Чеслав Шеман знову розгублено глянув на мене, ніби чекав підказки.

— Я не одержував жодних вказівок…

В цей час у мене за спиною пролунав цокіт магнітних підошов, і я озирнувся. Із закутаною рушником головою з душової повертався Нордвік. Старанно розтираючи голову, він відсунув мене від крісла, сів і зняв рушник. Я обімлів. Від його буйної чуприни не лишилося й сліду. Голий череп соромливо рожевів, як це буває після депілату, а по ньому зміївся потворний глибокий шрам, ховаючись за відстовбурченим вухом.

— У мене нема часу вводити всіх у курс справи, — сказав Нордвік.

Я мимоволі кинув погляд на таймер. Сімнадцять чотирнадцять.

— Повідом про те, що сталося, в патрульно-рятувальну службу, — продовжував Нордвік. — І виклич мій крейсер. Може статися, що йому доведеться тут попрацювати…

— Уже викликали.

— Чудово. Тепер далі. Я вимкнув блокування системи запуску двигунів лайнера і спробую вивести двигуни на режим прямим нейрокеруванням. Цілком можливо, що я їх спалю, та дві хвилини вони працюватимуть на повну потужність. Твоє завдання: коли я буду готовий, вистрілиш в Око з катапульти… Адже ти казав, що діафрагма після обстрілу закривається на дві з половиною хвилини?

— Так… — Шеланов затнувся, — але… мені нічим стріляти…

— Що значить — нічим? — сторопів Нордвік.

— У катапульті немає робочої речовини.

— А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!

— Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! — зітхнув Шеланов.

Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!

Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..

— Тоді не заважай, — жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.

Повернувся до капітана “Градієнта”, пильно поглянув на нього.

— Отже, так, синку, — тихо мовив він. — Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися… Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?

Чеслав Шеман зіщулився.

— Ні… — прошепотів він.

— Що значить — ні? Не забув чи зачіски шкода?

Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.

— Я не зможу…

— Не зможу? — очі Нордвіка звузилися. — Ану, марш у душову!

— Я не зможу… — забелькотів Чеслав Шеман. — Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини…

Нордвік аж підскочив.

— Дідько б тебе взяв! — вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.

— Увага по всьому кораблю! — Нордвік намагався говорити спокійно. — Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук — одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.

Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:

— Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права…

— Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.

Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;

— Тоді… — прохрипів він, — на боті підеш ти. Твоє завдання — за моїм наказом… спрямувати бот… у супермасу…

Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!

Чеслав Шеман зблід ще більше.

— Ні… — він злякано захитав головою. — Я не зможу…

— Зможеш. Більше це зробити нікому.

Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.

— Треба, синку, треба… Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога…

Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:

— У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!

І тут я не витримав.

— Та яке ти маєш право наказувати! — крикнув я в обличчя Нордвіку. — Посилати людину…

Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно — в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.

Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, “наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла “зіниця” супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому — обличчя Чеслава Шемана в рубці “мухолова”, на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти “зіниці” супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.

— Негідник! — прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.

— Не заважай, — спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. — Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.

Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене…

Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти “зіниці” супермаси.

— Увага! — оголосив Нордвік по селектору. — Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.

Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.

— Пора, синку, — тихо сказав він Чеславу Шеману.

— Прощайте… — прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.

Екран погас — видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.

— Передайте мамі…

І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.

“Мухолов” зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.

Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше — скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, — працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на “Градієнті”, але діафрагма “погасила” їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.

Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час на таймері перейшов за три хвилини, крізь дике виття пробився ледь чутний комариний писк, і “зіниця” супермаси почала повільно відсуватися.

Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася “зіниця”, гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.

Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, — як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси — і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, — як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.

Не встигли… До порятунку залишалося ще понад кілометр.

Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.

Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах — не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.

Вийшла порошинка з Ока…

На дисплеї замигтів червоний напис: “Аварія в двигунному відсіку!!!” — спалив-таки двигуна Нордвік… Я глянув на нього. Нордвік непорушно сидів у кріслі, порожніми очима втупившись у пульт управління. На його чолі швидко висихали великі краплини поту.

Насилу пересуваючись на ватяних ногах, я почалапав у душову. На щастя, там виявилась аптечка. Я зняв біль і сяк-так ретушував синець, що закривав майже всю праву половину обличчя. На жаль, я не лікар, і досягти цілковитого розсмоктування синця мені не вдалося, тож облишив цю безнадійну справу, здер з себе одяг і поліз під душ.

Коли я вийшов з душової, в рубці Нордвіка вже не було. Передню панель на комп’ютері він закрив, але якось недбало, неохайно — з-під неї визирали ті самі білясті дроти нейрокерування, викликаючи огидне відчуття чогось змієподібного й слизького. Напевно, він просто відпустив кронштейни панелі, і вона впала, придушивши дроти.

Я неприкаяно потинявся по рубці, спробував пройти в пасажирський відсік, але перетинка дверей виявилася заблокованою. Тоді я вирішив зазирнути в пілотський інформаторій. За перетинкою виявилась іще одна, світлозахисна. Я просунув крізь неї голову — і мало не впав від гуркоту вибуху. В інформатори йшов фільм. Старовинне кіно, що квадратом екрана світилося на стіні. Фільм був про війну і, швидше за все, ігровий. На екрані за бруствером окопу стояв військовий у довгій шинелі й папасі (напевно, генерал, я в цьому не дуже розбираюся) і дивився на поле бою в дивний, схожий на перископ бінокль, встановлений на тринозі. Поряд з ним стояв інший військовий, в туго підперезаному ременем кожушку і в касці.

— Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти…

Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.

— Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, — відрубав він, — я не зможу посилати їх на смерть!

Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.

Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.

В голові моїй була цілковита плутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів “Градієнта”. Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку… Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це — вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал…

Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше — звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.

Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до “Градієнта”, брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.

— То в чому справа? — не вельми люб’язно поцікавився капітан. — Беріть рятувальну шлюпку і летіть.

— Я не вмію керувати шлюпкою.

— Тоді сидіть і чекайте.

Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.

— Якщо ти не заперечуєш, Іржику, — почув я раптом за спиною голос, — це можу зробити я.

Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.

Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за “мухолова”, всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.

Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити… Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.

Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження — вираз мого обличчя чи синець…

— Де Шеланов? — запитав я.

— У медвідсіку, — відповів хтось.

Я кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.

У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн — лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.

— Треба було мені йти… — з болем видихав із себе слова Гідас. Сліз, що бігли по щоках, він не помічав. — Я ж знаю “мухолов” як свої п’ять пальців… Треба було вивести його з діафрагми… розігнати… по спіральній траєкторії… і катапультуватися… Комп’ютер сам би довів…

— Я повернувся, — сказав я.

Шеланов мигцем глянув на мене.

— Дозвольте доповісти? — офіційним тоном запитав я.

— Потім, — відмахнувся він.

— Не потім, а зараз. Я вважаю, що дії капітана Нордвіка на “Градієнті” межують зі злочином.

Шеланов підняв на мене здивований погляд, відпустив руку Гідаса.

— Ану пішли звідси. — Він підхопив мене під лікоть і вивів з медвідсіку. — Що ти сказав? — спитав він, зарощуючи за нами перетинку дверей.

— Я сказав, що дії капітана Нордвіка злочинні. Він не мав права наказувати Шеману йти на смерть, Мабуть, це можна виправдати надзичайною ситуацією, але з морального боку — Нордвік вчинив убивство.

— З морального боку…

Обличчя Шеланова стало майже жорстоким.

— Ти ще назви смерть Шемана подвигом. В результаті цього, як ти кажеш, злочину врятовано вісімсот двадцять три чоловіки, що опинилися в аварійній ситуації з його вини…

— Зараз не середньовіччя, щоб приносити когось у жертву! І навіть не двадцятий вік! Людина мусить сама…

— …сама виправляти свої помилки, — перервав мене Шеланов. — А Нордвіка не тобі судити.

— І не вам!

— Нікому… — тихо закінчив Шеланов, дивлячись мені у вічі. — Нема для нього суду.

— Є! Суд його власної совісті!

Шеланов раптом згас, очі його стали сумними, ніби він жалів мене за щось. Мене чи Нордвіка.

— Це він тебе? — показав рукою на синець. — Мені теж хочеться… До речі, ти знаєш ім’я пілота, який кинув свій лайнер на Сандалуз? — Втім, запитання було риторичне, і Шеланов не чекав відповіді.

— Це був Нордвік.

Я здригнувся від несподіванки.

— Але й це ще не все, — продовжував Шеланов. — Там, у пасажирському відсіку лайнера, знаходилась його сім’я. Дружина, трьохрічний син і п’ятирічна дочка. Так що совість у нього й так…

Я мовчав. Мені нічого було. сказати.

— Та й не в Сандалузькій катастрофі річ, — знову заговорив Шеланов. — Навіть якби не вона, Нордвік мав право на такий, наказ! Зарубай собі…

Він раптом затнувся і стривожено запитав:

— А де Нордвік?

— Там, у шлюпці…

— Де — там?!

— На шостому причалі…

І тоді Шеланов стрімко метнувся по коридору до причалу. Якусь мить я здивовано дивився вслід йому, а потім теж зірвався з місця й побіг за ним. Я зрозумів, про що родумав Шеланов.

Коли ми підбігли до причалів, з тамбура третьої платформи вийшли Банконі і незнайомець у формі рятувальника ПРС. Мало не зваливши їх з ніг, ми влетіли в тамбур шостого причалу. Перетинка шлюзу повільно затягалася, проте Шеланов устиг протиснутись у неї.

Рятувальна шлюпка, як і раніше, стояла на тому ж таки місці посередині причалу, лише вхідний люк був задраєний.

— Нордвіку! — важко дихаючи, Шеланов зупинився біля шлюпки. — Нордвіку!

Мовчання. Немовби в шлюпці нікого не було.

— Нордвіку, — вже спокійніше покликав Шеланов, — ти ж знаєш, що не зможеш стартувати, доки на причалі є люди. А я звідси не піду.

І знову мовчання. Нарешті перетинка луснула, і ми побачили Нордвіка, що стояв, тримаючись за краї люка.

Шеланов підійшов до нього і сів поруч. Вони мовчали. І я мовчав. Стояв і дивився на них, як бовдур.

Нордвік повернув до Шеланова голову й довго, ніби вперше побачив, дивився на нього. Я чомусь подумав, що зараз він скаже щось високе, на зразок: “Ти знаєш, я перебрав усі варіанти, щоб самому… А довелося послати його…”

Але він несподівано сказав:

— А ти ніколи не пробував карбувати свій профіль на монетах? По-моєму, непогано вийшло б…

Шеланов звів на нього очі.

— Мало тебе в дитинстві скубли за вухо…

І вони гірко, вимучено посміхнулися один одному. Вони знали про себе все.

І тоді я повернувся і пішов геть.

Сторожовий пес

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітали до стежки, протоптаної у прибережних скалах, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки з хрумкотінням вистрибували зі скляних, пластмасові вибухали пивом чи лимонадом, із бляшаних, іржавих і новісіньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла, у прованській олії, томатному соусі, власному соку; у вині, червоному та білому. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у підсвідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Він наступав на банку — вона чвакала сиропом та часточками ананасів — і йшов далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Барт лежав долілиць на широкому скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Він насолоджувався теплом, терся об граніт щокою, відчував усією поверхнею шкіри, як випаровується морська вода, що, наскрізь просочивши його, щемить у подряпинах та ранках. Нарешті вперше за сім днів він по-справжньому обсихає. Усе це сон. Поганий сон. З аварією корабля, самотністю, без харчів та прісної води. Боже, хоча б на острові хто-небудь жив! Він уявив, як зараз підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока… До одуріння. Його живіт стане великим і пружним, а він буде задоволено по ньому поплескувати і пити, пити… Тільки б на острові хто-небудь жив.

Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, стояла банка персикового соку. Найзвичайнісінька. Бляшана. Синя етикетка з намальованими на ній персиками та келихом з жовтогарячого соку. Він не повірив собі. Безглуздя! Мана! Чортівня якась… Труснув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив у неї, в цю банку, що вона є, що вона тут, поруч, підхопився і, обдираючи коліна, порачкував до неї.

Барт уже майже схопив її, як раптом чиясь тінь враз нависла над ним, і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ скелі, другий, на третьому бризнула соком і покотилася по схилу. Барт безсилим поглядом провів її й лише тоді підняв голову. Над ним, розставивши ноги, стояв майже голий — черевики та ще якась пов’язка на стегнах — абориген.

Барт сів.

— Навіщо ти це зробив? — запитав він.

Тубілець не поворухнувся, здавалося, навіть не дихав. Смаглява шкіра на його тілі виблискувала металом, очі, скляні й тьмяні, вп’ялися в одну точку, а з живота випирав прямокутник еволюційної скриньки — це було видно з ледь помітних обрисів напнутої шкіри.

Симбіот… Барт здригнувся, відсунувся вбік і притулився спиною до скелі. Його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.

“Форма, — подумав він. — Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь”.

— Що ти тут робиш, на острові? — знов озвався Барт.

Робот повернув голову, блимнув на нього байдужими скельцями очей.

— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — мляво показав униз, в улоговину.

— Що? — не зрозумів Барт, і придивився, уважніше.

Те, що він спочатку мав за ряботиння в очах, було насправді велетенською купою різнобарвних банок. Поки він видирався сюди, на скелі, якомога далі від ущент розтрощеного човна, від океану, частка якого солоною медузою бовталася у нього в животі, поки лежав на майданчику, такому сухому й теплому, — бачив лише кола, що шипіли й плавилися. Тільки кола… багатобарвні. Виявляється, це — консервні банки.

Банки були повсюди: на скелях і в тріщинах, на каменях і під ними, і в двох кроках від Барта — розбиті і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міліарди мух. Вони, здавалося б, катастрофічно розмножувалися, харчуючись найкращими консервами світу, але періодично налітав шквал і відносив тонни цього висококалорійного концентрату в море, далеко-далеко, за багато сотень миль, і скидав хмари мух на риб’ячі голови. Манною небесною. А мухи на острові знову плодилися…

Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Відповідає усім світовим стандартам. Наче на суперзразковій фермі.

Барт облизнув губи сухим, шорстким язиком.

— Слухай, — промовив він і замовк.

“Усе це даремно”, — защеміло серце. Знову облизав губи.

— Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну! Лише одну… Я візьму, гаразд?

Симбіот мовчав.

— Якщо ти гадаєш… То я не так… я не просто так… Я заплачу… Їй-бо, я заплачу! Я добре заплачу!

Барт дурив його. У нього в кишенях не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика, і робот ніяк не реагував на його благання, нібито знав про це. Він стояв непорушно, підставивши до сонця широку блискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.

Барт замовк. Стало моторошно. Острів, де з людей роблять машини всупереч усім конвенціям і законам, схопив його за горло сухою піщаною рукою спраги. Серед такого багатства… До болю стис у кишені складаний ніж, але тут же збагнув: це не зброя.

Відвернувся й почав дивитися в улоговину. Не думати, тільки не думати, що позаду в образі симбіота стоїть її Величність Костомаха.

Острів був вулканічного походження, про що свідчила ця улоговина, всіяна консервними банками, мов конфетті, — колишній вогнедишний кратер.

Барт ковтнув неіснуючу слину. Ось тут летіла банка… об цей виступ, об цей і… Здригнувся й глянув на робота, потім знову на виступ, де розлилася пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. “Спокійно, спокійно. Заспокойся, — сказав він собі. — Тільки спокійно”.

— Ти сам тут на острові? — запитав він.

— Сам.

Відлягло. “Не квапся, не метушись, — наказав собі Барт. — Продумай усе гарненько”. І сам себе не слухався, тіло тремтіло, мов у пропасниці.

Ось так, так і так, вирішив він, розрахував усі ходи наперед і, вибравши банку, що стояла на самісінькому краєчку майданчика, різко зірвався з місця й побіг до неї. Симбіст трохи почекав, а потім блискавкою метнувся до обриву й ударом ноги вибив банку з рук. Ударив він майстерно (очевидно, непогано грав у футбол, коли був людиною), підрізавши банку так, що вона завертілася навколо осі, а сам круто зупинився якраз над урвищем. І тоді Барт легенько, щоб не звалитися самому, підштовхнув його у спину. Робот сіпнувся назад, побалансував на одній нозі, але все-таки не втримався і полетів у провалля. Від удару об перший виступ у нього відлетіла ліва рука. Барт відвернувся, схопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ніж.

Це були консервовані яблука, залиті теплим, липким і несмачним сиропом. Він пив жадібно, не помічаючи гострих країв банки, обрізав губи і продовжував ковтати сироп по краплині, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот, аж поки сиропу в банці не залишилось. Нарешті Барт відкинув банку геть. Пити захотілося ще сильніше. Коло скелі, на осонні, побачив трикутну пластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі (“Нічого, — пробурмотів він, дмухаючи на пальці, — тим холодніше пиво…”) і надрізав краєчок. Доводилося пити повільно, ковток за ковтком, бо пиво було крижаним, аж зуби ломило. Зрештою він угамував спрагу. Ліг біля самісінького краю майданчика і став розглядати улоговину. Внизу, на осипу, із-за величезного валуна стирчали понівечені металеві ноги в гостроносих черевиках. Барт поглянув на свої побиті, подряпані ступні, потім знову вниз, скачав у роті гіркий від пива клубок слини і сплюнув в улоговину.

Було спекотно й задушливо, піт липкою плівкою стягав шкіру. Тіло охопила якась млявість, і він поринув з головою в млосний, напівдрімотний стан. Навіть не помітив, як над островом з’явився транспортний контейнер, чорний, з яскравим жовтогарячим написом, і лише коли тінь контейнера на мить накрила його, стрепенувся.

Серце у нього тьохнуло, він підхопився на ноги… І аж тоді збагнув, що контейнер автоматичний.

Контейнер зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і висипав зі свого черева купу консервних банок, які повільно, ніби лапатий сніг, підтримувані силовим полем, осідали на скелі. А контейнер зачинився, розвернувся й полетів назад. Про всяк випадок Барт помахав рукою — марно. Погукав услід — те ж саме. Він постояв, почекавши, поки цяточка контейнера не зникне на обрії, і сів. Боліли ступні ніг.

— Клята автоматика! — схопив банку, що потрапила під руку, і щосили пожбурив її в провалля.

Туди, де лежали підошвами догори черевики.

Від симбіота залишився тільки жахливо спотворений тулуб та дві ноги, які палицями стриміли над валуном. Поруч — половинкою розчахнутого кавуна — лежала голова. Дрібнюсінькі рожеві кристалики пам’яті виблискували на сонці. Барт поглянув і відвернувся. Колись це було людським мозком… Підійшовши ближче, стягнув із симбіота черевики, взяв їх і сів на валун.

“Щось надто легко дісталась мені перемога, — подумав він. — Занадто легко…”

Поруч валялися знівечені ноги робота, трохи нижче — тулуб. Від живота відбрунькувалася абсолютно неушкоджена призма еволюційної скриньки. Він нахилився, обережно доторкнувся до неї і взяв у руки. Скринька виявилася легкою, як дерев’яний брусок, і теплою.

“Приспали або підпоїли, — зринуло в думці. — А можливо, оглушили… Хоча навряд — якщо пошкодиш череп, “сировина” стане непридатною… Отже, підпоїли. Потім припасували скриньку до живота — і, будь ласка, через півгодини перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І нехай горить синім полум’ям Паризька конвенція, яка забороняє подібне виробництво, а на електричний стілець — так просто начхати!”

Барт зітхнув і обдивився довкола. Його оточували чорні з червонястим полиском базальтові скелі. “Майже як каньйон у Нью-Мехіко. Тільки зовсім відсутня рослинність…” — подумалось йому, і він заплющив очі.

…Позаду, під деревом, стояло старезне бунгало, і він почув, спиною відчув, як із рипінням прочинились двері й на світ божий, продираючі заспані оченята, виліз Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони з реготом почнуть вовтузитися в пилюці…

Поруч хтось стояв. Барт відчув це крізь примружені повіки, скривився, ніби хтось підгледів його видіння, і розплющив очі.

— Джіммі… — стрепенувся він. І тієї ж миті щось гаряче вдарило в голову: — Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!

Простягти руки, міцно обійняти його голову, розридатися, притиснути личком до живота…

Барт скочив на ноги, випустив із рук еволюційну скриньку… І Джіммі зник. Мов крізь землю провалився. Він ошелешено завмер.

Обійняти… схопити голову… притиснути до живота…

Виступив холодний піт. Еволюційну скриньку — в живіт!

Барт позадкував, — до дідька все! — і побіг, щохвилини озираючись угору, по схилу, а потім, ковзаючись на виступах, почав видиратися на скелі. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими радісними бісиками очей і кумедною (немає двох передніх зубів — верхнього і нижнього) усмішкою обличчя його хлопченяти.

Барт дістався до стежки і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.

— Йди геть, іди геть, геть… — скрегочучи зубами, благав він.

Відпустило.

Тоді він перевернувся на спину й глибоко декілька разів зітхнув. Погано. Вкрай погано. Щеміли зранені ноги, гуло в голові, вивертало нутрощі. Краєчком ока поглянув униз: залишки симбіота, розпластані на осипу…

“Занадто легко дісталася мені перемога”, — згадав він, і його пересмикнуло. Уявив собі, як еволюційна скринька всотується під ребра.

На спині лежати було незручно, муляли консервні банки, а одна так просто уп’ялася під лопатки. Барт посовався, трохи, не допомогло, тоді він піднявся на літкі, вгледівся. Консервований горошок, томатний сік, тунець у власному соку, і ось вона, та сама банка з гострими краями. Велика бляшанка з натуральною чорною ікрою.

Барт посміхнувся. Що-що, а от тобою мені ще ласувати не доводилося! Він узяв банку; покрутив у руках. На етикетці, якраз над об’ємним зображенням бутерброда з ікрою, мерехтливою райдугою плавали слова: “Зроблено на Землі. Об’єднана консервна корпорація”.

Зітхнувши, поставив банку на камінь трохи вище. Останні сім днів він: харчувався переважно сирою рибою, яка спливала на поверхню, коли тисячотонне, громаддя корабля, надсадно ревучи, провалилося в океан і щезло в морській безодні, але зараз їсти солону риб’ячу ікру — не міг.

Купи, гори, велетенські гори консервних банок викидаються на острів, наче на смітник, гниють, розкладаються, перетворюються в бридких синьо-зелених мух.

І це тут, на Землі, а у Всесвіті…

Коли вони стояли в порту Сігелли, робітники станцитових копалень, доведені до відчаю убогою низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою та шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего здирав зі старателів, виснажених пропасницею та постійним недоїданням, цілі пригорщі чистих, мов сльоза, діамантів за кожну банку….Тепер Жолій Ха Грего лежить десь на дні, обнявши валізу, наповнену сльозами-діамантами, і не потрібно йому вже нічого.

Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть як мухи від голоду тільки тому, що Консервна корпорація нє бажає знижувати ціни на продукти і свої надлишки просто-на-просто викидає сюди. І ніхто про це не дізнається, бо міжконтинентальні пасажирські траси проходять вдалині від острова, а для цікавих одинаків, схожих на тебе, Барте, поставили страхопуда, якого можна легко зіпнухти у провалля, щоб він розбився ущент, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, і ти, звісно ж, хоч коли-небудь — через свою невгамовну цікавість, хай вона западеться! — спантеличено піднімеш її й глибоко — Сократ! — замислишся, і тоді з’явиться перед тобою чи то син, чи старенька мати, дружина, наречена, сіамський кіт, улюблене крісло або дідько його знає, що там іще, і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш просто до нестями, і тобі шалено закортить обняти трухлявий фамільний буфет або обшарпаний рідний будинок, притиснути його, та ще обов’язково до живота… ну, а коли тіло поволі наллється металом і ти станеш сталевим та дзвінким, — цього задоволення тобі вже не відчути.

Барт підвівся в уважно оглянув улоговину. Ось одна чорна пляма, а там іще одна. Коли гарненько пошукати, то тут можна знайти з десяток трупів симбіотів. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Це так само точно, як те, що не всім пощастило зіштовхнути робота в провалля, і що десь близько за скелею, можливо, ось за цією, з іржавими патьоками, розпростерся людський скелет. Білосніжний, відшліфований сонцем і дощами, він лежить, кісточками пальців вчепившись у тріщину між камінням, і вже не хоче пити. І їсти. А поруч стоять кілька новісіньких банок. З останньої партії…

Барт здригнувся. З улоговини долинув чийсь крик. Він прислухався.

— Та-а-ту! — знову крик.

Він кинувся до урвища. Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик, вимахував руками і дзвінко гукав.

— Джіммі… — з лагідною недовірою прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Десь у глибинах пролунав застережливий голос. Та Барт уже спалахнув збудженням. З вистрибом кинутися вниз, по-дитячому пустотливо, піддаючись, борюкатися, наввипередки мчати до озера, пірнати, грати у квача до посиніння, згодом влягтися на гарячому піску…

— Я зараз, Джіммі!!! — махнув він рукою і, повернувшись, ухопив банку з чорною ікрою. — Я ж ніколи ще… — затнувся і глянув на банку. — Хай тобі всячина! Це ж треба…

Банка полетіла геть, а він побіг униз, ризикуючи скрутити собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежини, протоптаної в прибережних скелях, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом чи молоком, із бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарш зі свинини, пирскали різноколірні желе. Коли під ногами траплялась велика бляшана банка з чорною ікрою, десь у підсвідомості зринало: “А я таки ще ніколи в житті не куштував чорної ікри…” Він наступав на банку — вона стріляла блискучими глейкими горошинками — і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Чудо в чемодані

Каштана привів на корабель Владик Лалін буквально за день до відльоту. Він знайшов його в лісі — Каштан йти яв під деревом і, ніби вагаючись, тупцював на всіх своїх шістьох лапах. Коли Владик наблизився, звір раптом упав на землю, втягнув у себе лапи і став схожим на величезний, десь із півметра в діаметрі, необлуплений каштан.

— Які ж ми лякливі, — Владик обережно торкнувся гострих колючок панцира. — Ми всіх так боїмося?

Каштан не ворушився.

— Цікавий ти звір, — мовив Владик. — Я тебе із задоволенням узяв би до нашої колекції, та при мені, на жаль, нема контейнера. Боюся, що, поки я сходжу за ним на корабель, ти мене не дочекаєшся. А втім, — він витяг із кишені кільце-пеленг і почепив його на одну з колючок, — сподіваюся, ти не швидко бігаєш?

Звір знову зіп’явся на лапи.

— Бігаєш? — перепитав він Владиковим голосом, ледь відкривши розріз рота.

Владик усміхнувся і випростався.

— Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною?

— Підеш зі мною, — відказав звір.

— Та ну? — гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями.

— Будь розумником і почекай мене тут, — попросив Владик.

— Тут, — згодився звір.

— Тоді до зустрічі, — Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля.

— До зустрічі, — мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним.

Так вони й увійшли на корабель — попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова.

— Ой! — сплеснула вона руками. — Кого це ти ще до нас привів?

— Я? Привів? — Владик озирнувся і зробив великі очі: — Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані!

— Не мороч голови, — відмахнулася від нього Оленка. — А мітку йому хто почепив?

— Еге ж, — зітхнув Владик, — це, мабуть, мій недогляд. — Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг.

— Недогляд, — сумно підтвердив Каштан.

— А, так ви іще й змовились!

— Змовились…

— До речі, Владлене Аркадійовичу, — Оленка взялася в боки, — ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам?

Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну.

— Анекдотам? — зацікавився Каштан.

— Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом.

— Знаєш, Оленятко, — відразу ж заквапився Владик, — у мене кисень, здається, от-от закінчиться… До речі, куди влаштувати це чудо?

Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру,

— Прошу вас, — гостинно прочинив Владик, проворі дверцята.

І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою.

— Ти що; хіба ж так можна? — обурилась Оленка.

— Хіба ж так можна? — образився Каштан.

— Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання!

— Дружнє привітання… — із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.

Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху.

У перехідному тамбурі вона вдягла ки