/ Language: Українська / Genre:humor,

Веселий ярмарок

Олег Черногуз

В сборник вошли произведения украинских советских писателей, работающих в жанре юмора и сатиры. Здесь читатель найдет прозаические и стихотворные юморески, басни, фельетоны, памфлеты, пародии, сатирические миниатюры, опубликованные в последнее время в периодике. До збірника увійшли твори українських радянських письменників, які працюють у жанрі гумору і сатири. Тут читач знайде прозові та віршовані гуморески, байки, фейлетони, памфлети, пародії, сатиричні мініатюри, що були опубліковані останнім часом у періодиці.

Веселий ярмарок

ВИПУСК ПЕРШИЙ

Гумор і сатира

ЦЕЙ СЕРЙОЗНИЙ, СЕРЙОЗНИЙ СМІХ

Світ сміху — це особливий світ. Світ, у якому ваші очі, затуманені слізьми і горем, несподівано починають сміятися. Тобі, як кажуть у народі, не до сміху, а ти смієшся. Смієшся, щоб жити. Смієшся, щоб твої вороги плакали.

Коли я думаю про наш український народ, його багатостраждальну історію, його добру душу, його ліричність, то, гадаю, він вижив, незважаючи ні на які історичні лихоліття, саме завдяки тому, що сміявся. Сміявся тоді, коли забороняли сміятися. Сміявся тоді, коли забороняли писати, казали: «Такої мови нема, не було і не може бути». І тоді народ сміявся! Сміявся усно. Сміявся в своїх знаменитих усмішках, анекдотах, скоромовках. А згадаймо безсмертний лист запорозьких козаків турецькому султану — цей неперевершений зразок гумористичної творчості народу!

А дзвінкий сміх штабс-капітана Сіверського драгунського полку Івана Петровича Котляревського! Хіба його сміх — не подвиг? Хіба його сміх — це не виклик усьому самодурству тодішньої царської імперії, бюрократи і чиновники якої продовжували твердити, що українська мова придатна тільки для хатнього вжитку? І раптом... як грім, як блискавиця, що розкраяла навпіл небо,— «Енеїда». Чи не з цього переможного усміху, чи не з цього жартівливого співу і почалася наша нова українська література? З сміху — література? Так, з сміху. Бо й у народі кажуть: зі сміху люди бувають!

А сатира Тараса Григоровича Шевченка? Сатира, що прирівнювалася до добре вигостреної сокири. Чи не вона була посаджена у карцери і каземати? Чи не її морили голодом і проводили під ударами шпіцрутенів крізь стрій? Так, вона. Шевченкова сатира, яка ламала найтовстіші стіни казематів і карцерів. Її не можна було ні вбити, ні повісити, ні засікти шомполами. Вона жила, живе і житиме доти, допоки житиме народ і матиме здатність сміятися.

Сьогодні український радянський народ сміється як ніколи, по-особливому. Не крізь затуманені смутком очі, не

крізь безправ'я і пригніченість, а радісно, крізь усміх торжества над важким учорашнім днем. Бо ж сказано: сміючись, народ прощається зі своїм минулим.

Сьогодні наша усмішка — це усмішка сили, усмішка перемоги, усмішка здоров'я й утвердження правди на землі.

У болгарському місті Габрово, на всесвітньовідомому Будинку сатири і гумору девіз: «Світ уцілів, бо сміявся».

В ім'я цього і ми сьогодні сміємося весело і щедро, на повні груди і на всю широчінь душі своєї. Ми сміємося на вулицях і майданах. Ми сміємося в концертних залах і палацах культури. Ми сміємося по радіо і з голубих екранів телевізорів!

І в цьому здоровому сміхові — наше торжество. Торжество перемоги великих ідей, нашого морального і фізичного здоров'я.

Україна радянська сміється як ніколи. Сміється у своїх жартівливих піснях, у своїх споконвічних народних усмішках, у своїх співомовках.

Першого квітня ми щороку проводимо Всесоюзний фестиваль сміху «Вишневі усмішки», присвячений пам'яті основоположника українського радянського гумору — Остапа Вишні.

Кожної останньої суботи серпня щедро лунають пісні і жарти на традиційному Сорочинському ярмарку на честь нашого великого земляка Миколи Васильовича Гоголя.

Кожної першої суботи січня в будь-якій круговерті зимової завірюхи весело витанцьовують і жартують вінничани. У селі Хомутинцях, де, як відомо, народився, за визначенням Івана Франка, другий народний поет України Степан Руданський. Основоположник сучасних віршованих мініатюр, так званих співомовок, автор широко відомої пісні, яка ще за життя поета стала народною: «Повій, вітре, на Вкраїну».

Третього квітня сміється Одещина. Сміх її розкотисто лунає над селом Левадівкою Миколаївського району і перекочується степами аж до Одеси. Тут, на берегах Чорного моря, проходять щороку дні, присвячені, можу з упевненістю сказати, народному поету радянської України — гумористу і сатирику Степану Олійнику.

Золотої осені, дня 23-го, щедро сміється місто-музей Кам'янець-Подільський. Тут, на Хмельниччині, святкують день байки. Це свято в «столиці байки», за визначенням

Сергія Воскресенка, започатковане у день народження видатного українського радянського байкаря Микити Годованця.

І ось ще одна, сказати б, республіканська усмішка — «Веселий ярмарок». Це перша, якщо можна так сказати, гумористична ластівка. Ми віримо, що вона прилітатиме

до нас, читачів, щороку. Прилітатиме, аби тепло привітати нас щедрим сміхом, милою усмішкою, а ідейних противників наших почастувати їдкою іронією та вбивчим сарказмом, пекучим сміхом. Бо ж недарма в народі мовиться: добрим людям — на здоров'я, ворогам — на безголов'я.

Традиційно кажучи, може, тут і не все так, як би хотілося видавцям і читачам, надто ж — критикам. Але оскільки цей різнобарвний гумористичний метелик перший, то, гадаємо, другий буде яскравіший своїм дотепним розмаїттям. Головне, пам'ятаймо, переступаючи поріг «Веселого ярмарку»: не забуваймо принести сюди для людей те, що є в нас найкраще. Хай то буде афоризм чи каламбур, карикатура чи байка, сатирична мініатюра чи усмішка, гумореска чи іронічне оповідання, екслібрис чи пародія, фотографія чи дотепний витвір гончарів — усе це має нести у собі думку, а уже потім регіт. Наша мета — не лише сміятися. Наша мета серйозно задуматися: над чим ми сміємося і в ім'я чого.

Одне слово, майстрам з цеху веселого — не до сміху треба працювати серйозно, вдумливо. Отож, гострімо пера і дорожімо іменем своїм. Своїм твором, який би світився на сторінках «Веселого ярмарку» усіма гранями алмазу, чистого, яскравого, а не стилізованою підробкою під нього.

Україна сьогодні сміється як ніколи. Сміється в ім'я добра і щастя в наших оселях, в нашій Радянській Вітчизні, на всій голубій планеті. І чим гучнішим і могутнішим буде той сміх, тим спокійніше буде на нашій землі.

Щасливої дороги тобі, «Веселий ярмарку»!

Олег Чорногуз, голова Республіканської комісії сатири і гумору

Спілки письменників України

ВИШНЕВИЙ СМІХ

Допоки сміх — не вмре, не згине
Святої правдоньки вогонь!..
Завжди сміялась Україна
В обличчя ворога свого.

І кидала об землю лихом,
І жартувала: «Гріх — у міх!..»
І запорожців дужим сміхом
Карала недругів своїх.

В часи безправ'я і неволі,
В години скрути і невдач,
Затамувавши люті болі,
Вона сміялася крізь плач.

Бо невластиві «ахи» й «охи»
Були для неї з давнини...
У найтрагічніші епохи
Сміялися її сини.

І побороли злу годину,
І підняли червоний стяг!
Вишневий сміх прийшов на зміну
Гіркому сміхові нетяг.

Вишневий сміх —
дзвенить, снується!
І переконуєшся ти:
Так мудро, сонячно сміється
Од сил духовних повноти.

Микола Карпенко

ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ

Режисер мав таку вагу, що міг провалити яку завгодно п'єсу.

Тягти свого хреста найзручніше на ближньому.

Пігмеї теж сподіваються на акселерацію.

Справжній герой нашої літератури — це читач

Г. ЯБЛОНСЬКИЙ

Народився у сорочці з каменем за пазухою.

Вітер у голові? Але ж попутний!

Багатоборство: біг по інстанціях з відомчими бар'єрами.

Епітафія: «Зайнято».

ОЛЕГ СЕЇН

Графомани! Збільшуйте золотий фонд макулатури!

АНАТОЛІЙ ШЕВА

Взявся б за розум, та де його взяти?

ІВАН СЕНЮК

Самокритичний фіміам.

МИКОЛА СЛЬОЗКО

Погана та копія, яка краща за свій оригінал.

ОЛЕКСАНДР КУЛИЧ

Виробнича травма — ударився в амбіцію.

ОЛЕКСАНДР ЗАЄЦЬ

Віктор Бакланов

ВЕРШИНА МИШКІНА

Умостившись у кріслі, Мишкін смачно жував «Баблгам» та розмірковував над сенсом свого земного існування. Ось дістав нарешті фірмові джинси «Суперрайфл» з омріяним зарубіжним ярликом: «Після прання линяють». Оце обнова! Правда, трохи задовгі. Зате можна підботфортити — ниньки це модно. Деякі підгортають аж до колін...

А саламандрівські черевики на платформі? Підвищують особистіть майже на шість сантиметрів! Простуєш впевнено, на багатьох уже дивишся згори вниз. А це вже зовсім інший коленкор. Приємне, незабутнє почуття! Ще вчора ти був невисоким, майже непомітним, а сьогодні виріс у всіх на очах. Вгору пішов!

Або взяти, приміром, ось цей палас. Нічого собі килимок — чотири на п'ять з половиною метра. Бузкові відтінки, сплетення загадкових орнаментів, схожих на космічні орбіти. Лежить, бісова штуковина, око радує. Навіть ступити боязко. Краще згорну його в рулон.

Погляд Мишкіна ковзнув по оправах особистої бібліотеки. Крізь солідне скло стелажа (зроблений на замовлення!) вітчизняні та світові класики сприймалися якось по-іншому. Вони стали ближчими, а головне — дорожчими...

А югославська стінка, змайстрована під старовину? Стоїть могутньо, неприступно, як фортечний мур. На дверцятах — масивні бронзові ручки «левина паща». З піні таємниче виглядають африканські маски — творіння народних умільців Беніну, Мозамбіку, Камеруну, Гвінеї-Бісау. «Поспілкуватися б з вами, дерев'яні друзяки, та мови вашої не знаю,— зітхнув Мишкін.— Та грець з вами, несіть свою службу, а я гляну у вікно. Як там?» Глянув униз, заспокоївся. Порядок! «Жигулі» з двома секретними замками, з квакушою-сиреною спокійно й недоторкано спочивали під липою...

Заспокоєний Мишкін знічев'я увімкнув дванадцятиріжкову люстру. Вона сліпуче заіскрилася усіма сотнями кришталиків...

«Нашкірився, наджинсувався, навельветився, моторизувався,— розмірковував Мишкін.— Відгрохав бар-камін.

Навіть гостродефіцитне мачете дістав! Ніби всього досяг. А їй, Насті, все замало. Збігла до Усть-Пузька. Ну чому, чому?» — Мишкін здійняв руки до сяючої люстри і з горя вимкнув її...

Кажуть, від яскравого електричного світла кришталь тьмяніє...

Віктор Баранов

МОВЧУН БОРЯ

У понеділок до нас у відділ призначили новенького.

— Боря,— відрекомендувався він і сів до столу.

Цей день пропав для нас марно, усіх цікавило одне: як Же поведе себе в новому колективі наш молодий колега. І ми, не змовляючись, не спускали з Борі очей.

Він трудився, навіть нашої пильності не помічав. Працювалось йому, мабуть, навдивовижу легко, аж охоче. Рівно о тринадцятій нуль-нуль він пішов обідати. Повернувся вчасно. На перекури не виходив. Щоб пересвідчитись, чи не піде він додому раніше, ми теж змушені були висидіти до самого кінця робочого дня.

Боря не пішов.

У вівторок повторилось те ж саме.

У середу ми чекали, що Боря зірветься. Не зірвався.

У четвер знову працював увесь день, як заведений... Назрівав конфлікт, це було ясно, і в повітрі пахло порохом.

У п'ятницю вирішили влаштувати Борі іспит. Не минуло й години від початку робочого часу, як до кімнати влетіла захекана Віра Павлівна й повідомила:

— У гастрономі на розі дають розчинну каву! Черги майже ніякої.

Ми всі кинулися до дверей. Боря провів нас байдужим поглядом.

Через півгодини ми повернулися. Заглиблений у роботу, Боря навіть не помітив нашого повернення.

Це вже було занадто.

— Шановний колего!— звернувся до Борі Василь Васильович.— Чи не підказали б ви мені слівце до кросворду? Свійська тяглова тварина. Чотири літери, починається на «і»...

— Вибачте, кросвордами не захоплююсь,— мило усміхнувся Боря.

Василь Васильович виокруглив очі й безпорадно розвів руками. Мовляв, коментарі зайві.

— Колего,— підійшов до Борі Семен Семенович,— чи не знаєте, як у такому становищі дати кооперативний мат у два ходи?

— У шахи граю рідко, та й то лише на дозвіллі,— зашарівся Боря.

Семен Семенович дістав із кишені таблетку. Ми стривожено перезирнулись.

— Як ви гадаєте,— спитав Борю Павло Павлович,— хто буде нашим наступним суперником у європейському турнірі — «Мальме» чи «Галатасарай»?

— А про який турнір ви кажете?— перепитав Боря. Оце вже нас доконало.

— Даруйте,— сказав я Борі,— у вас є якесь хобі?

— Ага,— кинув ствердно Боря.— У вільний від роботи час пишу гуморески.

— І кого ж ви в них оспівуєте?— мовив я з притиском на останньому слові.

— Таврую бюрократів, ледарів, прогульників і так далі. Цього ми вже стерпіти не могли.

У понеділок пішли до директора.

— Ми не бажаємо працювати разом із вискочкою (Семен Семенович згадав французьке слово «парвеню»), наклепником, паплюжником, кар'єристом, який зневажає інтереси колективу. І взагалі, людина з обмеженим світоглядом не робить честі нашому відділу!

У вівторок у наш відділ призначили новенького. Замість Борі.

— Аполлінарій Якович!— відрекомендувався він.— До речі, хто з вас дивився вчора тринадцяту серію телевізійного фільму «Лише одна мить»?

І дістав свіжий номер «Шпильок». Ми полегшено зітхнули: своя людина.

Михайло Білецький

ВОВК І ЗАЄЦЬ

Вовчисько в Зайця ікла запустив.
(Таке, на жаль, подеколи буває).
Та, вгледівши людей, заголосив:
— Пусти-и!
Рятуйте!
Заєць Вовка убиває!
— Чи ти не збожеволів, не здурів?—
Хтось обізвавсь.
— Чого роззявив пащу?
Ти ж сам на нього кинувся ні за що!
Та й хто повірить завиванням диким,
Коли злодюги більшого нема.
Поглянь лишень на себе,
Недарма
В крові завжди і пазурі, і пика!—
Почувши те, Вовк випустив Зайчиська,
Ошкірився, очима люто блиска.
— Даруйте,— каже,— коли що на так:
Я вчивсь
У заокеанських розбишак!

Микола Білкун

ДУРНІВ НЕ СІЮТЬ

Проте їх багато. От нашій Олені Сергіївні не пощастило. Жила вона в оточенні суцільних дурнів. Кругом самі дурні, дурні, дурні...

Під тобою, на першому поверсі,— дурні, над тобою, на горішніх поверхах,— дурні. Ліворуч — дурні, праворуч — так само.

Хочеш у собаку каменем кинути, а не певна, що натомість не поцілиш у дурня.

На першому поверсі — Коропчуки.

Що про них Олена Сергіївна може сказати?

— Бачили таких дурнів? Діти їм онуків на суботу та неділю покидають, самі на гульки, а старі з онуками забавляються, носи їм зашмаркані витирають! Тьху ти, господи прости! Дурні, як є дурні. Замість того, щоб посидіти на лавочці, як годиться, стара Коропчучка моркву тре, сік чавить, бо малим, бачте, вітаміни потрібні! Ну ви бачили таку дурну?

На третьому поверсі — Адамчуки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Бачили таких дурних? Всі гроші на книжки, та на газети, та на журнали тринькають. Ну не дурні люди? Не мають куди гроші подіти. Він мало не щодня стосами книжки з книгарні пре, вона з поштової скриньки оберемками журнали та газети виймає! Це ж, дурні, яку прорву грошей на передплату всадили? А книжки? Де вони складати їх збираються? Коли ви вже такі грамотні, бібліотека громадська є. Ні-і, дурних не сіють, вони самі родяться!

Праворуч — Лісовенки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Дурні, їй-бо, дурні. Обоє, що він, що вона. Він на якісь вечірні курси записався, бігає, як підвіяний, а вона їхнього Генку конопатого у музшколу водить. Ойстраха, дурепа, хоче з нього зробити. Та й Ойстрах, як розібратися, що таке? Забери у нього скрипку — ціле нічого.

Ліворуч — Баранови.

Що про них Олена Сергіївна може сказати?

— Він, дурний, мало не щодня на отой свій самашечий футбол бігає, а вона, дурепа, нічого йому не каже! Сміється, радіє, дуреписько, що чоловік десь гасає. Хе, чоловік на футболі! А ти, дурна, знаєш, чи він на футболі? А може, він до якоїсь Дуськи завіявся? Ти, дурепо, піди перевір спершу, яким повітрям, на якому футболі він дихає і з ким дихає, а тоді вже й радій. Та що ти з дурної візьмеш? Дурна і є дурна. І він дурний, і вона дурна.

Самі бачите, не пощастило Олені Сергіївні на сусідів. Іншим випадає таке щастя, так уже на роду написано, жити-бути серед розумних людей, а Олені Сергіївні не судилося.

Та коли б то лиш сусіди — суцільні дурні, ще півбіди, але ж поспіль усі!

Он двірничка махає мітлою.

— Мете? Дурна — дурна і є. Що ж ти, дурепище, теє листя змітаєш-згортаєш, як завтра воно знову насиплеться? Виходить, знову мети? Ну і мети, коли потерпіти не можеш, доки все листя з дерев опаде. Мети, дурна, мети! Мені однаково, не моїми руками мететься, але ж обидно, що такі дурні люди на світі є!

Листоноша пошту несе.

— Несе! Пре! Бачили таку дурну? Дурна — бо дурна. Це ж треба було отак сумку напакувати? Це що ж тобі, дурній, ліньки двічі за листами та газетами сходити? Ні-і, таки дурна-а-а! Дурна, аж крутиться!

В газеті:

— Читали таке? Дівчина на пожежі обпеклася. Телят на фермі рятувала, ферма зайнялася, вона, дурна, обгоріла. Чому дурна? Бо не розумна! Чого ж ти, дурище, у вогонь лізеш, хіба не знаєш, що він пече? Бачиш, що горить,— тікай щодуху. Ні, вона у вогонь полізла. Телят врятувала, хай би горіли б вони вогнем ясним, а сама обпеклася. Ну добре, обгоріла, то дурній вічна пам'ять. Але ж кругом неї дурні! Півсела дурних збіглося у лікарню, шкіру їй свою позичити на вічне віддання. Щоб їй, дурній, шкіру нову пересадити на тих місцях, де вона обгоріла. Ну, бачили таких? Власну шкіру — на вічне віддання! Що вона, потім віддасть вам ту шкіру, поверне, як оклигає? Та скажіть ви мені, хіба у розумної людини є зайва шкіра, щоб отак, ні сіло ні впало, комусь її позичити на вічне віддання? Ні-і, у розумних людей зайвої шкіри не буває, то тільки в дурнів!

Настав час, прийшла смерть за Оленою Сергіївною... Прийшла, стала в порозі, косу мантачить:

— Збирайся, небого! Досить потоптала моріжку, тепер упокоїшся!

А Олена Сергіївна їй — як з кілочка:

— Тю, дурна! Таке вигадала! А чого ти худюща така, одні кості? Знаю, знаю, тому, мабуть, що сала не їла, а коли б не була така дурна та їла сало і за сніданком, і за обідом, і особливо на вечерю, то не була б така худа...

Смерть отетеріла, розгубилася і попхалася назад у двері, об одвірки косою видзвонюючи.

Зосталась на цьому світі Олена Сергіївна. Невмируща вона якась. І то сказати — мабуть, самі лиш дурні мруть. Просто дивно, чому їх так багато на цьому світі залишається?

Дмитро Білоус

НЕЗВИЧАЙНИЙ ТРОФЕЙ

Іванові Васильовичу Гальченку,

колишньому фронтовику

Стоїть промовець на трибуні,
киянин Гальченко Іван.
І слухають гуртківці юні,
що повідає ветеран.

А він то друзів пригадає,
то грім могутніх батарей.
І раптом згорток розгортає,
а в ньому — ручка од дверей.

— То що за ручка?— грають очі.
А слухать ладні день і ніч.
І ветеран війни охоче
розповідає, в чому річ.

Як наших військ важка лавина
дійшла до вражого кубла,
частина їхня до Берліна
уже не першою ввійшла.

Уже явили тут відвагу,
рейхстаг три дні тому взяли,
й ключі, звичайно, від рейхстагу
уже розібрані були.

Він зиркнув: ручка сяє мідно.
І за струментом не ходив.
Поручкавшись із нею гідно,
штиком солдатським одкрутив.

Одколюючи мовні штучки,
сміялись хлопці-жартуни:
— Дивись, Іван дійшов до ручки!—
гукали весело вони.

Він кидався в атаки рвучко,
в боях вимішуючи гнів.
Дійшовши ж до цієї ручки,
до ручки Гітлера довів...

Тож хто заслужить прочухана,
тим нагадать про це не гріх...
Пишу про Гальченка Івана,
а в нас же — міліони їх!

Дмитро Білоус

КОЛИ ВСЕ ЗА СЛОВНИКОМ

Для діалогу до п'єси
переклав один поет
з вірша пушкінського «Бесы»
найвідоміший куплет.

Пушкін слово легко ронить,—
скільки чару в нього тут:
«...Домового ли хоронят,
Ведьму ль замуж выдают?»

Перекладач «строчку гонит»,
а слова його повзуть:
«...Дідька лисого хоронять,
відьму заміж оддають...»

Він читав мені, я слухав.
— Ну то як?— він брови звів.
Я потилицю почухав,
обережно відповів:

— Є рядки, слова, є рима,
Пушкіна ж — нема й знаку.—
Зміряв він мене очима:
— Тут усе по словнику!

— В тім-то й річ: коли буквально
підставляєш точно те ж,
дідька лисого нормально
хоч рядок перекладеш!

Дмитро Білоус

Я - ЗА

Скаже Харків, скаже Київ,
скажуть Лопань і Дніпро:
«Як новий прогресу вияв —
пречудова річ метро».

Хоч була, як біг я в Спілку,
придибенція така:
у метро, як у копилку,
опустив я п'ятака.

Стерта ж ця монета клята
не добрала щось ваги:
йду — аж автомат лещата
защепив біля ноги.

Недобачиш — так і влупить!
Люди ж дивляться з боків:
«Автомат — і то не любить
надто стертих п'ятаків!»

Я розсердивсь — от морока:
не пуска мене п'ятак!
Та коли отямивсь трохи,
то про це подумав так:

«От загальній би культурі
корисніш було в сто крат,
щоб у нас в літературі
був подібний автомат.

Щоб стояв, як у дозорі,
не пускав творців таких,
що слова в їх кожнім творі,
наче стерті п'ятаки».

Дмитро Білоус

ХОДУМЕНТ

Збагнувши назви: Хотів, Літки,
сказав професору студент:
— Це зрозуміло. Але звідки
походить назва «Ходумент»?
Такий є хутір на Сумщині
десь біля їхнього села.
Тому й цікаво знать хлопчині,
від чого назва ця пішла.

Протер професор окуляри,
шукаючи еквівалент.
Перебира словесні пари:
і постамент, і позумент,
і рудимент, і монумент,
і перманент, і реманент...

Народ же звідки хочте візьме:
в історії якийсь момент
зійшлись грецизми й латинізми —
то, певно, звідси й Ходумент…

Ось експедицію послали
у мовну зону вздовж Сули.
Тож наші інтелектуали
і на Сумщину прибули.

На схилі при шкільнім подвір'ї
стоять професор і студент.
Через долину на узгір'ї
лежить і хутір Ходумент.
Вони й питаються у тітки,
що йде з сусіднього села,
про Ходумент:— Скажіть нам, звідки
цікава назва ця пішла?

Не вчившися латині зроду,
їх тітка та розбила вщент:
— Та звідси ж мент єдиний ходу,
тому й зоветься Ходумент!

Василь Большак

ПЕДАГОГІКА

Аспірантці і дисертантці Оксані Коваль добряче пощастило. Керівник її кандидатської роботи про виховання дошкільнят в родині — не хто інший, як неперевершений авторитет у цій галузі науки професор Степан Артемович Дитяткін. Дошкільнята, скажемо просто, годують і одягають професора Дитяткіна. Адже Степан Артемович і кандидатську, і докторську дисертації захистив на маленьких діточках.

А скільки книг написав шановний професор про те, як треба вестися батькові й матері, тітці й дядьку з Петьком чи Митьком!

І коли знайдеться той, хто подумає, буцім Оксана не хвилювалася, поспішаючи до Степана Артемовича, той погано подумає. Бо сьогодні професор скаже своє слово про її дисертацію. Чи варто з нею виходити на люди, тобто на вчену раду. Вимоги до дисертації тепер серйозні. Он до простого уроку в школі яка строгість: мусиш свій урок тісно пов'язати і з подіями в Гані, і зі збиранням металобрухту чи кукурудзи.

А про дисертацію годі й казати. Треба виявити обізнаність з представниками шкіл, і течій, починаючи з Конфуція, Квінтіліана, Кампанелли, Песталоцці...

Особливо професор любить посилатись на Песталоцці: «Ще знаменитий Песталоцці вчив, застерігав, закликав...» Можна забути Рабле і Еразма Роттердамського, а Песталоцці обов'язково де-небудь треба приткнути.

А сама архітектоніка дисертації, як любить говорити професор Дитяткін, теж складна. Він звелів розікласти всі інгредієнти (улюблене слівце Степана Артемовича) на свої місця в процесі науково-педагогічного дослідження: а) спостереження, б) експеримент і таке інше.

Щоб вивчити пункти «а» та «б», Оксані довелося більше року попрацювати у дитячому садку. Важко було застосовувати оті інгредієнти професора Дитяткіна на практиці, бо діти ніяк не хотіли укладатися в пункти «а» та «б». І вели себе просто як діти, а не як об'єкти для «а) спостереження» і для «б) експериментів» дисертанта.

Степан Артемович полюбляв питання: «А як би на це подивився Песталоцці?»

Оксану не дуже обходило, як би Песталоцці оцінив її дисертацію. От як подивиться строгий і безкомпромісний професор Дитяткін? Оце хвилювало. І чим ближче підходила Оксана до будинку, де жив Степан Артемович, тим швидше колотилося її серденятко. Бачила в уяві строгого професора: він у темному костюмі, білосніжній сорочці і чорній краватці. Чула його зауваження до дисертації: «Да-с, шановна Оксано Петрівно. Відчувається: дисертантка надто ліберальна у ставленні до своїх вихованців». Ще й зітхне, додасть: «Жіночий лібералізм. М'якотілість жіноча. Ще Песталоцці казав... Да-с!»

А ось і той будинок, а ось і квартира, в якій уже доводилося бувати і на консультаціях, і на заліках. Двері чомусь прочинені, чути собачий гавкіт. Але ж у квартирі професора Дитяткіна ніколи не було собак... Може, тепер завели?

Оксана увійшла, сторожко оглянулась довкола, боячись аби не пошматував Рябко чи Сірко її нової сукні. Та собаки не було. І тут вона почула з кабінету:

— Гав, гав-гав, грр... Гав, гав-гав... Гррр...

— Дідусю! Ну, дідусю! Ще погавкай! І погарчи. Ну, кому я сказала!

Впізнавши голос професорської онуки Еллочки, дисертантка сторопіла.

— Еллочко,— жалібно просив пощади Степан Артемович,— дідусь уже стомився.

— Не буду їсти, не буду їсти!— затупала-забила каблучками об паркет онука.— Ще погавкай, тоді їстиму...

Професор Дитяткін зітхнув і став далі гавкати й гарчати.

«Експеримент, — здогадалась дисертантка. — Степан Артемович здійснює педагогічний експеримент. Це один з інгредієнтів у системі виховання». У напіврозчинені двері Оксана побачила керівника своєї роботи... під столом.

— Гав, гав-гав, гррр... Гав, гав-гав, грр...

Онука заливалася срібним, розкотистим сміхом. Професор виліз з-під столу, обтрусив піжаму, зітхнув:

— Ну, тепер їж...

Онука затупала ніжками і зарепетувала:

— Ти обіцяв ще жабкою поплигати. Поплигай жабкою!

І строгий, безкомпромісний професор, покрутивши головою, заходився плигати по кабінету жабкою... А онука весело сміялася.

— Дід жабка, дід жабка!..

Нарешті задиханий, втомлений підвівся і впав на диван, витираючи щедро зрошену потом лисину.

— Ну й мучителька... Їж уже, а то он реміняку дістану...

Еллочка закопилила губку і знехотя почала копирсатися виделкою у тарілці.

На порозі стала Оксана і кинула погляд на Еллочку:

— Степане Артемовичу, це експеримент?

— Який там експеримент,— зітхнув професор і у пом'ятій піжамі підвівся назустріч дисертантці.— Таке вреднюще дитя вдалося. Ради не дамо. Просто мучителька.

— Пробачте... А як же Песталоцці?

— Пе-ста-ло-цці,— глузливо протяг професор і махнув безсило рукою.— Теоретично воно легко... а) — спостереження, б)— експеримент...

— А ваші книги і лекції?— не могла заспокоїтись дисертантка.

— Книги і лекції про дітей взагалі. А ця мучителька — рідна онука...

Василь Большак

ЛЕДІ, ЛОРД І ГАЛЬКА

І в наш «Ранок» іноземні делегації навідуються. Дзвонять якось з райцентру.

— Не одлучайтесь далеко, англійці приїдуть.

— Хай їдуть. Я з ними ще на Ельбі стрічався, і з Айками, і з Майками.

Аж ось і гості.

— Хав ду ю ду. Чеамен колектів фам.— Драстуйте, мовляв. Я голова колгоспу.

— Містер чеамен розмовляє по-англійськи?— аж роти пороззявляли гості.

— Йес. Так. Трохи навчився на Ельбі... Трохи в Тімірязєвці... Кого маємо честь приймати?

І тут довелося мені роззявити рота. До нас у гості приїхав сам лорд, він же міністер без портфеля...

Лорд свою жінку представив мені. Смішна така молодиця і худа. Ось як воно, значить: чоловік без портфеля — і жінка худа. І по-російськи тямить. Ходили ми довгенько. Гостям уже треба їхати обідати. А лорд нишпорить по хазяйству, придивляється до всього, принюхується. Побували ми на фермі. А таки добряча у нас ферма, цирком називають. Повернув рубильник — і побігли по транспортеру буряки, натиснув на другий — і сінне борошно зашелестіло.

— Оу! — видихнув лорд.— О'кей!

— От тобі й на!— сказала по-російському, а скривилася по-англійському худа леді.

І немов аж скисли обоє.

Та ось загорілися в гостей очі, націлились фотоапарати, задзижчали кінокамери. Знайшли потрібний їм об'єкт, знайшли!

То був старезний телятник. Він єдиний залишився після фашистського розгрому. Тепер це наш музейний експонат. Делегаціям показуємо — ось із чого починали господарювати по війні. Пояснюю це безпортфельному лорду, цибатій леді.

Перестали дзижчати камери. Питаю про обід.

— Може, перекусите? У нашій чайній?

Присіли лорд і леді, інша іноземна челядь. Та й люд колгоспний надійшов — не щодня ж зустрічаємось з лордами!

І Галька моя тут, сидить поруч, моя цариця, красива, навіть лордиха похвалила:

— А леді Галька — гарна. Я саме такою і уявляла українку.

Я тим часом виголошую тост:

— Фо ніс енд френшіп! За мир і дружбу тобто. Будьмо!

Міністр пригубив і поставив чарку. Моя Галька роз'яснила — у нас звичай такий: першу треба допити. Лорд благально подивився на свою худу. Та кивнула — звичай є звичай. Сьорбнув гість нічогеньку чарчину і аж крякнув — губами водить, наче карась на березі.

І знову тости: «За королеву Єлизавету! Будьмо!»

Лорд зирк на леді, а та — звичай є звичай...

По тому — за леді-міледі. А лорду заманулося ще й за леді Гальку.

Я вже бачу — треба зупинити цього, без портфеля. Натякаю — тільки першу до дна належиться... А міністр

без портфеля кричить:

— Я полюбив юкрейніан горілку. Як там у вас: дьорнем іншої

Розвезло безпортфельного: «Ви гегемоністи, у вас є сателіти!» Диви, думаю, це ж ти без портфеля та такий хоробрий. А як дадуть портфель? Натякаю: у нас у гості ходять з добром. Та куди там...

І тоді я даю лордові несподіваний бій. Довга леді ледь встигає витлумачувати лорду. Згадав я й Індію, і Близький Схід, і Кіпр, і Йємен... І історію, і географію. Питаю гостя: «Ду ю андестенд мі?» Чи второпали?

Зиркає безпортфельний на мене.

— Містер чеамен — супермен. Так одбрить міністра. Була б моя воля, я б містера чеамена призначив прем'єром Англії.

Може, я не захочу? А лорд лізе цілуватися. Що ж, і я цмокнув містера для годиться. А леді оченята свої аристократичні примружила і питає мене розпроєхидно:

— Це у вас теж звичай — цілувати тільки чоловіків? Галька моя на ногу наступає: «Гляди, поцілуйся з таранею англійською! Тоді й додому не приходь».

Подумавши, кажу:

— Пі, мила леді. Цілують у нас чужу жінку, коли чоловіка дома немає.

Як зарегоче леді-міледі, аж на стіл упала:

— Їв пас так.

І Довго гомоніло село по тому. Буває, як забарюсь коли районі, леді моя, Галька, натякає:

— Що тобі тепер Галька, як з тією сухореброю мало не поцілувався. А мо', й поцілувався... Недарма ж телеграми з самої Англії надходять...

Де вона взялась на мою голову, та леді! Мало мені свого клопоту, так на тобі ще й міжнародний!

Володимир Бондаренко

ПІДКЛАЛИ ПОРОСЯ

У двері тихенько пошкрябали. Потім до кабінету голови колгоспу Сидора Калениковича Чорноіваненка просунулася схожа на більярдну кулю голова. Голова ця непомітно переростала в шию, а шия — в тулуб.

— Що трапилося, Солохо?— запитав голова.

— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— трагічним голосом повідомив Петро Солоха, завідувач ферми.— 3 отієїгрупи, що на спецраціоні, зникло порося за номером вісімнадцятим.

— Як це зникло?

— Я тут збоку,— забожився Солоха,— моя рука без вашого дозволу не підніметься на тих, що на спецраціоні. Це сторож Петро Чуприна не догледів. Звечора я перевіряв — тринадцять їх було, а вранці — лише дванадцять. До речі, цей Петро, як тільки я натякнув про оце нещастя,— і ваш, і мій авторитет почав підривати.

— Як це — підривати?— насторожився голова.

— У присутності доярок висловився, що у вас і в мене голови з «козою», а в нього здорова, і ми зі своїх голів на його голову хочемо щось перекласти. Що саме, я не розібрав, бо доярки зареготали.

— Ти диви, який мудрак! — мовив Сидір Каленикович.— Ще невідомо, у кого голова з «козою». Карбованцем таких карати треба, щоб знали, як колгоспне добро берегти. Тільки от що, критика має бути обгрунтованою. Ти впевнений, що номер вісімнадцятий зник саме цієї ночі?

— Аякже,— підтвердив Солоха.— У мене записано, коли яке порося зникло.

.— Записано то записано,— все ще вагався Чорноіваненко,— а мені чомусь здається, що вісімнадцятого з'їли на іменинах у головбуха Квочки.

— Дозвольте вам заперечити,— мовив завідувач ферми, глянувши у записник, пухкенький, як і щоки господаря.— На іменинах Гавриловича ми з'їли двадцятого номера. Ось, погляньте, у мене значиться: Квочка — 90 кг живої ваги.

— Ти чого з секретними даними носишся? Хочеш і собі, і мені свиню підкласти? Я ж у записках вказую: прочитай, зроби і порви.

— Не турбуйтеся, Сидоре Калениковичу,— гаряче запевнив його Солоха.— Коли що — пожую і проковтну.

— Ну, гляди мені,— попередив голова.— Що там далі?

— Далі дев'ятнадцятий. Пригадуєте ювілей завгара?

— Авжеж,— підтвердив Чорноіваненко.— Завгар на день раніше від мене народився.

— Правильно,— погодився Солоха,— але до ваших іменин вісімнадцятий ще не сягнув кондиції, тому головою наклав сімнадцятий. А вісімнадцятого я тримав до ювілею вашої Степаниди Іванівни. І раптом...

— Та-а-к,— з притиском вирік Сидір Каленикович,— треба кінчати з безгосподарністю. Пиши!

Написалося таке: «За безгосподарність, допущену сторожем Чуприною П. І., вважати, що зникле порося він купив і з'їв. Вирахувати з нього за м'ясо за собівартістю».

Тижнів через два у двері кабінету голови колгоспу знову пошкрябали.

— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— прошепотіла кулеподібна голова.

— Та підійди ближче!— наказав Сидір Каленикович.— Які неприємності?

— Та все з отим вісімнадцятим!

— Що — Петро Чуприна кудись накапав?

— Та ні, знайшовся вісімнадцятий. Приходжу сьогодні на ферму, а всі свині в куток збилися. Зирк — а біля корита якийсь гончак. Вуха мало не по землі волочаться, сам аж світиться. Я на нього: «Пішов геть!»— а воно не йде. Коли дивлюся, а в нього хвіст свердликом. Я — до вуха, а на ньому цифра вісімнадцять витаврувана.

— Що — зовсім негодящий?— перепитав голова, згадавши, що за кілька днів до них мають приїхати по досвід.

— Хіба що на мило,— розчарував його Солоха.

— Ну то вивези його подалі від ферми. А то потрапить на очі начальству, всю картину зіпсує.

— Е-е,— зітхнув Солоха,— в тому й заковика, що не можна вивезти. Свинарки його побачили і давай гомоніти: «Як тепер буде з Чуприною? Він же, мовляв, постраждав безневинно».

— Воно так,— сказав Сидір Каленикович,— з Чуприною треба щось робити. Справедливість — над усе. Пиши!

Написалося таке: «За бездоганну роботу по збереженню свинопоголів'я преміювати сторожа Чуприну П. І. поросям».

Леонід Бондарчук

ПРЕМІЯ НА НАУКОВІЙ ОСНОВІ

За вікном, вивергаючи із ринв старі пташині гнізда, плюскотіла гроза. Начальник бюро погоди Іван Христофорович Цидулка метав блискавиці:

— Ваш творчий доробок за день уміщається в одній попільниці,— роздратовано гримав він на підлеглих, й інколи його капітанський голос розчиняв у собі гуркіт стихії.

— Над нами збираються хмари!— продовжив начальник.— Цілий циклон!

— Комісія?— озвався із кутка завідувач відділу завірюх і хурделиць Пакутра.

— Так,— розпустив краватку Цидулка.— І їде вона, звісно, не пригощати нас цукерками.

Наближався кінець року, тож треба було якось рятувати премію за четвертий квартал. Тим паче, що в рахунок останньої дружина Івана Христофоровича, котра крім чаю і кави, нічого зварити не вміла, вже встигла придбати супермодне обладнання для кухні.

— Доповідайте,— тицьнув олівцем Цидулка у завідувача відділу рідких опадів Кундиля.

— За даними науки,— почав той,— за рік у нашій області має бути сімсот шістдесят вісім міліметрів опадів.

— Скільки ж випало згідно з прогнозами вашого відділу?— запитав начальник.

— Сімсот,— винувато відповів Кундиль.

— Де ви поділи шістдесят вісім міліметрів?

— До кінця року ще далеко. Надолужимо...

— Становище ганебне,— перебив його Цидулка.— Чим раніше ми дамо, тобто передбачимо оці нещасні шістдесят вісім міліметрів, тим раніше впораємо план. А прогноз на сімсот шістдесят міліметрів треба було виконати ще у третьому кварталі. І з преміями у кишені працювати в рахунок наступного року. Беріть приклад з Пакутри. Він під час роботи комісії спатиме спокійно, бо ще влітку встиг свої прогнози привести у відповідність із контрольною цифрою.

Усі, крім Пакутри, опустили голови.

— Продовжуйте,— показав олівцем Петро Христофорович на завідувачку відділу погожих днів Пурчиху.

— Як свідчить наука,— почала вона,— в області за рік має бути сто п'ятдесят сонячних днів.

— Скільки передбачили?

— Сто тридцять п'ять.

Цидулка стривожено глянув на календар. Було 15 грудня.

— От що,— мовив він після деяких роздумів і висушив прес-пап'є піт на чолі.— Вихід один: до кінця року видавайте прогноз «сонячно»!

— А надворі — дощ!— промимрив Кундиль.— І за усіма нашими даними литиме аж до першого січня.

— Іншого виходу немає,— мовив Цидулка.— За мізерію — недодані шістдесят вісім міліметрів опадів — шию милитимуть менше, ніж за непередбачені погожі дні!

...До самого Нового року стояла напрочуд тепла і сонячна погода. На деревах, що буває раз у 350 років, набухли бруньки. То був єдиний правильний прогноз за всі чотири квартали. До нестями радісний Цидулка сидів у своєму кабінеті — не встигав відповідати на телефонні дзвінки мешканців міста, котрі дякували працівникам гідрометслужби за чудову роботу. Це ж треба мати таку сміливість, досвід і, коли хочете, інтуїцію, аби серед примхливої зими наважитись і твердо сказати: «Буде тепло!» І буде не якихось там кілька днів, а півмісяця.

От що означає у роботі наукова основа. І преміальні, що не кажіть, чудовий стимул до приборкання будь-яких стихій!

Олексій Вусик

НЕ ПАЛІТЬ, ПАНОВЕ!

В Сполучених Штатах Америки видано солдатський розмовник — своєрідний посібник для спілкування з радянськими людьми.

Серед інших в цьому розмовнику є така фраза: «Я хочу сигару!»

Все-таки як різко міняються часи!

Сорок з лишком років тому озброєні до зубів непрохані іноземні зайди завчено-нахабно вимагали від наших матерів:

— Млеко! Яйка!

А це, бач, подавай їм ще й сигару...

І, певно, авторам недавно укладеного розмовника уявляються майбутні діалоги па радянській землі неодмінно в таких рожево-райдужних тонах.

Пикатий Боб, рядовий американської армії (пика — хоч пацюків бий!), в одна тисяча дев'ятсот... затертому році вривається в мою домівку, вдоволено, як повний господар, розвалюється в кріслі, закидає ноги на стіл, де парує смачний український борщ й пірамідкою викладене сало, затим поволі виймає з нагрудної кишені англо-російський розмовник і, трохи гаркавлячи на американський штиб, по складах читає першу російську фразу:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Він говорить повільно, мов жує недоварене м'ясо. Але це справляє на присутніх сподіваний ефект.

Моя старенька мати, злякано позираючи на обвішаного кольтами Боба, силкується пояснити па мигах, що сигар у домі немає. Вона хоче почастувати Боба сигаретою «Прима», але той погрозливо надимається, як лопух на вогні, й уперто повторює ще дома завчену фразу:

— Я хот-шу си-га-ру!

Й одною рукою хапається за кольт.

Мати сполохано задкує до порога й тихо, ніби винувато, повторює:

— Зараз, сер... Зараз...

— Што ест «зараз»?— заглядає до свого розмовника Боб.

— Принесу сигару...— кидає від порога мати.

— О, йес, йес!— радіє пикатий Боб, почувши знайоме слово.— Я хо-тшу си-га-ру!

Через кілька хвилин мати вносить Бобові пачку гаванських сигар, які вона десь таки зуміла роздобути, і, низько вклоняючись, подає гостеві на тарілочці...

Не війна — мармелад!

Приблизно так за океаном декому уявляються «прогулянки» американських «джі-ай» на окупованій ними радянській землі.

Тільки ж чи так воно буде, панове?

Б'юся об заклад, що ота вифантазувана вами й мальована рожево-райдужними барвами картина зустрічі пройшла б у нас, їй-право, за іншим сценарієм.

Не таким райдужним і благополучним для Боба.

Ну, приміром...

А втім, навіщо приклад? Чи варто вдруге відкривати Америку?

До того ж американські вояки нам можуть і не повірити на слово. Скажуть — пропаганда.

Тому настійно радимо «обмінятися досвідом» із колишніми недобитками третього рейху, котрі не так уже й давно нахабно практикувались на вимові слів «яйка», «млеко». А весною сорок п'ятого змушені були надривати австрійське горло чисто німецькою фразою:

— Гітлер капут!

А ще згодиться воякам США «інструктаж» колишніх військових найманців. їх по-різному називають: «зелені берети», «дикі гуси», «солдати удачі»... Назви різні — а суть одна: неприкритий тероризм.

Так от, усі оті «берети-гуси-невдахи» можуть продемонструвати свої зарубіжні візитки — гулі та синці, історія яких тісно пов'язана з вивченням іншомовних фраз типу: «Я хочу сигару!».

Хотіли хлопці сигари, а їм дали... прикурити.

В Нікарагуа й Анголі, на Сейшельських островах і на кордоні з Афганістаном...

Так дали, що тепер жоден зубний лікар не береться зарадити лихові.

Передні зуби збере — кутніх не вистачає...

Отака це фраза: «Я хочу сигару!».

Часом дуже небезпечна.

Але, на жаль, не всі про це знають. Ще є «сміливці», котрі вставляють цю фразу в солдатські розмовники.

Сидить пикатий, розгодований на щедрих пентагонівських харчах Боб, гортає англо-російський розмовник й по-учнівськи зазубрює:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Й нікому йому підказати:

— Слухай, Боб! Кидай палити! Від радянських сигар тебе може заканудити...

І взагалі, курити — шкідливо для здоров'я!

Олексій Вусик

ФРАУ РОБИТЬ БІЗНЕС

Законодавцями моди здавна вважаються французькі модельєри.

Наскільки цей факт достовірний, автор стверджувати не береться, бо сам він носить переважно костюми мелітопольської швейної фабрики.

І все-таки...

За давньою, ніким не писаною традицією, модельєри цивілізованого світу найчастіше бувають повернуті обличчям до Франції.

Ми згадали про цей незаперечний факт ось із якого приводу.

Віднедавна законодавці французьких мод неждано-негадано почали переживати кризу. Затяжну і в глобальному масштабі...

Стали до них надходити невтішні вісті: мовляв, ота ваша елегантна й добротна продукція не знаходить збуту в країнах «Спільного ринку». Попит на ваші костюми, куртки та інший одяг останнім часом упав до рекордного рівня.

Перевірили — справді: лежать на прилавках і куртки, й модні молодіжні костюми... Припадають пилом у Федеративній Республіці Німеччині, в Голландії, Італії, Англії...

Раніш ішли на «ура», а тепер як відвернуло!

У французьких ательє негайно змінили фасони, пустили на пошиття ще модніші тканини, кинули на потік найкращих модельєрів, не пожаліли коштів на рекламу.

Минає місяць — картина та ж сама: не купують!

Півроку минає — весь товар, як і раніш, осідає на прилавках магазинів.

Що за морока?

В багатьох французьких ательє запахло банкрутством.

Керівництво знаменитих фірм змушене було терміново розіслати гінців у всі країни «Спільного ринку». Щоб вони, отже, понишпорили там по магазинах, поприслухалися між покупцями, звідки на модний одяг взялась така напасть? Чому він не знаходить збуту в тамтешніх магазинах?

Роз'їхалися гінці в усі кінці.

Довго не було ніяких вістей.

Аж ось приходить повідомлення з Федеративної Республіки Німеччини.

Коротеньке повідомлення, але воно одразу прояснило заплутано-зловісну ситуацію.

Виявляється, в усьому винна фрау К. (вона побажала не розголошувати свого прізвища).

У західнонімецькій газеті «Брілонер анцайгер» мадам К. вмістила таке оголошення:

«Прекрасні куртки для тих, хто має намір самовільно захопити незаселені будинки. Можна носити на обидва боки. Маскувальні барви оливкового й голубого кольору

Всього 62 марки 90 пфенігів. Тільки в мадам К.».

І адреса...

Не важко здогадатися, що, прочитавши цю рекламу, косяки бездомних юнаків і дівчат посунули до магазину фрау К.

Вишикувалася довжелезна черга. Кожний тримав у жмені заготовлені 62 марки й 90 пфенігів.

Ті, хто не мав такої суми, квапливо зайнявши чергу, кинулися позичати грошей у знайомих або ж родичів.

Фрау К. задоволено потирала долоні — на її рахунок попливли капітали не тільки з ФРН, а також із Нідерландів, Італії, Великобританії...

На модні французькі куртки майже ніхто не звертав уваги.

Бо в французьких куртках (хай вони будуть тричі елегантні!) приватний незаселений будинок займати небезпечно. Поліція вмить виявить непроханого «новосельця» й витягне бідолаху за ноги на асфальт.

Щоб знав своє законне місце в суспільстві «загального благоденства»!

Це в кращому випадку.

А в гіршому — може навіть застрелити, як це сталося з вісімнадцятирічним бездомним Клаусом-Юргеном Ратау на вулиці Бюловштрассе в Західному Берліні.

Кажуть, бізнес винахідливої фрау К. нині здорово процвітає.

Воно й не дивно!

Бо тільки в країнах «Спільного ринку» мільйони бездомних змушені шукати собі притулок на ночівлю у фанерних ящиках, попід мостами, в халупах з іржавої жерсті, а то й просто на тротуарі за два кроки від порожніх приватних будинків, власники яких вважають за краще не здавати житло в оренду, аби в такий спосіб ще більше підняти квартирну плату.

Тому метикована фрау К. й вирішила погріти руки на безпритульності своїх бездомних співвітчизників. Мовляв, поспішайте, громадяни! Купуйте маскувальні куртки! Вони хоч на ніч-дві захистять вас од свавілля поліції.

Отакий бізнес!

Іван Гайдай

УКЛІН БАБУСЯМ

Про те, що па звітно-виборних зборах нашого колгоспу можуть виникнути ускладнення із обранням мене бригадиром, я здогадувався. Тому завчасно із своїми хлопцями обговорили можливу ситуацію і про все домовилися. Тож, коли дійшло до моєї кандидатури, на трибуну вийшли Павло, потім Степан, Роман, Олекса, Сергій і так розхвалили мене, хоч до нагороди представляй. Як і було домовлено, після цих виступів Кіндрату Конопляному, що головував на зборах, мої-таки хлопці загукали:

— Досить, став на голосування!

Кіндратові мати б розумну голову та прислухатись, а він підвівся й каже:

— Чому це ви, жіночки, мовчите? Підходить вам такий бригадир?

— Підходить, хай буде,— почув я відразу кілька жіночих голосів.

— А все-таки,— не вгамовується Конопляний.— От ви, Меланіє Гнатівно,— звернувся до баби Комарихи,— що могли б сказати про Максима?

— Те, що й люди,— говорить вона.— Максима треба обирати на бригадира, кого ж іще? Чоловік він молодий, при здоров'ї, не те, що наш зоотехнік: вип'є чарку — і вже очі каламутні, язик заплітається. Яка то робота з нього? Не рівня він Максимові. Максим пляшку «Сибірської» на тому тижні випив у мене — і нічого йому, тільки вуха почервоніли. І ще, скажу вам,— чесна людина. Пообіцяв лантух зерна для качок — привіз, сам і до хати заніс.

У залі сміх, регіт, а Комарисі те байдуже, вийшла вже на трибуну і говорить, як по писаному читає.

— Про комірника, про Федота, цього не скажу, ні. Він безсоромна людина. До мене похмелятися бігає, а дерть носить Ользі, та ще й через мій город. Потолочив геть усе гарбузиння. Почала було сварити його, а він: «Цить, бабо, я тобі за це цілий віз гарбузів дам». А де ті гарбузи, де?

Федот ховається за спинами людей, Кіндрат руками і очима подає Комарисі знаки, щоб закінчувала, вона ж на нього уваги не звертає, своє веде.

— Немає в мене досі гарбузів і не буде, бо померзли на полі, а тут голова казав, ніби їх і зовсім не саджали. Як же не саджали, коли я з жінками полола?! От скажи, Кіндрате, якщо їх не було на полі, то звідкіля їм узятися в твоєму дворі? Всі ж достеменно знаємо, що твоя Христя і зерняточка на своєму городі не посадила.

Переждала Комариха, доки вщух гомін у залі, і говорить лагідненько:

— Я хочу ще і тебе, Максиме згадати. Збирали ми помідори, он: Марія, Зойка, Галька і Полька були з нами, а Дора була? Не було її поміж нас. А ти ж написав, що вона теж з нами збирала, та ще й більше від нас назбирала...

— У неї ж п'ятеро діток,— засміялись молодиці, а Ко-мариха їм у відповідь:

— Нічого, що п'ятеро, ми знаємо батька кожної дитини, достеменно знаємо, яке на кого схоже.

Критику я витерпів, а от мій кум Олекса, хоч його й не згадала Комариха, не витримав, знепритомнів. Галька привселюдно за щось ляснула по щоці Романа — свого чоловіка, а Поля, жартуючи, погладила по голові Павла, він почервонів мов рак, підвівся тихесенько і — в двері.

— Меланіе Гнатівно, злазьте з трибуни, досить з них,— сміючись, почали гукати жінки.— Досить, бо чоловіки вже й так ледь живі сидять!

— Ні, я ще не все сказала про Максима, потерпіть трішки. Треба ж згадати, що він таки сім'янин хороший, жаліє жінку, вона в нього на легкій роботі. І додому він ніколи не їде впорожні, завжди щось везе для господарства. Людей теж не зобижає, коли хтось, бува, прихопить з поля чи ферми. І ще й тим подобається він мені, що боліє душею за колгосп. Посіяли, пам'ятаю, весною моркву. Ловко посіяли, рівнесенькими рядочками зійшла вона. Не знаю вже, що було потім, а тільки та морква заросла так, що за бур'яном і не видно нічого. А тут пішла чутка — їде якась комісія з району, поля дивитися. Максим, не довго думаючи, пустив на моркву трактора з культиватором, до ранку те поле й заборонував. Чистеньке й гладеньке вийшло воно. А коли б він не зробив цього? На весь район критикували б наш колгосп. Та морква, може, й померзла б, як ото гарбузи. Тож і кажу: Максима на бригадира!

...Ні, не обрали мене. Галину, Грицька Гайдученка дочку, агрономом досі працювала, на бригадира поставили. Та мова, власне, не про те: мудрою людиною, скажу я вам, повинен бути головуючий на зборах. Мусить знати, кого і коли запросити на трибуну, кому надати слово, а кому й ні.

На наступних звітно-виборних ми, я і мої товариші, це врахуємо, А поки що вітаємося до кожної бабусі, бо ніхто не скаже, коли і де зійдуться і де перетнуться наші стежини в житті.

Анатолій Гарматюк

ПРИКЛАД

Підлеглі з шефа
Брати приклад звикли:
Він зник з роботи,
І вони всі зникли.

ЗАЗДРІСТЬ

Сусідові заздрить
В усьому Антін,
В тім навіть, що довша
Сусідова тінь.

Павло Глазовий

ТАЛАНТ

Солов'ї змагалися
У зеленій хащі —
Один тьохне хороше,
Другий — іще краще.
Пісенька виходила
Надзвичайно вдала.

Ворона горластого
Заздрість заїдала.
Від тієї заздрості
Він відчув охоту
В солов'їну пісню
Власну вставить ноту.
Тож узяв та гаркнув
Так осатаніло,
Що з верби старої
Листя полетіло.

Солов'ї злякалися,
У кущах сховалися —
Вже не те що тьохкати,
Пискнути боялися.
І повірив ворон
У таланти власні:
— Так співати треба,
Сопляки нещасні!

Павло Глазовий

ПРО ПІЛЮЛІ Й ПОРОШКИ

Занедужав наш Омелько,
Кілька літ хворів.
Побував у кабінетах
Всяких лікарів.
Порошки й пілюлі всякі
Без кінця ковтав,
Доки висох, як тараня,
Аж зеленим став.
На дослідження недавно
Він в лікарню ліг.
Терапевт його облапав
З голови до ніг.
Всю історію хвороби
Пильно прочитав:
Скільки з'їв пілюль Омелько,
Скільки поковтав.
Прочитав і довго думав:
Дати щось нове —
Порошки якісь, пілюлі?
Чи нехай живе?..

Павло Глазовий

ДОКУМЕНТ

В багатьох до жартів є охота.
В зоопарку, просто серед дня,
На велику клітку бегемота
Почепив хтось вивіску: «Свиня».

Бегемот ображений закляк:
Як то можна жартувати так?
Стука-грюка мордою об грати,
Хоче кляту вивіску зірвати.

А осел, що швендяв навмання
Біля клітки, загорлав:
— Не грюкай!
В документі сказано: свиня,
То сиди тихенько там і хрюкай.

Любов Гнідець

ДИВО

За старою ходячи,
Квилив дід:
— Ти б зварила півника
На обід!

Та стара скупенькою
Все ж була,
Взявшись в боки, лазаря
Завела:

— Їв би, кажеш, півника?
От так-так!
Ну, а що ж там різати?
Він як шпак!..

Через день, удосвіта
Як на сміх,
Йшов злодюга й півника
Впхав у міх.

Вийшла баба, плачучи,
Й примовля:
— Ой, як шкода! Півень був
Як теля!

А старий не витерпів —
З печі зліз:
— Чи ти ба — за ніч одну
Як підріс!

Петро Гришко

СВИНЯЧА ЛОГІКА

Було колись це у селі глухому.
Корова з паші повернулася додому
І в хлів свинячий загляда:
— А де кабанчик, Льохо?
Трапилась біда!?
Коли його не стало?
— Його вночі вовки украли,—
Свиня байдуже їй сказала.
Корова:— Жаль!
Пропав нізащо!
Тепер самій погано буде жити...
Кирпата ж рохкає:— О ні!
Ще краще!
Усе, що всиплють у корито,
Дістанеться мені!
Є, бачте, логіка в Свині.

Петро Гришко

ОЛІВЕЦЬ ТА АВТОРУЧКА

Розсердився на Авторучку
Олівець:
— Доволі! Увірвавсь терпець!
Вона зневагою на мене дише,
Авторитет мій підрива —
Сама усі важливі документи пише,
Хоч рівні з нею маємо права.

Ні, ні! Щоб я та здався?
Образи не прощають олівці!—
І скарги сів строчить в усі кінці.
Та відповіді не діждався:
Дощенту в запалі списався.

Петро Гришко

ПОТЕРПІЛИЙ КІТ

Не знаючи турбот і горя,
Сторожував Мурко в коморі.
Хвалив свою роботу без кінця.

Кусок потягне свіжого м'ясця,
Умне й на цілу ніч лягає спати —>
Нащо Мишей тих чатувати?

Якось Мишва, гарцюючи безперестанку,
Мурку хвоста одгризла на світанку.

І соромно, і боляче було.
Та поступово зажило
Й забулося...
Тепер того Кота,
Буває, Котеня спита:
— А де ви, дядю, позбулись хвоста?

Мурко поважно піднімає морду
І каже гордо:
— Цього не таю.
Був за громадське у нерівному бою.
А бач же, не дали медалі.

Лишаю байку без моралі.

Петро Гришко

ШПРИЦ І ЦВЯХ

Казав раз Шприцу Цвях іржавий
(Його кінець стирчав із лави):
— Обидва ми колючі, брате,
Тож радий я тебе вітати!

Але тобі щастить усюди,
Мене ж не поважають люди.
Ти робиш їм щодня уколів сто —
Й не ображається ніхто.

Я ж іноді людину уколю — відразу
Вона висловлює образу
Й мене
Кляне...

На те поважно Шприц відмовив:
— Така реакція не випадкова.
Якщо користь дають уколи —
Ніхто на тебе не образиться ніколи,
Хоча і боляче було.

А твій укол — людині зло,
Тому і чуєш лайку.

Як критикуєш, пригадай цю байку.

Валерій Грузин

ЖАНДАРМ У БІЛОМУ КАПЕЛЮСІ

Аби не ці французи!

От тоді б... стояв би у нью-йоркській гавані справжній символ Америки — ковбой на об'їждженому мустангу. Ковбой — це теж уособлення свободи. Але справжнє, американське, а не якийсь там класицизм із смолоскипом. Хіба освітиш техаські прерії цим середньовічним атрибутом? Химера, а не зброя. Доки замахнешся ним на вождя ірокезів Орлине Око... він тебе томагавком встигне перехрестити. Ні! Замість палаючої тріски візьмемо добре змащений кольт і поговоримо з аборигенами про свободу...

Якщо тисячу американців приперти до стіни і запропонувати їм вибір: «Життя... або ти скажеш, ким насправді хотів бути?»— можна не сумніватись в ідентичності відповідей. І миршавенький конторський клерк, і життелюб-комівояжер, і запліснявілий архіваріус, і важковаговик-мафіозі, і навіть віце-президент авіакомпанії скажуть одне:

— Ковбоєм у білому капелюсі.

Чому саме в білому?

А тому, що ковбой тільки в білому капелюсі відчуває себе справжнім господарем життя: схоче — потисне руку, схоче — дасть по писку. Причім, не питаючи дозволу в начальства і не звертаючи уваги на рахунок у банку.

Оце «лайф»! Оце життя!

Ми проти плакатного примітива. Ми — за істину. А істина — кругла і проста, як ґудзик: американізм базується на простому, як долар, постулаті — заможний стопроцентний американець (звісно, білий) має право на все, що йому заманеться, точніше, на те, що дозволять його гаманець і м'язи. Інтереси інших — їхні проблеми. Це на рівні індивіда. А на рівні нації — Америка має право на все, що дозволяють її капітал і «славетні» збройні сили. Інтереси інших народів — їхні проблеми. Головне, щоб XX століття було американським, щоб на маленькій планеті сонячної системи під назвою Земля все відбувалось за американським сценарієм і згідно з американськими стандартами. Американці краще за всіх знають, що потрібно світові.

Шерифський стиль дикого Заходу раніше був еталоном «добрих манер» у голівудських вестернах. Тепер він у моді в круглих та овальних, а також прямокутних кондиціонованих офісах, де виготовляється політика глобального держиморди.

Емоції, як відомо, річ яскрава, але малодоказова. Цифри конкретніші. Тим більше, що в Америці поважають статистику. Тут достеменно відомо, скільки миль сосисок споживається за секунду, скільки громадян загине в автомобільних катастрофах під час чергових свят, а скільки — від рук грабіжників. Відома і кількість тих, хто втратить роботу, і тих, хто в п'ятницю ввечері попрямує за втіхою до барів, і тих —? хто до церкви. Приховує ця статистика тільки одне — скільки мільярдів доларів перейшло у сейфи монополій з інших країн, переплавивши піт і кров цілих народів на зелені банкноти.

Отак, і безпосередньо, і опосередковано грабуючи свіг, США створили досить численну елітну групу населення, якій прищепили психологічне сприйняття супермена, як ідола, котрому цей світ належить і в котрому все мусить розвиватися так, щоб це радувало око американського споживача. Сьогодні ж, коли успіхи національно-визвольного руху обмежили розміри цього грабунку, на всю силу буржуазних легенів політикани здіймають лемент «про загрозу життєво важливим інтересам США» з боку комуністів, терористів і т. п. Одночасно робиться ін'єкція у свідомість кожного американця: мовляв, якщо хочете мати достатньо автомобілів, бензину та інших атрибутів «американського способу життя», вам слід безапеляційно підтримувати авантюристичний курс Білого дому та агресивні апетити Пентагону.

Ковбой у білому капелюсі не любить залишатися без бензину. А ще більше не любить, коли в преріях з'явився хтось рівний йому за силою.

Які то були золоті часи! Цілих 180 років (для любителів хронології — з 1776-го по 1956 рік) не мали ковбої інших противників, ніж нещасні індіанці з томагавками. Але, як писала газета «Вашінгтон пост», «цей щасливий період завершився.., коли Радянський Союз запустив свій перший супутник у космос». Будували-розбудовували свої відносини з іншими країнами на фундаменті тотальної ядерної переваги і безпрецедентної воєнно-політичної експансії, а тут маєш: на їхню силу теж є сила. Шок. Потрясіння. Катастрофа!

Але шлях усвідомлення реальностей ядерної епохи Америка так і не пройшла. З появою у Білому домі адміністрації Рейгана розпочато новий виток ядерних приготувань, нейтронного безумства, оскільки ця адміністрація робить відчайдушні спроби розв'язувати світові проблеми застарілими, як на здоровий глузд, засобами. Такими, до яких звикли лицарі ласо і кольта.

«Необхідно перетворити Ради в ізольований острів, щоб ми володіли рештою світу»,— з ковбойською хвацькістю вигукує міністр військово-морського флоту Леман.

Ми це вже чули. Німецькою мовою. «О, якби ми тільки змогли знищити цей Радянський Союз!»— свого часу вигукував, згризаючи нігті, інший вояка — Гітлер. Чим це закінчилося?!

Історія — взагалі річ повчальна. Між іншим, з історії США відомий вислів президента — автора Декларації незалежності — Томаса Джефферсона, який вигукнув: «Мене охоплює жах за мою країну!» Чи не про нинішню проковбойську адміністрацію думав цей великий американець? Не зайве зняти перед ним білого капелюха!

Проте, як відомо, сила ковбоя не в тому, що він спроможний думати, а в тому, наскільки швидко, не думаючи, він вихоплює кольт (на сьогодні — з ядерними зарядами) .

Ех, якби не ті французи з їхнім символічним подарунком — статуєю Свободи! Тоді б кораблі, котрі підпливають до американських берегів, зустрічав справжній символ нинішньої Америки — до зубів озброєний ковбой...

Віталій Гунько

ЗМАРНОВАНИЙ ТАЛАНТ

Щось незвичайне є у його хисті,
Таких не часто стрінеш на путі.
Попав би у заслужені артисти,
Якби-то грав на сцені, не в житті.

ДОРОГОВКАЗ

Повчає всіх — найменших і найбільших,
Немов лиш він один — дороговказ...
Найбільше у житті той учить інших,
Хто сам чогось навчитись негаразд.

ЗАРЯДКА

— Чого я гладшаю?— зітхав Панько
в кутку,—
Роблю ж зарядку — м'язи розминаю:
Щоденно ложку — он яку важку! —
Разів п'ятсот до рота підіймаю.

ПІДРОСТЕ

— Михайло в чині підросте тепер,
Цінує дуже зав його в роботі.
— Багато знає він як інженер?
— Та ні. Багато знає анекдотів...

Володимир Губенко

ХАРАКТЕРИСТИКА

...А як збори цехові
Йшли уже до риски —
Головуючий підвівсь,
Взяв якусь записку.
— Тут ось маєм папірця
На Грача Пилипа...
Тож обсудим молодця
За одним вже рипом.
Хто бажаючий?.. Прошу!..
Ось трибуна близько...—
Вийшов слюсар:
— Грач, скажу...
Хлопець товариський.
Хтось, припустім, погука —
Він верткий, мов дзига:
І позичить трояка,
І, де треба, збіга...—
Токар слюсаря змінив:
— Як Пилип при ділі —
Я найвище б оцінив
Руки його вмілі!..
Він зварганить, як ніхто,
Лиш його попросять,
Скажем: тягу для авто...
Штуцер для насоса...
— Гідний, що там і казать!..
— Закругляй дебати!..
— Слід Грача преміювать!..
— На курорт послати!..
— Отже,— голова почав
Об графина стукать,—
Всі не проти, щоб Грача
Взяти на поруки?

Микола Дмитрієв

МАТЕРИНСЬКА ПОРАДА

Запитала в неньки доня:
— Що мені робити?
Іти заміж за Афоню
Чи у вуз вступити?
— Ти не став питання руба,—
Каже строго мати.—
Йди туди, дитино люба,
Де захочуть взяти.

МОДА І МІЛЬ

Скаржилося Куртці
Пальтечко жіноче:
— Ох і дожились ми —
Брать ніхто не хоче.
Застаріла зовсім
Наша мода-врода,
Лежимо на складах —
Матерії шкода...—
Міль зашепотіла:
— От вже егоїсти!
Дбаєте про себе...
Ну, а нам що їсти?!

ПЕРЕБУДУВАВСЯ

Складав поет жіноцтву оди,
Та й наробив для себе шкоди.
Бо лиш почав їх друкувати,
Дружина витурила з хати.
Тепер він, щоб добитись миру,
Друкує на жінок сатиру.

Валентина Дуб

УРОКИ АНГЛІЙСЬКОЇ

Батько прийшов з роботи у гарному настрої. Син, навпаки, був похмурий і невеселий.

— Що з тобою, козаче, чом зажурився?— спитав бадьоро батько.

— Грошей нема!— зітхнув син.

— А навіщо тобі гроші?

— Як навіщо? Ну... бабусі подарунок купити на Восьме березня, а мені — велосипед.

Батько подумав, а потім виголосив:

— Слухай уважно! Є прогресивна ідея: ти будеш мені давати уроки англійської мови, а я тобі — платитиму за це.

Син закліпав.

— Тобто як?

— П'ятдесят копійок — кожний урок. Тричі на тиждень.

— Гаразд!— швидко погодився син.

«Англійська мова мені ні до чого,— подумав батько,— але син буде її знати краще — це точно».

Наступного дня хлопчина вмостився у батьковому кріслі, гордовито поглядаючи на тата з висоти своїх неповних десяти років.

— Почнемо урок!

«Начнем, пожа-алуй!»— жалібно проспівав батько і замовк. Тоненький голосок попередив:

— На уроках не пустують.

Почали з алфавіту.

— Там, де наше «а»,— їхнє «є». А там, де їхнє «є»,— там наше «і». Ти згинай язика, згинай!— Син заглядав батькові до рота, показував сам, як це треба робити.

— Ау-е-ей!— стогнав батько.

До кімнати заглянула бабуся і спитала:

— Живіт болить чи зуби? Можу грілку дати.

— Не заважай!— сказав онук.— Ми вчимо...

— Через годину батько мовчки підняв руку.

— Що?

— Вийти.

— Потерпи. Уже великий.

— Ні, покурити.

— Ось буде перерва, — сказав синок,— тоді й покуриш.

Батько зітхнув і до кінця уроку ворушив язиком уявну картоплину, яка мала бути дуже гарячою.

Нарешті син змилосердився:

— Зет віл ду. Досить на сьогодні.

— Фініта ля комедія!— зрадів батько. Син стенув плечима:

— Дай зошит! За старанність — «чотири», за поведінку — «два».

— Чому?— плаксиво запитав батько.— Що я зробив?

— Назвав урок комедією.

— То ж класика! Я більше не буду!

— Добре, нічого не ставлю,— сказав син,— але наступного разу прийдеш з чистими нігтями.

«Ох і вредна, мабуть, у них вчителька!» — подумав батько, але стримався.

Після першого уроку був другий, третій. Син почав приносити п'ятірки з англійської мови, а батько — міркувати про кандидатський мінімум.

Якось він мимоволі став свідком телефонної розмови сина з приятелем:

— Тупий, як сибірський валянок,— говорив синок,— поки в нього щось втокмачиш — вагон нервів зіпсуєш!

«Це він про мене, сучий син!»— здогадався батько.

— Не хотів виконувати домашні завдання, різні коники викидав на уроках. Доводилось у куток ставити...

«Зараз підійду й дам по шиї!»— розгнівався батько. І знову стримався.

На черговому уроці він був похмурий і зосереджений. Не жартував. Диктант написав без жодної помилки. Син похвалив його.

— Молодець! Ще кілька місяців, і...

— І «летопись окончена моя»?— з надією зазирнув йому у вічі батько.

— Ні, на велосипед ми ще не навчили.

Тоді батько сам вирішив поставити крапку над «ай». Він купив синові новенький велосипед.

— На, Спіноза, на, мучителю, катайся!

Син звівся з батькового крісла. Його веснянки не сховала гаряча хвиля рум'янцю.

— Це мені? А як же з твоїми уроками? — почав було син.

— Усе! Закінчились уроки! Ану, дай свого щоденника!..

Никанор Дубицький

ВИРОБНИЧА ТРАВМА

— Нема, голубе, нема, хоч ріжте мене і соліть,— розвів руками завідуючий складом.— І не робіть таке страдницьке обличчя, бо ось-ось не витримаю і сам заплачу. Та я б вам з дорогою душею, але вже півроку не завозили тих батарей!

— А може, десь там, у підсобні, завалялася одненька? — з надією зирнув Іван на завідуючого.— Вона мені до зарізу потрібна. Розумієте, хочу на зиму перебратися в нову хату...

— Ох,— зітхнув завскладом.— У печінці сидять у мене ті батареї. Кожному вони потрібні. Я теж людина, теж серце маю. Вірите, іноді аж сльози набігають на очі, коли випроваджую отакого, як ви, сердегу ні з тим ні з сим. Учора теж один приходив. Мало на коліна не падав. Старшим лейтенантом погрожував...

— Міліцією?

— При чому тут міліція?— видивився на Івана завідуючий.— Що тут стражі порядку допоможуть, коли водяних батарей вже півроку не завозили? Коньяком «три зірки» хотів придобритися.

— А-а, зрозуміло,— кивнув головою Іван.— Та я б на таке діло й на «капітана» розкошелився б. І не на одну ляшчину. Мені б тільки батарею...

— Ох-ох-ох! Що з вами робити, голубчику мій сизокрилий?— почухав потилицю завскладом.— Ох, аж серце болить, що не можу нічим допомогти гарній людині. Що ж придумати?.. Не знаю, як вам і казати, голубе. Є тут в одному місці, але... самі розумієте...

— Розумію, розумію, — із запалом вигукнув Іван.— Ви зробіть добре діло — буде і вам, і вашому знайомому.

— Але ж це діло...

— Хіба я маленький? Рідній жінці не скажу, звідкіля та батарея.

— Ох-ох-ох! Однак воно завжди виходить,— мало не заплакав завскладом.— Хочеш допомогти гарній людині — мусиш усякому хапузі в ноги падати. Були б вони на складі... Ех! Ну, добре. Зараз у нас без п'яти хвилин дванадцять. Приходьте завтра по цій порі. Якось зарадимо вашому горю.

Немов на крилах летів додому Іван. «Порадую свою Марусину. Нехай не думає, що я ликом шитий».

Наступного дня шлях до складу Іванові перегородив замок на дверях.

— А де товариш завідуючий?— спитав він молодицю, що підмітала східці.

— У лікарні,— відповіла та.

— Що, захворів?

— Виробнича травма. Вчора перед обідом йому на спину звалилася батарея водяного опалення. На складі такі полиці, що хоч возом розвертайся, а він тії батареї заховав у тісній підсобці...

Євген Дудар

ДОКОЛУПАЮТЬСЯ

Другий тиждень мозолю голову: буде всесвітній потоп чи не буде? Якщо розмерзнеться Антарктида?

Вчені там колупаються. По радіо казали.

Те колупання до добра не доведе.

Ось навпроти нашого будинку колупалися. Як шарахнуло! Одного на балкон до мене закинуло.

Стукає у вікно. В мене очі на лоба.

— Ти що, з неба? П'ятий поверх...

— Ні,— каже.— 3 міськводоканалу.

— Цей фраер,— кажу жінці,— зараз буде запевняти, що через наш балкон водогін тягнуть. Бомбей — Хельсінкі...

— Ні!— заперечує.— Ми там, внизу, копали... І техніка безпеки підвела...

Техніка безпеки!

Гриць ось не новачок. Двадцять років колодязями займається. А копав у тещі — ледь в Америку його не затягло... Якби у відрі не витягли... А вони в Антарктиді діри свердлять...

Атлантида потонула. Чого? Спитайте Федю з третьої квартири. Спочатку потопили, тепер шукають. Бо забули: у Чорному морі чи в Білому?

Землетруси землю так часто трусять. Чого? Спитайте Федю. Нафту і вугілля із землі повитягували. Дір наробили. Тепер там протяги.

У шурф старої шахти біля Макіївки корова впала. А через місяць де вона випливла? У Японському морі. Жива. Тільки роги пообламувало. І вим'я роздуло. Не було кому доїти. Потім, щоб усе шито-крито, в газетах написали, що знайшли морську корову. Туману в очі напустили...

Я б усіх тих вчених своїми руками... Туди... Де чорт добраніч каже... А то вони доколупаються! Викличуть чорта з пекла...

Євген Дудар

БІОСТРУМИ

Вирішив стати письменником. Тільки не вирішив, де краще писати?

Поставив стіл біля вікна. Сів. Дивлюся на ворону. Цікаво, гадаю, що вона думає? Які у неї проблеми?

За стіною щось гупнуло.

Закричала сусідка.

Мабуть, чоловік погладив. Або вона його.

Кажуть, є голови-передатчики і є голови-приймачі. За теорією біострумів.

Мабуть, моя голова — приймач. Якби вона була передатчиком, то оця дівчина, що йде по вулиці, повернула б голову носиком до мене...

Якщо моя голова — приймач, то треба іти писати у наукову бібліотеку. Своїх думок нема — чужі спіймаєш. Там академіки, доктори, кандидати наук. Їхні голови біоструми виділяють, моя голова схоплює. Середовище...

А піди, скажімо, між корови. На пасовисько. Ряба про траву соковиту думає, чорнобока — про пійло, а сіра, вибачте, про бугая.

А до лісу податися? Зустрінеш вовка. Будеш стояти, відгадувати, що він думає? Чи ведмедя побачиш. Ти на дерево — він на дерево. Ти у воду — він у воду. Ще, чого доброго, наберешся того звіриного. Хтось до тебе слово, ти — гаррр! Хтось наступив тобі на мозоля, а ти його зубами за «яблучко»...

Ні, таки в бібліотеку. Тільки в бібліотеку.

Пішов.

Сів біля молодого. Але вже лисуватого.

Замислився. Думає.

Або він не те думає, або я не те сприймаю.

Якийсь магазин, якісь черевики...

Дивлюся на його черевики. Стоптані, як постоли.

Почесав поглядом попід столами. Пересів до бородатого. У нових черевиках.

Мене наче вдарило струмом. Про що він думає?! А-а-а! Ось вона. Писана красуня. Ні-чо-го!

Перебазовуюся до неї.

Чи у неї голова також приймач? Чи мій приймач працює на іншій хвилі, ніж її передатчик? Хоча б щось поворухнулося.

Пусто. І тихо.

Окинув поглядом зал.

Сів біля старенького. Сивенького,

Ну й голова! Ну й енергія! Думки літають, як метеорити. І гаснуть на льоту. Має думки, але не має пам'яті.

Намагаюся думати сам.

Цікаво — про що думав він? Коли ще мав пам'ять? Може, про квартиру? Може, про черевики? Може, намагався розгадати, що думає про нього начальник? А тепер намагається рухати науку...

Ні. Тут у мене нічого не вийде. Треба повертатися додому. Сідати за робочий стіл.

Сів. Знову перед носом — ворона. Стара. Років сто прожила. Світу, мабуть, побачила... Дивиться. Також щось думає... Що?

Євген Дудар

ВПІЗНАЄ ЧИ НЕ ВПІЗНАЄ?

Стою під дверима. Читаю: «Слідчий прокуратури тов. Горобець». Аж в очах зарябіло. Невже той Горобець, що у студентські роки жив у мене на горищі? Худе, як налигач, і синє, як баклажан. Бороду носило, щоб не видно було, яке воно засмикане. І диви! Вицвірінькалося. Слідчий прокуратури.

Скільки тих Горобців через моє горище пролетіло. Університет свій можна було б організувати. І нікого не ображав. До всіх по-людяному ставився. Господарство своє навіть довірив. Студент із сільськогосподарського інституту за садом моїм доглядав. Студент із зооветеринарного — за нутріями дивився. Філолог і математик з педагогічного Ванька наукою напихали. Постійно жив у мене студент із медичного інституту. Всяке може статися. У моєї Клави поганий синдром. Ночами схоплюється і по хаті вештається. Сусід, правда, казав, що це у неї спадкове.

Жив у мене студент з інституту харчової промисловості. Майстер на всі руки. З цукру гнав. З буряка гнав. З картоплі гнав. З абрикосів гнав. Казав, що навіть з каменю можна гнати. Аби тільки дріжджі відповідні знайти.

Студент з інституту фізкультури жив у мене. Отой, що бігає, ніби на місці стоїть. Щоранку за місто тренуватися біг. Так я йому, щоб він порожняка не ганяв, корзину на спину почепив. Туди сміття із двору виносив. А назад кролям траву... Чемпіоном став. З плавання. Стилем «кроль».

А то приходить Горобець. Таке — нижче трави і тихше води.

— Хазяїне, візьміть на квартиру.

— Куди я тебе візьму? У хаті ліжок, як у госпіталі під час холери.

— А я,— каже,— валетом з ким-небудь спатиму.

— На кого ж ти хоч вчишся?— питаю.

— На прокурора.

— З тебе,— кажу,— прокурор, як із козячого хвоста помело. Ти хоч скарги писати вмієш?

Тут у мене сусід — кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А у мене — поросята. Зачують саксофон, стають на перегородку і співають... Нутрію якось мені підсунув, з авітамінозом. За четвертак. Я три місяці їй у хребет цибулю втирав. Щоб остаточно не полисіла. А потім синаш каже: «Тату! А вона інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб на нижній заплівся...» То взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби їй повисмикував... «Може, вам,— питає,— який заважає? То давайте. Поки інструмент під руками».

Поселився, значить, Горобець.

А через тиждень якась мадмазель прийшла. Ледве у хвіртку просунулася.

— Хазяїне, візьміть на квартиру! Не пожалієте. Я м'ясником працюю.

Хлопці мої як дізналися, що я взяв її, мало не цілували мене.

— Папашо,— кажуть,— ви нам кинули рятівне коло!

— Гаразд. Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно...

Найміцніше вхопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза.

Спочатку я думав, що його приваблює можливість надурняк поправитися. Думав, що худому майбутньому прокуророві потрібен свій м'ясник, а м'ясникові — свій прокурор. Потім бачу, там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.

Дивлюсь отак на них, і серце пронизує холод. Думаю: пропав ти, Федю. Не дай бог, вона коли-небудь ненароком ногу покладе на тебе. Розплющить, як океан камбалу. Мощі твої в музеї показуватимуть. Замість святого Онуфрія у Печерську лавру вмонтують... І чого воно так: великих жінок до малих чоловіків тягне? Може, співчуття? Чи материнська турбота?..

Поженилися вони, значить. Ну, я тут і кажу:

— Забирайте, братці, свої манатки — і на іншу парафію. Я одружених не тримаю...

Тут Горобець розцвірінькався:

— Ви — безсовісний! У вас немае людяності!

— Досить,— кажу,— досить! Ти на совість не бий... Ви мені за кілька років тієї людяності стільки наведете, що всі студенти порозбігаються. А в мене хазяйство. І тільки дві руки. Ще й жінка з поганим синдромом...

Тепер ось стою під дверима із вивіскою «Слідчий прокуратури тов. Горобець». І думаю. Впізнає він мене? Чи не впізнає?

Кость Дяченко

СОРОЧКА ТА ПІДЖАК

Відпочиваючи на вішалці в куточку,
Піджак випитував Сорочку:
— Чому, вже скільки я не стежу,
Тебе вдяга Господар першу?
В той час,
Як я — дорожчий в десять раз,
З бостону,
Модного фасону,
При нагородах та значках —
Я ж сила на його плечах!
Сорочка шиєю порожньою зітхнула,
Обшлагом за плече торкнула:
— При чому тут значки, ефект,
Ціна удесятеро вища?
Як я — на цілий міліметр!—
Завжди йому до тіла ближча.

Володимир Золотарьов

ЧОГО ВОНИ ЦІЛУЮТЬ НАС

Я тільки на поріг — вона назустріч. І в щічку мене, Сталося це так несподівано, що я аж подих затамував. Щоправда, була на це й інша причина — ми щойно з Ковбасюком, прощаючись, пропустили по два кухлі свіженького «Жигулівського». А вона сяє, а вона щебече...

Другого вечора, стоячи на порозі в обіймах Марисі, я вже не дихав хвилин зо три. Зрозуміло, цього разу не від несподіванки, а тому, що з нагоди Семенюкового сорокаріччя перехилили по чарці «Перцівки». За годину, відхекавшись, я замислився. «Треба, Петре, робити висновки. Почує запах — покарає. Дивись, кріпко покарає!»

На чергове річчя до Елли Спиридонівни я не пішов, послався на головний біль. Тищука з дисертацією поздоровив не в ресторані, а у відділі й чкурнув чимдуж додому.

І знову Марися чмокнула мене...

Настали, шановні, для мене часи — самі розумієте. Хлопці на пиво, я в кущі. У відділі чиюсь круглу дату відзначають — хворію з обіду, ледь ноги переставляю. А Марися знай собі цілує щовечора...

І тут заїло мене. Чого це, думаю, одного мене дружина має цілувати щодня? Чому немає такого кохання, скажімо, у Ковбасюків? Приходить, бач, щоранку, мордує розповідями. То вони, гляди, День меліоратора відзначали, то свято рибалок. Тут, дивись, й День охорони здоров'я настав, хлопці, звісно, готуються.

Тож вирішив я допомогти товаришеві. Якось послав до Ковбасюків Марисю. Піди, кажу, про наші взаємини повідом. Навіщо, мовляв, таке шалене кохання від людей приховувати. Не пішла — побігла.

Наступного дня Микола, тільки-но зачув, що колеги збираються ушановувати молодого діда Василя Петровича, схопився да бік і, вибравши момент, шмигонув з відділу за мною, також хворим, як на те.

Тепер нас обох дружини щовечора, зустрічаючи, цілують у щічки. Порадилися ми з другом і бачимо: треба й шефу, Павлу Дмитровичу, допомогти. Вирішили з Миколою: у вихідний до його Олімпії навідаються наші щасливі жони.

Володимир Золотарьов

ТАКТИКА

— Ні, ні і ще раз ні!— рішуче заперечив голова місцевкому Гнат Сидорович Круць.— Так вам, шановний Миколо Оверковичу, не бачити путівки, як власного вуха. Не дадуть, це точно. А коли самочинно... розмови всілякі підуть, мовляв, у нас тільки начальство по курортах і їздить. Ні, треба міняти тактику. Я тут поміркував і дещо придумав. Покладіться на мене, все буде гаразд. Так-ти-ка!

І коли на розширеному засіданні місцевкому перейшли до третього питання — «різне»,— Гнат Сидорович кашлянув у кулак, обвів лагідним поглядом присутніх і почав:

— Виділено нам, товариші, дві путівки. Кому дамо? Поміркуймо. Але спершу згадаймо про план. За минулий місяць, сором оце й казати, лише сімдесят шість процентів маємо. Ось так ми трудимося! А хто винен? В першу чергу ви, Миколо Оверковичу. Як начальник цеху. І вам нести за це відповідальність. Можливо, покарання. Але ж, товариші, кого найбільше б'ють за наші спільні прорахунки? Його. У кого найбільше доган? У нього. Має їх, якщо не помиляюсь, шість. А скільки разів йому, пробачаюсь, шию милили? Безліч! Ми, так би мовити, завше збоку. А він, бідолаха, страждає. І, ясна річ, понизився у чоловіка тонус. Запрацювався, запарився. Безвихідь? Є вихід. Треба вам, Миколо Оверковичу, розвіятися, відпочити, їдьте. А тоді, посвіжілого, здорового, бадьорого, зі світлою, як кажуть, головою, ми і запитаємо за план. І будемо принциповими: що тепер заважає? Відпочив — будь добрий, працюй, крутись, думай. Виправдовуй наше довір'я. Ось так будемо говорити з ним. Я маю рацію, товариші? Отож-бо!

Далі. Не все гаразд у Миколи Оверковича і вдома. Причина? Все той же план. По собі знаю: тільки нелади на роботі — гарчу на домашніх, нервую. Ось так і в нього. Геть розклеїлися взаємини з Ганною Порфирівною. Пішли сварки, колотнечі. Теща, як завжди, підключилась. Не вистачало, щоб оті сімдесят шість процентів нам ще й сім'ю розвалили. А як зарадити цьому? Треба, щоб вони удвох побули у спокійній обстановці. Море, знаєте, пальми, різні там круїзи...

Отож, вношу пропозицію: ці дві путівки виділити Миколі Оверковичу і Ганні Порфирівні. Хто за це — прошу голосувати. Одноголосно...

Володимир Золотарьов

ЗНОВУ ЖЕРЕБКУВАННЯ

Головбух Братенко зазирнув у приймальну до Василя Григоровича і жахнувся — там терлися п'ять замів шефа, три заввідділами, завкадрами Синиця і всі чотири бойових постачальники. Пробитися на прийом, отже, було нелегко, але головбух вирішив пе здаватися. Тому зайняв чергу і почав цікавитися, хто й за чим проривається до шефа. Народ мовчав. Затаївся й Братенко. На обід він не пішов, аби не прогавити черги. Всі страшенно квапилися, нервували. Раз навіть спалахнула сварка.

О пів на шосту, охлялий, оглушений суперечками та натиском завкадрами Синиці (той ніяк не хотів пропускати колегу вперед), Братенко нарешті пробився до шефа.

— Та-а-ак! Діла!— затарабанив пальцями по столу Василь Григорович, напружено щось обмірковуючи.— Тут, шановний товаришу Братенко, ситуація така: у відрядження до столиці просяться всі мої заступники, три заввідділами, завкадрами Синиця і чотири постачальники. Як бути? Шість відряджень я уже підписав, можу ще пару, не більше. Але ж претендентів — дев'ять чоловік. І мені, до того ж, треба бути там обов'язково.

Головбух почав щось доводити Василю Григоровичу, переконувати його. Шеф кисличився, стогнав, наче у нього розболілися всі тридцять два зуби одночасно. Тоді спробував умовити Братенка відкласти відрядження на кілька днів. Але головбух наполягав.

— Ось що, дорогенький,— мовив зрештою шеф,— зробимо так: щоб нікого не образити, не відбити у людей бажання працювати, завтра о дванадцятій нуль-нуль проведемо жеребкування. Витягнеш щасливий номерок — паняй до столиці. А ні — то така вже доля твоя, зачекаєш тиждень-другий.

Цілу ніч обмірковував головбух, коли йому тягнути жереб — на початку чи в кінці. Вирішив вичікувати. Але, коли претенденти вишикувалися в кабінеті Василя Григоровича, нерви його здали, і він проштовхнувся до чаші другим. Його кинуло в піт, він щось шептав, примовляв. Тоді тремтячими пальцями довго розгортав клапоть паперу. На ньому було написано: «Надати відрядження терміном на чотири дні». У головбуха від щастя підкосилися ноги, він ледь не втратив свідомість.

Не поталанило завкадрами Синиці, двом постачальникам — Федорчуку і Михальчуку, окремим другорядним особам.

Завкадрами Синиця запально вигукував:

— Коли так — їду за свої кревні. Діло — передусім.

Всі схвально загули: А шеф міцно потис Синиці руку.

...Коли Братенко нарешті вмостився на своє місце, його здивуванню не було меж — поруч сиділи: шеф Василь Григорович, п'ять його замів, три заввідділами, завкадрами Синиця і чотири бойових постачальники. Та на головбуха ніхто не звернув уваги, бо на полі таке творилося, що ні пером описати, ні словами передати. Гра ж на Кубок чемпіонів!

А коли наші забили гол, шеф, щасливий, вигукнув:

— Надаю шість відряджень за кордон. Жеребкування — післязавтра.

Юрій Іщенко

УЧЕНА РАДА

Я вже не одну годину, затамувавши подих, чатую в коридорчику, що веде до нашої лабораторії. Лише скляні двері відділяють мене від кімнати, де по обіді зібралася вчена рада інституту. Відколи почався ремонт конференцзалу, ця найбільша в інститутському приміщенні лабораторна кімната дає притулок усім, хто змушений засідати з важливих питань. Сьогоднішній день, для мене неабиякий — метри в закритому порядку обговорюють мою дисертацію. Ви розумієте, що це означає.

Крізь скло бачу, як лабораторію рвучко перетинає чиясь тінь. Сумніву нема: це Шкворець. Чому він так нестримно розмахує руками? Обурюється? Чи відстоює? А що коли ці експансивні жести — наслідок нелояльності до моєї наукової праці? Можливо, якісь сумніви викликає вступна частина. Що ж, у гіршому випадку я її перероблю. Цікаво, яку позицію зайняв Аполінаренко? Обличчя ніби якесь скривлене. Ви не уявляєте, що чекає на того, хто не поділяє його поглядів. А втім, він завжди чимось невдоволений. Так і чекай неприємностей.

А що думає про мою дисертацію вчений секретар? Невже ото він гойдає ногами? Чого б це? У моєму дослідженні немає жодного рядка про моторно-рухливу функцію нижніх кінцівок.

Стривайте! А то хто аж тіпається від сміху? Так і є — Глаголенко. Над чим же це він регоче? Невже над другим параграфом? Але ж там ідеться про сенсибельність ховрахів до зерна. Навіть дані експерименту на голодних шкідниках подано...

Шеф — голова ученої ради — знизує плечима. Він так робить завжди, коли чимось задоволений. Хе, знайте наших! Не тільки ж вам у науці погоду робити...

Я й незчувся, коли розчинилися двері лабораторії і в коридорчик дружно висипали члени вченої ради. До мене ще долинали уривки дискусії.

— Це справді наука! Навіть архінаука!— піднесено вигукував Шкворець.— Який рівень!..

— Авжеж. Я власним очам не повірив, коли побачив, як він тонко усе зробив,— підтримав доцент Глаголенко.

— Тепер «Динамо», безсумнівно, виграє фінал,— підтакнув учений секретар.

Я закляк у кутку. Коли це підходить до мене професор Бекон-Щабастівський. З якихось причин всі двадцять років мого пошукацького стажу він чомусь мені симпатизує. Поклавши руку на моє плече, мовить співчутливо:

— Голубчику ви мій! Облиште хвилювання. Вашу дисертацію ми обговорили позавчора на футболі. Істотних зауважень ніхто не висловив. Правда, щодо висновків, раджу доробити третій абзац знизу. Все буде гаразд! Післязавтра, колего, вирішальний матч. Отже, тримайтесь...

Юрій Іщенко

КАНДИДАТУРА

О дев'ятій ранку подзвонив Костянтин Федорович і сказав:

— От що, Семене Семеновичу, треба нам подумати над скороченням штату. Принаймні на одну одиницю. Поміркуйте, а після обіду доповісте.

Семен Семенович обхопив голову руками і втупився поглядом у поліровану поверхню стола. Спливали хвилини, минула година, потім друга, а він усе ще ні до чого не додумався.

«Ану, давай знову спочатку,— вирішив зрештою Семен Семенович.— Отже, так. Без Гната Микитовича можна обійтися? Цілком спокійно! Користі з нього, як від цапа ряжанки. Десять років протирає штани, а жодної справи до кінця довести не спромігся. Але ж, з іншого боку, хто його на це місце всадовив? Керуючий трестом. Гм... Так можна й на велику неприємність нарватися. Хай вже йому грець, тому Гнатові Микитовичу... Далі. Микола Леонтійович. Теж ледацюга добрячий. І чверті своєї ставки не відробляє. Але ж незручно чіпати: з його батьком в інституті за однією партою сиділи. Нажити собі ворога, та ще й якого: той батечко-однокурсник тепер уже в главку сидить... От хіба що Марфа Петрівна. Молодичка моторна. Крім магазинів, нічого не знає. Таку б спровадити... Але чекай! Де її синок працює? Хіба ж не в міністерстві? У міністерстві. Ясне діло, матері на поталу не віддасть. Всиплють по саму зав'язку... Олександра Даниловича та Анатолія Степановича краще взагалі не чіпати — зв'язки мають, будь здоров!.. Може, кого пропустив? Так і є, Вітька-електрика. Теж мені — нащадок Едісона, все досліди ставить. У три шиї гнати! Так і запишемо. Та що я — блекоти об'ївся?! Пам'ять втратив? ! Вітько — двоюрідний племінник Костянтина Федоровича. Тьху! Ото мав би халепу...»

Семен Семенович зажурено подивився на своє тьмяне відображення в поліровці столу. Годинник у кабінеті байдуже відцокував останні хвилини першої половини дня. «Кого ж я міг забути?— судомило мозок.— Кого?..»

Раптом Семен Семенович схопив трубку і став швидко накручувати диск телефону.

— Костянтине Федоровичу!.. Так, я... Доповідаю... Ваше доручення виконав. Є кандидатура... Я... сам... за власним... бажанням...

Микола Карпенко

* * *

Явне зло карати, звісно, легко,
Явне зло не важко осудить...
Я вбачаю більшу небезпеку
У тому, що глибоко сидить.
В тім, що зовні — мовбито й не злочин,
А насправді — раку пухлина,
Бо краплина, кажуть, камінь точить,
Якщо та краплина — не одна.

МАНІЛОВ НАШОГО ВІКУ

Він, кажуть, також про космічні польоти
І мріє, і снить наяву?
І навіть летіть, запевняє, не проти
У далеч світів зореву?
Неправда! Не кине обжиту прописку,
Гінцем не назветься земним —
Хто звик заглядати, як ледар у миску,
У небо, що сяє над ним!

ПІДЛАБУЗНИК

Його душа, звичайно, брак,
Лиш замаскована... під лак!

ПЕРШИЙ

— Чим він так прославив чесний рід?
— У роду це перший дармоїд.

НЕ ЗРОЗУМІВ

— Кого я посмів критикнуть і коли?
— За це, безпринципний, тебе і зняли!

Сергій Кисельов

ТВЕРДА ЧЕТВІРКА

Ми з Вовкою — шестикласники. Не найкращі учні. З астрографії та космолінгвістики у нас тверді трійки. А що таке тверда трійка? Це коли в щоденнику двійки, а наприкінці чверті тебе сяк-так витягають на трійку, аби не знижувати успішність усього класу.

Однак тепер ми з Вовкою стали відмінниками. Як з астрографи, так і з космолінгвістики.

А сталося таке. І Вовка, і я мріяли про славу та подвиги. Зрештою, мене цілком влаштовувала тільки слава, та Вовка твердив, що без подвигів слави не буває.

Ми спитали нашого класного керівника Ларису Романівну (вона викладає у нашому класі космолінгвістику), чи можна здійснити подвиг у наш буденний час космічних перельотів? І почули у відповідь, що у житті завжди є місце для подвигу, треба лише добре вчитися. Ось, наприклад, космогеологи, що досліджують вогняні надра Сіріуса, вчились у школі дуже добре, тому й почуваються у високотемпературній плазмі неначе у звичайній атмосфері.

Потім ми звернулися з цим же запитанням до директора нашої школи Гелія Петровича, який викладає у нас астрографію. Він відповів, що і в наші буденні дні будьякий трудівник може легко здійснити подвиг. Треба тільки завжди бути напоготові.

І ми були напоготові. Повсякчасно. Вдома і в школі. На уроці і на перерві.

І от одного разу, під час уроку астрографи, ми помітили, що директор школи Гелій Петрович подивився у вікно: чи не почався, бува, дощ. А коли відійшов од вікна на титановій батареї квантового опалення залишилась сірникова коробка, якої раніш там не було.

На перерві ми з Вовкою також подивилися у вікно: чи не почався, бува, дощ,— і забрали ту коробку.

Ми не раз бачили у кіно і читали у книжках, як агенти міжгалактичних розвідок передають у такій тарі важливі секрети про систему гравітаційної оборони. У нашій коробці й справді була шифровка. Дуже коротка. Там було написано: «19 год. 30 хв.»,

Ми підмінили записку. На такому ж пластиковому аркуші з учнівського зошита у клітинку ми написали: «18 год. 30 хв.» і знову поклали сірникову коробку на батарею квантового опалення. Тепер залишалося подивитися, хто забере її звідти.

Наступний урок був з космоліпгвістики. Наш класний керівник Лариса Романівна так само підійшла до вікна, аби подивитися, чи не вперіщив, бува, дощ. А коли вона повернулася до столу, сірникової коробки на титановій батареї квантового опалення вже не було...

Некомпетентні люди просто запитали б у Лариси Романівни, навіщо вона взяла чужу сірникову коробку? Але ми знали, як треба діяти у таких випадках.

По закінченні уроків Ларису Романівну, як завжди, біля школи чекав її чоловік, дуже підозріла людина, в окулярах нічного бачення, з нарукавними знаками техніка-ремонтника другого рангу.

Ми з Вовкою обмінялися одягом та реактивними ранцями швидкого руху, щоб нас не впізнали. І хоча у такому вигляді нас не впізнали б і рідні матусі, бо Вовка високий і дебелий, а я худий і низенький, і куртка від форми Вовки теліпалася на мені, наче плащ Гамлета з однойменної п'єси англійського драматурга Вільяма Шекспіра, ми однаково старанно ховалися за спинами перехожих. Лариса Романівна нас не побачила.

Потім ми встановили чергування поблизу будинку Лариси Романівни. Спочатку полетів обідати Вовка, бо йому завше хочеться їсти, а потім я.

Лариса Романівна вийшла точно о 18 годині. Цього разу вона була вдягнута в інший комбінезон — не сріблястий, а такий, що коли дивитись на нього з одного боку, він здається синім, а з протилежного — червоним. І роликові ковзани в неї були не темні, як уранці, а світлі. Та ми однак впізнали її.

Як і кожна людина, котра підозрює, що за нею стежать, Лариса Романівна роззирнулася навсібіч, а потім вирушила до голографорами «Київ», де на той час демонстрували цікавий фільм «Космоагент отримує презент». Біля голографорами наша вчителька дуже нервувала, зиркаючи на годинник.

Точно о 19 годині вона зітхнула і пішла. А ми з Вовкою залишилися.

О 19 годині 15 хвилин біля голографорами з'явився директор школи Гелій Петрович. Так само, як ми з Вовкою і Лариса Романівна, він переодягся і також узяв, треба гадати, чужий комбінезон. І замість звичайного шолома на голові Гелія Петровича був напівпрозорий берет, зроблений з інопланетного матеріалу. А крім того, він ще раз поголився й припудрив обличчя, хоча Вовка зауважив, що у мене занадто розігралася фантазія.

Гелій Петрович також нервував, також походжав перед голографорамою, раз у раз поглядаючи на годинник. А о 20 годині 20 хвилин він зітхнув і пішов додому.

Ми наздогнали Гелія Петровича і перетнули йому дорогу. Ми вирішили брати його на місці злочину, як це робиться в усіх космодетективах.

— Гелію Петровичу,— сказав Вовка,— вас викрито! Це ми зірвали ваше шпигунське побачення з агентом, який водночас є нашим класним керівником, шляхом заміни записки у коробці з-під сірників!

Гелій Петрович, неначе агент Ашам № 034712213542 з голографофільму «Космоагент отримує презент», почав хапати ротом повітря, а потім сказав:

— Хлопці, повірте... Слово честі! Це побачення, но з агентом. Нам треба було поговорити з Ларисою Романівною про вашу успішність... А ще маю до вас велике прохання: будь ласка, нікому не розповідайте про це... Розумієте... Хтось може не те подумати... І моя дружина...

Якось ми бачили дружину директора школи. Справді, з такою жінкою говорити про успішність безнадійно...

Ми пообіцяли Гелію Петровичу мовчати і слова свого дотримали. З того часу з астрографії та космолінгвістики нам виставляють тільки п'ятірки. Нам з Вовкою було ніяково безпідставно отримувати високі оцінки, і довелося виконувати домашні завдання по-справжньому. Як письмові, так і усні.

Важко сказати, чи знаємо ми астрографію та космолінгвістику на круглу п'ятірку. Та на тверду четвірку — напевно!

Сергій Кисельов

ЧЕРГА

ДОПОВІДНА ЗАПИСКА

Голові черги до залізничної каси № 7

мужчині в зеленій сорочці

від чергової по черзі

з білою сумкою

Доводжу до вашого відома, що вчора, під час мого чергування, в черзі стався, ганебний інцидент: коли жінка в темних окулярах спитала в мужчини в салатових штанях, чи довго він стоїть за квитком, той брутально відповів: «А тебе це не обходить, стара відьмо!»

Увесь колектив нашої черги був глибоко обурений поведінкою цього грубіяна. Хоча жінка в темних окулярах й насправді не першої молодості, та й з лиця не дуже, однак вона не заслуговує на «стару відьму». А по-друге, в черзі, як усім відомо, має застосовуватись єдина форма звертання одне до одного: мужчина або жінка. І плює до цього — характерна ознака члена черги. Однак мужчина в салатових штанях зробив вигляд, буцімто він не помітив темних окулярів жінки, котра стояла позаду нього.

Жінка з білою сумкою

БІЛЬШЕ ПОРЯДКУ З МЕНШИМИ ВИТРАТАМИ!

Передова стаття зі стіннівки «В порядку черги»

Літо — це час відпусток. А для залізничників — це найнапруженіша пора року. Воно й не дивно. Адже сотні тисяч людей з усіх куточків нашої неосяжної країни вирушають в інші куточки з метою відпочинку. Саме цим і пояснюється перевантаженість залізниці в літні місяці. І наше пасажирське завдання полягає насамперед у тому, щоб допомогти працівникам залізниці впоратися з їхніми неприємностями.

Тому ми, члени черги до залізничної каси № 7, для встановлення зразкового порядку в своїх лавах вирішили об'єднатися в єдину організацію. Насамперед ми обрали правління черги, куди ввійшли наші найдостойніші представники. Його очолив мужчина в зеленій сорочці. Було також створено відділ кадрів, касу взаємодопомоги, деякі інші громадські інституції, складено графік чергувань членів черги.

Однак серед нас іще є люди, котрі не хочуть дотримуватися встановлених правил. їм явно подобається кавардак, який найбільше нагадує міста Содом та Гоморру. До таких осіб відноситься й мужчина в салатових штанях. Здавалося б, він зовсім недавно прийшов стояти до нашого колективу, а вже встиг зарекомендувати себе з гіршого боку, образивши жінку в темних окулярах, порушивши стан душевної рівноваги інших членів черги.

Ми скажемо йому відверто: нам не подобається така поведінка! Характер треба вдома дружині показувати, а прийшов у чергу — то стій спокійно!

ПРОТОКОЛ № 12

засідання правління черги до залізничної каси № 7

1. Слухали: про громадське обличчя мужчини в салатових штанях. Доповідач — жінка з білою сумкою.

2. Виступили:

а) член культмасового сектора правління черги мужчина в черевиках на платформі;

б) голова жіночої ради черги така інтересна дама в намисті;

в) відповідальний секретар первинної організації черги «Спасіння на водах» — східний мужчина;

г) староста ради ветеранів черги мужчина в демісезонному пальті.

3. Ухвалили:

а) поклопотатись перед головою черги про суворе покарання мужчини в салатових штанях, аж до виключення його з членів черги;

б) правлінню черги розробити умови конкурсів «Кращий щодо чуйності» та «Перший у черзі».

Голова — літній мужчина

Секретарі — молодий хлопець з дівчиною

НАКАЗ № 21

по черзі до залізничної каси № 7

У зв'язку з інцидентом, який мав місце в черзі, наказую:

а) за брутальні вислови та нешанобливе ставлення до членів колективу черги, а також у зв'язку з неповною відповідністю місцю, яке він посідає в черзі, мужчину В салатових штанях, котрий стоїть під номером 347 на початку черги, перевести стояти в середину на номер 968;

б) жінку в темних окулярах, що постраждала, перевести з номера 968 на номер 347;

в) за відмінне чергування по черзі жінці з білою сумкою оголосити подяку.

Голова правління черги до залізничної каси № 7 мужчина в зеленій сорочці

ЗАЯВА

Голові правління черги до залізничної каси № 7

мужчині в зеленій сорочці

від вусатого мужчини в білому капелюсі

У зв'язку із закінченням відпустки прошу звільнити мене з черги до залізничної каси № 7 за власним бажанням. Мій порядковий номер 125.

Резолюція: прохання задовольнити. За відмінне стояння в черзі нагородити вусатого мужчину в білому капелюсі серією листівок з видами Сочі. Придбати листівки за рахунок преміального фонду черги.

Мужчина в зеленій сорочці

ОГОЛОШЕННЯ

Міняю за домовленістю набір блешень для спінінга на вудку для зимової риболовлі. Можливі варіанти. Звертатися після 18.00 до дідуся, порядковий номер 401.

Валерій Князюк

ТОСТ І ТЕСТ

Драматичний театр «Дерев'яний свічник» горів, і це не хвилювало тільки міську пожежну команду, яка своє службове дозвілля присвячувала телевізору та доміно.

Правда, язики полум'я не палахкотіли над балконами ярусів, але язичиська місцевих прихильників муз уже вкрилися мозолями — обговорювалися причини, чому в «Дерев'яному свічнику», де раніше яблуку ніде було впасти, тепер можна обладнувати склад і для яблук, і для картоплі.

Прем'єри так само відбувалися щомісяця, але, починаючи з другої вистави, глядачів рекрутували з командировочних, котрим, як відомо, ніколи не щастить у готелях, і вони ладні перебути вечір де завгодно, аби не дощило і в буфеті пригощали свіжим пивом.

Пиво у театральному буфеті наливали завжди, а от оплески у залі стали такою ж дивиною, як тараня до пива.

Щосезону в театрі з'являлися нові головні режисери, але решту свого допенсійного життя вони безуспішно виводили плями на колись бездоганній репутації.

Найпрактичніші головні режисери відразу шукали спокійніші посади, і декому навіть щастило — у сфері обслуговування, художній самодіяльності або системі споживчої кооперації.

Найенергійніші головні режисери починали діяльність з тривалих відвідин молодих столичних театрів,— щоб перейнятися духом перемін і свіжим вітром великого мистецтва. Повернувшись, вони обклеювали свій кабінет барвистими афішами, захоплено розповідали про вистави, але здебільшого не встигали познайомити «Дерев'яний свічник» з атмосферою перемін, бо всю творчу енергію та вигадливість оддавали поверненню підзвітних сум, взятих на престижну поїздку.

Найактивніші режисери чманіли від тютюнового диму і псували очі, гортаючи ротапринтні примірники нових п'єс у пошуках репертуару, який би нарешті врятував «Дерев'яний свічник».

П'єси, звичайно, були — драми, трагедії, хроніки-мелодрами і навіть комедії. Класичні, оригінальні, перекладні. Та під час патетичних монологів зал сміявся, у комедійних ситуаціях позіхав, а драми і хроніки-мелодрами мали успіх лише на загальних виробничих зборах трупи. Ось тоді й виникала нагальна потреба в індивідуальних запобіжниках на колективній мережі високої конфліктної напруги.

Театр влаштовував дні відкритих дверей, бенефіси, виїзні декади в сільських клубах, школах, лікарнях, моновистави і бали-маскаради у фойє замість антракту. Ніщо не допомагало. Внутрішні чвари тільки загострювалися, бо на бенефісах лаврові вінки, що ними вшановували ювілярів, виявлялись на три номери більшими, ніж треба.

«Дерев'яний свічник» рухався до професійного та фінансового краху зі швидкістю двох морських вузлів на день, а після генеральних репетицій та засідань художньої ради ця швидкість зростала вдвічі.

Великі надії покладалися на гастролі у благословенних курортних ельдорадо: сонце, морське повітря, хвилі кохання пробуджують нахили до культурних розваг, притлумлені робочими буднями, і зменшують естетичну пильність безтурботних відпочивальників. Дирекція театру навіть зняла кутки для провідних критиків та членів їхніх родин. Критики схвалили таку неординарну увагу, але широкі масштаби поблажливого мислення демонстрували тільки за квартою молодого вина у вузькому колі щедрої дирекції та вдячних близьких родичів.

Вірність театру зберігали тільки безпритульні закохані, які в темній порожнечі партеру могли цілуватися й освідчуватися без перешкод.

І тоді покликали молодого архітектора, який давно набридав дирекції проектом реконструкції «Дерев'яного свічника».

Нагадуючи класичне гасло: «Театр починається з вішалки», архітектор пропонував розмістити її на сцені, буфет — у партері, а вистави грати на сходах, що ведуть до салонів для курців.

У цьому щось було, і новий головний режисер, палкий прихильник експериментів і психологічних тестів, сподівався: передова критична думка і освічена театральна громадськість буде в захваті від оригінальної ідеї. Але корифеї театру, пославшися на свої заслуги, стаж роботи і хронічну астму, відмовилися демонструвати нев'янучу майстерність на сходах, де відгонить тютюновим димом. Та й коштів вистачило тільки на обладнання буфету.

Зазнавши поразки, головний режисер вирішив завіятися з міста у невідомому напрямку. Але на прощальному банкеті, коли в кишені вже лежала трудова книжка і квиток на літак, режисер наважився висловити свої міркування щодо причин кризи «Дерев'яного свічника».

Режисер наївно вірив, що хвилююча мить єднання смаків і сердець за бенкетним столом розчулить акторів, і вони зрозуміють рятівну силу його слів, вистражданих трьома суворими доганами і десятком анонімок. Адже психологічні тести, до яких зі студентської лави режисер відчував повагу, найкраще впливають саме у момент загальної відвертості й душевного піднесення.

Ковтаючи слова, головний режисер притис келих та виделку з баликом до вилогів старого піджака і голосно проказав:

— Вірю, сподіваюсь, прагну! Наші шановні ветерани поступляться місцем обдарованій молоді, яка зуміє схвилювати вибагливого сучасного глядача. Прагну, вірю, сподіваюсь! Молодих більше не випускатимуть статистами у зал, аби заповнити його похмуру порожнечу. Сподіваюсь, прагну, вірю у зміну поколінь на сцені! Тоді повернеться втрачена слава «Дерев'яного свічника»!..

Колишній головний режисер покладав великі надії на свій нечувано сміливий тост, але його ніхто не почув. Психологічний тест зазнав невдачі — мить єднання та відвертості не відбулася.

Молодих акторів не запрошують на прощальні урочисті банкети, а корифеї «Дерев'яного свічника» давно звикли слухати лише суфлера та власних дружин.

— Браво!— плескали у долоні учасники банкету й по черзі обіймали спітнілого промовця.— Стільки темпераменту! Як сумно буде без вас!

Мельпомена завжди віддавала перевагу хоровим освідченням у коханні, і серце режисера мимоволі умлівало від дружних вигуків:

— Браво! Бравіссімо!

Віталій Коваль

МІЙ ВОЛОДАР

Нехай собі у всіх рівноправ'я, а в нашій сім'ї усе вирішує чоловік. А я тільки мовчки підкоряюся. Бо чоловіки й створені, щоб усім правити, а жінки...

Я своєму чоловікові звикла коритися з першого знайомства нашого, з того першого танцю.

Ото якось стою я в клубі і нишком до парубків придивляюся. Один припав мені до вподоби: кучерявий, ставний, з вусиками. Аж серце зайшлося. «Ну, Віро,— кажу сама до себе,— тримайся! Оцей козарлюга і стане твоїм повелителем!» І при цьому таким його поглядом обпекла, що він прикипів до місця і почав наливатися фарбою, як помідор проти сонця. Став дозрівать. А я відвернулася, мовби нічого й не сталося. Сміюся, щебечу з іншими. Краєчком ока бачу: майбутній мій володар поволі підсувається до мене і, маскуючи ніяковість, голосно каже:

— Підемо до танцю!

І не розбереш — наказує чи просить.

Так я вперше йому скорилася, своєму Миколі.

З того дня він почав ходити за мною, як наврочений. І все щось велить, щось наказує. Десь напровесні оголосив, наприклад, свою волю:

— На осінь весілля справимо!

— Згода,— відповідаю, покірно схиливши голову, а сама думаю: «Гай-гай, де ще та осінь!» І додаю: — Я так і знала, що ти мене не любиш!

І надула губи.

Він щось подумав-подумав, потім рубонув рукою повітря і сказав:

— Я прискорюю своє рішення. Весілля — за тиждень!

— Як звелиш,— мовлю з тією ж покірністю і ледве стримуюсь, щоб не кинутись притьмом по фату.

Відтоді ми вкупі.

Як народився у нас первісток, дуже мені хотілося його Русланом назвати, а чоловік заявив, що він своєму синові сам ім'я знайде. Довго він те ім'я шукав. Ходить по хаті, наморщить лоба — думає. Я йому думати не заважаю, тільки питаюся:

— Ти не пригадуєш, як Руслана по батькові?

— Чийого Руслана? — дивується.

— Людмилиного,—відповідаю.— Того, що в Пушкіна.

— Ні,— каже,— не пригадую. А що?

— Та нічого,— кажу.— Так, згадалося...

— А-а...

І знову ходить, думає... А я трохи згодом:

— А прізвища не пригадуєш?

— Якого?

— Та Русланового ж!

— Ні...

І думає далі. Але ходити перестав. Ніби спіткнувся. А тоді раптом:

— Назвемо Русланом! І не переч!

— Та я й не перечу,— відказую лагідно.— Твоя воля — закон для мене! Слухаю і підкоряюсь!

— Ще б пак!

А сам аж квітне від моїх слів. Всюди хвалиться:

— Знаєте, як я свого сина назвав? Русланом. Сам придумав! Дружина, правда, хотіла наректи якось інакше, але моє слово для неї закон. Як я сказав,— так і буде!

Коли Русланчик наш трохи підріс, задумав мій володар на машину гроші збирати. Я буцім радію:

— От і добре,— кажу.— Буде і в нас машина. Он і сусіда збирається машину придбати. Тільки він хоче спочатку дружині шубу з норки справити. Він її ж так любить, так любить!

Чоловік підозріло глянув на мене:

— А хіба я тебе не люблю?

— Ні,— кажу,— не так. Ти мене любиш сильніше!

— Ві-ірно...— каже.

А через місяць приносить шубу і ще з порога командує:

— Ану, приміряй!

І знову мені не лишається нічого іншого, як підкоритись.

Отак і живемо. Чоловік наказує, я корюся. Бо чоловіки для того й створені, щоб усім на світі правити, а жінки — щоб правити чоловіками. Тільки (секрет!) щоб вони про те й не здогадувались!

Віталій Коваль

РИБАЛЬСЬКИЙ СОН

Найголовніше в рибальстві — не проспати вранішнього клювання. Тому в суботу звечора, завівши будильника на четверту годину ранку, ви ще й дружині наказуєте:

— Ти ж дивись, розбуди мене вдосвіта. Не проспи, чуєш?

Це на випадок, як будильник, бува, зупиниться. Але й цього вам здається замало. Ще позичаєте в сусідки зозулястого півня і влаштовуєте на ніч його у себе під ліжком. І тоді заспокоюєтесь. Тепер ніби все. Можна лягати спати.

Але заснути перед риболовлею нелегко. Щойно заплющуєте очі — одразу ж поплавець на хвилях танцює. Струснете головою, відженете оте видиво, а за хвилину — знову те саме. Танцює на воді поплавець, ось-ось вона клюне й потягне! Аж тупцюєте на місці від нетерплячки. Поплавець здригається раз, удруге і пірнає під воду. Не інакше щось путнє? З усієї сили обома руками підсікаєте — і... отримуєте під ребра добрячого стусана.

— Я тебе клюну! — каже дружина.— Я тебе потягну! Ти ба: мало, що руками хапається, то воно ще й ногами дригає, мов лошак. Геть спати на долівку. І щоб тихо мені!

Як на долівку, то й на долівку. Аби вже ранок скоріш.

Сновидіння починається з того місця, на якому перебила ваша дружина.

Отже, підсікаєте. Відразу вудлище вигинається дугою. Напнута, як тятива, жилка ріже воду. Правою рукою тримаєте вудлище, лівою обмацуєте навколо себе, шукаючи підсачка. Його немає. Був тільки що — і десь дівся. Рибина вже на поверхні. Короп! Здоро-овий! А підсачка нема!

— Де мій підсачок? — гукаєте.— Хто взяв мого підсачка? Віддайте!..

Прокидаєтесь від яскравого світла, що б'є вам просто у вічі. Над вами стоїть сама богиня правосуддя, тільки розпатлана.

— Ось твій поганий підсачок!— каже дружина.— Ніхто його в тебе не брав. І кидає у вас тим струментом.— А ось твої вудки, може, знадобляться. Ось гачки в коробці! Ще якісь іграшки! На і забирайсь до комори!

Робити нічого. Збираєте свою постіль разом з рибальським причандаллям, півня під руку і чвалаєте з хати.

— Черви забув! — гукає Дружина, і вам навздогін летить бляшанка з черв'яками.

Вже зачиняються двері, чуєте:

— Інші рибалки якось у воду падають, топляться, а цьому малахольному хоч би що...

У коморі ви з півнем якось улаштовуєтеся в кутку. Сон зник остаточно. А тут ще миші навколо шастають, шурхотять на полицях. Де вже заснути?

Ну то пробуєте ловити мишей (кажуть, на мишу щука бере). Але полювати на мишей помацки вам незручно. В темряві натикаєтесь на бодню з салом, набиваєте собі гулю на лобі і заспокоюєтесь.

Крутитесь з боку на бік, може, годину, а може, й дві. Хвилинами забуваєтесь у тривожній дрімоті. Довгенько щось півень не співає! Цікаво, а ці курячі королі, бува, не просипають? Може, розбудити? До речі, де ж це він? Поруч з вами немає. Дивно... Ага, ось він де: під вами! Тепер уже й не співатиме, бо й не дихає. Так можна й проспати. Поспіхом збираєте снасті і поспішаєте до ставка.

Зоряно. Опар над водою. Вмощуєтесь під копичкою сіна, розставляєте вудки. Поплавців ще не видно на чорній воді. В очереті ворушиться досвітній вітерець. Чекаєте клювання. Гарно! І відтак непомітно для себе, тихо-тихо засинаєте. І спите солодко, міцно, без сновидінь, аж до полудня.

Олександр Ковінька

«ПИЙ, СИНОК, ЦЕ МЕДЯ...»

Починається сіє, як ото кажуть,— куті меду дають...

— Куме, зібралися люди... Такий день... Наливайте й хлопцеві...

— Та воно... конешно... Давай, синок...

Узяв Вася, заплющив очі — перехилив. Зачхався, сльози з очей потекли, а рідненький дядько:

— Племінничку!.. Візьми й оцю. А то буде бігати за тобою...

— Дядьку, це ви мене... споїти хочете...

— Васько! Без розговору!.. Я тобі дядько? Дядько. Я тобі хочу добра? Хочу. Кутю ми їмо? Їмо. Дак чого ж ти носа вернеш?

А ранком:

— Учора, щоб мені з оцього місця не встати, на кума трясця набігла. «Будьмо та й будьмо»... Без пари ніщо не живе на світі... Закусили... Обтерли губи, покрутили вуса та: «Отой, що нагорі, трійцю шанує. Наливай, Юхиме... по третій. А чого у вас очі посоловіли?.. Давайте ж і по четвертій, бо хата на чотирьох кутках...» Ну ніякого в кума понятія... А тепер, повірте, як хто мені дошку вставив — не згинається поперек. Хоч ти чорта дай, не зігнеш. Отака кутя!

— І на мою куму набігло. Пристала й пристала до мого Василька: «Пий, синок, це медя. Пий, дитинко, це мед... Добреньке, солоденьке...» Воно, молоденьке, дурненьке, і насмокталося... Сьогодні цілий ранок векає...

...Оці вечори починаються просто. Простенька обстановка. Стіл. На столі всяка всячина: кутя, узвар, свинячий холодець, ковбаса. І ота... Цього вечора її назва — «ота».

— Ви, куме, яку кутю готували, ячну чи пшеничну?

Соломою чи дрівцями топили?

— Ні, я варив по-новому, на газовій плиті.

— Хто ж проти газу? Давайте, куме, попробуємо отієї... газованої...

— Як давайте, то давайте. Куме, ви чоловік письменний. Скажіть, скільки було апостолів?

— Дванадцять... Дванадцять, куме. Хороше писали. Ой і писали ж душевно: «Прийдіте ко мне, алчущі, і я утолю вас...». Давайте, куме, отієї... Вона добре утолює...

— Кажете, куме, дванадцять?.. А я думаю, чого така євангелія товста! А чого ж вони по-різному писали? Матфей одне писав, а Павло — друге?

— Еге-ге!.. Це ви мені, куме, задачу дали. Ви краще запитайте листівкою. Коротенько напишіть: «Ми чули, що в нашому районі благотворно працює товариство «Знання». Будь ласка, приїжджайте до нас у село. Ми вас радо зустрінемо й машину вишлемо. Сотворіть у нашому клубі чудо — прочитайте лекцію».

Буває, що до куті не лише меду дають, але ще й кабанця підкладають...

— Василю! Я ж сьогодні кабанця заколов. Приходь хвоста смалити!

Свинячого хвоста кум умів і смалити, і добренько оцтом намочити. Хапонеш — аж у носі закрутить.

Та хіба тільки в носі?.. І земля під ногами закрутиться. Доводиться тоді її, бідолашну, руками тримати. Щоб не так хиталася...

А в бригаді гаряча пора — звозити насіння час.

Питають:

— Машина до вивозки готова, заправлена?

Відповідають:

— Не знаємо, чи машина заправлена, а Василь Михайлович підходяще заправилися... Лежать!..

— Гукайте, хай встають.

Кажуть, щоб моментом устати, треба холодною водичкою голову кропити. Але за новою процедурою — не воду на голову лити, а голову в бочкотару з розгону заганяти... Оця процедура добре, кажуть, освіжає...

Не знаю. Не пробував. Рекомендувати не буду.

Євген Колодійчук

БУЛЬДОГ НА КУРОРТІ

— Цього разу до моря ми не поїдемо,— заявила, зібравши загальні сімейні збори, Теодора Семенівна Марципан напередодні відпустки.

Чоловік її, Марко Ферапонтович, здивовано зняв окуляри, та зустрів лазерний погляд дружини і поспіхом почепив їх на місце.

Семирічні близнята, Оксана та Юзик, зацікавлено пасли батьків оченятами.

— Там купаються різні люди, і наш Цезар може заслабнути,— прошила ще раз хирлявого Марка свинцевою чергою слів.— Поїдете всі до баби Катрі. Я поки що лишаюся тут.

Ферапонтович з Цезарем покірливо дивилися в очі хазяйці.

— Будете поїти його парним молоком,— погладила пса по загривку,— водити його на прогулянку до річки, в ліс, на луки.

— Ура!— залящало дзвінко в хаті, і Оксана з Юзиком пустилися з прицоком у танок.— Будемо з ним пасти корову!

— Що ви?!— зробила страшні круглі очі Теодора Семенівна.— Вона може нашого Цезаря штрикнути рогом. Зробить з нього шашлик. Ніякої корови! Береш з собою скрипку, будеш вчити сольфеджіо.

— А я за коровою вчитиму. Вижену вранці пасти на росу, як заграю їй на лузі ІПопена — молоко знаєш яке жирне буде...

— Тільки мені без фокусів. Для корови існує баба Катря. В тебе — уроки музики, вчитимеш там англійську. І гуртом доглядатимете Цезаря. Приїду перевіряти...

У селі саме підгортали картоплю. Темно-зелене листя гойдалося рівненькими рядками, на вершках картоплиння вже прокльовувався кремовий цвіт, поміж ним робили ревізію бджоли, басовито і солодко гули джмелі, а щемливими ранками пелюстки вигойдували, мов немовлят, перламутрові краплинки роси, що спалахували враз сонячним полум'ям...

Цезар захоплено гасав картоплинням, добродушно погавкував на коня, що тягав підгортальника, жартома плигав Юзикові на плечі, і вони з галасом обидва падали в міжряддя.

— Де це ви доп'яли таке теля? — питав дядько Яків, стримуючи коня.

— Хіба це теля? Бульдог! — дивувалася з дядькової необізнаності Оксанка.

— Його ж запрягати можна замість мого Гнідка,— чиркнув старий сірником і затягся цигаркою.

— А йдіть вже обідати! — кликнула з літньої кухні баба Катря.

Коли дядько Яків спутав коня і пустив його пастися, Юзик підкликав Цезаря, прив'язав посторонком до плуга і став поганяти.

— Вйо, гнідий, вйо! — цвьохкав він батогом, прицмокуючи, але Цезар лише вибачливо скавчав та дер лапами землю, намагаючись зрушити Плужка з місця, виправдати довір'я свого юного господаря.

— Ех, ти, слабак,— зневажливо цвиркнув Юзик крізь зуби.— Дарма тебе мати з ложки годує.

Поволеньки став розв'язувати посторонки, стиха наспівуючи «Розпрягайте, хлопці, коні».

— Ану, давай випишемо тобі наряд на легшу працю,— враз прояснів хлопець, забачивши оддалік борони.

За хвилину Цезар з гавкотом уже «боронував» картоплиння, панахаючи навпіл кущі, вириваючи з коренем бульби. А щасливий Юзик по-дорослому вимахував у повітрі батіжком.

— Е, так діло не піде,— свиснув дядько Яків, побачивши «шефську допомогу».

— Ти краще, голубе, присобач його до пасажирського транспорту. Зроби самохідного велосипеда. В твого бульдога мало не кінська сила. Будеш гасати, як реактивний,

— Справді? — загорілися очі в малого помічника.

— Точно тобі кажу. Краще, ніж мотоциклом. Вихлопних газів вважай що нема, і вп'ять же таки — економія бензину.

Другого дня юний випробувач прив'язав ланцюгом Цезаря до рами велосипеда, і машина потужністю в одну собачу силу з заливчастим гавкотом гасала по селу, здіймаючи куряву та розлякуючи курчат, що ніжилися в нагрітій сонцем пилюці.

Коли Теодора над'їхала з інспекторською перевіркою, їй назустріч до автобусної зупинки летіла диво-колісниця. Може, й поминула б увагою, хіба мало некультурної дітлашні на селі експлуатує чотириного друга, примушує його пасти отару, череду корів, стерегти обійстя,— коли раптом ще віддалік почула знайомий голос:

— Гуд монінг, мамо!

На багажнику метляла ногами Оксанка, у сідлі, відпустивши кермо, щось веселе вигукував Юзик, а попереду, висолопивши язика, з ланцюгом на могутньому торсі, пер галопом схудлий, забрьоханий, в реп'яхах її улюбленець Цезар... На шиї в бульдога теліпався невеличкий транзистор та горлав на всі заставки.

— Цезар?! — тільки й вичавила із себе.

А собака летів на неї і повискував з виразом скаженої радості в очах — од простору, од сонця, од курного шляху, по якому можна було бігти аж до самого синього обрію...

Леонід Комаров

ЩО И ТРЕБА БУЛО ДОВЕСТИ

Майже місяць на підприємстві працювала група соціологів. Завершивши роботу, спеціалісти по вивченню громадської думки мали доповісти заводському активові про підсумки своїх досліджень.

Керівник групи Аскольд Микитович Ружанський глянув на годинника:

— Працювали ми наполегливо, гаряче,— він зморщив лоба, що добряче засмаг за цей період.

— Одне слово, трудилися під девізом: «Краще зробити сьогодні, а з'їсти завтра»,— пожартував директор заводу.

— Правда ваша,— підтвердив Ружанський.

— До речі, сьогодні ми так поспішали узагальнити показники, що навіть не встигли пообідати. Але це — між іншим. Ближче до суті. Кажуть, ніби збоку видніше, і от ми на підставі анкетування та інших методів маємо важливі й вагомі висновки та рекомендації.

Запахло інформаційною насиченістю, і в залі запанувала тиша.

— Передусім, темою наших досліджень були умови праці,— Аскольд Микитович переклав кілька зрешечених перфокарт.— Ось перед робітниками цеху № 5 ми поставили запитання: «Чи треба реконструювати виробництво?» І яку відповідь, на вашу думку, ми одержали? — оратор для зміцнення контакту з аудиторією мав звичку запитувати.

Слухачі зашепотіли, наче сухий очерет під вітерцем, а худорлявий літній чоловік, котрий вирізнявся пишними вусами, іронічно посміхнувся:

— Відповідь, як і слід сподіватися: «Цех потребує реконструкції».

— Авжеж! Саме так! Ви ніби в око вцілили,— кліпаючи, підхопив керівник групи соціологів.— Такого ж висновку дійшли й ми...

— Хм... Винайшли велосипед. Це ж відомо, як тва рази по два!—знову вихопилося у вусатого. — Ми вже проект реконструкції маємо. Закінчуємо четвертий цех, тоді й до п'ятого доберемося. Воно ж і Москва не зразу розбудовувалась.

Ружанський засунув руки у кишені, ніби шукав там потрібне слово. Підвівся директор заводу:

— Михайле Свиридовичу, гостей поважати треба, а ви...

Вусань кивнув на знак згоди і знічев'я заходився підкручувати вуса.

Аскольд Микитович натхненно продовжував:

— Ви, товаришу з вусами, сказали, що ми винайшли велосипед, а вам потрібен автобус. Навіщо? Скажу. Серед робітників, які мешкають на віддаленому житловому масиві, ми розповсюдили анкету із запитанням: «Чи запізнюєтеся ви на роботу?».

— І тут нема секрету! — вигукнув повновидий чоловік.— Це все одно, що запитати голодного, чи хоче він їсти.

— То ваші здогадки. Але у наш ентеерівський вік потрібні факти. Ось тут і допомагають наукові методи,— Ружанський намотав на вказівного пальця перфострічку.— Ми скористалися ними і дійшли висновку, що головна причина запізнень на роботу... Цікаво, а як ви думаєте? — промовець примружився, наче стрілець, ще й наставив на повновидого чоловіка вказівного пальця пістолетом.

— Гм... Причина перед очима,— випалив повнолиций.— Транспорт...

— Ти диви,— керівник групи соціологів опустив руку, наче спортсмен опісля стрільби.— Ви не в «молоко» влучили. Повний збіг з нашим висновком. Тепер зрозуміли, навіщо вам автобус?

— Давно зрозуміли,— відказав інший представник заводського активу.— Днями одержуємо. А згодом на масив буде курсувати електричка.

— Що й треба було довести! Саме на таку думку ми й хотіли вас навести,— Аскольд Микитович зробив паузу ї відкрив папку-досьє.— Нас цікавило широке коло питань. Наприклад, серед чотирьохсот сімдесяти двох робітників провели анкетування і з'ясували, хто з них має телевізори.

— Спробували б з'ясувати, хто їх не має? Нині усі метелики летять на «голубі вогники».

— Цілком правильно! — аж підстрибнув доповідач.— Але ми вивчили цю тему глибше і запропонували відповісти на таке запитання: «Ваші думки стосовно розкладу роботи телеательє?»

— Воно має працювати так, щоб у вільний час була змога здати у ремонт телевізор або викликати майстра,— знову підказав той вусатий ясновидець.

— Слухайте, шановний, та ви справжній телепат! Точнісінько так відповіли й опитувані,— тицьнув у папери Ружанський.

— Інші висновки пропоную проаналізувати після від'їзду науковців,— стомився директор.— За давнім народним звичаєм, як то кажуть, давайте разом повечеряємо!

Соціологи для годиться завагалися, а керівник непевно потер засмаглого лоба і мовив:

— А може, той... Не будемо?..

Директор узяв його під руку.

— Гість хазяїнові не господар. Чи не так, Михайле Свиридовичу? — підморгнув вусатому чоловікові.

— Воно так, тільки...— почав той вусань.

— Невже не підготували стіл? — звернувся директор до головного інженера.

— Все в акураті,— запевнив той.— Можливо, наші гості не звикли вечеряти?

— Як-то не звикли? — здивувався директор.

— Це тільки здогадки головного інженера. Стверджувати я не ризикую. Адже у кожного з них шлунок просить їсти...— І, подумавши, пишновусий додав:— Гадаю, можна скористатися науковим методом. Роздамо анкети і нехай кожен соціолог напише, як він ставиться до вечері у наш ентеерівський вік...

— Що за безглузда пропозиція! — обірвав опонента директор.— Люди не обідали, а вже вечір. Це ясно, як двічі по два! А втім, що скажуть соціологи?

Аскольд Микитович глянув на своїх колег і зашарівся:

— Ми вважаємо, тут можна обійтися без соціології. Проблема не потребує доказів.

— Що й треба було довести! — літній чоловік усміхнувся у вуса.

Ярослав Королевич

ПОШУКИ НАЇВНОГО СЛОНА

Якби ж то так було у житті: збрехала людина — і в неї зразу язик навіки кілком став або кістка у ньому виросла. Але не буває такого. Мели, що хочеш,— у роті не болить. Цією безкілковою властивістю язика дуже широко користуються майстри побрехенькової справи, але не ті, хто теплим вечором на колодках складає баєчки для розваги слухачів (ті міру знають), а, так би мовити, глобальні, оті самі, що розмахують «незалежними» трійчаками. Вони не розважають. їм не до сміху. Отже, експлуатують безвідмовність язика в іншому напрямку. І коли, скажімо, у потрібний момент приправити мереживо «соборних» нісенітниць рясною патріотичною сльозою, виходить таке жалібне, сентиментальне, що й слон розчулився б, правда, якщо він наївний, щойно з джунглів приїхав і не в курсі «самостійницько-суверенних» справ.

Одне таке чергове шоу останнім часом у США, Канаді і деяких інших західних країнах розігрують разом з боголякливими уніатськими душпастирями українські націоналістичні поводирі. Але ж мелодраматичне шоу потребує довірливого глядача. А де його взяти, довірливого? Отож і вишукують наївного слона, спрямовуючи «патріотичну» облаву головним чином на зарубіжну українську молодь, народжену за кордоном у повоєнний час, бо для неї, мовляв, тридцять вісім років з часу закінчення другої світової війни мусять правити за джунглі, крізь які не зразу й розгледиш, що воно на білому світі робиться, а як іще нагородити сім мішків гречаної вовни про продажно-«героїчне» минуле, взагалі непролазні хащі будуть. Тож кращого наївного слона годі й шукати.

Що ж воно за шоу, в якому «незалежні» актори по коліно у власних сльозах бродять? Ювілей «української дивізії», створеної 1943 року для боротьби за суто національні інтереси. Про те, що дивізія була саме українська, красномовно свідчить її повна назва: «Гренадірен ваффен СС дивізіон Галіцієн». Хіба не влучна назва? Але не будемо чіплятися до назви. Може, то тактичний хід «самостійних» стратегів, щоб збити противника з пантелику.

Аби у скептиків не виникло ніяких кривотлумачень відносно «українського характеру» отого «Гренадірен Галіцієн», колишній петлюрівський генерал М. Капустянський у своїй «Історії українського війська» вичерпно визначив «гордо-незалежну» сутність цього вояцтва: «Старшинська обсада дивізії була німецькою. Також командування полками піхоти, полком артилерії і майже всіма дивізіонами спочивало в німецьких руках. Так далеко зайшла німецька обсада, що навіть харчові сотень чи батарей і рахункові підстаршини були німці. У кожній навіть найменшій частині був німець —- вухо й око командування дивізії». І капельмейстером дивізії був такий собі німець Ніссен, котрий диригував видмухуванням суверенної музики і стежив, щоб, не дай боже, яка труба не взяла фальшивої ноти. Щоб, значить, оте нацистське «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» звучало суверенно — по-українському.

Що ж то за національна дивізія? На всіх посадах німці. А де ж свої, як би то точніше сказати «самостійною» мовою... «гренадірен», оті самі, що «ваффен СС дивізіон Галіцієн»? Були, були. Як же ж без них? І посади займали почесні і героїчні. Як свідчать самі націоналістичні дослідники, українські «гренадери» були «німецьким знаряддям», «найманою силою», «гарматним м'ясом». І зазначено це не де-небудь і не колись, а в одному з недавніх номерів націоналістичного журналу «Самостійна Україна». Але що зробиш! То все неминучі збитки боротьби за «виключно український інтерес», що знову ж таки підкреслюється у присязі дивізійників, до якої 1943 року у Львові їх привели горлорізи в сутанах, призначені на таку «святу» справу митрополитом Андрієм Шептицьким.

— Вірно служити Адольфові Гітлерові, як фюрерові Великонімеччини!

— На все життя бути вірним Адольфові Гітлерові, як великому фюрерові нової Європи!

Присягнувши у такий спосіб на вірність «українським інтересам», націоналістичні «гренадери» тричі прокричали «зіг хайль» і посунули до храму святого Юра на урочисту архієрейську службу, яку відправив високопреосвященний Кир Йосип (Йосип Сліпий —Я. К), благословляючи українську молодь на вірну службу у... німецько-фашистському війську. Так, так, помилки немає. Адже сам митрополит Шептицький наказав святим отцям: «притягнути до мобілізаційної акції вірних церкві статечних парафіян, які наставлятимуть до служби в німецькому війську своїх синів».

Де ж той «український інтерес», про який у тій же «Самостійній Україні» розпорошувався якийсь Кость Гірняк, розводячи словесні джунглі про шалений опір, що начебто чинили окупантам українські націоналісти. Як де? У потрійному «зіг хайль», який почали вигукувати ще з перших днів фашистської окупації. Адже кричали не просто так, а з «незалежним» українським акцентом, демонструючи таким робом цілковиту свою «суверенність», а мимохідь і боротьбу за чистоту рідної мови. Нічого не скажеш, беззастережні патріоти в есесівській уніформі. Отак і воювали аж на три фронти. З німецькою зброєю в руках проти Радянської Армії, ножем, зашморгом, обухом проти мирного західноукраїнського населення і щоденним голосним «зіг хайль» «проти» гітлерівців. Особливо ж, видно, виснажувала «безкомпромісна боротьба» проти Гітлера. І не дивно. Спробуйте кілька років підряд щоденно по кільканадцять разів кричати «зіг хайль», щоб воно «без жодних компромісів» відгонило суто українським незалежним інтересом. Отож-то і є. Тому «...чимало з нас опинилося в окремих військових з'єднаннях у співпраці з німцями». Простіше сказати, від «суверенно-бойового перевантаження» відверто наплювали на український акцент і почали налягати на німецьку вимову, бо, як і належить проникливим стратегам, відчували, що доведеться вимітатися з Батьківщини до «хватерлянду». І взагалі, що б то був за український націоналіст, «патріот-незалежник», якби він залежно від обставин не міняв акценту. А втім, в оунівській компанії, німецький, а точніше — фашистський акцент був ще з довоєнних часів.

Адже вся її «еліта» (хай вибачать древні греки за вживання вишуканого слова до цього оберемка «поборників українського інтересу») вкупі з Коновальцем, Мельником, Бандерою, Стецьком служила платними агентами гітлерівської розвідки і гестапо.

Отже, боротьби ОУН з окупантами, хоч сядь та й плач або гопки скач, не було. Штовхнуло ж націоналістів до військових з'єднань вермахту просте переконання, що патетично-оптимістична істерика Гітлера відносно «бліцкригу» розповзлася, як гнилий гарбуз під колесом. А саме на цієї гарбуз покладалося стільки жовто-блакитних сподівань. І ніхто «самостійничків» не примушував до створення військових з'єднань. Не одну пару штанів з 1942 року подротирали на колінах ті, кому до часу дозволяли фашисти гратися у «вождів», «прем'єрів», «голів», випрошуючи у Гітлера дозволу на створення військового з'єднання, щоб позатикати дірки на німецько-радянському фронті. А дірок було дедалі більше. Особливо заметушилися після Сталінграда. Запахло невідворотним капутом. Тож знаючи, що капут зовсім не фіалками пахне,— а надто для нього особисто,— «напіввождь» ОУН А. Мельник 6 лютого 1943 року звернувся з «суверенно»-вірно-підданим листом до начальника генерального штабу вермахту Кейтеля, доводячи нагальну необхідність кинути «вірнопідданих» на «більшовицький фронт». Врешті, 28 квітня 1943 року губернатор «дистрикту Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер викликав керівну оунівськоуніатську купку і оголосив їй дозвіл Гітлера на створення 14-ої «Гренадірен ваффен СС дивізіон Галіцієн». Що тут зчинилося, важко навіть уявити. Тут тобі й «ми радіємо», і «це для нас відзначення і особлива честь», і «дякуємо від щирого серця». Одне слово, свято. Аякже, рівноправні союзники. Та що там союзники. Бери вище. Радій, українцю, тепер ти наці, не козак. Щоправда, раділи в ОУН більше ті, кому не передбачалося в окопах сидіти, хто, так би мовити, не досяг почесного звання «гарматного м'яса». Решта ж чомусь посміхалася на кутні. Адже і мобілізація, як визнають тепер націоналістичні часописи, проходила не дуже «делікатним способом».

Зраділи й гітлерівці появі «рівноправного брата по зброї». Бо не інакше, як з великих радощів, той же Вехтер у розпорядженні окупаційним керівникам округів написав: «Ви повинні уникати зворотів мови, які б могли викликати будь-яку форму побратимства між німцями і українцями... Українців не слід називати союзниками». Не називати, то й не називати. «Незалежна еліта» — публіка не бундючна, вона на дрібнички не розмінюється, коли йдеться про «український» інтерес. Амбітність у неї здувається при розподілі грошей, які їй сплачують. за «патріотизм» чергові хазяї, пробачте, союзники. Воно й природно. Гроші — річ серйозна. То вам не соборний дзвін для виховання войовничості у простодушного «гарматного м'яса», то пак захисника українського інтересу. Таке ставлення «гордого і суверенного» націоналістичного «вождівства» до іноземної валюти підтвердив після війни на слідстві військовий злочинець, полковник абверу А. Бізанц, який керував «військовою управою» по створепню отієї української «СС дивізіон Галіцієн» і власноручно передавав «непідкупним захисникам» рідної неньки окупаційні злоті й марки.

Отже, маючи таке золоте підтвердження вічного брудершафту з боку гітлерівців, у липні 1944 року швиденько пхнули дивізію під Броди проти радянських військ І Українського фронту. Там і розпочався бойовий шлях «гренадірен». Власне, там він і закінчився. Що залишилося живим від «дивізіон», непереможним галопом чкурнуло через Карпати. Потім — у Югославію і Словаччину, де брало участь у придушенні партизанського руху, за що партизани дописали кілька відчутних сторінок до «історії бойової слави» «ваффен патріотів». І знову галоп. Вже на цьому останньому галопі швиденько перейменували пошарпаних «гренадірен» у І дивізію УНА і всадовили на командира замість бригадефюрера СС німця Фрайтага українського есесівця, чи, як би то сказати, патріота Петра Шандрука. А потім все за звичним для націоналістичних «звитяг» розкладом: здача в полон англійським військам, майже два роки сидіння в італійському таборі Ріміні, де англійська розвідка добирала шпигунів і диверсантів для засилання до СРСР. Ну, звісно, вже й чергова зміна акценту, адже з марок на стерлінги перейшли. І лише 1947 року, після ретельного просіювання, вивезено було вояків до Англії, звідки з часом і розповзалися по західних світах, як чорнильна пляма по скатертині.

Дислокувавшись мушачими цяточками у різних країнах, почали зорганізовувати різні спілки та братства колишніх. Одне таке під назвою «Братство колишніх вояків І дивізії УНА» народилося 1950 року у Мюнхені, через рік — у СІЛА. 1952 року вилупилося й братство з бадьоро-збуджуючим назвиськом «Броди—Лев». (Які то «леви», відомо з Бродів). Ну, вже ж і не без друкованих органів. У бродівських «левів», наприклад, бюлетенчик «В день зелених свят», який би, щоб не грішити проти історичної істини, слід назвати «До зелених віників». Точніше було б і довше нагадувало б: не пхатися у воду, не знаючи броду. Є й інші, так би мовити, видання, в яких есесмани, знаючи, що кістка в язиці не виросте, майструють свою барвисто-патріотичну історію. Та що там історію! Там такі еквілібристи є, що не лише літопис свого паталогічного існування, а навіть будь-яку історію з географією зліплять, як, наприклад, колишній дивізійник-есесівець Роман Дражньовський, який на географічній карті вимальовує такі кордони суверенної неньки, що знайти її скоро можна буде чи не на кожному континенті. За Дражньовським, і в сузір'ї Рака, певно, самостійний тризуб теліпається. Не інакше як за політ бурхливої закрійницько-географічної фантазії Американська географічна асоціація пришпилила йому спеціальну медаль. З такими даними — та в кравецьку майстерню. Багато можна було б старокозацьких шароварів з широкою матнею накроїти. А він замість цього керує братствами вцілілих «комбатантів», як називають вони себе вже на англомовний манір, і редагує бюлетеньчики «Вісті комбатанта» і «В день зелених свят», де розпорошуються словесами про святу любов до України, безкорисливу відданість, патріотизм і про жертви, які самовіддано принесли на вівтар восторжествування райського життя для українського народу.

Для чого ж цей фарисейсько-патріотичний плач? Та для того, щоб у словесних джунглях вполювати наївного слона. Шоу, звичайне сентиментальне шоу. Коли б тільки сентиментальне.

27 лютого 1977 року у Монреалі, в уніатській церкві Успенія божої матері відзначали недобитки ювілей дивізії. На «урочисте богослужіння» під гітлерівськими штандартами у повній уніформі прибуло 30 «самовіддано-патріотичних» есесманів-убивць на чолі з якимось дуже войовничим Вінницьким, котрий з амвону проголосив: «Від присяги, яку ми зложили під час війни, нас ніхто не звільняв. Ми, бувші вояки-дивізійники, не сміємо про це забувати». І закріпив своє «патріотичне» кредо закликом до «бувших» «гренадірен» передавати братовбивчий досвід молодому українському поколінню, а молодих — крокувати «дорогою своїх батьків». Ідіть, мовляв, цвіт-молодь, зложіть і ви свої кістки, бо «присяга», складена Гітлерові, не була відкликана, вона далі зобов'язує, як писала кілька років тому «Самостійна Україна». Так, не відкликав Адольф присяги. Ніколи було. Ледве сам встиг у бункері зняти з себе звання «фюрера нової Європи», прихопивши на той світ Єву Браун і вірного собаку, щоб мати з ким у загробному затишку побалакати про те, яка була б щаслива благодать, якби бог свині роги дав. А ці, вибачте, «українці» й досі хизуються фашистською присягою. Отже, «українофільські» витребеньки — то все про людське око, а насправді: постава свята — сумління злодійське. І шоу, яке розігрують колишні дивізійники, не просто сентиментальне, а зловісно «комбатантне», що в перекладі означає «войовниче». Тож не любов до України ятрить есесівсько-самостійницькі душі. То попіл чорного Адольфа, якому допомагали знищувати український народ, стукає в їхні зашкарублі, людиноненависницькі серця. Тому й туляться до всіх, хто брязкотить зброєю.

От в які тенета намагаються оунівські «комбатанти» зловити зарубіжну українську громадськість. Але не ловиться. Не хоче вона бути наївним слоном. Не хоче війни, якою марять есесівські «гренадірен». Не хоче повторювати й сумний досвід Добоша та Климчука, яких екзильна «патріотична» еліта спробувала закинути із шпигунсько-провокаційною «визвольною» місією ОУН до СРСР. Що з цього вийшло, світ знає з газет. Недаремно нарікає уніатське видання «Америка», що більшість зарубіжних українців «не є оунівцями й не належать до таких за кордоном».

Що ж воно за оказія приключилася з оунівцями? Братств наробили, уніатські попи осанну їм співають, у СКВУ-Ш усі керівні посади до рук прибрали, без упину голосять щось таке солодко-патріотичне, а уникає їх зарубіжний українець.

Справа в тому, що скільки чорта не взувай в постоли, все одно ратиці цокотітимуть. Чи не про ці ратиці писав націоналістичний часопис «Вільне слово»: «У нас на еміграції зародилася нова кляса, кляса нікчемних політичних брехунів... Ці негідники затратили до тієї міри свій гонор та обдурюють усіх, що з часом і самі вірять у свою брехню. У кожній ситуації є в них тільки сила налогу до рабського послугу, і здобуті ліктями позиції використовують для своїх брехливих цілей». Якщо вже свої, однодумці-друзяки у такий спосіб оцінюють «високу мораль» націоналістичних верховодів, то лише, яка кажуть, з дурного розуму може пристати людина до такої компанії.

Тому-то єлейне базікання про рідну «неньку-Україну» допомагає цим майстрам домовинної справи, як мертвому кадило, бо зарубіжні українці не наївні слони і не хочуть бути «гарматним м'ясом» заради химерних марень продажних «ваффен комбатантів».

Андрій Коцюбинський

ПОВОРОТ

Привіт, Панасовичу! Не писав давно, то вибач. Отже, про свої особисті, так би мовити, перипетії. Керую. Господарюю. Доньку виховую. З Клавдією — мирне співіснування. Двосторонній суверенітет. А щодо роботи — тут поворот на всі сто вісімдесят. Полетіли в мій сад-город камінці. Хто я був на фермі раніше? Як завідувач — авторитет незаперечний. Ав-то-ри-тет. Тобто по-нашому, загальновизнана, впливова особа. Ще коротше мовлячи: сказав слово — закон! Щоб ніхто й не муркнув. Наприклад, вередує Мотрона Яківна — міг і приструнити. Прискіпується Ганна Михайлівна — умів і приборкати. І роз'яснити стисло, так що тиждень мовчить, обминає мене десятою дорогою. А неголений, бувало, прийду? Матінко моя! Ніхто й не бачить. Випивши? Тато рідний! Як шовкові. Остерігались, не чіпали... Характер у мене такий, з викрутасами, за словами моєї Клави. Ти ж знаєш... Не терплю, якщо не в свої сани лізуть!

І ось — не думав, не гадав зроду — все змінилось. Травестія! І хто, ти думаєш, опечалив моє серце? Ніколи не догадаєшся. Французи кажуть: «Шукай жінку!» Так і в даній ситуації. Тільки не одна представниця прекрасної половини людства винна, а ціла капела юних створінь — дівчаток. Після десятирічки на ферму заявились. Аж вісімнадцятеро. Хлопці в механізатори, в шофери подались, а дівчатка до нас... Ось тепер — комсомольська бригада. Уявляєш? Третина з них відмінниці, інші — ударниці. Сила! Академія наук. Бо всі грамотнющі. На мою голову. Гей-гей, подумав я спочатку, походять вони тиждень-два та й розлетяться в різні краї за туманом. Так ні. Вже майже рік справно пораються біля корівок. І голові нема спокою, і парторгу, а мені й поготів. Оце на дозвіллі прикинув, що моїй особі можна, а що зась. «Можна» — раз, два і аут, «зась» — пунктів сорок набереться. Спочатку вимагали, щоб голос не підвищував, а розмовляв делікатно, по-людськи. Потім: і на очі їм не з'являйся, якщо «під мухою», на ферму і носа не показуй, якщо неохайний, неголений, без галстука... А ще — вітайся, піклуйся, виховуй, добивайся, дбай...

Спробував лити воду на своє колесо — то вони і частівки про мене складають та співають (є в них і поетеси, і музиканти), в стінівці малюють (художник свій теж!), і просто критикують... Ну, значить, змирився. Не палю, не кричу, костюм і галстук одягаю, голюся, одеколоном бризкаюся... Навіть квіти побіля Будинку тваринника власноручно поливаю...

Але це не все! Соцзмагання їм організовуй! Про корми та механізацію дбай! Про НОП і передовий досвід не забувай! Так накручусь за день, що, здається, не витримаю, кину посаду й гайну сад сторожувати або в пожежники запишусь... Бісенята, а не дівчата. Однак воюю. І відчуваю, що незабаром до медалі, а то й до ордена довоююсь. Адже наша ферма у передові виходить. Нас і в районі хвалять, у газеті пишуть про наші успіхи.

От щойно прибігла Ліда Калініна. Вона в них головний отаман, тобто комсорг. Нагадала, що ввечері репетиція хору. Ти тільки уяви! Я в хорі співаю. Соліст-баритон об'явився на селі в моїй особі. А нещодавно про драмгурток натякала, нехай буде здорова! Що воно далі буде — й не знаю. Загув мій авторитет, як казав той, «під фанфари». І відчуваю, що відновити статус-кво мені не вдасться ніколи.

До побачення. Пиши.

Андрій Коцюбинський

ДОРУЧЕННЯ

Обрали мене народним дозорцем. Ватажок контролерів зразу сказав; «Пильнуй, Петровичу, стій на варті! Постав заслін крадіям. Віднині ти — страж. Хапай за руки спритняків, виставляй на показ усій громаді, тавруй ганьбою...»

Ну, за діло! Стою, пильную, виправдовую довір'я.

День минув. Тиждень. Та ніхто на очі не трапляється з чужим, ніхто нічого не цупить при мені. Я шоферую, то часто буваю і на фермі, і в полі, і в саду, і на городі. Та ніяк не випадає кого-небудь спіймати на гарячому.

Нарешті в неділю дивлюся — водій Ягор Шмаленюк з бака головиної «Волги» цідить пальне свояку, Василеві Бринзі тобто. Для «Жигулів». Оце вже й факт. Мерщій занотовую до записника. Конкретно: хто, де й коли.

Незабаром підгледів, як доярка Олена Кудря несла з ферми сумку комбікорму. Ба, для своєї Красулі старається. І цю беру на замітку.

В суботу під вечір попався на гачок мені сторож баштану Кіндрат Кваша. Якомусь типові повний «Москвич» кавунів за пляшку портвейну.

Ну, думаю, досить. Можна й рапортувати.

Сів за стіл, складаю доповідну. Так і так, мовляв... А тут мене ніби шилом штрикнуло! Стій! Що ж виходить? Ось цей же Шмаленюк. Добряга хлопець. Скільки разів удвох на риболовлю їздили на далекі озера. Та й голова його шанує. І Василя б ліпше не чіпати. Як-не-як — слюсар у гаражі. Зачепи — тоді до нього на сто кроків не підходь. Ну, як не жаль, але перший факт доведеться анулювати. Забути, ніби нічого й не було. Ну, а щодо Кіндрата... Зв'яжешся — вік не одіб'єшся. Анонімками замучить. Хай йому абищо! Важкий чоловік.

Гаразд. Зате Кудрі не минеться. Цю треба провчити. Хитрюща жінка! Там, де пройде, три роки кури не несуться.

Сиджу, міркую. Аж заходить моя Клава, посміхається та й каже:

— А ти знаєш, чоловіче, що вчора Олени Кудрі синок нашу Галинку проводив з танців? Галинка сама не своя весь день. Ніяк, бачу, вечора не дочекається... А чого, він хлопець гарний, самостійний...

— Ой,— відповідаю,— ти мене без ножа зарізала!

А вона:

— Чого ти! Армію відслужив хлопець, звісно, пора сім'єю обзаводитись, то нехай. Галинці теж досить дівувати. Батьки в Славка люди толкові, хазяї...

— Та я,— кажу їй,— не про те. Хіба я проти Галинчиного щастя?

Та й замовк. Блискавкою шугнула думка: каша така завариться, що й подумати страшно, якщо я про Олену сигнал подам. Не бачити тоді нашій доні Славка... А якщо й справді вона кохає? Розбивати сім'ю, котра тільки-но зароджується? Ні, я своїй дитині не ворог!..

Андрій Коцюбинський

ЕНДШПІЛЬ

Начальник відділу управління «Ремладбуд» Артуренко зазирнув до кабінету старшого інженера Савоськіна.

Савоськін сидів за своїм столом, схилившись над шахівницею. Напроти горбився, смокчучи цигарку, головний механік Бодягін.

Артуренко гречно кашлянув:

— Гм, обідня перерва, між іншим, вже закінчилась...

— За-кін-чи-лась,— спокійно повторив Савоськін.— А ми коником — ось так!

Артуренко причинив двері, невдоволено щось буркаючи, походив по коридору і знову нагадав колегам:

— Пора до роботи приступати, кажуть...

— Хто каже?— не підводячи голови, запитав Бодягін.

— Всі кажуть!— вже різкувато викрикнув начальник, висловивши в такий спосіб своє обурення.

— Ну й дурні,— протяжно, ніби міркуючи, мовив Савоськін.

Артуренко стримано грюкнув дверми, а незабаром ще раз відчинив їх.

— Товариші, кінчайте! Ви ж не в санаторії, а на службі... Про обов'язки слід все-таки пам'ятати!

— Кому треба, той хай і пам'ятає,— меланхолійно промимрив Бодягін, оголошуючи шах Савоськіну.

— Гнати вас у три шиї пора з управління! Ледацюги ви!— змінив делікатність на лють Артуренко.

— Ле-да-цю-ги ви,— луною відгукнувся Савоськін, задумавшись над тим, як відвести загрозу від короля і влаштувати його в надійному місці.

Артуренко взяв високу ноту:

— Я вас звільняю! Геть звідси! Геть!

Савоськін і Бодягін озирнулись нарешті, хвилину здивовано, мовби вперше побачили, дивились на розгніваного Артуренка, а потім разом підвелись, обережно, в чотири руки, взяли шахівницю і посунули до виходу.

— Шахи залиште!— не вгавав начальник.— Вони — власність контори! З інвентарним номером!

— Як залишити!— одночасно вигукнули Савоськін і Бодягін.— А хто ж партію дограє? Адже в пас — ендшпіль!

Андрій Коцюбинський

ЖЕНІТЬСЯ, ХЛОПЦІ!..

Оженився, зажурився: і ложкою, і мискою, ще й третьою колискою... Так у пісні співається. Гм... Задавнила пісня. Хіба нині так? Ось, наприклад, «ложкою». Та нам на весілля аж сім наборів подарували. І золоті, і срібних, і мельхіорові. Є чим борщик сьорбати! Є що людям показати. Про миски нема чого й балакати. Якщо загалом, то десятків п'ять набереться. Та ще «Жигулі», холодильник, килими, імпортна стінка, спальний гарнітур, маг... Коротше, мої татусь з матусею та предки моєї Лори забезпечили нам райське життя в новій кооперативній квартирі. Про все подумали, про все подбали.

Тепер ось плани з Лорою складаємо, як будемо далі жити. Оскільки ми заякорились в місті, то слід зарані про дещо поміркувати. Як каже мій дуже грамотний тесть, в будь-якій справі необхідно діяти з перспективою, тобто на три, а то й на десять років дивитись уперед.

Отже, почнемо з продуктів харчування. Треба їсти, щоб жити, але, як мовиться, не слід жити заради того, щоб тільки їсти, та не в цьому суть. Головне, що їсти все одно треба. Нікуди не дінешся. Коротше, ситуація така. Лорині живуть в селі, мої — в місті. Завдання перед ними стоять, зрозуміло, неідентичні. По-перше, на селі город і сад, корова і кабанчик, кури і бджоли. В місті — магазин, ринок, товчок. Лорині забезпечуватимуть нас ковбасами та сальцем, борошном (бажано — пирогами), садовиною, масельцем, сметаною, медком і так далі. Забудуть про щось, то нагадаємо делікатно. А втім — чого церемонитись! Для своїх дітей, не чужому дядькові!

Так. Мої матимуть справу з ширпотребом, а саме: одягом, взуттям і таке подібне. Хіба мало треба сучасній молодій сім'ї?

Ага, навіть талони на бензин нехай купляють предки, щоб до них у гості ми їздили частіш... До нас вони по черзі мають навідуватись. Найліпше — щосуботи. Щоб не було претензій, непорозумінь і плутанини, складемо чіткий графік.

Що ви кажете? В пісні співається ще про колиску? Е ні, про це ще рано. Встигнемо, як каже моя дорога теща, з козами на торг. Почекаємо, доки наші на пенсію не підуть. Інакше — хто ж глядітиме їхніх внуків?

Так що женіться, хлопці! Жити можна. Головне — чітко визначте батьківські обов'язки своїх предків!

Андрій Коцюбинський

ГАНТЕЛІ

Отже, влаштувався я на завод, який, крім усього, виробляє ще й гантелі. 6 такий цех. Просто сталось прикре непорозуміння. Думав, що галети, а воно гантелі. Штуки такі, для спортсменів. Та ви знаєте. Влаштувався, значить, і нумо кувати залізо, доки гаряче, тобто роздивляюсь, принюхуюсь: чим воно пахне. А воно ж метал, не копчення чи баличок. Все одно зразу ж приміряюсь: що мені з цими гантелями-робити.

Спочатку приніс додому дві. Поклав у комірчину. Нехай лежать. Вони їсти не просять. А може, я захочу мускули накачувати! Словом, згодяться.

На другий день притарабанив ще чотири штуки. Вахтер на прохідній вреднющий, зануда, то мусив через загорожу перекидати. Ледве рук не поодривав. Паркан високий, під саме небо, здається...

Щоб не йти додому впорожні (я не звик до таких реверансів!), на третій день припер повний рюкзак. Склав у комірчині і вирішив: доволі. Вистачить. І дітям, і внукам.

Та де там! Що не день, то й тягну — як не сумку, то той-таки рюкзак. Вже й під ліжком в спальні наскладав, і під шафою, скрізь, де тільки знайшлась вільна місцинка. Ніби, значить, і годі, відчуваю, але мене як магнітом тягне до тих проклятущих залізяк. Жаль, що немає в нас товариства любителів-гантелістів, на зразок філателістів, нумізматів. То мав би зиск, а так що — баласт.

Незабаром я, значить, змикитив: а що як буду знайомим і друзям дарувати на іменини по парі новеньких гантелей? Так і вчинив. Десь з півроку економив на подарунках. Вже й зрадів, що нарешті збуватиму гантелі. Але трапилось непередбачене. Одному знайомому втелющив гантелі однієї ваги. Образився він.

Потім вирішив продавати за безцінь гантелі на ринку. З-під поли. Затюкали мене, засміяли. Отже, складав я їх штабелями в квартирі... Затоварився — страх один. В спальні — немає де й ступити, в комірчині — під стелю. В залі залишились лиш вузенькі проходи. На кухню хоч не заходь. Ванна забита... Дружина з донькою до мами перейшли жити. Радять лікуватись.

А наш цех, як на зло, не припиняє виробництво гантелей, штампує тисячами, перевиконуючи план.

Та й з сусідами ускладнення, клопоти. Сусіда, той, що піді мною, свариться, що я, мовляв, без кінця-краю гупаю. А це вже пакується і збирається виїжджати з квартири, бо над ним стеля прогнулась, як гамак...

Що ж мені робити?

Може, змотати вудочки із заводу і перейти на кондитерську фабрику?

Петро Красюк

ОРЕЛ І БЕЗСМЕРТЯ

Орлові стало несподівано погано:
Щось головою водить, наче сп'яну,
Колишньої бадьорості нема...
— Чим пояснить це все — не доберу ума,—
Орел збентежений гадає.
І полетів до лікаря — Сови.
— Гіпертонією, шановний, хворі ви...
Ну, що ж, із ким такого не буває:
На цю хворобу не один страждає...
— Хіба мій організм такий же, як у всіх?—
Орел від здивування аж присів.—
Мені підлеглі — Шпак і Чижик — говорили,
Що наді мною знак безсмертності сія:
Хвороби проти мене всі безсилі!
Виходить, лицемірили — і смертний я?! —
Од відкриття в Орла обм'якли крила —
І смерть своїм крилом його накрила:
Душа такого потрясіння не знесла!..
От бачите, що підлабузники зробили?
Угробили Орла!

ІНТУЇЦІЯ

Питають в автошколі Власа:
— Як розуміть — «шосе» і «траса»?—
А Влас:— Гладеньке — то шосе.
А траса... Це — коли трясе...

«СИЛАЧ»

Прославився силач Петро Домкрат.
У середу він
на очах в народу
Сам
тричі перетягував канат...
Через паркан
з канатного заводу.

Іван Кидрук

СКРІПКА

На летучці у нас завжди дискусія. Тільки-но Валерій Кирилович, наш шеф, осилить доповідну, розпочинаються бурхливі дебати. З усіх відділів стільки надійде ділових пропозицій, що встигай занотовувати і в папки підшивати.

Так ото підшиває якось начальник папери, а кілька аркушиків не може стулити. Якраз канцелярський реманент вичерпався.

— Скріпки в когось є?— запитує він в присутніх.

Взялись слугувати керівникові, та ні в кого не відшукалося бодай карликової скріпочки. Усі до єдиної витратили на скріплювання доповідних та звітів.

— Маслюченко! — це так до мене.— Ви що, спите, Маслюченко? Гайда до сусідньої контори та позичте-но скріпок.

Отак, шукають меншого! Наче я теж не можу з толком посидіти на летучці й хорошу пропозицію видати.

Та кому докажеш! Ноги на плечі — і до сусідів.

І тут таке зі мною приключилося. Заледве виплигнув за двері, як ловить за поли піджака наш вахтер Свиридюк.

— Друже!— тлумачить.— Рятуй людину! Он коло входу, бачиш, сидить породілля, на вулиці, розумієш, в неї раптово почалося. Телефон наш як завжди капризує, то лови першу-ліпшу автомашину й катай до лікарні.

Зупинив я стрічний самоскид, водій уперся, що на будову щебінь мусить доставити хвилина в хвилину, та вмовив якось.

— Але за послугу допоможете мені розвантажувати,— каже з притиском.— Бо кузов піднімається тільки наполовину.

Завезли ми породіллю, розвантажили самоскид, а виконроб документа справно підписав і дякує.

— Ви, товаришу,— каже,— нам допомогли, їй-бо, прямо виручили, то ідіть до каси та гроші заберіть. Вам зараз же й нарахують.

Нарахували мені півчервінця, вклав я його гарно в записничок, на пиво, а той, що видає, дивиться з каси на мої дії зацікавлено, як на весіллі, а потім так приступається.

— Ви,— каже,— бачу, товаришу, гейби з душею. Може, взяли б у нас й командировочні до Воркути? Злітали б та відмітилися. Бо нікому плану по відрядженнях виконувати. А зріжуть же в кінці року, чую серцем, зріжуть. Ото злітали б, гейби не зрізали...

Жаль мені стало хороших людей. Узяв я командировочні й на Північ вирушив. Прибув на місце, тиснули мені печатку на командировочних й через тиждень відправляють назад. Відправляють і кажуть:

— Може, ви, Маслюченко,— кажуть,— і нам послугували б? Відправляємо в Новосибірськ, в Академмістечко спецзамовлення, а супроводжувати нікому, хоч умри. Порятуйте, це ж вам до рідного Коноплятина майже по дорозі.

Один чорт, міркую, куди летіти. Все одно, міркую з рідної установи вже витурили за прогули. Так що помчав я в Новосибірськ. А в Академмістечку сам головний академік стрічає, та такий задоволений, аж весь сяє.

— Ви,— каже,— товаришу, подвійну радість мені привезли. Оце замовлення якраз впору. Так що не відмовляйтесь, запрошую вас на весілля дочки.

А дочка в нього саме докторську захистила. Відразу по весіллі захист організували. Мене запросили як почесного гостя, бо те замовлення, що привіз, було для дисертації, як вода для риби.

Аж по тому перепочив я, купив дітлахам на базарі алтайських яблук і без затримки прибув додому.

Так отож, думаю, загляну до рідної установи й хоч розрахуюсь. Заходжу, а саме летучка. Двоє чи троє з наших відділів з пропозиціями виступають, а Валерій Кирилович свіжі папери в папку складає. І знову, бачу, якась папка в нього не клеїться.

Тут він мимоволі в мене втупився.

— То ви, Маслюченко, скріпку принесли чи не принесли?— сердиться.

— Забув! — кажу.— Зараз у два рахунки змотаюсь! Тільки-но вибіг, а за мною слідом наш касир.

— Маслюченко!— гукає.— Де тебе чорти другий місяць носять? Іди зарплатню отримуй.

— Зараз ніколи! — кричу на ходу.— Я начальникові по скріпку біжу...

Іван Кидрук

СЮРПРИЗ

У новорічний вечір для працівників нашого колективу вважалося за честь першим відгадати, хто виконує чергові обов'язки Діда-Мороза. Коли і на цей раз казковий бородатий дідусь у посрібленім кожушку та з пухким мішком за плечима виріс біля нарядженої ялинки, конторський люд навперебій кинувся в здогадки.

— Знову, напевне, Порцелянко за Діда-Мороза?

— Порцелянко не може. У нього ж тепер теща.

— Тоді діловод Хімчук. Ставлю на Хімчука!

— Діловода Хімчука щойно бачили в коридорі. Ще не закінчив, бідолаха, підшивати минулорічні справи.

— В такому разі з найактивніших залишився помбухгалтера Кострична. Ото вже справжній талант!

— А Кострична, кажуть, після візиту в главк раптово втратив мову і тепер заїкається...

— Ну тоді, безперечно, це — Коровкін.

— Хто там кликав Коровкіна? Осьдечки я!

— А я чув, як директор напередодні новоріччя вичитував Перепелюку. То, може, той того... щоб відзначитись...

— У Перепелюка того таланту, що в нашого директора гумору. Та й голос у нього, наче в мокрої курки. А цей, послухайте-но, як гуде. Клянусь, що то касир Бендюк вирішив блиснути здібностями.

Тим часом Дід-Мороз крокував широким колом і щедро роздавав подарунки. Біля директора він артистично вклонився і вручив аж два пакетики.

— Це вам в одному особливий сюрприз. Качатиметесь від сміху!— мовив таємниче.— Тільки прошу вас відкрити його за столиком, коли повсідаєтесь. Бо зараз не той буде ефект... А поки що прошу розписатись... Ось тут...

Директор гордо обвів усіх очима і черконув підпис на папірці, який блискавично підсунув Дід-Мороз. Такий акт взаємодопомоги присутні зустріли аплодисментами.

— Але хто ж то за Діда-Мороза?— знову пішло колом.

— Хто?!

Розгадка так і не приходила.

Лише для директора цьогорічне перевтілення Діда-Мороза незабаром відкрилося у всій красі. Тільки-но конторський люд зібрався коло святково накритого стола, він ще раз гордо окинув присутніх і неквапом розгорнув пакунок. О! Мішечок карамельок і поздоровча листівка. А на ній скромний підпис: «Новорічний привіт від монтажників четвертого об'єкту! За вашим підписом монтажні труби, які виплакували сім місяців, тепер наші. Низький уклін! Виконроб Дуплоїд, він же Дід-Мороз».

— Ну, Дуплоїд, постривай!— мовив директор, гублячи залишки святкового настрою.— Приїдеш ти ще до нас за дошками. Отоді вже поклонишся!..

— А він і дошки забрав...— муркнув головбух, який тупцював поруч.— У тому папірці, що ви підписали, наказано було перекласти ними труби... Мабуть, щоб не торохтіли в дорозі...

Іван Кидрук

АТЛАНТ

Двоє стали обіруч мене, поторсали за біцепси, один довкруж обійшов.

— Студент, атлантом будеш?— запитали.

— У смислі?— освідомився я, вловлюючи в їх словах філософський зміст.

— В смислі, студент, мистецтва,— пояснив вищий зростом, певно, старший.— Для широкоформатних зйомок історичного фільму. Станеш ось так собі, замреш, постоїш — а потому в касу. Лади?

— Лади!— згоджуюсь, тим паче, що до чергової сесії ще довгенько.

Розтлумачили вони мені роль, став я під якоюсь опорою, руки звів, плечима уперся. Як у казці мовлено! Знімаюсь для історії!

Намотують митці на ролик кадрики, а поодалік допитливий один ходить кадр з цеберкою малярною і все зирить на мене.

Ці, значить, кіношники знімають, а цей усе зирить.

Змонтували митці свою стрічку, подякували. Одійшов я від каси, троячкою хрускаючи, а цей же допитливий чатує.

— Студент,— зупиняє,— атлантом будеш?

— У смислі?— відгукуюсь, вловлюючи в його словах глибокий зміст.

— У смислі натуральному,— розжовує пропозицію.— Постоїш на пару з одним камінним під балконом, поки комісія реставрований будинок прийме, а тоді мотай до нашої каси. Лади?

— Лади!— киваю. Тим паче, що зайвий червінець до стипендії аж ніяк не завадить.

Привів він мене, допоміг роздягнутись, вийняв брус з-під балкона, і я відразу підпер, бо захилиталося.

Стою. Господарник для годиться обліпив мене свіжим розчином (аби у вічі не кидалося, пояснив) і пішов собі.

А повернувся, коли мені в очах добряче потемніло чи, може, вже й насправжки звечоріло.

— Що ж це таке,— хриплю,— де обіцянки?

— Тихше!— цитькає.— Бо дім рухне. А з комісією не здогадаєшся як — на якомусь об'єкті застряла. Завтра точно буде... На ось поки що підкріпись.

Всунув мені в рот бутерброд і наче випарувався.

Переночував я тут же, сяк-так подрімуючи. На ранок ні комісії, ні клятого господарника. Лише горобці засиджують мене, ворона кубло на голові мостить, бо в того, що зліва, камінного, голова лиса, як футбольний м'яч.

Тільки під вечір (чи то як у мене в очах споночіло від натуги) приплівся лихий обманщик з новими обіцянками. Кривиться, мнеться, руками розводить: мовляв, комісія ніби затримується, а ніби й відпочиває після останнього прийому будівлі у сусідів.

— Ти, браток-студент,—вмовляє,— ще годину-другу постій, ми тебе на почасово-преміальну оплату перевели... Мопедом на свою сесію покотиш...

Я й слова мовити не годен і ногою ступити — закляк чи, може, в цементі застиг. Подумки на всі заставки лаю підступника. Ворона в поміч на нього люто каркає.

На третій чи четвертий раз він мені виклик з деканату приніс.

— Ти, браток-студент, тримайся,— сказав.— За хвилину-другу точно прийдуть. Ми тобі ще преміальних накинемо.

Аж таки прибула комісія. Оглядають її члени об'єкт, занотовують щось. Я стою, терплю. Може, з останніх сил, а може, з гордості.

Підписали вони нарешті акт, руки помили від цементу і ще чогось чекають. Я ж видивляюсь, чи мій господарник рятівного бруса несе, щоб підперти махину. Він же, точно, несе щось старанно, одначе, розпізнаю не підпорну, а сумку господарську пузату.

Усілись невдалік під кущем, цокаються, бесідують, а на мене анічичирк, хіба що якийсь Семен круто зварені яйця об моє коліно завзято тріскає і старшому з тої комісії підкидає, мов несучці.

Годину я жду, півтори. Терплю. Другу чекаю, третю.

А як котрийсь пісню затягнув «Розпрягайте, хлопці, коні...», не витримав я, сплюнув, ноги повисмикував.

— Та скільки ж можна!— гаркнув, скільки ще мав сили.

Затим підхопив штани, сорочку і чимдуж з двору. Ворона навздогін, яєчка на ходу з волосся висмикує. А тим, з комісії, хоч би що. Лише старший з них голову звів і пальцем тикнув.

— О! Дивіться-но,— каже,— ще один атлант побіг... Минулого разу на сусідньому об'єкті після сьомої чарки бігали, а нині щось дуже швидко...

Андрій Крижанівський

А З ТРЕТЬОГО БОКУ

З хуліганством у нас прогрес. Штани знімають.

І є де знімати.

Лісок у мікрорайоні. Озон. Пенсіонери тиняються. Дихають. І молодші, які нерівно дишуть. Теж кущами лазять. У кущах якраз і грабують штани. Але не всякі, а на вибір.

Один професор у ліску бігав. Добігався! Побіг професором, а прибіг спринтером. І без штанів. А штани модні. Були! Джинси називаються. Зняли! Професор у трусах прибіг. Прибіг і труситься. У трусах. Ледь привели до тями. Тепер професор у шортах бігає. Теж штани. Але заразом — і труси. То вже спокійно бігає. І не від інфаркту, а від нервів.

Потім з трьох хлопців у кущах зняли. І з дівчини. Думали, що хлопець. Один втратив здоров'я. Од розчарування. І од того, що пручався. Коли з нього штани стягали.

З мене ще не знімали. Я по натурі здоровий. Як фізично, так і головою. Детективи ковтаю, мов тюльку. Умственно детективний. Я сам можу зняти! Голову! Як хтось з мене штани стягти спробує.

А що, гадаю, як пройтись у лісок? На почві геройства. Га? Пройтись, де кущі — зелені други. Де штани здирають. Може, в газету потраплю? Я це люблю, але ніяк не виходить.

Спочатку чешу у промтовари.

Купив.

Вліз у джинси і попхався у лісок. Ломаку заготовив. Для самонападєнія. Сів під кущиком і дихаю. Але нерівно.

Поспівав дурним голосом. Для приманки. Сонце одразу закотилося. А на мене викотилися чотири шкодники.

Ще пацани, але по-своєму здорові. Не морально, конєшно, а кулаками.

— Знімай, папашо, скоренько джинси!— пропонують.— І накульгуй зі своєю ковінькою без стороннього звуку.

Якби їх двоє — зняв би голови. А так знімаю джинси. Проти чотирьох не попреш. У кальсонах холодно. Але здоров'я дорожче. Почалапав від харцизяк на ватяних ногах...

— Стоп, папашо!— мацають мої джинси крадії.— Де брав?

— У промтоварах,— кажу.

— Старий маразматику!— хором ображають.— Імпортні треба брати.

— А почім?— питаю.

— Двісті ре. Можемо загнати!

— За двісті ре,— кажу,— хай студенти купують!

— Долбак ти, папашо!—шумлять шкодники. І кидають мої джинси. На мою голову. І змиваються.

Стягаю джинси з голови, натягаю на кальсонізацію і даю одпор:

— Самі ви долбаки і штанокради!

Ну, їх невдовзі зловили. Міліція зловила. Але річ не в тім. Обидно якось за легку промисловість. З одного боку добре, що вона випускає штани, які не граблять. А з другого боку, як не граблять, то кому вони нужні? А з третього боку імпорт сильно нас грабить...

Андрій Крижанівський

ДВОЄ В БАРІ, ДЕ НЕ БУВАВ ХЕМІНГУЕИ

Двоє, видублені вітрами і сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспник».

«Селяни»,— подумки визначив бармен. Але нічим свого подиву не виказав.

Селяни вперлися на почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.

— Закусимо, Іраклію?— спитав русявий.

— Ти читаєш мої думки, Остапе,— відповів чорнявий.

— Поруч з пансіонатом функціонує їдальня,— повідомив бармен.

— Я поважаю їдальні, які функціонують,— сказав Остап.

— Чудова їдальня,— сказав Іраклій.

— Особливо мухи.

— Чудові мухи!

— І черга.

— Чудова черга!

— Як на елеваторі,— зауважив Остап.

— На елеваторі менша,— заявив Іраклій.

— Там і мухи менші,— сказав Остап.

— Там не мухи, а якісь ліліпути,— погодився Іраклій.

— Ви з нашого пансіонату?— поцікавився бармен.

— Ти з нашого пансіонату, Остапе?— поцікавився чорнявий.

— Так само, як і ти, Іраклію,— відповів русявий.

— Я вірю тобі, як собі, дорогий.

— Ти зігрів моє серце, друже.

— Ми з нашого пансіонату,— повідомив бармена чорнявий.

— Хіба ми не схожі на завсідників «Колгоспника»? — спитав русявий.

— Серпень — не сезон для селян,— ухильно відповів бармен.

— Кому потрібен цей серпень?—підтримав Іраклій. — Моє тіло проситься в лютий,— сказав Остап.

— Грудень теж має свої принади, дорогий,— зауважив Іраклій.

— Тільки лютий!— затявся Остап.

— У лютому фрукти,— згадав Іраклій.

— Навіть сухофрукти,— сказав Остап.

— Саме їх я мав на увазі, дорогий.

— А лютневі дощі?

— Чудові дощі!

— Вони назавжди залишаться у моєму серці!

— їв попереку, дорогий!

— Чудовий сезон!

— Сезон для селян!

— Все чудове — селянам!— підсумував Остап.

— Що будемо?— перебив бармен.

— Що будемо?— повернувся Остап до Іраклія.

— Що будемо?— повернувся Іраклій до бармена.

— Коньяк і шампанське,— повідомив бармен,— портвейну нема.

— Нема портвейну, Остапе!

— Не край собі серце, Іраклію!

— Портвейн є в їдальні,— сказав бармен.

— Чудова їдальня!

— Чудові мухи!

— Чудовий портвейн! Чому ти не любиш портвейну, Остапе?

— Люди кажуть, що коньяк корисніший, друже.

— Вір людям, Остапе!

— Я вірю їм, Іраклію!

— Правда, дорогий?

— Свята правда, друже!

— Ти віриш, що я теж їм вірю, Остапе?

— Я вірю тобі, як собі, Іраклію!

— Добре вірити людям! Візьмемо коньяк.

— І шампанське,— додав Остап.

— Як? Хіба я не замовив шампанське?

— Ти замовив, але подумки, Іраклію.

— Бармен має вгадувати думки клієнтів!

— Якщо він справжній бармен...

Бармен позеленів.

— Важко вивчитися на справжнього бармена, Остапе!

— Важко, але вивчаються.

— Вивчаються робити коньяк з портвейну та горілки.

— Приємно чути.

— Але не пити.

Бармен зашарівся.

— Коньяк і шампанське,— замовив чорнявий.

— Чи не забагато?— спитав бармен.

— Ми візьмемо ще,— заспокоїв русявий.

— Між іншим,— заявив бармен, відкорковуючи пляшки,— наша професія за навантаженням прирівнюється до праці металургів.

— Жаль барменів,— сказав русявий.

— Жаль до сліз,— підтримав чорнявий.

— Допоможемо людині?

— Влаштуй, влаштуй його на мартен!

— Я влаштую його на конвертор.

— Влаштуй, влаштуй його на конвертор, він з колиски марив конверторами!

— Я використаю свої парламентські зв'язки,— сказав русявий.— Де телефон?

— Не треба,— зблід бармен.

— Жаль,— зітхнув Остап.

— Жаль до сліз чорну металургію,— схлипнув Іраклій.

Бармен одсунувся у темний закуток.

Як дзвони, вдарили келихи.

— Не забувай стару дорогу і старих друзів!

— Будь квітучий, як весна, здоровий, як вода, багатий, як земля!

— За Миргород!

— За Сурамі!

— Гамарджос!

— Будьмо!

Поступово дійшли до Владивостока.

— Тут затишно,— схвалив русявий.

— Сієста,— додав чорнявий.

— Незабаром прийдуть,— зауважив бармен.— У вечірніх туалетах.

— У тебе є вечірній туалет, Остапе?

— Аякже! Він же ранковий і полуденний. Нужником зветься.

— Я не про ті туалети,— сказав бармен.

— Ми бережемо вечірні туалети,— повідомив чорнявий.

— Ми люди дипломатичного протоколу,— сказав русявий.

— Дипломатичний протокол вимагає каву, Остапе!

— Ти вгадав моє дипломатичне бажання, Іраклію!

— Спочатку розплатіться,— буркнув бармен. Русявий видобув солідну асигнацію. Чорнявий накрив

Її купюрою ідентичного достоїнства.

— Прошу за столик для почесних гостей!— розцвів бармен.

— Почесні гості ніколи не розплачуються,— зауважив Остап.

— Я теж помітив таку тенденцію,— підтримав Іраклій. Тим часом бар пансіонату «Колгоспник» залюднився.

Переважали глибокі декольте, час від часу спалахували діаманти чистої води, але траплялися і джинси з символами віддалених артілей.

— Землелюби,— сказав русявий.

— Хлібодари,— сказав чорнявий.

Шинквас атакувала спрагла молода отара. Верховодили емоційна юнка та бевзь, облагороджений прищами.

— Якісь піджаки вперлися на наші місця! — пищала юнка.

— Чортили!—висловився бевзь.

— Наша зміна,— зазначив русявий.

— Юні колгоспники,— розчулився чорнявий.

— Ці дітки нам насіють, Іраклію.

— І головне, нажнуть, Остапе.

— Оголена пищалка, напевне, доярка,— показав русявий на емоційну юнку.

— А прищ, напевне, технік штучного запліднення,— показав на бевзя чорнявий.

— Ви знаєте, хто мій папа?— зойкнув прищ.— Він вам покаже!

— І мій предок вам покаже!— зайшлася пищалка.

— Як гадаєш, Остапе, чий папа вище?

— Гадаю, папа папиного синка, Іраклію.

— А чому, дорогий?

— Бо пищалка хоч і нахабна, але красива і навряд чи б упадала біля прища, якби її батько був вище.

— Маєш рацію, Остапе, коли зніматимуть її папу, допоможе його папа.

— Такі шлюби нині популярні, Іраклію!

— Надзвичайно популярні, Остапе!

— Ви багато собі дозволяєте!— галасувала отара.

— Дай діткам соку,— сказав чорнявий бармену.

— Вони п'ють інше,— зауважив бармен.

— Вони п'ють соки!— наполягав чорнявий.

— Наші соки,— додав русявий.

Отара випарувалась.

— Бачу справжніх мужчин!— вигукнула пишна блондинка, вмощуючись по праву руку Іраклія.

— Справжні мужчини тут дефіцит,— виникла струнка брюнетка по ліву руку Остапа.

— Ах, вперше бачу зблизька живих селян!— стріпнула білою гривою світська левиця і присунулась до Іраклія.

— Ах, милі наші пейзанчики!— прикрила чорними патлами Остапове плече емансипована пантера.

— Але ж ваші чоловіки...— почав Іраклій.

— Не нагадуйте про тих архівних кажанів!— закотила очі блондинка, переміщуючи обручку на ліву руку.

— Рятуємось від них по курортах!— пустила бісики брюнетка, дублюючи комбінацію з обручкою.

— Джентльмепи! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу!— проголосила левиця.

— Зловимо кайф!— підтримала пантера.— У вас є машини?

— Є!— сказав Остап.— У нього «Сакартвело».

— Є!— сказав Іраклій.— У нього «Колос».

— Ура!— піднесли келихи дами.— Вип'ємо за свято, яке завжди з нами!

— Хемінгуея на них нема,— шепнув русявий.

— Його,— кивнув чорнявий,— Ернеста...

Юрій Кругляк

ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ

Не дуже добре, кажучи між нами,
Коли один женеться за двома зайцями.
Та гірш іще, коли на два зайці
Приходиться по двісті два стрільці.

ЧИМ ВИЩА ПОСАДА

Чим вище піднявсь по службовій драбині,
Тим більше добра ти повинен зробити Людині.
В житті ще, як кажуть, подекуди часом буває:
Чим вища посада, тим вище він ніс задирає.

ВСЕ В НОРМІ

На службі він сидить, папери множить,
Нема порушень і поступків аморальних...
Ніщо його не мучить, не тривожить,
Окрім зарплати, прогресивки й преміальних.

ЙОГО СВЯТИНЯ

Його святиня — грошики у схованці,
Все інше — блеф, пустопорожній звук.
Якщо із нього витрясти карбованці,
Він сам залишиться, немов пустий капшук.

ВСЬОГО-НА-ВСЬОГО

Щоб в нього заслужить авторитет,
Не треба здібностей чи розуму багато.
Для нього лиш дві речі треба мати:
Улесливий язик та ще гнучкий хребет.

ДОКУМЕНТ

На будбазу до Тимохи
Раз Микола завітав:
— Я б у вас цементу трохи
На сарайчик не дістав?..
— Вас багато, і всім треба
На сарайчики цемент!..
А чи є,— питає,— в тебе
Який-небудь документ?..
— Ну аякже!..— каже й полу
Відгортає в піджаку,
А в кишені у Миколи
Видно пляшку коньяку...
Секретарці крикнув:— Віка!
Зараз випиши цемент,
Бо у цього чоловіка
Дуже важний документ!..

Юрій Кругляк

ДВА ТЕЛЕФОНИ

Для матері дитина — і в п'ятнадцять літ дитина. І так само, як за малим, а може, ще й дужче, за дорослим серце болить. Недаром кажуть: малі діти — малий клопіт, великі діти — великий клопіт. І, може, через той біль мати час від часу навідувала своїх дітей і пильним материнським оком придивлялася до синового життя-буття. Ось і зараз приїхала вона до старшого, Ванька. Правда, Ваньком він залишився тільки для неї, матері, для інших він був уже Іваном Івановичем.

Перших два дні мати обдивлялася нову, велику квартиру, обмацувала поліровані імпортні меблі, говорила з невісткою про різні господарські справи, цікавилася, чи все є в магазинах і що почому, бавилася з онуками, а на третій ні з того ні з сього виявила бажання побувати у сина на роботі. Мати знала, що Ванько займає неабияку солідну посаду, і їй захотілося побачити, як той її син виглядає в керівному кріслі. Чи так само, як ото в них в Шдгайцях голова сільради, чи, може, якось по-іншому. Син не міг відмовити матері, він посадив її в чорну довгу машину, і вони разом поїхали туди, де її Ванько служить.

І от сидить мати в синовому кабінеті, в м'якому шкіряному кріслі, і тільки очима в усі боки водить. Радіє материнське серце — он який у неї Ванько розумний та поважний. Сюди ж будь-кого не посадять. І стіл у нього блищить, як асфальт після дощу, і на кріслі шкіра, як на черевиках, і пляшка з газованою водою біля нього стоїть, і сукно на столі зелене, аж очі вбирає. А біля великого столу — збоку маленький, а на ньому телефони. Не один, як у їхнього голови сільради, а два. Один чорний, немов у сажу вимазаний, другий — білий, наче хатина перед Першим травня.

Та раптом мати аж здригнулася. Але в ту ж мить зрозуміла, що лякатись нема чого,— то ж телефон. Ванько зняв чорну трубку і приклав до вуха.

— Да! Слухаю! А на якого чорта! Я ж наказав! Виконуйте! — немов дрова, рубав слова Ванько.— Ви що, всі такі дурні? У вас голови є на в'язах? А на бісового батька ви там сидите? — сипав він, як з мішка, добірними слівцями і скоса поглядав на матір. З усього було видно, що, якби в цей час у кабінеті не було матері, той бідолаха, котрий був на другому кінці дроту, почув би такі слова, в порівнянні з якими ці, що він виголосив тепер, здалися б воркуванням голуба.

— До чор...

Що саме він ще хотів сказати, так і залишиться невідомим для нащадків, бо в цей час дзенькнув другий телефон — той, що наче хатка перед Першим травня. Іван Іванович на півслові урвав розмову, кинув чорну трубку на нікельовані стовпчики і схопився за трубку білого кольору.

— Слухаю... так-так... я слухаю...— задріботів він і аж зігнувся.— Так... так... так...— татакав, мов кулемет.— Зроблю... Все буде зроблено... Не турбуйтеся, все буде зроблено... Якщо ваша ласка... Будьте здоровенькі! — дріботів Ванько, і матері здалося, що він навіть поменшав і став завбільшки з того хлопчика, що колись пас гуси на вигоні. Мати ніколи не бачила свого сина таким немічним і безпорадним, хіба тільки тоді, коли років сорок тому він стояв перед батьком, а той знімав пояса, щоб відшмагати Ванька за те, що хлопчина видрав пташине гніздо. Мати тоді врятувала Ванька і не дозволила батьковому поясові антипедагогічним способом наганяти розуму у Ванькову голову. Матері і зараз було шкода свого сина, але вона не знала, як врятувати його. Вона суворо поглядала на білий телефон, який перетворив її сина з бундючного півня на мокру курку.

Нарешті розмова скінчилась. Ванько витяг з кишені хустину, витер піт з лоба, носа і зітхнув. Зітхнула й мати.

— Ваню, а чого це ти в отой чорний телефон кричиш, як піп на наймита, а як у той білий, то аж мед з твоїх уст капає?

Ванько знизав плечима і здивовано подивився на матір.

— Невже?

Овсій Круковець

СКОРОЧЕННЯ ШТАТІВ

У нашому місті створили Ви-Ве-ВІА, що в перекладі українською означає винятково великий вокально-інструментальний ансамбль. Колектив зібрався дружний і справді великий: три скрипалі, три гітаристи, саксофоніст, контрабасист, трубач, піаніст, ударник і, звичайно, соліст-вокаліст.

Ансамбль здобувся на неабиякий успіх. Грали гарно й дуже гучно. Принаймні на концертах у перших трьох рядах ніхто не наважувався сідати.

Рік працювали. Коли надійшла вказівка: з метою підвищення художнього рівня та рентабельності здійснити скорочення штатів. Переважно за рахунок управлінського апарату. Оскільки концерт вела перша скрипка, скоротили всю групу скрипалів. Зрештою, це не симфонічний оркестр, де все тримається на скрипках. Заодно скоротили контрабасиста та одну гітару.

Тепер глядачі сідали вже і в перших трьох рядах, бо ансамбль не так гримів. Коли за якийсь час — новий наказ: з метою поліпшення художнього рівня та підвищення рентабельності провести нове скорочення. Цього разу скоротили решту гітаристів. Натомість швидко навчили грати на гітарі соліста-вокаліста. Коли хоче співати, то нехай сам собі й підігрує.

Під наступне скорочення потрапили труба та саксофон. Трубу, щоправда, повісили на шию тому ж солісту-вокалісту. Тепер він, коли не співав, притулявся до труби та дудів, що треба, а коли починав співати, то вже бренькав на гітарі.

Побачивши, що співак гарно вправляється, під час чергового скорочення звільнили ударника. Комбіновані барабани висунули на авансцену, і тепер уже соліст-вокаліст не лише співав, грав на трубі та бренькав на гітарі, а ще й, натискуючи ногами на педалі, вибивав ритм на барабанах.

Невдовзі дійшла черга й до піаніно.

Зате тепер маємо святий спокій. Все! Більше скорочень не буде. Далі скорочувати просто нема кого. Бо у Ви-ВеВІА тепер, крім соліста-вокаліста, залишилися тільки директор, його заступник, художній керівник, завідувач музичної частини, начальник репертуарного відділу, літературний консультант, завгосп, бухгалтер, економіст, касир, начальник відділу кадрів, старший ревізор та молодший контролер.

Кого тут, справді, скоротиш?!

Овсій Круковець

ТРАКТАТ ПРО КРАДІЇВ

Людство споконвіку крадіїв не шанувало. З огидою та презирством ставимося ми і до кишенькового злодія, котрий поцупив гаманець з трамвайними талонами, і до респектабельного з виду розкрадача соціалістичної власності, який потягнув мільйон. Так нас виховали, що зневажаємо тих, хто в нас щось краде.

Але є крадії іншого гатунку, і до них ми ставимося зовсім інакше. Просто поблажливо ставимося. Хоч, коли розібратися... А що? Спробуймо!

...Водій автомашини о восьмій годині ранку мав привезти на будівельну дільницю цемент. Він знав, що там на нього чекатиме ціла бригада робітників. Але вранці чоловік з'ясував, що в баку бракує бензину. І поїхав на заправочний пункт, де, як на гріх, була черга. В результаті наш водій привіз цемент на дві години пізніше. І сто двадцять хвилин бригада перекурювала, кидаючи різні високотемпературні слова на адресу шофера і ще когось. Нас у цьому випадку не дуже цікавить, які саме конкретні слова то були. Маємо інтерес до іншого: хто цей водій? Забудько? Нехлюй? Можливо. Але якщо бути зовсім точним, то він — крадій. Крадій часу. Нашого робочого часу.

...У приймальні одного керівника поважної установи зібралося чимало відвідувачів. Опинилися вони тут тому, що був якраз приймальний день. Серед них очікували і представники суміжних організацій, і приїжджі, і підлеглі, яким треба було розв'язати якісь невідкладні проблеми. Але керівник на прийом не прийшов. І відвідувачі кидали на його адресу різні гарячі слова. Він не проспав, не прогуляв і навіть не грав у підкидного дурня. Його, виявляється, просто викликали на нараду у вище управління, хоч, до речі, саме управління визначило для всіх підлеглих керівників єдиний день прийому трудящих.

Знову питання: як оцінювати дії управління? Забули в метушні про власний наказ? Можливо. А може, просто вирішили, що мають обговорювати на нараді значно важливіші питання, ніж якісь там напівособисті-напівслужбові справи якихось відвідувачів. Ті, мовляв, коли їм дуже потрібно, прийдуть і вдруге, нічого з ними не станеться. Нічого особливого не сталося. Просто кожен з відвідувачів марно втратив кілька робочих годин. Можна, звісно, назвати товаришів з управління забудьками або бюрократами. А можна крадіями. Крадіями часу.

Так і кортить нагадати читачам кілька сценок. Не розповісти, а саме нагадати, бо жодної свіжої інформації мої нагадування не несуть: кожен з вас, я певен, чи не щоденно спостерігає такі картинки. Причому спостерігаємо байдуже, поблажливо. Ось ви приходите в контору і бачите: всі присутні захоплені розповіддю колеги, який описує якийсь дивний випадок, що стався з сином його сусіда. В іншій установі ви чуєте, як службовці жваво обговорюють третю серію фільму, який показували вчора по телебаченню. У майстерні побутового обслуговування ви терпляче ждете, поки приймальниця дослухає оповідку подруги про якусь дуже приємну для неї пригоду. Хибне почуття власної чемності не дозволяє вам перервати бесідників ні в першому, ні в другому, ні в третьому випадку. Тим більше, що таке нібито ввічливе втручання з вашого боку викличе в присутніх невдоволення, а відтак може негативно вплинути на ваші справи. Отож, ми чекаємо. Ге, міркуємо собі, якихось зайвих п'ять хвилин!

Так, п'ять хвилин. Не зайвих — згаяних непоправно.

Уявімо собі, що всі металурги країни впродовж п'яти хвилин обговорювали б вчорашню телепередачу, а нафтовики той термін слухали розповідь колеги про випадок із сином сусіда. Отака, здавалося б, дурничка. А півтори тисячі тонн сталі та п'яти тисяч тонн нафти — як не було!

Чомусь стало чи не правилом хорошого тону проводити всілякі збори, засідання не після роботи, а саме під час роботи. Незважаючи на те, що періодично виходять постанови (жодної з яких, до речі, не відміняли!), котрі забороняють це чинити. Іноді навіть зібрання, де ці постанови обговорюють та схвалюють, ми теж проводимо... в робочий час.

Не раз можна почути й виправдання такого дивного становища: мовляв, збори — це теж робота, бо вони сприяють дальшому поліпшенню ефективності праці.

Але чому такі гарні заходи не можна здійснити після роботи? 6 пояснення: знаєте, залишати людей після зміни ще на дві-три години теж якось... Та хто, даруйте, наказав отак розтягувати ділові збори? Хто придумав, що кожний промовець повинен починати свій виступ із своєї біографії або неодмінно вдаватися в історію обговорюваного питання? Навіщо надавати слово тим, хто бере його для самозвіту? Де було сказано, що регламент менше десяти хвилин несолідний! Адже для того, щоб висловити конкретні пропозиції чи вказати конкретні хиби цілком досить двох-трьох хвилин. І тоді збори — солідні, корисні, ділові — можна успішно провести за неповну годину.

А інакше — ніде подітися!— ми розкрадаємо час.

Що й казати, він — така субстанція, котру важкувато взяти й помацати. Але від того він не стає менш вагомим. Од відомого вислову «час — то гроші» тхне чимось бізнесменським. Але втрати від вкрадених годин, повірте, дуже часто бувають куди більшими, ніж втрата від украденої речі або якоїсь суми грошей. Хоч би тому, що ту річ і ті гроші, за умови оперативної роботи нашої міліції, у більшості випадків вдається повернути законному власникові. А от час, який марно втрачено, повернути ще нікому не вдавалося.

Наприкінці кортить висловити побоювання особистого плану. А що, коли цей фейлетон не викличе у читача ніяких думок, ніяких почуттів, а в декого, даруйте, й докорів власного сумління? Тоді виходить, що читач марно витратив свій дорогий час, котрий я у нього вкрав...

Страшно, дорогі товариші, потрапити у число розкрадачів часу!

Валентин Лагода

НАВВИПЕРЕДКИ

Гнат, Микола й Влас — в напрузі:
Доньки їх в одному вузі,
І догідливі батьки
Вдовольняють залюбки
Всім, чого лиш забажать,
Що запрагнуть, зажадають
Їх студенточки-дівчата,
Ще й змагаються завзято,
Хто кого — в догоду юним —
Перевищить, переплюне.
У гуртожиток спочатку
Кожна мамця, кожен татко
Понавозили для дочок
Пар по п'ять нічних сорочок,
Черевичків, чобітків,
Все те чаду — від батьків.
Та матусі-молодиці
Вже не можуть вгомониться
І полюють в місті тижнями
За речами за «престижними».
— Он в дублянці-кожушині
Вже дочка Миколина!
Ну, а ми своїй дитині
Не спроможемось єдиній?
Що вона — знедолена?!
Що ми — гірші від Миколи?
Чи бідніші? Та ніколи!!—
І — забігали! Шугають,
Всюди шастають, шукають,—
Ублажаючи дитину,
Добувають кожушину.
Донька Власа глядь — і в плач,
Мчить в село і зразу в крик:
— А мені? А я? Хоч скач —
Це ж найвищий нині шик!..
І уже батьки Тамари
Обсідають «Промтовари» —
Треба ж втерти носа Гнату!
Й тягнуть доньці у кімнату
Хутра, коралі,
Джинси, шиньйони...
Наперегони!
Наперегони!
В Гната, бризнувши слізьми,
Жінка сплескує:— А ми?
А студентка наша мила
Що — теля у бога з'їла?
Може, нас не потіша?
Чи з лопуцька в нас душа?
Гнат скипів:— Зарадим лиху!
Донька наша не для сміху!
Що ми — бовдури, не люди?
Все дістанемо для Люди!—
Й нумо нишпорити всюди,
Добувать якусь обнову —
Н аймо дернішу,
«люксову»!
«Нашу зміну,— кажуть,— пестимо!»
Та не книгами чудесними,
Не виставою новою —
Зачаровують їх перснями,
Засліпляють мішурою.
Перла, браслети,
Броші, кулони...
Наперегони!
Наперегони!
Тож начіплюють дівчата —
Часто зовсім не до речі —
Тих оздоблень пребагато,
Полонить уже їх злато!
Так стають кумиром речі.
Що тут сказать?
Даються нам взнаки
Оці змагання-перегони,
Що затівають часом оні
Надміру запопадливі батьки.
Невже ж їм невтямки:
Дари привчивши виглядать з віконець,
Вирощують вони
Речопоклонниць!
нічний діалог
Жартівлива варіація вірша
Роберта Бернса «Фіндлей»
— Хто це там стука в пізній час?
«Пробач, це я — читач!»
— Уже всі сплять в будинку в нас!
«Ну й що ж!»— сказав читач.
— Як ти наважився прийти?
«Прийшов!»— сказав читач.
— Таж мій режим порушиш ти...
«Пробач!»— сказав читач.
— Тебе впусти лише сюди...
«Ану!»— сказав читач.
— Не обібратися біди!
«Пусте!»— сказав читач.
— Надовго мій розвієш сон...
«Невже?!»— сказав читач.
— Докорів висиплеш вагон...
«Яких?»— спитав читач.
— Що схематичністю грішу...
«Вгадав!»— сказав читач.
— Що нецікаво я пишу...
«Атож!»— сказав читач.
— Знов будеш лаять за роман...
«Який?»— спитав читач.
— Та за останній — «Лан і план».
«Нудьга!»— сказав читач.
— А прочитав же ти його?
«Ні: задрімав, пробач.
От з «К о р о л є в о ю М а р г о»
Очей не скліпив, бач!»
— Макулатуру, видно, здав?
«Авжеж!»—сказав читач.
— І мій роман туди попав?!
«Аж три!»— зізнавсь читач.

Валентин Лагода

КОЛИ ЯК

В свою кишеню лізе він
(Якби ж такий та був один!)
Так неохоче, мляво явно,
Немов торкається вогню.
Зате, як лізе у державну,—
Аж розчепірить п'ятірню!

Віктор Лагоза

ОСТАННЄ ЗЛО

Цапину шкуру вгледіла Коза,
Яку повісили у краєзнавчому музеї.
Скрапнула з ока їй така рясна сльоза,
Що навіть мокро стало на алеї.
— Мабуть, згадала про любов,
Про те, як ви ходили вкупочці на пашу?
Як добре, що не згас, не охолов
Вогонь в старенькім серці вашім! —
Голубка з даху вуркотить Козі.
— Не бійсь — не охолоне,—
Коза крутнулась на одній нозі.—
Таке ні в яких згадках не потоне —
Чого лиш поміж нами не було...
О нене!..
Та він іще вчинив останнє зло —
В музей пробивсь поперед мене!

Вільям Лігостов

ПРИТЧА ПРО ДВОХ ЗЯТІВ - ДУРНОГО І МУДРОГО

Не тоді це, люди, сталось,
Коли правив цар Горох...
Батько-мати видавали
Доньок заміж — зразу двох.
От вони зятям і кажуть:
«Звичай є такий, тому
Ось вам килим, ось машина —
Вибирайте, що кому».
Перший зять на килим глянув,
Аж прицмокнув язичком:
«Гарна вещ! Не буде зносу.
Але придане з брачком...
Це в казках літав килим,
У казках! А взагалі
На причеп до цеї штуки
Треба дати й «Жигулі».
Що ж, не варто дивуватись —
Зять, відомо, ласий взять.
Тож чекають батько-мати,
Що заправить другий зять.
Ну, а той із молодої
Не спускає ока, знай...
Каже: «Хай бере він килим
І машину теж — нехай.
А мені?.. І сам не знаю...
О! Надумався! Мені
Дайте в посаг за дочкою
Всі, що знаєте, пісні —
І веселі, і журливі,
І розважні, і меткі,
І теперішні, і давні,
І народні, і такі...»
Батько-мати остовпіли,
Дуже їм кортить спитать:
«Де ти, доню, очі діла!?
Чи не дурень другий зять?
Де ж це видано і чуто,
Щоб у придане — пісні?.."
Та зятьок затятий трапивсь:
«Або так — а ні, то й ні!»
Балачок і суперечок
Ще багато там було.
Я усе те пропускаю,
Бо весілля — загуло!
Ой співали батько-мати
І веселих, і журних,
Та і ловко ж як, їй-богу,
Діло ладиться у них!
День співають, другий, третій...
Вже змарніли із лиця,
Вже охрипли бідолахи,
А пісням нема кінця.
А зятьок не підганяє,
Заспокоює зятьок:
«Ви не дуже надривайтесь,
Ще повернете боржок...»
Рік минає, другий, третій...
Вже знайшлись онуки там.
Баба з дідом їх колишуть,—
І нема кінця пісням.
Перший зять тут на порозі,
Як Пилип із конопель:
«Хай і наших поколишуть,
Розтуди його в качель!»
Другий зять не гарячкує,
Слово мовив — і мовчок.
«Хай ідуть, якщо захочуть,
Та за ними ще ж боржок...»
Рік минає, другий, третій...
Килим той пожерла міль,
Геть із'їздився-зносився
Той швидкий автомобіль,
Перероблено роботи,
Пережито — тьмуща-тьма...
Вже і правнуки на часі,
А пісням кінця нема!
Баба з дідом кажуть зятю:
«Ділу треба класти край —
Нажилися ми доволі,
Помирати відпускай».
А у зятя у зіницях
Аж кипить лукавий сміх:
«Гарних ви пісень співали,
Та не всіх іще. Не всіх!»
...Так живуть вони і досі
В мирі, шані та добрі.
Сам оце недавно гостем
Був у їхньому дворі.
Та й до хати запросили —
Заспівав, загув народ,
Бо дурна без пісні чарка,
Як без хліба — сало. От!
Я сказав би ще... Та притчу
Вже давно пора кінчать.
Ну, а вам видніше, люди,
Де дурний, де мудрий зять,

Вільям Лігостов

МОНОЛОГ

одного молодого і вкрай знервованого киянина, якому, бачте, дуже кепсько живеться

В Боготі — гамени, в Панамі — банани,
В Нью-Йорку — вроздріб наркотики...
А в Києві?.. «Знову цвітуть каштани...»
А я потребую екзотики!
От Чікаго узять — там скучать не дадуть,
Встигай лиш хапати моменти.
На вулицю вийди вночі — приб'ють.
Гарантія — сто процентів.
А тут?.. Хоч до ранку горлай, гундось
Репертуар гульвіси —
І то пощастить, як трапиться хтось,
«Ліхтаря» під око підвісить.
Хіба це місто! Агро-промвінегрет!
Для пенсіонерів заводь тиха.
От і нудьгуємо — я і Кет,
Майже законна моя чувиха.
О! Хтось шкребеться біля дверей.
Встань, відчини. Ну, кому сказано?!
Ха!.. Так і знав — знову старлей,
Дільничний уповноважений.
Ну ж і зануда! Ну ж і тупак!
І хто його просить, питається?..
Другий рік не відстане ніяк —
Влаштувать на роботу пас намагається.
Чуєш, старлей? Нахаб не терплю.
Чого б ото носа усюди сунуть?
«Там не сміти, туди не плюй...»
А мені хочеться плюнуть!
Ясно, старлей?! Нервовий я.
Ну, що тобі ще неясно?..
Та не може наша дружна сім'я
Працювать одночасно.
Уже ось до вечора хилиться день,
Повернуться предки з роботи до хати,
А ми на другу зміну підем —
Коктейлі в кафе смоктати...
Помиї, звичайно. Гидотний смак —
Махлюють бармени безбожно...
І отак щодня, щовечора так.
Чокнутись можна!
Ну, правильно! Ситий, одягнений я,
Все ніби в порядку — зовні.
Але ж не скотина я, не свиня —
Запити маю ще ж і духовні.
До речі, Кет, може, в кіно
Або до театру заскочимо?
Ду ю вонт? Но?..
Бач, старлей, Катерина не хоче.
Не хоче Кет марнувати час —
Хіба ж погамуєм духовну потребу?
Хіба ж у нас
Покажуть путнє що-небудь?..
Ні, не покажуть, ні, не навчать.
Діла наші, Кет, печальні.
Отак аж до пенсії будем страждать
У темноті... мовчальній.
Хоч бери та на міст пішохідний бігцем
І — вниз головою в дніпровські води!..
Та куди там!— навіть на це
Немає у Києві моди.
Тьху ти!..

Олександр Лук'яненко

ЦИРКУЛЯР ПРО ЦИРКУЛЬ

Скільки пам'ятають, Циркуль завжди виготовляв кола — і якість його продукції була на рівні світових стандартів.

Коли раптом надійшов циркуляр: у зв'язку з недостатньою завантаженістю Циркуля основною роботою доручити йому за сумісництвом виготовлення квадратів. Він енергійно взявся й накрутив такого, що довелось звільнити як бракороба.

А виготовляти кола доручили Лінійці.

Олександр Лук'яненко

МОНОЛОГ НУЛЯ

— От ви гадаєте, я, круглий Нуль, нічого в цьому світі не вартий?.. Помиляєтеся, шановні, глибоко помиляєтеся! Самому, так, було б сутужно,— але в мене є правило: прилаштуйся за спиною якоїсь значущої Цифри, орудуй під її маркою. Вона, Цифра, буде певна, що сама, завдяки власним здібностям стала великим цабе, навіть хизуватиметься тим — і хай собі. Тримайся скромно позаду, знаючи, що насправді це ти, Нуль, нишком-котпшком удесятеро збільшив її, а відтак і свої можливості. Ще краще, коли нас, Нулів, збирається двоє, троє, четверо: об'єднані спільною метою, ми надаємо своїй Цифрі, й відповідно собі, такої ваги, що аж у голові макітриться... Але саме тут чатує грізна, можна сказати, смертельна небезпека. Досить бодай одному з нас втратити глузд, вискочити наперед, як усе здобуте летить шкереберть: на видноті неминуче з'ясовується, що Нуль — то Нуль і Цифра, яка досі його прикривала, катастрофічно маліє... Тому, шановні, моє друге тверде правило: коли ти Нуль, наперед не висувайся!

Олександр Лук'яненко

ПІПАЧОК-ОРЛОЗНАВЕЦЬ

Меткий, перспективний Шпачок захистив в інституті птахознавства дисертацію на тему «Орли. Чому вони вигибають». Підсумовуючи надзьобане з наукових джерел, він дійшов таких висновків: Орли, безумовно, доточили б собі віку й навіть нечувано розмножились, якби, по-перше — нижче літали, по-друге — трималися зграї і, потретє — мостили гнізда не на диких скелях, а в затишних шпаківнях.

Може, той Шпачок і має рацію, тільки навряд чи стане це в пригоді Орлам.

Олександр Лук'яненко

ГРАНАТ І ГРАНАТА

Гранат виріс плодом ніжним, сонячним, під його шкірою зернилася доступна кожному смакота.

Граната мала тверду, можна сказати, сталеву вдачу й зміст свій приховувала за блискучою формою.

Протилежності, однак, частенько поєднуються. Де вже вони зустрілися, чим одне одного полонили — то діло темне, ясно тільки, що розлучатись не схотіли. І, може, були б досі в парі, якби не його згубна цікавість.

— Звідки в тебе ця обручка, люба? Хто подарував?— допитувався ревниво Гранат.

— Викинь з голови, милий. Хай це залишиться моєю маленькою таємницею,— уникала відповіді Граната.

Тож якось, коли вона задрімала, він сам вирішив роздивитися таємниче колечко ближче: зняв тихцем, аж раптом у грудях Гранати щось зловісно засичало, і... Ну чого ви посміхаєтесь? Над покійниками плачуть.

А скільки ж разів казано простакам: ніколи не торкайтеся того, що жінка прагне зберегти в таємниці!

Федір Маківчук

ЯК МИША ПОРОДИЛА ПАПЕРОВУ ГОРУ

Був я недавно в Ясногірській районній прокуратурі у службових справах. Прокурор, молодий симпатичний юрист, загадково посміхаючись, спитав мене:

— Ви бачили коли-небудь живого аноніма?

— Я навіть мертвого,— кажу,— не бачив. Ось уже тридцять п'ять років працюю в «Перці», прочитав за цей час сотні анонімних листів, але жодного з авторів цієї чорної епістолярщини не бачив, як не бачив домовика чи відьми, про яких так багато говорено в народі й писано в художній літературі.

— Домовика я вам не покажу, а новітнього аноніма — будь ласка. Ми тут одного якраз упіймали на гачок.

— Гаразд, показуйте,— прошу.

Самі розумієте, шановний читачу, що ця зустріч нічого приємного мені пе віщувала, але професійна цікавість узяла гору.

Прокурор вийшов із кабінету й за хвилину повернувся з отим самим загачкованим анонімом.

— Знайомтеся,— сказав, усміхаючись, прокурор.— Це Іван Семенович Вернигора — той самий чоловік, про якого я вам казав.

Що мене вразило в першу мить — так це кричущий контраст між прізвищем і його носієм. Було в анонімові рівно стільки од Вернигори, скільки може бути в рахітичному недоноскові од Аполлона Бельведерського.

Переді мною стояла майже карикатурна істота з тонким довгастим писком, позначеним з боків великими прозорими вухами. Він був до того незугарний, що складалося враження: народився цей суб'єкт ще в ту лиху годину, коли бог не вмів ні ліпити, ні малювати. Він чогось нагадував мені мишу полівку. Так, так, мишу! І очі в нього були маленькі й олов'яні, як у миші, і щулився він так, як щулиться миша, коли вилазить із своєї темної ніркії на осоння, і голос у нього по-мишачому пискливий.

На моє запитання: де ви живете, де працюєте?— мишоподібний суб'єкт пропищав:

— Пойнятне діло, в селі живу, а роблю старшим куди пошлють.

— А саме?

Мишоподібний витвір природи знову пискнув:

— Пойнятне діло, коли пашу, а коли гречку сію. Але цей красень, як виявилося, просто кажучи, бреше.

З гречкою він має діло тільки тоді, коли смачно уминає гречаний куліш із шкварками, і зовсім не «паше», а тільки пише. Пише брехливі анонімки на керівників місцевого колгоспу «Широкий лан»— передового колгоспу району. Чому пише? А ви послухайте.

Мишоподібний суб'єкт, виявляється, ніколи не відзначався особливим запалом до суспільно корисної роботи — більше власною пасікою та присадибною латифундією опікувався, а про людське око в колгоспних сторожах давно вже ходив. Та останнім часом зовсім на колгоспне виробництво рукою махнув. Навіть сторожувати покинув — у «бізнес» полинув. То медом та яблуками на ринку торгує, то купить десь по дешевинці крадений папір і з свого ж сусіда злупить за нього втридорога, то самогоноварінням промишляє. Не гребував і крадіжками. Якщо десь у колгоспі щось погано лежить, неодмінно до своєї цегляної, шифером критої «нори» потягне. Попадеться зерно — загребе зерно, попадеться сіно — потягне сіно, трапляться цукрові буряки — потягне буряки, благо з них міцний самограй вариться, а цей диявольський напій завжди в ціні...

Але все має свій початок і свій кінець. Урвався нарешті терпець у колгоспних керівників, і вони суворо-пресуворо попередили мишоподібного суб'єкта:

— Або... або! Або перестань паразитувати, або кінчиш «холодною». Час уже за розум братися, чоловіче! Годі тобі потурати.

Але мишоподібний суб'єкт взявся не за розум, а за писанину. Полетіли, мов чорне гайвороння, страшні, злобні листи з наклепами на голову колгоспу, на секретаря партійної організації, на агронома. Полетіли в область, полетіли в Київ, полетіли в Москву, полинули в усі редакції, в усі інстанції. Підписані вони були по-різному, однак за почерком і за змістом, як кажуть юристи, були ідентичні: «Рятуйте! Гинемо! Голова нашого колгоспу Загоруйко, секретар парторганізації Немира, агроном Жеребило зневажають соціалістичну законність, ігнорують мало не до смерті колгоспників, пиячать, розкрадають колгоспне майно, споруджують собі та ще своїм родичам великі будинки з крадених матеріалів, беруть хабарі, а районне керівництво покриває злочинців».

От і почали наїздити в село комісії, ревізори, інспектори, кореспонденти, працівники міліції й прокуратури. Наїздять з району, наїздять з області, наїздять з Києва, наїздять з Москви. Перевіряють, опитують, шукають ті «великі будинки», що їх побудували керівники колгоспу собі і своїм родичам із крадених матеріалів, шукають побитих колгоспників, але нічого знайти не можуть. Не підтверджується жоден факт із мишачої писанини, все в ній брехня, все вигадки. Проте папери пишуться. Пишуться акти, пишуться доповідні, пишуться пояснення, бо так уже заведено. Покажіть мені, шановний читачу, хоч одну таку комісію, яка б десь щось перевіряла і щоб за нею не тягнувся довжелезний паперовий хвіст.

А в колгоспі «Широкий лан» їх побувало більше двадцяти.

А ще коли взяти до уваги існуючу недобру традицію, за якою перевіряючі, як правило, починають розслідування не з розшуків того, хто писав, а беруть за петельки насамперед тих, на кого він писав, то не важко зрозуміти, скільки нервів висотано в опаплюжених, скільки колгоспників невчасно відірвано од роботи, скільки паперу було переведено...

Голові колгоспу Загоруйкові угору ніколи глянути, а тут — давай грунтовні пояснення комісіям, кореспондентам, пиши доповідні, підписуй акти, доводь, що ти нічого не крав, що ти нічого не «попирав» і нікого не «ізбивав». А про господарство, про роботу — вже й мови бути не може. Яка там в дідька лисого робота, коли тут таке закрутилося, таке завертілося, хоч бери та лазаря співай.

Нерви товариша Загоруйка доведені до тієї грані напруження, за якою наступає вже інфаркт, а дьогтьоваклепник, витираючи густу слину, тільки усміхається жовчно...

Колись лихий чоловік, щоб допекти своєму недругові, підпалював його хату або ревно молився, щоб у того корова здохла. Нині це не влаштовує паплюжників. Нині підлота вдається до витонченішого способу помсти — пише брехливі доноси, пише анонімки. Пише і жде комісій.

Підлота добре знає, що жоден лист, жодна заява не лишаються у нас без уваги, без відповідного реагування. І спекулює на цьому. Спекулює на найлюдянішому, найдемократичнішому. А може, пощастить завести когось в оману! А може, якраз поталанить когось очорнити.

Я іноді думаю, чому прокуратури, суди часто змушені займатися навіть каструльними баталіями на комунальних кухнях. Чому підпилому хуліганові, котрий ударив по фізіономії випадкового перехожого, дають щонайменше п'ятнадцять діб, а то й більші строки. А чому ж дьогтьомази, анонімники, котрі нищать найдорожче — людське здоров'я, чорнять людську честь, здебільшого відбуваються легким переляком, навіть будучи викритими? Чи не пора платити їм за їх мерзотне ремесло повною мірою? Як того вимагає наша совість, як то передбачено нашим законодавством? Думаю — пора!

Федір Маківчук

ЛИСТ У КАНАДУ

Канадійському сенаторові пану Юзику у власні державні руки

Мосьпане Юзику!

Хай вам там у Канаді файненько мається, будеться та не словоблудиться, як кажуть на нашій славній Україні, звідкіль походять і ваші батьки, котрих горе і злидні загнали у давні лихі часи на заокеанські землі шукати кращої долі.

Повірте мені, ясний мосьпане, що я дуже не хотів вам писати цього листа. Просто ж не хотілося, повірте, доброго весняного дня настрою собі псувати. Повірте, ще раз прошу вас, що коли пишеш подібні неполюбовні послання, та ще, вибачайте на слові, таким троглодитам антирадянщини, як ви, мосьпане сенатор, то навіть у загартованого нашого брата сатирика, котрому на роду написано завжди мати діло з усякою нечистою силою, на душі твориться щось таке канудне, таке гидке, наче тобі за пазуху хтось холодних жаб накидав.

Може б, я і махнув на вас і на вага крикливий виступ рукою, керуючись мудрою українською приповідкою — хай співає, вона довга,— та вчора вранці заходить до мене сусіда, ветеран славної гвардії, батька якого, теж робітника-арсенальця, у 1918 році петлюрівці розстріляли за участь у Січневому збройному повстанні проти петлюрівської Директорії, і каже мені:

— Чули?

— А що, Петре Степановичу, я мав почути?

— Та випадково почув, як передавали з-за «бугра» (так у нас прозвали люди закордонні ворожі радіоголоси), що в Канаді, у їхньому парламенті чи сенаті, не скажу вже точно, влаштували ревисько — поминки по Директорії. Бачте — згадала баба дівера, що хороший був.

А найбільше варнякав на тому збіговиську якийсь їхній сенатор Юзик, і, нічтоже сумняшеся, як той казав, доварнякався до того, що запевняв, ніби ми тут спимо, а Директорію бачимо, ждемо її не діждемося, бо вона, бачте, принесла українцям таку високу демократію, таку розпрекрасну свободу, яка нині є лише в Канаді. Ну рай небесний, та й годі! Живи і радуйся, живи і радуйся! Цей сенатор запевняв, що за упокій душі Петлюри ми ревно молимося денно і нощно. Того самого Петлюри, того «лицаря», котрий розстрілами, шибеницями, шомполами й масовими погромами утверджував у містах і селах України «свободу» і «демократію», проголошену Директорією, тією самою, про яку колись співали;

У вагоні Директорія,
Під вагоном — територія.

Ну, а потім, як писав наш славнозвісний Остап Вишня, дуже швидко не стало ні території, ні Директорії!

— Я розумію, що писати таким панкам-варнякалам — не мед їсти, але ви наберіться терпцю і все-таки напишіть. Напишіть, хай той пан Юзик приїде до нас на Україну, ну хоча б у наш славний Київ, та нехай завітає хоча б на наш «Арсенал» і спитає: «А чи не хочете ви, шановні добродії, щоб вами знову правувала богопомазана демократична Директорія?»

Ми б йому розказали, як арсенальські пролетарі,— а це таки історія,— відповіли на подібне запитання ще шістдесят чотири роки тому, як вони били і в хвіст і в гриву і «демократичну» Директорію, і її петлюрівсько-куркульське воїнство. Але запевніть того Юзика, що бити ми його не збираємося, навіть пальцем не зачепимо. Ми люди виховані й лежачих не б'ємо. Ну, може, по старій робітничій традиції посадимо в тачку та під дружний освист прокатаємо до заводської прохідної. Може, ці «урочисті» проводи хоч трошки протруть йому мізки, може, хоч трохи йому заціпить.

Я запевнив, файний мосьпане Юзику, свого сусіда Петра Степановича, що українські буржуазні націоналісти не з тієї глини зліплені і не тим ликом шиті, щоб їм чимось можна було протерти мізки. Для них не існує ні реальних фактів, ні історичних уроків, ні правди життя. Давно відомо, що сліпа злоба буває ще більш жалюгідною і ницою духом, ніж непрохідна глупота. А лютої, я б сказав, скаженої антирадянської злоби вам не позичати. Саме вона — люта антирадянська злоба — це і є та піч, від якої ви ведете свій холеричний, жалюгідний, свій сміхотворний націоналістичний танок ось уже друге півсторіччя.

Ось і ви, файний мосьпаночку, будучи вже добре підтоптаним,— вам уже, слава богу, 69-й годок накручує на спідометрі машина життя,— й не збираєтесь, по всьому видно, злазити з антирадянської шкапи. Вона, ця шкапа, вже до того заїжджена, вже до того хирлява, вона так уже грімкотить сухими своїми ребрами, так уже сопе й задихається, що ось-ось складе свої старечі кістки на скотомогильнику історії, а ви й не думаєте злазити з неї. Еге ж, де там злазити! Еге ж, дивіться, мовляв, який я козарлюга, який я бойовик! Я ще покажу цим радницям, най його шляк трафить, де Макар телят пасе!

У цьому зайвий раз переконує мене ваш войовничий виступ на поминках усопшої в бозі Директорії.

Повірте мені на чеснім слові, мосьпане Юзику, повірте, грізний канадійський сенаторе, що всі ваші антирадянські варнякання, всі ваші погрози радянському українському народові, як той казав, до феньки. Не такі, як ви, його не раз уже страхали, а що з того вийшло? Отож, не сходьте даром паром, мосьпане Юзику!

Трошки вище я згадав про вашу антирадянську шкапу, а хочу закінчити цього листа сивим волом, вірніше, волячою шкурою. В давню давнину великою популярністю користувалася на Україні народна притча про бідного Кирика й зажерливого попа. Довідався цей попик, що в Кирика завелися гроші, і йому до різачки біля пупа захотілося поцупити Кириків капітал. От зарізав він вола, здер із нього шкуру й кожної ночі, нап'ялюючи її на себе замість ряси, ходив лякати Кирика. Все сподівався, що той перепудиться такого страховидла й піп прибере чужі грошики. Лякав, лякав піп Кирика, а Кирик так і не злякався. Зате піп вскочив у страшну халепу. Волова шкура стала його вічним супутником. У притчі так і сказано:

Бо волова шкура та до його тіла
Приросла, пристала, гейби прикипіла.

Тож зважте хоч на цю притчу, мосьпане Юзику. Не здумайте лякати нас ще й на такий манір, як хотів злякати той старосвітський батюшка Кирика. Уявляєте собі — візьме та й приросте, пристане воляча шкура й до вашого старечого тіла. А який же це, вибачте на слові, сенатор у волячій шкурі, з рогами, з довгим хвостом! Це вже, на мій погляд, карикатура з натури, опудало на вгороді, щоб горобців лякати.

Отже, ще раз кажу: не сходьте даром паром! А нам своє робить. Будувати нове, радісне життя, рости і процвітати на радість і щастя нинішніх і грядущих поколінь радянського народу.

Іван Манжара

ПРО ЛЮБОВ ДО КРИТИКИ ЗНИЗУ

Ведмідь, сердитий і голодний,
Додому із далеких мандрів повертав.
Дістати меду він хотів сьогодні,
Та тільки облизня дістав.
Подумати лишень:
Весь божий день
Не їсти і не пити!
Невдача. Та яка гірка!..
Він з горя вирішив присісти відпочити
І, як на зло, присів на їжака.
Присів, та так,
Що й душу богові в ту ж мить віддав їжак.
Ведмідь відразу ж підхопився,
На потерпілого уважно подивився,
Та, як не дивно, гніватись не став,
А тільки добродушно прогарчав,
Почухавшись об купу хмизу:
— За що небіжчика я завжди поважав,
Так це — за критику...
За принципову...
Знизу...

Олександр Мірошниченко

МІФ

Нам було соромно за Йосипа Цесарчука. Перед усіма відділами нашого управління. І перед установами, підпорядкованими йому. Навіть одне від одного очі ховали, коли мова заходила про Йосипа, бо Цесарчуковій голові бракувало клепки. І не одної. А відтак його чорна вузенька тінь падала й на нас — усіх тих, хто працював поруч. І, отже, в апокрифічних розповідях про Йосипову дурість згадуватимуть і його колег.

А сам Йосип на власну глупоту не зважав, бо вона йому не перешкоджала сяк-так виконувати не вельми хитрі службові обов'язки.

Чогось складного Цесарчукові не доручали. Хто б на це наважився? Він готував стандартні відповіді на листи. У заздалегідь видрукувані бланки вписував: «Так, ми згодні». Або ж: «Ні, цього ми вам не дозволимо!» Аби й тут він не наплутав, секретарка вранці розкладала ті аркушики на дві купи. До обіду Йосип дозволяв, а по обіді забороняв.

Однак і за цих оптимальних умов Цесарчук умів наплутати. Дозволити те, чого дозволяти не можна. Накласти «вето» на те, чого забороняти не слід.

Нарешті після чергового всеуправлінського конфузу не витримав наш відділівський філософ та ерудит Григір Нестеренко.

— Шановне товариство,— сказав він.— Треба щось робити, бо скоро на нас показуватимуть пальцями у місті.

— Що ж ти пропонуєш конкретно? — спитали ми у Григора.— Що можна зробити з людиною, яка не хоче, не вміє й не збирається ворушити тим, що міститься під зачіскою? Увільнити її не втнемо — за дурість не звільняють...

— Ви злющі й недобрі люди,— дорікнув нам Григір Нестеренко.— До того ж з убогою фантазією. Вам нічого, крім чорного запису у трудову книжку, на думку не спадає. А тим часом з людиною треба працювати, боротися за неї, підносити її над нею самою. Ви в Цесарчука не вірите, і він ту віру втратив. Його лають, а він очима кліпає і вже навіть не червоніє, наче й не про Йосипа йдеться. З рядового службовця він перетворився на казкового героя, що уособлює мало не всю людську глупоту. А якщо ми гуртом спробуємо створити іншу казку — про мудрого дурня? Трохи зусиль, і ніхто не впізнає Йосипа Цесарчука — героя новітнього міфа...

Так воно й сталося. Скрізь, де тільки можна, ми хвалили, підносили, утверджували Цесарчука. Відділівське начальство спочатку зневажливо кривилося на ту хвальбу, не сприймало її насправді. А відтак стало уважно поглядати на новоявленого мудрагеля. Нарешті йому доручили кілька складніших справ.

Відповідальне доручення Цесарчук виконав як завжди. Щось переплутав, чогось недовивчив, якісь мало прийнятні й незрозумілі пропозиції вписав до своєї доповідної записки. Але й ми вже на той час власну методу вдосконалили. Тож плутанину рекламували як уміння розкривати проблему в усій суперечливості причинно-спадкового зв'язку, прогалини в аналізі стану справ беззаперечно свідчили про здатність Цесарчука зосереджуватися на головному.

Чутки про дивовижне Цесарчукове прозріння розійшлися по управлінню — адже ми, намагаючись не червоніти, боролися за безсмертну душу Йосипа по всіх управлінських коридорах, буфетах, курильнях. Так створився новий міф, нова казка про розумного дурня, чия глупота була, виявляється, добре замаскованою мудрістю.

Останнім, здається, у той міф повірив сам Цесарчук. Перші місяці він здивовано слухав наше тлумачення його вчинків, писань та думок і... мовчав. Та одного дня Йосип спробував наморщити своє невисоке чоло й виголосив:

— Так, саме це я й мав на увазі.

Ці слова так вразили відділівське начальство, що невдовзі Цесарчука призначили керувати нашим сектором...

Відтепер Йосипові Григоровичу більше не треба особисто готувати відповіді, які щось дозволяють або забороняють. Коли ж ми приходимо до нього зі своїми паперами, він уже звично наганяє зморшки на чоло й проголошує:

— Так, саме це я й мав на увазі.

Ми сумно посміхаємося, виходячи з кабінету, а наш відділівський філософ та ерудит Григір Нестеренко, червоніючи, пропонує нам подумати над новою казкою, над іншим міфом про Цесарчука...

Анатолій Михайленко

НАША ВЗЯЛА

Ми з Петром Свирстюком — приятелі, сусіди й колеги: длубаємось у торгівлі. А дружини наші змагаються.

Петрова жінка дістала французький мохер. Моя — італійський.

Зате моя добула лондонські чобітки, а Петрова — лише з якогось Рейк'явіка.

Моя хапонула чехословацьку кришталеву люстру, а Свирстючка — тернопільську: і дорожчу, і зовсім не кришталеву, а тільки під кришталь.

Килими у нас косівські, а Петровій привезли індійські.

З меблями нам теж не поталанило: маємо румунські. Свирстючка хизується фінськими.

Зате дача в нас — кам'яниця на сім кімнат. Петро спромігся лише на двоповерховий котеджик з чотирьох кімнаток, та ще й без підвалу.

А ось на транспорті — моя жінка вважає — ми втратили: до останнього часу катав її на «Ладі», а Петро свою — на «Волзі»...

Свирстюкові дали шість років, а мені — п'ять.

Усе-таки наша взяла!

Анатолій Михайленко

ВІТАЛЬНА АДРЕСА

Іван Калістратович йшов на пенсію, і підготувати вітальну адресу доручили працівникові його відділу Миколі Недобию.

Він написав:

«Сьогодні, коли ви нарешті йдете на заслужений відпочинок...» Потім замислився, зітхнув і викреслив слово «нарешті».

Друга фраза вже давно сформулювалася у голові:

«Ми з радістю прощаємося з вами, бо давно хочемо спекатися вашої безпомічної керівної руки». Тут Недобий знову замислився і написав: «Ми не прощаємося з вами, бо не можемо уявити відділ без вашої твердої керівної руки».

Наступне речення в уяві Недобия звучало так:

«Час звільнити стілець в окремому кабінеті, де, відгороджені від життя, ви протягом останніх років протирали штани». Але прозвучало воно дещо інакше: «Нам боляче бачити осиротілий стілець і стіл у вашому кабінеті, за яким упродовж останніх років народилося так багато думок та ідей».

Передостанній абзац Недобий сформулював таким робом:

«Сподіваємося, що й надалі вудитимете щук, як це часто вдавалося вам у робочий час, і не сунутимете носа у роботу відділу». Потім Недобий дещо викреслив, а дещо підправив: «Сподіваємося, що надалі ви не лише вудитимете щук, а й братимете активну участь в роботі відділу».

Наприкінці Недобий чесно дописав: «Відпочивайте на здоров'я» і пішов по кабінетах збирати автографи.

Андрій М'ястківський

ТАК ПРИГРІЛО СОНЕЧКО

Дивиться дядько Тихін на Кравцевого Васька, коли той саме із Савчуччиною Марійкою вітається, та й каже своїй старій:

— Посіяв хлопчина вуса...

— А ти чого туди очі вернеш? Стружиш на тім верстаті, то стружи. Твої вуса вже сиві.

— А сиві! — наче з гордістю каже Тихін.

— То й не балакай про таке, діду.

— Чи я щось зле кажу? — усміхнувся.

Марійка вже сховалася за кущами бузку на своєму подвір'ї. Кравців Васько пішов собі вулицею, а Тихій перестав стругати рамку для вулика та й дивиться на жінку, що винесла коритце заминухи качкам.

— Чого ти? Наче вперше мене побачив...

— Я ж тебе не зачіпаю.

— Не вистачало, щоб зачіпав...

— Сонце сьогодні таке, Оленко, як...

— Як що? — не хоче усміхнутися Олена. Не дочекавшись відповіді, питає про інше: — Чого це ти мене Оленкою?.. Віджила я вже ті пестощі...

— Якось так сонце на мене пригріло, коли побачив того хлопчину... Так він на Савчуччину Марусю задивився, аж спинився проти воріт. І уявилося мені, що то я йду, а ти стоїш у воротях. Сонце так пригріло...

— Балакаєш, наче десь чарку перехилив...

А чоловікові хотілося підійти до жінки, глянути в очі і ще раз сказати «Оленко». Але її обступила качва. То й спитав:

— Хіба це так давно було?

— Що було?

— Та нічого... Сонечко так лагідно...

І взявся за фуганок. Із свистом упала на землю соснова струганка.

Тим часом сонце зайшло за білу хмарину.

Андрій М'ястківський

ПАРАД ПЛАНЕТ

Такі тепер усі мудрі, що нехай їм всячина. Таж колись жодна молодиця слово «аероплан» не могла вимовити, всі «яроплан» казали, а тепер — «рентген», «аерофлот», а це останніми тижнями про парад планет заговорили.

Щось по радіо балакалося, щось у газетах писалося, а село, як вулик:

— Моя сусідка, оця, що звалась Іленою, потім Оленою, а тепер почула, що й Альоною можна, то так і зветься.

Ото вона й каже:

— Все! Раз парад планет — збільшиться радіація. Хто не вмер — почнуть мерти. Он Кузьма Притика жив собі і нічого не думав, а передали по радіо про парад планет, то позавчора й поховали.

— Скільки ж тому Кузьмі було? — питаю.

— Дев'яносто три, але те не має значення — парад планет!

— Люди — мухи,— каже на це пенсіонер Свирид Приймак,— якби не вдяганка, не хати — вимерзли б.

— А до чого тут планети? — питаю.

— Які планети? — перепитує.

Показую пальцем у небо.

— А-а-а!..— розуміє мене Свирид.— Небеса... Ніхто не знав, не знає і не знатиме.

— А телескопи? — хоче шпигнути Свирида грамотна Альона.

— Що телескопи? — не здається Свирид.— Думаєш, я на війні не був, у бінокль не дивився і навіть у стереотрубу, що як цапові роги?.. Перископ! Сидиш в окопі, а зверху видно на тридцять кілометрів. Усе це я пішки пройшов, бо навіть в артилерії доводилось бути. І не бійся, Олено, не вмреш. Ти ще якогось вдівця собі надибаєш — дітей бавитимеш. Не в небеса дивись, а собі під ноги — на землю, що тебе носить!

І Альона забуває про сумні думки — тішиться, що Свирид пророчить їй вдівця, так усміхається, наче тане. Аж дивуюся, що Свирид так легко може втихомирити самотню молодицю.

Але про той парад стільки вже напущено туману, що й наступного дня про нього... Це вже Трохим Бузько, але він не зразу, бо інтелігентним колись був — учився півтора року на агронома-рільника та й покинув, бо закохався в доярочку Соломійку, і вона сказала: «Або женися, або вчися!» В тієї Соломійки такі губки, що й тепер вона їх не фарбує, а наче дві трояндові пелюстки... Пішов би Трохим у свій технікум — Соломійку якийсь зразу засватав би. Але Трохим не з дурних — через місяць весілля зіграли. Життя знає, куди верне, його формулою не напишеш, на теорему не покладеш...

О, вже і я почав по-вченому, та що зроблю, коли прогрес. Тепер усі грамотні, тільки Ксеня Книшиха, розказуючи про масштаби свого життя, хотіла вжити слово «діапазон», то й каже:

— У мене такий гапазон, що не хочу будь-якої хатини, а поставлю з трьох кімнат і з четвертою верандою.

Нехай каже й «гапазон». Але я про Трохима... Підінтелігентили його трохи в технікумі, Соломійка нашептала інтимної лірики, то й кажуть, що вже Трохим пише вірші для районної газети. Мабуть, пише, бо ото вийде на подвір'я, стане біля причілка хати і мріє. Щоб сусіди бачили, що він не просто собі стоїть, а таки мріє — задирає в небо голову, руки стромляє в кишені штанів, ноги навхрест... І пес коло Трохима стоїть — дивиться, як той мріє. Скажеш Трохимові «добрий вечір», відповість не зразу. Помовчить, домріє там щось і так лагідно: «Зичу й вам...» А потім:

— Хоч і астрономічне явище, але красиво. Все красиво, тут хоч не хочеш, а скажеш:

Я не співець і не поет,
Але люблю парад планет...

Соломія вже вклала спати трійко діток, вийшла кликати Трохима:

— Впіймав людину та й морочиш їй голову. Ану, телепню, до хати!

— Конвой...— ковтає зітхання мрійник і каже голосно: — Це моя так красиво лається.

А вранці на лаві біля колгоспної контори молодий бухгалтер Тимко — своєї:

— Воно, звичайно, в космічному океані од всякої зміни положення небесних тіл настають катаклізми.

Мені не подобається слово «катаклізми»— якесь воно ветеринарне чи медичне. Трохим краще балакав.

А Федько Цап вийшов із чайної, прислухався до парадної балачки і підсумував:

— З цього приводу ще скляночку перехилити не гріх...

Іван Немирович

ДЕВ'ЯТИЙ І ДЕСЯТИЙ

Повчальна (і водночас не печальна) притча про те, як святий Петро грішником став

Померла Дарина. Померла вдова,
На втіху сільським молодицям.
Ох краля ж була! Ох була ж бойова!
Казали — диявол в спідниці...
Один лише усміх, кивочок один —
І в'януть чубаті та лисі...
Аж трьох чоловіків
одбила в дружин,
І три через неї
спилися.
Від усміхів тих, від звабливих кивків
Відпекатись дуже не просто;
Торік
із посади ледь-ледь не злетів
Жонатий директор радгоспу.
Та що там директор!
У всіх на виду
Племінник попавсь в її сітку:
Покинув дружину свою молоду
І став залицятись до тітки.
У місто та в ліс
«Жигулями» удвох
Гасали так мило, так любо...
Тоді й покарав гріховодницю бог:
Машина
урізалась
в дуба.
Племінник оклигав.
А тітоньці — край:
У пекло пряма їй дорога...
Аж ні:
удовиця поперлась у рай,
Немов не творила нічого!
Неначе весь вік свій робила добро...
Та тільки не вийшло.
Дарину
Спинив біля брами апостол Петро —
Серйозний, статечний мужчина.
— Гм-м... В пекло не хочеш? До раю лише
Кортить, щоб і там показиться?
Ну й штучка...
Вісьмох збаламутила вже...
Ти й справді — диявол в спідниці.
Ану, припини зубоскалить! Не смій!
Бо я — не директор радгоспу.
Тим більш не племінничок твій...
Я — святий.
Дев'ятим
не буде апостол.
Тут всі мов з граніту ми, грішнице, знай!
Нещадно воюємо з блудом.
Тебе ж,
якщо мислиш потрапить у рай,
Ми тут випробовувать будем.
Не станем питати
про кожний твій крок,
Про грішні діла, хтиві чари...
У нас це простіше: он бачиш місток,
Прокладений з хмари на хмару?
Так от,
як до тебе на тому містку
Прилинуть думки неподобні,
То бог не пробачить
провину тяжку —
Негайно впадеш у безодню,
В геєну огненну,
де люті чорти
Шурують кочергами звично;
Посадять в чавун зі смолою —
і ти
У пеклі кипітимеш вічно.—
Дарина зійшла на місточок хисткий.
Не йде, а пливе, мов лебідка...
За нею (щоб стежить) прямує святий
І гладить біблійську борідку.
А стегна в Дарини, а стан, а хода!..
А ніжки — куди твоє діло!..
Апостол Петро на вдову погляда
І лисину чуха спітнілу.
Хоч молиться: — Боже, спаси од гріха!
Згинь, щезни, бісівська спокусо! —
А сам весь палає і млосно зітха,
Ще й хвацько підкручує вуса...
Та ось удовиця вповільнила крок,
Затим повернулась на п'ятах
І в губи
святого апостола — цмок!
— Ну, здрастуй,— вуркоче,—
дєв'ятий! —
Що думав Петро тоді, що він гадав —
Не знає ніхто достеменно...
Бо грім загримів
і дев'ятий упав
У пекло, в геєну вогненну!
...Звичайно, це гріх.
Та мені з голови
Не йдуть все думки неподобні:
Побуть би
десятим
у тої вдови,
А там — хоч і в пекло, в безодню!

Іван Немирович

«СЕЛЯВУХА»

Останній лірико-драматично-трагедійний лист поета до своєї зрадливої коханої

Що ж, ніщо у світі цім не вічне,
Як і ми, як наші почуття...
Зрадивши, ти кинула цинічно:
— Селяві,— таке, мовляв, життя.

Все святе, велике і достойне
Розтоптала.
Й сталося страшне:
Вдарила, немов бика на бойні,
Тобто прикандичила мене.
Ані милосердя, ані знижки
На минуле — бац по голові!
До легкої все звела інтрижки:
Погуляли, й досить — селяві.

...Як мені на серці важко й тоскно,
Мов котяра кігтями шкребе.
Адже все те я сприймав серйозно:
Розумієш, я любив тебе.

Називав «красуня», «фея», «мила»,
Як, мабуть, закохані усі...
Скільки гонорарів полетіло —
Подарунки, ресторан, таксі...

Чесно я платив за щедрі ласки
І за поцілунки вогневі.
Тільки не подумай щось, будь ласка,
Я ж не скупердяга... Селяві.

І хоч знав, обожнюючи палко,
Що порожня, легковажна, зла —
Грала ти під_інтелектуалку,
Бо ж ніколи нею не була,—

Але я — поет культурний, чемний,
Тож банальні мислі, не нові
(Щоб тобі зробити щось приємне)
До небес підносив. Селяві.

Селяві... Бо уклепавсь по вуха,
Жив в чаду оманливих надій...
Що ж, прощай, нещасна селявухо,
Нездійсненний ідеале мій...

О, хотів уже поставить крапку,
Дописавши вірша до кінця,
Та згадав іще пухнасту шапку —
Дорогу, з блакитного песця.

Обійшлась вона у циклик віршів,
А якщо на гроші — сотні в дві.
Тільки сказано це так, між іншим,
Я ж не жмот якийсь там... Селяві.
Ти радала, буду лити сльози.
Не надійсь — не дійде до плачу.
Перейду з поезії на прозу
І ліричну повість упечу.

Бо якщо сказать не фігурально —
Думочка з'явилась в голові:
Я ж моральні (і матеріальні!)'
Збитки компенсую. Селяві.

А не вийде повість — інший внесок
Дам в літературу, далебі:
Настругаю збірку гуморесок
З віршів, що присвячував тобі.

Станіслав Павловський

АНТИГРАВІТАЦІЯ

Виглядаю у вікно — волосся сторчма стає. Ще б пак! Балкон на сьомому поверсі будинку, що навпроти, завис у повітрі! Ще й погойдується, мов човен на воді...

Вискакую на вулицю. Там уже зібрався чималий гурт. Люди дивляться вгору, показують на балкон, на стіну, від якої він одірвався.

— Пожежників викликали? — спитав якийсь молодик в окулярах.

Мій сусіда, людина трохи грубувата, особливо з тими, хто в окулярах, обурюється:

— На біса ті пожежники? Хіба щось горить?

— Та... У них драбини...

— Ні! — авторитетно заявляє чоловічок під парасолькою.— Пожежники зайві. Це експеримент. Антигравітація!

Останнє слово він мовив так смачно, ніби пивка під тараню ковтнув.

Хтось побіг телефонувати до Академії наук.

— Дивіться, оно винахідник! — показала пальцем дівчина.

Усі напружили зір, але винахідника не побачили. Над балконом тріпотів клапоть смугастої піжами.

— А що вона за одна, ота антигравітація? — почулося із задніх рядів.

— Це, товариші, коли речі втрачають свою вагу,— пояснив чоловічок під парасолькою.

Натовп зітхнув, а продавщиця з найближчого гастроному заголосила:

— Нічого не важать? А як мені працювати? На біса такі винаходи! Це ж сісти — раз плюнути!

— Отож-бо! — втрутилася бабуся.— Без чорта тут не обійшлося.

— Давай без дурману! — застеріг мій сусіда.— Який там чорт?

— Рогатий, на тебе схожий,— пояснила бабуся.

Я зареготав.

— Отак завжди! — почулося за спиною.— Кому горе, а кому смішки...

Я швиденько вибрався з гурту. Балкон так само погойдувався у повітрі. Клапоть піжами зник, натомість з'явилося сполотніле обличчя господаря. Він показував на когось внизу. «Невже на двірничку?» — обпік мене здогад. Я наблизився до неї — якраз шурхала мітлою.

— Бачили, до чого наука дійшла? — почав обережно.— Відчуваєш гордість за наших людей!

Огрядна жінка скривилася:

— Яка наука? У людей балкони як балкони, а той харцизяка з сьомого поверху ящики з розсадою на поручні випер, От я йому й наврочила...

— Ви! — скрикнув я.— Ви... таке... можете?

— Пхе! Тільки й того, що сказала: «А бодай би обірвався твій балкон разом з тобою!»

...Коли виконроб запитав, чому я запізнився на роботу, я розповів йому цю історію. І, уявіть собі, він не повірив!

Михайло Пальчик

ДОБРОПОРЯДНИЙ СУСІДА

I

Шановні громадяни судді! Те, що я почув з вуст подружжя Маслюченків, не тільки приголомшило мене, а й... На слова не здобудуся від обурення! Де ваша совість, громадяни Маслюченки? Що таке? По суті? Можна й по суті, шановні громадяни судді.

Маслюченки скаржаться, що я, Потилиця, не впускаю їх у ванну. Брехати не буду: коли проявляю негативи, то не впускаю. А як же я можу впускати? Щоб плівка засвітилася? Думати треба, громадяни Маслюченки! І нічого в двері ванної тарабанити, сусідів з дев'ятої квартири на поміч кликати. Скільки ви не тарабанили б — не достукаєтеся. Це я авторитетно, в присутності шановних громадян суддів заявляю. Ванна така ж моя, як і ваша. Тобто спільна. Де ж, як не у ній, мені розмістити фотолабораторію? На дахові будинку, чи що? Годинами, кажете, проявляю? Буває, що й годинами. А яке вам до того діло?

Шановні громадяни судді! Старі меблі я справді повиносив на кухню. Бо нові купив. Був би у мене сарайчик, то на кухню, звісно ж, не виносив би. Але ж його немає! І кожному зрозуміло, чому немає. Не в селі, а в місті живемо. Шашіль старі меблі поточив? Прикусіть язика, громадянко Маслюченчиха! Я за ті меблі, може, півдачі збудую, якщо знайду на них вигідного покупця.

Громадянам Маслюченкам навіть мій холодильник заважає. А де я його подіну? Свою частину коридора я так завантажив ящиками з картоплею, буряками і морквою, що боком поміж ними протискуюся. От і змушений був сусідів потіснити, трохи площі у них запозичити. Були б ви, громадяни Маслюченки, свідомими людьми, то звернули б на це рівнісінько нуль уваги. Свідомість же у вас, пробачте, не ночувала. Що, що? Холодильник загородив до кімнати прохід? Не смішіть мене, бо впаду! Я не одну сім'ю з квартири вижив... кхе-кхе!.. на цій квартирі пережив, а подібних до вас причеп не було. Не було тому, що вони, як я собі мислю, стали рідкісними музейними експонатами. Саме до таких експонатів належите і ви, аж ніяк не шановні громадяни Маслюченки. Балкон, кажете, порожній? Балкон, громадяни Маслюченки, мій, а не ваш. І нічого на нього пальцем тикати.

Шановні громадяни судді! Маслюченкам не подобається, що по квартирі бігають курчата. Зайве, мабуть, доводити, як це антигуманно з боку моїх сусідів. Якби я мав залізне здоров'я, ніщо, ясна річ, не бігало б. Але ж воно нікудишнє. Хворію на гастрит з гепатитом. Біда, а не розкіш спонукає мене купувати молодняк птиці, відгодовувати й споживати у вигляді бульйону. Яку ж крамолу, громадяни Маслюченки, у цьому вбачаєте? Всюди валяється курячий послід? Подумаєш, які культурні! Курячим послідом, хай вам буде відомо, удобрюють городи і поля. Буду, шановні громадяни судді, відвертим: колись на цій же квартирі я утримував австралійського індика. Сусідка Ольга Сидорівна не скаржилася. Не ремствувала згадана мною шляхетна жінка навіть після того, як птах-велетень дзьобнув її в спину і загнав, перелякану, в туалет, де вона простовбичила чотири години — аж до мого повернення з роботи. А причепам і скигліям Маслюченкам, бачте, безневинні курчата муляють очі.

Мої сусіди, крім того, нечисті на руку. Якось з мого кухонного стола зникла дерев'яна ложка. Де вона поділася? Маслюченки стибрили. Це ж ясно, як день. Страшенно розгнівавшись, я узяв та й відповів комусь по телефону, що Маслюченка вдома немає і вже ніколи, на жаль, не буде, бо на цвинтар перекочував. Второпали нарешті, громадяни Маслюченки, чому я телепнув дурницю? Розгнівався на вас. За крадіжку дерев'яної ложки.

Шановні громадяни судді! Маслюченки розперезалися — далі нікуди. Спершу кляузи писали, а зараз, як бачите, організували наді мною, добропорядним сусідом, ганебне судилище. Зважте на цю обставину й відселіть примусово Маслюченків з квартири. Якщо не відселите, я їм влаштую веселе життя. Таке, що добровільно, без ніякого примусу, від мене підуть!

II

Шановні громадяни судді! У мені вулканом клекоче лють: Пилипенки — сусіди нестерпні. їм, бачте, усе заважає — мої старі меблі, мій холодильник, мої курчата... Що, що? Про своїх попередніх сусідів я те саме говорив?

Та Маслюченки у порівнянні з Пилипенками ангели! Тому благаю: відселіть Пилипенка й Пилипенчиху з квартири. Мене, добропорядного сусіду, відселите? Витурите за межі міста? Пилипенки, значить, хабаря вам підсунули? Номер, аж ніяк не шановні громадяни судді, не пройде! Фотолабораторія у ванній, ящики в коридорі, курячий послід, протяг — це дрібнички у порівнянні з тим, що я вам зроблю. Ви ще взнаєте, хто такий Потилиця!

Анатолій Панасенко

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Доводжу до вашого відома, що останні чотири дні я не прогуляв, як ото висловився наш майстер товариш Блохін, а був відсутній з дуже поважної причини.

А щоб мене вірно зрозуміли, розповім, як було, не приховуючи і не перекручуючи фактів.

Все трапилося в неділю. Під самий фініш цього останнього на минулому тижні вихідного дня, десь ближче до ночі повертався я від свояка жінки своєї, Андрія Кленка, що він може підтвердити (при необхідності письмово). Із найближчого провулка виходить жінка непевних років і йде в попутному напрямі. Я, звичайно, зацікавився: у такий пізній час, у такому глухому місці ходить жінка непевних років і при тім одна.

Як справжній мужчина, я не злякався, а навпаки, прискорив крок і спробував вияснити, якого віку жінка. Проте це мені не вдалося, бо, почувши мої швидкі кроки, вона почала бігти. Знаючи, що час пізній і що всяке може трапитися, я гукнув їй, щоб вона зупинилася, тому що хотів провести її в потрібне місце без пригод з поганими наслідками. Але вона, почувши мій крик і витлумачивши його хибно, не зупинилася, а чимдуж побігла, і мені, щоб не відстати, довелося зробити те ж саме.

Як мужчина, я не міг вчинити інакше, бо вулиця, по якій ми бігли, перекопана ямами і траншеями, і вона (жінка ця) могла звернути собі в'язи, чого мені зовсім не хотілося. Окрім того, біля самітного ліхтаря я встиг помітити якусь підозрілу постать. То міг бути хуліган, а я не бажав, щоб хуліган чіплявся на вулиці до невідомої жінки непевних років. Я зібрався з силами, збільшив швидкість і почав її наздоганяти, намагаючись чемно взяти за руку вище ліктя, щоб показати цьому хуліганові, що ми з нею буцім знайомі і, на випадок чого, можу за неї постояти. Але вона на це прореагувала дуже негативно, почала репетувати: «Рятуйте! Рятуйте!» — і таке інше. І так, крутячись між ямами та перестрибуючи через траншеї, ми наблизилися до того хулігана, що йшов нам назустріч, після чого ця жінка з криком «Іване! Іванчику!» кинулась йому на шию, а він почав проводити проти мене всілякі хуліганські випади, сліди яких і досі помітно.

Тому мою вимушену відсутність пропоную прогулом не вважати, а гроші, що належать мені за ці дні, вирахувати через народний суд з Гонцика Івана Артемовича, тридцяти років, та його дружини Гонцик Явдохи Трохимівни, двадцяти восьми років, які живуть за адресою: вулиця Тиха, будинок під номером вісім. А також віднести на їхній рахунок вартість розбитого годинника «Хвиля», майже нової нейлонової сорочки, югославського костюма, окулярів плюс витрати на придбання бодяги та свинцевих примочок.

Микола Петренко

БИТІ СПОГАДИ

У західнонімецьких містах часто влаштовуються зустрічі уцілілих на минулій війні есесівців, продаються фашистські реліквії, демонструються кінокартини про життя Гітлера.

(З газет)

У мюнхенських пивнушках
Кипить ажіотаж,
У мюнхенських пивнушках
Гримить фашистський марш:
Зібрались імениті
Вояки недобиті.
Обвішані хрестами,
Пригадують бої,
Горланять до нестями
Про подвиги свої:
— Ми фюрера солдати,
Ми підкоряли світ,
Пройшли земель багато
На захід і на схід.
Лилася кров річками,
Клубились дим і чад!..
Гордись довіку нами,
Німецький фатерлянд!..—
О так, гієни люті,
Солдати ночі-мли,
Ніколи не забути,
Що людству ви несли.
Та хай же пам'ять довга
Згада й о тій порі,
Як гнали вас від Волги,
Топили у Дніпрі.
І за «звитяги» ваші
Над Рейном чувся, бач,
Не спів фашистських маршів,
А похоронний плач.
Тож, воїни спесиві,
Зніміть свої хрести,
Допийте мовчки пиво
Та підіжміть хвости:
Минуле ваше чорне,
Немов пекельна ніч,—
Над ним відбили дзвони
Навіки, звісна річ!..

Юрій Пригорницький

ПРИБУЛЕЦЬ, БЛАСТЕР ТА КУЛЬКОВІ БЛИСКАВКИ

Дивний народ люди.

Тим паче читачі фантастики. Вони, бачте, чекають не дочекаються, коли ж у реальному житті відбудеться наша зустріч з інопланетянами. Гадають, що так і посиплються добродіяння й усілякі рятівні рецепти на всі життєві випадки.

Іван Костьович Каляник до інших цивілізацій відчував професійну відразу і ненависть.

Зустріч Івана Костьовича з інопланетянином загартувала ці почуття. Не забути йому жахливого вечора...

Іванові Костьовичу виповнилося п'ятдесят п'ять. Він був стомленим, тихим одинаком. Працював редактором невеликого видавництва, серед співробітників вважався миротворцем-добрягою. Проте ця доброта аж ніяк не заважала Каляникові бути людиною, котрої багато хто боявся.

Ні, ні, не варто перебільшувати — цих багатьох, щоправда, було не так вже й багато. Надто — порівнюючи з рештою людства, яку Каляник віддано любив.

Отож, у цій своїй любові Каляник робив виняток лише для так званих авторів. Вони це відчували. А тому поважали його. Спілкування з Каляником допомагало авторам усвідомити, які вони надокучливі, які багатослівні, як мало золотих літературних зерен у їхніх машинописних снопах; які недотепні їхні дотепи, яка в них нерозумна зарозумілість, як давно віджило те, що вони вважають своїми відкриттями, і яке нове те, про що вони намагаються забути; як не на часі їхні розпатякування про час; яке «недрукабельне» те, що вони вважають «читабельним».

Щоденно доводилося в той чи той спосіб прищеплювати авторам ці думки. Жахлива робота, невдячна, шкідлива... На щастя, досвід, навички, доведені до автоматизму, й палка любов до людства сприяли стоїцизмові Івана Костьовича.

...Того вечора Іван Костьович куняв перед телевізором. На кольоровому екрані щось борсалося — якісь барви, якісь обличчя, що здавалися рожево-поросячими плямами,— все це заколисувало, огортало мохерово-затишним і теплим... Крізь дрімоту Іван Костьович відчував свій родинно-святий, пуповинний зв'язок із тими, хто готує ці чудові передачі.

Програма наближалася до кінця. Каляник зібрався було перевалитися в ліжко й простягнув руку до панелі з кнопкою «Вимк.», аж тут пролунав гучний стук у двері.

Іван Костьович пішов до передпокою.

На майданчику лампочка була відсутня вже четверту добу, тому Каляник не прикипів звично до «очка». Він запитав:

— Хто там?

Почувся шерхіт, потому хтось відповів:

— Іван... є... Костьович тут мешкає?

Каляникові здалося, що таким голосом мусять говорити застуджені феї. Проте він одімкнув.

Іван Костьович не стямився, не встиг накинути запобіжного ланцюжка, як з мороку на нього рушила потворна, апокаліптично страшна істота.

Вона являла собою щось на кшталт здоровезної, незграбно-важкої медузи.

Цей гість миготів моторошними підшкіряними вогниками й насувався на Каляника, і той задкував у помешкання.

Різко дмухнув протяг, і вхідні двері клацнули щелепою замків.

— Ви до кого? — крикнув у мертвій тиші Каляник.

— Сідайте,— відповіло медузоподібне.

Іван Костьович побачив, що стоїть уже в кімнаті, за кріслом, вчепившись побілілими пальцями в його спинку.

— Та... я постою,— промовив Іван Костьович, намагаючись підбадьорити себе власним голосом.

— Отже, ви стверджуєте, що ви — І. К. Каляник? — суворо спитало медузоподібне.

— Я... Так...— відповів Каляник.— Так точно...

— Ну, отже, це Земля... А місто яке?

Іван Костянтинович назвав місто, район, вулицю, номер будинку, поверх, квартиру і навіть свій рік народження.

— Угу,— схвалив гість, котрий, як здогадався Каляник, був інопланетянином.— Усе сходиться... Так, та-ак...

Про інопланетян, придуманих найгіршими з усіх авторів — фантастами, Каляник читав дуже багато. Про розумних черв'яків, примітивних гуманоїдів, летючих гіпопотамів і високообдарованих медуз він прочитав цілу купу рукописів, лише тисячна частина якої була схвалена до друку. Тому редактор легко розпізнав прибульця в інших світів. Та, зрештою, будь-хто розпізнав би.

«Господи, невже почалося! — подумки зойкнув Каляник.— Невже все це правда й вони таки прийшли до нас! Тепер кляті фантасти жити не дадуть. Кричатимуть: а ми казали! казали!.. Так і бачу, так і бачу, як отой... як його... Рукомийченко повістями своїми, мов козирною мастю, почне ляскати. Жах!.. А згори розпорядження: всі резерви віддати на фантастику! Тиражі — п'ятсот, вісімсот... тисяч, ясна річ. Термінове видання повного прижиттєвого зібрання Рукомийченка й іже з ним...»

Медузоподібне вочевидь належало до інопланетян, здатних читати чужі думки.

— Іване Костьовичу,— засичало воно,— цікаво, вам насправді не сподобалася остання повість Федора Рукомийченка?

— А що?..— перепитав Іван Костьович, з острахом згадуючи, що в повісті, яка називається «На добраніч, зелений зайдиголово!», йдеться про медузоподібних геніїв з планети Сигма-Катаракта.

Кілька днів тому Іван Костьович написав про цю новість негативний редвисновок й передав її критику Дупляку — спеціалісту в галузі «зарізування» рукописів.

— У нас, на Сигмі-Катаракті, стало відомо, що документальний твір письменника Рукомийченка вами не схвалений.

— Документальний!? — сторопів Іван Костьович.

— Природно. Цей письменник непогано знається на космічних справах, і з ним завше приємно побалакати. Ми часто виходимо на телепатичний зв'язок із Федором. Внаслідок цього — знаємо з його слів про життя на вашій планеті, а він, у свою чергу, знає багато що про нас. Скажімо, «На добраніч, зелений зайдиголово!» — це про недавню нашу Тисячолітню війну.

Можна уявити, яке задоволення від спілкування із таким гостем одержував Каляник. Особливу радість йому приніс чорний предмет, котрий інопланетянин стискав чимсь схожим на щупальці.

— Скорчер?— першим порушив тишину Каляник.— Ось оце чорненьке...

Інопланетянин мусив би у відповідь похитати головою, та за браком останньої похитався всім тілом:

— Неуважно читаєте фантастику... Скорчери давно вийшли з ужитку.

— Значить, бластер,— здогадався Каляник.

— Правильно.

— Б'є променем?

— Пропалює. Кумулятивна дія, позитрони... Продемонструвати? — втомлено запропонувало медузоподібне.— Якщо бажаєте, то пару вікон виріжемо в стіні. Світліше стане...

— Будь ласка, не треба,— попросив Каляник.— Я й так вірю.

— А люк у підлозі? Дуже зручно: відразу із шостого на перший поверх опускаєшся. На Сигмі це зараз у моді.

— Та ні, дякую,— затіпало Івана Костьовича,— в нас І для цього є ліфт, тож теє... дідівським способом вже якось... куди нам до моди...

Інопланетянин розчаровано змовк. Здалося, він навіть занудьгував. Проте Каляник заквапився вивести гостя із цього стану.

— Мені здається, ви прийшли з якоюсь конкретною метою...

— Ваша правда,— похопилося медузоподібне.— Хотів би сказати про одну дрібницю... Одну велику гарну дрібницю...

Почувши прохання, Каляник став упевненішим.

— Яка така дрібниця?— спохмурнів Костьович.

— Опублікуйте «На добраніч, зелений зайдиголово!». Людству час довідатися про нашу цивілізацію. Людство цього заслуговує, і, якщо ви йому не ворог — надрукуйте твір.

Іван Костьович ще більше спохмурнів. Він помовчав, задумливо вмостився в крісло й відповів:

— Гаразд. З любові до людства. Але... зі скороченнями. І, як я гадаю, значними.

У відповідь медузоподібне навело на Каляника бластер.

— Ех, поганючу зброю почали нам видавати. Неперевірену, неслухняну, зі старих арсеналів... Дивись, так і пальне. Саме по собі. Зверніть увагу: якщо потрусити, то, може...

Інопланетянин заходився трусити бластером перед самісіньким носом Каляника. Видавець не витримав і зарепетував:

— Стійте! Без найменших скорочень друкуватимемо! Без відчутної правки! З ілюстраціями! — Коли інопланетянин одвів зброю, Каляник трохи віддихався й безнадійним голосом мовив: — На гарному папері... У твердій обкладинці... З портретом автора...

— Це вже дещо,— медузоподібне втягнуло бластер кудись до свого тіла.— Вважатимемо, що питання ми владнали. В мене, зрештою, все... А тепер, шановний Іване Костьовичу, оскільки моє зникнення пов'язане з кульовими блискавками, прошу вас посидіти, не ворушачись, хвилин десять-п'ятнадцять.— Прибулець посунув до виходу.— І не забувайте: ваша обіцянка перебуватиме під контролем. Залишаю над містом тарілку. Невидиму, ясна річ.

Двері зачинилися.

Інопланетянин увійшов до ліфта.

Кнопка першого поверху була натиснута сорокакопійчаним бластером, що продається у будь-якому «Дитячому світі». Коли кабіна рушила вниз, Федір Рукомийченко швиденько скинув із себе поліетиленово-шовковий балахон і гірлянду лампочок з батарейкою.

— Уф-ф! — Він витер піт з чола й згорнув своє вбрання.

Вислизнувши на вулицю, фантаст рішуче попрямував до будинку, в якому мешкав критик Дупляк.

Юрій Прокопенко

ХЛОПЧИК НА ПОБІГЕНЬКАХ

Зовсім невдахою назвати мене не можна. В дечому щастило. Був, скажімо, такий випадок у моєму житті, коли я одночасно по трьох лотерейних квитках виграв. Але в чому мені фантастично не таланить, то це у просуванні по службовій драбині. Як дали мені багато років тому посаду молодшого рахівника — далі ні з місця.

Мої колеги за цей час усі в начальство повибивалися. Хто відділ очолив, хто заступником завідувача став, хто у старшого рахівника вислужився. А я в молодших сиджу й сиджу. Вже сивина на голові, а я той-таки молодший рахівник.

І чому? На роботу приходжу вчасно. Навіть раніше за інших. Сумліннішого працівника годі й шукати. За стільки років жодної догани. Від начальника нашої контори нічого не чув, крім подяки.

А дякував він мені часто. Коли квитки йому діставав на стадіон. Коли дружині його влаштував консультацію у найкращого стоматолога міста. Коли доньці «вибивав» модні чобітки. Варто було його тещі поскаржитися на здоров'я — негайно на столі начальника з'являлися найдефіцитніші ліки.

Я проводжав і зустрічав його двоюрідних сестер і троюрідних племінників.

Забезпечував залізничними квитками його сім'ю в розгал відпускного сезону.

Часом моя мобільність викликала у начальника захоплення.

— Ну й молодець! І що б я без тебе робив? — запитував він, і його очі світилися вдячністю.

Проте далі слів діло не йшло.

Якось у мене з'явився шанс. Звільнилася посада старшого рахівника.

— Готуйся,— сказали мені у відділі,— будемо тебе пропонувати.

Як я старався! Скільки послуг зробив начальникові! Він не переставав дивуватися:

— І як тобі вдалося дістати?