Чортів я згадую часто. З-поміж численного загалу беззмістовних виразів, що ними я висловлюю свої почуття, від скрухи до захвату, є один найуживаніший мною — "чорти б мене взяли". Упродовж багатьох років свого земного життя я по кілька разів на день ритуально закликав чортів узяти мене, проте нічого особливого зі мною начебто не траплялося. Та я й не бажав, аби щось сталося, просто розряджав свої емоції, і квит. Як і всі інші люди, до речі. Так тривало до певного часу і, здавалося, триватиме так довіку. Одначе...

Був спекотний, задушливий літній день. Я поставив останню крапку на останній сторінці мого роману, потім, після недовгих, але гірких роздумів, додав до неї ще дві, відтак перевів курсор на наступний рядок і натиснув ще шість клавіш. На екрані комп'ютера з'явилося найжаданіше і найненависніше для всіх письменників слово: КІНЕЦЬ.

Підперши голову руками, я тупо дивився на нього, відчуваючи, як на мене накочується дев'ятий вал відчаю та безнадії. Зі мною завжди так буває, коли я закінчую роботу над своїм черговим опусом, і, мабуть, тому я дуже неохоче берусь писати короткі оповідання, віддаючи перевагу повістям та романам, — щоб поменше у моєму житті було таких моментів, схожих на гострі приступи похмілля після тривалого запою.

Я вимкнув комп'ютер, встав з-за столу й розлігся на канапі. У мене почалася жорстока депресія. Мені було тоскно, було тужно, було сумно. Гірше бути не могло. Я почувався геть самотнім, покинутим своїми героями, до яких встиг прив'язатися, всім серцем полюбити, як близьких родичів, найліпших друзів, коханок... І коли я сказав спересердя: "Чорти б мене взяли!" — то мав на увазі лиш те, що на душі в мене гидко, і я знати не знаю, де подітися зі своїм кепським настроєм. Викликати чортів я не збирався. Чесне слово!

А проте один з них з'явився. Справжнісінький чорт: хвостатий, рогатий, волохатий, із свинячим рильцем і ратицями. Він стояв посеред кімнати, граціозно махаючи з боку в бік хвостом і прискіпливо оглядав мене з голови до ніг.

За інших обставин, можливо, я прореагував би на чортову появу вельми бурхливо — нерви в мене нікуди не годящі; але в тодішньому стані глибокої апатії, байдужості до геть усього на світі, я був неспроможний будь-чому дивуватися. Тому я не зомлів, не забився в істериці, ба навіть не дотямив ущипнути себе за руку, аби пересвідчитися, що не марю. Що ж до того, чи не з'їхав я часом з глузду, то в мене ані на мить не виникало такої божевільної думки.

Одно слово, я сприйняв це, аж ніяк не буденне явище, з олімпійським спокоєм, ніби мало не щодня мені доводилося стикатися з нечистою силою. Я лише трохи підвів голову і спроквола промовив:

— Ти чорт?

Рогато-хвостатий мій гість у відповідь виструнчився, хвацько цокнув правою ратицею об підлогу, хльоснув хвостом, мов батогом, і відрекомендувався:

— Альфред фон Бурбурмуло, диявол-спокусник восьмої категорії.

У ніздрі мені вдарив різкий запах сірчаних випарів. Я відкинувся на подушку й заплющив очі.

"Атож, звісно, — подумав я з гіркотою. — Восьмої категорії, інакше й бути не може... А хто я, власне, такий, щоб до мене надсилали чортів першої, другої чи, принаймні, третьої категорій? Та ніхто!"

Я скрушно зітхнув, відчайдушним зусиллям волі змусив себе розплющити очі й уважніше придивився до чорта. Поза будь-яким сумнівом, моєму гостеві далеко було до вихідця з пекельної еліти — жалюгідний на вигляд був дідько. А сморід який, просто жах!

— Якщо не заперечуєш, — сказав чорт, — я присяду.

Я не заперечував. Чорт, підібгавши хвоста, влаштувався на стільці неподалік від канапи, де я лежав. Сірчаний сморід ставав чимдалі нестерпнішим.

— Гм, — несміливо почав я. — Чи не можна... цього... без сірки?

— Певна річ, — відповів чорт. — Можна й без сірки. Просто це наш традиційний, так би мовити, імідж. Думаєш, мені воно приємно?

Я мляво похитав головою:

— Нічого я не думаю.

— Коли так, — сказав чорт, — то обійдемося без сірчаних випарів.

Тієї ж миті сморід нагло зник, мов його й не було. Повітря в кімнаті стало чисте і свіже, сповнене приємного квіткового аромату, а на журнальному столику з'явилася красива кришталева ваза з букетом рожевих троянд.

Я значно пожвавішав і з цікавістю поглянув на вазу. Як це не парадоксально, та мушу зізнатися, що поява вази з трояндою викликала в мене значно більший подив, ніж поява чорта.

Чорт завважив моє зацікавлення вазою і сказав:

— Це в загальний рахунок не йде. Вважай її просто за невеличкий презент від фірми перед нашою оборудкою.

Я здивовано підвів бови:

— Перед якою ще оборудкою?

Чорт прибрав ділового вигляду.

— Людино! — врочисто мовив він. — Що ти хочеш в обмін за свою душу?

Усьому на світі є своя межа, моїй апатії — також. Ці слова чорта пробудили в мені критичність світосприйняття, я нарешті збагнув ірреальність того, що відбувалося зі мною, і, мов підкинутий пружиною, схопився на ноги.

— Га?! — вигукнув я, ошелешено дивлячись на мого гостя. — За мою душу?

Видно було, що чорт збентежився.

— Ну, так, — розгублено промимрив він. — За твою душу. Адже ж ти викликав мене, щоб укласти кабальну угоду.

— Що за дурниці?! Я нікого не викликав, ти помилився! — Тут мені спала на думку одна ідея, якою я не забарився скористатися. — Згинь, дияволе! — моторошним голосом проказав я і осінив чорта хрестом.

Знамення на нього не подіяло — принаймні одразу. Він пошкріб довгими пазурами волохатого лоба між рогами, якось винувато мовив:

— Мабуть, у канцелярії щось наплутали, — і лиш тоді згинув.

Десь зо хвилину я простояв посеред кімнати, прикипівши поглядом до порожнього стільця, потім протер очі й подивився на вазу з трояндами, що стояла на журнальному столику, вочевидь, і не думаючи зникати.

— Ага! — пригадав я. — Чорт бо ж казав, що це презент.

Я підійшов ближче й огледів презент з усіх боків. Ваза була дуже красива і, напевно, дорога. Квіти в ній були свіжі, щойно зрізані, з краплями роси на ніжних рожевих пелюстках.

— Гарний презент, — сказав я сам до себе. — Вони там у пеклі справді щось наплутали, а мені через їхню помилку дістався такий чудовий подарунок.

Раптом за моєю спиною почулося тихе зітхання, а відтак — знайомий вже голос.

— Ніякої помилки.

Я рвучко озирнувся. Чорт (той самий Альфред фон Бурбурмуло) знову сидів на стільці, поклавши ногу на ногу, і жалісно дивився на мене.

— Ти ж сказав "чорти б мене взяли", — пояснив він. — І ось я до твоїх послуг. Ми, дияволи-спокусники, страшенні індивідуалісти, працюємо виключно одноосібно, тож даруй, що на твій виклик з'явився я один.

Я повернувся до канапи, присів і запалив сигарету.

— Атож, я так і сказав, — не став заперечувати я. — Але просто так сказав. Спересердя.

— Знаю, знаю, — закивав чорт рогатою головою. — Проте в канцелярії це зареєстрували як виклик. Сталася не помилка, а прикре непорозуміння, таке вряди-годи трапляється. І нічого вже не вдієш: виклик є, і він рахується за мною... Ось такий я невдаха!

— Ба! — сказав я. — Я теж невдаха. Що ж нам тепер робити?

— Інструкція вимагає, щоб я спокушував тебе, — відповів чорт.

— Що-що?!

— Спокушував. Тепер я мушу різними диявольськими спокусами домогтися від тебе добровільного підписання угоди про заклад душі.

— Ага... — Я поклав сигарету на край попільнички і неквапно пройшовся вздовж кімнати. За час, що минув від першої появи чорта, я вже розторсався і тепер почував себе вельми незатишно в його товаристві, по спині знай пробігали мурашки, а від останньої його пропозиції мені взагалі стало моторошно. Проте я намагався й надалі тримати марку, лишаючись зовні незворушним. — Отже, закласти душу?

— Авжеж, авжеж, — ствердив чорт зі слабкою надією. — На відповідний до бажання термін. Можна зовсім ненадовго, скажімо, на тисячу років.

Осмілівши, я взяв запалену сигарету і помахав нею перед свинячим рилом чорта.

— Е, ні, друже мій лукавий, не сподівайся! Я нізащо не піддамся на твої диявольські спокуси.

— А я й не сподіваюсь, — приречено мовив чорт. — Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.

— Гм-м... — Мене здивувала й насторожила така поступливість. — Дозволь запитати: чому?

— Бо не можу, — щиро зізнався він. — Не вмію.

— Отакої! — Я був приголомшений. — Не вмієш? Але ж ти диявол-спокусник...

— Восьмої категорії, — уточнив чорт. — У царині спокуси я виявився цілковитим невдахою — надто вже я чесний та чулий, зовсім не пристосований до суворих реалій пекельного життя. — Він важко зітхнув і весь знітився.

За ним зітхнув і я, бо й сам був невдахою в земному житті й ніяк не міг пристосуватися до нього. Мимоволі я відчув якусь душевну спорідненність з цим бідолашним сином потойбіччя.

— А колись я вважався найздібнішим серед ровесників, — продовжував бідкатися чорт. — З відзнакою закінчив навчання, на відмінно пройшов практику, в буквальному розумінні цього слова зірки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високості — а це, знаєш, неабияка честь. Мій татусь, царство йому підземне, так пишався мною, так пишався, все мріяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що він не дожив до моєї ганьби.

— А що з тобою трапилося? — співчутливо поцікавився я.

— Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.

— Яким чином?

— Відповідно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.

— Зрозуміло, — сказав я і загасив недопалок у попільничці. Наступної миті між моїми пальцями з'явилася нова сигарета, на кінці якої жеврів вогник. Я вдячно поглянув на чорта:

— О! Спасибі!

— Пусте! — чорт мляво махнув рукою. — Люблю робити людям маленькі послуги, причому задарма. — Він зітхнув. — Отакий я чудернацький, сказати б, нетрадиційний диявол. — І з виразом процитував Фауста: — "То хто ж ти є?" — "Частина тої сили, що вічно прагне зла і вічно творить благо". — Начитаний виявився дідько!

— Виходить, ти вже примудрився не спокусити щонайменше вісімнадцять душ? — спитав я, подумки зробивши відповідні підрахунки.

— Двадцять, — похмуро підправив мене чорт. — Ти будеш двадцять перший.

— Невже так часто трапляються у вас такі непорозуміння, як от зі мною?

— Та ні, ти в моїй практиці перший. Всі інші викликали мене свідомо, спеціальними заклинаннями, вони самі прагнули закласти свої душі.

— І в чім же була заковика?

— Вони бажали нездійсненного.

— Що? — здивовано перепитав я.

— А що ти думав! — Чорт стенув плечима. — Я ж не всемогутній. І немає на світі нікого всесильного і всемогутнього, бо такий може бути лише один-єдиний, а тільки нас, дияволів-спокусників, кількасот тисяч. А ще є Бородань зі своєю бандою розбійників...

— Який бородань?

— Та Бог, хто ж іще.

— Так-так-так, зрозуміло, — сказав я і більше нічого додати не зміг.

— От, приміром, — вів далі чорт, — викликає мене дев'ятиніг з шістдесят четвертої Лебедя, лікар за фахом, і каже: бери мою душу на віки-вічні, бери мене всього з тельбухами, тільки зроби, щоб усі люди... тобто дев'ятиноги не хворіли ні на які хвороби.

— Шляхетне прохання, — прокоментував я.

— Проте нездійсненне. Бо ж інші дев'ятиноги, знай, вимагають від інших моїх колег наслати на своїх недругів різного штибу болячки.

— Паскудна річ — життя, — зі скрухою констатував я.

— І не кажи! — Чорт форкнув, як кінь. — Паскудніше бути не може... Я б радо вилікував усіх хворих дев'ятиногів з шістдесят четвертої Лебедя, але це потягло б за собою численні порушення інших кабальних угод, що неприпустимо. Тому, згідно з інструкцією, я мусив спокусити того шляхетного лікаря чимось здійсненним — багатством, славою, владою, жінками... цебто дев'ятиніжками... — Він уже вкотре зітхнув. — Але не можу я, не можу! Це понад мої сили — губити добрі душі.

— Ти справді дивовижний чорт, — сказав я.

Мій співрозмовник мляво кивнув і похнюпився.

— Отже, ти, — знову заговорив я, — не спокусивши мене, перейдеш до дев'ятої категорії?

— Гірше, — сумовито відповів чорт. — Значно гірше. Дев'ятої категорії дияволів-спокусників не існує, восьма найнижча. Я стану дияволом-слугою при якійсь із відьом... Бр-р! — Він здригнувся всім тілом. — Це жах! Брудне чаклування, приворотні й відворотні зілля, криваві шабаші, таке інше. Але що найгірше, що найгидкіше... — Чорт змовк і затулив морду пазурястими руками. Моє серце розривалося від жалю до нього.

— То що ж найгидкіше? — за хвилю спитав я.

— Розумієш, — став пояснювати чорт, опанувавши себе, — геть усі відьми збоченниці. Вони... — І він почав розповідати мені такі бридкі, огидні, паскудні речі про сексуальні уподобання відьом, що мій шлунок ледве не вчинив заколот проти недавно з'їденого обіду.

— Який жах! — з почуттям сказав я, урвавши чортову розповідь на найогидніших подробицях. — Тобі не позаздриш.

— Авжеж, авжеж...

— Мені дуже шкода тебе, — квапливо додав я. — Али нічим, повір, зарадити твоєму лихові я не можу. Не продавати ж тобі свою душу! Зрозумій мене правильно...

— Та розумію, — сказав чорт. — Чудово розумію... — Раптом у його очах спалахнули вогники надії. — А знаєш, людино...

— Називай мене Олегом, — великодушно дозволив я.

— Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.

Я згідно кивнув, і чорт продовжив:

— Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти мені, не гублячи при тім свою душу.

— І як?

Певний час чорт набирався рішучості.

— Та є одна хитрість, — сказав він нарешті. — І ніякого ризику, повір мені на слово.

— Ну?

— Ми представимо все так, буцімто ти викликав мене на маґічний поєдинок, укладемо стандартну кабальну угоду, зареєструємо її...

— Ні! — жорстко промовив я, як відрубав. — Тільки не це!

Чорт похнюпився в безнадії.

— Ну, от! Ти навіть не вислухав мене, а вже заперечуєш.

Я зручніше влаштувався на канапі, трохи заспокоївся і сказав:

— Гаразд, вислухаю тебе. Але неперед нічого не обіцяю.

І я таки вислухав Альфреда. Вислухав і погодився!

Навіть зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю, як усередині мене проймає крижаним холодом жах — адже ж чорт міг залюбки обдурити мене, обвести круг пальця. Відверто скажу: я й досі не в змозі переконливо обґрунтувати це своє рішення. Я просто повірив чортові, повірив у його чесність, в його порядність! Повірив, що йому осточортіло пекло, що він (як сам сказав) відчортькуватий. Певно, повірив я тому, що й сам почувався чужим серед людей, був відлюдькуватий, некомунікабельний. І ще одне. Я пожалів Альфреда, він до сліз розчулив мене детальними описами побуту дияволів на службі у відьом.

Отож ми уклали угоду, і на дванадцять годин я віддав себе під чортове чесне слово. Коли всі формальності були залагоджені, Альфред сказав:

— А тепер нам слід обмити угоду. Та й випити за успіх не завадило б.

І посеред кімнати виник стіл, рясно заставлений різними наїдками та напоями, декотрі з яких мені навіть не снилися. Ми влаштувалися на м'яких стільцях і випили за успіх.

— Слухай-но, Альфреде, — звернувся я до нього, коли алкоголь вдарив мені в голову. — Чи не міг би ти перекинутися на когось іншого. А то вигляд у тебе трохи... е-е... непрезентабельний.

— Це статутний вигляд диявола-спокусника восьмої категорії, — пояснив чорт. — Так належить за Сатутом. Але оскільки я зараз працюю за угодою... Ким би ти хотів мене бачити?

Я замислено почухав потилицю, і погляд мій впав на томик Булгакова, що стояв на книжковій полиці.

— Котом!

За мить навпроти мене сидів моторошних розмірів, чорний, мов сажа, котисько, достоту такий, яким я уявляв Бегемота, і попивав якусь темну рідину з величенького кришталевого келиха.

— Це я, Альфред, — сказав кіт, тикаючи собі в груди лівою лапою. — А це, — вказав на келиха, — валер'янка. Влаштовує?

Мене це цілком влаштовувало. Наш маленький бенкет тривав.

* * *

Наступного дня я прокинувся надзвичайно рано, о сьомій ранку, і не вилежувався за своїм звичаєм, а відразу ж сів у ліжку, протираючи заспані очі. У кімнаті я був не сам — переді мною стояло троє чортів. Аж троє!

Один з них був мій учорашній знайомий Альфред фон Бурбурмуло, обабіч його тримали за лікті двоє колег. О! То були справді респектабельні чорти — здоровенні, по-бісівськи красиві, величні та гордовиті. Як вони відрекомендувалися, дияволи найвищої категорії, Темні Ангели Потойбіччя, радники Великого Кола Нечистого. Безперечно, подумав я, це представники пекельної еліти. На їхньому тлі Альфред мав ще жалюгідніший вигляд, ніж учора, а проте, як він не ховав від мене свій погляд, я все ж завважив у його очах тріумфальний блиск.

— Людино! — заговорив один з дияволів-радників. — У чесному поєдинку ти здолав колишнього диявола-спокусника восьмої категорії Афреда фон Бурбурмуло. Згідно з укладеною між вами угодою, затвердженою канцелярією Його Сатанинської Високості, згаданий вже Афред фон Бурбурмуло надається тобі в якості диявола-слуги в довічне користування з правом передачі у спадок.

Темні Ангели турнули Альфреда в спину, і він розтягнувся на підлозі біля моїх ніг.

"Вдалося таки!" — промайнула в моїй голові радісна думка.

— А також, — підхопив другий респектабельний чорт, — на відзнаку за продемонстровані тобою чаклунські здібності Його Сатанинська Високість князь Пітьми присвоює тобі вчений ступінь доктора чорної маґії. — І він передав мені грамоту з цупкого сірого паперу.

Я машинально взяв її в руки і так і прикипів очманілим поглядом до кривавого кольору готичних літер, а надто ж до розгонистого підпису в кінці тексту "Altissimus Satanas", що навіть не зразу помітив зникнення обох дияволів-радників.

До дійсності мене повернув Альфред. Він знову перекинувся на кота Бегемота і голосно нявкнув, запрошуючи мене до уваги.

— Отже, все вдалося! — констатував я очевидний факт.

— А ти сумнівався! — самовдоволено мовив мій диявол-слуга. — Недарма ж я закінчив навчання з відзнакою. — Він настовбурчив свого здоровенного пухнастого хвоста і повагом пройшовся по кімнаті. — Шкода, що ти не міг бачити цієї космічної вистави... ба навіть не вистави — це був шедевр, це було неповторне видовище. Альфред фон Бурбурмуло змагається сам з собою, перемагає сам себе і пошиває геть усіх у дурні. — Чорт сардонічно зареготав. — Чого вартий був один тільки Бородань, що, знай, з'являвся на зоряному тлі й благословляв мене в твоїй подобі. А Сатана... — Раптом він замовк, ураз зменшився до розмірів звичайного кота і шмигнув під канапу.

— Що це ще таке? — здивувався я.

Відповідь не забарилася: переді мною виник стрункий здоровань у довгій до п'ят світло-лазуревій з золотим шитвом туніці, оперезаний широким блискучим пасом. Голова його, безрога, мало не торкалася стелі, а за плечима ворушилися схожі на лебедині білі крила.

— Слава Ісусу Христу! — урочисто виголосив він.

— Воістину слава! — з гідністю відповів я. На той час уже ніщо не могло вивести мене з рівноваги.

Здоровань відрекомендувався: Ангел Небесний четвертого ступеню досконалості. Я запевнив його, що він зробив мені велику честь одним тільки фактом відвідин моєї скромної оселі. Після обміну пишними вітальними промовами Ангел перейшов до суті справи:

— Людино, створіння Боже! Господь на всемогутній, владика і творець усього сущого на Землі і поза нею, вітає твою звитягу над дияволом, як один з кроків до повного й цілковитого торжества Діла і Слова Христових у світі.

Я відповів, що просто вбитий виявом такої високої уваги до моєї нікчемної персони, та насамкінець все ж визнав, що маю деякі, хай і мізерні, заслуги перед Небесами.

— На відзнаку за твою доблесть у боговгодній справі, — сказав Ангел, — і непохитну твердість у вірі, без якої ти не здолав би брудного слугу ворога роду людського, Господь наш присвоює тобі почесне звання звитяжця нечистої сили і надає тобі вчений ступінь доктора білої маґії, а також дарує відпущення усіх гріхів на тисячу років уперед.

У своїй прощальній промові я перевершив самого себе. Ангел був зворушений, навіть зронив кілька скупих сльозин і запевнив, що Небеса не забудуть мого подвигу.

Коли він нарешті щез, я оглянув залишену ним грамоту небесного кольору з золотими письменами на ній і вже без особливих емоцій прореаґував на акуратний підпис: "Dominus Deus".

Тим часом Альфред вибрався з-під канапи і, вигнувшись дугою, промовив:

— Не думав я, що ти такий лицемір, друже. Мов соловей заливався.

— Я теж не думав, — сказав я. — Життя змусило.

— Та й Бородань гарний овоч. Скупердяй! Ні на що матеріальніше за відпущення гріхів не спромігся.

— Не біда, і відпущення не завадить. Тим паче, аж на тисячу років.

— Отже, почнемо грішити? — спитав чорт.

— Що ж, почнемо.

— З чого саме?

Я на хвилю замислився. Тепер, коли я міг зажадати і негайно ж отримати практично все — і багатство, і славу, і почесті, і владу, і таке інше (особливо, таке інше), — було від чого розгубитися.

— Щонайперше давай сніданок і каву з сигаретами, — сказав я. — А далі видно буде. Над таким питанням слід ґрунтовно подумати.

— Гаразд, — мовив чорт, і я отримав сніданок, каву та сигарети. — Попоїж, а я тим часом подбаю про речі першої необхідності. — З цими словами він зник.

Щойно я впорався із сніданком і викурив дві дуже дорогі сигарети, попиваючи смачну каву, як повернувся мій чорт з купою якихось паперів.

— Що це? — спитав я.

— Речі першої необхідності.

"Спокійно!" — сказав я собі й заходився переглядати ці "речі першої необхідності".

Господи, чого там лишень не було! І документи на володіння розкішними помешканнями в усіх великих містах Землі, і заміські вілли, справжні палаци, і автомашини, і яхти, і літаки, і мільйонні банківські рахунки, і кількадесят паспортів громадянина різних країн на різні імена, але всі з моєю фізією на фото...

— Ух! — сказав я, потираючи лоба. — І це ти називаєш першою необхідністю?

— Так, — кивнув чорт. — А що далі, то вже на твій розсуд. Резиденції на інших планетах, міжзоряні яхти тощо. Та, сподіваюсь, ти дотримуватимешся нашої домовленості?

— Авжеж, безумовно... Стоп! А це що таке? — Я взяв до рук товстий альбом і перегорнув кілька сторінок: там були великоформатні фотографії (ні, ні, цілком пристойні). — О, Боже!

— Це дівчата, — пояснив Альфред.

— Сам бачу, що не крокодили.

— Гарні дівчата, правда? Визнай, що в мене непоганий смак.

— Визнаю.

Дівчата в альбомі були гарні й різні. Блондинки, брюнетки, шатенки, русяві, руді, чорно-, синьо-, каро-, сіро-, зеленоокі — і всі надзвичайно вродливі.

— Я подумав, — озвався Альфред, — що такій поважній людині, як ти, зовсім не годиться бути неодруженим. Обирай, хто тобі до вподоби, а я миттю представлю детальні біографії та характеристики. Гадаю, що для початку чотирьох дружин буде досить. Як казав колись Магомет...

— Магомет мені не указ, — урвав його я, хитаючи головою. — Я християнин.

— Та невже? — осміхнувся чорт.

Я почервонів.

— Ну, в кожнім разі, я прихильник моногамії. Один чоловік — одна жінка.

Альфред знизав плечима:

— Що ж, тоді обирай одну.

Я ще трохи помилувався гарненькими личками в альбомі, потім з зітханням закрив його і рішуче відклав убік.

— Невже не сподобалися? — стривожився чорт. — А я ж бо так намагався догодити тобі.

— Та ні, все гаразд. Твоєї вини тут немає, ти добре попрацював, але...

— Але? — пожвавішав чорт. — Маєш на оці дівчину, проте вона нехтує тобою?

Я на мить завагався.

— Ну, не зовсім так, а... От якби десь на світі існувала дівчина, схожа на ту, яку я собі уявляю...

— Все, що ти тільки можеш собі уявити, десь та існує, — авторитетно запевнив Альфред. — І дівчата не становлять винятку.

— В такому разі... — Все ще вагаючись, я підійшов до комп'ютера, ввімкнув його і відкрив файл лише вчора дописаного роману. — Ось, почитай, і ти все зрозумієш.

Чорт улаштувався в кріслі перед комп'ютером і швидко став читати, мало не щосекунди натискаючи клавішу "PageDown". З такими темпами він закінчив його, коли я допивав третю чашку кави і допалював шосту сигарету поспіль.

— Ну як? — з хвилюванням запитав я.

— Буває й гірше, — втішив мене чорт. — І нічого, друкують.

— Я не про те, — шаріючись, мовив я. — Вона... Така, як вона, існує?

— Ще б пак! Звісно, існує. Я вже казав тобі, що...

— То розшукай її. І якнайшвидше.

Чорт загадково всміхнувся, підморгнув мені — і тієї ж миті настирливо задзеленчав дзвінок у двері моєї квартири.

Я невдоволено поморщився:

— Кого це там чорт приніс?! У такий відповідальний момент. — І, зітхнувши, пішов відчиняти.

Я не помилився — гостя справді чорт приніс. Мій чорт. І не гостя, а гостю. Я її зразу впізнав. Не міг не впізнати...

* * *

Отак ми й живемо — я, мій чорт і Вона — дівчина моєї мрії, моя єдина дружина. Я щасливий з Нею, а Вона — зі мною. Вона твердить, що не була щаслива, поки не зустріла мене, і я охоче вірю Їй, бо й сам не був щасливий без Неї. Зате зераз нашому щастю немає меж.

Мій чорт теж щасливий. Ми не надто докучаємо йому своїми бажаннями (часом він навіть дорікає нам, що ми нехтуємо його товариством), і Альфред фон Бурбурмуло, диявол-слуга доктора чорної та білої маґії, звитяжця нечистої сили, фактично став сам собі господарем, вільним митцем у царині чаклунства. Чого тільки він не виробляє — і все собі на втіху, для душі, яка в нього, безумовно, є, і дуже добра, хох сам він це заперечує. Зрідка й ми приєднуємося до його розваг, побешкетуємо трохи, розвіємося, одно слово, не нудьгуємо.

Наприклад, наступної весни збираємося завітати в Москву — і не просто так, а по-булгаківськи. Одного травневого вочора на Патріарших відбудеться дуже цікава історія! Щоправда, Берліоза, Бездомного, Ліходєєва та інших у Москві немає, та Альфред запевняє, що це невелика біда. Подібні до них завжди знайдуться — треба лише пошукати.

КІНЕЦЬ

Серпень 1991 р.