/ / Language: Українська / Genre:prose_contemporary,

DUTY FREE

Оксана Форостина

Чи існує в літературознавстві поняття «роман-нарис»? У кожному разі в літературі такий роман уже є. Як то в романах, читач знайде тут любовну історію, кілька розгалужених сюжетних ліній та всілякі подорожні пригоди. Але, як то в нарисах, важливішими за події в цьому тексті є самі герої, а важливішими за героїв — атмосфера і середовище. Зокрема – українська атмосфера дев’яностих-нульових і середовище більш-менш мистецького Львова, пропущені через «очуднену» призму свідомості американського напівукраїнця Елайджи. Наскільки болісними чи, навпаки, комічними виявляться його прозріння від зіткнення уявної України з реальною? Як то з найсмачнішими товарами в duty free, відповідь на це запитання призначена винятково для дорослої аудиторії.

Оксана Форостина

DUTY FREE

У що я вірю, то це в бізнес-консультантів і в те, що в них буває саторі. Подивишся на такого — Боже ж мій, ну яке там саторі. А він візьме і, сумно змахнувши віями за окулярами, видасть те, чого не подужав би й ексцентричний візіонер. Він може тобі сказати, хто ти є насправді.

Я не знаю, як ставляться бізнес-консультанти до того, що їх отак накриває. Можливо, вони схильні сприймати це як форс-мажор. Бо я не запитую. Я слухаю, я майже не дихаю.

Не знаю, за що їм це.

[2009, березень]

Елайджа Мельник, 36-річний бізнес-консультант, не дуже любив Київ. Уперше він потрапив сюди в середині 1990-х. Тоді така подорож була сумішшю крутизни та лузерства: країна з-поза колишньої залізної завіси була достатньо небезпечною, достатньо бідною та достатньо екзотичною, аби вважатися серйозним випробу­ванням після університетського кампуса та корисним рядком у резюме. З іншого боку, волонтерство у країні небезпечній, але не надто перспективній, бідній, але не надто динамічній, некомфортній, але таки не надто екзотичній, могло бути просто витраченим часом, якщо вона невдовзі стане ще одним світовим задуп’ям, нічим, крім стихійних лих, світові не відомим. Він проводив тренінґи з готельного та ресторанного бізнесу переважно з неуважними, зле вдягненими людьми, які дуже погано сприймали концепти клієнтоорієнтованості, залипали, коли Елайджа намагався спонукати їх до обговорення поняття «хороший сервіс», а коли щось таки обговорювали, постійно один одного перебивали.

Тепер його запрошували за гроші, й доволі непогані гроші.

Київ став людянішим. Групки підлітків — великою мірою схожими на своїх ровесників у Штатах, хоча добра половина дівчат усе ще вдягалася дуже виклично.

Поки його таксі стояло на світлофорі, Елайджа поліз по гаманець, а коли, відрахувавши кілька купюр, підняв очі, побачив перед собою білборд.

Він вийшов з авто й ще хвилин десять стояв, спостерігаючи, як шурхотять вертикальні смужки, змінюючи зображення: турів до Єгипту, концерту на підтримку пивного бренду та розважального телеканалу, точніше, обличчя розважального телеканалу.

Це було знайоме обличчя.

Не те щоби він не знав. Він знав, що з нею відбулося за той час, знав усе, що йому міг про це сказати Google.

Просто тепер він зрозумів, як це обличчя знову стає частиною його життя.

[1996]

Від осені 1996 року Елайджа Мельник жив у Львові. Від понеділка до п’ятниці він переважно працював в офісі навпроти Львівської облдержадміністрації, правлячи, а частіше — скажімо відверто — переписуючи бізнес-плани, періодично проводив тренінґи для готельних менеджерів та директорів ресторанів, а по суботах інколи виїжджав за місто — «у райони», як це тут називалося, навчати найпросунутіших фермерів.

Фонд, який відрядив Елайджу до Львова, винаймав для нього помешкання на одній із старих маґістральних вулиць — Личаківській, у будинку, який місцеві мешканці називали «хрущовкою». І хоча сусіди пояснили Елайджі, що їхня «хрущовка» має покращене планування й розташована у престижному районі, він таки був трохи розчарований, що йому не вдалося поселитися в сецесійній кам’яниці ближче до центру. У сецесійній кам’яниці ближче до центру, у помешканні зі стінами чотириметрової висоти, жив керівник його проекту. Правда, на думку сусідів Елайджиного шефа, життя обдарувало того в зовсім інший спосіб: у його помешканні був «євроремонт». Так тут у ті часи називали практично будь-яке оздоблення квартири, більш чи менш охайно виконане не за допомогою радянських шпалер, а за допомогою білої акрилової польської фарби та польської ж керамічної плитки яскравих кольорів (замість мертвотного кольору плитки радянської).

З іншого боку, Елайджа мав приємність щоранку і майже щовечора, якщо був у відповідному настрої, їздити на роботу і додому трамваєм. Коли він виходив із дому достатньо рано, аби не перетнутися з потоком студентів університету, які їхали на пари з гуртожитків, це було навіть комфортно.

До його послуг були Галицький та Винницький ринки, де він любив сам купувати дешеву польську каву Fort, яка нагадувала йому американську, морожену рибу під назвою «хек» і дивний, дуже солений сир, щось посередині між твердим сиром та бринзою. Загалом, йому готувала їжу старша жіночка, яка за професією була babushka — цим терміном усі його знайомі експати називали місцевих старших жінок, які за сміховинні гроші забезпечували їх свіжою, смачною, хоча й трохи зажирною їжею. Babushka була надзвичайно зворушена українським корінням Елайджи, його акцентом та обізнаністю з народними піснями.

По прибутті до Львова керівник його проекту та знайомі американці й голандці пояснили Елайджі кілька засадничих речей щодо облаштування їхнього життя в Україні. Найважливішими пунктами були побутова інфраструктура й жінки.

Побутова інфраструктура того року наближалася до повного пиздеця. Вечорами нерідко вимикали на кілька годин електрику, і цілі райони занурювались у темряву. В помешканні Елайджи було цілодобове водопостачання, але таким привілеєм користувалися лише кілька відсотків мешканців міста. Будь-яка аварія у квартирі перетворювалася на окремий проект, оскільки матеріали треба було шукати, а майстри із ЖЕКів — муніципальних установ, які мали доглядати за будинками — часто відмовлялися від роботи, посилаючись на те чи інше релігійне свято. Кількість релігійних свят була однією з улюблених тем нарікань і довгих промов керівника Елайджи: «Як ця країна може колись вийти з кризи, якщо вони півроку відпочивають?!» Потім керівник обов’язково перераховував, скільки годин на тиждень працюють його друзі та родичі в Америці і скільки років вони не їздили у відпустки, аби згодом перейти до ще улюбленішої своєї теми продуктивності місцевих працівників.

Настанови щодо жінок були суперечливими. З одного боку, усі його знайомі Westerners любили розповідати про красу та доступність місцевих молодих жінок. З іншого, вони ж попереджали, що усі ці жінки тільки й мріють одружитися з іноземцем і готові заради цього на все. Україна, мовляв — ідеальне місце для тих, хто вирішив settle down, адже українські жінки ще не перейняті ідея­ми емансипації, і кожна з них із задоволенням стане домогосподаркою та народжуватиме дітей. Вони всі добре готують, невимогливі, й навіть ті, хто працює, виконують усю хатню роботу. Але треба зважати на місцевий звичай одружуватися у дуже молодому віці, тому іноді буває важко пояснити, що чоловік у 23 роки може виявитися не готовим до серйозних стосунків. Декотрі із Westerners навіть розповідали, що батьки дівчат самі пропонували їм своїх доньок під час першого знайомства — аби лише дитина виїхала з країни.

Елайджа переконався у правдоподібності цих історій, коли почав їздити «у райони». Старші жінки не соромлячись підходили до нього, брали його лице в руки, посміхалися й через перекладача (Елайджа взагалі-то розумів, але вони наполягали на перекладі) говорили, що він дуже симпатичний хлопець, і для нього є багато наречених у їхньому селі.

Елайджа пробув тут лише кілька місяців, випадково потрапив на кілька сільських весільних церемоній і встиг зрозуміти те, що до нього свого часу не доходило в Америці: чому для дівчат така важлива вся ця марнота — біла сукня, вельон, зачіска, дружки з букетами, кортеж, родичі до сьомого коліна. Ретельність, з якою місцеві мешканці — попри їхню бідність — ставилися до весіль, те, як навіть найменш заможні з них обов’язково записували церемонію на відео, те, як наречені намагалися привернути до дійства набагато більшу кількість глядачів, те, як просунутіша публіка маневрувала між напосіданнями дорогої родини (благословення батьків-ритуали-короваї-шлюб у церкві-що люди скажуть) та бажанням втриматися у цей нелегкий період при почутті гумору та ментальному здоров’ї, вбираючись у національні строї, а в пізніші роки перебування Елайджи — в одяг, стилізований під 30-ті (щоправда, жодній просунутій галицькій панянці не вистачило яєць завалити до «модної» церкви у центрі Львова з декадентським чорним макіяжем, мундштуком у зубах та короткій сукні, все було дуже пристойно, це ж наші галицькі 30-ті), запрошуючи рок-групи замість традиційних лабухів, намагаючись кількісно задавити орди прибулих родичів притомними друзями, конаючи у лобістській боротьбі за свого весільного старосту, тобто знайомого ведучого з FM-станції замість червоноградського вуйка молодого — все це врешті відкрило Елайджі суть весільного культу. «Це ж її останнє шоу!» — спалахнуло йому якогось суботнього полудня, коли він споглядав наречену з квітами на центральному проспекті міста, навіть не стільки її, як змиленого хлопаку з камерою — той скакав біля молодої пари, не припиняючи розпихати святково вбраних мешканців «клюмби». «Коли ж її, бідачку, ще зніматиме камера, — подумав Елайджа, розглядаючи доволі свіжу молоду. — Найближчі кілька місяців минуть у звиканні до нового статусу, відвідинах родичів — старих і нових, перших сімейних шопінґах (хлібниця, прасувальна дошка, фіранки… міксери й сервізи надарували гості). А там, дивися, вже й декрет, западання в ритм спального району, телевізор, дні народження у чоловіка на роботі переростатимуть у тихий побутовий алкоголізм, сімейні свята ставатимуть усе важливішою, а згодом — єдиною розрадою. Далі — повернення на роботу, кава на роботі, відтак тепле, задушливе обговорювання чоловіків у жіночому колективі як єдина можлива пригода, телевізор, ритуальні сварки, ритуальні пікніки зі старими друзями, які тепер і справді старі, не зважаючи на свої 30, телевізор, серіали, фініта. І якщо в якомусь із її алкогольних дошлюбних вечорів і спалахувало щось на кшталт шансу зістрибнути, збочити, змінити, то тепер ця можливість догорає останнім вогнем, сінім пламєнєм, і вся ця їхня рідня радісно довкола того вогню скаче, немов кровожерні туземці довкола священного багаття, тішиться, що принесла своїм богам чергову жертву». Елайджа тут таки згадав переможний танець із макогоном якоїсь товстої тітки на сільському весіллі, це її щастя, нічний орґіястичний запал — мовляв, нашого полку прибуло, welcome to the club! — й утвердився у своїй теорії.

Новоприбулий колеґа Елайджи з голандського проек­ту якось за пивом довго обурювався: ці селяни витра­чають страшні гроші на весілля, а потім бідкаються, що в них немає грошей на техніку. «Вони роблять весілля на 300 осіб, викидають половину того їдла свиням, а потім півжиття віддають борги! Якби вони стільки не витрачали, тут би на полях їздила техніка не гірша, ніж у Голандії!» — підраховував Ян.

— Розумієш, — пояснював Елайджа, — весілля — це у них єдине безсумнівне досягнення. Тут же все можна купити: водійські права, університетський диплом, ступінь доктора наук, перемогу в конкурсі, посаду, державну і навіть церковну нагороду — тут можна купити. Мені якось провідничка в поїзді сказала, що заплатила за своє місце 300 доларів…

— А скільки ж у неї зарплата?

— Близько 50. Тому який сенс святкувати те, що може купити за гроші будь-який придурок? А шлюб, навіть якщо з розрахунку — це безсумнівне власне досягнення. Не кажучи вже про любов.

[2009, березень — 1996, грудень]

Цього разу Елайджа приїхав до Києва автом, і мар­шрут його був доволі химерним: до Львова він прилетів із Відня, потім потягом дістався Франківська, звідтам автом до Тернополя, а з Тернополя до Києва.

Це — не рахуючи пригод.

Він був не з тих, хто завжди потрапляє в історії. Йому не заважав брак розуміння країни довкола: він жив у ній кілька років у значно похмуріші часи. Він був тут минулого року й освіжив досвід.

Сьогодні ж у Львові він просто вирішив посадити на потяг свого старого приятеля — художника Блюма. І щасливо посадив. А далі Елайджа піддався спонтанному бажанню привітатися зі знайомою у потязі, що стояв на тій самій платформі. Він міг присягнути, що бачив її у вікні. Поки він обшукував вагон, потяг рушив. Елайджа в якусь мить навіть думав смикнути за стоп-кран.

«Господи, ну не могла ж вона їхати у плацкартному вагоні,» — Елайджа тільки тепер, коли потяг об’їжджав Львів, усвідомив комізм ситуації, і йому було би нестерпно соромно за цю дурницю, якби не було так смішно.

З Блюмом вони одразу взяли високий темп, бо Елайджа залишався у місті лише на один вечір, і саме цього вечора Блюм їхав до Одеси монтувати виставку. Але оскільки Блюма завтра чекала ґалерея, а Елайджі о шостій ранку треба було їхати до Франківська, вони не могли собі дозволити ужертися в гівно, хоч як хотілося.

Ще під час транзиту у Відні Елайджа передчував, що на нього чекає та чи інша форма випадання з адеквату. Він не міг знайти цьому раціонального пояснення, лише раз у раз перевіряв, чи не загубив гаманець при барі, чи на місці документи, кілька разів ходив у туалет, методично, після кожної кави. Але нічого не сталося: багаж не загубили, ніхто не запізнився, номер у готелі був заброньований, він нічим так і не отруївся. І ось тепер він власноруч поламав майже всю логістику: завтра о шостій з чимось йому треба сісти на потяг до Франківська, аби о 10 розпочати той клятий семінар, а він їде у потязі «Львів-Київ», без мобільного телефона (добре, що хоч зі знятою заздалегідь місцевою готівкою), без жодного уявлення, чи буде у нього можливість вийти звідси і вчасно дістатися назад до Львова, у свій чудовий номер готелю «Дністер», із вікнами на північний бік, тобто на найсмачнішу панораму.

Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна потяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху — брами старих будинків, дерев’яні сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна — здається, ці помешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порцеляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах — і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґраундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, па­фосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», взагалі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші — до однієї з міських маґістралей. Ще інші — до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих одноповерхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в цілком сільського типу обійстях — з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстями-острівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим — у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або — й це найекстремальніший варіант — у віддаленій одноповерховій забудові, де не люблять чужинців і яку мешканці міста називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під Замкову гору, якщо бути точними. Але то вже зовсім інша історія.

Тут повільні вулиці — завжди були — повільні настільки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде: як може йти бізнес у такому викривленому просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігся цей звичай — у гарну погоду виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно, пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двір-колодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козаки-розбійники й загубилися у порослих травою подвір’ях. Елайджа й сам тут кілька разів несподівано блукав, по-дурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фортечна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним, й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпечувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та гами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика.

Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один зі своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі, й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.

По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель, єдина реальність — світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі, є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць, тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах, — їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком. У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну, не те щоб кохався — трахався, причому, невдало, бо був викритий сторожем, старим каґебістом. І не те щоб під нею — у підвалі технічної будівлі, стратегічного об’єкта. Інші старі каґебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт...

Вежа була маяком для тих, хто наближався до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори — Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви — маяком для подорожніх.

Усе, жодної надії, що потяг зупиниться на станції Підзамче. Можна йти до провіднички на довгу й важку розмову.

Супутники й супутниці Елайджи зі співчуттям провели його очима. Для них, переважно студентів, плацкартний вагон із його розмаїтістю фріків усе ще залишався джерелом досвіду та матеріалу для байок: як от, наприклад, цей закордонний придурок, який спочатку носився вагоном з ошалілими очима, потім щось бурмотів, певно, якісь прокляття по-своєму, потім залип біля вікна, аж поки там не стало зовсім темно, почав нервово вивертати кишені, щось перекладав, знову шукав, знову перекладав, зітхнув і попензлював до провіднички. Повернулися вони разом. Провідничка все ще сварилася, але радше для леґітимації своєї влади в очах решти пасажирів, бо було цілком зрозуміло, що справу залагоджено.

— Хлопці, можна тут біля вас іноземця посадити до Тернополя? Ви спати не будете? Переплутав потяг, не читає по-нашому, — тітка увімкнула фантазію.

Добре українське студентство продемонструвало гостинність, дівчата особливо охоче. Елайджа довго перепрошував, лаштувався на краєчку та плутано пояс­нював, як він опинився у потязі. Йому дуже треба ще вночі повернутися до Львова, дуже треба, бо з самого ранку інший потяг… Студенти не рекомендували йому висідати в Золочеві, невідомо ж бо, коли у них там остання маршрутка до Львова, краще доїхати до Тернополя, все ж таки якась цивілізація. Але й з Тернополя, за їхніми словами, шанси Елайджи повернутися до ранку були так собі.

— Ви вперше в Україні? — студентка із поглядом серйозної дорослої жінки питала не тому, що їй було насправді цікаво, а щоб Елайджа нарешті припинив бурмотіти про помилку і про ранковий потяг до Франківська.

— Я тут певний час мешкав, давно. У Львові. Ви тоді, напевно, тільки вступили до школи, — про всяк випадок додав Елайджа. — І я був минулого року. Місто дуже змінилося. Загалом Україна змінилася.

«А він симпатичний. Це ж скільки йому років?» — студентка подумки рахувала. Виглядає десь на тридцять.

Взагалі-то Елайджа подобався жінкам. Точніше, пев­ній частині жінок: він не міг похвалитися тою при­род­ною, первісною маскулінністю — вольовим підборіддям та різкими рухами, наприклад, — яка приваблює багатьох із них. Він був із тих непристойно гарних хлопчиків, які схожі на ангелів у дитинстві та юності, але схильні стрімко набирати вагу, коли стають старшими. Скажімо так: високий, з довгими віями, пухлими щічками, перспективою другого підборіддя та майже дитячою посмішкою (ямочки у кутиках вуст), він частіше ловив на собі погляди юних дівчат, аніж зрілих жінок. Та й ті, старші, вірогідно, бачили у ньому насамперед втілення усіх тих красенів-старшокласників, які свого часу іґнорували їхню першу дівчачу закоханість.

— Нині люди почувають себе набагато вільнішими, ніж раніше, — Елайджа продовжував свою думку, задоволений з того, що має можливість сказати щось приємне. — Є свобода слова, вільні медія…

— Все це швидко зникає, — обережно кашлянув довговолосий хлопець, якого Елайджа спочатку не помітив між дівчатами.

— Справді?

— Це було зрозуміло давно.

— Я дуже оказійно то відстежував — універсали, газ і це все…

— Ви тут бізнесом займаєтесь?

— Не зовсім так, я вчу базових речей про менеджмент.

— А ви би не хотіли викладати для українських студентів? Наприклад, у Києві…

Питання-пропозиція виходила від студентки №2, яка досі спостерігала за розмовою з верхньої полиці. Стратегічне розташування «напівлежачи» дозволяло їй вибудувати особливо привабливу лінію під простирадлом, там де талія переходила в стегно, якраз перед тим, як Елайджа підняв голову.

— Це чудова ідея,— люб’язно збрехав Елайджа. — Якби мене запросили, я би з приємністю зробив це.

— А давайте ми вас запросимо від нашого студентського комітету!

Все. Не відмазатись.

— Ви довго будете в Україні?

— О, ні, всього півтора тижня.

— А у вас буде час у Києві? Може, ви зустрінетеся з нашим студентським комітетом?

— Я ще маю бути у Франківську й Тернополі. Ну, в Тернополі не зараз, потім…

— А я ось із Тернополя, а вчуся у Львові, — знову вступив у розмову довговолосий хлопець.

— О, так? А що саме?

— Графічний дизайн в Академії мистецтв.

— Як чудово… багато з моїх львівських друзів там вчилися.

Елайджа з хлопцем — Юрком — з’ясували, що мають з десяток спільних знайомих, щоправда, для юного Юрка більшість із них були наставниками або кумирами. Елайджа трошки заздрив цій його свіжості: він тепер переживав майже те саме з майже тими самими людьми, що й Елайджа більше десяти років тому. Іконостас їхніх кумирів практично не змінився, за винятком того, що учти стали інтенсивнішими через зростання фестивального руху — ось тепер він сипав перед ним усіма цими фестивальними історіями, ніби помноженим удесятеро, посиленим та підсвіченим його власним досвідом.

Найважливішим у житті Елайджи випускником Юр­кової Академії був Володя Дамський. Вони познайомилися випадково: улистопаді 1996 року Елайджа зайшов у його книгарню за якимось пристойним і не дуже скла­д­­ним українським чтивом.

Елайджу завжди дивувало, як люди примудрялися вмить побачити у ньому іноземця, бо ж він намагався вбиратися якомога скромніше. Добродій, який щось дуже емоційно пояснював продавцю за прилавком, звернувся до Елайджи із закликом купити його збірку віршів «Відродимось любов’ю та красою». Обкладинку прикрашало фото добродія часів президента Кеннеді чи — доречніше сказати в його випадку — генсека Хрущова. Навіть за товстими лінзами окулярів Елайджа міг бачити відчай в очах продавця.

Наступні півтори години добродій тримав Елайджу за ґудзика. Він дуже щиро намагався пояснити йому суть слов’янської духовності.

— Хто я такий, щоб осягнути слов’янську духовність? — відбивався Елайджа і продовжував приблизно так, збиваючись на англійські слова та в’язнучи в українських наголосах: «Я всього лише бізнес-консультант зі Сполучених Штатів, я виріс у маленькому забиченому містечку на Середньому Заході, і лише українське коріння дає мені мізерний на то шанс».

Поета це не зупинило, мало того, на словах про українське коріння у нього відкрилося друге дихання. Лекція тривала ще хвилин тридцять, але впродовж них невизнаний талант познайомив Елайджу з продавцем Володею Дамським, який мав щастя бути його учнем. Виявляється, свого часу цей мудило ще й викладав «Етику та естетику» у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Коли мудило усвідомив, що Елайджа не збирається купувати його книжку навіть за дві гривні з автографом, і звалив, Володя Дамський, величезний на зріст чоловік, схожий на геолога радянської епохи (Елайджа знав з телевізора, що геологи радянської епохи наслідували образ письменника Гемінґвея), потиснув Елайджі руку.

— Ви мужня людина. Поважаю.

— А він в інституті теж… так?

— Ага. Поки хлопці йому морду не набили, коли ми в колгосп на буряки їздили. Хочете кави?

Відтоді Елайджа заходив до книгарні майже у всі непарні числа, коли була зміна Дамського. Він залишав книжки на іншого продавця, або й на Елайджу чи інших гостей, біг за кавою у забігайлівку «Морозиво» навпроти, а коли вертався з двома надщербленими горнятками, розлякував бібліофілів з висоти двох метрів своїм громоподібним голосом.

Дамський був дизайнером інтер’єрів за освітою та за халтурою, продавцем книг за обставинами, чоловіком своєї такої ж гігантської дружини, альпіністом і романтиком, батьком п’ятирічної дівчинки, теж величенької, як на свій вік, старшим братом величезного парубка, якого ніжно називав «недорослем». Але насамперед він був чудовим графіком. Поки відвідувачі книгарні крали з прилавка книжки про гурток мадам Блаватської, Дамський шкробав сюрреалістичні львівські ландшафти та карикатури на друзів.

Власне з цими друзями він Елайджу і знайомив. Хоча зовні Дамський скидався на соціопата, рідко коли їхні зустрічі не переривали його знайомі, які зазвичай заходили на хвилинку привітатися, а залишалися на кілька годин. Серед них траплялося ще кілька, більшою чи меншою мірою поведених на слов’янській духовності, але товариство їх швидко нейтралізовувало. Більшість із них належала до людей, які Елайджі досі не траплялися, навіть під час навчання в університеті з його великим вибором фріків. Від місцевих, з якими Елайджа спілкувався на роботі, вони теж суттєво відрізнялися. Загалом, його сприймали поблажливо, навіть попри його очевидну нездатність споживати необхідну чоловікові дозу алкоголю.

— Дамський, підар-раас! — від реву колишнього інститутського колеги Дамського підстрибнула сухенька пенсіонерка з томом «Видение тантры».

Майже такого ж розміру, як Дамський, приятель на­ва­лився на Володю через прилавок, одночасно цілуючи його в бороду, плескаючи по спині та розпихаючи великим животом книжки Ошо.

— Шо за мальчік? — велетень якусь секунду вагався, чи про всяк випадок не притиснути й Елайджу до свого величезного черева.

— Прошу? — щось підказувало Елайджі, що запитання стосується саме його.

Зазвичай Дамський представляв Елайджу знайомим коротко: «Це Елайджа, він з Америки, приїхав до нас вчити наших матолків бізнесу». Ясна річ, слова «з Америки» та «бізнес» створювали певні очікування, особливо у художників, які бачили в Елайджі перспективного клієнта й одразу запрошували до себе в майстерні. Він охоче платив за придбану дорогою випивку, проте живопис усе ж таки виходив за межі його бюджету. На подив Елайджи, часто художники просто робили йому подарунки — не живопис, ясна річ, а якусь невеличку графіку, якісь каталоги, уламки старих кахлів, обривки колажів, фотографії та плакати. Здавалося, для них немає нічого важливішого у житті, як тільки розповідати Елайджі про початок 1990-х і фестиваль «ВиВиХ», про черги за алкоголем та про костюмовані бали, про гіпсових ангелів та аґентів кей-джи-бі в їхніх майстернях, про померлих друзів та безгрошів’я.

Країна їхніх розповідей не була схожа ні на вимріяну Елайджею країну безмежної свободи, ані на світ наївних і стражденних істот, якою її описували в українській недільній школі. Виявилося, що за радянської влади художники займалися переважно ходінням один до одного в майстерні, а продавати свої роботи було загалом не обов’язково. Зрештою, вони й не могли їх продавати, оскільки нелояльним до радянської влади (а Елайджа спілкувався переважно з нелояльними до влади) забороняли робити виставки у публічних ґалереях, тому вони носили картини один до одного на так звані «домашні виставки». Проте можна було, наприклад, оформити автобусну зупинку в селі («о так, в Америці були популярні такі панно у 30-х!» — намагався підтримати розмову Елайджа), й цих грошей цілком вистачало на кілька місяців безбідного життя, а поки тривав сам процес, колгосп забезпечував митцеві повний пансіон. Новоприбулий персонаж точно був одним із цієї породи.

— Слухай, Елейжа, — новий знайомий розвернувся до нього усім собою — розкуйовдженою гривою, бородою, окулярами, плащем, на якому Елайджа встиг помітити кілька плям, але про їхнє походження вирішив у цей момент не думати. — Елейжа, ти знаєш, що у цьому місті народився батько вашого великого поета Алена Ґінзберґа?

Дамський напружився: він уже кілька разів переконувався, що Елайджа й не чув тих культових американських імен, про які кожен із їхнього кола міг би говорити годинами.

— Ні, нам у коледжі про це не розповідали, — цього разу вигріб Елайджа.

— Уяви собі, якби батьки Луїса Ґінзберґа не звалили звідси в Америку, його син міг би народитися тут, у Львові. Ален Ґінзберґ народився б у Львові. — Вражений власною ідеєю, новоприбулець так активно розмахував руками, що бабуля з тантрою мусила відповзти на край прилавка.

— Ну, Ален Ґінзберґ був єврей, лівий… комуніст, влас­не… його могли вбити нацисти під час війни, — обережно пригадав матеріали університетського семінару Елайджа, ловлячи на собі схвальний погляд Дамського.

— Але він міг втекти на Схід! — заревів велетень, переповнений поставанням захопливого сюжету.

— Тоді його би вбили комуністи. — Елайджа був невблаганний, але велетень не слухав.

— Ні, він би втік від НКВД… У Таджикистан… чи в Туркменістан, на іранський кордон! Він би займався контрабандою, курив би анашу… А потім він би повернувся і став би хіпі, й тусував би на Вірменці…

— Ага, або працював би у райкомі комсомолу, — втрутився Дамський. — Елайджо, познайомся, це Блюм. Доки у нас є Блюм, ми дамо собі раду й без Ґінзберґа.

— Тоді він би знаходив для них дєвок, для їхніх орґій! — Блюм не міг заспокоїтися, того дня йому дуже залежало, аби Ален Ґінзберґ народився і жив у Львові.

Блюм був художником. Важко було сказати, скільки він мав років, цілком можливо, що ненабагато менше, ніж обожнюваний ним Ґінзберґ. Він, до речі, був на нього дещо схожий, можливо, не в останню чергу через бажання наслідувати свого ідола.

— Блюмище, ходи сюди, моє малесеньке! Моє-моє! — ще одна новоприбула гостя заледве могла охопити Блю­ма в діаметрі, її обличчя зникло в його безрозмірному пузі, але він, як міг, усім своїм величезним слонячим тілом продемонстрував готовність до того, що його зараз візьмуть на ручки.

— Душа моя! Я думав, ти ще у своєму Вроцлаві. — Дамський і собі поліз обійматися.

— Дамський, я вже тиждень тут, розгрібала всяке. Ой, добрий вечір!

— Елайджа, це наша Фея.

— Не фея — багіня! — знову заревів Блюм.

У Феї таки було людське ім’я — чи то Еліна, а чи Анжела, яке Елайджа того ж вечора надійно, раз і назавжди, забув. Фея була дуже милою жінкою південного типу, трішки широкою в стегнах, із чорним волоссям та оливковою шкірою. Вона відчайдушно займалася видаванням усіляких нікому не потрібних перекладів західних інтелектуалів та проведенням значно затребуваніших збіговиськ довкола тих-таки західних інтелектуалів, не ображаючи при цьому і своїх, а якщо точніше — пропихаючи їх на міжнародні виїзди-роз’їзди-пленери-конференції, не боячись навіть найекстремальніших митців, яких треба було доставляти «під ключ», тобто попередньо вивести із запою, майже власноруч відмити, оформити за них документи, заповнити всі довбані анкети та до самого літака припильнувати, аби воно десь дорогою не розгубило папери та не надумало «на хвилечку» заскочити до дружбанів бухнути.

— Чуєш, який мені про тебе анекдот розповіли: «Ви добра фея? — Так. — А чому з сокирою? — Як мало ви знаєте про добрих фей…».

— Блюм, давайте щось вирішувати, я вже нині по роботі.

— І хто перший сказав: «Ну то шо?».

— Пішли до мене, мені мої пісатєлі ракію привезли.

— Цеерушника беремо з собою?

— Обов’язково, — кивнула Фея, дивлячись на Елайджу.

— Прошу?

— Не сци, малий! — гаркнув Блюм. — Ми йдемо в гості до Феї.

— О, я би це любив!

— Він з нами йде, — переклала Фея.

Фея мешкала за кілька кварталів, у будинку, який за тутешньою ієрархією вважався розкішним: центр міста, польський конструктивізм, вкраплення круглих вікон, світлий під’їзд із мармуровими панелями. Глянцевим паркетом вони ступали у шкарпетках, проте своє пальто Фея кинула недбало, і в цій недбалості Елайджа побачив незрозумілу йому насолоду. У величезному помешканні пахло чистотою та доглянутими меблями, на кухні, де вони всі посідали, були навалені книжки та альбоми, переважно німецькою, брошури та конверти великого формату, кілька горняток з кавовими фусами. Але під шаром хаосу ховалася все та ж загальна вилизаність.

— То чого ти тут у нас шукаєш? — спитала Фея Елайджу, розставляючи келишки.

— Ну, я думаю, я можу своїми знаннями допомогти людям розкрити їхній потенціал…

— Слухай, я всі ці ваші штуки знаю, не повіриш, скільки такої хєрні мені доводиться щодня писати, щоб когось із наших відправити повчитися або з виставкою, або видати тут книжку. Розслабся, ти не на співбесіді. Для себе ти чого шукаєш?

Елайджа не любив розповідати про себе. Найчастіше його питали про батьків та про українське походження. У більшості випадків він коротко пояснював, що українцем був тато, мама має голандське коріння, так, Нью-Йорк справді колись називався Нью-Амстердам, так, ще тоді приїхали, ні, української мови вона майже не знає.

Дамський був одним із перших його українських співрозмовників, якому Елайджа з несподіваною легкістю розповів, що тато помер від серцевого нападу, коли Елайджі було 10 років. Після батькової смерті ще кілька років поспіль він чи не кожного дня бився з іншими хлопцями, завжди готовий накинутися навіть на старшокласників за будь-яке криве слово. Увесь його шлях у школі був позначений роз’юшеними носами. За наполяганнями вчителів мама відвела його до лікаря, лікар сказав, що Елайджа має ADHD і виписав якісь піґулки, які, до її честі, мама йому так ніколи й не давала.

Поза тим нічого не змінилося: просто тепер саме вона відвозила їх із сестрою на заняття Пласту та до недільної української школи. Батьки інших дітей ставилися до неї з повагою та деяким острахом, вона ж демонструвала приязнь та намагалася приховати свою дистанційованість від їхнього світу. Мати Елайджи не ходила на службу до української церкви, не брала участі у благодійних ярмарках. З дітьми вона говорила англійською, позаяк української так і не навчилася, щоправда, ніколи цього особливо й не прагнула, навіть коли був живий чоловік.

До певного часу Елайджа вважав, що тато не просто так переповідав безліч суперечливих фактів про країну, саме існування якої йому було важко збагнути: все ж таки є вона в реальному світі чи ні? І що він мав певний задум, коли вирішив навчити сина майже нікому не знаної тут мови, а також, наприклад, розбивати намет у лісі. Він вірив, що тато готував його до поважної місії, до чогось схожого на фільм «Зоряні війни». Одного дня він отримає від тата приховане послання, тільки їм двом зрозуміле, й вирушить у подорож, як у книжці «Володар перснів». Потім усвідомив, що українство давало йому також тактичні переваги у змаганнях за дівчат, як от вміння танцювати: складні народні танці були схожі на модний у ті часи брейк-денс.

У якийсь момент розмови його мами з батьками його товаришів по недільній школі стали довшими і жвавішими, в них часто проскакувало слово perestroika, мама більше слухала, українці більше говорили.

Елайджі було 14 років, коли президент США сказав: «mir na nas smotrit», — і в наступні кілька років він виробив у собі звичку дивитися міжнародні новини, до кінця не розуміючи, що, власне, очікує там побачити. Перші два роки в університетському кампусі були для нього роками кумирів — певних себе студентів маґістерки, з чиїх розмов він жадібно виловлював назви: Берлін, Прага, Москва…

— Я би хотів більше дізнатися про цю країну.

— Ой, сонечко, ти враховуй, що це Львів, це не зовсім країна. Особливий випадок. Тут плюнути нема на кого: як не надія нації, то ґеній.

— О так, Володя мене кільком представив, то вельми цікаві люди…

— Бачиш, ще кілька років тому практично всі оці «цікаві люди» вірили, що тепер нарешті житимуть так, як хотіли все життя, що їх ціла країна на руках носити буде, що більше не буде проблем з грошима, що ми тут швидко Європу зробимо. А тепер їм ще гірше, ніж було колись.

— Але тепер їх не переслідує кей-джи-бі, хіба ні?

— Знаєш, кей-джи-бі їх принаймні цінувало. А те бидло, яке завдяки зокрема їм повилазило з-під плінтусів і побачило якийсь кавалок життя, їх же вважає невдахами. А тих, кого визнали поза нашим болітцем, — запроданцями.

— Я думаю, що для країн у транзишн… у транзиті то є вельми типова ситуація. Всюди у Східній Европі люди відчувають ностальґію за совєцькими часами.

— Так, бачиш, у нас одна частина усвідомлює, що ностальґує, тим часом друга на словах ті часи проклинає, а насправді є продовженням того ж совка. Ти подивись на ті пам’ятники, які вони тепер ставлять: це ж той самий Ленін, тільки з приліпленою головою Шевченка. І так в усьому: їм просто завантажили нову матрицю з новими іменами, вони тепер усі професійно люблять Україну.

— А чого ти чекаєш… від своєї роботи? — Елайджа намагався інтонувати так, аби його питання звучало як люб’язність.

— Розумієш, мене через це дехто вважає хворою на голову — мама, наприклад, але ж я знаю, що вони ґеніальні. Ось помру я, й за деякий час ніхто, крім друзів та близьких, про мене не згадає. А про них пам’ятатимуть. Ми тут, Елайджо, на вічність працюємо, — облизуючи пальці і ставлячи канапки на стіл, підсумувала Фея.

— Ага, оскільки за гроші працювати все одно не виходить, доводиться працювати на вічність, — пробурчав Блюм.

— Ой, ну так уже не жалійся, буде твій гонорар на днях, буде, — Фея через стіл кинула в нього порожньою пачкою з-під цигарок. — Все одно ти найбільше коштуватимеш, коли помреш.

— Я ж тобі обіцяв, що впишу в заповіт.

— Обіцяв-обіцяв, толку мені з твого заповіту, ти ще на моєму похороні застудишся. Знаєш, найбільше шкода тих андеґраундних, кого дуже цінували за совка, але тепер виявилося, що вся їхня цінність була в якихось прихованих антирадянських символах, дулях у кишені, в тому, що вони езоповою мовою викривали систему. Ну й от, система нібито накрилася, і тепер вони без неї ні на що не здатні. Коли завалився совок, усі вершки зібрали старші брати, пару років був запит на цей антирадянський пафос, але до Мангеттену з Москви ближче, ніж звідси, а наші хіба трохи у вас там по діаспорі попаслися. Вони й не зорієнтувалися, що час їхній минув. Досі не можуть зорієнтуватися. І як мені тепер їм пояснити, що те, заради чого вони ризикували, перебивалися по чужих кутах, по якихось комуналках, фіктивних шлюбах, більше нікому не потрібно? Свобода їх добила — виявляється, вони тільки й уміли, що виживати, і з мистецтвом це, на жаль, нічого спільного не має.

Цієї миті на кухню увірвалася жіночка у чорному светрі з люрексом. Елайджа здригнувся, бо наступної секунди жіночка почала несамовито кричати:

— Блядь подзаборная! Шляешься целыми днями! Стыд какой, каждый раз с новыми мужиками! Кого ты привела опять?

— Мама!

— Ида Марковна, я вас прошу, вы посидите с нами лучше, — Дамський виповз із темного кутка й якомога ніжніше глянув на жіночку з-за своїх товстезних лінз.

— Володенька, я вас очень уважаю, но вы же сами видите, что эта шлюха спит и видит, как свести меня в могилу!

Закам’янілий Елайджа нарешті ковтнув каву.

— Іда Марковна, познайомтеся, це наш гість з Америки, його звати Елайджа.

Іда Марковна розвернулася усім люрексним корпусом на Елайджу.

— Ах, очень приятно! Хау ду ю ду!

— Це приємність для мене, — видихнув Елайджа.

— Вы меня, пожалуйста, извините за эти эмоции, но вы себе представить не можете, как сложно теперь в этом городе встретить порядочного мужчину! Я очень жалею, что мы не уехали отсюда, когда еще была такая возможность.

— Ага, всего-то надо было подделать документы, — уїдливо вставила Фея.

Вот сиди теперь, честная такая, с голой жопой! — гаркнула Іда Марковна. — Такая же рохля, как твой отец.

— Мама, можно мы продолжим тут?

Іда Марковна засопіла й нічого не відповіла, тож Фея мусила вивести її на коридор, де вони голосно перешіптувалися, щоправда, Іда Марковна час від часу знову зривалася на крик.

— Можливо, нам варто піти… — обережно припустив Елайджа, не дуже тямлячи, буденною чи ні є тут така ситуація.

— Та, певно, не будемо ускладнювати нашій Феї жит­тя, — несподівано швидко погодився Блюм. — Хоча, якщо вона Фея, то ким би мала бути її мама, як не відь­мою, — завершив, ризиковано розгойдуючись на вшестеро меншому від себе дзиґлику.

— Хлопці, вибачайте, я в цьому живу. — Фея повернулася до кухні. — Думала, вона нині на якихось своїх шабашах у філармонії.

— Феєчко, давай ми у «Вавилон» підемо. Янкі, вдягайся.

Вони знову вийшли на проспект, який місцеві називали Академічною вулицею. Таблички на будинках вказували цілком іншу назву, якою користалися лише приїжджі. Поки вони сиділи у Феї, на вулиці пішов сніг — дрібний, невагомий і тихий. До Нового року залишалося якихось кілька днів, де-не-де вбогі вітрини світилися святковими гірляндами, людей на вулиці було більше, ніж зазвичай. Елайджі здавалося, що цей вечір триває вічність, і ще ціла вічність попереду. Вони йшли проспектом, який для Елайджи, здається, коли не вчора, то сьогодні став близьким, як із часом стають близькими домашні речі та стіни власного дому. Одне він знав точно: йому дуже сильно, просто неймовірно пощастило.

Біля вузьких дверей стояло троє кремезних молодих людей, жоден з яких не був схожий на тих охоронців, що їх Елайджі доводилося бачити в Україні. Вони не були одягнуті однаково чи майже однаково, як то зазвичай тут траплялося у людей їхнього ремесла, на одному була клубна куртка Sepultura, на іншому — щось незрозуміло мілітарне, здається, у всіх було довге волосся, зібране в хвіст. Жоден з них не дивився з-під лоба важким поглядом.

— От тільки не кажіть, дядьку, що ви знову свою карточку загубили! — Охоронці привіталися з Блюмом потиском руки.

— Та я зайду нову зроблю, хлопці, зроблю. У мене тут гості з Америки, та купа всього… Малий, ходи сюди. — Блюм витягнув Елайджу наперед і почав потихеньку пропихати до дверей. — Ми ж там четверо сядемо?

— Та сядете, сядете, мало людей сьогодні. Мадемуазель… — Охоронець у легкому поклоні усміхнувся Феї та мовчки відсканував Дамського.

— Взагалі-то це панк-група, вони тут кілька разів на тиждень підробляють на дверях, — пояснила Фея Елайджі.

Те, що так ретельно охороняли панки, не було схоже на жоден клуб, в якому доводилося бувати Елайджі, й тим більше на закритий клуб (хоч у закритих, щиро кажучи, він ще взагалі не бував). У напівтемряві доволі великої зали Елайджа вихоплював поглядом дерев’яні столи і стільчики, відокремлені один від одного звислим зі стелі павутинням із грубих невибілених мотузок, маленькі настільні лампи на столиках, побілені вапном стіни і якусь класну, як на Елайджин смак, графіку на них. У кінці кімнати привітно поблискувала барна стійка. Дамський тут був хіба вдруге чи втретє, тому пояснювали, що саме так ретельно оберігається клубними картками та атлетичними панками («вони якісь надто атлетичні, як на панків…», не відриваючись від розмови думав Елайджа), Блюм і Фея: закарпатський коньяк («непалений», усією силою свого авторитету підтвердив Блюм), добра кава (Tchibo, по 70 копійок), а головне — публіка: вона становила тут головну цінність, і її охороняли від усіляких зальотних рагулів.

(Уже згодом, заднім числом складаючи докупи десятки почутих історій про вуличні побиття й пограбування, Елайджа зрозумів, наскільки всім їм тоді на цьому насправді залежало: бути на своїй території, де жодна зараза не пристібеться до твого довгого волосся, кульчиків, прикрас, предмета розмови, де не треба буде відбивати цю аґресію — в усіх можливих значеннях цього слова, де середня управлінська ланка молодого вітчизняного рекету не змушуватиме тебе почуватися лузером і задротом перед твоєю дівчиною, де за сусіднім столиком якесь п’яне начальство не волатиме «Горіла сосна, палала», а головне — ніхто не поставить касету з піснями Міхаїла Круґа. На вході стоять красиві панки, готові дати в табло будь-якому одноклітинному мудакові, привезену з Польщі каву Tchibo приносять у спеціально замовленій для цього місця темній кераміці, а не якомусь тонкостінному чеському жлобстві, трамваї ходять до дванадцятої, і немає жодних сумнівів, що ти цієї миті перебуваєш в епіцентрі історії).

І без пояснень Феї та Блюма було видно, що публіка складається переважно з усіляких мистецьких і довколамистецьких персонажів, як от художників, телеоператорів, журналістів, рок-зірок, народних депутатів і депутатів місцевих рад, поетів, студентів, а також, цілком окремою групою, валютників, яких чомусь називали «коні». Останні приходили сюди відпочивати, постійна точка їхня була в історично виправданому барі готелю «Жорж» навпроти (у цьому готелі Елайджа жив перші кілька діб по приїзді до Львова, теж цілком історично виправдано, адже той у радянські часи називався «Інтурист» і був повністю забезпечений відповідною до своєї спеціалізації інфраструктурою — від каґебешників до тих-таки «коней»). Втім, інколи вони також побіжно залагоджували справи, як ось тепер, коли один із них, не криючись, повільно складав пачки баксів у прозорий поліетиленовий пакет.

— Елайджа, ти з нами? — Елайджа змусив себе відірвати погляд, він уперше в житті бачив одночасно стільки американських доларів готівкою. — Не спи, янкі, коньяк стигне.

Біля барної стійки висока молода жінка у куртці-­«косусі» передавала для когось через бармена компакт-диски, примудряючись одночасно жваво щось йому розповідати, порпатися у наплічнику і курити. Елайджа помітив, що за нею стежать кілька пар очей за сусідніми столиками.

— О, дивись, Ванда тут, — кивнула в бік стійки Фея. Блюм обернувся й одразу пішов вітатися. — Ти вже чув її групу?

Елайджа винувато пояснив, що не чув, як, зрештою, й інших львівських груп. Вони трохи поговорили про музику, Фея була загалом задоволена з Елайджиних преференцій (Led Zeppelin, Pink Floyd, R.E.M., Red Hot Chili Peppers і, цілком окремо та з придихом, U2), з чого зробила висновок, що група Ванди «Клуб галогенів»[1] має йому сподобатися, причому, сподобатися вже за кілька днів, коли в них буде концерт, на який всі вони, звичайно, йдуть.

— Зара’ до нас підсяде, — Блюм повернувся до них і, не встаючи, підсунув дзиґлик від столика через прохід. — Казала, що запрошень для своїх не має, організатори звірі зовсім.

— Та купимо квитки, головне прийти раніше, поки студіки не набилися.

— То ця група дуже популярна? — Елайджа намагався намацати глибину катастрофи: культурні заходи, на яких йому до того доводилося бувати, навчили його бути обережним із подібними запрошеннями.

— Дуже популярна у вузьких колах, — Дамський явно був щодо них скептичний.

— Розумієш, тепер люди вже не так цікавляться нашою музикою, як кілька років тому.

— Це пов’язано з економічною ситуацією, — чи то спитав, а чи припустив Елайджа.

— Це пов’язано з тим, що поки ми тут бігали з прапорами, шустрі хлопці-комсомольці навчилися займатися бізнесом.

Елайджа не зовсім погоджувався з тезою про існу­ван­ня тут хлопців, які розуміються на бізнесі, але вирішив не починати дискусію. Замість нього сперечатися почала Фея.

— Блюм, вони не навчилися займатися бізнесом, а просто відхопили все, що погано лежало, і якось так вийшло, що погано лежало у нас радіо й телебачення.

— Це називається «закон колообігу гівна в ефірі», — промовив десь згори хриплуватий жіночий голос. — А я називаюся Ванда.

Поки Ванда пояснювала, Блюм поставив перед нею коньяк та підсунув ближче попільничку. Елайджа перехопив кілька ревнивих поглядів, звернених у бік їх­ньо­го столика.

— Усе починається з дурості, а дурість, як казав Френк Заппа, найпоширеніший елемент у всесвіті. Дурні визначають так званий «формат», тобто музику, яку крутять в ефірі, публіка думає, що це й є те, що варто слухати, підтримує «формат» грошима, ці гроші вкладаються у подальшу розкрутку. Таким чином гівно саме себе відтворює.

— Так, я помітив, що у вас на радіо цілком інша музика, ніж в Америці.

— Це результат того, про що я кажу. Люди просто не мають звідки отримати якісь альтернативні уявлення. Не докладаючи спеціальних зусиль, мається на увазі. Їхні уявлення формують кілька совків із синдромом прапорщика.

— Ну, ти ж маєш можливість не працювати у форматі, — втрутилася Фея.

— Я цю можливість щодня вибиваю зі скандалами. Знаєш, яка була остання претензія? Що Cranberries — заважка музика для ранкового ефіру! Як можна працювати з людьми, які вважають Cranberries важкою музикою?!

Поки Ванда і Блюм усе глибше занурювалися у музичну дискусію, Елайджа обережно розглядав цю першу зірку, з якою познайомився: жмутки срібних браслетів, ще щось срібне висіло на шиї, ботичелівські пропорції обличчя та рук, звичка закладати пасмо волосся за вушко, дуже швидка мова, але стримані жести. Елайджа зі своїм усе ще кепським знанням мови міг зосередитися або на її словах, або продовжувати її розглядати. Радше з інтонацій, ніж із сенсу промовленого, він зрозумів, що вона перебуває на межі кількох світів: їхній діалог із Блюмом виглядав як діалог двох людей, яких об’єднує безліч спільного досвіду, які підхоплюють думку один одного ще коли вона до кінця не висловлена, граються натяками та цитатами, перекидаються іменами й назвами. З іншого боку, її внутрішній ритм різнився від рівномірного Блюмового коливання, обертання на власній орбіті, яка в його випадку перебувала всередині, а не ззовні. Вона, мов пересувна підпільна радіостанція, була обліплена націленими у різні боки тарілками-антенами, ці її антени ловили безліч інформації з різних сфер (з небесних сфер також, але про це Елайджа дізнається пізніше), а інші так само видавали безліч інформації назовні, за кермом фургона-радіостанції безпереч­но були бійці підпільного терористичного фронту, які вір­туозно, час від часу відстрілюючись, втікали від переслідувачів у нічних перегонах, не припиняючи при цьому виходити у прямий ефір. Вона дрейфувала від мистецької дискусії до політичної, від анекдотів до історичних алюзій. Якби вона підсіла за столик не до них, а до валютників, у неї і з ними знайшлося би безліч спільних тем, наприклад, про кадрові перестановки у місцевій міліції, контрабанду кави й червоної ікри та про відстріл бандитських авторитетів.

Вона звернула увагу на Елайджу й одразу випалила з півдюжини історій зі своєї поїздки до Штатів: про музичні магазини Нью-Йорка, відвідування стриптизу та зібрань української діаспори, фонетичні особливості вуличного сленґу. Елайджа намагався підхоплювати її думки, як тільки міг, хоча його рятувало радше знання контекстів.

— Вандо, ми до тебе прийдемо на концерт.

— Візьміть із собою… як ти називаєшся?

— Елайджа.

— Елайджу візьміть із собою. І, пацани… квитки купуйте, підтримайте фінансово нас, бідних музикантів.

На прощання Ванда поцілувала Елайджу в щічку. «Не такий я вже, певно, й зануда. Можливо, їй навіть було зі мною цікаво», — подумав Елайджа.

Вони просиділи до самого закриття, провели Фею, й Елайджа ще навіть устиг на останній трамвай. Була майже північ, Елайджа злітав у темряві разом із порожнім вагоном...

…Була майже північ, і їхня розмова з Юрком зробила цілком очікуване в цій частині світу коло від політики до музики й знову від музики до політики, цього разу ґлобальної. Дівчата давно позасинали: навіть для найстійкішої з них привабливий Елайджа виявився настільки безперспективним у сенсі можливості налагодити контакт, що вона безсило й розчаровано провалилася у пересохлий сон. Елайджа і Юрко говорили про музику.

— Мій хресний каже, що знає багатьох негідників, які ходять до церкви, й практично жодного не бачив на рок-концерті. І що Боб Ділан застеріг від поганих вчинків більше людей, ніж церква.

«Здається, я це вже десь чув...», — подумав Елайджа.

Хресним батьком хлопця, як з’ясувалося, був один із Елайджиних знайомих музикантів — не з найближчого кола, з тих знайомих, спогад про яких ні до чого не зобов’язує, натомість накочується теплою хвилею, тягнучи за собою сотні тисяч причеплених секунд із минулих життів. І в якусь мить, коли за вікном заскрипів товарняк і спалахнуло станційне світло, Елайджа внутрішнім зором побачив, як Юрко, на кілька років молодший за теперішнього, йде через ніч уздовж залізничних колій, від свого хресного, з його музикою у навушниках, вітер із передмість пробирається йому за комір, і хрін його тепер розбере, чий це насправді був досвід.

Тим часом вони таки доїхали до Тернополя, прим’ята провідниця полегшено благословила Елайджу, студентки визирнули з-під ковдри й усміхалися йому зі своїх снів. Юрко вийшов разом із ним на перон, вони покурили на прощання, й Елайджа вирушив у теплу ніч.

Перед ним був майже порожній вокзал незнайомого міста. Його витівка більше не здавалася йому абсурдною й дурною. Глибоко в душі Елайджа навіть був задоволений собою: виявляється, він здатний робити дурниці. Напевно, саме так виглядала б ідеальна втеча: ніхто не знає, де він, ніхто не може передбачити, що він міг тут опинитися.

Свобода, абсолютна свобода чекала на нього на цьому темному пероні. Довіра до цієї ночі, до чорних цистерн на сусідній колії та вбогого світла у високих вокзальних вікнах, і тепле відчуття безпеки, і радість від того, що все це відбувається. Він йшов до вокзалу й усім собою впізнавав момент невизначеності — лише кілька таких він уже переживав, і вони завжди були початком. Коли він закінчував прокручувати у пам’яті найважливіше, знову і знову, саме ці миті які-ще-нічого-не-означали, передчуття початку, хвилювали його навіть більше за оте найважливіше й найсуттєвіше. І в таку ніч, як оце тепер, Елайджа був готовий зізнатися собі, що саме в очікуванні цих моментів він і жив, роками мандруючи між ними, немов між островами.

[1997, січень]

Новий 1997 рік Елайджа святкував разом із Блюмом та Феєю. Дамський зустрічав Новий рік удома з родиною, але на якомусь етапі до них приєднався — на якому саме, Елайджа згадати не міг. Вони почали вдома у Феї (Іда Марковна була більш-менш у гуморі й навіть випила із ними шампанського перед тим, як відчалити до подружок), потім Елайджа бачив себе, ніби збоку, у півдюжині помешкань, він із кимсь пив, цілував дуже гарну дівчину, потім вони всі разом вибігли на сніг й знову кудись пішли, він сидів на підлозі поруч із типом, який грав на гітарі, потім були ще якісь люди з музичними інструментами, хтось уголос читав Lords Джима Моррісона, читали російською, тому Елайджа майже нічого не розумів, лише вловлював інтонації, він усе ще сидів на підлозі, ще був «Вавилон», потім якийсь інший бар: вони зайшли туди ніби зі звичайного під’їзду, піднялися на другий поверх, відчинили двері звичайного помешкання, аби знайти там з десяток чорних столів, завішані червоними шторами стіни, пекельний вогонь за шинквасом — просто Лінч якийсь. Тут була схожа на вавилонівську публіка, була вже знайома Елайджі Ванда, кілька художників, Блюм знайомив його з поетами, кожен з яких був великим, було безліч гарних і дуже молодих дівчат, студенток, за припущенням Елайджи. Кілька післяноворічних днів були безперервною подорожжю — від помешкання до помешкання, і, здається, він майже нічого не пив, але ще ніколи почуття сп’яніння не було таким глибоким та приємним.

Уранці (першого січня? другого? третього?) Елайджа повертався додому пішки. Холод, неприбраний сніг, сонце на камінні, нечисленні перехожі, сонні і п’яні, — все було обіцянкою. Вдома він заліз під душ, і йому перехотілося спати: було близько восьмої ранку, й він почав читати подарований на якійсь забаві (дарунок супроводжувався міцними чоловічими обіймами) старий номер колись діаспорного, а тепер, разом із екзильними символами влади переданого Краю, журналу «Сучасність», із здивуванням ловлячи себе на тому, що тепер не мусить продиратися крізь незрозумілі слова й звороти: мова ніби на фізіологічному рівні впустила його всередину. Ця радість протримала його ще з півгодини, і десь посередині речення: «я прочув чи що, якісь великі зміни…», — він заснув.

На третій чи четвертий день січня вони пішли на концерт Ванди, точніше, її групи, й Елайджа знову сидів на підлозі, в оточенні студентів та студенток, на чиїхось куртках і рюкзаках, було дуже тісно, куртки і рюкзаки, і тіла змішувалися в одну купу, здавалося, він усіх довкола вже давно знає й усі вони його, Елайджу, люблять.

Ну і, звичайно, музика, яка виявилася для Елайджи потрясінням. У ній було все, що переповнювало Елайджу останні кілька місяців: вуличний ритм, несподівані масиви повітря, внутрішні відлуння, дуже добра поезія (Фея накрикувала йому у вухо імена авторів, жодне з яких він тоді не запам’ятав) і — окремим рядком — хриплуватий голос Ванди. На сцені Ванда мала цілком інше обличчя: зосереджене, навіть дещо напружене. Між піснями вона обмінювалася з музикантами жартами, які Елайджа не зовсім розумів, але які, судячи з усього, подобалися присутнім. Ще ніколи Елайджі так щемко не хотілося стати тут своїм.

[2009, березень]

У касі вокзалу міста Тернопіль сонна тітка продала Елайджі плацкартний квиток на московський потяг. У Львові він мав бути близько четвертої. Залишалося перебути тут кілька годин.

Елайджа покружляв першим поверхом, купив кави в автоматі, піднявся на другий, застав там сплячу циганську родину, повернувся вниз, вийшов на свіже повітря, де довколишню темряву час від часу розривали товарняки. Кілька малоприємних типів пасли його очима, і Елайджа пригадав старі навички, призабуті за майже десяток років на Заході — оцінювати ступінь небезпеки. У цьому випадку він не бачив нічого кримінального: радше він просто дратував їх своєю надто свіжою пикою, білим трикутником футболки під сорочкою (знайома йому якось пояснювала, що вираховує іноземців за оцими білосніжними футболками під акуратними сорочками в смужку та світлими штанами).

За останні кілька років у нього було не так багато безсонних ночей. Переважно його доба видовжувалася під час подорожей, але вдома він жив розміреним ритмом, потребуючи чимраз більше годин для сну. Він із жалем згадував часи, коли міг спати дуже мало або не лягати зовсім, коли не бачив снів, а також поодинокі випадки трансатлантичних перельотів, коли його день видовжувався за рахунок різниці в часі. Парадоксальним чином такі випадки — штучно розтягнена доба — прискорювали перебіг подій загалом, хоча Елайджа припускав, що причина — у збігові з часом подорожі, тобто у природному прискоренні й стисненні. Бо, наприклад, коли доводилося не спати через роботу, зосереджені години за комп’ютером жодним чином нічого не прискорювали, навпаки, після таких марафонів Елайджа почувався, ніби водолаз на морському дні.

Якщо вже він отримав у подарунок це кількагодинне абсурдне провалля у часі, то треба його розсмакувати як слід: сморід у прикро освітленій почекальні вокзалу, сирість березневої ночі, умиротвореність сонних собак та людей. Його перша за багато років незапланована подія, прочинені двері, несподівано широкий простір довкола. Все це має бути добрим знаком, надзвичайно добрим.

Йому так сподобалася ця думка, що з нею він і провів решту ночі — і в плацкартному вагоні московського потяга, дорогою до Львова, час від часу прокидаючись від яскравого світла станційних ліхтарів, коли потяг гальмував, пропускаючи довгі, вічні товарні вагони, і, все ще сонний, їдучи в таксі сірим і сирим у передсвітанковому присмерку Львовом, і ловлячи на собі погляди розуміння у лобі готелю, і глипаючи на все ще нічні вогні міської панорами у вікні, коли збирав речі й знову вирушав на вокзал.

[1997, січень]

На початку зими 1997 року листи додому Елайджа писав у текстовому редакторі, а потім копіював у поштову програму.

Власне, йому було важко вийти за межі звичайних повідомлень про свої успіхи на роботі, здоров’я, політичну ситуацію в Україні, плани щодо відпустки, а також запитань про успіхи сестри у коледжі та знову про здоров’я, цього разу мами і бабці. Бо ніби що він міг писати?

Якби Елайджа мав бажання посвячувати у такі деталі маму та сестру, він би, певно, написав, що йому важко засинати: він довго перебирає в голові події дня, не вірячи, що все це насправді відбувається з ним, довго лежить у темряві, намагається запам’ятати безліч нових знайомих, осягнути масштаби змін, які приносить йому кожний новий день, і, мов дитина, чекає, аби якнайшвидше настало завтра. «І за що мені, мудаку, таке щастя?» — думав Елайджа, провалюючись у сон без сновидінь. Йому зовсім, знову ж таки, мов у дитинстві, перестали снитися сни.

Ще, якби він сам наважився собі в цьому зізнатися, Елайджа б написав, що в усьому його дотеперішньому житті якщо й було щось вартісне, то це передчуття: щось отаке обов’язково має з ним статися. Він ніби завжди знав, що десь на нього чекає цей жирний кусень вселенського ніштяка, але тепер дійсність мало не щодня перевершувала найсміливіші його мрії. Він би міг написати, що тепер майже кожен його вечір навіть крутіший, ніж ті невеличкі, як тепер зрозуміло, наближення в університеті, коли він із друзями сидів на якійсь лавочці, вони пили джин із пляшки і реготали так, як буває у дуже ранній юності, так регочуть тинейджери на якихось перших вечірках, виходячи надвір чи на балкон перекурити, та студенти у перший рік навчання, для цього обов’язково потрібно, щоби була достатньо пізня година і сигарети, і щоб регіт відбивався від стін та бруку. Можливо, тому що темно і в компанії практично не видно облич, усі розпружуються і особливо вдало розпові­дають анекдоти та якісь байки, і кожен такий вечір ніби відсилає до того першого вечора, ні з чим не зрівняного відчуття безвідповідальності й безпричинного щастя, відчуття, яке вперше робить коло твоїми венами, коли ти злітаєш на гойдалці у якомусь там семи- чи дев’яти-, чи скільки-там-річному віці, та так і залишається жити у крові, мов малярія. Ще трішки — і вірус модифікується, і розігріватиме кров, коли надходитиме оця мить єднання з іншими людьми, з твоїми хлопцями, з твоєю бандою, безкорисливе єднання лишень заради того, аби реготати, як йолопи, на зло цілому кампусу.

Він би міг також написати, що тепер практично не дивиться фільмів, хоча голівудські новинки у тутешніх кіосках з’являються раніше, ніж в кінотеатрах Америки. Власне життя захоплювало дужче, ніж те, що йому могли показати на екрані.

Але якби він навіть міг про це написати, його стримував забобонний страх: він боявся фіксувати потік і дістати кару за те, що зруйнував диво, спіймав за крила ангела.

Елайджа міг би також похвалитися знайомими —

тими, кого чи не на кожному українському зібранні згадували як «наших митців із Краю» і яких усі уявляли старими бороданями у народних строях. Він міг би написати, що найсимпатичніші з них зовсім не старці, що всі ці роки вони примудрялися вловлювати своїм надприродним, мов у довічних в’язнів, слухом сигнали ззовні, майже нічого не знаючи про те, чим займаються, що читають, про що сперечаються їхні ровесники за межами оточеного сторожовими вежами з автоматниками простору однієї шостої світу, вгадували їхні найпотаємніші скорботи, можливо, притулялися вухом до землі, падаючи після багатогодинних нічних загулів, падали й слухали. Десь там, на іншому боці земної кулі, у цей час гуділи друкарські верстати, з верстатів злітали аскетичні сторінки The New Yorker та Partisan Review, барабани й тамбурини вибивали ритм нової музики, дрижали динаміки, гомоніли ґалереї, пихтіла ідеально відлагоджена машина культури, тупотіли босі кришнаїтські ноги на бруківці, тонули у шахтах метро уривки пісень, ці відлуння долали гранітні товщі й підземні міста, проходили крізь вогняні потоки, лакуни й озера, товщі піску й каменю, й знову піднімалися через закриту у цих підземеллях річку, крізь коридори міського підземелля — і за цими відлуннями вони розшифровували послання, й уже переддосвіта, останнім зусиллям відриваючи від землі п’яні голови, відстукували назад, немов в’язням із сусідньої камери.

Вони сприймали світ страшенно серйозно. Коли довкола надмір усього — надмір добрих книжок та фільмів, ексцентричних людей, зображень і запахів, кольорів та ідей — рано чи пізно це починає діставати, навіть так трохи піднуджує. Не можна ж переслухати всю музику та перечитати всі цікаві книжки. Якщо маєш нещастя й собі писати книжки чи малювати, то це ще й обіцяє психоз: як не повторюватися, не бути банальним, але й не бути застарілим, потрапляти в потік і залишатися неповторним? А тут вони ще якихось десять років тому збиралися разом, щоби подивитися кіно чи послухати музику, просто тому, що кожен фільм показували лише раз і в напівконспіративному кінотеатрі, а платівка була одна на ціле місто. Вони тоді всі читали практично ті самі книжки й знали ті самі імена — не більше й не менше. До того ж їм вдавалося відгадати за цими нечисленними артефактами іншу частину великої мозаїки, їм були підвладні такі ж прориви, що й у великому світі. Елай­джа не міг похвалитися глибокими знаннями, радше мінімумом уявлень про магістральні світові досягнення, але він був певен, що саме тут, саме в місці, де він тепер є, живуть направду великі художники і музиканти, що ніде в світі не пишуть таких проникливих віршів, що він потрапив у сам центр світу й що тепер життя компенсує йому надто пізнє, аби встигнути до Берліна 1990-го, народження.

Наймолодші з них, за спостереженнями Елайджи, перейняли цю традицію: ділитися один з одним музикою і фільмами, цілим натовпом ходити на вечори поезії, принюхуватися один до одного і розпізнавати один одного власне за цими критеріями: що читаєш, що слухаєш, на кого ходиш. Елайджа не мав надмірних ілюзій щодо їхньої кількості й невдовзі почав упізнавати певну частину тих самих облич, куди б не приходив. Вони трепетно поспішали на довколакнижкові зустрічі: вихід переважно тоненьких, мов брошури, книжок був подією, вартою щонайпильнішої уваги. Інколи на всіх цих зустрічах він глибше занурювався у красу й чуттєвість публіки, надто дівчат, ніж у сам зміст. Все це робило Елайджу ще щасливішим: отже, влучив.

А оскільки про все це він писати не хотів і не міг, його повідомлення обмежувалися коротким звітом про свої успіхи на роботі, здоров’я і політичну ситуацію в Україні.

[2009, березень]

У ранковому потязі до Франківська, мружачись від сонця, відбитого екраном лептопа, сонний Елайджа спостерігав за компанією тинейджерів, років 16-17, не більше. Вони вже практично нічим не відрізнялися від своїх ровесників десь у Німеччині чи Штатах — вбрані у ті ж молодіжні шмотки, такі ж кеди, з такою ж вузенькою краваткою до тих кедів і джинсів. Один із них грав на гітарі, інший вибивав ритм на коліні — видно, їхали на свій перший, може, другий виступ, на якийсь відбірковий тур фестивалю. Чотири хлопці, одна дівчина, яка, певно, була їхнього віку, але виглядала старшою. Хлопці як могли приховували свою увагу до неї, вона ж трималася впевнено, але під поверхнею цієї впевненості Елайджа впізнавав хвилі того щасливого торжества, на яке багате життя у такому віці — моменти втілення нескінченних підліткових очікувань, приємного напруження від невизначеності в товаристві (вона явно не була чиєюсь дівчиною, але як мінімум один із хлопців був у неї закоханий), ще не прожитої вповні свободи, кайфу від подорожі з друзями, легкості й віри в те, що надалі може бути ще кайфовіше, ще цікавіше, що все тільки починається…

За вікном діловито порпалася у городах їхня країна, якщо точніше — трохи вилюдніла за останнє десятиліття галицька провінція. На неї ліг легкий шар заможності й зарадності, частково заробітчанського, частково місцевого походження, тут і там виринали ознаки комфорту й добробуту, принаймні бідність і зацькованість більше не впадали у вічі. Тільки їх усе одно хотілося врятувати, допомогти їм усім вирватися з цих нескінченних зобов’язань: віддавати борги та кредити, підтримувати потрібні зв’язки, готуватися до свят, дивитися телевізор, давати хабарі, працювати печінкою, вітати мудаків із днем народження, виголошувати їм тости, закушувати канапками зі шпротами, цілувати ручки дамам у приймальнях та схожим на працівників державних установ попам у церквах, лизати дупи, ходити на хрестини, працювати у передвиборчих штабах. Чи вони би захотіли вирватися, якби мали можливість?

Розморений ненаситним ранішнім сонцем і безсонною ніччю, Елайджа передчував повільний самотній сніданок і схожий на маленькі німецькі міста Франківськ (колись давно, в його минулому житті, він приїжджав сюди з іншими американськими експатами разом відсвяткувати День Подяки), прогулянку від готелю до місця тренінґу. Сьогодні тут на нього чекали власники маленьких пансіонів у Карпатах, вельми вдячні, що тренер приїхав у низький сезон, тож вони могли спокійно залишити на цей день свої обійстя. На кава-брейку вони всі залишатимуть йому візитки і буклети з приблизно однаковими коментарями про друзів-приятелів, які, можливо, колись матимуть бажання відпочити в горах, жалітимуться на киян та донецьких, які підняли ціни на землю, та лінивих гуцулів, які цю землю їм продають. Під час спільного обіду вони цілком перемкнуться на розмову між собою, переповнену незрозумілими для Елайджи подробицями, і він зможе просто слухати й спостерігати, зосереджуючись радше на інтонаціях і жестах, ніж на змісті й динаміці. У нього тут є кілька знайомих, з якими він попередньо не домовлявся, але можна спробувати видовжити цей вечір, навіть ціною знову недоспаної ночі.

З насолодою перебираючи ці думки в голові, Елайджа доїхав до готелю й, оголосивши на рецепції про свій заброньований номер, виявив, що серед його речей ніде немає паспорта: ні в ще раз перетрушеному багажі, ні в номері львівського готелю, про що його запевнили телефоном.

«Чи встигну я тепер звідси вибратися?» — спізнюючись на семінар, Елайджа намагався скласти в голові бодай якийсь план.

[1997, березень]

Усі найважливіші події в житті Елайджи ставались у березні.

Тієї першої весни, якось наприкінці холодного берез­ня 1997 року, десь поміж поривів мокрої заметілі, сльоти й пахучої відлиги, уже весняного сонця і сталевих снігових хмар, Блюм запросив Елайджу на відкриття своєї виставки у новій ґалереї. Там були всі: Фея, Дамський, художники, з якими Елайджа вже встиг близько познайомитись, а також безліч нових яскравих типів, в яких він впізнавав персонажів усних розповідей та газетних статей. Фея тягала Елайджу від одного такого персонажа до іншого, нахвалюючи майже кожного з них як ґенія.

Злегка п’яний Блюм голосно вітав знайомих, ніби це не в нього, а у них відкрилася виставка, та намовляв випити коньяку з цинкового відра. У ґалереї ще пахло свіжим вапном, гості задирали голови до чорних склепінь колишнього монастиря та гаряче сперечалися про те, чи давали на ґалерею бабло політики з Києва, а чи це вигадки злих язиків.

Серед Блюмового живопису товклася ґалерейна публіка: інші художники (легко впізнавані за посиленою жестикуляцією), діти художників — різного віку та ступеню знудженості, кілька набурмосених мистецтвознавців, обвішані дерев’яним намистом працівниці музеїв, збуджені фотографи, які чи не єдині не соромилися голосно й неодноразово нахвалювати ідею з відром коньяку, суворі молоді журналістки, кілька роздратованих телеоператорів, старі хіпі, схожі на святого Себастья­на студенти мистецької академії, апетитні студентки, певні себе торгівці антикваріатом, а також безліч людей не­виз­наченого роду занять, які становили основну масу щирих Блюмових прихильників.

До цього часу Елайджа вже трохи навчився орієнтуватися у заплутаній грі під умовною назвою «львів’яни». Умови цієї гри передавалися з покоління в покоління, незважаючи на пересування кордонів, мерехтіння епох та режимів і навіть на майже повну зміну населення міста після Другої світової війни. Оце «майже» було чи не головним фетишем та призом у львівській грі: ніхто не хотів визнавати себе прибульцем та гостем, кожен у той чи інший спосіб відстоював своє право закорінення серед цих ринв та каміння. Не те щоби всі вони намагалися виглядати кимось іншим чи придумувати собі тутешній родовід, але кожна соціальна група та підгрупа мала надійну арґументаційну базу, чому саме її вкоріненість є правильнішою за інші. Власне ця хімія постійного притягування й відштовхування шарів і прошарків, родинних гілок та дружніх альянсів і викшталтувала з них особливу химерну породу, робила їх львів’янами в очах решти — прибульців та мешканців інших місць і міст світу. За нею їх упізнавали, навіть деякі міґранти примудрялися зберегти цей запах львівських ферментів по десятиріччях заокеанських особистих струсів та катастроф. Наприклад, Елайджа вже встиг привітатися з подружжям художників, яких усі називали Гензель і Ґретель, що — з невідомих широкому загалу причин — показово іґнорували гомосексуальне подружжя скульпторів, яких усі називали Чук і Ґек. При цьому обидва подружжя примудрялися товаришувати з тим самим колом людей і навіть брати з тими самими людьми участь у святкуванні родинних, світських та релігійних свят. Своєю чергою перша дружина скульптора Чука була найкращою колежанкою Ґретель, а Гензель періодично напивався з першим коханням Ґека, дизайнером чоловічої білизни та народних строїв Гнатом Макаренком. Той, відповідно, був кумом сина поета-шістдесятника Антіна Безкоровайного — Антіна Безкоровайного-молодшого. Безкоровайний-молодший свого часу зустрічався і навіть збирався одружитися з рідною сестрою Ґретель — Аліною. Однак Аліна вийшла заміж за депутата міської ради Лапочку, старшого сина Марти Лапочки, першого кохання Антіна Безкоровайного-старшого. Молодший її син, Мирон, грав на бас-гітарі у вже знаній Елайджі групі «Клуб галогенів». Менеджером «Клубу галогенів» колись був однокурсник Мирона та двоюрідний брат бармена «Вавилону» Стефка — Ярко Винницький. Актуальна дівчина Ярка Винницького, Варвара Стефанів, подавала надії у графіці, але за освітою та місцем роботи була реставратором і, зокрема, разом із групою старших товаришів долучилася до реставрації ґалереї, де всі вони тепер пили коньяк з відра, відкривали Блюмову виставку та обмінювалися інформацією про останні оновлення у середовищі.

Перший, кому Фея представила Елайджу, був художником, схожим на Ричарда Ґіра — і рисами обличчя, і буддійською посмішкою. Довкола молодого Ґіра увивалася зграйка гарних молодих дівчат, яка швидко відтягнула його кудись у дальній кут. Фея на вухо пояснила Елайджі, що саме молоді дівчата, а точніше, їхній, так би мовити, фронтальний розріз, становить основу творчості цього художника.

Did you mean their C-U-N-T-S? — цнотливо по буквах перепитав Елайджа.

Фея кивнула у склянку з передбачливо розлитим для дам коньяком.

— Чи я можу долучитися до предмета вашого обговорення?

— До предмета не можеш, а до обговорення — будь ласка. Елайджо, це Лук’ян, він працює на тому ж радіо, що й Ванда.

— О, так, я вас слухаю із задоволенням!

— Взагалі-то ми з Вандою маємо спільні ефіри по буднях, — трохи ображено уточнив Лук’ян. — Вона ще інколи виходить у зміну на вихідних, але ми всі розу­міємо її фінансове становище, тому намагаємося не нарікати.

— Ну, знаєш, становище становищем, але вона направду має класні ефіри. Не уявляю, як вона встигає з тим усім, це ж усе треба готувати.

— Ну, я би сказав, що вона часто все робить поверхово. І ти не переживай за неї, Ванда завжди знайде кого припахати для цього, плюс вдала імпровізація. Тітка просто вміє себе продати директору та рекламодавцям, будь-хто може крутити найновішу музику, якщо мати такі жирні домовленості з музичними магазинами та спонсорами. До речі, тут вона вже теж домовилася, так що ви про це місце від неї тепер буде регулярно чути.

— О, це буде дуже цікаво! — щиро зрадів Елайджа, але, здається, це була не зовсім та реакція, якої чекав Лук’ян.

— Та я про інше, — вирулила Фея. — Видно ж, що її весь час пре, не уявляю, як у неї батарейки не сідають.

— Нє, ну воно, звичайно, для радіо класно, тільки весь час якісь скандали, народ потім телефони обриває.

До їхньої розмови вже деякий час жадібно прислухалася якась маленька і страшненька журналістка, яка у паузі потягнула Лук’яна у бік фуршету, напевно, брати інтерв’ю, бо дуже вже задоволено він виглядав після перших хвилин розмови.

Тим часом Ричард Ґір, уже без дівчат, тягнув ґалереєю Ванду, мрійливо дивлячись на її губи та тримаючи за талію, доки не дотягнув до Елайджи з Феєю. Елайджа скористався нагодою розсипатися в компліментах щодо січневого концерту. Ванда пообіцяла концерт найближчим часом, у тій-таки ґалереї, обіцяла кілька нових пісень, буквально днями написаних, обіцяла свою авторську колонку у місцевій газеті вже цієї суботи, обіцяла провести Елайджу на радіо подивитися, як виглядає її прямий ефір, обіцяла Феї диск польської групи, яку обов’язково треба привезти до Львова за якою-небудь Феїною програмою польсько-української дружби, розповіла історію про прес-секретаря обласної адміністрації, якого коханець-ґей притиснув шафою до стінки та пограбував його квартиру (геть затерплого прес-секретаря знайшли наступного дня референти чи хто там у них в облдержадміністрації займається пошуком прес-секретарів під час загулу). Фею потягнули в інший кут якісь її перекладачі, а Ванда все розповідала Елайджі про свою групу, про радіо, про те, як вона познайомилася з Блюмом, про перформенс, який Блюм робив тут два роки тому, коли це ще був закинутий монастир.

До них підійшов хлопець років 17, чий вигляд видавав кількатижневі мандри від одного помешкання до іншого, від одних друзів до наступних. У стародавній, добіла витертій шкірянці, із замащеним вапном наплічником, він невпевнено тупцяв біля них, аж доки наважився заговорити. Було видно, що він мусив добряче припасти до Блюмового відра для сміливості.

— Ее… я хотів потиснути вашу руку, я великий фанат.

— Ага, дякую! — як звикла до уваги зірка, Ванда потиснула руку, намагаючись якомога швидше повернутися до розмови. — Ванда.

— Ну так… Я Дін.

— Ден?

— Дін… мене всі так звуть. Взагалі-то Толік… але всі звуть Дін. — Дін набрав повітря і випалив: — Я пишу музику. Можна вам принести касету послухати?

— Ага, принось. Можеш у «Вавилоні» лишити на барі, я заберу.

— А можна я на радіо принесу? У мене нема картки до «Вавилону».

— Угу, давай на радіо.

— Ну я цей… дякую!

— Дай Боже!

— Ніколи не знаєш, що це може бути, — сказала Ван­да, дивлячись услід ще розгубленому, але помітно щасливішому Діну. — Інколи фуфло приносять, а інколи ґеніальні речі просто.

Якось так сталося, що вони вийшли надвір курити. Це було неймовірно, але Ванду ніхто не перехопив і не забрав від нього.

— Це найвища точка старого міста, хоча з вигляду й не скажеш, — Ванда показала сигаретою на зелений купол Домініканського собору, під західним крилом якого вони й курили. — Але туди ми зараз не заліземо.

Надворі йшов дрібний дощ — уже теплий, усі ознаки зміни сезону були очевидні: довший день, тепліший дощ. Вона розповідала йому про перспективу, яка відкривається з тої чи іншої точки міста й запропонувала показати один із найцікавіших дахів, у кількох кварталах від ґалереї. Вона знала не лише, яка перспектива відкривається з того чи іншого даху. Вона також знала коди під’їздів, уміла зламувати колодки на дверях на горища, навіть знала, як знешкоджувати сусідів. У тому сенсі, що вона вміла робити так, щоб вони не помічали ні її, ні її товариство, ніби ті були прозорими. Елайджі почало видаватися, що вона відьма. Принаймні, коли вони піднімалися на анонсований дах, вона так легко йшла сходами попереду, Елайджа дивився на її зад і тільки й міг несподівано для себе видихнути: «Ти, певно, відьма».

Ванда тим часом розповідала йому, що колись тут була кав’ярня, яка називалася «Сьоме небо», що у цьому будинку був перший у Львові ліфт, від якого залишилася тільки шахта, що місце їй показали хлопці з групи і що вони мріють зробити на даху концерт для «своїх».

На сьомому поверсі вони не впоралися з двери­ма, хоч і не дуже намагалися. Тут, на сьомому поверсі, за­кін­чувалися сходи, через скло у дверях було видно лише частину даху. Елайджа зачепив її капелюшок, і він полетів униз, у провалля сходів…

«Уже нічого неможливо змінити». Це була її перша фраза, коли вони змогли нарешті відірвалися один від одного. Потім — пунктиром — про ранній шлюб «по зальоту», про те, якою ідіоткою вона тоді була, вона повторювала цю фразу знову й знову: «Вже нічого неможливо змінити».

Ванда була на п’ять років старша і мала дитину. Відтак мусила розриватися, давати собі якось раду з цими двома життями, сімейним та музичним, аби утримати себе, дитину і безробітного чоловіка.

Вона переривалася і знову припадала до нього із жалем і жадібністю, жадібністю і жалем, із пристрастю і глухим, тихим відчаєм.

Видовжувався день. Перемішувалися шари повітря й змінювався набір запахів. Рештки гостей Блюма ви­повзали з ґалереї на перекур, спостерігаючи тонку смуж­ку чистого неба в глибині горизонту.

[1997, березень]

Життя галицької панянки з доброї родини складалося із суміші обов’язків та привілеїв. Елайджі це частково нагадувало його власний діаспорний досвід (недільна школа, Пласт, СУМ, Malanka, Pre-MalankaPubNight, День Прапора…), частково — життя найзаможніших та соціально найактивніших WASP’ів, родичів із маминого боку. У випадку Ванди це було читання дивом уцілілої забороненої літератури, участь у хорі щойно посталої з підпілля церкви, плекання традицій (тобто демонстративне дотримання релігійних свят та пов’язаних із ними обрядів — від вертепів до побутової кулінарної магії), участь у Студентському Братстві та, врешті, «династійний» шлюб із сином відомого дисидента. Батьки Ванди підтримували майбутнього свата, ризикуючи кожен своєю посадою: тато — в університеті і навіть мама — у міській бібліотеці. Вони не лише допомагали знайти для нього бодай якусь роботу, аби той удруге не загримів, уже за статтею «тунеядство», а й прагнули оточити увагою і не дати йому здеґрадувати серед сторожів та завгоспів — нових колег на цих стрьомних та єдино доступних після судового процесу посадах.

З іншого боку, приналежність до доброї родини означала виїзди на гірськолижний курорт Славське, просторе помешкання в історичній частині міста, збережене від перетворення на комуналку низкою інтриґ і спецоперацій за участю представників кількох родинних гілок та поколінь, квитки на найкращі концерти у філармонії й гастрольні вистави, істотна, як на ті часи, матеріальна допомога від родичів з Польщі й Канади, а з постанням незалежності — значно ширші можливості для виїзду за кордон.

У паралельному світі, тобто тому, де треба було спів­жити з ними, практикувався освячений кількома поколіннями валенродизм. Це означало, що Ванда не мала їх надмірно дратувати, а мала бути відмінницею, носити піонерський галстук, вступити в комсомол, у музичній школі відспівувати обов’язкову програму до комуністичних свят, одне слово, не тільки вижити, а ще й отримати максимум можливостей, аби одного дня розвалити їх ізсередини. У старших класах Ванда навчилася розпізнавати ровесників, які спрямовано діяли у схожий спосіб. Насправді у ті роки пізнього брежнєвізму та правління ще парочки древніх генеральних секретарів, лояльність до комуністичних ритуалів імітували всі. Навіть юні та прагматичні спадкоємці військово-партійної еліти — і ті лише імітували. Але своїх Ванда впізнавала за серйозністю, з якою вони до цього імітування ставилися, затиснутими зубами та кулаками, щоправда, їхніми кулаками були дулі в кишенях. Навряд чи всі вони ві­рили, що День Х, коли їм, аґентам під прикриттям, пощастить завдати удару, таки настане, але всі вони вірили у доцільність виживання.

Захоплення Ванди західною рок-музикою та вишу­куваними по англомовних радянських антологіях (такі, виявляється, були) поезіями бітників толерувалося найближчим, тобто родинним і довколародинним оточенням, оскільки було проявом антирадянськості. У цьому дивовижному маленькому світі гармонійно уживалися колядки, пампухи, цвібак і Джим Моррісон — як рівноцінні ознаки соціального протесту.

Потім була можливість залишитися в Канаді, але вона не залишилася. Як і багато з її ровесників, вона вірила у свою країну та своє призначення її піднімати. Перспектива змін вимірювалася кількома роками.

Країна не забарилася віддячити — інфляцією, бандитами, які невідомо звідки з’явилися в таких кількостях, вирубуванням світла зимовими вечорами, перетворенням улюбленого міста на завалений дешевим мотлохом базар, а головне — тисячами бошівських мармиз на вулицях, так, мовби люди щодня ставали все примітивнішими, дурнішими та потворнішими.

Життя було щедрішим за країну. Життя вибухало нескінченними фестивалями, такими ж юними й такими ж талановитими друзями, незалежними, як тоді здавалося, газетами й телебаченням, потоком новоприбулих іноземців з астрономічною, як, знову ж таки, тоді здавалося, кількістю бабла. Втім, коли Ванда вже була майже переконана, що й ці підстави для оптимізму вичерпалися, ритм втрачається, темп сповільнюється, поразка невідворотна — ось тоді серед згаданого потоку раптом виринув Елайджа Мельник.

Хрін його зна, чим він її зачепив. Можна припустити, що своєю цілком особливою манерою її слухати — віддано, усім собою, хоча це останнє могло пояснюватися його не вельми певним володінням українською мовою. Цілком імовірно, що своєю окремішністю й інакшістю, дистанцією, яка віддаляла його від усіх звичних львівських розкладів, ієрархій, церемоній. І йому точно від неї нічого не було треба: як правило, чоловіки, котрі цікавилися Вандою, потребували не стільки її, скільки її зіркового статусу, який надавав їм блиску в очах оточення, тішив їхні амбіції, адже близькість із нею оберталася безліччю корисних знайомств. Зрештою, з нею було просто весело, а вона сама була надто заклопотана, аби вимагати до себе надмірної уваги.

Але Ванда ніколи б собі не зізналася, що насправді Елайджа був ніби нове дзеркало, в якому вона могла вільно конструювати свої відображення, бачити себе під цілком новим кутом, не думати про те, що вона каже, адже Елайджа не виявляв ані тіні недовіри. Він бачив її такою, якою їй завжди хотілося бути. Поруч із ним вона й сама вірила, що саме такою була все життя.

[1997, весна-літо]

Чи спіткаю я Ванду? — кожного разу, виходячи з дому, Елайджа сподівався зустріти її. Він знав, що вона усміхнеться, що цілуватиме його просто на вулиці, посеред міста, так, мовби й не тими ж вулицями ходить її свекруха, приятелі її чоловіка, виховательки садочка її дитини, мовби й не в цьому місті плітки розносяться зі швидкістю пожежі в засушливий серпневий день. Як дитина, що моментально захоплюється баченим перед собою, Ванда потягне його вирішувати мільйон своїх справ, зустрічати мільйон своїх друзів, вони сядуть на каву, але до них весь час хтось підходитиме привітатися, сідатиме поряд, ніби все це місто навмисне змовилося, аби тільки не лишати його з нею наодинці, відбирати у нього шанс за шансом, зжирати їхній спільний час.

З нею Елайджа абсолютно втрачав почуття страху. Він відважно заходив у темні провалля, у запахи гнилого дерева, вапна й щурів. В одному з підвалів вони були навіть двічі: першого разу лишень спустилися на один проліт униз, другого — пройшли глибше, там виявилося кілька величезних кімнат, у глибині одної з яких горіло світло та валялися матраци: очевидно, це відносно затишне приміщення було притулком бомжів. Елайджі важко було уявити менш придатне для кохання місце. Він притулив її до якоїсь залізної тумби просто посеред зали, і це було би назагал незле, якби він не подряпав прутня о власний зіпер.

Він ніколи їй сам не дзвонив. Вона дзвонила вкрай рідко. Елайджа годинами блукав Львовом, сподіваючись побачити край її циганської спідниці, її наплічника, і кілька разів навіть бачив, як вони зникали за рогом. Він ходив на всі виставки, де вона могла бути, на всі концерти та презентації. Жодне їхнє побачення не відбувалося просто так: йому мусили передувати паради планет, комети в небі, мистецькі фестивалі, дефіляди, хресні ходи, поетичні вечори — десятки людей довкола мали голосити до самого неба хрипким і п’яним хором, кожен про своє, кожен в їхнє ім’я. Якщо їм щастило перетнутися, це перетворювалося на гру із щоразу новими правилами: він намагався якомога непомітніше для всіх і якомога помітніше для неї позначити свою присутність, він якомога повільніше вибирався після завершення, він залишав їй максимум часу та можливостей для маневру — схопити його під час перекуру при виході, затягнути за лаштунки до знайомих (а у неї майже завжди виявлялися знайомі за лаштунками), раптом вирішити, що його треба комусь представити.

Елайджа не одразу зрозумів, що вони, власне, ніколи не кохалися. Формально, так було. Вони рідко коли доходили до його помешкання, провалюючись дорогою в темні й просторі підвали, у майстерні її друзів-художників (від яких вона часто мала ключі, і цей факт роздирав Елайджине серце), у нічні подвір’я, з яких так добре було видно зоряне небо над ними і вогник цигарки на балконі другого поверху: «ось, — подумав Елайджа, прилаштовуючись до неї ззаду, — ми тільки вітер для цього чувака, він, певно, в треніках і капцях, він зараз покурить і повернеться до своєї хати, до свого телевізора, до теплого застояного повітря із запахом грибка на стінах, пивними етикетками на дверях туалету, він вдає, що нічого не чує, а міг би крик підняти, ось яка вона — чоловіча солідарність!». Одного разу вони навіть зважилися на петинґ у ложі Оперного театру під час балетної вистави, де крім них були присутні п’ятеро осіб, зокрема — знімальна група загальнонаціонального телеканалу. Їхніми були дахи й горища, туалети і коридори якихось офісів. Вони ніколи не кохалися так, як кохаються нормальні люди. Елайджа не міг її вловити, опанувати — вона розчинялася в темряві, яка їх огортала, у повітрі — нічному, липневому, налитому аміачним і котячим смородом повітрі під’їздів, сповнених луною дитячих голосів, що долинали з подвір’я через прочинені вікна Елайджиної кімнати спекотного полудня. Він не міг пробитися до неї — вона була зіркою, і довкола неї кружляли, немов планети орбітами, її музика, її друзі та знайомі, її закохані фани, якісь алкоголіки та божевільні, ґанґстери, міське шумовиння, п’яні крики на далеких нічних вулицях.

Якось сонячного надвечір’я — їхньої першої весни 1997 року — вона залишила його чекати при вході до чергової майстерні під приводом, що треба купити цигарок. Кіоск був лише за квартал, власне, за квартал був центральний проспект міста, дивовижно, наскільки тихою була ця вулиця так близько від самого центру в годину пік — хтось уже йде з роботи, хтось підтягується на зустрічі, студенти з університету збираються на побачення.

Елайджа простояв біля входу в будинок п’ять хвилин. Мабуть, Ванда зустріла якогось знайомого і тепер триндить. Він пішов до кіоску, але її там не було. З жахом, що вони могли розминутися, повернувся, дорогою, ясна річ, зустрів набридливого співробітника, який заходився щось з’ясовувати. Минуло ще п’ять хвилин. Ванди не було.

Про що Елайджа міг думати в цей момент? Про те, що тільки такий придурок, як він, має феноменальну здатність потрапляти в такі ідіотські ситуації. Про те, що вони справді могли розминутися, і тепер Ванда вважає, що він передумав і звалив. Про те, що з Вандою могло щось статися, наприклад, її викрали ґанґстери чи спровокували до світоглядної дискусії «клюмбівці». Про те, що вона могла зустріти кохану свекруху, яка саме зібралася до них у гості. Про те, що хтось міг упасти їй на хвіст, і тепер вона теж опинилася в дурній ситуації. Про те, що вона про нього забула. Про те, що вона на нього забила.

Швидше за все вони розминулися. Розчарована Ванда пішла додому. В такому разі які мають бути його подальші дії? Зателефонувати їй увечері? По-перше, є ризик нарватися на чоловіка, по-друге, це означає його, Елайджи, зацікавленість у цих стосунках. А він точно знає, що цього показувати в жодному разі не можна. Ніколи. Принаймні, якщо він справді в цих стосунках зацікавлений.

Він не вперше цієї весни ловив себе на відчутті, що оточений сотнями невидимих глядачів, сотнями пар очей, які з цікавістю ловлять кожен порух його обличчя.

Із-за рогу вискочила захекана Ванда.

— Слухай, я тут знайомих зустріла, сіла до них у машину поговорити, ми доїхали до світлофора, а там не можна було ставати, коротше, я бігла від самого Оперного сюди.

Його усе ще не полишали сотні поглядів, невидимих свідків, коли вони опинилися в герметично зачиненій, абсолютно темній комірчині метр на півтора, на глибині десяти метрів від поверхні міста (масивні перекриття, австрійська цегла, а над нею п’ять поверхів будинку початку століття, під нею невідомо що, напевно, ще кілька поверхів підземель, про які вже всі давно позабували, а може, навіть плавуни, тут же ще якихось кілька сот років тому були болота) — і коли він відчув її обличчя на внутрішньому боці стегна, коли заглиблювався і падав значно глибше, ніж це насправді було можливо. Він тепер зовсім інакше сприймав навколишню темряву, вона огортала, як вода, і Ванда була частиною цієї темряви.

Дорогою додому Ванда думала про те, що сповнена сперми, що відчуває це під час ходи, від бруківки тягне теплим повітрям, тепле повітря забирається під сукню, а хода в неї змінилася, ось ідуть перехожі, цікаво, чи відчувають вони її новий запах, чи відчувають вони, як вона заповнена Елайджею і ще чимось.

А Елайджа того вечора знову думав про невидимих спостерігачів: ось вони дивляться на чашу центру міста — тисячі очей із тисячі точок спостереження, ця чаша чудово прострілюється. Що вони бачать у свій приціл? На передньому плані — внутрішні подвір’я-колодязі, провалля з білизною, мотлохом, дитячими возиками та попільничками на довжелезних, нескінченних балконах-лабіринтах, з лінивими котами, прочиненими кватирками й задушливим запахом масного їдла, трохи вище — брунатні дахи, на другому плані — провалля темних вікон, світло чужих життів у вікнах підсвічених, десь унизу — пустельні прірви вулиць і провулків, оптичний обман, бо прірви насправді сповнені життя — у них там життя таке, на дні, — зелень дерев у небесах, і нарешті вежі старого міста з відблисками центральних вулиць на стінах і чорнішими од неба вістрями.

[1997, літо]

Того першого літа до Львова приїхав ще один волон­тер, і кілька місяців Елайджа мав ділити з ним житло. За смішні — за американськими мірками — гроші він винайняв ще одне помешкання — в старому місті, на вулиці Краківській. Не могло бути й мови, аби там жити, зрештою, не було потреби, та й перед новим сусідом було би незручно, він повсякчас потребував Елайджиної допомоги, ставив купу дурних запитань, його ковбасило від вражень та кидало емоційною шкалою від захоплен­ня новою країною до нападів паніки.

Кам’яниці було щонайменше триста років. Вікно ви­ходило у внутрішній двір і, напевно, взимку тут було доволі похмуро. Але тепер, коли сонце здіймалося високо, його вистачало, аби залити кімнату світлом, липнем і теплом нагрітого каміння. У помешканні не було ні ванної, ні душу, лише туалет та відділений від решти кімнати шторкою умивальник. Воду подавали за графіком — від 6 до 9 ранку й від 6 до 9 вечора, власне тоді, коли їх тут не було, тому Елайджа час від часу заходив поповнити запаси у баку. Але квартира була у самому центрі, їм обом було зручно, вони обоє розуміли, як багато важить дорогоцінний час між денними справами.

Нечасті плановані зустрічі вони призначали через пейджер, а це означало, як правило, кілька годин тягучої невизначеності. Вона мала лише трохи вільного часу вдень, він підлаштовувався під неї. Вона часто запізнювалася, він сидів у маленькому коридорчику й прислухався до рипіння сходів. Сонце гріло старі меблі, сіру й вологу постіль, тканий килим, прикріплений цвяшками до стіни, з прочиненого вікна пахло нагрітим піском, було чути сусідських дітей на подвір’ї. Він сидів і боявся подивитися в дзеркало, бо знав, що побачить на обличчі страх. «Якщо вона не прийде, якщо вона не прий­де, якщо вона не прийде», — вистукувало Елайд­жине серце. Вона приходила й заповнювала кімнату останніми новинами, розкидала речі, хлюпалася за шторкою, попередньо сунувши Елайджі в руки книжку чи журнал з наплічника, жартувала з приводу чеського кришталю у креденсі, пластмасових квітів та килимів на стінах. Потім вона йшла, вона майже завжди виходила раніше за нього — у неї бували напади обережності — й він, відраховуючи хвилини, боровся з бажанням наздогнати її та намагався якомога швидше залишити квартиру, намагався не роззиратися, мало не замружувався, аби тільки ця кімната не врізалася йому у пам’ять без неї.

Одного разу вони зустрілися під час якогось релігійного вірменського свята, вірмени тоді ще правили на вулиці, під катедрою, Богу дякувати, ця вулиця у Львові практично пішохідна, по-південному лінива і навіть взимку тепла — Вірменська вулиця. І ось вірменська громада, практично вірменська родина, стоїть під мурами, вірменський хор співає свої тисячолітні хорали, й Елайджа одразу, вмить помічає її: вона стоїть осторонь, і хор, ясна річ, цікавить її найбільше, у людей, які самі співають, хор має викликати насамперед фізіологічну цікавість. І ще через якусь секунду Елайджа бачить, що це не вірмени в чорному одязі й не їхні янгольські співи, розмиті у повітрі, вологому й гарячому, випадають з цього часу, і з цього місця, і з людського місива, потоку перехожих — з хіпарів, бомжів, перекупок, перукарок, а вона — така ж гаряча й яскрава, як весь цей львівський люд і львівський полудень — дивовижно окремішня, ніби вирізана і вклеєна в чужорідне тло.

Від усього цього крутилася голова, все це заважало йому по-справжньому її відтрахати, коли вони піднялися у помешкання, тому що трахати її треба було з усією цією хернею. Відтак Елайджа зрозумів, що насправді вся ця херня трахає його. Із вірменами включно.

[1997, літо]

Він шалено її ревнував. Він ревнував її до чоловіка, до музикантів з її групи, до минулого, до фанатів і фанаток, до всіх, кому вона щедро роздавала поцілунки й автографи, з ким безсоромно фліртувала в його присутності, до барменів — у неї всюди були знайомі бармени, до подруг, які сідали їй на коліна — є такий тип подруг, такі мовчазні, коротко стрижені вічні дівчата, у них завжди ніжні очі, завжди ніжні очі на мокрому місці й прикриті фєнічками зап’ястки. Він ревнував її до написаних крейдою на асфальті освідчень перед входом до радіостанції, на якій вона працювала, до журналістів та журналісток, які брали у неї інтерв’ю, до усіх читачів цих інтерв’ю, до усіх, у кого вставав на один звук її голосу в радіоефірі. Він ревнував її до написаних пісень, за кожною з яких стояла невідома йому історія. Він ненавидів тинейджерок, які намагалися бути до неї подібними, копіювали її зачіску, прикраси, одяг, манеру говорити. Їхні стосунки ніколи не були стосунками двох людей, себто справою двох, їх супроводжували погляди, в яких були цікавість, захоплення, ревнощі, заздрість, хіть і співчуття.

Якось він намагався скласти їй товариство під час великого концерту до Дня міста. Величезний похмурий охоронець — рагуль із низьким чолом і квадратною щелепою — не пускав Елайджу за сцену, коли під’їхало таксі з Вандою. Вона поцілувала Елайджу і пішла за сцену, через плече пообіцявши йому передати перепустку кимсь із оргкомітету.

Охоронець саме вагався, чи не пропустити Елайджу вже, коли зовсім юний худенький хлопець з наплічником та бісерними браслетами на руках, який весь цей час спостерігав за їхньою боротьбою, несподівано зухвало крикнув на втричі більшого охоронця: «Та ви що, не бачите, з ким він?».

Велет у чорній уніформі геть розгубився від такої постановки запитання, й Елайджа прослизнув за турнікет. Він озирнувся на хлопця з вдячністю і схопив погляд, який запам’ятав на все життя. У цьому погляді було обожнювання.

Приблизно тоді ж Елайджа почав відчувати виснаження, так, ніби організм чинив опір насиченості його тутешнього життя та вимагав дотримання умов експлуатації. Приблизно раз на місяць він протягом доби просто не міг встати через біль в усьому тілі та виснажливу нудоту. Цю періодичність Елайджа навіть почав сприймати як данину, яку він має сплачувати, інтенсивність в обмін на втрачений час. Одного разу його вирвало жовчю просто на вулиці. Він того дня вирішив таки піти на роботу. Хоча, яке там на роботу: просто треба було вийти у цей сірий літній день, у парке передгрозове тепло, яке заповнює все довкола, мов запах. Власне: літні запахи, поєднання рослинного зеленого кольору з небесним сірим, можливість зустріти Ванду. Він тоді все ще був щасливий, але вже не в ейфорії, навпаки навіть — уже, як гурман плісняву, розсмакувавши гіркоту своєї ситуації. Він влип у щось непередбачуване й неконтрольоване, це щось обіцяє надовго затягнутися, і — хоч навряд чи Елайджа тоді це усвідомлював, напевно, таки додумав пізніше — вже почало змінювати його. Можливо, зміни відбувалися вже на органічному рівні, й те, що тепер йому доводиться притулятися чолом до холодної стіни будинку і збиратися із силами, аби рушити далі, саме про це і свідчить.

Його тимчасовий сусід по квартирі нарешті з’їхав, й Елайджа більше не орендував помешкання на Краківський. Він забрав звідти постіль і кілька вечорів засинав, вдихаючи запах Ванди.

Тоді ж він почав — як ніколи раніше — цінувати самот­ність. Тепер йому подобалося самому лазити містом, навіть самому ходити в музеї. Запах музею останнім часом був для нього одним із найчуттєвіших, найзапаморочливіших, йому здавалося, що ця суміш ароматів натертого паркету, ретельно відполірованої латуні, картин, ще якихось таємних міксів, рецептуру яких зберігають непривітні музейні хранительки, залишається на ньому й магнітом притягує до нього охочих пофліртувати або просто зацікавлені погляди, але найголовніше — тоді рано чи пізно поруч виникала Ванда.

Прагнення Елайджи припадати до джерел в оточенні пильних музейних працівниць мало й іншу причину: йому хотілося дізнатися побільше, надолужити прогаяне. Навіть коли він був сам, кожен знайдений пазл до загальної картинки був його маленьким кроком до неї. Елайджа страждав від неможливості наблизитися вповні, розділити її досвіди та спогади. Він навіть записався до бібліотеки, аби читати літературні журнали початку 1990-х. Наркотичні запахи плісняви та старого паперу, рипіння розсохлого паркету та запорошені вікна були частиною його персональної релігії, і блиск в його очах створював у бібліотекарок щемкі очікування.

На початках себе виявляв бунтівний бік його натури, і кожен травневий вечір без неї йому нестерпно, по-підлітковому болів. Але вже за кілька місяців він знайшов для свого відчаю майже релігійну розраду: за його вікном шуміли липневі грози, а він вчитувався і вслухався, із трепетом знаходив внутрішні зв’язки та алюзії, уявляв собі, як вона вперше читає, слухає, перетравлює, висміює, переповідає те, що зараз читає та слухає він.

Бо Ванда розгортала перед ним цілком інакшу картину країни, в якій він жив уже скоро рік: історія її країни була сповнена вільнодумців усіх мастей, це була країна розкинутих серед лісів і пагорбів палаців, мешканці яких нічим, крім музики й розпусти, не займалися, тоді як у палацових каплицях народжувався ґотичний рок (згодом контрабандою перевезений через кілька західних кордонів), тут майже всі знали латину і вміли грати на органі, причому — з дитинства, мусульмани на півдні робили найгустіше на світі вино, у кожному селі в горах на заході був шаман, який володів таємницями всіх на світі трав, на північних кордонах ліси охороняли пси-привиди, а на сході на багато кілометрів тягнулася наркотична теплова смуга. Це також була країна ангелів — мармурових, кам’яних, дерев’яних, мальованих, ангелів-дітей або ангелів-воїнів, з мечами або лютнями. Цю країну заснував римський поет Овідій, і відтоді вона була колискою практично всіх на світі ідеологій, якимось боком навіть вахабізму. Вона розповідала йому про барокове місто Батурин, спалене й знищене варварами, про лицарів-єретиків, про перші переклади Оскара Вайлда українською, видані 1913 року у місті Коломиї, тепер райцентрі в Карпатах, чи ж не тодішньою «Просвітою», про японське консульство у Львові, яке існувало в місті до Першої світової війни, про Бруно Шульца і Грицька Чубая, про підкорення українцями Парижа, Константинополя та Голівуду, про масонів у Полтаві та караїмів у Галичині, про церемонію викликання духу Ніцше, що прославила карпатського чорнокнижника на ім’я Стефаник, про іншого мага з древнім іменем Нарбут. У Львові був таємний центр всесвітнього хіпівського руху, сюди інкогніто приїздили Далай Лама, Боріс Ґрєбєнщиков і, можливо, навіть Ален Ґінзберґ.

Ця її країна колись розбилася на мільйон мікроскопічних уламків, частку яких досі зберігають представники нечисленного племені, а останнім часом намагаються скласти докупи, протиставити тому спотвореному мужицькому обличчю, за яким тільки їх усіх і визнають, так, ніби їхні паспорти зачаровані, і їхні власні, акуратно вклеєні сумлінними службовцями фото перетворюються на ту саму, у всіх однакову, знимку плебейської фізіономії. Це спотворене обличчя так сильно приросло до країни, що будь-які спроби оскаржити істинність мармизи викликають достоту фізичний біль.

Коли вони трошки довше про це говорили, її образа виявлялася сильнішою за звичну іронічну поставу. Її ненависть до всього, що бодай якось було пов’язано з Радянським Союзом, була настільки сильною, що коли вона про це говорила, Елайджі згадувався епізод із фантастичного бойовика, де роз’їбошений на шматки робот з рідкого металу потім стікається й знову постає з живих ртутних крапель, він заражався від неї цим жахом. Він не знав, як передати цей жах і це нове розуміння жодною з відомих йому мов.

— Я нині, коли у маршрутці їхала, поруч зі мною сидів дідусь. Знаєш, із тих, кого водії не хочуть пускати, бо вони не платять за проїзд, тобто пускають, але при цьому обов’язково якусь гидоту їм скажуть. Я ось думала: цього діда все життя принижували. Спочатку поляки, бо він українець, потім москалі, бо він українець, а тепер ось українці, бо він старий немічний українець.

На початках Елайджа лише ввічливо слухав її — родинні, родові — історії образ та принижень. Трохи згодом, збентежений надто чітким поділом на чорне й біле, пробував стримати її радикалізм, додати півтонів, загалом витягнути її з цього нескінченного коловороту родинних травм, ураженої гідності, принизливих компромісів, навіть, сам до кінця того не усвідомлюючи, кинути до дідька цей тягар, який вона отримала від батьків, а ті — від своїх батьків, і так далі в каламутну темряву цієї сумної землі. Його ж власні тягарі вже майже сто років були надійно поховані на дні Атлантичного океану, і Ванда, звичайно так само цього не усвідомлюючи, докоряла йому безтурботним дитинством у наймогутнішій країні світу.

Як це не дивно, але, все менше розуміючи Ванду, Елайджа поступово зійшовся з її музикантами, які на початках сприймали його доволі прохолодно, вважаючи мажором і гальмом. У їхній системі координат він безперечно був мажором і гальмом, черговим Вандиним хвостом, але якось після концерту Елайджа взявся допомогти їм затягнути комбіки в машину, потім вони ще довго когось чекали на вулиці з рештою апаратури, купили в нічному магазині пива, курили, й чи через те, що довкола було темно, вистигала і пахла нагріта за день вулична зелень, а чи через те, що Ванда поїхала додому одразу після концерту, й він припинив смикатися, навіть сувора ритм-секція побачила в Елайджі нормального загалом мужика, який навіть уміє тримати в руках щось важче за ручку. Між ними потеплішало. Музиканти «Клубу галогенів» самі по собі були непоганими хлопцями, хіба забагато бухали. Бас-гітарист Мирон у миру працював у міській черепно-лицевій хірургії і регулярно жалівся, що через концерти доводиться пропускати найбільш напружені нічні зміни з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю, що більше з ним ніхто не хоче мінятися чергуваннями, що концерти йому касу не перекривають. Через медичний бекґраунд та блідий вигляд усі називали Мирона Формаліном. Формалін постійно ліниво сварився з гітаристом Борманом. Здається, Бормана справді звали Борманом, у сенсі за паспортом, хоч мало хто у це вірив. Борман вчився з Вандою в одному класі. Як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей, однокласники пролетарського походження його завзято пиздили, тому їхній тандем із Вандою був цілком природним: вони втікали разом з уроків на пустирі або на вершину пагорба біля пивоварні, лежали на нагрітих сонцем бетонних будблоках, відчуваючи спинами через коричневу шкільну форму їхні заїржавілі гаки, вчилися курити, говорили про смерть та слухали в плеєрі Pink Floyd. Потім Борман вступив до Політехнічного, був кур’єром перших самвидавних газет — возив у наплічнику до Литви макети та привозив віддруковані тиражі. Він швидко одружився — як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей: був обеззброєний самим фактом, що може подобатися справжнім красуням і мати регулярне статеве життя, причому, на тверезо.

Спеціальність, яку здобув Борман, на початку 1990-х уже була непотрібна, він покрутився в кількох рекламних фірмах, створених друзями з самвидавівських кіл, і в результаті закінчив дизайнером макетів та батьком двох дітей, загрузлим у сімейних скандалах та вічно обвішаним десятибаксовими халтурами.

На барабанах у Ванди сидів Патлатий, найстарший з усіх дядечко, із зовнішністю Махатми Ганді, тільки що з тюремним татуюванням. Ванда в хвилини ніжності називала його Дєдушкою. Через героїчне хіпівське минуле, зокрема, досвід ув’язнення за зберігання наркотиків та тунеядство, а головне — за мудрість, решта групи пробачала йому послідовну російськомовність. Патлатий, попри те, що поєднував дзен-буддизм із відчайдушним випробовуванням власного організму горючими матеріалами, приносив групі багато практичної користі. Мережа зв’язків Патлатого охоплювала і хіпівський Пітер, де він колись грав із місцевими мастодонтами (кілька разів до Львова навіть приїжджало тамтешнє телебачення, аби відзняти Патлатого для якихось ювілейних документальних фільмів), і стару львівську фарцу, яка, почавши з джинсів, вінілів і валюти, знайшла себе на найбільш «хлібних» посадах, у тому числі в столиці. Ці останні зв’язки були особливо помічні: у місцевих ветеранів можна було вряди-годи перехопити грошей, а столичні кілька разів допомагали з ротаціями на своїх телеканалах та радіостанціях.

Формалін розповідав цинічні медичні анекдоти та історії з нічних чергувань, зокрема — про вибиті пательнями під час сімейних сварок щелепи та аншлаги в сезон весіль, коли до них у відділення привозили одразу з десяток постраждалих, про їхнє лідокаїнове покаяння, братання та суворі чоловічі поцілунки у розбиті морди. Вони сміялися, довкола шелестіла в темряві зелень, небо підсвічувала телевізійна вежа, час від часу бомжі стріляли у них цигарки та порожні пляшки з-під пива. Майже не було відчутно тої гіркоти, яку раніше Елайджа помічав у кожному з них, гіркоти, яка з’являється в голосі чоловіків, постійно змушених доводити оточенню, що те, чим вони займаються, це щось важливе, а не хуйня моржова. Коли нарешті під’їхала машина, аби забрати барабани Патлатого та розвезти їх усіх по домах, Елайджі було по-справжньому шкода, що ця ніч закінчилась. Він відмовився від місця в машині, вони обмінялися рукостисканнями, а Патлатий навіть поплескав його по плечу. Елайджі хотілося перейтися пішки через порожнє місто, він дивився на чорні куполи, впізнавав, як відпружнює бруківка під ногами, й уперше за багато часу думка про Ванду не змусила його здригнутися, ніби від згадки про неминучу поразку.

[2009, березень]

У Франківську Елайджею опікувався веселий балакучий хлопець із Фонду Ніксона. Він (Фонд Ніксона) фінансував його (Елайджи) семінари для молодих підприємців, а також членів громадського об’єднання «Чин і дія». Тарас (так звали хлопця) мав везти його до Тернополя, а потім до Києва. Він також виявився першим (після співробітника американського посольства), кому Елайджа розповів про загублений паспорт, й одразу запропонував зголоситися в міліцію. Елайджа спочатку пробував був пручатися, адже посольство цього не вимагало — й він міг не долучати жодних паперів з української міліції до своєї апеляції про відновлення паспорта, але врешті вирішив перестрахуватися.

Поки учасники його тренінґу ходили на обід, Тарас відвіз Елайджу до районного відділу міліції, розташованого у старій австрійській споруді. На другому поверсі, куди вони піднялися немилосердно темними сходами, підсвічуючи мобільним Тараса, стало зрозуміло, що світла немає в цілому будинку. У кромішній темряві коридорів тихо сиділи інші відвідувачі, переважно зі схожими проблемами — витягнутими гаманцями та втраченими документами. Час від часу коридори освітлювала смужка світла з прочинених дверей кабінетів. Туди-сюди ходили співробітники міліції та, як підозрював Елайджа, затримані. «Цікаво, як у такій темряві ми маємо відрізняти ее… підозрюваних від поліції?» — промовив Елайджа. «Вони й при світлі не дуже відрізняються», — меланхолійно підтримав світську розмову Тарас.

Елайджа вже встиг відвикнути від западань у темряву, які в тій чи іншій формі тут періодично траплялися, завжди раптово.

— Перепрошую, Ви не знаєте, коли буде офіцер? — спитав Елайджа у масивної постаті, що кудись поспішала у присмерках сходів.

Силует раптом зупинився і, дивлячись у темряву, зітхнув:

— Ой, пане, да хто тут щось знає…

Тарас тим часом закінчив шипіти на когось по мобільному.

— Ми сьогодні вечеряємо з мером, — повідомив він, клацнувши мобілкою. — І з заступником губернатора. І ще з якимись мудаками.

Увечері виявилося, що мер перепросив і послав замість себе жваву жіночку з Фонду розвитку туризму. Заступник губернатора виголосив перший тост за «мальовничу Франківщину», потиснув Елайджі руку і звалив. Залишилися мудаки. Ну, й учасники тренінґу — ті, що не поїхали додому.

— Давайте вип’ємо за наших американських друзів! — кобіта з ОДА підняла келишок з напівсолодким вином до Елайджи й Тараса.

— Треба звідси звалювати, — сказав Елайджі на вухо Тарас, не припиняючи, на правах американського друга, посміхатися кобіті з ОДА. — Сьогодні в «Химері» концерт.

Вони вийшли на вулицю, й Елайджа зауважив, наскільки довшим став день. Хоча було темно, на вулиці ще відчувалися недавні сині присмерки, пахло вітром і талим снігом. Усвідомлення того, що він іде на концерт у нічний клуб у Франківську, вибивалося зі звичної тканини його життя останніх кількох років саме настільки, аби знову відчути хвилювання, ніби він підліток і збирається купувати пиво за підробленим водійським посвідченням.

Тарас та Елайджа прийшли до невеличкого нічного клубу з претензією на богемність, коли концерт уже майже закінчився. Вдячна публіка встигла заповнити залу сигаретним димом, алкогольними випарами, ревом, тупотом, жаром. Тарас навсібіч вітався та обіймався. Напівголі музиканти стікали потом. Елайджа майже одразу забув про загублений паспорт.

Тарас потягнув його вглиб зали, де за столом сиділа частина музикантів, красива повногруда дівчина з тамбурином, два підозрілих типи, з тих, які можуть з однаковою вірогідністю виявитися і бандитами, і кураторами театральних фестивалів, та безнадійно п’яна тітка невизначеного віку з брудним пластиковим пакетом на колінах.

На Елайджине щастя, ніхто особливо не цікавився його постаттю. Усю увагу столу забирав на себе огрядний та добре вдатий чувак, який саме підняв тіло над столом, аби виголосити тост. «Промови сьогодні не закінчаться!» — розпачливо подумав Елайджа і весь напружився.

— Більшість людей насправді дуже багато всього має. — Чувак, здається, не вимовляв частини звуків навіть у тверезому вигляді, а тепер язик слухався його ще менше. — Усі ми, гівнюки, маємо здоров’я, зір і слух, руки-ноги, світлий розум, таку-сяку зовнішність.

— Не будь такий суворий до себе!

— Іди нах! Так отож: ми згадуємо про те, як багато маємо, тільки тоді, коли стикаємося з каліцтвом, нещастям, бідністю. У нас усіх закладений страх втратити те, що маємо. Одне слово, «лішь би нє било войни». Але більшість мудаків, таких, як оце ви тут, якщо їх попус­тить, якщо вони схоплять життя за яйця, зразу починають жерти наркоту, трахатися направо й наліво, накладати на себе руки, їхати мозгами... І я, шановні, подумав: якщо мати все, якщо мати всі ці грьобані атрибути щастя і при цьому не бути свинею і не скурвитися, хіба не можна побачити чогось більшого? Хіба не можна ХОТІТИ більшого? Хіба так погано хотіти більшого?

Один із підозрілих типів підняв голову над столом.

— Аа… ли-верди! — сказав тип гидким голосом. — Дорогий Хома!

Тип на секунду завмер з цією думкою і гикнув.

— Великі мудреці й пророки йшли за істиною до бідних і хворих. Як принц Сіх… сіх… Сідхартха, наприклад. Коли бідні й хворі ставали заможними й успішними, як принц Сідхартха, вони не видавали ніяких особливих істин. Ніхуя мудрого, скажу я тобі, Хома.

— Нє согласєн! — Хома показував свою незгоду, активно жестикулюючи чаркою з горілкою. — Просто твої злидарі спамлять, куме, спамлять і брешуть! Дай їм найкращу, найґеніальнішу ідею, і вони максимум за життя одного покоління підрихтують її під свою сірість і посередність, під слабкість, під страх за свої кубельця, під свій інстинкт виживання й розмноження!

За столом запала неприємна атмосфера отверезіння. Другий тип, схожий на добре вгодованого бульдога, впевнено потягнувся розливати горілку по чарках. Елайджа жестом показав, що вже замовив собі коньяк на барі. Тим часом Хома, офігіваючи від раптом набутих ораторських здібностей, набрав повітря та продовжив проповідь:

— Страх робить людей рабами, друзі. І люди перетворюють усі хороші речі цього світу на прожитковий мінімум. Віру — на церкву. Одкровення — на догму. Кохання — на шлюб. Любов і відданість — на сімейні, курва, цінності. Пристрасть — на секс, а секс — на порно. Музику — на шоу-бізнес. Поезію — на шкільну програму… — На цих словах він грізно блимнув у бік одного із сусідніх столиків. — Розумієте, блядь, ми всі думаємо про виживання, але якщо перейти межу, коли про це не треба думати й не стати свинею, там же щось є, га? Є ж якась істина, більша за ту хуйню, яку нам цілий час тут тулять?

— Мій чоловік — Ван Ґоґ! — раптом пронизливо заверещала п’яна тітка. — Мій чоловік — ґеній, ви всі його вуха не варті! — вона погрозливо замахала перед собою пластиковим пакетом.

Усі почали говорити одночасно. Типи підсовували тітці чарку й якусь тарілку з закускою, час від часу ухиляючись від гіпсового зліпка вуха, який вона тим часом видобула з кулька і намагалася тицьнути під ніс кожному з присутніх. Красива дівчина залізла на коліна до Хоми. Музиканти щось замовляли офіціантові та подавали мімічні знаки Тарасові.

— Ой, бля… почалося! — Тарас смикнув Елайджу за кишеню. — Це надовго. Ви не хочете з нами вийти на вулицю перекурити?

— Мальчікі, ви дунути? Я з вами! — дівчина злізла з колін Хоми, який занурився у світоглядну дискусію з власницею вуха Ван Ґоґа.

— Голосніше ще скажи…

Вони вийшли надвір. Тарас пустив цигарку по колу. Елайджа доєднався радше з увічливості. Йому й так було добре: він знову був у країні, яку давно і болюче любив, у нього в ногах весняний вечір, п’яні музиканти та підозрілі типи, схожі на серійних убивць, говорять про щастя та істину. Хтось у цю хвилину, затиснувши у кишені його паспорт — незрозуміло, нафіга він йому: попалять же одразу — пробирається під патронатом чуйного, відважного і навіть не дуже жадібного українського прикордонника Маромороським хребтом, залишаючи за спиною останні електричні стовпи цієї країни з їхнім світлом, ступаючи крок у крок з афганцями та прикордонником, аби вигулькнути з ним, із паспортом тобто, вже у Румунії — і у нього безхмарне європейське майбутнє. Життя загалом налагоджується.

До них приєдналися музиканти, вони саме виволокли з клубу тітку з вухом Ван Ґоґа, аби трохи провітрити і, якщо пощастить, позбутися. У них із собою також була трава, один із музикантів виявився джентльменом і ентузіастично накурював дівчину, притискаючи її губи, видихаючи в неї дим, ніжно тримаючи за голову. Усім швидко стало весело, дівчину зовсім розвезло, вона до сліз сміялася з якихось їхніх внутрішніх жартів, музиканти сміялися з нею, витирали їй сльози і кричали у чорну ніч: «Не плач, люба, нас тут кілька дорослих сильних мужчин! Ми врятуємо тебе!».

Трохи осторонь стояли Елайджа та тітка. Елайджа стрільнув у Тараса світле «Marlboro», тітка зачудовано дивилася на решту компанії, здавалося, вона залипла десь у спільному зі своїм Ван Ґоґом просторі.

— Ви мене засуджуєте? — несподівано рівним тверезим голосом спитала шизофренічна тітка Елайджу.

— Ні, — несподівано чесно відповів Елайджа. Тітка зітхнула і також закурила — видобуту зі своїх химерних лахів смердючу цигарку.

«Хто я такий, аби її засуджувати», — подумав, але не сказав Елайджа.

[1997, вересень]

Пішли, покажу тобі справжній андеґраунд, — Блюм був серйозним і навіть похмурим.

Вони пішли дивитися картини, так офіційно звучала мета їхнього візиту. На відміну від переважної більшості дотеперішніх візитів, цього разу вони йшли до художників (подружньої пари) додому, майстерні ті не мали. Елайджа хотів купити дорогою пляшку, але Блюм порекомендував узяти якоїсь їжі.

Художникам, до яких вони прийшли, було за 60. Навряд чи вони були найстаршими, з ким познайомився Елайджа, просто про вік тих, інших, він не замислювався, позаяк їхнім віком були заслуги й визнання. А тут вік кричав — очима, запахами, поставою, одягом.

Раніше, до того, як сюди приїхати, майже в усіх фоторепортажах звідси він зауважував старих людей, особливо жінок, часто у хустках. Уже на місці йому не так впадала у вічі кількість старих людей, зокрема, й жінок у хустках, як їхня відсутність там, де він міг їх побачити вдома: насамперед у кав’ярнях (тут у кав’ярнях сиділи винятково молоді люди) та ґалереях, куди його водили Блюм і Фея. «Де ж вони зустрічаються один з одним? — думав Елайджа. — Мають же вони якось соціалізуватися?».

Звичайно, вони зустрічалися на недільній службі у церкві, це Елайджа зрозумів у перші тижні приїзду. Так само, як у багатьох інших містах, пенсіонери грали в шахи на лавочках у центрі. Тут-таки був імпровізований Гайд-парк, місце політичних дискусій, що, як йому пояснили в офісі, називалося «клюмбою». Пояснили і порадили не лише не брати участі у цих дискусіях, але й приховувати знання української, якщо дійде до безпосередньої зустрічі з їхніми учасниками. «Але якщо людина не любить шахи, не цікавиться політикою і не ходить до церкви? Куди їй піти?» — ламав він голову далі. Та в цих краях старість була сором’язлива і мовчазна, більшою мірою, ніж будь-де в межах Елайджиного досвіду.

Подружжя мешкало у театрі. Точніше, у квартирі при театрі: це була звичайна, дуже маленька квартира у звичайному старому будинку з дерев’яними сходами, тільки замість звичайних сусідів у них були актори театру, які мешкали поруч на таких самих правах, у схожих мініатюрних обшарпаних квартирах. Десь тут-таки, далі коридором, були репетиційні, кабінети директора та головного режисера. Здається, зручності були спільні.

Навряд чи вони колись училися на художників. Чоловік працював у театрі освітлювачем, дружина опікувалася інвентарем. Те, що показали господарі кімнатки, було доволі пристойними зразками примітивізму та обережними й вправними спробами у поп-арті. Їм обом подобалися яскраві, навіть ядучі фарби, і їхні роботи були сповнені нескінченної туги та відчаю, так, наче виражали останнє надлюдське зусилля змінити безпросвітну дійсність, а оскільки вони не вірили, що можна змінювати зміст і навіть форму, то просто розмалювали її у веселіші кольори. У їхній кімнаті було мало світла, навіть за тутешніми мірками, де вікно у вузький і темний внутрішній двір вважалося звичною справою.

Облаштування їхньої кімнати загіпнотизувало Елайджу: переважна більшість речей походили з тієї епохи, яку він тут уже не застав, ще ніде йому не траплялися такі старі речі, якщо, звичайно, не рахувати музейних експонатів та пропозицій антикварних крамниць, але то були цінності, а тут йшлося про речі, які люди зазвичай викидають: меблі, одяг, книжки, альбоми для ескізів, покривало на канапі, край постільної білизни, який з-під нього визирав, начиння на столі, серветки на комоді — все це з якихось ще 1960-х, це були дешеві й негарні речі, з тих, які зберігають лише в одному випадку: від крайньої, межової бідності.

До них прийшли й інші гості: ще один художник, чимось неприємний чоловік років сімдесяти, який приніс кілька своїх робіт, а також фотограф, якого всі називали Віля. Віля мав зачіску, як на розтиражованих портретах Бетговена, залишки тої зачіски, якщо бути точними. Голос, жести та постава підштовхували до думки, що він міг би грати короля Ліра.

— Я єдиний у світі, хто втілив філософію Ніцше у фотографіях! — урочисто оголосив Віля для Елайджи. Він показував йому чорно-білі фото, судячи з одягу та зачісок, зроблені переважно років двадцять тому. Віля любив різкі тіні та затемнення, які робили його фото брутальнішими.

Підтягнулася Ванда. Їй сподобався живопис, але Елай­д­жа помітив, що їй важко знайти спільну мову з господарями, що вона виявляє до них прихильність, дуже уважно слухає та ще уважніше роздивляється роботи, але десь у глибині бореться з відразою та відчуженням. Наприкінці зустрічі Елайджа купив картину. Наступного дня швидко забрав її й заніс в офіс, так назавжди там і залишивши.

Був відчайдушний кінець вересня, один із тих днів, коли тут уже висить дощ у повітрі, й дні з сіро-сонячних стають просто сірими. Але про це Елайджа тоді ще не знав.

Ванда кудись поспішала, видно було, що вона хотіла позбутися Елайджи якнайшвидше. Вони розпрощалися, Елайджа повалив, залишивши її недалеко від «Вавилону». За десять метрів він усвідомив, що йде додому. Тобто що він зараз прийде додому і залишатиметься наодинці з рештою цього металевого на смак дня, а головне — залишатиметься у повній невідомості. У неї з’явився хтось інший? Вони більше не бачитимуться? Цей факт — сірість і волога, невідомість і жодних планів на нині — був настільки нестерпним, що Елайджа повернув назад. Він знайшов Ванду біля телефонної будки, її здивував його вчинок, і вона не надто вдало приховувала, що не в приємний спосіб: він, завжди такий стриманий і раціональний, раптом починає викидати колінця у стилі кіномелодрам із життя підлітків. Вона сказала, що їде додому, але Елайджа мав настільки жалюгідний вигляд, так по-щенячому кліпав віями десь із висоти своїх геть мокрих метра вісімдесяти семи, що Ванда запропонувала провести його до трамвайної зупинки. Вона сумно жартувала з приводу його істерики й делікатно дала зрозуміти, що його розважливий бік приваблює її більше, ніж подібні до сьогоднішнього пориви. Вона поцілувала його на прощання й загалом намагалася бути ніжною. Елайджа відчував не так ніжність, як намагання, й ще на кілька тижнів залишився згірчений і переповнений тривогою.

«Невже це все, невже це фінал?». Елайджа не міг повірити, він був не готовий до цього, можливо, тому, що взагалі не думав про них у категоріях майбутнього і минулого, «завтра» чи «колись». Із Вандою можна було перебувати лише в цьому особливому проживанні часу, вона була всеохопним «тепер», і це тривале «тепер» легко було сплутати з вічністю. Поки Елайджа знав, що у нього є Ванда, думки про майбутнє не мали над ним влади, він просто переставав думати про таке. Коли у них було зовсім мало часу, він не відчував, що йому бракує секунд, хвилин чи годин, він відчував, що йому бракує її. Відтак час і Ванда ставали тотожними, вона була невіддільна від часу, їх обох завжди бракувало, завжди одночасно.

Жах був таким сильним, що протягом перших тижнів заціпеніння рятувало його від розпачу. А потім він таки почав боязко приміряти життя без неї: як це буде — ходити містом, знаючи, що зустріч із нею нічого не принесе й нічого не змінить, бо їх уже нічого істотного не пов’язуватиме? Як це буде, якщо його місце займе хтось інший? Чи вона поведе того, іншого, на той самий дах? Невже цілий організм із підгнилого дерева, каміння й темної цегли, випарів підземної ріки, протягів і запахів, брудних вікон, гіпсових крил і чуттєвих бетонних вигинів не збунтується, якщо місце Елайджи посяде хтось інший?! Хіба не ділив він із ним — цим організмом — острах і сперму, дріж і тілесне тепло? Чи зможе він — Елайджа — кохатися серед цього міста з іншою жінкою, чи не розверзнуться під ним усі ці тутешні зелені й брунатні безодні? А може, це якраз і є кара за їхню необережність, бо своєю ірраціональною частиною Елайджа завжди відчував, що вони з Вандою ходили краєм темряви, що їхнім оберегом у цих спонтанних прогулянках на межі органічного світу була їхня пристрасть, точніше, засліплення, й це обеззброювало тих, чиї кордони вони у своїх незграбних сліпих рухах порушували, й помилування їм було помилуванням сліпцям, що ходять над прірвою.

У їхніх стосунках — а точніше, не-стосунках, бо Ванда не телефонувала нескінченно довго, — тож добре, в Елайджиному стосунку до Ванди стало менше легкості та пристрасті, натомість він із методичністю й наполегливістю маніяка, інвентаризував увесь багаж, що вона по собі залишала: їхні спільні друзі та знайомі, книжки, які вона рекомендувала йому прочитати, концерти та театральні вистави, на які він ходив сам, тепер уже не стільки в надії її зустріти — а що би він їй сказав? — скільки шукаючи відповідей, а, можливо, потай сподіваючись, що таким чином, нашаровуючи на себе її знання та досвіди, він зможе дочекатися, коли вони до нього приростуть і, може, він перетвориться на неї саму, й тоді вони завжди будуть разом.

«Гавтоматично!» — сказав би Блюм, якби Елайджа наважився і, головне, зміг би йому це пояснити.

[1999]

На третій рік перебування Елайджи у Львові життя в місті трохи пожвавилось. «Вавилон» закрили, на­томість відкрили для широкої публіки інший, раніше закритий клуб у підвалі лялькового театру, й якось воно пішло. Перші концерти відіграли, звичайно, «Клуб галогенів» та інші маститі групи, зокрема, й запрошені з Києва. До «Ляльки» злізалися всі, кого Елайджа раніше зустрічав у товаристві Ванди, Феї, Блюма, а також інші знайомі, яких за цей час у нього завелося вдосталь. Рок-концерти, «кислотні» вечори та всілякі довколамистецькі вечірки для своїх врівноважували дискотеками по суботах та неділях, серед інших тут іноді діджеїла й Ванда. Вона також перенесла сюди свою міську базу, благо тут працювали старі, вавилонівські ще, бармени.

До «Ляльки» підтягнулося багато нової публіки. На суботні й недільні дискотеки приходили гопніки, але навіть компромісна, як на такий заклад, музика їм не завжди подобалася, й постійними клієнтами вони майже не ставали. Правда, й серед гопніків траплялися свої фріки, які часто приходили «по приколу, подивитися на припизжених» або й трохи розслабитися в атмосфері любові та бєспрєдєлу, яких так бракувало в їхніх суворо реґламентованих гопніківських буднях. Як не дивно, тут їх толерували, вочевидь, із педагогічною мотивацією. Елайджа також зустрічав тут знайомих з бізнесу і навіть своїх колеґ по роботі та вперше сам відчув солодке, майже сімейне єднання цих — таких різних — людей. Вони, як виявлялося, тим чи іншим боком знали одні одних, а декотрі й справді були родичами, принаймні сюди приходили ще й їхні діти, наприклад, син Блюма від першого (й останнього) шлюбу, який здебільшого тусувався з діджеями. Серед щільного тютюнового диму та пивних випарів — тут була задуха, особливо на концертах популярних груп, набивалося чоловік двісті — ці люди ставали навдивовижу відкритими, і, здавалося, ніде більше так вільно тоді не дихалося.

Елайджа відкривав для себе цілком нові для нього шари цього химерного плетива, як от молодих, років по 20, музикантів із дивною, не схожою на те, що він чув тут раніше, музикою та рішучістю в запалених очах. Вони мали своє коло безкомпромісних прихильників, переважно їхніх ровесників, і трималися трохи осторонь від усіх. Одного з них, Діна, Елайджа пригадав: він знайомився з Вандою того вечора в ґалереї, на відкритті Блюма. Тепер на ньому була та сама потерта куртка, тільки поводився він уже впевненіше і явно був центром цього нового товариства. Елайджі Дін нагадував юного Артюра Рембо з фільму «Повне затемнення».

— М-да, пацан нє жилєц на цьому світі, — спіймав Елайджин погляд на сцену відомий франківський літератор, з яким вони поруч сиділи за барною стійкою, спиною до бару, й потягували пиво.

— А що з ним? — здивувався Елайджа.

— Талановитий. Я б навіть сказав, ґеніальний. Зараз почуєш.

Елайджа слухав і відчував, що поруч зі світом, який він уже вважав своїм, виростає щось нове, чого він ще до пуття не розумів, і ніби розвертає це місто на кілька градусів: зсуваються вулиці, інакше падає світло. Він був зачарований цією зміною й боявся її, боявся, що поки їх розвертає, все, що він знав, любив і так старанно вбирав у себе, порозлітається, ніби під час шторму, і що його друзі вилетять за борт, і він сам, і Ванда — вилетять за борт. Можливо, Ванда та її хлопці відчували щось подібне, бо Елайджа помітив на їхніх обличчях дивну зосередженість. Те, що робив Дін, було на них і схоже, й несхоже. Ну, гаразд, ці пацани, на відміну від «Клубу галогенів», бавилися електронікою. Водночас, подібно до них, розгортали величезні повітряні полотна. Тільки ось, порівняно з «галогенними», ці повітряні партії видавалися безмежними, несли Елайджу в провалля, вивертали й кидали об землю, в них було стільки відчаю й надриву, стільки простору й небес, що Вандина група здавалася верхом стриманості, поміркованості та старосвітськості. Ця їхня відчайдушна стрімка електроніка походила з іншого ландшафту — не з вологого кам’яного центру з його теплою еротикою, зосередженого на собі, як Уроборос, а з промислових околиць, зі схожої на сотні інших потворної забудови біля залізничних колій, звідтам, де доцентрова сила міста слабне, його сирен уже майже не чути, настає протверезіння від їхнього заколисуючого співу, й можна віднайти вену, яка з’єднує місто із зовнішнім світом, мало хто знає, що за цими залізничними коліями вже починається, наприклад, Київ — це лише один крок, один сон, ледь помітна окові зміна кадру.

«Цих би хлопців відмити, одягнути й хоч завтра на MTV», — подумав Елайджа і трохи засоромився цієї думки, бо зловив себе на тому, що стосовно Ванди він такий певний не був (а вона ж якраз і належала до тих львівських сирен із цього серединного в’язкого світу). Їхні тексти були по-підлітковому смутними та пафосними, не завжди доладними, навіть Елайджа розумів, що це не така добра поезія, як у «Галогенів», і Дін не співав так добре, як Ванда, але вкладав у спів усю свою приреченість, що її тепер побачив Елайджа. «Справді, або вирветься, або нєжилєц», — подумав він наприкінці концерту.

— Що, пацани, вставили вам? — власник клубу Марек штовхнув Формаліна плечем.

— Добрі. Незіграні, але добрі, — похмуро буркнув Формалін.

Поки Дін та його група біля сцени приймали вітання, цигарки та келишки коньяку від прихильників, Елайджа намагався вловити, що саме в них змусило його відчути невідворотний зсув, закінчення однієї епохи та початок іншої. О’кей, вони були молоді, модні, подекуди з тату й пірсинґом і, судячи з музичних цитат, дуже просунуті, а водночас відверто невипещені, не схожі на тих хлопців, переважно з діджейської тусовки, кого Ванда називала мажорами. Вони виглядали дорослими і відчайдушними, ніби до всього у цьому житті готовими, ніби їм уже не було що втрачати. Вони ще не мали за спиною жодного компромісу, і їхні вірні фани також ще не мали, тут і тепер була їхня зоряна година, вони тримали цей момент за яйця, й усі юні душі довкола були їхніми, вони говорили з ними про щось таке, що було недоступне старшим і Елайджі зокрема.

Почалася дискотека, франківський літератор кудись зник, інші друзі теж порозповзалися — хто на більярд до сусідньої зали, хто звалив додому, Ванда чмокнула його в щічку й поїхала на нічний ефір. У натовпі Елайджа побачив знайомого юриста — Толічка — з новою дівчиною. Толічек майже завжди обирав той самий тип дівчат: веселих татових доць із заможних російських та єврейських сімей. За спостереженнями Елайджи, такі дівчата завжди, бодай у дитинстві, займалися тенісом, їздили на літо в Крим та Одесу до родичів і знайомих, у них було міцне, не на свій вік розвинуте, тіло, сяюча здоров’ям засмагла шкіра, вони були балакучі, дуже тверезі у судженнях, радісно танцювали, з апетитом їли і не мали в собі ані манірності, ані смутку, ані чуттєвості. Точніше, у них не було того схожого на підземну течію внутрішнього сексуального коливання, яке Елайджа бачив у більшості інших тутешніх жінок. Вони рано і від­важно відкривали для себе секс і після цього трахалися, як крільчихи — регулярно, завзято й весело. З усіх типів, які Елайджа бачив в Україні, вони були найбільше схожі на американок: певні себе, з відбитком матеріального достатку, розсудливі й оптимістичні.

Толічек був на голову нижчий за більшість із них і абсолютно не належав до типу чоловіків, яких батьки дівчат воліли би мати за родичів. Він умів танцювати у клубі до четвертої ранку і о восьмій уже бути на роботі, один розважати цілу компанію київських аудиторів, робити нахабні компліменти жінкам, вічно ночувати десь по знайомих і подобатися навіть тим, кому його робота з тих чи інших причин приносила неприємності. Батьки дівчат цього потенційно проблемного зятя толерували, розуміючи, що їхні мудрі дівчатка врешті за Толічка заміж не захочуть.

— А ми з Лєночкой на тебе дивимося цілий вечір, — знаючи проблему Елайджи з російською, Толічек старанно підбирав українські слова.

Да, ты нам очень нравишься! — грайливо закинула голову й розлилася сміхом Лєночка. — Будешь с нами танцевать?

— Прошу?

— Ми вирішили, що ти у нас сьогодні будеш королем вечора.

Лєночка і Толічек весело подивилися на Елайджу. Він не був певний, чи правильно зрозумів їхнє запрошення, але таки не наважився сказати вголос те, що відчув у їхньому компліменті. Вони його безперечно збуджували, але він не до кінця розумів, про що їм ідеться. Чи вони справді мріють залучити його у свій веселий і відвертий секс, продовжуючи в такий спосіб вечірку, вивершуючи те, з чого вона була сплетена: жести, рухи, вигини й погляди, що ніколи нічим не закінчуються, але вкупі створюють відчуття спільного радісного, як у підлітків, напруження? А чи вони просто щедро випромінювали довкола щастя й еротичний шал і несвідомо прагнули обдарувати ними його пригнічене, нетрахане єство.

— Ну, ми тут десь будемо, — посміхнувся Толічек і потягнув Лєночку за талію у натовп.

Красавчик! — нібито до Толічка голосно просміялася Лєночка.

Елайджа ще деякий час втикав у двозначність їхньої пропозиції. Можливо, вся справа у тому, що віднедавна він почав відчувати на собі ознаки посиленої уваги. Точніше, не тільки на собі, але й на інших молодих та симпатичних хлопцях. Невже раніше він цього не помічав? І погляди, і жадібні очі, і нервові рухи. Інколи йому хотілося кричати, втекти, сховатися — тільки би не відчувати цих вібрацій під светрами і джинсами, під костюмами і сукнями, не бачити цього масляного блиску очей і пальців, цих поправлянь краваток і дружніх обіймів. Елайджа почав думати, що, напевно, ніхто, крім нього, не зауважує цього, що він перетворюється на героя фантастичної оповіді про відьмацькі польоти: вип’єш якусь їхню хуйню, а потім бачиш, як твої знайомі трахаються з козлами. Навіть трохи круто, коли тільки не закінчується дуркою й антидепресантами. Чому він раптом став чутливим до цього липкого відчаю довкола, а від жіночої уваги йому найчастіше хочеться проблюватися і помитися?

[2009, березень]

Елайджа і Тарас виїхали з Франківська дуже рано. Ранок — найсмачніша частина доби, приємніша надворі, ніж у ліжку. Туман, свіжість і не зіпсута картинка довколишньої дійсності — якою б вона була, якби нам вдавалося не псувати її собою.

Вони нестерпно довго виїжджали на окружну дорогу. Тарас говорив без упину, жваво коментував учорашній вечір, будівельний бум у Франківську, обсяги грошової маси, що надходить у регіон через WesternUnion, себто від заробітчан, гірськолижні курорти в області, нелюдські ціни на гірськолижних курортах, нарікав на лінивих гуцулів, на те, що народні сувеніри, які продають при дорозі туристам, уже виготовляють у Китаї.

Невиспаний Елайджа не витримав і попросив заїхати десь на каву. Придорожні генделики у будь-якій країні світу створюють ілюзію найсправжнішого та найважливішого місця. На відміну від міських кав’ярень, вони не є театром, вони не є місцем, куди люди приходять миритися зі своєю ідентичністю (я — це я, бо кожного ранку читаю газету та п’ю свій еспресо саме тут, серед собі подібних), ані туристичними крапками, де повітря аж іскрить від напруги — так усі очікують один від одного імітації щастя та розслабленості: переповнені краси та насолоди, такі місця змушують людей відчувати себе щасливими, всі намагаються прибрати належного вигляду, кожен думає, що це тільки він дуже старається насолоджуватися цим моментом без планів, поспіху, соціальних обов’язків, цим щемким поєднанням цина­монових, дерев’яних та лакричних запахів, хвиль парфумів і döner-ів, шарів світла та вуличного гомону, — натомість усі інші направду кайфують, а не прикидаються. Кожен у святковому натовпі відпрацьовує свою роль у цій виставі, десь на глибині ховаючи свою гіркоту від того, що не вдалося втрапити в резонанс із загальним відчуттям щастя та безтурботності. У придорожніх генделиках раді всім. Більшість заїжджає сюди, аби більше ніколи не повернутись, тому до клієнтів тут ставляться поштиво — вони мають щось від мертвих: беруть свою каву і зникають у великому світі, й ще невідомо, чи цей великий світ взагалі існує.

Тарас тим часом рулив до прикрашеного різдвяною ілюмінацією одноповерхового будиночка, оточеного мок­рими дерев’яними столиками. Він нагадував Джеймса Бонда: його всюди впізнавали офіціантки, бармени та барменки, вахтери та непривітні чоловіки бандитського вигляду. Офіціантки при цьому розпливалися в усмішці, а барменки особливо привабливо спиралися бюстами на ляди.

— Дай Боже здоровля, дівчата! Як у вас нині, кава вродила?

Дівчина грайливо засміялася у відповідь і проспівала: «Вам як завжди?».

— Дівчатка, і моєму колезі зробіть таку, як ви вмієте, щоби очі вилазили. У них в їхній Америці так не вміють, як ви, правда, дівчата? — Тарас підморгнув огрядній тітці, що випливла з кухні.

— Так, щоби очі вилазили, то тіко наші дівчата вміють! — тітка зареготала усім своїм величезним бюстом та черевом, зухвало дивлячись на Елайджу.

Вони вийшли з кавою на вулицю.

— Пане Елайджа, а це правда, що наші жінки найгарніші в світі? — хоча вчора ввечері вони вже були на «ти», зранку Тарас не наважувався продовжити спілкування на тих самих засадах.

— Вони направду дуже гарні. — Елайджа відповідав на це запитання разів чотириста щонайменше.

Вони трохи помовчали.

— Але з ними і важко, правда?

— Та з іншими також нелегко.

— Жінки — вони завжди все підраховують: скільки часу вона на тебе витратила, скільки сліз через тебе пролила, шаг вправо, шаг вліво — і будь ласка, получі рахунок.

— Угу.

— А ще — плачуть. Ну як можна людині щось пояснити, коли вона плаче?

— Так, розумію.

— І ніколи не визнають себе винними, — продовжував Тарас, сідаючи за кермо. — А Ви одружені? — делікатність не була Тарасовою найбільшою чеснотою, але він дуже старався звучати делікатніше.

— Ні, я, що називається, у стосунках.

— Вдома, з американкою?

— Так.

— А як воно, якщо порівняти з нашими? — було видно, що Тарас подумки ступає по мінному полю.

— Передбачливо, — відповів Елайджа після паузи.

Тарас задумався і деякий час дивився на дорогу.

— Ви тільки не смійтеся. Якось я одного чоловіка віз, дуже поважна людина, народний депутат, кількох скликань, здається. Ну, з наших чоловік, розумієте? Ми з ним увечері виїжджали з Франківська, й чогось раптом вирішили зупинитися на Окружній, кави випити. Так ось, заходимо в кнайпу, нікого нема, тихо, музика не грає, свічки на столиках тіко горять. Ми собі такво сіли, закурили собі, чекаємо, чи хтось до нас вийде. І тут, знаєте, виходить до нас така кобіта, гарна, як янгол. І ми, прошу пана, якось обоє в той момент зрозуміли, що вона не може така гарна тут отак просто каву носити. Я то собі так думаю, що то й не людина була зовсім.

— Я, здається, щось таке подібне пригадую… — Елайджа намагався посміхатися дуже стримано. — Думаю, я то бачив у фільмі Тарантіна.

— Ви тойво, прошу пана, з мене смієтесь, а ми тоді ледве встигли ноги звідтам зробити.

— І народний депутат з вами ноги робив?

— Ще й як робив! Ми з ним тоді про це не говорили, бо мені якось тойво, було невдобно його питати, я людина проста. Але якщо вже народний депутат… Йому то, може, звично, вони там, знаєте, всі упирі у тій Верховній Раді.

— А, ну то значить, чоловік розбирається, одразу зорієнтувався. І що, ви навіть не заговорили до тої пані?

— Та ні, ми кави замовили, а вона так пішла, тихо-тихо, ніби не важить ніц. Тіко на кухню — ми й драла!

— Я читав, у вас тут ще в горах лишилися такі народні обряди… подібні на поганство?

— Прошу?

— Ну, це ніби як шамани.

— А… Та дідько їх розбере, хто з них мольфар, хто не мольфар. Кажуть, по гірських селах навіть дяки з церкви підробляють цим. Ну, служать у церкві, а поза тим приймають замовлення, так би мовити. Ну, там на приворот чи то навпаки, на розлуку, чи навіть на смерть. — Тарас стишив голос.

— А що церква на то?

— А що церква? Церкву парафіяни утримують, а парафіяни задоволені. Фул сервіс, так би мовити. Тут тобі й гріхи відмолять, і чоловіка принадять…

Тим часом гори залишалися вже далеко позаду. Вони в’їхали у смугу маленьких містечок між Франківськом і Тернополем — «серце Галичини», сказав би хтось із них, якби хтось із них був схильний до пафосу.

«Тепер вони не виглядають так сумно», — подумав Елайджа. Галицькі містечка були занурені у свої буденні справи, жваві у передчутті передвеликодніх клопотів, у сонячному світлі вони виглядали майже ідилічно. «Але яка ж, напевно, нелюдська, безнадійна туга — жити у такому ось містечку, зустрічати кожен весняний довгий і чудовий вечір, знаючи, що тут з тобою ніколи нічого непередбачуваного не трапиться. Хіба побутово-виробнича травма. Велике місто здатне дивувати, у ньому може статися щось несподіване, незаплановане. А це означає, що кожний день несе надію. А на що сподіватися, коли знаєш усіх і все?».

Увечері тут у брамах стоять та перемовляються жінки. У таких місцях жіноча постать визначається не віком, а статусом — заміжні не те щоби гладшають, а стають якимись обважнілими, ніби прибитими до землі. Заміжніх видно одразу, незаміжніх також — вони ще легкі й субтельні. Тому така ж туга відчувається у спальних районах великих міст, у колишніх ґетах — там так само висить оця безнадія в повітрі.

— Це на честь тої самої Роксоляни? — запитав Елайджа, коли вони в’їхали на центральну вулицю Рогатина, і він прочитав табличку «вулиця Роксоляни».

— Так, це її історична батьківщина. Бачте, мало змінилося з тих часів.

— Ви про те, що жінки звідси їдуть на заробітки?

— Так, в Італію, Іспанію...

— Тут вважають, що це погано?

— Ну як… якщо дорогою потрапляють в турецький бордель, то погано. Якщо виходять там заміж, то добре. Але загалом жаліють, мовляв, а могли ж би залишитися у рідному місті, вийти тут заміж, дітей народити…

— … жити собі захищено у колі родини-племені…

— Ну так…

Елайджа завагався, чи не сказати йому вголос те, про що вже кілька хвилин думалось: що він розуміє, чому ризик опинитися в борделі не зупиняє тих дівчат. «Припускаю лише, що, стоячи ввечері на панелі десь у Барселоні, можна зберегти бодай промінчик надії — о’кей, хай це всього-на-всього надія, що тобі повернуть твій паспорт, — а яка надія може бути під власною брамою у маленькому містечку, з кухнею і серіалом (у кращому разі — з поганим романом, придбаним по пошті). Про це ніхто ніколи не скаже — вони житимуть і помиратимуть зі своїм маленьким брудним секретом, що насправді їдуть не за баблом, а просто вириваються, втікають, можливо, в їхніх життях їм стане сил тільки на один ось такий ривок, і ті, кому не пощастить, справді потонуть у наркотичному сні, застрягнуть у порно, мов серпневі оси у солодкому сиропі, і хрін його зна, можливо, вони шкодуватимуть, напевно, що шкодуватимуть, я ніколи не знатиму, ніколи не буду на їхньому місці, але якщо я щось і знаю напевне, то це те, що я їх люблю, люблю за цей ривок…».

Вони зупинилися на чергову каву. Пахло туманом, дощем та м’ясом із ґриля. Через цигарку Елайджа вдихнув туман. Йому здавалося, що так триває все життя: мокрі пси, придорожні кнайпи, дим і весняна сирість.

[1999, літо]

У снах Елайджи дивний львівський рельєф ставав ще дивовижнішим. Про те, наскільки львівський рельєф непередбачуваний, знають ті, хто виріс у центрі міста або багато блукав подвір’ями: інколи за цілком банальною брамою може виявитися не традиційний двір-колодязь, а зелений схил, який переходить у зелену гору, потім в інші подвір’я, сади, вулиці. Після двох років життя у Львові Елайджа почав плутати реальну львівську топографію зі своїми снами, фатально не відрізняючи реальні маршрути від блукань у снах. Загалом він пам’ятав, що у Львові немає величезних фортечних мурів, білих і грубих, на вершині пагорба, до яких він уперто, але марно продирався ніч за ніччю. Точніше, ніч була ззовні, а уві снах був, як правило, день. Нічний маршрут був завжди однаковий, та й самі сни були схожі. Наприклад, у цілому місті зникало світ­ло, він не встигав на останній трамвай, відчував, як наростає паніка всередині й назовні, й ледве наблизившись до першої-ліпшої небезпеки — божевільного чи перепудженого натовпу, — прокидався зі стогоном відчаю й здивування. Лише одного разу під час чергового наглого відімкнення струму в його внутрішньому Львові все закінчилося більш-менш добре: він виходив з якоїсь бічної вулиці на проспект Свободи — здається, з Вірменської, як почув ззаду легкі кроки собаки. Потім було дві секунди: спочатку секунда паніки, а потім — холодний мокрий ніс мисливського пса легко штовхнув його ззаду в долоню до проспекту, де вже йшли натовпи людей. Хорт, який вивів його до людей, розчинився у бічних вулицях. Згодом Елайджа прочитав, що так йшли пішки у темряві мешканці Нью-Йорка, коли місто залишилося без струму. Елайджа автоматично штовхав себе вперед на ватяних ногах і поступово провалювався у ще глибший сон без сновидінь.

Була перехідна зона між денним світлом і темрявою, втім, денне світло було зимовим похмурим, а темрява — радше внутрішньою, а не зовнішньою, спричиненою не нічною годиною, а зануренням у темні провалля дворів та підземель десь на початку вулиці Пекарської. Власне, на початку подорожі зазвичай був зимовий день і обжиті подвір’я, потім вони вужчали, темніли, переходили в якісь руїни, руїни — в лабіринти руїн, затишні сецесійні стіни виростали й ставали чорними скелями, стіни-скелі з вікнами, що виходили у безодню, утворювали чорне провалля, з якого Елайджа марно намагався вибратися, переходячи балконами (тими самими, з яких зазвичай буває «вхід» і на яких влітку, сидячи на стареньких дзиґликах, гріються бабці з болонками), під’їздами, подвір’ями, але це локальне львівське пекло лишень закручувалося довкола нього, як спіраль, після кількох таких сновидінь він уже навчився відчувати початок цієї спіралі на цілком буржуазних бічних вулицях, проте все одно приречено завалювався в темну ущелину.

Але в більшості випадків його мандри у внутрішньому Львові відбувалися у сонячну погоду, було літо, пахло травою і смітниками. Він збивався на манівці, заходив у траву і пісок подвір’їв старих австрійських будинків, виходив із балконів просто на зелені галявини, галявини ставали парками, парки — схилами Високого Замку. Інколи він непритомнів від жаху і прокидався, бо на його шляху з’являлися мовчазні інфернальні постаті — старі жінки у бавовняних халатах і капцях або чорні коти, їхній погляд означав, що подорож закінчено. Десь під ранок він згадував, що вся ця викривлена топографія йому знайома, і якби сновидіння повторювалися кілька ночей поспіль, він би рухався все швидше й швидше. З кожним разом він переконувався, що завантажується одна й та сама карта, але він кожного разу йде іншим маршрутом. Наприклад, він двічі виходив за межі міста: одного разу рухаючись уздовж зарослої травою трамвайної колії, яка закінчувалася аж на залитих сонцем полях і пагорбах, а другого — піднімаючись парком-горою, таким густим, що світло ледве пробивалося крізь гілки, а потім якимись робітничими передмістями, гаражами, вузькоколійками, вагончиками з водярою і шашликами на картонних тарілочках із цівками кетчупу. Він точно знав, що він у східній частині міста, точніше, південно-східній, десь позаду залишалися яри Нового Львова і парк Залізні Води, і привиди ветеранів з орденами на грудях, які цим парком ходили. Він завжди знав, чи він на півночі, чи на сході.

Лише двічі Елайджі вдалося більш-менш упевнено протриматися у цих снах до ранку: було холодно й сіро, він йшов хребтом горішніх вулиць, бачив згори метуш­ливі трамвайні зупинки, якісь кіоски, якісь ятки, людей із парасолями, площа внизу нагадувала набережну Дунаю з боку старої частини Буди, та й самі горби — горби Буди, там навіть був якийсь сірий монумент, щось неймовірно радянське. Елайджа прокинувся з відчуттям переможця, майже зрозумівши правила гри.

І лише одного разу, вже після повернення до Штатів, він побачив білі мури зблизька, невідомі боги його сновидінь забажали, аби фортеця нагло матеріалізувалася посеред плетива квазі-львівських вулиць. Елайджа завмер перед цими неспівмірними зі Львовом масштабами, абсолютною невідповідністю величезного замку-храму мармулядовому Львову. Романські світлі стіни були оточені пісками і сонцем, і вітром, і якимись археологами — вони діловито сновигали довкола з лопатами, з фотоапаратами, із закоченими рукавами. Елайджа довго йшов уздовж розжареної сонцем білої стіни, аж доки побачив на фронтальному боці храму-замку візантійську мозаїку, здається, Оранту, страшну андрогінну парсуну, якась англомовна тітка у світлих бриджах та панамі щось йому пояснювала про цю «визначну пам’ятку архітектури», а він тим часом зрозумів, що нагадувала йому біла фортеця, до якої він стільки років йшов у снах. Так, напевно, подумав Елайджа, виглядали фортеці хрестоносців у Святій Землі, романська геометрія Латинського королівства на Близькому Сході, загублене стилістичне непорозуміння, яке ніхто й ніколи вже не побачить так, як його бачили тоді, у часи Другого хрестового походу.

На той час, коли він почав снити цим дзеркальним містом, він уже стільки находився Львовом, що майже наблизився до місцевих у розумінні його справжньої, неочевидної структури — зшитих докупи островів між невидимими каналами, радикальних іншостей, втиснутих у мікроскопічний простір. Якщо дивитися згори, два квартали видавалися тісно приліпленими один до одного, а насправді були схожі на дві країни, не просто не дружні, але й навіть без дипломатичних представництв, із різними календарями, кліматичними умовами, атмосферним тиском, а відтак запахами, світлом, повітрям — липким або ж прозорим і нечутним. Через протяги площ і маґістральних вулиць наскрізь прострілювалися квартали, які вливалися у поточний плин часу з іншою швидкістю, ніби несучи з собою пісок і глину, обтяжені цим намулом, знуджені від своєї повільності. Тут у кам’яницях відкривалися крамниці й кафе, вселялися нові мешканці, але повітря у під’їздах пахло смертю усіх, хто тут колись жив, будь-яке джерело світла мутніло та розсіювалося. При цьому сусідній квартал міг летіти стрімко, мов дошка серфера, і виносив на собі все нові й нові покоління у міський потік, до усіх, не розбираючи, привітний: до останньої ґенерації дітей партійної еліти в яскравих угорських футболках та штанах-бананах, пластунів, задумливих дівчат із нелеґальними сірими копіями заборонених романів, мажорів, реабілітованих дисидентів, чиновників Незалежної України, підозрілих типів, що тримали в квартирах бультер’єрів, та експатів на кшталт Елайджи.

Отже, рельєф: квартали були його заручниками, рельєф визначав центри, довкола яких зросталися будинки, зарослі травою подвір’я чи вузькі подвір’я-колодязі зі сталактитами голубиного посліду на підвіконнях, рельєф визначав береги, що розділяли ці квартали, квартали високих і сірих, мов скелі, будинків — з величезними вікнами і просторими кухнями, з помешканнями, наповненими запахами шкільних підручників, бляшанок з-під какао та перегрітого на сонці паркету, з фасадами, на яких навіки застиг висушений хіттю й жагою модернізм, — і квартали старих австрійських двоповерхівок із дерев’яними сходами та невитравним плебейством. Це рельєф прирікав одні вулиці завжди нести тінистий смуток урвища, дихати підвальною сирістю, а інші — світитися зеленню схилів. Якісь півсотні метрів можуть бути між одним берегом, розкішним, зарослим сонячними палісадниками, переповненим галасливими дітьми з обвітреними обличчями та піском у сандалях, мовби захищеним ковпаком від міської динаміки, та іншим — завжди в тремтінні, виснаженим коловоротом тривоги, чутливим до тіней та всіх вібрацій — від трамвайних до кроків нічних перехожих.

Елайджа вже достатньо находився і нажився Львовом, аби знати, що нові любові вимагають нових маршрутів: більше не тягне пройти саме цією вулицею, нова любов звертає твій шлях в інший квартал, надто ж ті любові, що є зціленням. Адже кожна нова любов — це або хвороба, або зцілення. Нові любові, що зцілюють, — чисті, потік їхнього жару врівноважується потоком м’ятної та свіжої ніжності, вони делікатні до серця, мов мертва вода з тутешніх казок, вони повертають до життя, піднімають на ноги після нещадних уражень, засліплень, струсів, нові любові — охолоджений алкоголь, чудовий обезболювальний засіб: як би ми без нього все це прожили — як би ми без нього вижили?! Вони зрідка несуть у повітрі, зрідка підганяють, їм не потрібні дріж та пересохлі від бігу губи, натомість дарують здатність споглядання і тихі відкриття, наприклад, що футбольні майданчики, сховані за тополями та старими масивними темно-червоними цегляними парканами, серед скошених кульбаб, мають близнюків у протилежній частині міста. Розкидані в різних частинах, розділені численними островами і каналами, вони викликали відчуття déjà vu, і якби Елайджа прожив у Львові років сорок, а не заледве три, то міг би оцінити це déjà vu належно, адже здавалося, що це єдині місця, де трава пахне так, як вона пахла, коли авта на вулицях можна було рахувати на пальцях, а хлопці з м’ячем воліють стрижки за повоєнною модою. І завжди є прихисток під темно-червоним цегляним парканом із рештками черепиці на вершечках, височезні тополі струшують п’ятиповерховими кронами, як американські дівчата cheerleaders, обіцяючи усі перемоги світу, особливо у передвечірньому сонці, десь глибоко в свідомості ниє невиконана домашня з геометрії й наближення іспитів, але підліткова мудрість підказує не зупинятися: це чудовий день.

Прокидаючись, покидаючи білу фортецю, Елайджа по­думав, що єдиним більш-менш раціональним зв’язком між ними могли би бути шотландські предки з маминого боку. З маминого боку були шотландці й голандці, з татового — українці. Хтось із далекої маминої рідні міг теліпатися аж до самого Єрусалиму.

Із цією заспокійливою теорією про ґенетичну, а чи кармічну пам’ять, трохи розчарований банальною роз­в’язкою, Елайджа сходив зі своїх голандських і шотландських висот і в’язнув у присмерках ранку.

[1999, вересень]

Елайджа взяв відпустку і поїхав із Вандою на гастролі. На превеликий його відчай, під час гастролей їй довелося мешкати в одній кімнаті з менеджеркою, хвацькою жіночкою середнього віку з темним минулим і сумнівним майбутнім. Лише одного разу йому вдалося спати з Вандою: через якийсь збій у графіку вони мусили їхати вночі, в автобусі вона дозволила йому сісти біля себе і швидко заснула у нього на плечі.

До тієї ночі вони взагалі ніколи не спали разом. Якщо не рахувати його кількахвилинних проваль після сексу, по-справжньому щасливо заснути, притискаючи її до себе, Елайджі не вдавалося ніколи. Вона завжди кудись бігла, її завжди хтось чекав, у неї завжди була купа справ.

Поки в автобусі не вимкнули тьмяне світло, він дивився на її відображення у шибі, відчував її дихання, не наважуючись навіть торкнутися її руки. Вони летіли через ніч, за вікном автобуса спала якась Польща, на перехрестях блимали жовтим світлофори, мостами плив­ли фари і габаритні вогні дальнобійників, Елайджа перестрибував від заграви до заграви, від міста до міста. Він то провалювався у сон, то прокидався від щастя — аж до світанку.

Після повернення щось зламалося назавжди. Невдовзі її група почала писати новий альбом, вона засиджувалася в студії до півночі, він дзвонив на її мобільний, коли вона вже їхала в таксі додому — виснажена, без сил, без бажань. Елайджу почав гнітити їхній зв’язок. Коли він бачив, як її огортає сіра тужлива хмара, то відчував радше відразу, ніж співчуття.

Все стало ще гірше, коли її звільнили з радіо. Насправді вона й раніше дозволяла собі в’їдливі фрази на адресу всієї, як тут казали, владної вертикалі загалом та окремих її представників осібно. Просто цього разу не пощастило: навіть не керівник — дружина керівника обласного передвиборчого штабу чинного президента зателефонувала додому головному редактору й закотила істерику. Жоден із колеґ по радіо її не підтримав, дехто засуджував, що підставила усіх.

Елайджа намагався допомагати грошима. Природно, що Ванда тепер уникала їхніх зустрічей, аби не переживати знову й знову цей ганебний момент.

Формально її відсторонили. На ділі це означало, що на ближчі кілька місяців без засобів до існування залишалися вона, дитина та чоловік, який віднедавна намагався торгувати паленими дисками у кіоску, але істотних заробітків це не приносило нікому, крім ментів, які кришували ту дільницю. Знайомі на інших радіостанціях у місті (скільки їх там було — дві з половиною?) дали зрозуміти, що у цей непевний час людину, яка працює у прямому ефірі, цінують насамперед за лояльність та передбачуваність, адже нічия жопа не є добре захищена, власників та керівників «ефемок» також, а по пальцях дають і не таким зіркам.

Добрі люди допомогли їй влаштуватися ріелтером. У принципі, на таку роботу з вулиці не брали: клієнтів з грошима у місті небагато, квартир, які би задовольняли їхні вимоги теж, справи з власністю і паперами дуже часто вимагали певної делікатності, загалом, це було вузьке коло, в якому чужих не любили. «Чужих» у широкому сенсі цього слова: як і 20, і 30, і 50 років тому доступ до власності на добрі помешкання у ближньому центрі — а клієнтів цікавили саме Добрі Помешкання у Ближньому Центрі, у панельних коробках хай живуть лузери — мав специфічний суспільний прошарок, який у сім’ї та найближчому середовищі Ванди називали, передражнюючи їхню радянську самоназву, «визволителями». Слово «визволителі», або російською освободители, вимовлялося у кращому разі іронічно, у гіршому — вороже. Вони були всюди, проте обидва табори — їхній та той, до якого належала родина Ванди, — трималися на певній дистанції, а в часи Вандиного дитинства зберігали баланс символічної влади над містом. «Визволителі» називали протилежний табір местными (нейтрально) або рагулями (вороже) і навіть у третьому поколінні повоєнних прибульців несли на собі «тягар білої людини», місіонерів цивілізації серед наївних та грубуватих тубільців.

Уже в підлітковому віці Ванда помітила, що взаємні уявлення местных та «визволителів» були сповнені суперечностей: у родинних переказах та міських леґендах вони поставали як варвари, дикуни, що вселялися у найкращі помешкання — поляків, котрі вчасно встигли втекти з міста, знищених під час війни євреїв, депортованих та вбитих українців, — або навіть убивали й депортували задля того, аби вселитися у ті помешкання, проте не могли дати собі ради з найелементарнішими деталями побуту. У цих переказах дружини радянських офіцерів ходили до Опери у нічних сорочках, які наївно вважали вечірніми сукнями, уживали нічні горщики як кухонний посуд та не вміли користуватися біде. Їхні чоловіки, радянські солдати й офіцери, тим часом пізнавали п’яну радість нищення, розстрілюючи автоматними чергами мармур та вітражі. Парадоксально, самі «визволителі» ці міфи не дуже й оскаржували, а деякі навіть переповідали самі й доповнювали деталями з власного досвіду: один із університетських колеґ Вандиного тата розповідав, що вперше побачив унітаз саме у Львові, коли маленьким хлопцем переїхав з мамою та батьком-офіцером аж із Тамбова. Загалом, вони втілювали те, що викликало у Ванди кипучу, до нудоти темну відразу в довколишньому світі: комсомол, стінгазети, військову гру Зарница, сезонне покладання квітів радянським воїнам, конспектування матеріалів чергового з’їзду компартії. Це було їхнє царство, вони справді у все це вірили і навіть отримували задоволення від того, що можуть присвятити своє життя організації гри Зарница. Навіть витіснені на марґінес, вони користали з максимуму влади, як от учителька фізкультури у Вандиній — українській, ясна річ! — школі, стара фрон­товичка й ортодоксальна сталіністка чи не з самого Підмосков’я, у вічному темно-синьому спортивному костюмі, з вічною пуделячою завивкою на голові і вічним свистком у роті, невтомна у патрулюванні шкільних коридорів під час перерв. Її тотемом, безперечно, був Соловєй-Разбойнік, цілком можливо, що вона навіть була його черговим утіленням і намагалася приборкувати хаос, аби спокутувати кармічну провину. Свистом вона розганяла, мов привидів, курців по сусідніх брамах та галасливі зграйки молодших класів, а несамовитим криком переслідувала занадто коротку шкільну форму, занадто тонкі колготки, недбало пов’язаний піонерський галстук, відсутність комсомольського значка, сидіння на підлозі та — горе грішницям! — манікюр. Вона вірила кожному офіційному слову партії, вірила, певно, дужче, ніж вірив сам собі товариш Андропов.

Помешкання, в яких жили «визволителі», були одним із головних символів їхнього привілейованого становища. Щоправда, всередині також існувала кастова сис­тема: разом із цивілізаторами свого часу приїхав пролетаріат, якому дісталися дешеві робітничі будинки на околицях, переважно північно-західна смуга між центром та пізнішими радянськими новобудовами, у кращому випадку — спорожнілі будинки на території міжвоєнного єврейського району. Ці околиці, єврейські й довоєнні пролетарські, швидко набули духу слобідки з її універсальними цінностями: побутовою теплотою, голосними сварками, бійками, взаємною підтримкою — надто серед жінок, надто перед лицем чоловічої алкогольної аґресії, сусідськими застіллями на подвір’ї у теплу пору року, наприклад, на 9 травня, бандитськими розкладами і бандитським же кодексом.

Саме російськомовні ровесники — сусіди, приятелі з музичної школи — були постійним каналом рідкісних записів американських та британських рок-груп, інколи на платівках, інколи на касетах чи навіть «бабінах», а батьки деяких із них виявлялися цілком притомними і непафосними типами, подекуди навіть із волоссям, довшим від загально толерованого рівня. Головне, що вражало Ванду: вони тримали якийсь самвидав у місцях, де його міг легко помітити випадковий гість, не боялися вимовляти ім’я Солженіцина при відчинених вікнах і взагалі обговорювали речі, про які вдома у Ванди згадували впівголоса та втягнувши голову в плечі. Ще одне прикре відкриття, яке Ванда записала собі десь на підкірку й про яке намагалася не думати, полягало у тому, що їхні, «визволительські», жінки загалом краще виглядали, навіть за загальної вбогості, вбогості матеріальної та вбогості естетичної. З іншого боку, «наші» жінки були далеко попереду у побутовій зарадності, зокрема — смачніше й вигадливіше готували, й маминою таємною втіхою було ділитися нехитрими кулінарними рецептами з тими мантелепами, що, живучи у Львові, опанували лише два види випічки — кекс із пакета Лимонный та кекс із пакета Шоколадный… Дехто з її знайомих йшов далі: купував прикраси у національному стилі у магазині народних промислів «Художник», їздив у напівлеґальні фольклорні експедиції в Карпати, передплачував україномовний журнал «Всесвіт» і взагалі — виказував непідробний інтерес до культури тубільців.

Їй важко було повірити, що цих людей народили ті самі варвари, які висилали людей у Сибір, ховали у роялях горілку від дружин та на майские малювали білою фарбою різьблені горіхові меблі. Інколи, щоправда, докази волали очевидністю, коли з нетрів квартири з’являлися представники найстаршого покоління — зі специфічною, непідвладною рокам виправкою, із широкими вилицями, у піджаках з орденськими планками поверх затертих сорочок. На тлі їхньої автентичної вимови та пластики було виразно помітно, що ці, молодші, вже нахапалися дзюркотливих місцевих інтонацій, українізмів, полонізмів та інших сибаритських звичок (наприклад, ходить в город на каву).

І хоча тепер вони ніби стали у цьому місті лише національною меншиною, інколи з комплексом вини, саме їм належала влада над найсвітлішими й найчистішими помешканнями, найзатишнішими вулицями, найкращими панорамами. Вони не змовлялися, так виходило саме по собі: багато хто з мешканців оцих найсвітліших і найчистіших помешкань виїжджав з міста — в Німеччину, Штати, Ізраїль, Москву, яка невдовзі також стала закордоном, і залишав квартири найближчій родині або примудрявся — на початках за тіньовими схемами — продавати знайомим зі свого кола. Всі ці операції вимагали певної довіри, адже складалися з фіктивних обмінів, уписувань, хабарів потрібним людям, конвертації грошей у коштовності, переховування коштовностей і загалом дотримання режиму секретності, адже утаєні від держави гроші могли стати легкою здобиччю бандитів, а радянські громадяни, які наважилися на еміґрацію, найчастіше «по єврейській лінії», на останньому етапі багаторічного прощання (з кожною інстанцією окремо й дуже особисто!) ставали практично безправними. Власники аґенції, в якій працювала Ванда, вочевидь, почали здобувати стаж у роботі з нерухомістю ще в ті часи. Їх виказувала російська мова, але не лише вона: радше це була російська мова плюс суміш діловитості, впевненості та навіть нахрапистості, характерної для людей, які вважають довколишній простір своїм, бодай з тієї причини, що дуже добре його знають. Ванда мусила подумки визнати, що вони майже бездоганно орієнтувалися в усіх цих тонкощах — віці того чи іншого будинку, необхідності капітального ремонту та заміни дерев’яних перекриттів на бетонні, графіках водопостачання, тискові води у водогоні (для деяких клієнтів навіть це питання вирішувалося, до того ж — за пляшку, треба було лише знайти мужичка з водоканалу, який мав відповідний ключ), міській топографії врешті-решт. У будь-якому разі — значно краще, ніж претенденти на маклерів «у першому поколінні».

Робота Ванди в аґенції спочатку полягала у тому, аби передивлятися виставлені на продаж через оголошення квартири, знайомитися з власниками та переконувати їх продати квартиру аґенції. Трохи згодом її підпустили й до клієнтів.

До цього вона не уявляла, наскільки запущеним може бути побут людей, яким силою тих чи інших обставин дісталися величезні помешкання з чотириметровими стінами й різьбленими одвірками, з ліпниною й чудернацькими візерунками пічних кахлів. Колись в юності їй доводилося бувати в таких, вони належали її приятелям, тим самим неконвенційним «визволителям», і загалом було видно, що їхні власники не особливо переймаються побутом. З іншого боку, перейматися побутом у ті часи за всього бажання було важко, адже навіть звичайний кран у ванній купувався через знайомих. Так само теперішнє коло її спілкування ставилося до «затишку в домі» вельми відсторонено. Проте тепер вона побачила цілком інший світ: їй доводилося оглядати квартири, схожі на сквоти. Їхні стіни були вкриті якимось симбіозом запаху і кольору, це був той випадок, коли колір стін слугував очевидним джерелом запаху, а насиче­ний запах надавав особливого відтінку поверхні. Отже, за­пах — смаженої їжі, старого одягу, брудного вапна, сирості й заіржавілих труб, масних шпалер, кіптяви й котів, хвороб і старості, стійкий запах газу на кухні від старої плити, запах тисячі й однієї органічної субстанції, що в’їлася у мозаїку паркету.

Їй також траплялися геть екстремальні місця, як от прибудови-шпаківні на піддашшях («Проходите на ос­танній поверх, далі ще одні сходи, далі проходите один коридор, потім двері і ще один, а там уже наша квартира. Ні, коду на під’їзді нема»), непевні й хисткі, а якщо щиро — геть ненадійні, але безмежно симпатичні через можливість нескінченно розглядати зоряне осіннє небо з вікна на рівні даху. Або підвальні помешкання: внутрішній дворик на Ринку, в якому вона, задихаючись від вологи, знайшла немічного старушка у двох малесеньких кімнатках із мокрими стінами, настільки темними й непривітними, що вони здавалися в’язничною камерою, якби не п’єц, килими на стінах і тумбочка з ліками. Двері з так званого помешкання виходили просто у внутрішній двір, старушок їх не зачиняв, принаймні вдень.

Були й чарівні місця, які геть не надавалися до продажу: неймовірно світле горище із скляним дахом і зграєю голубів, хоча Ванда припускала, що голубів вона могла додумати пізніше. Нещодавно був дощ, і де-не-де через дірявий дах крапала вода у розставлені на горищі старі полумиски. Це була би неймовірна хата, якби єдиним входом (і виходом) на горище не були страшенно вузькі гвинтові сходи і якби власницею не була майже нездатна до нормального спілкування бабуся. Сюди ніяк би не пролізла більш-менш огрядна людина, не кажучи вже про меблі чи будівельні матеріали. Напевно, колись тут був інший вхід, бо якось же потрапили до помешкання стара чавунна ванна, газова колонка, ті ж таки меблі. Але чи все це встановили, ще коли зводили будинок, а чи десь і справді існував та в процесі неодноразових переділів і перебудов назавжди загубився інший вхід (і вихід) — невідомо, а бабця вже не згадає. А якщо й згадає, у Ванди все одно не було клієнтів на купівлю сусіднього (щонайменше на сто квадратів) помешкання, прорубування дверей, встановлення сходів та решту інженерних див. Тож вона залишила замуровану бабцю на залитому сонцем горищі з її примарною зграйкою голубів, краплями та променями у відрах і полумисках.

Ванді тепер часто доводилося говорити про гроші: холоднокровно збивати ціну, закликати до здорового глузду, додавати й віднімати суми боргів за газ та воду, суми на послуги нотаріуса, які залежали від химерності кожного конкретного випадку — з усіма цими розлученнями, домовленостями, бозна-коли зареєстрованими родичами. Найгірше було з великими старими помешканнями: покупці на такі траплялися нечасто, квартири були на ринку доволі довго, і їхнім власникам остаточно зносило дах.

— Мы передумали: мы хотим 30.

— Та ми ж з вами тільки вчора домовилися про 26! Ви ж розумієте, скільки у вашій квартирі затягне ремонт.

Під час цієї розмови вони стоять на величезній закіптюженій кухні, практично без меблів: колись біла газова плита, колись біла емальована мийка і кульгавий стіл. На підлозі чомусь багато цибулі, сушать вони її чи що? Власниця вимагає, аби у корисну площу зарахували антресолі на кухні: колись на них, певно, спала прислуга, там і тепер чиєсь спальне місце, якихось бозна коли зареєстрованих тут ельфів та гоблінів.

— Вы же знаете, что 26 — это слишком дешево. А у нас больше ничего нет. Вообще ничего, все, что на сбер­книжках было, все же пропало… Нам же другое жилье надо купить? Надо. Вот вы такая умная, так найдите нам двухкомнатную квартиру за семь тысяч! В центре.

— Пропоную вже.

— Какой этаж?

— Перший.

— Мы не хотим первый.

— Є двокімнатна на другому за сім п’ятсот. Вхід з балкона. Вікна у двір.

— А где мы возьмем эти пятьсот?!

На подразник «где возьмем» реаґує син власниці, запущений чоловік близько 45 років, і десь зі свого кутка, в якому він досі дрімав, мов велика суха комаха, вступає у діалог:

Мы не можем доложить пятьсот. Где я возьму пятьсот, мне столько не платят. И вообще, сколько они там платят… ходишь-ходишь на эту работу… — Комаха продовжує бурмотіти про щось своє, так і не вилізаючи з кутка.

А даже если и 30, — йде в наступ власниця. — Я десять тысяч отдаю дочке в Москву. Что она в Москве за десять тысяч купит?

Вона по-справжньому обурена, цього разу мовчазною необізнаністю Ванди з московськими цінами на нерухомість і небажанням прийняти той факт, що, на відміну від Москви, їхня квартира — вход-с-подъезда-бетонные-перекрытия-ванная-восемь-кухня-девятнадцать-кладовка-десять-минут-от-центра — дістанеть­ся якимсь канадцям (небось прихвостни фашистские!) прак­тически даром. Її гнів стає все безкомпроміснішим, і нижче 30 вона вже не спускає. Отетерілий канадієць підписує угоду про наміри, а наступного дня починається розмова про 32 тисячі...

У роботі з львівськими клієнтами допомагало впізнаване обличчя. Тим, хто купував квартири в історичних будинках, Ванда радила знайомих реставраторів як прорабів-консультантів (чи то рабів-консультантів, як уже кому щастило). Якщо з клієнтами налагоджувався більш-менш нормальний людський контакт, вони мали гроші й не були геть одноклітинними істотами, вона також намагалася продати їм до нового помешкання картини друзів-художників (з чого мала невеличкий, але вельми помічний в її ситуації відсоток). Найексцентричніші навіть замовляли у них фрески. Хоча правдиві ексцентрики купували вілли та привозили групи дизайнерів з Італії, які мали би, за задумом власників, перетворювати скромні маєтки довоєнних гінекологів на мініатюрні версії Палацо Дукале. Вони наповнювали старі вілли «справжньою красою»: зірками на стелях, мармуром та позолотою у ванних, канделябрами та балдахінами, лицарськими обладунками та самурайськими мечами, опудалами ведмедів і соколів, дипломами неіснуючих американських академій під склом, орденами, грамотами, стрічками дворянських зібрань, дзеркалами у монументальних рамах, скульптурами античних богів, російськими іконами та мініатюрними китайськими фонтанами.

Одному з таких палаців, а саме — новоприбулого достойника з Дніпропетровська, який збирався осісти у Львові й займатися тут «импортом и экспортом, пару проектов на польской границе, я там задействован как э-э… эксперт», бракувало живопису.

— Ты когда-нибудь занималась любовью на кровати за двадцять тысяч долларов?

— Ні, — чесно відповіла Ванда.

Вот… вишня, индивидуальный заказ… — Експерт із транскордонної співпраці любовно торкнувся вишне­вого бильця. — Шото они плохо выглядят…

Експерт задумливо вдивлявся в якихось аж доісторичних риб у великому акваріумі. Зверху на акваріумі лежало кілька грубих стосів газети «Бизнес».

Выпрыгивают суки, — відповів господар на погляд Ванди. — На гостей, бга-га-га! Шутка. Не, если серьезно, то када кормишь, чуть подпрыгивают, смотреть надо, шоб палец не отгрызли.

— А чим ви їх годуєте?

— Да в том то и дело, что им специальных рыбок надо, маленьких таких, это ж хищники. Мне водитель в зоомагазине покупал, так они поняли, шо я на корм, и продавать перестали. Теперь на базаре телятину берем... Значит, смотри сюда: вот тут и тут нужно повесить че-нибудь. Ну, шоб подходило по интерьеру.

«По интерьеру» підходив живопис Гензеля і Ґретель. За тиждень у їхній майстерні експерт кілька разів роздивився запропоновані роботи, потім зробив ще кілька кіл, принюхався і нарешті вибрав дві (олія, полотно, впізнаване Старе Знесіння з міді і зелені).

Они в единственном экземпляре? — спитав експерт і засопів.

— Ну да… — Гензель був трохи заскочений запитанням.

Точно? — експерт насупився і знову засопів, цього разу через те, що, притиснувши підборіддя до грудей, намагався запалити сигарету від золотої запальнички, яка висіла на дещо закороткому, золотому ж, ланцюгу.

— Ну, звичайно… У мене все в одному екземплярі… крім офортів, зрозуміло.

Уточнення не сподобалось експертові й посіяло сумніви.

— Ты понимаешь, мне денег не жалко, я тебе еще накину, если надо. Но ты пойми, это должно быть тока у меня!

Все ще не роздуплений Гензель намагався стежити за його думкою.

— Мужик, ты мне смотри, если я узнаю, шо ты еще кому-нибудь такое нарисовал… или даже похожее… мужик, ты ж пойми, я тебя везде найду!

Гензель і Ґретель застигли на канапі з увічливим виразом обличчя. На Ґретель перестали подзенькувати прикраси. Ванді хотілося провалитись у пекло, прихопивши із собою експерта.

— Так шо давай вот эту и эту. Ну, ты меня понял, да?

Уперше в житті Ванда почала заробляти пристойні гроші. За якийсь час у неї навіть з’явився надлишок, і вона навіть повірила, що більше не має переживати принизливих позичань грошей у батьків (тим болючіших, що позичати доводилося з їхніх жалюгідних університетських та бібліотечних зарплат) або ще принизливіших — за посередництвом чоловіка — у його батька, із щедрішої платні обласного чиновника, не раз згірченого наріканнями ближнього кола на Вандине ефірне блюзнірство та байдужість до державотворення, або майже безнадійних — у друзів, уражених таким самим безгрошів’ям, а також закладань прикрас у ломбард та сплавлянь книжкових раритетів букіністам. Їй бракувало радіо, її дратували якісь накладки з репетиціями, але загалом життя так-сяк налагодилося. Життя навіть почало їй подобатися, тільки от Елайджа відчутно віддалився. Можливо, вона просто надто звикла до його щенячої відданості та захоплення, все ж таки він уже доволі довго тут прожив, аби втратити наївність, яка так приваблювала її на початках. Що певнішим себе він ставав, то менш певною і навіть привабливою почувала себе Ванда. Вона знала, що у нього з’явилося своє автономне життя, нові друзі, він ставав критичнішим до речей, які вона робила з групою, він навіть сперечався з нею про політику. Втім, як і раніше, уважно її слухав, хоча, хто його знає, можливо, ця уважність завжди була лише наслідком непевного володіння мовою. Він вимагав більше уваги, а одного разу навіть запропонував, аби вона переїхала до нього на Личаківську, тобто підняв тему, якої вони не торкалися від часу першої зустрічі. Тримаючи її за зап’ястки, він щось говорив про волю і про довге життя попереду. Ванда так розгубилася, що навіть узяла кілька днів на роздуми, хоча від самого початку знала, що не наважиться, ніколи не наважиться.

Тим часом Елайджа зійшовся із середовищем експатів, які працювали у Львові. Втім, середовище — заголосно сказано, насправді це була невеличка компанія, 10-15 молодих людей, що їх, подібно до Елайджи, невідомо яким вітром сюди занесло. По п’ятницях вони збиралися в одному з барів на Ринку, потім перебазовувалися в інший, потім йшли в «Ляльку», потім витривала частина їхала в якийсь інший клуб, і по ходу чоловіки з більшим чи меншим успіхом відчалювали з принагідними абориґенками. Тобто тішилися життю так, як це робили їхні колеги у Східній Європі протягом останніх майже десяти років.

До товариства обов’язково мали долучати пару-трійку місцевих мешканців. Юнаки були в меншості, переважно кмітливі, сором’язливі, теревенили на ґлобальні теми, наприклад, про сорти пива чи перспективи демократії в Україні.

There is no democracy here, — переконувала Елайджу спортивної статури канадійка, яка вивчала українську виборчу систему. — No democracy… Ne-ma demo-krati-i, — повторила вона чомусь українською, вочевидь, аби Елайджа перейнявся усвідомленням того, яка насправді жопа з демократією в цій країні. Канадійка скоро мала відлітати додому й меланхолійно жартувала, що мама досі не може знайти на карті, куди занесло її кровиночку.

Львівські жінки, які «прикрашали товариство», ділилися на дві головні категорії. У багатій підвидами меншості були трохи старші тітки типу Феї (вряди-годи вона залітала на ці зібрання, але ніколи не затримувалася надовго), які разом із тими американцями-канадійцями-німцями-голандцями працювали або мусили ними в певний час опікуватися, або перекладали, або допомагали знайомим своїх знайомих, або просто хотіли потусувати в новому товаристві, принагідно ностальґуючи за стажуваннями-навчаннями-відрядженнями. Чоловіча складова вечора їх, звісно, приваблювала, але оскільки тітки були без ілюзій, то вони радше цінували експатів за чистий одяг, приємний запах, стриманість у споживанні алкоголю й відтак гарний колір обличчя, а також добрі манери. Зазвичай вони могли цілком пристойно підтримувати розмову англійською, виглядали подібно до своїх колеґ-жінок із числа Westerners і поводилися емансиповано — принаймні в присутності останніх, принаймні з солідарності.

Значно цікавішою була друга категорія, довкола якої завжди нагрівалося повітря. Представниці другої категорії, студентки — майбутні лікарки, ветеринарки, економістки, юристки — збиралися на п’ятничне пиво, як в останній бій. Тобто попередньо їм треба було набрехати актуальному Васі про родинний обов’язок вигулювання діаспорних родичів або про інтенсивну підготовку курсової у колежанки вдома, провести роз’яснювально-виховну роботу з мамою, аби та здуру не попалила леґенду, ретельно поголити все, що треба, вдягнути нову білизну, вбратися не надто виклично, але при цьому вигідно вирізнятися формами на тлі недотраханих товстодупих канадійок, які там будуть, зробити укладку і манікюр, а потім цілий вечір напружено пильнувати, аби не перетнутися з кимось із Васиних кумплів або сучок з його під’їзду, але дякувати Богу, ті по таких кабаках не ходять. Ці іноземці чомусь дуже люблять кабаки, де жахлива хіпаблудська музика і взагалі самі хіпаблуди. Якби Вася довідався, з ким його мала бухає, дістали би тягла і вона, і все багатонаціональне товариство. Але оскільки Вася присвячує вільний від тьоли вечір суворим чоловічим розвагам, дєвочка старанно посміхається голандському волонтеру або канадському бізнесмену, ввічливо вслухається в їхню ламану українську або ламану російську, навіть намагається говорити ламаною англійською, мужньо приховує нудьгу і ще мужніше витримує холодну ввічливість жінок першої категорії та іноземок, а також гомосексуалістів різного громадянства. Бо її головна місія на нинішній вечір — показати клас цьому буржую, із завмиранням серця думаючи в цей момент про те, що можна буде послати Васю з його галімой дєвяткой та вічними виїбонами, послати клятий Сихів, послати смердючі маршрутки, одружитися з голандцем, жити в Голандії — ЖИТИ В ГОЛАНДІЇ! А якщо це тупеньке не поведеться на шлюб, можна триматися Васі, це навіть зворушливо — триматися Васі, мало того — це патріотично. Це власне й є патріотизм, це любов до Батьківщини, це жертовність, якої ці сучки з Торонто ніколи не зрозуміють.

Елайджа знав кілька пар, для яких таке взаємне культурне збагачення завершувалося цілком щасливо. Ну, звичайно, не обходилося без моментів притирання. З одного боку, були обережні спочатку, а згодом усе прозоріші натяки, що глибоко декольтовані топи зі стразами, міні-спідниці і мештики на шпильках носять винятково професіоналки, і місце їм у спільному житті там же, де й майткам з розрізом на задниці та панчохам у сіточку, тобто в потаємних шухлядах сімейної спальні, куди згодом топи, спідниці та шпильки успішно й переміщалися; було примусове, зі сльозами, змивання косметики і зі сльозами ж опановування англійської, і заборона куріння та ходіння по дискотеках з однокурсницями, і просто заборона однокурсниць, і jogging зранку, і планування сімейного бюджету з калькулятором, і напади ревнощів — такі, шо Вася атдихаєт.

З другого боку, було знайомство з дорогою галицькою родиною, дегустація холодцю, важке алкогольне отруєння після співбесіди з майбутнім тестем (на другій пляшці тесть уже вільно розмовляв голандською, англійською, німецькою — потрібне підкреслити), купівля мохерового светра в подарунок бабі на селі, верески подружок нареченої, поклони, шлюб у церкві, весілля в їдальні школи, яку колись закінчила наречена, посильна участь у бійці двоюрідного брата нареченої з її ж однокурсниками, тужливі весільні пісні, недільні обіди в тещі і — нарешті — вимушений від’їзд світ за очі, навіть додому, разом із нею, від’їзд із цього прекрасного міста, де кожної п’ятниці студентка з вологими очима і духмяним волоссям готова була натхненно і якісно відсмоктати першокласну євросоюзівську сперму.

А втім, і серед цього достатньо передбачуваного континґенту іноді траплялися справжні знахідки. Одного такого вечора, коли Ванда, заклопотана хворим малим і роботою, надовго зникла з горизонту, Елайджа поїхав додому в товаристві підтягнутої життєрадісної дівчини із хлопчачою зачіскою.

На кількох джазових концертах Ванда бачила їх з Елайджею разом. Можливо, це було пов’язано лише з тим, що фірма, в якій працювала дівчинка, спонсорує концерти, заспокоювала себе Ванда, можливо, він просто намагається бути люб’язним, припускала вона, побачивши, як Елайджа у прохолодний вечір віддає дівчинці свою куртку. О’кей, Вандо, мусиш ходити на ці концерти, мусиш, куди дінешся, ти ж здуру підв’язалася бути ведучою, ніби захотіла всі гроші на світі заробити, мусиш бачити їх разом.

Вона виявилася неготовою до цієї зміни — не до того навіть, що він тепер з іншою, а до того, що її золотий хлопчик сам тепер став іншим, він змінився, наче йому в око потрапив уламок чарівного дзеркала, і в його новому жорстокому світі тепер немає для неї місця. Нова закоханість робить людей по-дитячому жорстокими до старого кохання, та й узагалі жорстокими, як і жадоба до кожного прожитого життя. А йому таки нестримно хотілося жити, і Ванда за цим його поривом не встигала: надто обтяжливими були її щоденні турботи. Тим часом він, як виявилось, може задовольнятися чимось банально привабливим, бути примітивним, як жаба, хапаючи язиком усе красиве та яскраве, що повз нього пролітає. Він тепер має молоду дівчинку, має, бо може. Певно, усі би хотіли, тільки не кожен собі дозволить. Дивно: вона, Ванда, зірка, об’єкт обожнювання й поклоніння, ніколи не думала, що колись програє молодому м’ясу. І ніколи раніше не боялася старості. А тепер їй лячно було, попередньо не зробивши глибокий вдих, подивитися в дзеркало — аби не побачити там старече обличчя. З неї витікала сила, від неї йшла молодість, земна куля розвернулася, і Сонце більше не гріє на тій широті, де вона підкоряла зали, де вона впевнено трималася на ногах кілька діб поспіль, де вона впивалася любов’ю чоловіків і жінок, її голос тепер в’язне у темряві.

В якийсь момент, укотре спостерігаючи за ними, усвідомлюючи очевидне (разом прийшли, разом пішли, що ще треба продемонструвати, аби ти зрозуміла?), тамуючи підступ нервової нудоти, зриваючи целофан із другої за день пачки сигарет, Ванда зловила себе на відчутті, яке її злякало. Вона зачаровано дивилася на такий знайомий їй діалог випадкових доторків, вигин голови, профіль дівчинки, ямочки на щічках, зачіску, що відкривала довгу шийку. Дивилася і розуміла, з жахом і обридженням до себе, що насправді їй подобається за цим спостерігати.

[2000]

Елайджа почав нервувати, що поки він стирчить у Львові, вдома відбувається щось насправді цікаве й вартісне, він кожного дня думав про втрачені шанси, пройобані можливості, про те, що з ним не відбулося вчора, не відбудеться нині, й про те, що він точно не встигне завтра. Вперше за час свого перебування у Львові він відчув беззмістовне й марне проминання часу. І якщо старші товариші 1990 чи 1991 були певні того, що саме тут, overseas, вершиться історія, то Елайджа у 2000 такої певності не мав. Точніше, йому все частіше здавалося, що життя є деінде.

З часом Елайджа помітив, що сповзає в якусь тягучу нецікаву муть. В його житті побільшало негарних жінок, якихось малознайомих бездарних поетів, які прагнули його товариства, обдертих гуртожитків, переобладнаних під офіси, переповнених пом’ятими обличчями та прилаштованими під попільнички банками з-під Nescafé на підвіконнях між поверхами. Довкола чомусь стало більше хрущовок, поганої музики, нікому не потрібної роботи. Чудовий секс із підчепленою в «Ляльці» красунею виявився власне сексом. Красуня була приємна, розважлива, ненав’язлива, цілеспрямована й дисциплінована у роботі, ходила на курси французької та займалася марафонським бігом. Елайджі хотілося задушити її подушкою.

Старі друзі якось усі одночасно обросли сім’ями та дітьми. Серед нового середовища він почувався чужим: бачив у «Ляльці» ці нові обличчя, бачив, що роблять вони, як ось Дін, щось цікаве й натхненне, але не міг до них наблизитися. Спостерігаючи на віддалі за їхнім кипінням, їхньою внутрішньою динамікою, коли вони сиділи біля «Ляльки» перед концертами, Елайджа зчитував, що за кожним з них і за всіма разом стоїть якась своя історія, якісь свої передранкові осяяння після довгих вечірок, свої звіряння у сірі теплі дні, напруження літніх сутінок і нічне розгрішення, приголомшення від прослуханої разом музики, хвилі запахів сирості й тютюну, які тільки раз у житті можна відчувати так гостро, потім це притупляється, — для них саме зараз дивовижно розгортається світ, як недавно розгортався для нього. Вони знаходили один одного, ділилися один з одним теплом і гіркотою, між ними міцніла та істинна людська любов, яка буває між самотніми дітьми, що вперше — подорослішавши — зустрічають свої справжні рідні душі, віддають один одному свою нерозтрачену щирість, як уже ніколи опісля. Але він, Елайджа, був тут чужим. Щось він уже втратив, і вже не вскочить у золоту фазу — час був до нього немилостивий, як до безквиткового пасажира.

Шеф кілька разів делікатно підводив його до розмови про планування кар’єри. З усього було помітно, що шеф не в захопленні від того, як Елайджа забив на планування кар’єри хуй. Термін його волонтерської роботи скінчився, останні півтора року він стрибав від проекту до проекту, щось мутив із голандцями, розпорошуючись та не надто переймаючись тим, куди це його приведе. Іноді здавалося, що він хоче залишитися тут назавжди, тут, де неможливо нічому путньому навчитися, хіба корупції. Молодому чоловікові давно час переходити на нормальні стандарти, можливо, вступити на програму MBA, його східний досвід навіть може видатися цікавим і стати неабиякою перевагою на співбесіді.

Елайджа слухав ці нарікання в пів-вуха, але вже не міг позбутися неспокою й бажання вирватися хоч кудись, просто аби щось змінити, зрушити воду безнадії. Це місто себе вичерпало, він взяв усе, що міг, і доки довколишня дійсність не стала пародією на саму себе, треба тікати. Принаймні, він завжди пам’ятатиме її як найкращі часи у своєму житті.

Елайджа вирішив, що час настав. Він вирішив їхати додому.

У паризькому аеропорту CharlesdeGaulle він відчув майже забуту повноту запахів, жвавий рух, перед ним дослівно був цілий світ, тут же, у цій транзитній зоні, й зосереджений: ось він, від аксесуарів Hermès у duty free до індійських програмістів із дешевими торбами на шляху до свого кращого майбутнього, світ сповнений елеґантних жінок та безлічі можливостей, так ганебно ним недосліджений. Він таки прийняв правильне рішення.

[2000, жовтень]

From: elijah.melnyk@yahoo.com

To: lwanda@yahoo.com

Tue, October 1, 2000

Subject: the most important lyst ever

Ja shche kilka tyzhniv nosytymu na plechakh ves Atlantichnyj ocean jakyj nas teper rozdiliaje.

Khocha jak by ja inakshe zrozumiv jakyj velykyj vin je? Оtse j vazhlyvo.

U nas mohlo by buty inshe zhyttia. Ne krashche, ne hirshe — prosto inshe. Zdajetsia, ja joho todi j prozhyv, prolitajuchy nad Atlanticoju.

Tvij Elijah.

Що змінилося в її житті? Хіба відрізняються її дні тепер від тих, що протікали собі тиждень, місяць, рік тому? Яка різниця, чи є він у цьому місці, все давно закінчилося, вони навіть устигли вжитися в цей новий режим десь перетинатися, не накидуючись один на одного за першої можливості, бути поруч, але без пристрасті, вони звикли до спокою. Чи має вона чим йому дорікнути? Що цьому американському хлопцеві тут ловити? Це ж насправді його світ починається за цим темним і непривітним кордоном за кілька десятків кілометрів від Львова той, у якому все відбувається, а не лише обговорюється, той, з якого до неї долітають лише відгуки, відблиски, відбитки, завжди щось, що могло би бути її, але вже ніколи не буде.

Ванда зробила те, що робила завжди: найбільший біль перетворювала на іронію, судоми в горлі на елеґантний жарт, кидала біль під ноги, розпорошувала на дотепи. А коли звук на моніторах був особливо потужним, видихала і давала болю себе розчавити. Якщо глибоко вдихнути, біль легше витерпіти на видиху, її Формалін навчив.

Елайджа зробив усе, що міг. Він був усіма її мріями. Її орґіями, які не відбулися і вже не відбудуться. Він був її кокаїновими польотами та божевільними алкогольними ночами, яких вона ніколи не знала: вона, звичайно, фіґова мати, але не настільки, щоб уже зовсім пускатися берега. Він був її невідіграними концертами і неподоланими шляхами, фестивалями, на які її не запросили, туманними дорогами, якими вона ніколи не їздила, величезними містами, які їй уже ніколи не підкорити, вогнями мотоциклів, які не світитимуть їй уночі, і вогнями стадіонів у далеких краях, вогнями феєрверків на її честь і вогнями злітних смуг в усіх найбільших аеропортах, її славою на усіх материках, зорями, під якими вона грала, і зорями, які її не бачили, запахами екзотичних країн, любов’ю і вдячністю цілого світу. А це не так уже й мало.

[2009, березень]

Раптом зблискує сонце у коньяку — й ось тебе вже затягує у тунель, повітря свистить у вухах, повз про­носяться роки, на іншому боці того зблиску зовсім інший вечір, сповнений по вінця відчуттям новизни, трепетом, спазмами, і ти знав — ти тоді, тоді знав! — що ця хвиля доб’є аж до сьогодні, ось ти її тут і зловив, на іншому боці, це коливання повітря, воно долетіло через десятки літ і зим. Елайджа повернувся до вікна: ось ще один передзахідний зблиск, цього разу у небі з-за крони височезної тополі, зовсім як того разу, коли ти маленьким хлопчиком уперше це помітив — як сідає сонце за кронами дерев, і всі обіцянки світу у цих останніх яскравих зблисках, всі тисячі вечорів, які будуть попереду. Ти й тоді, того першого разу, знав, як розриватимуть вони легені, розсмакував їхню гіркоту, не міг уявити жодної конкретної деталі, але знав, що це буде ще крутіше, ніж тепер, коли ти сидиш на дереві, у тебе брудні руки і брудні обдерті коліна, і плями на шортах, і шкіра пахне вітром та сонцем. І потім ці вечори наставали, у різних країнах, на різних континентах, вони відбувалися, ось ще один, обіцяний тобі колись, коли тобі було шість чи сім, і ти дивився, як сходить до тебе з дерев синій, просякнутий світлом і листям, вечір.

Яким нескінченно довгим був цей день, як багато було заархівовано ландшафтів, запахів і облич! Ця дорога зранку видавалася нескінченною, але Елайджі було шкода, коли вони вже опівдні під’їхали до Тернополя. Вокзал, повз який вони проїжджали, зблиснув у його голові флешбеком, Елайджа завагався, але таки вирішив не розповідати Тарасові дивну історію, в який він виглядав, м’яко кажучи, альтернативно обдарованим. Був пізній сніданок у ресторані з відбивними та грибним жульєном (зелений оксамит, позолота на дзеркальних рамах та маринарці офіціанта зі спитим обличчям — Фонд пропонував Елайджі усе найкраще), знайомство за цим пізнім сніданком з учасниками тренінґу, пересолоджена кава, ліниве перебазування у конференц-зал, лінива перша сесія, схоплення ритму після кава-брейку (знову пересолоджена кава), випадковий погляд на себе в дзеркалі — щось було нове впродовж якоїсь частки секунди, хоча жестикуляція — як завжди, ну, трохи пом’яте обличчя, з ким не буває, може, блиск очей від недосипання, може, шкіра пересихає від місцевої води, але загалом якийсь він став виразніший, як буває на фотографіях кількарічної давності. Після тренінґу — коротко в душ і знову на протокольний захід, обов’язкова вечеря з учасниками, плюс запрошені гості з облдержадміністрації та міськради.

— Дорогі краяни! Шановні гості! — секретар міськради намагався транслювати Елайджі свою приязнь, як це роблять імениті професори, звертаючись до талановитих студентів-першокурсників. — Я пропоную виголосити цей перший тост за те, що вперше за багато років ми маємо у цьому місті справді український бізнес. Ми, влада, зі свого боку, вживаємо заходів до максимального поліпшення умов роботи національного виробника товарів та послуг. Ми усі добре пам’ятаємо, якими важкими були часи, коли увесь бізнес контролювали з Києва й усе належало представникам олігархічних кланів — столичних, а то й так званого близького зарубіжжя. Тепер ситуація змінилася: місто перебуває під цілковитим контролем наших, українських, тернопільських бізнесменів…

— Що він має на увазі? — тихенько перепитав Елайджа у Тараса.

— Напевно, що пацани з Києва нормально діляться й не вимахуються.

— ... вікові традиції українського бізнесу побудовані на християнському уявленні про благополуччя…

— Знаєте, як його призначили? — крізь зуби спитав Тарас Елайджу.

— Кого?

— Ну, секретаря?

— Чекайте, це, здається, щось на зразок спікера?

— Ага.

— Ок.

— Він працював фотографом, ну там трохи для наших, трохи для ОДА, трохи весілля… Ну, й у списку був.

— … і спільними зусиллями збудували церкву Покро­ви. Наші українські підприємці регулярно дослухаються до потреб громади…

— Якому списку?

— Партійному. Ну, голову взяли нунсівці, а ці його пройшли другими. Кличуть його, кажуть, будеш тепер, Остапе, секретарем. А він питає: «Чиїм?»

— Не зрозумів.

— Гаразд, я потім поясню.

— … і захищати наше місто від усіляких зайд від комерції…

— Тарасе, а він знає, про що був тренінґ нині?

— Та яка йому різниця.

— … і ми не дозволимо, аби Тернопілля впало під натиском ґлобалізації, аби були зруйновані наші традиції ведення бізнесу…

До Тараса підійшов один із сьогоднішніх учасників — Елайджа запам’ятав його як трохи самовпевненого, але кмітливого хлопця. Він згадував, що минулого року закінчив тутешній економічний виш, наголосивши, що їхнім випускником був теперішній президент, і Елайджа тоді подумав, що для свого віку хлопець виглядає трохи заборовілим, не так через огрядність, як через утомлений, злегка знуджений погляд та червоне обличчя.

— Закінчиться ця бодяга, поїдемо дивитися місцеві заклади для достойних людей, — прошепотів Тарас після того, як хлопець, притискаючи до вуха мобілку, вийшов до іншої зали.

— Цього хлопця? Він ніби менеджер в ресторані, до нього?

— Угу. Власник запрошує.

Секретар міськради тим часом завершив промову вигуком: «Слава Україні!», — й біля фуршетних столів почалося пожвавлення. Елайджа тільки-но занурився в розмову з дуже розумною і симпатичною ейчар-менеджеркою одного з тутешніх молочних комбінатів, як Тарас знову потягнув його в якісь коридори та закапелки, поміж зламаних стільців, ящиків з коньяком, знуджених кельнерів, вони вийшли через чорний хід, де на дворі їх чекала величезна, як автобус, Toyota Land Cruiser. На передньому сидінні сидів той самий заборовілий менеджер ресторану, на місці водія — трохи старший боров у чорній шкірянці. Передню панель ленд крузера прикрашали іконка, червоно-чорний та жовто-синій прапори і тризуб. У салоні пахло віскі, потом та якимсь японським чоловічим парфумом.

— Ну шо, нормально у вас там все в готелі? Жити можна? — вивернув до них голову з шийних складочок молодший боров, якого, як тепер згадав Елайджа, звали Сергієм.

— Та, все в порядку, — запевнив Тарас. — Якщо сніданки будуть, як минулого разу, то, звичайно, лажа, я минулого разу вислухав від німців за це, але наразі все нормально.

— Ну то подзвониш мені зранку, якби шо, даш там трубку комусь. Шо за люди, скільки не годуй — все одно торби тягнуть. Да! Да! Їдемо! — Сергій одночасно репетував у мобільний. — Питається шеф, де ми. Не хотів усіх тих клоунів бачити, то вже вибачайте, не приїхав за нами, чекає у нас в ресторані, ось подивитеся відразу на нашу роботу. Зараз посидимо, як білі люди, може, ще й концерту трохи захопимо.

— О, Ви ще маєте там концерти? — Елайджі вже було цікаво, чи встигне він на музичну частину програми цього разу.

— Ну то так, час від часу. Інколи хтось забаву має, весілля там… А нині ось група з Києва виступає, продюсер їхній з шефом нашим колись працював, то привіз показати пацанів.

Екстер’єр та інтер’єр ресторану були вирішені в уже знайомому Елайджі стилі «український ґламурний фолк»: дерев’яна різьба, ікебана з в’язанок цибулі та куку­рудзи, глечики, майже різдвяна підсвітка та офіціантки в народних строях, плюс вініли, постери рок-груп та аме­риканські номери авто на стінах. Одне слово, ресторан був призначений для публіки просунутої, але втаєм­ниченої в традицію.

На шкіряному дивані в окремій ніші сидів власник — здоровий мужик у дорогій сорочці, яка трохи розходилася на череві, років за 40. Поруч сиділа моложава мініатюрна жіночка, вочевидь, дружина альфа-борова, та двоє чуваків у штанах-хакі з кишенями на колінах, футболках з написами I Am sterdam і Дякую тобі, Боже, що я не москаль та хакі ж бейсболках. Один із хакі-чуваків показував решті, як треба пити самбуку.

Сергій представив господаря столу як Назара Степановича, при цьому Назар ледь припіднявся з відверто занизької для його комплекції канапи, але, тиснучи руку, в очі Елайджі подивився.

— Мельник? Так ви наш, виходить?

— Ну, виходить так, — увічливо усміхнувся Елайджа. — Мій дід виїхав з України ще дитиною.

— Ваші дідо не звідси були?

— Недалеко звідси, з Острога.

— Сідайте, Сірьож, — несподівано м’яким голосом звернувся власник до борова-джуніора. Хакі-чуваки — Вадік і Павлік — посунулися разом із самбукою.

— Це Ореста, моя дружина, — Назар Степанович поплескав Оресту по худому колінцю. — Дуже мені допомагає у бізнесі. А то наші друзі з Києва, Вадік он — земляк наш, давно вже в Києві живе, виїжджав, коли ми тут усі ще тільки з дупи-сраки вигрібали.

— То це тепер Ваш головний бізнес? — спитав Елайджа, свідомий того, що його запросили поговорити про речі практичні.

— Ну, як головний… Ще лишилося в мене пару магазинів, дрібниці, але в хороших місцях, сауна там,відеопрокат… Щось це ви, пане Елайжа, нічого не їсте. Вадік, налий гостю текіли. Чи краще горілки? У вас там тої текіли в Америці… — Елайджа покірно кивав на обидві пропозиції. — Я ось тут подумав: збудую у Тернополі гольф-клуб. Місце вже придивився, так, щоб озеро було видно. Пацан мій повернеться з Англії — буде керувати.

— А скільки Вашому синові?

— Одинадцять. У Лондоні вчиться, в приватній школі. Хороший хлопець. Мені на другий день звідтам дзвони­ли, казали, він там якомусь лорду в диню дав.

— Лорду?

— Ну, в сенсі сину лорда. Однокласнику тіпа.

— Ага…

— Ті англійські блєді казали, щоб я його забрав, аг­ре­сія, мовляв, не можна. Я малого спитав: «Ти йому в диню по дєлу дав?». Він каже: «Так». «Ну, раз по дєлу, то дай ще раз, єслі шо». Сергію, що це в нас на столі, скажи хлопцям… Ну то як ви думаєте, пане Мельник, будувати клуб?

— Ви знаєте, ґольф — це цілком особливий бізнес, я, щиро кажучи, й грати пробував пару разів тільки…

— Та я теж тільки один раз, он Вадік мене повіз під Київ до серйозних людей дуже, ми там поганяли ті м’ячі трохи...

— А Ви думаєте, в Тернополі є ринок для цього? — обережно спитав Елайджа.

— Ну, в самому Тернополі ні, але приїжджали би люди… Ну, сауну велику, всє дєла… Землю я зроблю, то зара’ не проблема. Можете нам знайти інвестора, Елай­жа?

— Ви знаєте, інвестора треба буде переконати, що для цього проекту є ринок…

— Ви нам головне цього інвестора привезіть, ми з Вадіком йому такий ринок покажемо, ви там у своїх швейцаріях такого не виділи, правда, хлопці?

Хакі-хлопці Вадік та Павлік загигикали про щось своє, закивали і радісно почали розливати текілу та тягнутися за м’ясною нарізкою.

— Знаєте, пане Мельник, я хлопець простий, тутешній. Але люди мене поважають. Серйозні люди. Буде вам ринок, не переживайте. Горілочки?

— А що ваші партнери кажуть про цю ідею? — спитав Елайджа, вдаючи, що ретельно насипає сіль на руку.

— Поки що нічого не кажуть, у мене зараз тільки Ореста партнер, — Назар Степанович знову поплескав дружину по коліні. — Я гроші заробив на будівництві в Ірані. Ви були в Ірані?

— Ні, не був, і навряд чи потраплю найближчим часом.

— А, ну да… Там же алкоголю не можна взагалі, ви знаєте. Наш головний ще й дуже пильнував, аби ми не дістали ніде, релігійний був. Ми з хлопцями як прилетіли в Україну — пили три доби горілку, як ті коні воду. Зараз би вже, певно, не поїхав, а хлопці мої нічо’, досі їздять, задоволені.

Елайджа спробував відобразити на обличчі співпереживання.

— А ось Вадік, до речі… Вадік, чо’ ти мовчиш? Вадік — продюсер модний, в столиці, знає всіх тих наших достойників з телевізора, правда, Вадік?

Вадік підтвердив кивком голови.

— Вадік нам музикантів привіз своїх, кліп знімати, шкода, що ви на концерт не встигли. Вадік, а де пацани твої?

— Вийшли десь перекурити.

— Вони тут глупостів не нароблять?

— Та ні, у них все з собою.

— Ох уже мені… Ладно. Ви відпочивайте, а ми поїхали. — Назар та Ореста встали з диванчика. Елайджа вирішив, що з його боку буде ґречно провести їх надвір, а заодно й подихати після чималої дози алкоголю — темп Назара Степановича свідчив, що Іран він пам’ятав досі.

Назар та Ореста пішли до тойоти, якою нині привезли Елайджу. За кермо сіла Ореста, яка пила мало, хоча в тому, що обидва не мають жодних пересторог, аби розмежовувати алкоголь і водіння, Елайджа не сум­нівався. Він уже завантажив у голову стару програму розпізнавання тутешніх типажів та швидко повертався у контекст: нещасний той даїшник, який чимось зіпсує настрій Назару Орестовичу.

Коли вони від’їхали, Елайджа побачив неподалік музикантів Вадіка та ще купу навколомузичного київського люду: сцена накладає свій відбиток навіть на останнього асистента, і цей відбиток видно навіть здалеку в темряві. Одного погляду на них вистачило, аби Елайджі перехопило подих від задавненого ресентименту: ніколи, ніколи не наблизитися йому до магії, якою володіють музиканти. Скільки їх було в його житті — усіх цих бекстейджів, цих нескінченних лабіринтів по стрьомних театрах та концертних залах, де пахло залаштунковими порохами і здіймався солодкий, власне ні з чим, крім запаху концертів і театрів, не порівнюваний запах пари з дим-машини. Від нього в Елайджі досі прискорюється серцебиття, хоча, може, це й від етилового спирту (чи що вони туди дають?) або від найпростішого візерунку ударних під час визвучки — чомусь того самого завжди, коли він приходив до Ванди чи до інших друзів перед концертами. І навіть коли вже минала та перша ніяковість, завжди пов’язана з його спробою потрапити за ці лаштунки та й узагалі з будь-яким контактом із ними, музикантами, і коли він проходив нескінченними коридорами повз нескінченних охоронців, якихось дєвок, повз черги за автографами, і коли вже сидів на підлозі у цих таких однакових гримерках, схожих на рай, схожих на пекло, і коли вже був огорнений теплом, любов’ю та алкоголем, і коли вони після цього виходили з тих теплих закапелків і йшли через тихий і сухий сніг або через прозору й зелену ніч, і коли він нарешті залишався з Вандою — навіть тоді, навіть секс із нею не міг затьмарити його трепету, особливого трепету від розділеного з ними усіма ритму та запаху з дим-машини. Й ось тепер першим його імпульсом було уникнути контакту з ними, може, взагалі звалити, видно, застарий він уже для того, аби знову провалюватися в цю агонію: яким же мізерним видавався він собі, коли вони, музиканти, були поруч, хай розумом він чудово знав, якими підарасами, невдахами й занудами вони бувають, чи ж йому не знати! А таки зараз, від споглядання цього напрочуд гармонійного гурту людей серед березневої ночі, сп’янілих від маленької спільної пригоди, від можливості побути разом, серед свого племені, йому знову, так несподівано, заболіло оце відчуття своєї відчуженості, свого проминання й неможливості наблизитися.

— Пане Елайджа!

Тільки тепер Елайджа побачив серед цієї дюжини людей студента Юрка, з яким познайомився у потязі позаминулої ночі. Він не здивувався, пригадуючи наскільки органічними та бажаними бувають отакі молоді та щирі персонажі у подібних товариствах, своєю свіжістю цементуючи, скріплюючи їх, як пахуча смола на весняних деревах.

Юрко був другом друзів цих Вадікових тернопільсько-київських музикантів, знову випліталося таке типове для тутешніх довколамистецьких спільнот мереживо поколіннєвих, сімейних та дружніх зв’язків, здається, йому ніколи не перерватися, здається, це таки тоненькі нитки любовей: старих, задавнених, тих, що ниють на погоду, спалахують та відроджуються у нових поколіннях — якось на концерті відомої ще з часів студентського голодування співачки Елайджа бачив сльози на очах одного суворого львівського музичного продюсера, цілком правильного, простої та чесної, як в американського офіцера, постави хлопця, з правильною дружиною та правильними дітьми. Хтось — чи не Блюм? — пунктиром нашіптував Елайджі на вухо їхню маленьку, обірвану лав сторі, й історія, в якій Елайджа став випадковим глядачем, розчахувалася цієї миті — у темряві зали, з її гітарою, з її старою піснею, крихітний епізод невимовленого епосу цього першого покоління, що вирвалося з совдепівської сансари, підважило своїми тілами закам’янілу Історію й запустило всю цю машинерію, до якої й він, Елайджа, якимсь боком та втрапив і яка досі розгортається — аж до сьогоднішнього вечора. Крихітний епізод, тільки для цих двох — для неї на сцені з гітарою та для нього в залі з цигаркою в неслухняних пальцях — вповні й відомий, всі інші можуть хіба домислювати й домальовувати його на історичному вже тлі чорно-білих фотографій студентів на матрацах, із білими пов’язками «Голодую» на чолі, у незграбному одязі кінця 1980-х, і тільки ці двоє, з гітарою на сцені та з цигаркою у залі, здатні виміряти втрати, та й навіть для них помітні лише цієї миті, коли вони дозволили собі бути сентиментальними, а не в їхньому звичному житті успішної співачки та доброго сім’янина, житті чесних, чудових людей, котрі першими відчули, як тріснув під притиском своїх, у дешевій джинсовій «варенці», плечей старий світ, але щось, що тоді відбулося між ними, не вижило під уламками. Ці невидимі зв’язки лише інколи іскрили у темряві, як буває на високовольтних лініях, Елайджа навчився їх вловлювати тільки під кінець свого першого перебування в Україні, й тепер ось побачив, як одна з таких іскор, долаючи свій шлях заплутаними схемами електромереж, наздогнала його в особі студента Юрка. Він одразу потягнув Елайджу до гурту, й гурт прийняв його у себе легко й тепло, а Вадік і Павлік навіть тепліше тепер, коли він перепозиціонувався радше як знайомий оцього пацана, ніж потрібна Назарові Степановичу людина, хоча це, можливо, тому, що Вадік і Павлік уже обігнали решту за кількістю спожитого й вийшли на іншу частоту.

Вони ще покурили, повернулися в ресторан і тепер усі шумно й утішено підтягували стільчики та розсідалися за «службовим» столом. Тарас увесь час нависав над Павліком, намагаючись переконати його у доцільності ротації якоїсь тернопільської групи на центральних телеканалах. Павлік з усім погоджувався, мовчки висловлюючи підтримку рухом бейсболки. Всі говорили наввипередки: Вадік та Тарас знайомили Елайджу з музикантами, Юрко — з іще двома своїми друзями, хлопцем і дівчиною Яриною, яку Елайджа зауважив ще у темряві подвір’я. Він деякий час оцінював, наскільки серйозно у неї з молодим чоловіком, який сидить поруч: сьогодні він явно її date, але ж буває, що з цієї теми можна елеґантно зістрибнути. Якихось п’ять-десять хвилин, і Елайджа зрозумів, що вона з тих, хто приходить із кимось, попри те, що зовсім не посоромилась би прийти й сама. Просто біля таких дівчат завжди хтось є, вони завжди комусь потрібні. Спочатку Елайджа зчитував її доволі холоднокровно: звикла до загального прискіпливого споглядання, самодостатня у своїй простій тілесності — приваблива не точеною фігурою, не модельною субтильністю, а здоровою, міцною бабсько-дитячою красою, довгонога і м’язиста — від природи, а чи ще з юнацьких занять спортом, таких навіть кілька зайвих кілограмів не псують, лише додають внутрішнього жару, ніби в них від того стає більше крові, сексуальне звірятко з дитячою припухлістю губ і щічок, з ляльковими очима, схожа на малюків з ретро-листівок та ангелів зі старих полотен, із нескінченною самозакоханістю під рожевою, по-дитячому рожевою, шкірою. У тій зайобаній і закомплексованій мазохістичній Галичині таких небагато, такі одразу впадають у вічі й стають центром уваги. Із розмови Елайджа до пуття не зрозумів, зі Львова вона чи з Тернополя, у кого тут живе, але дівчинка з таких, котрі завжди всюди вдома, завжди мають у кого пожити, люди довкола прагнуть ними опікуватися, а вони своєю чергою огортають теплом будь-який простір, до якого потраплять, вони наповнюють повітря довкола себе призабутим запахом цукерок, обов’язково тих, що вже не роблять, або тих, що хтось привозив здалеку в подарунок. Біля них одразу все довкола стає смачним і бажаним, ніби речі дорослих у дитинстві: хочеться читати з ними книжки, вдихаючи запах старого паперу, залізти з ними разом під ковдру і дивитися фільми, смачно затягуватися цигаркою і видихати дим у кватирку, варити їм каву, їсти з ними навстоячки, не зачиняючи дверцят холодильника, та облизувати пальці, з ними хочеться торкатися речей і людей. Усі до них тягнуться, всім хочеться цієї їхньої легкості і ненапряжності. Усі проблеми на світі вони можуть вирішити тактильно, адже варто просто когось поруч обійняти, посопіти комусь у шию, хоча проблем у них завжди вистачає. Щоправда, проблеми їхні — переважно рефлексійного характеру: здоровий нарцисизм інколи спричиняє напади туги. Незважаючи на яку, важко знайти психічно адекватніших людей, ніж ось такі, виховані у свободі люблячими та невимогливими батьками, що ведуть своє повноцінне життя, час від часу залучаючи до нього й дітей — природно, а не з почуття батьківського обов’язку. В результаті діти виростають м’якими та відкритими, без затаєних образ, без спогадів про огидні сварки, без сорому. Відтак і ставляться до себе з довірою, не намагаються подобатися, не комплексують, не ховають віршів чи малюнків, чи чим вони там ще займаються, інколи навіть талановито, а показують їх усім довкола, у блог виставляють, наприклад.

Поки і вони вдвох, і всі за столом говорили, плутаючись у склянках та наповнюючи попільнички, Елайджа усвідомив, що їй, певно, під 30, і в них просто безліч спільних знайомих — навіть попри те, що він майже десять років тут не був. Що вона робила ці десять років? Ні, він знав, що вона робила перед тим — він уже сторчголов летів, падав у її минуле: вона була серед тих молодих дівчаток, які стояли під сценою на Вандиних концертах, у фєнічках та помальованих кульковою ручкою рюкзаках і джинсах, він бачив її десятки разів, але вона не існувала для нього як конкретна дівчинка, вона існувала як явище під умовною назвою «юність» чи «малолєткі», чи «підлітки». Він був би найнещаснішою людиною на світі, якби тоді з його львівського сюжету забрали цю масовку або забрали її з його спогадів, ми всі, зрештою, невіддільні від нашої масовки, саме вона додає нашим уявленням про минуле та теперішнє об’єму, значення та значущості, додає ваги прожитим дням.

Чимось вони були схожі й з Вандою — Елайджа зчитував з дівчинки бекґраунд: інтеліґентна українська родина, вишиванка на Великдень, магічна бабчина випічка, правильна вимова, старі видання Ірини Вільде у шафі, портрет Шевченка (варіант — гуцул із трембітою), подарований татові на роботі з нагоди дня народження чи підвищення по службі, перший рок-концерт української, ясна річ, групи разом зі старшою сестрою чи навіть вуйком — наступне, через десяток років, її, Ванди, втілення, тільки без совкових комплексів, без заморочок, без пекучого сорому у шлунку, без колючих кутів, певніша і добріша дівчинка. Ванда навряд чи танцювала б на барній стійці, а цій ось — запросто. І ці нові досвіди, всі їхні 90-ті, для неї — гострі та чіткі: еротичний запах цвілі на університетській кафедрі (певно, якась філологія), горіхове капучино з польських пакетиків та цигарки поштучно на першому курсі, видані у Росії філософські книжки у гарних палітурках — дві на цілий студентський потік, Тарантіно й Кустуріца на плівковому відеомагнітофоні з одногрупниками, сидячи в когось із них на підлозі, закоханість, весела бідність як норма. Чимось вони з Елайджою були схожі — певно, тоді більше, ніж тепер: переповнені любов’ю до цієї музики, свіжі й гарячі, мов тісто, вдячне тісто для цих нових вражень, нескінченно наївні, пафосні, бажані, звабливі, магніт для тих, старших. Елайджа дивився на неї і розумів, що і він, і вона були колись використані отими старшими, з них випивали їхню молодість і свіжість, тільки ось ця красуня, яка з ним сидить зараз поруч і відважно дивиться йому просто в обличчя, вона міцніша, таку фіґ зламаєш, настільки вона м’яка. Вона невичерпна, нескінченна, за нею стоїть уся родюча сила цього світу, вся доступна людині еротичність на її боці, й ти, Елайджо, вже теж перед нею впав, так несподівано, так швидко, що навіть не встиг злякатися цього, хіба здивувався. Бачиш, усі чоловіки довкола її хочуть, і жінки теж, і так само було вчора, й позавчора, й буде завтра.

Елайджа знав, що з нею так завжди: хоч куди потрапляючи, вона грається цією своєю привабливістю — коротка, мінімалістична сукенка, високі підбори, багато відкритої шиї і рук, і брязкальця на руках, і звичка час від часу піднімати рукою медового кольору волосся на потилиці, пишні неслухняні кучері, але ж загалом вона кайфує сама від себе, ось тим усіх і чіпляє: вона настільки бажана, вона в своїй бажаності не залежить від волі всіх цих чоловіків (і жінок) довкола. За крок від вульґарності, на ній був наліт котячості й кобітячості: зворушливої пристрасті до прикрас, підборів, сукенок, без краплі тверезого розрахунку серцеїдки, просто щира любов до себе, як до улюбленої ляльки.

На якусь мить Елайджі здалося, що ось він, цей клік: він її зацікавив. Було кілька невинних кпинів з її боку, здається, щодо його замовлення, і пішла якась тепла хвиля — приязні чи просто інтересу, нульова стадія, коли випадкові доторки не викликають ніяковості, але ще не є сигналами, вони все ще є випадковими, все ще є незначущими, тим більше, для неї торкатися інших людей є чимось дуже природним, виявом безпосередньої та чистої симпатії. А тим часом вони у розмові з’ясовували, наскільки багато у них спільних знайомих і спільних досвідів. Поки Елайджу носило світами, життя виплітало між ними це павутиння, й ось тепер воно, невидиме, проявилося, так буває під певним кутом світла. Елайджа вже навчився впізнавати оті плетива, а, може, просто подорожі робили його чутливішим до таких спалахів — і невидиме ставало видимим.

Їм принесли рахунок, бо у кнайпі вже закривали касу, треба було вирішувати, куди вони рухаються далі. Тут же виявилося, що поки Елайджа, загіпнотизований, слухав жарти Ярини, Тарас устиг добряче нарубатися халявного віскі та текіли. Вочевидь, не звиклий до таких сумішей, здоровий галицький організм Тараса оголосив капітуляцію.

— Слиш, де цей чудік живе?

— В готелі «Україна», ми разом приїхали, — відповів Елайджа, в ту ж секунду зрозумівши, що тепер відповідальність за це бездиханне тіло лежить на ньому.

Тим часом уся компанія вирішила їхати до Ярини додому. Ніби розгледівши розпач в очах Елайджи, Ярина взяла ситуацію в свої руки: викликала таксі, вигнала усіх на вулицю, записала Елайджі адресу на якомусь папірчику, дала чіткі вказівки таксистові, мобілізувала кількох добровольців допомогти запакувати Тараса на заднє сидіння, попередньо взявши з нього клятву, що він ні в якому — ні в якому! — разі не буде там блювати. Тарас поклявся — рішучим жестом скинувши голову на груди, і таки дотримав обіцянки: дотерпів до кінця поїздки і обблював лише якісь хвойні кущі під готелем, поки Елайджа розплачувався з таксистом. Компанія натомість поїхала до Ярини гігантським, мов автобус, фольксваґеном київського телепродюсера.

Оцінивши стан тіла, Елайджа відпустив таксі. У номері Тарас ще довго щось бурмотів про кактуси, здається, кляв текілу, трохи блював, сумно зітхаючи у паузах, пхав голову під кран умивальника, ходив по кімнаті в майтках і шкарпетках, аж нарешті вгомонився і завалився спати. Елайджа приніс йому пляшку мінералки і вирішив, що нарешті його можна залишити. Чи помітять інші, якщо він приїде у свіжій сорочці? Вона точно помітить, але якраз це Елайджу не дуже лякало. Він перевдягнув шкарпетки, футболку під сорочкою, подумки похвалив себе за винахідливість (проявіл смєкалку — гмикнув Блюм у нього в голові). Зуби, одеколон, презерватив, таксі.

Місто вже було практично порожнє. Вони об’їжджали підсвічене вогнями озеро, далі на обрії мерехтіли якісь спальні райони, але до них вони так і не доїхали, зістрибнувши у глиб темних вуличок з одноповерховими та двоповерховими будинками, деякі були дуже пафосні, навіть із ліхтарями в садах, більшість — з акуратними парканами, яблунями та трояндовими кущами, новенькими скриньками на фіртках з написом польською «Poсzta». Де-не-де у вікнах горіло світло, частіше — синьо відсвічував телевізор.

Взагалі-то це була дурість — відпускати таксі, ледь побачивши, що назва вулиці й номер будинку збігаються із записаними Яриною на папірчику. Тільки ось будинок цілком темний.

Можливо, це такий жарт? Можливо, у когось день народження, і всі його чекають, аби коли зайде, увімкнути світло та зааплодувати (цікаво, у них тут так роблять?). Або це якісь тинейджерські пустощі: зараз він увійде, а всі сидять на підлозі при свічках і з серйозними мордами читають уголос телефонний довідник.

Елайджа піднявся кількома сходинками до дверей та натиснув ґудзик дзвінка. Він пролунав десь далеко в глибині будинку. Жодних кроків, жодного звуку. Двері зачинені — коли Елайджа спробував штовхнути їх, вони не поступилися ані на міліметр.

Він постукав знову. Долаючи ніяковість і страх, заглянув у вікно. Нічого особливого, звичайна собі кухня звичайних людей — з барною стійкою, відблиском плитки та білизною холодильника у темряві. Немитого посуду, решток їжі — нічого такого не було, якщо тут хтось і живе, то надзвичайно ретельно за собою прибирає.

Але будинок був порожній. Це точно. А якщо вони всі — всі? пів дюжини п’яних упизднів, кілька галасливих дівчат та його веселий ангел? — від нього ховалися, то якось забагато для цього зусиль, тож у будь-якому разі йому краще тепер піти.

І ще: будинок цей виглядав йому дивовижно знайомим.

Перший сон, який він запам’ятав, наснився Елайджі, коли йому було роки з чотири, сестра ще не народилася, але скоро вже мала, тільки він ще таких речей не розумів. Це також було й перше почуття нескінченного блаженства. Йому снилося, що він прийшов у гості до двох дівчаток, свого віку чи трохи старших, які мешкали у будинку на сусідній, значно гарнішій вулиці, зі старими віллами та садами. Насправді він там навіть ніколи не був і не знав, хто там живе, тільки бачив крізь хвіртку сад і вхідні двері. В саду, як він досі пам’ятав, завжди були дуже гарні й доглянуті квіти. Вілла була якась дуже південна, побудована на горі, тому від хвіртки до самого будинку треба підніматися сходами. У дівчаток було повно іграшок і книжок із кольоровими картинками, він не пам’ятав нічого конкретного, його уві сні тішило теж не щось конкретне, а саме цей надмір усього, яскравість, хаос. Потім хтось із домашніх (чи мама, чи ще живий тато, чи висока та огрядна напівугорка, яка сиділа з ним, коли батьки ходили в гості) забрав його, але дівчатка сказали, щоб Елайджа приходив до них ще. Він був щасливий у тому сні і заплакав, коли прокинувся. І ще довго не міг змиритися, що все це лише сон. Так Елайджа вперше в житті пізнав щастя і гіркоту неможливого.

Тепер він опинився перед цією віллою на іншому кінці світу. Перед ним була вулиця, холодна ніч, спиною він відчував уже теплий вітер. Через кілька будинків його запах відчули пси, заголосили один до одного: чужак у нас на районє. Кілька господарів про всяк випадок вийшли на ґанок перекурити.

Чи думав він ще дві години тому, що частина його ночі мине у пошуках дороги назад? І який був у цьому всьому сенс? Насправді, який сенс у тому, аби отак близько побачити нову чудову пригоду — й не вивершити її, який сенс у тому, аби історія отак обривалася?

Він тут лише три дні, й весь час потрапляє в ту саму беззмістовну нічну подорож, знову й знову, як у поганому сні, від якого не рятують навіть короткі пробудження — після кількох хвилин полегшення, ні спокою, ні приємності — та сама маячня, мов ґлюк на піратському CD. Так, ніби він лох, який потрапив сюди вперше. Вперше за цей час кайф почав змінюватися панікою: а якщо так тепер буде завжди? Якщо, злетівши зі своєї звичної колії, він несеться просто у прірву, якщо він більше ніколи не опанує своє життя, назавжди залишиться недорікуватим статистом на всіх цих п’янках, нікому по-справжньому нецікавий, не дуже потрібний, чувак, якого завжди можна винести за дужки, просто ще один експатівський персонаж, подумаєш, он їх, як собак нерізаних. Паніку посилювало те, що він гадки не мав, куди власне так рішуче валить через цю ніч: чи раптом не в протилежний від центру міста бік? «Принаймні побуваю в задуп’ї задуп’я», — підбадьорив себе подумки.

Ще трошки — й Елайджі засвітило озеро. Він укотре вирулив — він із тих, з ким не трапляється нічого поганого, тільки щось ідіотське.

Кнайпа, де вони були ввечері, виявилося, чомусь ще працювала. Елайджа подумав, що вмре, якщо піде зараз просто до готелю. Це буде неправильно, несправедливо, це буде його смерть. Усередині сиділа частина вчорашньої компанії: знову з’явилися Назар Степанович, щоправда, червоніший і спітніліший, набурмосена Ореста, Вадік і Павлік, і ще якісь дівки. Хоча Елайджі здавалося, що чуваки вийшли разом з усіма, виглядало, ніби вони тут узагалі жили.

— О, пане Мельник! Дуже добре, що ви не спите! Дома можна виспатися, ну нє? — Назар Степанович поплескав його по плечі. — Слухайте, пане Мельник, а можна на «ти»? Ми майже земляки, все ж таки.

— Так, звичайно! Вся приємність на моєму боці.

— Тільки я ось уже нині не п’ю. Так що на брудершафт ми з тобою іншим разом… — Елайджа саме помітив, що Назар Степанович витягнув дві перетягнуті ґумкою пластикові картки і порошок.

— Кокаїн будеш? — Назар Степанович люб’язно підсунув до Елайджі доріжку на платіжній карточці «Ощадбанку».

— Ні, дякую! — Елайджа намагався зробити свою відмову якомога ввічливішою.

— Ну, як хочеш. — Майже джентльменським жестом Назар Степанович посунув картку Оресті. — Вадік, ну шо ти як свиня! Посунь це гівно звідси, не бачиш, місця нема.

Назар Степанович нахилився над столом.

— А де це ти ходив тут сам? — спитав він після паузи.

— Та ось, думав у гості потрапити, але, видно, неправильно записав адресу.

— Ох, дорогенький, бувають такі гості, в які краще не потрапляти. Всякі бувають гості… У мене було кілька, досі кров’ю харкаю.

— А мені шкода, що я не потрапив. Напевно, просто невчасно приїхав.

Назар Степанович з-під лоба уважно глянув на нього.

— Скільки тобі років?

— Тридцять шість.

— Хоча яка різниця… Коротше, мав би вже розуміти, що все важливе відбувається вчасно.

— А як же люди, які вічно нікуди не встигають? У кожного є такі знайомі.

— Не буває таких людей.

— Як не буває?

— Так, не буває. Кудись же вони врешті встигають?

— Ну, коли вже все закінчується.

— Що закінчується?

— Ну, щось важливе, куди вони йшли. — Елайджі здалося, що чергова порція текіли саме в цю мить вдарила йому в голову.

— А воно їм насправді треба?

— Так, знаєте… знаєш, Назаре, я теж думаю, що таке трапляється, коли люди не знають, чого вони насправді хочуть і чи справді їм треба те, чого вони вперто домагаються.

— Хуйня.

— Що… хуйня?

— Хуйня, бо насправді в глибині душі всі знають, чого вони хочуть. Не всім стає яєць у цьому собі признатися.

— Але мільйони людей у світі кожного дня втрачають свій час, втрачають шанси розпочати інше життя...

— Не можна розпочати інше життя, бо воно вже триває. Можна лише увійти в нього, як у воду.

Назар Степанович відкинувся на шкіряній канапі — тепер він напівлежав, мов римський патрицій, та неспішно викладав ще одну доріжку.

— Час, Елайжа, не спливає з точки А в точку В, це просто величезна лагідна вода, ці потоки настільки сильні, що ми не можемо їх відчувати, як не можемо відчувати рух Землі довкола Сонця.

— Ну, взагалі-то відчуваємо…

— Ти фізично не відчуваєш, що рухаєшся разом із нею, так само фізично не можеш відчути себе у потоці часу… Ну, дехто може, але це вже інша історія. — Він тепер дивився кудись крізь Елайджу. — Аж раптом ти починаєш розуміти час: ось ти, Мельник, живеш, встаєш, робиш сніданок, п’єш навстоячки каву, їдеш у супермаркет, дивишся серіал — а в той самий час, паралельно, відбувається твоє інше життя, таке, яким би ти насправді хотів його мати — спонтанне, в іншому місті, можливо, в іншій країні, з іншими людьми, за інших обставин, повне вечірніх вогнів, блиску води та поривів вітру. Інша робота, інше небо, інші думки, коли засинаєш, і бажання прокинутися якнайшвидше, аби розпочати новий чудовий день. Там, у тому іншому житті, час насправді є. І ти можеш потрапити або не потрапити в це інше життя, воно може відбутися, а може й не відбутися, воно колись настане, але насправді ти маєш його вже тепер, ти їх обидва насправді маєш, ти всі їх маєш, тільки треба вибрати час. Час буде милосердний до тебе, він збереже для тебе це інше життя, він завжди його для тебе мав, зберігав, охороняв. Час не може бути втрачено, може бути втрачено тільки спробу увійти в нього. А тим часом ти їдеш паралельною колією, переповнений гіркотою, переповнений ілюзією, що втрачаєш час, і найгірше, що може статися — дати цій ілюзії заповнити себе повністю. Бо завжди є вибір: розчинитися у часі — або розчинитися в ілюзії. А твоє справжнє життя завжди з тобою.

«Оце Степанича гребе», — ледь чутно прошепотів Вадік. А Назар Степанович продовжував, уже зовсім лежачи, дивлячись у стелю та злегка жестикулюючи пухкою ручкою з вимазаними та спітнілими манжетами:

— Ти ніби знаєш, що десь є світ, в якому ти живеш так, як хочеш, сплетіння мільйонів комбінацій, збігів, досконалий механізм обставин, усе це рухається, витворює це твоє справжнє життя. У ньому час мерехтить і зблискує, мов величезне нічне місто, у цьому житті доста свіжого вечірнього вітру і запахів потяга, і кондиціонованого повітря в літаку, і старих музичних інструментів, і жінок, які проходять повз тебе, аби ніколи не перетнутися з тобою знову, просто прямують собі у своє власне справжнє життя. Вулицями бігають діти, у складочках їхніх маленьких долонь — сліди сьогоднішніх пригод, вони пахнуть вітром і листям. Зелень дерев і трава підсвічені ліхтарями, пахне кебаб, кожної миті поруч відбувається щось чудове, і тобі хотілося би бути всюди одночасно, але найважливіша штука у цьому справжньому житті, що ти й є всюди одночасно…

— Назаре… — озвався Елайджа після паузи.

— Га.

— А ти знаєш, чого хочеш?

— Знаю. Поле для гольфу. Бабло знайди, Елайжа.

[осінь 2000 — весна 2001]

Ніхто не застрахований від швидкого перетворення великого кохання на глибокий і всеохопний пиздець. Навіть феї.

Спочатку вона не звертала на нього уваги. Ну бігає собі студентик-волонтер, ну розклеює афіші їхніх мистецьких, мистецьких і трішки політичних, а останнім часом дедалі більше політичних акцій. Коли вона бігала й афіші розклеювала, він, певно, вчився у початковій школі. Дітьо дітьом, коротше.

Одного разу він її, щоправда, заінтриґував. Фея написала вступний текст до Блюмового каталогу, вийшло душевно, їй навіть самій сподобалося. Забираючи пачку афіш, Сашко затримався у дверях, невпевнено потупцював на порозі й сказав до неї:

— Дуже гарний Ваш текст. Я ніколи в житті не читав нічого кращого.

Й попензлював собі.

“Ангел,” — подумала Фея.

За кілька місяців Феїна фундація підв’язалася допомагати популярному FM-радіо відбиватися від доволі серйозного наїзду: приводом був жарт про художню цінність нового альбому місцевої попсової співачки. Більшість пісень виявилися, скажімо так, ідентичними творам американських та британських виконавців, які щасливо перебували поза сферою зацікавлень цільової аудиторії звєзди, що її ведучі в’їдливо назвали «зіркою ринку Південний» — увішаного депресивним дешевим шматтям пекла (саме так, певно, виглядає пекло для модельєрів-грішників та керівників китайських фабрик), бо поза цим ареалом її практично не було чути. Але навіть цим сумнівним успіхом нещасна дівчина була зобов’язана заступнику голови облдержадміністрації, який її, власне, й переконав подати на радіо в суд. Сума позову переходила межі уяви пересічного мешканця області та означала закриття радіостанції, якби та програла суд. А в тому, що суд вона програє, сумнівів практично не було: ніхто би не став зажиратися з упливовою ефемкою через якусь пєвіцу ртом, не маючи готової багатоходівки.

Несподівано для своїх працівників та заразом цілого міста власник станції виявився хлопцем з яйцями і мобілізував аудиторію для практично щоденних протестів, а за тиждень поставив у центрі міста сцену та кілька наметів — на радість тутешньому «гайд-парку» й цілій журналістсько-мистецькій тусовці, яка саме починала закисати та ностальґувати за часами великих звершень і карнавальних ходів.

І тут Сашко почав усіх дивувати. Він привів дві сотні студентів на акцію, і кілька десятків із них весь час крутилися біля наметів, допомагаючи й фактично ставши їхньою охороною. Фея зі здивуванням спостерігала, що до малого дослухаються якісь дуже серйозні й організовані молоді люди — видно, якась студентська організація, про існування якої вона навіть не здогадувалася, але Сашко явно не був у їхніх лавах, бо тримався доволі незалежно. Юні дівчатка, які майже цілодобово товклися під сценою, перешіптувалися, коли він з’являвся поблизу. Очевидно, у колі керівників акції до нього почали приглядатися серйозніше. Якось після акції він навіть сидів з ними усіма у «Ляльці» на пиві — Фея, хлопці з її фундації, кілька журналістів, директор «Ляльки» Борода — і Фея розповідала, який Сашко молодець. На той момент уже було зрозуміло, що радіо врятовано, їх трохи попустило, й вони почали жартувати, що на цій хвилі знайшли майбутнього гетьмана України.

— Бери вже, Фея, поки не перехопили: бачиш, у хлопця велике майбутнє.

— Точно! Сашко, все життя мріяла бути першою леді, не підведи ж мене!

Відтоді у них з’явилися приватні жарти про майбутній щасливий шлюб, наприклад, вони перед спільними друзями зверталися навзаєм «коханий» і «кохана». Сашко став для неї чимось середнім між пажем та подружкою. Тим часом одні протести переростали в інші, Мороз оприлюднив плівки Мельниченка, відтак новий «уряд реформаторів» не протримався спокійно навіть року. Тієї зими постсовком, здавалося б уже закам’янілим та трохи підсолодженим, почало трусити, й одного дня Фея зловила себе на тому, що вже кілька хвилин милується малим, який іде з мегафоном попереду чергової колони студентів («Кучму — за ґрати! І грати, грати, грати!»). Десь усередині їй замуляло, що всі ці невинні жарти вона не тільки фіксує, а й отримує від них значно більше позитивних емоцій, ніж очікувано було б отримати від дружнього трьопу. Повітря теплішало та наповнювалося юністю, вони щодня знайомилися з чудовими, несамовитими молодими людьми: звідки вони взялися? коли встигли вирости? Всі прокинулися: студенти страйкували, друкар, у якого вони завжди замовляли каталоги виставок та конференцій, ночами у домашній пивниці (аби не підставляти фірму) в напівкустарний спосіб друкував хустки з протестною символікою, всі розсилали всім маніфести та відозви, у Києві націоналісти та комуністи разом розбивали намети, навіть приїхали білоруські музиканти. На мітинґах вони весело махали в камеру есбістів, зрештою, у тих все одно бракувало касет, і вони записували одне відео на інше.

«Ви пара?» — якось запитав її приятель-германіст у гардеробі театру (малий запросив її в театр, і це було страшенно зворушливо). Фея на мить розгубилася: вона ще серйозно не замислювалася над цим питанням, їй просто було з ним весело, ніби прогулювати уроки. Вони — пара? «Та ніби ні», — Фея усміхнулася, як завжди усміхалася, аби запевнити співрозмовників, що вони не сказали нічого безтактного.

На її очах він перетворювався з хлопчика на чоловіка, вона спостерігала за цим дорослішанням, милуючись, затамувавши подих, боячись перепинити це стрімке зростання необережним словом чи порухом, тож і мови не могло бути, аби виявляти якусь ініціативу, та їй і не хотілося — так вона була захоплена процесом спостереження. Тим часом він сам, здається, почав бачити у ній щось на кшталт дами серця: спочатку це була підкреслена турбота, яка щоразу втілювалася у рішучіші та безкомпромісніші жести: тепер він не питав, чи їй потрібна допомога, а просто брав на себе ту чи іншу проблему та мовчки її вирішував. Водночас його жарти ставали сміливішими, в них з’явився певний сарказм, як буває між близькими друзями та коханцями, коли практично зникає вікова та статусна дистанція.

Вона ж зі свого боку користалася з кожної нагоди, аби дати йому більше можливостей проявити себе в роботі. Спочатку її друзі малого трохи підйобували, але Фея в таких випадках дивилася своїм фірмовим важким поглядом, і всі розуміли, що з носійками магічних здібностей краще не заїдатися. Сашко таким чином минув стадію бігання за пляшкою, його навіть почали допускати до прийняття рішень, тим більше, що авантюризм та вміння віртуозно домовлятися з усілякими мудацькими установами зробили його практично незамінним, коли йшлося про організацію чергової вуличної акції чи пошуки приміщення під концерт. Фея знайомила його з журналістами, й за якийсь місяць він фактично став речником революційного студентства.

Поруч з ним вона відчувала себе старою та цинічною, але їй подобалося, як він підбадьорює її та намагається заразити своєю легкістю й несерйозністю, навіть його компліменти, вимовлювані на видиху, по-юнацькому захоплені, розм’якшували її роками нарощувану броню сарказму. Якби хтось інший сказав їй щось на кшталт: «ну, ти ж зірка», — вона би сприйняла це за жарт, але Сашків голос на цих словах звучав стишено, з ледь помітною ноткою заздрощів.

Увечері 9 березня 2001 року вони сиділи в офісі та видзвонювали народних депутатів, батьків затриманих у Києві студентів-«заправдівців», журналістів та львівських «усіх», і в якусь із нечисленних пауз Сашко нарочито весело до неї промовив:

— Ти не переживай, головне — коли нас будуть саджати — потрапити в одну камеру.

Вони посміялися з цього, а Фея усвідомила, що ось воно — час, ситуація, людина, яких вона несвідомо чекала ціле життя, щось таке, що вмить зав’язує в один вузол усі неоформлені та неусвідомлені бажання, аж від смішного дитячого бажання пригоди.

Через кілька днів вони пізно вийшли з офісу, падав перший весняний, ще дуже холодний дощ, Сашко довів її до стоянки таксі, й Фея сама не спам’яталася як він, мов у банальній мелодрамі, зворушливо невміло поцілував її під дощем.

— Ви така щаслива, — тихо сказав таксист, коли вона сіла в машину.

Вони так і не переспали. Чи їй було моторошно відчути себе в ролі його першої жінки (чомусь їй здавалося, що вона буде першою), а чи вона відчувала невпевненість через їхню різницю, але найвірогідніше — їй просто дуже подобалося, як він її завойовує. Фея насолоджувалася студентськими флешбеками, тільки на відміну від студентських років, вона тепер була стовідсотково впевнена у своїй крутизні та неповторності для цього, безперечно, найпривабливішого серед його ровесників третьокурсника. Вона не тільки отримувала компенсацію за весь іґнор, який їй тоді довелося пережити, але й бонус: одна справа обставити університетських красунь, коли тобі так само 20, як і їм, і зовсім інша — зробити це, маючи за спиною додаткові вісім років падінь і розчарувань. Та й що там казати: хоч би як молодо (іноді й краще, ніж у 20) виглядало тіло, брак досвіду та наївність завжди будуть перевагами навіть недоглянутих і негарних 20-річних над 30-річними красунями. Одне слово, це була перемога на території суперника.

Сашко ж робив неймовірне: він здирав з неї залізні обладунки, він змушував її забувати набуті за весь цей час бійцівські навички та соромив за грубість і в’їдливість. Вона стала поступливішою на роботі. Їй страшенно подобалося, що він дозволяє їй бути наївною, слабкою, м’якою.

Фея знала, що це не назавжди, навіть не надовго. Він надто юний, йому ще всього захочеться спробувати, десять разів усе змінити, вона не може тримати його біля себе, хоч би як хотілося. З кожним днем вона слабшала, а страх кінця всередині посилювався.

Водночас вона почала помічати, що Сашко дедалі зневажливіше говорить про своїх однокурсників та студентів, яких приводив на мітинґи. Натомість його стосунки з керівником Фундації ставали все довірливішими. Фея дуже раділа, коли бачила, що вони годинами можуть говорити вдвох, вона пишалася малим — як впевнено він тримається перед телекамерами і як дослухається до нього їхній директор.

Кінець настав раніше, ніж вона очікувала. Фея поїхала до Польщі у справах, власне з паскудним передчуттям поїхала. За два тижні, ледь перетнувши український кордон, ще в авті дорогою до Львова, написала йому кілька ніжних смс і не отримала жодної відповіді. Наступного дня був вихідний та великий концерт, який вони почали готувати ще до її від’їзду. Всі були зайняті, й вона спочатку списала його прохолодне привітання на загальну метушню. На вечірці після концерту він поводився так, ніби вони просто колеґи. Фея почувалася жалюгідно: коли це вона, сама того не помітивши, перетворилася на закохану в молодого співробітника дуру? Чи всі помічають, що вона сьогодні випила більше, ніж зазвичай? Як вона опинилася у цьому поганому сні, схожому на дешеве бабське кіно?

Наступного тижня Фея дізналася, що вперше за багато років директор фундації ухвалив рішення про новий проект — запуск нового щорічного фестивалю — без неї. Тобто її просто поставили перед фактом, а заразом повідомили, що безпосереднім керівником фестивалю буде Сашко, тож хай вона надалі всю свою роботу координує з ним.

Фея прийняла це. Сашко запропонував їй познайомитися з головним спонсором фестивалю — керівником обласної організації нещодавно створеної під керівника президентської адміністрації партії.

— Ти зовсім йобнувся?!

Якщо й було щось добре в цій ситуації, то це те, що до Феї повернулася звична здатність несамовито репетувати матом.

— Слухай, розслабся. У них бабла нємєряно. Мене дістало мати справу з лузерами. А ми хороший фестиваль зробимо. Не через жопу нарешті.

— А студікам своїм ти що скажеш? Нічо’, що вони з твоєї подачі в табло від «беркуту» діставали?

— Я домовлюся, щоби більше не діставали. Слухай, ну ти ж доросла, ти що, не розумієш, що вже всі все порішали? Що насправді всі разом бухають?

— Студіки з «беркутом»?

— Та які студіки! Ті, хто рішення приймає. Вони всі чудесно й мило спілкуються, ніхто нікого рухати не буде. Треба вміти домовлятися. Зробимо ось студікам фестиваль краще. Революція все одно закінчилася.

Фея звільнилася. Ще протягом кількох тижнів по тому вона блювала кожного разу, коли хтось поблизу, навіть у телевізорі, цілувався. У певному сенсі їй стало легше: вона, здається, висохла зсередини.

«Я створила монстра, — написала тоді Фея до Елайджи. — Таким, як я, не можна нікого любити. Ми псуємо найкращих».

[2001]

Після повернення у Штати Елайджа почав помічати, що далекий від місцевої української громади, як ніколи раніше. 90 відсотків із них дуже мляво реагували на його розповіді про «життя в краї». Тобто його усі розпитували, дуже уважно слухали, заохочували запитаннями, проте, як видавалося Елайджі, були дещо розчаровані браком нової інформації про Союз Українок або тим, що Елайджа за весь час свого перебування у Львові жодного разу не відвідав святочні заходи до дня народження Тараса Шевченка. Надмірна активність Елайджи «в українських справах» по приїзді не завжди зустрічала розуміння та підтримку. Він, наприклад, помітив, що громадська бібліотека укомплектована переважно книжками, виданими в Канаді та Штатах у 70-80-ті, і наймодерніше, що у ній є, — Емма Андієвська. Елайджа склав перелік українських видавництв з контактами та найдостойніших авторів, проте в бібліотеці йому сказали, що громада не має грошей. Зауваження Елайджи, що суми пожертв на церкву засвідчують цілком протилежне, зустріли промовистим мовчанням, достатнім, аби продемонструвати, якої жахливої безтактності він щойно припустився.

Дуже швидко Елайджа знайшов помешкання у північному передмісті Чикаго. Тепер він мусив майже годину добиратися в офіс вранці й назад увечері, бути або прив’язаним до залізничного розкладу, або стояти у корках на під’їзді до міста, але він таки, курва, з’їхав з Ukrainian Village. Він наполегливо зачищав усе «українське» у своєму новому житті.

Не маючи слів для розрізнення, він розділяв два світи. Перший залишився трохи на південь від його теперішнього офісу, другий — на іншому боці земної кулі. З другого йому час від часу надходили новини, переважно сумні. Майже одразу після його від’їзду у Києві вбили опозиційного журналіста, якого Ванда кілька разів згадувала у розмовах з приятелями. Наприкінці зими на його поштову скриньку від неї приходили листи, простодушно адресовані йому разом із кількома десятками інших її англомовних знайомих у полі To, сповнені відчайдушних закликів підтримати нечисленних опозиціонерів з їхньою мрією «Україна без Кучми». Він не знав, як на них відповідати. Потім ці листи вже не приходили: нічого не вийшло.

Ванда вчасно пішла з радіо: український бардак, в якому вона могла безкарно фрондувати, перетворювався на доволі структуроване, все заможніше, все безрадісніше суспільство, де для таких, як вона, залишалося все менше й менше місця. Обриси країни, яка так струсонула Елайджу, розчинялися в атлантичних туманах. Інколи йому здавалося, що це був тільки сон. Він більше не почував себе винним: йому подобалося працювати, йому подобалися жінки, з якими він зустрічався, йому нарешті легко дихалося.

Це була дивна легкість, несхожа на щастя. Він більше сумував, ніж радів, але був вільніший у своєму смутку, ніж колись у своєму щасті. Кожного вечора Елайджа вирушав додому з вокзалу Ogilvy. За вікном потяга пропливали великі літери на будинку редакції Chicago Sun-Times, сіра ріка, густий колір неба, інколи він ще встигав побачити кількасекундний зблиск сонця на чорній лискучій поверхні хмарочосів, а потім потяг в’їжджав у ряд сумних вікон сумних післявокзальних будинків, однакових у всіх містах, де Елайджі доводилося бувати. По тому потяг в’їжджав у маленькі містечка, однакові в усіх країнах, йому відомих. Усі маленькі містечка літніми вечорами сповнені смутку, тинейджери у таких містечках — єдине джерело світла. У такі вечори вони вдихають залізничний аромат, який несе їм усі надії світу, їхні кімнати заповнені музикою, їхнє життя невимовно довге, їхнє небо нескінченне. Увесь світ знайомих запахів — прим’ятої трави, нагрітого за день асфальту, річкової води, квітів на клумбі, увесь світ знайомих звуків з прочинених вікон — телевізора чи посуду, чи сусідської сварки, увесь цей світ є лише авансом, тому видається чудовим. Вночі вітер заносить у кімнати підлітків шум потяга, під їхніми тілами біліють прохолодні простирадла, і Господь римує їхні мрії. Усе добре, що є на цьому світі, усе добре, що колись із нами траплялося й трапиться, стало можливим тому, що колись народилося у години цих безмежних підліткових мрій, у тиші, у смутку, у прозорих сутінках.

Літніми вечорами дорослі маленьких містечок виходять на ґанки, дорослі сповнені туги, ті, хто повернувся, ті, хто ніколи не залишав. Їхнє містечко лишається єдиним, що вони в цьому житті не просрали, і вони потроху перестають вірити у великий світ поза ним, навіть ті, хто щодня їздить туди на роботу. Життя більше не є невимовно довгим, воно отримало чіткі виміри, кожен відведений ним день найкраще випивати, як наливку, саме у такому містечку, тут немає несподіванок, небезпек і чужих людей, більше нікому нічого не треба доводити, тим більше, все одно ніхто не повірить, літній вечір чудовий тут і тепер, сам по собі, його більше не псує вимогливе підліткове очікування чогось, жодного зуду й щему.

У кожному маленькому містечку дорогою до свого маленького містечка на півночі Chicago Area Елайджа благословляв вікна Старбаксів та студій йоги, припарковані біля станції авта, людей в автах — вони поспішали додому на вечерю та «Шоу Девіда Леттермана». Їм цей потік вечорів видається нескінченним і досконалим, а він точно знає, що все це для нього лише тимчасово, це просто ще одна подорож, і ці кілька років, попри усю їхню монотонність і заколисуючий ритм, він потім так само згадуватиме — як ще одну подорож.

Подорожі допомагали йому виборсуватися з меланхолії, навіть відрази до свого теперішнього життя. У вранішньому потязі до міста, дивлячись на чоловіків у світлих сорочках, помірно дорогих краватках (ніхто з них не хотів би виглядати виклично), із лептопами або свіжим, щойно купленим на станції номером ChicagoTribune, із кавою у картонному горнятку звідти ж, із абонементом у спортивний клуб в одній із кишень, він розумів, що збоку виглядає точнісінько так само: ось його кава з їхнього станційного Старбаксу, ось його лептоп із черговим нескінченним проектом, ось його помірно дорога краватка, ось він, Елайджа, один із тих, хто вирішив стати fitter, happier, more productive.

На перший погляд, він нічим від них не відрізнявся. Ті самі кілька років за кордоном після університету, те саме повернення та зосередженість на першій «серйозній» роботі, щорічні зміни помешкань на все кращі, поступове зростання витрат на гардероб, поступовий перехід на здоровішу їжу та серйознішу музику. Тільки от ці хлопці завжди знали, що у них є кілька років «бездумного» вештання по світах, вечірок, хостелів, концертів, руммейтів у дешевих районах, малооплачуваної роботи та тимчасових подружок. Вони відгулювали ці кілька років відчайдушно й радісно. Ці хлопці завжди знали, що настане момент, коли вони повернуться додому, знайдуть постійну роботу, на деякий час забудуть про наплічники з карематами, відвикатимуть від хостелів та нью-ейджу, що вони колись таки settle down, осядуть, себто життя їхнє осяде, як пісок на дно водойми.

А Елайджа був переконаний, що його пристойна робота, пристойна квартира і пристойна краватка — просто ще одна непостійна комбінація життєвих обставин, не більше. Його переконання у тимчасовості, навіть примарності цієї комбінації міцніло у подорожах. Чим більше він рухався, тим простіше йому було вхопити сенс у прожитому дні. «У цьому світі, повному болю, горя і страждань, тобі випадає стояти на мосту між Балтійським морем і озером Меларен, дивитися, як відбиваються вогні у воді, — думав собі Елайджа. — Тобі випадає слухати Орфа, сидячи під величезним небом Середнього Заходу, бачити, як у цей час загоряються вікна у хмарочосах на Медісон Авеню, тобі випадає дивитися на захід сонця з вікна потяга чи їхати кудись, залишаючи за вікном авта міста і села, сплячих мешканців, їхні сльози й їхню глупоту, дріб’язок і жах, і це значить, що ти, курва, на добрій стороні цього світу, тобі навіть дають секунду чи дві, аби відчути, як цей світ рухається, дихає, як народжується протяг на сусідній вулиці, як піднімається тепло з підземки і як піднімається людське тепло на рок-концерті — у прохолодний вечір над стадіоном це помітно у світлі прожекторів. І хто би то скаржився після такого на життя».

[2003]

Вони витискають нас звідусіль, — писала Фея у своїх тривожних листах зі Львова у 2003. «Борода пустив мене в «Ляльку», і я вперше в житті зрозуміла, що відчувають погорільці на згарищі. Уся наша легковажність, усі наші вечори, коли ми думали, що вічно триматимемо дулю в кишені, ховались у своєму підвалі, аби урвати шматок щастя — це все ще на стінах, на тих тисячах фоток, ти, я, Ванда, Блюм, усі наші групи, молодняк весь, що довкола Діна був, Марек Іващишин, якого не сьогодні-завтра можуть заарештувати. Ми таки їх дістали, більше вони нас не залишать».

Їх громили: закрили «Ляльку», обшукували редакції, трусили наближені бізнеси. Пакт про ненапад між паралельними світами більше не діяв. Фея писала, як повилізало усе, що вони раніше намагалися не помічати: хтось злив Марека на допиті в податковій — помстився за невиплачений гонорар, хтось почав користуватися нагодою та перехоплювати атакований бізнес, хтось вчасно обрав поставу циніків та скептиків: «Які впізнавані сюжети, література, література! Історія, Елайджо, не просто мчить на нас з усієї дурі, вона, блядь, набуває романних форм. Знаєш, як у доброму трилері відразу не зрозуміло, хто найбільший паскуда, так і у нас, після багаторічної «зав’язки» виявилося, що наші «патрійоти» і «державники», і навіть галицькі сепаратисти завжди готові до послуг своїх нібито ідеологічних противників».

І що далі, то менше ставало відтінків, лише чорне і біле — одні трималися, інші впали в істерику й перейшли на протилежний бік, із завзяттям новонавернених та азартом піроманів атакуючи тих, хто колись був для них найближчим. Кожного дня надходило нагадування: заки вони розгортали простір, відшукували своїх, будували свою скріплену потом на рок-концертах мережу, закохувалися, пиячили, стібалися, віднаходили один в одному радість і тепло, відкривали один одному серця — весь цей час за ними невпинно заздрісно стежили. Активізувалася найогидніша інквізиторська порода, ті, хто раніше не насмілювався до них наближатися, а чи вони просто відмовлялися їх помічати. Так чи так, ті, сірі й злобні, виявилися готовими виносити вироки, сіяти сварки й взаємні підозри, вони вилазили на форумах, публічних зібраннях, у курилках та кулуарах, і без того безнадійну, гнітючу атмосферу супроводжувало їхнє отруйне шипіння. Фея писала йому про один із таких випадків: під час якоїсь презентації, яка переросла у політичну дискусію, мова зайшла про недавній корупційний скандал: кілька чиновників свавільно намагалися продати на аукціоні земельну ділянку, яка належала університетському викладачеві філософії, той спалив себе на знак протесту. Місто стояло на вухах. «І тут, уявляєш, — писала Фея,— встає отака «правдива галицька пані», мов з церковного хору, молода кобіта, і каже, що покійний дістав ділянку у спадок від батьків, а ті, зовсім не львів’яни й отримали її після війни у-зрозуміло-який-спосіб, тобто з натяком на російське прізвище професора. І так, очі долу, інтонації плаксиві, самі духовні цноти. Ненавиджу їх — садюг у довгих спідницях, будь-якого чоловіка поруч перетворюють на кастрата, якщо гніваються на людях — тільки за долю України, патріотки, в церкву ходять, а тишком-нишком поїдом їдять усе живе довкола — родину, дітей, співробітників, сусідів. Розумієш, раніше така курва ніколи би на людях не вилізла, сиділа б у своєму кубельці та родину догризала. А нині вони, мов гієни, збігаються на наш відчай, як на падло…».

Колишній коханий Феї Сашко розсварився з польськими партнерами: ті за деякий час після Феїного звільнення розібралися зі складними політичними пре­фе­ренціями та зажадали пояснень: на додачу до сумнівних спонсорів у них були питання щодо, так би мовити, фінансової дисципліни. Директор фундації переїхав до Києва працювати кимось на кшталт піарника в опозиції.

«Ми стали підозрілими, ми навіть в нещасні випадки більше не віримо», — писав Блюм про чергову втрату, про авто, що на повній швидкості злетіло з нічної чернігівської траси, про те, що «це знову наші, чомусь останнім часом це завжди наші. Знаєш, коли вся тусовка збирається на похоронах, це вже не тусовка. Це вже щось інше. Ці смерті зробили нас чимось іншим». І переповідав останні чорні жарти: «Одна бомба на львівському Форумі видавців чи на концерті Чубая в Києві, й цю країну можна брати голими руками».

[2004]

Наші ангели і демони, наші ґенії завжди з нами, вони несуться за нами своїм циганським табором: подорожуючи, ми чуємо їхній тупіт за спиною. Ми відчуваємо, як гарячково вони намагаються нас наздогнати. Якось у Новому Саді в Сербії Елайджа бачив щось подіб­не: циганський оркестр, дюжина спітнілих чоловіків в од­накових футболках із трубами, тромбонами, гобоями, кидалися на весільні кортежі біля місцевої мерії чи як там називається в Сербії ця установа, де беруть шлюб. Вони грали на бігу, частина грала одну мелодію, частина — зовсім іншу, це було скажене попурі, одна балканська пісня змагалася з іншою за увагу слухачів та гаманці гостей.

У моменти втечі Елайджі видавалося, що за ним біжить скажений оркестр, і він спиною відчував блиск його міді на сонці, його пристрасть, його жадібність і його музику.

Елайджа робив благочинні внески в літературні фонди, які видавали письменникам стипендії. Письменники їхали у далекі, переважно західні країни. Їздили нічними поїздами. Закохувалися. Блукали і бухали. Вдихали міські протяги. Елайджа думав про те, що хотів би бути на їхньому місці, думав кожного разу, підписуючи чек. Але віддавав гроші, які міг би сам витратити у такий же спосіб. Не тому, що не вмів писати. Тому, що більше не вмів жити.

Він займався липким безособовим сексом, після якого повертався у звичне життя, мов зі сну. Змінювалися тіла подружок, але він не міг поєднати їх у голові із тими запаморочливими моментами, коли його проймав дріж на трапі літака чи збивала з ніг хвиля нових запахів у чужому місті. Спроби розділити ці досвіди спочатку з одною дівчиною, потім з іншою, потім ще з одною лише додавали відчуття марноти та туги. В якийсь момент Елайджа вирішив, що краще вже розділяти — віднести цей секс до справ побутових, а тим часом сподіватися, що цілісне саме знайде його десь раптово під час п’янки зі старими друзями або чергової подорожі. Парадоксальним чином ті його подружки, які проходили у графі «побутових справ», залишалися з кращою думкою про нього як про сексуального партнера, аніж кілька тих, з якими він зміг бодай трохи вхопити оцього відчуття цілісного, чогось зіставного з гітарним рифом чи луною концерту опівночі в червні, чи кількома секундами турбулентності, коли літак різко змінює курс.

Так Елайджа дожив до осені 2004 року. Він вдивлявся в репортажі CNN, сподіваючись побачити у натовпі обличчя — одне-єдине з мільйона. «Як віртуозно я примудрився знову пропустити все найцікавіше!». Коли у 1989 він дивився, як падала Берлінська стіна, йому було до сліз образливо, що він надто пізно народився, що він не встиг це прожити. 15 років по тому він знову, як останній мудак, сидить перед телевізором, і його знову немає там. Це було настільки іронічно, що Елайджа навіть не зміг впасти у розпач. Якщо його життя має якийсь візерунок, то той, хто його створив, має добре почуття гумору.

Він знайшов на супутнику революційний український 5 канал. Через різницю в часі його день і ніч переплуталися: ночами він вдивлявся у зворушливі, нашвидкуруч зроблені кліпи-нарізки з кадрами київського Майдану, на пісні, які він слухав ще у Львові, і на Її пісні зокрема. Як, як їм вдалося, курва, у кілька хвилин спресувати всі їхні найсміливіші, навіть не оформлені у мрії бажання, та ні — як їм вдалося це зробити, хто ці люди, вони ж на них навіть ніколи не сподівалися! Як їм вдалося потрапити у ритм цих пісень, яких вони, може, навіть і не слухали у цих своїх райцентрах?! І що вона відчуває там тепер, коли її музика стала реальністю?

Його друг з Українського Села Лука, який таки поїхав тоді до Києва, був сповнений ейфорії: «Це як Вудсток, man!». Із плутаних розповідей Луки Елайджа лише міг припускати, що люди, яких він кілька років тому залишив у стані апатії та озлобленості, ці чоловіки і жінки, яким катастрофічно бракувало чітких обрисів, краси у тих лініях, яка відділяє їхні тіла від навколишнього простору, огорнені невизначеністю — віку, уподобань, бажань, мрій — раптом перетворилися на найбільшу в світі хіпівську комуну. Звичайно, частину цього враження можна було списати на загалом туристичну візію Луки, все ж таки це була перша його поїздка після традиційної виправи до родичів у Галичину ще в студентські роки (RidnaMandrivka/StezhkyKultury). З іншого боку, Фея, віддихавшись від кількох тижнів чергування в Українському Домі в центрі Києва — мейли від неї були короткі, як телеграми з фронту, в одне-два речення: «Стою тут, чай розливаю», «У нас тут трохи стрьомно: кажуть, спецназ під Києвом» або «Я з вашими журналістами в «Барабані», — врешті відписалася навдивовижу оптимістичними враженнями:

«Повіриш, Іллюша, навіть я, стара блядь, думаю, що це було диво. Нам неймовірно пощастило. Навіть не знаю, чим ми це заслужили».

[2006]

Вдома Лука намагався навернути його на шлях істини: якось навіть потарабанив Елайджу на якийсь прощальний бенкет української делегації. Делегація складалася переважно з чарівного жіноцтва, про що Лука точно знав із повідомлень intelligence service Українського Села. Він уже й не пам’ятав, як опинився на імпровізованій after-party у готельному номері: як відомо, українці люблять бухати у готельних номерах, у них майже завжди із собою стратегічний запас алкоголю. Елайджа любив цю їхню партизанську звичку, їхній алкоголь і їхніх жінок. Його обраниця сиділа на підлозі, і їй вистачило одного тільки погляду, аби Елайджа пропав, провалився, згинув. Він на той час був уже добряче вгашений, а тепер от ще догнався. Дівчина з України час від часу вставала за льодом, кожного разу так досконало, ніби рослина виростала з підлоги. Потім сталося диво: вони разом пішли в 7Eleven за цигарками, якусь годину перед тим минула страшна злива, але спека не відступала, нічне місто парувало, і вони танцювали просто посеред вулиці. Елайджа тримає у руках цю теплу заморську рослину, вона вислизає з його рук, він просить запальничку у п’яного перехожого, чорношкірого старого, перекидається з ним кількома словами.

Цей його вибір був, здається, цілком умотивованим: мов собака на митниці, його нюх був натренований на певний тип жінок, мов гурман, призвичаєний до тонких смаків та ароматів, призвичаївся до певного типу людей — Елайджа занюшив її ґеніальність, ще навіть і не вивершену й нею самою не пізнану. За шість годин їй треба їхати в аеропорт. Він добряче напідпитку, говорить закохані дурниці, каже: «ти розумієш, що більше цього може не повторитися? Ти можеш більше ніколи не повернутися в це місто. Ти можеш більше ніколи не повернутися в цю країну». Вона зникає, а він навіть не знає, як її прізвище, вони не обмінялися жодними контактами, правда, останнє Елайджа розуміє вже згодом, коли Лука приводить його до тями. Скільки він так простояв, задерши хмільну голову на готельні вікна — п’яний і приголомшений?

[2009]

П’яний і приголомшений, Елайджа прийшов до тями у тернопільському готелі «Україна». Він не пам’ятав, як розпрощався з товариством, як потрапив сюди, як піднімався ліфтом і чи були у нього ключі від номера. За вікном майже світало. Він лежав під ковдрою просто в одязі. Як добре, що на відстані простягнутої руки є мінералка.

Сонце було високо, коли Елайджа прокинувся вдруге. Поруч з ним у трусах, відкинувши ковдру, спав Тарас. Він пригортав подушку, як рідну, і щасливо посміхався уві сні.

Називається, хотіли раніше виїхати.

[2008]

За рік до цього Елайджа був у Львові, вперше з часу повернення в Штати. Пропозиція була доволі несподіваною, він не мав ані часу, ані серйозних підстав відмовлятися. Елайджа нервувався би через перспективу тої поїздки набагато більше, якби саме в той час його голова не була забита купою інших справ. До нього саме переїхала дівчина. Вони поки не поспішали з подальшим зближенням. Їх усе влаштовувало.

Львів змінився. Вулиці у середмісті, колись майже порожні, пропахлі сонцем і старістю, тепер були повні туристів, з’явилася купа кав’ярень з літніми терасами, з елеґантними меблями, квітами й ароматними свічками у скляних підсвічниках. За кермом дорогих машин Елайджа тепер помічав інтеліґентних на вигляд молодих людей в окулярах, тоді як раніше йому здавалося, що такі машини тут мають винятково ґанґстери. Вулиці стали світлішими. Площа Ринок, колись вечорами тиха й майже порожня, тепер гомоніла до пізньої ночі. На фонтанах збиралися підлітки — неформали, як їх тут досі називали, виступали жонґлери з вогняним шоу ввечері та муніципальний оркестр удень, мандрівні музиканти — майже завжди. Місто стало живішим, яс­кравішим, безпечнішим, воно дедалі більше нагадувало свого щасливішого польського родича — Краків, про що, власне, львів’яни так мріяли у часи першого побуту Елайджи, вони таки обжили це місто, залили його теплом, як водою. Тільки Елайджа добре знав, що йому не повернути тої легкості, яку він тут колись відчував.

У цьому місті більше не було Ванди. Спільні друзі-художники розповіли за кавою, що вона тепер, як і більшість київських львів’ян, навідується до батьків на свята і не сумує за львівським життям — переважно злиденним і безперспективним для людей її кшталту.

Елайджа тепер виходив на ці вулиці, знаючи, що не зможе випадково її зустріти. Він зловив себе на тому, що не перевіряє, чи є презерватив у кишені, і значно спокійніший до того, чи поголився й взагалі, як виглядає. Серце не завмирало, коли він зачиняв за собою двері, і не боліло, коли він повертався до готелю, так з нею і не побачившись. Це місто стало для нього сиротою.

Збираючи новини про львівських друзів, Елайджа дізнався багато сумного. Кілька старих знайомих померли. Хтось виїхав, як і Ванда, до Києва, хтось за кордон. З півдюжини майстерень, знакових для Елайджі у минулій декаді, тепер перетворилися на бари та кафе. Як і раніше там наливали, тільки тепер не лишень обраним.

— Патлатий таксує, тож дзен остаточно переміг алкоголь. Борман у Києві працює на якомусь телеканалі продюсером ігрових шоу. Марек став депутатом, але загалом тримається. — Елайджа слухав Блюма, як слухають про товаришів, котрі побували на війні. Він же й сам ледве вижив.

Він пам’ятав старих приятелів за спалахами щойно минулого століття. Кожному випав бодай один. Ці кілька років, коли він за ними спостерігав, були напрочуд щедрими: з’являлося щораз більше людей і щораз більше спалахів, і так тривало до першого їхнього компромісу, аж раптом і їхнє життя перетворювалося на низку компромісів, що тягнуться один за одним.

А потім вони вмирали. Приймали поразку і тихо згасали у своїх нових сім’ях, нових друзях, роботі, алкоголізмі, наркотиках. Вони думали, що живуть, частина з них — що живуть правильно, дехто навіть — що жизнь удалась. Тільки Елайджа оплакував їх, мов мертвих.

З іншими вони попрощалися вже назавжди. Помер Віля, старий фотограф, відданий чорно-білій плівці, пам’яті про андеґраунд радянських часів та Ніцше. Елайджі він колись подарував фото, де схопив їх з Вандою під час розмови у нічному клубі. Елайджа чітко пам’ятав, що того вечора довкола них була сотня людей, гриміла музика, все блимало й парувало, але на цьому фото вони вдвох були на цілком чорному тлі — немовби завислі у порожнечі, у темряві — немовби довкола них не існувало світу.

Найболючішою втратою був Дамський. Коли вони бачилися востаннє перед Елайджиним від’їздом, Дамський був щасливий. З гордістю йшов поруч зі схожою на жирафу донькою-підлітком, яка вже майже наздогнала його двометровий зріст. Вони жили тільки вдвох. Дамський готувався до виставки.

Потім Елайджа поїхав, а оскільки Дамський не мав удома телефона і навряд чи знав про існування електронної пошти, вони не спілкувалися.

Дружина Дамського вдруге вийшла заміж в Італії. Через деякий час вона вирішила забрати доньку до себе.

Дамський закрився вдома і довго пив. Доки не помер.

Тоді, влітку 2008, Елайджа залишався у Львові майже тиждень. Відчитав належні за контрактом семінари. Майже до всіх устиг у гості. В один із останніх вечорів він сидів на кухні у Феї, яку з часів історії зі спритним студентом Сашком, коли вона написала йому, що «цей світ западає у темряву», почав подумки називати «Сумна Фея».

Сумна Фея виливала Елайджі душу. Точніше не так: Сумна Фея була надто мудрою, щоби виливати душу. Вона, сьорбаючи коньяк, артикулювала проблему. Проблема Сумної Феї полягала у тому, що усі її бойфренди були надзвичайно успішні. Після того, як розлучалися із Сумною Феєю.

— Єсть така професія — звьозди зажигать, — жартувала Сумна Фея.

Серед звьозд, які вдалося запалити Феї, були, зокрема, два інвестиційні банкіри, один з яких перший мільйон заробив уже у віці 30 (Фею він зустрів у 25), власник модних барів, народний депутат України, помічник народного депутата України (Сашко), кілька телезірок національного масштабу та кілька авторів бестселерів.

Сумну Феєю можна було би вважати жінкою, яка закохується тільки в успішних чоловіків, якби вищезгадані герої на момент зустрічі з нею не були студентами, офіціантами, волонтерами, невизнаними ґеніями, а декотрі — просто лузерами. Навіть ті, з якими стосунки починалися і закінчувалися легким фліртом, отримували від Феї астральний чек, який потім матеріалізувався в успіх — нову роботу, прибутковий бізнес, міцну сім’ю, популярність. Дехто навіть починав краще виглядати. «Якби їх колись разом зібрати, ото була би зустріч alumni, Гарвард би здригнувся від такої членомірки», — Фея перекладала цю ситуацію Елайджевою мовою. Усі ці ніштяки з небес надходили, щоправда, тільки до тих, у кого Сумна Фея справді закохувалася, бодай на кілька хвилин.

Сумна Фея та Елайджа були схожі. Сумна Фея бачила на рекламних щитах та обкладинках журналів своїх колишніх коханців, підсвічених золотим сяйвом її любові. Та йшла далі, оточена свіжою прохолодою самотності. Їй було нескладно тримати в секреті свій магічний дар: усі давно звикли, що вона Фея, а робити людей успішними — її професія. Елайджа робив успішними безнадійні бізнеси, але ніхто не вважав його блискучим, усі просто були ним задоволені, й він серйозно думав про те, що найщасливіші люди — це ті, хто витягає кроликів із капелюхів.

— Знаєш, переїду я в Київ... — Сумна Фея випустила дим у світильник.

— Ти не любиш Київ, — нагадав Елайджа.

— Ніхто не любить Київ, якщо жити в хрущовці на Виноградарі.

— Невже тобі цього всього не бракуватиме? Помешкання цього, центру, людей…

— Елайджо, люди, про яких ти говориш, майже всі вже в Києві! Ті, хто лишилися, знайшли кожен свою нішу і живуть собі чудесно. Ми тут більше не потрібні одні одному, ми більше не віримо один в одного. Ти, Іллюшенька, приїхав і поїхав, а ми тут всі до дідька один одному набридли. Нелегко чи не кожного дня бачити людей, які були свідками твоїх непересічних задатків та фантастичних перспектив, щось там їм розповідати про нові проекти або про те, що тепер для тебе найголовніша радість — сім’я і діти.

— Ну, може, для них це справді найголовніша радість.

— Угу, звичайно, інших же нема все одно. А от ти шукаєш приводу сюди приїхати, я так бачу.

— Та де, я ж уперше за багато років. Цілком випадково.

— Але думаєш, як би приїхати ще, правда?

— Ну, я не був би проти.

— Життя коротке, Іллюша, подумай про це.

[2009, березень-квітень]

У головах Тараса та Елайджі гуло від випитого та ви­ку­реного напередодні, від яскравого сонця та суперечливих спогадів про вчорашню ніч. Власне, у Тараса спогадів не було майже зовсім: доки діяло мобілізаційне відчуття обов’язку — привезти нашим хлопцямЕлайджу — його мозок працював попри усі хімічні атаки. Але, виконавши місію, він відключився на фразі Павліка: «Спасибо, Тарас, что ты нас с таким серьезным человеком познакомил». Після цього Тарас провалився у прірву й тому тепер ретельно, наскільки це дозволяла легка вранішня нудота та надміру калорійний готельний сніданок, випитував у Елайджі про масштаби заподіяної вчора шкоди. Елайджа був надто джентльменом, аби зупинятися на подробицях. Про деталі власного вечора він теж не дуже розводився. По-перше, він тепер уже не був певен, що саме йому наснилося, а що було насправді, тоді як Тарас для верифікації не надавався. По-друге, він розумів, що коли все це йому не наснилося, то його розповідь звучатиме, скажімо прямо, по-ідіотському.

«Дивне місце, — подумав Елайджа, чекаючи, доки тітка на рецепції допише якісь формуляри та візьме його ключі від номера. — Двічі воно мене схопило, й жодного результату. Стільки тут пережив, а як це переповісти?».

— Пане Мельник! — гукнула йому навздогін тітка з рецепції з тим докором у голосі, на який здатні лише готельні тітки, секретарки зі стажем та медсестри. — Паспорт же візьміть свій!

Найкраще, що стається з нами в житті, не завжди найприємніше й навіть не завжди результативне. Якби Елайджу спитали, чи хотів би він ще раз пережити моменти трепету й болю, коли бачив з іншими жінок, які йому на той час подобалися, чи, наприклад, коли Ванда їхала додому після концерту, заледве з ним попрощавшись, то у багатьох випадках він би радо погодився. Це були коштовні миті, якийсь черговий цикл добігав кінця, у цих відчайдушних моментах було сяйво початку і була надія. І хай спершу перехоплює подих від удару, наступної хвилини біль прочахує двері у найсправжніше буття — те, що потім залишається вкарбованим у пам’ять, вривається, розриває буденність, і ти, Елайджо, дивишся на це ніби збоку, трохи зі злорадством спостерігаєш ці свої корчі і гаплик своєї пещеної буденності, солодкої та заколисуючої, тої, в яку ховаються від самотності та туги, як від поганої погоди: у теплий побут, шопінґ, безпечні «сімейні цінності» та «маленькі радощі» — всі ці теплі яблучні струдлі, ароматні свічки, coffee-table books, італійська шкіра ручної роботи, нікельований відблиск кавоварки, все, що створює ілюзію, ніби щастя можна зловити, запакувати та зберігати, що буває щастя про запас, що його можна розтягнути, покласти на депозит, вдало інвестувати. А щасливі люди мало чого потребують. Справжнє щастя невибагливе та витривале, як бойскаут, любить бути на вітрі, згорає кожної секунди, як бенгальський вогонь, щастя дере горло та шлунок, як безсонний нестримний травень.

Небо над їхнім автом витікало з міста Тернопіль, яке Елайджа залишав цього разу назавжди. У його житті міста відбивалися одне в одному, мов у дзеркалах, їхні небеса перетікали навзаєм, за великим рахунком, він лише гойдався на цих хвилях, аж поки його не викинуло сюди, як медузу.

Раніше у подорожах Елайджа розумів, що на світі є міста і місця, в які він більше ніколи не потрапить. Він бував у таких тільки по одному разові, та й «бував» — засильно сказано. Інколи це тривало кілька годин, інколи — кілька хвилин. Це могли були короткі зупинки вночі, на перекур, у туалет, на каву. Він не пам’ятав і половини їхніх назв. Але інколи саме це і видавалося йому найважливішим: ці сигарети десь посеред таких просторів, що навіть уночі було не дуже темно, ці митні переходи між Німеччиною і Польщею, ці кави у пластмасових склянках десь у Хорватії... У такі моменти йому вдавалося випити з одного погляду все життя цих маленьких містечок, все життя цих випадкових людей, які, як і він, під’їхали заправитися. Він зчитував життя на обличчях перехожих у незнайомих містах, тому пам’ятав те, чого з ним самим не було. А оскільки Елайджа зчитував тільки найкраще і найяскравіше, то життя видавалося йому назагал кращим, ніж було насправді. Ніби погана музика, яка, будучи занесена вітром здалеку, здається найпрекраснішою в світі.

Таким чином, він прожив значно більше, ніж фактич­ну кількість календарних днів. Щоправда, іноді він ловив себе на плутанині: йому здавалося, наче у нього була не одна юність, а сотні, й важко сказати, на котру з них він насправді міг би претендувати як на свою власну.

Елайджа вже знав, що коли рухаєшся від чогось, то приречений на ностальґію й повернення. Він також уже знав, що нічого так не зцілює тугу за втраченою любов’ю, як нова любов. Так і з усім іншим: не має значення, як сильно болить те, що позаду. Важить лише те, чому відкриваєш серце. Все це він встиг зробити гамузом протягом учорашньої ночі.

Цього разу вони з Тарасом майже весь час їхали мовчки, думаючи кожен про своє, це було комфортне для них обох, приязне мовчання, тихий і бентежний, як це буває ранньою весною, захід сонця, ритмічні зупинки на трасі. На одній з таких, уже пізнього вечора, Елайджа вийшов надвір із кавою і чекав, поки Тарас повертався у звичний тонус, вправляючись у пікапі з черговою інфернальною барменкою.

У кількох метрах від нього курила проститутка: видно, недавно відправила якогось дальнобійника та чекає на наступного. Тепло від асфальту заповнювало ніч, Елайджа видихав дим і вдихав запах ґрилю та мокрої трави, дослухався до шуму шин на дорозі. Десь у світі мчали небом величезні масиви повітря над Атлантикою, стелилися тумани в горах, зависала димка над водоспадом, здіймалися гарячі бурі в Африці. Десь у світі вони з’єднувалися у вітрі й пролітали низько над дорогою, посеред Житомирської області, захлиналися у колесах тірів, гнали обгортку з-під чіпсів до ніг Елайджи, ставали безсонням для псів, несучи їм мільйони запахів, та для Елайджі, якому хотілося лишитися тут, серед вітру, ще бодай трішки, але й їхати теж хотілося — відчиняти вікно та ділитися теплом салону зі світом, висувати надвір і задирати голову, дивитися, як падає на нього зоряне небо, які у них тут, курва, зорі, в цій їхній Житомирській області! У Тараса в машині класна музика: хороші люди слухають багато музики, а навіть якщо вони не дуже хороші, добра музика означає, що в них є якась надія, бо добра музика робить людей кращими. Дядько Мобі наповнює салон авта повітрям аеропортів, а Нік Кейв — морськими хвилями, і зоряна чаша падає на село Березина.

* * *

Усі наші розмови десь зберігаються так само ретельно, як чат у GTalk. Наші відчайдушні смс на перших важких мобільних телефонах (ми тільки почали випробовувати цей жанр — відчайдушних смс), освідчення на загублених навічно сім-картках, наші електронні листи, спалені вірусами, наші крики до Бога, надиктовані операторам пейджингової служби — усе зберігає вселенський ґуґл. Колись ми зможемо ще раз передивлятися улюблені епізоди, проте зараз на YouTube не знайдеш саме той вечір, з якого пам’ятаєш тільки колір одягу чи сорт вина, але не пам’ятаєш адреси помешкання, пам’ятаєш розклад дня, але не пам’ятаєш, яке було місто, пам’ятаєш запах снігу, але не згадаєш рік.

Раніше Елайджа був певний, що пам’ять ніколи його не підведе, що він завжди пам’ятатиме все найголовніше до деталей, він час від часу проводив інвентаризацію пам’яті, як справжній бойскаут залишаючи на своєму шляху мітки й знаки, за якими потім, повертаючись, міг би віднаходити запаси хмизу та холодні джерела. Тільки тепер він зрозумів, що так роблять ті, хто збирається повертатися тією самою дорогою. Він не озирався, але якби вирішив просто рухатися вперед, чи потрібні були би йому всі ці хитрощі виживання в екстремальних умовах? Чи потрібна була би йому його пам’ять, якби він щиро вірив у переслідуваний горизонт?

Але останніми роками він починав багато забувати. Мітки вицвітали з кожним сезоном дощів, сонця й сні­го­падів. Пам’ять витончено йому помстилася за ці втрати: тепер він не пам’ятав, як, за яких обставин знову опинився біля однієї з останніх зарубок, не пам’ятав, як раптом трапилося, що він перестав боятися болю.

Наближаючись до першої з міток, Елайджа побачив себе самого.

— Гей! Пане Мельник! — Елайджа прокинувся від голосу Тараса та подиху холодного нічного повітря на автозаправці. — Скоро Київ.

* * *

Цікаво, чому вони не спілкуються? Тепер, коли це не становить технічної проблеми: є мейл, скайп, фейс­бук, врешті-решт, де вони один одного так ніколи і не зафрендили. Жодних тобі пристрасних діалогів у ICQ, жодних за всі ці роки.

Елайджа стояв перед білбордом з її обличчям. А потім зайшов у перші-ліпші двері якоїсь крамниці чи бару і набрав номер, який завбачливо взяв у Феї минулого літа у Львові.

Побачитись запропонувала вона, трохи здивована, та ні — добряче здивована, бо завжди мала кілька в’їдливих фраз на всі випадки життя, а тут відповіла на його монолог розгубленою фразою: «стільки років уже пройшло…».

Елайджа зателефонував їй не для того, аби побачитись, хоча, звичайно, втішився з пропозиції. Він вдихнув повітря і попросив пробачення: за втечу, за боягузтво, за кількарічне мовчання. Він дзвонив попросити пробачення і сказати, що всі ці роки намагався залишатися тою людиною, з якою вона колись познайомилася, і що хотів би назавжди цією людиною залишитися, сказати, що одного дня, відповідаючи на «як справи?», усвідомив: нічого важливішого за їхнє знайомство в його житті так і не трапилося.

Решту вони домовилися обговорити за сніданком.

* * *

Тієї ночі Елайджі снилися старі квартали під Замко­вою Горою — ті самі, в яких він стільки разів примудрявся загубитися. Початок сну минув у якихось в’язких розмовах, а потім Елайджа вийшов на вулицю і побачив надвечірню площу, сонце на каменях, на старих дерев’яних рамах, запорошених вікнах. Він чомусь подумав, що ця квартира на першому поверсі колись мала двері на вулицю, тут перед цими вікнами, де тепер пробивається через бруківку трава і сохне пташиний послід, була тераса ресторану. Внизу за площею вже була жвава вулиця з машинами, і він рушив убік, на сусідню площу, здається, у реальному Львові це була площа Святого Теодора, він побачив перед собою ще один дивний квартал, збудований, вочевидь, пізніше, вже наприкінці 19 століття, і, вдихаючи запах розігрітих на літньому сонці віконних рам, почав рахувати поверхи. Їх було сім, і це дуже дивно, бо аж таких високих будинків у той час не піднімали, Елайджа точно знав. А будинок стримів угору, але не загрозливо, а ніби зливаючись із сонячним світлом, зберігаючи при цьому цупку матеріальну основу старих фіранок, вазонів на вікнах, черепиці, антен, балконів, і Елайджа, рухаючись цією сонячною площею кудись у бік центру, заплакав. Від сліз і вдячності він прокинувся.

* * *

На станції «Палац Спорту», як і на багатьох центральних станціях київського метро, встановили монітори з рекламою й якимись пацаватими міськими новинами. Монітори зустріли Елайджу гірко-солодкими ролінґівськими скрипками з хіта 1997 року, знову модного тієї весни.

До однієї з колон притулився старий Елайджин знайомий, Дін. Дін зосереджено дивився у стелю. Фея ми­ну­лого року розповідала йому, що Дін одружився, у нього народилася дитина, він переїхав до Києва, де підпрацьовував сторожем дач на Осокорках. Кілька разів лежав у наркології. Епізодично займався музикою, навіть привозив до Львова якихось дуже просунутих киян з концертом, де власне Фея його востаннє і бачила.

Вони привіталися, він його впізнав і навіть був радий зустрічі. Елайджа так і не зміг зрозуміти, добре йому тепер чи погано, чим він займається. Усю увагу Діна поглинала стеля, ніби там між шпаринами демонстрували кіно. Елайджа пішов до ескалатора, а Дін так і стояв, притулившись до колони, дивлячись угору.

Ванда злегка постаріла, але старінням, притаманним людям, які живуть у достатку. На неї ліг шар заможності і доглянутості. Колишні циганські спідниці та мартінси змінили дорогі джинси та футболка, стихійну копну рудого волосся — вдавано хаотична салонна зачіска. З біса дорогий нон-конформізм — від голови до п’ят. Ах, ну так, і джип.

— Мені важко було уявити тебе за кермом, коли ти сказала, що заїдеш.

— У цьому блядському місті інакше пересуватися неможливо. Таким чином перетинаєшся з мінімальною кількістю уродів. Залізай.

— Наскільки я розумію, чоловіка ти також забрала до Києва.

— І чоловіка, і малого. Не можу ж я своїх батьків ними ощасливити. Вони й так того наїлися за стільки років.

Як і раніше, вона вміла перетворювати усе довкола себе у найпривабливіше й найважливіше місце на світі. Елайджа пам’ятав, що колись, у тому минулому житті, вона дуже в’їдливо згадувала Київ як совкове, мертвотне зрусифіковане місто, джерело радше відрази, ніж захоплення. Тепер вона розповідала йому одна за одною історії про київський Поділ, тепер це було місто найцікавіших людей у цій країні, пульсуючого життя, місто, сповнене чуттєвості необтяжених радянським досвідом студентів, оточене тисячолітніми сосновими лісами, розніжене в язичницькій любові до смачної їжі та простих тілесних радощів, тепер їй подобалося солідаризуватися з цими веселими цицькастими українками, вона знайшла примирення між своєю галицькою пасіонарністю, з її вимріяною ґотикою й габсбурзьким декадансом (значною мірою теж вимріяним), та колись демонізованою великою Україною, сонною й язичницькою, здеґрадованою й зрусифікованою. Тепер вона захоплено розповідала про Чернігів і Полтаву, Кам’янець-Подільський і Чернівці, про зневажений ними, галичанами, тихий, добрий і лінивий серединно-український космос та про безмежно провінційне, ганебно роззброєне лицарське Поділля.

Вони говорили про все на світі, з радістю виявляли, що за вісім років життя у різних країнах між ними стало більше спільного, ніж коли вони жили в одному місті — наприклад, спосіб, в який вони відчували проминання часу, подорожі, книжки і фільми. Та й різниця у віці тепер була до них лагіднішою.

Елайджа вперше за ці роки дізнався, що тоді, поки вони були разом у Львові, у неї нікого, крім нього, не було, хоча він ще тоді внутрішньо змирився з тим, що це не так. Він також ніколи не наважувався думати, що був її натхненням («Я власне тоді знову почала писати пісні, пам’ятаєш?»), аж раптом виявилося, що він весь був часткою цього — судоми динаміків, тисяч закинутих рук на її концертах упродовж усіх цих років, серед усіх цих щасливих світлих людей, які стрибали під сценою. Елайджа слухав її, відганяючи колючу думку: якби він тоді знав усе це, чи прийняв би інше рішення?

Гірше було з роботою Ванди, точніше, з роботами: як і колись, вона мала їх кілька. Елайджа був неприємно здивований прізвищами людей, в яких вона вела так звані «корпоративи» й прихильністю яких користувалася. Навіть він знав ці прізвища з критичних статей про Україну у Financial Times та на діаспорних сайтах. Вона майже смакувала, впивалася тим, що вважала великою українською поразкою. Він проковтнув це, як і колись, списуючи на своє нерозуміння місцевих політичних розкладів.

Та й які політичні розклади могли мати значення в наступні кілька днів: єдине, що мало значення, — за вікном її авто летів сповнений підліткового шарму Київ, розхристаний і незграбний під квітневим сонцем, летів Володимирський узвіз і сосни на Ново-Обухівській трасі, він скасовував усі плани та переніс свій рейс на кілька тижнів. І в якийсь момент Елайджа ніби збоку побачив двох не надто молодих людей, які чи не вперше в житті разом танцювали — повільний танець у полудневій кімнаті, в однакових халатах із нашитим логотипом готелю.

Цього вечора Елайджа есемескою повторив свою пропозицію восьмирічної давності: «Ja ne khochu prokynu­tysia cherez 10 rokiv z vidchuttiam, shcho prosrav svoje jedyne korotke zhyttia, bo robyv vse tak, jak toho vymahav common sense». Та й що йому втрачати, зрештою?

Ванда відповіла нервово та іронічно, відклавши роз­мову до наступної зустрічі.

* * *

Того року Елайджі пощастило на небо. Стрімке грозове або темно-сіре, підсвічене сонцем, безкінечний екран весняних присмерків над Контрактовою площею у Києві, глибоке синє над Дніпром, коли вони з Вандою поверталися в місто, сіро-рожеві київські ранки — Елайджа не міг надивуватися, яким неймовірно мінливим воно стало цього року, мовби поспішаючи, поки він тут, продемонструвати кожен можливий візерунок, показати все, на що здатне.

Зранку він працював у кав’ярні на Подолі, із завмиранням серця відкривав есемески від Ванди, в яких вона вибачалася за спізнення, і тоді він радів хвилинам додаткового очікування, можливості насолодитися усвідомленням реальності того, що з ним відбувається. Або вибачалася, що не зможе зустрітися, бо у неї термінові зйомки, треба вирішити якісь справи малого, завезти кудись там чоловіка, і все у нього всередині судомно стискалося, він ловив себе на призабутому відчутті самотності, надії і свободи, і навіть за сумніші дні був їй вдячний. Іноді йому здавалося, що в такі моменти все якось чесніше і гостріше. Можна було зустрітися зі старими друзями, які робили йому неймовірні подарунки: показували Київ з Володимирської гірки, возили на Печерськ, де можна було купити каву в паперових стаканчиках, курити і дивитися на лівий берег Дніпра зі Співочого поля, або на «Міст поцілунків», вони водили з ним козу, пригощали веґетаріанською кухнею та голандською травою. Їхня доброта змішувалася з його гіркотою, саме тоді він усвідомлював, що це — єдина можлива опція для нього у цьому місті. Ванда таки нічого не змінюватиме. Всі його вечори належатимуть тільки друзям.

Коли він нарешті зміг витягнути її на розмову про най­ближчі плани, Ванда багато говорила про інші справи, розповідала історію за історією: останню, здається, про те, як вона отримала посвідчення помічника прокурора за вдалий жарт на корпоративі (пожартувала над, як згодом з’ясувалося, прокурорським заклятим другом), тому тепер не боїться даїшників.

Елайджа обережно зауважив, що раніше така компанія друзів їй би не сподобалася.

— Знаєш, Елайджа, я тут книжку твого нового президента читаю. Там його вітчим з Індонезії каже гарну фразу: «Почуття провини — розкіш, яку можуть дозволити собі лише іноземці». Тобі з твоїм американським паспортом легко говорити. Тут немає вибору, Елайджа, вони всі подонки — сині, помаранчеві, яка різниця. Думаєш, мені приємно таблом торгувати? Я маю сина на ноги підняти, він цього року поступає в університет. Чоловік йому на репетиторів не заробить. Криза фінансова надворі, якщо ти помітив.

— Я ж і пропоную все змінити.

— Слухай, наступного дня, як я піду, він буде валятися в буфеті на вокзалі.

— Влаштуйся в пристойне місце, я покрию різницю в зарплаті.

— Ти готовий платити, щоб тобі не було за мене соромно?

— Я готовий платити, щоб тобі не було за себе соромно.

— Елайджа, ти справді думаєш, що я двадцятирічна хіпі, яка може змінити одну комуну на іншу, коли мені цього захочеться? Це рішення вдарить по життю щонайменше сімох людей: малий, мій чоловік, його батьки, мої батьки…

— Вандо, малий вступає до університету, його найменше в світі цікавить твоє життя, та пригадай себе в його віці. І до чого тут батьки?

— Батьки мого чоловіка і мої батьки допомагали, коли я народила малого. Та й потім також, що там казати. Мій чоловік прожив зі мною майже 20 років, і ми з ним разом проходили через усі ці сраки. Він не вміє через них проходити без мене, а я не впевнена, що вмію це робити без нього.

— Може, б ти нарешті спробувала?

Ванда промовчала й зосередила всю увагу на чийомусь припаркованому біля кав’ярні авто.

— Я готовий переїхати. Все одно я останнім часом маю більше роботи в Європі, ніж вдома. Менше часу буду витрачати на літаки.

— Я вже нічого не зміню. Мій час минув. Я просто доживаю це життя. Найкраща його частина вже, на жаль, позаду. Все, що було доброго, залишилося у дев’яностих. Хоча все, що ми тоді робили, тепер до сраки. Країну ми проїбали, життя загалом теж.

— Якби не те, що ти робила тоді на радіо, не було б тепер цієї країни. Я вже не кажу, що на твоїх піснях ціле покоління виросло. Тобі-то якраз нема на що нарікати. Ти дуже багато зробила.

— Та ну, перестань! Це нічого не змінило.

— Слухай, ти ж ходиш до церкви кожної неділі, так?

— Ну.

— Я не ходжу. Поясни мені, чому я більше в нас вірю, ніж ти? У вас всіх більше вірю — чому?

— Бо ти наївний американець. І вчасно звідси звалив. Мені, напевно, теж варто було. Шкода, що ти тоді не запропонував.

Прикро, коли програє твоя команда.

* * *

У всьому світі, навіть тут, з’явилися тепер якщо не Старбакси, то принаймні схожі на них кав’ярні. Для когось це можливість всюди почуватися, як вдома, для когось — звірятися за такими місцями, ніби за внутрішнім мірилом. Ось і Елайджа у напівпорожній мережевій кав’ярні впізнав однакову для майже усіх країн, де йому довелося бувати, чисту, нерозбодяжену радість вечірньої зміни: напівпорожню залу й симпатичну дівчинку в кедах, з дитячими щічками і дитячою посмішкою. Вона усміхалась Елайджі, коли запропонувала йому ще одну каву, всміхалася, коли, пританцьовуючи за вітриною з морозивом, робила лате, усміхалася до знайомих за сусіднім столиком і до себе, коли ковзала у своїх кедах по блискучих сіро-білих плитках кав’ярні. Все у цьому світі було правильно: за вікном потроху розсмоктувалися вечірні корки, розповзалися містом вогники автомобільних фар, спадали присмерки, шипів кавовий апарат і лунали актуальні хіти, які Елайджа ніколи не слухав з доброї волі, але які усіх нас переслідують — у кав’ярнях, магазинах, авто — і за якими ми насправді й відраховуємо відрізки життя, коли з часом ця пошлятина раптом обертається на кляте прустівське тістечко. За сусіднім столиком молоді менеджери, збуджені, мов підлітки на першому перегляді порно, обговорювали офісних дівок і бонуси. Щаслива дівчинка в кедах понесла комусь морозиво. Все у світі було правильно.

— Янкі, купи коньяку по дорозі.

Елайджа любив Сумну Фею за здатність починати телефонну розмову з головного. Вона таки переїхала до Києва і винаймала помешкання разом із подругою, яка тепер дуже доречно була у закордонному відрядженні. Однією з принад квартири (окрім величезної площі, розташування у самому центрі міста та рештків «сталінського шику» — доглянутий паркет, фортепіано, залишки бібліотеки господарів, кілька полиць жовтої і пахучої російської літератури) був балкон, який, хоч і не відкривав панораму більше, ніж на кілька кварталів, проте забезпечував великий кавалок неба, заграву офісних центрів і центральних вулиць, а також місце для двох дзиґликів і пляшки коньяку та попільнички. І ще можна було задерти ноги на широкі бетонні перила.

— Є речі, для яких немає назви.

— Наприклад? — Сумна Фея перехилилася струсити попіл.

— Наприклад, як назвати передчуття того, що тобі дістається якийсь бонус? У дитинстві нас із сестрою дорослі рано клали спати, а самі продовжували забаву. Ми, звичайно, обурювалися, але таки засинали під їхні стишені голоси, під телевізор, а потім прокидалися — чи від того, що вони з гостями сміялися й шуміли, чи від того ж телевізора, чи ще від чогось, не пам’ятаю. Ми виходили до них у піжамах, ще сонні, і це було неймовірно радісно, ми сміялися разом з ними. Ну, тобто навряд чи ми розуміли їхні жарти чи фільми, які вони дивилися, але це так, ніби ти отримуєш в житті ще один день, ніби таке маленьке диво — тебе раптом допустили до світу дорослих.

— Ага, це так, ніби не було якихось планів на вечір, але потім хтось дзвонить, хтось приїжджає, витягує з ліжка — і гуляєш мало до ранку!

— Щось такого. Або коли ввечері, особливо влітку чи навесні, забігаєш додому помитися-перевдягнутися і ще десь ідеш. Або коли одразу після роботи кудись ідеш. Найважливіше, що не мусиш повертатися додому у присмерки, тобто коли ще світло або навіть ще сонце, а ти йдеш додому.

— Ну, це не трагедія.

— Це страшенно сумно — повертатися додому, коли сонце сідає, вечір, ластівки кричать, люди сидять у вуличних кафе… А ти йдеш додому, як дурак, і розумієш, що цей вечір для тебе втрачений назавжди. Їх же насправді не так багато, таких вечорів, тому образливо — ніби півжиття втрачаєш. Це ж ніби смерть!

— Про смерть — це ти перебільшуєш. Хоча… — Фея оперлася спиною на балкон і замислилася. — Я думаю, що тоді ти маєш слово, яке тобі потрібно: воскресіння. Якщо ти раптом отримуєш шанс прожити цей свій вечір, у сенсі не проїбати, а саме прожити, то це воскресіння. Так само, коли ви з сестрою прокидалися вночі і йшли до дорослих — теж ніби отримували на шару кавалок життя, який би інакше просто проспали.

— Амінь.

* * *

Елайджа засинав. Навпроти тьмяно світилися вікна міжповерхових готельних сходів — дорогий готель був майже порожній. Небо підсвічував центр Києва. У сусідній кімнаті тихенько похропувала Фея. Десь у своєму помешканні над Дніпром спала Ванда.

Він був щасливий. Її не було поруч, але Елайджа відчував, що вони з нею розчинені у великій хмарі, чомусь такому, що тримає й завжди тримало вкупі всі ці вечори по чужих гостинних помешканнях, з їхніми кухнями, повними сигаретного диму й сміху, старими кахлями у лазничках, з прохолодними ліжками і тихими коридорами. У таких помешканнях ночі короткі, за кілька годин сну вони перетворюються на сірі вологі ранки й кожного разу все щасливіші дні. Вони всі були пов’язані між собою, і, засинаючи, Елайджа подумав, що якби поєднати їх докупи, якби можна було переходити з дверей одного в інші, долаючи роки та сотні кілометрів, це й було б тим, що він міг би назвати своїм домом.

Якщо рай існує,..

Якщо рай існує, то я би воліла, щоб він був схожий на великий аеропорт, де би ми всі зустрілися. Щоб у барі були Guiness і Kilkenny, пролобійовані добрими ірландськими католиками, і завжди хороша музика. У раю завжди хороша музика: якщо ми маємо її так багато тут, не може ж бути у раю гірше? Бажано, щоб не було митниці.

Рай має бути великим примиренням з усіма нашими пройобами, з тим, що хтось із нас народився зарано або запізно, опинився не в той час і не в тому місці, не дозрів до викликів, рай мав би бути спресованим варіантом нашого земного життя. Бо з відстані гівняні дні — сповнені непотрібної метушні, ілюзій, поганої погоди, поганої їжі, безгрошів’я, спілкування із психами — спресовуються у пахучий шлейф пригод, прекрасну епоху. Кілька цих драйвових, справді драйвових, днів — годин, секунд — здатні осяяти решту, мов атомний вибух.

Я хочу, щоби ми всі колись, здавши багаж, сиділи за пластиковими столиками у теплому світлі цього вибуху — ті, хто пішов раніше, і ті, хто пішов пізніше, ті, хто так і не дав собі ради зі своїми гризотами — щоби ми курили (в раю куріння не шкодить нашому здоров’ю) і пили закарпатський коньяк (який теж не шкодитиме нашому здоров’ю), і сміялися з того, як дотепно були сплетені наші долі, і раділи нашому щасливому дорослішанню, і спостерігали за рухом барвистого людського натовпу у нашому duty free.

Щоби ми сиділи так вічно, сповнені передчуття польоту та вдячності за це чудове справедливе життя.

2011