/ Language: Українська / Genre:sf, / Series: Пригоди. Фантастика

Дьондюранг

Олександр Тесленко

Науково-фантастичні оповідання і повісті про життя майбутніх поколінь людей на штучних планетах, земні і космічні проблеми людства.

Художник ГЕННАДІЙ ГРЕЧУХІН

В этот сборник вошли рассказы и повести о земных и космических проблемах человечества, о сложных взаимоотношениях людей с биокиберами, о путях физического и духовного совершенства наших потомков. Читатели встретятся с любимым героем писателя — биокибером Дьондюрангом, станут участниками событий на искусственной планете Инкане в астероидном поясе Солнечной системы.

Рецензенти В. І. ПОЛОЖІЙ, М. Б. СЛАВИНСЬКИЙ

Оповідання

СЛОВО СТАРОГО ДЖИНА

Астрагал з Остудою сиділи біля пульта, приймаючи ультрафіолетові ванни і водночас стежачи за блакитною цяткою планети, котра через сім годин мала заповнити собою весь екран. Старий Джин спостерігав за планетою і енергетикою корабля, за часом і за Астрагалом з Остудою. Старим Джином його прозвали зовсім недавно, перед польотом, коли комісія зробила висновок, що він уже не цілком відповідає сучасним вимогам пілотажу. Його збиралися демонтувати, та Астрагал переконав комісію в надійності старого кібера, з котрим вони разом здійснили вже двадцять сім польотів.

— Двадцять один… Сорок два… Восьма по курсу дев’ять… Приземлення на тридцять сім хвилин раніше розрахункового. Сорок сьомий — норма, — промовив Джин одразу з чотирьох динаміків.

Астрагал зняв захисні окуляри й примружився:

— Ти вже натішився цим сурогатом світила? Може, час вимикати? Скоро приземлення.

— Джине, дай нормальний спектр, — сказав Остуда, накидаючи на плечі синій комбінезон. — А морського узбережжя я не бачив. Хіба що на екрані.

Остуда був професійним космодослідником, як і його батьки. Він народився на орбітоні “Земля-28”. То був великий корабель-база на транскаскадній орбіті. Про Землю йому розповідали батьки та голубі екрани телеінформаторів. Сімнадцяти років Остуда здобув право брати участь у дослідних експедиціях, що стартували із “Землі-28”. Політ до планети Центурія був для молодого фізика тридцятим.

— Ти справді ніколи не бачив моря? — спитав Астрагал.

— Лише з висоти. І взагалі мені не щастило на красиві планети. Здебільшого траплялися мертві, а там — скелі, скелі…

Астрагал народився на Землі. Закінчив біологічний факультет, і його послали на орбітальну станцію у розпорядження Центру космічних досліджень.

— Цього разу, схоже, пощастить, — сказав Астрагал. — Центурія схожа на заселену планету, принаймні на знімках, зроблених з попередньої автоматичної станції. На ній є море.

— Я не дуже сумую, — всміхнувся Остуда. — Окрім моря, є ще щось варте уваги. Якщо політ буде вдалим, зможу закінчити роботу над докторською.

— Двадцять два… Сорок два… Восьма по курсу дев’ять… Приготуватися до режиму посадки, — пролунав голос Джина.

— Міг би дозволити нам ще з півгодини спокійного польоту. Ще ж рано.

— Щоб не було пізно, — відповів Джин. — А взагалі ви мені сьогодні не подобаєтесь. Вже так до всього звикли, що перед посадкою навіть пульс не прискорюється. І що далі, то ви байдужішими стаєте. Ви мені набридли. Повернемось — я справді демонтуюся.

— Молодець, Джине! — зареготав Астрагал. — Що б ми робили без тебе?

— Приготуйтесь до посадки. Двадцять вісім одна сім по курсу дев’ять. Сорок другий в нормі.

— Кам’янію від такого життя, — мовив Астрагал, фіксуючи на голові шолом. — Хочу сімейного затишку, хочу чути дитячі голоси… Десь на орбітоні про мене згадує Сана… Так рідко приходять звістки від неї, і такі короткі… Я, мабуть, теж покину польоти.

— Ти сам знаєш, що не зможеш…

— Але я люблю Сану, а їй заборонили літати. В неї гравітаціоз.

— Завжди треба чимось поступатися. Завжди існує якась недовершеність людського щастя.

— Двадцять сім нуль сім. Сімнадцятий на режимі п’ять. Третій норма. Ви знову мені не подобаєтесь. Що то за теревені перед посадкою? Чи немає іншого часу згадати про жінок?

— Джине, ти старий буркун.

— Переводжу на режим гальмування.

— Перевір дублера двадцять сьомого блока, Джине.

— Все вже зроблено.

Години посадки минули в Астрагала з Остудою, як і завжди, спокійно і легко. До останніх хвилин вони балакали про всяку всячину, ніби й не стежили за показниками інформаторів. Згадували життя на далекій Землі. І лише коли пройшли щільні шари атмосфери, Остуда, швидко оглянувши місцевість, побачив море і якісь геометрично стрункі утворення на узбережжі. Він обрав невеликий майданчик між двома пагорбами і посадив машину.

— Ти помітив? — спитав Астрагал. — Там було щось дуже схоже на будівлі. Здається, скоро прийматимемо вітання від жителів чужої цивілізації.

— А поки що прийміть моє вітання, — голосно мовив Джин. — Але наступного разу, коли будете самостійно приземлюватися…

Слова Джина несподівано урвав різкий звук. Ніби горохом хтось сипонув. Астрагал квапливо увімкнув екрани зовнішньої панорами і аж присвиснув: корабель швидко оточували кумедної форми пристрої, з деяких машин виходили живі істоти. Вони трималися оддалік “Центурії-7” і не відходили від своїх машин. Було чути їхні голоси, вигуки. Через потужні підсилювачі звукові сигнали надходили до Джина, і той мусив терміново вивчати мову.

Живі істоти скидались чимось на землян, але мали дещо інші пропорції тіла — велику голову та короткі кінцівки. З машин кидали пакунки, котрі розсипалися над кораблем тонкою сіттю. Кінці сіті головаті істоти фіксували на грунті. За лічені хвилини корабель вкрився кількома шарами тенет.

— Оперативні хлопці. Не встигли ми приземлитися, а вони вже тут і при повному озброєнні. — В голосі Астрагала не було нічого, окрім цікавості, за своє життя він потрапляв і не в такі халепи.

— Вони могли запеленгувати нас кілька годин тому.

— Джине, ти ще не можеш зрозуміти, що вони кажуть?

— Сподіваюсь, що скоро зможете з ними привітатися.

Якусь хвилину сиділи мовчки і дивилися, як на яскравому екрані метушаться химерні фігурки і машини. Вдалині вигравало хвилями море.

— Зараз я вийду до них, — сказав Астрагал. — Джине, що там за бортом?

— Кисню дев’ять, азоту вісімдесят сім, але тиск за Гребом сімнадцять. Повний аналіз складових матимете за півгодини.

Астрагал закріпив шолом і пішов до шлюзової камери. Хода була важка: за час польоту відвик від костюма. Остуда напружено вдивлявся в екран, доки нарешті побачив, як відкрився зовнішній люк і звідти показалася прозора куля Астрагалового шолома. Але нараз ніби автоматна черга пролунала, по обшивці корабля гучно вдарило металом. Люк зачинився, і незабаром Астрагал повернувся до кабіни.

— Чортівня якась! — люто вигукнув він, знявши шолом. — Мало не понівечили селектор, — показав рукою на груди. — Кулі влучили трохи вище. Вони або божевільні, або дуже налякані.

— Що думаєш робити?

— Не знаю. Треба зачекати, доки зможемо розібратися в їхній мові. Як справи, Джине?

— Працюю в режимі найбільшого напруження. Доповім сам.

Минав час. Джин мовчав. Головаті істоти, як і раніше, сновигали навколо корабля.

— Мене це дратує, — вихопилось в Остуди. — Невже не видно, що ми… що ми не агресивні?

На планету спадали сутінки. Море зникало у присмерку.

— Поглянь! — вигукнув Астрагал. — У них очі світяться.

В міру того як темнішало, оранжеві цятки очей палали дедалі яскравіше. Здавалося, ніби корабель оточила зграя світляків.

— Блимають очима… Але нам, певно, не завадить трохи поспати. Чи не так?

— Хіба ж заснемо?

Лише через п’ять годин над космонавтами, що сиділи, втупившись в екран, несподівано пролунав голос Джина:

— Що бажаєте сказати жителям Центурії?

— Збагнув їхню мову? — зрадів Остуда.

— Сподіваюся, ви не шкодуєте, що взяли з собою Старого Джина. Я працюю дещо повільно, зате маю досвід. То що їм переказати?

— Привітайся, скажи, звідки ми прилетіли, скажи, що не хочемо учиняти їм зло…

Космонавти побачили, як застигли оранжеві цятки очей, коли Джин почав говорити.

— Що вони відповіли?

— Вони також вітають нас.

— Скажи, що я зараз вийду. Джин по паузі мовив:

— Кажуть, що будуть стріляти.

— Стріляти? Ти не помилився?

Кібер знову переключився на контакт з центуріанами і розмовляв досить довго.

— Вранці вони влаштують переговори і перевірку. А зараз і чути не хочуть про конкретні

справи.

— Запитай, чи часто до них прилітають подібні кораблі?

— Вони кажуть, що це нас не обходить…

— То що нам робити, Джине?

— Чекати ранку. Через сімдесят три години за нашим часом буде ранок. Доба в них — сто п’ятдесят вісім наших годин.

— Що? Три доби чекати, доки вони розпочнуть переговори?

— Але ж потім буде три доби суцільного дня, — сумно сказав Астрагал.

— Ми планували, що місяць перебуватимемо на Центурії…

…Вони спали якомога довше. А потім знову сіли біля екрана. Намагалися читати, працювати над зібраними матеріалами, та марно. Так минуло шістдесят годин. Над ранок пролунав голос Джина — чужою, незрозумілою мовою. Відповіді чекали довго.

— Вони готують комісію для переговорів, — врешті сказав Джин. — І вимагають відкрити корабель для перевірки.

Запанувала тиша.

— Вони хочуть, щоб ми впустили комісію на борт корабля, — повторив Джин.

— Гаразд… Але повідом їх про параметри нашого мікроклімату, щоб витримали шлюзування.

Жителі Центурії не дуже квапились. Минуло кілька годин, поки з натовпу вийшло троє. На центуріанах були тільки благенькі сині комбіне-зончики. Остуда з Астрагалом вийшли в шлюзову камеру, опустили трап. Троє центуріан почали підніматися. Маючи Джина за перекладача, Остуда почав розмову.

— Вас попередили про низький тиск на борту корабля?

— Так.

У них були запалі очі, а шкіра сірого кольору.

— Ви добре переносите падіння тиску?

— У нас немає захисних костюмів. База досліджень у Керлі… То далеко звідси…

У цей час пролунав постріл, і центуріанин, котрий щойно говорив, упав з високого трапа.

— Джине! Що це значить? — крикнув Астрагал.

— Його вбили, бо він вибовкнув, де знаходиться база космічних досліджень.

— Безумство, — процідив крізь зуби Остуда. Двоє центуріан, що лишилися на трапі, піднялись до шлюзової камери.

— Ви певні, що витримаєте?

— Нам наказано витримати.

Знизавши плечима, Остуда зачинив зовнішній люк і ввімкнув мотор декліматора. Дивився, як центуріани злякано туляться один до одного. Вони зробилися жовтими, потім зеленими, у них почали підгинатися ноги. Астрагал квапливо натиснув на клавішу зворотного шлюзування. Центуріани впали на блискуче дно кабіни.

— Вони вже мертві, — холодно мовив Джин. Космонавти розпачливо дивилися один на одного. Та за кілька хвилин прийшли ще четверо головатих жителів і спокійно витягли мертві тіла з камери.

— Вони повідомили, що переговори відкладаються до завтра. Вони поїдуть по захисні костюми.

— Отож треба чекати ще одну їхню ніч?

— Так, і решту сьогоднішнього дня.

Задраїли люк, зайшли до кабіни, переодягнулися, посідали в м’які крісла. Почували себе моторошно. На “Землю-28” повідомили коротко: налагоджуємо контакти з жителями Центурії. Потім прийняли великі дози транквілізаторів і проспали всі двісті вісім годин.

— Ще ніколи не був у такому дурному становищі, — пробурмотів Астрагал, вмиваючись після сну. — Зовсім не уявляю, що робити. Істоти вони розумні, і треба поважати тутешні порядки, але ж дії їхні не дуже логічні, а вони самі, по щирості, не викликають симпатії.

— Але ж треба якось знайти спільну мову.

— Поглянь, — вигукнув Астрагал.

Біля корабля стояли дві постаті в незграбних чорних костюмах.

— Вони просять їх впустити, — повідомив Джин.

Квапливо зробили все належне. Шлюзування пройшло нормально. Дві головаті постаті зайшли до кабіни, мовчки роздивилися, потім почали клацати якимись пристроями, схожими на фотоапарати, розпитувати про призначення бортової апаратури.

— Де ваша зброя? — запитав раптом один із них.

— На борту корабля немає зброї.

— На чий же захист ви розраховуєте?

— Наш захист — корабель.

— Ми не віримо, що у вас немає зброї. — Центуріани швидко попрямували до виходу.

— Зачекайте! — кинувся Остуда. — Тепер ми можемо вийти з корабля й ознайомитися з вашою планетою?

— Ні! — сказав центуріанин не обертаючись. — Ми порадимось. Вирішимо завтра.

— Так не можна, — благав Остуда. — У нас обмежені енергетичні запаси. Ми не можемо чекати. У вас такі довгі дні. Дайте нам хоча б кілька годин. Ми візьмемо зразки мінералів, ми познайомимося…

Центуріани мовчки прямували до виходу.

— Я збожеволію, — прошепотів Астрагал.

— Інший світ, — сказав Остуда. — Вони ніби й бояться нас, але не знаходять нічого розумнішого, як тримати нас у цих тенетах. Я певен, якби ми повмирали з голоду, для них це було б найкращим виходом.

Сто п’ятдесят сім годин… Спершу вони не могли знайти собі місця, та потім заспокоїлись.

— Джине, ти маєш нас розважати. Згадай щось із віршів, тебе колись вчили.

— Так, мене вчили. Що хочете почути?

— Знаєш Сандра?

— Слухайте, — тихо мовив Джин.

Зненацька серед ночі
впало яблуко.
Бурштином трав спліталися слова.
І білий кіт муркотів на колінах.
І білий кіт.
Ми з ним добре порозумілися.
Лише погладити за вухом.
А як порозумітись людям?
Твоє волосся довге, як прощання.
І перестигли вже давно
слова і губи,
мов осінній сад.
Твоє золотаве волосся.

— Джине, а ти жорстокий дідуган, — стримано засміявся Астрагал. — Ти читаєш нам про перестиглі губи. А ми тут скоро другий рік не бачимо живої людини.

Потім вони згадали своїх батьків, занурились у спогади. Сиділи розчулені й принишклі, слухаючи розповіді один одного.

Настав ранок, і вони ніби пробудилися, повернулися до дійсності.

— Джине, які в нас енергетичні запаси?

— Тут можемо лишатися не більше трьохсот годин.

— Тож сьогодні практично останній день. Мусимо зробити хоч що-небудь. Може, ще раз вийти до них без дозволу?

— Спробуй.

Але, як і першого разу, тільки-но прочинився зовнішній люк, відразу по обшивці корабля вдарило металом. Астрагал був змушений повернутися.

За кілька годин з гурту центуріан вийшов чоловік у чорному, а не в синьому, як решта, комбінезоні і голосно щось промовив.

— У нього до нас запитання, — переклав Джин. — Перше: звідки ви знаєте їхню мову? Друге: чому не покажете зброю, якщо справді не збираєтесь нападати?

— Джине, перекладай… Вашу мову ми вивчили, зрозуміли, знаючи загальні принципи побудови мов Всесвіту. А зброї у нас немає, тому й не можемо її показати.

Чорний центуріанин стояв незворушно, ніби висічений з граніту, потім зробив кілька кроків назад, злився з натовпом.

Астрагал з Остудою чекали, що ж буде далі, та минали години, ніхто не виходив з гурту. Аж нарешті знову з’явився центуріанин в чорному.

— Немає на світі брехні більшої за ваші відповіді, — переклав Джин. — Ви хочете обдурити нас, та не вийде. Важко приховати своє справжнє обличчя. Підступний план Мейбомія провалився.

Центуріани підкотили якийсь пристрій, і за кілька хвилин на корабель ринув потужний струмінь палаючої рідини.

— Поглянь, наші тенета не горять. Вони хочуть нас підсмажити, — усміхнувся Астрагал.

На екрані шугало полум’я, по землі стелився зелений дим.

— Ось тобі й брати по розуму, — зітхнув Остуда. — Джине, візьми аналізи продуктів згоряння і заміряй температуру… Цікаво, невже вони сподіваються досягти більшої температури, ніж та, яку ми долаємо, проходячи щільні шари атмосфери?

— Я давно все це зробив. Попередні дані інтригуючі — є один невідомий складовий компонент. Але температура не перевищує двох тисяч градусів.

— Негідники вони, оці брати по розуму! Я пропоную ввімкнути двигун без бічних фільтрів анігілятора. Нехай вони перетворяться на пару.

— І зробимо обліт планети… І ще десь, може, сядемо, щоб вийти з машини і взяти зразки… Джине, чуєш? Перевіряй системи зльоту і вмикай двигуни.

— Я не хочу перетворювати їх на пару в мій останній політ. До того ж, я не робив цього і в попередні.

— Сподіваюся, ти не пропонуєш нам лишитися тут?

— Ні, командире, але і ви не хочете брати гріх на душу.

— Ми змушені, Джине.

— Ви маєте бути великодушними, капітане, і розумнішими. Адже вони не винні, оті головаті з оранжевими очима, що…

— Що вони просто негідники, — буркнув Остуда. — Брати по розуму. Не дали навіть вийти з корабля… Обілляли гидотою і палять, як дикуни.

— Не їхня провина, що здаються нам дикунами, але ми будемо винні, якщо знищимо їх.

— Джине, ти спокійний і розважливий, наче кібер… То скажи сам, що нам робити?

— Я спробую з ними поговорити. Чекаючи закінчення Джинових переговорів,

сиділи похнюплені, час від часу дивилися на головатих центуріан, які стояли нерухомо, мовби неживі.

— Вони сказали, що ніякі хитрощі не допоможуть слугам Мейбомія втекти, — врешті промовив Джин. — Треба їх якось налякати.

— Запитай, хто такі слуги Мейбомія?

— Вони сказали, що слуги Мейбомія — це ми.

— Дуже цікава й вичерпна інформація. Можеш використати її в своїй докторській дисертації.

Джин запустив двигун, і корабель завібрував.

— Я зараз покажу їм, командире, як перетворюється на пару грунт під кораблем. Може, вони щось зрозуміють.

Від роботи анігілятора навсібіч заструменіли потоки розпеченої плазми. Коли Джин вимкнув двигун, всі побачили воронку під кораблем.

— Я їм сказав, що коли запустимося на повну потужність і без фільтрів, та воронка розшириться на сотні метрів.

— А вони що?

— Не відповіли нічого.

— Що ж ти тепер скажеш, Джине?

— Вони мусять зрозуміти… Мусять…

— А коли ні?

— Капітане, вирішувати вам. Але я сам не зніму бічних фільтрів. Кібери відрізняються від людей послідовністю. Я не візьму на себе знищення цих істот. Мене при народженні переконали в тому, що подібні дії — зло, і я того не забув.

— Астрагале, поглянь!

Центуріани заворушилися і почали відходити назад. Головатий у чорному комбінезоні бігав поміж них із зброєю, намагаючись затримати, і кілька центуріан вже лежали мертві. Та раптом його оточили, зчинилася бійка, а коли гурт розступився — центуріанин у чорному лежав поруч із своєю останньою жертвою.

Дехто із головатих квапливо відчепляли кріплення сіті, накинутої на корабель.

— Можемо летіти, — сказав Остуда, але ніхто не відчув від того полегшення.

— До вас звертається один із жителів, — повідомив Джин. — Він каже, що ви можете вийти з корабля і робити все, що вам треба… Він просить пробачення у слуг Мейбомія…

Астрагал з Остудою перезирнулися.

— Нам лишилося десять хвилин, командире. Багато енергії пішло на попередній запуск анігі-лятора.

— Тоді скажи їм, що ми прилетимо через кілька років.

Джин переказав ті слова центуріанам, а за кілька хвилин Центурія вже перетворилася у невелику цятку на екрані.

— Командире, ви не гніваєтесь на Старого Джина? — озвався динамік під куполом. — І чи не шкода вам своєї незакінченої докторської?

Космодослідники розсміялися.

— Вони чекатимуть, командире, на вас… Та не на мене, бо ви демонтуєте мене…

— А ти хочеш ще літати?

— А чому б і ні? Я хочу побачити головатих через кілька років.

ФОЛІАНА

Поселили її на сімнадцятому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”, у невеликому номері, що був останнім ліворуч, як іти довгим коридором. Тут традиційно жили біокібери-педагоги.

Вона переступила поріг, ввімкнула оранжеву віолову лампу під стелею, сіла до столу, застеленого вишиваною скатертиною. Перед очима досі ще стояв цех комбінату, той останній конвейєр, на якому вже могла усвідомлювати, що існує. Це було лише кілька годин тому. Над нею стояв заклопотаний майстер Імбрикатус, професійно обмацував ще не вкриті епітеліальною тканиною блоки та системи. Очі сліпив багатоламповий безтіньовий рефлектор. Навколо клопоталися люди, а вона з цікавістю їх роздивлялася. Потім їй звеліли підвестися й показали акуратно складений комплект одягу на підвісній трелі.

Комісія технічного контролю перевірила, як функціонують її системи. Відводили біопотенціали від окремих блоків і записували їх. Нарешті видали технічний паспорт, де було зазначено, що вона, Фоліана, біокібер на макронуклеїнових блоках, викладач хімії в загальноосвітніх закладах, створена на 12-й лінії Інканського виробничого об’єднання біокібернетики 2976 року, призначається на роботу до 32-ї Інканської школи.

Тепер вона сиділа за столом і схвильовано усвідомлювала перші хвилини свого життя.

Вона чула крізь тонкі полідікролові двері кроки біокіберів, що поверталися з роботи. Думала про те, що ось завтра так повернеться і вона. Чула, як по черзі вмикаються генератори біомагнітної підзарядки. Сусіда за стіною деренчливим голосом викликав майстра для поточного ремонту.

На стіні над ліжком лишилось кілька картинок-пейзажів, наклеєних біокібером, що жив у цьому номері до неї. Біля вікна — великий екран телеінформатора, поруч — полички бібліотеки з педагогічною літературою. В кімнаті було тихо й затишно. Але Фоліана ще не відчувала себе вдома.

Вона вийшла на вулицю і пішла сквером під кронами жовто-зелених інканських дерев, дивилася на оранжеву кулю ракети-сонця, що догоряла в небі над штучною планетою. Бачила те все вперше, але нічому не дивувалася, бо знаходила в собі розуміння навколишнього, закладене на комбінаті. Вона чула дитячі голоси і думала, що не може уявити свого існування без цих зворушливих людських створінь — дітей. Вона знала, що це почуття у ній запрограмоване, і від розуміння матеріальності тієї любові вона усміхалася. Хотіла бачити і чути щодня дітей, їхні несподівані запитання і гамірні забави.

Наступного ранку Фоліана несміливо переступила шкільний поріг. Було ще рано.

Щойно запустили чергову ракету-сонце. Ще не прийшов на роботу і шкільний кібер-адміністратор, який мав її зустріти. Безлюдним коридором вона пройшла далі, шукаючи кабінет директора. Нарешті зупинилася перед дверима, оббитими шорстким чорним деном, прочинила їх і побачила, що директор уже сидить за столом.

— Доброго ранку, шановний Кантарелюсе!

— Доброго ранку.

— Я — біокібер Фоліана, викладач хімії. Одержала призначення до вас на роботу.

— Навіть дізналися, як мене звуть, — поблажливо усміхнувся директор.

— Це було не важко.

— Вам сказали моє ім’я на комбінаті?

— Ні. Просто на дверях вашого кабінету є табличка — “Директор Кантарелюс”.

— Хм-м… І справді. Ви прийшли самі?

— Так.

— Я замовляв трьох біокіберів, — зітхнув директор. — Що там собі думають у вас на комбінаті? Чому не виконують наших замовлень?

— Не знаю. Мене не інформували, — Фоліана винувато знизала плечима. — Скажіть, у вашій школі працюють лише біокібери? Кантарелюс підвівся і підійшов до вікна.

— Ні, — мовив по довгій паузі. — Але багато… А місця викладачів точних наук я віддаю лише біокіберам. Бо здавна маю до вас симпатію…

Директор Кантарелюс довго стояв біля вікна, Фоліана мовчала, відчуваючи, що втручатися в його роздуми нетактовно. А потім директор нараз мовив:

— А знаєте, вчора минуло сто шістдесят сім років, як я прилетів із Землі на цю штучну планету… Час біжить, і я вже старий… А втім, ви молода і створені занадто привабливою, щоб зрозуміти мене. Та й до того ж у вас все одно не закладено страху смерті. По-справжньому ви мене ніколи не зрозумієте… Ходімте. Я познайомлю вас із колегами.

Він узяв Фоліану за руку, мов дитину, і повів коридором.

У кімнаті для співробітників стояв незвичний для кібера запах парфумів.

— Доброго ранку, — привіталася.

Фоліані відповіли троє жінок, котрі поправляли зачіски перед дзеркалом. Озвався й чоловік, що сидів біля вікна.

— Знайомтесь. Наш новий викладач хімії, біокібер Фоліана…

Кантарелюс зачекав, доки закінчаться традиційні поздоровлення і потиски рук.

— Ви будете викладати хімію у п’ятих класах. Колеги покажуть вам лабораторію. Бажаю успіху.

Директор зачинив за собою двері. Якийсь час із коридора долинали його кроки. Усі вдавали, що заклопотані власними справами. Фоліана також намагалася поводитися невимушено. Вона підійшла до телестенда з розкладом занять і стала його вивчати.

— Вам подобаються земні парфуми? — раптом спитала світловолоса Віроза, простягаючи їй маленьку пляшечку.

— Так, дуже приємний запах, — ніяково мовила Фоліана, все ще не відчуваючи себе в режимі рівноваги.

— Візьміть собі. Я маю часто нагоди літати на Землю і дістаю кожного разу. Це стало чомусь великим дефіцитом.

— Вірозо… — Чоловік кашлянув, і всі принишкли, чекаючи, що ж він скаже далі, особливо Фоліана, бо при знайомстві чоловік назвався біокібером Кріспою. — Вірозо… Невже тобі немає про що більше говорити?

— Кріспо, ти поганий психолог. У Фоліани сьогодні перший урок. Вона, певно ж, хвилюється. А перед першим уроком треба думати про щось приємне, заспокійливе… Правда ж? — усміхнулася вона до Фоліани.

— Але ти завжди говориш про парфуми, — буркнув Кріспа, прямуючи до Фоліани. -

Ходімте, я покажу вам лабораторію. Перший раз до дітей треба приходити заздалегідь.

В коридорі бігали дітлахи — такі зворушливі, цікаві до всього.

— Ви нова вчителька? — підбігло до Фоліани незграбне хлоп’я.

— Так, — усміхнулася Фоліана.

— А з якого предмета?

— З хімії.

— Ви кібер чи ні?

— Біокібер.

— Ура! — закричав хлопчик і побіг коридором. — У нас нова біокібер-хімічка!

— То Агарікус, — мовив Кріспа так, ніби це щось пояснювало.

— Хто він?

— Ваш учень. І страшенний розбишака… Моя лабораторія поруч. Якщо буде потрібна порада, допомога, я завжди до ваших послуг… Ви загалом маєте уявлення про дітей?

— Я відчуваю, що дуже люблю їх, — сказала вона. — Але ж не маю ще досвіду. Гадаю, той рівень, що в мені закладено, буде достатнім…

— Так, усе буде гаразд… — удавано спокійно запевнив Кріспа. — Та будьте уважні… Ви, певно, й не думаєте, що вам доведеться займатися чимось, окрім викладання курсу хімії. Але життя з людьми таке багате на несподіванки. Надто коли маєш справу з дітьми. Діти — це узагальнення людської природи, людської сутності. Будьте обережні. Сподіваюсь, вам відомі бодай класичні прийоми поводження з учнями?

Пролунав дзвоник. Діти розбіглися по лабораторіях. Коридор спорожнів.

— Бажаю успіху, — мовив Кріспа.

Фоліана заплющила очі й переступила поріг прочинених дверей, за якими, немов високовольтний трансформатор, гули дитячі голоси. На підлозі під ногами щось квакнуло. Фоліана побачила електронну жабку, що втупилась у неї. Цих жабок випускав для дітей один із конвейєрів того ж комбінату біокібернетики, де створили і її, Фоліану. Взяла жабку до рук. Діти принишкли.

 — Вона справді кібер, — вигукнув якийсь хлопчина, і Фоліана, не підводячи очей, впізнала Агарікуса. — Не боїться жабок.

— Добрий день, діти, — усміхнено привіталася, відчуваючи зрадницьке тремтіння в голосі.

Пустила жабку на підлогу, і вона, квакнувши, пострибала під стіл.

— Я ваш новий викладач хімії. Мене звуть Фоліаною.

— А мене Агарікусом, — підвівся хлопчик, і всі розсміялися.

— Так, я тебе вже знаю. Мені казав про тебе вчитель Кріспа.

— Кріспа — зануда, — сказав Агарікус, і діти знову голосно зареготали.

— Хіба можна так говорити про свого вчителя? — суворо запитала Фоліана.

— А хіба можна бути занудою? — не вгавав Агарікус.

Учні захоплено чекали, чим закінчиться двобій з новим біокібером.

— Тобі не соромно?

— В мені таке поняття не запрограмовано, — розсміявся Агарікус.

— Я хотіла б зустрітися з твоїми батьками.

— Ви мого батька знаєте. — Агарікус лукаво мружився, дивлячись на вчительку. — Він вас, біокіберів, доводить до пуття на останньому конвейєрі.

У Фоліани пересохли губи.

— Мені дуже неприємно чути твої слова, — вимовила вона, відчуваючи, що зараз треба бути до кінця щирою. Потім по довгій паузі додала: — Ніколи б не подумала, що в майстра Імбрикатуса може бути такий невихований син…

Ще якусь мить помовчала, а потім рішуче мовила:

— Я прийшла до вас, діти, щоб навчити бачити світ і навчити розуміти його.

Фоліані сподобались власні слова, які раптом ніби зринули з глибини, і те, як вона перейшла до теми уроку.

— Я буду викладати у вас хімію, науку, яка за останні століття досягла фантастичних успіхів. Знаючи хімію, ви зрозумієте ті приховані процеси, що відбуваються у природі і в нас з вами…

— А в неї одне вухо більше за друге, — голосно сказав Агарікус, і діти вкотре вже розсміялися. — Мій батько, видно, поспішав.

Агарікус відверто напрошувався на покарання, і це насторожило Фоліану. Він хоче, аби викликали батька до школи? Адже то була перша і поки що єдино можлива кара.

І раптом прийшло осяяння. Фоліана аж стрепенулася від внутрішнього усвідомлення власної правоти. Майстер Імбрикатус не є батьком Агарікуса. Хлопчисько все вигадує, щоб потім, коли Імбрикатус прийде до школи і його брехня викриється, поглузувати з біокібера, котрий беззастережно повірив людським словам. Вона знала, що слова людей, наче різноколірні скельця велетенського калейдоскопа, можуть утворювати найхимерніші візерунки, красу і значення яких треба сприймати не розумом, а всім єством. Слова людей… Ніхто не заклав у неї ні беззастережної довіри, ані упередження до них, але якимось шостим чуттям Фоліана раптом усвідомила, що одним словом люди можуть і звеличити, і зганьбити себе. Кількома словами вони виносять вирок не тільки решті людства, а й усій його історії. Вони, ці людські слова, можуть бути об’єктивні, і невмолимі, мов ланцюгова реакція, і легковажні, наче ранковий вітерець. Але у людей, що б вони не говорили, хоч би як вільно не поводилися з словами, завжди є своя програма — вона проглядає крізь плетиво слів, немов кристалічна гратка з уявного безладдя речовини. Так само, як у кіберів. Тільки кібери серйозніше ставляться до слів. Вони не знають, що таке блюзнірство. Саме тому їх не можна обдурити.

Фоліана пильно глянула Агарікусу у вічі й упевнилась у своїй правоті.

— Це дуже негарно — казати неправду. Твій батько — не майстер Імбрикатус.

— Чому ви так думаєте? — Хлопчисько знітився.

— Я не думаю. Я знаю. Я прочитала брехню у твоїх очах.

Агарікус відвів погляд. Фоліана відчула свою перемогу і перевагу. Але раптом щось стисло горло, і вона зрозуміла, що від надмірного збудження лімбічної системи може заплакати.

— Діти, відкрийте свої зошити, перегляньте матеріал, на котрому ви зупинилися з попереднім вчителем. Я за кілька хвилин повернуся.

Фоліана вийшла в коридор і тут уже не змогла стримати сліз.

— Що трапилось? — несподівано почула тихий голос директора за спиною.

— Не знаю… — відповіла вона крізь сльози. — Може, й нічого… Я за двадцять хвилин майже нічого не сказала про хімію, але… Але я перемогла Агарікуса, — вона зовсім по-жіночому усміхнулася крізь сльози. — Я збагнула, що майстер Імбрикатус — не його батько.

— Він вам сказав, що є сином Імбрикатуса?

— Так.

— У хлопця невичерпна фантазія, — розсміявся директор. — Йому може позаздрити навіть сучасний кібер. І ось що цікаво: хлопчисько ніколи не повторюється у своїх вигадках. Але страшенно невихований.

Вони трохи помовчали.

— А крім Агарікуса? Ви порозумілися з іншими дітьми?

— Не знаю, — винувато сказала Фоліана. — Я з іншими не познайомилась. Мені видалось, що вони слухають не мене. Може, я маю якийсь прихований дефект?

— Ну, що ви. — Кантарелюс заспокійливо торкнувся її плеча. — Все гаразд. Вам просто бракує досвіду. І впевненості в собі. Моя вам порада — забудьте сьогодні про хімію. Не питайте їх нічого і самі нічого не пояснюйте. Не малюйте формул, не шукайте кінопосібників та записів у фонотеці. Познайомтеся з кожним із них, спробуйте зрозуміти кожного. І, головне, спробуйте стати і зрозумілою, і трохи загадковою.

— Так. Бо ж я педагог.

— Ви не тільки педагог. — Кантарелюс помовчав, начеб наважуючись на наступні слова. — Ви здатні на значно більше, ніж такі конструкції, як Кріспа. Я трохи заздрю кожному новому біокіберові. Ми віддали вам у спадок найкраще, позбавили багатьох своїх вад. Якби нам пощастило так перетворити й себе. Запанувала тиша. Обоє думали про своє — людина і кібер.

— Ви, я бачу, по-справжньому любите дітей. Правда ж? — порушив мовчанку Кантарелюс.

— Я дуже їх люблю, — розчулено мовила Фоліана. — Я просто відчуваю, як це почуття переповнює мене… Але я хочу, щоб і вони мене любили.

— Все буде гаразд. — Кантарелюс взяв її за плечі і легенько підштовхнув до дверей лабораторії.

Фоліана зайшла, нещільно причинила за собою двері. За хвилину з тої щілини виплигнула електронна жабка. Директор взяв її в руки і розчулено дивився. Раптом рипнули двері сусідньої лабораторії. Повільно вийшов Кріспа.

— Ну, як? — тихо запитав він директора.

— Вона молода, тож усе буде добре. — Старий кібер і людина зустрілися поглядами. — Все буде гаразд, — повторив директор і погладив зелену електронну жабку на долоні. — А які красиві імена почали давати. Правда ж? Фо-лі-а-на…

ДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯ

Русуля сиділа у м’якому кріслі біля великого екрана телеінформатора, на котрому кумедні мальовані чоловічки літали, наче великі мухи, і співали пісеньку про білого слона, що махає хоботом. Ось уже сьомий день вона нудьгувала в блакитних сутінках зали відпочинку. Вже сьомий день намагалася вона уявити свою появу на світ, вже вкотре втомлювалась від безлічі можливих варіантів. Буде поважна комісія, перевірять, як вона функціонує — медичний працівник, біокібер Русуля. Потім дадуть технічний паспорт і направлення на роботу. Цікаво, на яку роботу? В лікарню чи до якогось дослідного центру? Чи все буде якось по-іншому? Як? Губилася в догадках.

Поруч з Русулею дрімав майбутній викладач фізики. Трохи далі — майбутній консультант по науці читав якусь грубезну книгу, водив пальцем по рядках, ворушив безмовно губами. Клітоцибер, біокібер широкого призначення, усміхнено дивився на екран телеінформатора. Румеч, консультант з мистецтва, сидів у куточку біля тьмяного блакитного торшера з великим фонозаписником на колінах і складав вірші. Він сидів замислено, потім уголос читав, не зважаючи на інших (ті теж не зважали на нього).

— Під якою сосною високою… — промовив задумливо і надовго замовк, щось напружено пригадуючи. — Так, все вірно. Сосна — це вічнозелене дерево… Певне, дуже красиве… Тож

під якою сосною високою,
у якому далекому лісі
проростуть моїх рук чагарі,
старим коренем випнуться плечі?
І на денце якої криниці,
край якої дороги
силуету мого тьмяна тінь
упаде, як прощальне фото?
Де я буду?
Ким буду я завтра?
На якому із атомів?
На якій дощовій краплині
прилечу до якої хати?
І лише одне запитання
несу, ніби квітку осені:
дощі мої сліди змиють -
що ж по мені лишиться?..

Заплющив очі і знову нерухомо, задумливо сидів, складаючи наступного вірша.

Інших біокіберів Русуля майже не знала.

Здалеку долинув басовитий голос майстра Імбрикатуса. А потім ще один, незнайомий. Імбрикатус прочинив двері і зайшов до зали, але сам, і Русуля почала думати, з ким же він ішов коридором і кому голосно щось пояснював.

— Привіт, Русуля! — Майстер сів у вільне крісло поруч, дістав сигарету з великої кишені свого засмальцьованого комбінезона, що виділяв безліч запахів.

— Ви з цеху? — запитала його Русуля сторожко і навіть злякано.

— Так. — Імбрикатус зробив різкий рух, підносячи сигарету до рота, і сколихнув те море запахів, що виділяв його комбінезон. Русуля аж поморщилась від нудотного біолаку, що вже встиг вивітритися з неї самої за ті сім днів, відколи вона зійшла з конвейєра.

— Комбінат одержав нові замовлення?

— Ні, — байдуже відказав Імбрикатус, дивлячись на кумедних мальованих чоловіків на екрані.

— Чому ж ви були в цеху?

— Яка ти цікава!

— А з ким ви щойно балакали?

— З одним лікарем… Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще, — показав поглядом на екран телеінформатора.

— А чого він приходив? — запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран.

Імбрикатус демонстративно змовчав.

— Ви мусите відповісти.

— Я не люблю теревенити.

— Я не знаю, що це таке.

— Це значить підтримувати розмову без певної мети, аби згаяти час, — посміхнувся майстер.

— Я на таке взагалі не здатна, — образилась Русуля. — І ви це знаєте. Як ви можете чекати від мене цих… теревенів, коли самі створили нездатною на такі дії?

— Звідки я знаю, якою тебе створили?

— А хто ж знає?

— Я тебе не конструював. Я лише майстер, я знаю…

— Ви знаєте, як обшпувати смердючим біолаком, щоб аж очі виїдав, — спалахнула Русуля. — Чого приходив той лікар?

— Замовити для роботи біокібера.

— Ви прийняли його замовлення?

— Ні.

— Чому? — скрикнула Русуля. — Я створена медичним працівником. Я прагну щонайшвидше народитися, почати усвідомлену діяльність, а ви не приймаєте замовлення у лікаря, котрому потрібні кібери…

— Йому потрібна хатня робітниця і няня майбутній дитині. — Імбрикатус дихнув на Русулю димом, і вона закашлялась.

— А-а-а… То в нього приватне замовлення, — розчаровано мовила. — А наш комбінат служниць не випускає. Правда ж?

— Так. Я порадив йому звернутися до нас в архівний цех, там зможе підібрати собі ще путнього кібера, який був у вжитку. Все? Питань немає?

— Коли я дочекаюся народження?

— Звідки я знаю? Загалом комбінат забезпечив попит. Хіба якась технічна революція чи просто непередбачене замовлення.

— Для чого ж мене створили? Щоб я сиділа у цьому мороці біля екрана? Щоб я страждала? І Аманіту теж, — показала поглядом в глиб зали відпочинку, де біля колони дрімала така ж, як і вона, біокібер, медичний працівник. — Аби ми сиділи і чекали? Армілярію відправили в цех демонтажу відразу з цієї зали відпочинку! Вона тут просиділа десять років!

— Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія… Звідки ти взагалі знаєш про цю історію?

— Біокібери подейкують… — Русуля розхвилювалась. — До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора… Тому кожна її думка… Все, що вона казала і лише думала, — зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися.

— Ох, ця вже мені пам’ять поколінь, — зітхнув майстер. — Від вас нічого не приховаєш. — А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам’яті, більше клопотів. — Що ти хочеш від мене?

— Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії… — відповіла і раптом попросила: — Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися!

Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.

— Алло! Архівний?

На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.

— До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?

— Так, він і зараз у нас. Перебирає.

— Покличте його.

Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.

— Слухаю вас.

— З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.

— Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний?

— Пусте. Дякуйте самій Русулі.

— Де і коли ми з нею зустрінемось?

— За півгодини біля центрального входу.

Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.

Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.

— Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши.

— Так.

— Добрий день, — ледь помітно вклонилася. — Русуля — це я.

— Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.

— Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом.

— Так, — усміхнувся Верес. — Акації.

— Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?

— Правда.

Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.

— А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?

— Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому.

— О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.

Верес розсміявся.

— А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.

— Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути.

— Нам довго їхати?

— А ти б хотіла довго?

— Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій?

— Так.

— Вас турбує серце?

— Ні.

— Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?

— Так просто. Люблю цей запах.

— Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, — задоволена сама собою, мовила Русуля.

— Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.

Русуля розсміялася:

— Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?

— Розумію.

— Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?

Верес прочинив віконце і викинув недопалок.

— Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.

— О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.

— А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес. — Яка ти щаслива!

— Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?

— Котрого ти не бачила.

— Але я про нього все знаю…

— Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами…

— Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?

— Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.

— Ну, що ви, яке ж я чудо, — здивовано оглянула себе Русуля. — Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера?

— Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема…

— Людського серця… — зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.

Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.

— Ви так спокійно говорите про свою роботу… — Верес спіймав у її погляді докір. — А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце…

— Ми вже приїхали. — Верес різко загальмував і раптом побачив машину “швидкої допомоги” біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як “швидка” подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:

— Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?

Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.

— Ви знаєте, куди вони поїхали?

— Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?

— А чому б і не сьогодні? — розсміялась Русуля.

— Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день… Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано…

На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.

Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.

— Пробачте… Щойно до вас…

— Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує.

— Так, я розумію. Але… я сам лікар. То, може…

— То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність.

Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент.

— А ви розкажіть мені, — тихо мовила Русуля. — І час збіжить для нас набагато швидше.

— Що тобі розказати?

— Про той день, який ви з Рутою так добре пам’ятаєте, — ніяково посміхнулася.

— А-а-а, ось ти про що!

Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку.

— Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми… Нам обом… Ми відразу зрозуміли…

— Що особливості ваших характерів, — продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово, — доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда?

— Правда, — усміхнувся Верес. — Але ми обоє на той час вважали, що кохання — це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично.

— Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання… Чому ви так?.. — глянула знову з докором. — Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить… Ну, а про той же день?

— Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду… І от…

Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач.

— Це ваш хлопчик, — сказала упевнено Русуля.

— Звідки знаєш?

— Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно — бути щойно народженим. З вікна знову долинув дитячий плач.

— То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю?

— Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об’ємом легень за голосовим спектром близько п’ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти.

Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.

Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: “Вітаємо з новонародженим!” Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:

 — Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п’ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин.

А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до “Святкової симфонії № 2341”.

— От бачите, все, як я й казала, — мовила Русуля.

А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей.

— Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого… Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній. — Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся. — Рута в мене гарна, ось побачиш. До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків.

— У вашої ордер на котру годину?

— Моя народжувала без ордера.

Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері.

Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту.

Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута.

Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася:

— Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я — біокібер Русуля.

Потім взяла в Аманіти дитину.

— Аманіто, як ти тут опинилась?

— Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці. — В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність.

Але Русуля не образилась.

— Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу.

Верес підійшов до Рути і поцілував її. Русуля тримала на руках немовля, маленького хлопчика, котрий ще нічого не знав про світ, у який прийшов, але вже радів своїй появі. Хлопчик усміхався.

ПОВЕРНЕННЯ З ІНКАНИ

Він летів назустріч ночі. Летів на ту половину планети, котру ще не освітили промені чергової ракети-сонця.

Довкола Чапола вже збиралися сутінки, а він поспішав до невеликого лісового озерця. Саме воно чомусь найбільше нагадувало йому про Землю. Особливо останнім часом, коли на нього находила нудьга. Він і сам не міг пояснити собі, що ж, власне, трапилось.

Летів над лісом, який усе темнішав. Далеко ліворуч світився вогнями велетенський пунктир магістралі до міста Свіба, названого на честь першого поселенця Інкани.

Чапол побачив унизу відображення зірок на тихому плесі води і почав швидко знижуватись. Опустився на знайомий піщаний берег. Вихопив променем ліхтаря кружало прибережного лісу. Потім відчепив заплічного гравітоангуляра. Деякий час сидів на великому холодному камені серед пітьми. Згодом, не поспішаючи, приніс трохи сухих дров, склав їх на березі, клацнув запальничкою. Полум’я швидко перехоплювалось з гілки на гілку. Розгорілося багаття. Сидів, слухав, як потріскують дрова, а думками був на Землі. Згадував уже вкотре той рік, той день, ту мить, коли мати погодилась переселитись до нього на Інкану. Погодилась, бо крім нього, Івана Чапола, в неї не було вже нікого на Землі. Полетіла до сина, до голови Інканського проектно-конструкторського інституту метагалактичних синтезів, до творця 142-го метакаскаду.

Світало. Ракета-сонце повільно піднімалася над обрієм. Чапол зустрічав ранок.

— Добридень, — раптом почулося в нього за спиною.

Чапол відповів на привітання не обертаючись і почув знову:

— Пробачте, я розумію, що ви не потребуєте мого товариства, але ваша зажура змусила мене зупинитися. Я давно спостерігаю за вами, та ви мене не помічаєте чи не хочете помітити.

Чапол обернувся і побачив позад себе худорлявого чоловіка, що тримав за кермо полідікролового надувного велоспіда.

— Хто ви? — тихо запитав Чапол.

— Я? — ніяково перепитав той. — Біокібер Дьондюраг.

— Ви біокібер? — чомусь здивувався Чапол.

— Так, — якось винувато знизав плечима. — А ви хто?

— В цю мить я — лише втомлена людина, яка думає про Землю за п’ятсот двадцять сім мільйонів кілометрів від неї.

— Я ще ніколи не бачив Землі.

— Для вас Земля поняття чисто раціональне, — сумно усміхнувся Чапол. — Сідайте.

— Дякую… — Дьондюраг сів. — Але я дуже хотів би побачити її, планету людей. — Кібер замислився, ніби шукаючи потрібне слово, заплющив очі і довго сидів нерухомо, потім несподівано прошепотів: — Нарешті!

— Що ви сказали?

— Нарешті… Щойно відновилася циркуляція біоплазми в лівій гемісфері центрального аналізатора, і мені відразу стало так легко, аж млосно. — Кібер глибоко вдихнув лісового повітря і надовго затримав у грудях. — Ліс впливає на мене благотворно. Ніщо не лікує краще.

— Розкажіть про себе, — Чапола зацікавив несподіваний гість, що виринув з лісової пітьми.

— Я науковий консультант Ніколіана Бера.

— Ви з дослідного центру проблем довголіття?

— Так… Мені дали двадцять годин для відпочинку та профілактичного ремонту. Я був дуже втомлений кількаденною роботою і ледь не спричинився до аварії… Тож мені дали можливість відпочити і підлікуватися… Я вирішив поїхати до лісу…

Чапол уважно дивився на Дьондюрага.

— Пробачте, — мовив кібер, споважнівши. — Я дуже балакучий. Але, розумієте, відновилася циркуляція біоплазми. Я радий, що нічого серйозного немає, що мене не демонтують.

— Ваше ім’я Дьондюраг, ви казали? Я не помилився?

 — Так, за паспортом я Дьондюраг… Хоча більшість моїх друзів добавляють літеру “н”… Дьондюранг… Друзям видається, що так звучить милозвучніше й серйозніше, а я не заперечую…

— А чи знаєте ви, що означає ваше ім’я?

— Так. Безумовно. Я знаю все, що мене стосується. Дьондюрагом називали колись квітку з родини лілійних. Цю рослину називають ще конвалією або ж маївкою… Ви мені нагадали. Спасибі. Я мушу поспішати. — Кібер підвівся, підняв з трави свого велоспіда. — Я ще мушу знайти траву… — поглянув на годинник. — Вона розквітає за двадцять хвилин на галявині з живим піском. Останнім часом я вподобав трави, вони гарно стимулюють системи регуляції.

— А де та галявина? — Чапол помітно хвилювався. — Справа в тому, що… Ви запитували мене, хто я… Чапол… Колись давно я мав честь і радість бути творцем… Одне слово, галявини з живим піском мною не були передбачені…

— То ви — сам Чапол? — ще більше споважнів Дьондюраг. — Галявина з живим піском — дуже цікава місцина. Он вона. Бачите? — він показав рукою. — Там перетинаються один раз на сім вікор поле первинної біоплазми і поле Аркону.

— А який він, живий пісок? — голос Чапола затремтів.

— Дуже схожий на звичайний. Але кожна піщинка… Я не знаю, як сказати, аби ви відразу все зрозуміли. Це важко передати словами. До того ж ви не кібер…

Чапол захотів піти на ту галявину разом з Дьондюрагом, але стримав себе, не зважився. Можливо, та галявина справді лише для них, для кіберів? Творець планети так і не спромігся більше на жодне слово.

— Живий пісок дуже схожий на звичайний, — повторив Дьондюраг. — Зрештою, будь-який пісок стає живим, якщо потрапляє в те місце, де перетинаються поля первинної біоплазми та Аркону.

Запанувала тиша.

— Пробачте, я не знав, що ви — сам Чапол. Ви сиділи такий сумний. Мені захотілось вас розважити.

Дьондюраг, не озираючись, поїхав у глиб лісу. Ця несподівана зустріч збентежила Чапола. Було дивно дізнатися про кіберів, що їздять до лісу по лікарську траву, про галявину з живим піском і про якесь поле Аркону. “Ось так завжди, — думалось йому. — Створене тобою починає існувати самостійно, аж стає незрозумілим для тебе…” По-справжньому розвиднилось. Оранжеві відблиски штучного сонця грали на тремтливому плесі невеликого озера. Тихо шумів інканський ліс. Чапол заплющив очі. Йому було погано, і він не міг придумати, що треба зробити для того, щоб стало добре. Повернутися на Землю? Але після стількох років розлуки Земля, певно, теж чужа й незрозуміла. І думка про те лякала.

Почувши гул гелікомобіля, Чапол зітхнув — сьогодні ж вихідний, тож не чекай тиші коло цього озерця.

— Ви не скажете, де тут суничні місця? — З блакитної кабіни гелікомобіля важко протиснув огрядне тіло усміхнений чоловік. Не чекаючи відповіді, глянув під ноги. — О, суничка! — Повільно нахилився, зірвав ягоду, поклав до рота і блаженно примружився. Потім подивився довкола, але не захотів відходити далеко від машини, знову сів до кабіни і поїхав далі.

Чапол закинув за плечі гравітоангуляр, увімкнув двигун і повільно знявся в повітря.

Його матері було тільки 167 років. Та коли він забрав її на Інкану, вона якось дуже швидко постаріла. Бавила малого Торика, а зараз вже й не справиться з бешкетником, не дасть йому ради. На Інкані все для неї було чуже: і прекрасні модерні будинки, і велетенські заводи-комбінати, і людське довголіття. Навіть син інколи видавався чужим. Дивилася, як приходив зі своїми товаришами, як вони схилялись над проектами, як вони захоплено дискутували про побут і клімат, про енергію Прея і про акселерацію, про виховання дітей і про вимоги енергетики, і розуміла, що вона в ті хвилини синові не потрібна, і не знала, чи настануть хвилини, коли вона буде потрібна. Невістка теж була підкреслено ввічлива, ніби з чужою. Навколо прекрасний, але чужий світ.

Приземлився Чапол на дитячому майданчику серед полідікролових моделей трансангулярів та високих інканських гірок.

Піднявшись на третій поверх, зайшов до помешкання. Торик лементував. Отже, мати вже прокинулась.

Чапол не любив вихідних. Поки був молодшим і енергійнішим, брав на вихідні літературу додому або ж їздив рибалити. Тоді спогади про далеку Землю були не такими болючими, без меланхолії. Тепер же вони просто нестерпні.

Зайшов до свого кабінету, сів у м’яке рожеве крісло. Ніби у напівсні долинали до нього крики Торика, музика від сусіда, зойки гелікомобілів за вікном. Дивився на химерну гілку з дерева, зламану біля його озерця. Та гілка другий рік стояла засохлою у вазі на шафі. Схожа на земні корали. Вигадки біологів спеціально для 142-го метакаскаду.

Двері до кімнати прочинилися, зайшла дружина, сіла біля Чапола.

— А знаєш, де я була вчора? В геронтологічному пансіонаті. Як там гарно! Я навіть не уявляла собі. Чудове архітектурне вирішення, мозаїка, сади, басейни, бібліотеки, комплекс лікувальної гімнастики, акваріуми, у величезних вольєрах земні птахи співають… Слухай, давай твою маму влаштуємо там? Я вже з нею говорила. Вона каже, що їй байдуже. Як ти скажеш, так і буде.

— Ти б не хотіла поселитися поближче до Землі? — тихо запитав, мов не чуючи сказаного.

Чапол дивився на красиве, ще не розчесане брунатне волосся дружини, на її груди, прикриті квітчастим свіцом, на пустотливі кутики уст, на щасливо безтурботні, самозакохані очі, хотів образитись за її егоїстичні балачки про пансіонат, але натомість подумав: “Яка вона гарна, молода квітка неземного світу”. Димниця народилася вже на Інкані.

— Я кажу абсолютно серйозно.

Дружина подивилася зверхньо і холодно.

— Ти як старий. Хочеш поближче до Землі.

— Шкода, що ти не розумієш. Але ти не винна.

— Ах, облиш. Пора тобі змінити програму, — розсміялася.

А Чапола гнітила думка, що він тепер сам дуже мало знає Землю. Навіть перестав читати часопис “Земля і люди”. Може, свідомо хотів знищити найменше зерно, що народжує спогади? Але ж коріння його спогадів — то і його коріння. “Я дуже хотів би побачити планету людей”, — сказав той кібер.

— А ти б хотіла побачити Землю? — запитав дружину.

— Я ніколи не полюбляла туризм, Чаполе. Ти знав про це, коли брав мене, — кокетливо звела брови.

Несподівано засвітився екран відеофону.

— Привіт, Чаполе! — усміхнулося чоловіче обличчя. — Вітаю чарівну дружину мого шефа! Що це ви такі сумні? Ніколи не здогадаєтесь, чого я подзвонив. Хм-м… Попрощатися. Я завтра лечу на Землю. Назавжди. Ви здивовані?

— Ні, — мовив Чапол. — Я здивувався тоді, коли ти вирішив залишитися на Інкані. Для такого закоренілого землянина, як ти, то був вчинок навіть дивний. Ти вже замовив місце в міжпланетному? Що думаєш робити на Землі?

— Місця в міжпланетному не проблема. А на Землі спершу відпочину трохи від загального благоденства, а потім… Може, приживуся, а, може, на Центурію потім махну… Там зараз роботи багато. Але летіти треба, Чаполе. Дуже вже часто Земля мені сниться. Хоч побачити ще раз мушу… У нас із нею, може, любов…

Екран згас.

До кімнати забіг Торик з великим дитячим когератом.

— Пах-пах-пах! — кричав, цілячись то в батька, то в матір.

Чапол дивився на сина. Думав про те, що житиме син тут на Інкані щасливо й безтурботно і, може, ніколи не побачить Землю, ніколи не снідатиме в студентській кав’ярні “Галактика”, не побачить могилу свого діда, не боятиметься смерті ще років триста. Від того син ставав ніби чужим. І раптом піймав себе на думці, що він сам може ніколи більше не побачити Землю і могилу свого батька… Буде жити в цьому чудесному і страшному світі, все життя приховуючи від дружини і сина свій біль. Підвівся й пішов до матері.

— Мамо, — мовив схвильовано. — Хочете полетіти на Землю?

Мати здивовано звела погляд, і Чаполу здавалося, що вона заплаче, але вона лише перепитала:

— Що, сину? В мене ж на Землі не лишилось нікого…

Чапол мовчав, не знаходячи сил дивитись матері в очі. На великий екран вікна проектувався гірський хребет, освітлений ранковим сонцем.

— А ти хіба летиш на Землю? — раптом запитала. — То візьми мене з собою. Ще хоч раз… подивитися…

Чапол заплющив очі, бо не хотів, щоб мати бачила його сльози.

— Ми полетимо сьогодні ж, мамо. Добре?

— Добре, сину.

Ця думка прийшла несподівано, як сльози. Враз відчув себе щасливим, мов збудився від довгого сну і позбувся давнього, до кінця не усвідомленого сорому.

— Збирайтесь, мамо, — сказав лагідно.

Повернувся до Димниці. Довго не знав, що сказати. Дружина сиділа за столом.

— Я з мамою хочу злітати на Землю. Чуєш?

— Не знаєш, де подіти себе на вихідні?

— Ти з Ториком не хочеш полетіти з нами?

— Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше.

— Ми летимо за кілька годин, — сказав стримано. — Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати?

— Не забуду, — безтурботно усміхнулася. — А ти що, можеш затриматися?

Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності.

— Що з тобою? — прошепотіла схвильовано.

Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю?

Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок.

— Синочку, я з бабусею лечу на Землю.

— Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! — Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись.

А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала:

— На Землю, синку?

Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу.

— Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав.

— Ти в мене розумник, синку.

Сиділи у м’яких кріслах принишклі й схвильовані, мов зустрілись після довгої розлуки.

ПОСМІШКА КІБЕРА

На Землі була зима. Письменник Буркун зі своїм новим помічником ішов засніженою доріжкою обіч магістралі від космопорту.

— Може, таксі? — запитав Румеч.

Він усміхався, але не від радості зустрічі з Землею і земним снігом, а від радості, що він, біокібер № 3942, нарешті вийшов з конвейєра комбінату і почав самостійне існування. Йому випала доля бути консультантом письменника.

— Після сорока дев’яти годин польоту варто кілька кілометрів пройти пішки. Чи не так?

— Мені байдуже. Я можу і пішки, — мовив кібер. — Давайте валізу. Ми йдемо до готелю?

— Так. Бачиш ту високу споруду серед будинків нового району?

Буркун повернувся з творчого відрядження. Був на Інкані, на штучній планеті в астероїдному поясі Сонячної системи. Цілий місяць збирав матеріали для нового роману. Давно хотів написати книгу про людей і кіберів, про силу людського розуму. Особливо тішило Буркуна, що на Інканському комбінаті біокібернетики до нього поставились не просто прихильно, а по-товариськи. Розказали багато і багато показали. А керівник комбінату Сфагнум, коли вони прощалися, зробив дуже дорогий для нього подарунок — дав призначення одному зі своїх новітніх біокіберів на роботу в ролі консультанта.

— Ось вона яка, Земля, — мовив Румеч. — Я такою її й уявляв.

— Зараз у нас тут зима. Тобі не холодно?

— Даруйте, хіба це холодно? Ви не знаєте, що я відчував у камері біосублімації, — Румеч розсміявся. — Отоді було справді холодно.

— Я так і почну нову книгу, — вигукнув Буркун. — Твоїми словами! “Даруйте, хіба це холодно?” Як ти гадаєш?

— Не поспішайте. Я не можу так відразу. Адже я навіть не знаю, про що буде йти мова у вашій новій книзі. Ми з вами повинні спочатку все добре обмізкувати. А тоді вже самі прийдуть і слова для початку.

Шум космопорту залишався все далі і далі позаду. Вони звернули стежкою ліворуч, подалі від магістралі, вийшли на стару вулицю, де, мов гриби, стояли невеликі хати під рожевими пластиконовими дахами.

— Мені видається, що це древні споруди, — мовив кібер.

— Так, це вже історія. Важко навіть сказати, скільки років цим хатинам.

Ішли повз низенькі паркани, повз білі, засніжені дерева у садках, повз людей на подвір’ях, дитячий галас, сміх і сніжки.

І раптом Румеч поклав руку письменникові на плече.

— Як гадаєте, чому вона плаче? — І показав поглядом на одне подвір’я, де стара жінка з великою дерев’яною лопатою в руках повільно відкидала сніг від порога до хвіртки.

— Хіба вона плаче?

— Так, я навіть бачу сльози.

— Минулого року Андреш видав новий роман “Творення легенди”, — розважливо почав Буркун. — То в цьому романі є подібний образ — стара жінка відкидає лопатою сніг і плаче за весняними роками своєї юності…

Румеч стояв, напружено дивлячись на жінку.

— Чому вона плаче?

— Звідки я знаю… Певно, у неї якась неприємність…

— Ходімте до неї, — трохи несміливо мовив кібер.

Буркун вважав недоцільним таке бажання кібера. Йому хотілося просто іти цією старою засніженою вулицею, глибоко вдихати морозяне повітря, думати про перші рядки нової книги, насолоджуючись зустріччю з Землею.

— Ти мов дитина, — сказав Румечу. — Такий вразливий.

Вони зробили кілька кроків до хатини і зупинилися.

— Вам квартиранти не потрібні? — весело озвався до старої кібер.

Жінка підвела погляд, подивилася на них, але нічого не відповіла.

— Як це розуміти? — майже вигукнув Буркун. — Чи не забагато ти дозволяєш собі з самого початку? Ти навіть не запитав моєї думки!

— Мені видалось, що ви цього хочете. Хіба вам не байдуже, де заночувати? — Румеч був щиро здивований. — Адже в готелі на вас також ніхто не чекає, ви казали. А було б приємно зарадити її сльозам… А для вас це нові враження — ніч у старовинній оселі. Ви ночували колись у таких хатинах?

— Я народився в такій, — сердито кинув Буркун. — Бачу, митиму з тобою клопіт.

— Даруйте, але ж вона плаче.

— Роби, як знаєш. — Буркун знову не зміг знайти потрібних слів.

— То як? Не потрібні квартиранти?

— Заходьте, коли хочете. — Стара спробувала непомітно витерти сльози.

Румеч переступив просто через низький парканчик, бо за глибоким снігом прочинити хвіртку було неможливо. Слідом за ним незадоволено пішов Буркун.

— Заходьте, заходьте. — Стара спробувала посміхнутися, застромила лопату в сніг і, відчувши німе запитання в погляді Румеча, сказала: — Стара вже, то й плачу. Ви не зважайте. А що це вам захотілося до мене? — зацікавлено запитала.

Після того, як Румеч побачив посмішку на вустах старої, він вже був ладен продовжувати шлях до готелю. Та й відповідь жінки його вдовольнила — “стара вже, то й плачу”.

— А ми й самі не знаємо, чого до вашої хати захотілося… Може, тому, що ось він у такій хатині народився, а ви нагадали йому матір.

Буркун сердито поглянув на кібера. Румеч тримав себе занадто самостійно і незалежно. Але Буркун дивився на стару і відчував, що вона й справді схожа на його матір.

— Вибачайте, ми, певно, справді підемо до готелю, щоб не завдавати вам клопоту. У вас, мабуть, велика родина…

— Ні, я сама живу, — винувато мовила жінка. — Заходьте до хати.

І вони пішли глибоким снігом, вибрались на п’ятачок біля порога, де стара вже відкинула сніг. Вона завела їх через веранду до великої кімнати, в якій майже нічого не було, лише два ліжка, стіл, велика шафа та телеінформатор.

— Обживайтесь. А я піду стежину до хвіртки прокидаю. А потім пообідаємо. Ви без мене можете заварити чай, там на веранді все є.

І повільно пішла собі знову на подвір’я.

Буркун якусь мить роздивлявся довкола, потім вийшов на веранду і ввімкнув стару калориферну пічку, на якій стояв чайник, повен води.

Було прохолодно. Через нещільно причинені двері знадвору залітали сніжинки, падали на підлогу білою смугою, мов промінь світла. Буркун підійшов до вікна і дивився на подвір’я, на засніжені яблуні, на сухорляву постать старої, що відкидала сніг.

— Треба працювати, — голосно мовив сам до себе, рішуче повернувся до кімнати, де Румеч, дитинно усміхаючись, роздивлявся старі фотографії на стіні над ліжками. — Треба працювати, — повторив до кібера, дістав з валізи свою портативну “Електронікс”, — Ось тобі машинка, ось три блоки пам’яті. У них матеріал для нового роману. Ось загальний план композиції, — він дістав з кишені записник. — Працюй.

— Ви подивіться, яке миле дитя, — сказав Румеч, мовби й не чув, що наказав йому Буркун. — Як гарно зроблені фотографії, така приємна кольорова гама.

— Сідай працюй, — Буркуна почала дратувати поведінка кібера. З таким помічником напишеш менше, ніж без нього.

— Чому ви так поспішаєте? Ну, напишемо ми з вами зараз новий роман. І що? Почнемо писати інший? Стара відкидає сніг, а ми навіть не знаємо, як її звати, — мовив докірливо. — Чому ви такий? Я не можу вас зрозуміти.

Щось заперечити було важко. Буркуну навіть стало трохи соромно, але роздратування на кібера переросло у відкритий гнів.

— Чому такий? Тому, що я пообіцяв видавництву “Земля”, що за півроку рукопис лежатиме у них на столі. А ще не написано жодного рядка! — майже крикнув. — А ти вигадуєш для мене пригоди. Я невдоволений тобою! Тобі там не забули якого блока вставити?

— Даремно ви так… Які ж бо ви, люди, невитримані. Бачу, доведеться і справді сідати за машинку. Але прошу вас на майбутнє утримуватись від образ… Ви зараз просто стомлені довгою дорогою… Але якщо ми не знайдемо спільної мови, ніщо не втримає мене. Я повернуся назад на комбінат. Ви мене розумієте? А зараз ідіть на веранду. Стара жінка просила заварити чай. Я ж буду працювати. — І сів до портативної “Електронікс”.

Вода в чайнику вже закипіла. Буркун не кваплячись засипав зілля, сів на низького ослона, чекав, доки настоїться напій.

Почув, як у кімнаті запрацювала машинка. Він навіть уявити не міг, що його “Електронікс” здатна друкувати з такою швидкістю. Він взяв зі столу шматочок цукру, вкинув у рот, став смоктати. Потім дістав свою улюблену лавандову сигарету, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся димом.

За кілька хвилин з кімнати вийшов Румеч, простягнув йому пачку паперів.

— Ось перший розділ вашого роману… Один з можливих варіантів. Ознайомтесь, а я вийду погомоніти зі старою.

І він швидко вийшов, рипнувши старезними дверима на веранді.

Буркун насторожено почав читати, але після перших речень його захопив твір, влучні порівняння, барвиста мова. Втративши відчуття часу, він не почув, як Румеч зайшов до кімнати, і лише голос примусив його відірватися од рукопису.

— Ходімте зі мною, — сказав Румеч. — Така зима надворі. О, яка зима! Мені у вас подобається. На Інкані подібного нічого не буває. Сніг такий крихкий і чистий. Ходімте… Нашу стару звати Журавиною. Вона відмовилась від моєї допомоги, сказала, що сама ще при силі відкидати сніг… Вона вже третій тиждень чекає прильоту свого сина, біолога Астрагала, професійного космодослідника. Він брав участь в роботі експедиції “Центурія-7”. А її чоловік був лікарем і загинув під час боротьби з останньою епідемією спарасису на Марсі… Бачите, скільки цікавого я дізнався за сім хвилин і дванадцять секунд. Ходімте до Журавини!

— Чекай, — розчулено мовив Буркун. — Я хочу дочитати. Ти просто чудо. Румечу, так прекрасно написати… Так прекрасно написати!

— Облиште, — кібер підкинув течку аркушів до стелі, і вони розлетілись, мов листя з дерева По всій кімнаті. — Я напишу вам інше. Облиште. Щойно промінь сонця, промінь справжнього сонця пробив хмари. Я ще не бачив такої краси. Ходімте.

— Ти прекрасно пишеш. Я в захопленні. — Буркун дивився на аркуші, розкидані по долівці.

— Це не я. Це ви пишете, — заперечив Румеч. — Я лише висловив вашу думку. Звичайне ремесло, якого мене навчено на комбінаті. Головне, аби було що сказати. Чи не так? А всі думки ваші.

— Боюся, що це не так. Ось, наприклад, оця фраза на початку про…

— Облиште це все. Ходімте на подвір’я. Там сніг, там стара Журавина чекає сина і робить доріжку для нього від порога до хвіртки, там промінь справжнього сонця пробив хмари, там думки народжуються самі…

Буркун не знав, що відповісти, як повестися. Ніби загіпнотизований, він підвівся і пішов на подвір’я.

З неба сипався сніг, густий, лапатий. Вони підійшли до Журавини і зупинилися.

Стара облишила роботу, застромила лопату в сніг, обернулася.

— Цього року мені почало видаватися, що сніг засипле мене і мою хату. Погано одній жити. А ще цей сніг. Минулої зими присипав геть і вікна. А син прилітає так рідко і так ненадовго. Спасибі, що ви мою хату не минули. Бо одній погано… Зараз би заплющила очі, аби не бачити, як сиплеться цей осоружний сніг, і плакала б, якби не ви. А з вами він видається навіть красивим. Такий крихкий і чистий…

Румеч непомітно для старої підійшов до лопати, застромленої в глибокий сніг, взяв її і швидко проклав доріжку до самої хвіртки. Стара обернулась і побачила, що робота вже зроблена.

— Навіщо ви? — лагідно усміхнулася. — Я хотіла сама, своїми руками. Я ще при силі. Але спасибі.

І раптом Буркунові стало соромно. За все відразу. І навіть за свої вісім романів, що вийшли у видавництві “Земля”. А перед очима зорнув образ матері, і батька, і шлях від своєї хвіртки до свого порога. І, може, його мати сьогодні теж вийшла відкинути сніг. На Землі — не на Марсі чи на Інкані. Лиш десять хвилин льоту триангуляром.

— Ходімте до хати, — сказала Журавина. — Пообідаємо. Інформатора подивимось. Може, про сина щось скажуть…

На великому екрані славетна Ларта співала старий романс:

Вже відцвіла весільна свічка.
Вже відлетіли голоси
в далекий край твоєї віри,
твоєї давньої краси.
Схили обличчя у долоні.
Хай прийде тиша в тихий дім.
Хай опадають давні болі
снігами білої фати…

— А у вас дітки є? — запитала стара.

— Ні, я не одружений, — відповів Буркун і знову ще гостріше відчув сором за прожите життя.

Румеч зрозумів його стан і стримав посмішку, теплу і трохи зверхню — так уміли посміхатися тільки біокібери. Підвівся з-за столу.

— Ви побалакайте, — мовив ніби сам до себе. — Вам є про що балакати. А мені треба працювати, — і ввімкнув “Електронікс” на режим творчості.

ТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ?

Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як листя лілеї. Промені падали і розбивалися на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.

Фоліана стояла біля вікна урочиста, мов до фотографії. За вікном вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою дві будівельні аркади, що вигинались, мов коти на осонні, полідікроловими хребтами. Широкою магістраллю товпились машини. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Вона намагалася вгамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лиш пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.

Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєра інканського комбінату біокібернетики і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалась. Зараз би запитати чому? Вона все знала про той світ, у котрий приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, який вона, ще не бачивши його, знає і любить.

Ось так і зараз. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, котре створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і аби сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути, котре можна лише уявити, згадати, хвилюючись, чи ж і справді воно було таким до сліз красивим і привабливим, як гарна казка.

— Доброго ранку, імениннику, — сказала тихо, дивлячись у вікно.

В глибині кімнати, куди ще не долітали промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик кинувся, мов холодною водою на нього бризнула.

— Імениннику? — перепитав ще сонно. — А я забув… — Звісив ноги, потягнувся: — А ти сьогодні така красива, Фоліано.

— Сьогодні для мене свято.

— Мій день народження? — здивувався хлопчик.

— Так, — усміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати.

Чебрик стояв у квітастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості:

— Сім років — це вже багато, правда?

Доки робили ранкові гімнастичні вправи, Чебрика привітали з днем народження і батько, і мати, і шкільний товариш, Торик. Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав:

— Прокинься, синку, по-справжньому! Умийся холодною водою. Вітаю тебе з днем народження.

Потім привітала мати. Вона говорила просто з цеху первинного синтезу, де працювала на комбінаті харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла його дитячу цікавість і нетерпіння запитати: “А що ви мені подаруєте?” Але нічого не запитав. А Фоліана подумала, що не даремно вона стільки разів повторювала — подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити.

А Торик привітав поважно, як дорослий:

— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз я мушу почитати аналітику. В мене ж “незадовільно”.

— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про мій день народження.

— Він же твій товариш.

Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по склянці еклектону задля свята.

— Ти казала, що ми з тобою сьогодні щось побачимо… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця.

Підійшла до телеінформатора і ввімкнула 23-й учбовий канал.

— Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів 2860 року на середній відстані від природного світила, Сонця, 417 мільйонів кілометрів… — Вусатий чоловік на екрані довірливо посміхався до уявних учнів, запрошував подивитись на кольорову схему.

— Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії.

— Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено. — Тобі видається, як і всім людям, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла на рожеву клавішу, і екран загас.

— Про Землю?

Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого?

— Про Землю? Це величезний музей, де зараз працює сім мільярдів людей та біокіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав, як по-писаному. — От і все. Музей як музей, тільки великий. Що ж там про Землю?

— Поверхова обізнаність небезпечніша, ніж відсутність знання взагалі.

Телепередачі, присвячені майстерності педагога, Чебрик також часом дивився, тож слова Фоліани сприйняв за звичайний педагогічний прийом.

Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості.

Кілька годин дороги Чебрик дрімав. Для нього то був звичайнісінький політ у швидкісному міжпланетному таксі. Часом голос водія лунав з-під купола кабіни, підсилений динаміками, і будив Чебрика.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.

— Ні, — крізь сон мовив.

— Ми вже підлітаємо.

— А що я можу відчувати?

— Землю.

А за кілька хвилин знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням в голосі:

— Чому ти не любиш казок?

— То все вигадки, — буркнув.

— То не вигадки. То все правда, лише було дуже давно.

— Вам на який континент? — голос водія пролунав так раптово, що Чебрик аж здригнувся.

— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Робіть посадку в космопорті південно-західного європейського заповідника, — звернулась до водія за блакитно-прозорою полідікроловою перегородкою.

Вибрала саме південний захід Європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і голова інканського комбінату біокібернетики, народився саме там. Того дня, коли вона закінчила курс підготовки на комбінаті і поважна комісія чекала на неї, аби перевірити і видати технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Сфагнум. Олександр Сфагнум.

— Як почуваєтеся? — поплескав по плечу.

— Дякую.

— Сьогоднішній день є днем вашого народження, Фоліано. І я б хотів, аби ви не забували цей день і наш комбінат. Бо для істоти, що мислить, то дуже важливо і, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ця пам’ять не є інформацією, а лише відчуттям подяки і радості від того, що ти народився саме таким, а не іншим. Ви є майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, аби це розуміння народилося з вашого власного досвіду. Я — землянин. І повірте мені, що розуміння того, що я є землянин, допомагає мені в розумінні всесвіту і просто інших людей…

Спершу Сфагнум говорив академічно, поважно, але раптом у погляді зблиснули вогники дивного сяєва, спершу його обличчя, а потім і вся постать ніби втратили матеріальність, ніби стали тремтливим зображенням на кіноекрані, проекцією його далекого дитинства.

— Я народився на півдні Європи в невеличкому містечку… — але замовк. — Що я вам розповідатиму? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас то просто інформація, а для мене — казка.

Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.

Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити, котрими була встелена площа космопорту, точнісінько такі, як і на Інкані. Але з неба світило яскраве справжнє сонце. Довгий час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого яскравого світла. На Інкані ракети-сонця з паливом Бакса не дають такого сліпучого дня. Потупившись, хлопчик ішов ситаловими плитами. Було спечно. Тої миті Чебрик гнівався на біокібера, що в день його народження повезла до якогось музею. Але скінчилось ситалове покриття, ступили на килимок зеленої трави, що видавалася звичайнісінькою, як на Інкані. Ступивши перший крок, хлопець злякано зупинився:

— Що це?

— Трава, — Фоліана усміхалася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — злякано сахнувся хлопець і зійшов знову на ситалове покриття.

Він ніколи не чув, аби про траву казали, що вона жива. Але стало ніяково, що кібер сміється з нього.

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик звик до яскравого освітлення. Побачив високу споруду приміщення космопорту, але не таку високу і сучасну, як на Інкані, побачив людей, що ішли до міжпланетних машин і вже від них, але всі вони не так поспішали, як в інканському порту.

— В музеях всі намагаються поводитися статечно, — спробував по-дорослому зауважити Чебрик, але Фоліана міцніше взяла його за руку і сказала:

— Не поспішай з висновками…

Він не знав куди, але слухняно йшов, намагаючись роздивитись таку незвичну траву. Вона була схожа на інканську, але запашна. Він ніколи раніше не чув такого запаху. Паморочилось в голові. Але було приємно. А ще — трава була незвичного кольору, кожна травинка мала свій відтінок, хоч і була кожна травинка зеленою. А ноги відчували незвичну легкість і м’якість, а не лише пружність, як від інканської трави. А все тіло щось відчувало, але Чебрик не знаходив слів, аби сказати, що ж саме.

— Куди ми йдемо?

— Не знаю… Ще не знаю…

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимеш біологію. А зараз дивися. Найточніша відповідь приходить сама.

Перейшли площу, навкруги котрої стояли одноповерхові будинки під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав.

— Ти вже втомився?

— Ні, але дарма ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не дарма. По Землі треба ходити. Колись люди змогли подивитися на свою планету, мов на зернину на долоні, але потім зрозуміли, що здалеку всі планети схожі, як і люди, їх здалеку не впізнаєш.

Повернули від магістралі, залишили позаду високу споруду космопорту.

Вийшли в степ. На Інкані степом називають невеликі площі серед житлових кварталів, вкриті пружним килимком інканської трави. А тут степ, здавалось, не мав кінця.

Вже бовванів на обрії, мов забитий у землю цвяшок, шпиль космопорту.

А перед ними — трави до пояса. Від духмяності перехоплювало подих. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червоне створіння на довгім стеблі, а квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

— На Інкані, Чебрику, також є живі трави і живі квіти… Наприклад, у Фіївському заповіднику.

— А-а-а, — здивовано мовив. — Я думав, той заповідник просто великий парк.

— Діти-діти, — так схоже на Чебрикову матір сказала Фоліана. — Ви багато думаєте, але мало вчитесь.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… А трава також, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі, з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано!

— Що, Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Тут затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут все з насіння?

— Ой, Чебрику, яке ти чудо, — нестримно розсміялася. — На Землі все є. Наші комбінати взяли початок саме на Землі. Це в нас на Інкані багато чого немає. Немає ось таких степів…

Фоліана раптом побігла у високій траві, несподівано впала і зникла, мов розчинилась. Чебрик злякався. Він не бачив її. Але раптом почув голос, її нестримний сміх, що видався йому дивним. Підбіг.

— Що трапилось?

— Нічого.

— Чому ж упала і не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти в цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими собі уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила долонею його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижилися в заповіднику. А на Землі є.

— Звідки знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми кращими рисами, аби ми постійно нагадували вам…

Та раптом хлопець побачив щось страшне, злякано крикнув “ой!”, перебивши розважливі слова Фоліани.

— Що це?

Спершу він навіть не усвідомив, що та істота зовсім не велика, що вона піднімається вгору по стеблині. Прямо перед його очима — мовби щось величезне, волохате, різнокольорове, як зі смальт мозаїчних, незграбне і химерне, з багатьма (зі страху не міг порахувати зі скількома) кінцівками, з величезними зеленкавими очима і щелепами, мов лещата.

— Що це?

— Де?

— Ось! Просто переді мною. Таке велике і страшне!

Фоліана не зразу помітила того “казкового дракона”. Певно, колись люди малювали і уявляли світ, бачачи його дуже зблизька, як от зараз Чебрик. Мурашки і ящірки, кажани і риби — вони такі величезні, такі страшні. Лиш їх не видно з орбіт супутників навіть при найкращій оптиці. Можна побачити номер гелікомобіля на широкій магістралі, але залишаються у казці обличчя ящірок і кажанів, сполохані світлом видовжені ротики водяних мешканців.

— Це ж гусінь, — сказала нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому всередині, як у кімнаті, перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики?

— Так, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це також інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас чую музику, таку скрипучу, але гарну. Мовби наш гелікомобіль везе аркади під акомпанемент інканського радо.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.

— А я думав, то в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?

— Ось такі, — Фоліана зробила кумедну позу, підібгавши під себе ноги. — І зелені, як трава.

— Я хочу їх побачити.

— А ти лежи спокійно, коник сам до тебе прийде.

Чебрик завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його відразу впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про котрі не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:

— Сю-ю-р-р-р-р, сю-ю-ю-р-р-р.

Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.

— Він із крилами. Ти не казала.

— Я забула, але ж ти впізнав.

— Так.

— Ходімо до земного лісу.

— А де він?

— Поглянь на обрій.

— То ліс? Ота смуга, що ніби астероси?

І вони знову пішли. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони дійшли до першого дерева. Він не бачив таких дерев на Інкані. Брунатні стовбури, ніби струни інканського радо, високі, а на верхівках — гілля без листя, але із зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.

— Розпалимо вогнище.

— А можна?

Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогник запальнички. Голки загорілися. Фоліана швидко пройшлася навколо язичків вогню, підбираючи тонкі гілки, що лежали, поклала і їх на багаття. Чебрик дивився на священнодійство, і вогонь також видався йому живим.

— Не боляче їм?

— Цим жовтим голкам?

— Так. Адже й вони живі.

— Вони вже… сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Бакса. Вогонь допомагає їм перейти у іншу форму, аби колись знову стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує Всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше і простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Сухі гілки потріскували, часом сичали.

— Він щось каже? — запитав Чебрик.

— Щось каже, — повторила за ним Фоліана.

Сиділи на колючих, але таких м’яких голках. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом. Сиділи біля трепетних язичків казкового вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені, кібер і маленька людина.

І раптом дощ. Спершу почули, що лопотить над головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали — Фоліані на чоло, а Чебрикові на кінчик носа. І раптом несподівано, як на інканських кар’єрах, земля і небо луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана. — Електричний розряд між Землею і хмарою. А може бути й між двома хмарами… Коли йде дощ, на Землі часто чути грім.

Краплі падали з неба, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге, оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

І Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній усе живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало побачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву, живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім!

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли повернулися до інканської квартири, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. А Фоліана сказала:

— Дуже вчасно. Ми саме почали її вивчати.

А коли батько сказав:

— Ти вже майже дорослий, чи не піти нам з тобою на новий атракціон “Печера несподіванок”, там всілякі кумедні жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною.

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю, і той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ…

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади.

— Тату, про що ти думаєш?

РУСУЛЯ

Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки заплакала:

— Бабай! — і обмочила штанці.

То змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі і підвестися до дитини. Вона перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:

А вчора нам сорока
дорогу перейшла
і з білими боками
нам зиму принесла.
А вчора нам сорока
казала про сніги,
своїм човнявим хвостиком
всі замела сліди.
А вчора нам сорока
казала про печаль.
А нам малу сороку
було зовсім не жаль.

Русуля поклала Торонку до ліжечка і сама знову намагалася заснути. Але марно. Ні Антін Курай, ні його дружина Всеслава Рута не прокинулись від плачу дитини, потомлені денними турботами.

Лікар Антін Курай захопився останні роки альпінізмом. Вчора він брав участь у Всеінканських змаганнях, що відбулися на стіні відомого хмарочоса по вулиці Соло № 567 та на риштуванні Флітського мосту. Антін Курай зайняв перше місце. Вчора він так захоплено розповідав про свою перемогу. І навіть ось зараз серед ночі він щось викрикує, стогне, просить товаришів по команді подати крювіца, аби втриматися на пласких поверхнях риштування.

Минуло вже багато робочих днів відтоді, як біокібер Русуля мусила піти на демонтаж. Відробила своє. Вона б і сама вже давно не проти цього, але ж діти. Чебер і Шафран дуже її полюбили. А минулого року Торонка з’явилася, мала щебетушка. Як тепер залишиш її? Ось прокинулась, з ліжечка зіскочила серед ночі…

В кімнаті панувала така глибока тиша, як в залі гіпноматографа. Антін Курай затих, ніби вибрався на арку Флітського мосту. І Всеслава заснула міцно. Глибока тиша збуджувала, як найголосніший окрик, як найщемкіша музика інканського радо. І Русуля підвелася з ліжка, підійшла до шафи. Вона одягла свою ультрамаринову віраску, але ще не знала навіщо. І лише, коли взула в передпокої блискучі чорні черевики, святкові черевики, то зрозуміла — вона принесе малій Торонці з Далекого Яру живу квітку. Торонка кожного разу так бентежно усміхається, як бачить живі квіти. На Інкані їх знайдеш хіба у Фіївському заповіднику. Або в Далекому Яру, куди не кожен і зайде — глибокі урвища, утворені первинним синтезом цієї штучної планети за мільйони кілометрів від Сонця в астероїдному поясі.

Русуля проминула кабіну швидкісного ліфта, неквапом пішла сходинками, їхнє помешкання було на третьому поверсі. Вона вийшла на безлюдну вулицю. Нічну вулицю. Ніщо не порушувало тиші. Хіба далекий, тільки для біокібера вловимий, рокіт Дзябранського комбінату. Срібні кулі ліхтарів зависли над магістраллю густим пунктиром.

Русуля любила ходити пішки. Можна було викликати маршрутне таксі, можна було навіть дочекатися нічного рейсового геліткорема, але до Далекого Яру лише дві години спокійного ходу. Русуля пішла, захотіла знову відчути приємне відчуття втоми. Ущелина вулиці вивела до площі Соло. А з площі треба повернути праворуч. Пройшовши сто сімдесят другою магістраллю до перехрестя з вулицею Верда, треба повернути ліворуч. А там вже поруч і Далекий Яр. Вдень, коли горить над Інканою оранжева ракета-сонце, не кожному туди вільно заходити. То заповідник. Але серед ночі, коли тільки велика зірка справжнього сонця кволо освітлює химерні контури інканських дерев, тоді ніхто не зупинить ні людину, ні кібера, хто знає стежки в Далекому Яру. Там ростуть жовті живі квіти. Вони мусили розквітнути ще позавчора. Вона знайде їх.

Проходячи повз великий магазин, що на площі Соло, Русуля пригадала, як минулого тижня за подвійне скло вітрини залетів інканський горобець, експериментальний продукт комбінату біокібернетики. Він якось втрапив туди крізь малий отвір кондиціонера. Русуля б і не знала про те, але її зупинили діти:

 — Він там помре, — злякано мовив русявий хлопчина.

— Хто помре?

— Наш інканський горобець, — вигукнула дівчина з рожевими бантами.

Троє дітлахів чекали від Русулі допомоги. Хлопчак у строкатому костюмі й картузі по-дорослому розважливо сказав:

— Він там помре і буде сморід… Він же біокібернетичний, він не металевий і не пластиконовий, — хлопець дивився переможно, сподіваючись, що такі розсудливі слова не можуть не переконати.

Дітям було не зрозуміло, чому заради горобця не можна розбити магазинну вітрину. Адже горобець живий і такий красивий. Хіба його життя нічого не варте? Хай брязне на землю скло, холодні крихкі уламки, звільняючи сіре, дзвінкоголосе створіння.

Горобець залишився за склом. Сама Русуля нічим не могла зарадити, а звертатися до інших з подібним проханням видавалось наївним — заради горобця ніхто б не демонтував вітрину.

Від перехрестя з вулицею Верда повернула ліворуч. Дійшла до останнього будинку, що блимав очима вікон, мов казковий пангріль. Звідси вдень вже було видно Далекий Яр. Залишався останній підземний перехід. Жовта рука на білому трикутнику вказувала шлях до нього.

Русуля стала на шорстку доріжку ескалатора. Хвилювалася. Ось вона вирине з-під землі і побачить Далекий Яр. Нагромадження каменів, химерні живі дерева, жива трава, живий мох. То все з далекої Землі. Прижилось, їх змусили прижитися в цьому заповіднику.

Довго опускалась крутим схилом, нарешті вийшла до невеликої рівної площинки, де помітила малі голівки жовтих квітів. Зірвала лише три. Прикрасила їх широким листям папри. Поволі рушила назад.

Повертатися було важче. Русуля добре усвідомлювала свою старість, її не пригнічувало те, що доводиться часто зупинятись, аби перепочити. Вона усміхалася сама до себе. Уявляла, як зрадіє вранці мала Торонка. Квіти, мов жовтаві сонця на долоні.

Нарешті вибралась на тверде ситалове покриття. Жовта рука-вказівник показувала напрям до підземного переходу. Але чомусь з’явилося бажання перейти магістраль поверхнею.

Ніч. Тиша. На магістралі — жодної машини. Тож навіщо опускатися під землю?

І вона пішла. Урочисто тримала в лівій руці малий букетик. Люди називають ці квіти жовтим тирличем. На Землі ці квіти ростуть великими, а тут на Інкані — зовсім крихітні.

Вже доходила до середини магістралі, як раптом…

Вона здалеку помітила гелікомобіль і зрозуміла, що вони не зможуть розминутися. Все трапилось блискавично…

Коли водій побачив, що постраждав кібер, він трохи заспокоївся. Світло кулястих ліхтарів вздовж магістралі освітлювало тіло Русулі, далеко відкинене тупим носом гелікомобіля.

— В чому справа? — з кабіни долинув схвильований жіночий голос. — Як це трапилось?

— Це кібер, — сказав чоловік.

— Ти певен?

— Певен.

Чоловік бачив калюжку біоплазми, що витікала з порваних вазопроводів, понівечені тразонні головки ловили відблиски ліхтарів крізь розриви епітеліальної тканини.

Вона лежала жалюгідна, мов той інканський горобець, що минулого тижня залетів за подвійне скло вітрини.

— Ти певен, що це не людина? — крикнула жінка з машини.

— Так… — тихо проказав чоловік. — Але чому вона пішла поверхнею?

Чоловік дістав сигарету і закурив. Жінка в кабіні щось розгублено шепотіла, але він не прислухався до її слів, був просто не здатен їх чути. В ту мить світ втратив для нього реальність. Машина. Тіло кібера. Жовті квіти на ситаловому покритті магістралі. Ліхтарі. Темна ніч. Високі будинки з поодинокими освітленими вікнами. Мов зупинені кадри фільму.

Чоловік вирішив викликати машину з центрального магістрального селектора, але машина приїхала сама. Телекаріуси магістральних моніторів самі зафіксували аварійний статус.

— В чому справа? — запитав вусатий чоловік сонно. Він, певно, дрімав у своїй зонаті, коли загорілось табло тривоги.

— Вона переходила магістраль поверхнею. Я не знаю, чому вона так вчинила…

— Так, я бачу… — магістральний черговий насунув на самі очі форменого кашкета. — Ви не винні. Але чому ж вона не пішла підземним переходом?

До тіла Русулі підійшов біокібер, професійно оглянув і здивовано сказав:

— Хто ж це випустив таку стару серед ночі? Вона ж, як дитина. Це ще з першого покоління біокіберів. Коли не віддали на демонтаж, то бодай шанували б.

Вусатий чоловік офіційно мовив:

— Можете їхати. Не хвилюйтесь. Вашої вини немає. А цього старого біокібера ми зараз відвеземо на комбінат.

В цей час мала Торонка знову прокинулась серед ночі. Плакала. Але ні Антін Курай, ні його дружина не прокинулись. Ніхто не проспівав Торонці пісеньку про сороку. І вона, поплакавши, знову заснула. Антін Курай уві сні почав просити товаришів, аби подали крювіц, щоб утриматись на пласкій поверхні аркади. Врешті він затих. І Всеслава заснула міцно. В кімнаті було тихо, як у залі гіпноматографа.

В МОЄМУ СЕРЦІ НЕМАЄ ЗЛА

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім удруге. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти панораму зимового міста. Дзвін калатнув утретє, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви — Самійло Борунь? Я не помилився?

— Так, — одповів чоловік і повернув до незнайомця довгасте зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я — журналіст. Я просив би вашого дозволу на коротку розмову, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався: на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, котру він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапно роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…

Запанувала довга мовчанка.

Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима, — і подивився у вікно. Чоловік у тон йому продовжив:

— Зима, та снігу зараз менше, ніж того року… Я знову на Землі…

Видавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Він дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як струменить магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події! — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?

— Я не письменник і поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…

— Важливо для вас особисто? Пробачте, незнаю вашого імені, — на обличчі Боруня майнула цікавість. — Мені справді часом хотілося написати книгу. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичай гостро.

— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе з самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Бо-рунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили посадку на території Європи, хоча звідти рукою подати до Нойвіда. Нам дарували ще одну годину й сімнадцять хвилин, аби ми вже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: “Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…” Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави зажили після робіт у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів: то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. “Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що на разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба говорити про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні потрібної кількості кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож кожної хвилини може трапитись…”— так сказав Моревіль. Ми пішли з ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше бачив Землю. Я народився на орбітоні “Земля-8”, мої батьки і зараз працюють там… Того дня кожен із нас вперше побачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжини падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й в салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула…

— Ви поет, — мовив журналіст.

— Облиште… До речі, як вас звати?

— Даруйте, я хотів би назватися згодом, — сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу. — Розповідайте, будь ласка…

— Добре… Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв’язку. “Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, аби ви зрозуміли…”— почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: “Ми все розуміємо. Даремно не дозволили посадку в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не відстрашить. Не зупинить. Ми ж любимо Землю: Ця любов закладена ще на першому конвейєрі…” Пам’ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено продовжив: “Так, вона закладена у кожному із нас”. Моревіль тоді втомлено усміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так посміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. “Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги”. І ми поїхали. Пасажирська пневмокапсула була порожня. Спершу подумалось, що то особисто для нас виділили величезний салон, але раптом я збагнув: хто ж зараз може їхати до Європи, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші посмішки ставали дедалі напруженішими, як посмішка Моревіля, а обличчя перетворювались на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувались в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — СТРАХ. Він наближався до нас, або ми наближалися до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті я кожною клітиною свого єства відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки і навіть не той стан заціпеніння, тілесного та духовного, коли сам собі нагадуєш крижану поставу. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності світу, матеріальності народжень і фіналів. А за тьмяно-прозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені у тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину і сімнадцять хвилин кожен із нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов часописне повідомлення — в Європі під містом Нойвід на глибині двох кілометрів під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по знешкодженню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, котрих тоді ніхто із нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій… Ловлю себе на думці, що згадую книгу Олександра Буркуна “Земля, народжена вдруге”. Ви читали?

— Так, — мовив журналіст.

— Книга загалом про нас, і я тепер, мабуть, не зможу сказати жодного слова, не додам жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам’ятати, що в Авеніра Горлача, ми з ним сиділи поруч в салоні пневмокапсули, на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно роздивлявся довгасту дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, і справді всю дорогу мугикав дитячу пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, лиш руки судомно стискали когерат. Будимир Глей кожної хвилини рвучко зводив погляд на стінний годинник і якось байдуже повторював: “Уже скоро приїдемо”, а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку боро із його похідної фляги, і ніхто не відмовився, біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв справність свого когерата, кілька разів повторив голосно: “Незбагненно, як вони могли, мислячі, вбивати мислячих?”

— Так, справді… — вихопилось у журналіста.

— Що справді?

— Не зважайте, — мовив вибачливо. — Не зважайте на мене, будь ласка. Розповідайте.

— Рудий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом в лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: “Ходімте!” Потім по короткій паузі додав: “Ходімте швидше!” Біля пластиконових біксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Його руки тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Скоро побачили в кінці кам’яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні видовжені тіні на стіни підземної зали, яку вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми “Гуллівер”. “Ось вони, древні нуклонки”, — мовив рудоволосий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалася кулястою. Пригадую, він сказав: “Моє ім’я Іліан Верн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитися на котромусь із варіантів. Ми спершу вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Значить, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?” — “А відновити захисні рифи?” — сказав тоді я і сам подумав, що відновлення рифів, та ще в таких умовах, небезпечніше за анігіляцію. “Це лайно пролежало майже вісімсот років, на нього навіть дивитися треба лагідно, а мусимо ж якось до нього підступитися”, — майже крикнув тоді бородань.

Буркун писав, що в цю хвилину особисто я думав про сина та дружину, котрі залишилися на Веріані, про тридцять шість прожитих років, а ще про Землю і про її долю… Так, мабуть, я тоді думав про це… Руки тремтіли, а ноги виповнювались ватою, не хотіли мене тримати. Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго я порався біля свого когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нього мало: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. То скидалося на цокання старих годинників, але цокав він усе частіше й частіше, ніби час прискорював свій біг. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека кожної миті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когератний промінь відразу б викликав вибух… В Буркуна то описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочились вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто змінювались.

Безліч разів на зв’язок з нами виходив Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян передавав вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу ж за ним — Лукаш Гудим. Представники медичної служби винесли їх, виринувши несподівано, ще до нашого виклику з глибини головного тунелю. Лиш тоді я зрозумів: за нами постійно стежили. Роздивившись, я помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів, тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовились від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Та й пізно. Кожен із нас був уже як решето. До того ж ми були найкращими когератниками Сонячної системи. Біокібери не могли нас гідно замінити. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Розумієте? Людина часом витримує неможливе…

— Людина — справді велика загадка, — мовив журналіст. — Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини.

— Можливо. Я погано пам’ятаю останні дні… З другим контейнером було зовсім тяжко. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це провокували своїм втручанням. А швидкість анігіляції ми змінити не могли. До того ж із кожним днем нас ставало все менше, дедалі більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів… Останні дні я зовсім не пам’ятаю. Не можу точно назвати, коли відмовила пам’ять. Здається, то був день одинадцятий… Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам’ятаю, — в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину. — Кажуть, я останній вийшов після знешкодження другого контейнера…

— Так, ви були останній. Вас виніс на руках біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. А ви кричали з останніх сил: “Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!”

— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів.

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто і не знає. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив…

— Даруйте, а звідки вам відомі ці подробиці?

— Пробачте, але я… біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав? — все тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, аби сказати мені про це? Чому!? — його очі зволожніли. — Ми всі дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в “Континенталі”…

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивилися один на одного.

— Це треба бути біокібером, аби так… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — всі ми витримали, залишилась Земля… І знаєте, в моєму серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам…

Повісті

ДІТИ НІКОЛІАНА

Ще ніхто й ніколи не міг однозначно твердити, де і з чого починається коріння зла, бо воно ховається чи не в усьому, що існує, і навіть у тому, що лише збирається існувати. Воно чатує скрізь, чекає — чи десь не спіткнеться добро? Воно чекає свого часу, щоб вилитись безборонно, як річка з берегів, і повладарювати коли й не вічно, то принаймні досхочу. Кожен, хто мислить, щомиті повинен прагнути не помилятися навіть у дрібницях, бо навіть у найкращих пориваннях, у найчистіших помислах чаяться непомітні корінчики зла. Біймося не помітити їх!”

(Дьондюранг, “Коріння болю”,

видавництво “Земля”, 2976 рік)

Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з’явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. “Я так люблю тебе, — казала Анель. — Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди”. Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з “талановитим художником”. Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:

— О, Віллі, ти так змужнів! Але, знаєш… Я не буду літати з тобою. Я була просто дівчиськом. У мене зараз така гарна робота… І ось познайомся — мій чоловік…

Відтоді Віллі Джеррі про сім’ю більше ніколи не думав.

Проте на схилі років, передчуваючи хай ще й не швидкий, але, безумовно, невідворотний фінал, повернувшись із чергового польоту, він звернувся в Інститут генетики з проханням виростити йому сина. Потім замовив на Інканському комбінаті біокібера Бетсі й поселив її разом з малюком у місті Білозера. А сам знову літав. Маленький хлопчик бавився різноколірними камінцями, які батько привозив з далеких планет. Завжди поруч — біокібер Бетсі, турботлива й запопадлива.

— Цей камінець твій тато привіз із Центурії, Ніколь. Ось ти виростеш…

— А коли він повернеться?

— Через три роки, Ніколь.

— А де моя мама?

— Ніколь, я не раз уже тобі розповідала: мислячі істоти з’являються на світ по-всякому — одних народжують мами, інших вирощують із клітин, третіх синтезують у бароретортах, це біокібери, ще інші монтуються як машини, це просто кібери…

— Я це все знаю, Бетсі.

— То чого ж ти запитуєш?

— Чому мене не народила мама? У нас у класі в кожного є мами… І тільки я один із клітини… Чому?

— Твій тато — космодослідник. Він весь час літає десь далеко-далеко, і якби в тебе була мама, вона б дуже сумувала за ним.

— І я за ним дуже сумую. Я не пам’ятаю татового обличчя.

— А якби в тебе була мама, ви б сумували обоє. Було б двоє сумних людей. А дорослі сумують дуже сильно, не так, як діти. Тож, мабуть, твій тато вчинив правильно.

— А навіщо я йому потрібен? Літав би собі просто так.

Бетсі сміялася:

— Ось ти виростеш і зрозумієш, що кожному приємно лишати по собі нащадка. Ти колись усе зрозумієш. Батька Ніколіан майже не бачив. Його виховала Бетсі.

Політ на планету Едіна був останнім для Віллі Джеррі. Він помер через три місяці після повернення — упокорений життям і усвідомленням, що залишає по собі сина, розумного і беручкого до всього. На той час Ніколіан уже закінчував біофак Білозерського університету.

За кілька днів до смерті Віллі Джеррі був випадковим свідком однієї синової розмови. Ніколіан готувався до останнього іспиту, лежав на тапчані у своїй кімнаті й не виходив навіть поїсти. Голодному, казав, краще думається. Проте коли Бетсі повідомила, що прийшла його однокурсниця, рудоволоса Дюлія Логвин, зразу вибіг, мов тільки на неї й чекав.

— Ходімо? — запитала дівчина втаємничено.

— Куди? Завтра ж останній іспит…

— Ніколь, то аж завтра… Ти й так усе знаєш. Ходімо.

— Куди?

— Туди, де були вчора. До лісового озера.

— Я не піду… І взагалі все це гидко…

— Що, Ніколь?

— Усе, що було вчора… І взагалі… Якщо я колись захочу сина, я замовлю його на комбінаті, як це зробив мій батько.

— Ніколь! — спалахнула дівчина. — Ти… ти… такий сухий і жорстокий… Я тебе ненавиджу! Вчора був такий день… А тобі… Прощавай! Ми більше ніколи не побачимось!

Ніколіан повернувся до своєї кімнати і сів за стіл до книжок. Коли Віллі Джеррі зайшов до сина, той саме виписував щось з екрана великого бібліоскопа.

— Ким ти хочеш бути, Ніколь? — запитав старий Джеррі.

Син нічого не відповів, навіть не відірвав погляду від екрана.

— Вибач, я чув вашу розмову. Якщо вона справді любить тебе… Це, загалом, велике щастя, Ніколь, якщо тебе хтось по-справжньому любить. Мені видається, що ти не хочеш бути космодослідником. Чи не так, сину?

— Не знаю… Але я не люблю дівчат. Я вчора зрозумів — це не для мене.

Старий Віллі стримав усмішку і серйозно мовив:

— Дивись, Ніколь, тобі жити… Я не буду приховувати, що мене тішить твоя вдача.

Я впізнаю себе…

— Ще б не впізнати, — кинув Ніколіан, і в його голосі батькові вчувся якийсь тамований біль.

— Нічим не легковаж у житті, Ніколь. Відмовитись від будь-чого дуже легко, а повернути його часто буває неможливо. Тож будь мудрим. Я хочу, аби тобі жилось краще, ніж мені…

— Хіба ти був не щасливим? — запитав Ніколіан з подивом і прихованою іронією водночас.

Старий Джеррі сумно посміхнувся:

— Я хочу, щоб ти був ще щасливішим.

Батько підійшов до поличок над синовим робочим столом і, думаючи про щось своє, роздивлявся, вже вкотре після свого повернення на Землю, химерні фігурки, виліплені Ніколіаном. Безліч чудернацьких людських подоб товпилось за склом, усі однакові в своїй потворності і водночас усі різні.

Колись Бетсі хотіла викинути ці дитячі забавки, які тільки місце займають, проте Ніколь заборонив їй навіть підходити до фігурок.

— Це мої діти! — сказав не по-дитячому серйозно.

Батько взяв до рук одну з фігурок. Неолін уже пересох, місцями потріскався, від чого обличчя химерних істот вкрилося зморшками. Хотів поставити неолінову фігурку на місце, але вона випала зі старечих рук, лунко вдарившись об підлогу, розлетілась на безліч шматочків.

— Що ти зробив! — вигукнув Ніколіан. — Що ти зробив!

— Пробач мені, сину… — ледь чутно вимовив Джеррі. — Все пробач, якщо зможеш…

За кілька днів старий Джеррі помер.

“Причиною трагічної долі переселенців на планеті Едіна (Дюлії), як твердять більшість спеціалістів, виявилась дія практично не вивченого, блукаючого поля “Циклоп”. Важко передбачити, до яких ще, окрім безпліддя, наслідків може призвести згубна дія того блукаючого поля. Хоча зараз планета Едіна (Дюлія) вже вийшла із зони впливу “Циклопа” і така зустріч можлива за розрахунками не раніше, як через два мільйони років, на планеті зникає тваринний світ, залишаються тільки рослинні види з вегетативною формою розмноження, і можна чекати інших серйозних змін в існуванні біологічних форм. Тому створення переселенцями комбінату штучної репродукції сприймається нашим зібранням як рішення дуже передчасне, не зумовлене серйозними потребами і вкрай небезпечне, не лише з огляду на деякі науково-технічні та моральні проблеми. Оскільки не викликає ніякого сумніву, що життя переселенців на планеті Едіна (Дюлії) потребує найретельнішого вивчення, рішенням об’єднаної Ради по освоєнню космічного простору одностайно ухвалено розробити програму, яка полягатиме в невідкладному дослідженні умов життя колоністів на планеті Едіна (Дюлії). До виконання цієї програми необхідно повністю припинити транспортне і пасажирське сполучення з планетою. Відповідальним за виконання програми призначено професора біології Ферроса Вейна”.

(З рішення об’єднаної Ради по освоєнню космічного простору,

12 серпня 3286 року).

Сандро Новак повільно простував до свого Оранжа, ступаючи пожухлим від спеки килимом трави. Вийшов на ситалове покриття, де під розлогою дюлійською горобиною від ранку нудьгував його гелікомобіль. Оранж стиха насвистував веселу мелодію, але, помітивши Новака, затих і прочинив дверцята кабіни:

— Чому так довго, Сандро Дю? — запитав стурбовано.

Той нічого не відповів, став у затінок горобини, ховаючись від сонця.

— Чому так довго? — знову запитав Оранж. — Сідай, У кабіні прохолодніше.

Сандро сів у м’яке крісло й довго сидів непорушно, заплющивши очі. Оранж нічого не запитував, чекав. Сандро завжди сам розповідав усе про свою роботу.

— Поїдеш додому чи подрімаєш тут?

— Додому.

І вони поїхали. Вихопились на сьому радіаль, розвернувшись довкола сідловидної споруди центрального корпусу Академії, і пірнули в широкий тунель, влились у потужний потік машин.

— У тебе щось негаразд?

— Втомився, — мовив Сандро якомога байдужіше і відчув, що Оранж не повірив йому.

— Ковтни таблетку ремінісу.

— Немає… Вдома…

На крутому повороті його завалило ліворуч, і він, напружившись, знову сів рівно:

— Не жени так. Нам немає куди поспішати, — сказав тихо.

Оранж зменшив швидкість і здивовано запитав:

— Справді?

Сандро знову оповила хвиля хворобливого, болісного забуття. Він думав про Землю, думав без розчулення, яке часто охоплювало його в перші роки життя на Дюлії. “Я не бачив її чотирнадцять років. І навіть якщо вилетіти ось зараз, цієї миті, то все одно я побачу Землю лише через чотири роки…”

— Я вже не можу більше… — вихопилось у Сандро мимовільно.

— Що? — сторожко запитав Оранж.

— Ми дуже різні з Морі Дю… Ми не потрібні один одному…

Оранж сказав повчально:

— Ти втомився. Ти химерно мислиш. Ми з тобою теж дуже різні, ти — людина, а я — машина для пересування в просторі, але ж ми потрібні один одному. Ти мені дуже потрібен, а я потрібен тобі. Чи не так?

— Так, Оранже. Облиш мене. Ти все правильно говориш. Але облиш мене.

І раптом з відразою до самого себе Сандро Новак гостро відчув, що він звик до цієї химерної, страшної планети… “Ще хлопчиськом читав в одному з романів Андреша про те, як герой… Як же його звали? Якось його звали… Герой прожив двадцять років ув’язнений. Якась печера чи лабораторія… А коли його звільнили, він не зміг жити серед людей. Він повернувся у свою самотність. Мені вже сорок років. У мене могла бути… дружина. Не думати про це! Витримати ще кілька днів! Син… або дочка. Невже я повернусь на Землю? І невже я не збожеволію від щастя?”

Тунель скінчився, і вони виїхали на площу. Очі засліпило яскраве світло.

— Чому ти так довго був в Академії?

Його цікавість, до якої Новак звик, цього разу починала дратувати. Вдавши, що дрімає, Сандро нічого не відповів, хоча й знав — обдурити Оранжа практично неможливо.

— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Ти не хочеш спілкуватися зі мною. Чому?

— Я просто втомився.

— Що ти робив в Академії?

— Розмовляв з професором Ферросом.

— Увесь цей час?

— Так.

— Дивно.

— Що дивно, Оранже?

— Дивно, що ти мене обдурюєш. Що з тобою, Сандро?

“Мабуть, я геть розпустив себе. Треба якось пояснити Оранжу… І не хвилюватись! Не хвилюватись! Але ж не скажу я йому, що ми з професором Ферросом Вейном виходили на зв’язок з кораблем, який наближається до Дюлії…”

— У професора йшов тривалий синтез… А ми з ним сперечалися. Власне, мене як журналіста цікавили насамперед прогностичні аспекти, але професор захопився, почав підраховувати співвідношення мітохондрій до концентрації введеного аміна, а мене це зовсім не цікавило, я хотів лише дізнатися, якою мірою це може впливати на хід нуклеарного кодування. Я ж просто журналіст! Розумієш, Оранже? — свідомо розпалював себе, імпровізуючи переказ розмови, яка насправді була трохи іншою. — Я журналіст! Я добре знаю тільки свою справу. Всього знати неможливо. Хіба ж ні? У кожного в житті своє місце. А Феррос затявся, почав мені розповідати про спеціальні методики, а я ж намагався щось збагнути… І втомився. Дуже втомився.

— Хай буде так, — ображено мовив Оранж.

Коли зупинилися біля будинку, Оранж не зразу відчинив дверцята кабіни, якусь мить ніби зважував щось, потім запитав:

— Справді все гаразд? Як ти себе почуваєш, Сандро Дю?

— Спасибі, Оранже. Ти так турбуєшся про мене.

— Я звик до тебе. А коли ми, машини, звикаємо — то це назавжди, це по-справжньому. Бути корисним тобі у всьому — для мене найбільша насолода.

— Спасибі, Оранже.

Вхідний робот, котрий не бачив його відучора, від’їхав полідікроловим жолобом у нішу, але так, аби Сандро не зміг відразу зайти до помешкання. Робі любив побалакати. Голос Сандро Дю, казав він, допомагав йому саморегулюватися, як гарна музика. Мабуть, це були звичайні компліменти робота, аби потішити самолюбство дюлійця, але все одно Новакові завжди було приємно чути ці слова.

Цього разу Робі знову почав:

— О, нарешті! Я вже так хвилювався. Вас так довго не було. Ви зовсім не думаєте про мене. Якби ви знали, як мені потрібен ваш голос… Я думав, що цього разу перестану функціонувати… — він заїхав глибше в нішу, даючи дорогу.

— Пробач, Робі. У мене було багато роботи.

— Ви зовсім не бережете себе.

Робі дивився на нього темним вічком телекаріуса.

Сандро зайшов до помешкання. Морі в кімнаті не було. Сандро підійшов до вікна і довго споглядав з висоти сорокового поверху місто, рухливі ланцюжки машин на магістралях.

— Ти прийшов? — звичний фальцет Морі змусив обернутися.

Новак вдав здивування:

— Я гадав, що ти десь розважаєшся. У тебе ж сьогодні вихідний.

— Сандро…

— Що?

— Де ти був? — Його коротка зачіска була, як завжди, акуратною, тонкі губи складені в ображену посмішку.

— Я працював з професором Ферросом… Ти ж знав…

Морі дивився на нього довго, незворушно. Новакові стало аж страшно від його погляду. І раптом Морі сказав:

— Зачекай. Я зараз. Дуже тебе прошу, зачекай!

Він вибіг до кімнати технічного обслуговування і надовго там принишк. Щось там робив, але так тихо, що не долітало жодного звуку. Сандро дивувала його поведінка. Це все було так не схоже на Морі. Та ось щось клацнуло в кімнаті технічного обслуговування і пролунав голос:

— Нарешті.

Якийсь дивний схвильований голос. Новак не впізнав його. Раптом відзначив, що в приміщенні стало на диво тихо, наче вмерла вся апаратура, згасли сигнальні вогники всіх систем. “Навіщо він це зробив?”

Морі зайшов до кімнати, як сновида. Його постать у тонкому блакитному комбінезоні хилилася, мов од сильного вітру.

— Ходімо! — кволо, але рішуче сказав Морі Дю.

— Куди?

— До мене в кімнату. Так треба… Будь-якої хвилини хтось може прийти із Центру. Я вимкнув усі системи. І систему медичного спостереження. Ми можемо вільно поговорити. Ходімо. Ніби ми просто заснули і не помітили, що зникло…

— Навіщо?

— Ходімо, Сандро Дю.

Новак нічого не міг зрозуміти, але слухняно пішов за ним. Морі якось сторожко ліг на широкий тапчан. Сандро сів поруч.

— Ти мені нічого не хочеш сказати?

Сандро не впізнавав його голосу. Тамоване хвилювання проривалося гортанними модуляціями. “Що це з ним?”

— А що ти хочеш, аби я тобі сказав? — спробував він усміхнутися і завчено торкнувся долонею пасма темного волосся на чолі Морі.

— Сандро, в нас так мало часу. Кожної хвилини може прийти хтось із Центру.

І раптом Морі наче захлинувся тамованим болем. Його тіло судомно здригнулося. Очі були безтямно розширені, бездонні чорні зіниці стали схожими на вічка двох телекаріусів. Він був потворний тої миті. Нарешті Морі опанував себе.

— Ти справді хочеш зупинити “Вікторію”?

— Навіщо ти вимкнув живлення?

— Я хочу, щоб ти сказав правду.

— Я завжди кажу правду.

— Припини гру! — раптом крикнув Морі. — Я десять років з тобою! — Він підхопився і напружено сів на тапчані, обхопивши руками коліна. — Я десять років стежу за тобою. Але не просто, Сандро… Я дуже звик до тебе… Ти хочеш зупинити “Вікторію”? Скажи, у нас мало часу.

Новаку було важко зорієнтуватись, проте йому видалось, що Морі щирий тої миті, що на думці в нього немає нічого лихого.

— Хіба справа у “Вікторії”? — спромігся на якусь відповідь.

А Морі радо підхопив його слова:

— Ти не хочеш зупиняти “Вікторію”. Правда? Може, інші й хочуть цього… А ти ж ні… Правда?

“Перевірка! — подумав Сандро. — Він перевіряє мене. Просто провокує. Метод вербальної регургітації, як кажуть працівники Центру. Він перевіряє мене. За ці десять років я не міг не викликати підозр… І наші зустрічі з професором Вейном не могли залишитися непоміченими… Але чому саме зараз? Тому, що скоро прилетить корабель? Що ж робити? Може, просто вдати, що я не розумію його? Ні… Все не так просто…”

— Морі, давай ми завтра… візьмемо маленького, — несподівано для самого себе сказав Новак. — Нам уже давно пора. Нам давно пора жити, як справжні дюлійці…

— Справді? — перепитав Морі ледь чутно. Він не чекав від Сандро цих слів.

— Так… — ствердно кивнув і побачив, що Морі плаче. Сандро навіть уявити не міг, що Морі взагалі може плакати. — Все буде гаразд…

— Семен Дю хоче тебе бачити післязавтра о дванадцятій годині, — промовив Морі Дю якомога спокійніше.

— Мене хоче бачити Семен Михай? — перепитав Новак.

— Так.

— Навіщо?

Новак хотів пригадати обличчя Семена, але марно.

— Він тобі сам скаже, навіщо… Ти справді не хочеш зупиняти “Вікторію”?

— Я вже казав тобі.

— Казав, що не хочеш… Так?

— Так. Чому ти плакав?

— Не знаю. Ти землянин. А я справжній дюлієць. Я звик до тебе, але ми такі різні. А ще я боявся, що ти скажеш: “Хочу зупинити “Вікторію”. І тоді б тебе не стало. А я цього не хотів. Розумієш?

— Ти давно співробітничаєш з Центром?

— Десять років.

Десять років життя вже пролетіло для нього на цій химерній планеті. І Сандро Новаку раптом до болю гостро пригадався той день, коли вони вперше зустрілися з Морі. Зустрілися випадково, але ця випадковість врятувала Сандро життя…

…Довкола міста Онто — гори, дикий праліс. Одного ранку невдовзі після їхнього прильоту на Дюлію Сандро Новак закинув за плечі рюкзак і вирішив добратися до Плато Двох Братів. Колись там з невідомих досі причин загинули брати-космодослідники Антон і Гнат Стиги. Він сподівався знайти на тому плато бодай якісь їхні сліди. Але не знайшов нічого і попрямував відрогами донизу… Продирався крізь зарості низькорослого дюлійського вільшаника. Тим часом посутеніло, пішов сильний дощ. Навпомацки поставив намет і довго сидів у темряві під хистким дахом, почуваючись досить жалюгідно. Нараз усе довколишнє освітилось яскравим холодним сяйвом, і в наметі стало видно, як удень. Сандро закам’янів від страху. А потім загриміло, і він зрозумів, що це гроза в горах. Змусив себе заспокоїтись. Він і уявити не міг, чим закінчиться його вихід у дюлійський праліс. Витягнув спальник і заліз у нього. Заснув.

Прокинувся від страшного болю, який виповнював його зсередини. Розплющив очі і побачив білі, холодні, матові стіни, ліжко, а на ньому — людина, і апарат штучного дихання поряд, і система для переливання крові.:. “Де це я?” Такі білі стіни… “Чому поруч цей чоловік на штучному диханні? Такий схожий на… Це ж Григір, один із нас… Один із трьохсот. Що з ним? Як болить усе всередині…”

Пам’ять зберігала якісь уривки спогадів… “Нас було триста… Чотири роки польоту… Може, наснилося?”

Сандро Новака затрусило у лихоманці, і відразу до нього хтось підійшов у рожевому халаті. Величезні карі очі, рівні брови, з-під рожевого ковпака вибиваються пасма волосся.

— Він отямився, Джиммі, іди сюди!

“Я отямився. Я в лікарні. Що зі мною?” Сандро прохрипів:

— Пити…

Відчув на губах життєдайну вологу. Жадібно ковтнув двічі.

— Не давай йому більше води, — почувся голос. — Введи йому трохи ремінісу, хай ще поспить.

Коли нарешті Сандро Новак по-справжньому прийшов до тями, Морі розповів йому, що під час грози на його намет упало дерево, в яке влучила блискавка. Знайшли Новака випадково…

— А Григір?

— Григора вже немає… Серце зупинилося… Хочеш, я буду жити з тобою?

Питання прозвучало дико й несподівано, проте Сандро змусив себе не дивуватися. Морі працював у клініці Ніколіана, а кожному з трьохсот на Землі наголошували, що особливо уважно треба дослідити діяльність Ніколіана Джеррі та його комбінату “Вікторія”. Тоді Сандро Новак ще не знав, що йому дуже поталанило. Прихильність Морі Дю врятувала його. Він вийшов живим із клініки Ніколіана.

Його спогади перебив голос Морі:

— Два-три тіла на рік, Дю, це така дрібниця. Але я дуже звик до тебе. І я не хотів, щоб саме ти відходив. І ви самі у всьому винні. Земляни могли б організувати донорство для Дюлії. Завжди треба чимось жертвувати, Сандро. Хіба не так? І хіба ми загрожуємо чимось землянам? І тут, на Дюлії, хіба землянам погано?

— Дуже добре, — мовив Сандро, зціпивши зуби.

— Сандро Дю, ти повинен про все подумати сам. Післязавтра з тобою розмовлятиме Семен Дю… Він теж землянин… І Ніколіан Джеррі землянин… Але вони справжні дюлійці… Ти розумієш мене, Сандро? З тобою говоритиме Семен Дю. І ти мусиш про все сам добре подумати.

— Так, Морі Дю…

— А ти більше нічого не хочеш мені сказати?

— А що ти хочеш від мене почути?

Морі довго мовчав.

— Може, справді візьмемо маленького? — нарешті сказав він.

— Візьмемо…

— Спасибі, Сандро Дю. Спасибі. Якби ти знав, як я мучився ці десять років. Мені наказали стежити за тобою. Спершу просто так, а потім стало відомо про вашу програму. “Програму трьохсот…” І тоді я зрозумів, що ти нас усіх ненавидиш, хоча й не показуєш цього. І маленького я не просив тебе брати. Я все чекав, доки ти сам… Ти мусив нас, дюлійців, нарешті зрозуміти. І сьогодні… Спасибі, Сандро Дю.

Новак спробував усміхнутися, і Морі відповів йому вдячною усмішкою.

— Вони прийшли, чуєш… Чуєш? З Центру. Ми спимо. У нас вихідний. Ми спимо. І нічого не знаємо. Вони вже у вітальні, — раптом скоромовкою проказав Морі.

Він випростався на повний зріст і ліг невимушено, поклав голову Сандро на плече, заплющив очі. І лише одна сльозинка нагадувала про… Сандро Новак ледве встиг заплющити очі. До кімнати вже заходили.

— Ось вони, — пролунав басовитий голос.

— Нічого не розумію, — другий голос.

— Мертві?

— Дивно.

— Що ж тут сталося?

Морі ворухнувся, ніби вві сні.

— Може, сплять?

— Сплять?

Сандро відчув легкий доторк до свого плеча і розплющив очі, але не поспішав підводитися, вдавав, що тільки-но прокинувся і не може збагнути, де він і що з ним.

— Що у вас сталося? — запитав кремезний дюлієць і поправив вилоги свого рожевого медичного халата.

Другий дюлієць був у формі працівника технічного обслуговування.

— У нас? — перепитав Новак, підвівся і поклав руку на плече Морі. — Що у нас сталося?

Той спроквола розплющив очі й позіхнув.

— Що ти кажеш, Сандро Дю? — Він ніби тільки тепер побачив працівників Центру. — О, перепрошую… — і підхопився рвучко з тапчана. — Я вас слухаю.

— Що тут у вас діється?

— У нас? Ніби нічого… А що таке?

— У вас не працює жодна система. Вимкнулось живлення.

— Справді? Дивно.

Морі вибіг до сусідньої кімнати, і вже звідти долетів його стурбований голос:

— Сандро! Все мертве! Ах, Сандро Дю, що ж це таке?! Іди сюди! І наш Робі! Наш любий Робі! Ви врятуєте його?

— Не хвилюйтесь, — мовив працівник технічного обслуговування. — З Робі все буде гаразд, минуло тільки десять хвилин, він ще не втратив заряд на п’ятій клемі… Все буде гаразд… Але як це трапилось?

— Не знаю, — сказала Морі. — Ми спали. У нас сьогодні вихідний. Ми вирішили трохи відпочити.

— Спали? — з недовірою перепитав кремезний і попрямував до вікна, потім до кімнати технічного обслуговування, довго роздивлявся начиння блоків, захованих за пластиконовими дверцятами в стіні, нарешті здивовано вигукнув:

— Ви відкривали сьомий блок?

— Я спав, — мовив Сандро похмуро. — Я нічого не відкривав.

— Я відкривав, — знічено мовив Морі. — Мені видалося, що він перегрівся, було чути запах горілого пластикону. Я відкрив… І трохи полив водою…

Сандро відчував, що Морі дуже хвилюється, проте зовні його поведінка була майже звичайною.

— Полили водою?

— Так… А потім ліг спати… У мене сьогодні вихідний…

— Пробачте… Я раджу вам звернутися до лікаря. А в разі, якщо вам знову захочеться полити водою блоки системи спостереження, ми вас ізолюємо. Обох! Але цього разу раджу просто звернутися до лікаря. І перечитати інструкцію користування блоками технічного обслуговування.

Кілька хвилин вони покопирсались, невдовзі знову загорілись усі сигнальні лампочки. Працівники Центру попрощалися і квапно пішли, кинувши з порога докірливі погляди на Сандро й Морі.

Вхідний робот голосно гукнув:

— Що там сталося? Я думав, що вже помер.

— Все гаразд, Робі, — мовив Морі, не виходячи до нього. — Чомусь зникло живлення. Але вже все гаразд. Не турбуйся.

Вони сіли до столу і довго мовчки дивилися один на одного. Біла скатерка, гаптована сріблом. Дві червоні дюлійські троянди в блакитній вазі. Сандро розумів, що їм з Морі треба продовжити розмову. Але обидва мовчали. А на них дивилися чорні вічка системи спостереження.

І раптом засвітився екран відеона, а на ньому — обличчя того кремезного дюлійця, котрий щойно походжав помешканням.

— До речі, шановний Сандро Дю, безпосередньо перед зникненням енергії у вашому блоці ви не спали, а розмовляли з Морі Дю. А шановний Морі Дю сказав: “Зачекай. Я зараз. Я дуже прошу тебе, зачекай…” Після цих слів Морі Дю пішов до кімнати технічного обслуговування.

— Я почув запах горілого пластикону і пішов подивитися, що там таке…

— Досить. Це ми вже чули. В нас немає сумніву, що вам обом треба трохи підлікуватися. Сподіваюсь, що система медичного спостереження теж помітить у вас відхилення від норми…

Після слів кремезного на екрані загорілася червона сигнальна лампа. Морі здригнувся, наче його вдарили, безпомічно дивлячись на екран відеона, на червоний вогник.

— Ні! — раптом крик Морі. — Ні!

Кремезний на екрані криво усміхнувся.

— Не хвилюйтесь. Зараз прибуде машина медичної служби. Все буде гаразд.

— Програма “Білальген-Сімнадцять”! Терміново зробіть запит! Дайте нам спокій! — крикнув Морі Дю.

Кремезний здивовано звів брови, натиснув якусь клавішу й відвів погляд убік, за мить сердито сказавши:

— Могли б попередити нас зарані, шановний Морі Дю. Бажаю всього найкращого.

— Ви теж могли б бути краще поінформовані, — сухо відповів.

Екран загас.

“Що це за програма? А що Морі сказав? І той кремезний так зразу змінився… Як це розуміти? Якась програма… Може, це звичайна інсценізація? Ганебна інсценізація… Чи ж судилося мені повернутися на Землю?”

— Що це за програма, “Білальген-Сімнадцять”?!

— Програма мого нагляду за тобою. Особисте завдання Семена Дю.

— Семена? — перепитав Новак і мимоволі всміхнувся.

“Виявляється, Семер Михай щось робить. Тоді все не так і кепсько… А ми думали, що Семенові одне в голові — врятувати власну шкуру. Вже минуло шість років, як Семен став консультантом Ніколіана Джеррі, і відтоді він демонстративно припинив будь-які контакти з землянами… Виявляється, Семен Михай щось робить… Якби не ця програма, Білальген-Сімнадцять, мене б назавжди забрала машина медичного Центру…”

Про планету Едіна земляни почули вперше три століття тому. Одна з розвідувальних експедицій, очолювана молодим космодослідником Іваном Едіним, повернулася на Землю з цікавими матеріалами — у 172-му квадрі простору була помічена зірка, схожа на Сонце, навколо якої оберталася велика планета. Енергетичні запаси вичерпувались, тому експедиція зробила тільки короткочасну посадку на незнайомій планеті. Зняли фільм і взяли проби грунту. Своєю рослинністю і тваринним світом планета була схожа на молоду Землю. Зірку назвали сонцем Едіна, а планету — планетою Едіна. Зразу по поверненню організували наступну спеціальну експедицію, яку очолив Віллі Джеррі. Невдовзі почалось освоєння планети Едіна. Відстань до планети космічні кораблі долали приблизно за чотири роки за земним часом. Через систему автоматичних станцій постійно підтримувався зв’язок із Землею, яка з цікавістю і захопленням стежила, як виростає місто Онто на далекій планеті, як з’являються наукові дослідні центри, як живуть у глибинах Всесвіту посланці Землі. З ініціативи молодого біолога Ніколіана Джеррі планету було переіменовано на Дюлію. Все було б гаразд, якби дуже скоро не виявилось — усі колоністи, а їх на планеті жило на той час уже близько шестисот тисяч, стали безплідними.

Морі Дю поспішав. Швидко прямував до широких прозорих дверей клініки. Підлога відшліфована до дзеркального блиску. Тиша коридорів. Морі Дю лишалось три хвилини, аби встигнути накинути рожевий халат і піднятися до центральної маніпуляційної зали на третьому поверсі. “Дисципліна — насамперед, вона — запорука нормальної діяльності”, — вже вчувався голос старого Кларка Дю, дюлійця першого покоління, правої руки Ніколіана Джеррі. Була надія не зустрітися з ним, хоча головний адміністратор майже кожного дня заходив до центральної зали саме в годину зміни робочих бригад. Морі Дю спізнювався.

“Це Сандро винен. Він стає просто нестерпним. Він чекає прильоту корабля із Землі. Він ще не забув… Але ж він не винен, що там народився і пам’ятає… Я теж ніколи не зможу забути “Вікторію”, навіть якби і потрапив кудись, де краще. Хоча хіба може десь бути краще, ніж на Дюлії?”

І раптом з глибини коридору виринула чиясь постать:

— Пробачте… Ви тут працюєте?

Морі зупинився і глянув на годинник. Залишалося дві хвилини.

То була жінка — худорлява, з короткою, як у всіх дюлійців, зачіскою, в сірому комбінезоні.

— Як ви тут опинилися? — запитав він майже гнівно і знову глянув на годинник. — Хто вас пропустив?

— Я зайшла через восьмий службовий вхід. Я колись допомагала будувати цей комбінат, знаю план…

— Що ви хочете? Швидше…

Вони саме зупинилися біля дверей службового гардеробу, і за мить Морі Дю вийшов звідти у рожевому халаті наопашки:

— То я вас слухаю… Ходімте…

— Вчора до вас привезли Андрія Дю…

— Можливо, цілком можливо. Я вчора був вихідний. А що ви хотіли?

— Я хотіла запитати, як він себе почуває.

— Хіба ви не одержали відповіді від централізованої системи інформації?

— Розумієте… Я хотіла запропонувати свої послуги. За фахом я медпрацівник. Я дуже хочу його врятувати…

— Шановна…

— Стелла Дю…

— Шановна Стелло Дю, невже ви гадаєте, що така клініка, як наша “Вікторія”, не має всього необхідного, аби подати медичну допомогу?

— Пробачте, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно…

— Не хвилюйтесь, я не можу зрозуміти вас неправильно. А хто такий Андрій Дю?

— Він… Він син моїх друзів на Землі…

— Він прилетів разом з вами?

— Ні… Десять років тому… Він ще зовсім дитина…

“Десять років тому. Отже, цей Андрій Дю — один із трьохсот. Невражений, чистий біологічний матеріал. Настала його черга відійти, черга продовжити життя Дюлії…”

Вони саме виходили з кабіни ліфта на третьому поверсі навпроти центральної маніпуляційної зали.

— У нас є все необхідне для того, щоб допомогти вашому Андрієві Дю. Якщо йому взагалі ще можна якось допомогти.

— Андрію! — розпачливо зойкнула жінка і кинулась до прозорих дверей. За ними — медичне ліжко і обриси людського тіла, поряд — апарат штучного дихання. — Андрію! Це він…

— Туди не можна!

— Він ще живий? Чи вже… — жінка замовкла, тамуючи ридання.

— Я обіцяю вам, — майже крикнув Морі Дю. — Я зроблю все, що буде необхідно. А зараз — вам треба йти звідси.

Морі Дю підвів жінку до ліфта і з полегкістю зітхнув, коли дверцята зачинилися за нею.

Він зайшов до маніпуляційної і зразу побачив біля центрального пульта Кларка і Патреса Дю.

— Ви, як завжди, дуже пунктуальні, Морі Дю, — сказав Кларк.

Морі поглянув на годинник — він справді зайшов з точністю до секунди.

Кларк підійшов до Морі, взяв його під руку:

— Ось ваш сьогоднішній хворий… — спроквола почав він. — Треба обстежити у нього гемоциркуляцію в малому колі та функцію ренальних мітохондрій в умовах хронічної гіпоксії. Ну і, як завжди, бажано протримати його якомога довше. Та ви ж усе знаєте, шановний Морі Дю. Кому я це все розповідаю… В індивідуальному блоці все записано. Бажаю всього найкращого!

Морі підійшов до столу, де схилився над паперами Патрес Дю.

— Привіт!

— О, Морі Дю, у нас сьогодні цікавий хворий…

Морі сів на м’який дзиґлик, він не слухав Патреса, він думав про своє: “Ніколіан Дю готує для Сандро Дю велике випробування. Якщо Сандро витримає, якщо я виховав за ці роки справжнього дюлійця — він буде нашим героєм”.

Із щоденника Сандро Новака

“Ферросе, навіть якщо нам з тобою і не судилося повернутися на Землю, наші записи відкриють усю правду. Аби вони не потрапили до рук дюлійців, треба користуватися кодом. Скажімо, дуже легко зробити, щоб усе записане відразу стиралося з електронної пам’яті, якщо попередньо не натиснути клавішу “рест”.

Мені видається, що варто “засекретити” саме цю клавішу, бо в записниках будь-якої конструкції вона не використовується для відтворення записаного. Все, що ми дізнаємось тут, ми мусимо зафіксувати. І якщо ти загинеш, твій записник перейде до мене. Якщо загину я, тоді ти мусиш берегти мої записи. А нас обох підстрахують інші. Але, гадаю, не варто втаємничувати будь-кого із трьохсот у наш код. Хоч як це ганебно, а можуть знайтися і зрадники. Вже на собі пересвідчився, що немає наркотика підступнішого за ремініс. Боюся ремінісу страшенно. І не маю сумніву, що Ніколіан та його поплічники “нафарширували” ремінісом перших переселенців цілком свідомо…”

Вір, вхідний робот у помешканні професора Ферроса Вейна, повільно від’їхав у нішу, пропускаючи Сандро. Новак на якусь мить затримався коло великого дзеркала біля входу, ніби вагався, але врешті рішуче ступив до кімнати.

Феррос сидів у глибокому кріслі і, здавалось, дрімав. Проте коли Сандро підійшов до нього, то побачив, що очі його розплющені. Вони зустрілись поглядами і довго безмовно дивилися один на одного. Сандро розумів стан професора. Нарешті Вейн тихо промовив:

— Привіт.

— Як життя? — вимушено усміхнувся Новак і сів у крісло поруч.

— Прекрасно! Все прекрасно! — бадьоро вигукнув професор і озирнувся на темне вічко телекаріуса системи спостереження.

Від тої хвилини, коли вони дізналися про справжнє призначення системи медичного спостереження, спілкуватися по-земному стало безглуздо, принизливо і просто небезпечно. Кожен вихитровував свій спосіб спілкування. Сандро з Ферросом обрали найпростіший і, мабуть, наймудріший — вони писали.

— Ось поглянь… Моя стаття в останній номер, — голосно мовив Сандро і простягнув Ферросові кишеньковий бібліоскоп.

Професор натиснув клавішу “рест”, маленький екран засвітився.

“Я повідомив про точну годину прильоту корабля лише сімдесят трьох товаришів. Як у тебе?”

Феррос довго дивився на екран, нарешті багатозначо проказав:

— Ти молодець, Сандро Дю. Ти прекрасний журналіст. Мені особливо подобається оцей абзац про те, як на Дюлії дбають про здоров’я кожного. Дуже переконливо і емоційно написано. Але я теж не гуляв. Ось поглянь результати мого останнього біологічного досліду. — Він подав свій записник.

“Я інформував дев’яносто чотирьох товаришів. Гадаю, цього досить. Головне — знищити “Вікторію”. Решта — дрібниці. Хіба що поб’ємося трохи навкулачки. Чи не так? Тримаймося! Вже скоро!”

— Добре, Ферросе. Дуже цікаві результати. Ти чудовий вчений. І тобі все так легко дається… — мовив Сандро по паузі.

Із щоденника Ферроса Вейна

“Нині вже ясно — ми в пастці. І цієї миті я навіть уявити не можу, що ж нам робити, що робити мені особисто? Ніхто з нас не чекав такої підступності. На сьомий день після посадки бригада дюлійських техніків визнала наш корабель цілком непридатним для польотів. Ніхто з наших не встиг вчасно приїхати в космопорт. Від нашого корабля не лишилось і сліду. А разом з ним зникла і можливість неконтрольованої лінії зв’язку з Землею на кодовій частоті.

Треба потай зробити нейтрино-передавач і вийти на самостійний зв’язок з Землею. Всі наші передачі через Дюлійський Центр Зв’язку або ж коригуються, або ж узагалі не виходять в ефір. Треба діяти. Корабель із Землі летітиме чотири роки…

Ніколіан Джеррі від нашого імені робить регулярні передачі на Землю. Він мені сам про це сьогодні сказав. Негідник! Він запевняє Землю’, що на Дюлії все гаразд, а кожному із нас ніби так сподобалось на Дюлії, що ми вирішили не повертатися додому. Лицемір! Та ще й просить Землю про всяк випадок відрядити на Дюлію порожню машину, бо наш корабель визнано геть не придатним для польотів. Ще не можу зрозуміти цього Ніколіанового прохання. Якийсь черговий підступний план… Треба терміново закінчувати монтаж передавача. Земля знатиме правду…”

Це було десять років тому…

Космопорт був переповнений. Як тільки замовкли могутні голоси двигунів, як тільки розвіялись хмари пилу, здійнятого потужним струменем із сопел анігіляторів, до корабля, побігли тисячі зустрічаючих.

Феррос Вейн вийшов першим.

Ніхто не чекав такої зустрічі. Радісний гомін, вигуки привітання, усмішки, квіти… Феррос вийшов і зупинився на першій сходинці. В небі ясне сонце, чуже сонце, але таке схоже на земне, таке тепле. Чисте небо. Примружившись від сліпучого сяйва, Вейн усміхнувся, якось розгублено помахав рукою.

— Привіт, брати! — вихопився із загального галасу чийсь могутній голос.

Інструкція передбачала: третина екіпажу лишиться на кораблі доти, доки не буде цілковитої певності, що вихід з корабля нічим не загрожує.

Від гурту відокремилась постать худорлявого, збудженого чоловіка.

— Я — Ніколіан Джеррі, — мовив він, утираючи сльози радості. — Привіт, земляни! Дорогі наші! Не хвилюйтесь. У нас на Дюлії вже все гаразд. Той проклятий “Циклоп”… Але не хвилюйтесь, брати. Друзі! Дорогі наші! — Ніколіан завмер в обіймах професора Ферроса. — Спасибі, що ви прилетіли. Спасибі. У нас на Дюлії вже все гаразд. Тут усе добре, лиш до Землі так далеко… Ви назовсім?

— Ще не знаємо, — мовив Феррос.

Дюлія була інформована про приліт корабля з Землі, хоча про мету експедиції дюлійці, певна річ, нічого не знали.

Ферроса Вейна підхопили на руки і понесли. А за ним і решту тих, хто виходив з корабля. Земляни були зворушені. Третина екіпажу, як і передбачалося, лишилась на кораблі, проте вже наступного дня Феррос Вейн дозволив вийти всім. Це було фатальною помилкою. Корабель ні в якому разі не можна було залишати без нагляду. Прискіпливий медичний огляд ще більше приспав пильність землян.

Із щоденника Сандро Новака

“Лише Ніколіан Джеррі та його поплічники знають правду про Дюлію, про комбінат “Вікторія”. Решта переселенців, ощасливлені ремінісом, нічого не знають і знати не хочуть.

Система Ніколіана працює безвідмовно.

Вчора зникли Антон і Василь, зникли разом з тими дюлійцями, кому вони розповідали про справжнє призначення комбінату “Вікторія”. Це жахливо…”

Майже кожної ночі його обступали видіння, вривались у перевтомлений мозок поодинці й по кілька нараз. Мучили, знесилювали. Всі такі схожі одне на одне і водночас щоразу чимось відмінні. Батько. Мати. Заплава Дніпра під Києвом. Оленка в рожевому, поцяткованому зеленим платтячку.

— Я скоро повернусь, — казав він їй.

Проте Оленка не всміхалась безтурботно і дитинно, як колись наяву, дивилась непорушно, а позад неї, наче в кіно, пропливали далекі дуби на тому березі заплави, блакить води, хвилі, хмари в синьому небі. Той погляд завдавав нестерпних мук, і він стогнав, і тоді Морі Дю будив його безпорадного, беззахисного перед нічними видіннями:

— Сандро Дю… Тобі погано? Прокинься…

— А-а-а… Ти чекай, я скоро повернусь…

— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?

— Це ти, Морі?

І Морі починав його втішати, завчено, як належало втішати землянина.

— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?

— Морі, облиш мене. Все гаразд. Облиш. Не треба.

Але пам’ять вистражданого тіла ще берегла спогади.

А потім знову засинав, і знову приходили видіння. Приходив батько і, як і колись на Землі, клав руку на плече.

— Тату?

— Що, синку? Про що ти думаєш?

— Про життя.

— І що ж ти про нього думаєш?

Сандро розчулено всміхнувся уві сні, відчуваючи міцну батькову руку.

— Воно таке складне і прекрасне.

— Воно просте, синку.

— Просте?

— Так. Дуже просте, якщо жити чесно.

— Але ж, тату…

— Повір мені, синку. Ти ще дуже молодий. Ти ще зовсім дитина…

— Мені вже двадцять шість.

— А мені лише вісімдесят, синку.

— Мене виснажує чекання.

— А чого ж ти чекаєш, синку?

— Любові…

— Так… — утаємничено говорив батько, а Сандро пильно вдивлявся в дорогі риси батькового обличчя. — Ми живемо, доки любимо це життя…

— І людина не може так довго чекати, тату.

— Не хоче…

— Чекання виснажує…

— Гартує, сину. Повір.

Роззявлена пащека лева, слинява й огидна, зависала над Сандро і реготала.

— Я люблю тебе, — казав лев. — А ти мене любиш?

— Морі Дю… Все гаразд… Облиш мене…

— Давай по одній таблетці ремінісу, — казала мати, і її брунатне волосся виблискувало у світлі місяця яскравими лелітками. — Лише по одній таблетці, і все одразу стане гарним і довершеним, як у кіно. Пропливатимуть картинки за вікном — а ми сидітимемо і дивитимемось, але будемо знати, відчувати, що то не кіно, то життя, а ми його активні учасники, герої того дійства за вікном. Розумні люди винайшли ремініс. Все красиве і приємне зринає з нашої пам’яті, а погане взагалі не з’являється…

— Мамо… Ти ж нічого не знаєш…

А мати плакала безгучно:

— Я все знаю, синку.

— Мамо… Я скоро повернусь.

— Синку, ти завжди був такою розумною дитиною.

— Мамо…

— Прилітай… Ми так давно тебе не бачили.

І знову приходила Оленка. Рожеве, поцятковане зеленим платтячко. Вітер. Дніпровська затока. Могутні дуби на тому березі…

— Оленко, я скоро повернусь.

— Ти просто втомився. Втомився. Але за життя треба боротися, як і за любов.

— Боротьба гартує, сину! — лунав батьківський голос звідкись із піднебесся.

— Чекання гартує, тату… Ти казав, що чекання гартує…

— Так. Чекання і є боротьба. Діяти — це дуже легко… Та от яким ти вийдеш зі свого чекання? Яким, сину? Мені болітиме, якщо… Але ми з мамою знаємо, ти все витримаєш…

І вітер, і знову дніпровська затока, і могутні дуби на тому березі, і рожеве платтячко, поцятковане зеленим, а всі погляди застиглі, мертві…

“Я щасливий. Бо я самотній. І сильний, як мій батько. І я творець нового світу, про який мріяв ще мій батько. Я відчуваю, що саме про таке життя мріяв мій батько. Він і мене виростив з клітини власного тіла. В мене немає матері. Цокання годинника лунає десь у мені. Хтось відлічує хвилини мого щастя. То гупає кров у скронях… Кров? Життя? Як там у Андреша?.. “І день і ніч. Тремтлива свічка. Останній день останнього жалю. Згорає у вогні останнє протиріччя. Я теж помру. Я теж помру. Але немає страху. І нема любові. Бажань немає. І нічого вже нема. Живе вмирає. Залишиться атом. Слухняний атом у реакції окислення добра. Все, що живе, те мусить вмерти. А в пам’яті ще не зотлів той доторк до чола тендітної руки, нездатної подарувати щастя, а лише розпач втрати, невідворотної, мов смерть…” Ніби про мене написано…”

Ніколіан Джеррі був одним із перших переселенців на планету Едіна. На Землі він закінчив біофак університету. Спершу планував просто пожити кілька років на планеті диким життям десь у пралісі. Романтично і красиво. Він тоді був ще наївним хлопчиськом. Спорудив собі житло в Тошинських лісах, названих так його батьком на честь земного міста Тошин, де він народився.

Та минуло кілька років, і на планеті Едіна заговорили про безплідність, спершу жартівливо, потім стурбовано, аж до істеричного крику Фреда Савчина на центральній площі:

— Ми — кастрати! Чуєте?! Ми — кастрати! — кричав він і плакав, розмазуючи брудними долонями сльози на обличчі. Фред Савчин прилетів на планету Едіна з молодою вродливою дружиною. Вони мріяли про трьох дітей, про життя на дикій планеті і ось… Не буде! Нічого цього не буде!

Саме тоді на одному із засідань Ради з’явився молодий хлопчина в темно-синіх ледрових штанях, у білій простій сорочці з закасаними рукавами. Він вийшов у центр зібрання і сказав голосно і владно:

— Нам немає шляху назад. Ми безплідні тут і лишимося такими ж і на Землі. Але я обіцяю створити комбінат по вирощенню наших нащадків із клітин наших тіл. Нам немає шляху назад. У нас єдиний вихід.

Ніхто не знав і навіть не підозрював, який страшний план визріває у голові Ніколіана Джеррі.

“Скільки землян гине щороку в глибинах космосу, скільки на самій Землі від нещасних випадків, хвороб і просто своєю смертю. А з кожним тілом зникає чистий, неушкоджений біологічний матеріал. Одне-два тіла на рік. Цього б вистачило для роботи комбінату…”

“Всього знати неможливо. І не варто до цього прагнути. Досконало мусиш знати тільки шляхи до обраної мети”, — ці слова чув колись Ніколіан від батька. Все, колись почуте від батька, добре запам’яталося Ніколіаном. Може, просто тому, що Ніколіан не багато чув від нього і все так пожадливо вбирав у свою пам’ять.

“Кожен повинен бути маленькою часткою великого організму, навіть не усвідомлюючи загальних функцій. Ніхто не повинен знати зайвого, — думав уже Ніколіан Джеррі на планеті Едіна. — Принаймні спершу ніхто не повинен знати зайвого, доки планета не виробить власну міцну позицію існування. А потім можна диктувати Землі свої умови. І потім можна сказати й правду, якщо вона комусь буде потрібною. Бо є лише одна правда — бажання жити! Земля поки що нічого не повинна знати. Бо нас просто силоміць повернуть додому. І буде шістсот тисяч трагедій. Але може бути шістсот тисяч переможців! І вони будуть! План простий і реальний. Будуть діти Ніколіана Джеррі! І буде планета з красивою назвою ДЮЛІЯ!”

Його звали Пульсаром… Антон Пульсар…

Це був перший злочин Ніколіана…

Почали будувати “Вікторію”. Ніхто (окрім однодумців Джеррі) не знав, до чого йдеться. Біохімічні лабораторії, монтаж обладнання, електроніка, реактори… “З клітин наших тіл скоро будуть з’являтися наші діти!” — “Але ж, Ніколіане, щоб змусити клітини не просто ділитися, а давати початок новому організмові, потрібен бодай такий препарат, як енема. Чи, краще, моневіт. Ці препарати не синтезовані ще й на Землі, це біологічні витяжки… Але Земля не пришле нам ці препарати. Земля не схвалює будівництво “Вікторії”, Ніколіане…” — “Я вже синтезував енему з дюлійської секвойї. Все буде гаразд. Ми будемо вирішувати самі свою долю”.

Тоді він ще просто брехав, йдучи до свого першого злочину. Брехав про препарат з дюлійської секвойї. Про людське око безліч разів вилітав своєю авієткою в глибини дюлійського пралісу, повертався з контейнером різного зілля, переважно з дюлійською секвойєю, йому подобався її запах.

Транспортний корабель “Медіна” нарешті зробив посадку в космопорту міста Онто. Привезли вантажі, замовлені чотири роки тому. Незважаючи на те, що фахівці визнали — на Дюлії нині людям уже нічого не загрожує, блукаюче поле вийшло з цього квадра-простору, екіпаж “Медіни” не знімав універсальних захисних костюмів, вийшовши з корабля. В кімнаті головного диспетчера всі відмовилися від обіду (“В нас на “Медіні” все є. Спасибі. Ми поспішаємо на Землю…”). Владнали всі формальності. Почалось розвантаження. Екіпаж квапно повернувся на борт корабля.

Ніколіана впустили до “Медіни” відверто неохоче.

— Я хотів би побачити командира.

— Хто ви? — стримано запитав біокібер.

— Я Ніколіан Джеррі, науковий керівник дюлійського комбінату “Вікторія”

— В якій ви справі?

— Я хотів би поговорити з командиром… як землянин з землянином.

Довго не було ніякої відповіді. Нарешті повільно прочинився люк деклімаційної камери.

Командира звали Антоном Пульсаром.

Вони сіли до столу в блакитному холі “Медіни”. Пульсар не знімав захисного комбінезона. Розмовляв через фонотранслятор на грудях.

— Ви справді так боїтесь нашої Дюлії? — запитав Ніколіан.

— А що, гадаєте, я бавлюся в обачного космодослідника? Боюся. Справді, я боюся. Мені, друже, ще тільки тридцять вісім. І я ще хочу побачити своїх сина й дочку…

— Але ж ви знаєте, що на Дюлії вже все гаразд.

— От і прекрасно, що тут у вас все гаразд…

— Тож не вірите.

— Вірю… Але боюся… І не розумію…

— Мене?

— І вас також. Не розумію тих, хто живе на Дюлії і вважає, ніби штучна репродукція щось вирішить. Вам була потрібна ця планета, ця дика, красива планета, щоб відчути себе тут першими людьми на ній. Саме людьми. Дуже сумно, що так все сталося… Це трагедія не лише ваша, це трагедія усіх землян. Проте… Кому потрібна ваша “Вікторія”? Немає ж ніякої потреби за будь-яку ціну колонізувати цю планету…

— Ви не розумієте нас… Зате я розумію кожного із шестисот тисяч. І вони розуміють мене. Мій батько Віллі Джеррі все життя був космодослідником. У мене немає матері. Батько виростив мене з клітини власного тіла. Він хотів залишити по собі нащадка. І я не бачу ніякої різниці… Для мого батька це не було трагедією.

— Пробачте, якщо я образив вас своїм нерозумінням… Але… У якій, власне, справі ви прийшли до мене?

Ніколіан внутрішньо напружився.

“Іншого виходу немає. Якщо не він, то хто ж інший? Ніхто не виходить із корабля. І якщо хто і вийде, його також буде шкода. Завжди когось буває шкода. Так говорив колись батько”.

— Справи як такої у мене немає, але… — раптом Ніколіан театрально звів руки і голосно вигукнув: — Що з вами? Вам погано?

Зненацька він кинувся до командира “Медіни” і, стиснувши лівою рукою патрубок газообмінника, правою сильно рвонув шнур фонотранслятора. Штекер вискочив із гнізда на сірому еластичному комбінезоні. Пульсар був настільки приголомшений цим несподіваним нападом, що навіть не боронився спершу. Але скоро очі його вибалушились, він почав задихатися.

Коли на крик Ніколіана прибігла решта членів екіпажу, вони не почули від свого командира жодного слова. Тіло Пульсара конвульсійно здригалося.

— Схоже на короткочасну зупинку серця, — переконував Ніколіан, підводячись. — Треба негайно викликати машину з нашого дюлійського медичного центру.

Антон Пульсар ніби приходив до тями, важко дихав і беззвучно ворушив губами.

В ту мить ніхто навіть не подумав, що фонотранслятор не діє.

— Що ти зробив із ним?! — раптом вигукнув один із членів екіпажу. — Що?! — і кинувся до Ніколіана.

Але його зупинив інший:

— Цей хлопець каже правду. Я сидів в операторській і слухав їхню розмову. Все було так, як він каже. Треба негайно викликати машину.

Всі знали, що у командира справді не зовсім здорове серце.

Джеррі супроводжував Пульсара до “Вікторії”.

Далі події розвивалися не менш блискавично…

Потім Ніколіан плакав. Плакав щиро. Від радості. “Ми зробили все, що могли. Операція пройшла вдало. Ми вживили серцевий стимулятор. Але серце відмовилось працювати…”

На той час у Ніколіана було сім відданих йому однодумців і помічників.

Один із них був хірургом.

Тіло Пульсара повернулося на Землю.

А незабаром комбінат “Вікторія” почав функціонувати.

Якби можна було, Ніколіан Джеррі поставив би пам’ятник тому Антонові Пульсару на центральній площі міста.

То був перший злочин. Проте сам Ніколіан інакше оцінював власний вчинок.

“Так, безумовно, про це не можна розповідати і цим не можна гордитися вголос, проте у кожній справі є чорнова, невдячна робота. І якщо задуматися, то в людській історії можна віднайти більше таких чернеток, ніж благородних діянь, — переконував себе Ніколіан. — “Зерна сьогоднішнього добра виростають на перегної вчорашнього зла”, — казав колись батько. А хіба не так? Людство розмножує на тваринницьких фермах і потім споживає своїх еволюційних попередників спокійно, без сентиментів. А скільки воєн було? Скільки просто смертей подаровано людьми людям?! І все те в ім’я добрих намірів. Скільки космодослідників гине щороку в глибинах Всесвіту?! Це життя! Отож хіба шістсот тисяч калік-переселенців не мають права спробувати стати переможцями? Часом умовності стають нездоланним бар’єром… Розумна брехня в стократ корисніша за правду… Люди хочуть відчувати себе справедливими і мудрими, добрими і чесними, вони самі вимагають, аби їх дурили, красиво й розумно, аби переконали їх, що вони саме такі і є, якими себе хочуть бачити… Одначе комусь треба бути і чорноробом…”

У Ніколіана було семеро найближчих друзів, які цілком поділяли його погляди. Цього було достатньо, щоб розпочати будівництво “Вікторії” і вдало імітувати відкриття енеми, але… Ніколіан боявся… “Люди хочуть бути одуреними, але не хочуть знати, що їх одурено”.

Кілька разів за своє життя Ніколіан спробував дію ремінісу. Той дивний стан упокореного блаженства, усвідомлення власної мудрості і загальної гармонії, коли все довколишнє набирає до болю гострих ознак довершеності і краси, запам’ятався йому. Так, саме ремініс і допоможе їм! Таблетки щастя і здоров’я! Ще одна невелика брехня — в цьому допоміг Мартін Стелкер, — ще одне “наукове відкриття”: ремініс виявився дуже потрібним для процесів обміну речовин. Таблетки щастя, здоров’я і довголіття!

Щоправда, Мартін Стелкер вагався:

— Послухай, Джеррі… А може, варто зупинитися?

— Що? — Ніколіан презирливо усміхнувся.

— Давай усе зважимо… Ми вже не діти…

Мартін був на сім років молодший за Джеррі.

— На жаль, уже не діти. І тому ми повинні самі вирішувати власну долю. І ніхто цього не зробить за нас. У нас із тобою багато спільного, Мартіне. В тебе також немає матері; як і в мене. Я не хочу повертатися на Землю. І ти не хочеш. Ми залишимось тут. Але ж яке безглуздя лишатися на планеті, знаючи, що все, створене власними руками, зникне разом з тобою. Або, скажімо, прилітатимуть нові переселенці — молоді, сильні, здорові. Вони жалітимуть нас, калік. Невже ти цього хочеш? Навряд. Тож мета в нас одна. І шлях один. Ти переконаєш більшість у корисності ремінісу. Віталій Гар організує його масове виробництво. Ремініс позбавляє людину хворобливих сумнівів. Це потрібно. Потрібно навіть нам самим. Ми не повинні ні в чому сумніватися. “Вікторія”— це є майбутнє нашої планети, майбутнє кожного із нас. А одне-два тіла на рік… Це дрібниця. Час від часу будуть прилітати земляни. Вони боятимуться, але ж прилітатимуть. Врешті, ми ж замовлятимемо якісь вантажі. Вони прилітатимуть, хтось із них хворітиме… А потім Дюлія почне диктувати свої умови.

Із щоденника Ферроса Вейна

“Вчора я мав можливість його убити. Убити Ніколіана Джеррі. І якби була хоч найменша надія, що це щось змінить на Дюлії, я не вагаючись вчинив би так. Проте це нічого не змінило б. Не стало б Ніколіана. Не стало б і мене. Але залишилася б “Вікторія”. А зупинити її ми ще не можемо. Система Ніколіана працює безвідмовно. Шістсот тисяч переселенців, отруєних ремінісом, і чотириста тисяч дюлійців з “Вікторії”— це вже єдиний суспільний організм…”

— Доброго дня, Ферросе. Ви, здається, хотіли мене бачити?

— Так, — мовив професор здивовано і до принизливого безпорадно. Підвівся з-за столу. Останнім часом він тричі намагався зустрітися з Ніколіаном Джеррі, але той демонстративно уникав зустрічі. І ось раптом сам прийшов до професора в лабораторію.

Джеррі сів до столу спокійно, розважливо, по-домашньому.

— Як вам працюється? — запитав.

Феррос нічого не відповів, нервово дістав сигарету. Прихід Ніколіана був дуже несподіваним для нього.

— Даремно курите, професоре. Навіть ці арнікові сигарети… ще з Землі. Треба берегти себе. То як вам у нас на Дюлії? Тільки щиро, професоре.

Феррос мовчав. Ніколіан простягнув йому коробочку з таблетками. Ремініс.

— Пригощайтесь.

— Дякую… Не вживаю.

— Даремно.

— Можливо.

— Що вам не подобається у нас на Дюлії? — в голосі Ніколіана звучала щира турбота, аж мурашки пробігли спиною професора Вейна.

“Що це? Знущання? Цинізм? Божевілля?” Проте спромігся на спокійну відповідь.

— Усе.

— Вам усе не подобається? — теж спокійно запитав Джеррі.

— Так.

— Вам не подобається ваше помешкання, де є все необхідне для життя і навіть для будь-яких забаганок? Вам не подобається можливість цілком самостійно розпоряджатися власним часом? Вам не подобається, що ніхто ні до чого вас не примушує?

— Від мене вимагають небагато…

— Облиште, професоре, — перебив його Ніколіан. — Того вимагає від вас не Дюлія, а саме життя. Але до цього ми повернемось трохи згодом… З вашого дозволу… Вам не подобається, що вам дали можливість працювати, творити. Я певен, що кращих лабораторій ви не бачили у своєму житті. Але наші лабораторії вам не подобаються. І наша бібліотека. І слухняні дюлійці, власне, ваші слуги. Все вам не подобається. Так, професоре?

Ніколіан Джеррі поклав у рот таблетку ремінісу, повільно розкусив її, проковтнув.

— Ви вже все знаєте про Дюлію. Принаймні багато знаєте. Як і ми вже багато знаємо про вашу місію, про “Програму трьохсот”. Не ображайтесь, що я не зміг зустрітися з вами тоді, коли ви цього прагнули. В мене було так багато невідкладних справ. Хоча нам і справді вже давно час поговорити, спокійно порадитись, пофілософствувати як землянин з землянином, власне, як дюлієць з дюлійцем. Вас не ображає, що я так сказав? Але ви також уже дюлієць.

— Ні! — зі злим притиском мовив Феррос. — Я не відчуваю себе дюлійцем.

— Даремно… Врешті, можете відчувати себе землянином, який ніколи не повернеться на Землю.

— Ви так гадаєте? — мовив професор і відразу зрозумів, як недоречно впевнено прозвучав його голос, злякався, що Ніколіан запідозрить, здогадається про їхній зв’язок з Землею.

— Певен. Принаймні докладу всіх зусиль. Власне, вже доклав… А ви маєте надію повернутися? — Джеррі напружено усміхався. — Гадаєте, вам пощастить скористатися з того корабля, який я викликав з Землі і який наближається до нашої планети? Запевняю, нічого у вас не вийде. Чи, може, ви думаєте, що ваш передавач справді… — І раптом голосно, самовпевнено розсміявся. — Ходімте, я вам щось покажу.

Ніколіан тої миті був потворно задоволений усім і насамперед самим собою. А Феррос Вейн, приховуючи внутрішнє істеричне торжество свого здогаду, стримував бажання вбити чи хоча б ударити цього деградованого павука.

Феррос Вейн розумів, здогадувався, куди вони йдуть, і намагався щонайприродніше зіграти переляк, розгубленість, намагався відтворити всю трагедійність ситуації.

— Що це за споруда? — запитав Ніколіан і усміхнувся.

Феррос довго мовчав. Заплющив очі, зціпив зуби, аби приховати радість.

— Ми програли, — вимовив ледь чутно. — Це кінець, — сказав він з розпачем в голосі.

— Я гадаю, що це не кінець, а початок. Початок вашого дюлійського життя.

Феррос Вейн доторкнувся до недомонтованої споруди нейтрино-передавача, замаскованого під кріосубліматор, і поглянув на Джеррі з неприхованою ненавистю.

— Як ви здогадалися?

Ніколіан засміявся:

— Даруйте, не з дурнями маєте справу. До речі, навіть якби ви встигли змонтувати його, все одно… Приміщення усіх бея винятку лабораторій екрановані, а нейтрино-фільтри — найпотужніші. Ви все одно не передали б на Землю ні кванта енергії.

Той передавач, який “розсекретила” служба Ніколіана, спеціально монтувався так, аби відвернути увагу від передавача, що вже давно і регулярно виходив на зв’язок з Землею. Зв’язок був стійким і двостороннім. Тож казочки про фільтри — чергова брехня. Далекоглядна брехня, аби поглибити усвідомлення приреченості.

Земля вже все знала про Дюлію. Летів корабель. Лише дороги тої аж чотири роки. А щороку вони втрачали двох-трьох товаришів.

Оранж зупинився біля брами Академії і тихо мовив, прочинивши дверцята:

— Будь спокійним, Сандро Дю. Спокій — запорука мудрості. Бережи себе.

Сандро Новак нічого не відповів йому і відчув, що Оранж образився, не почувши звичного “дякую”. Сандро пішов довгою ситаловою стежкою до входу. Обабіч доріжки — високі дюлійські тополі і кущі дюлійського глоду.

Назвав своє прізвище черговому.

— Семен Дю на вас чекає, — мовив той по деякій паузі. — Проходьте, Семен Дю зараз вийде до вас.

Сандро сів біля столу у м’яке, глибоке крісло.

Семена Дю ніхто із землян не бачив уже шість років. Відтоді, як він став консультантом Джеррі. Всі розуміли — так треба! Один із трьохсот став правою рукою самого Ніколіана. Тож не можна легковажити, ризикувати…

Семен Михай зайшов тихо і несподівано. Сандро відчув доторк до свого плеча і здригнувся.

“Як він змінився. Сіре втомлене обличчя. Квола посмішка замість привітання. Сідає у крісло поруч. Під очима Набряки. Зіниці маленькі, як макові зернята. Це від ремінісу…”

Хворобливо всміхаючись, Семен сказав:

— Вона померла…

Новака злякали і здивували його слова, і та усмішка, і якесь приречене розчулення.

— Хто помер?

— Пам’ятаєш, ще на Землі померла… Моя Пальма! Яка розумниця була. Тобі не шкода мою Пальму?

Новак до болю гостро усвідомив, що психіка Семена Михая зруйнована ремінісом.

— Сандро, не бійся. Можеш говорити. В моєму будинку можеш говорити. В моєму будинку немає системи медичного спостереження. Це була умова співпраці з Ніколіаном. Тож можеш не хвилюватися.

Новак дивився на чорні цятки його очей, на сльозу, що затрималась на землистій щоці, чув його захриплий голос і не міг збагнути — хто ж він тепер, Семен Михай? Яким він став? “Він, мабуть, навіть і не здогадується, що є зв’язок з Землею, що прилетить корабель, який нібито викликав Ніколіан Джеррі, але все повинно відбутися не так, як Джеррі планує. Він, мабуть, нічого не знає. Шість років минуло, як його ніхто не бачив. І він нікого не хотів бачити. Але ж він щось робив… Он і програма “Білальген-Сімнадцять”. Вона врятувала мене. Проте я йому нічого не скажу сьогодні. Нічого”.

Семен Михай витер сльозу на щоці й мовив:

— Я запросив тебе не для того, щоб поплакати. Завтра прилетить корабель… Я хочу, аби ти все добре зважив. Сандро, не поспішай з висновками… Не поспішай з відповіддю… Я зупинив свій вибір саме на тобі, і сподіваюся, що не помилився. Скажи, тобі подобається на Дюлії?

Новак глянув на нього вкрай здивовано. Він зовсім не чекав такого запитання. Не відповів нічого.

— Сандро Дю, я гадаю, що не помилився в тобі, що ти єдиний із трьохсот, хто, на мою думку, може мене зрозуміти…

— Що я, власне, повинен зрозуміти?

— Сандро Дю, і ти, і я, і кожен із трьохсот нині знають усе про Дюлію, про комбінат “Вікторія”… Але…

— …три-чотири тіла на рік — це така дрібниця, яка, проте, забезпечує існування нової цивілізації… — в тон йому продовжив Новак. Семен Михай навіть не відчув у голосі Сандро сарказму. — І навіть для тих, що відійшли передчасно, це не смерть, це — багатократне продовження себе в житті тих тисяч дюлійців, які з’являються на світ.

— Так, так… — усміхнувся Семен Михай. — Ти все розумієш…

А в Новака аж темні плями пішли перед очима. “Невже?! Невже він сприйняв мої слова серйозно? Один із трьохсот буде мене зараз умовляти залишитися на Дюлії. Ні! Цього не може бути!”

Семен хворобливо розсміявся, дістав з кишені невеличку синю коробочку і поклав у рот аж три таблетки ремінісу.

— Прекрасна штука цей ремініс. Я його відразу оцінив тут на Дюлії. Ніби дрібниця, маленька таблетка, а скільки в ній сили, скільки наснаги, щастя. І головне — зникають будь-які сумніви, вагання, надумані складності. Ти, мабуть, трохи недооцінюєш ремініс. Хоча, я цікавився, часом ти також його полюбляєш. Таблетки щастя… До речі… — Семен Мйхай проковтнув ремініс. — Ти, певно, погано знаєш Ніколіана. Це підступний хамовитий хижак — розумний і сильний. Аби забезпечити для Дюлії чистий біологічний матеріал, він готовий робити напади на земні кораблі і на саму Землю. Ти розумієш? Це — війна. Але практично я вже усунув його від керівництва. Перші роки я був консультантом лише формально… Та вже зараз я показав свою здатність мислити, керувати… Думаєш, я мало пережив? Думаєш, мені легко? — його обличчям потекли струмки сліз, ремініс почав діяти. — Ти послухай… Я відчуваю, все буде гаразд, ти мене відчуваєш, ти мене розумієш, ми однаково мислимо… Ти не можеш не погодитися, що земляни мають на Дюлії казкові умови. Комусь, правда, треба відходити… Але так уже ведеться в житті. Як не ти, то інший… Одне слово, Сандро, потрібні люди. Дуже потрібні люди. Через якихось двадцять-тридцять років знову гостро стане проблема. А я не можу собі дозволити робити напади на земні кораблі. Це дикість у наш час… — Семен Михай проковтнув ще кілька таблеток ремінісу. — Ти повинен повернутися на Землю… Не сам, з групою наших дюлійців… Ти повинен організувати нову експедицію чи й просто екскурсію… Завтра прилітає корабель, який викликав Ніколіан Дю. За кілька днів ви можете й вирушити. Треба, Сандро. Дуже потрібні люди. Для тебе це означатиме насамперед необмежене постачання ремінісом. Ти будеш найщасливішою людиною на цій планеті і до того ж матимеш право відійти останнім… Чуєш?

Новак боявся навіть вдумуватись у значення почутого.

— Якщо згоден, скажи… Тільки не думай хитрувати. Я все передбачив і все врахував. Будь-які випадковості неможливі. Тож подумай і скажи, чи згоден…

“Страхітлива маячня наркомана”.

— А чому ти довіряєш саме мені, Семене?

— Чому саме тобі? — загадково посміхнувся Михай. — Я дуже уважно вивчав характери всіх тут, на Дюлії, ваші погляди… Але скажу відверто — тебе рекомендував Морі Дю.

— А якщо я скажу — ні?!

— Якщо відмовишся? Все буде так, як було досі. Але, я вірю, ти погодишся. Розумію, дуже важко буде вісім років не бачити нашої прекрасної Дюлії, зате ж потім… Потім, Сандро, все на цій планеті буде твоїм. Це велика справа нашого майбутнього, нашої дюлійської цивілізації…

“Нашої планети, нашої цивілізації…”

— Семене, пригадай, якими ми прилетіли сюди… Про що ми думали? Що ми хотіли? Яким нам хотілося бачити життя? Семене… Ти зараз багато можеш… Вже немає фактора генетичного впливу на цій планеті… Я розумію твій стан… і все ж…

Усе єство Сандро Новака противилось думці, що Семен Михай остаточно деградував від ремінісу. Він не міг повірити, що один із трьохсот міг виявитись таким негідником.

— Ми ще можемо стати звичайними людьми. Чуєш, Семене?

Той довго, незворушно дивився на Сандро Новака малими, чорними зіницями, раптом його правиця нервово сіпнулася, і Новак здригнувся, чекаючи удару. Але Михай дістав коробочку з ремінісом і ковтнув ще дві пігулки.

— Я пожартував, Сандро Дю, — сказав по довгій паузі. — Я просто хотів перевірити тебе. Перед прильотом корабля я всіх перевіряю. Принаймні багатьох. Сам розумієш — химерна планета, незвичне існування і такі необмежені можливості… Психіка людей дуже чутлива до розбещення. Вона легше переносить тяжкі випробування. А ти молодець, Сандро… Новак. Завтра виходь у космопорт зустрічати корабель. Все буде гаразд. Ти молодець, Сандро. Ти зберіг психіку. Завтра ми всі повертаємося на Землю. Все! Ти вільний. Не буду більше тебе затримувати.

Семен Михай підвівся з крісла і, згорбившись, швидко пішов геть. Сандро лишився сидіти.

“Перевірка? Перевірка, безумовно, потрібна… Але ж… Хіба такі перевірки влаштовують своїм друзям? Він навіть не вибачився переді мною. Зіниці, як макові зернята. Від ремінісу. І хіба треба закликати вчинити підлість, аби пересвідчитись, що в людини здорова психіка? Ні, це не перевірка. Він негідник. Завтра прилетить корабель, але все може відбутися не так, як ми сподіваємось…”

…Це було десять років тому…

Семен Михай прокинувся, розплющив очі і якусь мить не міг збагнути, де він перебуває.

— Доброго ранку, — несподівано почувся чийсь голос.

— Доброго ранку, — відповів Семен і побачив перед собою двох незнайомих чоловіків.

— Як вам у нас на Дюлії? Семен Михай нараз усе пригадав.

— Спасибі… Я ще не знаю, як у вас на Дюлії.

— Будемо снідати?

— Дякую, ще не хочу.

— Тоді бокал еклектону. Нашого, дюлійського.

На столику біля ліжка стояв виповнений ущерть келих з рожевою рідиною.

— Дякую.

Один із незнайомців підсунув келих Семенові. Він підвівся і, приємно вражений такою турботою і увагою, випив рідину.

— Мене звати Ілон Дю, — сказав один.

— А мене Зорян Дю, — мовив другий.

— Це ви… Ви брати?

— Так, — вони розсміялися. — Ми всі на Дюлії брати…

І Семен Михай засміявся теж. На душі в нього стало радісно і легко. Він ніби полетів, усвідомлюючи водночас, що сидить на ліжку голий перед незнайомими людьми, але не відчуваючи ніяковості, навпаки, тішачись, що ці люди не дивляться на нього з подивом і що він сам неначе набуває якогось іншого змісту поза оболонками одягу чи слів… “Світ такий прекрасний! Всі ми брати на цьому світі — всі, хто мислить. Красиві хлопці. Такі стримані, привітні. Діти Ніколіана Джеррі. Ось вони які… Трохи схожі на земних біокіберів…”

— А де мої друзі? — спитав він нарешті.

— В цьому ж будинку. Але не всі… Відеотелефон у сусідній кімнаті. Номери ваших друзів ми виписали на окремому аркуші. Він лежить біля апарата. Можете будь-коли з’єднатися з кожним із них, — терпляче пояснював Ілон Дю.

— У нас на Дюлії люди можуть відчувати себе по-справжньому щасливими, — сказав Зорян Дю. — Хоч, на жаль, і в нас треба колись померти, але це вже закон життя.

— Так, саме треба померти, — додав Ілон Дю. — Треба, бо життя і смерть — це два крила одного птаха, який зветься життям. Правда ж? Семене Дю? Можна, ми будемо вас називати Семеном Дю?

— Називайте… — Михай усміхався.

Все так просто, так зворушливо, так мудро, так прекрасно…

— Ти дуже швидко, Сандро Дю. Все гаразд? — запитав Оранж.

Новак сів до кабіни і все ще чекав, що ось зараз підійде хтось або зупиниться інша машина поряд… Але ніхто не підходив.

— До Ферроса Дю, — сказав Новак. — І мерщій.

— Щось трапилось?

— Оранже, ти, на жаль, нічим не зможеш мені допомогти.

— Так гадаєш, Сандро Дю?

— До Ферроса. І мерщій. Припини базікання!

— Не треба поспішати, — мовила машина. — Розкажи мені спершу…

— Ти нічим не зможеш мені допомогти. Замовкни!

— Помиляєшся, Сандро… Такі, як я, можуть вам допомогти.

— Ти щось знаєш?

— Я все знаю. Не знаю тільки, що ти відповів Семенові Дю.

Сили полишали Сандро Новака.

— Я відмовився від його пропозиції… Врешті, ми поїдемо до професора Ферроса чи мені піти пішки?

— За вами стежать. Біля професора Ферроса вартують ще зранку. Тебе заберуть зразу ж, тільки-но ми зупинимось біля його будинку. Я хочу запитати тебе: тобі подобається життя на Дюлії?

— Замовкни! — закричав Сандро. — Що це? Чергова перевірка? Чергове знущання?

— Пробач, Сандро… Ми їдемо додому. Система спостереження повинна засвідчити, що ти після розмови з Семеном Дю негайно повернувся додому. Треба уникнути будь-яких несподіванок.

— Але… — кволо спробував заперечити Сандро і відчув, що може знепритомніти.

— Ти все одно не зможеш зараз нічого зробити… Але знай, що я, і Чорний Тор, і решта машин — ми з вами. Ми вам допоможемо. Повір!

Розвернувшись на площі, вони в’їхали в широкий тунель. Оранж їхав з максимальною швидкістю. Новака раз у раз притискало в кріслі на крутих поворотах. Зупинилися біля будинку, і Оранж наказав, прочинивши дверцята:

— Заходь до помешкання. Мене не шукай. І не думай кудись вийти. Чуєш?

Оранж рушив з місця, набрав швидкість і зник за рогом будинку. Новак мов сновида попрямував до входу.

Робі зустрів його на диво спокійно, відразу відкотився у нішу, звільняючи дорогу, і тихо мовив:

— Доброго дня, Сандро Дю. Морі Дю просив вас нікуди не виходити. Зачекайте на нього. Він скоро буде.

Це пастка. Навіть якщо Оранж і був щирий зі мною. Це — пастка. Морі немає вдома. Безумовно, він на комбінаті. Готуються до прийому великої кількості землян. Пастка… І Оранж також сліпа частка велетенської страхітливої машини. А якщо цієї ночі нас усіх заберуть на “Вікторію”, тоді… Тоді ми загинемо разом з “Вікторією”… Треба до Ферроса. Треба все зважити…”

Він мимоволі ступив крок назад, але Робі загородив йому дорогу:

— Морі Дю дуже просив вас зачекати.

“Треба заспокоїтись. Треба все зважити. Де взяти сили це витримати?!”

— Фреде, це небезпечно!

— Візьми себе в руки. Ти ж досвідчений пілот. Усе буде гаразд..

— Я боюся, Фреде.

— Антоне! Візьми себе в руки. Пригадуєш, як ми робили посадку в Піренеях?

— Так… Але тоді ми поверталися додому. А цього разу ми просто не маємо права на помилку. Вони чекають на нас.

— Все буде добре, Антоне. Увага! Бери по третьому нуль вісім. Прекрасно! Перевір координати.

— Все гаразд. Під нами комбінат. Його вже видно.

— Увага! Пеленг!

— Відхилення дві санті.

— Вмикаю блок корекції.

— Фреде…

— Замовкни! Бери по сьомому нуль три. Швидше! Отак! Усе гаразд. Ти молодець, хлопче. З тебе вже вийшов класний пілот…

— Спасибі, Фреде…

— Але ти забагато балакаєш…

— Тут мій брат.

— Я розумію. Все буде гаразд. Знімай основний фільтр.

— Готово!

— Бічні анігілятори!

— Готово!

— Контакт!

— Мені страшно!

— Контакт!

Корабель завис над корпусами комбінату “Вікторія”. Під потужним струменем від розекранованих анігіляторів руйнувалося все довкола.

— Посадка!

— Ще рано…

— Посадка! Негайно! Нам дорога кожна мить! Невідомо, як воно тут обернеться.

Ніколіан Джеррі відразу збагнув: діється щось непередбачене. Корабель не пішов на посадку в космопорт, де чекали заздалегідь підготовлені бригади, а завис над комбінатом. З вікна свого помешкання Ніколіан бачив велетенський бублик над “Вікторією”. Вибіг з будинку. Чорний Тор, завбачливо прочинивши дверцята, чекав на нього.

— До “Вікторії”! Негайно!

Чорний Тор відразу набрав швидкість.

Ніколіан намагався збагнути — що ж трапилось? Ніби бездоганно розроблений план… Джеррі бачив, як корабель опускається все нижче й нижче, як від роботи анігіляторів руйнуються споруди комбінату… Ніколіан шаленів. У безсилій люті стискав кулаки.

Тор зупинився на безпечній відстані, щоб потоки розпеченої плазми не пошкодили його самого. Ніколіан усім тілом нервово натиснув на дверцята, але вони не піддались.

— Тор! — закричав. — Негайно відчини!

— Навіщо? — спокійно запитала машина. — До того ж там зараз пекло пекельне.

— Облиш дурні жарти!

— Ти нікуди не вийдеш сам із цього салону, Ніколіане.

— Як це розуміти?!

— Тебе судитимуть, Дю.

— Проклята коробка! Я тебе знищу!

— Я не боюся смерті, Дю. Повір.

— Зрада… — белькотів Джеррі. — Це все Семен… А я йому повірив…

— Ти помиляєшся, Ніколіане. Семен Дю не зрадив. Але він виявився щасливішим від тебе. Вчора вночі він помер. Він прийняв забагато ремінісу.

“ — Я не буду виправдовуватись. Ви все одно не зрозумієте мене… — і раптом Ніколіан Джеррі зірвався на крик. — Не чіпайте мене! Я нічого не зможу вам пояснити! Все це сталося… Я заплутався… Я програв! І тепер ви диктуєте умови й правила!

— Які правила? — спалахнув суддя, його обличчя налилося кров’ю, він ледве стримував себе, щоб не кричати. — Яка гра? Тридцять дев’ять смертей і комбінат смерті — для вас це була просто гра?!”

КОРИДА

ЗВІТ БІОКІБЕРА ВАЗАРА ПРО ТРИДЦЯТЬ ДРУГУ УЧБОВУ ЕКСПЕДИЦІЮ АКАДЕМІЧНОЇ КОСМІЧНОЇ БАЗИ “КОРИДА”.

1. Насамперед хочу висловити свої припущення щодо недоцільності комплектації учбових груп з уже усталених шкільних колективів.

2. Наголошую на необхідності серйознішого медичного огляду кожного курсанта.

3. Для продовження навчання в Академії космічних досліджень можу рекомендувати лише Фреда Савченка.

4. Ставлю до відома Академію, що я, біокібер Вазар, хочу облишити роботу на учбовій базі “Корида”.

— Номер сьомий — на заправку! Негайно! Так. Я чую прекрасно. Тільки немає чого слухати. Так. Це все нісенітниці. Так. Я відповідаю за свої слова. Теревені будеш розводити з Рябим Фалом. Все! Одинадцятий — контакт! Все гаразд. Спасибі. Третій — переходиш на автоматичне керування. Бажаю успіху. Двадцять сьомий — терміново звільни місце для рейсової посадки. Так, для “горобців”. Вони прилітають через шість хвилин.

Біокібер Вазар сидів у просторій диспетчерській, дивився на метушливого Флера, завжди збудженого, аж ніби роздратованого, проте насправді дуже добродушного і веселого диспетчера-оператора. Флер був не молодий, але й не старий. І біокібер Вазар, дивлячись на віртуозну Флерову роботу біля центрального пульта, чомусь думав про свої дев’яносто сім років і про те, що, можливо, вже скоро, може, вже в цьому польоті щось трапиться… Перестане функціонувати? Навряд. На останньому профілактичному огляді в нього не виявили ніяких відхилень. Але вже кілька місяців підряд він жив у передчутті наближення чогось нового, ще незнаного йому. Може, старості?

Вазар слухав уривчасті накази Флера і раптом помітив розірвану кишеню на його оранжевому комбінезоні. Подумав, як це Флер, завжди такий охайний, такий чепурний, розірвав кишеню і навіть не помічає цього? Може, сказати йому? Проте ця думка не заглушила невиразну тривогу, яка все частіше охоплювала його…

— Ну, ще ніхто не передумав? Підлітаємо. — Старий Омбре усміхнувся. Ветеран Академії, старий космічний вовк, він давно вже відлітав своє і останні роки насолоджувався земним життям, як свого часу насолоджувався напруженими буднями космічного розвідника. — За п’ять хвилин, шановні, ми зробимо посадку, і старий Омбре скаже вам усім “до побачення”. І вже нічого не зможе порадити, ні від чого не зможе застерегти… А я трохи знаю те життя, до якого ви так нестримно прагнете… Знаю… І трохи заздрю, але не вам, а собі молодому. Нині я вже напевно знаю — витримав усе, що доля готувала для мене. Я витримав. Я заздрю тому молодому Омбре, котрий усе витримав. Я знаю, що ви зараз думаєте. Мовляв, старий набиває собі ціну. Ні. Повірте. Коли ви реально зіткнетесь із тим, що тільки уявляєте собі зараз, ви ще згадаєте мої слова…

— Я розумію — він багато бачив і пережив, але це його самолюбування… і ці застереження… — прошепотіла Гванца на вухо Антуанові.

— Не треба, Гванцо, — відказав юнак. — Просто він уже не молодий, і йому хочеться, щоб усі зрозуміли — він прожив своє не даремно.

— Чому я повинна захоплюватись його колишнім героїзмом? Він хотів бути космодослідником, і він був ним. І він діяв, врешті, як того вимагали…

— Облиш, Гванцо. Ти сьогодні якась… Я не впізнаю тебе. Ти хвилюєшся? Ти завжди колюча, коли хвилюєшся… Краще пригадай, що він розповідав нам учора… І немає в тому ніякого самолюбування. А повчає він тому, що знає більше від нас.

— Що ти їси, що такий розумний, Антуане? — Гванца насупилась і демонстративно відвернулась.

Ірен куняла. Вчора вони з Тадеєм і Олексою допізна сиділи в кімнаті, співали, грали на інканському радо.

Анджей проходив повз їхні двері, чув голоси, звуки радо, хотів зайти, але щось стримало, попрямував до своєї кімнати, марно намагався заснути. Вже десь під ранок зрозумів — треба було зайти до товаришів і не вдавати з себе надто ревного учня, який хоче добре відпочити перед напруженим завтрашнім днем.

Мадлен захоплено дивилася на старого Омбре, проте Фред, добре знаючи дівчину, відчував — вона зараз думає про щось своє і, певно, не чує ні слова.

Ніколь демонстративно читав підручник з планетографії.

Станіслав позирав в ілюмінатор і час від часу підтримував розмову:

— Але ж погодьтеся, Омбре, що кожне покоління відкриває заново для себе вічні істини… І так має бути…

Старий Омбре ствердно кивнув головою і подумав: “Хочеться знову бути молодим і нерозумним, аби почати все з початку, але це неможливо, неможливо скинути з себе вантаж прожитих років і поглянути на світ наївно й захоплено”.

Наближався космопорт.

— Омбре, веди на двадцять сьомий, — голос диспетчера.

— Добре, Флере.

— Як твої пасажири?

— Як і має бути, — відповів Омбре. — “Горобці” нудьгують, не можуть дочекатися хвилини, коли стара планета лишиться тільки в їхній пам’яті.

— Омбре! — вигукнула Гванца. — Ви можете думати про нас будь-що, але прізвисько “горобці”— це образливо.

— А от ми з тобою, Флере, вже не поспішаємо тікати звідси. Чи не так? — Омбре ніби не почув вигуку Гванци. — То я іду на двадцять сьомий.

— Так.

— Спасибі, Флере.

Омбре вимкнув зв’язок з диспетчером і мовив, обернувшись до своїх пасажирів:

— “Горобцями” ми називаємо геть усіх молодих розвідників… І немає в цьому нічого образливого… Увага! Іду на посадку.

Машина здригнулась. Провалилась. Аж у грудях замлоїло.

Першими з авієтки вийшли дівчата. Прохолодний осінній вітер. До авієтки під’їхав сірий автобус, з нього вийшов худорлявий, високий чоловік.

— Біокібер Вазар, — мовив тихо.

На вітрі його слова були майже не чутними.

— Сідайте в машину.

“Горобці” попрощалися з Омбре.

За хвилину сірий автобус зупинився біля велетенського космічного корабля.

— От ми й біля дому.

Вазар дістав з кишені пласку коробочку передавача, натиснув червону клавішу:

— “Корида”! Приймай гостей! Приймай гостей!

Масивний вхідний люк ожив, почав поволі прочинятися. Невдовзі на землю опустився широкий трап.

Біокібер Вазар швидко рушив до деклімаційної камери. Поворот ліворуч, довгий тамбур. Пластиконові гладенькі оранжеві стіни. Поворот праворуч. Велика зала. Вони пройшли її не зупиняючись. На стінах картини, кіноекран, стільці, пригвинчені до підлоги, і кілька невеликих столиків. Зала відпочинку? Учбова кімната? Знову коридор. Скляні двері…

— Вибирайте собі службові відсіки, кому який до вподоби. Перевдягайтесь. Свої валізки можете лишити тут. Я на вас чекаю.

Хвилин за десять усі вже стояли в блакитних комбінезонах, усміхалися схвильовано, дивились одне на одного і наче не впізнавали.

Гуртом вийшли через інші двері до великої зали, де все — і стіни, і крісла — було вкрито зеленим ледром.

— Сідайте, — біокібер був академічно стриманий, навіть суворий. — Сьогоднішній день присвячений… власне, нічому не присвячений. Ви повинні трохи обжитися, адаптуватися… Ви давно вже знаєте один одного, давно становите собою дружний колектив, тому часу на знайомство витрачати не будемо. Наш відліт запланований на завтра. Ось, прошу ознайомитися з планом корабля, з планом нашої “Кориди”.

Вазар, відійшовши від стінної шафи, простягнув десять нових, складених учетверо, схем.

Поверх перший, поверх другий, технічний поверх, навігаційний поверх, третій віадук, блакитний коридор, біохімічна лабораторія, басейн, зелена зала, рожева зала…

— Тож сьогодні ви просто відпочиваєте і знайомитесь з кораблем… Ваші житлові кімнати — другий поверх, третій сектор. Якщо захочете побачити мене, то в кожній залі, в кожній кімнаті й через кожні п’ятдесят метрів коридорів є гнізда відеозв’язку. Всі службові номери написані там. Бажаю всього найкращого… — Вазар почекав хвильку, сподіваючись можливих запитань, але ніхто не озвався. — Прошу всіх зібратися в цій залі о дванадцятій годині. Без запізнень, — додав по паузі і, рвучко повернувшись, попрямував геть.

Білі матові двері м’яко зачинилися за ним.

Довго всі сиділи мовчки.

— Я багато чого уявляла собі не так… — нарешті мовила Ірен.

Вона була невисока, худенька, з красивим хвилястим волоссям, її слів ніби не почули. Гванца вивчала план корабля. Антуан сидів усміхнений, вмостившись у зручному кріслі. Ніколь заглибився у якісь свої думки. Станіслав щось записував до відеозаписника.

— Яку ми виробимо програму? — знову порушила тишу Ірен.

— Досить! І так нас назвали “горобцями”. Кожен хай буде сам собі господарем.

Кожен житиме так, як визнає за потрібне. Ми вже не в школі. Досить літати зграйкою, — тон Ніколя був роздратований, дивний, чужий.

— Облиш, — мовив Антуан. — Ніби тебе справді образило наше прізвисько. “Горобці” то й горобці. Навіть цікаво. Ти ж сам розумієш, що ми “горобці-молодці”— зберегли свій шкільний колектив, шкільну дружбу… Таких, як ми, небагато на цілій планеті, а серед космодослідників і взагалі немає…

— Ми ще не космодослідники, — буркнув Ніколь.

— Я теж багато чого уявляв собі не так, — мовив Фред. — Нас доставили на “Кориду”… Я, власне, нічого особливого не чекав, проте такої буденності…

— Ми вже не діти… — похмуро вів далі Ніколь. — І не треба про це забувати. Нас уже ніхто не буде розважати, повчати, влаштовувати нам свята… Почалося самостійне життя. Ходімте! Треба оглянути корабель. Вазар дав майже цілковиту свободу… Це найкращий спосіб якнайшвидше призвичаїтись до нових умов.

Усі слухняно пішли за ним. Син професора біології Ніколіан Сторін віддавна користувався повагою в класі. Стриманий, розважливий, беручкий до будь-якої роботи, він подавав надії скоро стати серйозним науковцем.

Вони ходили величезним кораблем — бібліотека, технічний поверх, громаддя реакторів, навігаційний поверх, миготнява сигнальних лампочок і круговий екран зовнішньої панорами, оранжерея, складне мереживо коридорів, басейн, житловий сектор, учбові кімнати…

Перед ними прочинялися двері, їх зустрічали допитливими поглядами темні вічка телекаріусів системи спостереження, але вони не побачили нікого з обслуги корабля, не зустріли й Вазара, хоча, здається, не минали жодного приміщення. І від того несподівано з’явилося відчуття покинутості, якогось незрозумілого страху.

В цей час Вазар сидів біля екрана в службовому приміщенні, востаннє “продзвонював” усі системи корабля перед відльотом і проганяв думки про свої дев’яносто сім років.

О дванадцятій годині всі зібралися в зеленій залі. Минуло вже понад десять годин з тої миті, як вони переступили поріг “Кориди”.

Вазар вийшов у центр великої зали хвилина в хвилину. Привітавшись, звернувся до присутніх:

— Завтра о сьомій годині ранку ми стартуємо. З програмою ви загалом ознайомлені. Подробиці — в робочому порядку. Сподіваюсь, ви вже добре орієнтуєтесь на кораблі? — посміхався. — Завтрашній день теж у вас вільний. Старт. Адаптація. Але не хвилюйтесь — так довго не буде. Зараз я хочу познайомити вас з постійним екіпажем “Кориди”.

Вазар підійшов до невеликого пульта на стіні біля телеекрана, натиснув рожеву клавішу:

— Рокоте, ми вже всі зібралися. Приходьте.

Почувся звук, схожий на позіхання, а за ним і голос, низький, з металічним відтінком:

— Уже йдемо, Вазаре.

За кілька хвилин прочинилися двері й до зали зайшло четверо механічних роботів досить давньої конструкції. Пластиконові корпуси були різного кольору, аби їх легше було розрізняти.

— Рокіт, — сказав білий робот, підняв у привітанні правицю, пройшов до столу й сів поруч з Базаром.

— Клавір, — мовив блакитний.

— Цебер, — сказав чорний.

— Діон, — буркнув рожевий.

Вазар почекав, доки запанувала глибока тиша, і відрекомендував кожного механічного робота:

— Рокіт — досвідчений навігатор, Цебер — прекрасний механік, Клавір — мій помічник гуманітарного профілю, Діон — викладач точних наук. Мене ви знаєте, я — командир цього корабля і ваш вихователь.

Озвався Рокіт:

— У мене традиційне запитання до новобранців… Чому ви вирішили стати космодослідниками? — Витримавши паузу, робот повів далі: — Власне, це риторичне питання. Можете не відповідати, принаймні мені… Але послухайте. Робота космодослідника за своєю специфікою більше відповідає нам, роботам, та ще біокіберам. Люди ж, які присвячують своє життя дослідженню космосу, мусять відмовитись від багатьох чисто людських утіх. Однак і ми, механічні роботи, без вас не зробимо нічого. Абсолютно нічого. Нас не рухає цікавість — а що ж там далі? І скажу відверто, біокібери багато в чому ближчі до нас, механічних роботів, ніж до людей. Хоч самі біокібери цього й не хочуть визнавати… Але я певен, що якби суспільство складалося тільки з роботів та біокіберів, воно було б настільки ідеальним, що взагалі не змогло б розвиватися. Ми б не шукали від добра добра. Кожен з нас би чинив так, як вимагають закони загальної гармонії — і годі. Безумовно, в моїх словах є лише півправди. А друга половина має бути у словах вашої відповіді на моє запитання. А цю відповідь я чую такою: “Ми, люди, є тою силою, що оживляє метал і кристали, спрямовує і керує, ми — душа матерії, і саме тому ми хочемо бути космодослідниками, саме тому ми йдемо на великі жертви”. Ось так… — Рокіт підняв руку. — Я щиро бажаю кожному з вас здійснення всіх мрій.

Наступного дня о шостій ранку всі, окрім механічних роботів, сиділи в центральному навігаційному салоні. До запуску стартового анігілятора лишалася година.

— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно, — мовив тихо Вазар, сидячи в кріслі біля центрального пульта. — Я буду тільки щасливий, якщо помиляюсь… Але за дев’яносто сім років роботи я бачив так багато, що з повним на те правом можу стверджувати — винятки з правил трапляються вкрай рідко та й то, як кажуть, не з нами. Хай вас не дивують мої слова. Скоро старт. І я ніби повинен думати про інше. Проте щось непокоїть мене… Я передчуваю…

— Ви хочете запропонувати нам ще раз усе зважити? — похопилася Гванца.

— Так, — мовив Вазар. — Саме так.

— Ніхто з нас не змінить свого рішення! — рішуче сказала дівчина.

Вазар подивився на неї без осуду, повільно промовив:

— Я лише хочу закликати вас до серйозного ставлення… до аналізу своїх прагнень… І не треба, Гванцо, відповідати за всіх відразу. Краще скажи, якою особисто ти уявляєш свою майбутню долю? Я сподіваюсь, ти розумієш, що на вас чекає. Ти — жінка… Вибираючи долю косморозвідниці…

Гванца незадоволено пересмикнула плечима:

— Я про все подумала. І хочу всім довести, що можна… Я сама хочу вирішувати…

— Але ж не за мій рахунок, — перебив її Вазар. — Я хочу бачити наслідки своєї роботи. Я хочу виховати з вас справжніх космодослідників. Розумієш, Гванцо? Ніхто не боронить тобі самій вирішувати, проте… Моя упередженість, мабуть, є простою обережністю, хвилюванням. Але, Гванцо, мене чомусь непокоїть саме твоя доля. Ти вже пробач, дівчинко, мої відчуття мене рідко зраджують. Мені чомусь шкода тебе… Тебе щось турбує? Щось хвилює?

— Ні, — сказала дівчина і зашарілась. — Все гаразд.

— Що ж… Коли так, то прошу уваги. — Вазар натиснув клавішу на пульті перед собою і на великому екрані з’явилась карта з координатами їхнього маршруту. — Хочу вас попередньо ознайомити з трасою. Вона пролягає на максимальному віддаленні від світил і планет, а також від квадрів метеоритної насиченості. Час польоту — три роки. Мета: випробувати кожного з вас і збагатити певним запасом елементарних-знань і навиків, які ви потім будете розвивати, якщо комісія Академії, враховуючи мої рекомендації… Одне слово, на вас чекають випробування… А зараз прошу приготуватися до старту.

“Батьки, Земля, друзі, небо, сонце, і місяць, і вітер, і розваги на шкільному подвір’ї, і танці, і співи, і все, все, все зараз залишиться позаду. Ми вже не діти. Ми вже не діти! А хто ж ми тепер? Курсанти? Смішно. Нас кличе космос?

Страшно. Але ми вирішили. Три роки. Ми вирішили. Ми витримаємо. Три роки. Зате потім… А що буде потім? Старт!”

Чорне тло неба, космосу. Зірки. Всі напружено вдивлялися у ту безмежність, тамували кожен у собі радість і непевність, страх і піднесення.

І саме першого вечора, першого вечора після старту Гванца зайшла в номер до Антуана і тихо сказала, так тихо, що він спершу навіть не почув, стояв біля стінної шафи, розкладав на полиці речі, взяті з дому…

— Антуане… Я… Хочу тобі сказати… Антуане… Ти тільки не гнівайся… Вислухай спокійно… У нас… У мене буде дитина…

— Що? Що ти сказала?

— У нас буде дитина, — повторила Гванца. — Я знаю про це вже другий місяць. Але ж моя мама… Вона б нізащо не відпустила мене.

— Ти серйозно? Ти збожеволіла?!

— Антуане… — мовила Гванца жалісливо. — Антуане… Ти вже не любиш мене?

— Ти… Ти… Про що ти думала? Навіщо ти полетіла, якщо знала… Гванцо…

— Я не хотіла, аби ти заради мене змінював свої плани… Я хотіла, щоб усе було так, як ми планували, як ми мріяли…

Антуан криво усміхнувся:

— І ти гадаєш, що зараз усе буде так, як ми планували?

— Не хвилюйся, Антуане. Я про все подбаю. Тобі не треба хвилюватись. Я не зв’яжу тобі руки. Чуєш?

— Це легковажно, це нерозумно, це дико, це нікому не потрібні жертви… Власне, які жертви? Звичайна дурість.

— Ти вважаєш — я дурна, що любила тебе і ще люблю… Дурна?!

Антуан зітхнув, заплющив очі й нічого не відповів.

…Мокрий осінній сквер був непривітний і холодний. Вони поверталися з театру. Гванца щулилася у своєму благенькому плащі. Коротка сіра спідниця ледь прикривала її стрункі красиві ноги в темних панчохах… Потім був перший поцілунок…

Вранці їх розбудив голос Вазара з динаміка:

— Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Перший поверх, сірий радіальний коридор. Увага! За десять хвилин…

Так почалося їхнє нове життя. Доволі буденно. Все майже так, як і в школі. Тільки немає вже школи, немає батьків, немає щасливої безтурботності, а натомість — незвичне відчуття серйозності всього довколишнього.

Вазар зайшов до кімнати похмурий. Рожевий Діон ніс за ним щось схоже на велику настільну гру.

— Зараз трохи потренуємо нашу просторову уяву, — сказав біокібер. — Спробуємо знайти вихід з об’ємного тримірного лабіринту. Ось ця кулька імітує космічний корабель… Думайте всі… Антуане, чому сумуєш? Веселіше. Активніше.

В учбовій кімнаті запанувало веселе пожвавлення.

Несподівано Вазар рішуче підійшов до Гванци і тихо, але так, що почули всі, сказав:

— Гванцо… Я все зрозумів… Ти вагітна?

Дівчина зашарілась, проте відповіла зразу, зухвало й навіть задерикувато:

— Так. А звідки ви знаєте? — і поглянула на Антуана.

— Я просто здогадався, Гванцо… Ну, і як же ти думаєш далі?

— Принаймні обіцяю, що не завдам нікому клопоту…

— А тобі не здається, що це, м’яко кажучи, не дуже порядно?

Гванца мовчала.

Підійшов Антуан, за ним Мадлен з Фредом, але Вазар підвищив голос:

— Ви, здається, шукаєте виходу з лабіринту, шановні? Чи ви знайшли його? З Гванцою побалакаєте ввечері.

Всі повернулися до столу, а Гванца і Вазар стояли і непорушно дивилися один на одного. Нарешті біокібер мовив:

— Такого в мене ще не було…

Вазар потім довго ходив коридором, слухав відлуння власних кроків, монотонне, ритмічне, як цокання метронома, і воно заспокоювало, повертало владу над власними почуттями і, що було дивно, наче бриніло десь у свідомості запитанням:

“Ці-каво, що далі? Ці-каво, що далі?”

Вазар не знав, що робити в цій ситуації і як повестися, але це чомусь ніби й не зачіпало, не хвилювало вже його. Відчував якусь внутрішню насолоду від можливості просто спостерігати своїх студентів і ніби самому вчитися у них… Вчитися? Аж усміхнувся. Чого вчитися? Здатності робити дурниці? Усвідомлював усю безглуздість Гванцового вчинку, проте водночас і… захоплювався, якось первісно, розкуто, як ніколи раніше. Дівча відважилось на все відразу — полюбити і не зрадити дитячої мрії бути космодослідницею і… Смішно… Немає сумніву, що з Гванци ніколи не вийде дослідник космосу, проте оце шалене, молоде бажання, ще дитяча впевненість, що тобі все під силу, що тебе на все вистачить — зворушувало, захоплювало і… змушувало думати про свої дев’яносто сім…

Наступного дня за планом був вихід у відкритий космос. Тема: “Елементарні поняття про ремонтно-монтажні маніпуляції в космосі”.

— Виходити будете зі мною по три чоловіки. Окрім Гванци.

— Чому? Навіщо ви так? — схвильована Гванца намагалася щось заперечити. — Хіба я не можу сама за себе вирішувати?

А потім Гванца довго плакала, зачинившись у своєму номері.

Антуан зайшов до неї пізно ввечері.

Вона підвела заплакані очі:

— Я не зробила нікому… нічого… поганого… Я любила тебе… І люблю… Антуане… Хоч ти не зневажай мене… Скажи хоч слово…

Але він ще не міг отямитись.

— Дівчисько.

Гванца розридалася.

“Як ми змінилися. Минуло тільки два тижні, а ми так невпізнанно змінилися. Я чекав цього, але не думав, що це трапиться так швидко. Ми немов стали чужі один одному і водночас рідніші. Сам дивуюся, як можна поєднати ці протилежні відчуття, але вже знаю — можна. У кожного з нас — безліч турбот і обов’язків: фізичні вправи, теоретична підготовка, творчі заняття. І у всьому ми відчуваємо свою недосконалість. Треба багато працювати. І кожен не хоче виявитись гіршим від інших… Ото тільки Гванца… Але про неї потім. Колись я напишу про неї цілу повість. Головне те, що ми стали краще розуміти одне одного, краще відчувати. Часом нам уже не потрібні слова — достатньо погляду, поруху і просто думки.

З кожним днем ми мужнішаємо.

Гванца… Дивна дівчина… Я раніше й уявити не міг, що вона на таке здатна. Що це? Легковажність? Наївність? Мужня дівчина, вона у всьому намагається не відставати від нас, хоча Вазар і не допускає її до складних і хоч трохи небезпечних завдань… Вона хоче випробувати себе? Дивне випробування. Може, вона хоче змінити ставлення до жінки на космічному дослідницькому кораблі? Важко сказати…

Цей безмір космосу
близького і далекого,
чужого й рідного,
як спогад,
як сльоза
далекого юначого зізнання,
що відцвіла,
що розлилась
і переповнила собою пустку,
бездонну пустку Всесвіту,
де ми шукаємо себе
і материнський голос…

Коли ми розмовляли останній раз по відеотелефону, мама нагадала мені, щоб я не забував щодня голитися, щоб не заростав, як первісна людина, щоб стежив за собою…

Зворушливо…”

Ірен, Олекса і Тадей вже котру годину не виходили з блакитної зали, де стояв електророяль і було інканське радо.

Співали…

— Сумуєте за Землею? — запитав Клавір, зайшовши до блакитної зали і пильно вдивляючись чорними вічками своїх телекаріусів.

— Чому? Ні… — озвалася Ірен. — Хоча…

— Так, в цьому немає нічого дивного. Можете не виправдовуватись, — промовив Клавір. — Заспівайте ще. Я вам щиро бажаю якомога довше залишатися такими… людьми… Заспівайте ще…

— Давай Олексину! — мовила Ірен. — Ми її давно не співали.

Тадей змахнув рукою:

— Починаємо!

Зойкнув електророяль, розсипало перебори інканське радо.

Туман колись розвіється,
Берези сонцем вмиються.
Та мов прощальний плач -
Пробач… Пробач… Пробач…
Не я тумани висушу,
Не я колиску витешу
Для дітлахів твоїх.
Не я вночі блукатиму.
Не я тебе шукатиму.
І чутиму твій плач
Не я… Пробач… Пробач…

— Ви справжні артисти, — мовив Клавір. — Ви відчуваєте музику, відчуваєте слова… Дозвольте, я також спробую… Хочу засвідчити, що я недаремно називаюся роботом гуманітарного профілю… Я теж інколи пишу вірші і музику… Ось послухайте… Клавір узяв до рук радо, спробував струни…

А він безкрайній.
І безсонний.
І бездонний.
А він не знає ні початку ні кінця.
Ми в нім шукаємо рятунку і притулку.
Води шукаємо в цеберці, що без дна.
Шукаєм, як приймач радіохвилю.
Шукаєм і не можемо знайти.
Блукаємо примарами в ефірі.
Мовчить ефір.
І мозок наш мовчить.
Лише вогонь збагнув безмірність міри.
Він безконечно добрий,
Безконечно злий…

“Я дев’яносто сім років працюю на “Кориді”. Чимало людей пройшло переді мною за ці роки, і зовсім юних і цілком дорослих. Але таких, як оце зараз, я бачу вперше. Не знаю, чи вийдуть із них справжні космодослідники. А втім… Якби кілька років тому серед моїх учнів з’явилась ось така Гванца… На що вона сподівається? Я навіть не висварив її, не намагався повчати. Мабуть, це було б зайвим. Вона сама щось зрозуміє тут на “Кориді”. Повинна зрозуміти. Зрозуміти те, що приходить лише в глибинах космосу. Ми летимо вже сім місяців… А що повинен зрозуміти я? Що мене мучить? В глибинах космосу…”

Заняття перервав схвильований голос Клавіра з динаміка системи зв’язку:

— Гванца народжує!

Цих слів давно чекали. І все-таки вони прозвучали несподівано. Друзі дуже хвилювалися. А Антуан останніми днями просто не знаходив собі місця.

— Гванца народжує в медчастині!

“Нарешті. Нарешті все скінчиться, — думав Антуан, біжучи коридором до блоку медичного обслуговування. — Невже скінчиться? Почнеться! — і нервово засміявся. — Почнеться! Дитина! Моя дитина… Можна збожеволіти… Хіба ж я думав, що так буде… Той вечір… Осінній сквер… Хлопчик чи дівчинка?”

— Хлопчик, — спокійно сказав Клавір, коли Антуан забіг до маніпуляційної кімнати.

Ультрамариновий пуп’янок лежав на білій пелюшці просто серед широкого тапчана, а Гванца тихо стогнала і сміялася під цупким, аж ніби не матерчатим, білим простиралом на маніпуляційному столі.

— У нас хлопчик… Син… — прошепотіла вона. — Все буде гаразд. Ось побачиш…

В її голосі було стільки прихованої радості, віри й таїни, що Антуан до болю гостро, до щасливого щему у грудях відчув — усе буде гаразд! Гордість виповнювала його. Так ще ні в кого не було. Народжувались діти на орбітонах, на борту рейсових машин, але щоб жінка, яка хоче стати косморозвідницею… “А вона стане розвідницею. Вона вперта. Вона сильна. Мужня. Красива Гванца. Бідна Гванца. Я був жорстокий. Вона страждала через мою байдужість… Що ж ми робитимемо тепер з дитиною? Що ми всі робитимемо? Дівчисько…”

Антуан заплакав.

“Вона сильна… Вона вперта… Вона все зробить, як задумала… Все буде гаразд…”

— Не плач, Антуане.

Мадлен ішла коридором до своєї кімнати. З помешкання Гванци долинали голоси. Дитяче уакання… Мадлен раптом захотіла зайти туди, вже й ступила крок, але щось її стримало. Зайшла до своєї кімнати і лягла на тапчан.

Той дитячий голос, такий ніби недоречний на кораблі, розчулював її.

Набрала номер Фреда.

— Що сталося, Мадлен?

— Гадаєш, що розмовляти треба лише тоді, коли щось станеться?

Фред похмуро дивився на неї з екрана.

— Що ти зараз робиш, Фреде?

— Читаю “Основи космічної навігації”. А чому ти запитуєш?

— Просто… Аби щось запитати… Я втомилася… А ти?

— І я втомився… Але що з того?

— Нічого, Фреде… Ти пам’ятаєш, як ми колись… Ти хоч інколи згадуєш, Фреде, як ми…

— Мадлен, не треба про це… Ти сама знаєш, що не треба. Ми мусимо стати іншими. Ми мусимо багато про що забути.

— Забути нашу юність, і нашу дружбу, і наші… Фреде, це неможливо!

— Неможливо, Мадлен, але треба. Принаймні не думати. Я хочу стати косморозвідником. Хочу!

— Не переконуй себе, Фреде. Так чи інакше ти кимось станеш, але невідомо, чи станеш ти щасливим, таким, як ми були…

— Мадлен…

— Що?

— Не треба…

— Що не треба? Не треба цього пам’ятати? Все забути?

— …

— Ти дуже змінився, Фреде… І я змінилася.

— Ти втомилася, Мадлен. Тобі треба відпочити. В мене так було місяць тому, тільки я про це нікому не казав. А потім приходить друге дихання. Повір мені. Треба витримати. Ти знаєш, мій батько лікар. І тут я часто згадую про нього. І в нього є своя “Корида”. Тільки не в космосі. Операції, лабораторія, бібліотека, операції, досліди, бібліотека, суперечки, операції… Там його світ, його “Корида”, звідки він виривався на тиждень чи на місяць… Як і ми будемо вириватися…

— Ти молодець, Фреде. Ти завжди був молодцем. Ти вмієш керувати собою. А знаєш, тільки не смійся, але я щойно… позаздрила Гванці.

— Жартуєш? Може, ти захотіла жити на Землі?

— Не знаю, Фреде… Кажу відверто… Щось у мені міняється, мабуть, поза моєю волею міняється…

— Тобі треба відпочити.

— Я вдивляюсь у безмежність Всесвіту на екранах і усвідомлюю всім єством, що мене не вистачить, аби виповнити собою…

— Мадлен…

— Ось уже скоро рік, як ми тут. Я немов закам’яніла. Я перестала помічати все навколишнє. Мені можна зав’язати очі і, мабуть, нічого не зміниться, я буду жити так, як і зараз — ходитиму, працюватиму, слухатиму мудрі поради… Я вже знаю кожен поворот коридора, знаю кожне крісло у кожній залі, пізнаю кожного по кроках, по диханню, по запаху… Мені вже немає про що говорити і думати.

— Мадлен, але ж потім…

— Потім ще сім років навчання в Академії… А потім… Вічна “Корида”…

— Мадлен, завжди мусиш від чогось відмовлятися, обмежувати себе, щоб не розчинитися у безконечності можливостей…

— Фреде…

— Що?

— Ходімо зараз до Гванци… Ми останнім часом про неї забуваємо… Ми ж люди, Фреде. Ми — сила, яка оживляє метали й кристали, ми — душа матерії… — Мадлен якось знічено усміхнулася.

Антуан зачинив за собою двері і мовчки сів біля стіни. Гванца спершу навіть не помітила його, щось тихо наспівуючи до малого, а коли обернулась і зустрілася поглядом, злякано спитала:

— Що трапилось?

Антуан мовчав, безтямно дивлячись в одну точку. Нарешті промовив:

— Аварія… Пошкодження центрального синтезатора…

— Цебер відремонтує… — на диво спокійно мовила Гванца.

— Через півроку… Цебер сказав, що не раніше…

— А що ж робити? — вже стурбовано запитала. — Що ж буде ці півроку?

— Голод, — витиснув із себе Антуан. — Буде голод. Щоправда, твоя харчова пайка не зміниться, бо ти з дитиною… Але ж усе це за рахунок інших, Гванцо…

— А що сказав Вазар?

— Сказав, що справжні космодослідники, такі, як ти, повинні бути готовими до будь-яких несподіванок…

Анджей був старанним у всьому, проте одного разу Вазар відверто сказав йому:

— Анджею, пробач… Ти дуже сумлінний, але… З тебе ніколи не вийде косморозвідника. В тебе уповільнена реакція. І фізично, як для косморозвідника, ти кволий. І головне, що ти вже не переробиш себе. Ти не біокібер. Я щиро тобі раджу не виснажуватись на заняттях. Тільки марно витрачатимеш сили. Просто живи і думай, а вже потім, на Землі, знайдеш себе…

Вигляд у Анджея тієї миті був жалюгідний. Стримуючи тремтіння в голосі, він сказав:

— Так. Я сам думав. Шкода. Я так хотів… І зараз хочу. Але не можу… Дуже важко… А ще аварія з синтезатором.

На дванадцятий день недоїдання Анджей знепритомнів у деклімаційній камері.

Незважаючи на розмову з Вазаром, Анджей продовжував напружені заняття. Він ще не здавався остаточно. А що коли якийсь внутрішній вибух?! Може, якесь невидиме гальмо відпустить його тіло і розум. Але з кожним днем напруження зростало. Вазар вимагав повної самовіддачі, завдання ставали дедалі складніші, а ще й голод, недоїдання… На добу — 0,5 води, 0,02 білкової суміші, 0,03 пасти Оерза, 0,03 вітамінізованої пінки. І все. Життя ніби будь-що хотіло зламати Анджея.

— Я трохи розуміюсь на техніці… Може, я зміг би допомогти Цеберу? — звернувся він до Вазара на третій день недоїдання. — Я знаю будову багатьох синтезаторів…

— Ти не зможеш допомогти, хлопче. І ніхто з вас не зможе. На “Кориді” стоїть несерійний синтезатор. Вважайте, що це просто чергове випробування. В кожному польоті всяке трапляється… От і трапилось. На жаль… А уявіть себе на далеких планетах. Уявіть себе на майбутніх ваших трасах. Я бачу, ти, Анджею, ще не лишаєш думки до кінця випробувати себе… Все буде гаразд. Цебер обов’язково відремонтує синтезатор. Та, врешті, і зараз усе гаразд. Аварійна система продукує необхідний харчовий мінімум. Немає делікатесів, це вже даруйте…

Товариші занесли Анджея до медичної частини. Клавір поворожив кілька хвилин над хлопцем, лазерним стимулятором пройшовся по активних точках шкіри, і коли Анджей безтямно розплющив очі, голосно мовив до решти:

— Йому треба збільшити харчовий пайок. Розумієте? Це означає, що ви будете одержувати ще менше… Ось так. Усе буде гаразд, — він поплескав Анджея по щоках своєю важкою блакитною долонею.

Снилося…

Вона біжить степом. Біжить, аж подих забиває. Довкола — розмаїття трав, квітів, метеликів. І якась мелодія однієї дзвінкої пульсуючої ноти бринить у настояному повітрі.

— Іре-е-ен! — хтось гукає здалеку.

Вона зупиняється, наслухає. Нікого.

— Іре-е-е-ен! — уже ніби з протилежного боку.

Вона падає в густу траву і слухає сюрчання коників. “Якщо хтось мене шукає, то й так найде”, — думає. Просто в очі світить яскраве сонце. Тепло. Парко. І радісно. І раптом уже зовсім поруч:

— Ірен!

Барвисті метелики літають, не махаючи крильцями, як великі різнокольорові планери.

— Ірен, чому ти не озиваєшся? Я шукаю тебе…

— Іванко?

Ірен здивовано зазирає йому в очі і бачить у його зіницях, як у двох дзеркалах, своє відображення.

— Ти прилетіла? І не зайшла до мене… Чому?

— Не знаю… Я хотіла забути про тебе…

— Чому? А я ось хліба приніс для тебе… І сиру… Хочеш їсти? Я знав, що ти хочеш їсти. Ти три роки літала… З дороги завжди хочеться їсти.

— Спасибі… Який смачний хліб! У нас на “Кориді” такого не було.

— А сир?

— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?

— Мама… Твоя мама.

— Моя?

— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.

— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку… Я щойно прилетіла, я нічого не знаю… Іванку…

— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.

— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку… Я сподівалась, я хотіла…

— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.

— І вони знаходили…

— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе…

— Іванку, не осуджуй…

— Ні! Я люблю тебе. А хто ж осуджує того, кого любить?

— Я.

— Ти осуджуєш мене?

— Себе, Іванку. Я в чомусь помилялась. Але не знаю, в чому… Я не знаходжу відповіді, остаточної відповіді…

— Просто ще не настав той час… Ти її знайдеш, свою відповідь.

— Як добре на Землі, Іванку! Яка вона велика.

— Ти їж, Ірен, їж. Усе буде добре.

Після місячного недоїдання Ніколь зрозумів — він більше не витримає. Він може вмерти. Принаймні так йому здавалось. Ця думка жахала його своєю безглуздістю. Померти отак по-дурному людині, яка присвятила себе великій меті? Померти від якоїсь неполадки на учбовому кораблі? “Чому Вазар не повертає машину на зворотній курс? Чому він такий спокійний? А що Базару? В нього універсальний ензимний тракт. Йому їсти не хочеться. Він не може навіть відчути, як це страшно. Страшно. Мій батько — мудрий. Він мені був поклав до валізки аж десять тюбиків пасти “Уні”, але ж я викинув їх геть. Батько колись замолоду не один рік провів за кермом експедиційного трансангуляра. Він знає життя. Він знає — трапляється всяк. А я, останній дурень, повикидав з валізи все, що не мною покладено. Невже я помру?! Ні! Ні! Десять тюбиків пасти “Уні” мені б вистачило… місяців на три. Дурень! Невже я помру? Це ж учбовий політ. Врешті, все має бути передбачено. Якщо з нами щось трапиться, Вазар буде відповідати… Хоча… Всяк буває… Невже я не побачу батька? Якщо повернусь на Землю, вже ніколи не вилечу без аварійного запасу. Ніколи. Якщо повернусь…”

Біокібер Вазар і механічний робот Діон сиділи в спеціальній кімнаті. Голубим світлом блимали десятки телеекранів.

— Вазаре, мені видається, що це випробування пора закінчувати, — мовив Діон.

— Гванца і малий Антуан мають нормальне харчування.

— І все-таки…

— Минає тільки шістдесят дев’ятий день недоїдання.

— У Ніколя серйозні зміни в психіці. Ось, поглянь сам… його енцефалограма, онейрограма, а це просто аналізи…

— Так. Ти маєш рацію. Загалом, гадаю, і решта відчула, що таке голод…

— Одне слово, Вазаре, пора кінчати. За кілька днів негативні реакції можуть з’явитися і в решти.

— Діоне, хоч ти не дратуй мене. Цього разу в нас і так вийшов не учбовий, а якийсь розважальний політ. Ще треба дозволити їм кожного дня виходити на зв’язок з Землею, теревенити з друзями, з батьками, ловити програми земного телебачення, виспівувати…

— Вазаре…

— Я все розумію… У Ніколя справді серйозні зміни в психіці. Однак…

— Ніяких однак, Вазаре… Ти сам прекрасно розумієш, що, окрім хіба що Фреда, навряд чи хто стане справжнім косморозвідником.

— Прошу всіх негайно зібратися в зеленій залі, — пролунав голос Вазара з динаміка. — Прошу терміново зібратися в зеленій залі.

Прийшла і Гванца з дитиною на руках.

— Я спробую бути лаконічним. Сподіваюсь, ви все розумієте й самі. Я хочу запитати вас: “Хто хоче бути космодослідником?”

Доволі довго всі мовчали, нарешті голос Фреда порушив тишу:

— Я… Фред Савченко.

— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно… Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік… Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам… Тобі буде важко, але…

— Витримаю.

— Ні в кого немає заперечень? — запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.

— Номер п’ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев’ятий на третю. П’ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для “Кориди”.

Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав… Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту “Кориди” прощально махали їм.

Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка…

“Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя… І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором…”

— От ми і вдома, — тихо мовив до Гванци. — Ти рада?

— Так, — усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.

“Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?”

ДЬОНДЮРАНГ

“Перші роки свого життя я чітко усвідомлював — знаю все, що мені належить знати про цей світ. Але потім, непомітно для самого себе, почав думати понад програму. Щось мене змушувало до дій зовсім не обов’язкових, але таких нестерпно привабливих.

Я — Дьондюранг. Унікальний витвір за № 139428 Інканського комбінату біокібернетики. Політразонна квазіархітектоніка мого центрального аналізатора і будова нейроглії дуже близькі до структур людського мозку. Я — експериментальна модель.

Жив серед кіберів. Жив серед людей. Зараз я лише діючий експонат природознавчого музею, що в глибинах Астероїда Блакитних Сталактитів. Я нині захований за холодною прозорістю музейного склотелю. Але я не боюся самотності. Бо що таке самотність? Це ж не лише форма однини і не лише усвідомлення поділу всієї матерії на два світи — ти і все, що тебе оточує, це не лише відсутність потреби в допомозі, але й форма існування дослідника, потреба відокремлення від того, частиною котрого є ти сам, аби роздивитися і вивчити.

Своє життя я присвятив вивченню людини. Спершу мене зацікавило тільки одне: чому взагалі може існувати такий вид мислячих істот, як люди? Мене дивувало, що один і той же факт люди могли оцінювати кожен по-своєму. Я не міг передбачити індивідуальну людську реакцію навіть у стандартних, класичних умовах. Спочатку я дивився на людей навіть трохи зверхньо. Але з часом почав заздрити їм. Заздрити здатності сприймати світ не лише розумом, а й чуттями. Я завжди мислю конкретно. Мої чуття — лиш інформація аналізаторів і ніколи не поштовх до дії. Зараз я вже знаю: в цьому головна людська перевага. Чистий розум обов’язково приводить мислячу істоту врешті до такого запитання, відповідати на котре не просто неможливо, а й небезпечно.

Тут, у глибинах астероїда, за холодною прозорістю склотелю, я вирішив написати свою останню книгу. Я назвав її “Філософія самотності”. Я давно думав про цей твір, який мусить умістити все моє життя. Але зараз відчувається мені, що все життя може поміститися на одній сторінці, а на другій — все, що дізнався про людей. Я заздрю людям-письменникам, котрі свідомо розчиняють свою думку, мов хімік сполуку в розчиннику, мов розмаїтих рибок випускають до акваріума, в котрому води не мало і не багато. І знову ж межу визначає людське чуття. Бо коли підходити до акваріума з позицій кібернетичного розуму, то кількість води мусить бути мінімально можливою, а кількість рибок максимальною. І найрозумніше, створивши оптимальний варіант, розмножити його в телекопіях, аби кожен міг дивитися, не ускладнюючи свою насолоду турботами про харч та чисту воду…”

У невеликому гроті сталактитової печери блакитні сутінки. Дьондюранг любив працювати при блакитному освітленні. Прозоре пластиконове перекриття відмежовувало грот, мов подобу кімнати, від простору величезної сталактитової зали. На столі, зробленому самим Дьондюрангом з мерехових дощок, стояла старезна друкарська машинка серед стосиків паперу.

Дьондюранг сидів, заплющивши очі. Він поринув у спогади. Мов короткі кінофільми про нього самого, зринали у пам’яті короткі історії, які він хотів розповісти, які видавалися значимими. Він думав про себе, мов про когось стороннього, вивчав сам себе, ніби дивлячись збоку.

Спогад. ГК 559730

То було в перші дні його роботи в ролі наукового консультанта славетного Ніколіана Бера, голови Інканського дослідного центру проблем довголіття.

Одного вечора, коли вже догоріла над Інканою чергова ракета-сонце, Дьондюранг зайшов до четвертого корпусу експериментальних досліджень.

На нього ніхто не чекав у такий пізній час. Люди і кібери сиділи за святковим столом. Один із кіберів похопився заховати пляшку боро і почав виправдовуватись:

— У нашої любої Торонки сьогодні день народження. Ми дозволили собі цього вечора…

Торонка, молодий фізіолог, розпашіла від випитого боро, зустрілася з Дьондюрангом поглядом, в якому промайнула зневага.

— Як він? — запитав біокібер людей.

В сусідній кімнаті, в третій експериментальній барореторті знаходився старий кібер, унікальний представник першого покоління, ще безіменний ГК-559730. Його привезли в дослідний центр, щоб знайти можливість постимулювати системи біорегуляції. Але ще вчора поважна комісія на чолі з самим Бером визнала, що активне втручання в конструкцію старого ГК-559730 неможливе. Тож було вирішено, зібравши максимальну інформацію, корисну для створення нових моделей та для розробки загальнобіологічних питань, без вагань від’єднати старого біокібера від систем живлення й життєзабезпечення.

— Як він? — запитав Дьондюранг вдруге.

Торонка несподівано розсміялася:

— Уявляєте, кілька годин тому ми, як і було сказано, від’єднали всі системи життєзабезпечення, але старий ГК-559730 продовжує існувати. Такий старовинний біокібер і такий життєлюб.

— Хто зараз біля нього?

— Біля нього? — вдав здивування Клим Горець, інженер. — Але ж комісія вчора зробила висновок, що…

Ще кілька десятиліть тому, коли біокібери були напівфантастичною новинкою, за втрачене життя такого ГК-559730 можна було дорого поплатитися. Над ним день і ніч чергували б найкращі фахівці й лабораторії всього зоряного метакаскаду. А зараз, кажуть, всьому голова — закони доцільності.

— Він ще існує?

— Мабуть, — озвалося кілька голосів, але ніхто не підвівся і не пішов до сусідньої кімнати.

Тоді Дьондюранг уперше подумав, що люди втрачають віру в можливість таємничого, вони вже не чекають нічого, що не запрограмовано… За тисячі років історії людству чомусь було легше створити біокіберів, ніж витрутити з себе… Що? Свої хиби? Недосконалість? Якусь дивну внутрішню потребу дворушництва? “Ви — втілення наших ідеалів. Ви, біокібери, — діти всього людства, а не однієї людини. Ви створені тверезим розумом, не затьмареним злим помислом…” Люди вміють красиво говорити. Дьондюранг часом відчував, що міг би слухати їх вічно, аби не треба було втілювати в життя їхні красиві слова.

— Який у нього зараз рівень лімфоциркуляції?

Торонка і Горець поглядом показали на екран одного з моніторів. Біокібери сиділи спокійні і зовні до всього байдужі.

Дьондюранг пішов до третьої експериментальної барореторти. ГК-559730 лежав на широкому маніпуляційному столі під прозорим куполом. На екрані одного з моніторів пробігав зеленавий зайчик, підстрибуючи в ритмі скорочення його біокібернетичного серця. Стрілка контрольного блока стеження за рівнем лімфоциркуляції показувала несумісний з життям тиск — 30 м.в.с. Усі системи сигналізації були вимкнені.

Дьондюранг зайшов під купол реторти. Слухав хрипкі звуки, що народжувались в нутрощах старого кібера. Помітив, що на порозі з’явилася Торонка. Обернувся. Вона щось говорила, але він не чув її слів.

— Що ви сказали? — запитав, вийшовши з-під купола до неї.

— Вважаєте, ми вчинили неправильно?

— Ви зробили те, що визначалося рішенням комісії.

Довгий час вони стояли і дивилися на біокібера, густо обліпленого датчиками та залишками відключених систем життєзабезпечення.

— Центральний аналізатор уже мертвий. В нього паралітично розширені зіниці, — тихо мовив Дьондюранг. — Скоро він перестане функціонувати.

І, ніби зачувши його слова, зеленавий зайчик на екрані стрепенувся, потім деякий час вимальовував хвилясту лінію і нарешті витягнувся в незворушно струнку пряму.

— Якби вчасно простимулювати рівень тиску… Можна було сподіватися… Але вже по всьому… Прийміть мої поздоровлення з приводу вашого дня народження.

А наступного дня славетний Бер сказав йому:

— Ви дивний біокібер, Дьондюрангу. Звідки у вас ця сентиментальність? Ви ж самі розумієте, що його час минув. Ніщо не вічне. Я не міг піднімати заради того старого кібера весь Центр. Ніщо не вічне.

Дьондюранг і сам знав, що Ніколіан Бер каже правду. Просто шкода було малої частки матерії, котра якийсь час могла самостійно рухатися і навіть мислити. Могла і вже не може. Як і кожен колись не зможе.

Спогад. Коацервати планети Ір

Біокібер Дьондюранг ішов широким тротуаром до високої споруди Центру проблем довголіття. Того ранку в нього був прекрасний настрій. Він згадував Гінзуру, і на його обличчі народжувалась ледь помітна посмішка. Оранжеві промені штучного інканського сонця освітлювали його красиве, доладно скроєне обличчя, струнку постать.

Зайшов у широкі скляні двері центрального входу, звичним рухом голови привітався з черговим, біокібером трохи застарілої конструкції, незграбним, але дуже симпатичним. Простував довгим коридором до кабінету Бера, науковим консультантом якого він був уже 4421 годину свого життя.

Дьондюранг щойно повернувся з відрядження, літав на сусідню планету метакаскаду, де підписав угоду про співробітництво з Центром ензимних субстратів. Він згадував Гінзуру, яка представляла Центр, і на його обличчі знову і знову народжувалась ледь помітна усмішка.

Бер сидів у кабінеті, схилившись над паперами. Дьондюранг поклав перед ним відеокасету з підписаною угодою. Бер підвів погляд, жестом запропонував сісти. Дьондюранг почув астматичне дихання шефа і тоді він вперше відчув свою перевагу над ним, принаймні фізичну.

— Ти прекрасно справився з завданням, — кволо усміхнувся Бер. — Як тобі вдалося їх умовити постачати нас такою кількістю субстратів? Ти молодець. Хто представляв ензимний центр?

— Гінзура.

— Це хтось новий? Вперше чую це ім’я. Вона біокібер?

— Не схоже, — мовив Дьондюранг. — В неї золотаве волосся.

— Ну, то що з того золотавого волосся?

— Наш комбінат не випускає біокіберів з золотавим волоссям.

— Звідки ти знаєш?

Дьондюранг нічого не відповів, а Бер не запитував вдруге.

— Це добре, що угода підписана. Відразу полетиш на дику планету Ір за зразками коацерватів. Карти планети і докладну інформацію візьмеш у своєму сейфі. Все! — Останнє слово Бер проказав навіть суворо, даючи зрозуміти, що не варто гаяти часу.

— До зустрічі, — мовив Дьондюранг.

У службовому приміщенні центрального селектора він дістав із свого сейфа пакет з програмою. Швидко переглянув густий текст відеозапису. Потім неквапно попрямував до кав’ярні “Веселий довгожитель”, що на подвір’ї Центру. Війнуло запахом кави і свіжих тістечок.

— Привіт, Лането.

— Привіт, Дьондюрангу. Знову кудись летиш? — Ланета знала звичку Дьондюранга перед кожним відрядженням заходити до кав’ярні. — Що питимеш сьогодні?

Дьондюранг ковзнув поглядом по кольорових етикетках: “Веселун”, “Коник-стрибунець”, “Найхоробріший”…

— Новенького нічого?

— Нічого.

І раптом спостеріг, що в Ланети золоте-золоте волосся. На якусь мить застиг від здивування.

— Лането, — запитав тихо. — В тебе золотаве волосся?

— Так. Тобі подобається?

— Але ж наш комбінат не випускає…

— Який ти смішний. Бер остаточно забив тобі голову науковими проблемами. Я сама пофарбувала. Який ти смішний, Дьондюрангу.

І він розсміявся від усвідомлення своєї наївності, від розуміння того, що Гінзура може виявитись також біокібером.

Вийшовши надвір, Дьондюранг швидко попрямував до стоянки службових трансангулярів. Вибрав новішу із машин, причинив за собою герметичний люк, вмостився у м’якому кріслі. Запрограмувавши траєкторію польоту, натиснув клавішу “пуск”, заплющив очі і думав про Гінзуру.

Він згадував, як вони сиділи за столом у залі переговорів. Він спілкувався з нею, як з людиною. Щоправда, і сам видавав себе за людину. Часом йому було неприємно існувати в ролі мислячої машини. Його конструкція дозволяла виконати будь-яку забаганку, і тому він ніколи не боявся видати себе за людину. Дьондюранг не забув кілька разів висловити своє захоплення вродою Гінзури, не забув, мовби зовсім випадково, доторкнутися її руки… Смішні люди, вони вважають, що це зближує. А хіба ні?

Розплющив очі. Саме пролітав повз ракету-сонце, вогненну кулю, що посилала на Інкану тепло і світло. Уявив, як внизу на планеті з властивою людям ритуальною врочистістю готується нова ракета-сонце на завтра.

І знову повертався у спогадах до Гінзури, до її волосся, такого м’якого, лоскітливого на доторк, до її лагідних рук і красивого обличчя. Так, вона біокібер! У людей просто не може бути такого волосся, такої шкіри, такого чистого голосу.

Коли загорілось табло, що попереджало про закінчення польоту, дістав карти планети і вибрав місце для посадки.

Навколо були суцільні болота. Але Дьондюранг вдало вибрав місце на достатньо твердому п’ятачку. Вдягнув захисний комбінезон, закинув за плечі речовий мішок з трьома резервуарами для зразків коацерватів і перейшов до кабіни експедиційного триангуляра.

Низько полетів над коричневими болотами дикої планети Ір до місця, позначеного на карті. Місце непрохідних боліт. Сам Бер поставив там на карті зелене кружальце.

Відлетівши від головного корабля кілометрів двісті, Дьондюранг вирішив обмежитись. Але трапилась прикра помилка. Необачно скерував машину на зовні твердий острівець серед болота, а той, мов сухий листок, на який стрибнула жаба, відразу занурився у каламутну воду. Дьондюранг ледве встиг вискочити з кабіни.

Запасу провіанту і води він позбувся разом з експедиційним триангуляром, що потонув, голосно булькнувши.

Перші двадцять сім годин Дьондюранг прожив досить легко. Переставляв ноги серед баговиння, час від часу пускався вплав. Він дивився на похмурі краєвиди планети Ір і намагався втішити себе відчуттям виконаного обов’язку. В його заплічному мішку в трьох резервуарах були зразки коацерватів.

Доки не вичерпались внутрішні резерви, вистачало сил на згадки про Гінзуру. Але потім сил залишилося тільки на миттєвий подив: як йому вдається витягати по черзі ноги з рідкого місива?

Голод. Він виповнив його, як вода потопаючий корабель, як вогонь виповнює собою лісові квадрати. Голод. Дьондюранг вже знав, що означає те коротке слово.

Дьондюранг не був запланований для експлуатації в умовах такої планети. Якби на комбінаті знали, що їхній витвір за № 139428 буде ось так гинути з голоду серед смердючого баговиння, вони б обов’язково ускладнили його конструкцію універсальним ензимним трактом. Це позначилось би на габаритах, але зараз він би їв масну, липку, смердючу багнюку, розкладаючи її на складові, щоб ними замінити спрацьовані клітини свого єства. Зелені дрібні комахи заповзали Дьондюрангові в очі, в ніс, у вуха. Зелені хазяї планети Ір. В ту мить Дьондюранг їм заздрив.

Він відчував — кожен порух мускулюсів утилізує ще кілька молекул АТФ, зменшує активність АТФ-ази і титр фактора Марша, порушує рівновагу електролітичних біскладових, відчував, як з кожної клітини його тіла нестримним потоком виходять йони К+, і не мав сили зупинити жодного з них. Відчував, як накопичується в біоплазмі кислий продукт метаболізму, порушуючи активність ферментних систем, як зменшується вольтаж на кламах центрального аналізатора. Хеморецептори сповістили, що рівень глюкози в біоплазмі впав нижче 20 мг%. Від дисемінованих інформаторів з циклів Кребса надходили уривчасті повідомлення, що утворюється надлишок ацетилкоензиму-А, але він не йде до циклу Кребса, а демонстративно перетворюється в ацетооцтову кислоту. Це було вже несумісно з життям. Однак Дьондюранг ішов. Гарні майстри створили його з великим запасом надійності.

І раптом він побачив на обрії обриси свого головного трансангуляра. Якби він не підвів погляд, якби продовжував похнюплено чвалати, може, він би і дійшов до нього. Але побачив і усвідомив, що двісті кілометрів по липкій багнюці вже позаду. Від розуміння, що лишилося зовсім трохи, він зупинився. Рушити знову вже не міг. Не було жодного мілікулона енергії для деполяризації мембран.

Він стояв і поволі занурювався у коричневе багно. Він би з’їв частину самого себе, відгриз би власну руку, аби протриматись ще кілька годин, хвилин, дійти до трансангуляра. Але відчував, що на це сил не стане. Подумав, що треба скинути заплічного мішка. Тоді принаймні повільніше занурюватиметься у коричневе багно. І раптом пригадав, що в мішку — три резервуари з коацерватами. Використовуючи останні можливості телекінезу, Дьондюрангові вдалося домогтися від своїх акумуляторів останніх молекул АТФ, кинути їх до загального утилізатора. Це дало змогу скинути заплічний мішок і відкоркувати перший резервуар з коацерватами.

Вже стояв по пояс у коричневому місиві, але на денці кожного з резервуарів залишав по ковтку каламутної рідини — для Бера.

Поруч з Дьондюрангом, що занурювався все глибше, хитала головою болотяна квітка, жовта, як золотаве волосся Гінзури.

Спогад. Коріння болю

Якби їхні погляди не зустрілися, він би випив склянку своєї улюбленої “Золотої осені”, звично подякував би і пішов до зали на своє місце в першому ряду. Сьогодні — його прем’єра у справжньому театрі, на справжній сцені, для справжніх глядачів. Він би сів і, тамуючи усмішку, дослухався б до голосів за спиною, пригадуючи довгий шлях до цієї театральної зали.

Але їхні погляди зустрілися.

— Дьондюраза? — тихо запитав він.

— Мене звати Німицею. — В її очах промайнув страх.

— Ти Дьондюраза, — повторив він. — Чому кажеш, що звешся Німицею?

Підходили глядачі, замовляли еклектони і тістечка, вона обслуговувала їх неуважно, пригадуючи, де бачила цього молодого чоловіка.

— Я Німиця, — наполягала і простягнула кольорову програму вистав на наступний місяць.

— Даруйте, — мовив він і поволі рушив до зали, торкаючись рукою справжньої, живої троянди на вилогах.

Вона стежила за ним, ставши навшпиньки і дивлячись поверх людських голів. Він ішов невпевнено, потім зупинився. Рвучко повернувшись, знову підійшов до неї. Не кажучи ні слова, він поклав руку на її груди. По тому, переможно усміхнувшись, взяв її руку і поклав на груди собі, аби вона також відчула, що в нього під шкірою — маленька головка тумблера.

— Ми колись працювали разом. Ти була секретаркою Бера. Так?

— Так… — Голос її задрижав. — Хто ти?

— Я Дьондюранг.

Якусь мить вона запитально дивилася на нього.

— Я все пригадала. Я все пригадала…

До їхньої розмови почали дослухатися, і вона замовкла.

Пролунав дзвінок, але Дьондюранг не пішов до зали. Вони з Дьондюразою сіли за столик в опустілому кафетерії.

— Я перші роки часто пригадувала зелену вуличку від нашого комбінату. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як ми йшли тоді з тобою і Кірлією? Нас тільки трьох тоді послали на роботу до Центру проблем довголіття. Ми йшли тією вуличкою, в бічних кишенях наших комбінезонів лежали новісінькі призначення, а ми, теж новісінькі, пахнучи біолаком, ішли на роботу.

— Так… А пам’ятаєш наш перший день у Центрі? Нам видали комплект одягу на свята і до роботи, наказали зняти наші комбінезони і ніколи в них не ходити. Бер не любив нашої уніформи.

— Так, — розсміялася Дьондюраза. — Мені видали рожеву блузку і білу спідничку, але таку коротку, що вона не прикривала навіть конектор метаболяра. Я не хотіла ходити в ній. Але вже наступного дня я засвоїла всі вимоги Бера. Смішно, правда?

— Останні роки я намагався не згадувати Інкану… Хіба що вулицю Соло. Там стояв такий гуркіт…

— Дивак…

— Ти не дослухала. Я любив ходити тією вулицею, бо міг там співати на повний голос. То була така насолода. На Землі з моїм голосом не знайдеш вулиці для співу.

— Дарма, в тебе приємний баритон. Міг би співати легально. А пригадуєш, як Бер зібрав на нараду всіх біокіберів і…

— Ні, — різко перебив її Дьондюранг. — Нічого не пригадую. Не хочу!

— Даремно ти так… — ображено мовила Дьондюраза. — Якщо вже ми порозумілися… Зрештою, ти сам згадав Інкану…

— Маєш рацію, — зітхнув Дьондюранг. — Та після смерті Бера я пообіцяв собі…

— Ну, ти справді дивак. Де логічний зв’язок між смертю Бера і тобою? Я була його секретаркою, проте…

— Дьондюразо, ти знаєш, що кожному слову біокібера треба вірити. Інакше сама розмова втрачає доцільність. Якщо я сказав саме так, значить існує зв’язок. Просто ти його ще не збагнула.

— Вибач, але я так довго жила серед людей…

— Я також… Однак ми не повинні забувати того, що становить нашу сутність. Легко втратити контроль над собою, та хто потім тебе відрегулює? Чи, може, знайшла на Землі підпільного майстра?

— Що ти? — злякано прошепотіла. — Ніхто тут про мене нічого не знає. Навіть ім’я змінила. Якби дізнались, що я старий біокібер, змусили б піти на демонтаж. А мені жити подобається. Кілька разів тут, на Землі, була потреба звернутися до майстра, та я боялася.

— До речі, як ти уникла демонтажу?

— Випадково. Я просто забула, що після десяти тисяч робочих годин треба повернутися на комбінат. Розумієш? Я просто забула. Прийшла на роботу, а за моїм столом сидить інша, нової конструкції, з додатковим блоком для регуляції розумного погляду. Я спершу обурилась, та раптом відчула, що мій час скінчився. Тихесенько вийшла. Мої очі ще хотіли дивитися, мускулюси прагнули роботи… Сам розумієш… Але треба було втекти з Інкани, щоб ніхто не зацікавився моєю особою. І я того ж дня вилетіла на Землю. Свідомо. Бо в столиці легше загубитися. Правда ж? А як ти потрапив сюди? Ти не міг забути години демонтажу. Я тебе знаю.

— Так. Я не забув.

До їхнього столика підійшла прибиральниця з тацею порожнього посуду. Дьондюранг замовк.

— Не бійся. Це наш робочий кібер зі спрощеним блоком пам’яті. Можеш говорити сміливо.

Дьондюранг почекав, доки прибиральниця відійшла.

— Можливо, позначається наша різниця в освіті? Я все ж пройшов курс конспіратури на комбінаті, а може, ми просто по-різному розуміємо світ. Але я дивуюся: звідки в тебе така впевненість. У прибиральниці спрощений блок пам’яті? Звідки стільки людської легковажності?

— Ми замовляли для роботи саме таких кіберів. І нам їх прислали. Та й поглянь, який у неї маленький блок, хіба там розміститься складна система?

— Звідки у тебе така впевненість? — з притиском повторив Дьондюранг. — Хіба ти була присутня при монтажі? Або працюєш у конструкторському бюро? Звідки ти взагалі знаєш, де у неї блок пам’яті?

— Ти, як завжди, правий, — зітхнула Дьондюраза. — Недаремно ти був консультантом самого Бера. А на Землі ти зараз де працюєш?

— У телецентрі. Я вирішив покинути науку після роботи в Бера.

— Бачу, в тебе були складні стосунки з Бером. Він дуже вплинув на твоє життя?

— Так. Це я його вбив. Дьондюраза принишкла.

— Дьондюрангу, — злякано прошепотіла. — Я ніколи б не наважилась… Хоч я його теж не поважала…

— А я поважав, — сказав по паузі. — Я поважав Бера. І саме тому мені, не байдуже, що він… Що він мені наказував робити! Кілька років він носився з ідеєю створення вічного серця. Я мовчав, бо ж не даремно кажуть, що люди вічно повинні у всьому сумніватися. Я мовчав, коли він посилав мене в найхимерніші відрядження. Одного разу я мало не загинув з голоду на дикій смердючій планеті Ір. Я мовчав, бо я лише біокібер, моя справа — виконувати. І я виконував усі його забаганки. Однак коли Бер наказав шукати людину, щоб використати її серце для наукових експериментів, це суперечило всьому, що було в мені закладено. Я навіть почав сумніватися в доцільності життя і науки. А біокібер того не може собі дозволяти. Я навіть не ознайомився з програмою, яку Бер поклав до сейфа.

— Так… Я вже бачу, що у вас і справді були складні стосунки із Бером, — Дьондюраза опанувала себе. — А як ти його вбив?

— Облиш. Нічого цікавого. То було зовсім не так, як показують у кіно. Головне, що після цього мене пройняло непереборне бажання дізнатися, що ж буде далі. Що буде з цим світом, зі мною, з людьми? Хотів знати, чи вплинув я якось на людське життя… Я не відразу полетів на Землю. Зо два роки я ще жив на Інкані.

— Де ж ти жив? Що робив?

— Жив у готелі “Дзябран”. Виходив звідти рідко. Багато писав. Сам для себе. Щоб краще розуміти…

— І що ж ти зрозумів?

— Що можу ще двісті років жити і нічого ніколи не збагнути остаточно… Великого Бера оплакували недовго…

— Люди швидко все забувають…

— Так. Я розчарувався в науці людей… Коли я зрозумів, що і я сам небагато важу в цьому світі, мені захотілося принаймні розповісти про це. І я написав п’єсу. Віддавати її до Інканського театру було ризиковано. Всі зрозуміли б, хто вбив Бера. І я обрав Землю.

— А яка доля твоєї п’єси?

— Сьогодні прем’єра на сцені вашого театру.

— То це твоя п’єса?

— А ти читала мої книги?

— Ні… Якби ж я знала… Якби я знала, що ти живеш, пишеш книги…

— В цьому наша недосконалість, біокіберів. Ми — кожен сам по собі.

Закінчився перший відділ вистави. Глядачі почали виходити, займали столики театрального кафетерію.

— Антракт, — винувато мовила Дьондюраза. — Мені треба туди… — показала рукою на сяєво вітрин.

І тут раптом Дьондюранг відчув на собі зосереджений погляд. Колись цей погляд уже падав на нього. Не було сумніву, що його хтось роздивляється.

Із зали виходили глядачі. Вони совали стільцями, столиками, вони вмощувались. Дьондюранг почав аналізувати хвильовий спектр погляду. Підняв з глибини підсвідомості всі спіймані на собі погляди і швидко переглянув їх. Так, не могло бути сумніву: на нього дивився професор Тихін Раст, колишня права рука Ніколіана Бера. А зараз? Хто він зараз?

— Біля вас вільно? — почув голос Раста за спиною.

— Прошу. — Дьондюранг відсьорбнув трохи пива зі свого келиха, підсунув стільця.

Раст побачив на вилогах Дьондюрангового костюма червону троянду, символ митця, і трохи знітився. Сів невпевнено. Поставив на стіл келих еклектону.

Дьондюранг картав себе за все, вчинене сьогодні. Навіть за бажання поговорити з Дьондюразою. Що з того, що вони створені на одному комбінаті, що колись працювали разом? Сентименти? Як ланцюгова реакція, множиться кожна помилка, і як хвилі на воді, забуваються добрі діяння, чекаючи нового сплеску. Навіщо було розповідати про вбивство Бера? Хіба від того щось зміниться? А тепер Тихін Раст, як продовження чи й закінчення помилки. Він зараз щось скаже про Інкану, розповідатиме про Центр проблем довголіття, згадає Бера й уважно стежитиме за поведінкою співрозмовника. Ось тільки червона троянда явно дивує його.

— Прилітаючи на Землю, я завжди намагаюсь піти до театру, — удавано безтурботно мовив Тихін Раст. — Потім згадуєш кілька місяців. Це — як очищення… У нас на Інкані теж багато театрів, але за роботою… Ви бували на Інкані?

Дьондюранг мовчав. Чому все так вийшло? Безумовно, це закінчиться тим, що його демонтують. Дізнаються від Раста про біокібера, який живе за власною програмою, про старовинного біокібера… Демонтують… Чому все так вийшло? Не треба було балакати з Дьондюразою. Сидів би зараз десь за лаштунками з режисером і акторами, серед квітів… Скільки років хвилювань, переховувань, тяжкої праці, бажання збагнути життя людей і допомогти їм словом і ділом. І все це скоро закінчиться. Його демонтують. Не треба було розмовляти з Дьондюразою. Але тоді не треба було й писати книжок.

— Перша дія п’єси нагадала мені Інкану, — сторожко усміхнувся Тихін Раст. — Автор п’єси, певно, чув про ту історію зі смертю великого Бера…

— Вона лягла в основу твору, — похмуро мовив Дьондюранг.

— Історія смерті Ніколіана Бера дуже загадкова, — сказав Раст. Було помітно, що він боїться продовжувати розмову, але бажання переконатися в правильності своїх підозр брало гору. — Подейкували в нас на Інкані, що його вбив біокібер. Дьондюранг. Та це загалом плітки, бо в документах значиться; той біокібер загинув серед коацерватних боліт дикої планети Ір, виконуючи завдання Центру.

— Так. Його вбив науковий консультант, біокібер Дьондюранг.

Професор зблід. А Дьондюранг подумав, що ще не пізно все залагодити, ще можна так закрутити Растові голову, що він до кінця життя не розгадає загадки. Бо ж він — людина, він ні в чому не переконаний абсолютно. Його можна змусити завагатися в істинності будь-якого твердження. Ще можна все звести на жарт: та доведеться знову брехати. А то так тяжко дається. Після підробки документів про загибель на планеті Ір він думав, що вийде з ладу, але якось оклигав. Брехати — . це дуже важко.

— Вісім років тому ви були професором лабораторії серцевих досліджень. А хто ви зараз?

— Я очолив Центр проблем довголіття.

— Ви продовжуєте експеримент “Вічне серце”? — з неприхованою іронією запитав Дьондюранг.

— Ні, — витиснув із себе Раст. — Але скажіть… Як трапилось, що ви… З програми, яка була в сейфі Дьондюранга, ми дізналися, що донором мав бути сам Ніколіан Бер. Він наказував узяти його серце для експерименту… І раптом той трагічний, такий несподіваний кінець, фінал…

Цього разу був вражений Дьондюранг. Він подивився в очі Тихона Раста, аби переконатися, що той каже правду.

— Чому він не сказав мені всього? Чому він тільки давав накази? Я знав, що для експерименту потрібне живе серце. А Бер лиш сердито кинув: “Виконаєш програму, яка лежить у сейфі. І не відволікай базіканням. Мені набридли твої сопливі запитання!”

Раст спробував усміхнутися.

— Це логічно… Ніколіан Бер не думав, що з вами треба… Що ви можете…

— Як вам моє “Коріння болю”? — раптом запитав Дьондюранг, витягаючи з петельки живу троянду і кладучи її на стіл.

— Мені дуже сподобалось…

Дьондюранг бачив: професор вже не радий, що почав цю розмову. Він непереборно хоче втекти.

Коли пролунав дзвінок, кличучи глядачів до зали, Раст швидко підвівся.

— Було дуже приємно зустрітися… Ніколи б не подумав, що це можливо… Було дуже приємно…

Непевною ходою квапливо пішов до зали. Дьондюранг залишився нерухомо сидіти.

Підбігла збуджена Дьондюраза.

— Ходімо. Я попросила дівчат, вони мене замінять. Це так казково, що ми зустрілися. Ти ще не все розповів мені.

Вийшли надвір, прочинивши важкі театральні двері. Ішов весняний дощ. Магістраллю проїхав швидкий гелікотрем, обляпавши Дьондюранга, але він не зреагував на те. Він ішов замислившись, дивився на мокрий, блискучий при світлі нічний тротуар. Раптом він зупинився в неприродній позі, немов закам’янів, потім знову рушив далі.

— Розрядилися акумулятори центрального інтегратора, — сказав, не повертаючись. — Знову циркуляторний застій в церебеляторі. Вибач, Дьондюразо, але я… Я більше не можу жити… Пробач. — Він зайшов до кабіни відеона на вулиці і набрав якийсь номер. — Будь ласка, вишліть машину до будинку чотириста сімдесят сім по вулиці Дебі. Дякую. Так, я зустріну.

— Яку машину ти викликав? Яку машину? Я тут недалеко живу. Ходімо зі мною, посидимо, поговоримо… Це так казково, що ми зустрілися… Яку машину ти викликав, Дьондюрангу?

— Міжпланетного… Вибач, я більше не можу жити… Виявляється, я все життя помилявся. Все життя помилявся…

І він розповів про зустріч з Тихоном Растом і закінчення історії смерті Ніколіана Бера. Дьондюраза зітхнула:

— Але навіщо ти викликав міжпланетного?

— Я повернуся… Я мушу повернутися на комбінат… Я під’їду до нього тією зеленою вуличкою, яку ти так любиш, потім я знайду своє місце в архівному, ляжу і клацну тумблером. Мій блок пам’яті проаналізують. І ті, кого створять після мене, розумітимуть більше. Я вірю в це, я так хочу.

Краплі дощу стікали по обличчю Дьондюрази, ніби сльози.

— Не хочу тебе залишати! Не хочу, щоб ти мене залишав… — вона розплакалась голосно, вже не стримуючи себе.

— Міжпланетного викликали? — почувся голос за спиною.

Спогад. Печера блакитних сталактитів

Довгий час вони летіли мовчки. Водій міжпланетного час від часу позіхав, поглядаючи на показання приладів.

Біокібер Дьондюранг кілька хвилин тому втратив відчуття внутрішньої рівноваги. Він дивився на похмурого водія, на посічене зорями тло за ілюмінатором, намагався ні про що не думати, шукав забуття. Але марно.

І раптом приємна млість розлилась тілом. То центральний аналізатор народив думку. Дьондюранг в ту ж мить збагнув, що йому потрібно змінити попередню програму, що він не повинен повертатися на Інкану, на комбінат, де був створений, не повинен лягати на поличку архівного номера. Він мусить існувати далі. Відчував, що пройде мить, і він накаже водієві змінити курс. Але ще не знав, як саме його треба змінювати. Його здивувало це, навіть обурило: де здоровий глузд? Чого він прагне? Він — старий біокібер, який вже скоро не зможе сам собі дати ради. Демонтаж на комбінаті — найрозумніше. Але відчував, що на комбінат він скоро не повернеться.

Почувався кепсько. А коли подумав, що, можливо, всі його сумніви також запрограмовані колись на комбінаті, йому стало зовсім зле. Може, йому тільки видається, ніби він діє самостійно, аналізує, мислить, узагальнює, виробляє програму дій, а насправді — то лише власні варіанти первісної системи, первісної програми?

— Землянин? — спроквола запитав водій.

— Ні. Я народився на Інкані, але довгий час жив на Землі.

— Повертаєтесь з відрядження?

— Ні.

Водій ще раз позіхнув.

— Та молоденька красуня, що вас проводжала, так гірко плакала…

— То моя сестра…

— Красива сестра, — солодко усміхнувся водій. — Чим ви її так засмутили?

— Вона не хотіла, щоб я повертався на Інкану.

Водій примружив очі і став схожим на хитрого звірка.

— Коли сестра так плаче за…

А Дьондюранг раптом знову відчув, як приємна млість розлилася тілом — то остаточне рішення сформувалось у вигляді матеріального заряду на бета-кламах центрального аналізатора. Перебивши водія, він запитав:

— Знаєте астероїд Блакитних Сталактитів?

Водія не здивувала така різка переміна теми. Йому було байдуже, про що говорити. Аби відгонило сон.

— Це той будівельний мотлох, що не використали при синтезі Фіївського заповідника на Інкані?

— Такий красивий астероїд називаєте мотлохом? Візьміть курс на нього.

— Не маю часу для розважальних польотів.

— Я вийду на цьому астероїді. Водій подивився зверхньо:

— На цьому шматку невикористаної екзотики немає не лише людей, а й путньої атмосфери.

— Знаю.

— Облиште жарти.

— Беріть курс на астероїд. Все інше вас не обходить.

— Я там ніколи не був. Це для мене нова траса.

Дьондюранг подивився на екран монітора.

— З чотирнадцятого квадра, де ми зараз знаходимось, треба перевести сьомого на режим дев’ятого, а третього поставити на дубль дванадцятого. І все.

— Ви знаєтесь на системі стандартних траєкторій? — не приховував свого здивування водій.

— Чому б і ні? Коли я працював у Бера, мені часто доводилось самому літати.

— Ви працювали в самого Бера?

— Так.

— В Центрі проблем довголіття?

— Так.

Водій дістав чергову сигарету, жадібно закурив, уважно подивився на свого пасажира. Дьондюранг відвів погляд. Потім заплющив очі, блаженно слухав натруджене воркотіння мотора, увімкнув кишенькового магнітофона, і кабіну виповнила музика його улюбленого Лактаріуса.

— Скажіть, а правда, що його вбив кібер? — штовхнув Дьондюранга ліктем водій.

— Так, — не розплющуючи очей, відповів Дьондюранг. — Його вбив біокібер Дьондюранг вісім років і два місяці тому.

— Такого чоловіка згубили кляті кібери. Вже й серед нас, водіїв, їх стало багато.

Такі зануди. Шкода Ніколіана Бера. Я вірив, що він розгадає секрет старіння. Думав, може, й мені поталанить пожити з тисячу років. А як те сталося? Того кібера електроніка підвела?

— Ні. — Дьондюранг розплющив очі. — Все функціонувало нормально.

— Так чого ж він його?

— Трохи невдалий експеримент. Були деякі непередбачені відхилення від програми.

Водій аж присвиснув:

— Значить, не всі дома були в того Бера? Обіцяв розгадати секрет старіння, і такі експериментики. А я йому вірив. А ви часом самі не біокібер?

Дьондюранг нічого не відповів, сидів похмурий, занурений у спогади, які раптом заволоділи його свідомістю.

За кілька хвилин суворий, скелястий краєвид астероїда промайнув за ілюмінатором.

— То що, виходиш?

Дьондюранг довго не міг прочинити зовнішній люк, але нарешті зіскочив на кам’янистий грунт. Тієї ж миті люк за ним зачинився, машина завібрувала від роботи анігіляторів. Дьондюранг ледве встиг відбігти від смертоносного потоку, який заструменів з-під корабля. Трансангуляр повільно піднімався над скелястою поверхнею астероїда і незабаром розтанув у космічному просторі.

Дьондюранг повільно пішов у сутінках. Над його головою тьмяною зорею світило далеке Сонце. Він ішов усміхнений. Його тішило відчуття самостійності. Чи, може, просто радів, що вже вкотре знову уникає демонтажу, знаходячи якісь причини. Можливо, він зробив дурницю, вийшовши на астероїді, але все ж він буде існувати.

Після того випадку на дикій планеті Ір Дьондюранг ускладнив свою систему універсальним ензимним трактом. Тепер він міг перетравити все — скелі, лишайники на скелях, всіх рачків та інфузорій, міг вільно дихати сполуками, що струменіли з надр астероїда. Він буде жити за власною програмою! Чи, може, все це також було колись запрограмовано? Черв’ячок сумніву ворушився, народжуючи ледь помітний потенціал. У перші роки свого існування Дьондюранга не гнітила залежність від первинної програми, часом навпаки — приносила певність у дні завтрашньому, приносила відчуття запрограмованого щастя. І якби він повернувся на комбінат, відробивши гарантовані години, то закінчив би існування абсолютно щасливим кібером. Але… Безповоротно прожиті роки молодості лишилися за спиною. Кількість уже давно народила нову якість.

Про сталактитові печери на цьому астероїді Дьондюранг чув, ще працюючи в Ніколіана Бера. Читав кілька книжок, написаних членами дослідних експедицій, не раз уявляв собі ті велетенські, казкової краси печери. І от він на цьому таємничому астероїді, який давно є загадкою для науковців. Жодне “чому?” ще не мало відповіді. Чому на астероїді існують лишайники та мохи? За всіма законами біології вони не могли там існувати. Чому таке сильне гравітаційне поле? Чому в астероїда гарячі надра? Чому проходить реакція деарбізації вапняків? Чому сталактити в печерах блакитного кольору?

Дьондюранг ішов і не намагався знайти відповідь на жодне з цих “чому?”. Навпаки, йому було приємно іти серед всього таємничого, незрозумілого навіть для людей.

У насиченій вуглецевими сполуками атмосфері, щільній і тужавій, шурхотіння дрібного каміння під ногами звучало незвично. Дьондюранг намагався віднайти якісь сліди перебування на астероїді людей. Але пошуки були марними.

Нарешті він помітив під ногами прожилку світлої породи. Дістав з кишені ножа, відколупав. Поклав до рота молочний на вигляд камінь. Камінець був м’яким, Дьондюранг легко розжував його і відчув смак шоколаду. Сталактитові печери мусили бути десь поряд.

Принаймні напрям до них показував той прожилок білої м’якої породи.

Швидко пішов праворуч і за кілька хвилин надибав на дні ущелини справжню дорогу. Стару, присипану пилом і кам’яними уламками. Було чітко видно вирубки скель. Осторонь дороги він побачив коробку від протигаза ПУМ-9. З таким протигазом і сам Дьондюранг колись літав у відрядження, як ще не мав універсального ензимного тракту. Підняв ту газообмінну коробку і довго дивився на неї, ніби пригадуючи роки своєї юності.

Кілометрів через п’ять минув залишки старої бурової. А коли шлях урвався перед високою стрімкою скелею з молочного каменю, Дьондюранг зрозумів, що печери десь зовсім поряд, лише треба знайти до них вхід.

Пішов ліворуч вздовж стрімкої скелі… Але швидко він зрозумів, що йде цілиною. Повернув назад і тільки-но обійшов гострокутний виступ, як побачив над собою темну пляму. Треба було піднятися метрів на тридцять вгору. Підніматися було легко, природні виступи скелі часом нагадували сходинки.

Відразу при вході в невеликому гроті Дьондюранг побачив вмуровану експедиційну лавочку. Ліворуч від неї валялось кілька порожніх бляшанок від концентратів, а трохи далі, в глибині печери, виднілись залишки великого вогню і порожні каністри від палива Бакса.

Як і кожен біокібер, Дьондюранг добре бачив у цілковитій темряві. Проте останніми роками збільшився внутрішній опір в системі інфрачервоного перетворювача, і тому він мусив подавати значно більшу напругу на блок зорового аналізатора, а це втомлювало.

Дьондюранг сів на лавочку і дивився з грота на похмурий краєвид, немов з вікна. Дивився на чисте зоряне небо і не відчував ні страху, ні сумнівів, ні вагань. Слухав тишу і не відчував ніяких турбот, необхідності кудись поспішати, комусь слугувати. Була повна внутрішня рівновага.

І раптом він відчув доторк. Хтось поклав йому руку на плече…

Той доторк був настільки несподіваним, що Дьондюранг здригнувся, але довго не обертався, хоча відчував навіть пальці, що лягли на плече. Він хотів спершу все збагнути розумом. Хто міг вийти з печери? Але зрозуміти нічого він не міг. Рвучко обернувся.

Перед ним стояв чоловік в ультрамаринового кольору комбінезоні застарілої конструкції, вже добряче потертому. Крізь кулястий шолом дивилося зацікавлене худорляве обличчя. Старече обличчя.

— Хто ви? — запитав Дьондюранг.

Чоловік щось відповів, було видно, як ворушаться губи, але опуклість шолома спотворювала зображення, і кібер не зміг прочитати сказаного по губах. Чоловік показав рукою на коротку стеблинку антени, а потім рішучим жестом запросив до печери. Дьондюранг слухняно пішов. Кібер добре знав, що останні п’ятнадцять років на астероїді не працювала жодна з офіційних експедицій. Тим загадковішою була поява цього чоловіка в старому костюмі космодослідника.

Незнайомий увімкнув ліхтарі на грудях і на шоломі. Він ішов повільно в незграбному комбінезоні.

Дьондюранг спершу ішов слідом, але потім, зацікавлений химерним тунелем, випередив його і пішов попереду.

Прохід печери був достатнім, щоб іти на повний зріст. Зі стелі ритмічно зривалися краплі води і лунко падали. А коли печера раптом розширилась у невелику, але дуже високу, готично стрімку залу з блакитними сталактитами, що дамокловими мечами висіли над приреченістю сталагмітів, мелодія падаючих крапель зазвучала велично, мов зі старовинного органа.

Дьондюранг зупинився й став дивитися, як химерно громадяться сині сталактити.

Чоловік у костюмі космодослідника знову поклав руку йому на плече, і Дьондюранг знову здригнувся, а потім голосно розсміявся зі своєї полохливості. Печера розсипала його сміх — по всіх гротах і заглибинах, покотила кудись далі.

Обернувся, примружив очі від яскравого світла ліхтаря на грудях незнайомця. Той жестом запрошував його далі. І вони знову пішли. Тунель звужувався. Довелось пригинатися. Метрів за триста вони вийшли до наступної зали, значно нижчої за першу, але блакить сталактитів була в ній ще казковішою, особливо коли падав промінь скісного світла, розбиваючись на міріади відтінків. Посередині зали стояв незвичної форми сталагміт, який чимось нагадував погруддя мавпи.

Далі хід печери був настільки вузьким і низьким, що доводилось (Дьондюранг не звик до такого) плазувати. А коли, вийшовши до зовсім малої зали, де в гроті дзюрчало джерельце, незнайомець показав на щілину, яка була продовженням їхнього шляху, Дьондюранг трохи злякався. Проте незнайомий нахилився і рішуче почав протискуватись у своєму незграбному скафандрі. Дьондюранг став навколішки і спостерігав, як тіло незнайомця пристосовується до згинів тріщини. Якусь мить вагався, але вирішив, що нічого іншого не лишається. Рушив слідом. Та раптом прийшла думка, котра вжахнула кібера: а чи все це не галюцинації?

Щілина звужувалась, перетворювалась на кострубату рурку, що стискала тіло з усіх боків. Дьондюрангові стало страшно. Він уявив собі безглузде завершення свого існування в кам’яних лещатах. Думка про галюцинації не на жарт стурбувала, особливо коли силует чоловіка попереду зник. Може, він просто вимкнув ліхтарі? Але навіщо? Може, відмовили акумулятори? Але чому ж тоді і звуки зникли? Ще мить перед цим чув, як черкають гофровані підошви по каменю і глухо треться комбінезон.

Дьондюранг зупинився. Що ж робити? Повернути назад? Але якщо реально існує той чоловік у старому скафандрі, то треба йти за ним. Повертати назад безглуздо. Виправлення помилок може бути за умови, якщо не робити нових.

— Чому ви зупинились? — раптом долинув до нього голос з глибини.

— Де ви? — запитав Дьондюранг роздратовано.

— Чому ви зупинилися? Адже ви біокібер? Ви добре обходитесь без мого ліхтаря. Чи я помиляюсь? — в обличчя Дьондюрангові вдарив яскравий сніп світла.

Дьондюранг попросив чоловіка вимкнути світло і, збільшивши максимально вольтаж на кламах зорового аналізатора, побачив у вузько-му-вузькому отворі обличчя. Чоловік був уже без кулястого шолома.

У внутрішній кишені в Дьондюранга лежав додатковий пристрій біомагнітної орієнтації і запальничка. Він відчував, як ті малі предмети заважають йому просуватись.

— Поверніться на лівий бік, — порадив йому хрипкий старечий голос. — А потім взагалі ляжте на спину і зробіть повний оберт. Ідіть гвинтом. Не витрачайте дарма сили.

Дьондюранг спробував, і йому справді вдалось легко завалитись на лівий бік. Далі він пішов гвинтом.

Подолавши вузький прохід, Дьондюранг зустрівся поглядом з незнайомцем. Той був худорлявим і старим, сидів без комбінезона на плескатому камені посеред великої зали. Над ним висів химерний сталактит.

— Хто ви?

— Біокібер Дьондюранг.

— А мене звати Астрагалом. Космодослідник Андрій Астрагал.

— Зараз на астероїді перебуває якась експедиція?

— Ні. Окрім вашої.

— Я не представник експедиції, — кволо усміхнувся біокібер. — Я прилетів сюди на міжпланетному таксі.

— Он як… — Астрагал був здивований, але намагався сприймати все, як належне. — Як вам ця чортяча пелька?

— Трохи моторошно… А чому ви зняли комбінезон?

— Хіба не відчуваєте? Тут багато кисню.

— Це одна із таємниць астероїда?

— Ніяких таємниць. Просто в сусідній залі стоїть кисневий генератор. Я тут живу.

— Давно?

— Давно. Ходімо далі.

І вони знову пішли. У правій руці Астрагал тримав ліхтар, в лівій — комбінезон, що волочився по землі, нагадуючи шкуру химерного звіра.

Посередині наступної зали Дьондюранг побачив кам’яний стіл, витесаний з великого сталагміта. Ліворуч виднівся великий грот, пристосований під шафу з кам’яними поличками. Поруч з гротом — калориферна пічка і сім каністр від палива Бакса. Праворуч від столу. — блакитні реторти кисневого генератора, поруч з ними безладдя господарського начиння, а далі знову невеликий грот, пристосований під шафу з книгами.

Астрагал підійшов до кисневого генератора і, схилившись над ним, клацнув чимось, від чого яскраве світло полилося з блакитної височини неба-стелі. Дьондюранг аж примружився.

— Ви добре влаштувалися. Тут дуже затишно. Але я ще не можу збагнути, що ви робите тут, на астероїді.

— Живу після власної смерті.

— Пробачте, як ви сказали?

— Так. Для них я вже помер.

— Для кого?

— Для всіх, кого зараз немає в цій залі.

— Не розумію. Пробачте.

— Зрозумієте… Сподіваюсь, у нас буде час… А яка мета вашого прильоту сюди?

— Це вас може здивувати, але я ще не знаю… Я летів на Інканський комбінат біокібернетики для демонтажу. Але чомусь спала на думку така забаганка — вийти на цьому астероїді.

— Дивно, — усміхнувся Астрагал.

— Що дивно?

— Та, власне, все дивно… І наша зустріч у цій печері…

— А може, вона запрограмована?

— Хто?

— Наша зустріч.

— Було б цікаво… Сідайте до столу. Я сім років нікого не бачив, і зараз можете уявити, що я відчуваю, зустрівши вас… Я вже старий… Колись я був професійним космодослідником, віддав цій справі все життя, але потім прийшов час залишити польоти. Прийшов час старості. Я не хотів бути тягарем ні для кого. Тепер ви мусите зрозуміти. Я хотів загубитися в глибинах Всесвіту, згоріти, як легендарний Редин, але не вистачило сил свідомо зупинити своє життя. І от я в цій печері… А ви? Я бачу у вас ніяких речей із собою. Чим ви плануєте живитися тут, на астероїді?

— Я поставив собі універсальний ензимний тракт.

— О-о-о, то вже створили. За моїх часів про те лиш балакали.

Астрагал поставив на стіл тацю з пастою рожевого кольору і велику зелену флягу, припрошуючи гостя до столу.

— Скажіть, що ви залишили серед людей і що ви знайшли тут, на астероїді? — запитав Дьондюранг.

— Думаєте, так легко відповісти? Та й до того ж кожен день якось змінює твої погляди… Сім років тому думалось інакше… Залишив пружину, котра мене любила і котру я любив. Шкода, що міру цієї любові я зрозумів лише тут. Залишив дорослих сина й дочку. А знайшов утрачену залежність від суворих умов. Я вріс у цю печеру, я відчуваю, як вона керує моїм життям,

— Ви так потребуєте, щоб вами хтось керував? — Дьондюранг підніс флягу до рота і зробив ковток. — Який прекрасний напій! В цій печері вам вдалося синтезувати такий прекрасний напій?

— Ця фляга ще з Інкани… Вона чекала гідної нагоди… А в можливість керувати власним життям я просто не вірю. Можна керувати кимось, але собою — ні… Коли я був космодослідником, то керував могутніми машинами, людьми і кіберами, думав, що й собою також. Але зараз я вже знаю: це вони керували мною. Я залежав від кожного з них. Коли прийшов мій час залишити польоти, коли я став належати самому собі, тоді відчув власну малість…

— Чому ви звичайну тугу за давніми друзями перетворюєте мало не в філософські твердження? Чому? — майже викрикнув Дьондюранг. — І чому ви кажете, що втекли на астероїд, аби відчувати залежність? Це ж неправда! Не треба бути ківером, щоб збагнути: ви хотіли, як і раніше, відчувати свою силу, свою самостійність. Хіба ж не так? Ви всі надто повільно відрізняєте причину від наслідку, твердження від припущення, бажання від потреби. Більшість людей потребують одного, прагнуть другого, а роблять взагалі третє казна-що… Чи, може, ви щось приховуєте? Може, для втечі були ще якісь причини?

Астрагал усміхнувся і простягнув руку.

— Дайте і мені флягу… З вами важко не погодитись. Але й ваша поява на цьому астероїді не видається зразком доцільності.

— Що зробиш, — Дьондюранг зітхнув. — Я теж не досконалий. Але принаймні я ніколи не лицемірю. А ви часом шукаєте і не хочете знаходити, знаходите, щоб було що губити, губите, щоб оплакувати втрату. Для вас то занадто просто, аж недостойно людини, цінувати те, що маєш… Я все життя присвятив вивченню людської природи…

— І що ж ви дізналися про нас? — сумно мовив Астрагал, прихилившись спиною до блакитного шорсткого каменю.

— Люди часто роблять дурниці, яких нічим не можна пояснити.

Астрагал голосно розсміявся:

— Ви робите усвідомлені дурниці, ми робимо дурниці невиправдані, але головне те, що і ви і ми далеко не досконалі. Чи не так?

— На жаль, так.

Довго вони сиділи мовчки, думаючи кожен по-своєму про їхню зустріч, про таїну буття, про людей, про кіберів, про величезну сталактитову печеру, що стала їхнім, мабуть, останнім притулком.

— Одного разу, — порушив мовчання Астрагал, — довідавшись, що траєкторія нашої чергової експедиції проходитиме через Гарію, моя дружина, моя Тілія… — Він раптом надовго замовк. — Моя Тілія попросила привезти гарського перцю. Я казав, що не матиму часу діставати того рідкісного продукту. Але Тілія дуже просила, просто благала. І я привіз. Сто п’ятдесят сім годин тримав чотири міжпланетні машини на Гарії, але дістав. Привіз. І вона справді була щаслива, як дитина. Але той перець, той рідкісний гарський перець весь до останнього стручечка згнив на кухні… Спершу вона хотіла його консервувати. Потім вирішили приготувати реца. Але кожного дня викидала стручок за стручком, які ставали м’якими і починали погано пахнути. Вона жалісливо прицмокувала над кожним. Я так і не зміг нічого зрозуміти. Навіщо він був їй потрібен? А коли запитав, чому ж він гине на кухні, вона лиш недбало кинула: “Астрагале, не будь дріб’язковим”. Це ілюстрація до ваших попередніх слів, — розсміявся Астрагал. — І цікаво, що цей випадок я пригадую тут чи не найчастіше. Сімдесят два роки подружнього життя залишили в пам’яті найяскравішим оцей епізод. Смішно, правда? А знаєте, мені захотілося знову до людей… Ви пробудили в мені бажання жити, бажання воскреснути…

— Ви знову дозволили собі лицемірне твердження. Це не я збудив у вас бажання жити з людьми. Скажіть, скільки років ви виходите з цієї печери з надією зустріти людей?

Дьондюранг зробив ще ковток із зеленої фляги.

— Але тепер я розумію, чому так раптово тоді в кабіні міжпланетного таксі мені спало на думку взяти курс на астероїд. Я вловив ваше еманаційне поле. Ви думали про людей, ви прагнули їх побачити. Ви потребуєте допомоги. Правда ж? Ми з вами повинні повернутися до людей. Пам’ятаєте, як у Сандра?

Ти повернись, прийди до свого дому.
Тобі однак потрібно повертатися,
Як перед тим була потреба утекти…

— Як ви собі уявляєте наше повернення? — сумно всміхнувся Астрагал.

— Ще ніяк. Але ж не може бути, щоб центральний аналізатор придумав таку дурницю — просто разом з вами перестати існувати в цій прекрасній печері. Переконаний, що є якісь фактори, які ще не можуть бути оформлені у вигляді програмного наказу. Але нам залишається чекати і вірити: ми повернемось до людей. І, знаєте, я сьогодні щасливий! — Дьондюранг голосно розсміявся, і той сміх, нестримний і щирий, який може бути тільки в кіберів, передавався й Астрагалові. — А тепер спати! І вірити, що все на краще. Все на краще!

Спогад. Експонат

Вони сиділи на холодній кам’яній лаві біля кисневого генератора, намагаючись віднайти в ньому причину свого хвилювання. Вже третю годину горіла сигнальна лампа, сповіщаючи про небезпеку. В печері падав рівень кисню.

— Ніколи б не подумав, — удавано спокійно мовив Астрагал. — Ця машина практично вічна. А що вже на мій вік вистачить, то я й не сумнівався. — Його старечі зморшки навколо очей стали глибшими, він напружено дивився на червону сигнальну лампу над блакитною ретортою.

Величезна печерна зала вперше видавалася зловіщою. Блакитні сталактити мечами цілили з височини.

— Якщо не знайдемо причини, за кілька годин — кінець.

— Я ще не вірю, що все так безглуздо закінчиться.

— Колись ви обіцяли, що ми повернемось до людей… Але все буде значно простіше. Вам не вдасться мені допомогти. — Астрагал намагався говорити спокійно, та раптом божевільно закричав: — Віднайди хоч причину! Чому падає рівень кисню? Я хоч знатиму! Навіщо ти обіцяв, що ми повернемось?

— Ви вже втратили надію?

— Знущаєшся? — майже люто крикнув Астрагал і надривно, по-старечому закашлявся.

— Ніхто не знає, що буде за годину, — спокійно відказав Дьондюранг.

— Я знаю! Можеш викинути свою дурну кібернетичну голову. Вона вже не скаже нічого розумного. Я знаю, що буде через годину.

— Дарма, — спокійно мовив кібер. — Пригадайте, ви померли вісім років тому. Ви вже старий. Ви не хотіли бути тягарем ні для кого. Подумайте, чи варто було помирати, аби зараз так потерпати за своє життя?

І раптом Дьондюранг замовк. Він прислухався. Печера донесла до нього звуки, яких ще не міг почути Астрагал. І ті звуки прозвучали, наче музика улюбленого Лактаріуса. То була музика людських кроків. Не міг нічого збагнути, але чув, що кроки наближаються. Його охоплювало радісне збудження.

— А коли припустити, що на астероїді висадилась чергова експедиція?

— Як це розуміти? — Старий зацікавлено звів брови.

— Якась бурова могла потрапити в простір нашої печери, утворивши з природним отвором систему турболамінарного відтоку.

В погляді Астрагала зблиснув вогник:

— Так, кисневий генератор працює нормально. Я також думав про це. — Йому стало соромно за свою недавню слабість. — Треба піти на розвідку. Де мій костюм?

— Почекайте, — спокійно мовив Дьондюранг. — За кілька хвилин люди самі прийдуть сюди.

Сказав і побачив, як затремтіла правиця Астрагала. Вони сиділи на холодній кам’яній лаві і напружено вдивлялись у трикутний обрис печерного ходу. Згори струменіло яскраве віолове освітлення, блакитні сталактити грали всіма кольорами спектру.

— Я чую, — видихнув Астрагал.

— Кроки?

— Так.

І от нарешті вони побачили людей, їх було семеро. Вийшовши з-за крутого повороту до яскраво освітленої зали, люди злякано зупинилися. П’ятеро з них були у формі слідчих термінового розшуку.

Дьондюранг зрозумів, що вони йдуть до нього. Це не експедиція. Це слідчі термінового розшуку знайшли його, біокібера Дьондюранга, який вісім років тому втік від фатальності демонтажу.

Але чому зараз? Чому не відразу після втечі? Чому не на Інкані в готелі “Дзябран”? Чому його не знайшли тоді, коли він жив на Землі, та й писав книги? Чому саме зараз?

Люди в зелених комбінезонах повільно наближались. Тішило тільки розуміння того, що він справді допоміг Астрагалові повернутися до людей.

Зелені комбінезони наближалися.

Тепер для нього, біокібера Дьондюранга, приходив кінець. Його демонтують. Він дивився на блакитні сталактити, на мале джерело, що струменіло в гроті, на високе склепіння печери і раптом болісно усвідомив красу всього навколишнього.

— Лише розуміючи свою тимчасовість, можна по-справжньому любити життя, — сказав він тихо.

— Що? — перепитав його Астрагал.

Але до них уже підійшли люди. ЛЮДИ?!!

Була довга німа сцена. Всі дивилися один на одного. Астрагал дихав важко. Дьондюранг повільно, як приречений, підійшов до кисневого генератора і простягнув космодослідникові гнучкий ашот, з якого йшов кисень. Той вдячно підніс ашот до обличчя. Дьондюранг намагався не зустрічатися поглядом з людьми, які роздивлялися його крізь пірамідальні шоломи.

Один бородань рішуче розгерметизував свій скафандр:

— Так, тут і справді багато кисню…

Було видно, що Астрагалові хочеться кинутись до людей з обіймами, поцілунками і розмовами, але він стримував себе, намагаючись зберігати поважність.

Всі семеро розгерметизували комбінезони. Дьондюранг з цікавістю відмітив, що серед них — жінка. З величезним подивом він впізнав у ній Ларту Варич.

— Нарешті ми вас розшукали, — мовив бородатий слідчий. — А ви хто? — звернувся до Астрагала.

— Я біолог, професійний космодослідник у минулому… Мене звати Андрій Астрагал…

— Це не ваша книжка про експедицію на Центурію?

— Так, моя. Дуже приємно, що ви читали її.

— А в цій печері ви, певно, збираєте матеріал для наступної книги? Вивчаєте загадкові сині сталактити? Ви ж, кажете, геолог?

— Біолог.

— Ви прекрасно розмістилися в цій печері. Я бачу, на цьому астероїді є що подивитися, — з захопленням роздивлявся бородань.

— Рішенням Інканської ради тут скоро буде музей, — сказала жінка. — Ти, Дьондюрангу, певно, цього не знаєш… Цей астероїд — перлина краси. Ми повинні охороняти його від самознищення. Охороняти і вивчати його таємниці…

— Ви порушили рівновагу газового обміну. В печері падає рівень кисню, — попередив гостей Дьондюранг.

— Пробачте, ми повелися справді дещо безцеремонно, але ми не чекали зустріти тут людину. — Бородань уважно дивився на Астрагала, потім рвучко обернувся до своїх підлеглих і з властивою для слідчих категоричністю наказав: — Негайно відновити герметичність печери!

Троє з гурту відразу попрямували назад.

— Скажіть, — стиха мовив Астрагал. — Я бачу, ви у формі слідчих термінового розшуку. Тож ви не експедиція?

— Ми ось до нього, — бородань подивився на Дьондюранга, потім втомлено сів на кам’яну лавочку і запитав жінку: — Ви задоволені, Ларто? Тепер мусите дати нам спокій.

Дьондюранг стояв біля кам’яного столу, схрестивши руки на грудях. Ларта підійшла до нього й зупинилася, потім повільно простягнула свою красиву долоню, і Дьондюранг рефлекторно сахнувся.

— Ви мене боїтесь? Чому ви мене злякались?

— Я боюсь темряви.

— Якої темряви?

— Тієї, що зараз буде мені подарована… — промовив, але побачивши, що Ларта простягнула руку для привітання, він знітився, не знаючи, як повестися.

— Я бачу, ти здивований, зляканий… Я зараз тобі все розповім. Ти був нашим дослідним зразком. Твій центральний аналізатор нової унікальної конструкції, яка за структурою політразонної архітектоніки і будови нейроглії близька до людського мозку. Ми постійно стежили за тобою. В лівій гемісфері твого церебелятора вмонтовано постійний генератор квазіеманаційних імпульсів. Тож кожне твоє переміщення ми фіксували…

— І як ви плануєте закінчити експеримент? — Йому раптом знову пригадався комбінат, тиха зелена вуличка, якою колись він вийшов у світ людей і машин, щоб виконати своє призначення і колись повернутись. — Я хочу бути демонтованим. Я вже старий. І кожному все одно треба повертатися.

— Дьондюрангу, — лагідно мовила Ларта, — ти просто втомився. Ти ще не маєш права думати про демонтаж.

— Гадаєш, я просто втомився?

— Так. У твоєму голосі так багато…

— Старості… Дуже шкода, що я вже старий.

— Тобі треба лише трохи відпочити.

— Гадаєш? — сумно всміхнувся Дьондюранг. — Тоді поставте мені тут склотель. Я буду експонатом майбутнього музею.

— Пробач. — Професор Ларта Варич причинила за собою прозорі пластиконові двері.

Дьондюранг розплющив очі. Він не почув, як вона зайшла.

— Ти працюєш. І я завжди ніяковію, перешкоджаючи тобі… Ти вже майже місяць не виходиш зі свого склотелю…

— Мені гарно працюється.

— Я часто заздрю тобі.

— Людина не повинна заздрити кіберові.

— Чому?

— Сама знаєш. Це я існую за твоїми генними директами.

— Так. Але ж…

— Я знаю, що ти хочеш сказати.

— Ти не можеш знати.

— Але я знаю.

— Самовпевнений.

— Але я справді знаю.” Тобі не віриться, що я створений тобою, що я не людина.

— Так, — тихо ствердила Ларта. — Але я скажу тобі більше…

— Ларто, не кажи нічого!

Жінка спохмурніла і відвела погляд.

— Ти вивчаєш людей. А я вдаю, що вивчаю тебе. Хоч моя присутність тут зовсім не потрібна. Я давно мусила повернутися…

Вони помовчали. Потім Ларта заговорила знову:

— Я розумію, що мій стан хворобливий. Часом мені від цього страшно. Я розумію, що повинна повернутися на Інкану, але не знаходжу сили зробити це. Я хочу тебе бачити. Хочу чути твій голос, читати, що ти пишеш. Мені приємно усвідомлювати, що ти і мене вивчаєш, що я цікава для тебе. І більше нічого. Що це? Втрата старої системи умовностей поміж людиною і кібером?

— У жінок додаткові системи умовностей, — спробував пожартувати Дьондюранг.

— А тобі ніколи не здавалося, що ти людина? — запитала Ларта, не підводячи погляду.

— Ні. Я знаю, що я біокібер.

— Але ж ти міг уявити собі… Адже ти більше, ніж людина. Ти — втілення всіх людських ідеалів…

— Облиш, Ларто. Я люблю чути подібні слова невимовленими, бо їхній зміст, як зміст світла, у постійному русі внутрішніх перетворень. Маса спокою дорівнює нулеві.

— Дьондюрангу, я більше не можу мовчати…

Ларта підвела погляд. Дьондюранг не міг збагнути, що хоче сказати ця красива схвильована жінка. Чи не вперше в житті він не міг прочитати чужого погляду. Відчув: зараз будуть промовлені слова не просто несподівані, але, може, й страшні. Застиг.

— Вислухай, прошу тебе… І пробач, якщо зможеш… Я дуже завинила перед тобою…

В цей час по той бік прозорої стіни, що відділяла грот від печери, з’явилася група дітей у блакитних комбінезончиках. Шоломи відкинуті за спину, дехто з дітей тримав їх в руках. Зупинилися перед гротом і зацікавлено дивилися.

— Земляни, — тихо мовив Дьондюранг.

На грудях кожного була емблема — блакитна куля у сітці паралелей та меридіанів.

Молодий екскурсовод Ланц Лан прочинив прозорі двері і зайшов до склотелю.

— Дозволите? Сьогодні до нас завітала туристська група землян. Заходьте, діти… У цьому склотелі нашого музею — дуже цікавий експонат. Ви напевно чули, читали книги про унікального біокібера, створеного на Інканському комбінаті біокібернетики. Дьондюранг! Ось він перед вами. Він сам виявив бажання були діючим експонатом нашого природознавчого музею. Це унікальний витвір людського розуму. Дьондюранг практично нічим зовні не відрізняється від людини, але по таких показниках, як об’єм пам’яті, гострота аналізаторів, фізична сила, швидкість реакцій, він набагато перевершує людські можливості. Вже минуло кілька років, як наш Дьондюранг відпрацював свої запрограмовані години. Зараз цей унікальний кібер зацікавився вивченням людської психології. Він не бажає повертатися на комбінат для демонтажу. Він відчуває ще багато сил і бажання слугувати людям. За нашим Дьондюрангом продовжує вестися суворий науковий нагляд. Зараз на астероїді перебуває представник комбінату професор Ларта Варич, творець цього унікального біокібера. Чи є у вас запитання, діти?

Запитань не було.

Дьондюранг і Ларта знову залишилися самі. Жінка довго не відважувалась продовжити розмову. Несподіваний прихід екскурсантів ніби протверезив її.

— Чим ти завинила переді мною?

— Я вже й не знаю, чи варто казати…

— Кажи, Ларто.

— Ти можеш подумати, що я не гідна звання науковця, що я вчинила просто злочин…

Але спробуй зрозуміти мене не лише розумом… Колись я справді хотіла створити біокібера з мультиаксонною будовою політразонної цитоархітектоніки… І навіть вірила, що це мені вдасться… Але одного разу… Одного разу я запитала себе, чим буде відрізнятись такий біокібер від людини. Лише фактом штучного створення? Можливості людини по-справжньому не вивчені до цього часу. Окремі індивіди можуть змагатися з найсучаснішими кіберами. А ми не знаходимо в них ніяких аномалій. В людини невичерпні резерви. Ми захопилися кіберами, забувши про себе. І тоді прийшла думка про безглуздість створення того, що давно вже створено природою… Але моя тема була вже затверджена. А коли б і ні, на той час не було нічого, що могло б мене зацікавити. Відмовлятися від однієї теми означало брати якусь іншу. Я ж мусила чимось займатися.

Ларта замовкла, від хвилювання облизала губи:

— Ти не кібер, Дьондюрангу. Ти — людина.

Дьондюранг здригнувся, мов від пострілу.

— Так, — повторила Ларта. — Ти — людина.

— Цього не може бути, — хрипко витиснув із себе Дьондюранг. Він дивився на струнку постать професора, на її довге золотаве волосся, ніби бачив уперше. — Подивись мені в очі! — і побачив у погляді Ларти блакитну порожнечу.

Йому стало страшно. Що трапилось? Ще ніколи людський погляд не був для нього таким німим. І ще ніколи він не почував себе таким беззахисним.

— Цього не може бути! Чому ти кажеш неправду? Я ж пам’ятаю той останній конвейєр, на котрому вже усвідомлював своє існування. І пам’ятаю майстра Імбрикатуса.

— То фальсифікація… Ти потрапив до останнього конвейєра аварійним повітропроводом… Я попередньо спровокувала аварію і сприятливі умови для підміни. Після трьох ін’єкцій дельтаглобуліну Бера твій мозок був чистим від найменших слідових потенціалів старої пам’яті. Ніхто, навіть майстер Імбрикатус, не помітив змін під сьомою експериментальною бароретортою…

— І ти не соромилась дивитись мені в очі? Хто я був раніше?

Ларта довго мовчала.

— Тебе звали Ярославом Ставичем. Ти був командиром “Церери”. Ти і майже весь твій екіпаж загинули від пошкодження блока деклімації. Але ваш сигнал допомоги прийняли… Вас віднайшли. Декого вдалося врятувати, а дехто назавжди загубився в глибинах Всесвіту… Пробач…

— Невже ти кажеш правду?

Ларта опустила погляд і повільно пішла до дверей…

“Тоді гілка стукала у мою шибку. Це було так давно. Я жив на другому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”. Я ледь не вийшов з ладу того вечора. Я ніби все знав про світ, що мене оточував. Повернувся після першого робочого дня пізно, а гілка почала стукати в мою шибку. До мене приходив незрозумілий страх. Я ніби і знав, що то просто гілка. Але не було певності. Фахівці потім казали, що так проходив період адаптації. Невпевненість народжує страх. Ось і зараз. Просто формальність, хоч і драматична, бо ж давно не існує принципової різниці між розумними істотами штучними та природними… Але невже це правда? Все життя дивився, вивчав і навіть в глибинах єства відчував якусь зверхність, мов до слабших, і своєрідну любов… Аж гульк, а ти і сам такий… І вже зовсім інші думки почали народжуватись. Вже іншими очима дивлюсь на цей світ, хоч нічого й не змінилося. Найвірніший спосіб боротьби — уміння зробити спільником, змусити бачити світ своїми очима.

Невже це правда? Але ж я бачу в темряві. Правда, людське око реагує навіть на один квант світла, а очі нічних земних тварин і на інфрачервоне випромінювання… Знову пригадую зустріч зі сліпим Жаліо. Я спершу не знав, що він сліпий. То неможливо було помітити. Він зовсім вільно поводився. Щоправда, перебував в оточенні всього знайомого. Але ж хіба мені не знайоме навіть те, чого я ще ніколи не бачив? Я моделюю в уяві варіант оточення швидше, ніж виникає потреба діяти в тому оточенні. І коли я запитав сліпого Жаліо, він сказав, що не відчуває ніякої ущербності, просто сприймає світ інакше, ніж більшість.

Універсальний ензимний тракт також не є ознакою біокібера. Звичайна фізіологічна операція.

Але щось підказує мені не вірити Ларті. Чому? Навіщо їй ця жахлива брехня? Невже вона просто полюбила мене? Невже вигадала цю історію, аби переконати мене чи й себе, що між нами немає бар’єрів? Хвора психіка? Чи справді — любов? Одна з таємниць буття. Любов. Що то є? Колись древні люди казали, що любов — сила, котра рухає світлом. І, може, так воно і є; Бо що ж тоді любов; І яка сила рухає світлом?

Хто я? Біокібер? Людина? При всій умовності цього запитання мусить же бути якась відповідь?”

Дьондюранг підійшов до столу і неквапом витяг із шухляди невелику коробочку, обшиту коричневим ледром. З неї дістав чорний плаский предмет з червоною заглибиною посередині. Тепер лиш натиснути на червону заглибину, приклавши чорний плаский предмет до грудей, і все буде зрозуміло.

Якщо він людина — нічого не трапиться. Якщо біокібер — трапиться те, що вже давно мусило трапитись.

І він натиснув. ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР, ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР — повторилося кілька разів у свідомості і затихло.

— То як? — запитав директор музею, огрядний Мартін Реденблек.

— Я сказала йому, що він людина.

— Що з вами? — Реденблек здивовано дивився на бліде обличчя Ларти Варич.

— Не знаю. Мені видається, ми не мали права…

— Не мали права обдурити біокібера? Хочете залишити це право виключно для людей?

— Страшно…

— Що з вами?

— Не знаю… Давайте припинимо. Мені видається, трапилось щось страшне.

— Облиште…

— Я побачила його очі в ту мить. Він був здатен на все. Ходімте! Ви поясните причину мого обману. Мені він вже не повірить. Ходімте! О, як він схожий на Ставича…

— На кого? А-а-а… Ваш чоловік був командиром “Церери”… Моя дружина не згадувала б про мене через стільки років… Чи для цього треба навіки загубитися? -

Мартін Реденблек засміявся, але, побачивши, що Ларта плаче, замовк.

На обличчі Дьондюранга вже була маска вічного спокою. Він непорушно лежав на кам’яній підлозі.

— Що ви йому сказали? — Реденблек похмуро зупинився над тілом.

— Що він людина…

— Даруйте, якби вам сказали, що ви біокібер, чи змусило б це вас накласти на себе руки? Отож! Я глибоко переконаний, що сам цей факт… Ларта розплакалась нестримно, як дитина.

Монолог одного самітника

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити.

Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось.

— Добридень, — сказав і постукав злегка по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни.

— Добридень, любий Августіне, — спробувала усміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався:

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюранг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августін. — Вам допомогти?

“Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала.

Свідомість зникає останньою. Ще не зникла. Вона ще моя. Спасибі. Я знаю: на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Ввижається екран телеінформатора, на котрому чергова постановка славетного Жаліо, сліпого Жаліо, що бачить все, але не очима. Артистичні посмішки зі студійної сцени бачаться мені, як частина якоїсь загальної вистави, де не можна об’єктивно визначити фальш, бо не можна визначити ступінь істинності.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого. Колись було… Вже розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому місію всього мого життя. Не напишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною вічної машини? То також не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, відлагодженої споконвіку, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалась моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не розуміє в складних фізіологічних механізмах травлення, але то не заважає їй нормально харчуватися, вона не розуміється на проблемах генної трансформації, але вміє народжувати дітей. Професор говорив абсолютно серйозно, він навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав цього професора? Невже його варто згадувати в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе тривких еталонів виміру значимості. Збагнув лише те, що сьогодні видається дрібним та незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що кожна моя думка, крихти досвіду не пропадуть. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті підуть на вивчення до Інканського інформаційного центру. Мій життєвий доробок буде використаний наступними поколіннями.

Відчуваю, як із пористої основи просотується прохолодна рідина. За якусь мить я буду позбавлений епітеліального покриття і разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок. Уявляю, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста рурка мого ензимного тракту.

А в уяві чомусь постійно стоїть образ тої старої жінки, котру зустрів одного разу на Землі. Той образ видається таким значимим, що хочу, аби він перейшов у спадок іншому, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред невеликої площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

— Беріть, дітки, беріть. Він чистий.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну.

— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемось, знову все буде по-нашому. Бережіть люди, що лишається”. Сіли на гравітони, та й полетіли. А ми берегли. Хто тепер знає, що робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланта носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала… Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер ви всі кажете — благувата я. А синочка мого… О-о-о, якби ж хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…

А потім заспівала якоїсь древньої, не відомої мені, щось про коня і про дорогу незвично тоненьким голосом.

Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис, і думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти найпростішого, не хочуть відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов до неї, стояв і слухав, як вона співає. Вона довго дивилася на мене, потім мовила тихо: “Дякую”.

А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав:

— Дурна робота!

Арміляр сімнадцять діб не виходив з пультової, попереджав вибух пошкодженого реактора. Він був прекрасним фахівцем, але коли сказав: “Дурна робота!”— люди запідозрили серйозні зрушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав “спасибі” за сімнадцять діб пекельної праці. Я не знаю, як воно було. Тоді були важкі часи для біокіберів. Простіше було демонтувати.

Коли я працював в Інканському центрі проблем довголіття, там був професор Франтішек Зінь, вже немолодий науковець, що ніяк не міг сягнути висот слави, до яких він усе життя прагнув. Вся його діяльність сприймається мною зараз як наскрізь патологічна, але для більшості його поведінка не виходила за межі нормальної поведінки науковця. Так от, одного разу професор Зінь оголосив про заплановану ним операцію біокібернетичного протезування печінки. Я не вірив у його можливості. Він був невдахою. І, як всі невдахи, не міг вибрати ні свого часу, ні гідного об’єкта для здійснення задуму. На той час було однозначно вирішено — піднімати питання про біокібернетичне протезування лише за умови ствердження десятьма фахівцями повної нежиттєздатності природного органу. Професор Зінь вирішив створити для себе сприятливу можливість. Він вибрав собі для операції сина робітника Інканського комбінату біопокриттів. Його батьки сліпо вірили в досягнення науки і погоджувались на будь-яку операцію. Не хочу пригадувати подробиці, вони мені відомі до дрібних деталей, але існувати мені лишилося так мало… Якби професор мав за мету допомогу людині, я б сам підійшов до нього і виклав усі свої міркування. Але професора цікавила тільки слава. І кожне слово моєї поради звучало б як звинувачення. І тому я просто умовив себе, що все одно прийшла пора широкого біокібернетичного протезування, а операція Зіня просто прискорює загальний процес. Що буде доброго, думалось, коли стане відомо — професор Франтішек Зінь зробив операцію, в необхідності котрої можна сумніватися, виходячи із сучасних критеріїв. Які будуть критерії завтрашні? Так я міркував. Але коли хлопчик помер під час операції, я зрозумів, що допустився помилки. Ніколи не можна приховувати того, про що думаєш. А надто біокіберові. Я почав готуватися до звинувачення, як раптом мене випередив голова Центру Ніколіан Бер. Без будь-якої мотивації він усунув професора від участі в експериментальних роботах. Або ж Бер також здогадався про все, або просто остаточно пересвідчився, що Зінь — невдаха.

А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже нам, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи?

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

— Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, він був головою контрольної комісії, що перевіряла якість створення чергової групи біокіберів. — Припустимо, що у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їхнього створення. В другій — існуватимете в самому творчому вирі, але потреби ваші будуть задоволені лише частково. В третій моделі — ні творчого виру, ні задоволених проблем, але матимете можливість тривалого спокійного функціонування. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

— Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

— Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить вашій особистості максимального прояву?

— Жодна.

— Можете пояснити?

— Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активує системи адаптації. Тою ж мірою патологічно — бути творцем, але не користуватись плодами своєї роботи. Ще більш патологічно — функціонувати довго і безплідно.

— Ви мислите і справді як людина, — усміхнувся Сфагнум. — Хочете мати причетність до кожної з ланок життя, вибираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я колись зустрів і в письменника Олеся Буркуна. “Вибір далекої мети боронить від квапливості у її досягненні, але змушує вибирати найкоротші дороги”.

Письменник Буркун… Я був свідком цікавої пригоди, що трапилась з ним в природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники, останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на древньому гачку, забитому в шорстку стіну печери. Мені було цікаво бачити, як засяяли очі письменника.

— Що це? — вигукнув він. — Даруйте! Це ж наручники!?

— Так, — мовив директор музею Мартін Реденблек, котрий особисто супроводжував письменника. — Ви не помиляєтесь.

— Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Одягніть їх мені на руки. Я хочу відчути себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Обличчя Мартіна випромінювало розуміння найвищої необхідності. Олесь Буркун простягнув руки, і наручники, глухо клямкнувши, охопили його зап’ястя. За своє життя я написав декілька книжок, а тому і себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв, як письменницьку примху.

Я зібрався йти геть, коли раптом сталося таке, що примусило затриматися. Письменник захотів повернутися до сьогодення, і Мартін Реденблек, мов слухняний кібер, вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його…

— От халепа! — вигукнув.

Древній ключ переламався. Славетного письменника міцно схопило минуле залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

— Допомогти? — запитав я.

— Так, Дьондюрангу, сам бачиш, яка прикрість… — директор ніяковів перед письменником. — Я мусив подумати про це… Це я винен…

— Пусте… — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?

— Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

— Так, справді, — вигукнув Буркун, хоча в його голосі вже й не було колишнього запалу.

Шкода, що не маю часу пригадати все до подробиць.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути і пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек постійно поливав водою, аби наручники не так розігрівались. Але то не зарадило — на зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець четвертої години Олесь Буркун вже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні, маючи жалюгідний вигляд.

Але коли за півроку я прочитав його історичний роман “Свобода”, особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів усю глибину своєї помилки. Йому справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, на останніх метрах моєї життєвої дороги, хочу повторити — для кожної мислячої істоти багато важить: самому бути учасником подій.

Не звертати уваги на зеленкаве табло! Лічба останніх хвилин може заполонити все єство. І тоді навіть свідомість, останнє, що маю, буде паралізованою…

Видається, не вистачає одного слова, аби висловити щось… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюранга? Яке те слово? Які ті слова? Зависли в повітрі, мов надувні тендітні кулі…

Бракує досвіду, мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, аби віднайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого. На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за звичайне, тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі завжди по-новому.

Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, скажімо, письменника, то треба писати про все, що бачиш і відчуваєш. Не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І не кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же самих молекул, що і вчора.

Наша могутність в розумінні свого місця на світі. Не рабська покора і байдужість, як у перших земних кіберів, але гармонійна єдність часток, що становлять ціле. Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні…

Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабий той, хто навіть подумки… На табло— 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я. Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші слідові потенціали. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде? Хіба не буде?

Я ж був не раз у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом у сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто ніколи не почує мого голосу. Вже ніхто й ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?

— А я вже ніколи не всміхнуся у відповідь поважно та іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та кіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг оберігати свою самотність. Вже не можу… Вже не хочу… Хочу розчинитися… Хочу стати всім відразу і нічим зокрема… 5… 4… 3…”

ЗМІСТ

ОПОВІДАННЯ

Слово Старого Джина

Фоліана

Дозвольте народитися

Повернення з Інкани

Посмішка кібера

Тату, про що ти думаєш?

Русуля

В моєму серці немає зла

ПОВІСТІ

Діти Ніколіана

Корида

Дьондюранг