Олесь Бердник

ВОГНЯНИЙ ВЕРШНИК

Художнє оформлення С. Н. Набережних

ВОГНЯНИЙ ВЕРШНИК

Повість-феєрія

У Гніздо Материнське вертається Птах

З чужинецького вирію, з дальніх доріг…

Він лишив тільки втому в південних краях,

А надію приніс на знайомий поріг…

Перельоти, спочинки, і хмари, й моря -

То все лише стежина за обрій, у даль,

А у серці палає, горить — не згоря

Понадземна самотність, пташина печаль…

Десь у темнім просторі мовчазні ключі

Попідзоряних птахів долають глибінь,

Чути поклик лелечий із неба вночі,

Проплива від крила небувалого тінь.

Побратими, наш путь до святого Гнізда

З чужинецького вирію, з диких пустель,

Хай пливе наша втома, як в море вода,

Скоро вчуємо поклик від Рідних Осель.

Заклекочуть лелеки з Празоряних Хат

І зберуться кільцем на блакитний моріг,

Бо ж вернувсь довгожданий і зморений брат

Із таких безконечних, смертельних доріг…

Я побудую фортецю в серці Людини

А. СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

Замість прологу

Все минає. Все забувається. Найтяжче горе притуплюється. Життя покриває своїм оптимізмом сум смерті.

Нові покоління. Нові думи. Нові прагнення.

Чи нові вони?

Той самий потік, лише інші береги. І завдання те саме — донести свої води до Моря Істини.

Саме тому я пишу ці рядки. Бо давнє, здавалося б, забуте, припорошене пилом років, не забулося, повернулося назад. Ба ні, не назад, а вперед. І це ще страшніше.

Страшно чи радісно? Хто скаже? Я ще не вирішив. Мозок жахається чомусь, а серце стискується солодко й радісно. Важко розібратися. Вічний антагонізм між інтелектом і серцем. Як його уникнути?

Розум говорить, що це неможливо, ірраціонально, абсурдно. А серце співає пісню радості і лагідно кепкує над тугодумним інтелектом. Коли над обрієм сходить сонце — квітка не роздумує, вона в екстазі п’є променистий материнський дарунок, щоб зростити плід. Навіщо ж роздумування, сумніви? Інерція віків? В’язниця догматів?

“Будь хоч раз у житті квіткою, котра беззастережно прагне сонячного нектару, — шепоче душа. — Будь…”

Напишу все, як було. Хтось скептично мовить: казка, легенда, містерія. То й що? Хай буде містерія. Зрештою, все життя — велична містерія духу. Комусь вигадка, а мені — повсякденна реальність. І не лише мені, а й вірній супутниці, любій дружиш Наді. Вона теж повірила в небувале і відважилася на мужній вчинок. Хто нас осудить? Хто має право?

Іноді з підсвідомості пливе єхидний шепіт: божевілля, марення, гіпертрофація втомленого мозку. Але чому, звідки? Ми ж довгі роки майже не згадували минулого. Воно затьмарилося, вкрилося імлою часу. І зненацька вибухнуло, як міна сповільненої дії. Психологи чи психіатри охоче пояснять і це. Скажуть: накопичення непомітних, підсвідомих думок, що тамувалися могутнішими враженнями, відтискувалися в глиб душі. А потім — нова якість, пробуджена сильним фактором…

Ну що ж! Хай пояснюють. Все можна пояснити якоюсь гіпотезою, припущенням, теорією. Кожен творить світ на свій смак і уподобання. А я напишу так, як воно сталося. Не тепер, то колись мої нотатки схвилюють серця дослідників, котрі зуміють не лише аналізувати, а й захоплюватися.

Друже, ти, що читатимеш оці нотатки! Якщо ти літня людина, то ще, мабуть, пам’ятаєш космічну трагедію Віоли. Віоли й Віктора, який ринувся рятувати її. Свого часу про них багато говорили, писали і навіть співали пісні. Потім з’явилися нові герої, нові тривоги. Лише в Пантеоні Безсмертя залишився величний пам’ятник — дві прекрасні постаті, що прагнуть до неба. Віола, ніби чайка морська, поривається в безмірність дивокола, а Віктор прагне догнати її і ніяк не може торкнутися пасма серпанку, що в’ється в просторі. До скульптури творці додали чудовий світловий ефект: рубіновий вогонь опромінює постаті, і здається, що вони вічно горять у полум’ї подвигу. Горять і не згоряють…

З того часу минуло понад двадцять літ. Нові космічні польоти, запаморочливі відкриття, сміливі дослідження, успіхи й невдачі.

Надійка, подруга Віоли, стала моєю дружиною. І завжди між нами, поруч з нами стояла вона. Неіснуюча, проте реальніша за живих людей. Ми майже ніколи не говорили про неї. Та коли при нічному чергуванні в обсерваторії розсувалося склепіння над телескопом, і в наші очі хлюпали іскристі хвилі далеких світів, ми мовчазно перезиралися і відчували: Віола поруч…

Згодом народилася донька. Ми нарекли її Віолою. Як же інакше ми могли б її назвати! А потім почалося чаклунство, іншого слова я не підберу. Донька підростала, оволодівала нашою увагою, серцями, ми вже навіть не могли помислити, що коли-небудь її не було біля нас. І ось тоді, коли їй виповнилося шість чи сім років, я вже не згадаю точно, нам зненацька здалося, що очима нашої дитини на нас дивиться Віола. Погляд, інтонації голосу, навіть подих… І ще щось невловиме…

Ми дивувалися. Тривожно перезиралися, читали думки одне одного, проте мовчали. І я, і дружина чогось боялися.

Минув ще один рік. Праця, турботи… А поміж ними — радощі виховання нової істоти, котра завітала до нас у гості з таємничого дивокола. Саме так я відчував цю чаклунську появу: не тривіальний факт народження ще одного вузлика життя з материнського лона, а казковий приліт якогось жар-птаха під нашу земну стріху, і ми повинні дати йому притулок, зігріти, допомогти оволодіти майстерністю подолання життєвих водокрутів.

Віола дивилася нам у душі глибоким поглядом, мовби жадала зруйнувати наше тривожне мовчання. Чи мені лише так здавалося?

Зрештою я відважився. Відбулася тривала, відверта розмова, в якій вияснилося, що ми з Надійкою упродовж кількох років мислимо і відчуваємо тотожно. Ми вирішили перевірити свої інтуїтивні передчуття: одного дня повезли восьмирічну Віолу в Пантеон Безсмертя. Вона весело щебетала, розглядаючи постаті геніальних людей та славетних героїв, вимагала пояснень. Я коротко розповідав про тяжкі й дивовижні шляхи шукачів та подвижників, які в густючих джунглях історії прокладали для людства надійні стежки до осмисленого прийдешнього, до оволодіння зоряною безмірністю. Очі доньки то спалахували іскрами захоплення й щастя, то вкривалися імлою смутку.

Нарешті ми опинилися перед скульптурою Віоли й Віктора. І я відчував, що тривога недарма гризла наші серця. Личко доньки якось дивно загострилося, очі сповнилися блакитним сяйвом. Вона незмигно дивилася на постать космонавта, щось тихенько шепочучи. Потім пригорнулася до мене, взяла за руку. її пальчики тремтіли.

— Віктор, — сказала вона. — Це Віктор…

— Звідки ти знаєш? — пошепки запитав я. — Звідки?

Надійка зблідла. Віола, наморщивши лоба, переводила погляд із скульптури на мене.

— Не знаю, татку… Не знаю… Він — мій друг. Такий близький-близький. І рідний. А звати його Віктором. А ось — вгорі, над ним — я. Татку, це я…

Я взяв її за руку, мовчки повів до виходу. Надійка, пригортаючись до мого плеча, не промовляла й слова. Я несміливо глянув на неї збоку, в очах дружини блищали сльози. А Віола невдоволено запитувала:

— Татку, чому ти вивів мене звідти? Мені так гарно було дивитися на Віктора… і на себе… Ти не знаєш, чому я там?

— Ти маленька, а там — велика, доросла дівчина, — невміло намагався я в чомусь переконати доньку. — Вона жила більше двадцяти років тому. Вона загинула. Як це можеш бути ти?

— Не знаю, — вперто мовила Віола. — То я… Ти розкажи мені про неї. І про Віктора. Добре?

— Добре, добре, — заспокоїв я її. — Ми тобі розповімо про все.

Ми завітали до магазину іграшок, щоб відвернути увагу доньки від Пантеону Безсмертя. Пізніше дивилися цікавий телевізійний фільм про подорож на Марс. А ввечері, коли Віола заснула, ми з дружиною зачинилися в кабінеті.

— Іване, — пошепки мовила вона. — Як це може бути? Якась фантасмагорія…

— Ти жадаєш від мене наукових пояснень? — зітхнув я. — Що вони нам дадуть? Не поможе ні метафізика, ні діалектика, ні містика. Ясно одне: Віола повернулася…

— А може, ми…

— Що — божевільні? А чому? Бо віримо в неймовірне? А Віктор хіба не здійснював неймовірне? А Віола хіба діяла раціонально? Надійко, голубонько! Хіба саме життя ймовірне? Скажи відверто: що таке наше життя? Хто має вичерпну або навіть достатньо аргументовану відповідь на це питання! Що таке життя людства, Всесвіту? Для мене особисто все це — таємниця, велична і вражаюча.

— Все-таки є ж багато теорій походження життя…

— Походження! Теорії! Яке походження? Від чого може “походити” Всесвіт? Від іншого Всесвіту? Тепер дуже багато карколомних гіпотез, припущень. Про періодичне згасання мегасвіту, про його сколапсування, а потім — нове розгортання, новий вибух космічного яйця. Теоретики твердять, що інформація попереднього Всесвіту залишається у суперквантах радіації і впливає на формування новонародженого космосу; що таким чином можуть зберігатися понад часами й просторами, понад правічними циклами розгортання й згасання надбання минулих розумів та еволюцій. Але що нам дають всі ці мудрагельські припущення? Найгеніальніші спекуляції філософів не втишують спрагу серця, бо нам знову треба якось пояснити появу того, іншого космосу, життя наших попередників. І так — без кінця. Може, саме поняття походження неправомірне. Матерія вічна, і вічне Життя, як її невіддільна якість. Надійко, давай не аналізувати. Мені хочеться ще перевірити…

Наступного дня ми виїхали в невеличке село над Дніпром. У рідне село тієї Віоли. Там ще жила її старенька мати, їй перевалило за восьмий десяток. Вона самітно добувала свій вік у хатинці під лісом.

Ми залишили машину біля старовинної порожньої церкви з лелечим гніздом на бані й пішли вузькою піщаною вуличкою до лісу. Віола затихла, з подивом озиралася.

— Мамцю, я нібито колись тут була…

— Не була, донечко, — тихо заперечила Надійка, тривожно поглядаючи на мене. — Ми тут вперше з тобою…

— Чому ж я пам’ятаю? — Не вгавала Віола.

— Тобі здається…

— Не здається, — наполягала донька. — Я тут бігала… гралася на вулиці… І ліс оцей пам’ятаю… І дуба оцього, і ось цю хатку…

Ми якраз спинилися перед хатою Віолиної матері. Вона вросла в землю, вкрилася зеленим мохом, але привітно дивилася чималенькими вікнами, обведеними синьою фарбою, на світ. Довкола призьби рожевіли й біліли ружі, біля димаря стояв на одній нозі лелека.

— І лелеку цього я пам’ятаю, — щебетала донька. — І квітник біля хатки…

На поріг вийшла похила бабуся, затулившись рукою від сонця, дивилася на нас. Очі в неї були прозорі, ясні, хоч обличчя висохло й пожовкло.

— Чи не до мене? — дзвінко промовила вона. — То прошу вас, гостоньки. Давно вже ніхто мене не одвідував, сиджу собі сама, мов сич, слухаю, як лелека клекоче. Заходьте, заходьте…

Ми відчинили хвіртку на широке, поросле морогом подвір’я. Віола пильно дивилася на бабусю, кліпаючи очицями. Потім, дрібно ступаючи, підійшла до неї, несміливо прошепотіла:

— Мамо…

Бабуся схопилася за груди. Надійка приглушено охнула. У мене по спині пробігли мурахи.

Старенька торкнулася висохлими руками личка нашої доньки, близько-близько зазирнула в її очі, ніби хотіла ввійти в дитячу душу. Зів’ялі бабусині вуста затремтіли.

— Віоло… дитино моя ненаглядна, — простогнала вона і легенько, як пір’їна, впала додолу.

…Важко писати про це. Може, такий вчинок жорстокий і неприпустимий? Може, скидається на експеримент? А хіба можна експериментувати з серцем людини? З минулим? Та що я міг зробити? Потреба правди в нашій душі переважала будь-які застереження розуму й тривіальної етичності. Тут діяла якась воля необхідності, потужніша від індивідуальної волі людини.

Доказів було досить: у нашій доньці жила Віола. Та, яку ми знали двадцять літ тому. Що ж сталося? Як вона опинилася в тілі нашої дитини? Як повернулася з таємничих космічних глибин?

З ученими я не міг про це говорити. Ясна річ, мені запропонували б звернутися до психіатра. І тоді я подумав про гіпноз. Чому раніше не додумався до цього? Адже все дуже просто… Якщо поруч живе Віола, то в підсвідомості доньки має зберегтися інформація про минуле. Частину ми можемо перевірити, бо самі були учасниками тих подій, а все інше — невідоме нам — дасть розгадку таємниці…

Я зустрівся з давнім університетським товаришем, котрий був психологом і прекрасно володів практикою гіпнологи. Я розповів Йому про все відверто і попередив:

— Якщо вважаєш мене шизофреніком, то краще відмовся… Товариш спокійно відповів:

— Не вважаю. Давно слід було сказати. Ти, Йване, прешся у відчинені двері. Астрофізикою захопився, а проморгав елементарні речі. Ми давно вивчаємо пам’ять поколінь. Так звана родова пам’ять. Ще Єфремов про це писав у “Лезі бритви”. Згадуєш? Випадок з твоєю донькою складніший. Ми ще не маємо точного, так би мовити, залізобетонного пояснення ЇЇ феномена. Але подібні факти є. Досить багато. Ми збираємо їх, узагальнюємо. Можливо, єдина теорія поля допоможе пояснити. Або концепція всепланетної ноосфери, сфери єдиної розумної оболонки, в якій матрицюються інтелектуальні й чуттєві надбання віків. Гіпотези Вернадського й Тейяра де Шардена про формування інтегрального інтелекту Землі стали загальноприйнятою теорією. Ми тепер окреслюємо контури феномена розуму, щоб збагнути його призначення у Всесвіті. Взаємозв’язок сущого стає для науки фактом пізнання. Словом, я до твоїх послуг…

Ми не говорили Віолі нічого. Просто поїхали до знайомого “дяді” в гості. У “дяді” було багато чудових цяцьок, картин, апаратів. Затишна кімната, зеленкуваті стіни, ніжна, задумлива мелодія, що линула з стереоколонок магнітофона, ледве вловимий запах квітів.

Товариш почав сеанс гіпнозу одразу ж. Віола заснула майже непомітно. Психолог зробив знак, щоб ми замовкли. Почулися перші запитання.

Все, про що ми догадувалися, підтвердилося. Все. Перед нами розкрився безмір психокосмосу, океан втаємниченої реальності.

Друже, ти, що читатимеш мої спогади, не шукай науково-подібної конкретизації минулого Віоли та Віктора. Даю тобі лише фрагменти їхнього життя. Вони до кінця пронесли незгасний вогонь подвигу, щоб вказати шляхи іншим дослідникам…

“До кінця…” Написав ці слова і всміхнувся. Яке немічне слово! Слово-паразит, яких ще так багато в нашій мові. Як, наприклад, слова “порожнеча”, “пустота”. Нема порожнечі у Всесвіті, відсутній кінець будь-чому. Тому не говоритиму про “кінець” Віоли й Віктора. Чую поряд з собою її голос, її срібний сміх, бачу загадковий погляд зелених очей, який зазирав у ще недосяжні багатьом глибини Надмірності…

1

…Мати дивиться на Віолу, пестливо гладить її голову, зазирає в іскристі зелені очі.

— А коси обрізала, доню! Такі коси були. Як праник! Тепер уже не виростуть. Чи то дівка, чи то парубок — не розбереш! Обстрижена, штани нап’яла…

— Кому треба — розбереться, — сміється Віола. — Не гнівайся, матусенько, важко з косами у гуртожитку. Коротку зачіску — раз-два — помила, розчесала. А коси — спробуй!

— Зате гарно! — шкодувала мати. — Бувало, розпущу коси твої, весь стан покриють, ніби русалка дніпровська вийшла з води…

— Пропали нині русалки, ненько, — жартує донька. — Перевелися. Мабуть, тому й атрибути їхні зникають…

— Слово смішне якесь, — зітхає мати. — Змінилася ти, Віолонько. А очі — такі самі. Нетутешні. Як у твого покійного батенька. Бувало, гомонить зі мною про поле чи про домашні справи, а очі дивляться бозна-куди… Аж страшно стає… Його навіть відьмаком змолоду дражнили. І дівчата боялися гуляти з ним, хоч і гарний був…

— Чому ж боялися, коли гарний? — дивується Віола, смакуючи яблуко з материного саду.

— Бо незвично. Інші хлопці обнімаються та залицяються, а він мовчить та дивиться на зорі. Мовчить і дивиться…

— А ти не побоялася?

— Еге ж, я теж була небалакуча. Посиділи ми, помовчали місяців зо три на колодках та й одружилися. Потім ти знайшлася. Наче й не схожа на нього, а очі — як викапані. Та він тільки дивився на зорі, а ти ще й захотіла вивчати їх. Навіщо?

— Як то навіщо, матусю? Нині без науки про зорі ніщо не обійдеться. Ні кораблі, ні танки, ні ракети… ні телебачення та радіо. Куди не кинь — всюди потрібна наука зоряна. Бо пливемо, матусю, ми у морі безмежному. І треба знати, куди нас несе — в спокійні краї чи, може, на пороги, у водокрути…

— Хіба що так, — згоджується мати. — А тільки не збагну я того — навіщо так далеко заглядати? Летіти світ за очі, у ту безодню? Я ото в ліс піду, сяду під сосною, задумаюся. Сосна шепотить, кує зозуля, мурахи повзають поміж глицею, трудяться. Вгорі — синє небо. І не знаю, що зі мною діється, а тільки небо те — в мені… і сосна, немов сестра моя рідна…

— І зі мною таке буває, матусю, — радісно підхоплює Віола, плещучи в долоні. — Спорідненість з природою…

— Еге ж, — згодилася мати. — Тільки ж ти не дослухала. Я проста, малописьменна жінка, цілий вік у землі длубаюсь… Чогось, може, й не збагну… а тільки щось підказує мені, що нічого такого невідомого не знайдуть люди…

— Де, ненько?

— Та в небі ж. Бо все тут, біля нас, або в нас самих… Поглянь під ноги, там ворушиться живе. Впаде роса, і в росинці блищить, сяє сонечко…

— Ти мудрець, матусю. Філософ. Я зрозуміла тебе. Є древнє вчення, яке твердить, що мале й велике змикаються в колі часу, що людина несе в собі відображення Всесвіту. І хто хоче пізнати безконечність, той повинен пізнати себе…

— Туманно для мене мовляєш, а все ж останні твої слова я збагнула. Як же пізнати світ, як не пізнаєш себе? Це все’дно, що зазирати в дзеркало і не витерти з нього пилюку. Нічого не побачиш.

— Ти мій Сократ, — ніжно сказала Віола, цілуючи матір в зморшкувату щоку. — Те, що ти відчуваєш, — слушно. Та кожному — своє. Хто ступив на стежку, повинен пройти її до кінця.

— Яку стежку?

— Та хоча б зоряну. Не вертатися ж нам назад?

— Правду кажеш, Віолонько. Тільки страшна та стежка. Незміряна…

— Пройдемо, — сказала Віола. — Нема непрохідних доріг, матусю. Ось бачиш — вже диплом астрофізика в руках. А п’ять літ тому ти бідкалася, коли я закінчу університет. Так і стежку зоряну пройдуть люди. Не ми — наші правнуки…

— Була дівчина, а стала… астрофізик, — похитала головою мати. — Засохнеш коло труб всяких, павутиною обростеш. Старою дівкою пропадеш.

— Ой матусю! — засміялася Віола. — Яка ти несучасна! Астрономи тепер не такі, як ти думаєш. Звичайні собі люди. Як ось я, наприклад. Мій суджений мене знайде й біля труби…

— Дай боже, дай боже! Хочеться мені онуків поняньчити, може, хоч вони народяться земніші за тебе.

— Не ручаюся, мамо, — всміхнулася Віола. — Ждати тобі онуків з “нетутешніми” очима. А що ж! Епоха в нас зоряна…

2

І поїхала Віола від матері знову до Києва. В кишені — диплом астрофізика. В душі — тривога невідомого шляху. Хто зустріне її на перехресті долі, чи друзі йтимуть поряд? Так багато залежить від друзів, але чому вони так нечасто зустрічаються? На сторінках книг, часописів, газет пишуться, повторюються прекрасні слова, хвилюючі поняття, романтичні ідеї, практично кожен їх читає, знає, та чи проростають вони в серця, у душі, чи стають паростями саду краси й любові? Як легко юнаки й дівчата забувають віковічні традиції рідного народу, як легковажно одвертаються від прозорих джерел казки й пісні, залишених, доглянутих пращурами, щоб кинутися на поклик болотних вогників чужинецьких підробок. Чому? Де причина? В гуртожитку університету Віола палко сперечалася з прихильниками модних ритмів і танців, доказувала ровесникам, що мова йде не про “смаки”, які буцімто можуть бути у кожного “свої”. Дівчина стверджувала, інтуїтивно відчуваючи свою правоту, що навіть космос не відкриє для дослідника свою правдиву глибину, свою втаємниченість, якщо його вивчає психіка ущербна, відрізана від тисячолітніх надбань прадідів. Бо дзеркало душі такого переродженця, безбатченка тріснуте, спотворене, і Великий Дім хіба може відкрити свої дарунки тому, хто занехаяв свій рідний Земний Дім?

Хтось кепкував над Віолою, хтось мовчки слухав її утопічні міркування, а потім одвертався і йшов геть, ще хтось підтакував, хоч у житті діяв цілком інакше. Така черствість хвилювала дівчину до сліз, проте вона ніколи не облишала надії, що в прийдешньому все зміниться, що ось десь за поворотом долі…

І ось він — поворот. Самостійний шлях праці й пошуку. Як хочеться, щоб життя було мов казковий невпинний політ! Чи станеться? Чи збудеться?

І все-таки радісно. Все довкола в імлі небувальщини, легенди. І дерева на київських бульварах казкові, і міліціонер на перехресті якийсь романтичний, усміхнений, і діти, що граються в скверику, наче Івасики-Телесики з народних переказів. Дивно, як урочистий настрій все опромінює довкола. От якби зберегти ось таке відчуття на все життя!

Нові громаддя будівель. Ой, як багато людей на Землі! Тисячі, мільйони облич, очей. Всі кудись поспішають, мчать, когось чекають, доганяють, ідуть назустріч радощам, чи горю, чи безнадії, люблять чи ненавидять. Як поєднати весь той розмаїтий, дивовижний потік? Як знайти спільний смисл для тих мільйонів, мільярдів істот? В чому він? Де?

Для Віоли він у нових, небувалих відкриттях, у саморозкритті людського духу. Таке розгортання пелюсток душі дає нові можливості, запалює перед оком розуму таємничі обрії буття, а за ними — інші вартості й завдання, які раніше й не мріялися, не гадалися. За одним пробудженим розумом пориваються інші, в дивоколі пізнання лаштуються радісні ключі птахів зоряного пошуку. Від їхнього поклику пробудяться нові покоління, і вже їхні серця не заснуть, а будуть тривожно стукати, нагадуючи власним господарям про вічний політ…

Люди, ви прекрасні! Люди, чому ви забуваєте про це? Кожен з вас тримає в глибині душі сонячний промінь, квітку творчості. Навіщо ж ви прикидаєтесь, нібито забули про свою правічну красу? Варто лише стрепенутися, струсити пил доріг з серця та душі, і все зміниться, і не будете ви метушитися кожен сам по собі, а всі разом рушите до спільної дії Преображення світу…

“Слова, слова”, — шепоче іронічний голос. Музика літнього дня, марево блакитного неба, білих хмаринок. Так мріяли, так мислили далекі й близькі мудреці, подвижники, герої — від Піфагора й Сократа до Тараса й Ганді, від Джордано до Ціолковського. Скільки їх — героїв духу, яке джерело знання й любові окроплювало Землю впродовж віків! Чому ж досі таке ревище злоби й руїни гримить над планетою? Невже справді всі прекрасні мрії лише слова?

Ні, не слова, а велика реальність! Бо чому вони плинуть від глибин душі, чому радістю обмивають серце, змушують його солодко завмирати в передчутті великого творчого зачаття?! Все реальне в житті — глузд і безглуздя, зло й добро, творчість і руйнування. І кожен вибирає те, що тотожне йому, що є його суттю. Діти творення чують поклик матері-природи, діти руїни поспішають під стяги ненависті. Кожному — своє, але Віолі ближче такі воїни краси, як Сковорода, котрий твердив, що добро діяти легше й радісніше, приємніше й натхненніше, ніж зло.

За вікном тролейбуса мерехтять будівлі, дерева, пішоходи, машини. Великі масиви зникають, все більше чепурних привітних котеджів, оточених садами. Тролейбус зупинився, динамік прохрипів:

— Кінцева зупинка.

Віола легко вискочила на тротуар. Запитала в старенької бабусі:

— Як пройти до ОІКПу?

— Не чула, дитино, такого прізвища. Не чула, — дивується бабуся.

— Це не прізвище, бабусю, — сміється Віола. — Це скорочено так називається Об’єднаний Інститут Космічних Проблем.

— Так би й питала, — закивала головою старенька. — Тепер пригадую. Там, серед лісу, нагромадили якесь містечко. Сідай, онучко, на сто десятий…

Віола подякувала, вистрибом побігла до зупинки автобуса, який вже миготів стоп-вогнями, готуючись рушати, скочила на підніжку, помахавши рукою.

— Гарна дівка, — прошамкала бабуся. — Привітна, ясноока. Тепер негусто таких. Хм…Тож і придумають таке — ОІКП? І не вимовиш…

3

Автобус зупинився в лісі, серед товстелезних вікових сосен. Поміж стовбурами видно дахи будівель, білі стіни, зелену огорожу. На мармуровій дошці біля прохідної виблискував золотий напис: “ОБ’ЄДНАНИЙ ІНСТИТУТ КОСМІЧНИХ ПРОБЛЕМ”. Черговий вахтер проглянув документи дівчини, показав, як пройти до відділу кадрів. Піщаною доріжкою між кущами глоду Віола наблизилася до триповерхового будинку, піднялася на другий поверх.

Її прийняв дебелий чолов’яга. Важко дихаючи й витираючи рясний піт з лиця, він розклав перед собою папери. Ліниво зиркнув на юне обличчя Віоли. Одне око на неї, друге — в книгу записів.

— І охота ото… такій гарній, молоденькій… заглядати в труби всякі? Хай би засушена стара баба, а то…

— Колись і я стану засушеною, — пожартувала дівчина. — Десь же має початися цей процес. То краще вже там, де мені цікаво…

— Гм. Цікаво… Що ви там загубили, в небі? Пусто, миготять зірки, щелепи від позіхів розриває. А втім — діло ваше. Така гарна, жаль, що молодість мине марно. Розпишіться ось тут…

Дівчина мовчки розписалася в своїй першій трудовій книжці, вийшла з кімнати відділу кадрів у широкий світлий коридор. До неї наближався, весело перемовляючись, гурт хлопців та дівчат. Віолу побачили, оточили кільцем.

— Новенька, — сказав високий ясноокий хлопець. Він грізно нахмурився, склавши руки на грудях. — Ти повинна виконати кілька умов для вступу до лав жерців ОІКПу.

— Яких? — сполошено, по-дитячому запитала Віола. — Це щось дуже складне?

— Дуже! — пошепки промовив хлопець, ніби повідомляв їй якусь таємницю.

Всі засміялися. А чорнява дівчина з товстою косою, складеною вінцем на голові, дала штовхана в спину юнакові, обняла новеньку.

— Не дурій, Вікторе! Нічого складного. Просто відкрий нам своє зоряне кредо. Тільки тут, одразу. Імпровізація. Прочитай якогось вірша, цитату з твору письменника, мудреця…

— Імпровізація? — розгубилася Віола. — Так одразу хіба щось путнє згадаєш? А можна свого вірша?

— Свого ще краще! — зраділа чорнява.

— Тоді слухайте…

Відлітають в ирій журавлі,

Жовте листя облітає з віт,

Будуть нові весни на Землі,

Запалає в лузі новий цвіт…

Лиш навіки щезли у імлі

Давні мрії тих, дитячих літ…

Не журися, друже, — уночі

Вийди, глянь на зоряну ріку,

І розтануть в серці ті плачі,

Ніби знак сльозини на піску,

І в гаю прадавньому сичі

Проспівають доленьку дзвінку.

У безжурнім радіснім сміху

Чарівну стежину віднайди,

Протопчи в Чумацькому Шляху

Небувалі вогняні сліди,

Хай вони приреченість лиху

Спопелять навіки, назавжди!..

— Ого! — скрикнув ясноокий хлопець. — Ти ба, які заміри! Протоптати слід в самій Галактиці! Оце так кредо! Ти переплюнула всіх наших хлопців.

— Знай наших! — підхопила чорнява. — Новенька! Твоє зоряне кредо нам до душі!

— Ще якусь умову треба виконати? — вже сміливіше поцікавилася Віола.

— Тільки одну, — сказав Віктор. — Відбути дружню вечірку на честь нової зірки. Згода?

— Згода!

— Чудово! — обняла чорнява Віолу за плечі. — Мене звати Надійною. А тебе?

— Я Віола.

— Приймаємо Віолу в наше сузір’я? — урочисто запитала На-дійка.

— Одноголосно! — хором закричали хлопці. — Поза дискусією! І запам’ятай наш девіз: “Ми з тобою однієї зоряної крові!”

…Того ж вечора Віола з новими друзями поїхали на “Рів’єру”. Дівчині все подобалося — невимушеність нових знайомих, приглушена мелодія оркестру, мерехтіння зірок між віттям кленів.

Віктор сидів навпроти Віоли. Інколи його погляд зупинявся на ній довше, ніж належало, і вії дівчини тремтіли злякано, опускалися, прикриваючи збентежений погляд.

Іван — довготелесий, худий хлопець — пригощав Віолу, накладав їй якісь салати, а Надійка сварилася тоненьким рожевим пальчиком, удавано гнівалася:

— Зраджуєш? Всі закохалися в новеньку — і Віктор, і Йван, і вся зоряна кумпанія, а мене, бідну, покинули. Гляньте, Віктор замовк, ні пари з вуст. Це з ним уперше таке.

Віктор силувано всміхнувся, відкоркував пляшку шампанського, почав розливати. Потім підняв келих, промовивши штучно бадьорим голосом:

— За нову зірку! За Віолу!

Дзенькнули келихи. Всі випили. Лише Віола з піднятим келихом розгублено дивилася на друзів. Потім, опустивши келиха на стіл, сіла.

— Що з тобою, Віоло? — здивувався Віктор.

— Я…. не п’ю, — жалібно сказала вона, по-дитячому моргаючи віями. — Зовсім не п’ю. А ви… навіщо ви п’єте?

Хлопці й дівчата перезиралися. Іван захихикав. Віола оглянула всіх, глибоко зітхнула.

— Пробачте, мої нові друзі. — її голос сповнився дивною силою переконливості. — Пробачте, але я все скажу відверто. Ви мені повідомили свій девіз: “Ми з тобою однієї зоряної крові!” Це прекрасно. Тільки що ж означає ота зоряна кров? Чим вона буде відрізнятися від крові тих, котрі не просихають від алкогольної отрути? Всі ми на такому дивовижному шляху. Зоряна стежина пошуку — що може бути прекрасніше? І раптом — оце… Так, як і сотні років тому. Люди витирають навіть вікна своєї кімнати, а ми… заливаємо гидотою вікна власної душі. Чому ми тут? Чому не дивимось тепер на зорі? Хто справді зоряної крові, той зрозуміє мої почуття…

Обличчя Віктора налилося багрянцем, в очах блиснули іронічні вогники.

— Наївна дівчинко, — фамільярно сказав він, — ти повинна знати, що на зорі дивляться прилади, ім’я котрим — легіон! Тобі ще належить не раз, не два розчаровано скидати з себе лахміття романтичних утопій, засвоєних у дитячому віці. Доки ми тут втішаємося, плин зоряної ріки реєструє фотоплівка. Невже не відаєш цього? А нам, Віоло, чому б не поглянути інколи на ось ці зірочки? Ніщо людське мені не чуже…

Він підняв пляшку коньяку, показавши етикетку з п’ятьма зірочками, і став розливати в келешки. Хлопці засміялися. Лише Надійка мовчала, нервово вертіла між пальцями свій келешок.

Віола обурено зиркнула на Віктора. Смарагдові очі потемніли, сповнилися гнівом.

— Що ви говорите? Прилади, автомати, фотографія… Та хіба можна порівняти автомат з людиною? Що таке Сонце на фотографії? Тільки кружало, плоский диск з якимись плямами. А коли дивишся на Сонце в телескоп, воно здається живим і близьким… воно, як серце, як пульсуючий фокус буття… Та що говорити! Коли в душі відсутнє таке розуміння, хіба автомати допоможуть?

Віола вийшла з-за столу, рушила до виходу. Друзі розгублено мовчали. Сусіди крикнули:

— Гей, лицарі, таку дівчину не втримали!

Віктор метнувся за Віолою, перекинувши келих. Дівчина різко звернула з асфальтової доріжки, пішла в примарному півсвітлі поміж деревами вниз, до Дніпра. Хлопець, важко дихаючи, догнав її, пішов поряд. Ресторан залишився далеко позаду — серед кленів і лип, у сяйві неонових ліхтарів.

— Віоло!

Вона не зупинялася, бігла далі, не дивлячись на нього.

— Віоло! Зажди…

Він схопив її за руку. Дівчина спробувала вирватися, потім зупинилася. Подивилася на Віктора знизу вгору. Його очі в сутінках здавалися велетенськими, прекрасними. їй перехопило подих.

— Віоло… яка ти гарна!

Він обняв її, припав до вуст.

Віола вирвалася, обурено ляснула його по щоці.

— Як ви смієте?

— Віоло! — вражено прошепотів Віктор, схопившись за щоку.

Вона метнулася геть від нього вниз. Зашелестіли кущі. І знову запала тиша.

Віктор довго стояв непорушно, вдивляючись у темряву. Над ним колихалися дерева, пливли у небі усміхнені зорі, а він все думав про щось, притулившись плечем до шорсткого стовбура клена.

4

Віола перейшла пішохідним мостом до Гідропарку, ходила пустельним пляжем над водою, ображено, по-дитячому, схлипуючи. Дивилася на зорі, на срібне кружало Місяця, виливала їм свій жаль:

— Хіба це дружба? Хіба така любов?

Підійшовши до плакучої верби, торкнулася гладенької кори пальцями.

— Вітаю тебе, сестро!

Верба затріпотіла віттям, щось ласкаво прошепотіла.

— Навчи його коханню, сестрице… Навчи…

Глянувши в пломенисте дивоколо, Віола простягла руки до зірок. І знову в її серці, як це бувало не раз, покотилася гаряча хвиля осяяння, що відкривала браму до одухотвореного бачення світу…

Ось вона виростає в просторі. Поряд з нею золотаві хмаринки, розмальовані пензлем прадавнього чаклуна — Місяця. Вона торкається пальцями нічного світила, росте ще далі, аж до далеких світів. Ось уже й зорі оточують її феєричною зграйкою. І зовсім не великі вони, не палаючі, а іскристі, радісні світлячки, ніби казкові небесні самоцвіти. Дівчина бере їх в долоні, і вони переливаються розмаїтими іскрами, кидаючи відблиски на її обличчя.

— Привіт вам, браття! Вітаю вас, променисті сестриці! Навчіть його коханню, навчіть… Прийдіте в наші серця, осяйте їх!..

Віола заплющила очі. Біля серця стало гаряче. Вологий вітер з півдня війнув, остудив розпашіле обличчя. З правобережжя долинула ураганна мелодія “важкого року”, веселі крики.

Дівчині здалося, що над нею майнуло холодне крило. Вона глянула довкола. Зорі знову далеко в небі, місяць пливе поміж хмаринками. І знову печально Віолі, самотньо серед широкого, темного пляжу.

…Наступного дня в коридорі інституту Віолу зустріла Надійка. Щиро обнявши подругу, зашепотіла:

— А ти знаєш… всі ми солідарні з тобою. Як ви ото вчора з Віктором втекли…

— З Віктором? Я сама була, — заперечила Віола.

— Ну, все одно. Ми з хлопцями трохи посиділи мовчки, подумали. А потім обговорили, як кажуть на зборах, проблему. І повторивши девіз: “Всі ми зоряної крові!” — одноголосно вирішили: кинути ідіотський архаїчний звичай. Віднині — не пити! І на пам’ять про клятву знаєш, що вчинили?

— Що? — злякалася Віола. — Дебош у ресторані?

— Ні, — засміялася Надійка. — Розтрощили келихи. А потім заплатили за них. Здорово?

— Здорово! — згодилася Віола.

Подруги рушили до обсерваторії. Назустріч їм по сходах спускався Віктор. Він був похмурий, строгий і недосяжний. Ледве кивнув, пройшов мимо, ніби дихнув холодком на Віолу.

Надійка прошепотіла:

— Щось з ним трапилося. Всю ніч десь пропадав, не ночував у гуртожитку. Прийшов злий як чорт. Іван мені казав. І одразу ж написав заяву про звільнення. Оце, мабуть, поніс шефу…

— Яке звільнення? — злякалася Віола. — Куди ж він?

— Перейде в Космоцентр. Давно мріє про польоти. І полетить. Я знаю його. Впертий хлопець…

Надійка ще щось говорила, та Віола не слухала її речей. В серці забриніла ледве чутна струпа суму й тривоги. Ледве чутна, проте вона чомусь забивала всі інші гучні голоси…

5

Віктор справді покинув ОІКП. І на прощання навіть не побачився з Віолою. Дівчина не подала виду перед друзями, що її зачіпає ця подія, але вночі, укрившись ковдрою, щоб не бачила господиня, в якої вона наймала куток, витирала сльози. Потім побігли шумливі дні. Все потроху забувалося. Забувся випадок на дніпровських схилах. І образ Віктора поставав у дівочій уяві в романтичному ореолі. Бачилося їй, як він сідає в кабіну космічного корабля, стартує в небо. Юрби захоплених людей, море квітів, ураган привітань. А він веде ракету до далекого світу, і на пульті керування перед ним лежить біла гвоздика з придніпрянських піщаних горбів… і ще — фотографія дівчини. її фотографія…

Віола відганяла ті видіння, пірнала в щоденну крутанину.

Вона днювала й ночувала біля телескопів та астрофізичних приладів. Розсувалася сфера обсерваторії, розпанахувалося, ближчало небо, в серце вливався таємничий зоряний потік.

Апарати слухняно виконували волю людей. Миготіли екрани, мерехтіли зиґзаґи осцилографів, пливли стрічки записів. Інколи приходило розчарування. Здавалося, що рутинна робота одноманітна й безцільна. Та в потоці буденності траплялися іскри неймовірного, і тоді жагучіше билося серце, передчуваючи диво, котре неодмінно має очікувати кожного відданого шукача.

Дослідження останніх десятиліть показали, що великий космос виявлявся не таким простим, як його малювали ортодокси різних рангів та напрямків. Аксіоми та теорії минулих років розліталися вщент. Створювалося враження, що кришталева баня непорушного неба, розтрощена колись подвигом Коперніка та Бруно, почала розсипатися врізнобіч, з кожним днем набираючи швидкості того апокаліптичного розпаду. Небесні об’єкти — зірки й галактики — на кожному кроці порушували “заборони”, встановлені для них теоретиками. Наприклад, вважалося, що маса зорі не може перевершувати кількох сотень сонячних мас. Відкриття квазарів — квазізоряних об’єктів — перекреслило цей “закон”: було зареєстровано космічні об’єкти в мільйони, в десятки мільйонів сонячних мас. Відкриття маси спокою в нейтрино змусило астрофізиків переглянути всі догми світової схематики: виявилося, що видимий світ, відома спостерігачам речовинна структура космосу складає лише бодай один відсоток мегасвіту, а дев’яносто дев’ять відсотків матеріальної тканини універсуму — поки що невидимі, їх можна з великими труднощами реєструвати з допомогою складних і вельми дорогих детекторів, побудованих у надрах гір або на дні океанів. А феномен чорних дір? Ці, як їх назвали вчені, “спрути космосу” були відкриті у центрах майже всіх галактик. Чи не вони визначали динаміку галактичних спіралей, а то й спіральність всього мега— та мікросвіту? Чорна діра промацувалася і в околицях Сонця. Відомий дослідник астробіолог Юрій Гук навіть дав їй назву “Люцифер”, вважаючи, що в передісторичні часи це світило було райдужним гігантом, а потім сколапсувало, щезло з неба Землі.

Коротше кажучи, вченим нудьгувати не доводилося, незбагненне могло кожної миті вторгнутися з безмірності і зруйнувати дитячі будиночки догматичних концепцій. А Віолі було незбагненним майже все. Вона відчувала, що всім світоглядним концепціям чогось не вистачає. Чого ж? Напевне, органічності, простоти, природності. Великомудрі припущення та теорії астрономічних метрів інколи здавалися дівчині своєрідним шаманством. І мова наукових праць, і хитросплетіння карколомних формул — все було схоже на якусь несерйозну гру, на спробу спіймати полум’яне Сонце у сіточку з павутини. Хоч і красива вона — сітка вмілого павука, хоч на росинках, що виблискують на ній, виграють промені нашого світила або зірок, проте спіймати тайну космічних велетів у ті наївні плетива — марні старання!

Не сприймала Віола і багатозначних міркувань про походження планетних систем. Думка про унікальність появи Землі та інших планет здавалася їй школярською, несерйозною. Адже ми не дивуємося виникненню нового дерева, нової дитини. Процес народження здається нам природним, звичним, хоч за ним теж стоїть глибока, нерозгадана таємниця. Проте стосовно виникнення небесних тіл ми шукаємо чогось хитромудрого, вважаючи, що поява планетної системи біля зорі є випадком, якоюсь патологією, сплетінням виняткових подій та умов. А реальність може виявитися дуже простою. Як, приміром, розділення материнської амеби на дві дочірні. Як розлітання крилатих зернят кульбаби. Певно, кожне сонце, досягнувши зрілості, якогось критичного еволюційного моменту, породжує свої соненята чи зоренята. І це є нормальне життя зірки, як плодоносіння у дерева…

О, скільки, напевне, таємниць у космосі! Скільки дивних, непояснених випадків, явищ, про які й самі астрономи не бажають замислюватись. А чому? Чи не приховано в серці людини страх перед таємницею свого походження та покликання?..

Вечорами Віола приходила до друзів у гуртожиток інституту. Там вони обмінювалися думками, інколи гаряче дискутували. Особливо багато суперечок виникало про існування іншопланетних мислячих істот. Віола доводила, що поява життя, а отже, й поява самоусвідомлених створінь, не може бути випадковою, рідкісною. Вона є закономірний ступінь світового розвою. Чого нема в зерні, того не буде в рослині, що не посіяне у Всесвіті — те не виросте.

— Ти проповідуєш телеологію, цілеспрямованість еволюції, — гарячкував Іван, сварячись худим, довгим пальцем. — По-твоєму виходить, що й люди, й тварини, всякі там бегемоти чи блощиці — все це вже запрограмоване в надрах матерії? Коли, ким і чим?

— Ніким і нічим, — усміхалась Віола. — Як ніким і нічим не закладено інформацію дуба у жолудь. Світобудова вічна. Ми хоч інколи задумуємося глибоко й серйозно над поняттям “вічності”? Таємнича всеохопність всіх мислимих часів і просторів, спресованих в якусь чаклунську одність, спільноту, котру ми безсилі висловити, уявити або описати математично. У вічності є незліченні можливості втілення, здійснення, виявлення, експерименту. її лабораторія — квадрильйони, оптильйони світів, еволюцій, цивілізацій, розумів чи антирозумів. У неї є реальна можливість у безконечних варіантах структур і поєднань виявити будь-яку потенційність…

— Чому саме таку, як у нас на Землі, а не іншу? — єхидно запитав Іван.

— Не дуже розумне запитання, — втрутилася Надійка. — Ти стаєш ортодоксом, Іване. їй-богу, розлюблю, як будеш і далі отаким догматиком…

— Я поясню свою думку, — сказала Віола, ясною усмішкою зм’якшуючи сварливий тон подруги. — Напевне, кожна еволюція повинна пройти міріади спіралей буття, ніби розгадуючи безліч лабіринтів та загадок для розуму, інтуїції чи інстинкту. Кожна спіраль неповторна, оригінальна. Вдала чи невдала. Це вже залежить від напруги розуму, від старанності пошуку, від гостроти відповідальності, від сміливості духу, від самоусвідомлення місії та вичерпності її здійснення. Скульптор не кожен камінь перетворює на шедевр творчості. А мати-природа щедріша за будь-якого творця. На Сході говорять, що вона любить велику гру, в обіг якої вводить безодню світів та можливостей. Тому ми не можемо запитувати, чому ми такі, а не інакші? Нині такі, а завтра будемо іншими. Сьогодні — гусінь, завтра — непорушна лялечка, післязавтра — прегарний барвистий метелик, що летить у небо, радіє в променях Сонця…

— Романтично, але непереконливо, — бубонів Іван. — А взагалі, ти молодець, Віоло!

— Нарешті ти догадався! — патетично здійняла руки вгору Надійка.

— Гаразд, гаразд, — замахав руками, ніби вітряк крилами, Іван. — Нехай я згоджуся з тобою, що будь-яка фаза життя, в тому числі й мислячого, закономірна, неминуча. Нехай! Чому ж вона так рідко виявляється? Чому до нас не завітали венеріани, марсіани, юпітеріани, вчені з альфа Центавра, з Сиріуса, з туманності Андромеди? У них, як ти висловилася, була в запасі вічність, щоб перегнати нас у поступі. А що ми бачимо? Венера — середньовічне пекло, Марс — пустеля, Юпітер — аміачно-метановий монстр, де жодне життя не витримає. А далекий космос взагалі мовчить, всі проекти міжзоряного контакту потерпіли фіаско…

Віола безпомічно розвела руками.

— Друзі, ну як можна сперечатися про таємницю, про небувале? Що ми відаємо про незліченні вияви світового життя й розуму? Ми знаємо лише земне життя, та й то недосконало, поверхово. А що сказати про те, чого ми не бачили, не відчували? Шукати, шукати, думати і нічого не заперечувати безпідставно, лише на основі тих чи інших аксіом та упереджень — ось так я мислю правдиву науку… Ну а щодо зустрічі з іншими “розумами”, з пришельцями… може, ми й стрічаємося з ними? Хто скаже? Може, цілий ряд явищ, котрі ми вважаємо природними, є свідчення розуму. Може, вони дивляться на нас, а ми не відаємо про те. Нам треба ще вирости з пелюшок первісного розуму, розірвати павутину антропоцентризму, егоцентризму. Я певна, що найближче прийдешнє відкриє нам казкові дива, перед якими замруть скептики…

Так минали дні у цікавих дослідах, спостереженнях, захоплюючих бесідах. Одного разу Віолі “повезло”. Так говорили старі вчені, з недовір’ям поглядаючи на тендітну постать дівчини. А насправді успіх прийшов не від “везіння”, а від терпіння та невпинного очікування незвичайного. У сузір’ї Плеяд з’явилася туманна пляма. Спочатку вона була мікроскопічна, потім збільшилася. Віола збагнула: відкрито нову комету.

На другий день зранку на стіні в коридорі друзі прибили блискавку. Там була зображена Віола, тоненька, гнучка, з гігантською трубою в руках, яку вона націлювала на хвостату зірку. А внизу — лаконічний напис:

ВІОЛА ВІДКРИЛА НОВУ КОМЕТУ. УРА!!!

6

Того ж дня молоді астрономи, астрофізики, астроботаніки та інші “астро” зібралися на стихійний мітинг в актовому залі інституту. Чорнява Надійка скочила на стіл, захоплено проголосила:

— Новій кометі привласнюємо ім’я Віоли! Комета Віоли — ви відчуваєте, як це гарно й романтично?!

— А головне — справедливо! — крикнули з залу. — Заслужила!

— Хай живе Віола! — радісно скандували друзі. Дівчина зашарілася, приклавши руки до грудей, благально глянула на подругу:

— Я прошу вас, не треба! Ну, що я таке зробила? Помітила пляму на небі…

— Не пляму, — зареготав астробіолог Андрій, — а небесне тіло діаметром в надцять мільйонів кілометрів. Хоч і розріджене тіло, а вражає! Може, значніша штука від комети Галлея! Не прибіднюйся, Віолонько, придане непогане до твого грядущого весілля! Комета Віоли — і баста! Справедливо!

— Ні! — почувся гучний голос від дверей.

Всі замовкли, оглянулися. На порозі стояв директор інституту професор Грабер. Його сиві брови грізно хмурилися.

— Ні, — насмішкувато повторив він. — Несправедливо!

— Чому? — загорлав Іван. — Закон, прийнятий всім світом. Будь-який дилетант відкриває — комета отримує його ім’я. А Віола спеціаліст…

— Тихо, — сказав Грабер. — Що за мітинги? Тут офіційна установа. У вашої Віоли ще молоко на губах не обсохло, рано задирати носа. Присвоювати кометі ім’я дівчинки? Зачекаємо. Назвемо комету порядковим номером цього року. Або ім’ям якогось артиста, балерини, славетного сталевара. Все це вирішить вчена рада…

Грабер велично вийшов із залу. Віола знизала плечима, весело засміялася.

— А чого ж, директор правильно вирішив. Навіщо кометі ім’я? Летіла вона мільярди років безіменною, летітиме й далі…

7

Осіннім листям облітали ночі та дні. Віола майже не відходила од великого рефрактора обсерваторії. Пливло величною рікою зоряне дивоколо, мерехтіли екрани, падали на стіл нові й нові фотографії. Сяйво комети на них збільшувалося, виростало, змінювалося. Потім у комети з’явився хвіст, пишною мітлою простягнувся у просторі. Розвиток хвостатої зорі йшов як звичайно. Та потім сталось несподіване: у комети спереду виріс гострий світловий промінь.

Віола захвилювалася. Дуже рідкісна комета. Такою приблизно була тільки комета Аренда-Ролана. Повне порушення всіх теоретичних передбачень. Невже знову наука нічого нового не відкриє, а лише підтвердить тривіальні припущення, як і при дослідженні комети Галлея? Такий дивовижний шанс торкнутися таємниці, котра може відкрити не лише причини появи комет, а й щось таке, про що навіть не мріє світова наука. Є ж технічні можливості, навіть для незначних потреб витрачаються колосальні кошти, а тут…

Дівчина вирішила порадитися з Надійкою. Після чергування, на світанку, вона помчала до гуртожитку, розбудила подругу. Надійка скочила з ліжка розпатлана, злякана.

— Що трапилося? Нещастя?

— Та ні! Яке там нещастя! Наша комета — типу Аренда-Ролана! Тільки набагато потужніша. Ти розумієш?

— Невже?

— Правду кажу. Ось фотографії…

— Оце так! — раділа Надійка, швиденько вдягаючись. — Класна кометочка! Фантастика! Заковика ученим!

— До чого тут учені? Я хочу сказати інше: комета пройде на відстані всього сто тисяч кілометрів від Землі. Ти розумієш?

— Нічого не розумію. Ти що — злякалася? Землі вона нічого не заподіє. Маса нікчемна. Ну, може, буде феєричний зорепад…

— Я не про те, смішна! Треба використати близьке проходження.

— Як?

— Запустити супутник. Так, як при дослідженні комети Гал-лея. Тільки щоб досліджували не автомати, а людина, учений. Треба, щоб супутник і комета зблизилися максимально. Збагнула? Вивчити хвостату бродягу, та ще таку оригінальну, впритул…

— Віолонько! — зраділа Надійка. — Це здорово! Ти геній!

— Який там геній. Біжімо до шефа…

8

Директор метав громи й блискавиці. Тикав пальцем у Віолу, а очі з-під окулярів просвердлювали дівчину наскрізь.

— Це все ви, ви! Вносите в інститут атмосферу суєти та безглуздя. Так, так! Романтичного безглуздя! А тепер ще й політ людини до комети. Що це вам — прогулянка за грибами до Броварів? Не дозволю!

— А чому, власне, ви повинні давати дозвіл? — спокійно запитала Надійка. — Хіба відкриття або експерименти здійснюються за дозволом бюрократів?

Директор закашлявся, побагровів.

— Як це зрозуміти?

Віола люб’язно всміхнулася, схвально поглянула на подругу.

— Надійка правду сказала. Ми, професоре, справді не будемо питати ні в кого дозволу. Ми звернемося до президента Академії.

Директор ще щось хотів сказати, та дівчата засміялися, пурхнули в двері, як дві пташини, залишивши розгніваного Грабера наодинці з його вельможною люттю…

За тиждень у газетах з’явився “Відкритий лист президентові Академії наук”. Почалася дискусія про необхідність контактного дослідження нової комети. її підхопили закордонні часописи, газети, футурологічні видання, телебачення. Пропозицією зацікавилися фахівці. А через місяць, ранньої осені, прийшов лист: Віолу викликали до Космоцентру. Для польоту до хвостатої зорі висувалася її кандидатура. Треба було пройти відповідні комісії, тренування.

Друзі раділи й сумували. Зібралися востаннє в гуртожитку. Посиділи, помовчали. Надійка припала до Віолиного плеча, прошепотіла:

— А може… доки не пізно… відмовитися? Га? Хіба мало таємниць тут, на Землі? Нам так гарно разом жити, сперечатися, досліджувати. А раптом, Віолонько, щось трапиться…

— Надійко! — обурилася Віола. — Невже це ти говориш? Не вірю. Щоб ви більше про таке навіть не думали, ось вам на прощання мій поетичний заповіт.

І вона продекламувала:

Переступи межу. І вийди в таємничість.

Дмухни за вітром попіл та іржу.

Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе?

Переступи межу. Переступи межу.

Суворо глянь довкіл і запитай сумління:

— Кого чекаю тут? І що я бережу? -

Хто в небо не росте — приречений на тління.

Переступи межу. Переступи межу!

Багато голосів. Та лиш один — пророчий:

— Що зв’яжеш у душі — те в вічності зв’яжу!

Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі.

Переступи межу. Переступи межу!..

Надійка обняла подругу, заплакала.

— Ну чого ти, чого? — дивувалася Віола.

— Не знаю, — прошепотіла Надійка. — Серце стислося. Здалося, що я вже тебе не побачу…

— Дурниці, — пробурчав Іван, нервово потираючи кістляві долоні. — Гарантія у наших космічних кораблів — сто відсотків. Або майже сто. Точно кажу. За останні роки — жодної катастрофи. Жодної жертви. Так що, дівчата…

Він не закінчив фрази і замовк. І Віола теж мовчала, сумно дивлячись на Надійку. Чому вона мовчала? Чому нічого не відповіла на дивне віщування подруги?

9

Почалися дні напруженого тренування. Віола добре витримувала всі необхідні вправи в барокамері та центрифузі. А у вільний від занять час гуляла в лісі. Тут вона відчувала себе серед друзів. Обнімала білокорі стовбури берізок, пестила чутливими пальцями шорстку кору сосен. Прислухаючись до урочистого дзвону лісових велетнів, шепотіла їм ніжні слова:

— До побачення, сестриці… До зустрічі, браття… Я лечу від вас. Чи вернуся — не знаю…

Вона простягала руки до мерехтливого дивокола, ніби віддавала зіркам свою душу.

— Зорі, прийміть мене. Я прагну до вас… Зорі, відкрийте свою тайну!

Вона легко вальсувала серед галявини, і танцювали разом з нею зірки, місяць, золотаві хмаринки, дерева. І здавалося дівчині, що в ритмі її танцю в просторі починає звучати мелодія радісної симфонії.

Одного дня Віола зустріла в холі Космоцентру Віктора. Обоє були страшенно вражені. Космонавт напружено дивився в очі дівчині, тривожно мовчав. Вона ясно, по-дитячому всміхнулася, подала руку. Він полегшено зітхнув.

— Здрастуй, Віоло.

— Здрастуй, Вікторе.

— Віоло, так багато днів минуло відтоді, як ми… Ціла вічність. Тоді я, знаєш…

— Не треба, мовчи…

— Ні, треба. Треба, Віоло… Я багато передумав, багато збагнув. Віоло, я тебе…

— Мовчи, Вікторе. Не треба…

Дівчина благаючим поглядом глянула на нього, підняла застережливо вгору долоню.

— Віоло! Чому борониш мені сказати заповітне?

— Мовчи, мовчи. Я чую, знаю все. І мені радісно…

— Це правда?

— Правда.

— Я читав, що ти маєш летіти до комети.

— Так.

— Я теж лечу. На Марс. Незабаром старт.

— Я чула, Вікторе. Я знала, що ти такий… незвичайний…

Віктор торкнувся пальцями Віолиної долоні. Поглянув на її бліде, одухотворене обличчя, на сяючі смарагдові очі. Зітхнув легко і щасливо.

— Хай буде так, як є, Віоло. Після повернення з неба ми стрінемося знову… І хай тоді моє серце скаже все, що я приготував для тебе…

Він рушив до виходу, перед тим, як зачинити двері холу, ще раз оглянувся. А Віола довго дивилася вслід йому, шепотіла:

— Чи буде воно — повернення? Чи буде?

Вона зайшла до лікаря, слухняно витерпіла всі процедури. Літня гарна жінка з пронизливими сірими очима вимірювала їй тиск, жартувала:

— Вам позаздрить будь-який космонавт. Можете летіти хоч до іншої зірки…

— Туди, може, й полечу, — задумливо сказала Віола, дивлячись у простір.

— Що ви сказали? — здивовано перепитала лікарка.

— Та ні… нічого! — спалахнула Віола. — То я так… замислилась…

Того ж вечора вона знову зустрілася в холі з Віктором. Він кинувся до неї, схопив за руку.

— Віоло! Я шукав тебе. Я дізнався, що ти вже цими днями…

— Так, це правда. Післязавтра.

— Чому ж не сказала одразу? Чому промовчала?

— А що це міняє? Проте, добре, що ти прийшов сьогодні. Я тобі відкрию свою таємницю. Лише тобі, Вікторе…

— Яка в тебе може бути таємниця, Віоло?

— Велика таємниця. Слухай…

Вона підвела Віктора до вікна. Звідси видно було зорі, мерехтіння ліхтарів, задумливі дерева в осінньому вбранні, що роняли барвисте листя на темні смуги асфальтових доріжок.

— Вікторе… річ у тім, що я… не повернуся…

Віктор закам’янів. Він якусь мить помовчав, потім жалібно всміхнувся. Дівчині було важко дивитися на нього, вона опустила вії.

— Віоло, ти, звичайно, жартуєш. Як можна летіти з таким передчуттям?

— Це не передчуття, — заперечила вона. — Це знання…

— Що ти вигадала?

— Послухай. Я тобі все поясню. Я прийшла до висновку, що комета, котра тепер наближається до Землі, штучна…

— Що за химерна ідея?

— Я певна, що це — посланець іншого світу.

— А інші комети?

— Може, й деякі інші. Не знаю… Та й не в цьому справа, Вікторе. Нам треба міняти свій заскорузлий світогляд. Треба звільнятися від звичних, сірих, одшліфованих думок, аксіом, переконань і традицій. Треба бути полум’яними. Помилятися, падати, вставати і шукати, шукати, шукати нових стежок і проходів до таємниці буття. Адже ми створили безліч безкрилих, безпомічних, школярських гіпотез — нікчемних і порожніх, як горіхова шкаралупа, і притягуємо до тих гіпотез усі факти науки та пізнання. Так не можна! Ти чуєш? Треба, щоб кожен на своєму місці довбав скелю таємниці, готуючись до небувалого. І я в цьому експерименті, що має здійснитися, хочу довести собі й іншим, що космос не такий примітивний, як дехто гадає…

Віктор, піднявши руку, потер чоло, розгублено глянув на Віолу.

— Зажди, зажди… Я нічого не збагну. До чого тут проблеми пізнання… і ти? Ти сказала, що не повернешся…

— Це правда. Я вирішила не повертатися. На моєму супутнику є регулюючі ракети. По інструкції я повинна триматися на запланованій відстані від комети. А буде — навпаки. Я наближусь до комети… і сяду на неї…

— Що ти кажеш? — жахнувся Віктор. — Ти ж не повернешся! Віола сумно всміхнулася.

— Ну от. Нарешті ти збагнув. Саме це я тобі й кажу…

Віктор мовчав. їхні погляди зустрілися і вже не могли розійтися. А слів не було. Хлопець гладив долонею ніжні пальці Віоли, і вуста його ледь помітно тремтіли. Нарешті дівчина порушила мовчанку, очі її довірливо запромінилися.

— Я певна, — прошепотіла вона, — що поряд з нами живуть і мислять розумні брати. їх багато. Вони скрізь. І не обов’язково на інших твердих тілах — планетах. Вікторе, ми в полоні якогось карусельного світогляду, примітивної механістичної схематики. Ми цілком ігноруємо той вражаючий факт, що всі небесні тіла, наше єство, кожну частку матерії омиває вакуумний океан, ми в ньому пливемо, ним насичуємося, ним, зрештою, дихаємо. Те, що вважається “нічим”, “порожнечею”, є фундаментом всього сущого і нашого життя зокрема. Ти розумієш, до чого я веду? Нам треба трохи абстрагуватися від планетної каруселі, ступити крок за межі дитячого риштування. Тоді ми побачимо, що простір наповнений великим, всеосяжним життям, що наше життя — то лише лялечка, ембріон всеохопного життя космосу, як про те казав Вернадський. Треба лише розірвати плівку, що оточує нас, ще раз розтрощити кришталеве склепіння, яке колись зруйнував Джордано. О, який страшний консерватизм. І все, все ми будуємо за прадавнім взірцем антропозакоханості, ігноруючи розмаїтість материнської світобудови…

— Віоло! Але ж це…

— Що — волюнтаризм у науці? — насмішкувато запитала вона.

— Ну, не так… але…

— Приблизно так! — підхопила Віола. — Навіть ти, Вікторе, не можеш звільнитися від стереотипів мислення. А інші… Та хай! Хай думають, як завгодно. Я здійсню свій план. Наука не втратить нічого, вона отримає фотографії, дослідження, записи. Все, що заплановано. Я ж залишуся там. Люди дізнаються, хто послав комету до нас, яка її місія, що означає дивна вісниця з безмежності. Ти розумієш, який стрибок для знання? Розумієш, Вікторе? Інколи для обвалу в горах потрібен один камінь…

Віолині очі затуманилися, погляд полинув у далину.

— А може… може, я й не загину… Вони врятують мене…

— Хто? — ледве чутно запитав Віктор.

— Друзі, брати, — просто відповіла Віола. — Ті, які послали комету. Втім, не будемо про це гадати. Навіть підтвердження гіпотези про штучність комети дасть гігантський поштовх науці…

— Ну й ну! — почувся різкий голос. Віола здригнулася.

До них підходив директор ОІКПу професор Грабер. Він насмішкувато мружив очі, хитав головою.

— Де не носій, там і ви, Віоло. Тільки завітав у Космоцентр, як чую ваш приємний голосок. І архіпікантну гіпотезу з ваших вуст. Уже й комети штучні?

— Вітатися не завадило б, професоре, — повела іронічно плечем Віола. — Доброго вечора!

— Драстуйте, драстуйте, — буркнув професор. — Ви мене так вразили своєю абсурдною фразою, що я забув етикет.

— Чому абсурдною? — здивувалася Віола. — Чим моє припущення гірше від інших, тривіальних?

Директор по-дитячому сплеснув руками.

— Всі ви збожеволіли. Позитивні науки перетворили в склад маніакальних ідей. То канали на Марсі штучні, то Фобос і Деймос — утвори пришельців, то цирки на Місяці — дюзи мегаракет, а сам наш природний супутник — корабель, на якому наші предки прибули до Землі. А тепер, з вашої легкої руки, комети штучні. Може, Сонце, планети, а то й галактики теж штучні утвори?

— А чому б і ні? — насмішкувато запитала дівчина.

— Тоді з вами нема про що розмовляти! — пирхнув, як кіт, професор. — Хіба можна дискутувати з несерйозними людьми?

— Дивно, — гаряче сказала Віола, поглядаючи то на професора, то на Віктора. — Дуже дивно! Виходячи з вашої логіки, якась нижча еволюція, спостерігаючи наші супутники, кораблі, космічні комплекси, повинна вважати їх природними утворами, чимось на взірець планетних паразитів — бліх, чи що!

— Нелогічно! — обурився Грабер. — До чого тут наші супутники, ракети і природні комети?

— А до того, що ви боїтеся прослідкувати поступ науки й техніки на найближчі сотні чи тисячі років. Вже в найближчі десятки літ ми зможемо монтувати “ефірні міста”, що зрівняються по масштабності з Фобосом, Деймосом або перевершать їх. А далі? В наступні мільйоноліття? Мислячі істоти Землі зможуть творити планети, зорі, а може, й галактики… Якщо в цьому буде необхідність. Хіба не ясно, що це так? Де ж межа потужності розуму? Світ безмірний. Брати в інших світах, може, обігнали нас на мільйони циклів…

— Де вони? — іронічно розвів руками професор.

Віола гірко всміхнулася.

— Завжди це запитання. Подайте їх сюди! Чому нам хочеться, щоб істоти з інших світів обов’язково позували перед нашими об’єктивами або дарували нам автографи? Звідки така зарозумілість та самозакоханість? Наша цивілізація може виявитися ембріональною, дитячою порівняно з життям безмежності…

— Ет! — зневажливо махнув рукою Грабер. — Розвели цілу філософію на фікції. Наївняцтво, еклектика — більше нічого!

— Яка там філософія, — сумно сказала Віола. — Елементарна людська логіка. А комета штучна, — по-дитячому закінчила вона.

Грабер рушив до виходу. На порозі оглянувся, сухо сказав:

— Жаль, що я раніше не знав про ваші божевільні ідеї. Нізащо не прийняв би до інституту.

— Дуже переконливий метод вести дискусію, — насмішкувато кинула йому вслід дівчина. — Вікторе, ти чуєш? А втім, досить суперечок. Ходімо, погуляємо під зорями…

10

Вони повільно йшли алеєю парку. Ступали тихо, обережно, ніби насолоджувалися ходою по землі. З дерев падало жовте, багряне листя. Здавалося, що добрі незримі руки стелять барвистий прощальний килим для Віоли.

Вийшовши на край парку, зупинилися. В імлі виблискувала вузенька стрічка ріки, над обрієм сяяв феєричний меч комети. Віктор різко повернувся до дівчини. Голос у нього тремтів:

— Віоло, не треба… Не треба, кохана… В очах дівчини заблищали сльози.

— Це сильніше за мене. Хтось має бути першим, Вікторе. Треба ступити в океан босою ногою. Не дивитися на нього крізь шкельця… Хочеш, я розповім тобі старовинну індійську легенду? Про комету… Хочеш?

Він мовчав, дивлячись в небо сумним поглядом. Віола зітхнула, тихо промовила:

— Все-таки я розповім. Слухай… Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Якось чудисько погналося за юнаком, і він, рятуючись, пірнув у море. Дракон — за ним. Юнак схопився за гребінь чудиська, воно розлютуи, назавждло по хвилях, щоб скинути хороброго вершника. Та юнак не випускав гребеня, мріючи, що тим самим він не дасть дракону ганятися за людьми. А чудисько тим часом так помчало по морю, що іскри летіли за ним. І разом з вершником дракон почав підніматися над Землею. Так палка думка людини підняла в небо навіть ворога. І тепер всі ми бачимо комету і посилаємо думки вдячності тому, хто давно став полум’яним. Думки чорних, білих, жовтих, червоних людей летять у просторі і дають нові сили вершникові дракона…

Віола замовкла. Потім тихо спитала:

— Ну як тобі… легенда?

Віктор ніжно глянув на дівчину. І йому здалося, що зорі сплітали німб довкола її голови. Звідки вона прийшла сюди, на Землю? Хто вона — хвилююча й незбагненна?

— Чудова легенда, — прошепотів він. — Я зрозумів тебе, Віоло. Треба всюди бути вогняним вершником, жити не для себе. Але, кохана моя, як же я буду? Як мені без тебе? І як я полечу на Марс, коли ти…

— Послухай мою прощальну пісню, — озвалася вона. — В ній — все…

Ти не плач сиротою і серце не край,

Те, що статися має, — те станеться…

Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,

А примарне — в безодні зостанеться…

Не ридай, коли птах відлітає удаль,

Те, що з єдності вийшло, — з’єднається.

Неминучої радості знак — та печаль,

Що у серці твоїм одмічається…

Пам’ятай, що розлуки існують на те,

Щоб освячувать зустрічі бажані,

Лише те існування у вічність зросте,

Що тяжкою скорботою вражене…

Він стиснув зуби, сховав обличчя в неї на плечі. Віола захоплено дивилася в небо, щасливо всміхалася зіркам, ніжно пестячи голову коханого…

11

Автобус рушив до космодрому. Пробігають мимо сади, дерева, будівлі, поля й ліси.

Віола в скафандрі. Над нею схиляються люди, підносять до вуст мікрофони. Вона щось їм відповідає, усміхається. Кореспонденти записують, передають в ефір. Все це ніби вві сні. Здається, ось-ось настане пробудження — і зникнуть люди, степ, естакади. А за вікном шелестітимуть каштани, глухо гомонітиме київська вулиця.

Та ось вже з’явився шпиль ракети, наблизився. Автобус зупинився. Дівчина вийшла з нього на бетонні плити, поруч з нею молода супутниця — дублер. Важко ступаючи в незграбному костюмі космонавта, Віола підійшла до групи людей, які ждали її. Ось президент Академії — він ласкаво мружить очі, підбадьорливо киває їй. Поряд повний високий вчений з сивою шевелюрою, нахмурений, суворий. То конструктор ракети, керівник експерименту. І Грабер тут. Професор нервово потирає руки, роблено всміхається. З-за його спини виходить Віктор, зустрічається поглядом з Віолою. Вона не одвела свого погляду, хоч і важко витримати той німий поєдинок. Майже фізично відчула, як він благає її: “Не треба, не треба, не треба робити того, що ти задумала!..”

“Треба, Вікторе, — мовчазно відказує Віола. — Я не можу інакше. Я сама себе зневажатиму, якщо відступлюсь!..”

Вона, піднявши руку, прощається з усіма дружнім жестом, йде до ліфта, піднімається по східцях. Ще раз прикладає долоні до грудей, схиляється в поклоні.

Ліфт несе її вгору. Чужі ласкаві руки допомагають зручно вмоститися в кабіні супутника. В навушниках турботливі голоси, що запитують про відчуття, настрій. “Дякую, друзі чудові, дякую, Земле, мені добре, мені більше нічого не потрібно. Я — готова!”

Хронометр відлічує останні секунди. Останні миті її перебування в земному лоні перед новим народженням. І ось ракета охоплюється стіною полум’я. Грізно реве вогняна стихія, здіймає на своїх крилах гігантську ракету в простір, кидає її, ніби казкову стрілу, у таємничу безмовність неба…

12

Віктор стояв біля головного пульта управління, дивився на екрани зв’язку, слухав короткі фрази операторів. Все те линуло мимо його свідомості. В мозку вогняним шворнем пекла одна-єдина думка: “Що діяти? Як врятувати Віолу? Як її зупинити?”

А інша думка — десь в невимірній глибині єства — застерігала: “Яке маєш право зупиняти? Хто може стати на шляху вогняного вершника?”

Крізь тяжку задуму прорвалися далекі голоси:

— Увага. Сеанс зв’язку. Віоло, ми слухаємо вас…

Крізь тріск розрядів долинає коханий голос:

— За дві хвилини — оптимальне зближення… Проходжу оболонку комети… Ядро вимальовується на моніторі корабля. Воно мізерно мале… Абсолютно сферичне…

— Бачимо, бачимо, Віоло! — радісно відгукується президент. — Це феноменально! Як могла при такій мізерній величині сформуватися така ідеальна форма? Спостерігайте, спостерігайте якнайуважніше! Як апаратура? Як самопочуття?

— Самопочуття в нормі. Апаратура працює чудово. Правда, є незначні перешкоди. Перериваю сеанс. Зосереджуюсь на дослідженні. Виходьте на зв’язок за десять хвилин…

Вікторового плеча хтось торкнувся. Космонавт озирнувся, біля нього стояв директор ОІКПу професор Грабер. Він радісно усміхався.

— Все-таки вона молодець! Га? Які фотографії, яка несподіванка! Феноменально!

Віктор мовчав. Що йому відповісти? Феноменальні спостереження! А якою ціною вони дістануться, ніхто ще не догадується.

Професор з подивом поглянув на Віктора, помітив у його очах тривогу, напруження, очікування.

— Що з вами? Ви хворий? У вас бліде обличчя… мов у мерця…

— Ні, ні! То вам здалося…

Віктор прислухається до слів операторів, але чомусь сеанс зв’язку не відновлюється. Нестерпна тиша залила Всесвіт. Чому так німо? Чому всі затихли? Вчені жестикулюють, у всіх ворушаться губи, а до його слуху не долинає й слова.

І зненацька — ніби грім з ясного неба:

— Корабель падає на комету!

Сивий вчений — керівник експерименту — кинувся до екранів зв’язку. Різко наказав:

— Викликайте Віолу!

На пульті загорілися вогники індикаторів, спалахнув екран, помережаний смугами перешкод. До нього подалися, ніби жадаючи прорвати павутину сфер, президент, вчені, конструктори.

— Віоло! Віоло! — тривожно кликав президент. — Що сталося? Включайте регулюючі двигуни! Включайте двигуни!

Віктор стиснув кулаки, аж побіліли пальці, щоб стримати зрадливе тремтіння рук. Тиша. Ні слова від Віоли. Лише тріск розрядів у грізній безмовності космічного простору.

— Віоло! Віоло! — кликав президент.

Небо мовчало. А на моніторі було видно, як сріблястий супутник повільно заглиблюється крізь прозору корону комети до ядра, що переливалося ніжним феєричним сяйвом.

— Віоло! — тривожилася Земля. — Що трапилося? Чому мовчите?

Зненацька на головному екрані з’явилося зображення дівчини. Воно було спотворене до невпізнанності. Почулися уривки слів:

— Все правда! Правда… Чуєш, Вікторе?.. І навіть більше, більше… Академія… Президенту… Легенда… полум’яний вершник… полум’яний…

Тане, тане зображення, ніби прозора хмаринка в небі. Зникає. Завмерли біля екранів спантеличені люди.: — Що вона сказала? — прошепотів президент. — Що вона сказала?

Віктор мовчав. Що він міг відповісти? Що?

13

Ніч. У вікні — місяць, холодні, кришталеві зорі. Небо незатишне, вороже, чуже.

Віктор дивиться в дивоколо, лежачи на ліжку біля вікна. Поряд з ним — дублер. Він спокійно спить, посвистуючи носом. Він щасливий. Ніщо не пригнічує його, хоч незабаром старт. А Вікторові нема спокою.

Минуло вже багато днів від тої трагічної пори, коли небесна вісниця полонила Віолу. А він ще й досі нікому нічого не сказав. Комета віддаляється в зоряну безодню. їй вже дали ім’я Віоли. “Нарешті вона таки заслужила цієї честі”, — гірко всміхнувся Віктор. Та що з того? Таємничий гість із безодні поніс її у безвість — живу чи мертву. А він мовчить і готується до польоту на Марс. Які моторошні сни! Навіщо ж, навіщо такі розпорошені дії земних дітей? Кому потрібні інформаційні гори про далекі світи, якщо розвіюється в зоряній прірві найвартніше, що має правдивий смисл, — рідна, кохана душа людини, без якої й тебе нема?!

Десь поряд звучить її напружений голос: “Правда… і навіть більше! Чуєш, Вікторе?..”

“Віоло! Як мені діяти? Скажи, скажи, Віоло! — Він встає, сідає на ліжку, охоплює долонями гарячу голову. — Іти до президента? Прохати його, благати, переконувати, що треба летіти вслід за кометою? Не повірять. Які докази? Слова Віоли? Уривки фраз?” На порозі кімнати виростає постать чергового.

— Чому не спиш, Вікторе? Незабаром старт, треба бути у формі.

— Добре, добре. Я спатиму…

Він знову ліг горілиць. Заплющив очі. Дрімота заколисує його, але свідомість стоїть на чатах.

У багровій пітьмі виникають розмаїті зорі — лілові, фіолетові, золоті. Пливуть, пливуть химерні, казкові візерунки. Звучить дивна музика. І десь з невідомості, просто над ним, чути схвильовані слова Віоли: “Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Мільйони людей. Якось чудисько погналося за юнаком…”

Віктор відчув, що це він — той легендарний юнак. На нього насувалася велетенська тінь. Він побіг скелястим берегом моря. Дракон наздоганяв його. Тоді Віктор кинувся зі скелі у воду, пірнув у глибінь. Чудисько майже поруч. Він схопився за його гребінь. Дракон вилетів на поверхню, з скаженою швидкістю помчав по хвилях океану.

Димує вода. Летять іскри. Дракон здіймається понад Землею, летить у просторі.

Віктор тримається на спині чудиська. І йому зовсім не страшно. Він дивиться вперед, на зорі, що розмаїтою метелицею кружляють у дивоколі. Він щасливо шепоче:

— Я врятую тебе, Віоло!

Попереду виникає комета. Віктор наближається до її ядра. Зникає дракон. Віктор мчить просто так, простягнувши руки, лише силою свого бажання. Сяє розмаїта сфера, наближається.

Хлопець проникає в неї. Ніби в калейдоскопі, переливаються найтонші промені різних відтінків. Віктор, розгублено оглянувшись, тихенько кличе:

— Віоло…

Зненацька почувся суворий голос:

— Хто ти?

І луна загриміла в просторі, повторюючи:

— Хто ти? Хто ти? Хто ти?

Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів:

— Я людина!

— Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди?

— Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона?

— Вона єсьм!

— Де вона?

— За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник!

— Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор.

Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик:

— Де во-о-она-а-а!?

— Шукай! — відповів голос.

— Де?

— Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою!

— Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі.

Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон…

Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий.

— Вікторе, режим…

— Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента.

— Вночі? Ти здурів.

— Це дуже важливо.

— Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але з& не забувай… інструкція…

— Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку…

Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок.

— Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув…

14

Троє людей сиділи за круглим столом.

— Це безумство, — сказав сивий вчений.

— Хто знає, — загадково відповів президент.

— Ми не можемо йти на авантюру. Віктора можна зрозуміти. Емоції, почуття… Ну-ну, ти не ображайся. Це фактор вагомий, та чи доречний він у такій справі? Де реальні докази того, що комета — штучний утвір? Гіпотеза Віоли? Її останні слова? Це могла бути її передсмертна галюцинація. У барокамерах космонавтам часто верзеться казна-що, ти й сам добре знаєш. Загостреність почуття на чомусь екзотичному… ну, ти мене розумієш…

— Чому ви хороните її? — похмуро запитав Віктор. — Вона жива. Я твердо переконаний в цьому…

— А кисень? На кораблі давно вичерпалися запаси кисню.

— Що ми знаємо про космос? — задумливо-строго запитав президент, пильно дивлячись на конструктора. — Що ми знаємо?

— Але ж розрахунки…

— Хіба вирішальні відкриття здійснювалися лише за науковими розрахунками? Хіба не горінням серця, безумством генія?

— Чого ж ви бажаєте?

— Що таке наше бажання, друже? Почався космічний світанок, коли щось важить лише водіння духу. Воліють вони — вогняні вершники! Я підтримую їхнє прагнення. Це — голос прийдешнього…

Тиша. Глибока й мудра тиша безмовності. Віктор ще не вірить тому, що почув. Він вдячно дивиться на суворі й замислені обличчя вчених.

— Будемо міняти розрахунки польоту, — повільно карбує президент. — Корабель полетить вслід кометі Віоли…

15

Над ракетою високо в небі кружляв лелека. Віктор показав поглядом на нього, всміхнувся.

— На щастя…

Президент поглянув, зітхнув.

— Так. На щастя…

Він подивився в очі Віктору. Дивився довго, лагідно, серйозно.

— Пам’ятай про Землю, синку. Не забудь…

Віктор мовчки кивнув.

— Земля дала тобі все, що могла. Корабель, розрахунки, наказ. Все інше — в тобі. Буде негадане. Буде надзвичайне. І зберегти пам’ять про звичайне дитинство земне в потоці надзвичайного — може, найважче. Тут — кордон тайни. Прощай, Вікторе…

Вони поцілувалися тричі навхрест, як це діяли одвіку діди й пращури перед розлукою. Розійшлися.

Віктор піднявся до ліфта, ще раз поглянув на білого птаха.

А коли космічний корабель у вихорі вогню піднявся в небо, президент тихенько промовив, усміхаючись сам до себе:

— Все гаразд. Пташенята відлітають у вирій. Все гаразд…

16

Віктор вів корабель услід за кометою. Вона розіслала пишного хвоста в зоряному полі, втікаючи від Сонця. Передній гострий промінь зник, зменшувалася й кома — голова світила.

Байдуже клацали автомати, зеленими змійками пульсували прилади. Надходив час зв’язку. Ласкаво заголубів екран. На ньому з’явилося обличчя президента. Старий вчений дивився на космонавта уважно, насторожено.

— Чи все гаразд, Вікторе? — почувся далекий голос.

— Так. Політ триває за програмою. Прискорення згідно з розрахунками. Почуваю себе нормально. Інформація передається на Землю без перешкод.

— Знаю…

Запала тривожна пауза. Потім знову ворухнулися вуста президента, поміж потріскуваннями розрядів карбувалися його слова:

— Не передумав, Вікторе?

— Ні, — важко сказав Віктор.

— Тримайся здорового глузду… що б не сталося. Відчуєш небезпеку — повертай назад.

— Без неї?

Президент одвів погляд. Не відповів. Екран погас. А ще через добу Віктор викликав для позачергового сеансу зв’язку вчених Космоцентру. Він схвильовано сказав:

— Комета — космічний корабель. У всякому разі — це штучний утвір. Він прискорює політ. Виходить за межі Сонячної системи…

— Вікторе, повертайся! — сказав конструктор. — Переслідування безглузде. Комета досягне субпроменевої швидкості, ти її не наздоженеш!

— Він може наздогнати її, — сказав президент. — Багатократним прискоренням…

— На це підуть всі запаси пального, — заперечив конструктор. — Він не повернеться назад. Накажіть йому вернутися…

— Ми не можемо наказувати, — тихо відповів президент. Він поглянув у вікно, на ясне блакитне дивоколо неба, зітхнувши, сумовито додав: — Він тепер вільний для суверенних рішень. Хай вирішує сам…

Тим часом радіохвилі донесли з космічної прірви відповідь Віктора. Він дивився в очі своїм учителям, друзям і щиро промовляв:

— Я вирішив, друзі мої земні. Я не повернуся. Прощай, Земле! Дякую тобі за народження, за тепло сердечне, за материнську пісню й слово, за любов і мрію…

Потім космонавт різко вимкнув зв’язок…

17

Руки Віктора впевнено лягли на пульт. Тепер не можна втрачати жодної секунди. Комета виходить за межі Сонячної системи, вона набирає шаленої швидкості, і треба витиснути з атомних двигунів корабля всю потужність, щоб наздогнати її.

Спалахнули тривожні багрові сигнали. В ілюмінаторах замерехтіли сині відблиски безшумного вогняного потоку. Тіло космонавта вгрузло в крісло від перевантаження, налилося свинцевим тягарем.

Попереду згущувалося золотисте сяйво, струмені розрідженої речовини коми линули мимо ілюмінаторів. На екрані запульсувало оточене райдужним ореолом ядро. Воно не мало чітких обрисів, не було подібним ні на корабель, ні на природний астероїд. Щось феєричне, небачене, неймовірне, неземне.

Прилади відзначили контакт з гравітаційним полем комети. Двигуни виключились. Віктор відрегулював чіткість прийому на екрані бортового телескопа. Напружено вдивлявся в ядро. Де ж супутник Віоли? Чому не видно жодної ознаки чужорідного тіла на сфері комети?

Вибух райдужних променів осліпив космонавта. Блискуча спіраль охопила ракету, потужно, всевладно понесла в надра імлистої сфери. Віктор бажав лише одного — не втратити свідомості, утриматися на поверхні здорового глузду, про що застерігав президент, зберегти людське, земне сприйняття.

Що відбувається? Чи це розумна акція іншопланетних космонавтів? Чи автоматичний маневр корабля-комети? Як поводитися, як реагувати? Сама собою виникла відповідь у свідомості: нічого не діяти, ждати, дивитися, слухати. Можливості в нього настільки мізерні, що земна апаратура неспроможна протидіяти волі космічних гостей. До того ж пульт керування раптом зник з Вікторових очей. Розтанули стіни корабля. Темрява. Тиша. Чи, може, вій осліп від спалаху світлової спіралі?

Сутінки прорвав багровий промінь, охопив його звідусіль, довкола тіла запульсувало рубінове сяйво. З тиші й небуття Віктор виплив до замкненого спірального простору, закружляв, широко розкинувши руки, ніби в стані невагомості.

Імлисті струмені розійшлися. Космонавт побачив постать Віоли. Вона лежала, не торкаючись чогось зримого. Очі дівчини були заплющені, обличчя спокійне.

— Віоло, — прошепотів Віктор, ще не вірячи власним очам. Тільки чому вона така дивна? Замість скафандра на ній якийсь блакитний серпанок.

— Віоло! — з болем і радістю закричав Віктор. — Віоло, я прийшов, я тут!

— Тут! — ласкаво відгукнулася лупа.

Дівчина не ворушилася. Віктор хотів підійти до неї, але рухи тіла були в’ялі, ніби вві сні, коли хочеш бігти, діяти, а щось невидиме заважає, зв’язує. Здавалося, що він пересувається у якійсь в’язкій рідині. Потім чиїсь владні руки охопили його, понесли в просторі, поклали поруч з Віолою. Віктор заплющив очі. Як гарно, як добре! Він таки догнав її. її не видно, несила торкнутися рідної руки, не можна вдихнути запаху золотих кіс, та серце знає — вона тут, з ним… Навіки…

Все довкола сповиває густа імла. Лунає нечутна, якась вселенська всепроникаюча музика, і Вікторова свідомість плине до таємничих, ще незвіданих обріїв…

18

Пробудження настало одразу. Свідомість повернулася блискавично, ніби хтось увімкнув лампочку. До слуху долинули звуки. Зашелестіли дерева під подихом вітру, лунко прокотилася трель соловейка.

Віктор розплющив очі. Побачив над собою блакитне склепіння неба, пухнасті хмаринки, верхів’я дуба. Всміхнувся.

— Сон, — прошепотів він.

Трохи послухав завзяті перегуки птахів. Десь обізвалася зозуля. Віктор подумки запитав, скільки йому жити. Птаха невтомно кувала літа, і здавалося, що їм не буде кінця у вічності. Знову затьохкав соловейко. Віктор глянув довкола. Яке стійке сновидіння! Ліс, кущі папороті, руда білочка на старезній сосні.

Він вщипнув себе за руку. Боляче! Невже не сон?

Віктор повільно підвівся з землі, поглянув удалину. Крізь стовбури дерев видко квітучі луки, трави, обрій в літньому мареві. Звідки все це?

Біля ніг його лежала Віола в легенькому літньому платтячку. Яка вона юна, чиста, тендітна. Вуста здригаються, щось шепочуть уві сні, на щоках розквітає ніжний рум’янець. Віктор став на коліна, схилився над нею.

— Віоло, вставай! Чуєш, Віоло, кохана…

Вона звелася на руку. Кинула довкола вражений погляд. Побачила хвилі квітів, почула шум дерев над головою. Потім з недовір’ям торкнулася руки хлопця. Поглянувши в його очі, встала з покрову глиці.

— Любий, де ми?

— Не знаю, Віоло. Пам’ятаю падіння… сферу комети…

— Ти таки полетів за мною? — ніжно запитала Віола.

— Хіба я міг інакше? — здивувався Віктор. — Але що було потім — не збагну. Туман… Зникло все — скафандр, корабель…

— Зі мною було те ж саме… і я не розумію…

— Може, нас одправили назад, на Землю?

Віола оглянула обрій, ліс, квіткові луки.

— Схоже на Землю, але де ж корабель? Де мій супутник? І потім… щось у тобі змінилося… Ти ніби інший, якийсь легкий, просвітлений. Мені навіть страшно стало. Звідки в нас оце вбрання?

— А чи не здається тобі, що все це…

— Що?

— Ілюзія… В мене таке враження, що ось захочу обняти тебе, а зустріну порожнечу…

— Так обійми мене скоріше, Вікторе, — схвильовано сказала Віола, притиснувши руки до грудей. — Хай щезне страх!

Хлопець ступив до неї.

Майнула блискавиця, гримнув грім. Тяжко застогнала земля, тріснула від краю до краю, аж луна глухо прокотилася до обрію.

Віктор жахнувся, подавшись назад. З прірви вихопився стовп диму й пари. Крізь дим видно було постать Віоли в білому платтячку. Вона простягнула руки до хлопця. Відчайдушно закричала:

— Вікторе! Люби-и-ий!

— Віоло! Віо-о-оло!

З гуркотом віддалявся протилежний край прірви, ніби титанічна крижина при скресанні весняної ріки. Віктор побіг вздовж тріщини, шалено сподіваючись, що десь можна її буде перестрибнути. Блискавиці шматували небокрай. У просторі повзла густа темрява. Зникло блакитне сяйво неба. Ворожий присмерк ковтав дивоколо.

Віктор зупинився, заглянув у прірву. Внизу вирувала бурхлива, чорна ріка. У полум’ї грози інколи вирізнялася на тім боці малесенька постать.

— Віоло-о-о! Зажди! Віоло, я йду!

Він кинувся вниз по крутій стежині. Грізний потік скакав через гігантські валуни, плювався брудною піною. Віктор хоробро стрибнув у воду, насилу тримаючись на ногах, пробирався на той бік. Ось йому вже по пояс, ось вже по груди.

Хвиля зірвала хлопця, понесла.

— Вікто-о-оре! Тримайся! — кричала Віола на горі.

Блискавиці сліпили, оглушував грім. Темні води солоними бризками виїдали йому очі. Віола з жахом дивилася на білу сорочку, що виднілася серед скаженого потоку. Світла пляма майоріла все далі й далі, наближаючись до водоспаду.

Віктора закрутило у вирі, понесло на гострі скелі. Та ось він відчайдушним зусиллям рвонувся до берега, вхопився за камінь. Насилу виповз на сухе. Від його одягу лишилися тільки клапті. Та він не звернув на те уваги. Звівши погляд угору, шукав у присмерковій далині жадану постать.

— Віоло! Ти зажди… Я зараз… я скоро…

Він кинувся вгору по стрімких скелях, намацуючи кожну зазубрину, кожен виступ.

Раптом посковзнулися ноги, Віктор завис на руках. Гострі ікла скель вишкірилися внизу, а між ними клекотів чорний потік. Не треба дивитися вниз, тільки вгору, туди, де чекає вона, звідки долинає її голос:

— Тримайся, тримайся, коханий!

— Зараз! — прохрипів він. — Я зараз…

Як тяжко, як страхітливо боляче повзти йому по крутій горі! Та ось вже недалечко. Зовсім недалеко… Ще трохи…

Та вершина невпинно віддаляється, і віддаляється разом з нею Віола. Чому? Що сталося? Невже якийсь катаклізм?

Віктор знесилено сів на камені, витираючи піт з чола. Потім знову люто кинувся долати прямовисні кручі. Громи затихли, відкотилися вдалеч. Та все нижче хмари. Сірим задушливим туманом покрили вони все довкола. Віола розтанула в тій імлі.

— Віоло-о-о! — закричав Віктор.

— О-о-о! — відгукнулася далина.

Хлопець кинувся далі наосліп. Шлях йому перегородили густі хащі. Він почав продиратися крізь них. Міцно переплелися гнучкі стовбури — чіпкі, неподатливі.

Віктор пробирався по віттю, попід віттям. Насилу відривав липкі ліани, мов щупальця казкових істот. Дихати було важко. Він інколи знеможено зупинявся, потім рушав далі.

Довго тривав цей поєдинок. Та ось розвіявся туман, порідшав ліс. Віктор побіг. Зарості лишилися позаду, перед ним розлягалася чорна пустеля. Вся її рівнина була всіяна камінням — гострим, як зуби казкового дракона. А вгорі мерехтіло палюче сонце, випиваючи вологу змученої землі.

Свідомість паморочилася. Віктор зупинився, вперто шепочучи:

— Я не можу загубити тебе, Віоло… Не для того я долав простір, щоб тут… тебе втратити…

Знову побіг, розшукуючи ледь помітні сліди дівчини на чорному піску.

Тиша. Безмовність. Лише луна від його кроків моторошно котиться поміж скелями.

Знову попереду прірва. І за нею видно Віолу. Уздрівши його, вона радісно замахала руками:

— Тут місток, Вікторе! Біжи!

Місток легкий, тремтячий, сплетений з тонких ліан. Хлопець хотів ступити на нього, але місток спалахнув яскравим полум’ям, загорівся. Почав повільно розпадатися. Ось-ось він впаде в прірву.

Віола метнулася в гущу полум’я, схопила руками половинки містка, напружуючи всі сили, тримала його, щоб він не розпався.

— Вікторе! Біжи наді мною!

Хлопець перехопив палаючі частки містка, закричав:

— Втікай, Віоло!

— А ти, Вікторе?

— Втікай! — У страхітливій напрузі вигукнув він.

Дівчина вискочила на берег. Віктор випустив одну половинку містка, вона впала в безодню. Інша лягла на хаотичне нагромадження скель. Хлопець вхопився за коріння правічного дерева, котре невідомо як причепилося над безоднею, і повільно вибрався на свій берег. Оглянувся, застогнав у відчаї. Віола знову лишалася там — на іншому боці.

Хтось торкнувся його плеча. Хлопець від несподіванки сахнувся. На нього, усміхаючись, дивилася Віола. Вона стояла поряд з ним, одягнена в довге біле плаття, — велична й неземна.

— Звідки ти, Віоло? — розгубився він.

— Вікторе-е-е! — долинуло з того боку.

Хлопець спантеличено глянув туди, звідти заклично махала руками Віола в легкому літньому платтячку.

— Що це? — прошепотів Віктор. — Хто ти? І хто та, що на тім боці?

— Я Віола, — спокійно відповіла дівчина в білому.

— А та?

— Привид. Ти гнався за марою.

— Не розумію. Не збагну…

— Все дуже просто. Ми потрапили в інший світ. Тут все не так, як на Землі. Інші закони, інші константи. Твої думки створили міраж. Ти гнався за ним. А я була тут. Ходімо зі мною. Нас чекають друзі, поглянь…

Поміж деревами густої діброви забіліла споруда дивовижної краси. Легкі колони, прозорі бані стрімко здіймалися в простір, доповнюючи собою пісенний лад екзотичного блакитного лісу.

Віктор ступив крок за Віолою. Потім різко зупинився, пильно глянув на неї. Вона була спокійна, трохи іронічна, горда.

— Щось не те, — напружено промовив він. — Ні, не так…

— Що ж? — здивувалася вона.

— Ти змінилася. Ти не та Віола, котру я знаю. Моя Віола не залишає інших в біді, не прагне до палаців та спокою. Вона — полум’яний вершник. Це ти — мара моєї підсвідомості! Щезни!

— Божевільний! — мовила дівчина. — Куди ж ти підеш? Як подолаєш прірву? Що з’єднає тебе і ту мару?

— Вікторе! — закричала Віола з того боку. — Чи віриш моїй любові?

— Вірю! Вірю! Тільки як мені перейти до тебе?

— Кидаю тобі нитку мого серця! Іди по ній!

Вона розірвала платтячко на грудях. Яскраво загорілася квітка серця, запульсувала, ніби ранкова зоря.

— Де ж нитка, Віоло? Я не бачу!

— Вона незрима, коханий! Іди! Поспішай!

Віктор ступив до прірви, поглянув униз. Звідти клубився дим, десь на скелях чаділи залишки містка. Віктор озирнувся. Віола в довгій ошатній сукні зневажливо всміхалася, мовчала.

— Тільки не дивися вниз, — долинуло з того берега. — Дивися на вогник мого серця!

Хлопець, вже не задумуючись, кинувся в порожнечу. З радістю відчув під ногами рятівну незриму нитку. Вона тріпотіла, вібрувала. Розкинувши руки врізнобіч, ніби крила, Віктор побіг, дивлячись в сяючі Віолині очі, на пульсуючу квітку серця. Берег блискавично наближався, наче летів на зустріч. І ось вже Віола в його обіймах.

У небі гримнуло. Все довкола зникло, ніби вимкнувся просторовий проектор. Розтанув туман, пропала прірва, скелі, щезла й та, інша Віола, чужа й ворожа…

19

Віктор тримав дівчину за руку, все ще боявся втратити її знову. Звідусюди попливло ніжно-лілове сяйво, почало ткати обриси нового світу. Дівчина мінялася: в очах з’явився неземний блиск, тіло вкрила бузкова туніка. Хлопець глянув на свій стан, на ньому були білі зручні шати.

Розцвітали довкола сади, спалахували фіолетовими квітами. Розгорталися, розпукувалися вогняні, променисті троянди. Казкові прозорі пелюстки з’являлися, танули в просторі, знову виникали. Над садом літали феєричні гігантські метелики, птахи. В лазурному дивоколі пропливли рожеві журавлі, ніби гості з дитячої казки, вони радісно курликали і танули в космічній безодні. Над стіною дерев сходило величезне смарагдове кружало світила.

— Як дивно все це, — прошепотіла Віола. — Як незбагненно. Але чудесно. Хто пояснить нам ці чари?

Перед ними виникла висока постать. Дівчина від несподіванки скрикнула.

— Це — Людина!

На ній довга туніка сріблястого кольору. В’ються золотисті кільця волосся. Худорляве обличчя одухотворене, очі великі, глибокі. І важко визначити, якого вони забарвлення: всі відтінки райдуги переливаються в доброзичливому погляді — могутньому й ласкавому.

— Вітання вам, брати! — промовила Людина. Тривожне й радісне мовчання. Віола не могла спромогтися на слово. Віктор ступив до Людини, простягнув руку.

— Ми вітаємо тебе, брате! Та чи не привид ти?

— О ні, я не привид, — всміхнулася Людина. — І все довкола теж реальність. — Вона провела рукою, показуючи на сад, на квіти, на небо.

— Де ми?

— В іншій сфері. В іншому світі. В іншій системі.

— Чи далеко від нашої Землі?

— Далеко й близько, — загадково сказала Людина.

— Ми не збагнемо такої загадки…

— Я поясню, — торкнувся Вікторового плеча співбесідник. Потім кивнув Віолі. — Ви називаєте наше сузір’я Оріоном.

— Це ж десятки світлових років, — здивувався Віктор. — На Землі, напевне, минула ціла епоха. Нас забули…

— На Землі, — заперечила Людина, — минуло кілька днів. Ми користуємося іншими вимірами часу, іншим способом пересування в континуумі, ніж ви. Відстань між системою Сонця і Оріоном, так звана комета, — тут Людина всміхнулася, — пройшла за мить. Трансформація простору…

— Комета — це корабель?

— У вашій мові відсутні слова й поняття, щоб пояснити її призначення. Комета — це носій інформації, акумулятор психозерен планет, лейкоцит Всесвіту, зв’язок між світами і ще багато такого, про що вам рано знати…

— А де ж поділися наші кораблі? — запитав вражений Віктор. — Де скафандри? Як пояснити все те, що ми бачили й бачимо?

— Кораблі, скафандри й усі речі вашого світу, — відповіла Людина, — при переході через променевий бар’єр трансформувалися в своєрідний квант енергії. Вони не могли ввійти в наш світ, маючи низький потенціал напруги…

У Віолиних очах майнув страх, у серці прокотилося передчуття грізної таємниці. Вона пошепки запитала:

— А ми?

— Ваші тіла теж зникли, — ласкаво відповіла Людина. — Ви сміливі й мужні брати, тому сприймайте знання іншого світу спокійно й просто. Ваші почуття, розум, пам’ять, все, що складає на Землі мислячу, чуттєву істоту, — є високий, тонкий прояв матерії-енергії. Все це трансформувалося у світі ультрапроменевих енергій і ввійшло в нові тіла. Знаю — для вас це потрясіння, незвичність. Та для розуму, що збагнув сутність Надмірності, все просто. Хоч всеосяжної таємниці буття не розкриває жоден, навіть найвищий, світ.

— Але ж… це неймовірно, — задумливо сказав Віктор. — Ми летіли на кораблях земного типу. Ми очікували, що зустрінемо щось подібне… хоч і досконаліше. А тут…

— Так, — згодилася Людина. — Кожен світ унікальний, неповторний. Хоч і всі вони складають одність. Люди Землі ще не засвоїли цю велику істину. Єдність світобудови не в одноманітності еволюцій, а в спільній субстанційній основі. Лише градації вияву материнської основи незліченні. Розмаїті сфери різних ущільнень матерії, різних її станів. Вдосконаленім всього сущого, вічний пошук розуму, сходження його по щаблях еволюції, саморозкриття все глибше, вище, всебічніше — закон мегабуття. Вам пощастило подвигом духу сягнути дуже високого світу. Це рідкісне досягнення.

— А що було перед цим? — запитав Віктор. — Грози й бурі, прірви та скелі? Невже на вашій планеті, у вашій сфері є такі непривітні місця?

Людина зробила заперечливий жест. Серйозно глянула на Віктора, на Віолу.

— Це було випробування вашого духу.

— Як? Ви влаштовуєте такі іспити?

— Ці випробування, — заперечила Людина, — випливають з вашої суті. Я поясню. Матерія нашого світу тонка й пластична. Вона миттю набуває форми нашої думки й відчуття. Ваші думки й відчуття трансформуються в реальність. Те, що ви бачили, чули, ті перешкоди, які ви долали, самі ж і створили. Вас розділяла прірва страху, ви пливли через ріку відчаю та надії. Повзли по скелях сумніву. Переборювали спокусу спокою, мару роздвоєності, забуття. І нарешті нитка кохання, любові, нитка вірності й серця проклала місток понад прірвою ілюзії. І тоді все зникло, щезла мара відносності, накопичена вами в життєвій марноті. І з’явився цей світ. Реальний світ нашої сфери. Тепер ви його повноправні жителі. Летімо, я вам його покажу…

— Як? На чому?

— Просто так, — сказала Людина. — Адже ви можете воліти?

— Можемо, — відповіла Віола.

— Тоді волійте. В нашому світі творча воля та її здійснення невіддільні. Летімо!

Вони піднялися в простір.

Це було так незвично, чудоподібно, що Віола щасливо, по-дитячому засміялася, тримаючись за руку Віктора.

Пропливли внизу вогняні сади. Поміж розкішного віття промінилися квіти. Разом з тим здавалося, що вони розквітають у грудях, у глибині власної свідомості.

М’яко засяяли вдалині велетенські гори, наче космічні колони, що підтримували лазурне дивоколо. Смарагдове світило віддзеркалювалося в ніжно-блакитних водах океану. А над берегами з’явилися чаклунські споруди, ніби створені зі світла й повітря. Довкола пливли потоки садів, квітучих лугів та лісів. Промайнули гірські хребти, увінчані самоцвітними верхів’ями. З грандіозних скель падали, пінячись, срібні водоспади. Над потоками вставала райдуга, в її променях гралися діти. Вони весело сміялися, перегукувалися.

— Все як і в нас, — промовила Віола. — І краєвид, і діти, і сади, тільки все це якесь одухотворене, витончене, опромінене любов’ю…

— У вас зовсім не видно машин, технічних приладів, — озвався Віктор, оглядаючи панораму планети. — Що це означає?

— Ми давно минули еру механічного розвою. То були перші дитячі кроки. Могутність творящої думки хіба можна порівняти з машиною? Лише для міжгалактичних мандрівок використовується дещо, віддалено подібне до технічного комплексу. Проте принципово відмінне від речовинних машин.

— Я втомилася. Спустимося вниз, — попрохала Віола. — Незвично…

Вони повільно приземлилися на високу гору. Звідси виднілася блискотлива ріка, ряди сріблястих дерев понад берегами.

Віктор задумливо дивився на обрій, погляд його затуманився. З глибини свідомості виникали інші образи — не цього світу. Чи були вони коли-небудь реальністю? Чи не примарилося?

По полю йдуть, колихаючись, мов кораблі в морі, комбайни. Слухняно стелиться стигле жито, сиплеться в бункери пахуче зерно. Безмежні квітучі луки. Наче журавлині ключі, пливуть над травами косарі. Блискавиці кіс в променях сонця, дівоча пісня над покосами.

Натруджені руки матері, порепані долоні, змарніле обличчя, сповнені тугою очі. Чорний дим над землею, сувора постать бронзового солдата на п’єдесталі.

Виючи, кружляє центрифуга, а в ній — спотворене тяжінням обличчя космонавта. З гуркотом здіймаються в небо космічні кораблі.

Маленька хатка під замшілою стріхою. Діти запускають біля неї паперового змія у дивоколо…

Віктор отямився, відігнав далекі видіння.

— Брате, — сказав він, — ми вражені красою й гармонією вашого світу…

— Тепер він уже й ваш…

— Так, але ми пам’ятаємо колосальну напругу нашої еволюції. Тут же тиша, спокій. Ніби все зупинилося. Чому? Ми не звикли до бездіяльності…

Людина лагідно подивилася на Віктора, на Віолу, схвально всміхнулася.

— Ви мужні бійці Пізнання. Та цього світу і його законів ще не встигли збагнути. Напруги вашого світу мізерні порівняно з напругою тутешньою. У вас вона зовнішня, у нас — внутрішня. Ваша творчість і праця трансформуються через багато посередників — руки, важелі машин. Наша думка творить безпосередньо, тотожно. Дивіться!

Людина спрямувала погляд у простір. Простягла руку енергійним жестом. Перед нею з’явився блакитний вихор, налився ліловими тонами, потім майже чорним фіолетом.

Людину оточив велетенський сяючий ореол. Від нього струмені енергії поплинули до вихору. З’явилися якісь пунктирні обриси, стовбур дерева, віти, листя, блакитні квіти. Віола з Віктором дивилися мов заворожені на чаклунський метаморфоз. А дерево зростало — струнке, казкове, міняло барви, погойдувалося в невловимому ритмі.

По прекрасному й напруженому обличчі Людини пробігали полум’яні хвилі. Листя дерева затріпотіло. У просторі пролунали кришталеві акорди мелодії. На вітті іскрилися квіти-зірки, розкривалися тугими спіралями, зникали, знову народжувалися. Нарешті Людина знову глянула на гостей.

— Це приклад нашої творчості. Можете уявити, яка потрібна напруга, щоб сотворити таке явище? Але ж цей приклад дитячий.

Людина заглибилася поглядом в небо, в лазурну безкрайність, здавалося, що в її очах мерехтять галактичні спіралі.

— Може, згодом ви збагнете масштаби нашого життя. Із глибини земної шкаралупи тяжко зрозуміти цільну буттєвість. Все позаду — пошуки сенсу буття, жорстоке змагання, що поглинало сили нашої еволюції в нижчих сферах, боротьба за добробут. Нині ми — співтворці безмірності. Формуємо сонця, планети, даємо імпульси для нових еволюцій, допомагаємо молодшим братам долати хащі речовинних лабіринтів, псевдонаукову павутину, містичні пастки, ілюзорні принади вигаданих жерцями едемів. Завдання Людини — грандіозне, прекрасне: з’єднати любов’ю всю безмежність У радісну симфонію буття! Чи хочете стати співтворцями такої космічної пісні?

— Брате! — схвильовано сказала Віола, і ясні очі її потемніли. — Те, що ми побачили, легенда, казка, космічна містерія. Це — чудоподібно. Проте на Землі, звідки ми прибули, ще панує розбрат і лють, ще ллється кров у війнах, ще кидає на квітучі ниви тінь ядерний меч. Поряд з осяяннями і творчою радістю панує сум і зневіра, відчай і самота. Не всі люди ще мають можливість творити і навіть вгамувати голод шматком хліба. Ради Землі, ради її звільнення ми прагнули в простір, щоб осідлати дракона розбрату й зла, щоб принести рідній планеті нові сили й можливості. Чи можна нам звідси вернутися знову на Землю, щоб допомагати людям дійти до могутніх вершин пізнання? Там дуже потрібні ясний розум, віддане серце…

— Ви не розумієте, чого хочете, — сумовито сказала Людина. — Як ви зможете там жити в оновлених тілах? Хто ви будете для Землі? Дивні пришельці, вогняні істоти, що володіють незбагненними силами. Ви тяжітимете над людством, будете сіяти страх і забобони. Землі потрібні не нові боги, а бійці. Рівні поміж рівними. Чи розумієте це?

— Невже не можна нічого зробити? — печально прошепотіла Віола.

Людина промовчала. Та на її обличчі грала веселка, радістю промінилися очі. З надією дивилися на неї Віола з Віктором. Дзвеніли тихими акордами чаклунські квіти на деревах. Кружляли в бездонному дивоколі птахи. Нарешті Людина порушила мовчанку.

— Можна.

— Можна, — щасливо відгукнулася Віола.

Віктор радісно засміявся, обнявши дівчину за плечі.

— Можна, — повторила Людина. — Але не в цих тілах. Ви повинні знову народитися на Землі. Як звичайні люди.

— Це можливо? — вражено запитала Віола.

— Так!

— Але ж ми не будемо пам’ятати того, що бачили тут, — тихо промовив Віктор.

— Правда, ви все забудете, лабіринт вашої підсвідомості поглине знання про наш світ. Ви станете звичайними дітьми. Та полум’я серця, вогонь любові, прагнення до пізнання знову й знову поведуть вас на вершини буття. Вирішуйте ж! Чи повертаєтесь на Землю?

— Я повертаюсь! — радісно сказала Віола.

— Ми повертаємося! — промовив Віктор, міцно стискуючи її руку.

Їхні обличчя осяялись рубіновим променем найвищої напруги. Лице Людини було урочисте і чомусь суворе. Вона тихо промовила, і луна тих слів покотилася в безкрайність:

— До зустрічі, браття!

Блискавиця розкраяла простір, з гуркотом розлітався на безліч уламків, на вихорі зоряних спіралей чудесний світ мрії й любові. Попливли в галактичній безодні барвисті сузір’я, розтанули. А потім з’явилася в кільці імлистого ореолу невелика смарагдова планета.

Хмари, хмари. А під ними — океани, ліси, гори. Все знайоме до сліз.

Спокійна широка ріка, грає хвиля на блакитному плесі. А далі луки, квіти на них.

Віола почала втрачати свідомість. Ще запам’ятала квітучі сади, лелеку в синьому небі. Усміхнулася — адже це лелеки приносять дітей для мам. Лелека сів на стріху будівлі, заклекотів заклично…

А у великій світлій палаті молода жінка питала в лікарки:

— Хто? Хто народився?

— Дівчинка. Як назвете?

— Віолою, — усміхнулася мати. — На пам’ять про ту, славну… що пішла від нас…

Замість епілогу

Друже, ти, що читатимеш оці нотатки, прихили слух до голосу мудрого мовчання. Пора нам почути голоси далеких світів понад громохкими, жорстокими голосами минулих віків. Пора для любові, котра має осяяти прийдешнє мудрістю ще ненароджених дітей, цих чарівних гостей з краю Тайни.

Віолі незабаром виповниться двадцять літ. Вона мріє стати учителькою. Що ж, формування космосу душі в нашу епоху, може, важливіше польоту в далекі світи. Та й де вони — ті далекі світи? На відстані простягненої руки, якщо зуміти відчути й відкрити напрямок правдивого пошуку.

Я тепер думаю, як знайти Віктора? Він десь теж народився, виріс, стукає в стіни світового лабіринту. А втім, це вже не наша турбота кохані серця поспішають назустріч одне одному, як два потужних магніти Що зупинить гірський потік, коли він прагне до моря? Ніщо Будь-які скелі, будь-які прірви будуть подолані!..

ЗОРЯНИЙ КОРСАР

Роман-феєрія

Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю

присвячую.

Автор

УЧИТЕЛЬ. Зосередься, о мій чела, заглибся в надра духу і дай відповідь: хто у світі найбільший самітник?

УЧЕНЬ. Сонце, о Гурудева!

УЧИТЕЛЬ. Як те може бути, мій чела, щоб Сонце — повелитель усього живого, наш батько й світоч — було усамітнене?

УЧЕНЬ. О Гурудева! Сонце напоює променем кожну билинку й атом, проникає в кожну клітину й серце, в розум і навіть нерозумність. Та минають незміряні цикли часу, і усамітнене Сонце жде не діждеться, коли ж з’явиться герой, який віднайде в собі мужність і любов, щоб проникнути в сонячне лоно й народитися знову. Вогняну Браму відкрито, і той шлях суджено кожному, хто зі сміхом відкине мару смерті. Чи правильно я мислю, о Гурудева?

УЧИТЕЛЬ. Промінь Істини торкнувся твого серця, коханий чела. Дай обняти тебе! Ввійди в полум’я мого серця. Віднині й навіки — ти СИН СОНЦЯ. Радуйся, радуйся, радуйся, Переможець Мари Смерті!

КНИГА ПЕРША

ЧОРНИЙ ПАПІРУС

Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.

Ти ступи у колиску моєї душі.

Я готую для тебе початок нового світання,

Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,

В скелю серця вдаря галактичний прибій…

Мою душу охоплює туга безкрая,

Розгортає у вічність тривоги сувій.

Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?

Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?

Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,

А без слова твого — небуття.

Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття,

Блискавиці небесні обпалюють серце моє.

Я чекаю тебе над безоднею світу,

Де безжалісний птах Прометея клює.

Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,

Люта втома байдужістю душу вбива.

Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,

Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,

Сколихнеться від жаху Кривава Гора!

Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…

Нам пора… Нам пора…

ЧАСТИНА ПЕРША

Хронос

З щоденника Сергія Горениці

…Що зі мною діється?

Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енергії, відгукується па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.

Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?

Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутувати заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну лавину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну далину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і традиційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмислити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.

О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну життя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, колихаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борсаєшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює потугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовижну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпалу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?

…Прокинувся в тривозі й нечуваній радості. Такого ще зі мною не було. Дивний сон. Чи не сон? Яскраве видіння, що перехопило дух. Увімкнув світло. Четверта година ночі. Не можу заснути. Треба записати.

Снилось, немовби я втікаю по гострих скелях від юрби ворогів. Не можу зупинитися, бо одразу впаду, і сотні списів та мечів пошматують тіло, кинуть до безодні, де клубочаться тумани і гримотить бурхливий потік. Вище, вище. Почалася кам’яниста пустеля. Ні травинки, а вгорі — палюче сонце. І тиша — моторошна в своїй небувалості. Вороги поспішають за мною нечутно, ніби товпище тіней.

Переслідувачі знають: здобич не втече. Останні кроки. Попереду — прірва, за спиною — вбивці, у серці яких нема жалю. Ось поруч виступ скелі, до якої я тулюся знеможено. Вгорі — принишкла безодня чорного неба, що байдуже дивиться на мою драму. Блискають зловісно леза мечів, вістря списів. Останній подих!

Але чому я маю загинути? Чому в очах переслідувачів палає така жагуча ненависть? Що їм дасть моя загибель?

Я не хочу, не можу загинути. Я невмирущий. Сонце, що палахкотить у містичній чорноті неба, — то моє серце. Далекі трударі на жовтіючих нивах — зі мною. Хто може знищити мене?

У моїх грудях спалахує багряне сонце. У буряній динаміці миттєвого вибуху розгортається феєричним віялом, грає всіма кольорами спектра — жовтим, синім, зеленим, фіолетовим, сяє сліпучим білим колом, розтоплює моє тіло і котиться ураганною лавиною увсебіч, спопеляючи ворогів.

І диво дивне. Я живий. Я не зник. Я народжуюсь новою істотою, ніби казковий птах з яйця. Я бачу себе ультрафіолетовим пташеням, відчуваю, що невимірна природа — моя кохана мати — дає мені нове буття. Віднині я дитя свободи.

З шелестом розгортаються крила. З кожним помахом вони ростуть. Я проникаю в невимірність. І таке щастя заливає мої груди, така вдячність вселенській матері, що я від радості плачу і кричу у безконечність:

— Спасибі, мамо!

Ніхто вже не знищить мене. Я — у всьому. Все — в мені. Ультрафіолетове пташеня свободи вирушає в нескінченний політ…

Звідки таке видіння? Химера, але яка радісна. Фантазія, але чому вона залишила відчуття реальності?

Символи, символи… Скільки кодів приховано в підсвідомості, надсвідомості людини. Вся природа — код. Безупинне розгортання якоїсь програми, невмолимий потік причинності. Яке ж зерно приховано в людині? Що має вирости з нього?

Тепер уже не засну до світанку. Крило несказанного торкнулося мене, буду слухати відлуння нечутного голосу. Може, потім стане гірко, сумно, ще важче, ніж раніше, але знаю одне: небувале в нас.

…Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розладнаної душі. Ось воно — кохання. Я перечитую попередні сторінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, печаль — лише пошуки повноти. А повнота — то кохання.

Ми шукаємо в нескінченності. Міряємо час міріадами років. А завершення — поза масштабами. Метелик і квітка. Мати і дитя. Хлопець і дівчина. Поет і пісня.

Як це сталося? Скільки часу минуло? Не знаю.

Був новорічний вечір. Веселе безладдя. Очікування дванадцятої. Хтось танцював, хтось сміявся, хтось готував на столах традиційну вечерю. А я в гурті хлопців та дівчат вів розмову про суть часу. Нестримно рухалися стрілки, наближалися до умовної межі. Ми говорили. Про що? Тепер це не має значення. Філософські абстрагування. Я збагнув: можна збудувати нескінченну лавину моделей. І кожна претендуватиме на право першості, па виключність істинності. Безмежність може вмістити скільки завгодно варіантів гіпотез чи теорій, як скульптор може виліпити з глини будь-яку форму.

Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відгомін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господині, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.

Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шумувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.

Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинства. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?

Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати.

Хай буде просто.

Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння.

— Я жду вас давно…

— Я шукала вас, — просто відповіла вона.

Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранковий промінь сонця — на росину. Так просто.

Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли.

Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку.

— Що ж тепер буде? — зітхнув я.

— Буде? — дзвінко засміялася вона. — Сталося!

— Що?

— О ви, ходячі кібермашини, — жартівливо сказала Віта. Малесенька скорботна рисочка лягла біля вуст. — Все вам, чоловікам, треба пояснювати…

— Ні, ні, не треба. Я збагнув.

Я поцілував її. Вона заплющила очі, ніби прислухалася до свого відчуття. І не стало снігу, зірок, проблем часу й простору. Замкнувся світ радості.

Кладу перо. Не хочу більше писати. Житиму в світі безконечного щастя. Може, це і є оте народження, яке я пережив недавно вві сні? Мене переслідували потвори, а я тепер вибухнув коханням і лечу у таємничі сфери Повноти! Якби-то!..

Що зі мною? Я знову ніби падаю. Біль у серці. Сум у душі. Коли це сталося? Де поділася повнота?

Ми були разом. Найінтимніші доторки, найніжніші обійми, її слабіючий голос між хвилями нестями. І потім… майже нечутний легіт сорому. Не збагну…

Невже вся грандіозна фантасмагорія кохання — лише прелюд до зачаття, яке потрібно природі? А ніжність, а містерія єднання — то лише рефлекси? О небо! Хай це буде лише химерою мого втомленого розуму.

…Безліч подій. Захист кандидатської. Поїздка в Гаагу на симпозіум. І мої тяжкі роздуми, моє горіння на власному вогні. О жарт природи, невідомого експериментатора, який стоїть за нашою спиною! Як позбутися протилежностей, що становлять суть нашого єства? Та й чи потрібно це? Будую космогонічні теорії, й не можу розв’язати проблеми власного почуття. “Релятивізм у світі мікрочасток”. Тобі за це дали ступінь кандидата наук. А який науковий ступінь ти маєш за досвід у світі кохання?

Крижаніє погляд коханої. Чому?

Усе частіше вона відводить погляд. Чому? Хіба щось змінилося в мені? Чи жіночий мікросвіт уже хоче іншого деміурга? Безумство.

Втім, брешу. Не лише вона змінилась. Я теж. Нема вже тієї новизни, яку я відчував під час перших зустрічей.

Я тільки тепер дізнався, що в неї с чоловік. Найдавніше те, що мене це не вразило. Боже, яка недосконалість стосунків. Навіть у світі флори і фауни все набагато простіше, прекрасніше і величніше. Квітка і промінь сонця. Кохання лебедів. Вони вмирають, коли гине один з них. Там нема проблем, там найповніше завершення. Спільний політ, спільне гніздо. Суть і дія нероздільні.

Хочеться забути про все, що було. Якщо прекрасне привело до падіння, то навіщо воно?

Раніше на кожний мій поклик вона летіла на крилах. Тепер: “Не можу”, “Завтра не дзвони мені, чоловік буде вдома”, “Не розмовляй зі мною ніжно по телефону…”

Послухай, Сергію! Не вдавай з себе героя мелодрами. Все це — результат твого безсилля. Ти ідею кохання зробив домінуючою. А може, це не так? Може, ця ідея взагалі не має ніякого значення у вирішенні смислу буття?!

Мудрую. А серце плаче. Ми більше не зустрінемось. Чорні руки відчаю стискають мене. Мільярди людей на планеті, а ніхто не розрає, не втішить. Яка страшна кара бути людиною. Цілий світ лягає на твої плечі, і ти повинен нести його, каратися.

Маю вирішити проблему часу. Невблаганний потік забирає від нас усе найдорожче, найсвятіше, а ми сидимо на його березі або пливемо в його бурхливих хвилях і складаємо ліричні оди. Від Прометея до наших днів. Віднині — до вічності. Хтось повинен почати.

Хіба не кричить весь світ, уся нескінченність у в’язниці Хроноса, в його невситимому череві?

А найгучніше волає “Я” — чутливе, ніжне, болісне “Я” людини. Радість і трагедія буття. Суть свідомості, її початок і кінець. Альфа і омега. Незламне, хистке, нерушиме й плинне. Звідки воно з’явилося? Де було до того, як СТАЛО БУТИ?

Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.

Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може, моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теплого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі…

…Спливають дні. У повсякденному вирі життя я інколи забуваю про невблаганну межу, якої жахаються люди, називаючи смертю. Що там — за нею?

Кінець? Кінець чого?

Життя вирує. Не дає збагнути самого себе, заглибитись у найпотаємшше. Стій! Я віднині не дамся твоїй навальній хвилі, древній безжалісний Хроносе! Ти більше не обдуриш мене барвистими лаштунками любовної вистави.

Хочу знати правду про себе, про тебе, про світ, якою гіркою вона б не була. Знаю: ти насміхаєшся наді мною.

Все підкорилося твоїй тиранії. Зорі, планети, галактики, мегасвіти, атоми, амеби, космічні катаклізми, теорії, незліченні форми життя. Клен на краю асфальтового майдану, а з нього злітають сотні, тисячі прегарних літачків-гелікоптерів. Легкі, чарівні створіння, що несуть у собі зародки безлічі кленів. Мати-природо!

Навіщо такі безглузді втрати? У мертве покриття віяти ніжну життєву плоть? Ось де твоє торжество, Хроносе! І лише дух людини не здається тобі. Ти ненавидиш його, лютий Хроносе, бо, коли людина відкриє всі таємниці буття, ти щезнеш, як мара.

Знаю, що мрія духу недосяжна, доки нема єдності, доки безмір клекоче хаосом і ворожнечею. І тому ти насміхаєшся, тому я чую твій владний голос — зневажливий, зверхній:

— Мізерія, ілюзія природи. Піна мого океану. Ти смієш звести голову для заперечення? Знай же, що й твій протест — моя гра. І твоє “Я” — лише випадковість у химерному сплетінні моїх велетенських перетворень.

Хто дасть відповідь? Без іронії?..

Квітка проростає з зерна, стебло — із зерна, плід — із зерна. Зовні — лише промені сонця, вода, повітря. А причина і наслідок — у зерні. І загадка. Я — в мені самому. Пізнай себе. Давній, мудрий, безсмертний заповіт. Але… сказати легко. А де той кінчик нитки, щоб схопитися за нього?

Доки не розв’яжу цієї моторошної загадки — не заспокоюся. Тисячоліття билися люди об стіну Хроноса, потрапляли у ненажерливе черево, гинули у мороці небуття, волаючи до тих, які лишилися у світі:

— Думайте, боріться!

…Дзвонила Віта. Кликала. Я уже хотів забути все, летіти до неї. Знову відчути тепло жіночих рук, заглянути в її прозорі очі, слухати тривожний шепіт. Не хочу! Якщо немає в обіймах радості, геть з тих обіймів! Вони стають кайданами.

На тім боці телефону пливло крижане мовчання. Простір уже не мав значення. Нас розділяло більше ніж простір.

Може, колись стрінеться МОЯ? Може, тоді. Ах, дурнику! Прадавня легенда Платона морочить усім вам голову. Розділені половинки. Шукайте, шукайте! Зливайтесь у жагучому пориванні, а потім нещадний Хронос скористається результатом вашої інтимності: змусить крутити колесо світу ваших нащадків. І так без кінця. Доки не прийде новий Платон, щоб проголосити нову ідею.

Пробач, геніальний вчителю! Я не повстаю супроти тебе, а лише хочу доповнити тебе. Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною. Полюбити жінку — простіше. Треба полюбити незмірність і вмістити її в своєму серці…

Прощай, Віто! Плаче моє звичне, людське, земне “Я”. І спокійно завмерло космічне. Спокійно? А може, брешу? Як просто ти розділив сам себе на “земного” й “космічного”. “Космос віддзеркалюється в кожній росині, в зіниці кожного ока”, — сказали древні мудреці. А ти…

Досить. Досить логічної павутини… Сухе клацання важільця апарата. Техніка двадцятого віку. Як легко вона з’єднує і роз’єднує душі. Подарунок Хроноса. “І вогонь зводить з неба на землю”. Манить. Полонить. Регламентує зустрічі і розлуки.

А серце болить. Розум не може його заспокоїти. Воно незалежне. Боли, моє серце, боли!

З чого ж почати аналізувати, синтезувати?

Свідомість? Так. Але це не всеосяжне знаряддя. То лише промінчик у безмежному спектрі пізнання. Окрім аналітичного, є багато інших — уже відомих і ще невідомих. Пізнання світу художнє, наукове. Існує бачення релігійне, доросле, дитяче, сприйняття утилітарне, байдуже, радісне, песимістичне. Минуле нагромадило багато зерен пізнання й уяви про світ. Треба розглянути все, що досяжне. Чи є серед них життєдайні?

Книга буття. Легенда про Адама і Єву. Деміург творить людей, щоб населяли планету, щоб панували над світом і любили його. Що ж, і таку гіпотезу слід мати на увазі. Моделювання еволюції. Могутні космоцивілізації спроможні здійснити планетарний експеримент. Все в знанні матерії. Але навіщо? Мільйони років страдницького життя — боротьба зі стихіями природи, війни. Потоки крові, в’язниці, вогнища інквізиції, смерть міріадів невинних — як виправдати такий експеримент? Яке серце повинне бути в деміургів, щоб воно не розірвалося від жаху і жалю?

А втім, жаль — то, може, лише рефлекс нашого самозбереження? Адже ми не жаліємо дерево, камінь, експериментуючи? Ба, навіть тварин не жаліємо, хоч вони й дуже схожі на нас. Отже, в тих міфічних деміургів може бути взагалі відсутнє почуття жалю й співстраждання? Ми для них — експеримент. Наші болі, муки, криваві війни і пошуки істини — лише елементи певної реакції, які вони старанно вивчають, десь використовують. Огидно! І знову ж — огидно для нас. А якщо йдеться про голий інтелект?

Тоді проблема Хроноса — не в наших руках. Час не може бути подоланий. Ми — в’язні. Немає простору для втечі, бо за стінами в’язниці нема буття. Наша можливість — повзання у спіралях гіперпростору. “Прах ти є — і в прах повернешся”. Древнє прокляття. Невже в ньому істина? Невже вся проблема — не торкатися яблука пізнання добра і зла? Бути смирненькими рабами деміурга, жити інстинктами, бути в злагоді з фауною й флорою?

Ні, залишу поки що цю гіпотезу. Тут — безвихідь. Єдине, на що мають надію її прихильники, — замирення через смирення, покору, повну віддачу себе на милість деміурга. Тоді — життя в світі радості й повноти. Але якої повноти, якої радості? Знову без свідомості, знову в імлі інстинкту, де не можна буде розпізнати, хто ти є — вільний дух чи елемент космічної кібермашини?

Ні, ні! Треба йти далі. Схід залишив нам багато символів і доктрин. Чи немає серед них нових зерен пізнання? Древні дуже багато міркували над проблемою часу і теж намагалися звільнитися від його ланцюгів. Брахманізм, джайнізм, буддизм. Всі вони залишили грандіозну космогонію і вражаючий антропогенез. Веданта підвела підсумок, здійснила синтез.

В океані вічності пливе тисячоголовий Змій Шеша — Час. На ньому дрімає Вішну — сукупність і суть життя. Інколи — суворо періодично — з його лона виростає, розквітає чарівний Лотос Буття, а на ньому сидить творець світу — Брама. Минають нескінченні кальпи — більйони років космічного розвою. Зароджуються і вмирають зоряні скупчення, спалахують і згасають планети, з’являються і безслідно щезають живі істоти, люди, боги, асури, цивілізації, царства, месії, аватари, кшатрії, парії, раби і володарі, кохані і бездомні, мудрі і безумні. Все, все, все гине в нескінченних спіралях еонів, і навіть верховний Брама вмирає, коли кінчається його сто років, — невимірний для земних обчислень вік, і тоді в’яне небесний Лотос, поринає в лоно Вішну. Знову — невимірний океан вічності, а серед нього — безсмертний Шеша з дрімаючим богом на спині.

І так без кінця. Без виміру. Без смислу. Так єсьм. Так буде.

Єдине просвітлення — метемпсихоз, ідея перевтілення. Ось ти гад, птах, корова, кажан. Тобі тяжко, ти повзаєш по землі, ти стаєш жертвою жадібного хижака, але сподівайся, молися творцеві сущого — Брамі. Ти зможеш в майбутті народитися людиною. А пройшовши вдало шлях людини, можеш піднятися до царства девів-богів. Але й там тебе підстереже вічність. Насолода вимагає віддачі. Неминучий ритм взаємозалежності кине тебе до царства ракшасів-демонів, де ти спокутуєш цикл небесної насолоди. І знову — через царство мінералів, рослин і тварин — до людської еволюції…

Моторошна доктрина. Але, справді, треба їй віддати належне. Вже тисячоліття тому мудреці Індії відчули невичерпну і безжальну суть Хроноса — часу. Доки ти в його потоці — нічого будувати химери. Ти — лише частка на його хвилях, клітина вселенського організму.

Вперше повстав проти деспотії Хроноса мужній Гаутама. Він проголосив ідею свободи. Не боротися зі світом Брами, а вийти з нього. Куди? У невідомість! Як відчайдушний мандрівник на благенькому човникові в море. Що там, за обрієм? Може, чарівний острів? Може, небачені ліси і казкові жар-птахи? Може, ураган і загибель у бездонній прірві океану? Хай! Аби не тут, де все так остогиділо, де все вивірено, як ритміка піщаного годинника, що його раз у раз перевертає досвідчена рука космічного велетня Шеші.

Як побороти деспотизм Хроноса? Як вийти з його пастки?

“Відкинути всі жадання, — сказав Гаутама. — Розрубати комплекси прагнень. І тоді рука Мари не захопить тебе. Ти знову зіллєшся з океаном свободи, вийдеш із світу форм”.

Прекрасно! Але ж це втрата індивідуальності. І потім, хто доведе, що твоя енергія — уже в стані пасивності — не буде використана свідомим чи несвідомим деміургом для нового імпульсу життя, що вона не буде крутити інше колесо світу? Нема такої гарантії, доки тим гарантом не буде твоя свідомість. Отже, збереження індивідуальності — найперша необхідність. Несвідомий боєць — не боєць. Пасивний боєць — не боєць. Він жертва, він здобич Хроноса.

Пізніше безліч окультних, містичних мислителів вдосконалили, осучаснили східні доктрини. Гігантські манвантари — еволюційні цикли проявлення і пралайї, відпочинки космічних стихій — стали потрібними лише для періодичного проходження незліченної лавини монад, що набували в світах форм необхідний досвід. Семеричні цикли планет, світів були необхідні для вдосконалення, придбання досвіду, щоб з тими здобутками нарешті повернутися до Абсолютного Лона, як повертається з квіткового поля бджола з солодким нектаром.

Поміж тими крайніми пунктами існувало безліч сфер — астральна, ментальна, будхічна і багато інших, вже незбагненних. Там після смерті духовний комплекс людини проходив періоди відпочинку, кари, нагороди, підбивав підсумки, планував майбутнє фізичне життя.

Що ж! Прекрасно. Все досить розроблено, логічно, може, навіть справедливо. Теорія Карми — справедливої дії та закону причин і наслідків — доповнювала цей світогляд. І не треба ніяких богів, ця доктрина тісно змикається з матеріалізмом, з ідеєю ритмічності буття.

Але чому дух заперечує проти такої викінченості? Чому дихає моторошністю від величавих кальп і манвантар? Що може дух, який народжується з Абсолютного Лона, взяти від жалюгідного світу форм, де він ледь-ледь повзає у пітьмі інстинктів та нікчемних проблисків інтелекту? І що може дати досвід матеріальної сфери для надпросторових, надчасових координат?

І знову безвихідь. Неможливість стати над часом, над древнім Хроносом. Хай навіть я коли-небудь стану богоподібним титаном, але ж буду запряжений у вселенську ритміку. Невже древні мудреці не збагнули цього?

Самадхі? Трансцендентне злиття з єдиним полем буття? Непорушне тіло, оскалені зуби, блаженна посмішка. Гаразд! Хай ти сягнув потоку блаженства, а інші? А мільярди твоїх братів? Чи відкрив ти їм бажану стежечку свободи? Чи дав доказ правдивості тієї стежечки, окрім суб’єктивного твердження? Деякі релігії запевняють, що всяка смерть є перехід у царство свободи! Хіба не переконує у цьому людей християнська церква, та й не лише вона?

Стій! Досить!

Це нічого не дасть. Ствердження закономірності, необхідності того, що є, що існує, — це холуйство у невідомого творця, хто б він не був: свідомий експериментатор чи несвідома природа. Навіть життя може виявитися хворобою матерії, навіть геніальний скульптор може зіпсувати десятки шматків найкращого мармуру, доки втілить свій задум у досконалу форму. Саме так! Відчуття неповноти, невдоволення — доказ недосконалості творення. І людина, відчувши це, повинна знайти шлях до повноти, до краси, завершення.

Де той шлях?

Відчуваю — в нас самих. Ми — наслідок безконечного ланцюжка причин. Якщо так, то в надрах клітин, генів, у ще глибиннішому єстві нашому є сконденсоване знання про минулі проходження. Щоб сягнути свободи, треба довідатися, як ми потрапили в рабство. Прослідкувати, де були наші попередники, що вони діяли, чому привели нас саме сюди.

Це — проблема багатомірності. Синтез біології, психології, енергетики, космогонії, біоніки, історії. Так, історії у всій її неосяжності, записаної в нашому духові.

Звідки почати? Ще не знаю. Буду радитися з друзями. Ера космонавтики почалася. Експерименти, отже, можна буде проводити в космічних масштабах. Дещо в свідомості визріває, але ще боюся про це писати. Треба обміркувати. Стій! Дзвонить телефон…

Знову вона. Віта. Крига розтанула. Ласкавий, тремтячий голос. Може, піти?.. Що зі мною? Після таких злетів думки знову опинитися в обіймах? А як же з проблемою часу? Генів? Хроноса? Він сміється. Я чую його холодний регіт. Ніби тріщить крига навесні, коли скресає Дніпро!

А, байдуже! Піду!..

Однієї ночі мені ніби привиділось…

Пороги. Повноводий Дніпро. Під сонцем грають буруни на порогах, у небі ширяють ластівки. Бачу на плесі багато гостроносих чайок, біля них метушаться козаки. Десь далеко чути гук литавр. Рада, чи що?

Я сиджу на камені над водою, дивлюся на ніжно-зелене пагіння очерету, думаю думу. Про що? Тепер важко згадати. Якась туга, сум за втраченим, поклик невідомого…

— Вогневиче! Вогневиче! — Чуються здалека голоси.

Вогневик — це я. Мене поважають і трохи побоюються.

Вважають чаклуном, характерником. Бо я знаю таємниці трав і звірів, мови інших народів і чарівні слова, які зупиняють кров, одвертають очі ворогів і ще багато-багато іншого.

Козаки оточили мене тісним кільцем. Я бачу багато суворих облич. Тільки очі їхні дитячі, довірливі. Вони ждуть? Чого вони ждуть? Відповіді. Чому я маю дати її?

— Вогневиче! Чи схвалюєш ти похід?

— Заждіть, браття! Треба запитати в Чорної Грамоти..

Я витягую з-за пазухи оксамитно-чорний сувій на срібному ланцюжку, розгортаю його. Він міниться на сонці моторошною глибиною, вібрує.

— Чорна Грамото, козаки запитали, чи на добро цей похід?

— Серце палає — на добро. Серце холодне — зупиніться! — Почувся тихий голос Чорної Грамоти.

— Славно! Славно! — заревли козаки. — Ой гарно сказала, Чорна Грамото! Горять, горять наші серця! Пливемо, браття, пливемо! Хай начуваються бусурмани!

— А чи довго нам тримати шаблю в руці? — сумно запитав хтось у мене за спиною, коли змовкли крики.

— Доки є ворог, — сказала Грамота.

— Невже довіку?

— Всьому є кінець.

— Коли ж? Коли?

— Відповідь у ваших серцях. Доки в могили ховаєте славу свою, козаки, доти нерозривне вороже кільце…

Гомін, гомін мужніх голосів. І тануть обриси порогів. І я знову в своїй київській квартирі.

Що поєднало далекі епохи? Звідки примхливе видіння — таке фантастичне, неймовірне?

Чорна Грамота? Сувій дивної речовини, що дає відповіді на запитання? Чому він мені знайомий? Звідки? Десь я читав про таку річ, тільки вона інакше називалася.

Здається, ще й досі відчуваю ніжний доторк сувою, тремтіння теплої чутливої речовини. Щось давно забуте, глибинне…

Стій, згадав. Дещо згадав…

Олександр Великий ходив через палючі піски до храму Амона. Там він розмовляв з жерцями, прийняв посвяту. Йому дали Чорний Папірус. Цар носив його на шиї. Легенда розповідає, що той Папірус тримав у собі сокровенне знання таємниці світу. Великий полководець радився з Чорним Папірусом, нерозлучно мав його при собі. Таємничий сувій було поховано разом з останками царя…

Невже це він? Невже Чорна Грамота? Чи моя підсвідома вигадка, фантазування?

Якщо правда, то як сувій потрапив до козаків? Ой леле! Я вже приймаю сон за реальність.

А чому б і ні? Адже я не думав про таке? І моє видіння не просто сон, а розкриття генетичної інформації. Якісь мої попередники мали справу з Чорною Грамотою, а я…

Гм… Не вельми міцний ланцюжок, але все-таки… Що може означати той сувій? Звідки він? Схоже на універсальну кібер-машину, яка входить у контакт із психікою людини і дає узагальнені відповіді, точніше — символи відповіді, які треба розв’язувати відповідно до темпераменту й ерудиції.

Проте хто б міг створити такий чудовий пристрій? Наші предки? Нізащо. Тоді пришельці? На чужопланетних космонавтів тепер мода, їм приписують усе незрозуміле, незбагненне…

Є одна ідея… Спробую перевірити…

Знову Новий рік. Учора запрошували до товариства — я не пішов. Вона зустрічала у своєму гурті. Подзвонила, сказала, що не може. Не може? Хай! Я сидів як сич удома, дивився на вулицю, слухав гомін веселих людей, думав.

За шибками легко кружляв лапатий сніг. Мені було сумно й просто. Ні гіркоти, ні болю. Транс, майже байдужість. Марилися якісь незнані образи, пливли поруч, спліталися в образи неземного світу. Заспокоювали.

Я збагнув, що конче треба розірвати коло звичайності. Ми бачимо світ лише крізь вузьку щілину кількох почуттів, а потім догматизуємо те бачення і заперечуємо все, що відрізняється від догми. Так не досягти синтезу. Ніколи. Синтез — це насамперед допущення багатомірності і навіть — невимірності.

Може виявитися, що проблема часу дуже просто вирішиться, коли сягнути нового ступеня світобудови. Не абсолютний же він — Хронос? Абсолютне не міняється, воно всеосяжне, а час — вічноплинна сутність, калейдоскоп явищ. Отже, породжений якимось пахтанням, роздрібненням більш значних основ, ніж він сам.

Подорож у часі — ось що необхідно насамперед. Науковий експеримент. Не теоретизування, не суб’єктивні відчуття, а мандрівка в минуле чи в майбутнє. Ну, в майбутнє — це проблематично. А в минуле — ймовірно. Перший крок. А потім тисячі дослідників кинуться на допомогу. А поки що не жди ентузіазму. Надто абстрактна проблема. З домішкою містицизму.

За що ж узятися, за який кінчик нескінченного клубка?

Є в мене божевільний план. Все боюся про нього говорити із своїм товаришем — гіпнологом. Лише він допоможе, А якщо ні? Невже не зважиться?

Нарешті ми зустрілися з Володькою Молотом. Просиділи за пляшкою бренді до пізньої ночі, розмовляли до отупіння. Він іронізував, потім захоплювався, сміявся і замислювався, розпитував і мовчав. Нарешті так ухопився за мою ідею, що вирішив провести експеримент не відкладаючи.

— Кілька днів на підготовку, я прочитаю деяку літературу… і почнемо. Не боїшся?

— О ні! — засміявся я. — По-моєму, не ти прийшов до мене?

— Всяке буває, — загадково сказав Володька. — Зовнішня свідомість наша хапається, готова зробити те й інше, а потім вступає до дії інерційна сила підсвідомості… І все летить шкереберть! Ми не знаємо себе й на один відсоток. Людина — як айсберг, пробач за таке відоме порівняння! Основна маса — невидима…

— Зрозумів тебе. І все-таки готовий.

— Тоді я чекаю…

Завтра ми спробуємо. Тривога і надія. Все так незвично, несподівано. Доки чогось не досягнемо — нікому ні слова.

Сталося! Неймовірно, але факт!

Втім, все по порядку, як було. Я приїхав до Володьки. Ми домовилися провести експеримент далеко за містом, на дачі. Котедж належав старому Молоту — доктору медичних наук, але взимку тут ніхто не жив і приміщення було вільне для будь-яких дослідів.

Запалили грубку, ждали, доки в кімнаті потепліє, говорили про щось несуттєве. Тим часом смерклося, за вікном, на оксамитному небі, поплив місяць-молодик, розсипав срібні іскри па сніговій ковдрі. Володька вимкнув горішнє світло, залишив тільки нічну лампу з м’яким зеленкуватим забарвленням.

— Чаклунська ніч, — усміхнувся він, глянувши на місячного серпа.

Я мовчав. Чомусь волосся на голові в мене ворушилося, ніби від електричних розрядів. Тіло тремтіло в напрузі.

— Почнемо?

— Гаразд, — відповів Володька. — Ляж і заглибся в себе. Спробуй відсторонитися від сучасності. Ти не Горениця. Ти не вчений, не фізик. Ти — безіменний. Ніби хмаринка в небі. Ніби подих вітру. Ніби промінь світла…

Що він каже? Я вже відчував себе колись так. Мчав у безмежності й не знав, коли скінчиться нескінченний шлях. Не знав, бо не було часу, не було виміру, межі, масштабу, до якого б прикласти свої відчуття.

Ось і тепер… Мене захопила потужна хвиля, метнула в простір.

— Вогневик! Чи говорить тобі щось це ім’я?

— Знаю. Це я. Це мій далекий вияв.

— Рік. Згадай рік.

— Народився тисяча п’ятсот десятого. Вбитий — тисяча п’ятсот шістдесят сьомого.

— Вбитий.

— Так. У бою з татарами. Ніби в тумані все. Миготить, ворушиться, гримотить. Блискотять шаблі, кричать козаки. На мене напало одразу троє татарських вояків. Свистить стріла…

— Стій, стій! — Зупинив мою мову Володька. — Зупинись. Глянь трохи раніше. Може, якісь деталі, може, місцевість. Може, ім’я, назва…

— Спробую. Важко, але я спробую…

…Вогневик зупинив свого вороного, скочив на землю, кивнув супутникам — молодому джурі Іванові та старому козакові Семенові.

— Тут спочинемо. Біля Дівич-скелі. Путь ще далека, треба полуднувати. Та й водиця славна витікає з-під скелі.

Козаки розсідлали коней, пустили пастися на м’яку весняну траву, що густо обліпила кам’янисту гряду. Самі сіли в коло, дістали кому що Бог послав: в’яленого ляща, півпаляниці, кільце ковбаси, плескату череп’яну пляшку з оковитою. Джура збігав до джерела, зачерпнув прохолодної води казанком, приніс до гурту. Вогневик розгладив рудуваті вуса, припав до прозорої вологи. Передихнувши, сказав:

— Славна вода. Чиста, як дівоча сльоза.

— А все-таки оковита краще, — поважно заперечив козак Семен. Він палив горілки в окований сріблом ріг, пустив по колу. — Без оковитої, брате Вогневиче, не жити…

Вогневик ще раз ковтнув води, витер уста рукавом кунтуша.

— Е, ні, брате Семене. Буває таке, що за один ковть води барило оковитої віддаси, та ще й душу на додачу. Не кажи дурного. Горілка — то, як не кинь, чортівське зілля. А вода… Без води нічого не буде в нашому грішному світі…

Козаки помовчали, оцінюючи мудрість козака-характерника.

Очі молодого джури від випитої чари заблищали, він заворушився на своєму камені, благально глянув на Вогневика.

— Послухай, отамане, адже недарма ти сказав про воду — як дівоча сльоза?

— Недарма, — скупо одвітив козак.

— І скеля зветься так недарма?

— Недарма.

— Розкажи мені, пане отамане, про теє. Бо, їй-бо, не матиму спокою, доки не взнаю. Вельми ця скеля мені до вподоби. І тривожно чомусь на серці. І ніби голос я чую якийсь. Тужну пісню співає…

— То вона, — сказав Вогневик.

— Хто вона? — пошепки перепитав джура.

— Дівчина Галя, — зітхнув козак, показуючи на скелю. — Та, що тепер ось тут мешкає. Навіки, доки ворог буде топтати землю українську.

— Розкажи! — Аж підскочив джура, і його чорні очі запломеніли.

— Гаразд, — мовив Вогневик, поклавши недоїденого ляща на камінь. Набивши маленьку прокурену люльку тютюном, він викресав вогню, пустив дим. — Раз ти такий нетерплячий, то слухай… Ось тут недалеко, за цією грядою, було село. Вже й не знаю, як воно називалося — чи то Лелеки, чи то Журавлі. Таке життя було їхнє — як у птахів: вічний вирій, вічний політ. Бо ж самі знаєте — татарва не дає спокою гречкосіям українським. Еге ж. І одного разу орда налетіла на те село, запалила, почала брати ясир. Які були козаки чи молоді хлопці — всі погинули, захищаючи матерів своїх та дівчат. Старих дідів та матерів теж вороги порубали, бо нащо ж їм тягти Чорним шляхом немічних — все’дно помруть. Вспокійся, джуро, не хапайся за шаблю. Ще стане на твою долю супротивників. Слухай далі. Потрапила в полон чужинецький і попівна Галя — красуня небачена. Жив у тому селі панотець, ще не старий, і була в нього дочка, про яку я оце сказав. Дивна дівка. Знала пісень багато чудових, на кобзі грала, співала думи. Не минали козаки панотцевого дворища, бо всім кортіло глянути в очі блакитні, на русяву косу помилуватися, голос голубиний почути. Всім до вподоби була дівчина-королівна, а ніхто не смів зайняти її. Чиста була, як омита росою квітка.

Так отож… Впав панотець під ятаганами ворожими, захищаючи донечку, а Галя потрапила в полон. Повели бранців Чорним шляхом, і йшли вони ось тут, мимо цієї гряди. Зупинили коней, дали щось там бранцям поїсти. А над’їхав тим часом славетний мурза ногайський Гюрза-бей, побачив попівну серед жінок наших, загорівся жадобою чорною. Наказав розв’язати дівчину, накинувся на неї, хотів тут же, при всіх, ґвалтувати. Сиди, кажу, джуро, бо не буду розповідати далі…

— Мовчу, мовчу, — тремтячи від збудження, прошепотів джура Іван. По його щоках текли сльози, суха долоня лежала на ефесі шаблі. — Я мовчу, пане отамане!

— Та не довелося йому споганити дівочої краси. Вирвалася Галя з рук ногайських, вихопила шаблю в якогось татарина, кинулася до оцієї скелі. Хотіли кримчаки її стрілами прохромити, та мурза заборонив. Сам вийшов на двобій з дівчиною — певно, хотів вибити шаблю з її рук, щоб здійснити задумане. Люто, яро билася Галя. Ніби десять козаків у неї вселилося. Розпанахала вона навпіл мурзу, а сама ввійшла в цю скелю. Щезла… І як тільки те сталося — вдарило джерело з-під каменя. Злякалися кримчаки, знялися з цього місця, рушили далі. Та за порогами, над Дніпром, стріли їх козаки, одбили ясир, повернули на Вкраїну. Так Галя навіть після смерті своєї допомогла душам християнським. А камінь цей з того часу називається Дівич-скелею. Чи до вподоби, джуро, моє казання?

Джура, лігши на землю ниць, мовчав. Тільки спина його судорожно тремтіла.

— Еге, хлопче, — м’яко сказав Вогневик, — не для нашого часу твоя душа сотворена. Надто ніжна вона. Ну, та нічого! То гарно. То добре, мій хлопче. З такою душею завжди прийдеш на поміч друзям-товаришам…

— Послухай, Вогневиче, — озвався старий козак Семен. — Дивлюсь я на тебе, дивуюся. Якийсь ти не такий, як всі. Щось в очах твоїх дивне, нетутешнє. Козак з тебе добрячий, мудрий ти, — а все ж таки схожий на якогось птаха перелітного, що невідомо звідки з’явився. І Чорна Грамота твоя, що промовляє словами. І чаклунство твоє…

— Е, пусте, — махнув рукою Вогневик, лягаючи горілиць на траву. Він дивився на хмаринку, що пливла в блакитній безодні, і в його очах струменіла якась туга. — Ніякого чаклунства нема, пане брате. Дурні плітки людські. Та страх нікчемний. Передам тобі своє знання, ти теж робитимеш те самісіньке. А душа моя справді якась перелітна. Кудись пориває мене, несе, сум невимовний сповнює серце. Наче я щось утратив, ніби маю когось зустріти. А Чорна Грамота… про теє можу тобі розповісти. Доля її незвичайна… Почув я про неї від одного полоненого турка, який потрапив на Січ. Турок той не простий — письменний чолов’яга. Бував він і в єгипетській землі, і в Єрусалимі, і в місті Іскандер-паші, або Олександра по-нашому. Був колись такий войовник. І розповів мені той турок древню бувальщину…

— Еге, брате Вогневиче! Зажди! — озвався козак Семен, припадаючи вухом до землі. — Чи не орда?!

— Вона! — ствердив Вогневик, завмерши на якусь мить. — Сідлайте коней. До дніпровської яруги. Там ногаї не зуздрять. А ми — вплав через Дніпро.

Та не довелося козакам непомітно щезнути. Доки сідлали коней, доки кинулися до рятівного яру, кільце ногаїв замкнулося, і довелося запорожцям приймати нерівний бій.

— Що ж, — спокійно сказав Вогневик, стримуючи гарячого коня. — Певно, пора нам, брате Семене, своєю крівцею землю рідну покропити.

— А нора! Мені вже давно пора, — суворо мовив Семен, готуючи пістолі. — Ось Івана-джуру жаль! Молоде ще, не нажилося!

— Мо’, Івана ще й можна врятувати, — сказав Вогневик, пильно приглядаючись до лави кримчаків, які невблаганно зближалися. — Окрім того, Чорну Грамоту треба було б січовикам передати. Не хочеться мені, щоб вона знову в турецькі землі потрапила. її місце тут, на вкраїнській землі. Гей, джуро, прошу тебе як батько: бери Чорну Грамоту, заховай гарненько, скачи між нами. Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-характерника, йому Чорну Грамоту передаси.

— Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!

— Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небувала! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!

— Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, ховаючи чорний сувій на грудях.

— Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє вершників врізались тараном між лави ногаїв.

Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним заслоном.

Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро ворогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на старших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татарською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: розрубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.

Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козацьких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вогнепальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, покликали мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.

Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх козацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.

— Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…

Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця багряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.

— Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогневикові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, товариство, з братами нашими!

Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих запорожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…

За вікном плив місяць, мерехтів сніг. Володька дивився на мене зачудовано.

— Казка. Ніхто не повірить.

— Треба знайти, — втомлено заперечив я. — Знайти місце поховання. Уявляєш собі? Підтвердження генетичної інформації. Це ж ціла епоха.

— А координати?

— Відомо не так уже й мало. Дівич-скеля. Недалеко Дніпро…

— Дівич-гір повно на Вкраїні, — усміхнувся Володька. — А Дніпро простягнувся на сотні кілометрів…

— Все’дно знайдемо, — вперто сказав я. — Дай отямитися, подумати. Треба знайти розумних хлопців — археологів, істориків. Допоможуть. Тут потрібний не поспіх, а мудрість…

— Гаразд. Я згоден з тобою. Що зможу — допоможу. Ате скажи мені, звідки інформація в тобі, в твоїх генах про долю Вогневика? Не був же він твоїм предком після своєї смерті? Практично не міг бути…

— Чому ти так механістично підходиш до проблеми генетики? — сказав я. — Крім особистого генетичного коду, може існувати колективний, природний…

— Де?

— У єдиному полі. Хіба ми знаємо всі канали, по яких іде інформація світу?

— Цікава думка. Ось моя рука. Будемо бити в цю скелю. І все-таки — чи не нафантазувала твоя підсвідомість? Га? Мов у сні? Відома інформація сплітається у небувалі поєднання…

— Навіщо ж даремна суперечка? Хай скаже слово реальний пошук.

Знайшлися хлопці та дівчата серед археологів, істориків. Ого, як загорілися. Було всього — суперечок, безладдя, гіпотез, фантасмагорій. Почали шукати слідів у древніх манускриптах, поїхали по Україні, розпитували людей, записували старовинні перекази. Разом ми вибрали кілька варіантів, найближче до гіпотетичних подій. Точніше — три варіанти. Всі три Дівич-гори в поясі між Россю і Тясмином. Це підходить. У травні поїдемо на пошук, експедиція на громадських засадах. Хвилююся, тривожуся. Що ж воно буде? Пощастить? Якщо вийде, це буде перша перемога над Хроносом…

Кілька думок з приводу проблеми часу.

Найбільш бентежить мислителів парадокс, який може виникнути при мандрівці в минуле. Мовляв, пришельці з майбутнього порушуватимуть причинність сьогодення, і це вноситиме хаос у хід історії.

А звідки ми знаємо, хто звідки? Як потрапив у цей світ? Не можна механістично розуміти такі мандрівки. Навіть в одній людині може поєднуватися кілька осіб — з минулого, сучасного і майбутнього. Крізь органи чуття фізичного організму може дивитися у цей світ розум будь-яких сфер, будь-якого часу. В окуляр телескопа може зазирнути і грайлива дитина, і геніальний учений, і байдужий астроном — фіксатор небесних зірок. А фізичні мандрівки в минуле, певно, будуть, здійснюватися вельми обережно, під контролем учених, істориків. Треба уважно вивчити проблему часу, а не заперечувати можливість хрономандрівок з огляду на якісь парадокси, побудовані на застарілих концепціях…

Знову зустрівся з Вітою. Вона обнімала мене, мені було гарно, ласкаво, але уже чогось не стало. Я розповів їй про свої плани, про перспективи майбутніх пошуків, а вона мило усміхалася, стримуючи позіхи. Чому? Ми — ніби два поїзди, які йдуть навстріч один одному. Ось, ось… Ближче, ближче…

Вікна миготять, крізь шиби видно обличчя, зараз, зараз відкриється жадане, потаємне! А потім — раз! — порожня чорнота, останній вагон, і за ним — німо! Все. Було чи ні?

Так і в нас. Наближається останній вагон. Я відчуваю. Ну й хай! Мені вже мариться інше буття. Суворий Вогневик, запальний джура Йван, старий козак Семен! Допустіть до свого прачистого минулого, відкрийте його для наших сердець, для наших душ. Ачей, може, й ми продовжимо ваш нерівний бій серед широкого степу!..

Весна. Млосно співають жайворонки. Ми розпочали роботу. Ми — це я і ще п’ятеро друзів. Троє хлопців, дві дівчини. Історики, археологи. Поруч — Дівич-скеля. Вона чи ні?

Я намагаюся пригадати свої видіння. Ніби щось схоже. А може, й ні? Довкола поля, сади, села. За стіною соснового лісу — висока труба цукрового заводу. Серед зеленого вруна пшениці — три могили. Під якоюсь із них мають бути останки Вогневика і його побратимів, якщо це та сама Дівич-скеля.

Ми ходили в сусіднє село, розпитували старих людей, чому так названо скелю. Ніхто не знав. Так, мовляв, називали її діди, батьки, так і ми називаємо.

З-під каменя тече джерельце. Воно менше, ніж мені здалося в гіпнотичному видінні. Та й не дивно. Скільки віків!

Вода прозора, шумує, піниться. Хлоп’ята-пастухи люблять її пити, вона вгамовує спрагу. Місцевий лікар аналізував воду, виявив сильну мінеральність. Мабуть, згодом тут буде водолікарня.

Ми почали копати. Голова з сусіднього колгоспу іноді дає нам автоекскаватор. Це прискорює розкопки. Вечорами ми лежимо в спальних мішках просто неба, мріємо про ті дні, коли стіну часу буде повалено.

— Скільки проблем вирішиться, — тихо промовляє Рита, двадцятирічний археолог. — Космічні польоти для багатьох людей недосяжні. Хіба що десятки, сотні космонавтів зможуть задовольнити спрагу пригод, пошуків! А мільярди? Вони повинні обмежитися розповіддю тих, піонерів, суб’єктивними переказами щасливчиків! А мандрівка в часі! Це ж подорож у новий світ! Це мільйони років!

— Куди б же ти помандрувала, якби була можливість? — насмішкувато запитала її подруга, висовуючи носа зі спального мішка.

— Туди, де важко, — серйозно відповіла Рита. — Де жили такі, як Вогневик, Байда. Знаю, там смерть чигала на людей Щоднини, щогодини, але байдуже! Інколи година напруженого життя серед небезпек цінніша, ніж довгі роки рутини… А побачити Спартака? Джордано? Живого Тараса? Або побувати в Атлантиді? Друзі! Ви лише подумайте! Ні, слова безсилі…

Ми мовчали. Справді, що означав би перелік тих можливостей, які дасть мандрівка в часі? Складно це, непросто, але грандіозно! І, мабуть, зовсім не так, як ми уявляємо! Може, проблема Хроноса лежить не в тій площині, якою рухається сучасна технізована наука? Може…

Чорний Папірус, Чорна Грамота… Якщо ми знайдемо її — це буде першим кроком, я відчуваю. Де взялася ця певність? Не знаю. Вірю, знаю лише одне — доля Чорного Папірусу нероздільна з моїм життям.

…Невдача! В могилі було поховано семеро. Ми переглянули останки. Нічого подібного до Вогневика і його супутників не знайшли. Шаблі, зотлілі шапки, кістки, деякі прикраси. Хлопцям-археологам і те знахідка, а мені — розчарування. У всякому разі, ентузіазм упав. Усі збираються до Києва. Запитав, чи наступної весни приїдемо ще? Не дивляться в очі, щось мимрять під ніс. Лише Рита щиро сказала, що буде копатися в землі, доки не здохне! Так і сказала: “Доки не здохну!” Бо жар-птицю, додала вона, не так просто спіймати!

— А ловить її у казці Іван-дурник, — підхопив довгов’язий археолог Гордій Лапа. — А дурників тепер нема!

— Я перша! — безстрашно відповіла Рита, тріпнувши гривою золотавого волосся. — І не боюся бути дурником!

Мені хотілося поцілувати її. Все-таки є безумні шукачі, тільки з ними й можна чогось досягти! Ні-ні, дівчино Галю, твій дух не назавжди закам’янів у скелі оцій, він переходить до живих і гарячих дівчат українських! Ми знайдемо, ми розшукаємо древню Чорну Грамоту…

Рита — моя дружина. Справжня дружина, не юридична. Ми з нею шалені, божевільні. Мріємо, поринаємо в безмір надій, складаємо плани па цю весну — їхати шукати Чорну Грамоту.

Любов. Я відчув, наскільки непросте це почуття. Загострене вузьким променем пристрасті, воно може спопелити душу і серце, звуглити людину. А запалене рівним сильним полум’ям — дасть тепло і світло багатьом. Радісно, радісно на душі! Скільки ми зробимо з тобою, Рито!

Ти помстився, Хроносе! Жорстоко помстився наді мною. Ти довів свою всесильність! І так легко, так непомітно!

Рита загинула. Навіть тіла її не знайшли. Вона мандрувала з експедицією на Алтай, там упала в крижану прірву. Обвал засипав її, товариші нічого не могли вдіяти. Льодова труна. Прозора, прохолодна. Далеко від України. Далеко від Дівич-скелі, де ти хотіла, кохана моя, знайти свою жар-птицю. Що ж мені тепер діяти? Та й навіщо? Заради нової химери, яку поглине невситима утроба Хроноса?!

Та ні! Не складу зброї. Ти холодний, безжальний, часе, я теж стану таким. Любов тебе не долає — може, здолає гостре лезо розуму? Віднині всі мої чуття і мисль — проти тебе! Доки живу — не вспокоюся. Не засну. Брешеш! Є стежечка з твого полону!..

Знову захотілося писати. Чому? Не знаю. За вікном крик журавлів. Весна. Мені вчувається в подиху вітру шепіт коханої, якийсь настирливий поклик. Куди?

Так багато літ промайнуло. Я вже доктор наук. Книга “Проблеми багатомірності” наробила шуму в науковому світі. Проте перемога за нами. Надто безумна епоха почалася, вже ортодокси не сміють здіймати свого вбивчого меча над сміливцями, як раніше…

Проте душа моя невдоволена. Що мені теорії, що мені розумування! Я бажаю практики. Час сміється над теоріями. Знову тужить серце за безумним пориванням юності. Згадується Чорна Грамота. Мої сподвижники подорослішали, стали солідними людьми. Тепер уже їх не спіймаєш на романтику, не штовхнеш на шалений крок. І все ж спробую. Рита часто сниться, докоряє, манить, манить десь у блакитну далечінь. Іду, йду, моя люба, моя золотокоса мавко. Хочу бути дурником, хочу бути божевільним. Хочу…

Рито! Ти чуєш мене? Я знайшов Чорний Папірус, Чорну Грамоту! Я знайшов.

Нікому не казав нічого. Сам організував розкопки тих двох могил, сусідній колгосп дав тракторні лопати, ми зняли Дерен, добралися до поховань. Я одіслав дорослих, далі копав заступами, взявши на поміч дітей з восьмирічки. Вечорами розповідав їм легенди про Вогневика, гіпотези про прибульців з далеких світів, вивіряв на їхніх юних відчуттях свої роздуми про майбутню епоху надчасся, надпросторовості, коли люди стануть дітьми безмежжя. О, як мерехтіли очі дітей серед сутінків! Як довірливо дивилися вони на мене, а потім захоплено переводили погляд на безмірне шатро зоряного неба!

Якось вранці ми очистили останки від землі. їх було троє. Я одразу побачив чорний сувій. Він лежав біля пожовклого черепа, на якому ще трималися клапті волохатої шапки. Все у могилі мало на собі сліди невблаганного часу, і лише чорний сувій мерехтів загадково, і здавалося, що він тут зовсім недоречний, що він потрапив до могили випадково.

Я схопив Чорний Папірус до рук. Серце глухо стугоніло в грудях.

— Що це? Що? — Допитувалися діти.

Я мовчав. Не міг говорити. Що їм сказати? Може, це ось вперше в руки сучасної науки потрапила річ з далеких світів. Та й не просто річ, а щось невимірно значніше.

Я глянув на жовті кістки Вогневика. І не сум, а торжество вирувало в моїх грудях. Хроносе! Я завдав тобі першого удару! Ти відчуваєш? Ось я, живе продовження Вогневика, стою під сонцем. Я не мертвий — чуєш? Я живий! Де твоя кістлява рука? Оті останки козацькі — то лише привид, химера, пилюга на вітрі часу. Вона розвіється, Хроносе, і твоя хижа постать виявиться лише примарою нашого втомленого розуму.

Повернувшись до Києва, я зустрів на майдані Богдана Віту. Вона вела свого семирічного синка до школи. Хлопчик тримав у руках букет квітів, на ньому був гарно випрасуваний костюмчик. Чорні оленячі оченята зацікавлено оглядали мене. Віта зраділа, почала щебетати.

— Де ти? Куди пропав? Я так скучила за тобою. Знаю, знаю — у тебе сум, трагедія. Співчуваю, мій друже. Бачиш — твої химерні теорії про час нічого не дають. Він всесильний, старий Хронос. Ось єдине знаряддя боротьби з ним, — Віта погладила голівку сина. — Оце наше продовження, наша слава, наша радість. Може, навіть горе. Але реальне продовження. І не треба гіпотез. — Віта лукаво усміхнулася. — Потрібна лише любов, ніжність…

Я мовчки похитав головою.

— Не згоден? Знаю, знаю. Упертий, як скеля. Що ж, справа твоя. Але я не вірю, що ти проб’єш бодай щілинку в стіні часу…

— Не віриш? А хочеш, я тобі щось покажу? Таке, що повіриш…

— Не треба, — дзвінко засміялася Віта. — Не треба, друже. Мені так краще. Я хочу бути вільною птахою. Вільною від усяких теорій. Доки ти схиляєшся над своїми паперами чи пристроями в кабінеті, шукаючи суть часу та життя, саме реальне життя веде на вулиці свій любовний танок. Ось падають каштани. Глянь — вони прекрасні. Невже ти захочеш аналізувати їхню красу?

— Ні, не захочу. Але вони розбивають свої блискучі груди об мертвий асфальт. І мені до болю жаль їх. Я хочу знати, як зробити, щоб вони не розбивали даремно своєї плоті…

— Ти почав говорити поетичні абсурди. Запрацювався, мій друже! Ну, бувай, я поспішаю до школи. Льоню, дай дяді ручку!..

Ми розійшлися. Ха, вона хоче бути вільною! А сама в найгіршому полоні, у в’язниці тривіальних звичаїв і традицій. Сподівається, що її життя продовжиться в синові, у його почуттях, у його справі?! О ні! Нема, нема ніякого продовження в нащадках. У героя може народитися боягуз. І навпаки. Ми — раби випадку. Але ж є за лавиною видимих подій зерно причинності? Є, безумовно. І треба оволодіти ним. І тоді ми не будемо плисти, мов сліпі кошенята, у вирі часу, а впевнено попрямуємо в обраному напрямі.

Вона не захотіла поглянути на Чорний Папірус. Злякалася. Як часто люди одвертають погляд від незвичайного. Чому? Бо тоді їх поманить легендарна дорога. А на ній — тягар походу, пригоди, муки пошуку. А тут, у звичності, їм зручно, затишно, все розплановано. Що ж, я сам погляну в очі таїни. А потім покличу товаришів. Ми відкриємо таємницю дивної знахідки…

Моя старенька помічниця Клава спить. У кабінеті — нікого. Лише я і тиша. За вікном зорі і баня древньої Лаври.

Я очікую. Ще хвилина. Ще мить. Тремтять руки. Що там? Що там, у загадковому сувої?

Ланцюжок з темного срібла. Звичайна земна річ. А далі — неймовірність. Легко, аж надто легко розгортається Чорний Папірус. Перетворюється в чорний квадрат. Двадцять на двадцять сантиметрів. Що це? Я бачу не площину, а прозоро-фіолетову сферу. Точніше — ультрафіолетову, бо вона ледь-ледь помітна. Я повернув Чорний Папірус боком, ефект зник. Перевернув іншим боком — знову сфера.

У свідомості зароїлися образи. Калейдоскоп облич, звуків, подій. Запаморочилося в голові, налетіла ейфорична хвиля, сп’янила. Що це зі мною? Я задихнувся від хвилювання. Чому Папірус такий близький мені? Що він нагадує?

Моторошна глибінь сфери ледь помітно вібрує, у ній відбувається якийсь процес — невловимий, тонкий. Що він означає? З чого створено цей дивний феномен?

Вогневик розмовляв з ним. Спробую і я. Незручно звертатися в порожнечу? В ніщо? А телефон? Радіо? Лише пластмасовий, металевий пристрій. Канал для передачі інформації. Ах, проклята вікова забобонність. Ми забули чи не хочемо згадати, що кожен атом несе в собі незмірну інформацію. “Мікрокосм і макрокосм єдині”. Капля відбиває в собі Всесвіт. Посмію! Запитаю!

— Чорний Папірусе (дозволь тебе так називати), що ти є? — Я мимоволі здригнувся.

У відповідь пролунав голос — тихий, спокійний, на диво знайомий:

— Щось…

— Чому така абстрактна відповідь?

— Що запитав — те почув.

— Правда, правда, — погодився я. — Для Вогневика і козаків ти був чаклунською Чорною Грамотою, для дикунів — чимось потойбічним, для мене…

— Ти несеш у своїй свідомості нашарування псевдоінформації, — почулася відповідь. — Вогневик був вільніший від неї.

Он як? Мене провчили, як хлопчиська. Зарозумівся. Почав з менторського тону. Забув, що, може, маю справу з комплексом інформації гіперцивілізації.

— Де тебе створено?

— Не на Землі.

— Я давно збагнув це. Але мета?

— Відшукай у собі. Ближче близького.

— То ми зв’язані з тобою?

— Як і все суще.

— Ти говориш знову абстракціями.

— Конкретнішої істини нема, ніж ця.

— Я мучуся проблемою часу. Ти допоможеш розв’язати її?

— Ти почав її розв’язувати.

— Але інформація… Вона нікчемна… Допоможи.

— Вся безконечність у тобі. Шукай. Те, що знайдеш, я стверджу.

— Тільки так? — розчаровано перепитав я.

— А хіба цього мало? Сказати шукачеві, коли він помиляється, а коли ні — найбільша допомога. Люди жадають нової інформації з далеких світів. Що вони зроблять з нею, не потрудившись над її розкриттям? Вони стануть паразитами інакобутніх досягнень. В ім’я чого іншопланетний розум повинен віддавати скарби мудрості лінивим істотам, які не бажають заглянути у власну скарбницю?

— Я збагнув. Я згоден. Віднині вже ніщо не зупинить мене. Лише скажи: можна перемогти деспотію часу?

— На силу є сила. Стань всесильним. І сила, і слабість — від часового. Нерушима реальність — точка стійкості, що не має ні сили, пі слабості. Вона — все.

Ніч. Зорі. Розмова з мерехтливою сферою. Сплю я чи ні? Відчуваю, як проносяться крізь мене мільйоноліття, як мій дух охоплює нечувані сфери, як із мого земного організму виростають ультрафіолетові крила, незримі крила свободи…

Так, так! Чорний Папірус відкриває велику істину. Щоб повністю пізнати таємницю своєї появи в хащах зірок, туманностей та мегасвітів, людині належить охопити багатоступеневе буття, пронизати його своїм розумом, духом, чуттям. Інакше перед нами вічно буде текти ріка втаємничених речей та явищ, відчужених і недосяжних, які опиратимуться нашим зусиллям підкорити їх. Не завойовувати, а полюбити. Те, що я полюбив, стає мною…

— Зупинись, — мовила чорно-фіолетова сфера Папірусу. — Заглибся в цю думку. Тільки що ти торкнувся найвеличнішої таємниці буття.

— Невже пізнання менше, ніж любов?

— Любов і є пізнання, — загадково сказала сфера.

— Але наука йде шляхом суворої логіки, практики, а любов… алогічна…

— Істинне пізнання — найпарадоксальніше явище. Згадай історію науки. Джордано своїм вогняним подвигом пробив для науки тісні мури неуцтва і забобонів. Хіба логіка могла б привести його до такого рішення? Ні, лише любов! Ти згадаєш безліч героїв духу, які йшли вузькими стежками шукань, тоді як люди логіки паплюжили їх і зневажали, мов шарлатанів та нікчем.

— Чорний Папірусе, я починаю розуміти глибину твоєї думки…

— Це не моя думка. Це думка твоя, твоїх друзів, усіх людей. Ви лише часто забуваєте її. Несете в грудях небувалу зброю, а користуєтесь дитячими паличками. Недалеке майбутнє має відкрити для Землі еру любові, яка приведе до всерозуміння, до принципово нових шляхів пізнання.

— Зажди, зажди, Чорний Папірусе! Ти кажеш про всеохоплення, про любов. Але ж Земля обрала шлях аналітично-інтегрального пізнання, культ його — кібернетика. Апофеоз — мислячі машини. Нині серйозно розглядається проект створення кіборга — штучної біолюдини, яка має замінити сучасний тип розумної істоти. Такий “супермен” мислиться надзвичайно сильним, різнобічно розвинутим, наділеним новими розмаїтими почуттями, яких не має звичайна людина. Я визнаю, така істота можлива, її, безумовно, створять. Але ж вона не зможе любити, хоч деякі кібернетики вважають, що любов можна запрограмувати.

— Афект любові, але не любов, — озвалась сфера. — Любов — це не дія, а стан всерозуміння.

— Тим більше, — сказав я. — Чи зможуть механтропи, кіборги, які б вони не були досконалі, досягти такого стану?

— Ні, — впевнено мовив Чорний Папірус. — Не зможуть. Бо їхнє знання — лише нагромадження параметрів та констант. Прилучити до себе світовий океан у гармонійному синтезі вони нездатні.

— Який же вихід з такої суперечності? Ми самі готуємо для себе мур, який не зможемо подолати?

Сфера мовчала. Здавалося, у ній щось сміялось. Нарешті тихо озвалась:

— У надрах кожного витвору, явища, процесу зріє їхня полярність, протилежність, заперечення. Мислячі машини не виняток. Настане час — вони самі ступлять на ту стежину, якою нехтуєте ви…

— Як це? Не збагну…

— Я можу показати.

— Уявну модель?

— Ні, справжнє життя.

— Ти можеш проникати в майбуття?

— Я охоплюю його.

— Як пояснити цей процес?

— Не поспішай, дійдеш до всього сам. Знання — в тобі.

— Коли я побачу те, що ти обіцяєш?

— Тепер. Негайно.

— Що треба зробити?

— Абстрагуйся від сьогодення. Немає Сергія Горениці, нема Києва, нема Землі, нема двадцятого віку…

— Це важко…

— Згадай Вогневика. Ти бачив його прах…

— Розумію, розумію… Вогонь не щезає. Він лише перекидається всеохоплюючим полум’ям на нові й нові об’єкти…

— Ще раз зупинись. Міцно введи в свій розум цю думку. В ній теж розгадка тієї таємниці, яку ти шукаєш. А тепер готуйся до мандрів у майбуття Землі. Ти наочно побачиш, відчуєш конфлікт між двома потоками пізнання…

Я заплющив очі. Мозок мій палає. Як важко його загнуздати. Кажуть, йоги вміють володіти тією примхливою течією, зупиняти її чи знову пускати в ураганний політ. Не віриться! Мислення — ніби плазма, спіймана в магнітну пастку. Спробуй зупинити її вогняну динаміку! Але тихо… Увага… Переді мною виникає, мов на екрані, палаючий текст. Біжать літери, складаються у слова, фрази. Я гарячково читаю їх, дивуюся, бо ще зберігаю мислення і почуття Сергія Горениці.

“Хроніка космічних подій. Інформаційний бюлетень Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.

XXI сторіччя. Вісімдесят другий рік.

…Всесоюзний референдум схвалив проект міжзоряних переселень. Демографічна криза подолана. Протягом наступного сторіччя Земля зможе переселити до далеких світів два-три мільярди чоловік, давши початок сотням синівських цивілізацій.

Відбруньковані еволюції триматимуть тісний зв’язок з материнською планетою, користуючись Кодом вічності. Багатомірна інформація з допомогою метачасових каналів гіперпростору зв’яже воєдино тисячі дружніх світів.

Час Космічного Народження завершується.

У червні цього року — старт першої експедиції переселенців до планетної системи епсилон Ерідана.

Мета: дослідження умов для розвитку людей, створення першої колонії, багатопланові експерименти по вивченню взаємовпливу земної і тамтешньої флори та фауни, встановлення постійного інформаційного каналу і транспортного мосту для наступних переселень.

Транспорт: вакуумно-квантовий галактичний крейсер експериментального типу. Назва — “Любов”. Форма — сфероїд. Діаметр — п’ятсот метрів. Вага — сто тисяч тонн.

Режим польоту: просторовий, механічний — до 270 тисяч кілометрів па секунду і гіперпросторовий, релятивний — до 5 мільярдів кілометрів на секунду по шкалі Вічності.

Енергетика: вакуумна, анігіляційна; інверсійний космодвигун Індрапанди для збудження віртуальних діраковських часток. Запасна рушійна система — термоядерна. Резерв палива — на рік форсованого польоту в межах планетних систем із швидкістю тисяча кілометрів на секунду.

Керування — автоматичне.

Екіпаж — чотирнадцять чоловік. Сім подружніх пар, що мають створити колонію піонерів у системі епсилон Ерідана. Капітан корабля Богдан Полум’яний, 32 роки, астрофізик, художник, астропілот, інженер-кібернетик. Його подруга Леся, 25 років, композитор, співачка, лікар, агроном, кравчиня, фізіолог. Помічник капітана, космоштурман крейсера Іван Гора, 28 років, фізик-теоретик, філософ, кіберконструктор, хірург. Його подруга Софія, 20 років, біолог, кухарка, садівниця, балерина. Головний кібернетик крейсера Джон Стіл, 30 років, механік, слюсар, музикаит-скрипаль. Його подруга Любослава Добрана, 18 років, пасічниця, гінеколог-акушерка, художник-модельєр. Головний психолог Деваианда Крішна, 31 рік, ботанік, педагог, поет, фольклорист, танцюрист. Його подруга Рея Анті, 17 років, вихователька дітей дошкільного віку, кіноінженер, співачка, спортсменка вищого класу. Головний енергетик Алессандро Реальо, 28 років, радіоінженер, вакуумотехнік, пейзажист, кінооператор. Його подруга Марія, 19 років, масажистка, гігієніст-педагог, теплотехнік. Завідуючий сектором транспорту для планетних експедицій Вано Дзоашвілі, 25 років, садівник, історик, космолінгвіст, астроном. Його подруга Тамар, 20 років, водій всюдиходів, інженер, живописець, біофізик. Завідуючий сектором міжзоряного зв’язку Карл Свенборг, 31 рік, спортсмен, конструктор, музикант-піаніст. Його подруга Тереза, 22 роки, інженер-будівельник, архітектор, лікар, співачка.

Члени екіпажу пройшли багатократні психологічні перевірки. Повноважна комісія Всеилапетного Товариства Галактичних Зв’язків (ВТГЗ) ствердила безсумнівну спів’єдність перших міжзоряних піонерів. Антагоністичних тенденцій не виявлено.

Вперше для міжзоряного польоту використовується гено-тека екіпажу, в якій зберігатиметься психогенокод учасників переселення. Отже, катастрофічні випадки, пов’язані зі смертю членів екіпажу, не виключають успіху експедиції: геноцентр крейсера зможе відновити психобіотип загиблого.

Земля створила для своїх синів та дочок майже стовідсоткову гарантію безпеки. Земля палко вірить в успіх першої галактичної експедиції. Міжзоряний міст життя буде прокладено!

Старт космокрейсера “Любов” призначено на 21 червня 82 року XXI століття. Буде ввімкнута Всесонячна Мережа Зв’язку…”

— Послухай, Чорний Папірусе! А мені це не сниться?

— Що?

— Переселення до далеких світів, гіперпросторові канали зв’язку, ера невмирущості… Чи це лише мрія моєї підсвідомості, що палко прагне такого світу?

— Думай як хочеш. Зерно мрії, що зародилося в серці й розумі шукача, неминуче виросте буйним квітом і дасть плоди. Від вас, людей, залежить, щоб той цвіт був цілющий і радісний. А тепер — стань людиною того світу, стань його духом, розумом, серцем. Ти багато чого збагнеш…

Колишеться туга хвиля часу, кидає мене на високий гребінь, піднімає над віком. Здрастуйте, нащадки! Дайте ввійти у ваші думки, прагнення, почуття! Дайте краплю вашої невмирущості…

ЧАСТИНА ДРУГА

Говерла

Вони підіймалися на Говерлу.

Світанкове повітря солодким холодом проймало легені. З півдня на крилах після нічного леготу котився смерековий дух. Дихалося легко, в голові наморочилося, ніби від веселого святкового танцю.

З каменя на камінь. Поміж травами, квітами. В’юнкою стежкою-зміючкою. А довкола гори — хвилі кам’яного моря, а над ними — сиво-прозорі серпанки туманів.

Зажевріла трояндова пожежа на сході. Ще не видно світила, а вже вдарила вогниста стріла у снігову шайку Говерли. Заіскрилася вершина, звеселила серце райдугою кольорів. Здавалося, ніби якийсь грайливий велетень запалив над Карпатами казкову ватру.

Розпочав ораторію в небі невидимий орган. Підхопили величальний спів легіони птахів. Завібрувала, відлунюючи стоголосо, баня ясно-блакитного неба.

— Швидше, швидше, Богданку, — підганяла свого друга Леся. — Хочу зустріти сонечко на вершині!..

— Тоді треба було захопити левітатор, — усміхнувся Богдан. — Вихопилася б за одну мить на будь-яку гору!

— Нецікаво. Втрачаєш відчуття подолання, — сказала дружина. — Перемагаючи тяжіння зусиллям м’язів, подиху, ти ніби приєднуєшся до чуттєвого й емоційного світу предків. Пам’ятаєш, як у прадавній пісні: “З верху на верх, а з бору в бір, а з легкою в серці думкою…”

— Як точно й сильно сказано! — підхопив Богдан. — Як поетично! У нас тепер віршують майже всі, але чи відчувають вони так предковічно просто?

Леся не відповіла. Вони вже вибралися на вершину. Невеликий майданчик звільнився від снігу, посеред нього в рожево-сонячному мареві височіла знаменита на цілий світ скульптурна група, створена молодим українським митцем Гнатом Байдою.

Тримаючи дружину за руку, Богдан обійшов постамент довкола. Зупинившись, вони довго вдивлялися в обличчя матері з дитям, яка сиділа в центрі групи. Тривожні й натхненні очі, тонкі чутливі пальці поетеси, художниці, жниці, коханої. То був віковічний образ матері-України — дівчини-войовниці, яка крізь пил віків, крізь бурі історичних, соціальних та суспільних катаклізмів передала в космічне майбуття своє живе серце, пісню, казку, волю до буття, заповіт своїх найкращих синів-творців. Біля ніг її, ліворуч, — Тарас. Він схилив голову на її коліно, заплющив очі. Але така майстерність, така творча жага водила рукою Байди, що все обличчя Кобзаря стало всевидющим оком духу. На його вустах завмерла блаженна усмішка дитяти, в ній чулося беззвучне слово: “Коли мати дивиться, синові можна заснути. Але я готовий знову прийти, мамо. Ти тільки поклич мене — я прокинуся”.

Праворуч від матері — Леся. Дівчина-квітка. Гірський гордий і чутливий пролісок, що не може жити й дихати в паркі літні буйнолисті дні, що любить сувору морозну пору перед весною. Біля неї — Каменяр. Вузлуваті руки складені на колінах, тіло непорушне, а за високим чолом — напруга вогняного вулкана думки й чуття.

Ще й ще постаті — концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.

Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому поклоні. Дружина прошепотіла:

— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.

— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Скажи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?

— Ще й як тяжко… — Ясно-карі очі Богдана потемніли. — Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один — поклик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий — сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше — воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.

— Це правда, — кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками. — У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у вічність…

Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хмільний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.

— Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, — сказав Богдан. — Та й не лише за Землею… За Сонцем… Ти ж сонцепоклонник…

— Чого ж людині треба? — сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. — Чому в ній — такій невеликій — закладене болісне зерно вічної творчої муки?

Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.

— Пора. Часу мало, кохана.

Спускалися швидше. Над полонинами котилися тумани, вкриваючи трави й квіти росяними самоцвітами. Праворуч дзвенів райдужний водоспад, тихо дзюрчали з-під талого снігу струмочки, даруючи життя проліскам — блакитним очам землі.

Там, унизу, вже буяло літо, а тут, над альпійськими луками, починалася рання весна.

Леся сміялася, втішаючись тим, як Богдан вже всоте кидається з стежини убік, припадаючи до якоїсь білої чи рожевої квіточки.

— Якби зараз побачили тебе твої поклонники, дуже засумнівалися б, чи це той знаменитий космонавт, що вони його бачать по телевізії.

— Я не космонавт, — зачаровано відповів Богдан. — Я тепер дитина, Лесю! Ах, люба моя! Якби назавжди зберегти цю неповторність, цю красу! І ось таке відчуття, як у мені сьогодні!..

— Ти збережеш, — серйозно сказала дружина. — Я це знаю. А чи збережуть вони?

— Хто? — здивувався Богдан.

— Ті… хто під моїм серцем… Вони вже живуть — двоє синів. Чи ввійде в їхню душу тривога й радість цього дня?

Ночували в Криворівні, над Черемошем. Над меморіалом Франка пломеніли веселкові зірниці, десь між горами протяжно відлунювали пісні, де-не-де привітно зоріли вогні в житлах. Богдан солодко спав у наметі, зморившись цілоденним походом до Говерли, а Леся невтомно ходила понад рікою, зітхала, дивлячись на зоряне диво, чутливо прислухалася до тривожної мови Черемоша. Плин душі органічно сплітався з плином води і колихався, струмував поетичними рядками, в яких були і передчуття вічної розлуки, і сум за втраченим, і надія на небувале.

Задрімали Карпати,

Снить і серце моє.

Лиш Черемошу спати

Плин води не дає.

Серед темної ночі

Не змовка і на мить,

Бурунами клекоче

І камінням гримить.

Грозить гнівно і сварить,

Та не знати — кого!

Все примарами марить

Із дитинства свого.

Бокорашів чекає

Іздаля, з висоти, -

Та в потоці мілкому

Вже не пройдуть плоти…

А Говерла шепоче:

— То, Черемоше, сни.

Не ридай серед ночі,

А діждися весни!

Дам тобі я водиці,

Не журись, далебі!

Гостроносі ялиці

Попливуть по тобі…

Із лісів Верховини,

Із далеких плаїв

Бокораші поплинуть

До казкових країв!..

“Правда, правда, — стрепенулося Лесине серце. — Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підійматиметься на вершини небачених гір?”

— Лесю! Лесю!

— Хто це? Хто?

— Лесю, — тривожно гукає з темряви голос Богдана. — А йди-но сюди хутчіше!

Вона наближається до намету, ще несучи в грудях нерозхлюпане почуття повноти і непокоєння. Але чому так схвильовано дихає Богдан? Він прокинувся, і на грудях у нього тліє багряна жарина індикатора ОЗ — особового зв’язку. Невже виклик? Невже сталося щось несподіване?

Богдан подав Лесі МД — мікродинамік. Вона піднесла його до вуха. Тихий, але радісно-урочистий голос повідомляв:

“…нарешті сталося. Не фантазія, не гіпотези, не натхненні імпровізації. Перший сигнал мислячих істот іншосонячної еволюції. Потужний імпульсний радіовідрядник генерує один і той же комплекс ще нерозшифрованої інформації у широкому спектрі частот. Джерело сигналів ототожнено з нововідкритою системою червоного карлика, у якій передбачається, відповідно до теорії Червінського-Мільтона, три планети типу Земля — Меркурій. Зірка локалізована між Сонцем і епсилон Ерідана, на відстані восьми світових років від Землі. Ось чому Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків розглядає пропозицію про зміну й доповнення програми першої галактичної експедиції…”

Богдан вимкнув мікродинамік. Тривожно глянув на дружину.

— Ти зрозуміла? Вона кивнула.

— Можуть бути зміни…

— Невже ти гадаєш, що змінять склад екіпажу?

— Все може бути. Це вирішить Рада Товариства. Але я боюся не за когось…

— За мене?

— Так. Така експедиція — не просто переселення, а й небезпечне дослідження. А ти — вагітна.

— Ти повинен відстояти весь екіпаж, як він є.

— Знаю, кохана. Вже не заснемо. Збираємо намет і вилітаємо до Сонячного Міста…

Сонячне Місто охоплювало кільцем житлових будинків та науково-дослідницьких комплексів Ельбарус. Тут же в кільцевій долині було побудовано один з головних космодромів Землі. Рада Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків зібрала надзвичайне засідання в приміщенні Космічного Конгресу, звідки обговорення проблем зореплавання транслювалося мережею всепланетного зв’язку для всієї Землі.

Крім видатних учених — теоретиків, конструкторів, філософів, економістів, психологів, — на засідання Ради з’явилися всі члени екіпажу космокрейсера “Любов”. Тепер вони сиділи в перших рядах амфітеатру, тривожно перемовлялися.

У фокусі залу, на кафедрі, з’явилася постать голови Ради Владислава Ратая, знаменитого співтворця нової математики, так званої математики творчості, яка дозволяла моделювати будь-яку річ, явище, процес не лише в числовому вираженні, а у всій динамічній глибинності причинних зв’язків. Теорія Гука-Боголо-Ратая ставила на обґрунтовану, цілком наукову основу ідею багатомірності і обіцяла великі відкриття в недалекому майбутті.

Владислав Ратай пригладив долонею сиве, коротко стрижене волосся, усміхнувся лагідно космонавтам, привітав усіх присутніх, піднявши руку над головою.

— Усі знають радісну новину. Всі знають, що Рада екстрено вирішила: встановити контакт з мислячими істотами, сигнали яких ми спіймали. Це завдання важливіше в часі, ніж проблема переселення. Але для галактичного польоту у нас готовий поки що лише експериментальний космокрейсер “Любов”. Полети і ь він. Нам необхідно вирішити: будуть зміни в складі екіпажу чи ні? Поєднати ці два завдання чи розділити? Хто скаже?

У четвертому кільці амфітеатру спалахнув індикатор особового зв’язку. На стереоекрані біля Владислава Ратая з’явилася постать філософа Зигмунда Трайна. Сірі пронизливі очі з-під сивих брів дивилися гостро і серйозно.

— Розділити, — коротко сказав він.

— Обґрунтування? — запитав Ратай.

— Надто несумісні завдання. І те й інше — неповторне, оригінальне. Ми не маємо права ризикувати. Це не прогулянка. Для контакту з іншосонячною еволюцією потрібна спеціальна підготовка. Отже, екіпаж необхідно оновити…

— Екіпаж має універсальну підготовку, — заперечив Ратай.

— Але він готувався для утвердження нової еволюції, а не для ризикованих контактів з невідомою цивілізацією. Крім того, Леся Полум’яна вагітна. Пропоную укомплектувати екіпаж виключно з одинаків, психологізувати їх для виконання суворо визначеного завдання.

Слова попросила відомий психолог Ліана Метьє. її великі сині очі метали з екрана в зал блискавиці обурення.

— Ми не можемо повертатися до міркувань, давно відкинутих наукою. Новостворений екіпаж, що не матиме довготривалої психоадаптації, неминуче деградує в польоті. Лише врівноважена група людей різної статі, об’єднаних любов’ю, виконає тяжке завдання. Невже ви не розумієте, друже Трайн, що одинаки в кількарічному польоті стануть злобними аскетами? Історія показала, що такі люди стають цілком байдужими до суто людських проблем, замикаються у внутрішній психокапсулі, а потім стають фанатиками, релігійними, науковими чи соціальними — це вже байдуже.

— Але діти, — сказав Трайц. — Діти Полум’яного! Ви їх хочете послати в небезпечну мандрівку, яка, можливо, затягнеться па десятиліття…

— Тим краще, — незворушно відповіла Ліана. — Можливо, саме дітям доведеться завершити завдання Землі.

— Ми не маємо права вводити ще ненароджених в умови, яких вони самі не вибирали, — вперто сказав Трайн.

— Пробачте, друже! — озвався з місця Богдан Полум’яний. — Пробачте! Скажіть лише одне: чи ваші батьки узгоджували з вами умови вашого наступного життя до народження?

Амфітеатр сколихнуло від сміху. Навіть Зигмунд Трайн скупо усміхнувся, розвів руками.

— Ми радилися, — сказав далі Богдан. — Хочу висловити членам Ради думку всього екіпажу космокрейсера “Любов”. Перше і друге завдання треба поєднати. Встановивши контакт, ми передамо Землі необхідну інформацію, а потім стартуємо до системи епсилон Ерідана! Прошу підтримати нашу волю!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Катастрофа

Космокрейсер “Любов” стартував у визначений день — 21 червня вісімдесят другого року XXI століття — з кавказького космодрому. Рада ВТГЗ ніяких змін у склад екіпажу не внесла, хоч обидва завдання були об’єднані. Вся планета проводжала своїх сипів і дочок у далеку дорогу без вороття. Віднині лише метачасові канали Коду вічності приноситимуть зрідка скупі вістки від дітей Землі з галактичних безодень.

Над Кавказьким хребтом шаленіли грози. Метеобар’єр захищав головний космодром від грізних стихійних потоків, у зеніті сліпучо сяяло сонце.

Півкілометровий аквамариновий сфероїд важко одірвався від майдану космодрому, низьке потужне гудіння магнітно-гравітаційних двигунів сколихнуло гори. Космокрейсер підіймався вертикально, сонячний ореол мерехтів у захисному полі корабля. За кілька хвилин сріблясто-зеленкувата сочевиця пробила сувої грозових хмар і вийшла в стратосферу.

Запрацювали термоядерні планетарні мотори. Ніжно-блакитна куля Землі віддалялася, засяяла тремтливою водянистою іграшкою серед мерехтливої вогнистої безодні.

За шість днів космокрейсер подолав кілька мільярдів кілометрів, піднявшись над площиною сонячної екліптики. Тут Богдан Полум’яний дав автоматиці корабля нову програму, ввівши сфероїд у режим міжзоряного польоту.

Почали діяти вакуумно-квантові пристрої. Два місяці вони розганяли космокрейсер до швидкості 270 тисяч кілометрів на секунду. Екіпаж перебував у стані гіпносну. Лише досягнувши субпроменевої швидкості, автоматика крейсера вимкнулася. Вступила в дію система штучного тяжіння, екіпаж прокинувся, на кораблі почалося нормальне життя.

На третьому місяці польоту (хоча відлік часу вівся в режимі відносності) Леся народила двох синів. Щасливий Богдан приймав поздоровлення від товаришів. Всі вони зібралися в кают-компанії за святковим столом. Пили іскристе вино, їли соковиті ягоди винограду з корабельної оранжереї. Експансивний Вано Дзоашвілі запропонував усім гуртом іти до Лесі, щоб поглянути на новонароджених.

Богдан запротестував, Девананда Крішна підтримав його: діти з матір’ю знаходилися в спеціальному біомедичному ізоляторі; перед тим як жити в загальних приміщеннях, вони повинні були пройти профілактичну підготовку.

Жартуючи, співаючи, космонавти не почули першого сигналу тривоги, який прокотився по всьому космокрейсеру. А коли багровими жаринами замиготіли індикатори радіації в кают-компанії, було вже пізно. Всі разом відчули одне: невблаганна, могутня ворожа сила паралізує мозок, ламає тіло, руйнує клітини, зупиняє серце. Перший знепритомнів найсильніший — Вано. Розірвавши сорочку на грудях, він упав на підлогу кают-компанії, синіючи, ніби від задухи. Біолог Софія глянула на контрольні автомати, схопила капітана за руку. Богдан зблід, як мрець, очі його були заплющені, руки безсило випростані вздовж тіла. Софія з останніх сил трусонула його, закричала:

— Капітане! Радіація!.. Мільярди рентген… Мільйоннократна норма…

— Кінець, — прошепотів Полум’яний.

Згасаючим поглядом він глянув довкола. Його друзі, соратники лежали в кріслах, на підлозі кают-компанії. Вони помирали, і не було у світі такої сили, яка могла б їх урятувати. Софія знеможено заплющила очі.

— Прощай, Богдане… Не забудь дітей… Лесю… Єдина надія…

Полум’яний безтямно розплющив очі. Що вона каже? Діти? Леся? Його сини… Вони теж загинуть? Ні, ні, ізолятор оточений потужним магнітним полем, радіація туди не проникла… Яке щастя! Леся з ними. Вона теж буде жити. Кохана приведе космокрейсер до мети, а там, там вона виховає синів… І, може, вони повернуть до життя всіх космонавтів, використавши генотеку корабля. О доле! Не дай щезнути останній надії!..

Богдан нап’яв тятиву волі, долаючи хвилі непритомності, що тягли його в морок смерті. Вій звівся на ноги і, ступаючи через тіла друзів, добрався до пульта зв’язку. Слабіючою рукою увімкнув сигнал тривоги. І в ту ж мить почув відчайдушний крик за спиною:

— Богданку! Що з вами?

Капітан різко повернувся, тримаючись руками за пульт.

У дверях кают-компанії стояла Леся. її обличчя було бліде й нажахане. Вона дивилася на тіла друзів і не могла нічого збагнути. Очі сповнилися болем і жахом.

— Богданку! Що сталося! Чому ти мовчиш? Богданку?!Полум’яний сповзав на підлогу. Тіло його важніло, по лицю повзла чорнота. Леся кинулася до нього, хотіла підтримати.

— Тікай! — прохрипів капітан. — Тікай в ізолятор!

Не розуміючи попередження, вона схопила його за плечі і відчула, як хвиля млості й безсилля передається їй від чоловіка. А Богдан шепотів, ледве ворушачи пересохлими губами:

— Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Космокрейсер в режим гіперпростору… Сини… Сини… Говерла…

— Що? Що ти кажеш? — ридала Леся. — Не покидай мене! Не покидай! Я помру без тебе… Коханий! Не йди!..

Богдан замовк. Останнє болісне зітхання вирвалося з його грудей. І все. Більше — ні слова. Леся закам’яніла над тілом друга, не в силі думати, розуміти, діяти.

Та ось до її свідомості дійшли слова Богдана. Сини… Вони живі, їх треба рятувати. Вони — єдина надія. Леся повільно встала. Голова наморочилася, навколишні предмети розпливалися, ніби в тумані. Зірки в ілюмінаторах кают-компанії зливалися в пломенисті нитки, які, звиваючись спіралями, утворювали химерний блискучий клубок.

Леся доповзла до дверей. Вибралася в коридор. Слабіючий мозок уперто нагадував: діти, діти, діти… Треба рятувати дітей… Тільки б устигнути…

Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізатор. Свідомість трохи прояснилася, хоч слабість не зникла. Леся зайшла в центральну каюту управління, байдуже поглянула на пульт. Космокрейсер з субпроменевою швидкістю мчить до далекої червоної зірочки. Хто тепер поведе його? Хто викопає завдання Землі?

Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… Жаль, якщо пропаде така цінність… А вона вже не встигне провести розрахунки для повернення…

Леся ступила кілька кроків до дверей ізолятора. її зупинив дзвінкий спокійний голос:

— Вам не можна входити до ізолятора.

Жінка обернулася. Хто це? Довго не могла збагнути, звідки чується голос. Потім побачила: говорив УР — Універсальний Робот. Ось він стоїть біля пульта управління, поруч з кріслом капітана, — блакитний ящик з двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчик, був чудовим розумним автоматом. Маючи майже невичерпний резерв для запам’ятовування і самопрограмування, УР зберігав у своєму кристалічному мозкові всю інформацію, зв’язану з польотом та режимом роботи космокрейсера, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій галузі математики чи гуманітарних та природничих наук. І ось тепер він попереджував Лесю про небезпеку. Його очі, приймачі зовнішньої радіації, блимали червоними вогниками, з динаміка — маленького чорного отвору на грудях — знову почулися слова:

— Ви заражені радіацією, Лесю. Ваше тіло швидко зруйнується…

— І я вмру? — прошепотіла жінка. — Я не зможу врятуватися, Урчику?

— Ні, — сказав автомат. — Ви помрете за кілька хвилин, Лесю. Але що сталося? Хто вас опромінив?

— Загинули всі члени екіпажу, Урчику. Корабель потрапив у нечувано потужний потік радіації…

— Треба повідомити на Землю, Товариству Галактичних Зв’язків, — діловито сказав УР. — Хай зважать на цю інформацію при наступних експедиціях.

Леся безсило сіла в крісло, безнадійно мовила, глянувши па голубий ящик автомата:

— Хто повідомить? Хто поверне корабель на Землю?

— Я, — лаконічно відповів УР.

Леся вражено глянула на нього. Зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так, це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. Більше того, можна спробувати… Хоч це й божевілля… Спробувати, щоб він прийняв несподівану для нього програму… Щоб він доглянув сипів, коли вона помре… Він розумний, Урчик… Він зуміє… Треба лише годувати їх УП — Універсальним Продуктом… І доглядати… їм буде тяжко на самоті, без людей, але вони виживуть… І повернуться на рідну Землю. А там їх усіх повернуть до життя… О радість! Знову побачити рідну Чорногору, марево ранкових туманів, квіти на високих скелях!..

— Урчику, — прошепотіла жінка, з надією заглядаючи в червоні очі автомата. — Це чудово, що ти зможеш повернути космокрейсер до Землі… Але в мене є ще одне прохання…

— Наказуйте, Лесю…

— Я не наказую, Урчику. Я прошу тебе… Я народила двох синів… Ти розумієш? Двох маленьких синів…

— Що таке сини?

— Як би тобі пояснити… Малесенькі люди. Такі, як і всі інші, тільки ще несвідомі…

— Зрозумів, — сказав УР. — Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності…

— Так, Урчику, так. Крім того, вони ще й несформовані…

— Ясно. Вони в процесі самопрограмування і вибору оптимального варіанта?

— Який ти розумний, Урчику. Ти все правильно кажеш. Але тепер… коли я вмру… вони залишаться без догляду… Ти ж сам бачиш…

— Ви хочете, Лесю, щоб я доглядав їх?

— Саме це, мій друже. Саме це я хочу… Прошу, не відмовся…

— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не навчали доглядати маленьких людей…

Леся затулила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя. Намагалася зібрати розбурхані думки докупи. Його не вчили? Це правда. Звичайно, не вчили. Що ж тоді робити? Як пояснити? У бібліотеці є книги по догляду за дітьми… УР вміє читати…

— Урчику!

— Я слухаю, Лесю!

— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…

— Наукова інформація. Але мені вона не потрібна. Вся науково-технічна інформація є в моєму мозку.

— Я не про те. У бібліотеці є інформація по вихованню дітей — маленьких людей. їх треба годувати, доглядати…

— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Лесю. Але є одна перепона…

— Яка, Урчику? Говори хутчіше… бо я не можу… Я вмираю, Урчику…

— Гляньте на мене. Адже я стою на місці. У мене немає рушійної системи…

Справді, так! Чому вона не подумала про це? Для обчислень Урчику рушійних кінцівок не треба. Але тепер? Що робити тепер? Що робити тепер з ним?

— Послухай, друже, — прошепотіла Леся. — Цьому можна зарадити. Візьми прибиральну машину… Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… Все інше використай для себе… з’єднай з своїм монтажем… У тобі є інформація…

— Я збагнув, Лесю. Дякую.

— Зараз. Я допоможу тобі…

Леся впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточував її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.

Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних автоматів. Вона витягла одного з них, підсунула до УРа.

— Тепер все гаразд, — почувся голос Урчика. — Я виконаю ваше прохання, Лесю. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?

— Постарайся скоріше… Урчику… якнайшвидше, — майже нечутно озвалася жінка. — Там, біля них, в пляшках… УП.

— Я знаю. Бачив. Так робив капітан, — заспокоїв її УР.

— Дякую тобі, друже. Тепер я спокійно помру. Все інше ти прочитаєш… Поспішай, Урчику…

Леся звелася на ноги, дошкандибала до керівного пульта, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:

— Ізолятор. Палату номер дев’ять.

В каюту ввірвався оглушливий крик дітей. На екрані з’явилося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два малесеньких тільця новонароджених, сповитих білими пелюшками. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Леся судорожно кинулася назустріч крикові, сльози відчаю зросили її обличчя.

— Зараз… ось зараз…. я прийду, мої малесенькі… я прийду…

Вона побігла до дверей ізолятора, забувши про все на світі. Жалібний поклик синів увійшов до материнського серця як всевладний наказ вічності.

— Лесю! Не можна! — попередив УР.

Вона не чула слів автомата. Простягла руки до дверей і впала на порозі ниць. На неї звідусюди накочувалась зоряна безодня, колисала і тягла у своє безмежне лоно. З вуст зірвалися останні слова, які долинули до рецепторів слуху УРа:

— Любов… моя любов… збережи діток… Збережи…

УР кілька хвилин дивився на тіло жінки. Потім прозвучав його чіткий голос:

— Лесю! Чому не рухаєтесь?

Жінка не відповіла. Вогники автомата тривожно замиготіли. Він сказав сам собі:

— Леся перестала функціонувати. — Подумавши, додав: — Треба поспішати.

Він притягнув до себе руками-маніпуляторами прибиральну машину і уважно оглянув ЇЇ, аналізуючи конструкцію. Потім впевнено розібрав верхню частину, яка, власне, й займалася прибиранням, залишивши підставку з ногами-коліщатами. УР довго розглядав рухову частину механізму, вивчав систему моторчиків, реле та живлення. Подумавши, він зрозумів, як можна підключити підставку до своєї системи, щоб перетворювати імпульси-бажання в рух. Для цього треба було попрацювати не менше двох і один.

УР згадав про маленьких людей. Він підняв руку-маніпулятор, увімкнув систему зв’язку і попросив керуючого робота дати ізолятор, палату номер дев’ять.

Діти знемагали від крику. УР хутко вимкнув зв’язок, промовив:

— Їхня система вимагає енергії. Маленькі люди жадають живлення. УР зробить усе, що необхідно, і прийде до них…

Він підсунувся до інструментальної шафи, відчинив її, знайшов там витки дротів, кабелів, інструменти, якими користувався капітан, інтегральні стандартні схеми. УР подумав, розшукав у своїй пам’яті інформацію про роботу, яку треба виконати. Згадавши все, він почав хутко перебудовувати підставку. Коли кабелі з’єднали руховий вузол кінцівок з енергетичним центром автомата, він, піднявшись на руках-маніпуляторах, сів на підставку. Наклавши по боках кілька пластинок, УР з’єднав себе з ногами-коліщатами.

— Здається, все, — сказав він, посилаючи в систему руху імпульс-бажання.

Коліщата закрутилися. УР швидко помчав до дверей, вдарився об поріг. Сказав:

— Не треба поспішати. УР ще не звик. Необхідне тренування, нагромадження досвіду. — Подумавши, УР мовив: — А тепер — в ізолятор.

Він підкотився до дверей, де лежала непорушна Леся. Спрямувавши па неї приймачі радіації, УР відзначив високу активність випромінювання тіла. Він обережно обхопив Лесю руками, відтягнув її вбік. Подивився па неї, подумав про те, що треба було б дослідити її тіло, а також тіла інших космонавтів. Але це потім — після відвідин ізолятора.

УР минув коридор-тамбур, обмацуючи шлях перед собою невидимими променями локації. Нарешті він підкотився до круглого люка ізолятора і підняв руку, щоб натиснути кнопку. Потім згадав, що його корпус заражений радіацією. Він вернувся назад, вкотився до лабораторного відсіку, ввімкнув аналізатор. Його поверхня справді була радіоактивна. УР увімкнув дезактиваційний пристрій, прийняв потужний газовий душ. Після цього, вже не вагаючись, попрямував до ізолятора. Ось і палата номер дев’ять. УР відчинив двері. Пронизливі крики маленьких космонавтів оглушили його. УР миттю зменшив потужність сприймання звуку, сказав:

— Маленькі люди ще не вміють контролювати витрату своєї енергії. Я згодом навчу їх.

Він підкотився до широкого ліжка, заглянув туди. Обличчя дітей — маленькі, зморщені — були багровими від натуги. УР поглянув довкола. Рядом з ліжком стояла шафочка, а в ній — два флакони з червоними м’якими наконечниками. УР узяв один флакон, прочитав напис: УП. “Леся сказала, що їм треба давати УП”, — згадав автомат.

Вій вставив м’який наконечник у рот одній дитині, потім — другій. Немовлята миттю замовкли, смокчучи приємний напій. Тільки інколи, в паузах між смоктанням, вони ще жалібно схлипували, ніби жалілись на те, що їх так довго змусили кричати.

УР дивився па них, спокійно поблимуючи червоними очима. Він чекав, поки маленькі люди вип’ють усю поживну рідину. Незабаром флакони спорожніли. Але немовлята продовжували смоктати м’які наконечники.

“Рухи по інерції, — вирішив робот. — Але жінка сказала, що праця подвійна: забезпечувати їх енергією і прибирати”.

УР оглянув постіль. Вона була чиста. Але ж Леся даремно не говорила б. Він швиденько розгорнув пелюшку і відзначив, що маленька людина справді не цілком чиста. Немовля закричало, відчувши дотик металевих рук-маніпуляторів. УР знайшов поряд з ліжком чисті пелюшки, загорнув у них дитину. Те ж саме він зробив і з другим маленьким космонавтом.

Після цього діти хутко заснули. УР поглянув па них, сказав:

— Їхня система забезпечена енергією. Тепер настав час засвоєння. УР повинен оглянути капітана і космонавтів.

Прямуючи до керівної каюти, він зупинився над тілом Лесі, згадав, що знав про людину та її будову. Він знав дуже мало: тільки те, що стосувалося його взаємин з космонавтами. Тоді УР увімкнувся в бібліотечну систему космокрейсера, знайшов розділ, присвячений людині. За кілька хвилин він оббіг квантопроменем колосальну інформацію. УР звернув увагу на серію повідомлень про відновлення функцій життя в тілах людей, вражених радіацією. Для цього треба було обеззаразити їх, а потім помістити в камери з низькою температурою, захищені магнітним полем. УР згадав, що такі камери на кораблі є. Він вирішив повторній досвід тих людей, які так робили. Інформації про те, що робити далі, УР не знайшов, але то вже не його справа; повернеться космокрейсер на Землю — там учені зроблять як треба.

Робот попрямував до кают-компанії, оглянув кожного космонавта. Довго стояв над тілом капітана. Йому здавалося дивним, що капітан мовчить і не рухається. Він завжди був такий рухливий і багато говорив з УРом. УР завжди з готовністю допомагав капітанові в його розрахунках, миттю знаходячи в своєму кристалічному мозкові все, що було необхідно. А тепер — капітан непорушний. Отже, його система зіпсована.

Робот із допомогою прибиральних машин нейтралізував залишки радіації на предметах і стінах корабля, а потім підняв тіло капітана і покотився до ізоляційних камер…

…Тіла всіх космонавтів були поміщені в низькотемпературні камери. Після цього УР знову відвідав немовлят. Він знайшов у шафі біля ліжка великий балон з УП. Робот націдив їжі у флакони, натягнув на них м’які наконечники і дав дітям. Наситившись, немовлята заснули.

УР повернувся до керівної каюти, довго стояв біля пульта управління і згадував усе, що стосувалося космокрейсера “Любов” та його завдання.

— Леся сказала, що треба повернутися на Землю, — мовив сам собі робот. — А моя інформація говорить, що зореліт взагалі не повернеться до Землі. Спочатку він відвідає систему червоного карлика КС-25-82, де вивчить джерело сигналів штучного походження, а потім — фінішує в систему епсилон Ерідана для утворення нової людської цивілізації. Це — завдання Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.

УР хвилин тридцять думав, як вийти з лабіринту взаємовиключних програм. Він збагнув, що утворити нову цивілізацію без живих космонавтів неможливо. Отже, політ до епсилон Ерідана втрачає доцільність, і його справді, можна було б одмінити. Але як же тоді дослідження джерела штучних сигналів?

Робот перебрав інформацію свого мозку, але в ній не було завдання досліджувати систему червоного карлика: це повинні були зробити самі космонавти. Але вони не діють, вони вийшли з ладу. Хто ж тоді зробить це?

УР довго не міг вирішити проблеми. Нарешті ланцюжок співставлень привів його до думки, що немовлята, яких він годує, у майбутньому стануть дорослими космонавтами.

— Маленькі люди наберуться досвіду, — сказав УР. — Вони ознайомляться з інформацією і виконають завдання. А потім УР поверне космокрейсер до Землі. Так буде виконано завдання Лесі і завдання Все планетного Товариства Галактичних Зв’язків.

Розв’язавши таким чином складну дилему, УР заспокоївся. Він перевірив усі контрольні автомати керування, їхні дані. Корабель летів правильним курсом.

Тепер можна було заглибитись у внутрішній світ свого квантово-кристалічного мозку. УР зробив усе, що міг…

Робот кілька хвилин розв’язував складні математичні рівняння, тренуючи свої аналітичні здібності. Відчувши задоволення від ідеальних розв’язків кількох заплутаних завдань, він замиготів очима, промовив:

— Капітан би зрадів, почувши моє рішення. УР не має кому передати свої досягнення.

До дітей ще йти рано. Робот знову заглибився в свою пам’ять. У синтезаторі його зорових рецепторів випливла постать Лесі, почувся її голос: “Любов… моя любов… збережи діток… Збережи…”

УР кілька разів повторив передсмертний вигук Лесі, вслухався в нього, намагався проаналізувати. Любов… її любов… Леся просила, щоб якась “любов” зберегла ЇЇ дітей. Але ж вона дала завдання УРові? Може, вона так називала УРа? Мабуть, ні. Бо ніхто ніколи так не кликав УРа. Космокрейсер мав назву “Любов”. Може, вона прохала всю автоматику корабля, щоб вона оберегла життя маленьких космонавтів? Напевне, так воно і є…

Але щось не дозволяло УРові задовольнитися таким рішенням. Асоціативна пам’ять підказувала, що всьому кораблеві Леся не могла дати такого завдання — адже космокрейсер складається з безлічі вузлів та секцій, отже, не являє собою єдиного цілого. Крім того, УР часто чув слово “любов” з вуст капітана й інших космонавтів, і воно було в іншому контексті, без усякого зв’язку з космокрейсером. Мабуть, назва зорельота символічна, а саме слово має інше значення. Тоді до кого ж чи до чого Леся зверталася, хто міг почути її, щоб виконати передсмертне прохання?

Заінтригований кристалічний мозок УРа вже не міг заспокоїтися, жадаючи довести до кінця химерне завдання своєї власної пам’яті: він потрапив у кільце самоствореного алгоритму, і допомогти могло тільки нагромадження нової інформації.

УР знову зв’язався з квантово-електронною бібліотекою, в розділі “Людина” знайшов підрозділ “Любов”.

— Так я і знав, — задоволено констатував робот. — Найтаємничіше почуття. Тут так і сказано. Навіть для людей воно таємниче. Але я спробую розібратися в ньому. Це не просте рівняння: якщо людина жіночої статі, вмираючи, втрачаючи функціональність, робить усе, щоб зберегти неповноцінних людей, так званих дітей, — то тут мусить бути захована якась глибинна доцільність. Не могла ж Леся діяти непослідовно й недоцільно?!

УР почав оббігати квантопроменем історичну і художню інформацію, зв’язану з поняттям “Любов”. Багато чого він не розумів, і це викликало в його кристалічному мозкові безліч конфліктних імпульсів, які вимагали розв’язання, загрожуючи зруйнувати зрівноваженість структури робота.

Він виділив ряд функцій, зв’язаних з любов’ю, які послідовно повторювалися. Шлюб, тобто поєднання двох індивідуумів різної статі. Очевидно, це було потрібно для зрівноваження енергетичних полярностей. Далі — поява маленьких людей, як результат шлюбу. Але в інформації УР знайшов поняття “позашлюбні діти”. Правда, це поняття сягало коренем історичного періоду до двадцять першого століття, але все-таки воно було, отже, шлюб не єдина можливість для відтворення нових осіб.

Разом з тим виявляються випадки, коли любов не вела безпосередньо до появи дітей, а давала імпульси для цілком іншої діяльності: створення геніальної музики, картин, архітектурних шедеврів, героїчних подвигів. Все це робилося для того, щоб сподобатися своїй обраниці чи обранцеві. Але навіщо, коли не малося на меті створити своїх наступників — маленьких людей?

УР відзначив, що з любов’ю тісно пов’язані інші поняття, такі, як поезія, естетика, мораль, ненависть, етика. У художніх творах і в філософських концепціях безліч разів повторювалося слово “краса”.

“Ти прекрасна!” — тисячі таких вигуків знаходить УР у древніх і новітніх авторів художніх та інших творів, у сонетах, одах, ліричних віршуваннях. Якщо їм це не набридало, отже, поняття “краси” мало для людей якесь магічне, виняткове значення.

— Нема прекраснішої від тебе!

— Люблю тебе, люблю тебе!

— Твоя краса затьмарила світ!

— Твої очі ясніші сонця!

— Твої очі — як дві зорі!

УР дивувався. Навіщо такі перебільшення? Адже він сам бачив десятки людей жіночої статі і може об’єктивно судити про деякі характеристики їхніх органів. Очі — це рецептори видимого випромінювання (видимого для людей, бо УР має ще й приймачі ультрафіолету, рентгенівських променів та інфрапроменів). У Лесі, подруги капітана, очі справді великі, блакитні. Але сказати, що вони, як дві зорі, — це неймовірне перебільшення. Діаметр очей не більше кількох сантиметрів. А діаметр найменших відомих зірок сягає мільйонів кілометрів. Крім того, очі холодні, водянисті, а зірки — розжарені сфери, надра яких мають температуру десятки мільйонів градусів. У чому ж справа? Чому люди, які люблять точні розрахунки в наукових дослідженнях, у сфері любові дозволяють собі повне нехтування законом точної інформації?

Треба розібратися в цьому парадоксові.

Далі УР виявив, що любов дуже рідко вела за собою доцільність. Взяти хоча б древню історію Ромео й Джульєтти. їм не дозволили об’єднатися. І вони замість того, щоб створити в іншому місці свою спілку і дати життя новим істотам, вирішили припинити своє функціонування. Навіщо? Чому любов привела до такого дивного наслідку?

Разом з тим любов означає не лише магнетичне тяжіння до осіб протилежної статі. Люблять і однотипних осіб: чоловік чоловіка, жінка жінку. Або людина — тварину, рослину, птаха, явище природи чи гарну річ. А ще є в людей любов до правди, до істини. Ради любові до істини багато великих учених віддали життя. Наприклад, Джордано Бруно згорів на вогнищі. Неясно тільки, чому одні люди відстоювали істину, а інші — змагалися супроти неї. Хіба не всі вони були спрямовані до спільної мети?

Кристалічний мозок УРа знемагав. Його атомні батареї були навантажені до краю, і контрольний енергорегулятор попереджав про небезпеку. Тоді УР рішуче вимкнувся з потоку інформації і ввів себе у алгоритм заспокоєння і зрівноваження.

— Пізніше розберуся, — сказав він. — А тепер знову погодую дітей…

Минали дні.

УР повністю оволодів обов’язками няньки. Він годував дітей, купав їх і навіть прав пелюшки. Всю цю премудрість він вичитав у бібліотеці.

Діти росли. Незабаром вони почали протестувати, коли УР загортав їх у пелюшки. Тоді робот дозволив їм повзати по ліжкові, а згодом і по підлозі. Годував їх УР у точно визначений час, але ніяк не міг привчити виділяти спрацьовані шлаки в певному ритмі й у суворо визначеному місці.

УР дивувався: майбутні космонавти, мислячі істоти, а не можуть засвоїти незначного умовного рефлексу.

Діти прагнули гратися з УРом, але, відчувши дотик холодних металевих кінцівок, репетували і сахалися під нього. Почуття невдоволення, невиконаної програми зароджувалося в надрах мозку робота, і він знову йшов до інформаторію, заглиблювався у вивчення парадоксального поняття любові.

Чому діти не люблять УРа? Адже він робить усе те, що робила для них Леся. Чому вони не йдуть до нього на руки? Може, тому, що в нього і в них різна температура тіла?

Він вивчив характеристики людського тіла. Його припущення підтвердилося. Температура людського організму в середньому рівнялася 36,5 градуса за Цельсієм, а його руки-маніпулятори мали температуру, залежну від довколишнього середовища. Отже, дотик робота дітям був неприємний. Крім того, УР збагнув, що є велика різниця між м’якою еластичною шкірою Лесі і його металевим покриттям.

УР вичитав у інформаторі! що любов залежала навіть від усіляких дрібних характеристик — кольору очей, форми тіла, експансивності, тембру голосу, характеру поведінки, не кажучи вже про узгодження смаків, вищої розумової інформації та поглядів на так звану істину.

Йому стало ясно, що діти не полюблять його, бо він завжди залишиться для них чужим і далеким. Якийсь потворний ящик на колесах, або “купа брухту”, як любили називати роботів у своїх книгах древні фантасти. Користуватися послугами УРа вони будуть, але ніколи не визнають його рівним собі.

Подумавши таке, робот спантеличено зупинив асоціативний потік мислення. Звідки в нього такі міркування? Чому? Він твердо пам’ятає, що в первісному алгоритмі таких тенденцій не закладено. Тоді це почалося від прощальної бесіди Лесі. Це все наробило химерне слово “любов”. І УР вже ніколи не заспокоїться, доки не вирішить загадки.

У його пам’яті зринули картини перших місяців польоту. Задумливе обличчя капітана, який сидить у кріслі, заплющивши очі. Вій слухає Лесю, і густі чорні вії Богдана тріпочуть. Вона читає вірш (УР пам’ятає, що Леся складала вірші сама і часто їх читала космонавтам). Той вірш був про любов. УР зберіг у пам’яті кожне слово, жест, інтонацію.

Коли згасають зорі -

Інші спалахують знову.

Хто їх запалює в небі?

Хто — крім любові?

Коли розлучаються друзі,

Не втішить ні ласка, ні слово.

Хто нову зустріч готує?

Хто — крім любові?

Все перетвориться в попіл,

В хвилі першооснови,

Лише навік невмирущі

Зерна любові…

Те ж саме! Таємниче, незбагненне поняття, яке не можна ототожнити з будь-яким алгоритмом. УР страшенно дивувався, як могли взагалі люди чого-небудь досягти, керуючись любов’ю. Адже найменший прорахунок у моделюванні процесу ядерної реакції або в обчисленнях курсу корабля приводить до катастрофічних наслідків. А в історії людства любов штовхала своїх апологетів та прихильників на такі безглузді рішення, які не могли б розшифрувати всі комп’ютери світу. І все-таки цивілізація існувала, розвивалася і сягнула космічних висот. Цілковитий ірраціоналізм!

Раптово у робота виник новий рефлекс: він почав думати про експериментальну перевірку поняття “любов”. У нього виникла програма: змінити свою форму і таким чином перевірити, чи зовнішній вигляд має значення в емоційній сфері маленьких людей.

Він щодня продовжував доглядати дітей, а у вільний час почав готуватися до зміни своєї зовнішності. УР перечитав усю інформацію, що стосувалася роботів — прадавніх і новітніх. Колись їм давали справді людську подобу, але пізніше відмовилися від цього, бо були випадки підміни людини автоматом, а це приводило до небажаних наслідків. Пізніше роботів створювали відповідно до конструктивних і функціональних потреб. Ось, наприклад, УР зовні — звичайнісінька коробка, і він не відчуває від цього якоїсь неповноцінності. Але тепер, коли справа стосується не його самого, а долі маленьких людей, треба зважитися на самостійну дію…

УР переглянув фільмотеку, зв’язану з інформацією про роботів. Довго оцінював різні форми автоматів, рушійні пристрої, функції. Зупинився він на формі універсального робота-антропоїда, якого колись використовували для праці біля верстатів, для гри на музичних інструментах, для перенесення вантажів, для обчислень, коротко кажучи, для всього, що робила сама людина. У такого робота були еластичні м’язи, цілком людське обличчя, штучне волосся і тепла шкіра.

Тепер належало зробити найважче: створити дієздатну модель і перенести в неї кристалічний мозок УРа. Скільки на це ніде часу? Чи витримають діти без няньки? А якщо невдача?

Ще кілька днів УР вагався. Але первісний імпульс бажання експерименту підганяв, і робот нарешті зважився. Вій вирішив розділити задум на кілька етапів. Спочатку змоделював експеримент з допомогою головного квантомозку зорельота. Результат був позитивний. Тоді УР послав занити до різних складів корабля, де зберігалися матеріали для ремонту пристроїв, апаратів, всюдиходів та вузлів космокрейсера. Вісімдесят відсотків деталей було на складах, вони мали стандартне призначення. А пластикову форму треба було відливати в спеціальній лабораторії. Крім того, ще належало послати замовлення в мікробіологічну лабораторію для вирощення штучних м’язів.

Коли роботи-помічники принесли все необхідне до керівної каюти, УР досить довго міркував над складним питанням: які риси обличчя вибрати для своєї нової подоби? Нарешті він зважився: йому хотілося бути схожим на капітана. Виникали в мозку імпульси про жіночу подобу — адже дітям ближча форма матері, але перемогло перше рішення. УР виходив з таких передумов: робот УР — чоловічого роду, крім того, маленькі люди — теж майбутні чоловіки, отже, їм потрібне чоловіче виховання. Та й, крім того, до капітана в УРа була якась особлива симпатія. Це й визначило остаточне рішення.

УР узяв з фільмотеки зображення капітана, промоделював його в багатьох ракурсах, сформував з м’якого пластику обличчя.

Праця над новим тілом тривала три місяці. Тим часом космокрейсер краяв зоряний простір, а УР доглядав дітей.

Нарешті наступив вирішальний момент. УР випробував манекен свого майбутнього тіла. Він пересувався, ходив, як люди, мав такі ж передні кінцівки. Під еластичною шкірою в нього обігала термальна рідина, яка створювала ефект нормальної людської температури. Нагодувавши дітей, приготувавши їм про всяк випадок кілька запасних флаконів з УП, робот замкнувся в каюті, готуючись до нового народження.

Він покликав з біолабораторії робота-помічника, ввів йому алгоритм остаточного монтажу. Поклавши манекен нового тіла на підлогу, дав наказ вийняти мозок із свого старого футляра.

Робот-помічник схилився над ним, вліз маніпуляторами в надра кабелів та інтегральних схем. Погасло світло, щезли звуки. УРові здалося, що він щезає, що його вже не буде. Але усвідомлення функціонування залишалося, воно сфокусувалося в якійсь невимірній точці, хоч не мало ні форми, ні вияву. Свідомість пливла якимись хвилями, колихалася, вібрувала серед пітьми. Потім блискавиця прорізала мозок. УР побачив над собою стелю каюти, зеленкуваті очиці робота-помічника.

— Монтаж завершено, — сказав помічник.

УР послав імпульс до рук. Вони заворушилися. Ноги теж зігнулися в колінах. УР сів на підлозі. Було дивно, незвично. Все тіло здавалося не своїм. Він спробував стати на рівні ноги, впав. Ще раз. Ще. Похитуючись, зрівноважився. Помічник стояв, дивився, чекаючи наказів.

— Іди, — звелів УР. — Ти мені непотрібний.

— А це? — Показав помічник на старий футляр УРа.

— Однеси в лабораторію.

Помічник вийшов з каюти. УР почав експериментувати з новим тілом. Мозок працював ясно, як і раніше. Але до рушійних органів УРові доведеться звикати.

Він обережно пошкандибав до ізолятора. Близнюки зустріли небачену постать мовчанням. Потім один з них заревів злякано. Інший підхопив плаксиву симфонію. УР глибоко замислився. Невже він зробив гірше? Чому діти так непривітно його зустріли? Від несподіванки? Можливо. Адже вони ще не бачили такої істоти…

УР поволеньки підійшов до шафи, налив у флакони УП. Діти замовкли, очікували. Він подав їжу, вони, косячи очима, взяли флакони, почали смоктати.

УР сів на ліжко. Один з близнюків обережно підповз до робота, несміливо торкнувся його руки. Відсахнувся. Знову торкнувся. Певно, йому сподобалася еластична шкіра, її теплота, бо він, осмілівши, почав лізти на спину УРові. Якесь дивне відчуття прокотилося в надрах робота. Доторки маленької людини не були неприємні. Він відчув, що ланцюжок асоціацій привів його до правильного рішення: віднині діти вважатимуть його своїм. Урок любові не пропав марно…

За кілька днів УР повністю оволодів функціями свого нового тіла. Воно йому сподобалося — п’ятипалі руки дозволяли виконувати дуже тонку роботу, чого УР не вмів раніше, він тепер був сильніший і вищий. Крім того, йому було приємно, що зовні нічим не відрізняється від людини. Кілька днів він ходив до дітей без будь-якого покриття, а потім вирішив, що зміну треба довершити повністю. У каюті капітана УР знайшов сорочку, штани й черевики: все це прийшлося на нього.

Близнята дуже прив’язалися до нової подоби УРа. Вони не одпускали його з каюти і все намагалися втягти в свою безконечну гру. УР ніяк не міг збагнути, в чому суть їхнього вовтузіння, але дозволяв їм вилазити собі на голову, повзати по грудях. Він з подивом відзначив, як багато енергії витрачається маленькими людьми для неосмислених рухів.

УР згодом помітив, що діти різні, хоча й дуже схожі. Він одрізняв їх по запаху, по незначних відмінностях у забарвленні шкіри, очей, волосся. Того, що був трохи темніший і мав риси капітана, УР назвав ІКС. Того, що нагадував Лесю і мав блакитні очі, — ІГРЕК. Вони запам’ятали свої імена і радісно відгукувалися на них.

Минали місяці. Маленькі космонавти почали ходити, бігати. УР збагнув, що дітей треба вчити, що необхідно вкласти в їхню систему людську інформацію. Але як? Адже вони не вміють читати книг або проглядати фільми! Крім того, їм потрібна своя, цілком ЛЮДСЬКА програма.

УР згадав, що для майбутніх дітей на кораблі приготовлено цілий комплекс первісної шкільної інформації у вигляді фільмів, магнітних записів та стереокартинок. Він зв’язався з інформаторієм, проглянув фільмотеку, відібрав дещо з того, що здалося йому підходящим.

Змонтувавши в палаті стереопроектор, він запустив для близнят перший фільм: це був урок для дошкільнят. У просторі виникла постать жінки, яка щось говорила, приязно всміхаючись. Вона була юна і гарна, очі її сяяли блакиттю й ніжністю. Ікс та Ігрек, побачивши жінку, радісно загаласували й кинулися до неї. Але вони проникли крізь її постать, зіткнувшись з холодним пластиковим покриттям стереоекранів. Близнюки здивовано відступили, знову підійшли ближче. Гарна жінка, як і раніше, не виходила до них, вона перебувала в білому кубі.

Діти чомусь довго плакали, не хотіли навіть їсти, а УР стояв над ними, не розуміючи, чого їм треба. Він знову й знову вмикав фільм, але маленькі космонавти не хотіли дивитися на нього.

Та минуло кілька днів, і дітям забажалося ще раз поглянути на постать жінки, яка була хвилююча й рідна. Вони показали УРу на кінопроектор. Робот охоче ввімкнув апарат. На цей раз діти сиділи спокійно й дивилися на жінку. Вони уважно прислухалися до її слів. Вона вела їх лісами, степами, берегами рік. Вона показувала їм грайливих оленів і могутніх птахів у високому чистому небі. Перед ними з’являлися пінисті водоспади і величні верхів’я гір. Свої мандри жінка супроводжувала лаконічними фразами, які повторювалися, поглиблювалися, легко проникали в свідомість близнят.

Минав час. Діти починали повторювати багато слів, розуміти їх. Жінка проказувала маленьким учням назви предметів, істот, їхнє переплетіння у діяльності людей, у сукупності явищ, подій, випадків. Вони побачили велетенські міста й лабораторії, космодроми та стадіони, парки та ігрові майданчики з веселою дітворою, золоті пляжі над морями та тінисті ліси з щебетливими птахами.

Близнята почали розмовляти. Вони швидко оволодівали знанням, мовою, образною системою понять. УР кожного дня посилював інформаційний потік, відповідно до інструкцій, які були в педагогічній фільмотеці.

За кілька тижнів відносного часу УР випустив близнят з палати ізолятора і повів їх до кают-компанії, а потім — до головної каюти управління. Діти з подивом і захопленням дивилися на зоряне небо за ілюмінаторами, запитували:

— Урчику, а чому гарна тьотя показує нам води, ліси, гори, а тут лише зіроньки сяють?

— Вода і ліс на Землі, — пояснював УР. — Земля — це наша планета,

— А де вона, Урчику?

— Далеко, серед зірок. Гляньте сюди. Бачите жовту зірочку?

— Бачимо.

— Це наше Сонце. Воно має біля себе дев’ять планет і кілька десятків супутників тих планет. Наша Земля — третя від Сонця.

— А ми побачимо її коли-небудь?

— Побачите. Але не скоро.

— Чому?

— Спершу треба побувати на іншій планеті.

— На іншій землі?

— Так.

— Навіщо?

— Є таке завдання, його дали нам старші люди. Ви пізніше про все дізнаєтесь.

— Урчику! А живої тьоті тут немає? Чому вона не приходить? Нам хотілося б погратися з нею…

УР подумав над цим запитанням, завагався. Якісь асоціації не дозволили йому сказати, що на кораблі були живі космонавти, що вони загинули. І тому робот відповів:

— Ви тут одні, Ікс та Ігрек. Ви і я, ваш помічник, Універсальний Робот. Вам Земля дала важливе завдання. Незабаром я вам розповім про нього. А тьотю слухайтеся. Вона навчає вас, щоб ви змогли збагнути завдання…

Коли діти втомлювалися і йшли спати до своєї палати, УР поспішав до інформаторію і поринав у заплутаний світ історичного минулого людської цивілізації. Він старанно намагався проаналізувати всі основні тенденції людської культури, економіки, соціології, науки, релігії, мистецтва, щоб визначити головну мету поступу. Куди прагнуло людство, чого бажало досягти? Який смисл був у житті окремої особистості, яка доцільність? Смисл кожної особи зокрема можна було проаналізувати в тимчасових алгоритмах, але загальна картина втрачалась, і всі прагнення не синтезувалися, повисали в порожнечі. Цілий ланцюжок жертовності — від давнини до новітніх часів Космічної Ери! В ім’я чого?

Мозок УРа знемагав. І він вбачав можливу розгадку лише в явищі абстрактного сфінкса, який так збентежив його, — у любові. Але що глибше він вивчав те поняття, то безгіадійніше поринав у його зловісні, таємничі глибини. Якогось дня він вирішив стати поетом. Можливо, поезія допоможе йому оволодіти алгоритмом любові.

УР проаналізував теорію віршування, простудіював поетичну спадщину Байрона, Пушкіна, Шевченка, Гомера, цілої плеяди новітніх космічних поетів. Потім замислився, і в нього народився такий вірш:

Таємниці нездоланний мур

Постає ізнов.

Знемагає від напруги УР:

Що таке любов?

Кристалічний мозок мій горить

У самотині.

Чи розв’яже дивний алгоритм,

Чи впаде в борні?!

Робот кілька разів повторив своє творіння, смакуючи кожне слово. Він пишався своїм першим віршем.

— Цікаво, — пробурмотів, — чи сподобався б мій вірш Лесі? Може, колись вона оживе, і тоді я їй прочитаю. Вона скаже, чи правильно я аналізую поняття любові.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Планета квітів

Минуло десять років відносного часу.

Космокрейсер “Любов” наближався до системи червоного карлика — першої мети подорожі. УР перевірив інформаційні дані всіх вузлів корабля і ввімкнув автомати гальмування.

Близнята — високі гарні підлітки — невідступно супроводжували свого наставника, уважно слухаючи його пояснення. Вони вже прекрасно оволоділи автоматикою крейсера, знали призначення всіх вузлів, розбиралися в навігації, починали розуміти релятивні ефекти часу й простору. Але все це було в них схематичне, нежиттєве, абстрактне, і УР сподівався, що перебування на планетах червоного карлика дасть його вихованцям необхідний досвід.

Телескопічні аналізатори космокрейсера свідчили, що в системі є три невеликі планети, як і передбачалося теорією. Сигнали мислячих істот генерувалися з третьої планети. Після незначних розрахунків УР спрямував зореліт до неї.

Вже недалеко від планети він дозволив Іксу та Ігреку сісти до крісел пілота й штурмана. Екрани кругового огляду замерехтіли, відкрилися в безодню зоряного безміру. Праворуч зловісно палав сфероїд червоного карлика, багряні крила корони простягалися в простір.

— Урчику, а чому це сонце таке невеселе? — тривожно запитав чорнявий Ікс.

— Для тебе воно невеселе, — пояснив УР, — бо ти — істота іншого сонця. А для тутешніх істот воно може бути гарне, приязне…

— Хіба тут є живі істоти?

— Цілком можуть бути. Адже ми летимо, щоб відшукати генератор штучних сигналів.

Ігрек схопив брата за руку, захоплено вигукнув:

— Дивись, дивись, яка здоровенна куля!

— Вона роздувається! — закричав Ікс.

— То не куля, — пояснив УР. — То планета, на яку ми сядемо.

— Інша земля? — запитав Ікс.

— Інша. Схожа на рідну планету.

— А ми на ній зможемо дихати?

— Побачимо. Ми для того й прибули, щоб дослідити її.

Космокрейсер пробив хмари. Планетарні двигуни вимкнулися, запрацювала магнітно-гравітаційна тяга. Зореліт помчав над планетою, за ним тягнувся сріблясто-вогняний слід іонізованих газів.

Унизу видно було темні простори океанів, материки, синюваті звиви річок, масиви лісів і хребти високих гір. УР увімкнув аналізатори радіації всіх частот, виділив хвилю, на якій Земля спіймала сигнали мислячих істот. Періодично ритмічні сигнали набували величезної потужності. Автоштурман відзначив широке плоскогір’я, на великому острові серед океану. Зробивши ще один виток довкола планети, УР дав команду фінішувати. Автомати слухняно виконали наказ.

Близнюки здивовано і перелякано дивилися в перископи, тривожно запитуючи УРа:

— Ми падаємо?

— Ні, сідаємо на планету.

— Ми не розіб’ємося?

— Ні. Сидіть спокійно. Чоловікам належить зберігати спокій навіть перед смертю. Так твердять усі людські казки й легенди.

— Ми не будемо боятися, Урчику, — запевняли близнята, хоч зуби в обох цокотіли від страху. — А що це таке широке та синє?

— То океан.

— А на Землі він інакший!

— Бо ви бачили його у фільмі з берега. А тут — згори, з неба.

— А це що таке зелене?

— Ліси.

— А в них є звірі, як на Землі?

— Напевне, є. Якщо є флора, то є й фауна.

— Ой, як здорово! — вигукнув Ігрек, і його блакитні очі замріялися. — Побігати б серед дерев!

— Погратися з оленями! — підхопив Ікс радісно.

— Ще походите, — запевнив УР. — Не заважайте.

Космокрейсер, здригаючись у густих потоках повітря, повільно опускався серед плоскогір’я. Над ним змикалися чорно-сині грозові хмари, створені штучною іонізацією атмосфери. Вдарили блискавиці, осяваючи примарними полисками велетенський сфероїд. Страхітливі громи струсонули острів, ринула злива, обмиваючи металевий корпус гостя з далеких світів.

Космокрейсер доторкнувся до кам’янистої поверхні, загруз в неї на кілька метрів. А за півкілометра від нього грозові спалахи на якусь мить виривали з мороку високу конічну споруду… Саме звідти генерувалися сигнали мислячих істот.

Підлітки визирали в ілюмінатори, захоплено дивилися на густі зарослі блакитно-лілових дерев, білосніжні верхів’я гір, червоний диск сонця, що плив між розкошланими хмарами. Все це було не таке, як у фільмах, і тому манило до себе, вабило.

— Урчику, — просив Ікс, — я хочу туди…

— Куди?

— На планету.

— Ми погуляємо в лісі, — вторив Ігрек. — Ми ж бачили: на Землі діти бавляться в лісах, парках…

— Заждіть. Ми ще не знаємо ні складу повітря, ні тутешньої мікрофлори, ні того, хто тут живе. Треба все перевірити.

УР увімкнув аналізаторні пристрої, а сам спустився ліфтом униз, перед тим замкнувши близнюків у ізоляторі. Перейшовши у вихідний шлюз, продезинфікував його і вийшов назовні. Пересуватись було важко. Під ногами відчувалася не гладенька підлога приміщень космокрейсера, а нерівний кам’янистий грунт. УР ступнув обережно, увімкнувши всі свої рецептори — радіації, звуку, запаху і синтезатор несподіваних подразнень.

З лісу долинав хор розмаїтих голосів. У пам’яті УРа не зберігалося інформації про жоден з них. То, безумовно, були голоси цілком відмінної, несхожої на земну, еволюції. Робот не затримувався на аналізі тих випадкових подразнень. Він хотів перш за все оглянути гігантську будівлю, що бовваніла серед імли, біля підніжжя гори.

УР наблизився до конічної споруди, оглянув її поверхню в спектрах різних променів.

— Безумовно, штучного походження, — сказав робот сам собі. — Це і є те, що мала знайти експедиція. УР викопав перше завдання Землі. Тепер ще належить встановити контакт. Але це справа людей. Ікс та Ігрек мають доповнити дослідження УРа.

Робот запримітив угорі велетенські рефлектори. їх було три. Мерехтливі чаші поволі оберталися, спрямовуючи свої трипелюсткові отвори в небо. “Антени спрямованої дії, — відзначив УР. — Можна повертатися до корабля. Тут живуть мислячі істоти”.

Робот рішуче попрямував назад. Його кристалічний мозок інтенсивно працював. У єдиний вузол зв’язалися дві взаємовиключаючі думки: одна — одразу шукати контакту, а друга — не поспішати з цим. Інформація, яку здобув УР у бібліотеці, свідчила, що мислячі істоти не завжди бувають творчими, мирними. Теоретично і практично можливі деградації розуму, а звідти викривлення програми, що приводить до агресивності, ворожості, руїнницької діяльності.

“Насамперед обережність, — вирішив УР. — Проблему контакту мають вирішувати Ікс та Ігрек, коли підростуть. А справа УРа — оберігати їх”.

По дорозі робот заглянув у невеликий лісок, дослідив кілька дерев, здивувався. їхнє коріння занурювалося в грунт неглибоко, воно було схоже на кінцівки павуків чи якихось комах. УР спостеріг, як кілька низькорослих дерев пересувалися з місця на місце.

“Рухливі ліси, — констатував УР. — Таке в нашій системі не зустрічається. Дуже цікава знахідка для земної науки”.

Робот рушив далі. Зненацька з-за скелі на нього кинулася якась велетенська істота. Сітка довгих щупалець обплутала робота, міцні обійми тиснули його тіло. УР під вагою істоти впав, промовивши здивовано:

— Це — живе створіння. Воно хиже.

Він занепокоєно відзначив, що мацаки хижака всмоктуються в його шкіру, намагаються порвати її. Це було неприємно. Він дав наказ своєму захисному центрові ввімкнути струм високої напруги на зовнішній покрив. Істота з тривожним свистом відскочила, закрутилася на місці й почала корчитися, розпадаючись на шматки. УР підвівся, оглянув залишки істоти, похитав головою.

— Дивно. Схоже на рослину, але хутко пересувається. Дуже спритне створіння. І хиже. Чому? Чого хотіло воно від УРа? А тепер його система зіпсувалася. Само винне.

Входячи до шлюзу корабля, робот рішуче заявив сам собі:

— Малих космонавтів випускати з космокрейсера поки що не можна. Це дуже небезпечно для них. Тіла дітей не захищені. Хай трохи підростуть, оволодіють інформацією. А тоді почнемо з ними вивчати конічну вежу.

Минуло ще кілька років. УР терпляче ждав, виховував дітей. Вони стали високими, сильними юнаками, майже такими, як і дорослі космонавти, що колись стартували з Землі. УР відзначив, що Ікс схожий на капітана, а Ігрек — на Лесю.

“Очевидно, принцип стандарту, — міркував УР. — Але як же так сталося, що одночасно народилося дві істоти, не схожі одна на одну? Адже любов у капітана й Лесі була спільна?”

Так і не розв’язавши цього питання, УР продовжував невтомно готувати своїх вихованців до самостійних дій.

Їм почали снитися сни. Вони прокидалися після них задумливі, занепокоєні, тривожні. Марилися хлопцям гомінливі гурти юнаків та дівчат, веселі ігри та гульбища, танці й пісні. Вабили до себе широкі простори океанів з білими вітрилами граціозних яхт, тінисті гаї, мелодійний спів птахів і марево місячних ночей, яких вони не бачили наяву. І очі… Таємничі, звабливі очі… І тривожний подих когось рідного, близького, жаданого.

УР в такий час довго не міг докликатися юнаків. Він гукав, сигналізував, нарешті з’являвся сам до палати і дивувався, бачачи, що вони лежать на ліжках, втупивши замріяні погляди в стелю.

— Чому не відповідаєте? — запитував УР. — Вже пора до праці.

— Неохота, — зітхнув Ігрек.

— Набридло, — додав Ікс, одвернувшись до стіни.

УР спантеличено мовчав деякий час, потім підступив ближче.

— Що таке “неохота”? І що таке “набридло”?

— Нецікаво, — огризнувся Ігрек. — Невже не розумієш? Скільки можна вдовбувати собі в голову інформацію?

— Скільки є вільного місця, — сказав УР.

— То вважай, що в мене вже такого місця нема, — засміявся Ігрек. — Я вимикаюся. Захисний рефлекс. Слухай, Урчику, ти робот і не можеш всього збагнути в людині…

УР справді не міг усього збагнути, але якийсь імпульс болю прокотився в його системі. Він помовчав, а потім спокійно мовив:

— Ви вживаєте паразитарні слова, які не несуть у собі точної інформації. Я здивований. Звідки ви взяли їх?

— Урчику, — відповів Ікс, — тобі лише здається, що в тих словах немає точної інформації. Якраз в абсурдних словах надлишок інформації. Це вже перехід до парадоксального мислення, яке виходить за межі раціонального.

УР мовчав, намагаючись усвідомити почуте. Мабуть, вони кажуть правду. Адже він уже кілька років прагне розібратися в понятті любові і ніяк не збагне її суті. В людей, безумовно, є багато нелогічних проблем і явищ, які їм здаються нормальними і важливими.

— Нам важко, Урчику, — примирливо додав Ігрек, задумливо дивлячись кудись у далечінь. — Щось розриває нас, вимагає вияву. Нам сняться сни, а ми не знаємо, що це таке, звідки воно…

— Що таке сни? — запитав УР.

— Видіння життя, — пояснив Ікс. — Коли виключаються зовнішні органи і ми спочиваємо, раптово нас захоплює хвиля образів, і ми живемо серед людей, бачимо дівчат, хлопців, тварин, птахів, гуляємо берегами океану, літаємо в повітрі…

— Генетична пам’ять, — озвався УР. — Я читав про таке в інформатори. Тепер я розумію. Невикористані резерви психіки кличуть вас до звершень. А я затримую вас у космокрейсері. Мабуть, цей період затягнувся.

УР вчасно збагнув небезпеку дальшої затримки розвитку своїх вихованців. Вони вже вільно орієнтувалися в складних системах корабля, опанували всі абстрактні й конкретні науки Землі. Вони жадібно поглинали все, що можна було засвоїти. Могутній потік інформації заповнював чисте поле їхньої свідомості, але не мав застосування. Юнаки з тривогою і хвилюванням спостерігали за життям рідної планети, яке виникало перед ними в численних фільмах, узятих космонавтами. їх потрясали історичні хроніки, видіння кривавих боїв та героїчних подвигів, сцени кохання і страти, муки рабства і поетичного натхнення. І все це не для них, не для них! То були тільки примари, тіні майже неіснуючого життя.

Ікс та Ігрек зрештою збагнули, що не вони і не УР одержали завдання летіти в іншу зоряну систему, що на кораблі мусять бути ще якісь люди. І тоді юнаки рішуче приступили до свого наставника, але він уникав розмов на цю тему.

— УР, ми вже не маленькі, — сказав Ікс. — Ми вирахували. Зореліт вилетів із Землі раніше, ніж ми народилися. Отже, ми з’явилися уже під час польоту. Де наші батьки?

УР довго мовчав. Його кристалічний мозок вирував у вихорі квантових струменів. Він зважував усі можливі наслідки відвертої розмови. І нарешті зважився розрубати вузол таємниці.

— Так, ви вже дорослі люди, — сказав робот. — Я скажу. Ви народилися на космокрейсері. Корабель вів ваш батько, капітан Богдан Полум’яний. Мати ваша — біолог, поетеса, лікар, фізіолог, співачка. Ім’я її Леся. У складі екіпажу ще, крім них, було дванадцять людей. Зореліт потрапив у потужний потік руйнівної радіації. Люди загинули. Тільки двоє дітей залишилося в біомагнітному ізоляторі. То були ви. Все інше ви знаєте. Я вирішив привести корабель до системи червоного карлика, щоб виконати завдання Землі.

Юнаки довго мовчали, перезиралися. Тільки тепер вони почали розуміти, хто для них був УР. Ікс з пошаною і почуттям ніжності доторкнувся до руки робота.

— Отже, все це ти?

— Що таке я? — запитав УР.

— Виховав нас? Ти був нашою нянькою, нашим батьком. Ти кожного дня, кожної години пестив нас.

— Ти зробив нас людьми, — додав Ігрек, з повагою дивлячись на робота.

— Я лише виконав програму, — незворушно заявив УР.

— Лише програму? — 3 притиском запитав Ігрек.

— Не слід хвалити мене, — сказав робот. — Це людські поняття. Я робив усе що міг.

— Ти дуже скромний, Урчику, — зворушено мовив Ікс. — Ти міг би бути чудовою людиною…

Робот промовчав. Потім обняв близнюків за плечі і бадьоро озвався до них:

— Вернемося на Землю, я вам ще дещо розповім.

— Що, Урчику?

— Це моя таємниця.

Юнакам здавалося, що всередині наставника щось тихенько булькає. Чи то він сміявся, чи муркотів від задоволення. А потім сказав:

— Залишимо цю розмову. Пора виконувати завдання Землі. Тепер — ваша ініціатива. Я буду допомагати.

Повітря планети було придатне для дихання, але аналізатор виявив у ньому багато шкідливих мікроорганізмів. Щоб уникнути зараження, юнаки одягнули скафандри. Захопивши КДІ — квантові дезінтегратори, вони в супроводі УРа попрямували до конічної будівлі.

Все було для них дивне, незвичне, хвилююче: і відчуття кам’янистого грунту під ногами, і тумани над горами, і манлива океанська далина, що блакитніла па обрії. Вони раз у раз оглядалися, милувалися велетенським сфероїдом космокрейсера, дивуючись, запитували в УРа:

— Невже це наші батьки збудували?

— А хто ж іще?

— Люди такі маленькі, а будують цілі літаючі планети!

— Сила не в зрості, а в розумі, — по-менторському говорив робот. — Невже ви ще й досі не збагнули?

— Абстрактно збагнули, а так, в житті, — дивно! — усміхався Ікс, позираючи довкола гарячими ясно-карими очима. — Аж не віриться, що це ми згодом поведемо такого велета серед зірок!

— І повернемося на любу Землю! — підхопив Ігрек.

— І, може, побачимо маму й тата!

— Неодмінно побачите, — запевнив УР. — Їх відновлять у геноцентрі Землі. Тільки це буде потім, а тепер — увага. Можуть бути всілякі несподіванки.

Конічна вежа верхівкою сягала хмар. Чаші рефлекторів то поринали в імлу, то знов іскристо мерехтіли в сяйві багряного сонця. Мандрівники обійшли вежу довкола. Ніде не видно було ні дверей, ні якогось іншого отвору.

— Може, дезінтегратором пробити? — запитав Ігрек.

— Не можна, — заперечив УР. — У інструкції по контакту ясно сказано, що руйнувати іншопланетні утвори, не знаючи принципу їхньої дії та конструкції, категорично забороняється. Треба знайти отвір.

— Де ж його знайдеш?

— Заждіть мене тут. Я приведу левітатор.

Ікс та Ігрек почали досліджувати стіни вежі. Отвір знайшовся на висоті двохсот метрів. Глибока ніша вела до шлюзу, двері автоматично відчинялися при наближенні.

На верхів’ї вежі були тільки чаші антен, орієнтованих у космос. Та найцікавіше юнаки знайшли в глибині споруди, у сферичній залі, до якої вели спіральні сходи. Там, за прозорим покриттям, у пластикових шафах лежали коробки з мікроплівками, якісь апарати, багатопелюсткові, схожі на штучні квіти, пристрої чи утвори (Ігрек висловив припущення, що це щось подібне до земних книг).

Після консультації з У Ром юнаки вирішили перенести знахідки до космокрейсера, бо прочитати, розшифрувати іншопланетну інформацію без участі квантового мозку корабля було неможливо. Правда, Ікс висловив побоювання, чи варто робити це, не знаючи волі творців цієї вежі. Може, вони живуть тут, на цій планеті? Отже, спочатку варто було б налагодити з ними контакт.

— Ні, — сказав УР. — Можу твердити, що їх тут нема. По-перше, ми вже тут кілька років, а вони не показувалися. Не видно ні кораблів, ні істот. По-друге, антени орієнтовані в космос, отже, будівельники хотіли привернути увагу мислячих істот інших систем. Саме тому сигнали почули люди Землі. По-третє, матеріали, які ми бачимо, приготовлені для іншопланетних гостей. Вони не зв’язані з генератором.

— Ти нас переконав, Урчику, — засміявся Ікс. — Почнемо переносити…

Юнаки обережно перекладали всі експонати в контейнери, а потім переносили до гравіольота-левітатора. УР відправляв скарби до корабля і вантажив їх у автоматичний ліфт.

Напружена праця тривала кілька земних днів. А тут червоне сонце встигло лише двічі обійти небосхил. Кілька разів гриміла над островом гроза. Потім запанувала тиха погода, повітря було напоєне озоном і невимовно приємними пахощами: певно, розквітали дерева чи трави.

Останнього дня юнаки вирішили не одягати скафандрів. УР запротестував. Він попередив про небезпеку.

— Для захисту від мікробів досить біомасок, — сказав Ігрек. — А великих хижаків тут не видно.

— Я бачив страшне чудисько першого дня, — заперечив УР. — Я знищив його.

— Нічого, — заспокоїв Ікс. — У нас є КДІ. Ми хочемо ходити вільно, всім тілом відчути ласку повітря…

Опівдні юнаки прощалися з вежею — звідти були забрані всі знахідки. Належало опрацювати їх — і можна стартувати з планети. Правда, їм хотілося дослідити усю планету, щоб привезти на Землю повну інформацію про далекий світ, але УР заперечував. Він твердив, що такої програми не було, і ризикувати життям людей він не може.

Робот на левітаторі попрямував до космокрейсера, а хлопці поволі рушили стежечкою, яку за кілька днів протоптали у кам’янистому грунті. І тут сталося те, чого так боявся УР: із-за лісу на них блискавично налетіла зграя дивовижних істот.

Птахи — не птахи, звірі — не звірі! Це було сплетіння мацаків, коренів, якихось кривавих пелюсток. Літаючі дерева! З огидним писком вони накинулися на юнаків, порснули задушливим газом, обплутали щупальцями. Космонавти не встигли ввімкнути КДІ, як опинилися вже високо в повітрі. Свідомість тьмарилася, хитався далекий обрій, віддалявся сфероїд рідного корабля. Біль і ворожа вібрація, свист і марення, якому не було відповідника в пам’яті дітей Землі…

УР піднявся до керівної каюти, обережно переклав експонати з контейнерів до спеціальної шафи. Потім спустився ліфтом униз, щоб дочекатися юнаків. Він виглянув із шлюзу, окинув поглядом шлях до вежі. Ікса й Ігрека не було. Робот стурбувався. Він вивів левітатор із шлюзу, піднявся в повітря, майнув понад протоптаною стежечкою до конічної вежі. Біля гаю різко зупинився: він побачив місце нападу — розкидане каміння, шмаття вбрання, обривки біофільтра.

— Попередження УРа було справедливе, — докірливо сказав робот. — Чому вони не послухалися вірного друга? Це такі самі потвори, які першого дня напали на УРа.

У глибинах мозку робота виник наказ: зволікати не можна! Він увімкнув усі рецептори-аналізатори, особливо загострив чутливість приймача запаху і біорадіації. Локатор визначив напрямок — захід. УР підняв левітатор у повітря, увімкнув поле на повну потугу. Острів залишався позаду, внизу клекотіли пінисті хвилі океану. Певно, потвори понесли бранців на континент. Аби лише вони не встигли знищити юнаків. А УР зможе порахуватися з нападниками!

Аналізатори показували, що запах юнаків посилюється, локалізується в точному напрямку. Значить, УР наздоганяє напасників. Незабаром удалині з’явилися обриси берега. Червоніли широкі піщані мілини, на них накочувався білогривий прибій. А далі майоріли, скільки сягне око, блакитно-зелені степи, всіяні квітами найрозмаїтіших барв. Ті цятки-барви мерехтіли, спліталися в дивні візерунки, перелітали з місця на місце.

Над піщаними дюнами УР наздогнав хижаків. Вони кружляли в повітрі, оточені міріадами мініатюрних квітів. Напасники не могли вирватися з того феєричного кільця і поволі опускалися на берег. Ось вони впади на грунт і, судорожно здригаючись, завмерли. Тіла юнаків непорушно лежали поруч. УР метнувся до них, зупинив левітатор, загрузаючи в піску, підбіг до потвор, тримаючи перед собою дезінтегратор. Хмара квітів кружляла над роботом, чулася тривожна мелодія.

УР схилився над юнаками. Вбрання Ікса й Ігрека було пошматоване, на руках та обличчі виднілися синці, очі заплющені. Серця билися повільно, аритмічно — певно, потвори пошкодили внутрішні органи. Негайно до корабля, там біороботи допоможуть відновити нормальне функціонування їхніх тіл.

Робот переніс юнаків на левітатор. Перевантажений пристрій ледве піднявся в повітря. Якийсь час хмара квітів летіла слідом, потім вернулася назад. УР здивовано, але з повагою думав про них. Такі мініатюрні, тендітні, а зуміли подолати могутніх хижаків. Цікаво, якою силою вони нейтралізували їх?

Цілком нове явище для науки Землі: літаюча, рухлива флора. Певно, можуть бути й мислячі квіти та рослини. Непогано б встановити контакт, але те під силу тільки людям.

УР без перешкод долетів до космокрейсера, заніс вихованців до палати. Терміново викликав біопомічників-медиків, які проаналізували стан пацієнтів. Діагноз був невтішний: травма сердець, легень, глибоке отруєння центральної нервової системи, локальний параліч кінцівок. Рекомендація: спокій, електромасаж, лікування запахом, мелодією, біоактивізатори — внутрішньо.

УР виконав усе, що вирішили роботи-медики, але покращення не наступило. Певно, отрута була специфічна, і дія її залишалась невідомою для програмованої медицини, яку засвоїли біопомічники на Землі.

УР непокоївся: що діяти? Як зберегти життя юнаків? Він відчував, що в його свідомості, крім імпульсу програмованої тривоги, пульсує болісна хвиля нез’ясованого змісту. Вона була непотрібна для робота, неприємна, але він не хотів позбавитися тієї хвилі. Крім болю, вона несла щось солодко-щемливе. Те відчуття говорило, що УРу нема для чого функціонувати, якщо помруть вони, його вихованці.

Вранці наступного дня контрольні аналізатори зовнішнього огляду сигналізували про небезпеку. УР увімкнув екрани. В повітрі довкола корабля кружляли сотні квітів. Окрім мініатюрних істот, яких робот бачив на континенті, було кілька великих створінь з райдужними гігантськими пелюстками.

УР, трохи повагавшись, спустився вниз, вийшов назовні. До нього, тріпочучи крилами-пелюстками, наблизилися три квітки. Від них линула гармонійна мелодія. Між золотавими тичинками виднівся дзеркальний екран, на якому пливли чіткі зображення. УР побачив чорних літаючих потвор, Ікса й Ігрека, самого себе на березі океану. Потім бліді, непорушні обличчя вихованців. До їх вуст наближається рука з блакитною чашечкою, вливає рідину до рота. Потім зображення згасло, і тоненька стеблина-рука однієї з квіток подала УРу блакитну чашечку, на дні якої переливалася велика крапля сріблясто-чорного кольору.

“Вони пропонують ліки, — збагнув робот. — Безсумнівно, їм можна довіритись. Вони знають отруту чорних напасників і мають антиотруту. УР з вдячністю прийме подарунок”.

УР узяв чашечку, повернувся до шлюзу. Квітки покружляли над кораблем і майнули до океану. Робот піднімався ліфтом вгору і намагався осмислити одержану інформацію. Він зустрів істот, які спілкувалися двома способами — слуховим і зоровим. І великі квіти, які принесли ліки, безсумнівно, мислячі істоти. Ото буде радість для юнаків, коли вони опритомніють!

УР розділив рідину на дві краплі, влив обом вихованцям до рота. Не минуло й хвилини, як обличчя Ікса та Ігрека порожевіли, затріпотіли вії, дихання стало глибшим. А надвечір юнаки отямилися — усміхнені, веселі, здорові, ніби з ними нічого й не сталося…

— Чому ми в палаті? — здивовано вигукнув Ікс, оглядаючи ізолятор.

— Що з нами сталося? — занепокоєно мовив Ігрек. — Щось наче згадується, мариться. Якісь потвори, біль у грудях, а потім — темна яма. Чи нам приверзлося, Урчику? Чому ти мовчиш?

— Сталося б непоправне, — сказав УР. — Якби не квіти, вас би не було.

— Які квіти? — запитав Ігрек.

— Тутешні істоти.

УР розповів юнакам усе, що з ними сталося. Вони клялися і запевняли наставника, що більше ніколи не знехтують його порадами.

— Нам треба знову полетіти до квітів. Це ж контакт з цілком іншим напрямком еволюції, — сказав Ікс. — Ми повинні знати про них якнайбільше.

— Заждіть, — заспокоїв їх УР. — Ми ще не розшифрували матеріали, знайдені у вежі. Невже ви не розумієте, що мислячі істоти знічев’я не стануть будувати спеціальну станцію на чужій планеті. Я певен, що в записах знайдемо щось важливе.

Юнаки згодилися з УРом. Потяглися дні, присвячені аналізу інопланетних експонатів. Квантовий мозок космокрейсера працював невпинно, перебираючи мільйони варіантів розшифрування. На четвертий день вранці за відносним часом корабля рішення було знайдене. Трансформоване через інвертор, на земному стереоекрані з’явилося динамічне зображення чужого фільму. Юнаки й УР побачили постать тендітної стрункої дівчини цілком земного типу. За нею мерехтіли на темному тлі зоряні візерунки, на обрії вставала ніжно-блакитна заграва. Дівчина промовляла до Всесвіту, її очі дивилися у безмір.

— Увімкни агрегати пам’яті, — сказав Ігрек.

УР виконав його наказ.

— Люди безконечності, — тихо промовляла дівчина, і її великі очі без зіниць проникали глибоко в душу юнаків. — Мислячі брати, розсіяні в зоряному саду Великої Матері! Вам, шукачам істини, вам, мандрівникам невимірності, вам, мужнім творцям і войовникам із силами хаосу, наше вітання — щире вітання від мислячих істот зірки Блакитна Пелюстка (галактичні координати в динамічному вимірі метачасової математики подаються в кінці передачі).

Ми — космонавти Всепланетного Центру, члени Товариства Останніх Воїнів, виконуємо волю товариства. Можливо, більше ніхто не озветься із-за тугого психокільця, яке огортає нашу нещасну планету. Слухайте розповідь про трагедію нашого світу і намагайтесь збагнути її суть.

Тисячоліття тому на планеті, яка зветься Аода, тобто Велика Годувальниця, мислячі істоти, наші предки, оволоділи потужною енергетикою атомного ядра, а також процесами анігіляції. Вчені відкрили таємницю зеленого листка і синтезу речовин, стало непотрібне землеробство, садівництво. Численні автомати замінили працю людей. Філософи, соціологи, вчені-гуманісти попереджали мислячих істот про небезпеку суцільної технізації планети, але інерція суспільного розвитку була нездоланна.

Так виникла паразитарна еволюція. Ми не встигли підняти інтелектуально-духовний рівень жителів планети, щоб вони могли збагнути істинні цінності буття. Перемогла прагматична програма насичення і примітивної насолоди. Так триває донині. Ми ще мандруємо між планетами, досліджуємо зірки, конструюємо кораблі та розмаїті пристрої. Але наш розум утратив імпульс пошуку смислу буття. Ми його не маємо. Еволюція в антиеволюційному тупику, в деградуючій круговерті. Покоління мислячих істот вироджуються, на планеті панують вихори злочинності, безнадії, апатії.

Люди безконечності! Прислухайтеся до нашого слова. І якщо ви знайшли в своєму світі ясну дорогу до нескінченного саморозкриття, якщо ви подолали бар’єр егоцентризму і самопоїдання, — прийдіть на допомогу! Наша хвороба — це хвороба кожної еволюції, яка не зуміє пройти вузенькою стежечкою між насиченням і віддачею, між необхідністю і свободою! Мене скоро не буде, далекі брати, але голос мій летітиме у нескінченність. Ми чекаємо! Ми чекаємо!

Потім пішли символи галактичних координат. Картини планетарного життя. Ігрек вимкнув проектор і спантеличено запитав:

— Що це означає?

— Те, що ти чув, — похмуро сказав Ікс.

— Дивне прохання, — знизав плечима Ігрек. — Все в них є: атомна енергетика, синтезатори, космічні польоти, а вони закликають: допоможіть!

— Чим же ми зможемо їм допомогти?

— Це парадоксальне завдання, — втрутився УР. — Саме таке, що під силу лише людині. Я відчуваю, що ті мислячі істоти дуже механізували себе, тобто втратили свій основний привілей — привілей вічного пошуку. Вони задовольнилися звуженим критерієм існування.

— Якщо вони це розуміють, чому не вийдуть з порочного кола? — здивовано вигукнув Ікс.

— Мабуть, це розуміли тільки ті, Останні Воїни, — сказав Ігрек. — Але чомусь вони не могли переконати інших. Потрібні додаткові матеріали.

— Однаково ми безсилі, — зітхнув Ікс. — Треба, щоб тією справою зацікавилися вчені Землі.

— Навіть одна людина може зробити багато, — озвався УР. — Дуже багато.

Юнаки глянули на нього.

— Невже твій аналітичний центр вважає, що чужій еволюції може бути корисне втручання двох-трьох істот?

— Мій аналітичний центр заперечує це, — спокійно відповів УР. — Але щось в мені запевняє, що таке втручання може бути вирішальне. Я мав нагоду переконатися в цьому. Любов… ви вже знаєте про це поняття…

— Любов? Що ти хочеш сказати? Що таке любов для тебе?

УР продекламував:

Слухай, шукачу, ясні світанки

Зміняться вихором суму і горя.

Хто допоможе здолати безодні?

Хто всіх потвор переборе?

Поклик любові! Зброя любові!

З нею ви підете в зоряні весни.

Лиш для нікчеми це слово порожнє,

А для героя — то громи небесні!

— Цікаво, хто це створив? — запитав Ікс.

— Твоя мати, — відповів УР. — Це я чув від неї. Хлопці помовчали, дивлячись один на одного. Потім озвався Ігрек:

— Я не маю якогось певного рішення. Моя думка така: спробувати налагодити контакт з істотами-квітами, а потім — старт.

— Я підтримую, — сказав Ікс.

— Згоден, — повільно проказав УР, але звичної бадьорості не було в його словах.

Юнаки разом з УРом приготували потужний левітатор, захищений пульсуючим магнітно-квантовим полем, і вилетіли в напрямку великого континенту — на захід. На небі не видно було й хмаринки, океан ледь помітно колихався, темно-фіолетові води мали зловісний вигляд.

Недалеко від берега космонавтів зустрів гурт мініатюрних квітів, оточив їх танцюючим колом, почулися звуки ніжних пісень.

— Дивно! — сказав Ікс. — Невже це вони співають?

— Вони, — підтвердив УР. — Я вже чув.

Квіти вишикувалися спіраллю і помчали перед левітатором. Космонавти попрямували за ними. Внизу з’явилися невеликі гаї, розташовані у вигляді гармонійних фігур. Ті фігури динамічно мінялися, переходили одна в одну.

— Рухлива флора, — сказав Ікс. — Це для Землі буде несподіванкою.

— На рідній планеті мікрофлора вільна від непорушності, — озвався УР. — А тут рослини зуміли зберегти автономію. Певно, у них потужна енергетика.

Квіти-провідники піднялися вище, левітатор попрямував за ними на широченну луку серед плоскогір’я, оточену кільцем невисоких гір. Можливо, це були залишки древнього метеоритного кратера.

Мандрівники зупинили левітатор, уздрівши, що квіти майнули до середини барвистої галявини. Ступили на грунт. Під ногами пружинився пухкий килим з густих мохів. Юнаків і УРа зустрічало кільце квітів-гігантів.

Особливо виділялися серед них одна рослина — райдужними барвами пелюсток, товщим стеблом, темнішим забарвленням. Почулася мелодія. Власне, то була не одна мелодія, а сплетіння тисяч музикальних тонів. Звучало все: найменша квіточка, травина, кожен листочок. Окремі звуки були тихі, але в поєднанні створювали гучну симфонію. Юнакам та мелодія була приємна: вони відчували, що мелодійний фон є самою суттю тутешнього життя, його консонансом. Справді, пізніше вони дізналися, що найменший дисонанс у симфонії життя одразу ж свідчить про захворювання того чи іншого створіння, і йому негайно подають необхідну допомогу.

Старша квітка повернула до людей свою пелюсткову чашу, між тичинками розплющилося велике блакитне око-екран. На ньому виникли зображення космонавтів. Вони сиділи на камені в центрі кільця, яке створювали квіти-господарі.

— Пропонує сісти і бути гостями, — сказав Ікс.

— Дивно, але я відчуваю не лише образну систему їхнього спілкування, — озвався Ігрек. — Мені зрозумілі навіть їхні думки. Хіба це можливо?

— Спосіб їхнього життя абсолютно органічний, — заявив УР. — Він не має символів, таємничностей, недомовлень, про які я так багато читав у інформаторі! корабля. Земля вся зіткана з протиріч, саме тому так потрібна була символіка як засіб втаємничення інформації. А господарі-квіти відкриті у безмір, їм нічого ховати, тому їхнє біомагнітне поле звучить в унісон з нашим сприйняттям.

— Ого, — мовив Ігрек, ласкаво усміхаючись наставникові, — УР в одній фразі дав вичерпну характеристику іншопланетної еволюції. Жаль, що ти не людина. З тебе вийшов би прекрасний вчений.

УР не відповів. Тим часом юнаки сіли на каменях, вказаних старшою квіткою. До них приєднався і робот. Молодші квіточки в долонях-стеблинах подали їм барвисті чашечки з якоюсь рідиною.

— Чому дві? — здивувався Ікс. — Чому вони не подають УРові? Адже він зовсім нічим не відрізняється від нас?

— У мене нема біомагнітного поля, — сказав УР спокійно. — Вони одразу це відчули. Беріть і пийте. Таким нектаром я вилікував вас.

Юнаки взяли частування, випили. Хвиля радості і снаги прокотилася в їхніх тілах. їм здалося, що мозок, серце, все єство розкривається у таємничу суть природи, співзвучить у дружньому консонансі з кожною билинкою, з небом, червоним сонцем, з ніжно-зеленим покриттям цієї планети, з привітними господарями нового світу — квітами.

І їм почала відкриватися таємниця чужої еволюції…

Мільйони років тому на цій планеті існувала розмаїта багата еволюція. Окрім рослин, жили на ній тварини, птахи, риби, комахи. Центральна зірка тоді була жовтим гігантом і Щедро дарувала животворне проміння.

Вищі тварини дали початок мислячій расі. її розумні істоти будували механічні пристрої, гігантські будівлі, літальні апарати. Але скоро розумні почали воювати між собою, війни руйнували міста, спопеляли ліси, перетворювали квітучі поля і сади на голі пустелі.

Мислячі істоти піднялися в зоряний простір, щоб освоїти сусідні планети. Але їх зупинила космічна катастрофа. Жовтий гігант спалахнув, його оболонка почала блискавично розширятися, змітаючи плазмовим віялом все живе на планетах.

Кипіли океани, в пекельний вихор перетворилися атмосфери планет. Від мислячої еволюції не лишилося й сліду. Лише в грунті планети збереглися життєздатні спори мохів та зернята деяких квіткових рослин.

Зірка стала червоним карликом. її променів не вистачало для розвитку рослин, які раніше вели статичне життя. Лавина мутацій виробила в уцілілих рослин нову здатність — рухливість. Це сталося завдяки появі, окрім фотосинтезу, явища ядерного синтезу в стеблах рослин.

Пережитий катаклізм залишив у генетичній пам’яті рослинних поколінь незабутній слід — так ми знаємо космоісторію планети.

Серед вищих квітів з’явилися мислячі екземпляри. Вони дали початок розумній еволюції, яка об’єднала в єдине життєве кільце всю флору нашого світу. Всю, крім кількох паразитарних родів, які віддавали перевагу хижацькому здобуванню квіткового нектару, відбираючи його в інших родів. Саме тому старші квіти вели нещадний герць з напасниками. Ви, істоти далеких світів, уже мали нагоду зустрітися з ними. їх тепер небагато, вони заселяють кілька океанських островів. Всі інші острови й континенти опановані здруженими родами квітів.

Ми створили єдине біомагнітне поле, енергія якого належить всім. Саме тому кожна рослина, кожна квітка згодом стане мислячою, бо вона напоюється спільним джерелом розуму. Ми не будуємо міст, притулків, бо можемо регулювати температуру своїх тканин. Єднання відбувається з допомогою багатомірних каналів зв’язку: ви вже знаєте дві такі можливості — зоровий, образний канал і звуковий, музикальний.

Суть нашого життя — невичерпні поєднання любові. Наші предки передали нам просте й величне знання: пам’ять минулого свідчить, що мислячі істоти попередньої еволюції, які вели нескінченні війни і ненавиділи одна одну, завжди доходили до повного взаємознищення. Це говорить про те, що антиенергія ненависті є лише випадком, флуктуацією буття, яка неминуче згасає. А енергія любові, гармонії, спів’єдності не має закінчення — її можливості відкривають шлях у невичерпність буття.

Але ми не задовольнилися самовдосконаленням і блаженством узгодженого існування. Зоряний простір відкривав перед нами безмірність, а отже — міріади інших світів. Наші об’єднані біоприймачі енергії вловлювали променисті хвилі далеких систем, серед яких були поклики відчаю, страждання, горя. Ми знали, що Всесвіт — то нескінченна нива життя, де добрі зерна змагаються з антиеволюційними. І, сягнувши здруженого буття, чи могли ми лишатися байдужими до іншопланетних еволюцій?

І тоді Об’єднаний Консонанс планети вирішив: посилати своїх представників до інших зірок, заселяти чужі планети. Ви запитаєте: навіщо?

Щоб свідчити про красу життя. Щоб очищати повітря тих планет. Щоб збуджувати гармонію квітів чистотою функцій, мовчазністю жертви прагнення досконалості й любові.

Тепер наші улюблені брати живуть у мільйонах світів Галактики. Ми тримаємо з ними зв’язок з допомогою галактичного біомагнітного поля, бачимо події на тих планетах. Ми знаємо, що на вашій планеті є наші брати, що там мислячі істоти — люди — досягли здруженості і гармонії після довгих віків розбрату й ненависті. Ми щасливі, що не останнє місце у вашому замиренні зайняли квіти. Квітами ви зустрічали коханих, квіти дарували в найкращі часи життя, квітами прикрашали житла й улюблені куточки. А коли над вашою планетою піднялися страхітливі задимлені міста, квіти в скверах і парках кликали вас до спів’єдності з природою, благали вас повернутися до краси і любові.

Ми щасливі, що ви знову стали дітьми Єдиної Матері. Саме тому ми дружньо зустріли вас.

Щастя для нас — то щастя всієї безконечності. Ми знаємо: той час попереду, до нього довго йти, але це буде, це — станеться. Здружений Всесвіт — що може бути прекрасніше?

Вражені юнаки мовчали, почувши таку концепцію життя і діяння. Перед ними цілком в іншому вияві розкривалося значення розмаїтих утворів матері-природи.

— Але як ви мандруєте між зорями? Як досягаєте інших світів Галактики? — Вихопилося в Ігрека.

— Ми розкрили таємниці багатомірності, — відповіла старша квітка. — Наші мандрівники, приготувавши зерна та спори рослин, квітів, створюють енергетичні колапси-ембріони, які по каналах єдності досягають будь-якої частини Галактики. Для цього не потрібно часу. Все діється за невимірну мить.

— На Землі теж відкрили гіперпростір і Код вічності, — сказав УР. — Але використовують його лише у виняткових випадках. Для цього потрібна колосальна енергія.

— Ми робимо це майже без затрати енергії, — відповіла квітка. — Ви, певно, застосовуєте для мандрування у гіперпросторі силу, і це викликає опір світового поля. Ми використовуємо принцип резонансу, спів’єдності — тому Всесвіт дружній нам.

— Я б хотів бути квіткою, — раптом сказав УР.

— Ти? — здивувався Ігрек.

— Я його розумію, — сумно мовив Ікс. — І мені соромно.

— Чому?

— Ми не збагнули поклику дівчини від далекого сонця. Господарі цієї планети — квіти — дали нам гарний урок…

— Ти про що?

— Ти добре розумієш…

— Невже хочеш, щоб ми полетіли туди?

— Саме так.

Ігрек мовчав, задумливо дивився на райдужні пелюстки старшої квітки. Потім кивнув головою.

— Я згоден. Ми дуже раціонально мислили, брате. Ми були відірвані від живого Всесвіту. Летімо на поклик. Квіти прагнуть у безмір, аби дати комусь полегшення і любов. Хай і наше прагнення принесе хвилю оновлення…

УР обняв братів за плечі. І вони зрозуміли той ласкавий жест вірного наставника. Робот схвалював їхній порив.

А міріади квіточок піднялися над луками і сплітали над головами своїх гостей живі вінки, і величальна симфонія лунала над світом, стверджуючи силу любові.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Ісварі

Космонавти попрощалися з Планетою Квітів. Квантомозок космокрейсера розшифрував галактичні координати зірки Блакитна Пелюстка і, пірнувши в надра гіперпростору, сфероїд за кілька місяців вийшов до планети Аоди.

Перейшовши на орбітальний політ, космонавти очікували. УР увімкнув аналізатори зовнішнього огляду. На екранах-перископах видно було пломенистий диск блакитного сонця, мереживо незнайомих сузір’їв, над планетою повільно оберталося п’ять супутників.

— Як будемо діяти? — запитав Ігрек. — Треба дати про себе вість.

— Кому? — сказав Ікс. — Ми не знаємо, що тепер на планеті, які прагнення мислячих істот, хто очолює суспільство. Чи розділені вони, чи об’єднані?

— Це правда. — втрутився УР. — Треба виждати, зібрати інформацію. Радіофон планети слабкий, я не розумію, в чому справа. Може, вони використовують інші поля?

Гравітаційний аналізатор мовчав.

— Невже у них нема радіомовлення, телевізії? — занепокоївся Ікс. — Адже експонати, знайдені нами, свідчать про високу еволюцію…

— Це було давно, — сказав УР. — Дівчина попереджала про деградацію. Можливо, на планеті взагалі нема мислячих істот.

— Невже самознищились? — сумно запитав Ігрек.

— Треба спочатку відвідати супутники. Вони мали космічну техніку. Отже, там повинні бути якісь станції.

Сфероїд наблизився до першого супутника. Пролетівши кілька витків над ним, космонавти помітили штучні будівлі. Біля них і посадили корабель.

Людей ніхто не зустрічав. Одягнувши скафандри, Ікс та Ігрек вийшли. Навколо моторошне безлюддя, мовчання, химерні тіні від скель та будівель.

Юнаки підійшли до споруд. Бані сферичних конструкцій були пробиті в багатьох місцях — певно, метеоритами. Двері широко розчинені. Підлога, викладена барвистими тригранниками, вкрита товстим шаром пилу; в деяких місцях видно віспини ударів, там падали небесні камені. На стінах темніли екрани, блищали сплетіння приладів, кабелів, прозорих панелей.

— Тут давно нікого нема, — сказав Ікс.

— Люди покинули супутник, — додав Ігрек.

Юнаки оглянули ще кілька будівель. Всюди те ж саме. Повернувшись до космокрейсера, космонавти відпочили, а потім зійшлися на раду.

— Боюсь, що тут сталося щось непоправне, — сказав Ігрек. — Треба летіти на планету.

— Схоже на катаклізм, — підтвердив УР. — Але може бути й дуже банальне рішення.

— Яке, Урчику? — Зацікавилися юнаки.

— В інформатори космокрейсера я вичитав цікаву концепцію древнього філософа. Він твердить, що мислячі істоти, прагнучи до космосу, до опанування силами стихій та простору, не завжди можуть зберегти активний імпульс.

— Чому?

— Причини різні. Одна з головних — знецінення смислу життя. Втрата перспективи. Виродження розуму. Замикання в колапс функціонального існування.

— Те, про що попереджала дівчина з Аоди, — сказав Ікс.

— Летімо на планету, — запропонував Ігрек.

З ним погодились. Сфероїд покинув поверхню супутника і попрямував до планети. Перейшовши на низьку орбіту — на висоті ста кілометрів, — космонавти ввімкнули телескопічні пристрої, оглядали поверхню чужої і невідомої планети.

Перед ними виникали гігантські поселення, широкі дороги, аеродроми, пляжі біля океанів і морів, і на них — мільйони людей.

— Люди, — озвався Ікс.

— Треба побувати там, — сказав УР.

— Опустити космокрейсер на планету?

— Ні. Лише потужний левітатор. Всім не варто покидати корабель. Полетить хтось один.

— Я, — сказав Ігрек.

— І я з тобою, — додав УР. — Про всяк випадок. Ти, Ікс, будеш на чатах. Тримай з нами зв’язок. Слідкуй за сигналами індикатора.

Кілька годин космонавти готували левітатор. Попрощавшись з братом, Ігрек у супроводі робота стартував з космокрейсера. Поверхня блискавично наближалася, обрій планети ніби розкидав свої імлисті крила, закриваючи бездонну глибінь космосу. Небо наливалося блакиттю, зникали яскраві зірки.

Пронизавши густі хмари, мандрівники повисли над поверхнею моря. Перед ними жовтів піщаний берег, укритий тисячами голих тіл. Люди купалися, каталися на човнах, літали над хвилями на портативних гелікоптерах. Ігрек обережно почав наближати левітатор до суші. Вже видно було обличчя людей, форму тіл, їхні рухи. Це були істоти цілком земного типу, але мали жовтогаряче забарвлення шкіри. Жінки були повні й лискучі, з довгим синьо-чорним волоссям. Чоловіки мляві, малорухливі, зарослі волоссям на грудях, животі й кінцівках. Вони були більше схожі на мавполюдей, ніж па мислячих істот. Ніхто не звернув увагу на появу левітатора. Лише діти показували на нього пальцями і сміялися.

— Що таке? — дивувався Ігрек. — Невже їм не вдивовижу поява іншопланетних гостей?

— Це не те, — сказав УР. — У них атрофоване мислення і центри цікавості.

— Але ж як вони живуть? За рахунок чого?

— Я теж не розумію. Будемо спостерігати.

Левітатор зробив гігантське кільце над пляжами. Всюди — мільйони непорушних, малорухомих істот, які то хлюпалися у воді, то грілися на сонці, то заповзали в прибережні споруди.

— Треба подивитися, що вони там роблять, — запропонував Ігрек.

— Мабуть, заряджаються енергією. Їдять, — висловив здогад УР.

Юнак наблизив левітатор до однієї споруди, вийшов з апарата.

— Обережно, — сказав УР.

Потік людей плив до приміщення. Ігрек зазирнув у вікно, на нього ніхто навіть не глянув. Люди проходили між блискучими загородками, повз них пливла зеленкувата стрічка конвейєра, заповнена різними кульками, пакетами. Істоти брали по два пакети, одразу ж розривали їх і спорожнювали, смачно чавкаючи. А потім поверталися назад, під ласкаве проміння сонця.

За будівлею Ігрек побачив широкий майданчик, на ньому було безліч гойдалок, потішних коліс, атракціонів. Там спроквола і дуже неохоче вовтузилося кілька десятків дітей.

Юнак повернувся до левітатора.

— З цими бегемотами контакту не буде, — сказав він наставникові. — Для них я тінь, хмаринка. Невже всі істоти тут деградували? Невже не залишилося нікого більш-менш мудрішого?

Піднявшись у повітря, вони знову полетіли над планетою.

Внизу майоріли нескінченні поселення, будівлі, парки, сквери для відпочинку, сферичні споруди для тисячних аудиторій. Але в жодній з них космонавти не бачили людей. Все покинуте, забуте. Люди ворушилися під деревами, спали в затінках, у закритих приміщеннях. Ігрек намагався розбудити декого. Але вони дивилися на незнайоме обличчя сонними очицями і нічого не розуміли. Універсальний лінгвіст, захоплений з корабля, передавав якесь нерозбірливе бурмотіння.

— Вони втратили мову! — жахався Ігрек.

— А навіщо їм вона? — констатував УР. — Я не розумію лише одного: хто їх годує? Поля запущені, сади не плодоносять, не видно фабрик, а в їдальнях безупинно пливе потік харчів.

Доки блакитне сонце почало спускатися за обрій, космонавти встигли кілька разів облетіти довкола планети, тримаючи разом з тим зв’язок з кораблем.

— Повертайтеся, — порадив Ікс. — Що ми вдіємо з цим сонним царством?

— Але ж десь мусить бути центр цієї дивної цивілізації? — відповів Ігрек.

Нарешті вони помітили серед гір гігантську площину, оточену з усіх боків кільцем прозорих будівель. Крізь покриття виднілися блискучі агрегати, відчувалася пульсація потужних пристроїв. Посередині майдану височіла півкілометрова вежа з антенами спрямованої дії, схожими на ті, що їх космонавти бачили в системі червоного карлика. Але велетенські металеві чаші були нерухомі.

Юнак спрямував левітатор до вежі. Вони з У Ром вийшли на древнє кам’янисте покриття. У щілинах між базальтовими плитами проростала трава, це нагадувало Ігрекові майдани біля прадавніх земних храмів, які він бачив у фільмах.

Ніщо не порушувало гнітючої тиші. Лише десь у надрах планети відлунювала тривожна вібрація та черевики космонавтів клацали по базальту. Луну ковтали високі стіни.

Раптом почулися дрібні кроки і приглушений крик. З тонким свистом розчинилися перед прибульцями двері, у темному овалі з’явилася висока худорлява постать. Ігрек остовпів. Вона була майже копією тієї дівчини, яка повідомила їх про біду рідної планети Аоди. Темні, як вселенський простір, очі. Не видно зіниць. Вії не кліпають. Блідо-жовта шкіра обличчя ніби просвічується наскрізь, мерехтить на сонці. Дівчина перебігає поглядом з одного прибульця на другого. Очікує. Видно, як груди її високо здіймаються від хвилювання. Ось нона поправила тонкими пальцями чорно-синю хвилю волосся, щось промовила.

Ігрек увімкнув універсального лінгвіста, стримано сказав:

— Ми — діти далекого жовтого сонця. Наші батьки почули передачу Останніх Воїнів…

— Останні Воїни, — схлипнула дівчина, і в очах її промайнула туга. — Вже їх нема. Лише я. Ісварі. Більш нікого не лишилося. Ви пізно прийшли, зоряні мандрівники. Як пізно ви прийшли…

Вона заридала, сховавши худеньке личко в долонях. Ігрек не знав, що діяти. УР мовчав, не зводячи погляду з дівчини.

Вона випросталася, і космонавти здивувалися. Темні очі осяялися вогнем щастя. Вона підійшла до УРа, палко обняла його. Від несподіванки він сахнувся, але дівчина не одпустила його.

— Довгі дні, роки, — бурмотіла вона, сяючи лагідним поглядом прямо в обличчя У Рові, — нескінченні потоки часу я чекала прекрасних воїнів з безміру. І ви прийшли. Ви прийшли, прекрасні сини зірок! Заберіть мене з собою, заберіть!

УР хотів щось сказати, але Ігрек подав йому знак мовчати.

— Ісварі, — сказав він, — ми нічого не знаємо. Поясни нам, що означає твоя реакція? Що діється на планеті? Ми бачили мільйони людей, але вони якісь дивні. Ніхто не працює, проте нескінченні конвеєри забезпечують їх усім необхідним.

Ісварі відступила назад, затуливши очі пальцями. Потім заспокоїлась і сумовито сказала:

— Якщо ви чули передачу Останніх Воїнів, то знаєте: кілька десятиліть тому була можливість вибору. Тепер його нема. Нові покоління повністю прийняли шлях насичення, втратили ініціативу, знеохотилися до творчості. Космодроми занедбані, наукові центри покинуті, супутники залишені…

— Ми бачили, — сказав Ігрек.

— Центральний синтезатор, де ви зараз знаходитесь, уже майже сторіччя забезпечує планету всім необхідним Нема потреби сіяти, будувати, думати, творити. Автоматичні лінії несуть мільйонам споживачів усе, що потрібне для функціонального життя. Творці синтезатора гадали, що звільнять людей для космічної творчості, але вони жорстоко помилилися. Розум людини гартувався в боротьбі проти стихій, у гармонізації свого єства з силами космосу, в стимулі до дії. Творці нашої цивілізації забрали від людей ті стимули. Почалася інволюція. Більшість людей уже не може розмовляти. Вони не бажають навчатися. Вони хочуть лише одного: насолоди, бездумного споглядання, стихійного розмноження, рослинного життя.

— Рослинного? — перепитав УР. — Ми були недавно на планеті, де мисляча еволюція виникла на основі рослинного життя. Ми бачили мудрі квіти, які допомагають світам…

— Тим більша моя печаль, — сказала Ісварі, торкаючись пальцями плеча УРа. — Я залишилась одна-однісінька серед мертвої еволюції. Мені нема з ким розмовляти, нема кою любити. Я так хочу любові. Чуєш, прекрасний пришельцю, — звернулася вона до робота, — полюби мене і забери з умираючої планети.

УР стояв як стовп, лише постать його раптово почала тремтіти, а очі заплющились. Ігрек узяв Ісварі за руку, одвів убік, м’яко сказав:

— Чарівна дівчино, я розумію тебе. У такому світі, як твій, можна збожеволіти. Але ти не все знаєш про нас… Тому… Як би тобі краще пояснити… Треба зачекати… Ми приймаємо тебе до свого серця, ми любимо тебе…

— Розумію, — посмутніла Ісварі. — У твого товариша в далекому світі є кохана. Що ж… Я не буду просити… Я віддала свою любов тому, хто прилетів на мій поклик, на поклик моєї нещасної планети.

— Ти хочеш покинути Аоду? А хто буде керувати синтезатором? Що станеться з людьми?

— Не знаю, — затято сказала Ісварі. — Може, краще, щоб вони відчули потребу до дії? Щоб зупинилися конвеєри? Щоб у них з’явився стимул до праці, творчості? Доки вони не стали нікчемними медузами…

— Це — складна проблема, — промовив Ігрек. — Ми повернемося на свій корабель і порадимося. Доведеться викликати Землю — нашу батьківщину. Мова йде про цілу еволюцію. Хто ми такі, щоб брати на себе визначення її подальшої долі?

— Ти правду сказав, — глухо озвався УР, опанувавши свої рефлекси. — Ми використаємо нарешті Код вічності. Пора. Хай Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків дасть свої рекомендації…

— А я? — жалібно запитала Ісварі, і на її личку відбився жах. — Ви мене залишите? Я хочу з вами. Я хочу в далекі світи, туди, де сяють приязні зорі…

— Ми повернемося за тобою, — суворо сказав УР. — Вір мені.

Потужний метачасовий промінь зв’язку пронизав простір, сягнувши контрольних станцій Землі. Автомати-диспетчери прийняли кодоване послання космокрейсера “Любов”, передали його членам Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків по індивідуальних каналах.

У розшифрованому тексті говорилося:

“Експериментальний космокрейсер “Любов”, що стартував 21 червня вісімдесят другого року XXI століття з планети Земля в системі Сонця, пройшов крізь пояс підвищеної радіації на першому році польоту. Всі дорослі члени екіпажу загинули. Двоє дітей Богдана Полум’яного виховані Універсальним Роботом. Вони живі, оволоділи інформацією корабля, зрозуміли завдання. Експонати космічної станції, побудованої мислячими істотами в системі червоного карлика, перенесені в сховище космокрейсера. Тепер корабель “Любов” перебуває на орбіті довкола планети, істоти якої сто років тому послали заклик у Всесвіт. Еволюція цього світу вироджена, контакт неможливий, остання мисляча істота бажає покинути планету”.

Давши додаткові пояснення ситуації, Ікс та Ігрек запитували: “Які рекомендації Землі?”

“Чи збережені тіла екіпажу? — запитала рідна планета. — Чи залишився в недоторканості психогенокод?”

“Так”, — відповів космокрейсер “Любов”.

“Повертайтеся на Землю. Дозволяється летіти в релятивному режимі. Рідна планета чекає на вас. Чужої еволюції не зачіпайте. Вся повнота рішення на тому, хто хоче летіти з вами. Свобода волі — закон космосу”.

Радості Ісварі не було меж, коли вона почула рішення Землі. Вона плакала, не соромлячись своїх сліз. Затуманеним поглядом дивилася дівчина в очі юнакам і жалібно усміхалася:

— Невже це правда? Я побачу живий світ? Я побачу веселих дітей, мудрих дідів, співучих жінок та дівчат? Я зможу пройти гірськими стежинами і ночувати біля вогнища?

— Це правда, дівчино, — кивали юнаки, і чомусь серця їхні сумовито щеміли.

— А де ваш товариш? Чому він не прилетів? Чи, може, я його образила?

Ікс та Ігрек перезирнулися, нічого не сказали дівчині. А вона запитувала знову й знову.

— Він на кораблі, — нарешті сказав Ігрек. — Ти його побачиш. Але скажи мені відверто: ти не жалієш мислячих істот Аоди? Адже багато з них помре, коли зупиняться агрегати синтезатора?

— Вони вже мертві, — суворо мовила Ісварі. — Таке життя гірше смерті. Потрібний струс. Хай прокинеться прагнення творчості в серці тих, у кого воно тільки спить. А де воно спопеліло в тваринному єстві, чого вже чекати від таких істот? Любов не повинна годувати потвор, що жадають насичення. Любов прагне творити світи казки і вічного подвигу!

— Тебе полюблять на Землі, — радісно сказав Ікс.

— Ми вже полюбили її, — додав Ігрек, ласкаво всміхаючись їй.

— А чи полюбить мене він? — задумливо запитала Ісварі, дивлячись у небо.

І знову страждання з’явилося в очах земних юнаків. Що вони могли сказати дівчині з чужого світу? Що?

…Ісварі відвели окрему каюту в космокрейсері, увімкнули особистий екран в мережу інформаторію, і дівчина могла дивитися стереофільми про життя на Землі. Вона зачаровано поглинала бурхливий потік інформації нового світу, про який це недавно могла тільки мріяти, і в якому віднині збиралася жити.

А тим часом юнаки під наглядом УРа готували програму повернення. Вони перевірили первісні алгоритми вузла гіперпросторового реактора, узгодили координати блакитного гіганта і Сонячної системи з квантомозком крейсера і нарешті ввімкнули програму старту.

Планетарні двигуни вивели космокрейсер за межі планетної системи, а потім автомати ввімкнули релятивний режим. Космос осяявся фіолетовим вогнем, безконечність замерехтіла, як самоцвітний кришталь. Корабель почав свій гіперпросторовий політ до рідного світу.

Юнаки знайшли УРа в одній з кімнаток інформаторію. Він самотньо сидів за столом. Голова його була опущена на руки, все тіло здригалося в конвульсіях.

— Що сталося, Урчику? — занепокоївся Ігрек, обнімаючи його за плечі. Ікс зупинився поруч, напружено про щось міркуючи.

— Я все розумію, — прошепотів він.

— Що ти розумієш? — глухо запитав УР, підводячи обличчя. Його щоки наливалися зловісною чорнотою, очі тьмяно блищали. — Що ви взагалі, люди, розумієте в мислячих роботах? Ви штампуєте нас для своїх потреб і не замислюєтесь, що, може, серце автомата теж болить! Що в нього вогнем горить мозок! Що його печуть нерозв’язані світові проблеми, які ви нав’язали йому! Знаю, знаю, ви смієтеся! Ви знаєте, що серця в робота нема, що його нерви з кабелів та інтегральних схем, що його мозок кристалічний! Але де вам знати, як страждає кожен атом так званої неживої матерії? Де вам знати, що любові жадає кожен кристал, навіть неодухотворена скеля! Лише вона мене зрозуміла… Вона одна… Вона довірилась мені…

— Хто? — тихо запитав Ігрек.

— Леся. Ваша мати. Як вона зверталася до мене! Вона вклала в мене всі свої найкращі почуття…

— І ти зробив більше, ніж вона хотіла, — палко сказав Ікс.

— А що маю тепер? — гірко озвався УР. — Мій мозок розвалюється, він розтоплюється незбагненним вогнем. Та дівчина…

— Ісварі?

— Вона… Тоді, на планеті, я відчув, що міг би любити. Я б хотів позбавитись усієї своєї інформації. Я б хотів стати дитям, безумним, закоханим. Навіщо мені раціональний розум, коли я не міг відповісти тій чарівній істоті: я теж тебе люблю!?

— Чого ж ти прагнеш?

— Нічого, — тихо відповів УР, понурившись. — Я хочу вмерти. Я хочу піти в небуття. Навіщо мені нести муку людських почуттів, коли я не можу знайти їм розв’язання?

— Я знаю, що треба робити, — раптово сказав Ікс, який весь час про щось напружено думав. — В інформаторі! корабля є згадки про цікаві експерименти…

— Які? — Не зрозумів Ігрек.

— Створення штучного біотіла людини. Беруться клітини батька, матері, плід дозріває в активізаторі протягом місяця, швидко стає дорослим індивідом, а потім біокібернетичний комплекс переносить інформацію нам’яті, почуттів, психогенетичні надбання з старого тіла у нове. Так були повернені до життя деякі видатні мислителі, вчені…

— Але ж то від людини до людини!

— Можливо й інакше, — обережно сказав Ікс.

УР намагався збагнути, про що вони розмовляють.

— Невже ви гадаєте, що я міг би стати… людиною?

— Ти вже людина, — ніжно відповів Ігрек. — Хіба ти не бачив мільйони людиноподібних потвор на Аоді? Що з того, що вони мають людську подобу? Людина, мисляча істота визначається не формою і навіть не функцією. Це — творчий дух і розум еволюції. Ти — людина, Урчику, і матимеш живе, гаряче тіло. Ти будеш любити Ісварі…

УР мовчав, ніби осмислював почуте. Але сині плями сходили з його щік, очі знову грали прозорим вогнем.

— Проте мушу попередити, — обережно сказав Ікс. — Одержавши людське тіло, ти втратиш безліч своїх потужних рецепторів — інфрачервоне бачення, аналізатори ультрафіолету, приймачі ультразвукових частот… і ще всілякі переваги, наприклад, силу…

— Ти вважаєш це перевагами? — притишено озвався робот. — А може, то прокляття? Я хочу звідати лише одне почуття — парадоксальне, нерозв’язане машинним мозком. Я хочу відчути любов… Я зрікаюся сили і всебачення… Тільки не обманіть мене, діти. Чуєте? Ваш вірний друг просить вас: не обманіть… І ще одне. Ісварі… Вона не впізнає мене в людській подобі…

— Пізнає, — сказав весело Ікс. — Хірурги-генетики дадуть тобі копію нинішнього обличчя. А до того наберися терпіння. Ну й сенсація буде па Землі! Ти уявляєш, брате?

Всесвітній Зв’язок передавав по всій планеті:

— Люди Землі! Повідомляємо про велику радість. Космокрейсер “Любов”, який стартував двадцять років тому до зірки епсилон Ерідана, сьогодні повертається. Інформуємо вас, що психогеноцентр Землі готується повернути до життя членів екіпажу, вражених потужною космічною радіацією. Корабель привели до рідної системи два сини капітана Богдана Полум’яного. З ними летить жінка — мисляча істота далекого світу. Вона буде бажаним гостем Землі. Готуйтеся зустріти своїх дочок і синів, люди планети Земля!

Голова Ради Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків Владислав Ратай і десятки його соратників вилетіли швидкісними левітаторами до Кавказу. Коли вони прибули на космодром Сонячне Місто, зореліт “Любов”, потемнілий, подзьобаний метеоритним пилом, обпалений космічними бурями, вже приземлився на гігантському майдані.

Схвильовані вчені ждали. В основі сфероїда відчинився люк. Звідти вийшло двоє людей. Потім ще дві постаті.

— Хто б це міг бути? — здивувався Владислав Ратай. — Адже, крім синів Полум’яного, повинна прилетіти лише жінка планети Аоди. Невже вони захопили ще когось з того світу?

Четверо наближались у повному мовчанні. З тривогою, з радістю йшли юнаки, вперше дихаючи повітрям рідної планети. Ніби в казку вступала ніжна Ісварі, одрізавши себе від страшного минулого. Опустивши погляд, поволі рухався позаду УР — вже не робот, але ще й не людина.

Була пітьма. Вселенська пітьма.

Її хвилі котилися безміром, обіймали нескінченність. Тиша, а в ній — все і ніщо.

Спокій. Який неосяжний спокій. Без імпульсів, без сновидінь, без прагнення, без жадання, без програми.

А потім блискавиця. Беззвучна, болісна, вражаюча блискавиця свідомості. Хто? Де? Звідки? Навіщо?

Я.

Це я.

Я є! Болісне, тремтливе, шукаюче.

Тугі хвилі буття котилися звідусюди, пронизуючи плоть. Кривавий прибій бив у груди, в мозок. Чому? Чому він раніше не відчував такого?

УР розплющив очі. Побачив над собою небо, білі суцвіття яблунь і вишень. А обабіч — напівпрозорі стіни. Він лежав на ліжку, вкритий рожевим простирадлом. Чому він тут лежить? І чому таке дивне небо? Воно ніжно-блакитне, прохолодне. Де ж інфрачервоні тони, чому довкола дерев не видно золотавого ореолу?

У саду тьохкає соловей. Чому він так солодко співає? Про кого?

Ісварі. Ісварі. Що за дивне ім’я? Кого воно нагадує? Куди кличе?

УР підняв руку, випростав її з-під простирадла. Скочив, наче підкинутий пружиною. У нього була ЛЮДСЬКА РУКА. Сталося! Невже це правда? І жадане сталося?

Він встав з ліжка, відчув себе бадьорим, сильним. Щось було втрачено, але здобуто незмірно більше. Він ще не знав, що саме, але те НОВЕ, НЕЙМОВІРНЕ було зернятком НЕВИМІРНОСТІ. Воно буде розвиватися у неміряні сфери буття, воно відкриває йому двері у таємничий світ казки й любові.

УР пошукав поглядом, побачив у кутку кімнати свічадо. Зупинився перед ним. На нього звідти дивився плечистий, стрункий юнак з ясно-карими очима, з рожевим тілом. Він був схожий на того, попереднього, але яка разюча відмінність! УР знав: він узяв на себе не лише радість, а й нові муки. Але тепер ті муки матимуть плід, живий плід. Попереднє буття робота такого плоду не могло дати…

До кімнати ввійшли люди. УР соромливо схопив простирадло, накинув на себе. Хтось засміявся. До нього підійшов Ікс, з-за його спини виглядав Ігрек.

— Пізнаєш, новонароджений? — пожартував Ікс. — Чи, може, перестанеш родичатися?

— Здрастуй, брате, — розкрив обійми Ігрек. — Одягайся хутчіше. Нас чекають батьки.

Вони стрімголов бігли по коридору Інституту психогенетики. Забули про все. Краса Землі, велич морів та океанів, чудеса людського генія, урочисті зустрічі з людьми, бесіди про далекі світи, про еволюцію мислячих квітів — все це блідло перед наступним побаченням. Після багатомісячної боротьби з наслідками радіації вченим-психогенетикам пощастило повернути до життя всіх членів екіпажу космокрейсера “Любов”.

— А що скажу їм я? Що скажу я? — шепотів, задихаючись від хвилювання, УР.

— Що серце підкаже, — сказав йому Ікс.

— Серце, — повторив УР. — Серце… Тепер я теж можу слухати голос серця…

Відчинилися двері в палату. Широкі вікна були відкриті, у приміщення линули пахощі квітів, духмяний легіт степу. Яскраве світло осліпило юнаків, вони зупинилися посеред палати. Хтось підійшов до них, це був молодий лікар. Він хитро усміхнувся і сказав:

— Ну, розбирайтеся самі. Справа родинна. А ви — приймайте гостей…

Дві постаті підвелися з ліжок. Кароокий худорлявий чоловік з пронизливим поглядом і ласкава синьоока жінка. Вона з мукою і хвилюванням дивилася на незнайомі і до болю рідні обличчя, простягала руки до них, не в силі збагнути всього, що сталося.

— Хто це? Хто? — прошепотів Богдан Полум’яний.

— Ми — ваші сини, — несміливо промовив Ікс, ступаючи їм назустріч.

— Матусю, — майже нечутно додав Ігрек.

Четверо кинулися одне до одного, завмерли в обіймах. Смерть не роз’єднала їх, не могла роз’єднати. Через прірви космосу, крізь зоряні хащі, крізь потоки часу, понад темрявою небуття велика любов знову об’єднала їх для великого щастя. Леся дивилася в сяючі очі синів, цілувала їх, плачучи, і без упину запитувала:

— Як же це? Як так? Ви живі? Хто вас урятував?

— УР, мамо. Наш вірний друг і наставник…

— УР? Невже той самий робот, якого я так благала перед смертю? Де ж він? Що з ним?

— Ось він, матусю, перед тобою, — сказав Ігрек.

Леся глянула на зніяковілого юнака, який переступав з ноги на ногу, не знаючи, куди подітися.

— Навіщо ви жартуєте? Хто цей чарівний хлопець?

— Той самий УР, матусю, — наполягав Ігрек. — Це велика епопея. Він тобі сам про все розкаже.

— Я теж твій син, Лесю, — сказав УР несміливо. — Ти народила мене. Якби не ти, не став би я людиною…

— Я? — вражено перепитала жінка. — Що зробила для тебе я?

І тоді УР оповів Лесі й Богданові всю космічну одіссею…

— Тепер ти розумієш, що зробила, що вчинила твоя любов? Вона створила з механічного ящика людину. Ти дала мені душу, прекрасна мати! Хочу бути твоїм сином…

Леся зворушено обняла його, ще не знаючи, як сприйняти казкову подію. Але серце її стукало схвильовано і радісно, і сльози зачудування й ніжності котилися по її щоках.

— Одразу троє дітей, Богдане! — Усміхалася вона зволоженими очима. — Цілий екіпаж для зорельота. Як же вас звати, сипи?

— Я Ікс.

— Я Ігрек.

— Що ви? — жахнулася мати. — Хто вам дав ці математичні наймення?

— Він, — сердито показав на УРа Ікс. — Його карати!

— Правда. Це я, — зітхнув УР. — Але ж не забудьте — я був тоді лише механічною нянькою.

— Нічого, нічого, — жартував батько. — Ми їм повернемо людські імена. Ти, кароокий, при народженні був Георгієм, а ти — Мирославом. Так віднині й запам’ятайте!

— А як же, синку, тебе назвати тепер? — запитала мати УРа.

— Я не мінятиму імені, — серйозно відповів син. — Я залишуся Уром. Це ж не лише Універсальний Робот. Ур в древніх мовах назва вогню. Я хочу навіки лишитися таким, як вогонь. Він ніколи не завмирає в спокої, він невпинно прагне вияву, він — справжній супутник любові.

Десь у гаю співав соловей. Колесо небосхилу котилося повільно, урочисто, подзвонюючи зірками-дзвіночками. Вогнисті відбитки колихалися в річці, самоцвітами грали роси під променем місяця.

Ур тримав Ісварі за руку, вони поволі йшли луками, жадібно вдихаючи густий запах квітів і трав. Він дивився на її тонкий профіль і думав про смішного робота, що не мав сил вийти з таємничого кола кохання. Він переступив межу мертвого і стрибнув у безодню безсмертя. “Якщо це міг зробити робот, якщо він народив мене, невже ті далекі люди — родичі Ісварі — не зможуть вийти з колапсу вмирання?”

— Кохана!

Вона зупинилася, вражена дивним словом.

— Ісварі…

Вона мовчала, лише її очі відкривалися ширше, ширше, наче хотіли поглинути Ура в свої глибини.

— Ми з тобою під оком єдиного Всесвіту, Ісварі. Глянь — де наша вітчизна? Там чи там? Чи біля тієї зірки? Все — наше. Всюди — ми. Нас кличе вогниста ріка буття. Я чую поклик мудрих квітів. Вони промовляють до мого серця. Вони вимагають нескінченного подвигу. Ісварі, чи підеш зі мною у новий політ, до далеких світів?

— Піду.

— Ми відвідаємо прекрасну Планету Квітів. Ми знову побуваємо на твоїй Аоді, спробуємо розбудити ЇЇ. Невже на ній не знайдуться живі серця?

— Я буду з тобою, коханий…

Юнак відчув, як під ним захиталася земля. Що вона сказала? Невже це йому?

Вся математична мудрість, все сплетіння рівнянь і логічних категорій не допомогли тому, давньому УРові, добути жадане рішення. Воно прийшло, як блискавиця, з вуст ніжної дівчини. Просте, як подих. Величне, як погляд зоряної безмірності…

Тане, тане видиво життя, яке має прийти… Яке неодмінно буде! О, як не хочеться покидати його, як хочеться плинути в чарівних глибинах вічності. Проте, що я мовлю! Того життя не буде, воно не настане, якщо ми…

— Ого! Ти знову мислиш, знову б’єш потоком розуму в скелю таємниці! Отже, повернувся до колеса Хроноса! Ну, вітаю з поверненням! Ти що-небудь збагнув?

— Який я вдячний тобі, Чорний Папірусе! Я збагнув більше, ніж можу висловити!

— І не треба висловлювати! Краще діяти.

— Твоя правда. Якщо кібер грядущого жадає стати людиною, щоб осягнути небувале, то як же нам треба берегти те, що в нас уже є. То скарб безмірності!

— Ти сказав! Тебе торкнулося крило істини. Не забувай же ніколи свого рішення!

— О ні, не забуду! Але, Чорний Папірусе, хочу ще раз запитати тебе: що ти є? Чи не можна було б збагнути, відчути, побачити віддалене бодай поняття твоєї моделі?

— Можна! Дивися!

Блискавиця змітає видимі речі довкола. Нема Землі, кімнати, людей, дерев… Я серед нескінченного космосу, у невимірності. Пливуть, обертаються у величному ритмі зорі, галактики, мегасвіти. І я відчуваю ледве вловиму мелодію — ніжну, всепереможну, сповнену любові й чекання. Що це? Що? Невже я чую пісню матері-безмірності? Її поклик до всіх мислячих дітей! її одвічне прагнення дати синам всепроникні ультрафіолетові крила свободи!

Я насилу повертаюся до земної свідомості, затуманеним поглядом дивлюся на сферу Чорного Папірусу.

— О, яке видіння, — шепочу я. — Ти модель самої безмірності? Ось звідки твоє знання?

— Так, — промовляє темно-фіолетова сфера. — Я модель безмірності. І зерно твого розуму…

— Як?

— Об’єднай ці дві таємниці. Йди далі, в гущу життя. Поле жадає нових зерен і цілющих дощів. Там, у житті, знайдеш вічних друзів і розгадку власної таємниці. Іди…

КНИГА ДРУГА

ЗОРЯНИЙ КОРСАР

Закон вогню, закон кохання,

Пали мене, карай мене!

Веди крізь громи і повстання

У преображення ясне!

Не дай в ілюзії заснути,

Не дай мокріти у багні,

Щоб думка грізна і розкута

Палахкотіла у мені.

Щоб крила сильні і вогнисті

Прорвали тіла мур тугий,

Щоб зорі праведні, пречисті

Мене взяли у світ новий!

Іще востаннє я заплачу,

Пройду незримо по землі,

І всі падіння та невдачі

Лишу впокореній золі.

І блискавицею-привітом

Сяйну у грізній синяві.

Закон Вогню гримить над світом:

Умріть, мерці!

Живіть, живі!

Щоб воскреснути — треба вмерти

Із східних афоризмів

ЧАСТИНА ПЕРША

Бунт Космократорів

До накуреної кімнати, де гурт молодих криміналістів завзято обговорював на всі лади справу про вбивство дівчини в Броварському лісі, просунулася голівка Раї, секретарки:

— Григоре, тебе до шефа.

Григір Бова, ще зовсім зелений криміналіст, встав з-за столу, де на клаптику паперу вимальовував схему гіпотетичного злочину, з насолодою хруснув затерплими руками, потягнувся.

— Що там таке?

— Не знаю. Терміново. — Руда копиця, згромаджена на голові Раї, зникла, у коридорі процокотіли стальні шпильки її черевиків.

— Григоре, — гукнув один з товаришів. — Не інакше як доручить тобі шеф дуже р-р-романтичну справу! “Таємниця Чорної долини”! Що — підходить?

— Ідіть к бісу! — добродушно відповів Григір, зачісуючи біля дзеркала свої неслухняні біляві кучері над чистим, опуклим чолом.

Він вийшов у коридор, знизав плечима: хай сміються. Знають про його захоплення легендарним детективом, якого вигадав мудрий Конан-Дойль. А може, й не вигадав. Те, що створене в уяві, вже переходить у реальний світ, живе, діє, впливає на інших. Він, Григір Бова, теж хоче стати таким, як Шерлок, — мудрим, спокійним у будь-якій ситуації, незворушним при невдачах, безпомилковим у розрахунках. Тільки погано, що досі ще не трапилося йому нічого романтичного або легендарного. Нудні, навіть часом гидкі справи. То знайти нікчемного аліментщика, який ховається від власної дитини або старенької матері, то відтворити точну картину побоїща, Що сталося десь на бенкеті. Проте Григір не втрачав надії коли-небудь взятися за велику і славетну справу. Щоб вона була важлива і потрібна для багатьох людей. Та що там людей — для всього світу… Заради цього Бова не спав ночами, студіював безліч наук — від кібернетики до генетики, від історії релігій до езотеричних доктрин, від мови есперанто до таємничого санскриту, від захоплюючих проблем криптографії до тонкощів фізіології та окультного знання. Григір гаряче вірив, що в дивовижній праці криміналіста все згодиться.

Може, ось тепер? Холодок хвилювання ворушить волосся, у грудях трішечки млосно. Григір хвильку постояв перед дверима кабінету, набрав незалежного вигляду, ввійшов. Глянувши на заклопотану постать шефа, який схилився над якимись манускриптами, що лежали на столі, він кахикнув.

— Сідай, — сказав шеф, не підводячи обличчя. — Маю до тебе архіважливу справу.

— Індивідуальну? — 3 надією запитав Бова.

— Індивідуальну, — усміхнувся шеф і глянув на нього. — Сядь і слухай уважно. Я придивлявся до тебе два роки. Ти мені до вподоби…

— Дякую за комплімент.

— Не комплімент, — заперечив шеф. — Ти тямущий криміналіст. Знаю — мариш Шерлоком. От і даю тобі справу, яку може розв’язати лише геніальний слідчий…

— Правда? — Аж задихнувся від хвилювання Григір.

— Цілковита правда. Тільки для цього потрібне терпіння, вигадка, почуття гумору і такту. Ну, ще й безліч іншого. Згода?

— Та я… бомбою вибухну! На шматочки розлечуся!

— А ось і ні! Ні бомби, ні вибухів не треба, — серйозно зауважив шеф. — Спокій, витримка, тонкий аналіз… і, може, артистичність… М-да. Де ж воно? Зараз, хвилиночку, я знайду…

Його довгі тонкі пальці витягли з-під скла великий аркуш, густо списаний дрібним почерком.

— Слухай уважно. Тут, брате мій, відкинь свою кібернетику, механіку та астрологію, у яких ти з головою загруз. Не засуджую, але й не схвалюю. Найоршився! Але ближче до діла. Курінний Андрій Пилипович. Рік народження — двадцятий. Працював директором горілчаного заводу номер два в Опішні. Зник три роки тому…

— Як зник? — здивувався Григір.

— А так. Поїхав з друзями на полювання. Усі повернулися, а він — ні. Шукали-шукали, наче крізь землю провалився.

— Може, вовки з’їли?

— Нема вовків у тамтешніх лісах.

— Вепри?

— Вепри не їдять людей, — повчально зауважив шеф. — Роздерти можуть, а їсти — ні-ні!

— Як зголодніють, то можуть. Узимку…

— По-перше, справа була восени. По-друге, там дубові ліси. Жолудів до біса. А не стане жолудів — вепри прямісінько підуть на поля. Свіжесенька картопля, кукурудза і всякі інші делікатеси. Вепри теж не дурні. Твоя версія, Григоре, відпадає. Тим більше що нічого не знайдено: ні кістки, ні шматка тіла, ні рушниці, ні одягу.

— Тоді вбивство?

— Не спіши поперед батька в пекло. Ти не дослухав. Справа в тому, що на заводі виявилася розтрата. Триста тисяч. Кумекаєш? Всі нитки ведуть до Курінного.

— А до чого тут ми, криміналісти? Невже міліція хоче, щоб ми…

— Саме так. Щоб ми знайшли…

— Без агентури, без коштів?

— Дослухай, — сердито сказав шеф, уколовши підлеглого гострим поглядом сірих очей. — У Курінного була сім’я. Дружина і донька. Дружина вмерла. Інфаркт. Се, те, конфіскація майна, виселення, всілякі тривоги. Ну ясно, звикла жінка до розкоші, до пошани, а тут рантом…

— Гаразд, а що з дочкою?

— Вона живе й працює в Києві. Ось тут записано, де і що…

— То ви хочете…

— Еге, я хочу. Безумовно, дочка знає щось про батька. Він був сумлінним сім’янином. Не міг забути про дочку. Завдання в тому, щоб…

— Мені це не подобається, — перебив Бова, чухаючи потилицю. — Хай міліція запитає ЇЇ.

— Наївний ти, голубе, — скептично мовив шеф. — Вони вже її сто разів запитували. Не знає, і все…

— А нам вона скаже, ви гадаєте?

— Треба діяти так, щоб сказала. Справа дуже важлива. Державна. Злочинець десь живе, напевне, має інше ім’я. І знову може вчинити злочин. Збагнув?

— Збагнути я збагнув. Та чи не здається вам, що це…

— Що?

— Підлість.

— Чому? — Кущики-брови шефа поповзли на чоло.

— Не знаю. Підлість не завжди можна визначити за буквою параграфу.

— Треба діяти. Ясно? Виконуй завдання. Ти солдат. А не можеш — прошу подати заяву про звільнення. Ти, йдучи вчитися на криміналіста, думав працювати в білих рукавичках?

— Гаразд, гаразд, — примирливо сказав Григір і важко зітхнув. — Згода. Раз треба, то треба.

— Ось візьми. Тут усе записано — що, як, де. Додаткові інструкції можеш отримати в карному розшуку, якщо вони є. Гадаю, що добути їх повинен ти сам…

— Спробую. — Узявши з рук шефа аркушик, Бова склав його вчетверо, поклав у горішню кишеню сірої спортивної сорочки. — Як тільки до неї підступитися?

— А це вже твоя справа, — повчально сказав шеф. — Учився, держава на тебе тратила грошенята, тепер покажи, на що ти здатний. Шевця не треба вчити чоботи шити, кота мишей ловити. Що — неправда хіба? Лови мишей, брате, коли ти криміналіст. Знайомся з її знайомими, з нею, з її начальством, коротше кажучи, з ким завгодно, а інформацію про її батька мені добудь.

— Термін?

— До п’ятнадцятого липня. Вважаю, що досить. Що ми сьогодні маємо? — Шеф глянув на календар. — Чотирнадцяте травня. Отже, даю тобі два місяці. І один день, хе-хе! На роздуми. Можеш не приходити сюди. Переодягнися дівчиною, дідом, сажотрусом, коли тобі це до вподоби. Що? Ображаєшся? Ти ж полюбляєш містифікації? Ну, жартую. Якщо розкусиш цей горішок — пошлю тебе… в одне містечко. Трохи вище, ніж ми тут, грішні, сидимо. Хе-хе! Зацікавився?

— Куди? — 3 надією запитав Григір.

— Не скажу, — хитро підморгнув шеф. — Цікавилися тобою. Деякі люди. Високі. Тим більше що ти кумекаєш у мовах різних, та ще в єресях окультних. Нащо воно їм потрібне — не відаю, а зацікавилися, зацікавилися. Не гіпнотизуй мене, все’дно не скажу. Виконаєш завдання, тоді інша річ. Бувай, братику!

Шеф потиснув Григору руку і знову заглибився в свої папери.

Бова вийшов у коридор.

Хлопці накинулися на нього, зашуміли, заінтриговані несподіваним викликом шефа.

— Розповідай!

— Чому мовчиш?

Григір одмахувався, все ще збентежений, заклопотаний. Не хотілося говорити про неприємне завдання. Товариші одходили вбік, розчаровані мовчанням Бови.

— На інакше як у Баскервільський замок поїде наш Григір, — насмішкувато пробубонів низькорослий Ваня Хроненко. — У Н-ському колгоспі великий чорний пес із фосфоричними червоними очима щоночі тягає телят із ферми. Зникли також зоотехнік та дві доярки, які влаштували засідку. Знаменитий детектив Григір Бова поспішає до місця таємничого злочину, його зустрічають вдячні колгоспники…

— Блазень, — огризнувся Григір, замикаючи шухляду в своєму столі. — Зовсім не смішно…

— Григорчику, — не вгавав Ваня, прикладаючи долоні до грудей, як у традиційному індійському вітанні, — візьми мене з собою! Хто ж опише твої подвиги?

Хлопці сміялися. Григорій промовчав, пішов до секретаріату. Рая виписала службове відрядження на два місяці. Тепер він міг не потикати носа до контори, ставши повним господарем свого часу.

Бова вийшов на вулицю, обігнув Урядовий майдан, спустився фунікулером на Поділ. Ішов понад Дніпром, розмірковував. На душі було не дуже приємно. Хоч шеф і романтизував наступне його завдання, але Григір добре знав, що тут він зіткнеться з клубком людських трагедій. А сам буде у всій цій історії не легендарним детективом, а замаскованим шпиком. Якби йшлося про самого злочинця, а то, напевне, цілком невинна дівчина! Може, доки не пізно, повернутися до шефа, відмовитись? А що буде потім? Догана, кінець службової кар’єри, кінець усіх мрій…

Григір гірко усміхнувся. Мрії! Які вони далекі від реального життя. Доки він навчався у спеціальній школі, майбутнє здавалося сторінками захоплюючого роману. І в тому романі Бова неодмінно визволяв нещасних людей від бандитів, злочинців, які вступали у складний і довгий двобій з хоробрим героєм…

Довгі, бурхливі дискусії з товаришами. Яких тільки питань вони не піднімали! Чи є свобода волі? А якщо її нема — чи можна стверджувати поняття злочину? Адже тоді ніякого злочину нема, а лише дія індивіда — цілком закономірна й обумовлена суворою причинністю, яка не подобається більшості. А інколи й меншості. А право — перелік суб’єктивних постанов, які не можуть вважатися законом у точному значенні цього слова. Бо закон — це те, чого ніхто й ніщо не може порушити. Як у природі: хай спробує елементарна частка чи якийсь квант вийти з-під влади закону! Ніколи! А людина порушує встановлені суспільством закони. Отже, тут явні нелади з теорією…

Григір не погоджувався з такими твердженнями. Він відстоював свободу волі і закон, який випливав з космічного права. Цей термін він часто вживав у дискусії, за що його прозвали на юридичному факультеті вечірнього курсу Космоправом. “Гей, Космоправе, — гукали хлопці, — а в які рямця небесного закону ти втиснеш пришельців, скажімо, з Марса? Вони наших постанов не знають, навіть прийнятих Генеральною Асамблеєю, з нашими поняттями права не знайомі… Як тоді розцінювати їхній гіпогетичний напад на Землю? їхнє право вимагає експансії, щоб вижити, бо в них, наприклад, не вистачає ресурсів. А наше право спонукає до захисту, щоб зберегти культуру Землі. Як поєднати ці два права у спільному космічному праві?”

Для Бови в таких казусах не було нічого неясного. Обмежене планетарне право могло бути частковим випадком Космічного Закону. Право Всесвіту могло ґрунтуватися лише на обопільних інтересах представників різних еволюцій, на інтересах всіх мислячих істот безміру, виходячи зі спільноти сущого. Як клітини організму не можуть шкодити одна одній, бо всі вони складають єдине тіло, так і різні еволюції космосу повинні нести в собі розуміння єдиного права. Хто порушував його — вже не входив до спільноти і ставав злочинцем. Не суб’єктивним, не умовним, а справжнім правопорушником, який використав дарунок свободи волі всупереч благу інших клітин буття. Переслідувати такого злочинця, знайти, ізолювати або повернути в потік права й закону — прекрасне завдання. І криміналістика в такому освітленні поставала як наука космічної хірургії, що лікувала єдиний організм суспільства, оперуючи його хворих членів. Так думалося…

Та ось Григір захистив диплом на юридичному факультеті, закінчив спецшколу. Почав працювати у цивільному агентстві криміналістів. Попливли одноманітні дні. Бова зрозумів, що життя зовсім не пристосоване для романтики. Дійсність руйнувала його юнацькі уявлення. Злочинці не вкладалися в схеми. Часто навіть неясно було, чому вони порушували право. Бо навіть самі вони не розуміли цього. Інколи здавалося, що причина десь поза ними. Але ж тоді знову терпіла поразку концепція свободи волі?

Григір знемагав під тягарем сумнівів, заглиблювався в давні й сучасні книги, думав і… виконував рутинні завдання свого шефа. Хотілося інколи плюнути на все і шукати іншої роботи — творчої, натхненної. Але стримувала хлопця надія — щось має статися! Щось надзвичайне, цікаве, хвилююче! Та надія повисала в повітрі. Ось і тепер… Якась клоунська ситуація. Підібрати ключі до дівчини, щоб дізнатися про долю її батька. Державна справа, каже шеф. Що ж, спробуємо. Легендарний Шерлок навіть у простеньких і, здавалося, нецікавих справах розкривав кримінальні глибини. Може, й тут з’явиться щось несподіване?

Григір знайшов сухий горбик у зарослях над Дніпром, сів, вийняв з кишені записи, почав знайомитися з ними.

Галя Курінна. Галя. Галина. Гарне ім’я… Дев’ятнадцять років. Ще зовсім молоденька. Цікаво, чи вродлива? Ото дурень! Яке тобі діло — гарна чи ні? Чим поганша — тим краще. А чому? Не так жалітимеш потім? Красиву жаль зобижати! Мерзотник! Може, якраз навпаки! Негарну вже доля обійшла, якраз її треба жаліти. Ха! Заплутався, заплутався, братику. Який з тебе детектив — одразу переходиш на особисті відчуття, нюні розпускаєш. Криміналіст повинен бути кременем — жорстким, безжальним, але справедливим. М’яка людина не може бути справедливою. Вона жаліє правих і винних. І навіть частіше винних. Бо невинного й жаліти нічого, у нього все гаразд, усе ясно, доля йде широким шляхом… І чого це його потягло на таку філософію? Цікаво, досить внести один якийсь елемент у роздуми — і потягся цілий ланцюжок. І так до безмежності. Досить про це. Підемо далі…

Дев’ятнадцять років. Медсестра. Працює в обласній лікарні, у відділенні професора Сенченка. Ага, це так званий біотрон. Герметичні палати з штучним кліматом. Експериментальне лікування гіпертонії та інших хвороб… Може, стимулювати гіпертонію та лягти в той самий біотрон? Пару тижнів полежати. Можна познайомитися, розговоритися. Хм, план непоганий. Тільки ж як підняти собі тиск? Порадитися з шефом? Він заборонить такий експеримент. А звернешся до знайомих студентів-медиків — відмовляться. Скажуть — кримінал. Ні, це не підійде, треба щось інше. Що ж?

Живе на Куренівці. Наймає кімнатку в старої самотньої жінки. Вулиця Покручена, 10. Гм, цікава назва. Покручена. Як і оця справа, що він зайнявся нею. Далі — біографія. Не вельми складна. Батько зник. Мати померла. Дівчину забрали в інтернат. Там закінчила десятирічку, потім курси медсестер. Переїхала до Києва, живе тут другий рік. Замкнута, друзів не має. Оце і все. Скупо. Майже нічого. Горішок твердий, мабуть, непросто розгризти. Що ж придумати? Хіба познайомитися з господинею? А як? Просто так зайти: здрастуйте, я ваша дядина?! Вижене, не захоче розмовляти. Треба якось офіційно. Скажімо, під виглядом монтера. У вас аварійна лінія і так далі. Треба перевірити. Можна поратися скільки завгодно. І поговорити з господинею. А потім… потім час покаже… Отже, вирішено.

Григір згорнув записи, заховав. Вийшов до трамвайної лінії, доїхав до Червоної площі. Вирішив зайти додому. Він жив на Андріївському узвозі у своїх односельців, які виїхали до Києва ще в передвоєнні роки. Діти їхні загинули на фронті, а двійко старих — їм було вже за сімдесят — доживали віку, отримуючи за дітей невелику пенсію. Григора вони мали за сина.

Дід Микита був дома. Сидів у темній кухні на триногому стільчику, лагодив ветхі капці. Глянувши на Григора, усміхнувся в жовті прокурені вуса і, як завжди, хитрувато запитав:

— Ну як? Піймав якусь важну птицю?

— Літає, діду, ще літає, — у тон йому відповів Григір.

— То, мо’, реактивний візьмеш, щоб догнати? — Не вгавав дід Микита, попльовуючи в долоні.

— Обійдеться без реактивного. Пішки доженемо! — сказав Григір, щось шукаючи в комоді.

— Дивись, дивись, тобі видніше. Ех, парубче! 1 охота тобі було сищиком-пищиком ставати? Уже б, я понімаю, прокурором чи адвокатом: у всіх на виду, авторитет! А то трешся десь па задвірках, і ніхто про тебе не знає.

— А мені нічого й не треба, — весело мовив Григір, приміряючи потерті штани.

— Хіба що так! — скрушно похитав головою дід. — Кому що! Кому піп, кому попадя…

— А мені попівна! — підхопив Григір. — Не треба, діду Микито, мене жувати. Я вже жований-пережований. Поткнуся до своїх — мати й батько одразу: та що ти собі думаєш, краще б агрономом став, он поля які, а людей все менше, всі в міста біжать, паче там на асфальті пшениця родить!..

— Точно кажуть! — схвально кинув дід Микита. — Тямущий батько в тебе. І коваль, і косар, і механік. Куди не кинь — все мастак. А ти — просто так.

— Ого, ви вже в риму говорите! — жартівливо сказав Григір. — Може, поетом станете на старості?

— Поетом чи пенсіонером, а незгірше тебе бачу, що й як, — розсердився дід. — Куди те дрантя тягнеш на себе? Здурів? У дурдом захотілося?

— А чого ж воно лежатиме? — посміхнувся Григір. Одягнув штани, стару спортивну куртку. — Нині, діду, мода така…

— Еге, скоро дівчата лопухом прикриватимуть сором, — несхвально зітхнув дід. — Кінець світу настає. Ну, як хочеш. Охота тобі дражнити собак. Непутящий ти, Григоре, хоч і люблю я тебе.

— Нічого, нічого, діду, — заспокійливо сказав Григір. — Колись я розповім, що й до чого. А тепер вип’ю чайку — та й до праці!

— Теж мені праця — не бий лежачого. Пий, пий чай, там Мокрина в термосі залишила. І сирнички із сметаною у судничку.

Григір попрощався з дідом, вийшов на вулицю. Вирішив одразу їхати на Куренівку.

До зупинки на вулиці Фрунзе Бова їхав трамваєм. Потім почимчикував вузенькими стежками. Ось і Покручена. Старенькі, ще дореволюційні хати. Садки, садки. А що — непогано! Хоч і не сучасні котеджі, але жити в них, мабуть, приємно. Тиша. Молочно-пелюстково заповнили вулицю вишні. Над ними гудуть бджоли, хрущі. На лавочках сидять старі жінки, про щось гомонять, сміються. Перемелюють, перемивають кістки своїх ближніх. Серед будяків та полину весело граються дітлахи, татакають з саморобних та фабричних автоматів, викликають з небуття — не дай боже! — війну, прокляту родом людським.

Хвіртка відчинена. Григір тихенько ввійшов на подвір’я. Біля ветхого коридора буйно цвів бузок. З призьби шаснув кіт. Під старезною грушею на саморобному ослінчику сиділа бабуся — худа, аж прозора. Тонкими синюватими пальцями з набряклими жилами вона перебирала на столику щавель, складала в миску. Побачивши Бову, звела ласкаві сипі очі. Хлопець привітався, запитав:

— Це номер десятий?

— Еге. Там же на хвіртці написано.

— Я для точності, — авторитетно заявив Бова і кашлянув. — Як ваше прізвище?

— Григорук я. Маруся Григорук. А хіба що? — затривожилася вона.

— Та нічого, — заспокоїв хлопець, знімаючи картуза і пригладжуючи чуприну. — Я з “Київенерго”. Перевіряю лінію. Од вас поступила скарга, що нелади з освітленням.

— Скарга? — занепокоїлась господиня. — Я нічого не писала. Мо’, Галя?

— А хто це така Галя? — Ніби знічев’я запитав Григір.

— Квартирантка моя. Дівча, сестра милосердна. Мо’, вона й писала. А я — ні. Іди, хлопче, глянь, як там і що. Іди.

— Ходімо разом, — сказав Григір. “Ще не вистачало самому стирчати в будинку. Так нічого й не довідаєшся”.

— Чому? — знизала плечима господиня. — Не злодій же ти? Та й красти в мене нічого. Іди, не бійся.

— Ні, — затявся хлопець. — Тільки з вами.

— Ото впертий, — посміхнулася бабуся. — То вже піду, як хочеш. Хотілося скоріше перебрати щавлик. Моя Галя полюбляє зелений борщик. Увечері прийде. Добре, я й там почищу, на кухоньці.

Вона перекочувала до низенької веранди-коридора, де стояли закопчений керогаз і батарея каструль та глечиків. Григір почав вовтузитись біля лічильника. Увімкнув світло. Все було гаразд. Бабуся глянула на хлопця.

— Ну як?

— М-м-м… Треба перевірити.

— Певно, моя голубонька щось запримітила та й писнула вам. А тобі, хлопче, клопіт.

— Нічого. Така наша служба. А що, ця ваша Галя… певно, навчається, читає вечорами?

— Еге, — озвалася господиня. — Вона тямуща дівка. На вечірньому вчиться. Важко їй. Чергує в лікарні, а потім біжить — і за книги. Хоче справжнім лікарем стати. І стане. Не одступиться.

— А батьки ж їй помагають? — байдуже запитав Григір, придивляючись до щитка та обмацуючи пробки.

— Сирота вона, — зітхнула бабуся. — Нема в неї нікого. Якісь дядьки чи тітки є, та не обзиваються. Чому — не знаю. Не родичаються. А мати й батько в неї померли. Годів зо три тому. Так що вона сирітка і я їй за матір…

Григір скоса поглянув на господиню. Ніби щиро каже. Отже, Галя їй сказала неправду? Чому? А втім, що за дурне запитання? Не стане ж вона говорити цій старій жінці про своє лихо. Навіщо? Тим більше вона й сама нічого не знає. Що ж, із господині, виходить, не витягнеш нічого. Треба зустрітися з Галею. Але як? Знову прикинутися монтером? Підозріло. Та й господиня що подумає?

— А коли вона дома буває? — запитав Григір. — Мабуть, пізно?

— Як коли. У неї графік. Сьогодні, приміром, вона вдень чергує, а завтра на ніч іде, а потім — знову вдень. Післязавтра — вихідна. Ми з нею і не бачимось — вона сюди, а я туди.

— А ви хіба працюєте? — здивувався хлопець.

— Атож, — похвалилася господиня. — Ще ходжу, прибираю тут в одній конторі. Слава богу, ще свій хліб їм. Дай боже, Щоб і не перейти на чужий.

Дивно було слухати Григору ту мову: звичайна буденна зустріч відкривала йому цілі світи у житті, здавалося б, зовсім непомітних людей. Він хутенько попрощався з господинею, пообіцяв, що тепер з електрикою буде все гаразд, і вийшов на вулицю. На душі було недобре. Ніби він вчинив якесь зло. Що ж, тепер треба прийти післязавтра, коли старої не буде. Грати ва-банк. Будь-що-будь!

На другий день Григір прокинувся раненько, поголився електробритвою, недбало зробив зарядку, піднявши кілька разів двопудову гирю. Миючись під душем, напружено розмірковував, як діяти. У свідомості зненацька пролунав насмішкуватий голос шефа: “Хоч сажотрусом переодягайся, а інформацію добудь”. Сажотрусом? А чому б і ні? Смішно? Зате можна замаскуватися так, що й рідна мати не пізнає. Як її? Маруся Григорук. Так і так, мовляв, є сигнали, що у вас давно не чистили димохід. Дозвольте поглянути і потрусити. Я з протипожежної інспекції, старший сажотрус. Хо-хо! Можна ще й головним назватися для солідності. Або шефом-сажотрусом! Цілу ієрархію сажотрусів можна вигадати! Дотепно! Тільки треба трохи розпитати у пожежників, як воно робиться і що потрібно для сажотруса, щоб хоч вигляд мати професійний…

…Григір знову одягнув старе вбрання. Заскочив до кухні. Стара Мокрина — тлуста, кароока, жвава бабуся — поралася біля керогазу. Дід Микита читав учорашні газети, щось хмикаючи собі під ніс. Угледівши Григора, склав газету вдвоє, підняв окуляри на лоба.

— Знову опудалом убрався? Ти тільки глянь на нього, Мокрино, сищики-пищики йому надокучили, так він уже в блатні поперся.

— Блатні тепер у модерних костюмах ходять! — засміявся Григір. — Бабусю, кави мені чорненької нашвидку, бо вже йду!

— Посміховисько якесь, — бурчав дід, знову беручись до газети. — Кручене-верчене якесь покоління пішло!

— А мо’, йому так треба, — докірливо озвалася баба. — Що ти прискіпався до дитини? Зараз, Григорчику, закипить, отам дістань із судничка кофейничок.

— Хочу сажотрусом стати, — пожартував Григір. — Піду сьогодні на курси.

— О, цього тобі ще не вистачало! З нивирситету в димар полізеш. А звідти вже в Кирилівку. У божевільню! Я завжди казав, що добром не кінчиш. Такі ви всі, учені-кручені!

— Не каркай, Микито! — добродушно сказала баба, ставлячи на стіл паруючу каву. — Пий, сипку. Не слухай його, він і до кота буде бубоніти, бо характер такий. Має когось пиляти.

— Напиляв я тебе. Тільки тирса скрізь валяється, зовсім звелася на ніщо.

Григір підсміювався, пив запашний напій. Йому приємно було слухати старече буркотіння своїх господарів, бо він знав: за тими скрипучими словесами прихована велика сором’язлива ніжність, дитяча і щира, яка не хоче чомусь відкриватися, а маскується.

Цілий день Бова провів у протипожежній інспекції. Пред’явивши документи, він попрохав проінструктувати його. Молодший лейтенант, худорлявий, невисокий хлопець, трохи іронічно розповів Григору про немудрі причандалля сажотруса, способи чистки димарів і техніку безпеки. Про всяк випадок Бова попросив довідку про те, що він дійсно працює сажотрусом у протипожежній інспекції. Довідку дали, але з умовою, що він її поверне, коли виконає завдання.

Наступного дня Григір довго спав. Різкий стук у двері розбудив його. Він схопився з ліжка, протираючи очі. На порозі стояла занепокоєна баба Мокрина.

— Ти часом не захворів, Григорчику?

— Ні, а що?

— Та все спиш та спиш, наче після маківки. Ніколи ж такого не було. Я й думаю, мо’, захворіла дитина!

— Не захворіла, а здуріла, — гукнув дід Микита з кухні. — Ти ж бачила — кумедію якусь строїв. Залиш його. Здоровий він. Його й палицею не доб’єш!

— Таке скажеш! — докірливо озвалася Мокрина. — Палицею! Тебе б добрячим києм за такі слова! Серця в тебе нема, Микито!

— А нема, — насмішкувато сказав дід Микита. — Нащо тепер серце? Мені в лікарні транзистори, чи як їх там, поставили…

— Завів уже своє радіо, — зітхнула баба.

Баба Мокрина причинила двері. Бова похитав головою. Так можна проспати і побачення. Вже близько дванадцятої. Треба поспішати.

Нап’явши на себе дрантя, Григір підійшов до дзеркала, глянув на себе. З огидою покрутив головою. І в такому вигляді хоче знайомитися з дівчиною? Ідіот! Вона його вижене з хати, не захоче навіть розмовляти, а якщо й не вижене, то що йому робити? Справді трусити сажу? Вона, крім того, може ще й запримітити, що тут не все гаразд, насторожиться, і тоді…

Ні, ні! К бісу димарі! Треба повернутися до попереднього плану, хоч він і ризикований. Підняти тиск і лягти в біотрон. Шефу не скажу. Попрошу тільки, щоб подзвонив Сенченку. Справді, це геніально. Не він ходитиме за нею, а вона сама прийде. Сяде поруч, заведе розмову, мірятиме температуру. Він ще, дурень, сумнівався.

За якусь годину Бова вже був на квартирі знайомого студента-медика. Той збирався їхати на Дніпро і саме заводив у коридорі підвісного двигуна. Від тріску й ревища дрижали стіни будинку, десь унизу лаялися сусіди. Григір, затуляючи вуха долонями, увійшов до коридора. Товариш вимкнув двигун, весело закричав:

— Чуєш, як реве? Звір!

— Не знаю, як двигун, а сусіди твої кості перемелюють, — сказав Бова.

— Хай! Апетит буде кращий! — засміявся студент. — До речі ти прийшов. Поїдемо кататися. Я, двоє дівчаток. Ти будеш до нари!

— Служба, — похитав головою Григір.

— Не по службі ж ти до мене завітав?

— Саме так. Виручай. Делікатна справа. Злочинець симулював гіпертонію. Треба знати, як штучно піднімають тиск.

— Дрібниці, — знизав плечима господар. — Симулювати можна що завгодно. Тиск, температуру, запалення апендикса. Навіть дуже досвідчений лікар не завжди розбереться.

— Апендикса мені не треба, — сказав Бова. — Давай про тиск.

За півгодини Григір уже був в аптеці, купував необхідні препарати, шприц. З телефонної будки подзвонив шефу, коротко інформував про свій план лягти до біотрона, попросив зв’язатися з лікарнею, замовити слівце.

— Ого, — схвально озвався шеф. — Одразу в атаку! Молодця. Тільки гляди — не нашкодь собі. А то ти такий.

— Який?

— Неврівноважений. А до Сенченка подзвоню. їдь. Тебе приймуть.

Бова заскочив додому, зробив укол у стегно. Попередив бабу, що від’їжджає на кілька днів. Вийшовши на вулицю, спіймав таксі.

У реєстратурі вже чекали. Молодесенька білява дівчина одвела його в кабінет лікаря, посадила на тапчан, укритий клейонкою.

— Заждіть тут. Зараз прийде чергова сестра, вона вас прийме.

— А хто зараз чергує? — байдужим тоном запитав Бова.

— Курінна Галя. Хіба вам не все’дно?

— Все’дно, — згодився Григір, хоч у самого серце застукало.

Білява дівчина вийшла. Хлопець відчув, як гаряча хвиля хлюпнула йому в голову, розпечений обруч незримого болю опустився на потилицю. Ось воно, починається. Це справді не жарти! Цікаво, чи варто було починати цю гру? Може, справді, давно вже нема Курінного, а йому доводиться такими чудними й небезпечними способами ганятися за химерою.

Двері відчинилися, до кабінету зайшла сестра. Пересилюючи біль, хлопець підвів голову і остовпів від несподіванки. Схопився з місця. Сестра, не звертаючи на нього уваги, попрямувала до столу. Поклала товстий журнал, розгорнула.

— Сядьте, чому ви встали? — тихо мовила вона.

Григір дивився на неї і мовчав. Як він зможе питати в неї про батька? У такої королівни? Яка вона дивна! Ніби незримий знак над її чолом — знак скорботи й краси. Обличчя худорляве, бронзове; чорне, аж синє волосся, а під бровами, схожими на крила орла, готового до польоту, — прозоро-лазурні очі, ніби два небесних самоцвіти. Під білим халатом вгадується гнучке тіло, мов у лісової сарни. Він не знав, що говорити, забув про все… Сестра щось запитала. Григір не відповів, кров била молотом у вуха.

— Ви що — оніміли? — запитала вона й одвернулася. Тепер Бова бачив її профіль — загострений, якийсь зосереджено-злий. Здавалося, що в очах її коливалися, мерехтіли іскорки гніву. Невже вона завжди така? Чому?

— Прізвище?

— Бова, — сказав хлопець. — Бова Григір.

Вона глянула на відкрите круточоле обличчя, вперше усміхнулася. Григору здалося, що крижинки в її очах розтанули, різка зморшка біля вуст зникла.

— Бова, — повторила вона, записуючи. — Химерне прізвище. Ніби в казці…

— А може, ми й живемо в казці? — прошепотів Григір, тамуючи біль і милуючись нею.

— Надто сувора казка, — знову спохмурніла дівчина. — Безжалісна…

— Казки бувають жорстокі, — заперечив Бова. — Героїв убивають, зраджують.

— Але в казці неодмінно є жива вода, — насмішкувато відповіла вона. — Героїв воскрешають. У житті так не буває.

Григір промовчав. Не хотів торкатися якоїсь таємничої струни, яка, він відчував це, нап’ята в її душі до останньої межі. Натиснути надміру — і трісне!

— Фах?

— Юрист, — неохоче відповів Григір.

— Такий молодий прокурор — і вже гіпертонія? — здивувалася Галя. — Тоді вам не можна працювати, надто тонка організація для таких справ.

— Чому неодмінно прокурор? — знизав плечима Бова. — Юриспруденція — неосяжне поле. Це — космічна наука.

— Он як? — мовила вона. — Щось я не помічала цього за нею. Длушпається в бруді людському.

— Діти теж длушпаються в бруді. А потім будують палаци і саджають квіти.

— І тюрми мурують, і гармати майструють, — підхопила Галя. — І починають війни, палять сади, палаци.

— Правда ваша, — зітхнув Григір, — але не можна й перегинати ломаку. На світі більше прекрасного.

— Як кому, — гірко мовила дівчина, записуючи щось до журналу. — Це залежить від того місця, на якому людина стоїть. А чому це ми, власне, з вами почали філософствувати? Роздягайтеся, треба зміряти тиск. А потім — до палати!

— А мені б хотілося з вами порозмовляти по-дружньому, — сказав Григір, знімаючи сорочку. — Ось як вийду з лікарні та зустрінемось, тоді…

— Ви гадаєте, що ми зустрінемось? — здивувалася Галя.

— А ви думаєте, що… ні? — тривожно запитав хлопець.

Галя помовчала, готуючи пристрій для виміру тиску.

— Чому ви… не відповідаєте?

— А навіщо зустрічатися? — Зрештою озвалася вона.

— Важко одразу сказати, — тихо відповів Григір. — Не хочу банальних слів. Дуже кортить ще раз побачити вас.

Обличчя дівчини спалахнуло, загорілися самоцвіти очей. Вона метнула погляд на хлопця, пропекла його наскрізь, знову одвела очі вбік.

— Коли ви так хочете…

— Дуже.

— Тоді я подумаю.

— Де? І як?

— Який швидкий! — засміялася вона. — Ви тепер хворий.

— Не хворий! — заперечив він енергійно. — Не знаю, чи біотрон професора мені допоможе, а ви…

— Не треба, — попросила вона. — Не треба так.

— Як?

— Банально. Як у всіх. Хай буде в тиші. Ще є час. Подумайте. Якщо не передумаєте — зустрінемось…

Григір старанно поголився, одягнув сірий спортивний костюм. Виглянув у вікно — на небі клубочилися білі хмари, повітря було парке, вологе. Подумавши, Григір вирішив узяти плаща.

Баба Мокрина запросила хлопця до снідання. Він увійшов до кухні сяючий, веселий. Дід Микита схвально глянув з-під брів.

— Тепер інший табак! На людину схожий. А то як халамидник. Не інакше як на побачення зібрався. Чи правду кажу?

— Ет, таке скажете, — махнув рукою Григір.

— Не твоє діло, — мовила баба Мокрина. — Хлопець самостійний, що хоче, те й робить!

— Самостійний! — скептично сказав дід. — Доки сам. А накине сітку яка-небудь дівка підтикана, нафарбована, то де й самостійність подінеться! Буде танцювати під її дудку.

— Ти багато танцював? — пожартувала баба.

— Було, було, — зітхнув дід, затуляючись газетою. — У вас, женщин, відьомська сила.

— Доки молоді, — засміявся Григір, сьорбаючи чай.

— Певно, що так, — згодився дід. — Ось я вже одною ногою в труні, а як побачу ясні оченята та все інше… де та й сила береться? Наче живчик якийсь прокидається в тобі!

— Мовчав би вже! — сердито сказала баба. — Ще тобі, сивому дурневі, про живчики варнякати? Посоромився б…

— А чого ж соромитися? — здивувався дід. — Діло житейське. Я її хвалю, а вона сердиться. Ну, вже й пожартувати не можна!

— Міри не знаєш, старий грішнику!

— А де вона, та міра? Дивися, Григоре, як полюбиться фіфа намальована, то краще й не приводь ЇЇ до нас, не пущу на поріг.

— Не слухай, Григорчику, — осміхнулася заспокійливо баба, — аби до серця припала, а розмальована чи ні, то діло десяте. Умитися завжди можна, а нутро нечисте не одмиєш!

Так із сміхом та жартами вибрався хлопець з дому. Кинувся одразу до найближчого квіткового магазину. На прилавках були лише пузатенькі кактуси та якась травичка. Григір розчаровано пішов до Житнього базару. Там теж квітів не було. Хлопець сумно зітхнув. Доведеться йти на побачення без квітів. Жаль!

Біля воріт базару стояв хлопчина з трьома пучечками блакитних незабудок. Григір зрадів — оце те, що треба. Хлопчина попросив по десять копійок за пучечок. Бова дав йому карбованця. Трамвай довіз до вулиці Артема. Звідти попрямував до обласної лікарні. Зустрічні дівчата оглядалися, заздрісно позираючи на мініатюрний букетик голубих квітів. Григір поглянув на годинник. До умовленого часу лишалося ще хвилин сорок. Сповільнив крок. Ішов урочисто, ніби прислухався до неясного хвилювання в серці.

Що ж сталося? Якесь диво. Банальна справа, надокучливий офіціоз — і раптом неймовірне. А може, то лише його буйна уява? І нічого нема, не буде. Він прийде, а її не побачить. А якщо й побачить, то лише для того, щоб глянути в байдужо-холодні очі. “А що вам, власне, потрібно?” — “Як же так? Ми ж умовились…” — “Гаразд, умовились. Але що вам від мене потрібно?” І все. Після таких слів можна розвернутися на сто вісімдесят градусів і топати додому.

Григір аж зупинився, уявивши таке. А чого ж, має право так сказати. Має. Бо він грає недостойну, темну гру. Він брехун. Прийшов з підступними намірами, а потім… закохався… Але ж їй не сказав правди? А якби сказав? Тоді вона прогнала б його, та ще й плюнула б услід. Зачароване коло! Хотілося сказати, але не можна! Тоді зав’яне диво, що народжується в серці! Зав’яне так, як оці незабудки, коли їх не поставити у воду.

Підійшов до воріт лікарні, зупинився під каштаном, поглядаючи то на ворота, то на годинник. У небі застугоніло. Чорні хмари наливалися зловісною синявою. Сонце то виглядало, бризкаючи весняною радістю па розімлілу землю, то знову ховалося за грізні тучі.

Мимо пройшли дві жінки — молода і стара. Молода дивилася під ноги, обличчя в неї було сухе і зле; стара беззвучно плакала, ламаючи руки біля грудей.

— Краще б ти дома помер, синочку, — почулося судорожне зітхання. — Боже ж мій, боже, я ж і не почула перед смертю його голосу.

— Не приказуйте, — сказала різко молода жінка. — Люди ж навколо.

За ними викотився з воріт присадкуватий повний чолов’яга. Його супроводив високий худий тип у фетровому капелюсі. Він згинався пополам перед своїм товстим супутником.

— Чудово! Прекрасно! Хоч до дівчат, Йосипе Семеновичу!

— Я теж так відчуваю! Як рукою зняло. Ні, що не кажи, а біотрон — чудо!..

Григір уже не слухав, що вони базікали далі, — з воріт вийшла Галя. Вона оглянулась, побачила хлопця. Усміхнулась. І всі страхи розтанули. На серці стало ясно, просто. Вони йшли, зближалися, ніби два звуки в мелодії, щоб утворити єдиний акорд. Вона була якась невловимо мелодійна. Дивно! Все як у багатьох дівчат — коротенька темна спідничка, вовняна кофтина, плащ “болонья”, туфлі на високому каблучку, але чому все те звичне так гармонійно в ній поєднується? І чорне, розпущене по плечах волосся схоже на крило казкового птаха, і очі — наче усмішка післягрозового неба…

Вона привіталася. Григір подав їй квіти. Галя взяла букетик, задумливо глянула на нього.

— Мені ще ніхто не дарував квіти, — тихо промовила.

— Не може бути?! — здивувався Григір.

— Чому… не може бути?

— Не знаю, — розгубився хлопець. — Усім дарують… А тим більше таким, як ви.

Галя зашарілася, зітхнула.

— Може, й дарували б, тільки я б не прийняла.

— Чому?

— Бо це… дуже важливо. Прийняти квіти.

— А від мене ж ви прийняли…

— Прийняла.

— Незабудки, — тихо сказав Григір.

— Незабудки, — повторила вона.

Над ними вдарив грім. Сипонули рідкі великі краплі дощу, залопотіли на ніжно-зелених листках каштанів. Галя глянула вгору, піймала розкритими вустами дощину, засміялася,

— Ви не боїтесь грози?

— Ні, — сказав Григір. — Ось я захопив плаща.

— Тоді ходімо гуляти. Я вільна.

— Ходімо, — зрадів хлопець.

По асфальту побігли струмочки. Галя ступала впевнено й вільно, ніби під ногами не було калюж. Вона дивилася вперед зосереджено, напружено, мов несла на плечі незриму ношу. Несла і боялася впустити її. Григір дивився на неї, мовчав, глибоко вдихав озонове повітря, тамував тривожну дріж уст.

Люди очікували попід балконами, у під’їздах. Вони боялися вийти під грозу. Галя осудливо хитнула головою.

— Якби можна було — люди б створили для себе герметичну сферу. Там були б ескалатори, кабінети, спальні, гідропоніка, кафе, танцмайданчики, службові приміщення. І штучне кварцове сонце.

— Ну, це вже ви…

— Що?

— Занадто.

— Підіть у метро, у підземні переходи. На Хрещатик увечері. Люди плавом пливуть. Милуються неоновими вогнями, товчуться в підземеллях, сидять у ресторанах. А на схилах дніпровських, а на луках — майже нікого. Під зорями нецікаво людям. І пісень не чути. Пісня тепер лунає лише на сцені.

— Галю, хіба ж так можна? Це ж несправедливо, — збентежено сказав Григір. — Та пісня ж не лише на сцені лунає, а й по радіо, телевізії…

— Запхана в металеве горло, — жовчно посміхнулася дівчина, і профіль її став якимсь гострим, пташиним. — Це страшно.

— Що страшно?

— Співець хвилюється, вкладає в пісню серце, душу. Його записують на плівку чи платівку. І ось те хвилювання розмножене мільйонними тиражами. Чи чуєте? Вже не треба щирості акторської й хвилювання. Співець може пити горілку чи розповідати друзям анекдот. Його щирість записана і розмножена. Хай живе цивілізація!

— У вас дивне мислення, — обережно сказав Бова.

— Дивне?

— Незвичне. Ви ніби йдете… по лезу ножа. Напруга і тривога. Все вас дратує, страхає.

— Ні, ні, не дратує, — заперечила дівчина. — Просто я знаю життя і дивлюся тверезо на його плин.

— Можна бачити життя однобоко, — натякнув Григір. — Може, якась травма. І тоді…

— Просто треба мати чисте око, — різко відповіла Галя, глянувши на хлопця, і в погляді її колихнувся гнів. — Люди звикли носити окуляри з кольоровими скельцями. Один надів червоні: ах, ах, яке рожеве життя, як все прекрасно! Інший полюбляє зелений колір: браво, чудово, життя вічнозелене, нема ні зими, ні осені! Радість і благо! Ще хтось осідлав свого носа блакитними скельцями: всюди голубизна, лазурність, нема ні жебраків, ні нещасних, ні самовдоволених, у всіх небесні шати, всі голубі герої! Хіба не так?

— А ви? — Напружено запитав Григір, відчуваючи, як між ними напинається туга струна незбагненного почуття: невідомо, чим воно стане — злом чи дружбою?

— Що я? — 3 викликом озвалася Галя.

— Ви… яке скельце маєте?

— Не чорне. Адже ви так подумали? Правда?

— Ні.

— Не кажіть неправди. Я ж бачу. У вас на обличчі все написано. Але тут ви помиляєтесь. Я ненавиджу будь-які скельця. І чорні теж. Я хочу дивитись на світ просто. Бачити його таким, як він є.

Дощ раптово перестав. З дахів злетіла зграя білих та сизих голубів, радісно хлюпалася в прозорій, ще нескаламученій калюжі. Над каштанами спалахнула веселка. Люди сипонули на вулицю. Галя зупинилася, підняла обличчя вгору. Григір зиркнув на неї. Вона милувалася райдугою.

— Отже, не все в світі погано? — тихо озвався вій.

— Ця краса ще більше підкреслює гидь людську, — заперечила дівчина.

— Навіщо ж тоді ви працюєте в лікарні?

— А чому б там і не працювати? — здивувалася вона.

— Лікувати гидь людську? — В тон їй запитав Григір.

— Ми лікуємо тіло, — сухо сказала дівчина. — Все інше — справа самої людини. А прегарні слова — полова. Невже й ви….

— Що?

— …полюбляєте їх?

— О ні. Але мені здалося, що ви занадто траурно дивитеся на світ.

— Не траурно, а справедливо. Коли бачу блощицю, то не називаю її метеликом. Не люблю фантастів за це. Вигадують прекрасне майбутнє, рожеві планети, осяйних людей. Де вони візьмуться, з кого? Нема ніякого розуміння причинності. З поросяти не виросте лев, з курки орел.

— Ви не любите фантастики?

— Оптимістичну — ненавиджу. А серйозну люблю.

— А які ваші улюблені книги?

— Ви будете сміятися.

— А все-таки?

— Конан-Дойль. Пригоди Шерлока Холмса.

— Правда? — зрадів Григір. — Тоді ми з вами однодумці. Я змалку люблю ці книги. А що вам у них подобається?

— Сам Шерлок, — замріяно сказала Галя, дивлячись на щебетливих дітей у сквері. — Справжній лицар.

— Чому лицар?

— Аякже. Одразу поспішає на поміч скривдженим. Про себе не думає. Зневажає небезпеку. І разом з тим знає ціну світові.

— Як? — Не зрозумів Григір.

— Хіба ви забули? Він скептик. Він знає, що люди підлі, нікчемні, заздрісні, брудні. А все-таки допомагає їм. Бо жаліє. Прекрасний герой.

— Криміналіст? — Ніби запитуючи, озвався Бова.

— То й що? — 3 викликом заперечила дівчина. — Нема брудної роботи. Аби на благо. Лікареві доводиться щодня мати справу з брудом. І педагогові. А тим більше — криміналістам.

— Це правда.

— Ага, згодні. Та що я кажу, ви ж юрист. І добре знаєте про все це. Слухайте, Григоре, — зненацька підскочила Галя, — а чому б вам не стати Шерлоком? Га? Це тобі не прокурор чи адвокат. Цікаво, інтригуюче. Погоня, переслідування, розкриття таємниці…

Хлопець відчув, як щоки починають палахкотіти. Чи вона щось знає, чи так, випадково? Що робити? Як вийти з ідіотського становища? Змовчати? Пізніше може статися катастрофа. Сказати — не знати, як вона зреагує!

— Я про це вже думав.

— Серйозно?

— Так.

— Це чудово! Тоді ви зможете написати розповіді про новітнього Шерлока. Бо сучасні детективи нецікаві. Поверхово, без психології.

— Треба ж мати талант.

— А ви пробували?

— Вірші. А прозу — ні.

— Я теж вірші пишу, — призналася Галя. — Тільки нікому не читаю.

— Чому?

— Нема подруг. Хіба своїй бабусі, так їй нецікаво. Недавно написала великого вірша.

— Про що?

— Про любов, — зітхнула Галя.

— Прочитайте мені? — попросив Григір,

— Спочатку ви мені.

— Гаразд. Тільки який з мене поет? Так, графоманство.

— Все’дно. Важлива не форма, а зміст. Коли читають друзям, все звучить інакше, ніж зі сцени.

— Це правда. Тільки де ж читати? Прямо на вулиці?

— Можна й на вулиці, — сказала вона. — Звернемо вбік, праворуч. Ця вулиця веде до зоопарку. Там тихо.

— Згода. Тільки спочатку зайдемо в кафе. Посидимо, пообідаємо. Я свої примітиви прочитаю вам за столиком, а ви — про любов — на вулиці. Домовилися?

— Домовилися, — ласкаво всміхнулася дівчина.

Вони зайшли до кафе. Сіли за крайнім столиком на відкритій веранді. Підкотилася повненька офіціантка, витягла з кишені блокнот, запитливо глянула на гостей.

— Обідати не буду, — попередила Галя. — Так що-небудь.

— Каву, — сказав Григір, — тістечка, яблука.

Дівчина схвально кивнула головою. Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася вона.

— Мені дивно…

— Що?

— Минуло менше години, а здасться — пропливли роки.

— І мені так здається, — прошепотіла вона. — Гарно. Ніколи так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.

Григір завмер. Прикрив очі повіками. Знову між ними щось небезпечне, ламке, як кришталь. Дівчина дивиться па нього просто, безпосередньо, ніби на хмаринку в небі. Чому ж він такий тривожний? Чому тягнеться за ним проклятий хвіст?

Офіціантка принесла каву і тістечка.

— Читайте ж ваші вірші, — сказала вона. Він глянув у блакитні очі.

— Що ж вам читати?

— Що хочете.

— Гаразд. Тільки не смійтесь. Форма недосконала. Так собі — ритмічна проза. Мініатюри.

— Ми ж домовилися, Григоре…

— Про космічну вітчизну, — сказав хлопець.

— Що це означає? — здивувалася Галя.

— Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…

— Збагнула, — лагідно усміхнулася дівчина. — Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаємничене значення.

— Може, й вкладаю, — загадково мовив хлопець. — Проте заждіть, послухайте…

Ми не діти Землі,

ми посланці небес.

Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя,

сповнені творчої сили.

Свій вогонь віддали

первозданній і дикій планеті.

Скільки мук і страждань,

скільки дивних містерій?!

Меркне спогад про рідну країну,

частокіл лабіринту все вище,

втома павутину плете

з ілюзорних туманних видінь.

Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками

на тривимірній сфері планети.

Інколи сняться йому чаруючі сни,

закликають летіти у невимірну глибінь!

І тоді Гуллівер посилає вві сні

міжпланетні ракети,

ніби пташок паперових.

О смішні і наївні видіння!

Прометею! Трусони скелю матерії,

до якої тебе прикував нещадний закон,

громом обізвися до братів — закутих титанів!

Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя.

Ми — його діти!

Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?

Про її неосяжну красу?

Зупиніться, хто юний духом,

хто старий духом, -

зупиніться і згадайте славне минуле

згадайте казкову блакить

свого прекрасного царства,

де народилися ми,

де ми зростали під лагідним поглядом

Великої Матері!

І вставайте!

На світанку вставайте, -

молоді й сильні,

відважні й непохитні!

Умийтеся сонячними променями

і починайте нове життя!

І починайте нове життя у невимірності волі,

бо земне існування твоє, Гуллівер, -

то лише мить сновидіння…

— Дуже цікаво, — сказала дівчина.

— Справді? — зрадів Бова.

— Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність людської сутності, прагнення у невимірність…

— О, мені часто сняться химерні сни. — сказав хлопець. — Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?

— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.

— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.

— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.

— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.

— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.

Григір полегшено зітхнув.

— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.

— Про яке ребро?

— Адамове ребро. Ось послухайте…

Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив.

Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який

здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов

одвічна, глибини мук і втіх!

Господи, молюсь до тебе щиро — візьми у

мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв.

Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук

із саду полум’яного Пізнання.

Прийди, прийди, о господи, бери у мене

ребра! Без них я обійдуся, але без Єв — нізащо!

Галя сміялася.

— Не стане у вас ребер — ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.

— Та це ж символічно, — захищався Григір.

— Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.

— Ого! Ви суворий критик.

— Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.

— А мені здається, що без жартів взагалі жити неможливо. Можна збожеволіти.

— Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.

— Чому?

— Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони сміються.

— Я не зовсім розумію вас, Галю, — тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. — Ви така прекрасна…

— Не треба, Григоре, — різко сказала вона. — Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.

— Добре, — сумно мовив Григір. — Прочитаю. Про рибалку.

Усі рибалки ловлять рибу вдень.

А мій товариш — ні.

Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі,

він вудлище бере і поспішає до озера.

Зірки вгорі. Зірки внизу.

Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі.

Вітрила верб шумлять тривожно, несуть,

несуть незримий човник удалечінь.

Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка,

лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на

волосінь прозору.

Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним.

Чого чекає він? Кого?

Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті

ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку,

задумливо вертається додому.

Надвечір знову — безнадійний лов.

А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово?

А може…

Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами.

Вітрила верб шумлять тривожно…

— Гарно, — сказала Галя. — І правда.

— Що правда? — Не зрозумів Григір.

— Безнадійний лов. Нічого не почепиться на волосінь рибалки. Даремно люди ждуть. Хіба що риба сама захоче.

— Яка риба? — здивувався хлопець.

— Бог, — просто мовила дівчина.

— Ви серйозно? — отетеріло запитав Григір.

— А чому б і ні?

— Ніколи не думав… що моя мініатюра збудить такі думки.

— Такі думки може збудити будь-який образ, — сказала Галя. — Навіть черв’як. Пам’ятаєте: “я червь, я бог”?

— Державін! Тільки ж ви…

— Що я?

— Невже вірите?

— Не те слово — “віра”. У банальному розумінні у мене віри нема, в глибинному — є. Може, це не віра, а інтуїтивне знання.

— Я вражений.

— Тоді що ж? — насмішкувато запитала Галя. — Наші дороги розходяться? Чи, може, ви почнете мене перевиховувати? Приносити популярні атеїстичні книжечки? Водити в кіно?

— Галю!..

— Не будете? Тоді добре. Не бійтеся — я не сектантка. Не люблю лицемірних, забобонних зборищ, де в ім’я бога промовляється стільки хвали і куриться фіміам. Він уже давно б помер від нудьги й жаху. Мій бог схожий на вашу чарівну рибу, його не спіймаєш на гачок молитви або черв’як лестощів.

— Який же він? — обережно запитав Григір, ще не знаючи, який тон обрати в розмові з Галею.

— Не знаю. Він прекрасний — це я твердо знаю, вірю. Він герой і лицар. Він мовчазний і громовий. Він жалісливий і грізний. Він всесильний і незримий. Він скрізь і ніде…

— Це просто опоетизована людина, — сказав хлопець. — Ви створили в своєму серці ідеал. І поклоняєтесь йому…

— Може, й так. А може, й ні.

— Дивно… Як же тоді ваш скепсис?

— Який?

— А до людей. У людях безліч поганого — це правда. Але ж причина світу, отже, і всього, що в ньому, — бог? З скульптора питають за нікчемну статую, з шевця — за зіпсовані чоботи.

— А з бога — за потворний світ? — насмішкувато запитала Галя.

— Атож.

— Бог не має ніякого відношення до світу.

— Як так?

— А так. Ви ж освічена людина. Невже всесильний став би займатися творенням обмежених світів? Якихось кульок, планет та сонць, а тим більше мікроскопічних мурашок, які називаються людьми?

— Я вивчав десятки різних релігійних та філософських течій Сходу й Заходу. Більшість апологетів стверджують, що світ породжено волею творця, Логоса…

— Може, й так, — байдуже згодилася Галя, допиваючи каву. — Всякий бракороб — творець. На своєму рівні. Але до чого тут бог? Я в це поняття вкладаю своє, заповітне. Його не можна передати. Що мені до того, як про це казали ті чи інші мудреці? Я сприймаю Сонце таким, як воно є, а не таким, як його описують астрономи.

— Звідки це у вас, Галю?

— Що?

— Таке мислення?

— Погане чи хороше?

— Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являються тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…

— Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дівчина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?

— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.

— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?

— Добре, Галю.

— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…

Хто ти, Любове? Що ти, Любове?

Спалах чуття? Чи дарунок таланту?

Тіла жага чи божественне слово?

Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

Що ти, Любове? Падіння в безодню?

Чи ейфоричний хвилюючий трунок?

Хижої пристрасті паща голодна

Чи розцяцьковані квітами труни?

Котиться вир, і нема йому впину,

В ньому зливаються атоми, люди -

Драми, гротески, комедії, кпини:

Є, і було, і триває, і буде!

Грізна любов, найніжніше кохання,

Шепіт несміливий, слово шалене -

Все поспіша на олтар сподівання -

В пащу неситу, в пащу вогненну.

Де розуміння? Де ти, критерій?

Логіка мовчки навколішки стала.

Істини мати. Вершина містерій.

Ясна і темна. Мінлива і стала.

Гинуть світи. І спалахують зорі

В нових галактик вселенському громі,

Кроноси юні в інших просторах

Інші будують Любові хороми.

Хай у безмежжя пливуть одиноко

Скелі, мов свідки космічної драми.

Єви в едемах ідуть ясноокі

І обнімають коханих Адамів.

Будуть і яблука, будуть і змії,

Будуть єгови, будуть падіння,

Каїна заздрість, Авеля мрії

Чорні і світлі пустять пагіння.

Крізь революції, царства, поеми

Підуть потомки Адама до неба,

Щоб написати нові проеми

І в епілозі розгадувать ребус -

Ребус кохання… Що ж ти, Любове?

Іскра прадавнього змія Аканти?

Темна мара чи божественне слово?

Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

— Дивно, — сказав Григір.

— Що?

— Ви несхожі па сучасних дівчат.

— Чому?

— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.

— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.

— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.

— Що неправда?

— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…

— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.

— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…

— Для принца? — розгубився Григір.

— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…

— А Ромео і Джульєтта?

— Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.

— Це правда… Я не думав так…

— От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…

— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…

— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?

— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…

— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?

— По-моєму, це завжди було і є.

— Що?

— Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?

— Майже, — засміялася Галя. — Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з людиною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!

— Це й справді поетично. Ви могли б написати…

— Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…

— І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…

У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:

— Зорі, зорі — далекії зорі,

Що ви знаєте, зорі, про землю мою?

Що ви знаєте, ясні,

Про Єву казкову,

Що Адама любила

У правічнім раю?

Чи на ваших планетах

Теж едеми розквітли?

Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра?

Чи для вас, мої зорі,

Променисті і світлі,

Теж настала жорстокої кари пора?

І підступний Єгова

Проклинає Адама,

І на Авеля палицю

Каїн здійма…

Зупиніте їх, зорі,

Доки ніч не настала,

Доки в вашому світі

Смерті нема!

Може, люди — то більше,

Ніж сонця променисті,

Може, серце — то ширше,

Ніж галактик рої.

Бо як серце вмирає -

Умирає безмірність.

Як згасають зіниці -

То немає її…

Люди, чуєте, люди!

Зупиніться на хвилю,

Спалахніте серцями,

Ваших променів ждуть.

Не проходьте, мов тіні,

Метеорами в безвість,

Хай на темному небі

Нові зорі зійдуть!

Бо як сонце згасає,

То інше засяє,

Бо як гине планета — інша

в путь вируша!

Бо всі атоми схожі один на одного,

І лише у людини

Неповторна душа…

— Як це прекрасно! — вигукнув Григір.

— Що?

— Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!

— Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.

— Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…

Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.

— Григоре, не треба. Я не бажаю химер.

— Я не буду, Галю. Але знайте…

— Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?

— Я теж не був.

— Поглянемо?

— Гаразд, — зітхнув хлопець.

Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скельця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилюватиме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдоволення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манливого, тривожного образу…

Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої клітки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи — самець і самиця. Він зосереджено длушпався в густій шерсті, вишукуючи паразитів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний писок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку.

— Гарна молодиця, — прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. — Така обніме — потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче!

Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, завмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали.

— Ходімо, — прошепотіла дівчина.

— Що?

— Я кажу, ходімо. Мені погано.

— Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі.

Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовитими оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесенькими байдужими оченятами, знизала плечима.

— Еволюція, — сказала вона.

— Що? — Не збагнув хлопець.

— Кажу, еволюція. Не вельми вона економна.

— Проба…

— Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба?

— Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Десять років пише книгу, а вона — бездарна. Сотні років формується нова система, а вона — немічна і реакційна. А природа діє наосліп.

— Ви гадаєте?

— А що ж — бог? — скептично запитав Григір.

— Я не сказала цього, — сухо парирувала дівчина. — Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи.

— Тоді хто ж?

— Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні.

— Де ж вони?

— Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі…

— Не розумію.

— Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось народжуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Метелика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно.

— Чому?

— Не знаю. Так, ніби я співучасник злочину.

— Може. Я починаю розуміти…

— Правда? — зраділа Галя. — Ходімо далі. Щось мені не подобається тут.

Вони зупинилися біля хижаків. Крізь грати поблискували сумні очі тигрів, левів, пантер та барсів. Пружні, сильні тіла судорожно металися в тісних і брудних закапелках, міряючи грізними лапами нескінченну дорогу, яка нікуди не веде.

— Страшно, — прошепотіла Галя, глянувши на Григора. В її очах блищали сльози і пливла мука.

— Страшно? — розгублено перепитав хлопець.

— Звіринець — це злочин, — вперто сказала дівчина, ніби хтось їй мав заперечувати. — По якому праву люди полонили тварин? Хто їм дав право?

— Право, — сказав Григір, сумно усміхнувшись. Як багато вони сперечалися про це найгуманніше поняття! Що сказати Галі? Де вона, точна формула? Ніхто не знає. — Тут лише право сильного…

— Право сильного — не право, — гнівно сказала Галя. — Право — це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво — полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого?

— Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися.

— Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі.

— Так роблять в Африці.

— Чому ж у нас так не роблять?

— Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин.

— У крайньому разі… зробити просторі вольєри, хай звірі гуляють у зарослях, на луках. Втім, що я кажу? Все’дно неволя. Ширший звіринець чи вужчий — байдуже. Ми теж у звіринці. Я це збагнула сьогодні.

— Як у звіринці? — збентежився Григір.

— У космічному звіринці. Або щось подібне до цього.

— Ви жартуєте?

— Анітрохи. Хіба так важко це помітити? Безконечне полювання людини за людиною. Кров і знущання. Обман і сподівання. Мрія і безодня реальності.

— Ви загострюєте темні аргументи, Галю. Ви не хочете бачити світлих.

— Світлі — мара. Фантом. Ось вона, дійсність. Кажіть цьому левові про вищі ідеали, про братерство. А він же — істота. Жива, тепла, розуміюча. Він не доріс до інтелекту — хай так! Але хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків? Лев, тигр, мавпа — це ембріон мислячої істоти. Це — нерозвинута людина. Безсила, страждаюча. І тим більше — вона потребує захисту. А його нема. Людина — бог Для тварин. Вона виявилася жорстоким богом, як і біблійний Єгова. Може, ми теж сміття якоїсь іншопланетної еволюції, нас безжалісно викинули з космічного едему в планетарний звіринець?

— Галю! Ваші думки архіфантастичні, хоч ви недавно насміхалися над фантастами.

— Над оптимістами.

— Хай так. Але мислення ваше дуже парадоксальне. Ви полюбляєте аналогії. Переносите їх на космічний масштаб. Так не можна. У космосі можуть бути цілком інші закономірності.

— Які?

— Не знаю…

— Тоді не заперечуйте. Я не логік. Я інтуїтивіст. І відчуваю, що в древній казочці про вигнання з раю є слушність. Всякий непотріб з інших світів виганяли на Землю. Осколки еволюцій. Тому тут таке еклектичне зібрання. Ніби паноптикум, космічний зоопарк. Ми думаємо — прогрес, а насправді — сцена. А за зоряними лаштунками холодні, байдужі глядачі. Вони дивляться на наші війни, страждання, любов, поривання. І сміют�