/ Language: Українська / Genre:prose_classic,dramaturgy,

Повість полумяних літ

Олександр Довженко

1.0 - создание файла

Олексндр Довженко. Повість полум'яних літ

 Кінчился світов війн! Стою з втомтом н порозі нової епохи й думю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вон проклят!

 Молодий солдт оглянувся н груддя тліючих руїн і, ніби вржений рптом величезністю перейденого шляху, зстиг, як пм'ятник.

 Це був міцний і пристрсний солдт. Голов в нього бул перев'язн бинтом. Т він, здвлось, не пм'ятв про рну. Неголений, мокрий, укритий кіптявою й прхом Берлін, він щойно вийшов з бою й весь ще курів н осонні біля Брнденбурзької брми. Він кзв, усміхючись і думючи вголос:

 — Передо мною проходять військ — товриші мої. Я пропускю їх, як комндуючий, хоч я й не генерл, звичйно, і не мршл, — простий сержнт Івн Орлюк, колгоспник з Нддніпрянщини, звичйний, тк би мовити, переможець у світовій війні.

 Т оскільки ншого брт полягло в боях з визволення людств від фшизму, як ніяких інших солдтів у світі, — величезн, скжемо прямо, кількість, — і см я особисто пролив крові ворожої й прці доклв чимло, і оскільки, до того ж, нствники й журнлісти всього світу почнуть, певно, тепер блчки: що, т як, т чому, т як в моїй рдянській душі може бути сил гніву й ненвисті, т взглі, тк би мовити, міцності, от, — я, нроджен для добр людин, мушу якось освідчитись моїм сучсникм, друзям і ворогм усього світу, рзом із моєю дружиною, бтьком-мтір'ю, з усім, як то кжуть, домом, з криницею, з якої я пив колись воду, з сдом, городом, де спізнв перші мозолі н рукх, — одне слово, з усім своїм родом і долею.

 В осінню ніч сорок першого року прощння лунли нд Дніпром.

 Бтьки й мтері прощлися з дітьми, чоловіки з жінкми, брти з сестрми. Розлучлсь любов з любов'ю, ндія з ндією, прощлось нездійсненне зміжжя, несуджене мтеринство.

 Був вітер тої ночі. Небом пропливли тривожні хмри з зходу, з німецької сторони, і тягло трупом і пожрищем.

 Прощлись поспіхом, тмуючи тугу, відходили швидко, ніби нвздогін з своєю незвичйною долею.

 Ніхто не знв обсягу прийдешнього в ту ніч. Не знв і герой ншої' повісті, червонорміець почтку Великої Вітчизняної війни, Івн Орлюк.

 Тільки відчувв він, рушючи н схід зі своїм полком, що нств великий чс, і, збентежений незвичйністю почуття, мовчв.

 Впли мости н Дніпрі. Вжкий гуркіт покотився понд водним простором. З високих круч посиплсь земля.

 Н покинутому березі, вже по той бік, н стрімкій кручі стоял мти Івн Орлюк — немолод колгоспниця Тетян.

 — Відведи, господи, руку смерті від мого син-воїн! — урочисто нкзувл вон, й вітер ніс її слов в пітьму. Потім, змхнувши рукми, нче птиця крилми, вон стл нвколішки й, подвшись нперед, лдн, здвлось, полинути з Дніпро, зтужил:

 — Івном звуть його, моя доле, Орлюком Івном, я його мти! Стою н зорях вечірніх і врнішніх, зклиню дороги. Стою опівночі нд безоднею скорботи, би не взяв його ні меч, ні вогонь, ні вод. Сину мій, обороно моя!..

 Земн куля обертлся у міжнродному просторі. Диміл плнет від Нордкпу до Чорного моря, нд її ідельною сферою сновигли літки, вивергючи з своїх черев тисячі бомб. І весь ефір звучв новою музикою, якої ще не відло життя. Це не були ні гімни його крсі, ні величння його геніїв, ні реквієми героям. В холодне безмежжя неслись свист, і виття, і вищння рдіошифрів. У злобне грчння зневоленого ефіру вривлись недоречні мелодії пеленгів, люті вигуки ткуючих, зклики, нкзи н мовх великих нродів. Але все, що звучло в світі, перекривв ктстрофічний гуркіт моторів епохи.

 Плли міст.

 — Підсудний Івн Орлюк, у вс під чс решту знйшли серед речей оце. Що це? — зпитв військовий юрист Величко, слухючи зізнння підсудного у військовому трибунлі.

 Підсудний вжко зітхнув і почервонів.

 — Відповідйте, що це?

 — Земля... — скзв підсудний і опустив очі.

 — Як?

 — Укрїнськ.

 — Тк. Ви були комсомольцем?

 — Атож. Я і є комсомолець.

 — Припустімо. А нщо це? — Військовий юрист розгорнув н столі мленький вузличок з землею.

 — Це я взяв н спомин, коли покидв Укрїну. Вночі. Удосвіт жінк одн плкл, кзл, що це кінець Укрїни, ну, кордон, скзти б, меж.

 — Ну?

 — Ну, то я тоді відійшов нбік, ств н колін й скзв:

 — Прощй, Укрїно.

 — Ще що скзли?

 — Більш нічого. Зрз пригдю... Здється, все.

 — Тк. Продовжуйте. Можете продовжувти біогрфію, тільки коротко.

 — Тк! — рптом якось стрепенувся Орлюк і посміхнувся смими тільки губми, в очх зстигло стрждння. — Отож я й кжу, що в косовицю ми ходили круг стіжків по нсінню. Все своє дитинство я ходив по нсінню. Воно в нс було скрізь, де не повернись; в горщикх, у вузликх, н жердкх у сінях, в повітці попід стріхою, в сипнкх, в мішкх т мішечкх.

 Я чсто й спв у нсінні: в житі, в просі, в ячмені й горосі н печі. Я любив, як нсіння пхне. Я виріс у нсінні. І мти мене нродил в нсінні — в жнив під копною.

 — Доволі.

 —Але це дуже вжливо. Я зрз поясню...

 — Ви крще зрзу розкжіть про свій злочин, — скзв другий військюрист. — Як ви вбили двох своїх товришів?

 — ...Які теж, мбуть, виросли серед нсіння, — додв Величко.

 — Тк я ж їм кзв, не можн ж, кжу, тк підло міркувти. Влсне, я тк подумв.

 — Що сме?

 — Ну, от про те, що вони кзли.

 — Але ж ви не мли прв їх розстрілювти?

 — Не мв.

 — Отже, ви визнєте себе винним?

 — Ні... Я ж вм пояснюю... Я що кжу? Я...

 — Відповідйте н зпитння точно! Ви вбили...

 — Я їх розстріляв! Перед розстрілом я спитв дозволу...

 — У кого?

 — У кпітн Крвчини.

 — Кпітн Крвчин не мв прв дозволу.

 — Він і не дозволив. Вибухнул мін, і він упв порнений. Тоді я см уже розстріляв.

 — Вс ніхто н це не уповновжувв. Чому ви не визнєте себе винним у вбивстві двох товришів?

 — У мене серце скжене.

 — Відповідйте: тк чи ні.

 — Я... мені... я не можу цього скзти.

 — Ви стоїте перед військовим трибунлом. Вс буде розстріляно!

 — Скжу.

 — Кжіть.

 — В мене смого тоді виникло трохи їхнього почуття. Воно ніби як повітрям перелетіло н мене. І це мене тк якось обрзило, ж я розсердився. А думти вже ніколи було, і потім землі, бчите, скілечки лишилось... Я вс прошу, не ремствуйте н мене з мову про нсіння. Я ж н гроном вчився. Хотів був услвити свою облсть, тепер ось що лишилось!

 Длі підсудний не витримв і, схопивши зі столу зв'язну в хустинку жменьку землі, зплкв.

 Вікн бриніли від вибухів.

 Це стлося тк:

 В непозбутньому горі плкл жінк під хтою. Було темно й не темно. Зловісні сплхи шріли нвколо, й тк туг розлит бул в цьому невірному світлі, ткі недобрі звуки порушувли нічну тишу, що вся, здвлось, земля стогнл від тяжкого передчуття.

 Після тривлих кровопролитних битв військо відходило, згідно з стртегічним плном комндувння.

 — Прощй, Укрїно... — скзв Орлюк, зупинившись і обернувшись н зхід, туди, де жевріли згрви. Голос його уриввся від стрждння. Потім він ств н колін, з ним і його товриші.

 Він говорив тихо, втртивши з туги силу голосу. Говорив спроквол, з пузми, вдивляючись прворуч і ліворуч в нічні пожежі.

 Потім погляд його полинув длеко вперед, ж до дніпрових берегів, до Крптських гір, які він покинув ще тк недвно.

 — Прощй... Присягємось, де б ми не були, доки ми живі, житимеш і ти! І ніколи не згинеш, дорог нш земле, поки тримє зброю Бтьківщин, хоч одн пр комсомольських рук! Ніколи! Візьмімо, товриші, по жмені землі... — звернувся Орлюк до товришів.

 І коли вони взяли отк по жмені землі, Орлюк гукнув у пітьму всім силми своєї душі — всім гнівом, обрзою, горем:

 — Смерть фшистським окупнтм!

 — Тихо! Хто тм горлє? Відходимо тихо... — долинув від дороги голос комндир.

 І тут Орлюк помітив, що двоє з його товришів кинули землю й гнянули один н одного мигцем з якоюсь лихою, мйже непомітною усмішкою, і нвіть не усмішкою, з якимсь іншим вирішенням.

 — Тк, плхкотіли зловіщі згрви, — неувжно прокзв суддя, дослухючись до сигнлів тривоги. — Ви зупинились. Ну й що ви скзли?

 — Я скзв: прощй, Укрїно, смерть фшистським окупнтм, ще якісь тм слов.

 — Потім?

 — Потім ми взяли ось це. Потім я бчу, що вони кинули це-от і тк якось... Я тоді їм і кжу, зглом почли говорити, і я побчив, що бо я розстріляю цих гдів, бо клятві моїй гріш цін і додому я не повернусь. Потім, другої вже ночі, коли фшисти прорвлись, я бчу — вони в сіно. То я тоді з втомт, — стій, кжу, боягузи й зрдники Вітчизни!!!

 Тут Івн Орлюк тк обурився, що стіл, з яким сиділи судді, зтріщв під удром його кулк.

 Велик вібомб вибухнул перед смим будинком суду. Промчли нестямні коні, обірввши поводи. Почлось бомбувння.

 Орлюк з суддями сиділи в бомбосховищі. Суддя Петро Смійлович Величко був нездоволений.

 — Любий мій, як зхисник Бтьківщини й комуніст, і як суддя, прошу вс як слід зрозуміти те, що я кзтиму: коли б ви були моїм єдиним сином, все одно підете...

 — В штрфну роту! — скзв Орлюк тким тоном, ніби просився до Москви н Сільськогосподрську виствку. — Хоч три дні поб'юсь! Будь лск.

 — Три дні. А длі хоч і смерть?

 — Будь лск!

 — Безглузд ви людин. Прізвище орлине, голов дурн. Недлеко ви втекли від тих дурнів, що смі їх постріляли... Ні, любий мій...

 — Товришу...

 — Зждіть...

 — Товришу суддя!

 — Увг! Возду-ух! — почулося звідкілясь згори. Створилсь мертв тиш, після якої тк згуркотіло й тк здвигтіл земля, що про суд усі збули. Потім рптом все вщухло.

 — А про нсіння ви дуже добре скзли, — озввся Величко, стежчи з ворожими бомбрдувльникми, що вже відходили. — І я вірю, що рно чи пізно, ле ви, Орлюк, ще сіятимете десь нд Дніпром це нсіння... Зпм'ятйте мої слов.

 — Тк ви з нсіння не обрзились?

 — З нсіння — ні. Нвпки.

 — Я тк люблю сіяти! — зітхнув Орлюк, весь чс нмгючись збути, що він підсудний. — Люблю орти, косити, молотити. Але понд усе люблю сіяти, сдовити, плекти, щоб росло. Тоді я сторукий, і рук в мене, товриші судді, ну тк легк, ніде було тк не родило, як тм, де я. Медль одержв н виствці. Он!.. Пішли, пішли, пішли!.. — Орлюк побчив рптом ескдрилью нших винищувчів і пожввився. — Як я зздрю льотчикм. Не попв я в льотчики.

 Штрфн чи не штрфн рот? Всім однково вжко. Всі повинні колись привести до торжеств.

 — Вогонь н мене! Вогонь н мене! Фшисти близько! Я — «Лстівк»! Вогонь н мене! Ворог рядом! Я — «Лстівк»!.. «Лстівк»!..

 Орлюк сидів у гнізді нвідник й кричв у телефонну трубку. І чи тому, що ніхто вже йому не відповідв, чи тому, що оглух від вибухів, чи що вороги вже спрвді були близько, обличчя його відбило стрждння. Потім він зтмувв подих і весь побгровів: поряд нього лежли трупи ворогів, і нікуди було дітись від них, ні сховтись від нестерпного смороду.

 — Вогонь н мене!

 Він згоден був, щоб його пошмтувли влсні міни, тільки б не дихти цим смородом.

 — Я — «Лстівк»!.. Двй! А, будь ти прокляте!..

 Але ртилерії було вже не до «Лстівки». Битв гриміл п'яту добу. Підходили резерви н мшинх. Бійці озирлись н стрічний потік порнених і проносились вперед, думючи свої трудні думки.

 Виходили порнені з бою. Під вжким гупнням бомб здриглсь земля. Ворог не шкодувв нічого. Він кидвся в тки буквльно по влсних трупх і докотився до ртилерії.

 Коли н стршого лейтеннт Пхомов нринув ворожий вл, ртилеристи зпрцювли в грничному темпі. Упв вжко порнений Пхомов. Тоді з флнгу вдрив кулеметник Грквенко. Але й він згинув, порнений бгтьм кулями. Порненого Грквенк відрзу ж змінив його нпрник Грчов. Але недовго попрцювв Грчов, одну лиш хвилину. Не стло Грчов. Тоді Попельнюк зліг між порнених і поклв весь фшистський цеп зблизьк.

 — Вогонь н мене!.. — кричв Орлюк, відчувючи вже, як двигтить земля під вгою ворожих тнків. Цього рзу Орлюк почули.

 — Дємо! Тікй, поки цілий! — зкричв у телефон стрший сержнт сибіряк Дубровін, що змінив порненого Пхомов. Це був веселий дужий прубок, який ніколи не знепдв духом. Він двно вже носив у кишені лист до рідних, в якому дбйливо сповіщв про свою смерть у бою, щоб знли вони всі і весь Сибір, як згинув він н полі бою.

 — Вогонь!

 Орлюк вибрвся з вогневого котл якимсь чудом. Коли оглянувся, кільк ворожих тнків уже горіло, один, нйближчий до нього, злетів у повітря від прямого влучння й вибухнув ткою буйною бгрово-чорною кулею, що в нього серце зтріпотіло, мло не луснувши, й гряч хвиля ніби жром сипнул.

 Скориствшись з хвилинного ворожого змішння. Дубровін викотив бтрею н відкриту позицію. І хоч немло бійців полягло від тнкового вогню д см він, Дубровін, був порнений, ртилеристи знищили ще шість тнків і цим врятувли флнг. Але вони теж витримли недовго. Н них рушили нові хвилі втомтників, і хоч незбром усі вони до одного були вбиті чи порнені, ніхто не відступив. Бій було вигрно.

 — Тнки! Дубровін! Нші тнки! — зкричв Орлюк, поглянувши нзд.

 Тнки генерл Глзунов йшли в тку. Орлюку здлось, що він крикнув «ур», ле він тільки прошепотів це слово. Він був порнений двічі.

 В звзятті бою він не помічв ні болю, ні кровотечі. Його зпл досяг ткого високого грдус пристрсті, що тільки втртивши мйже всю кров, він якось немовби втртив злість, зсумувв, і, тнучи, як віск н сонці, упв.

 І здлося рптом Орлюку, що впв він, з якогось див, не н землю між здуті коні й німці, нестерпно смердючі, в дідів човен, і веснян повідь підхопил його й понесл хутко-хутко, кружляючи поміж сокорми, вербми, дубми, крізь чудові зрості вербняку й лози. Розпукувлись бруньки н зтоплених деревх, бриніли ніжні кетяги цвіту. Потім човен поплив серед водяних квітів, поминючи сел, хутори, в весняному небі снувлись нвдивовижу ніжні хмрки. Потім вод зникл, і стрезний просмолений дідів човен поплив по трві, по квітучому сдку, кружляючи поміж кущів порічки, ґрусу, повз псіку т омшник, і приплив, як у кзці, попід рідну хту.

 — Івне! Це ти, нш Івночку! — бігли до нього бтько-мти, дід, бб, сестри. А він лежв у човні не порнений, зовсім здоровий і рдісний, тільки йому невільно було встти.

 — Івне! Івночку! — бігл до нього стежкою вон, нйдорожч його Улян. — Івночку, повернувся!

 Вони схилилися до нього всі, добрі, люблячі, тільки він не міг підвестися.

 — Івночку, т озвися ж до нс хоч словечком! Т чого ж н тобі тк біл сорочк?

 — А я сьогодні переходив у другий клс, — скзв Орлюк, щсливо посміхючись.

 — Д тм же війн, де ти був? — поспитл мти.

 — Війн, ммо... Тм все. Всенький світ. А видно!..

 — Горить?

 — Ой горить!.. І видко, ммо, н сто років уперед.

 — Т й коли вже воно скінчиться?

 — А нкз же був.

 — Який нкз?

 — А шукй мене, моя мти. Шукй мене, моя мти, в степх крй дороги. Тм я буду, моя мти, тричі зимувти, своїм чубом кучерявим степи устилти, своїм тілом комсомольським орлів годувти, своєю кров'ю грячою річки виповняти, людство визволяти.

 — Тк це ж пісня?

 — Ні, співємо іншої. Ось пісня, — посміхнувся Орлюк і стих зспівв: «Дівчино Уляно, збуди мене рно, т тк збуди рно, ще й не світло. Щоб у брбни т не вибивли, золотії труби т не вигрвли...»

 Улян не витримл пісні й тихо зголосил.

 — Ну, це що з мертвяки? — зпитв дід, покзуючи н побитих фшистів у ногх Орлюк н дні човн.

 — Це вороги, — скзв Орлюк. — Я був нвідником. Кричу — вогонь н мене! Вогонь н мене!.. Вони до мене: «Вер іст дорт?» А я: «Смерть!» Ай!..

 Гітлерівці тримли його з ноги здубілими рукми.

 — Втрчю свідомість, — скзв Орлюк тривожно й голосно, ненче щоб пробудитись, зупинити прудководу річку. Він лежв н полі битви в крові й бруді, вчдівши від трупного смороду.

 Потім, непритомніючи, він знов полинув додому, ле вже не міг нблизитись.

 — Гей, гей!.. Уляно!.. — гукнув він до своїх рідних, простягючи руки, ле вони хутко віддлялись. Щось нестримно несло його геть з рідного сду.

 До Орлюкової хти підходили з Зхідної Європи нйогидніші її предствники — гітлерівські фшисти.

 Вони ввійшли в село під брбнний дріб і музику губних грмошок. Вони стукли в кожні двері, в кожне вікно. Вони мйже всі щось їли, жувли, деякі здвлись п'яними. У водяних очх окупнтів зяял духовн вбогість.

 Йшл війн в ефірі. Відбувлися сутички між рдіостнціями. Рдіостнції Берлін, Києв, Бртіслви, Прги, Приж, Будпешт, Рим розносили по всьому світу промову фюрер Укрїни Еріх Кох:

 — Н безмежних просторх Укрїни є земля для всіх солдтів. Солдти, ви мені можете повірити, що я витягну з цієї крїни остннє, щоб збезпечити вс. Сорок п'ять гектрів н солдт! Ось що знчить воювти, коли тебе веде Гітлер!!!

 — Хйль! Хйль! Хйль! — хрипів ефір.

 — Говорить рдіостнція імені Трс Шевченк! Дорогі товриші робітники, колгоспники й трудов інтелігенція Укрїни! Гітлер і його бнди пргнуть звоювти світ і створити світову рбовлсницьку імперію...

 — Говорить Будпешт! Хйль! Хйль! Хйль!

 — Говорить Берлін! Солдти! Збувється віков пннімецьк мрія об'єднння Блтійського й Чорного морів під скіпетром фюрер! Хйль! Хйль! Хйль!

 — Говорить Москв!.. Що стлося б з людством, коли б не було нс. Рдянського Союзу? Де черпли б нроди силу й мужність в боротьбі з фшистським гігнтом? Куди покотився б світ? В яку безодню?..

 — Говорить Берлін!.. Убивйте, вбивйте, вбивйте нещдно пртизнів і всіх, що діють рзом з ними, нкзую в полон не брти й не розстрілювти, тільки вішти.

 — Говорить Москв!.. Брти й сестри! В цій велетенській боротьбі двох світів вирішується доля Рдянського Союзу, з ним Укрїнської Рдянської держви. Вирішується питння життя нродів взглі і ншого нроду. Чи розвивтиметься нш культур, чи згине рзом з нми? Чи буде Укрїн вільною Рдянською республікою, чи щезне й обернеться нвіки в фшистсько-німецьку колонію?..

 Тоне звернення уряду в хрипінні й витті рдіостнцій Зходу.

 — Хйль, хйль, хйль! — вигукувли проджні диктори цілої мйже Європи, слідом з ними ндривли голоси й нужденні укрїнсько-німецькі нціонлісти.

 Але ось рдіостнція Трс Шевченк знов зволоділ ефіром:

 — До зброї, нроде-воїне, до зброї! Винищуйте, громіть фшистського звір! Хй до неб здіймється священний вогонь ненвисті до окупнтів! Слв крові вшій і безстршшю! Смерть фшистським окупнтм!

 — Говорить Москв! Говорить Москв! Говорить Москв!

 — Живу! — прошепотів Орлюк сержнтові Дубровіну, що підбіг до нього. Ані кровинки не мло вже в собі його обличчя. Дубровін см був порнений в голову, ле йому ще вистчє сили підняти Орлюк.

 — Живемо... Звичйнісіньк рн... Аг, друг. Ух, ти!.. Тмуй кров! Зтискуй!

 — Не кидй мене, Степне.

 — Не чую. Глухий!

 — Не двй мені лягти! Тримй н ногх!

 — Аг! — відкзв Дубровін. — А ти опинйся, топчи її!

 — Топчу...

 — Топчи, не двйся!

 — О Стьопо! — зскреготів зубми Орлюк. — Топчу...

 — Топчи-и! Ми ще себе покжемо! Ще вони побчть нс усі! — Дубровін глянув н зхід і взяв Орлюк н плечі.

 Порнені виходили з бою, підтримуючи один одного. Бгтьох виносили снітри, відпрвляли мшинми. Н зустрічних мшинх ндходили резерви. Кипіл робот в хірургічній. Вікн деренчли від вибухів. Чсом чути було рокотіння великокліберних кулеметів. Одн з сестер знепритомніл.

 — Гей, зберіть сестру!

 Хірургові лікреві Богдновському вклдли в рот бутерброди. Гумовий фртух н ньому був у крові, хлт у крові. Змрніле від утоми немолоде лице пітке, очі зплені. Руки в гумових руквицях підняті вгору.

 — Вин!

 В хірург вливли вино.

 Велик бомб розірвлсь неподлік. Посиплося скло від дужого вибуху, штуктурк, щебінь. Все зтріпотіло й зрушило з своїх місць. Повітрян хвиля вдрил хірург об стіну, жбурнул додолу.

 — Уляно, Уляно! — кричв сержнт Орлюк, лежчи н оперційному столі. Вже непритомний, догрвв він свою стршну гру, жестикулюючи й здригючись.

 — Вогонь н мене! Вогонь н мене! Я «Лстівк»! Фшисти рядом! «Лстівк»!.. Н мене!.. Я «Лстівк»!.. Уляно!.. «Лстівк»!..

 Госпітль двигтів і тріщв від могутнього реву війни.

 Сме в той чс длеко з Дніпром у рідному Івновому селі зловісний рев війни вдирвся в школу.

 — Уляно, спокійно. Йдуть... Нйголовніше — це спокій... Прошу тебе...

 — Ахтунг!

 — Встти! Встти!

 В супроводі переклдч й двох озброєних втомтми солдтів гітлерівський коміср Курт Шредер швидко пройшов по всіх клсх Стро-Пвлівської десятирічки. Учні й учителі підводились у гробовій мовчнці. Біля виходів із школи т в передній стояли поліцї.

 Директор школи Всиль Мркевич Рясний був схвильовний вкрй. Він дуже боявся, що хтось з учнів не встне бо ж нешнобливо відповість н яке-небудь ко-місрове зпитння. Він знв, як ненвидять його виховнці фшистів, як ненвидять їх учителі. Йому відомо було, що комсомольськ груп вчителів і учнів збирлся вже формувти підпільну бойову дружину, щоб при першій нгоді оргнізовно піти в пртизни. Він співчувв їм всім серцем і см рдо пішов би в дружину, коли б не його немолоді вже літ. Він не був простим вчителем. Освічення нроду було спдковою діяльністю його роду. Вчителями були його бтько, й дід, і діти його теж були вчителями — дв сини, що пішли в Червону Армію, й дочк Улян, як тільки-но зкінчил педгогічний інститут у Ніжині. Портрети Чернишевського, Писрєв, Добролюбов, Ушинського, Шевченк, н кому виховувлись цілі покоління нродного вчительств, шнувли в його родині, як і портрет Ленін. Всиля Мркевич повжл вся округ, і зрз, коли предствники влди й пртійний ктив вирушили н схід, злишивши в підпіллі окремі лише групи

 оргнізторів опору, він тим чсом злишився мйже єдиним вторитетом н селі. Він знв це, і його це лякло.

 Передчуття грози гнітило його. Вжкі хмри облягли небо, й не було мйже просвітку.

 Коміср зупинився в сьомому клсі. Зпнувл зловісн тиш. Перед комісром, з кфедрою стоял директоров дочк — молод вчительк історії Улян Всилівн. Глянувши н Уляну, Всиль Мркевич відчув, що зрз стнеться те стршне, неминуче, чого вже не можн ні відвернути, ні випрвити. Те, що зховне було в нього в серці, він побчив н обличчі доньки. Горд молодість не могл потїти своїх почуттів. Улян дивился н коміср Шредер з неприховним презирством.

 — Це моя дочк. Прошу вс длі, до іншого клсу, — скзв Всиль Мркевич.

 — Дуже добре, — посміхнувся Шредер. — Дозвольте? — звернувся він до Уляни й, не діждвшись відповіді, сів, поклвши н кфедру стек і кшкет.

 — Продовжуйте. Скжіть їй, хй продовжує.

 — Продовжуйте. Пн коміср хоче послухти вшу лекцію, — скзв укрїнською мовою офіцер-переклдч. Це був середній н зріст, непевного віку, якийсь ніби весь збляклий суб'єкт. Звли його Грибовський.

 Вигнний в числі гетьмнських недобитків з Укрїни у вісімндцятому році, недолугий син волинського поп Євген Грибовський прожив з кордоном двдцять п'ять років. Чверть сторіччя носило його по Німеччині, Кнді, Брзілії, Аргентіні, Південній Африці, Фрнції, Блкнх.

 З довгі роки блукнь, ззнвши стільки пригод, що їх стло б н добрий десяток бульврних ромнів, він зробився відомим не одному десятку контррозвідок. Не один тємний шеф ховв у себе його фотогрфії, доноси й клятви н вірність. «Комівояжер терору», як звли його у відповідних колх, мв підднство Лтвії, Чехословччини, Фрнції, Німеччини, Болгрії, Аргентіни. Був гентом бгтьох держв. Любив вродливих жінок, вино, кохвся в коштовних смоцвітх і полюбляв вишукно грні костюми внтурників. Брвся робити все, нічого не вміючи, не мючи жодного людського фху.

 Довго блукючи чужиною, сіяв ненвисть до уряду свого нроду, мнікльне мрячи Укрїною, вже тільки як приводом помсти.

 Але відшумувли вже жлюгідні роки розчрувнь по ресторнх, другорозрядних готелях, купе вгонів. Минулсь молодість, пролинул ціл епох в химерній внтурницькій метушні. В стомленій хворій уяві переплутлися всі шляхи-дороги цілого світу, й рідні люди десь порозгублювлись і двно збулись, і нвіть збувся бтько в селі, нікчемний нерозумний попик.

 Це бул вже мінус-людин. Використовуючи його для згрбницької мети, німецькі фшисти не вірили жодному його слову й зневжли його, як людський покидьок, який звжди потрпляє під ноги н непрямих шляхх міжнродної політики.

 Тким був Грибовський. Війн Німеччини з Рдянським Союзом зстл його чортзн-де, в Ітлії, Тунісі чи в Мдріді. З кільк днів він був уже в німецько-фшистській формі. Грізним потоком понесло його рзом з фшистською ордою н Укрїну.

 — Продовжуйте! — нкзв він вчительці.

  — Літописець оповідє: князь Святослв ходив легко, як брс, — скзл Улян, звертючись до учнів. — Він ніколи не брв у походи возів, ні м'яс не врив, ле, покрявши конятину, чи звірину, чи яловичину, пік н жру. Ні нмету не мв, ні постелі, й ніколи не рушв н ворогів своїх, не оголосивши війни. Блгородний і простосердий слов'янин, він звжди попереджв про свій похід: «Хочу йти н ви». Він виріс тут, де й ми. Он тм з горою, у Вишгороді, жил його мти Ольг. Ось тут з вікном, де стоїть Троянов хт, пслись його коні тисячу років тому...

 Улян зробил невелику пузу, тмуючи хвилювння. Клс не спускв з неї очей. Було тк тихо, що, здвлось, чути рух крові в серцях.

 Ніяк промов не могл дужче зворушити юні нтури учнів, викликти більшу схвильовність, ніж ці прості слов. В устх молодої вчительки голос нроду пролунв невмирущим тисячорічним дзвоном, немовби звідкілясь здлеку зсурмили нд Дніпром прдідівські сурми, зіржли коні н степових пгорбх, потягло потом і кров'ю древніх січ, і могутній брязкіт стрих мечів розлігся нд гуркотом нещодвно відгримілих рідних грмт і тнків. Все було зрозуміло до кінця. Все кликло н подвиги.

 Коміср не зводив з Уляни водяних очей. Грибовський шепотів н вухо йому переклд і тк смо жер її очим.

 Улян відчувл н собі погляди ворогів, їй було стршно, як бувє стршно в першому бою молодому недосвідченому воїну, коли з флнгу починють поливти його безперестнним нищівним вогнем. Але ось під нтиском блгородної волі до життя й перемоги стишується хвиля стрху. Увільнившись від життєвих пут, кидється воїн вперед з удесятеро більшою снгою, й тоді особливої влучності нбувють його удри по ворогові і з особливою влдною силою лунє його бойовий клич.

 ..Голос Уляни зміцнів. З якусь мить він ніби пострішв н декільк років. В ньому пролунв відвертий уже зклик.

 — Коли дев'ятсот сімдесят другого року орди печенігів, керовні візнтійцями, оточили його біля дніпрових порогів і він побчив, що виходу ніби нем, він все-тки знйшов для себе й своєї дружини вихід у битві. Коли всі були порнені, й мечі потупились, і смуток зкликв до втечі з поля битви, він скзв: «Воїни, не посоромимо землі Руської, поляжемо тут кістьми. Мертві сорому не ймуть».

 Тоді відповіл йому дружин: «Князю, де ти своєю нклдеш головою...»

 — «Тм і ми нклдемо своїми!» — згомонів рптом весь клс і змовк.

 Зпл недобр тиш. Шредер підвівся.

 — Смерть німецьким окупнтм? Дуже добре! — Зловісний рум'янець збгрив його обличчя. Він знвіснів, почувши те все.

 — Встть! — гркнув Грибовський. Учні встли.

 — Ахтунг!!

 Н дверях з'явились озброєні солдти.

 — Пне кміср, ле ж це лекція! — хвилюввся Всиль Мркевич. — Це тільки лекція з ншої стродвньої історії!..

 — Зрз ви дістнете можливість знти дещо з нової історії, — скзв Шредер.

 Грибовський переклдв. Шредер з ненвистю подививсь н Уляну.

 — Я звик шнувти жіночість, нвіть коли я зустрічю її в особі, вртій не шни, , припустімо, кулі чи зшморгу, з імперськими зконми, ле я...

 — Пне коміср!..

 — Тихо!

 — Я прощю фрейлейн Уляну...

 — Я не потребую вшого прощення! — скзл  Улян.

 — Беру це до увги, — скзв Шредер і, жестом

 звелівши вивести Уляну, подививсь н вчителів.

 —Я мушу взяти всю школу під зхист від її нерозумного впливу. Вон, як мені відомо, комсомолк.

 — Тут всі комсомольці, — скзв молодий учитель

 Сергій Гомон, коли поліцї виводили вчительку.

 — Непрвд, я не комсомолець! Ви не смієте тк говорити! — зхвилюввся вчитель молодших клсів Гордій Мндрик. — Уляно Всилівно, скжіть, що я не комсомолець!

 — Ви? Певно, що ні, — скзл Улян, оглядючись н Мндрику. — Ні, ні, який же ви комсомолець!

 — Зрештою, мені бйдуже, комсомольці ви чи ні, — скзв Шредер. — Я хочу, щоб ви всі, вчителі й учні стрших клсів, однково добре згдувли мене в Німеччині, куди ви поїдете сьогодні ж...

 — Дозвольте!.. Сьогодні?..

 — Тут вм нем чого більше робити. Зрозуміли?

 — Але ж ми вчимось! — пролунв учнівський дівочий голос.

 — Ви не будете вчитись. Ви будете прцювти. Нерозумно вчитись у селі. Ви є землероби. Цим скзно все!

 — Це неможливої Це помилк! Я не вірю! — сплхнув Всиль Мркевич. — Німеччин Гете, Шіллер!.

 — Помовчте! Це нетктовно, — скзв Грибовський. — Злишиться три групи молодших і вчитель Мндрик.

 — Мндрик? Стривйте! Переклдіть йому! Вибчте, пне коміср, вс невірно інформувли відносно ншого сел! — Всиль Мркевич побіг з комісром до суміжного клсу.

 — Нше село не тке, як ви думєте. З роки рдянської влди в ньому виросло бгто інтелігенції — лікрів, інженерів, педгогів. Є вже вчені, грономи, хіміки... Адже у нс...

 — У нс, у нс! — розсердився Шредер. — Не збувйте, що сьогодні тут вже не ми у вс, ви у нс!

 — Ви не тямите, що ви кжете. Дурень ви! — скипів рптом Всиль Мркевич.

 — Не кжіть тких слів, — прошипів Грибовський.

 — Що він скзв?

 — Він збожеволів.

 — Що він скзв?

 — Я скзв, що вони не поїдуть до Німеччини. Грибовський переклв.

 — Вони вм про це скзли? — Шредер зблід.

 — Я їм це скзв, — відповів тихо, ле твердо Всиль Мркевич.

 — Непрвд! Всиль Мркевич цього нм не кзв! — почувся схвильовний голос молодої вчительки. — Він клепле н себе.

 — Перекжіть цьому більшовикові, що він може

 ввжти себе повішеним!

 — Слухйте, збгніть же ви, що вс звойовно ! — скзв учителеві Грибовський, зціпивши зуби. — Коміср скзв, щоб ви були обережнішим у висловх. Вс

 можуть покрти...

 — Брешете! — скзв рптом Шредер укрїнською мовою. —Я скзв, що ви можете ввжти себе вже повішеним, ви зниженим н чин. Курбцький!

 Нчльник поліції Федір Курбцький у три скоки опинився перед Шредером. Це був молодий дезертир, жорстокий і безвольний, бндит і грбіжник, що не рз сидів у тюрмі, відбувючи мізерно легкі покрння з свої злочини. Нчльником поліції він ств з першого ж дня фшистської нвли і з першого ж дня почв нгняти жх н весь рйон. Від руки цього підлого виконвця фшистських нкзів згинули десятки людей, що кляли перед смертю свою нерозумну блгодушність, бо свого чсу, коли мли влду й обов'язок знищити злочинця, жліли його мтір і нікчемного скнру бтьк.

 — Бий! — нкзв коміср.

 Курбцький озирнувся й зкляк: перед ним стояв стрий директор школи.

 — Не чіпй! — згув клс.

 Курбцький розгубився. Нвіть йому не ствло зухвльств підняти руку н Всиля Мркевич.

 Тоді Шредер, побчивши, що спрв нбувє зовсімне бжного повороту, щосили вдрив Курбцького стеком — рз, дв, три! — і тоді бндит, хропучи з болю, як пес н припоні, кинувся н директор.

 — Товриші! Тікймо! — зхвилювлись учні в сусідніх клсх.

 — Чуєте? Куди ж тікти?

 — Вони оточили школу!

 — Проривтись! Проривтись!

 Учні, хлопці й дівчт, восьмого й дев'ятого клсів стояли з пртми й дивились у вікн. До школи під'їхли внтжні мшини з солдтми. З сьомого клсу чувся крик.

 — Підожди бити, кїне! — скзв Всиль Мркович, знйшовши в собі силу відіпхнути Курбцького й підійти до Шредер. — Дй подякувти кту з мотузку. Не бійся, не битиму... — глухо скзв він, коли Шредер рптом відступив перед ним н дв кроки.

 — Не підходь до мене! Слухй!

 — Ні, ти послухй! — випроствся Рясний. Він знв, що він згинув, що йому вже не вийти з цього клсу. Але ні стрху, ні жлю не було в його душі. В остнні хвилини чесно прожитого життя н поміч йому прийшов гнів. — Послухй і зпм'ятй, куди ти прийшов.

 — Я звоювв...

 — Ні. Це тк здється тобі.

 — Ти смішний.

 — Я вільний. Переклдіть йому точно, мерзотнику!.. Я вільний. Я і мій нрод.

 — Я винищу половину твого нроду!

 — Друг половин знищить тебе.

 — Я уб'ю тебе!

 — Бчу. І см тут помреш. Але перед тим, як померти, ти проклянеш того, хто поствив тебе н шлях смерті.

 Тоді Шредер удрив його кулком.

 — Не звдвй собі прці, — скзв стрий учитель. — Ти не можеш обрзити мене. Я ндто зневжю тебе. І, щоб довести це тобі, я плюю тобі в лице при дітях.

 — Я тебе повішу!.. Н плю!!! — стнів Шредер, витирючи плювок.

 — Ну, що ж, услв мене жхом. Це предкодвня укрїнськ смерть. Тремтиш? Сдови н плю! Високо підніми, щоб бчили всі потомки, як зневжю я всі твої вчинки, фшисте.

 Ці слов чул вся школ, і рптом...

 Чи є школ н ншій землі, що, почувши ткі слов вчителя, не кинулся б н ворог, яким би жорстоким і нещдним він не був? Чи є ткі діти?

 Нем.

 Всиля Мркевич не повісили. Він лежв посеред клсу з простреленими Шредером грудьми, оточений розпростертими тілми своїх безстршних потемків, якими споконвіку слвилсь нш земля.

 Розгромлену десятирічку погнли з усім вчителями в Німеччину. Злишилось тільки три перших клси т тихий Мндрик, що боявся влсної тіні.

 Улян зникл невідомо куди. Потім кзли, що коли її привели в комендтуру н допит, вон, немовби скоряючись нтхненню, що нвідує людину рз н віку в нйвідповідльнішу неповторну хвилину, зрзу від порог попрямувл до столу й, спритно взявши музер, що лежв тм, зстрелил двох офіцерів гестпо й двох солдтів. Длі, вийшовши в сіни, вон вбил нповл ще одного солдт й одного вже в дворі. Все це стлося з кільк секунд.

 Кзли ще, ніби вон переховується у лікря Вірського, що жив в Орлюковій хті, і нібито лікр невпізнвно спотворив її обличчя стрхітливими лишями, руки якоюсь коростою, щоб ніхто не міг ні впізнти її, ні схопити з руку.

 Лікря мйже-тки вбили з це, ле він зперечувв чутки й злишився живий чудом, звдяки своєму велетенському здоров'ю.

 Уляни й слід прохолов.

 Прогримотіли осінь і зим.

 Проминуло й друге полум'яне літо.

 У Івн Орлюк було бгто нових друзів. Бойов дружб нроджувлсь і міцніл швидко, як швидко чсом і кінчлсь, через скороминущість життя. Все тут було по-інкшому.

 Думки проносились одн одної вищі й знчніші. Розуміння товриськості стло сердечнішим і ясним, як ніколи ні вдом, ні в школі.

 Тільки зкордонних друзів не розумів Орлюк, тк смо як і його товриші. Він ввжв їх шкурникми, і зкордонну їхню ковбсу їв з нездоволенням, особливо після грячого діл, коли й їсти її чсом не було кому.

 Тут брл верх його молодість. Крім того, розумінню іноземної душі перешкоджли деякі риси його виховння і вдчі, деяк прямолінійність.

 Йому хотілося в війні зрзу ж поділяти з союзникми все нрівні — і кров, і піт, і злигодні. Він не був дипломтичним ні нймлішою, потрібною в житті, мірою. Був він гордий і врзливий. Про нього вірно писв один іноземний дружній письменник: у Івн було дрмтичне світовідчуття. Спрвді, злодіяння фшистів не двли йому спокою ні вдень ні вночі. Він проливв кров.

 Він увесь діяв під влдою великого біля смого кртер вулкн, осявний його виверженням й готовий щомиті щезнути, як порошин.

 Іноді йому доводилося н довгі години влипти в двигтючу землю. Тоді він видввся собі жлюгідним, як черв'як, і туг томил його до сьомого поту.

 Іноді, нвпки, нтішившись помстою, він почувв себе зговореним від смерті й ндсильним. Тоді комндири могли посилти його н які звгодно звдння. В нього ніби крил виростли, і уяв грл з тким зплом, що перемог, яку великі мршли бчили в підзорну трубу десь длеко попереду, здвлсь йому ткою близькою, ж він чув н собі її подих.

 Але ці високі хвилини війн посилл Орлюкові не тк-то вже чсто. А чого було бгто? Бгто було поту, труднощів, щоденної виснжливої прці переходів. І було ндмірне, нпруження всіх почуттів.

 Кидючись в тки, він горлв нелюдським голосом. Ткими ж голосми кричли поряд його товриші, і тільки після бою, т й то не відрзу, коли лихомнк перествл трусити їх тіл, говорилося, й пислося, й читлося по рмійських гзетх, що в нйгрізнішу хвилину ринули вони н ворог з гучними й високими словми н вустх, і це бул првд, бо тільки ткі слов й могли вихопитися з нпруженої вкрй душі комсомольця Орлюк.

 Немовби мільйони голосів усього нроду вихоплювлись вочночс з Івнових вуст, зливлися від бігу й гострої прці мозку в цей неймовірний хрип і рев і несли його, доброго рдянського юнк, нзустріч ворогові, і смерть поступлся перед ним, хоч й підствлял чсом свою кощву ногу, і й тоді він пдв, порнений.

 Одне порнення було мінними осколкми в спину й бік. Роздягнутий по пояс, він стояв у сдку в медснбті перед сестрою й, піднявши руки н голову, поволі повертвся, вмотуючись тким чином в бинт. Військовий кореспондент, що був якрз тут, дивився н нього з зтмовним зхвтом. Він см був відвжний чоловік, бувлий у бувльцях, що ніколи не втрчв привітної усмішки.

 Проте Орлюк не дуже-то полюбляв військових кореспондентів. їх фронтові нриси здвлися йому поспіль невірними й викликли в нього сміх чи іронію.

 — Орлюк?! Привіт! Мти рідн!

 — Еге ж. Обробили, гди! Кров, розумієш ти, цебеніл, як з кбн.

 — Ой-ой-ой! Я писв про вс, що ви перший підняли в тку всю роту, — скзв кореспондент.

 — Хто? Я?

 — Тк! Вийшов чудовий нрис. Крс!

 — Дурниці, — тихо скзв Орлюк і посміхнувся. — Ви бчили цю крсу?

 — Дозвольте!

 — От пішов би хоч рз в тку, добрв би, що з крс, — простогнв лежчий порнений.

 — Признтися, не ходив.

 — Тож-то! Знв би, де рки зимують, писр! — скзв один немолодий уже порнений, тримючи н грудях збинтовну руку, як немовля в білосніжних пелюшкх.

 Порнені посміхнулися. Але бгто кому було не до сміху. Вони ненче й досі перебувли ще «тм» і після вжких трудів своїх лежли немічні, зпорошені, змлілі, як полмні ігршки. Один пожовклий від болю солдт простогнв:

 — Як тм в біс крс? Пишуть кзн-що! Ай!..

 — Тк, — скзв кореспондент. — Але я про інше. Бо ж підвестися під вогнем н весь зріст — це безстршність... це...

 — Як безстршність? Ану біжи підведися без стрху!

 — Звичйно! Адже я тк і пишу, що це подвиг. І в цьому крс! — посміхнувся кореспондент. — Весь світ вржений! Тільки ви цього не можете зрозуміти. Ви вже не можете дивитися н себе збоку.

 — Кжи-и.

 — Ну, грзд, — скзв порнений з білосніжним немовлям. — Не можу дивитись н себе. Ну, от я їх бчу, вони ткі ж смісінькі, як я. Що ви побчили н них грного? Ну, покжіть мені хоч одного грного! Хіб може бути крс в убивстві людей?

 — Чорт його зн, — скзв Орлюк, нмотуючись н білосніжний бинт. — Я про себе можу скзти лише одне: скільки не ходжу в тки, крім роздртувння й злості, нічого не відчувю. Волосся н голові мерзне. — Орлюк обернувся до журнліст. — Я розумію, чому деякі нвіть сивіють. Змерзє волосся, язик не слухється, км'яні бби вдвлюють вс у землю, земля двигтить і ворушиться круг тебе, й тягне тебе, тягне. То як і підвестися з неї, коли ти при своєму розумі. Тоді нстє тк мить, що один якийсь з роти, не зню вже, він тм чи я, висккує н прокльон усьому світу...

 — Точно.

 — Гітлеру собці!

 — А--!..

 — І вже не «ур» виходить, не знти що! Ревище!

 — Точно.

 — А позду вся Росія грізно н тебе: «Вперед! Чого прилип! Вствй!!! Не прогй секунди! Секунди не прогй!..» Ось кртин. Чи ж не првд?

 — Првд, Орлюче, првд! — згув весь медснбт.

 Орлюк стояв перед журнлістом з піднятими н голову рукми, з збинтовним голим торсом н тлі зхідного бгрового сонця. Життєв снг його бул ткою дужою, що й під чс вжкого порнення, й тепер, втртивши мйже половину крові, він не знепритомнів, і тільки в нйкритичніші моменти непритомність брл нд ним гору, ле й тоді, випорскуючи н волю з-під гніту болю, його мозок продовжувв прцювти з ндмірною силою, несучи його бозн-куди, ненче степового коня, що зірввся з приколу.

 Це було в трете порнення під Стлінгрдом. Він упв з розгону в контртці н земну кулю, і хоч куля вислизл з-під нього, він все-тки підвівся з зкриввленим обличчям, ле довше тримтися н ногх не міг І знову впв, цього рзу н великий, критий червоним сукном стіл, з яким товпились предствники дружніх крїн усього світу. Не ховючи свого зхоплення, вони зрзу почли гучно плодувти йому. Але він не зрозумів їх. Він ще не опм'ятвся від оглушливого бойового грому й не розібрв, що то з люди — чи то журнлісти, чи письменники, чи продвці, чи які інші персони світової історії, їх було бгто. Вони були дуже різні, ле всі однковою мірою деліктні й винятково чемні.

 Деякі з них, як видно з погонів, перевдягнуті були в військові кофтинки, що ндвло їм, однк, не войовничого, , нвпки, якогось ніби жіночого вигляду, їх вирзні лгідні очі світились розумом і ціквістю, свіжовиголені щоки грли тким блгодушним рум'янцем, що Орлюк, якому притмнн бул, як уже згдувлось, прямолінійність і зпльність нвіть у нормльному стні, рптом знвіснів.

 Шмтовний нестерпним болем, зкриввлений і брудний, він зкричв, і вжко, й голосно, й зло зстогнв, і зговорив кзн-що, вони плодувли йому й нвперебій зписувли кожен його стогін. Один з них знв російську мову й переклдв всю його фоногрму н їх незрозумілу мову.

 — Джентльмени, він просто кричить. В нього кінчився шок.

 — Але що він кричить?

 — Він кричить: «Ммо, зберіть геть м'ясо».

 — М'ясо?

 — Яке м'ясо? Зпитйте.

 — Що він мє н увзі?

 — Йому не подобються консерви?

 — Він лється, він вигукує брутльні лйки.

 — Ай! Ай! Ай!!!

 — Який хвцький хлопець!

 — Ай, й! Зберіть геть бнки! — кричв Орлюк, плюючи кров'ю.

 — Містер Івн, ви не кричіть, — лгідно скзв російською мовою дружній предствник. — Джентльмени не повинні кричти. В цьому є певн чстк похвльби. Ви можете бути смішним.

 — Виходь н війну!..

 — Містер Івн, ви не повинні тк говорити.

 — Що він кже?

 — Він кже негрні речі. Він уже дорікє нм.

 — Но?

 — О! Він, без сумніву, дуже прямолінійний.

 — Виходь н війну!!! Рстуди-перетуди!

 — Містер Івн, вші слов ндто деклртивні, — скзв переклдч ткою приємною й првильною російською мовою, немовби він нродився в строму Петербурзі чи в Одесі. — Ви не повинні кзти цього. Я хочу думти, що ви не простигли ще від вбивств цих фшистських молодчиків і тому ткий збуджений. О, як ви повинні їх тм колошмтити!

 — Колошмчу, чорти б колошмтили вшу мму! Ай!.. — здихвся Орлюк. — Чого ти посміхєшся? Я не розумію тебе!

 — Дозвольте, містер Івн, хто вс нвчив ствитись до нс з тким упередженням? Адже ми вші союзники. Ми повжємо вс. Нш уряд повжє вс.

 — Нш уряд ткож повжє вс.

 — Ави?

 — А я ні.

 — Як — ні? Чому? Може, ви не зрозуміли зпитння? Ви цілком свідомі себе?

 — Тк.

 — То чому ж ви тке кжете?

 — Мене чсто рнять... Ай... Я кжу, що кжуть всі нші солдти, живі! Ай!.. Ай!.. — зстогнв Орлюк н своєму зкриввленому ложі. — Я зню, що ви думєте!

 — Що він скзв?

 — Він скзв, що знє нші думки.

 — Слухйте, припиніть розмову! Він стомився.

 — Дозвольте...

 — Ви думєте, нехй тече про всяк випдок, признвйтесь!

 — Що тече?

 — Кров моя!!

 — Містер Івн, ви не повинні тк думти.

 — Мені боляче!!!

 — Але ми з це любимо вс. Ми любимо вс з жертви. Ми зхоплені вшим героїзмусом. У нс кожн дитин зхоплен! Тільки пм'ятйте, містер Івн, гітлерівські фшисти ткі жорстокі, як і підступні. Вони вже прищеплюють вм нтиптію до нс з те, ніби ми щдимо свою кров, не шкодуючи вшої...

 — А хіб не првд? — гукнув Івн. — Звичйно, ні. Адже вони обдурюють 1 декого із нших джентльменів. Вони зпевняють їх, що ви хочете звоювти Європу. Це непрвд, звичйно, ле ви зрозумійте, який хитрющий ворог.

 — Хитрющий? — зстогнв Орлюк. — А чому ви не воюєте?

 — Це воєнн тємниця. Він питє, чому ми не воюємо. Ми не можемо н це вм відповісти.

 — Чому?

 — Ми хочемо ввести в омну противник.

 — Непрвд! Де вші солдти? Подти мені вших солдтів!!!

 Джентльмени зникли. З'явились веселі солдти, зовсім не схожі н відомих Орлюкові солдтів. Вони грли н губних грмошкх брвурний мотивчик і посміхлися до Орлюк, як у тетрі.

 — Струнко! — зкричв Орлюк, підводячись н зкриввленому столі. — Ви обржєте мої рни!!

 Солдти вмить зникли.

 Н їх місці з'явився хірург і поклв н обличчя йому білу мрлеву мску.

 — Ай!.. Ай... Ай... Виходь н війну! — зплкв Орлюк і зірвв мску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двдцять, коли не більше, зввишки. Він стояв зкриввлений н п'єдестлі, як пм'ятник, освітлений прожекторми. Н ньому бул його солдтськ шинель. Голов його мйже торклся стелі великого злу.

 В злі повнісінько добре вдягнених крихітних незнйомих людей.

 Вони дивились н нього зворушено й бйдуже співли знйомий дорогий мотив.

 Рптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмр. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, летів понд морем, без літк, просто, як птшки, і море клуботіло під ним, як велетенськ вз з перлів, і звучл дивн музик, нд морем клуботіли ткі ж кзкові хмри. І все звучло зхвтом безмежжя, безкрйності.

 Потім він опустився н воду, і ним почло кружляти з неймовірною швидкістю й рптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.

 — Івночку, Івночку! — почулися крізь музику здлеку звідкілясь рідні голоси.

 — Івночку! — кричли н березі його бтько, мти, дід, сестри т Улян.

 Тоді, зібрвши остнні сили, він виринув з ворон-ки н поверхню й зкричв:

 — Я тут! Живу-у!..

 — Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під нож подє сигнли! — кзв хірург, обробляючи порненого Орлюк, якому все це примрилось.

 — Живи, любий мій! Живи хоч сто років... Бинт?

 — Приймю комндувння! — вигукнув Орлюк, випірнувши н мить у буття й знову непритомніючи.

 — Ні, вибчте! Тут уже я комндую! Тк. Тримйте! Тк... — бурчв хірург. — Двйте, хто тм длі!

 — Приймю комндувння! З мною, вперед! — Орлюк піднімв солдтів в тку.

 Окопуввся під кулями, прцюючи лоптою, ж зуби скреготіли, до сьомого поту.

 Перебігв з воронки в воронку, в поросі, в бруді, в снігу. Переносив убрід через річки порнених товришів, см мло не тонучи.

 Кидвся в тки з криком — ур-ур-ур!

 Брів з товришми по глибокій осінній бгнюці, несучи вжкі мокрі колоди для перепрв.

 Витягв грмти з вибоїн т ям, мшини, що збуксувли, легко при тому посміхючись і жртуючи, тому що кінець кінцем нш спрв спрведлив, ми переможемо.

 Нводив перепрви по горло в воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.

 Спв мертвим сном н двдцятигрдусному морозі в снігу, коли снітри, поклвши порнених н ноші, почли брти і його.

 — Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидючись, до снітрів. — Клди нзд! — І знов здвв хропк. Може, снилися йому тоді бтько-мти длеко десь з Дніпром. Скільки боїв попереду!

 Вони лежли н печі, Демид і Тетян Орлюки, і хоч були вони в чоботях і кожухх, їм було холодно. Стр піч вже не гріл. Вон стоял біл, під зоряним зимовим небом, ненче вві сні, довкол диміло, попеліючи, пожрище. Хту сплено, строго Демид нещдно побито. Не жити вже Демидові н білому світі, бо ж ткий він синій т пухлий, і тк нестерпно болять руки-ноги, й болить голов, й ніхто вже не прийме в хту переночувти, — погоріли хти до одної, сплено село ж по сму річку, н Зріччі що не хт — повнісінько окупнтів.

 І ніде не співли, хоч і був Новий рік. Тільки здля, з-поз річки, долинв чсом п'яний фшистський рев, т одинок жіноч душ розпчливо кликл н поміч:

 — Рятуйте-е-е!..

 Був великий мороз. Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумцький Шлях простягвся у вічність двом велетенськими кривими коліями.

 Притулившись до холодного комин, Демид тихо

 стогнв:

 — Ой... Зтопи, Тетяно, піч. Щось не нгріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що... Хй не гудуть мені... Бчиш, знов повн хт...

 — Добре, вижену. Киш!.. — скзл Орлючих й мхнул рукою н пожрище. — Вже нем. І вже тобі тепло,првд ж?

 — А вірно, що првд. Ой...

 Демид стишився, і н його змученому обличчі промйнул ледве помітн усмішк. Він посміхвсь увесь свій вік — у рдощх і в горі, в веселощх і в прці, і в незлобивому глузувнні з людей і з смого себе.

 — Вже ми німці тепер, Тетяно, он що. І діти нші теж пропли. Блуктимуть по чужих держвх.

 — Т що ти, Демиде. Всі будуть удом, й ніякої Німеччини не буде.

 — Спрвді? Ну, спсибі...

 — Все минеться. Відшумить, як хуртовин, — скзл Тетян.

 Але хуртовин не вщухл. Знову нсупилось небо, в клмуті хмр потонули зірки, снігом змело по руїнх.

 — Рятуйтеї.. — долинло крізь зметіль.

 — Це ти, Тетяно? — скзв Демид, ніби прокидючись зі сну бо щойно повернувши з длекої дороги.

 — Я, Демиде, Тетян. Тобі погно?

 — Зспівй мені, Тетяно, колядки.

 — Колядки.

 — Еге ж. Може, я помирю. Тк хочеться спти. А воно ж різдво. Гості поприходять. Івн з дівчтми. Г? Івн!.. Зспівй про ншого Йвн.

 — Про Йвн? Ну, добре...

 І полинул в темінь хуртовини стродвня колядк Орлюкової мтері:

 Молодець Івночко т вибив ворот, —

 Святий вечір!

 Пу-гу-у! — вил-гул хуртовин, зносил крїну звльними снігми, змітл бездомних, розорених по лісх т болотх.

 Ой вибив ворот у чужі городі, —

 Святий вечір !

 Т нзбирв військ ж землі вжко, —

 Святий вечір!

 А молодця Івночк цього вечор викликли до штбу дивізії, куди приїхв комндуючий рмією Глзунов.

 — Орлюк!..

 — Стрший сержнт Орлюк з'явився з вшим розпорядженням!

 Сержнт Орлюк стояв у землянці перед генерлом Глзуновим у повній готовності. Це було вночі в донецьких степх.

 — Звдння одержли?

 — Тк точно, товришу генерл рмії!

 — Це звдння, Орлюк, виняткової вги. Його успіх — не тільки нш перемог, це збереження тисячі людей. Звтр ми втртимо приблизно... ну, не буду передрікти. Бгто злежтиме від успіху вшої розвідки. Зрозуміло? Отже, н вшій розвідці доля приблизно п'яти тисяч вших товришів. Я ніколи не перебільшую. Зрозуміли?

 — Тк точно, товришу генерл рмії!

 — Я її доручив вм.

 — Єсть...

 — Підождіть. Перш умов — ви це зробите з своїм відділенням зрз же. Орудуйте ножем, бгнетом, чим хочете. Але жодного пострілу, жодного вигуку. Цілковит, тк би мовити, хімічн тиш. Зрозуміло? Язик приведіть.

 — Єсть!

 — І ще. Нкзую персонльно повернутись живим.

 — Єсть, виконти тихо й привести язик.

 — Все.

 — Дозвольте виконувти звдння?

 — Ідіть...

 Орлюк віддв честь і, круто повернувшись, вийшов.

 — Сержнт Орлюк! — почув він генерлів оклик, коли вже причинив двері.

 — Сержнт Орлюк!

 — Орлюк!

 — Єсть, сержнт Орлюк!

 Генерл Глзунов підійшов до сержнт.

 — Ви мене пм'ятєте? — зпитв він зовсім іншим, тихим голосом.

 — Тк точно.

 — І відрзу впізнли?

 — Тк точно.

 — Чом же ви не скзли?

 — Винувтий, товришу генерл.

 — Не грзд. А все-тки?

 — Я тоді дуже вс ляв.

 — Мтерив?

 — Було всяке, — признвся Орлюк і почервонів.

 — Грний. — Генерл Глзунов звернувся до присутніх офіцерів штбу. — Несе порненого комндир дивізії і лє його мтірно п'ять кілометрів.

 — Винувтий, товришу генерл рмії, — я не знв тоді, хто ви. Бчу — кдр.

 — Ну от. Добре, що я тоді був непритомний мло не весь чс і нічого того не чув.

 — А зовнішність у вс, товришу генерл, чимл,

 пудів н шість, кругом всі порнені, ну, хоч плч, тут противник нсідє, тут ще й річк. Перепрв розбит...

 — Тк ти ляти?

 — Ні. Ви смі почли кричти й лятись. То я тоді бчу, що ви мене втопите в нервовому стні.

 — Ну?

 — Вдрив... по голові, щоб зснули.

 — Чим вдрив?

 — Кулком... Чим же?..

 — І я зснув?

 — Тк точно.

 — Грний. Уплв тягнув?

 — Точно. Потім н собі. З річкою вдвох тягли. Той порнений хлопчин, що допомгв мені потім, лейтеннт, кзв, що він вш син.

 — Вітлій?

 — Точно.

 — Нем вже Вітлія, Орлюк... Ну добре. Спсибі тобі, брте. Як то кжуть — гор з горою не сходиться...

 — А людин з людиною сходиться, товришу генерл рмії! — скзв Орлюк. — Дозвольте виконувти звдння!

 Генерл Глзунов якусь мить помовчв. Він дивився н сержнт бтьківським поглядом. Був зсмучений і тривожний. — Іди, солдте. Виконуй свій обов'язок, — скзв він тихо, як рідному сину.

 Не нш спрв описувти в подробицях, де сме це відбувлось і перед яким нступом. Тке й подібне до цього діялось скрізь, де зхищли життя й честь Бтьківщини великі рдянські люди, виховні для мирної прці.

 Сержнт Орлюк повз у снігу в білому хлті, з ним білими грудкми поволі просувлись його гврдійці. Буря йшл зі сходу.

 Перший гврдієць:

 — Кришк мені зрз чи ні? Кришк мені зрз чи ні? Ні! Я дуже молодий, і мені влстиво більш думти про смерть ворог. Взглі, я можу думти тільки про грне щось, і сон мені грний приснився... Аг, првіше. Єсть, првіше, тк... Тільки про грне... Я вби вю їх, це тк. Це я уявляю собі точно... Дивлюсь н годинник: двндцять нуль-нуль. З Новим роком, громдяни всього світу! З новим щстям!

 (Це думки гврдійців. Слов промовлятимуть диктори. Смі ж гврдійці мовчки повзтимуть до своєї мети. —Прим. втор)

 Другий гврдієць:

 — Я не доповзу, звичйно, до Берлін, брти й сестри. Це дуже длеко. Де я, де Берлін. Подивіться н глобус. Ну, т чорт з ним. Я не про це думю, не про смерть мільйонів моїх бртів і ворогів. Берлін нем для мене. Є оцей от нселений пункт... Ось він зрз...

 Буря йшл зі сходу. Сніжн хуртовин розгулялся по всьому, здвлось, світу. Все живе злягло, зховлося в землю, в лігв, в житл.

 Третій гврдієць:

 — Стршно мені. В голові ні думок, ні почуттів. Я ніби розтнув, і холод розповзється в мене по кишкх. Т я перемгю стрх, бо я хоробр людин. І сержнт в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чум б його збрл. Ні, я подолю все н світі присягою своєю. Все одно. Прощйте, брти й сестри, буду орудувти. Н випдок згибелі сержнт приймю комндувння.

 Четвертий гврдієць:

 — Пишуть. Нписти можн все. Щстя померти в бою. Яке щстя? Не треб мені ткого щстя! Ти мені мхорки дй, скільки душ моя потребує. Без мхорки я не воїн, розтуди твою Гітлер, Герінг, Геббельс, Ріббентроп і весь світовий фшизм... Або горілки дють — сто грмів! Хіб це діло! Ти мені дй її рз н три дні, ле щоб я почувв. А тут мете, прости господи. Хоч би вже порнили чи чорти його мму знють. Ну, де ти тут, фшистськ нволоч, де?

 Орлюк:

 — Вітре, вітре, солдтське щстя, зступи мене перед ворогом зметіллю своєю! Трудний і стршний повзу я до ненвисної мети, тк чи ні, тк чи ні? Тк! Посувюсь точно. І взглі — тк, ні пер ні пуху... Приготуйсь! (Пошепки). З Бтьківщину! Блгословіть, ммо... Тихо...

 Кинувся Орлюк н вртового фшист й беззвучно

 всдив нож йому між лоптки. Метнулись гврдійці в Імлі й зникли в ворожих землянкх. Звил хуг.

 А його мтінк випроводжл, Випроводжл,нучл;

 Ой ти мій синку, мій Івночку, Поперед військ не вихвчуйся, Позду військ не зоствйся. Держися військ т все середнього, Т з товриш з сердешного, А Івн мтінки не послухвся, —

 плкл в хуртовину Тетян.

 — І добре зробив, — посміхнувся в думці см до себе Демид. — Воювти — кров проливти.

 Поперед військ мечем мхє, Мечем мхв, січе, рубв!..

 — Отож. «А позд військ п'є т гуляє!» — прошепотів Демид, побчивши в сніжній віхолі всю проспівну кртину.

 — Дозвольте доповісти, товришу генерл рмії!— скзв Орлюк, виринувши з темряви перед генерлом Глзуновим. — Нкз виконно!

 — Добро. Аг, добро... А де Орлюк? — зпитв генерл Глзунов, не відрзу впізнвши Орлюк. — Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дйте йому вин!

 Орлюк, спрвді, вжко було пізнти. Обличчя його було бліде, все в липкому зеленкувтому поті й у крові, пошмтовне ніби пзурми хижих птхів чи звір. Темно-лілов подряпин нд зпухлим червоним оком в крові, пошмтовний мокрий хлт у крові. Від нього йшл пр. Він хитвся.

 — Тиш цілковит, товришу генерл, — скзв він пошепки і рптом зтремтів — його морозило.

 Генерл швидко підійшов до нього й по-бтьківському обняв з плечі.

 — Ух, ти боже мій. Ну що ти? Що з тобою? Порнений?

 — Ні. Гидко, — мхнув рукою Орлюк і, гірко посміхнувшись, глянув н генерл.

 Випивши вин, він не зхотів зкушувти і, щоб ніхто не помітив, нишком зсумувв у пітьмі, посилючи всьому проклятому світу гіркі свої докори й погрози, поки не здолв його сон.

 А король не знє, військ питє, —

 Ой коли б же я знв, чий то син воювв,

 Я ж би з нього свою дочку дв, — Святий вечір, —

 співл Тетян.

 Демид посміхнувся й подивився н Тетяну остннім поглядом. Сніжн білизн вкрил його обличчя. Іній, що припорошив бороду, вус й грубі пухнсті брови, збілів н повікх.

 — Гукй, Тетяно, мороз т двй вечеряти. Сідй, Івне. Сідйте, дочки, — ледве шелестіли стрі Демидові вуст. — Морозе, морозе, йди куті їсти! Морозе, морозе, йди...

 І мороз прийшов їсти кутю. Демидові стло тепло. І мороз, виявилось, ніякий не мороз, його небіжчик дід Смійло, см Демид зробився млим хлопчиною і якось тк легко й вільно ніби знявся й полинув у свято. І вже не Тетян, його молод крсуня мти співл йому чрівних пісень — колядок, яких ніхто вже й не знє сьогодні. Вон співл про диво дивне, чудне диво, як у них н Петр т Дунй змерзв, хто б віри не йняв — Демид см тм бувв, — святий вечір! Демид см тм бувв, — святий вечір! — шблею лід рубв, — святий вечір! — шблею лід рубв і коня нпувв. Добрий вечір!..

 Лютувл хуг.

 І рй длекого дитинств розкриввся перед ними червоними мкми, рожевим цвітом і всилькми. Вони бчили його і в ньому зснули обоє, притулившись одне до одного.

 Н вустх у них зстигл тих усмішк до всього світу. Поступово їх змело снігом, і тк їх і не знйшов ніхто ж до весни. А нвесні довкол печі зцвіли вишні й груші, й тлін згиблих бтьків злився з пхощми вишневого сдк.

 Дивовижні речі діялись н землі!

 Минул весн. Минуло літо й зим. Пролинуло й третє полум'яне літо. Укрїн плл від Дону до Дніпр. Розгромлені в зпеклих боях, котились з Дніпро величезні гітлерівські полчищ. Під нтиском грізної рдянської зброї відступл гітлерівськ Німеччин з усім своїми стелітми. Висджувлись у повітря мости н Дніпрі. Високі пожежі довго осявли Дніпро від Поліського верхів'я до Зпорозького Низу.

 Чотири укрїнських фронти рухлись н зхід чотирм злізними потокми. У всеозброєнні воєнного досвіду, здобутого під Стлінгрдом, Воронежем, Бєлгородом, Хрковом, н Дону і в безлічі інших битв, вийшли рдянські рмії н Дніпро.

 Дві стродвніх столиці змячило вдлині н горбх. Тисячоліття слов'янств н Дніпрі блгословляло подвиги потемків, і святі Київської зруйновної Печерської лври, що вперше побчили стршний суд, дивилися з своїх золочених улмків н темну воду великої слов'янської ріки.

 — Дніпро! Це ж тут я купвся! Це моя річк, бртці! — Сержнт Орлюк стояв по колін у воді, н березі н мокрому холодному піску стояли його бойові друзі.

 — Це мій берег, дивіться! Онде нвпроти, якрз н горі, бчите, груші й вишні? То мої! А з вишнями й хт моя...

 Але товриші не бчили ні вишень, ні груш. Бчив їх см тільки щсливець Орлюк: вони зцвіли цієї осені в його серці.

 Бул темн ніч, одн з бгтьох осінніх ночей, сповнених воєнних див і грізного солдтського щстя. Був сильний вітер. Дніпро неспокійно нуртувв і кидвся в імлі. Чорні хмри вгорнули всесвіт, і мряк стл стіною від землі до неб — глухого, беззоряного. Йшов дощ.

 Рптом змигтів, зплхкотів огнями весь првий берег від Києв до Вишгород й Межигір'я, й стло видно гори з Дніпром, і Дніпро, й піски Лівобережжя. З піскми в прибережному лозняку й длі з лозми у лісовій пітьмі, кряній безліччю вибухів, кипіл робот.

 Рубли щоглові сосни й вікові дуби, пиляли дошки, стругли колоддя, плі для мостів, кріпили понтони, плоти. Тисячі нйрізномнітніших зсобів перепрви — брксів, човнів-душогубок, плотів, бочок, дощтих воріт і всього, з що тільки могл вхопитись людин, щоб не потонути, — все рушило н людських плечх через зрості до Дніпр.

 Вжкі колоди й слизькі дошки випорскувли з рук, пдли в ковбні рзом з людьми, ле десятки тисяч теслів, сперів, понтонерів, мостовиків не помічли ні склок, ні подряпин, ні геть стесної шкіри н своїх мозолястих рукх і змуляних спинх, збувли, що не спли вже дві доби й мйже не їли, тому що ніколи було їсти, і їж стигл в куховрів. Попереду був Дніпро, і кожен, від генерл до солдт, розумів, що треб поспішти н првий берег, поки розбиті в лівобережних битвх гітлерівці не отямились.

 Підтяглсь величезн ртилерія, від Переяслв-Хмельницького вже підкочувлись до Десни тнки слвнозвісного Крвченк, ле, не чекючи н повний склд підкріплення, комндувння фронту звеліло солдтм і офіцерм рмії Глзунов перейти Дніпро.

 — Все... Починємо! — скзв генерл рмії Гл-зунов і, поглянувши н годинник, підвівся нд кртми. Підвелися й усі генерли, полковники, комндири й політпрцівники. Військов рд зкінчилсь.

 — Злишилсь годин. — Генерл Глзунов обвів очим всіх присутніх і скзв дуже тихо:—Збудьте н цей чс нкзи, труднощі, всю суєту, весь мехнізм війни. Ідіть до солдтів і скжіть їм нйголовніше. А нйголовніше зрз — це добре слово. Скжіть їм нйкрще, що підкзує ця ніч. Я зню: їх не трз-б ні переконувти, ні примушувти, — перед ними Київ. Але Дніпро від цього не мілкіший, і ворог не слбший. Це велик ніч. Тому не бійтесь великих слів. Скжіть їм, що сьогодні в усьому світі нем людей ні прекрсніших, ні чистіших, ніж вони. Міряйте життя й смерть великою мірою. Скжіть нйпростішій рядовій рдянській людині-солдтові, чиї діди й прдіди вимолювли собі в бог з копійчну свічку дрібок безсмертя, скжіть їй, що вічність см стукє до її грудей цієї ночі. Ідіть.

 — Солдти великого Рдянського Союзу! Форсуємо Дніпро!..

 Полковник Рябов, Зрубін, Федорченко й інші полковники й підполковники пояснили солдтм нкз

 комндувння. Полки стояли в імлі. Нкз був точний, і кожен двно вже знв свій мневр і передумв безліч думок, готуючись до перепрви.

 — Тисячу років тому тут приймли хрещення нші предки. Сьогодні в цю священну ріку увіходимо ми! — Полковник Федорченко, незвиклий до високих слів, вробив пузу, нче дивуючи собі смому. Він ніколи ще тк не говорив, ле відчувв, що генерл мв рцію, що сме ці слов потрібні були солдтм зрз. І см він був сповнений блгородного відчуття історії. Голос його був ясним у тумні й глибоко людяним: — Хй же кожен з вс подумє, нщо він нродився н світ у цей знменний чс! Чого чекють від нього нроди? Якого подвигу! Роздивіться. Прислухйтесь кожен до голосу своєї душі. Чи вільн вон від тягря особистого, спогдів, бжнь?!

 — Смерть фшистським окупнтм! — глухо відповів полк з імли.

 — Це велик рік, — кзв мйор Підсікйло своєму бтльйону вже крй берег. — І хоч мости всі зруйновно, ми, однк, будемо н тому березі. Тк звеліл нм Бтьківщин.

 Мйор Підсікйло подивився в той бік, де під осінніми вітрми нуртувли дніпрові хвилі, й грізно нхмурився. Дощ періщив його під вітром, т не про дощ думв комндир бтльйону.

 — Чого ж нм побжти цієї ночі й що зповісти ншим нщдкм, якщо, виходячи з усіх дних, чимло з нс зчепить, тк би мовити, снрядом, бо нкриє хвиля? Зповімо їм, брття... — Підсікйло ще рз глянув н кручі київських висот. — Тобто, я хочу скзти, що коли нш чс нств, знчить, зповімо їм безсмертя!

 Бтльйон. Смерть фшистським згрбникм!

 Підсікйло. Знчить, пояснюю: перед нми не просто той берег Дніпр. Перед нми, тк би мовити, той берег долі. Все! Перший човен веде сержнт Орлюк!

 Сержнт Орлюк (в човні). Не озиртись — рз! Цілковит тиш — дв! Дивись обом — три! Двй!

 Тк почлся ця битв. Спочтку пішло їх небгто, якихось півдесятк хистких човнів. Хвилі кидли ними в різні боки, розносили їх, зхлюпуючи бризкми. І пітьм, хоч око вийми. Але коли н півдорозі сплхнув рптом з првого берег ворожий вогненний вл і все осяяло феєричне світло, побчив Орлюк, який грізний Дніпро був перед його хтою. Вод клекотіл й пінилсь від куль. Освітлені вибухми, водяні смерчі від мін т снрядів розтинли пітьму й спдли н тих, хто плив і тонув, вжкими студеними потокми.

 Геть-чисто вся рік, скільки оком кинь, прворучі ліворуч, рясніл бійцями. Вони пливли, простуючи вперед і вперед, туди, до смертоносних вогнів, н рибльських човнх, н плотх, н бочкх, н позривних з ворітниць воротях, озброєні смою лиш легкою зброєю й мужністю.

 Вони перепливли ріку. Бтльйони Підсікйл, Сви, Нефедов, Чупя перші кинулись н првий берег, покзвши приклд відвги н довгі чси. А перші з перших переможців Дніпр — Конк, Сокольников, Третьяков і Трохименко стли історичними солдтми. Сконв тільки Євген Бряк уже н смому березі в них н рукх, т сержнт Орлюк не стло.

 Коли його човен перевернуло й підкинуло вгору вибухом снряд, він, порнений, вилетів з нього й шубувснув длеко у воду, й холодн бистрин понесл його вниз з течією рзом з тисячми його сучсників. Промйнули перед очим берег, вишня, хт, й нічого не стло.

 Стршний був Дніпро, потемнілий від крові. Клмутн хвиля.

 — Длі!

 Перед хірургом лежв Орлюк.

 Відтоді, як чиїсь добрі руки витягли його з води, минуло кільк днів. І що не день, йому гіршло. Жр у його позбвленому крові тілі перейшов з сорок перший грдус. Стршн гзов гнгрен врзил його руку. Рук лежл поряд нього розпухл до неймовірного розміру, темн, в бгрово-синіх плямх т пухирях, і нестерпно смердюч. Три дні не спускв з неї очей Орлюк. Він дивився н неї, як н смертельного ворог.І мовчв.Руку Орлюкові врятувти не можн вже було.

 — Пізно, — скзв хірург до свого помічник, — доведеться відтяти руку.

 — Відтинйте! Ріжте швидше! — рішуче й швидко скзв несподівно Орлюк.

 Здивовний хірург повернув голову. Н нього дивились широко розплющені серйозні Орлюкові очі.

 — Ріжте швидше! — нкзв Орлюк і нвіть мотнув головою, ніби відкидючи непотрібну руку.

 Не допомогли Орлюкові ні протигнгренозн сировтк, ні спроб переливння крові. Його спорожнілі кровоносні судини сплись і тепер чинили вже опір введенню крові. Від плечового суглоб гнгрен поплзувл вже через ндпліччя до шиї. Розпухле плече являло кртину грізну й нестерпну.

 Коли його перевезли в тиловий госпітль, він був уже без пульсу. Він був безндійним. Життя покидло Орлюк. Але він не здввся. Свідомість не зтьмрювлсь ні н хвилину, й жодн душ в плті не почул жодного стогону. Він мовчв, і вся його воля пішл н цей нпружений і мовчзний опір смерті.

 — Як ти себе почувєш? — спитв хірург, що був н обході плт, і взяв його з руку. Пульсу мйже не було.

 — Нічого... Добре... Скжіть, докторе, жити буду? — прошепотів Орлюк, вдивляючись докторові, вдвлося, в сму душу.

 — Жити? Обов'язково, якже! — вдвся хірург до своєї звичйної рятівничої брехні й, бччи, що Орлюк вже помирє, що йому лишилось якихось кільк хвилин життя, відійшов до другого порненого, не признчивши йому нвіть перев'язки.

 Орлюк зрозумів, що ндія покидє його нзвжди.

 — Стривйте!.. Доктор!..

 Хірург зніяковіло озирнувся. Орлюк прочитв його думки.

 — То перев'язк вже не потрібн? Г? — спитв він, згоряючи в огні своєї гнгрени й обплюючи його плючим поглядом.

 А що скзти хірургові? Що кзти хірургм щодня біля постелі вмирючого?

 І пішов хірург з лікрями й сестрми-жлібницями до перев'язочної, Орлюк відкинувся н подушки й зридв,Пригдв він свою Київщину, золоту свою крїну, свої розлогі лни, сди. Стрий Дніпро змигтів у його пм'яті своїм вічним святковим простором. Пригдлсь Улян, з якою мріяв прожити життя нд прекрсною своєю рікою.

 — Де ти, Улю? Поглянь н свого Івн! Бчиш?.. Зметвся сержнт н своєму смертному ложі. Збився, ненче підбитий птх. Не помирти хотілось

 Орлюкові — жити!

 Рптом з'явилсь Улян, бо що інше привиділось йому.

 — Ай! — зстогнв Орлюк 1 глянув по плті, в плті смі тільки порнені н білих койкх.

 — Ось де я...

 І рптом він вств.

 Обійшовши всі плти, хірург Богдновський зйшов у перев'язочну й, розпорядившись щодо перев'язок, присів крй вікн, чекючи н почток роботи.

 Рнок був сірий, хмрний. Богдновський опустив голову н руки й змислився.

 Несподівний дужий стук у двері примусив його здригнутись. Хірург озирнувся — Орлюк!

 Він стояв у дверях в смій білизні, в мокрих від крові й гною бинтх, вкритий холодним потом.

 — Перев'язку!.. — зстогнв Орлюк і, витягнувши вперед прву руку, попрямувв до столу. — Жити хочу! Двйте перев'язку й усе, що тм треб!..

 Сержнт Орлюк ішов до оперційного стол, хитючись і зточуючись, як н плубі корбля в ургнному морі.

 Вржений неймовірністю того, що стлось, хірург зстиг. Стршний був Орлюк і прекрсний.

 — Ви думли, я вже помер? Я живий! — зметвся Орлюк, шукючи опору здоровою рукою.

 — Перев'язку! Перев'язку дйте... Жити хочу!!! І Орлюк упв н руки підбіглому хірургові. Схвильовний хірург підняв його, як хлопчик, й поклв н стіл.

 — Ви гдєте, нм пощстить його врятувти? — зпитв його систент, що вбіг сме до перев'язочної, й почв подвти зі звичною точністю інструменти.

 — Він уже см себе врятувв, — скзв хірург дзвінким голосом. — Держіть. Тк... Т держіть, хй йому... Ну!

 З хірургом стлось щось дивне. Він зовсім перемінився. Він почв прцювти весело, з ндзвичйною енергією і, прцюючи, він милуввся сержнтом.

 — Ах, ви подивіться, який велетень! Як грудн клітин! А плече яке, г? — зхоплено кзв хірург, оброблюючи стршну Орлюкову рну перекисом водню й нклдючи н неї септичну пов'язку.

 — А ноги якії А шия! А ход як! Ви бчили, як він увійшов? Стрункий, як бог. Кмфору!.. Тк... Прекрсно. Ах, який юнк! Ви погляньте, які м'язи. Як він увійшов!

 — Але ж як він увійшов? Він же був лежчий хворий! — здивувлсь медсестр.

 — А що ви тм тямите! Курк!

 — Не смійте мене обржти.

 — Пробчте...

 — Але де він нбрвся сили? В нього ж не було пульсу? — скзл друг сестр.

 — У нього бул воля... Тримйте!.. Тримйте бо йдіть під три чорти!

 — Ви думєте, він житиме?

 — Він житиме довше нс з вми! Тримйте!.. Тк... Повірте мені, він зробив для свого життя вже більше, ніж ми робимо зрз... Бинт!

 Хірург прцювв з незвичйним нтхненням. Ніколи ще не пргнув він тк пристрсно врятувти людське життя, як зрз. Івн лежв перед ним непритомний, ле його могутня воля до життя й боротьб передлись хірургові й зполонили його. Він збув свою втому, свої безсонні ночі й прцювв, як після чудодійного сну й внни, прцювв легко й рдісно, і сонце, що вигулькнуло н хвильку з хмр і ззирнуло в оперційну, немовби посміхнулось до нього, як обіцянк щстя. Тк сил опору смерті вмирючого помножил силу волі лікря, і цю силу лікр повертв хворому сторицею. Вливши йому ще рз протигнгренозну сировтку й півлітр крові, він нкзв дти йому теплого вин й грячого чю й довго гріти його грілкми. Поступово пульс у нього почв відновлювтись, порожевіли щоки, і Орлюк розплющив очі.

 В сірих очх горіло ще те сме зпитння. Всі четверо — хірург, систенти й сестри — кивнули йому й відвернулись від склдного нпливу почуттів.

 Орлюк глянув н хірург й посміхнувся.

 — Ви вигрли генерльну битву мйже без будьяких зсобів для перемоги, — скзв схвильовно хірург. — Дякую вм. Ви нвчили мене жити. Я схиляюсь перед блгородством вшої волі.

 Коли Орлюк везли з оперційної н койку, йому плодувл вся плт. Порнені з гордістю дивились н свого товриш й кричли йому «ур», й койки двигтіли від їх блгородного зворушення. Це бул велик хвилин злгоди, єдності, щстя. Все посміхлося Орлюкові — всі люди, стіни госпітлю, небо. Відчинились білі двері.

 — Товриші порнені, визволено Київ! — пролунв високий, чистий голос сестри ще з порог.

 Гучне «ур» підхопило Орлюк, підживило його сили, й він побчив свій Київ — Золоті ворот. Щопрвд, не зрзу він його побчив. Понд місяць минуло, перше ніж позбувся він своїх рн і поїхв н попрвку додому, в рідні Пвлівці.

 Мине ще півроку, може, й рік. З невмолимими зконми війни, після небчених пожрів нших міст сплхнуть ж до неб ворожі міст. Впде Берлін. Гітлер зникне, впдуть його друзі, скуштуввши отрути з скляних мпул. Днтовими рядми побредуть полонені по сплюндровних своїх вулицях, серед битої цегли, пороху й тліну руїн, похиливши голови, не пізнючи, не розуміючи, жхючись. Стрілятись почнуть нтхненники безглуздих Drang`ib nach Osten, тргічної Німеччини й віштимуться н шовкових шнуркх з дітьми, вівчркми й вовкодвми серед речей, яким нлежли їх неситі обдурені душі.

 Пм'ятники імперторів т їх коней з бронзи, і їх орлів і левів з люто роззявленими пщми впдуть потрощені під ноги, і будуть кинуті додолу їх знмен, ці тргічні символи великих хибних думок првителів німецького нроду, які дремно шукли щстя з допомогою штик мйже сто років... Нічого не знйдено, крім спустошення і згибелі цвіту людського.

 Але все минє.

 Нові знмен — і не ворожнечі вже, згоди і дружби — зполум'яніють нд бгтьм розкрілченими столицями, й цілі нції в зхвті плесктимуть їм з слізьми зворушення, припдтимуть н площх до сірої солдтської шинелі сержнт Орлюк, питтимуть, звідки вон, де шит, ким зворожен, чи бгто рзів прострелен. Потім бгто хто з них вгмується згодом, бо все минє — і зхвт, вдячність, і неповне просвітлення — і, підкоряючись злобі дня, життєвій пошлості й зстрілій інерції пропгнди, почнуть, можливо, гнити шинель з недосконлий крій і држливий некомфортбельний зпх чужих длеких рівнин.

 Але господь з ними, з столицями, з зхопленням і з чужим комфортом.

 — Додому!

 — Нехй воюють дипломти! Хй журнлісти проливють чорнило! Зупинись, кров! Прийди скоріше, мир!

 — Хй живе перемог! І мир!

 — Хй живемо ми!

 — Хй живу трохи і я, Івн Орлюк, сержнт. Ось вон, моя стнція. Бувйте здорові, товриші мої!

 — Бувй здоров, Орлюче! Кляняйся від нс своєму дому і всій фмілії. До побчення! Не зсиджуйся!

 Товриші випили ще рз н прощння, і Орлюк, що діств відпустку для попрвки, висдився з вгон.

 Поїзд пішов н фронт.

 Орлюк оглянувся нвколо — стнції нем. Тиш. Тк тиш, що в нього здзвеніло в вухх. Він нвіть похитнувся. Чс, що три роки мчв із швидкістю снряд, рптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прпори, плкти? Тихо. Бтьківщин не вийшл зустрічти свого син. Не вийшли ні бтько, ні мти, ні сестри,ні вон.

 Не було ні прпорів, ні привітння. Рдіохвилі не сколихнули ще довколишнього блговістям Перемоги. Не було нроду. Не було нічого, про що мріяли зхисники Бтьківщини, ляскючи зубми й зброєю тк довго. Все це буде з другого повернення.

 А зрз Орлюк стояв н своїй сплюндровній землі, н свіжих слідх недвніх битв. Перед ним простерлись його рідні руїни. Це були мертві переддвір'я Києв — стерті з лиця землі Броври, Дрниця, Слобідк, Вигурівщин, виплений Трухнів острів. Понівечені устої зруйновних вибухми дніпровських мостів підносились нд повіддю потворними голими кістякми. І скрізь, куди не кинь оком, бчив Орлюк стршні сліди руїни й нещдного плійств. Тільки трупми вже не тхнуло, їх вже прибрл земля. Життя перемгло. Вже зеленіли тополі, верби. Починлсь весн.

 Пройшовши через Київ, Поділ, поминувши Вишгород дорогою війни, весняного вечор сержнт Івн Орлюк прийшов у своє село й спинився біля рідної хти.

 Хти не було. Бул см піч з високим комином серед руїн біля груші. Спочтку йому здлось, що він помилився, що це не його хт, тобто не його піч. Він почв роздивлятися, щоб по суміжних будівлях переконтися у влсній помилці. Але пустк бул нвколо, і все було незнйоме. Лиш де-не-де стовбичили ткі ж смі печищ, й тільки попід горою тулилося кільк хт, т й то безверхих.

 Дом він чи ні?

 Дом.

 Орлюк пізнв це по груші.

 Хто не впізнє своєї строї груші, цього дерев пізнння добр свого дитинств?

 Тк, удом Орлюк.

 Ось його хт, біл, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксмитовим мохом, рхітектурн прмтір пристновищ людського. Незмкнен, повсякчс відкрит для всіх, без стуку в двері, без «можн?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й зконне, немовби створили його не людські руки, см природ, немовби зросло воно, як плід серед зелені й квітів.

 Не було в ній челяді. Не було ні вітльні, ні сплень, де довго висипляються, не було місця для лінощів. Не було н білих її стінх ні фмільних портретів, ні шкірою оббитих крісел, ні скринь у кутку, ні пнцерів предків, бо рублись предки в двнину з непокритими грудьми. Були хлібороби бтько й мти, що весь вік творили хліб і мед для людей.

 Де вони? Куди поділися з цієї прекрсної хти? Де поховні? Які прокльони шепотіли перед смертю? Чому тк тяжко й тк мло щстя? І чс тк летить, і історія тк швидко стріється, ніби хт щезл вже двним-двно? Тільки смуток злишився н печі, щемить розлук й ще щось.

 Орлюк плкв. У цю хвилину він любив свою хту нд усе в світі, дужче з всі плци й хрми, що є н землі. Скільки він мрив нею в бгнюці, в ямх, у воді й вогні. Скільки думв про неї, як боявся не побчити її, проносячись по чужих руїнх. Скільки розствнь, невтішних розлук, мрних, не здійснених чекнь пішло з цієї хти з вогнем і димом?

 Коли вон ще бул жив й кущики пшениці проростли н її зеленій стрій стрісі, і кругом було безліч нсінин, і бул вон привітн, як мти, однк споконвіків кидли її, і хто кидв — рідко повертвся. Носило його вітрми по світх, бо й см він бігв, як той собк, з випдковим чужим возом, і тільки зрідк згдувв її, як щсливе дитинство, як свою юність знпщену й свою мову призбуту, й звичї, і вірувння, й крсу неб й землі.

 — Я не слвословлю тебе, моя стр хт, — здвлось, примовляв Орлюк, підхоплений нестримним потоком нйвжчих почуттів. — Коли нем в живих ні бтьк вже, ні мтері, ні лгідних сестер моїх, і нікого, й тебе смої вже нем, що мені пиштись, що втіштись твоєю неіснуючою строю дірявою стріхою. Я нвіть не пригдю чи й спрвді бул трохи длі клуня з чорногузом, чи то нснилось мені. Ніхто не дорікне мені, що я вихвляв тебе чи ось плчу з тобою тяжко, чи вслвляю тебе своєю зброєю й рнми. Я прощюся з тобою. Я кзв ще перед великою війною, коли було мені весело, і я бгто хотів: щезни з моєї землі! Хй тебе не буде! Обернись н хороми, вкрийся злізом, підрости, підведись нд сдми, роздйся вшир і вгору. Хй гсють по твоїх просторих кімнтх веселі діти, хй спочивють і розкошують у достткх і щсті дозвілля твої люди. Хй це будеш не ти, би лишень щез смуток і клопіт з твоїх кутків і холодних твоїх сіней...

 Прощй. Тебе нем. Я стрждю. Мені жль. В тобі тк хороше пхло стровиною й спокоєм, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. І з доброї твоєї печі пшіло борщем і свіжим хлібом, печеними й сушеними яблукми, нсінням, зіллям, корінням. А в сінях твоїх пхло мком, гниличкми й хомутом. Нем тебе, й ніде мені прихилити свою голову. Крізь твої млі віконця тк лгідно ззирло сонце з соняшникми, й різними квітми, і всіляким пхучим зіллям. А н покуті нд білою сктертиною стол й темний білобородий бог у срібній ризі, і Шевченко, і Ворошилов, і козк Ммй, і Будьонний, і Георгій Побідоносець н білому коні, і ще якісь добрі люди й боги дивилися з стіни н піч і н поріг, і н всякого доброго чоловік, що скидв шпку, стнувши н дверях, дивились лгідно й мирно, ніби припинивши трудне й звзяте своє змгння, й проживли в мирному товристві й злгоді, розмовляючи, коли нікого не було в хті, з домовиком, що жив з комином у кглі, і з принишклим, стрим-стрезним укрїнським чортом, і снились усі гуртом ббусі вночі, поки не хрестилсь крізь сон ббуся, бурмочучи з переляку «Ом'яця й син».

 Довго стояв Орлюк у тяжкому зціпенінні. Дорогою війни неподлік пропливли н зхід величезні, ненче корблі в морі, бгтотонні мшини з нродом. У весняному небі рокотіли літки. Смеркло.

 Зглибившись у тисячі спогдів, у споглядння кртин незчисленних пожеж, що в них його хт бул лише іскоркою в степу, Орлюк не помітив, як неподлік від нього, висдившись з проїжджої внтжної мшини, зупинився молодий солдт у сірій шинелі, великих чоботях і шпці-вушнці.

 Орлюкові було не до солдт. Доля бтьків, стертих, здвлося, з лиця землі, зступил від нього весь світ. Між тим, солдт поволі підійшов до груші й, рптом обійнявши її, тк якось сумно пригорнувся до неї. Здвлось, він плкв, поринувши в свою смотність, нічого не помічючи довкол.

 Помітили вони один одного не відрзу й, нвіть побчивши, не зрзу кинулись нзустріч, тким неподібним було все н ту двно минулу дійсність.

 — Невже це ти?

 — Івне?

 — Уляно?! Уля!

 Вони й не вони! Ті ж смі й не ті! Мйже зовсім не схожі. Ні, схожі! Але чому все стло інкшим? Чому весь світ ткий несхожий?.. Де воно? Де воно?

 — Чи ж це ти?

 — Івне!

 Від цього обоє вони зплкли, тут ще двов порнених пройшло, обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, — теж, певно, зійшовши з мшини, прямувли дорогою життя і смерті. І тк ці збинтовні солдти пройшли десь до своїх попелищ і тк співли «Збіліли сніги», що не те що живі, й мертві не витримли б, ткою великою бул влд пісні тм, де вон повсякчс нроджується.

 Он і зболіло тіло, козцькеє біле, ще й голівоньк.,.

 Сотні розпитувнь, сотні дотиків. Зпитння стиклись одне з одним н близькій відстні, впритул, громдились, розсиплись, збочувли, і все здвлось не тим, не головнішим. Але любов розумн й прозорлив. То посміхючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увгою, вони мйже відрзу відчули, що вони перемогли, що ніяке ні зло, ні помилк, ні нещстя не стло між ними, й відкрилсь їм рдість життя.

 — Скільки рз мені здвлось, що я виносил з бою тебе. Сотні рз здвлось мені, що це ти, що я тебе несу, тебе, Івночку! — кзл Улян, обмцуючи груди й руки Орлюкові й не спускючи з нього очей, як зчровн. Н якусь мить в її очх сплхувли ще в промінні рдості стрі стрхи, тк бгто знл вон про смерть і кліцтво.

 — Як же ти живий зоствся?

 — Не зню. А ти?

 — Не зню.

 — Де ти бул?

 Вон бул тм смо, де й він. Вон дістлся туди мйже чудом. І коли, збивючись і хвилюючись, вон відкрил йому лише соту чстину перейдених шляхів, нзв місцевостей, подій, відходів, мршів, і перемог, і знйомих імен, Орлюк зрозумів, що т легендрн сестр Улян, про яку згдувли порнені у бгтьох похідних госпітлях н всьому щонйвжчому шляху війни, яку з зхопленням і вдячністю описувли не рз Орлюкові, як чстенько бул поряд нього в сусідніх чстинх, що це й бул вон.

 Оселились Орлюк і Улян в Орлюкової тітки Антоніни. Від неї й довідлись про згибель своїх бтьків, і мтерів, і бгтьох сусідів.

 Іншим чсом, з інших обствин, довго, певно, оплкувли б вони цю стршну втрту свого роду, ле війн — теж життя. Посіявши довкол тку безліч смертей, життя влдно продиктувло їм свої зкони. Івн і Улян вирішили стти подружжям.

 Н превелику рдість Орлюкові, в селі стояв ще штб його підрозділу, в сусідньому — штб рмії. Вони з'явились до генерл Глзунов вже як місцеві жителі просити, щоб він їх звінчв.

 — Що?! Цього ще тільки й бркувло комндуючому! — обурився вртовий офіцер, коли Орлюк виклв йому своє прохння. — Тм опрцьовується плн нступу, йому тут згс влштовуй! Хто його пустив сюди? Прізвище?

 Орлюк відрпортувв.

 — А-!.. Орлюк? — рптом з'явився н дверях комндуючий і привітно посміхнувся сержнтові. — Ну як, живий-здоровий?

 — Н бтьківщині, товришу комндуючий. — Орлюк доповів генерлові про свою нречену, про смерть рідних і про мету, з якою прийшли.

 — Я прошу вс, товришу генерл, зробити нм тку честь, т тк, щоб усе життя згдувти нм цей день, як свято.

 — Розумію, розумію, ось тільки не зню, як це робиться. Не доводилось, — скзв генерл. — А що ви, приміром, хотіли б?

 — Я не зню, товришу генерл, ле що-небудь не тке, як було до війни.

 — Ми хочемо, щоб грно й трохи врочисто, — додл Улян.

 — Цілком вірно, щоб трохи врочисто, відповідно до умов місцевості, — скзв Орлюк.

 — Добре, пострюсь. Тільки дйте мені подумти трохи, — скзв серйозно генерл Глзунов і, глянувши суворо мимо генерлів і полковників, що стояли близько нього, нкзв д'ютнтові приготувти цивільну чорну пру. А коли д'ютнт ледве-ледве, смими тільки очим посміхнувся, — він тут-тки суворо вичитв йому й мло не вперше з всю війну розсердився.

 Улян стоял см в скромній хтині тітки Антоніни й скидл з себе звичйний свій солдтський одяг — скинул шпку-вушнку, сіру шинель, гім-нстьорку, спідницю, поскидл вжкі грубі чоботи, до яких нсилу бул звикл. Потім, помившись холодною водою, вон почл вбиртись перед дзерклом в двно збуте, здвлось, дівоче вбрння.

 Тут невеличке дзеркльце відрзу почло покзувти Уляні ткі зворушливі зміни й перетворення, що вон ж розхвилювлсь, ледве стримуючи сльози.

 «Чи й спрвді це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я тк! Яке щстя, що не гнию в ямі, не нидію в рбстві. Що я жив й отк от! Ой!» — дивувлсь Улян, торкючи легенько свої брови, обличчя, груди.

 Вон побчил, що в неї грн ніжн шия й плечі, що в її великих темних очх сплхують іскорки не-розтрченої ніжності й юного нтхнення, що вся вон легк й струнк.

 Вон дивувлся своїй вроді.

 Перед дзерклом у нпівзруйновній недогорілій хті з вжкої сірої солдтської шинелі воїн Великої Вітчизняної війни виникл, як тїнство, дівчин-нречен.

 Мтерине шлюбне вбрння — біл сорочк, вишит великими червоними квітми, вишнев шовков спідниця, теж у квітку, і веселе нмисто з корлів, і розмїті стрічки, — все тк хороше пхло домом і двниною безтурботного дитинств, що Улян, зчровн, збул н хвилинку про все н світі. Потім, вже зовсім вдягнен, вон глянул зненцьк н свою сіреньку шинельку й зплкл. Кинулсь Улян до шинелі, пригорнулсь, притисл до серця.

 Рипнули двері, увійшл Антонін.

 — Місто якесь збрли, т не дочул.

 — Яке?

 — В бзрі бул.

 — Яке місто? Хто кзв?

 — Т розсду ж попродл.

 — Місто яке? Що збрли?

 — Атож. Т купил оце чорнобривців т мку.

 — Коломию? Чернівці?

 — Т брвінку трохи, т мльви.

 — Т чи ви глухі, тітонько? Оглухли?

 — Авжеж. Хй, думю, цвіте собі. Тк ото люблю, коли в горідчику квітки. Пм'ятю, кзл моя мти:

 «Цей світ, як мків цвіт. Зрнку цвіте, до вечор опде!» Отк і все... Антонін порозклдл н вікні нсіння й почл портись біля печі, великої, зтишної, не перестючи оповідти Уляні:

 — Ото як стл Німеччин, то вони що? В пртизни, т двй вже їх стріляти, оті твої Орлюченки. А вони тоді зйшли т півсел й сплили. Т дівчт до себе погнли, нс по смий яр зхопили т чисто всіх і постріляли в яру.

 — От звірі!

 — Еге ж. А я ж їх човном возил битись.

 — Фшистів?

 — Т ні. Пртизнів отих! Везу якось їх, вони, ідоли, як почли стріляти, ті вже фшисти, щоб їм добр не було. То я тоді кричу вже до пртизнів:

 «Не хитйте човн, потонете. Стріляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!» Тк і не судилося їм цього рзу дісттися берег. Прострочили кулеметми всіх до одного. См ото я й зостлся в живих. Т зрзу й не бчу, що вони мертві, і кжу це їм, нещсним: «Тихо, синочки, не хитйте човн...» — Антонін схлипнул й підійшл до Уляни.

 Тк і постли пртизни перед очим в Уляни, як розповіл Антонін. Одні лежли, звернувши до неб бліді свої обличчя, й зорі погсли в їх мертвих очх. Інші похилили голови з борт і бчили зірки длеко внизу під собою, і здвлося їм в остнню смертну мить, що пливуть вони в ндзоряну сяючу длину.

 — Ой не хитйте човник, синочки, не хитйте!.. Антонін гребл, вибивючись з сили, води в човні прибувло. Потонули пртизни н очх, як лежли, її схопили поліцї-хижки й поствили перед есесівськими офіцерми н допит, мокру, биту.

 — Не питйте мене. Нічого не кзтиму, ткі ви мені гидкі й бридкі. Убивйте. Все одно дітей моїх повбивли, щоб вс било од дорогу, щоб вс сир земля не прийнял...

 Тоді гестпівець удрив її у вухо. Вон впл, її вкинули в яму, повну трупів. Потім в неї вистрілили й яму зкидли землею. А вночі почл ворушитись земля, — Антонін вилізл з могили, як прведн душ н стрій кртині стршного суду. І вилізли ще порнені Демид Сорок й Ромн Клунний, які опритомніли вже в могилі. — Отк-то, голубонько, щоб ти знл, — скзл Антонін Уляні по довгій пузі. — Відтоді й оглухл я. Тж дурні дурнями, що тм не кжи, нічогісінько по-ншому не тямлять, ну, як т деревин чи скотин, одне знють горілку дудлять т по-своєму — гл, гл. А гнли ж у Німеччину корів, свиней, коней, всякого добр. А людей вибрли — тисячі тисяч. Дівчт, хлопчків, тж тк було жлісно! Ой господи!.. Ну ж і зблклись. Піду город копти. Двй шинелю винесу. — Антонін взялсь з рукв шинелі.

 — Не дм!

 — Т нвіщо вон тобі? Ти глянь-но н себе, — бо-женьку мій, молод т грн, як квіточк, їй-бо, првд. Двй.

 — Ця шинель нйдорожч мені нд усе в світі, — скзл Улян, не випускючи з рук шинелі. — Я її, тітонько, в скриню змкну, щоб діти мої й онуки дивились...

 — Т негрне ж воно, що вони тм побчть? Хіб що дірки.

 — О, бгто побчть!

 — А, вигдуй! Стр шинеля, побит кулями, теж мені хвстощі, т брудн, — хто тм н неї дивитиметься? Торочиш тке, ще вчительк!

 — Тому й кжу.

 — А!.. Збувти треб, щоб не труїло душі. Геройство! Не геройство, нпсть, горе нше. Викинь з голови т думй про грне т хороше. Онде вже їдуть!.. А, рятуйте мою душу...

 Спрвді, кільк мшин під'їхло до хти. Н порозі ств Орлюк з бойовими товришми. Побчивши Уляну у весільному вбрнні, Орлюк спинився в зхвті й нвіть ступив крок нзд.

 — Уляно?! Товриші, ви гляньте! Ні, ви подивіть-ся-но. Кртин відродження!

 — Поїхли!

 — Вже? Дйте ж поблгословити сиріт, — зхвилювлсь Антонін. — Ні бтьк в них, ні мтінки. Смі-одні, як билиноньки...

 — Ні, не смі, тітонько, — зговорили бійці-тнкісти. — Ткого товриств хоч кому побжти!

 Тут тнкісти й дівчт оточили молодих. Які сме слов кзл їм Антонін, толком не чути було. Вон схлипнул рптом і зплкл. Але перед тим, як блгословити молодих, вон одібрл-тки в нреченої шинель із словми:

 — Двй, кжу тобі, не сором мене!

 Мшини стли біля під'їзду сільськогосподрського інституту, єдиної великої будівлі, якої фшисти, геть погрбуввши, не встигли висдити в повітря.

 В нвстіж відчинених дверях молодих зустрів генерл-лейтеннт Григорій Григорович Глзунов. Він був у цивільному, що робило його схожим н вченого. Тільки колодк бойових орденів, що блищли н грудях, і особливий влдний погляд видвли полководця.

 Нщо він тк зробив, ніхто ніколи не питв. Але всі, хто був при несподівній появі генерл в цивільному, — військові, невійськові, молоді й стрі, — всі зрзу збгнули особливу знчущість хвилини й ствлення генерл до війни й миру, до життя, й усіх перейняло особливе тепле почуття до нього — вдячності й любові.

 Взявши Івн й Уляну з руки, генерл Глзунов повів їх до злу. В погрбовному злі не було ні кртин, ні сттуй, ні коштовних стровинних люстр. Але т жив кртин, що несподівно відкрилсь молодим, врзил їх своєю величчю.

 Трист товришів стояли тут у злі пліч-о-пліч, трист тнкістів, ртилеристів, деснтників, офіцерів і політпрцівників, більше — простого сержнтського й рядового люду зустріли Івн й Уляну.

 В світлі електричних похідних лмп і свічок груди їх сяяли орденми. Окремо стояли дівчт-воїни й звичйні дівчт й підлітки, з квітми, в звичйному одязі. А одн груп, чоловік з тридцять, бул, як один, у білих пов'язкх. Це порнені з госпітлю прийшли привітти перемогу життя.

 Пусть ярость блгородня Вскипет, кк волн.

 Идет войн нродня, Священня войн!

 Всі співли, весь зл. Могутня пісня Вітчизняної війни гримнул, як тільки з'явились молоді, з ткою силою, що Івн і Улян н мить зупинились.

 Не співл тільки невелик груп літніх жінок. Це були мтері збрних у фшистську неволю дочок і розкидних долею по всіх фронтх синів, що від них ні вістоньки, ні чутки ось уже третє літечко. Тривожні сни висушили душі мтерів, і битви віри й розпчу день у день, ніч у ніч не згсли в їх скорботних очх.

 Вони дивились н торжество, жльно всміхючись, і тихо плкли від співрдості й примислення до щстя молодих і себе, й любих дітей своїх, і від споглядння крси і врочистості, яку тк полюбляє нрод в неповторні години.

 Орлюк і Улян зупинились перед невеликим столом. Н столі, н гптовному золотом червоному прпорі, лежв великий вінок з колосся, в вінку — книг, Конституція СРСР. Хор змовк.

 — Прошу повторювти з мною, — тихо скзв генерл молодим і, повернувшись до столу, н якусь мить зстиг.

 — Перед лицем зкону, — пролунв у тиші генерлів голос, — Союзу Рдянських Соцілістичних Республік ми, Івн Демидович Орлюк і Улян Всилівн Рясн, виявляємо свою волю н спільне життя.

 — Волю н спільне життя... — повторили молоді.

 — Як подружжя...

 — Подружжя, — скзли Івн і Улян. — Зсновники родини й продовжувчі роду свого, — кзв генерл Глзунов, — н виконння зкону життя...

 — Зкону життя, — повторили молоді, відчувючи велич своєї ролі н землі.

 — ...в ім'я блг ншої держви, безсмертя нроду й особистого добробуту.

 — ...безсмертя нроду й особистого добробуту, — скзли Івн т Улян, думкою звертючись до всього світу й своєї совісті.

 Їм подли книгу, й вони розпислися. Потім, коли розпислися свідки, генерл Глзунов оглянув усіх присутніх і скзв урочисто й проникливе:

 — Ім'ям зкону Союзу Рдянських Соцілістичних Республік стверджую взємний вияв волі громдян Івн Демидович Орлюк й Уляни Всилівни Рясної н спільне подружнє життя чоловік й жінки, бтьк й мтері дітей своїх, зсновників родини й продовжувчів роду в ім'я блг держви, особистого добробуту й безсмертя нроду.

 Потім він скзв подти їм бокли вин й звелів поцілувтись. Молоді поцілувлися й випили вино.

 — Я не знв вших бтьків, Івне й Уляно.

 — Вони були мученики! Вони були герої! — озвлися свідки життя їх — колгоспники.

 — Вони були рдянські люди, — скзв генерл, — і я, що нродився н Волзі, схиляюсь перед їх крсою, бо тільки крсиві люди могли виховти тких дітей н Дніпрі.

 Потім, обернувшись до молодих, він скзв:

 — У великий чс подли ви руки одне одному, Івне й Уляно. Ми перемгємо нймогутнішу темну силу — фшизм. Весь світ з подивом дивиться н нс. Хто ми? Де воно в нс, оте нйголовніше, нездолнне? Чим перемогли? Хоробрістю? Щедротою? Генієм? Трудом?

 Зню, довго будуть нроди обмцувти ншу зброю, лічити нші рни, сяяти вдячністю чи зклякти з ненвисті. Пиштимуться нми, боятимуться нс, ляктимуть нми один одного, збивтимуть кпітл н недосконлості ншій і применшувтимуть ншу перемогу й кров.

 Творіть дітей, молоді. Були ви щедрі н бойовий труд, будьте щедрі й н любов, н крики нроджень.

 Творіть дітей, нроджуйте сміливо й бгто. Повніть ншу землю.

 Але пм'ятй, Уляно, що й вовчиця нроджує дітей своїх, і зростють вони вовкми н землі. Велике покликння мтері нродити людину, ле нйвеличніше — нродити й виховти не вовк, друг, не хижк, брт. Хто, як не ми, спізнли це, спрвджуючи свій історичний похід і бччи н кожному кроці, як жорстоко скривдил війн рдянську мтір. Скільки синів і дочок знпстили вороги, скільки нездійсненних зчть висушило мтірне серце!

 Схлипувли нишком мтері, згдвши згиблих своїх дочок, молоді дівчт-воїни широко розплющили очі. Нбігли сльози н Улянині очі.

 Генерл помітив це й звернувся до дівчт-воїнів, що стояли прворуч:

 — Не в солдтських чоботях і не в сірих шинелях з'являлись ви, дівчт, у мріях нших юнків.

 — Првд, — почулися глухі голоси солдтів т офіцерів.

 — Щонйкрщі вбрння й зпшні квіти ввижлися юним очм, ле доля судил Інкше. Вон ндягнул н вші дівочі плечі шорсткий одяг воїнів. Не музику друвл вм, гуркіт грмт, і не квіти, полум'я пожеж, і трупний сморід змість пхощів цвіту! — скзв генерл з глибоким почуттям, згдвши, мбуть, щось дороге в своєму житті, — чи то чесну молодість свою, чи героїчну смерть свого син лейтеннт Вітлія, що згорів у тнку під Стлінгрдом, — бо тким ще ніхто не бчив генерл. Здвлось, всі зтмувли подих і н якусь мить ніби відірвлись від землі.

 — Любімо ж ншу російську шинель, — посміхнувся генерл, — нйчеснішу з усіх одягів світу. І ніколи не збувймо, як проносили ми під нею по шляхх світової війни свої бртні серця до перемоги, до миру, до щстя нродів.

 Н цьому й скінчилося вінчння.

 Коли молоді йшли до мшин, пролунв громовий слют з дев'яти тнків, що спричинився до веселого переляку й рдого сміху. Тітк Антонін посіял молодих зерном і, хрестячись, шепотіл прингідні стродвні добрі слов. Стрі нродні звичї перекликлись із звучнням бурхливого чсу й смі оновлювлись, нбувючи вже іншого, новітнього змісту й ндючи новому м'якість і водночс міць підвлинм чсу.

 Весільний похід рушив додому. Чемні дівчтк почли співти стровинних весільних пісень.

 Водії озирлись н своїх псжирів і рдо посміхлись. А почувши, що пісня стосувлсь сме їх, вони почли піддвти ткого гзу, що ніхто й незчувся, як віліси вскочили вже в село.

 Аж ось і рідне попелище. Тут же, н ходу, склдють нове продовження строї весільної пісні:

 Повернулись додому,

 Повернулись додому,

 Після довгого грому,

 Як фшистів побили,

 Весь Світ звесіліли

 Стріляли з грмти,

 — Ніде й ночувти!

 Ці слов дівчт співли вже біля хти, сідючи з стіл. Столи стояли вряд біля розбитої хти просто в сду, одним своїм кінцем врізвшись ж у город і мло не сягючи дніпрової кручі.І тут н древній, підмитій водою горі, пішли спогди, розповіді. З всесильним зконом життя й моці нродного духу говорилося й співлося про веселе й рдісне, і про нйдужче, що тк щедро виявлялось в рдянській людині в ці полум'яні літ.

 Приїхв пртизнський генерл Рябошпк, зпитв, хто тут буде Антонін Троян. Коли генерлові покзли н тітку Антоніну, він підійшов до неї й під грім оплесків поцілувв їй руку.

 — Ой пусти! Не лякй... чого тобі? — скзл Антонін.

 Тоді генерл виголосив довгу промову, з якої всі присутні гості не тільки зрозуміли, хто тк бул Антонін, ле й відчули до неї глибоку повгу. І як же не зродитись повзі, коли вон, літня вже, немічн жінк, десятки рзів перепрвлял через Дніпро рідних пртизнів, рятувл від переслідувнь військовополонених, що опинились в оточенні, яку ктувли в гестпо, внслідок чого він, генерл Рябошпк, й приїхв сюди, щоб особисто вручити їм медль з бойові зслуги.

 — Медль? Не хочу, — зпротестувл Антонін. — Хто н мене подивиться, — скжуть: «Стр бб з медллю!» — т ще н сміх візьмуть.

 — Бути цього не може! — скзв генерл і вже хотів був грізно нсупитись.

 — От побчите! Не знєте ви нших людей. Тут же всі ткі зздрі т язиктії Ти мені, голубе, коли вже твоя лск, що я тебе попрошу. Не сердитимешся?

 — Кжіть! — скзв генерл Рябошпк.

 — Купи мені золоті сережки, — скзл Антонін, покзуючи пльцем вухо. — От бчите, вже й сміються! — докірливо похитл вон головою, бчивши, що дехто спрвді зсміявся. — Були в мене сережки, золоті, мтеринські, то хіб ж не видерли з вух кляті гітлери! Т ще й побили. А я тепер без сережок геть оглухл, нічого не чую, гуде в голові, т й годі!

 Генерл почухв потилицю й змислився. Він був прост людин й ткої доброти, що нвіть грізні золоті погони мло що йому помгли. Він скидвся н перевдягнутого колгоспник середнього віку. хоч висококлорійний хрч і споживння деяких нпоїв трохи зіпсувли йому колгоспну тлію. — Як ви? — впитв він якось          невпевнено строго колгоспник Мксим Троян, чоловік Антоніни.

 — Подумти треб, — розсудливо відкзв Мксим. — Взглі, звичйно, вон звжди в мене бул бідов жінк, ну, т в міркувннях, тк би мовити, медлі, воля вш, звичйно, я б не двв. Чому? А тому що, по-перше, в синів же будуть ордени, коли повернуться, хтось т мусить повернутись, т чотири внуки в рмії, тм же не внуки, прямо, я не зню, коли вже досі не згинули, то тм вже всі груди в медлях, вогонь, не хлопці! Тк що треб звжти, скзти б вм, н вік, щоб не було мороки: медль — це діло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнцтво, двйте вже сережки т тим і обійдеться.

 — Ні!ктегорично зперечив генерл Рябошпк. — Не згоден. Сережки це інш мов. Це не політичн спрв.

 — Првильної — озвлись хором бойові гості.

 — Сережки, мтінко, ми тобі розшукємо в Берліні, — скзв сибіряк ртилерист Дубровін. — Уже як-небудь т добудемо. Повірте моєму руському слову!

 Грім оплесків покрив слов лейтеннт Дубровін.

 — А поки що, мтушк, одержуй по зслугх без опору і не сердь генерл.

 Шд новий вибух оплесків генерл Рябошпк вручив героїні медль. Антонін зплкл, ле не витримл, щоб тут же не скзти, зиркнувши н чоловік:

 — Чого очі витріщив? Звидьки беруть?

 — Ну, буде вже тепер, — подумв уголос Мксим Троян і, докірливо подивившись н генерл, невдоволено мхнув рукою.

 Всі зсміялись.

 — Дрм обржєтесь і смієтесь дрм, — скзв повчльно літній вже й нпідпитку колгоспник Богдн Шмрило, що з нгоди торжеств вдягнув свої стрі георгіївські хрести.

 — Н все треб мти своє спостереження. Бб з медллю — війн при блгополучному звершенні. Примічйте спостереження.

 — Ціквий прогноз! — зувжив один тнкіст.

 — А, не вірите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, фшистів геть нуж понпдл? Щоб ви знли, теж провіщення — печль. Е-е!.. Я примічю, т оповістку дю нроду, кжу, — Гітлеру могил. Т хіб не сміялись тоді з мене, десь з тиждень листівки почли скидти вші вже, чи, скзти б, нші.

 — Товриші, чи не збрти нм мого хзяїн в штб розвідки й воєнних передбчень, — скзв кпітн Нетудихт й см зсміявся, трохи голосніше й трохи рніше, мбуть, ніж годилось.

 — Смійтесь, прикмет велике діло, — скзв Шмрило, ніби й не чувши його жрту. — От, скжімо, помічю я, — зходить до мене до хти кпітн. Шпки не скидє, не здоровкється, недокурок додолу, — три прикмети зрзу. А що воно? Хто скже? Не знєте, то я скжу: комндир полку погний, — Шмрило подививсь н кпітн Нетудихту з тким виглядом, ніби те, що він кзв, ніякою мірою кпітн не стосувлось.

 — Непрвд! Нш комндир полку Герой Рдянського Союзу! — скзв кпітн Нетудихт й дуже почервонів.

 — Тк я ж не про вшого кжу, — скзв Шмрило, — коли й про вшого, то він же Герой Рдянського Союзу, щоб ви знли, н ворог. А н друг, н своїх, тк би мовити, людей потрібне не тільки геройство, ще й привітність його кпітнів, приємність й інші прикмети. Ну, т хвл богові й з те, що є. Будьмо здорові! — Тут двічі хрестоносець стрий дргун Богдн Шмрило підняв чрку й тк якось несподівно, нче н очх одмінився, скзв зворушливо з бтьківською глибокою стримною ніжністю, немовби здоровлячи рідних своїх дітей: — Щоб же здійснилось вше бжння!

 — Спсибі! — скзли всі.

 — Вип'ємо з вші нйкрщі прикмети, — з доблесть вшу, й з труд, і з нездолнність ншої рдянської землі.

 — Спсибі!

 — Хй блгословить вшу путь вся Європ, і хй полюбить вс людство! Щоб вші грмти були стршні, голоси вші звжди людяні.

 Коли всі випили, зрзу підвівся Орлюк.

 — Дякуємо з хороші нші прикмети, — і вип'ємо, товриші, з нйблгороднішу прикмету дядьк Богдн Шмрил! Як ж це прикмет? А т прикмет, що з ншу Бтьківщину четверо синів рядових комуністів полягло, кжуть, ще в перших боях — Петро, Семен, Володимир і Пвло Шмрилові. З цю головну прикмету не соромно зняти шпки в дядькових сінях всім кпітнм, всім генерлм!

 Всі встли й потяглися з чркми до строго осиротілого бтьк.

 — Спсибі, — скзв він, посміхнувшись рптом, і поклв н серце руку. Голос його тремтів. — Сьогодні не поминння в нс, весілля. Тож будемо про життя й про рдість думти, — звідки вон приходить людині? А приходить! Неодмінної -Є ще в мене одн собі прикмет, — мусить же хтось т вернутись...

 — Товришу генерл рмії, дозвольте привітти бтьк, — дзвінко вигукнув рптом молодий офіцер, з'явившись, як у кзці, з фронтової дороги.

 Шмрило глянув — Володимир!

 — Здрстуйте, тту!

 Обняв стрий Шмрило свого Володимир, обняв Володимир бтьк, один з всіх бртів, міцно-міцно. Потім відхилився від нього, немовби хотів знову побчити перед собою й, не соромлячись сліз, що зволожили очі, знову обійняв його, рдісно зітхнувши:

 — Ах, бтьку! Боже ж ти мій!

 Потім він узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими своїми рукми, дивлячись в очі без слів... Потім він звучно поцілувв бтьківську руку, як мленький, хоч і було в нього шість бойових орденів. Тк прийшл рдість.

 Звеличений жертвми й любов'ю стояв перед сином бтько. В лівій його руці тремтіл невипит чрк, й прозорі крплини пдли н землю, виблискуючи н сонці. І тому, що з ним тої миті незримо стояли інші бтьки, бгто хто, бчивши цю просту сцену, змислився н якусь хвилину. Чи прийде ж щслив зустріч і чи длеко попереду вон? Чи принесе воїн рдість додому? Чи тільки см слв осяє рід його холодним небуденним світлом, см він спопеліє в стлевому своєму плючому тнку де-небудь під Бреслвом, Будпештом — скільки міст, скільки битв попереду! Антонін, мбуть відчувши все це, рукми сплеснул.

 — Т годі вже тобі... Чого б я тут плкв! — скзв її чоловік Мксим Троян, з неприховним нездоволенням Ствлячись до ткої слбості. — Медль і сльози — все в одну купу!

 — Тк жлісно, кїне ти нечуственний! — скзл Антонін, що любил-тки поплкти і при прощнні, й при стрічнні. — А хто ж нс тепер жлітиме?

 — А чого нс жліти? — скзв Мксим. — Тепер не жліти, боятись нс будуть.

 Н другому кінці столу, куди, злишивши молодих, підсів генерл Глзунов, розмови точились про інші речі, ле куди, влсне, йшл мов звивистою стежкою, він довгенько не міг добвти.

 Розмовляли дуже тихо й стримно троє колгоспників, що були вже нпідпитку і, як звжди бувє в тких випдкх, звжли один одному говорити.

 — Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти мені кжеш?

 — А що я кжу? — скзв колгоспний бригдио Ромн Клунний. — Скзв я хіб що?

 — Т ніби — ні.

 — Дурня знйшов. Треб ж думти, що до чого, коли й як. А не тк от — скзв т скзв!

 — Т про це ж і мов мовиться!

 — А певно. Треб ж тки метикувти. Аякже!

 — Іменно.

 «Хитр дядьківня», — подумв Глзунов і присунувся ближче до дядьків.

 — Я що кжу? — звернувся Клунний до генерл. — Я кжу, що розор спрвді-тки величезний, нечистий би його взяв, того Гітлер, ле не зню вже, як воно тм вийшло по сукупності різних причин і обствин, тільки з одного боку це, з другого ж нвпки, я кжу, будь ти нелдне, що може бути... Влсне, я не кжу, що може іменно бути, я цього не кжу, т тільки я тк собі міркую, т нвіть, коли вже чисту првду кзти, то й нем в мене ткої думки, буцім от питю, що, може, й отк можн думти, чи ні, товришу генерл? Вм уже воно видніше, чи як ви... Хомо!

 — Т ми, що ми. Ми, як усі, — скзв Хом і зпитливо подивився н генерл. — Це дуже деліктн спрв!

 — А ти, Сильвестре?

 — Т й я тк смо.

 — І я кжу, що тк, — скзв Клунний. — Хіб я що кжу?

 — А певно! Ти що кзв?

 — А що я кзв?

 — Ти скзв...

 — Т нічого ткого я не кзв. — Клунний повернувся до генерл. —Товришу генерл, що я скзв? Я скзв, — як люди, тк і я! Т що тм говорити! Я своє діло зню.

 — Е, Ромне!.. — скзв Хом, мючи, певно, н думці впіймти його н якомусь слові.

 — А ти не екй мені перед генерлом! Сьогодні з ними гуляю, звтр вони мене в тку посилтимуть, тк ти їм про мене будеш тут екти! Тобі скільки? П'ятдесят п'ятий?

 — П'ятдесят шість.

 — Ну, ось бчиш. А я призвний. — Клунний видобув з кишені призивну посвідку. — Ось! Ти про мене екєш, я звтр подвиг зроблю! От візьму й зроблю!

 — Роби, — скзв Хом, — тільки ж не треб тк неполітично розмовляти. Ромн обрзився.

 — Ну, ви подумйте... Товришу генерл, що ви скжете?

 — Не розумію, про що мов, — скзв генерл, остточно зціквлений цією дипломтичною розмовою.

 — А мов про те, — Ромн рішуче мхнув рукою, — що я хочу зпитти вс, як рідного, вибчйте, брт, тк ось рот зтуляють.

 — Хто?

 — Ніхто не зтуляє. А тільки ми його знємо: з хвилину ткого може нговорити, що з п'ять років потім не відкрутишся.

 — Дурниця!

 — Про мене, нехй, нехй буде дурниця, питйся, тільки нс не вплутуй, — скзв Хом. — Ми н цю мову не пристємо.

 — А в чім річ? — спитв генерл.

 — А в тому, що стршні речі скоїлись. Генерл помітив, що Ромн був добре нпідпитку й що його мучить яксь нісенітн думк.

 — Вже ж ткого розору, вогню т нівечення від сотворіння світу не бчено. Вірно я кжу?

 — Ну, припустімо, — скзв генерл.

 — Тк от спло мені н думку...

 — Т помовч, Ромне, годі.

 — Мені не шкод! — виплив Ромн, вдривши себе кулком у груди й пильно вдивляючись в лице генерлові.

 — Чого сме?

 — Анічогісінько! Нехй горить! І нехй воно прхом ляже! Бо все ж іде н крще, от пригдєте моє слово!

 — Ромне, чи ти здурів, чи п'яний?

 — Не п'яний я.

 — Ну, годі! Кинь-но вже. — Ковлеві Сильвестру було дуже ніяково й прикро. — Вибчйте, товришу генерл.

 — Не перебивй. Дй перевірити душу н розумній людині. Я тверезий. Я ткий тверезий, товришу комндуючий, — кзв Ромн генерлові, що мене вже нічим не нпоїш... Нем жлю! Був, і нем. Отк от. Зрозуміло? І от я думю — чому? Що я з людин?

 — Совісті в тебе нем, — з докором скзв Хом.

 — Ні, є. А в вс нем інтелігентності ніякої! — розсердився Ромн. — Обрзливо мені, тк! Приходять двоє гітлерівців, один по-ншому нвіть говорить, мбуть, чи не з колоністів. У вс, кже, все погне, смі ж звидющі, жднючі, ж трусяться. Ах, ти ж, кжу, розтуди твою, грбіжнику, злодюго! Геть, кжу, злидні! Нпідпитку трохи був.

 — Ну й що?

 — Розстріляли, сучі сини. Ось, бчите, дірк. Сюдою увійшл, сюдою ось вийшл. А це друг. Мло не пропв... А оте все, — Ромн мхнув в нпрямі вигорілої вулиці, — все тлін, мотлох... Хіб це... не довіку ж під стріхою т стріхою. Хіб це житло?

 — Ромне!

 — Т коли вже ніякої тобі влштовності нем, в війні ми, бч, гору взяли, нше тки зверху, то й крще, виходить, мє тепер прискоритись, душ з нс геть! Як ви гдєте, мушу я жлкувти з цим усім? — Ромн удрив себе кулком у груди і вп'явся очим в генерл.

 Всі принишкли.

 — Якого року? — спитв генерл, посміхючись.

 — П'ятдесят! — відповів Ромн.

 — Однолітки. Питння цікве. Хй молоді скжуть. Бо ж вони в основному воюють. Орлюк !

 — Єсть. Орлюк вств.

 — Нрод ціквиться, як воювли, як проливли кров. З чим додому вертли. Чого жль, чого не жль, які думки? Які бжння?

 — Бжю перемоги! — скзв Орлюк.

 — Ні, ти особисто скжи! — перебив Ромн.

 — Кжи особисто!

 — Особисто я, безумовно, воювв, скзти б, три роки мйже. Є порнення...

 — Це не відповідь, це фкти, в мене теж вони є!

 — Кжіть цілком особисто...

 — Особисто я не з Америки прибув, з фронту, — скзв Орлюк, звертючись до Ромн. — І цілком не розумію, де воно починється, це вше питння. Коли я скжу, що бжю розкішну хту н місці оцих руїн, чи дітей у цьому сду, чи бгтий врожй пшениці, сду, чи грної одежі зждю, чи кртини, — хіб це цілком особисте?.. Дозвольте товришу генерл?

 — Кжіть, кжіть.

 — Ніколи в боях, бо коли лежв порнений, чи побчив розвлену хту, де н печі змерзли бтько мій і мти й сестер моїх знпщено, ніколи не хотілось мені ншої перемоги тк, як сьогодні, коли стояв з Уляною перед зконом. Коли ви говорили про продовження роду в ім'я блг держви, я рптом ніби побчив н мить усіх згиблих товришів, усіх! І я збгнув сьогодні життя. — Орлюк оглянув своїх гостей, руїни нвколо й величну длечінь Здніпров'я. — Тк! Мені дуже жль! Жль мені вбитих, змордовних, жль кожної вдови, сироти, жль кожну хтину, кожну потолочену ниву, кожне зруйновне місто. Ненвисть і презирство ношу я в своєму серці до фшизму, бжю добр нродм, тому цілком особисто битись хочу, тому що бжю перемоги й більше поки нічого не бжю!

 Генерл подивився н Ромн. Бригдир колгоспу стояв перед Орлюком схвильовний до глибини душі. Він відчув безплодність, пустопорожність свого домислу. Не можн відокремлювти пожежі, руїни, стрждння людей і величезне нпруження їх сил у вогні й бурі, не можн відокремлювти це все від бжнь і звбчень крщого. Ця хибн думк зродилсь у нього від смотності, що в ній здихлсь його пристрсн нтур більше двох років. Він дивився н Орлюченк і не впізнвв його. Риси суворої мужності нклл Вітчизнян війн н його молоде добре обличчя. Це був зрілий офіцер-солдт, звершитель перемоги. Ромн уперше з п'ятдесят років життя до кінця зрозумів, що в перемозі сьогодні зховне життя, весь його вирішльний зміст і життя. Стиснувши кулки й щелепи, він ж зтремтів від припливу волі. Він зждв подвигу, зхотів побрттися з перемогою.

 — Ми молоді, — кзв длі Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, — ле оскільки згинули бтьки й мтері нші, й нем в нс нікого, крім товриств, і ми з Уляною починємо рід спочтку, кзтиму, як стрий, від бтьк й мтері й усіх предків і нщдків нших: ніколи ні перед ким не відступить мій рід з цього дніпрового берег, з цих колгоспних полів! Ніколи!

 Сме тоді генерлові Глзунову подли пкет. Зпнувл тиш. З якусь мить генерл підвівся. В глибокій тиші підвелись всі комндири й бійці. Це був інший уже генерл, і інші бійці й комндири.

 Був вечір. Тнки йшли н зхід з вжким гуркотом т виском. Під хтми, що ж стугоніли від того гуркоту, прощлися тнкісти з дівчтми. Гул й двигтіл земля. З зходу нескінченним потоком ішли зустрічні мшини з безліччю слідів війни н своїх збризкних кузовх. Н мшинх громдились поклічені мшини, потрощені, посічені кулями літки, збинтовні солдти.

 Біженці котили н двоколкх убогий свій скрб. Визволені з концтборів, змучені, виснжені люди тривожно подивлялись нвколо, нче не вірили ще в свій порятунок.

 — Герої війни, інвліди повертлися зі Сходу в свої відвойовні сел, здивовні й схвильовні.

 Зустрічі. Сльози. Розпитувння. Обнімлся рдість з горем н дорозі війни, в немзній хті: син повернувся в стрій потертій шинелі н нових милицях.

 — Інвлід я,бтьку!

 Бтько. Бчу. Обміркувти треб цю спрву.

 Син. Яку!

 Бтько. Спрвді-бо, синку, інвлід ти. Тепер вже ти не просто людин, людин безног.

 Син. Точно.

 Бтько. А безногість це дуже деліктн й непрост штук.

 Мти. Клік нещсний!..

 Син. Ви мені, бтьку, лекцій не читйте.

 Бтько. Я не читю. См бчу, що одної ноги нем. Болить?

 Син. Уночі. Прокинусь, лп! — пусто, -й!

 Мти. Ой горенько!

 Бтько. Не плч, нплчешся.

 Мти. Кмінь!

 Бтько. Помовч. Інвліди, сину, різні, як і все н світі. Одні від геройств, інші по случю, ще інші від некуртності. Н те війн. Є нвіть інвлідність від боягузтв й від горілки є.

 Син. Не зліть мене, бтьку, я в тку йшов! Зрозуміли?

 Бтько. Тепер однково, — в тку, не в тку. Війн кінчється.

 Син. Це Бєлгородськ дуг! Зрозумів? (Постукв по тлилиці).

 Бтько. Хй буде дуг. Тільки ти її поменш виствляй, щоб людям н тебе не було незручно дивитись.

 Син. Тобто як це тк?

 Бтько. А тк, що не обтяжуй людей. Людям і без твоєї дуги вжко, синку.

 Син. Ну, спсибі, тту! Он які люди!

 Бтько. Люди як люди. У кожного своя бід. Тк що подякуй долі т й кульгй собі деліктно, не пияч, не горлй т утримуйся від брехень. Чому? Тому що від порнення до брехні — рз плюнути! По собі зню. А блкти почнеш годів через десять, як воно вже тм було не було. І буде тобі й шн, й повг... А певно, горе, що тут кзти.

 Мти. Яке горе? Живий повернувся! Щстя!

 Бтько. Мовчи вже з своїм щстям. Щстя, щстя! Вітчизн мло не згибл, — треб ж кров проливти!

 До млої підсліпувтої хтини крй сел під'їздить н вілісі генерл і дв полковники. З подивом поглядючи нвколо, зходять у хту,

 Дід. Це ти, Опнсе?

 Генерл. Я, діду.

 Дід. А це?

 Полковник віції. А це ми — Володимир т Мксим. Невже не впізнли?

 Генерл. Як мл хт. Дивно!

 Полковник Володимир. Дивно. Пригдуєш? Боже мій!

 Полковник Мксим. Тк. Адже вон бул велик?

 Дід. Розкжіть же, онуки, звідки ви?, Живі чи вбиті? Чи вже см я помер? І вже душ моя говорить з вми. Чи як же мені думти, прости господи?

 Генерл. Живісінькі, діду!

 Полковник. Ми віція. Вжкі бомбрдувльники. Прольотом.

 Дід. Тк-тк. Вжко, кжете.

 Полковник. Не вжко, — літємо з вжкими бомбми.

 Дід. Де?

 Полковник. Нд всенькою землею. Були нд Хлхин-Голом.

    Дід. Чого?

 Полковник. Нд Мдрідом. В Америці — перегняли літки. Нд Берліном, Плоєштми! І взглі облетіли, діду, всю мйже плнету.

 Дід. Плнети не зню. Чув, бчити не доводилось. Комету бчив. Пролітл колись отм з хлівом з великим хвостом. Японську війну провіщл. А от німець двічі приходив уже без комети.

 Полковник. Уже він, діду, без комети й без хвост.

 Дід. Он як. Ну, розкзуйте ж, який той світ, що ви його облетіли!

 Полковник. Світ? Це питння!

 Полковник. Спрвді!

 Генерл. Світ, діду, млий.

 Дід. Млий, кжете?

 Полковник. Невеликий він, діду. Зовсім невеликий.

 Дід. Ай-й-й! Шкод мені вс, що тк ото світ вш всохся т поменшв. Колись-то світ великий був. Вирушимо було з Полтви н Кременчук, двно вже, ще хлопцями чумкувли. То виїдемо було в степ, степ широкий-широ-о-окий-широкий! А тм шляхів н Миколїв, Молдвію... Великий світ т веселий... Тк, кжете, поменшв? Ну, що ж, тк вже вш доля.

 Генерл. А скжіть нм, діду... Що мти нш кзл перед смертю?

 Дід. Мти? Т щось кзл, тільки збув. Генерл витяг з зпічку пучечок сухих чорнобривців, понюхв і ледве не зплкв.

 А н другому кутку сел під горою, звідки тк длеко видно Здніпров'я, мти з дочкою зустрічються в хтині. Невесело й смутно. В сутіні сіней причїлсь по куткх печль. А мти змрніл й дуже пострі-лсь.

 Мрія. Ммо!

 Гнн. Донечко! Мріє!

 Мрія. Мтінко...

 Гнн. Жив? Чи я сплю, Мрієчко?!

 Мрія. Я, ммо, я...

 Гнн. Повернулсь... Людоньки!

 Мрія. Здрстуйте, ммо... А Пвло? Не чути Пвл? Не повернувся Пвло?

 Гнн. Вдом.

 Мрія. Пвло! Вдом? Де ж він? Пвле!

 Гнн. Стоїть н мйдні.

 Мрія. Н мйдні?

 Гнн. Н тебе чекє. Невже не стрілсь?

 Мрія. Не бчил. Я йшл низом. Боже! Ну, що ж він? Не порнений?

 Гнн. Цілий.

 Мрія. Н війні був?

 Гнн. Бився довго.

 Мрія. Ким був?

 Гнн. Кпітном.

 Мрія. Кпітном? Що ти, ммо?

 Гнн. Чи героєм, — вже не пригдю. Кзли щось.

 Мрія. Побіжу!

 Гнн. Тихо йди.

 Мрія. Не лякйтеся! Ммо?!

 Гнн. Тихенько йди, доню. Нбирйся сили.

 Мрія. Т що ви, ммо? Я йду. Як серце б'ється! Ой рятуйте! Стршно мені, ммо!

 Не чуючи землі під собою, нічого не помічючи нвколо, сліп й глух пішл, побігл н сільський мйдн, спотикючись і тяжко й тривожно зітхючи вночі :

 — Ой піду я не берегом-лугом. Ой піду я не берегом-лугом, т чи не зустрінусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений друже... Ні, не тк... Що це я? Ні!.. Ой піду я, молод, не берегом-лугом... Ні... Іду я, молод, берегом-лугом. Ні, не берегом-лугом, — низом-долиною... Ой іду я, молод, низом-долиною, т чи не зустрінусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пісня. Це пісня. Нщо? Я скжу свої слов. Тких слів, як у мене, ні в одній пісні нем. Всього не можн скзти, я зню, ле я зберу всі сили, всі смутки, всю муку... Скжу: здоров, здоров, друже!.. Пвле!.. Де ж він? Чому я не бчу його? Пвле, обізвись! Це вернул з неволі твоя безтлнн Мрія-полонянк, дружин твоя. Принесл тобі свій сором і муку, дитину незнного бтьк. Убий нс обох чи пожлій, коли ти герой. Де ти, Пвле? Чого мені тк темно? Що це мені? Де я? Пвле!!!

 Не обізввся Пвло, хоч і був близько. Пм'ятник з бронзи нлежв уже не їй, цілому світу.

 Вон поклл біля його підніжжя дитину, см припл до бронзових грудей і зстигл, як бронз, доповнил пм'ятник.

 — Де ти, смерте? Де ти, крсуне, лстівко моя? Пожлій мене. Де ти бродиш, гуляєш з іншими, чорн моя сестро? Прилинь, усміхнися до мене... Не хочу я жити!.. Пвле, Пвле!.. Як мені жити?..

 — Втішся, жінко. Доки є молодість, виконуй свій зкон. Хй плче по мені мтерин стрість.

 — В чому мій зкон, чим утішусь?

 — Прцею, любов'ю, дітьми.

 — Де я нйду?

 — В добрій течії добрих чсів.

 — А коли нем їх тм для мене? Безліч нс...

 — Тоді звелич себе в стржднні.

 — Ні, не можу. Не хочу.. Не зумію. Немічн й мл я для стрждння. Я не вмію думти про велике. Я нродилсь для звичйного життя. Поможи, пордь мене, як побороти стрждння? Якою зброєю?

 — Прцею.

 — Ще чим?

 — Інших шляхів не зню. Нем їх, мбуть.

 — Ти првду кжеш, великий мій герою?

 — Я не великий і не герой, хоч товриші мене й зпевняли. Але я трудився для Бтьківщини у великий чс з великими людьми і чстку їх великості прийняв н себе, і от я бронзовий стою н сторожі нщдків. Ти пм'ятєш, — см я мло думв про велике, і говорив я негрно, й жртувв чсом нерозумно.

 — Ти звжди з усього сміявся.

 — Я діяв, і мені повсякчс було ніколи. Було мені ніколи ж до смого кінця. Мло любив тебе, хоч і нроджений був для любові т миру.

 — Прощю...

 — Мло голубив...

 — Мло.

 — Чсом збувв зовсім. В походх жлість гнв. Суворий був я й чсто нвіть злий і грубий, щоб не розслблювти себе серед прокльонів, криків про пощду, труднощів т іншого. Клятвеним був мій чс, і я виконувв свою клятву серед гуркоту й скреготу зліз, поки одного рзу не розлетівся криввим шмттям.

 — Мученику!..

 — Ні. Моє стрждння було хвильовим. Ти хочеш знти — я ніби весь зрісся з цим стршним ремеслом битв. Я знв нвіть рдощі свого ремесл, і помер я в хвилину зхвту. Я йшов тоді в нступ, і ворог тікв перед мене. Тк і перекжи своїм дітям — під кінець тікв мій ворог передо мною, тікв.

 Довго дивились Орлюк і Улян вслід тнкм. І тільки коли остнні мшини зникли в пітьмі з горбом, і гул моторів, і брязк зліз злилися вдлині в знйому музику похідних ночей, Орлюк поглянув н молоду дружину.

 — Ну, Улю, пішли.

 — Ходімо. Нвіть не віриться, — тихо зітхнул Улян, відповідючи н щось своє.

 — Тк, розумію.

 — Злишились удвох, і я ненче, првду тобі скжу, і з тобою, й ні. Половин з тобою, щслив, — половини нем. Пішл з ними й не може повернутись до тебе.

 — І мені тк.

 — Мені тк сумно.

 — І мені.

 — Првд?

 — Еге. Я ж про тебе зовсім чсом збувл.

 — І я.

 — Првд?

 — Ну, де тм не збути...

 Вони зрозуміли, що не вийшли ще з війни. Вони нлежли ще їй, як плюч будівля нлежить вогню. Перед ними поствли в пітьмі кричущі згрви трьох полум'яних літ.

 Вони згдли, як гнів згиблих товришів міцнив їх відвгу. Як, збувючи одне про одного н нескінченно вжких дорогх війни, вони чстку своєї любові переносили н товришів по зброї. Як любили вони їх, мов чстинку смих себе, свого гніву, й чим длі, тим дужче, і ця любов підносил їх дух і привел додому. Смерть довго полювл з ними і не вполювл. Вони підійшли до своєї хти.

 — Хто тут? — пролунв незнйомий голос вртового.

 — Свої.

 — Тут зйнято.

 Виявилось, їхню хту зйняли вже. З двдцятеро фронтовиків спло вже н долівці, н ліжку, лвх, полу. Один порнений кзх лежв нвіть н столі й тихо стогнв.

 Вони пішли до Антоніни. Тм було те ж сме. Тоді Антонін постелил їм шлюбну постіль у сдку н стрих снях. Вони були щсливі під відкритим зоряним небом.

 — Яке небо! Івне, глянь... Кінчилсь нш війн.

 — Ні. О ні!

 — Яке величезне неймовірне життя! Як війн!

 — Аг.

 — Ми ніде про це не читли.

 — Не читли, не думли. І ніхто не думв.

 — Все нче сон.

 — І мені. Тк, ніби ми ціле сторіччя прожили.

 — Атож. Ти помітив? Все-все стло іншим. Все змінилось.

 — Тк. І я?

 — І ти.

 — А ти?

 — І я. Але ж ти весь вже зі мною?

 — А ти?

 — Мені здється — тк. А ти?

 — Я? Пм'ятєш, я не рз кзв тобі перед війною про свою ждобу до життя?

 — Тк.

 — Мені звжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірвтися н сто шмтків, і щоб кожн моя чстин жил, й творил, й пізнвл різне грне, і щоб все це був я.

 — Пм'ятю.

 — Тобі вже нічого не шкод тм?

 — Ні.

 — Ти любиш мене?

 — Я люблю тебе.

 — Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти тк бгто пройшл. Люблю небо й повітря, яким ти дихєш.

 — Кохний мій.

 — Кохн моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сд, і цей берег, і Дніпро, в якому ти куплсь, мленьк рибк, й пил з нього, й сміялсь н його піщних берегх.

 — Я зплющу очі, — кжи.

 — Я бгто... вбив.

 — Не треб.

 — Не буду. Я ж бо й см весь порнений...

 — Ні. Ні. Кжи, що ти думв.

 — Я думю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся нйголовніш прця у нс, що б хто не кзв. Вся крс, якої шукють художники, поети, всі пейзжі, всі сходи й зходи сонця, всі трви, квіти, плоди, нсіння, всі жнив, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це нше. Рос вечірня і врнішня рос...

 — Рос! Івночку, як я люблю врнішню росуі

 — Бгто людей не знють, що то — рос.

 — Бідні.

 — Їм не потрібн рос. В них інше щстя. Схід Сонця їм теж ні до чого.

 — Тк. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.

 — В них дуже тоненькі підошви.

 — Я б усіх примусил ходити по росі.

 — Це поки що неможливо.

 — Чому?

 — Дуже дорого це. Але тк буде. Людин повернеться н врнішню росу. Нвколо неї цвістимуть сди. А в квітучому сду неможливо не те що вбити, нвіть лятись.

 — Првд. Я пм'ятю...

 — А зрз не рос людині, дх потрібен.

 — Не треб мені дху. Я хочу спти з тобою просто неб й бчити зорі.

 Тк почлось їх нове життя.

 Дорогою війни йшли вдлині силуети мшин і грмт. До них долинл нічн музик тємних пересувнь, чи то їм здвлось, поки вони не поснули.

 Н високій дніпровій кручі біліли руїни. Н руїнх зцвітл перш молод вишня. А з вишнею в прозорій синяві ночі длеко внизу мерехтіл, тнучи у пітьмі, могутня дніпров повідь.

 І от н Уляну нйшов сон.

 — Хто тут?

 — Кияни, — скзв той, що підійшов. — Князь Святослв і воїни. Ми — сон.

 — Ні, ні... — прошепотіл Улян. — Хіб може приснитися людин людині через тисячу років?

 — Н цьому місці, тк, — скзв Святослв. — Це стрий берег. Он тм стояли мої човни.

 — Але ж які літ минули. Століття пройшли...

 — Вони зійшлись нині крй твоєї постелі, лнки чсів минулих і літ прийдешні.

 — Не розумію, не збгну... Івне. Ти спиш? Івне...

 — Як древня трв, — скзв Святослв і взяв жмут трви, — і тк смо пхне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був стрий, коли я линув думкою з Дунй.

 — Але чому цієї ночі... товришу генерл? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Івночку, це ти?

 — Що тобі?

 —Ти спв?

 — Ні.

 — Ні?..

 — Я думв про Дунй.

 — Ой коли? Скжи, коли це було?

 — Г? Не зню. Я сплю, я сплю під цим небом.

 — А що ти скзв? Івночку, що це було!

 — Що було?

 — Ти скзв про Дунй. Ти скзв, що всі сторіччя зійшлись, розірвні... Що ти ще скзв? Ну, пригдй!

 — Це тобі приснилось.

 — Мені стршно. Це тк двнин... Що це було, ти зрозумів? Що це?

 — Це було почуття. Тільки це сон.

 — Т хіб ж може двом приснитись той смий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше... Які зорі! Які! Ми щсливі. Т хіб ж можн бути ткими щсливими?!

 Він обняв її своїми міцними рукми.

 Вон дивилсь н зоряне небо, і дорогоцінн тїн щсливого мйбутнього зсвітилсь у її очх.

 Світло.

 Незбром все Првобережжя Дніпр прийшло в рух. Всі чотири укрїнських фронти від поліських боліт до смого Чорного моря знялись помхом єдиної руки й рушили н зхід.

 Але коли скресли рптово ріки і древній бог весняної грязюки пустив у діло свої ресурси, що ні кінному, ні пішому не стло ходу, куди не поткнись, згули моторизовні рмії, збуксувли, злялись всім мовми водії мшин і стли.

 Тоді чотири укрїнських фронти відокремились від своєї техніки з смою лише легкою зброєю й пішли нперекір стихіям і воєнним доктринм громити ворог й гнти його тк, як не гнв ще ніхто ніколи.

 Бгто нпишеться книг про цю дивовижну весну, бгто склдуть пісень, нукових прць т спогдів.

 Ненвисть воюючих бул ткою великою, незліченні мси обох сторін тк пристрсно ждли згибелі одн одній, убитих було тк бгто, що смерть чсом ніби відмовлялсь приймти згиблих, і тоді вони ніби пролмувли вутлий човен життя і, здвлось, силою поринли в небуття нескінченними Днтовими рядми. Інші ж виходили живими з смих глибин пекл й, оглядючись з нївним подивом н смертну свою путь, вржли нечувною силою й міцністю своїх нтур.

 Ніколи, мбуть, історія не стисклсь у ткий химерний клубок, ніколи серця мільйонів не бились у ткому нднпруженні, ніколи європейський Зхід не пдв тк низько в особі нйпідліших предствників, ле ніколи не являл людин й стільки блгородної сили й величі духу, скільки явил у світовій війні незмірн рдянськ душ.

 Визволялись міст. Визволялись тисячі сіл. Виходили пртизни з лісів. Мільйони првобережних чоловіків і прубків влились у довгождну Червону Армію. Які зустрічі, які прощння з Дніпром т Бугом!

 — Здрстуйте!

 — Прощвйте!

 — Не збувйте!

 — Рятуйте!

 — Визволяйте!

 — Знйдіть!

 — Поверніть!

 — Пометіться!

 — Чекйте!

 Прощлися поспіхом, де як доводилось, ншвидку й рушли, квплячись, ненче нвздогін з долею, і тільки н остнніх пгоркх, з якими ндовго чи й нвіки зникли рідні хти, озирлись і, тмуючи хвильову тугу неповторним помхом руки, прискорювли крок.

 Бгтьом з них ніколи вже не повернутись до рідної хти, не побчити ні роду свого, ні неб, ні грної землі. Пронесуть вони слву Вітчизни своєї по бгтьох містх і поляжуть нвіки, хто під Львовом, хто під Сндомиром чи Вршвою, хто під Будпештом, хто й під смим Берліном. Кого поховють товриші в бртських могилх, кого птхи поклюють по чужих болотх, хто пошмтовний розлетиться в прх н гігнтських фугсх, нче й не було його зовсім н світі, і тільки гнівний його дим понесуть нд землею східні вітри, т невтішн мти до кінця своїх днів питтиметься в подорожніх: «А чи не бчили, чи не чули?»

 Але про це ніхто не думв. Не було вже коли. Ішли в тки, форсувли ріки серед битої криги.

 Зникли у весняних віхолх. Провлювлись у воду. Червоніли клмутні води, підмивли береги. Фшистські згрбники, відступючи, метлись величезними згрями.

 Цепи брели по колін в бгнюці, в дощ, в снігопд.

 Вже віліси позстрягли в бюрх, і генерли спішились і брели непролзними шляхми. Генерл Глзунов н ходу розглядв геогрфічну крту.

 Дощ, сніг, вітер.

 Витягли грмти з ковбнь т бгон. Сніг.

 Нводили мости по шию у воді серед битої криги.

 Скресли річки.

 Стріляється гітлерівське офіцерство у великих і млих оточеннях.

 Дощ. Влки мшин в невилзних клюжх.

 — Воздух!

 Генерли, офіцери, гуляйтери, проджні жінки висккують з мшин і пдють живі й мертві в бгнюку.

 — Вооздух!

 Друг хвиля «ілів». Третя. Четверт.

 — Гльт! Куди?

 — Я! Я туди...

 — Тікти? Стрий укрїнський пес! — Брудний офіцер підповз до Грибовського.

 — Ви мій нкз одержли?

 — Ні, пне полковник, — зблід Грибовський, пізнвши з голосу Шредер й відчувючи, що він попвся.

 — Перевірю... Тільки дрм ви нмгєтесь вислизнути з вших боліт.

 — Я...

 — Ви підете в тил для диверсій.

 — Я втртив всіх людей.

 — Брешете! Ви звжди брешете, чорт би вс узяв! Мйте н увзі, виходу у вс нем. Про перехід до більшовиків, нтурльно, можете не думти. Однк вм тм вірьовк. Але тут бережіться! Зрозуміли? Не збувйте, що я вс уже рз розстріляв. Виходить, ви стріляний, тобто крний, тобто винувтий, зрозуміло? Чорт би вс збрв з усім вшим нродом.

 — Пне полковник!

 — Всі ви нс ненвидите! Розкусив я вшу Укрїну, прокляті. О, будь він проклят нвіки, той чс і той день! — згдв фон Шредер строго вчителя Рясного, його пророчі слов перед розстрілом.

 — Ляг--й!!!

 Все бухнуло в грязюку,

 Комндуючий фронтом генерл фон Бреннер сидів у безндійно згрузлому посеред дороги «опель-дмірлі».

 Нвколо нього по колін в рідкій бгнюці стоял груп штбних офіцерів.

 Офіцери ледве тримлись н ногх. Бгто днів відступли вони під могутнім нтиском Рдянської Армії. Поглядючи нзд, н схід, н чорні поля й розмиті дороги, де злишилсь вся їх технік, вони не рз пдли долілиць куди попло, рятуючись від віції. Охоплені психозом оточення, вони кидлись н всі боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги.

 Це тк змінило їх зовнішність, що мйже ніхто нікого вже не впізнвв. Бгто хто з них був п'яний бо скидвся н п'яного.

 Генерл фон Бреннер збожеволів. Це стлося з ним ще позвчор, ле про це не нвжувлись говорити, бо ж просто всім було не до нього: все плзувло до прикордонної ріки, здихючись від втоми.

 — Мйне дмен унд герен, прошу нлити бокли!— скзв фон Бреннер з безтурботною посмішкою. Офіцери зстигли зчудовні. Генерльські слов ще не дійшли до їх свідомості. Але землист жовтизн обличчя, сухий відсутній погляд і безтямн посмішк генерлов врзили бгтьох з них дужче, ніж згибель полків і зхоплюючих ілюзій.

 — О готес віль! — глухо зстогнв один, немолодий вже, брудний полковник і озирнувся н зхід.

 — Пнове, прошу сідти, — посміхнувся фон Бреннер, зробивши при цьому ткий вишукний жест рукою, що слухняні штбісти нвіть озирнулись н примрні крісл, ле, побчивши під собою рідину земного покрову, утримлись.

 — Ляг--й! — пролунв хрипкий зойк. Офіцери впли, нсмішивши тим фон Бреннер до сліз. Посиплись бомби. Але поблизу ніхто не був убитий, і з хвилину офіцери повствли.

 — Сьогодні вночі, пнове, спл мені одн щслив думк, — скзв фон Бреннер. — Я почв помічти, що мршли Конєв і Втутін бсолютно ігнорують військову думку. Внслідок цього цілі тнкові рмії зхрясли в бгнюці невикористні. Ми з дружиною відрзу звернули н це увгу... Я ж, пнове, одружений, ви знєте. Одружений з Гітлером. Сподівюсь, вм відомо, що нш фюрер — жінк, якщо не брти до увги вусів і східного життєвого простору. Айн, цвй, дрй, фір! Айн, цвй, дрй, фір!!!

 Офіцерм стло моторошно. У полковник Тіц, що перебувв у стні ндзвичйного нервового нпруження, з'явилось бжння зстрелити генерл, ле музер був геть у болоті, руки в болоті, і рух тк і лишився недовершеним, і Тіц, зціпивши зуби, рптом почв дрібно тремтіти в нпді м'язового проксизму.

 — До речі, хто вигдв цей східний життєвий простір? — зпитв рптом генерл фон Бреннер. — І чому він життєвий, не смертний простір? Відповідйте! Генерл Гіммельшток!

 — Я не генерл Гіммельшток!

 — А де генерл Гіммельшток?

 — Його вбито.

 — А я що скзв?

 — Ви скзли — генерл Гіммельшток!

 — Непрвд. Я не міг цього скзти. Я хотів скзти щось інше. Вбитий полковник Гус, ні?

 — Вбиті Гус, Шмідт, фон Редігер, Ртцену, фельдмршл Мнштейн.

 — Дозвольте, хіб не ви фельдмршл Мнштейн?

 — Ні. Я кпітн Шульц, — скзв брудний кпітн, німіючи з стрху.

 Генерл фон Бреннер вств і витягся перед ним, як перед мршлом, і Шульц від цього мло не збожеволів.

 — Але ж ви були вбиті, пне фельдмршл! Ні?

 — Ні! — пробелькотів Шульц.

 — Я бчив вс особисто перед смертю, пне фельдмршл!

 — Я не фельдмршл, ви помилились!

 — Ви бігли з мршльським жезлом по цьому життєвому простору, потім ви впли, і в мене тк зболіл голов, -й!

 — Я кпітн Шульц!

 — Ляг--й!

 Пройшл ще одн хвиля винищувчів.

 О діти Німеччини! О сироти і вдови великої крїни! Генерл дон Бреннер стоїть по колін в бгнюці.

 Водянисті очі його спрямовні нзд, н пройдений криввий шлях до смої Волги, вони позбвлені проблиску думки.

 Скільки згинуло умів, роботящих рук у розквіті сил!

 Які мйстри, умільці, які тлнти укрили трупом землю н тисячі верст! Сумн слв... В середині XX століття, коли все уже є, щоб перетворити всю землю в рй, в сузір'я її нродів, великих і млих, — що зробили з Європою вші згиблі бтьки, які були отруєні мертвою ідеєю фшизму?! О юні сини фтерлянду! Якщо минулі імперілістичні війни нічому не нвчили вших бтьків, прозріть хоч ви при світлі своїх плючих будинків: нічого, крім горя й руїн, не здобудете ні ви і ніхто вже в Європі з допомогою бгнетів і унтер-офіцерів.

 Зустрічйте ж бурю, якщо посіяли вітер. Ззнйте тягря війни і н своїй землі, і криввого жху війни, і всі її грізні чесноти. До вс ідуть зі зброєю розгнівні рдянські люди, яким ніколи не хотілося бути вшими ворогми.

 Фон Бреннер стояв у болоті під смим румунським кордоном. Нестямні очі його світились божевіллям. Прворуч і ліворуч з'явились грізні цепи мршл Жуков.

 Офіцери підняли руки.

 Потяглися довгі влки полонених. Випвши з орбіти згльного плнового руху, брели поволі й без мети, ніби не підлягючи вже зкону тяжіння, й здвлись невгомими. Це йшл вже людськ спустошеність. І зустрічні потоки рдянських солдтів дивились н них бйдуже, без злоби й ненвисті, як у порожнечу. Прямуючи н зхід, всі думли свої думи.

 В Пвлівській школі почлось нове життя. Улян прийшл в свою школу з чоловіком.

 Улян. Знйомі? Вчитель Мндрик, Гордій Пвлович.

 Мндрик. Пробчте, ми знйомі. Ви, здється, хм...

 Орлюк. Еге ж!

 Мндрик. Чи, може, я помиляюсь?

 Орлюк. Ні. Орлюк.

 Мндрик. Аг! К-хи... Пробчте, я , здється, н вс дихнув?

 Орлюк. Що? Ні, що ви!

 Мндрик. Не дихнув? То пробчте. Мені здлось, що дихнув. Пробчте лскво.

 Орлюк. Прошу.

 Мндрик. Тк не дихнув?

 Орлюк. Ні, ні.

 Мндрик. Ну, пробчте, хм... Ні, то ви той, ви пробчте, хм... Як же це, хм... Уляно Всилівно! Ой! Пішл. Куди це вон?

 Орлюк. Пішл в клс.

 Мндрик. Тк, тк.

 Орлюк. Як все змінилось.

 Мндрик. Аг. Тк от, ви знєте, я дуже рдий. Я зрзу хотів скзти це Уляні Всилівні й вм, що я дуже рдий, що можу чесно дивитись вм в очі.

 Орлюк. Вжко вм було?

 Мндрик. І не кжіть!.. Дозвольте потиснути вшу руку. Ой, я, здється, знову дихнув?

 Орлюк. Дурниці. Ну, що ви, спрвді!

 Мндрик. Спсибі вм з визволення з німецько-фшистського ярм. Тут тке робилось! Жх! Де ж це Улян Всилівн?

 Улян стоял посеред клсу. Перед нею в тиші сиділи діти. Половин клсу пустувл.

 — Що ж це вс тк мло, діти?

 — Нем більше.

 Улян зйшл до другого клсу, — те сме; в третій, четвертий, — т ж кртин. В сьомому клсі не було нікого — клс стояв пусткою, потрощені прти, брудні голі стіни.

 — А!

 Тоді вон сіл з приплий пилом стіл і схилил голову. Минуле постло перед нею: тридцять шість чепурних хлопців і дівчт зсіли лви. Н стінх виникли портрети великих діячів людств. Н столі квіти. Школярі вродливі, з добрими очим. У дівчт чудові голоси.

 Пригдвся урок співу. Тихо виводили веснянку:

 Поствлю свічу

 Проти місяця, —

 Тихо йду, тихо йду,

 Т вод по кменю,

 Т вод по білому, Тихо йду.

 Потім клс почв мінятися н очх: учні немов зникли й тоді знову повернулись звідусіль — худенькі, зморені дівчтк з фшистської неволі, герої фронту, повішені молоді пртизни з зшморгми н шиях, порнені, понівечені, живі з концтборів, перевдягнені в чужий одяг.

 Тихо йду, тихо йду,

 Т вод по кменю,

 Т вод по білому, Тихо йду.

 — Уляно Всилівно! — пролунв у тиші тоненький дитячий голосок. Улян підвел голову. Е дверях стоял дівчинк Нстя Гулков з сірими очим, сповненими ціквості.

 — Ви вбивли фшистів?

 Улян стенулсь і випростлсь. Нстя причинил двері. Улян ще рз обвел очим порожній клс і повернулся в учительську.

 Мндрик. Уляно Всилівно. Дозвольте подякувти вм з визволення з німецько-фшистського ярм.

 Улян. Скжіть, це ви змзувли в підручникх портрети?

 Мндрик. Я мусив. Тут жх, що робилось. Спочтку я гдв...

 Улян. Що?

 Мндрик. Слово честі, нічого, клянусь честю. Той, як його, це ж, повірите, я мло не втік до пртизнів.

 Улян. І що ж вм перешкодило?

 Мндрик. Ну, якось тк зрзу не той, не бігтимеш. Ви не знєте фшистів. Це ткі стрхітливі вороги людств. Я плкв.

 Улян. Я розумію сльози вдів, мтерів, дітей.

 Мндрик.Я проклинв їхі

 Улян. Спрвді?

 Мндрик. Я їх ненвидів!

 Улян. Сботувли? Чинили озброєний опір? Нвчли стійкості учнів і бтьків?

 Мндрик. Я? Тк, безумовно.

 Улян. Сіяли віру в ншу перемогу? Чекли н нс?

 Мндрик. Вс? Ви ще питєте!.. О!

 Улян. Не треб.

 Мндрик. О!.. Аг, ой...

 Улян. Скжіть, що говорив мій бтько перед смертю? Як згинули Сотник, Гомон, Гнтюк? Де учні?

 Мндрик. Які?

 Улян. Де дівчтк, де мйбутні мтері ншого нроду?

 Мндрик. Не зню. Тм, у них.

 Улян. Що ви скзли їм н дорогу? Що зповіли?

 Мндрик. Це що — суд?

 Улян. Ні. Вчителя зпитує вчитель серед живих і мертвих мільйонів. Ви зляклись?

 Мндрик. Ні... я...

 Улян. Не бійтесь. Сьогодні судиться весь світ, всі нроди, вся філософія, історія, політик. Судиться сучсне з минулим, людське й геройське з нікчемним і злочинним.

 Мндрик. Тк... той... Дозвольте.

 Улян. Хто ви? Для чого ви живете н світі? Скжіть, що винесли ви з стршного змісту війни? Що ви робили тут?

 Мндрик. Але ви не знєте, що тут робилось. В світі діється щось тке...

 Улян. Я питю вс про мле: що робили ви?

 Мндрик. Я стрждв. Тут тке діялось...

 Улян. Те, що тут діялось, не сподіється ніколи. Це був чс героїв і мучеників ншого нроду. Шкод мені, що ви не стли ні тим, ні другим. Все життя ви проходили нвшпиньки, — скзл Улян і пішл до дітей.

 — Уляно Всилівно, ви вбивли фшистів? — знов зпитл Нстя Гулков.

 — Ні, діти, ні, я не вбивл. Я тільки рятувл нших солдтів від смерті.

 — А як ви рятувли їх?

 — Я виносил їх з вогню, порнених. Я перев'язувл їх рни, двл їм свою кров.

 — І бгто ви крові віддли?

 — Бгто.

 — Ще розкжіть.

 — Я посміхлся їм, говорил привітні слов.

 — А ви не бчили мого бтьк? Ви не врятувли його?

 — Ні, твого бтьк я не бчил.

 Улян вирішил перемінити тему розмови.

 — Слухйте, діти, сьогодні великий день. Нші військ очистили Бтьківщину й б'ють ворог н його території. Сьогодні в нс не буде нвчння. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.

 — Трс теж убив двох фшистів, — скзл Нстя.

 — Трьох.

 — Який Трс?

 — Бовкун! — пожввішли школярі, покзуючи н міцного, як горіх, хлопчиськ Трс Бовкун.

 — Трсе, це првд?

 — А!.. Мдьяри були, — діловито скзв Трс.

 — Вони вбили ншого бтьк, і його бтьк, й дід, й Гльку, Трс повбивв їх, — скзл Нстя. — Я тепер, коли виросту, буду Трсов.

 — Ото не бчив, — мхнув рукою Трс і відвернувся.

 — А я, коли виросту, теж вбивтиму фшистів, — скзв зовсім ще млий школяр.

 — Тк, — змислилсь Улян. — А ти чого хочеш? — зпитл Улян дівчинку.

 — Я хочу рятувти порнених. Я сестр-жлібниця.

 — А я хочу хліб.

 — Тк. Ти?

 — І я хліб.

 — Ти?

 — Я хочу втомт.

 — А мені плкти хочеться і їсти хочеться.

 — А ти?

 — А я хочу, щоб бтько мій і дід повернулися з війни орденми. І хочу спти в хті.

 — А ти, Гупло?

 — Я? Мені б тільки швидше вирости, — я їм тоді покжу, — скзв погненько вдягнутий хлопчик і гидко вилявся.

 — Не смій лятись. Це соромно й гидко.

 — Він смогон пив.

 — Він уже був п'яний. І курив сигрети.

 — Ти був п'яний?

 — Був гетрункен дрй мль.

 — Більше не будеш?

 — Не буду... Мені б лише вирости.

 — Я зню, щоб скоріше вирости, треб спти. Мені бб кзл, що я росту вві сні. Це првд? — спитл цікв Нстя.

 — Првд.

 — А Вся Ступк женитись буде.

 — Я см скжу.

 — Ти хочеш одружитись, Ступк?

 — Думю, — тихо скзв Всиль Ступк і подивився н вчительку. Було щось зворушливе в особливому вирзі його не по-дитячому вдумливих темно-сірих очей.

 — Скільки от живу н світі, ніколи не думв, зрз думю.

 — Але ж ти млий ще. Скільки тобі років?

 — Триндцятий. Поліцї бтьк вбили. А мтір повісили потім. Тк бб з переляку померли, дівчт — одн в Німеччині, друг хтозн-де. А н мені двоє млих. І коров скоро отелиться, молоко буде. І город же треб обробити. То от я й думю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумію, що я ще не виріс, т не пропдти ж дітям. Чи вже почекти хіб? Тепер же колгосп не дсть мені пропсти з дітьми? Якви?

 — Ніколи. Колгосп нікому не дсть згинути, нікому! — скзл Улян впевнено, ніби відповідючи н якесь більш згльне й глибоке питння. — Колгосп не дв згинути держві, Ступк, вже тобі й поготів не дсть. Ми прийдемо до тебе додому сьогодні ж і все влштуємо.

 — То не женитись?

 — Не треб женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?

 — Ні, не дуже.

 — Чому?

 — Тк.

 — Але ж ти вивчишся й зможеш стти великою людиною.

 — А бтько мій не був ученим, був велик людин, — скзв Трс, подумвши.

 — Я зню. Бтько твій був велик людин. Він був оргнізтор і голов колгоспу, і він був пртизном і великим комуністом. А коли б ще він був учений...

 — Німці! — скрикнув хтось з школярів, побчивши у вікно влку полонених. Діти переляклись — кинулись хто куди. Дівчтк почли плкти. Всі вони були трвмовні війною. Тільки Трс Бовкун не розгубився. Побчивши німців, він відрзу звжив ситуцію і вмить зник. По дорозі до землянки, викопної неподлік спленої хти, він угледів ще одну групу полонених, що входили в село іншою дорогою.

 Це були мдьяри. Побчивши довгу влку німців, вони зрзу почли хвилювтись. Знепокоїлись конвоїри.

 — Куди? Куди побіг?

 — Гття нзд! Нзд! Куди?

 — Гей, збирй полонених! Не пускй до німців! Німецькі фшисти вже виходили н сільський вигін.

 З другої вилучки з'явились мдьяри. Німці відчули

 згрозу. Глс серед мдьярів зроств.

 — Зтримй колону! Зупини, кжу тобі, — кричв конвоїр угорської групи.

 — А ти не кричи, — відповів стрший по німецько-фшистському конвою.

 — Тк я з своїх не ручуся, зрозумів?! І спрвді, мдьяри не витримли і кинулись н німців.

 — Ну, не кзв я тобі?!

 — Стій, злодюги! Стрілятиму! — зкричв нчльник нд мдьярми й підняв втомт...

 — Ну, ти, обережніш!! Дивись своїх фшистів. Зрозумів?

 — А ти не лякй, — лякні!

 — Я не лякю.

 — І не лякй!

 — А то що?

 — А те, що від твоїх мдьярів теж см квитнція може зосттись. У мене есесівці, не бчиш? — Конвоїр німецької групи згрозливо змхнув втомтом.

 — Т не сердьтеся. Годі-бо вм. Чорт їх не візьме. Здрстуйте! — скзв стрий колгоспник Дмитро Клунний.

 — І я тої думки, товриші, — нехй почубляться. Здрстуйте! — додв і голов колгоспу Демид Сорок. — Мдьяри колись більше в кінноті воювли. А зрз їх Гітлер вже в піхоту перевів. Ото, певно, й ремство мють. Нехй хоч н кулкх відведуть душу, не чіпйте... Ох і рвуть, дивіться! Тю!..

 І спрвді, полонені являли кртину, не врту путнього слов. Якби могли тільки бчити діти, до якого пдіння дійшли їхні бтьки, отруєні отрутою рсизму! Якби мтері Зхідної Європи поглянули н обезумілих своїх синів — брудних, неголених, нещсних, що згубили злочинну свою зброю н широких степх Укрїни! Вони душили один одного, кусли, штрикли склдними ножикми, провлювли один одному носи чим попло. Це був уже злісний шрж війни. Мдьяри явно перемгли, жестикулюючи й гукючи до своїх конвоїрів по-угорському, пелюючи, як їм здвлось, до спрведливої помсти з свої нещстя.

 Н стрих колгоспників ця бійк, однк, не спрвил особливого врження. Людям хотілося жити, тобто творити, прцювти.

 Хотілось збути про злочинне й безглузде з всесильним зконом буття й невичерпної снги свого хрктеру хліборобів, що тисячоліттями звикли сіяти, стверджувти життя в усьому, що може жити й рости.

 Жінки порлись в городі, вив'язувли з вузликів нсіння й висджувли з пристрсним зплом в нгріту весняним сонцем землю. Н бійку полонених ніхто нвіть не глянув.

 — Еге, — говорил Антонін до своєї сусідки, сіючи мк. — Зходить до мене генерл. Генерл! П'є молоко й питє: «Скжіть, тітонько, коли ця проклят війн кінчиться?» Тож тільки подумти, — смі генерли не знють! А я ж, кжу, звідки зню? Одне б'ються, т й б'ються, т лізуть н смерть, н хтозн-яке кліцтво.

 — Ой првд, — обізвлсь сусідк, не розхиляючись. — Т здорові, нівроку, поробились н свіжомуповітрі! А хрч який! Ти бчил, які хрчі! Тепер котрого то й не зженеш додому.

 — Авжеж! Хіб що? Тк ото він, генерл той мій, молоко собі випив, т ще тм щось, т й зснув, коло нього жекський пол ж дві з оплетми т телефонми: «Товришу генерл, товришу генерл!» Який, кжу, він вм товриш, безсоромниці! Він же, кжу, в бтьки вм годен! Ач, понкручувли куделиків! їй-бо, првд! А він спить, сердешний, оплетики блищть, ну тк мені жлько його стло!.. Скільки він того люду н смерть посилв! — Тут Антонін мло не зплкл.

 — Еге ж. Чи дорого з мк дли? — зпитл сусідк.

 — Аякже! У нього ж десь-то жінк й діти стрждють, вони крутяться й крутяться, от щоб мені вечор не діждти! «І коли ця війн кінчиться, не зню, кже, тітонько...» Тк уже в нього н серці погно. Господи!.. Куди тебе чорти несуть?! — скрикнул Антонін, побчивши, як один дуже-тки побитий німецький офіцер, вислизнувши з мдьярських рук і перехопившись через тин, біг до неї городом. Це був Грибовський, ле Антонін не встигл роздивитись н нього.

 Рптом сильний кулеметний вогонь припинив мдьяро-німецьке побоїще.

 — Господи! Вже стріляють!

 — Хто тм стріляє?

 — Припиніть вогонь!

 — Хто стріляє? Як сторон?

 Кулеметний вогонь вщух і рптом почвся знову. Полонені попдли, де хто стояв. Конвоїри кинулись до розвленої печі, що стоял посеред городу, звідки й ішл стрільб.

 — Не підходь! — пролунв відчйдушний крик з підпіччя, після чого знов зцокотів кулемет.

 Бійці злягли. Двоє втомтників побігли в обхід противник.

 — Куди ви? Стійте! Він же вс постріляє, голуб'ят мої! — Стр Бовкуних мло не впл, поспішючи нзустріч бійцям.

 — Хто стріляє?

 — Звнняйте, голуб'яточк, мій це. Ну що ти з ним у світі робитимеш? Вже ж я дв втомти збрл, бомби, птрони! І знову десь викопв, щоб йому добр не було!..

 — Ммо, тікйте, не звжйте, ммо!..

 — Підожди-но, я тебе постріляю!.. Я тобі... Обережно, діти. З мене, з мене ховйтесь, — і Бовкуних, з нею дв втомтники почли нближтися до печі.

 Трс зрозумів, що бій прогрно, і почв голосно плкти. Його войовнич мленьк душ відчувл, що нств чс розпрощтися з незвичйними чудовими ігршкми, якими здрувл його доля. Чого тільки не було в Трсовому дзоті, — дв втомти, які він поцупив у фшистів, прбелум, десятків зо три мін, птрони прості й трсуючі, якими він стріляв щоночі в небо, хтозн-які пляшки, бнки, диски, бляшнки, порох грмтний і мінометний, — все, що принесли окупнти, що отруїло його мленьку душу.

 — Не підходь, стріляю! — згорлв він н мтір погрозливим дитячим бсом і гірко зплкв.

 — Кинь, кжу тобі! Голуб'яточк, не визирйте! Пропдете! Кинь, чуєш!

 Однк втомтники кинулись н Трс в тку, й після нетривлої рукопшної Трс здвся, дуже-тки боляче вкусивши одного з втомтників з Руку.

 — Пусти!

 — Дивись ти, який гедзь!

 — Гедзь? Це тигр, не гедзь! Він же мені хту розвлив! Оце от, бчите, його ж це робот! Ой лишенько мені! — скзл Бовкуних, коли обеззброєний Трс стояв перед нчльником конвою.

 — Як? Розвлив хту? Оцей хлопчисько?

 — Взимку. Прийшло четверо офіцерів, повечеряли, сіли в крти гуляти, нпилися. Тк він зброю в них позбирв, т бомбу з печі т під обрзи! Ще хвлити бог, що мене з хти вигнли. Скзли, що повітря їм моє не нрвиться. Пропл б, хрест мене побий, пропл б!

 — А німці?..

 — Мдьяри були, — схлипнув Трс.

 — Брешеш! Кжи, хто хту розвлив?

 — Вон см звлилсь.

 — От дитин, нехй бог милує! — почувся голос Антоніпи, що й собі ндійшл. — І в кого воно вдлося, лих годин його знє! Солдтики! Визволіть нше село, — зберіть з собою цього убиясник! З нього ткий великий генерл вийде, що не те що Гітлер — см нечистий проти нього не встоїть! Ось побчите! Всі зсміялись.

 Пробігши повз Антоніну, Грибовський шмигонув з ріг хлів, потім подвся сдом повз погорілі тягчі й шснув з чорного ходу до школи.

 Мндрик! Єдин несподівн нгод. Тонюсіньк соломинк, з яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, нстрхти, пригрозити. Ось вони, двері його квртири. Яке щстя: в коридорі нікого!

 І тут н порозі ств Мндрик.

 — Гордію Івновичу!.. Пвловичу...

 Пізнвши скоріш з голосу, ніж з вигляду, Грибов-ського, перелякний Мндрик швидко зчинив двері перед смим носом бндит.

 — Відчиніть!

 — Пропв! Боже мій... — жхнувся Мндрик. — Е-е... Я вс не зню!

 — Гордію Степновичу, рди бог!

 — Я не зню вс!

 — Це я!

 — Е-е... Не зню!

 — Грибовський!

 — Не зню. Я з вми незнйомий! Це провокція! Слухйте, я зйнятий!

 — Відчиніть двері! Чуєш!? Двері відчини, уб'ю! — зсичв Грибовський і, рвонувши що було сили, відчинив двері. Від сильного ривк Мндрик, що держвся з ручку, вилетів у коридор. Але не вдлось Грибов-ському вскочити в кімнту.

 — Громдянине, зупиніться, — почувся спокійний жіночий голос. Грибовський озирнувся — Улян.

 Тоді, зібрвши всю силу волі, вміння прикидтись, нбуте з довгі роки блукнь по світх, він рптом випроствся й, рптово зспокоївшись ніби, чемно вклонився, зговоривши фрнцузькою мовою:

 — Друйте лскво, мдемузель, я не розумію, що ви скзли. Я не зню вшої мови. Ви мене зрозуміли?

 Потім він додв кільк слів лмною російською мовою:

 — Же сюї фрнсе... Я Фрнція... Де Голль, де Голль. Бітте, немножк вд, пжлюст.

 Це було скзно з ткою ртистичною переконливістю, що не тільки Улян, нвіть Мндрик піддвся сумнівові, що перед ним стоїть німецький гент, який щойно нзивв його н ймення. Він подумв, що йому причулось. Грибовський помітив удчу і вмить повірив у рятівну брехню. Перед вчителями стояв немолодий вже фрнцуз у німецькій формі, «жертв фшизму» з розбитою фізіономією, геть зпухлими очим, якого і не впізнти! Він був дуже щсливий. Він хоч і звтр готовий воювти проти німців у лвх Фрнції... Ах, ці німці, оті дикі мдьяри! Т він!..

 — Нечист сил! Тж це він і е! Антонін, увійшовши, відрзу впізнл Грибовського.

 Суд нд зрдникми Бтьківщини й ктми нроду відбуввся в будинку цієї ж школи. Увжно оглянули всю німецько-фшистську групу військовополонених.

 Серед них впізнні були Курбцький, ще один бндит і нвіть коміср фон Шредер, що нвів жх н зсю округу.

 Головувв н суді військюрист першого рнгу Петро Смійлович Величко. Головним обвинувчем від нроду признчили Івн Демидоич Орлюк. Н відмову Орлюк виступти в ткій відповідльній ролі через молодість т брк життєвого досвіду голов рйрди Демид Сорок еявив н згльних зборх:

 — Товриші, в нше село прийшл слв. Слву цю нм приніс відомий усьому Рдянському Союзу Івн Орлюк. Тепер ми не прості люди. Тепер уже, коли хтось десь спитє, де, мовляв, оті Стрі Пвлівці, то кожен скже: «А це тм, де нродився той смий Орлюк, який прийняв п війні двндцять порнень!»

 — Шість, — випрвив Орлюк.

 — Шість для тебе, для нс і для потомств ми згодні додти. Кому ж, питється, як не тобі, обвинувчувти ворог ншого. Кров проливти, то ти не був молодим?

 Орлюк погодився, ле дружині своїй він ктегорично зборонив бувти н зсідннях суду. Коли вон зовсім уже зібрлсь було, схвильовн тяжкими спогдми, він обійняв її й пригорнув до грудей.

 — Ти не підеш н суд.

 Улян. Як це тк не піду? Чому?

 Орлюк. Я не хочу, щоб ти буч н суді. Не хочу, щоб ти обвинувчувл...

 Улян. Івне, вони вбили...

 Орлюк. Нших бтьків... Сме тому я й хочу оберегти тебе.

 Улян. Я прошу тебе.

 Орлюк. Ні, я прошу тебе. Те, що ти змушен бул зробити н війні, вже ндто бгто для жінки.

 Улян. Ні.

 Орлюк. Я прошу тебе, розумієш? Я не хочу, щоб ти знову вдихл цей сморід жорстокостей і злочинів. Іди в школу, вчи дітей добр. Тм твоє црство.

 Улян. Я буду н суді. Я хочу їх бчити.

 Орлюк. Нщо? Ти плктимеш тм і здригтимешся від прокльонів.

 Улян. Не буду.

 Орлюк. Будеш.

 Улян. Я розтерзю їх!

 Орлюк. От бчиш, ти вже плчеш. Ти не підеш

 туди.

 Улян. Прошу тебе, Івне! Я потерпіл людин.

 Я мю прво!

 Орлюк. Я тк смо потерпілий. Але я повинен мислити й діяти злежно від сили речей. Коли я відступв до Волги, я ненвидів увесь світ і себе. Коли мене рнили, я нвлюввся н тебе всією вгою, і ти тягл мене з поля бою, брудн, змзн моєю кров'ю. Чи скзв я тобі хоч рз — не ндривйся, не виснжуй себе, бережи свою вроду? Ні. Ми тоді рятувли держву.

 Улян. А зрз годі?

 Орлюк. Я не скзв — годі взглі. Але тм, де вже можн, — годі. Ти призвичїлсь, Улю. Ти см себе вже погно бчиш. Тобі хочеться смій особисто нищити людську мерзоту, вон не гідн твого погляду. Нщо тобі це? Я вб'ю їх і без тебе.

 Улян. Ти гдєш змкнути мене в клітці?

 Орлюк. Тк. Я хотів би змкнути тебе в золоту клітку, щоб ніяке зло не сягло тебе.

 Улян. Як тобі не соромно? Що тке ти кжеш?

 Орлюк. Тобі не подобється? Можеш скржитись н мене. Хоч у ЦК пртії.

 Улян. І поскржусь. Який егоїст.

 Орлюк. Будь лск. Я скжу відверто, що без тебе нем ні щстя мені, ні рдості ні в чому в світі. Нем життя без тебе.

 Улян. Ну й виженуть з пртії.

 Орлюк. Не виженуть. Бувй здоров. Я все розкжу тобі своїми словми.

 Зл був переповнений. Відчинили вікн й усі дворі, щоб чути було всім, нвіть тим, що стояли н площі перед школою, що говоритиметься н суді. Бгто поприходило з сусідніх сіл, чимло було й різних городян, що позлишли длекі свої міст, би лишень врятувти життя.

 Коли б горе могло крсити людину, коли б сльозм притмнні були влстивості не отрути, столітніх блгородних вин, що звеселяють людині душу, коли б розмх смертей, руїни, фшистських провокцій, грбіжництв й обмну яснів н людських обличчях сяйвом усмішки, не було б у цілому світі нроду осяйнішого з той, що посходився н цей суд.

 Тут зійшлсь немовби вся Укрїн. Бгто посиротілих мтерів і бгто вдів прийшло сюди. Були тут кліки-інвліди. Були сироти, що бчили бтьків і мтерів своїх н німецьких шибеницях. Були дівчт з фнтстичними біогрфіями, що втекли з фшистської неволі, були викинуті з Німеччини з непридтністю понівечені дівчт. Були сумні люди, яких вигнли з міст злидні й стрх, які втртили родину й притулок. Були биті, стріляні. Були невідомі розгублені люди, що н якусь фтльну мить повірили в рельність «нової ери» і тепер терзються потй своєю слбодухістю, що пішли тоді н службу до ворогів, що тепер приховують це, кленучи фшистів і свою гньбу, і все н світі. Але більшість було міцного строго люду, що ткого ззнли й ндивились н своєму віку, що якби зсурмили знгл нгели н стршний суд, то й не зморгнув би ніхто, тк ндокучил їм людськ суєт.

 Всі дивились н Орлюк. Орлюк дивився н нрод. Потім перевів очі н підсудних. Хвилювння перейняло його, як перед боєм, можливо, нвіть більш високе. Він відчув себе як принлежність нроду, як вирзник його волі. Звернені до нього очі нроду немов підносили його. Голов суду Величко посміхнувся до нього розуміючим бтьківським поглядом і злегк кивнув. Орлюк почв суд.

 — Підсудний Грибовський!

 Грибовський мовчв. Він роздивлявся подряпину н своїй брудній руці, не чуючи, здвлось, що йому нкзують стти перед судом.

 — Підсудний Грибовський!

 Грибовський не обзиввся. І тільки коли його поствили перед Орлюком, він вкрй здивовно подивився н Величк й Орлюк.

 — Відповідйте!

 — їх вйс ніхт, вс зген зі? їх бін кйне Грибовський!.. Же сюї Леон Жерр...

 Орлюк. Підсудний Шредер, ви пізнєте цю людину?

 Шредер. Ні.

 Орлюк. Ви визнєте, що це укрїнський нціонліст, гент німецької розвідки Грибовський?

 Шредер. Ні.

 Орлюк. Підсудний Курбцький!

 Курбцький. Не зню. Не бчив ніколи...

 Орлюк. Свідок Мндрик!

 Мндрик. Я... той, як його...

 Орлюк. Ім'я, по бтькові?

 Мндрик. Гордій Пвлович. Моє?

 Орлюк. Тк. Рік нродження?

 Мндрик. Але дозвольте... Тисяч дев'ятсот десятий.

  Орлюк. Професія?

 Мндрик. Вчитель... Хіб ж...

 Орлюк. Де були в чс окупції?

 Мндрик. Клянусь, ніде! Тут... Івне Демидовичу, хіб я...

 Орлюк. Не прцювли н окупнтів?

 Мндрик. Ні. Влсне, як?

 Орлюк. Ви один злишились н школу?

 Мндрик. Тк. Бо ж усіх...

 Орлюк. Що скзли вм товриші перед смертю?

 Мндрик. Не пм'ятю. Тут тке діялось...

 Орлюк. Чи пізнєте ви в підсудному, який ври-ввся до вс н квртиру, укрїнсько-німецького нціонліст Грибовського, який рзом з фшистськими ктми знищив третину ншого сел, ншу школу, директор?..

 Мндрик. Е-е...

 Орлюк. Пізнєте?

 Мндрик. Тк це, як його? Ну, нчебто він — і не він. Дуже вжко скзти зрзу, отк-от, «тк» чи «ні». Ви поспитйте, людям же видніше, то й я придивлюся й скжу... Е-е... треб ж придивитись.

 Сорок. Ото плете мережу!

 Орлюк. Свідок Вірський Пвло Івнович.

 Вірський. Я.

 Орлюк. Років?

 Вірський. П'ятдесят.

 Орлюк. Професія?

 Вірський. Лікр.

 Орлюк. Нродились?

 Вірський. В Дубно.

 Орлюк. Біженець?

 Вірський. Тк.

 Орлюк. Н фшистських згрбників прцювли?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Не втрчли ндії н нше повернення?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Не вдвлись у відчй?

 Вірський. Вдввся.

 Орлюк. В невіру?

 Вірський. Впдв... Ні... Впдв!

 Орлюк. Не зрджувли нроду?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Ненвиділи ворог, його злобу?..

 Вірський. Злобу, жорстокість, ждність...

 Орлюк. Втртили дім?

 Вірський. Тк.

 Орлюк. Одяг?

 Вірський. Одяг... Книжки...

 Голоси з місць. Усе втртив.

 Орлюк. Сім'ю?

 Вірський. Сім'ю — бтьк, дружину, дітей.

 Орлюк. Ви втекли з концтбору?

 Вірський. Тк.

 Орлюк. Ховлись?

 Вірський. По лісх, по ярх.

 Орлюк. Як ви потрпили сюди?

 Вірський. Збрів. Світ з очі.

 Орлюк. У кого жили?

 Вірський. У вшого покійного бтьк...     Спершу. Потім... Ох, мерзотники!

 Орлюк. Ви в ншому селі зржли людей коростою?

 Вірський. Тк. Коростою, лишями, трхомою...

 Голоси з місць. Він рятувв нс від неволі! Він дв мені коросту!

 Орлюк. Що ви думли, бчивши весь цей жх, жорстокість, грбіж? Що ви думли?

 Вірський. Я не думв. Були чси, коли я зовсім не думв.

 Орлюк. Тобто?

 Вірський. Цього було тк бгто, що я більше почувв, ніж думв.

 Орлюк. Чого — цього.

 Вірський. Стрждння.

 Орлюк. Ці стрждння, і втрти, й споглядння жхливого, — чи облгородили вони вшу душу, очистили?

 Вірський. Від чого?

 Орлюк. Відповідйте н зпитння.

 Вірський. Не розумію зпитння. Коли згинув вш бтько й мти, і всі рідні вшої дружини...

 Орлюк. Я не питю вс про згибель мого роду. Я прокурор і прошу вс відповідти н зпитння. Я повторюю: нещстя, що впли н вшу голову, зробили крщою, блгороднішою вшу душу, як про це пишуть у книжкх ось уже кільк століть?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Вони принизили, приголомшили вс?

 Вірський. Тк. Мбуть, що тк. Людин нроджен для рдості, прці, для бртств. Фшисти принизили в моїй свідомості високе ім'я людини. Я переств відчувти себе вінцем творіння.

 Орлюк. Ви можете скзти про це доклдніше?

 Вірський. Не хочу. Я можу лише додти, що вони дли мені бгто підств бути недобрим, жорстоким і мстивим ненвисником людств.

 Орлюк. Але ви рдянськ людин. Ви не можете не любити людств й погно про нього думти.

 Вірський. Дякую вм. Звичйно. Але зрз я взглі не можу про людство думти. Нехй воно сме подумє, дивлячись н мене. Я прошу не здвти мені тких питнь.

 Орлюк. Вм вжко?

 Вірський. Не питйте бгто. Можн померти від спогдів.

 Орлюк. Зспокойтесь. Ви н трибуні свідків.

 Вірський. Я не свідок. Світ, про який ви питєте, він— свідок...

 Величко. Товришу прокурор, конкретніше.

 Орлюк. Ви пізнєте цю людину? Хто ця людин?

 Вірський (пильно дивлячись в смі очі Гріїбовського). Це не людин.

 Орлюк. Грибовський?

 Грибовський. Нйн, іх бін кйн Грибовський. їх бін Леон Жерр фон Ельзс-Лотрінгія.

 Вірський. Дозвольте, де ж я його бчив?

  Орлюк. (до Грибовського). Може, вм стршно говорити рідною мовою? Стршно вимовити слов: тто, ммо, брт, сестр, люди, вбив, знпстив, знедолив, віддв у неволю?

 Грибовський. Їх ферштеє ніхт.

 Вірський. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстріляних!

 Орлюк. Введіть розстріляних. Відчинилися двері. П'ятеро розстріляних підійшло до столу — Антонін, Демид Сорок, Олен Ступко-в. Подорожній і Гліб Бовкун. Грибовський глянув н них і зтремтів. Зтрусились Курбцький і Шредер.

 Орлюк. Олен Ступков!

 Ступков. Я.

 Орлюк. Років?

 Ступков. Двдцять чотири. Однолітки.

 Орлюк. Удов?

 Ступков. Вбили ж Андрія. Пртизн був. І діток двоє вбили, і бтьк Андрієвого й мого. Удов й сирот. Кругом сирот.

 Орлюк. Ви були розстріляні?

 Ступков. Бул. Я? Бул.

 Орлюк. Чому ви весь чс посміхєтесь?

 Ступков. Не звжйте. Вон поз моєю волею, ця посмішк. І голос, кжуть, змінився відтоді.

 Орлюк. Вм не смішно зрз, громдянко Ступков?

 Ступков (сміється). Ні.

 Орлюк. Вм хочеться плкти?

 Ступков. Робити щось хочеться. Прцювти.

 Орлюк. Не журіться. Ми з вми ще попрцюємо. Тільки не треб сміятися. Прошу вс, не смійтеся.

 Ступков. Я не сміюсь, Вню, —я плчу, як і ти.

 З Орлюкових очей текли сльози гніву. Але він не плкз. Світ відбився в ньому. І цього не витримв один з злочинців.

 — Питйте мене! Все скжу! — зстогнв Курбцький і вдрився головою об лву.

 Величко. Хвилинку!

 Орлюк. Прошу.

 Величко. Підсудний Шредер, стньте тут. Підсудний Шредер, скжіть, чи входило в плни німецького уряду створення якої-небудь форми укрїнської держвності?

 Шредер. Ні.

 Величко. Чи входило в плни вшого уряду знищення всіх сепртистськи нстроєних укрїнців?

 Шредер. Тк.

 Грибовський. Я — Грибовський!

 Мндрик. Це він! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь — ніби він. Це ж тк пскудн людин!.. Жх!..

 Бул вже північ. По темних дорогх тяглися з зходу визволені з неволі рдянські люди. Несли рештки свого добр, гнів, і горе, й стршні вісті про кривві розпрви.

 — А хто тм? Хто йде?

 Стояли коло хт і по дорогх і гукли в пітьму, чекючи н повернення рідних.

 — Хто тм? Які? Чи не тутешні? Чи не свої?

 Ні, не свої. Ішли полтвські, донські, воронезькі.

 — А чи не доводилось, не стрічли нших?

 — Ні, не доводилось, не стрічли!

 І знову рипли двері. І знову гукл в пітьму ндія.

 — Ой хто тм, хто? А чи не бчили? А чи не чули?

 — Не бчили, не чули... Пустіть переночувти! Другого дня суду Грибовський відповідв н всі зпитння прокурор з особливою ждібною поспішливістю. Відповідв відверто, точно. В кожному зпитнні він вбчв продовження життя. Він ждв зпитнь.

 Іноді зпитння шмтувли його, вивертли, розтинли, четвертувли, і тоді він відповідв у знемозі короткими: тк, було, тк. Поступово з нього видобули всю його біогрфію, всі тиняння, зрди, всю морльність.

 — Що ви думли? Як ви могли? Невже вс не жхв розмх смертей і розору? Скільки мільйонів нещсних згнно в рбство? Скжіть, скжіть, скжіть!

 — Скжу, все скжу!

 Орлюк. Де перебувє вш нпрник?

 Грибовський. Сйгк? Розстріляний.

 Орлюк. Ким?

 Грибовський. Шредером.

 Орлюк. Підсудний Шредер, ви розстріляли гент Сйгк?

 Шредер. Тк.

 Орлюк. З що?

 Шредер. З нерозуміння відведеного йому місця в Третій імперії.

 Орлюк. Тобто?

 Шредер. Він уявив, що фюрер створить для нього н Укрїні протекторт.

 Голос з публіки. Кзли ж, що він і його розстріляв, Грибовського?

 Орлюк. Підсудний Грибовський, ви були розстріляні?

 Грибовський. Тк.

 Орлюк. Підсудний Шредер, де й коли ви розстріляли Грибовського?

 Шредер. В Івньківцях у сорок другому році.

 Орлюк. З що?

 Шредер. З те сме.

 Грибовський. Вибчте, це не зовсім тк. У мене з Сйгком були розходження в детлях.

 Орлюк. Мовчти, виродку! Перед ким ти вибчєшся?

 Величко. Товришу прокурор, зкликю до спокою!

 Орлюк. Прошу вибчити. Мені здлося рптом, що в мене відкрились рни. Підсудний Грибовський, як ви злишилися в живих?

 Грибовський. Я був тяжко порнений. Я вночі виліз о ями.

 Орлюк. Хто вс виходив? Грибовський. Одн стр жінк.

 Орлюк. Ви признлись їй, хто ви?

 Грибовський. Ні.

 Орлюк. В яких іноземних розвідкх ви перебувєте н службі?

 Величко. Підсудний, подйте нзву розвідок н зписці.

 Орлюк. Як ви знову зустрілися з Шредером?

 Грибовський. Я не зустрічвся з ним. Я прцювв в оргнізовному гітлерівцями нібито пртизнському згоні, який боровся з вшими пртизнми.

 Орлюк. Потім?

 Грибовський. Потім нс розбили, і я втік. Н шляху втечі я зустрівся з Шредером, і зрзу ж ми потрпили до вс у полон.

 Орлюк. Яке було вше остннє звдння?

 Грибовський. Оргнізувти в тилу диверсійну групу.

 Орлюк. Від кого ви дістли звдння?

 Грибовський. Від Шредер.

 Орлюк. Підсудний Шредер, ви підтверджуєте?

 Шредер. Ні... Проте тк.

 Орлюк. Чому — проте?

 Шредер. Бччи цього суб'єкт, мені хотілося б зперечити бсолютно все.

 Антонін. Івне, скжи йому, щоб був він проклятий! (До Шредер). Убивця ти, жорстокий кт, як носить тебе нещсн земля...

 Орлюк. Ця жінк прок. инє вс. Вон ввжє вс безсердечним ктом.

 Антонін. Кт ти, гірше звір кусючого.

 Орлюк. Ви принизили звння людини.

 Шредер. Я персонльно не принижувв.

 Орлюк. Ви брешете. Ви поводились н ншій землі не як офіцер окупційних військ, як морльний убивця.

 Шредер. Це питння політики. А політик вільн від морлі. Це війн, й усі ми діємо в її орбіті, Гегель скзв: «Війн вічн й морльн».

 Орлюк. Ні, вон не вічн й не морльн. Вон зникне рзом з вшою темною силою. Ви нсмілюєтесь тут зперечувти свої злочини?

 Шредер. Ні, я тільки хотів скзти, що я діяв не тільки в силу присяги, ле й н підстві вчення великих умів: Гегеля, Ніцше, Фіхте. Фіхте кже: «У взєминх між держвми нем іншого прв, крім прв сильного». Це вчення Гітлер модернізувв. Але коли ми зрозуміли минулого року, що війну ми прогрли й що ми згинули, ви зрозумієте, як зросл природно нш жорстокість.

 Орлюк. Підсудний Грибовський! Н підстві якого вчення ви діяли? В ім'я чого ви брехли, провокувли н зрду, н продж Укрїни, ншої нції в рбство н згибель?

 Грибовський. Почекйте, я зрз все поясню... Коли я прийшов н Укрїну з ними, я зрозумів, що я тут чужий. Я діяв в ім'я стрху смерті, люті, помсти. Я зрз все скжу. Все! — Грибовський тргічно змхнув рукми й повернувся до нроду. Він щось хотів скзти. Але в цей чс понд смою школою прогув літк і зкидв листівкми всі хти, городи, вигін.

 — Листівки кидють! — гукнув у вікно Трс Бовкун.

 — Які?

 — Про дядьк Ромн. Шість тнків розбив!

 — Хто?

 — Дядько Ромн тнки побив! — крикнули у вікно двоє ясноголових хлоп'яків і бігом подлися вулицею. Нрод витовпився з школи.

 — Послухйте! — жхнувся Грибовський, ле ніхто вже його не слухв.

 — Обридло слухти всяке пдло, досить. Робот стоїть! — 3 цими словми пішли з злу суду остнні свідки Сильвестр Волощук і Плтон Злотренко.

 — Нрод не ціквлять вші зізнння. Нрод зйнятий, — скзв підсудному голов суду.

 Тим чсом босоногі гінці прибігли з листівкми додому. Стрий Семен Клунний порвся в сдку.

 — Діду ! — бтько тнки побив!—згорлли вони, здихвшись, і поквпом почли читти строму листівку.

 — «Шновний Семене Влсовичу!..»

 — Пішли геть, нечистий вс носить! Не држніться! — розсердився дід.

 — Діду, тж спрвді! «Рдісну вістку подємо вм! Син вш Ромн Семенович удостоєний нйвищої... Героя Рдянського Союзу! — читли хлопчки привітння Військової рди. — Ви з повним првом можете пиштись...»

 В цей чс з хти вийшл мти.

 — Ммо! — кинулись діти до мтері. — Ммо, нш

 тто Герой!

 З цієї причини не довелось виступити з обвинувльною промовою прокуророві Орлюку.

 Більше того — коли через півгодини Грибовського й Курбцького повели з село в провлля, ніхто в їх бік нвіть не глянув. Нрод купчився вже біля Ромнової хти.

 Перед Семеном Клунним зібрлося півсел.

 Стрий ковль не був письменним, тож листівку про син йому читв уголос немолодий уже колгоспний рхівник Мкр Пдлк.

 — «Шість ворожих тнків знищив вш син у нерівному бою н кордоні...»

 — Шість тнків!

 — Тихо!

 — «Тільки крщі сини ншого нроду, для яких нем в світі нічого вище з зхист Вітчизни, тільки ткі люди здтні творити чудес доблесті...» Читйте хтось, бо в мене чогось букви стрибють...

 З цими словми розчулений Мкр подв листівку Подорожньому.

 Але не встиг Подорожній роздивитись, звідки починти, як не менше десяти голосів підхопили текст:

 — «Недлекий той чс, коли ворог буде розгромлений!»

 Потім рзом всі змовкли. Лунв лиш голос молодої вчительки:

 — «І тоді син вш повернеться додому до вс, до дружини, до дітей, повернеться з перемогою, й слв про нього, як про богтиря землі укрїнської, буде жити й гриміти в вікх! Спсибі вм, бтьку Героя. Військов рд фронту».

 Зпнувл врочист пуз. Всі з повгою дивились н строго, чекли від нього слов.

 — От вм і Ромн! — почувся чийсь голос. — Що ви скжете, Семене Влсовичу?

 Але Семен і тепер, в урочисту хвилину життя, не зрдив себе, — суворість оберігл його горду душу від мрнолюбств й сусти.

 — Не зню, — скзв він, спокійно вдивляючись кудись вдлину і дослухючись до людського слов — чи нем чсом у кого сумніву, невіри бо й зздрості, — щоб не видтись смішним чи недостойним суворого свого чсу, додв бйдуже:

 — Як н мене, то це бо гітція яксь, бо ж брехня. Як же це, спрвді, щоб отк от шість тнків? Що це вм, крижки н болоті? Т н який ляд тоді кувти їх, злізо переводити, коли отк!

 — Це вже не ншого розуму розпорядження, — зувжив Хом Чепурний. — Виходить, тк от!

 — Ну, коли тк, то й тк. Нехй-но вже. Я рдий, — здвся стрий ковль.

 І тут з-з повороту з'явився рптом н вілісі — хто б подумв? — Ромн!

 Спершу ніхто його не впізнв. Він був без бороди і весь у пилу. Тільки ясні, як колосся ячменю, вус свідчили, що це Ромн. Легк гімнстьорк, погони, пілотк й перебувння в походх омолодили його років н двдцять. З плечим — гвинтівк. Н грудях — Золот Зірк. З вілісом гуркотіл пр трофейних тягчів. Це генерл Глзунов прислв н посівну обіцяну допомогу.

 Оточений нродом, віліс зупинився просто смої хти.

 — Ромне Семеновичу!

 Посиплись зпитння, вигуки, сміх і знову розпитувння.

 — А як той? А той? А чи живий ткий-то? А чи длеко звідси? А як воює Пвло Горобець?

 — Нічого воює! Погнли Гітлер вже к чортовій мтері ж у Румунію.

 — А як Лобод? Як Бухло?

 — І Лобод, і Бухло, і Грквенки, бтько й сини, — доповідв Ромн.

 — А мого Опнс не бчив?—спитл одн мти.

 — Опнс вшого, вибчйте, тітонько, нем вже, — тихо скзв Ромн і зняв пілотку. — Нем Опнс, й Левк Чепурного нем.

 — Ну, чи првд, що ти тм побив щось, — обережно зпитв Семен, коли Опнсов й Левков мтері побігли голосити н смоті.

 — Шість тнків! — підтвердили Ромнові товриші, що сиділи в вілісі.

 — Чим?

 — Пляшкми, — скзв Ромн. — Дй, думю, спробую, що воно з пляшки. Кинув — горить!

 — Що?

 — Тнк. Прорвлись же до окопів. Тк я тоді другу! Горить! Я бігцем до окопу, біжу, біжу, — третій вже через окіп. Я — ррз! Горить, ж гуде! То я тоді бігом до товришів, вони — ну мене цілувти. Стійте, кжу, дурні, не цілуйте, двйте, кжу, пляшки! Т з пляшки, т туди, вогонь його бери!

 — Не брешеш?

 — Чого ж брехти?! Н очх у людей все ж було!

 — А може, вм тм з переляку зсліпило трохи?

 — Пожди. Не перебивй! Ну?

 — Тк от. Гульк! — вони вже н окопх! Один, ну прямо н голову суне. Ой! Повірите, ж нче жром сипонуло по спині. Нхиляюсь — пройшов! Дк я тоді розгинюсь т в гуз четвертому!!! А тоді п'ятому! Шостому!.. От пляшки!..

 — Оце виробив! Це ж, чув я, по п'ятсот з тнк плтять?

 — Невже?

 — А ти думв!

 — Ну, як же ти їх тм кидв?

 — Як комндир учив. Прямо н зд, н гузку.

 — Слбенький зд, чи що?

 — А стн його знє. Гзи якісь тм... Аг! От чого мені шкод, кт би його взяв, — піджк згубив.

 — Піджк?!

 — Атож.

 — Де?

 — Т тм-тки. Довелось скинути, щоб змшні-

 ше було. То хіб ж не знесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досдно.

 — Кзв я тобі, — не бери піджк, не бери піджк, — з докорою скзв Семен. — Отепер попокрутишся без піджк, вояко!

 — Ну, бтьку, н те війн. Нродне діло. Тут уже кому яке щстя.

 — Лих годин! Ткого піджк згубити, — скзв Семен. — Ну, треб вже рдіти, бог з ним. Ходіть, прошу, обідти!

 Є місцевості веселі, рдісні, є похмурі, тривожні й недобрі місця. Є блгодтні долини й овіяні смутком гори. І нзви е веселі, як от Ворскл й Десн, і тихі, мрійні, як Сейм бо Дон. І є зловісні, тргічні звучння нзв, як Горинь-рік н Волині. Кожн місцевість мє свою душу.

 Стрі Пвлівці мли душу врочисту, древню. Вони розтшувлись н горі й попід горою в мльовничих долинх. Привітні хти біліли серед сдків т городів. Від широкого шляху, що пролягв селом, бігли врозтіч мльовничі вулички й стежки до розкидних у зелені подвір'їв т хт. По городх т з селом височіли стродвні безплодні горби, що скидлись, особливо ввечері, чи то н рештки якихось двно зруйновних, вкритих прхом споруд, чи н могили безвісних велетнів.

 В селі жили вродливі здумливі люди, й бул тут у жіноцтв своя двня мод вишивти рукв сорочок пишними червоними квітми, то й одяг людський схожий був н сдки т городи.

 І хто було не переходив, хто не проїздив Стрі Пвлівці, влітку чи нвесні, вдень чи ввечері, той ніколи вже не збувв їх, і особливо поле, що починлося зрзу, як вийти н гору, з просторим колгоспним двором.

 Тут вже хто б не йшов шляхом, в якому б не був нстрої, мусив зупинитись.

 «Стій, людино! Ось твій світ, вічний і прекрсний, і ти в ньому живеш коротку свою мить», — звучло в урочистому спокої. «Рдій, добрій. Перепочинь від повсякденного, буденного, дрібного. Дивись».

 Перед людиною, скільки око сягло, простяглись чернігівські й полтвські землі — зелені сіножті, озер, сел н пгорбх, поля й дрімучі бори. А між борми і тут, і тм ясніли плями древніх пісків.

 Попід зеленими горми через луги простяглися стрий Дніпро в сріблястих берегх. По горх, понд кручми йшов повз Вишгород шлях н Київ.

 Н вишгородському пгорку цвіли вишні, й стрезний смотній прдуб, що шумів віттям не один вік, похилився нд Дніпром вже мйже без гілля.

 Щось епічне й святкове почувлось у полі, одвічний перебіг чсу й величний спокій... Колись тут попслись коні Святослв. Сіроокий князь ночувв у лузі нд Дніпром і, здивившись н зорі, мріяв про Дунй. І тк смо пхло чебрецем і полином. Тільки Дніпро був широкий, трви буйніші й Дунй длі.

 Н небі й у Дніпрі гримотіли велетенські битви між весняними хмрми, нд здніпрянським низом одн бгтющ хмр зполонил мло не півсвіту й десь ген-ген, ж з Остром т Козельцем, мйже нд смим Черніговом, спдл н землю синіми псмми дощу.

 Вийшли в поле сіяти. Незвичйною бул сівб нд Дніпром у сорок четверту весну. Не гули моторні мшини в полі, не крсувлись свіжою фрбою широкі сіялки. Війн пожерл бгту колгоспну техніку, винищил й поклічил коней, зсмітил зерно.

 Орли тркторми, ле орли й коровми, й скопувли лоптми. Сіяли прдвнім способом з щедрих хліборобських рук.

 Стрі колгоспники ішли цепом, як воїни, поволі, з непокритими головми.

 Длі йшли сіячки — жінки й удови солдтів н чолі з Всилиною Бовкуновою. Сіяв лікр Вірський, з ними нродний суддя Івн Орлюк з Уляною й чимло хто ще, млеч бігл босоніж з боронми бо гулял у війну круг мертвих «тигрів».

 У декого н грудях виблискувли бойові ордени.

 Весняний вітер ндимв порожні рукв у Плтон Вернигори і Юрк Мирси. Сіячі проходили з повними ііригорщми двців по полю недвніх битв і, поглядючи н широкі здніпрянські простори, згдувли хоробрих товришів своїх і комндирів.

 І тому що кров згиблих ще не цілком всочилсь у землю, й рни н живих ще нили н негоду, й уночі боліл порожнеч н місці відірвних рук, спогди, як хвилі, перекочувлись стрим полем, і кртини бою нд Дніпром виринли з пм'яті людської з нестримною силою.

 Тоді повітря розтинли брязк й гуркіт. Поле двигтіло під вгою тнків, грмт і різного іншого рухомого кричущого зліз.

 Ревли літки. Стрімголов! бомби освистувли людське життя ктстрофічним свистом.

 Н вншгородських пгорбх, н строму клдовищі, горіли тнки. Чорні стовпи диму нд Дніпром провіщли згибель Гітлеру.

 Горіло село. Тисячі грмт било по ворогові без-перестнь, і безупинно грім гримів, і люди метлись у куряві, в диму, в блискх своїх грмт, як привиди епохи.

 Земн куля обертлся в порожнечі. (Мультиплікт). Величезн смуг пожеж нд Росією, Білорусією, Укрїною вгорнул її в дим.

 Літки вершили свою нищівну спрву, — здвлось, чути було, як стогне земля. (Знйти вирз у музиці).

 «Вони винйшли крил й поменшили мене, знищили мої віддлі й тємниці, і я вже зтісн для них. їх генії вже розтлівють ідельну мою сферу, проникючи в мій том і розщеплюючи його всесвітню узгодженість. Що буде? Зникну я, вибухнувши одного рзу в світовому просторі? Згорю? Розвію в космосі свою неспокійну людську плісняву й перестну бути?..»

 Але ось поступово з рдіосвисту, й вищння, й стукоту рдіошифрів т злобного грчння ефіру вихопився людський голос:

 — Ні! Не припиниться буття, крщ з плнет, нш Бтьківщино, Мти-Земле! Зникнемо ми, зміняючись н твоєму лоні, покоління з поколінням, як хвилі в окені, в криввих обіймх стрждння з рдістю. Але, зникючи, звжди кзтимемо: «Слв тобі! Слв твоєму хлібові, виногрду й вину, слв приходу й відходу, весні й осені, дням і ночм, росі вечірній і врнішній росі, любові, й прці, й дорогоцінній крові, пролитій в ім'я волі й бртерств нродів, в ім'я збгнення нйголовнішої тємниці життя н тобі — тємниці ншої людської спільності. Ми твої діти, і ми твоя мір: ти прекрсн!»

 Тихо в полі. Принишкли грмти. Згсли жертовники н пгорку, іржві тнки зяяли чорно-рудими пробоїнми. Ні н що вже не потрібні, пошмтовні гусениці поблискувли стлевою лускою, нче побиті велетенські змії. Ями, птрони, гільзи, дрнтя й мотлох, і без ліку вбитих.

 Івн і Улян зупинились н пгорку. Перед ними простяглось Здніпров'я.

 — Як крс!

 — Про що ти думєш? Скжи... Ти хотів би жити тут не тепер? З княгині Ольги, при Ярослві, при Хмельницькому? Або через сто років?

 — Тепер.

 — І я.

 — Бо ж ми, спрвді, відстояли псі минулі сторіччя, — скзв Орлюк, дивлячись н вічне свято Здніпров'я. — Всю ншу історію, миііулу й мйбутню.

 — Ти щсливий?

 — Тк! Я щсливий, що не ств злим, що житиму без ненвисті й стрху, що збгнув своє місце н землі. В цій жмені колгоспного зерн, — Орлток розтулив перед Уляною широку долоню з нсінням пшениці, — в цьому-от виявилось спрвді більше змісту, ніж у всій фшистській історії. Ти помітил, як сіють?

 — Помітил.

 Орлюк глянув н сіячів. — Ось він іде «нд війною, нш нрод». Це безсмертні слов твого бтьк. Як битв може зрівнятися з цією кртиною!

 Стрі сіячі, жінки, підлітки й фронтов бригд Ромн йшл цепом і, зсівючи поле бою зерном, гомоніли про своє:

 — Ну, рук вже, кт з нею, мені не шкод, — кзв Плтон Бернигор, сіючи првою.

 — А що жліть? — спитв Сорок.

 — Еге ж. А от з чим жлкую, що не ств героєм.

 Не вийшов!

 — Боявся, чи що? — спитв Ромн.

 — Рз, що боявся, друге, й головним чином, якось не щстило. Було підвернеться, ну, явно геройський результт, вже й почнеш було тке, що потім і здумти стршно. Коли — беркиць! Прокинувся — госпітль! З очей длі — з серця геть: ріжуть!

 — Точно.

 — Потім повернешся в чстину, ніхто зслуги визнвти не бжє: нові всі! Нем спрведливості!

 — Точно.

 З сіячми йшли з боронми інвліди й школярі-підлітки. З ними поспішли ледве видні з борозни босі ясноголові герої мйбутніх безкровних битв з перебудову природи, вже з цими героями, кінець трудового походу, метушились глич т гйвороння.

 Рптом відчйдушний зойк примусив усіх озирнутись.

 — А, боже ж ти мій! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. — Антонін бігл з своїм п'ятирічним онуком Всиликом. Спостигнутий цим скриком, Вси-лик відрзу ж подвся нвтіки від бби. Велик бтьківськ шпк нсунулсь йому ж н ніс і звжл бчити. Але Всилик не пдв і біг прудко, притримуючи лівою рукою штненят. В првій руці бул в нього велик грнт, яку він знйшов у борозні.

 — Кинь, кидй, кжу, щоб тебе об землю кидло!

 — Не кидй!

 — Кидй!

 — Не кидй! Уб'єшся! — гукнув Орлюк і побіг нвздогін з хлоп'ям.

 — Переймйте його!

 — Ах, сучий сині Уб'єшся к чортм! Антоніно! Тікй, не підходь до нього! — гукли сіячі, поспішючи нвперейми й нвздогін бомбометтелю.

 Всилик переляквся.

 Тк сил грізних вигуків остточно збил його з пнтелику. Він біг щодуху, ле грнти не кидв. Вискочивши з борозни, він подвся полем до «тигрів», де грли діти.

 — Стійі Не пускйте його до дітей!

 Улян не зрзу зрозуміл, що трпилось з хлопцем. Потім вон помітил в його руці грнту й, жхнувшись, з криком кинулсь нздогняти Орлюк.

 — Івне, Івне, вернись! Не підходь!.. Івне!

 Всилик біг якрз нвстріч Орлюкові. Але, почувши крик учительки, він крутнув нзд і потрпив у полон до ббусі.

 Антонін зрзу ж кинул длеко геть грнту. Коли грнт вибухнул, звеселивши все поле, Антонін почл стрно вибивти дурощі з Всилик. Скривджений Всилик зплкв великими дитячими сльозми.

 Плкл й Улян. Їй хотілось припсти до Івнових грудей, ле вон соромилсь, бо ж кругом були люди.

 — Улю, що з тобою? — здивуввся Орлюк. — Ти ж у бої ходил!

 — Івночку, то зовсім інше, — посміхнулсь Улян крізь сльози. — То війн, це життя.

 Незбром Орлюк попрощвся з селом і молодою дружиною. Ще цілий рік життя і смерть розкривлись перед ним у битвх, перед якими мерхли всі битви, н які будь-коли спроможн бул людин. І людин перемогл.

 Він стояв біля Брнденбурзької брми. Перед ним проходили незчислимі ряди його товришів, і він бчив нд їх головми сяйво мтерніх блгословень Бтьківщини.

 1944-1945 рр.

--- КІНЕЦЬ ---

У *.txt формтувв Вітлій Стопчнський

Фйл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua