/ / Language: Українська / Genre:sf,

Зоряний кристал

Олег Романчук


Олег Романчук

Зоряний кристал

У романі сучасного молодого українського письменника-фантаста висвітлюються важливі філософські проблеми — про місце людини у Всесвіті, про тісний зв’язок між процесами, що відбуваються на Землі і в глибинах космосу, показано роль пізнання. Події роману розгортаються як у стародавні часи, так і в нинішні — у сучасних лабораторіях різних країн світу. Герої твору долають складні перешкоди на шляху до розгадки однієї з таємниць природи.

Художнє оформлення О. І. Дмитрієва

© Видавництво «Каменяр», 1986

Кристали ростуть

при неймовірних тисках

в розщілинах і порожнинах

глибоко під землею.

Їх вирощують вогонь

і вода, що крапля за краплею сочиться

в таємничих розчинах

Із стін підземних печер.

Кристали набирають форми

кубів, паралелепіпедів,

тетраедрів,

у них можуть бути

лише їм притаманні осі симетрії

і особливості в розміщенні частинок,

але вони,

як саме життя,

як люди,

несуть на собі невитравний відбиток

тих місць, куди

їм випадає потрапити.

Варто мені лише

здійняти руки,

як відкриваються

невигойні шрами від минулих сутичок.

У моєму мозку,

як і в головах усього людства,

рояться химерно спотворені істини,

і прозорий кварц

кристала майбутнього

найчастіше замутнений

чорними вкрапленнями,

сліпо підхопленими на життєвому шляху.

Ніхто достеменно не знає, чому

одні кристали сусідять з іншими

в строго визначених комбінаціях…

…Усім нам слід зрозуміти,

що порядок бореться

з безмежним хаосом, котрий таїться

біля самого хребта світу, який здригається в конвульсіях.

Часом мені здається, що і ми виросли —

хто більшою, а хто меншою мірою, —

як кристали на волі —

то тьмяними,

то спалахуючими червоним кольором,

але я

всередині найдрібніших частинок,

що складають мене,

за природою своєю схильний

до глибокої синяви сапфіра,

яка відзначає розум кожного,

хто в цілковитій самотності

пізнає і намагається подумки охопити

усіяний зорями простір і полуніч,

тим самим осягаючи,

що з ладу і безладу,

невпинно зіштовхуючись

і розходячись для нових зіткнень,

народжуються світи.

Тому й місце для лабораторії я вибрав

подалі від земних посудин і печей.

Я залишаю її тут

для Геракліта,

якщо він повернеться,

коли знову настане Час Гігантів.

Лорен Ейслі. Роздуми алхіміка

ВИПАДОК НА АУКЦІОНІ «СОТБІ»

Замість прологу

Незбагненне видовище, — сказав він нарешті. —

Ось як це називається. Незбагненне видовище.

Алан Мілн. Вінні-Пух

Із репортажу спеціального кореспондента Британської радіомовної корпорації Френка Голлента з аукціону «Сотбі» 21 січня 19… року:

«Як завжди, серед зими в Лондоні відкривається сезон аукціонів. У столицю Великобританії прибувають директори найвідоміших музеїв та картинних галерей світу, власники багатих колекцій, торговці творами мистецтва, просто туристи.

Цьогорічний сезон, як ніколи, пожвавлений; річ у тім, що аукціон проходить у славнозвісному Тауері, де за посередництвом фірми «Сотбі» буде продано близько десяти предметів з королівської скарбниці.

Сюди, в колишню резиденцію англійських королів, завжди стікаються нескінченні потоки туристів, сповнених бажання оглянути одну з найбагатших у світі колекцій старовинної зброї та обладунку, відвідати виставку коштовностей британської корони. Проте сьогодні, коли тут відкрився великий «Сотбі», у мене таке враження, що королівські лейб-гвардійці в червоних мундирах і високих нейлонових шапках, що імітують ведмежі, та браві стрільці Нортумберлендського стрілецького полку будуть змушені пустити в хід свої алебарди і кремінні рушниці, щоб витримати облогу бажаючих взятії участь в аукціоні. Скотлаяд-Ярду в ці дні доведеться показати все, на що він здатний. Шеф лондонської детективної поліції запевнив дирекцію аукціону і особисто королеву, що його підлеглі проінструктовані належним чином. Виділено допоміжні сили секретних співробітників, які негайно ліквідують будь-який інцидент. Окрім усього, як запевнив головний поліцейський столиці, між Тауером і Скотланд-Ярдом налагоджено ефективний комп’ютерний зв’язок.

Щоб потрапити в основний комплекс будівель Тауеру, необхідно спершу пройти через Середню башту, затим по дамбі через похмуру вежу Біворд, ворота Зрадників… Крізь товщу віків на вас позирають чорними проваллями бійниць башта Девелін, Флінт, Бойєр, Констебль, Святого Томаса, Б’ючемп.

Гості мають змогу оглянути тюрму, де був ув’язнений Томас Мор — лорд-канцлер і утопіст, побувати на місці страти лорда Ловета. Це про нього розповідають, що коли під вагою натовпу цікавих, які прийшли в замок поглядіти на страту, зламався дерев’яний поміст, смертник розсміявся: «Чим більше зла, тим більше розваг!»

Втім, ми дещо відхилились від головного. Пройдемо в тронний зал, де сьогодні відбуватимуться основні торги.

Чого тут тільки немає! Меблі епохи Людовика XIV, англійські з XVIII століття, полотна Караваджо і Рембрандта, золоті фігурки доколумбової епохи з Південної Америки, гобелени брюссельської мануфактури XVII століття, мейсенська порцеляна, вази і посуд з Китаю та Індії, бронзові статуетки Таньської династії, твори Шардена, Біччі ді Лоренцо, Тьєполо, виготовлений на замовлення Наполеона Бонапарта і світильник у стилі ампір, який разом із своїм хазяїном помандрував у вигнання на острів Святої Єлени…

Однак, як ви самі розумієте, увага завсідників аукціонів прикута передусім до секції королівської скарбниці Тауеру.

З-поміж виставлених тут предметів, які тривалий час були приховані від очей публіки, особливо виділяється річ, що проходить у каталогах під номером 745: дивовижної краси кришталева чаша сітчастої огранки. Форма, манера виконання вдовольняє найвибагливіші смаки. Від неї не відірвати очей!

…Секретер і два м’які крісла епохи Людовика XVI роботи П’єра Антуана Фуйє продані за 150 тисяч фунтів, канделябр, виготовлений в Англії в XII столітті, пішов за 706 тисяч фунтів. Цікавог скільки «Сотбі» правитиме за Чашу Святого Грааля — саме так нарекли її присутні на аукціоні репортери, очевидно, маючи на увазі відомий із середньовічних кельтських легенд таємничий предмет, якому була притаманна магічна властивість зміцнювати сили доблесних рицарів. Кажуть, що цю назву дав якийсь дотепник з корпорації «Джейсон-електронік». Що ж, тутешня обстановка якнайкраще сприяє подібним асоціаціям.

Яка ж буде перша цифра? Вісімсот тисяч! Сер Кеннет Оуен дає 950 тисяч… Ви чуєте галас?.. Мільйон сімсот тисяч! Цю цифру називає месьє Патрік д’Адлер. Головний розпорядник аукціону вичікувально дивиться в зал. Ось він підняв дерев’яний молоток. Повторює цифру, названу французом. Запанувала тиша. Сума повторюється вдруге, і тут же чути голос: «Мільйон сімсот п’ятдесят тисяч!» Цікаво, хто це?.. Мені допомагає колега з «Дейлі телеграф». Виявляється, це представник корпорації «Джейсон-електронік». Оце справді дотепники!.. Таким чином, Чаша Святого Грааля переходить у власність могутньої корпорації. Двоє невизначеного віку джентльменів у супроводі охорони підходять до столика, на якому виблискує у світлі юпітерів дивовижна чаша. Один з них обережно бере її в руки й під ескортом прямує до виходу. Лунають оплески, вигуки захоплення. Але… Що це?! Чаша несподівано спалахує голубувато-зеленим світлом, вислизає з рук джентльмена і піднімається в повітря. Охоронців на мить ніби паралізувало. Аж ось один з них починає незграбно підстрибувати. Та марно — чаша вже на висоті близько трьох метрів, причому це вже не чаша, а… куб! Зробивши різкий віраж, він вилітає крізь прочинені двері».

Із свідчень Роя Скоджінга, біфітера:[1]

«Це не був куб. Щось середнє між кулею і багатогранником. Воно зависло над баштою Святого Томаса і світило яскраво-зеленим кольором. В діаметрі мало близько чотирьох футів. Усі ми — 42 біфітери Тауеру не знали, яких заходів ужити, оскільки ніхто для подібного випадку не був проінструктований належним чином. Серед туристів і тих, хто прийшов на торги, почалася штовханина. Могла виникнути паніка: не дуже приємно, коли у тебе над головою висить казна-що. Я віддав наказ стежити за порядком і потихеньку випроваджувати публіку за ворота. Люди базікали про НЛО, пришельців і тому подібне. Подумалося, що це була якась відволікаюча акція гангстерів, які полювали за коштовностями британської корони. Я вже хотів було поділитися своїми міркуваннями з лейтенантом Джонсом із Скотланд-Ярду, та несподівано до цієї світної кулі приєдналися ще дві, тільки трохи менші. Біг-Бен почав відлічувати десяту ранку. Я мимоволі рахував удари годинника. На восьмому всі три невідомі предмети піднялися вище і зникли в хмарах».

З розповіді головного експерта аукціонної фірми «Сотбі» Аллана Роджерса:

«Наші експерти прийшли до висновку, що чаша належить до епохи раннього середньовіччя. Відомий фахівець у галузі археології сер Дональд Кембер переконаний, що вона виготовлена в період занепаду Римської імперії. Щоправда, сама історія появи унікальної чаші досить незвична. За деякими відомостями, вона знаходилася серед коштовностей, котрі разом із золотим запасом українського гетьмана Павла Полуботка були покладені в один із банків Ост-Індської компанії, після ліквідації якої в 1875 році опинились у королівській казні».

З коментаря професора Мітчела Уолкера, біофізика:

«Коли напередодні аукціону до нас звернулися за консультацією співробітники фірми «Сотбі», я відразу відчув, що річ ця призначена далеко не для прозаїчних потреб. Насамперед вражали пропорції, яких дотримувались невідомі майстри. Це був класичний приклад так званого «золотого перерізу», коли всі пропорції предмета, в даному випадку чаші, підібрані таким чином, що впливають на біоритми людського мозку. Я давно працюю в цьому напрямі і можу з цілковитою відповідальністю твердити, що подібна ідеальність пропорцій породжує в людському мозку бета-хвилю,[2] яка відповідає за емоційний настрій людини.

Смисл цієї чудової пропорції, з якою доводиться зустрічатися при вивченні архітектурних ансамблів античності, на диво простий. Якщо розділити будь-який відрізок таким чином, щоб довжина його відносилась до більшої частини так, як більша до меншої, — в результаті отримаємо так званий «золотий переріз». Правда, мене насторожило, що матеріал, з якого виготовлена чаша, не піддається аналізові, це щось середнє між кварцом і склом. У всякому разі, моїх знань з фізики вистачало, аби сказати представникам «Сотбі», що виготовити подібну чашу навіть у наш час навряд чи можливо. Тут порушено всі закони кристалографії, в силу чого Чаша Святого Грааля, як встигли охрестити цю річ, не повинна існувати взагалі, або… або ми чогось не знаємо чи не розуміємо. Приголомшувала філігранна огранка, виконана з дивовижною прецизійністю… Словом, я порекомендував звернутися до спеціалістів, зокрема оптиків, припускаючи, що й оптичні властивості цього антикварного предмета повинні бути досить цікавими».

З інтерв’ю, взятого кореспондентом газети «Таймс» у віце-президента і наукового керівника корпорації «Джейсон-електронік» доктора Френтона Чіппендейла:

«Так, до нас зверталась фірма «Сотбі». Ми прийшли до висновку: річ варта того, щоб нею зайнятись».

З матеріалів прес-конференції, організованої Скотланд-Ярдом наступного дня після зникнення Чаші Святого Грааля:

Кореспондент газети «Індієн таймс»: «Це правда, що був виведений з ладу зв’язок між Тауером і штаб-квартирою лондонської поліції?»

Шеф Скотланд-Ярду: «З невідомих причин близько дев’яти хвилин було заблоковане надходження інформації в наш центральний комп’ютер. Якраз у той момент, коли це сталося. Нічого певного з цього приводу сказати не можу».

Із рвідчень Джорджа Бейнарда, сержанта:

«Це було моє останнє чергування в центрі стратегічного командування. Через тиждень закінчувався строк мого контракту. Чому я не продовжив його? Прийшов до висновку, що робота оператора далекого спостереження надто нервова і відповідальна. Краще вже бути цивільним пацюком, ніж нажити нервовий розлад. Можливо, я видамся декому не зовсім скромним, але спеціаліст з мене непоганий. Це можуть підтвердити лейтенант Сондерс і капітан Хартфіш. Запевняю, вони скажуть: на сержанта Бейнарда можна покластися. Це не так важливо? Дивно, мені сказали, щоб я розповідав усе в подробицях. Кажете, слід починати з головного? Дивлячись, що вважати головним… За інструкцією я найперше перевірив функціонування шести модулів і трьох операційних систем. Після цього увімкнув у порядку черговості тумблери запуску. Спалахнули оранжевим світлом індикатори кругового спостереження — апаратура функціонувала нормально. Доповів лейтенанту Сондерсу про готовність до роботи. У відповідь почув «о’кей!». З командного пункту вказали сектор, у якому я повинен працювати. Рівно о десятій за Грінвічем я приступив до патрулювання. Вірніше, хотів приступити, але екран несподівано засвітився блакитним світлом, а на розгортці індикатора цілей з’явилися три зелені позначки невідомого походження. Нічого подібного в моїй п’ятнадцятирічній практиці не траплялось; я тут же доповів своєму безпосередньому начальникові. Той у свою чергу сповістив капітана Хартфіша, який висловив припущення, що у мене не всі дома. І лише коли я втретє повторив, що на екрані щось негаразд, до мене примчав лейтенант Сондерс. Він насамперед примусив мене дихнути: чи не хильнув я. Відтак глянув на екран і, пересвідчившись, що моя інформація достовірна, кинувся до телефону, аби повідомити полковника Роджерса. Тут екран знову став оранжевим. У секторі А-В92 виднілися звичні позначки від учбових цілей».

З розповіді Ярослава Ткаченка, керівника групи технічного контролю міжнародного аеропорту Бориспіль:

«Той день не був піковим, але й не давав підстав для розхолодження. Сто польотів на годину — навантаження вище середнього. Отож я частенько підходив до нашого стажиста Павла Сидоряка, спостерігаючи за його діями. Недавній випускник Академії цивільної авіації працював упевнено. Чітко, по-діловому аналізував радарну картину бориспільської зони, наявність коридорів. Робота, як ви самі розумієте, складна й відповідальна. Це лише на перший погляд може здатися простим зчитувати з екрана індикатора повітряної обстановки інформацію про політ літаків і робити висновки — наказувати командирам повітряних лайнерів збільшити або зменшити швидкість, змінити курс. На екрані, як і повинно бути, — відмітки від літака, а поруч колонка цифр: бортовий номер, швидкість, висота. І раптом на нитці-трасі ІЛ-62, що прямував рейсом Київ — Афіни, з’явилися три засвітки невідомого походження. Вони рухалися вслід за літаком, не наближаючись і не віддаляючись, на віддалі десяти кілометрів.

Сидоряк запитально подивився на мене і мовчки кивнув на екран, де окрім незрозумілих засвіток не було жодної інформації. Я помчав до диспетчера процедурного контролю Олега Филипчука. Він розгублено стояв біля комп’ютера, тримаючи вузьку паперову стрічку-стрип з видрукуваною на ній інформацією про хід польоту, 3 уривчастих пояснень я зрозумів єдине: розставляючи відірвані талончики стрипів на спеціальній дошці контролю і звіряючи їх з таблично-знаковим індикатором, він несподівано побачив, що закладені в ЕОМ плани польотів не узгоджуються з фактичною обстановкою. Не гаючи часу, по селекторному зв’язку я наказав Сидоряку передати на борт літака команду збільшити швидкість до крейсерської, повернувся в зал радіолокаційного управління і поглянув на екран. Ситуація не змінилась: як і раніше, за ІЛ-62 рухалися три світні точки, але тепер, як і повітряний лайнер, вже з більшою швидкістю. Ця гонитва тривала ще сорок три секунди. О 12 годині 37 хвилин 25 секунд невідомі переслідувачі різко розвернулися і взяли курс на південний схід. Зазначу, що командир корабля на своєму екрані так нічого і не помітив».

З розповіді Бхупендронатха Мухурі, помічника адміністратора в Аламорі:

«21 січня я довше, ніж звичайно, затримався в конторі. Наступного дня до нас приїжджав сам керуючий, і треба було якнайретельніше підготувати потрібні папери. Пан Раї не любить, коли в документах трапляються помилки. Для мене ж це був своєрідний екзамен на посаду адміністратора. У Балларі саме з’явилася вакансія. Місто є місто. Не те, що наше село в джунглях Малнад.

Близько десятої вечора я вимкнув у конторі світло і, зачинивши за собою двері, пішов додому. Ми з дружиною і трьома малюками живемо на околиці села в невеличкому бамбуковому гаю. До лісу, як мовиться, рукою подати. Місяць ще не зійшов, але було досить видно — зорі, неначе ліхтарі, освітлювали все навкруги. Їх було напрочуд багато. Така тіснява, мов на базарі в Бенгалуру. Аламора вже спала. На вулиці ані душі. Біля крамниці Тхакура я звернув на стежку, що веде до моєї оселі. Десь на півдорозі мою увагу привернули три рухомі зірки. Я ще ніколи не бачив, щоб зірки рухались. Це не були бортові вогні літака. Можете мені повірити. Світилися вони спершу яскраво-жовтим, а в міру наближення до села ставали червоними. Над селом вони ніби наштовхнулись на невидиму перешкоду й почали виписувати в небі круті віражі, кидаючись в різні боки. Поступово довкола них виник суцільний зеленавий ореол. В такому клубку зірки стрімко рвонули вгору і, взявши курс на північний схід, щезли над джунглями».

* * *

Із статті кандидата фізико-математичних наук О. П. Ткачука, опублікованої в журналі «Філософські проблеми комп’ютеризації та інформації»:

«Сьогодні термін «інформація» трактується значно ширше, ніж просто об’єднання в цьому слові фактів, повідомлень, новин, отриманих шляхом спостереження, спілкування, читання тощо.

Відомий радянський вчений М. М. Амосов пише: «Коли одна система діє на іншу, то під цим розуміють, що перша щось віддає, а друга щось приймає. Внаслідок такого обміну змінюється як перша, так і друга. Це «щось», яке переходить від однієї системи до іншої в процесі їх взаємодії, ми називатимемо інформацією; і далі: «Структура — це збережена інформація, «пам’ять» про передану інформацію».

Розуміння і визнання того, що інформаційна взаємодія так само притаманна матеріальному світу, як притаманні йому й інші форми взаємодії, об’єднані таким поняттям, як всезагальний зв’язок явищ, відкрили перед природодослідниками ще один шлях пізнання світу, причин і механізмів виникнення й розвитку різноманітних само організуючих систем.

Інформація — це така ж властивість матерії, як рух і відображення. Хоча без матерії не існує ні руху, ні відображення, ми не ототожнюємо її з ними. Це ж можна сказати і про інформацію.

Органічно пов’язані між собою та рухом матерії простір і час. Їх сутністю є рух, як спосіб існування матерії…

…Проведені нами експерименти дають підстави вважати, що час несе в собі організаційне начало, котре передається досліджуваній речовині: було, зокрема, зафіксовано зростання впорядкованості кристалічної ґратки об’єкта досліджень.

Іншими словами, час можна розглядати як певний фізичний фактор, який діє в умовах реального простору Мінковського,[3] впливаючи на конкретні, фізичні процеси і проявляючись в ефекті самоорганізації фізичних об’єктів.

Досліди, проведені в лабораторії експериментальної кристалооптики Інституту проблем передачі інформації, дають підтвердження (поки що непрямі) здатності часу миттєво передавати інформацію».

Частина перша

Лабораторія для Демокріта

Розділ І

РЕТРОСПЕКЦІЯ ПЕРША:

«БЕЗСОРОМНІ ТВЕРДЖЕННЯ ДЕМОКРІТА»

…Безсоромні твердження Демокріта, а ще раніше Левкіппа, нібито існують деякі легкі тільця — одні шерехаті, другі круглі, треті вугласті й гачкуваті, четверті закривлені й наче всередину загнуті, і в цих тілець утворилися небо й земля…

Ціцерон

Віщування Дамаса збувалися. Йому так і не вдалося переконати земляків у тому, що Демокріт, його молодший брат, — ніякий не марнотратник і не гульвіса. Велемудрі мужі Абдер таки вирішили судити нерозумного сина всіма шанованого Дамасиппа, як того вимагав давній звичай цього еллінського поліса на фракійському узбережжі Егейського моря.

Пополудні на міському майдані-агорі слухатиметься справа Демокріта. Як заведено, він виголосить слово на свій захист перед незворушними суддями-ареопагітами, підступними некромантами-ворожбитами, які твердять, що можуть викликати душі померлих, перед охочими до пліток нездарами і невдахами, ницими заздрісниками і підлотниками. В очікуванні пречудової нагоди повправлятись у базіканні стовбичитимуть численні поліфони-крикуни та базіки. Присуд вигнання трапляється не часто…

Дамас мав слушність, застерігаючи Демокріта від глузувань над тутешніми честолюбцями з їх непомірними запитами до життя. Що ж, такі людці й справді не пробачають кпин і повсякчас шукають нагоди відплатити.

Демокріт сумовито усміхнувся. Пригадав, як осудливо перемовлялися сусіди, знизували плечима і чухали потилиці найелавніші громадяни поліса, гублячись у здогадах: чому цей розумник не такий як усі — не складає обол до обола, драхму до драхми,[4] міну до міни. Чого лише не вигадували хитромудрі абдерити, зачувши, що наймолодший з трьох синів усіма шанованого Дамасиппа — колишнього гопліта,[5] який напрочуд швидко порозумівся з Гермесом[6] і протягом олімпіади[7] нажив чимале багатство, відмовився од спадщини на користь братів» Дамаса і Геродота.

— Він несповна розуму! — рекли співвітчизники. — Його згубило читання і Ксерксові[8] халдеї. Це вони напоумили бідолашного юнака відмовитись од спадщини й податися світ за очі.

Воно таки й правда. Нічого не міг вдіяти з собою ставний молодик, у якого потай були закохані найгарніші дівчата поліса. Торгувати хіоськими та діоськими винами, примножувати родинні статки не хотів. Волів множити знання, пізнавати світ. Не до вподоби Демокрітові були всілякі видовища й товариство старого гульвіси Сілена,[9] якого вельми поважав брат Геродот. Зрештою, надмірне захоплення мілетськими танцівницями й гетерами призвело до того, що Геродот також відмовився від слави торговця найкращими винами й подався до Афін за втіхами й пригодами. І його ніхто не осуджував! Воістину людська натура — нерозгадане диво природи…

І ось по двох олімпіадах Демокріт нарешті в рідній оселі, де після смерті батька порядкує щирий Дамас, який дав своєму молодшому братові притулок. Повернувшись з мандрів, Демокріт не мав ані мідяка за душею, лише сувої праць, заміток про бачене й чуте. Знання, почерпнуті в чужодальних краях, були його багатством, і Дамас це розумів.

Минулися перші радощі зустрічей з друзями юності. Лиховісні хмари осуду, небажання зрозуміти його задуми й поривання дедалі щільніше затуляли небокрай майбутнього. Декому не до вподоби були Демокрітові оповідки про далекі краї, про тамтешніх людей, їхнє життя і їхні знання. Ще більшою причиною ворожості стало те, що він не вірить у богів і сіє цю зневіру поміж інших. А особливо не подобалися місцевим олігархам його виступи на захист демократії. І ось тепер з ним хочуть поквитатись. Прикриваючись законами поліса, його хочуть зробити вигнанцем, який може бути похований лише на чужині, а це прирікає померлого на всілякі нещастя в потойбічному світі.

Чудні! Він надто далекий від того, щоб вірити у вигадані людьми химери. Чому ж такий сум на серці? Гнітить образа на земляків? Чи, може, те, що жителі полісів втратили потяг до прекрасного і незвичайного?..

Прагнення до самостійності ціною офіційної спілки з Ксерксом у його війні проти афінського союзу накликало на мешканців Абдер зневагу інших еллінських міст. Аттіки — ті давно й відверто називали абдеритів дурисвітами і шахраями, Це, звичайно, кпини. Але чи тільки кпини? Може, справді мали слушність гордовиті афіняни, нарікши фракійське місто царством глупоти? А що каже твій демоній,[10] Демокріте?

Зрештою, пополудні він матиме змогу перевірити правдивість іронічного поголосся про нерозумних абдеритів. Чи послухаються вони земляка? Чи причарують їх осягнені в далеких краях знання, які є лише часточкою безкрайнього Океану Невідомого?

Що попереду? Година чорної невдяки і вічні муки душі за змарноване життя? Далебі, ні. У Демокрітовій свідомості ще ніколи не зринали байдужість, сумніви чи зневіра в доцільності зробленого. Чому ж тепер його обсіли такі суперечливі думки? Власне життя вихором пролітає у спогадах. На мить вихор зупиняється, і тоді в уяві Демокріта спалахують вирвані з чіпких обіймів Хроноса[11] напівзабуті сцени, події…

На світанку споминів промайнуло пихате і жорстоке обличчя перського царя Ксеркса, який після поразки при Саламінах накивав п’ятами аж до самісіньких Абдер. Лише тут відсапався і скинув пояс. А коли вже зовсім оговтався, то на знак вдячності за притулок подарував місту золоту акінаку — перський меч. Втім, більшість мешканців поліса досить холодно сприйняла цей подарунок. Ще б пак: Афіни святкували перемогу.

Демокріту аж ніяк не подобалися батькові загравання із зайдами з Малої Азії. Та що міг вдіяти він, юнак, коли так чинили всі заможні абдерити, щоб не накликати на себе царського гніву. Вони наввипередки влаштовували бучні бенкети на честь вельможного перса — царя царів. Попервах Ксеркс запідозрив щось недобре, однак страхи його скоро минули. Та й чи могло бути інакше? Адже Абдери все ще вважалися союзником Персії.

На знак особливої ласки Ксеркс залишив Дамасиппу — батькові Демокріта, а також Майяндрії — батькові Протагора — трьох жерців-халдеїв із свого почту. У цих вчителів мудрості юнаки почерпнули чимало знань. Але, як часто буває, долі їх розійшлися: поки Демокріт подорожував, Протагор устиг зажити слави оратора. Щоправда, земляки-абдерити придумали йому влучне прізвисько — Платна Мова (Протагор, коли було потрібно його афінським покровителям, ганив демократів і хвалив тиранів, коли ж було потрібно навпаки — робив навпаки). Що ж, один з їхніх учителів — Левкіпп, утікач з Мілета, послідовник Фалеса, Анаксагора і Анаксімандра, мав слушність, застерігаючи Протагора від славолюбства і пихи.

Славний Левкіппе! Скільки тобі довелося зазнати на віку! Подорожувати в далекі краї, зустрічатися зі славетними мудрецями. Повставати разом з мілетцями проти персів, пережити страшну розправу, яку малоазійські завойовники вчинили над волелюбними еллінами. Після поразки повстання шукати притулку в Елеї, відтак в Абдерах…

Мудрий Гамількаре! Це завдяки тобі, одному з магів[12] Ксеркса, нащадкові мідійських жерців, Демокріт навчився коптської та перської мов, санскриту. Якими захоплюючими були твої розповіді про давнину, особливо коли читав напам’ять священні тексти… Якби ж такими були всі, кого іменують хранителями знань і мудрості!

Демокріту пригадалися гонористі дельфійські оракули та честолюбні афінські жерці, які поза очі присудили його до смерті за кпини над богами і розголошення таємниць елевсінських містерій.[13]

Оракули… Каста лицедіїв і брехунів, справжнісіньких пройдисвітів! Чого вартий лище Кобон, син Арістофанта! Щоб догодити спартанському цареві Клеомену, він примусив Піфію дати потрібні віщування. Оракул Періандр — той постійно складав офіри Дельфійському храму і його покровителям, цим шахраям та облудникам, майстерно підробляючи на догоду олігархам та їхпім друзям написи на золотих і срібних дарах, які мали б викликати прихильність численних богів Олімпу до ласих на славу і гроші вершителів долі людської.

Які люди простодушні! Вони постійно бояться лише одного — чимось не догодити богам…

* * *

Хаотичне плетиво думок, спомини про минуле безугавно роїлися у Демокрітовій голові наперекір Хроносу — безжальному і невблаганному пожирачеві часу, цього швидкоплинного, нерозгаданого сокровення природи. Наче спалахи блискавиці, народжувались і вмирали незабутні образи тих, кого знав, кого любив і ненавидів, з ким боровся.

Єством Демокріта оволодів щемкий неспокій. Ні, це не туга за минулим, за тим, що ніколи не вернеться. І не передчуття лиха, що підступно чатує на беззахисну жертву. Навпаки, цей несподіваний поворот у минуле віщує щасливу мить перемоги, яка в образі богині Ніке вже шурхотить своїми крилами. Демокріт прислухався. Йому і справді здалося, що ця невловимка ширяє тут, поряд. Він навіть розвів руки, щоб упіймати міфічну красуню. Однак збагнув, що то теплий вітерець доносить шелест розлогої крони платана крізь відхилений килим при вході до світлиці.

На порозі стояв Дамас. Несподівана братова з’ява нагадала Демокріту про» невблаганний поступ часу. Демокріт запитливо глянув на прибулого.

— Архонт[14] уже прислав варту, — невесело мовив той.

Демокріт визирнув у причілкове вікно. Обабіч мармурового перистилю,[15] що оточував сад, звідки линули чарівні пахощі квітів, стояло четверо озброєних скіфів. Степові варвари з берегів Понту Евксінського[16] віддавна наймалися на службу до еллінських полісів як стражі порядку. Старійшини охоче брали цих невибагливих, неговірких синів степу, які ревно виконували покладені на них обов’язки, піклуючись про життя, безпеку і недоторканність майна громадян. Охоронці були одягнені на еллінський кшталт, як звичайні гопліти, лише зброя — на поясі скіфський меч-акінак, при правому боці горит-сагайдак, химеристо вигнутий лук і розцяткований спис — видавала чужинців.

Один з них був за старшого. Мав упевнені рухи й гордовиту поставу. Уважний спостерігач міг помітити у дужій постаті кремезного скіфа риси, характерні для честолюбної людини, яка знає собі ціну. Це був відважний Агрот, у дружбі й щирості якого Демокріт ніколи не сумнівався. Залишивши обох юнаків під муром, Агрот попростував до будинку. Ступав легко, пружно, мов пантера. Демокріт мимоволі замилувався дим міцним, як казімійський дуб, і спритним, як нубійський лев, сином волелюбного кочового народу, якого не зумів підкорити навіть цар царів Дарій.

Агрот, зупинившись біля Дамаса, сторожко роззирнувся і схилився у вітальному поклоні. Випроставшись, пильно глянув в очі Демокріта. Різкі риси ще рельєфніше проступили на засмаглому обличчі скіфа, коли він притишено мовив:

— Ще є можливість непомітно залишити Абдери.

Демокріт промовчав. Підійшов до стіни, де на численних полицях із ліванського кедра стояли фіали, скіфони, кіліки та інші вироби знаних халкідських гончарів. Мовчки взяв до рук три срібні фіали, на яких Ахілл грав у кості зі своїм побратимом Аяксом, поставив на стіл. Відтак налив із шкіряного бурдюка у кратер темно-червоного хіоського вина, плеснув з гідрії води, старанно перемішав і розлив у келихи. Порухом правиці припросив Дамаса і Агрота до столу.

— Ти готуєшся, мов на якесь свято, — насмішкувато зронив Дамас.

— Не час для розваги, — знову озвався Агрот. — Ще можна зникнути з Абдер і врятувати твої твори.

— Але ж ми не у фінікійських піратів, — засміявся Демокріт. — Рятуватися втечею негоже. Випиймо краще за крилату Ніке, що витає поряд. Мій демоній віщує перемогу.

Мовчки піднесли фіали.

— Найважча дорога між початком і кінцем мети, — ставлячи келих на стіл, мовив Демокріт. — Початок я колись зробив. Проте до кінця мети ще не дійшов… Не просто залишатися самим собою, а надто коли хочеш, щоб тебе зрозуміли інші. Зрозуміли й оцінили те, що сьогодні видається незвичним і незвичайним.

— Ну, а коли гонористі абдерити не зрозуміють твого прагнення прилучити їх до знань інших народів, якщо їм байдужий розшир знань про буття, то чи не впаде гроза на твої твори? — не втримався Агрот. — їх можуть знищити, спалити, а тебе самого чекатиме вигнання.

Демокріт стенув плечима.

— У твоїх словах є частка правди, — відказав сумовито. — Однак я вирішив залишитися. Негоже втікати з рідного дому. Безчестя гірше від поразки…

* * *

Архонт Філоклет жестом вказав Демокріту на мовницю, що стояла поряд із суддівськими лавами, випинаючись, немов стріла, до центра ареопагу. Демокріт неквапно піднявся шістьма східцями. На майдані запала тиша. Лише чути було, як у клепсидрі дзюркотить вода, нагадуючи про невпинний поступ часу. Що скаже на своє виправдання цей вандрівець із далеко не поміркованою софросюне?[17] Люд нетерпляче очікував перших слів оскарженого.

Демокріт виглядав на диво спокійним. І це, як зауважив, завдало відчутного удару по заздрісниках і давніх противниках у полеміках та диспутах. Навіть найперший скептик Антисфен оцінив цю стриману розважливість і тепер тихцем перемовлявся з сусідами про обрану Демокрітом тактику захисту.

— Ти розтринькав батьківські гроші й нічого не досяг! — почувся з натовпу чийсь вигук.

— Та він звичайний пройдисвіт, — озвався хтось услід.

Демокріт спалахнув. Майданом прокотився гомін. Та відчувалося, що не всі підтримують поліфонів-базік. У натовпі були й доброзичливці. Усміхнувся. Повів плечима, немов скидаючи зайвий вантаж. Розправив складки на червоному гіматії, надягненому поверх хітона за наполяганням Дамаса. Пошукав брата очима, однак не примітив. Але знав: він десь поруч, і це підбадьорювало.

— Нехай захищається! — почулися голоси.

— Говори, любий Демокріте, — медово проказав архонт Філоклет.

Демокріт шанобливо вклонився. Він раптом відчув, як вітер надії наповнює впевненістю у перемозі його вітрильник — розум і свідомість.

Почав:

— Мені щойно поставили на карб мою бідність. На це я відповім так: у демократичній державі бідності слід віддати перевагу перед тим, що звичайно називають щасливим життям, настільки, ж, наскільки свобода краща від рабства.

— Хайре, Демокріте! Хайре! — почулися схвальні вигуки.

Вони долинали з рядів, де розмістилися власники подертих хітонів. Заможні громадяни насторожуються: оскаржений нахабніє. Міняться обличчя тих, хто сидить у перших рядах суду. Не подобаються їм слова Демокріта. Але закон поліса надає обвинуваченому право захищатися так, як він сам хоче.

— Не в багатстві щастя, а в мудрості, — рубонув рукою повітря Демокріт. — Лише мудрість підіймає людину над примхами долі. Лише мудрій людині відкрита вся земля. Для хорошої душі весь світ — батьківщина. Проте і зло може вирости з доброго, коли не вміють як слід користуватися добром. Тому, пізнаючи довколишній світ, люди повинні пізнавати і самих себе. Саме для цього природа і дала людині розум, який може далеко бачити, може передбачати те, що є, і те, що буде. «Мірилом усіх речей є людина», — сказав колись мудрий Протагор. Кому ж, як не вам, моїм землякам, судити про мою софросюне?

Над майданом німувала тиша. Тим часом Демокріт продовжував:

— Колись давно наші предки не мали житла, не знали вогню, живилися випадковою їжею. Змінити життєвий уклад їх примусила нужда. Зрештото, кмітливість, руки навернули їх до культури. І ніщо інше, як розум людський, є мірилом усього, що діється довкруж. Проте все ще надто часто людина залишається сліпою іграшкою в руках природи і, як не сумно, у своїх власних. Далеко не завжди розум гарантує людяність, Іноді досить мерзенної чутки, щоб людина розпрощалася з життям. Досить згадати Клеона — верховного жерця Парфенона,[18] який звів облудний наклеп на Фідія, що той краде золото, відпущене на оздоблення статуй. І що ж? Філій був змушений випити цикуту. Той же Клеон звинуватив Анаксагора в богохульстві за те, що він назвав сонце вогняною брилою. І лише заступництво Перікла врятувало йому життя. Проте Анаксагор усе ж став афінським вигнанцем, а твір, в якому він заперечує існування богів, спалили. Зрештою, лиховісні хмари осуду чи небажання зрозуміти завжди з’являються над тими, хто мислить відмінно од інших або ж переростає свого противника.

— Ти хочеш сказати, що своїми знаннями переріс еллінів? — почувся старечий надтріснутий голос.

Демокріт упізнав його. То був жрець Пілон, найпідлотніший з усіх, хто слугував у храмах Абдер.

— Твій вигук, Пілоне, лише підтверджує мою думку, — незворушно мовив Демокріт. — Я ні на мить не забуваю, що мені загрожує вигнання.

З цими словами Демокріт озирнувся на сусідів, відтак проказав:

— Я б хотів лише зачитати свій «Великий діакосм». Це моє дітище, плід багаторічних пошуків і роздумів. У цьому творі узагальнено знання далеких народів, серед яких мені довелося побувати. Неосяжне збагнути неможливо, як неможливо знайти першопричину всього сущого. Проте наблизитись до розуміння природи людина може і повинна. Отож захистом моїм служитиме твір про будову речей, про навколишній світ, про те, що за Ойкуменою.[19] Нехай же славне громадянство Абдер, вислухавши його уважно, зробить висновок про міру моєї вини.

Архонт схвально кивнув. Перед самісінькою мовницею виринув Дамас з сувоєм папірусу. Подав його у руки братові.

Демокріт почав читати. Знав, що каже сміливі речі. У священному місті доньки всемогутнього Зевса, в якому богів шанували більше, ніж будь-де, всесильна і мудра, твереза розумом Афіна не пробачила б Демокріту такого богохульства.

— Древніх, що спостерігали небесні явища: грім, блискавку, зближення зірок, затемнення Сонця і Місяця, — охоплював жах. Вони думали, що це воля богів. Афінський мудрець Сократ вважав богами навіть звичайнісінькі хмари. Арістофан дошкульно висміяв його. Однак Сократ і далі твердив: у всьому слід радитися з богами. Для нього оракули й пророцтво — незаперечна святість для людини.

Гомін пронісся майданом. Натовп завирував. Почулися погрозливі вигуки, прокляття. Але чути було й сміх. Здоровий людський сміх — ознака тверезого розуму. Сміху було більше.

— Кажи далі, — долинули підбадьорливі вигуки.

Демокріт майже не користувався написаним. Він звертався до людей, які повинні були його зрозуміти.

— Природа, як і Всесвіт, безконечна і вічна. Довкруж нас існують лише атоми й порожнеча. Хаотичний рух атомів у просторі безугавно спричиняє вихори, з яких постають незчисленні світи. Усі вони, в тому числі й світ, у якому живемо ми, елліни, перси та скіфи, єгиптяни і фінікійці, фракійці та індуси, ефіопи й десятки інших народів, народжуються, розвиваються і вмирають, проте сам Всесвіт вічний. Він не має ні початку, ні кінця. У Безмежжі все підкоряється загальному законові необхідності, і ніщо не може відбутися без природної причини. Ось, скажімо, на голову перехожого впала черепаха. Що це — випадковість? Але коли він задере голову догори, то побачить у небі орла.

Почувся сміх. Усі зрозуміли, що хотів сказати оскаржений: все, що називається випадковим, має свої причини.

Демокріт говорив про те, що існують закони притягання і з’єднання найдрібніших атомів вогню, круглих, гладеньких і надзвичайно рухливих. Власне, живі істоти — це нагромадження атомів, які в результаті тривалої еволюції досягли такого стану, в якому людина бачить їх. Смерть — не що інше, як розпад атомів тіла і душі. Душа так само смертна, як і тіло. Він, Демокріт, відкидав запозичене з Єгипту вчення Піфагора про безсмертя душі й переселення душ у тіла тварин. Яка нісенітниця! Щоправда, ці ж піфагорійці ввели в обіг цікаве поняття монад — так званих «тілесних одиниць» світу, що не мають строго визначеної величини, з яких складаються всі ці речі і будь-які істоти.

Говорив Демокріт і про космос. Порівнював мікрокосм з макрокосмом. Наводив докази, знаходив аналогії…

— Космос… Це Піфагор вжив таку назву, розуміючи під нею щось струнке й цільне, що підкоряється законам гармонії та чисел. Навіть чарівливі звуки кіфари вважав частковим проявом математики. Космос Піфагора — це музикально звучне тіло. Гадка ця містить і зернину істини, хоч саме вчення цільності не мас. Як там у цього варвара:[20] «Світ є обмежена сфера, що літає у безконечності… Світ керується числом і мірою. Рух небесних світил — це нечутна для нас гармонія співаючих космічних сфер».

Демокріт говорив пристрасно. В якусь мить він відчув, що його зрозуміли. Присутнім на майдані було цікаво слухати незвичне й часом блюзнірське. Слухали всі: і олігархи, і ті, хто не мав за душею ні шеляга. І здавалося абдеритам, що вони бачать, як ширяючі у вишині птахи відштовхуються крилами від невидимих для ока атомів повітря, як риби розсувають носами атоми води. Ставала зрозумілою причина туману: атоми води, покидаючи річки, моря і озера, перетворювались у дрібненькі крапельки вологи. Атоми землі переходили в рослини. Для абдеритів навколишній світ набував реальних обрисів…

Хитрий і обережний архонт Філоклет ось уже вкотре непомітно перекидав клепсидру. Час ніби зупинився на майдані ареопагу. Коли Демокріт закінчив свою оповідь, мало хто помітив, що вже вечоріє. Небо зробилося глибоким і темним. Тіні подовшали і продовжували витягуватись, розчиняючись у темряві. Повівав освіжаючий вітерець, що приніс жадану морську прохолоду. Ані звуку не чулося з тисячного натовпу. І раптом…

— Евое! — наче блискавиця шаснула, розтяв тишу чийсь радісний вигук.

Демокріт аж хитнувся од несподіванки. Невже він домігся свого, привернув недовірливих абдеритів на свій бік? І ніби у відповідь на висловлений подумки сумнів натовп завирував. Смолоскипи, які враз освітили майдан, вихоплювали з сутінків жіночі пеплоси, чоловічі гіматії, хламіси юнаків, обличчя, голі руки, підняті на знак вітання. Так. Його вітали.

Яке роздолля поліфонам! На всю міць призвичаєних до криків горлянок вони несамовито волали: «Хайре! Хайре!» Ареоиагіти, відкинувши геть розважливість і статечність, також посхоплювались зі своїх місць. Демокріт стояв розгублений, щасливий, притиснувши до грудей «Великий діакосм».

Аж ось архонт Філоклет підняв правицю, вимагаючи тиші:

— Моє слово буде коротким, — мовив Філоклет. — Ви самі дійшли правильного висновку. Від імені суду скажу лише, що Абдери в особі Демокріта придбали воістину небуденного мудреця, який примножить славу рідного міста. Як ти вважаєш, любий Фідію, — звернувся Філоклет до одного з суддів, — скільки може коштувати щойно прочитаний твір?

Фідій назвав суму, яка мало не втричі перевищувала батьківські гроші, витрачені на подорожі й навчання. 500 талантів!..

Прокотився схвальний гомін. Архонт знову підняв руку. Вмить стало тихо. Лише мерехтливі відблиски смолоскипів освітлювали присутніх на площі.

— Від імені суду кажу всім громадянам поліса, що в публічних місцях на знак вшанування нашого земляка будуть встановлені його бронзові статуї.

* * *

…Демокріт сидів під розлогим платаном, притулившись до могутнього стовбура, знеможений і водночас щасливий зі своєї перемоги над абдеритами-автоліками.[21]

Тут, на Еоловій[22] скелі, Демокріт в юності полюбляв усамітнюватися й поринати у роздуми про дивовижпі прояви життя. І ось тепер, непомітно залишивши тріумфуючих земляків, він знову подався сюди, у прохолоду старезного платана. Згадав, як колись тут на нього чекав сивий Гамількар. Але вже давно немає серед живих цього мідійського Хірона…[23]

Чи торжествував він? Безумовно. Давно не відчував такої полегкості на душі. Нехай не все зрозуміли хитромудрі абдерополіти, але вони повірили йому. Більшість повірила в його вчення. Отже, не марно живе він на білому світі…

Споночіло. Нічне кружало неохоче викотилось на небесне склепіння. Зірок з’являлося чимраз більше, і незабаром ними було всіяне усеньке небо.

Гіпнос — бог сну, крилатий син ночі, — тримаючи в руках вигнутий ріг сновидінь, вже чатував на людство. Але Демокрітові не до нього. Пальці елліна намацали на грудях талісман. І ось уже Демокріт тримає в долонях Гамількарів дарунок — вирізьбленого з кристалу скарабея, який міниться в холодному сяйві кругловидої Селени. У древній реліквії, здавалося, пульсує життя, ось-ось хлюпне й розтечеться довкруж, а він, Демокріт, знову полине в далекий світ юності. Важко розрізнити мить, коли закінчується межа реальності і Хронос раптом починає біг назад.

Чи може таке бути? Напевно… Адже світ, що існує довкіл, являє собою єдине ціле. Всі частинки його незримими ланцюжками потаємних законів зв’язані між собою. Іншими словами, Безміру притаманна елементарна одиниця пам’яті — ейдос-образ. Таким чином, кожна річ залишає на іншій свій відбиток або відображення. Всі «образи» світу зв’язані і взаємодіють» на відстані.

Несподіваний здогад примушує Демокріта здригнутися. Він заворожено дивиться в глиб кришталевого скарабея. Скільки таємниць йому відомо!.. Але як розбудити цю Реліквію Зоряних Світів? Коли настане той день, коли люди зуміють оживити його, примусять заговорити?..

А скарабей немов прокидався. Сплутавши нічне кружало із всевладним Геліосом, священний жук штовхав перед собою блідо-жовтий диск у далекі світи.

Дивовижний напівдрімотний стан огортає Демокрітове єство. Йому здається, що ніжні промені ранкового сонця голублять небо і обличчя. Зринають дитинство, юність. Далекі світанки споминів… Оживають образи Сехемхета, Серісіс, Джамадагні… Пломеніють Сади Сонця в далекій країні Індри… Струмують чарівливі пахощі квітів… Звідкілясь плинуть ніжні звуки кіфари… Хлюпочуть хвилі. Розсуваючи атоми води, розмірено, раз у раз занурюються у блакить Великого сірійського моря[24] весла фаламітів — гребців біреми[25]… Далеко-далеко в мерехтливому серпанку нагрітого повітря видніється берег Чорної Землі — країни Та-Кем…[26]

Розділ II

КЛЮЧ ДО ТАЄМНИЦІ

— Жук таки чудний, ніде правди діти, — іншого такого я зроду не бачив…

Едгар По. Золотий жук

Не минуло ще й року, відколи почалися ці події, а мені здається, що пройшли десятиліття. В сум’ятті не завжди був час робити нотатки, і багато чого стерлося в пам’яті. Тому, узявшись готувати цей своєрідний щоденник до друку, я був змушений звернутися за допомогою до безпосередніх учасників експериментів. Неоціненні послуги зробили вчені, які стояли біля витоків археофізичної епопеї: доктор історичних наук, професор Бандура Микола Олексійович і кандидат фізико-математичних наук Ткачук Олександр Пилипович, їх доповнення та уточнення зробили розповідь повнішою й більш цільною.

В нотатках чимало місця відведено описові дослідів, без чого неможливо осягнути суті зробленого. Але оскільки такі місця не завжди належним чином сприймаються тими, хто безпосередньо не зв’язаний з сучасною фізикою твердого тіла, Олександр Ткачук доклав чимало зусиль, щоб найдоступніше донести до читачів суть численних експериментів, без яких Відкриття не відбулося б.

Імена учасників цієї епопеї, з огляду на ряд причин, змінено. У викладі подій збережено хронологічну послідовність.

…Для мене початок великої пригоди виявився більш ніж прозаїчним. О тій порі, коли, власне, розпочалася археофізична епопея, як згодом було названо історію з кришталевим феноменом, я очолював відділ інформаційних систем Інституту проблем передачі інформації. Ми саме закінчували тему за проектом «Індра». Нашими партнерами були індійські колеги. Роботи вистачало, і несподіване повідомлення вченого секретаря інституту про розширення теми наукових досліджень відділу особливого ентузіазму в мене не викликало.

Справа в тому, що мені крім основної роботи (а ми займалися розробкою нових ліній передач світлової інформації — волоконно-оптичних ліній зв’язку) мало не щодня доводилося тратити багато часу на організаційні питання, бо у зв’язку з труднощами, які виникли при виготовленні експериментальної партії надвеликих інтегральних схем суперкомп’ютера першої радянсько-індійської міжзоряної ракети, до нашого відділу було приєднано лабораторію експериментальної кристалооптики. А тут ще це розширення теми!

— Шукайте внутрішні резерви, — порадив мені вчений секретар.

Остання частина фрази насторожувала. З досвіду знаючи, що «внутрішні резерви» краще знаходити самому, ніж чекати активного втручання керівництва, я потихеньку зайнявся розв’язанням цього питання, ще не відаючи майбутніх проблем, якими доведеться займатися за рахунок наукових «тилів». Залишитись непоміченим це, звичайно, не могло. «Внутрішні резерви», як завжди, діяли магічно: у відділі почали ширитись найнеймовірніші чутки (підлеглим чомусь завжди відомі подробиці, про які керівник навіть не здогадується). Розмови точилися довкола якоїсь археологічної знахідки, яку доведеться досліджувати нам, фізикам.

Невдовзі чутки підтвердились. Одного дня директор інституту академік Деркач попрохав мене знайти у відділі можливість, звісно, не на шкоду основним дослідженням, якомога уважніше вивчити знахідку археологічної експедиції професора Бандури. Навіть наш поважаний керівник не міг тоді припустити, що саме ці побічні експерименти невдовзі стануть основною тематикою робіт відділу.

Прізвище професора виявилося мені звідкись знайомим. І раптом я згадав: це ж про царські скарби із скіфського поховання, розкопані експедицією Бандури, писалося торік на сторінках республіканської та всесоюзної преси. Від часу знаменитої пекторалі з кургану Товста могила це була не менш унікальна знахідка.

Коли бути точним, то першим як справжній експериментатор звернув увагу на химерного жука Олександр Ткачук. Саме завдяки його наполегливості, інтуїції, переконаності у власній правоті дивовижна знахідка потрапила в лабораторію. Що стосується мене, то я був далекий від того, щоб вважати доцільним залучати фізиків до вивчення суто археологічного непорозуміння.

Завідуючий лабораторією експериментальної кристалооптики, мій заступник і права рука Олександр Ткачук (простіше Сашко), лисіючий брюнет, який, зневірившись у патентованому угорському засобі проти випадання волосся «Банфі», відпустив акуратну мефістофельську борідку, чим причарував мало не все жіноцтво інституту, був цілком протилежної думки. Зрештою, йому це дозволялося. Двадцятивосьмирічний геній (усталена думка колективу нашого відділу, яка іноді розбігалася з думкою офіційного керівництва), власник диплома кандидата фізико-математичних наук, неодружений, зросту вище середнього, статури худорлявої, від середньостатистичного оточення найперше відрізнявся впертістю. Але саме ця риса характеру Ткачука робила його незамінним у найвідповідальніших ситуаціях, коли для успіху експерименту потрібні неабияка витримка і диявольське терпіння при очікуванні наслідків досліду. Діяв Сашко навдивовижу цілеспрямовано, просуваючись до мети, наче всюдихід. Як мені було відомо, мріяв захистити докторську дисертацію лише зробивши епохальне відкриття, в чому і поклявся, як твердили інститутські гострослови, на синхрофазотроні в Дубні. Частенько його непомірні запити розбігалися з можливостями лабораторії. Невичерпний генератор надоригінальних ідей не раз примушував мене хапатися за голову, коли черговий фантастичний задум розлітався вдрузки разом з установкою чи приладом. Однак за непогамовністю Ткачукової натури приховувалися критично настроєний розум, здатність швидко й точно аналізувати факти — саме ті якості, без яких справжньому експериментаторові дорога до успіху закрита.

…Ми — Ткачук, професор Бандура, академік Деркач і я — сиділи в директорському кабінеті, з неприхованим інтересом позираючи на обтягнений зеленим сукном стіл, де красувалась філігранної роботи срібна чаша на високій, мудровано крученій ніжці. Вінця чаші-фіали прикрашало золоте, помережане химерним орнаментом окуття. Нижня частина мала рельєфні канелюри. Корпус прикрашав широкий барельєфний фриз, що зображав епізоди військового життя скіфів і сцени полювання. Можна було легко розрізнити фігури воїнів: один тримав за вуздечку баского коня, інший, у гаптованому на раменах каптані, озброєний луком і мечем, готувався скочити на вороного.

— Оце знахідка! — мимовільно вирвалося з Сашкових уст.

Професор поблажливо всміхнувся, з чого я зробив висновок, що справжній сюрприз ще попереду. Так воно і вийшло. Микола Олексійович, немов справжній фокусник, володар дюжини Оскарів міжнародного товариства чаклунів і магів, дістав з чаші кришталевого жука. Дивна істота незмигним поглядом блискучих полірованих очиць дивилася на вчених мужів, немовби намагалася второпати, яким чином після тисячоліть вимушеного сну опинилась на білому світі.

Микола Олексійович простягнув мені прозорий, схожий на кварц монокристал, вирізьблений у вигляді жука-гнояка. Ми з Сашком нахилили голови над химерною річчю, ніби й справді можна було всередині її віднайти розгадку питань, які враз постали перед фізиками…

Місцями в кристалі можна було помітити димчасті плями, схожі на бульбашки повітря; проглядалися ледь помітні неозброєним оком тоненькі волоконні утворення. Чим довше я тримав у долонях жука, тим виразніше відчувалися якісь дивні запахи: холодні, теплі, нічні. Цілий розмай дивовижних пахощів…

Якби раніше хтось сказав мені, що існує подібний феномен, я б нізащо не повірив. Справа в тому, що при найменшій обробці такий монокристал повинен неодмінно розлетітися!..[27] Тут щось не так. Або я чогось не розумів, або це «щось» і справді мало місце. В такому разі саме фізика і повинна встановити причини існування феномена.

Поклавши жука на стіл, я вголос висловив своє припущення. Ткачук схвально кивнув своєю сократівською головою і глибокодумно мовив:

— Ця химера ще завдасть нам клопоту.

В подібних ситуаціях Сашко у своїх модерних окулярах «дальтон» скидався на пугача, котрий знає про оточуючий світ достеменно все, однак з якихось причин мовчить.

…А потім було знайомство зі Скіфією. Ми довідалися про подробиці минулорічної експедиції, очолюваної Миколою Олексійовичем. Переважно це була інформація, котра свого часу не потрапила на сторінки спеціальних і науково-популярних часописів.

Розповідати професор Бандура умів по-юнацьки захоплююче. Професія шукача забутих істин несподівано відкрилася однією з дорогоцінних граней, що висвітлюють шлях у минуле, готуючи до зустрічі з майбутнім. Вміння образно описувати події давнини, поетично говорити про, здавалось би, звичайні речі, творити на очах захоплених слухачів історію — усіма цими якостями професор Бандура володів уповні. Окрім всього, він мав дар актора, і це ще більше заворожувало.

В нашій уяві оживали вдягнені у шкіряні строї довговолосі сини безкрайніх степів — легендарні скіфи. Поставали сміливі до відчайдушності воїни, грізні вершники на баских конях, до тупоту яких зі страхом прислухалися в далекому Вавілоні та Ассірії. Ще б пак, прості кочові племена примусили відступити майже сімсоттисячне військо перського царя Дарія.

Ми довідалися про легендарну столицю Скіфії — місто Гелон, яке постало на основі союзу скіфських племен гелонів та будинів і про яке згадував «батько історії» Геродот у своєму знаменитому описі Скіфії. Завдяки майстерності оповідача ми на якийсь час немовби перенеслися у велелюдне місто, що лежало на перехресті важливих торговельних, шляхів між центральною частиною Східної Європи і морськими портами північного Причорномор’я.

Зодчі Гелона нічим не поступалися знаменитим афінським будівничим, а багато в чому перевершували їх своїми дерев’яними спорудами. Принаймні так розповіла Геродотові людина, котрій вдалося побувати у цьому місті серед предковічних лісів.

І ось археологічна експедиція професора Бандури, що проводила розкопки в місцевості неподалік Гелона, натрапила на цілком незаймане поховання знатного скіфа.

Удача випала несподівано. Того дня тривали пошуки залишків першого оборонного валу, щоб точніше визначити межі міста. Бульдозер і скрепер шар за шаром знімали грунт, а слідом просувалися археологи. І ось оголилася ділянка площею близько восьми квадратних метрів, яку, схоже, колись валькували — змащували глиною в суміші з половою.

Припущення про те, що вдалося натрапити на замасковане поховання, незабаром підтвердилось. Відсутність традиційного кургану була зрозумілою: родичі та близькі померлого побоювалися грабіжників. Незважаючи на те, що скіфи з великою шанобою ставилися до небіжчиків, святотатство — річ, здавалося б, несумісна з вірою в потойбічне життя — було поширене у ті часи.

У всьому блиску й багатстві відкрилися археологам скарби могили. Поховальна камера була заповнена вщерть дорогоцінними речами, які покійник узяв з собою в далеку путь. Золоті головні убори, бронзові казани, срібні й золоті ритони — роги для пиття, амфори, чорнолаковий давньогрецький посуд, коштовно оздоблена зброя, військовий обладунок. Саме там була знайдена і срібна чаша-фіала, яку ми мали змогу бачити. Одне слово, могили раніше ніхто не торкався.

Припускали, що ця могила — останнє пристановище легендарного Атея — скіфського царя, котрий у середині четвертого століття до нашої ери згуртував Скіфію в єдину державу. В 339 році до нашої ери військо, очолюване дев’яностолітнім Атеєм, зазнало жорстокої поразки від армії Філіппа Македонського. Скіфський цар, який брав участь у битві, загинув. Приблизний вік могили і дата загибелі Атея співпадали. Кістяк небіжчика, поза всяким сумнівом, належав людині похилого віку. Одягнений був у захисний панцир, шолом, шкіряні штани, на яких кріпилися тонкі бронзові пластинки; до бойового пояса був причеплений меч-акінак і дерев’яний сагайдак.

На шиї похованого висів філігранної роботи кришталевий жук на срібному ланцюжку.

Більшість спеціалістів вважала, що стародавня єгипетська реліквія — священний жук-скарабей[28] — служила небіжчикові талісманом. Проте довести це виявилося не простою справою: досі в археологічній практиці чогось подібного не зустрічалося.

Скіфам, як відомо, пощастило: про них, сучасників античної цивілізації, залишилося чимало історичних відомостей. Проте чи існували безпосередні зв’язки Скіфії з Єгиптом, сказати важко.

Про культ жука-гнояка у стародавніх єгиптян я вперше довідався ще в дитинстві, читаючи «Фараона» Болеслава Пруса. І лише через багато років, навчаючись у Ленінградському університеті, на виставці в Ермітажі побачив так званих меморіальних скарабеїв, присвячених найвизначнішим подіям у житті фараона. Приміром, текст, вирізьблений на панцирі жука, повідомляв дату виготовлення «скарабея або ж розповідав про вполювания фараоном левів, будівництво священного озера тощо. Виготовляли священних жуків з глини або стеатиту — скупчення тальку.

На відміну від традиційних скарабеїв жук із скіфського могильника був вирізьблений з монокристала, схожого на кварц, що дивувало і наводило на роздуми. Мало того, це була надзвичайно точна збільшена копія гнояка: завдовжки жук-кристал мав 7,34 сантиметра, завширшки-4,25, у найтовщому місці третій вимір становив 3,81 сантиметра.

Як розповів професор Бандура, серед учасників експедиції не вщухали суперечки про те, як і чому скарабей опинився в похованні. І, як уже не раз траплялося, коли наука не була спроможна однозначно відповісти на питання, котрі не вкладались у звичні канони, з’являлися прихильники космічного походження незвичайної знахідки.

— Одне слово, я вирішив звернутися за допомогою до вас. Переконаний, що розгадка — на стику фізики та історії, — завершив свою розповідь Микола Олексійович.

І ось, незважаючи на те, що «скарабеєва проблема» не мала безпосереднього відношення до наших досліджень, археологічна знахідка опинилася в лабораторії експериментальної кристалооптики відділу інформаційних систем Інституту проблем передачі інформації.

Розділ III

РЕТРОСПЕКЦІЯ ДРУГА:

СЛУГА ВЕЛЕМУДРОГО

…Таким чаном, зрозуміло одне: все, що ми знаємо про істину, — це те, що Істину неможливо осягнути такою, якою вона є насправді…

Микола Кузанський. Про вчене незнання. (XV ст.)

Ніч для Демокріта минала в якійсь розгойданій напівдрімоті. Він то підносився на гребені сонних хвиль, то падав униз, і коли воші накривали тіого з головою, в свідомості спливало химерне плетиво видив: оживали сфінкси з людською головою, грифони з тілом шакала, головою орла і крилами шуліки, єдинороги, від одного погляду яких жива істота перетворюється в камінь…

Демокріт ніколи не йняв віри Менхересовим оповідкам, бо здогадувався, що підступний жрець зумисне розповідає небилиці, сподіваючись вселити в душу елліна почуття розгубленості й страху перед всевладними єгипетськими богами. Можливо, саме тому він почуває себе оточеним злою силою, з якою годі справитися? Може, й справді через те, що молодий чужинець не вельми шанує тутешній пантеон, бог Бізу — карлик з короткими ногами, великим животом і потворним обличчям, але загалом доброзичливий, котрий відчиняє нічних духів і демонів, — не хоче нічого вчинити супроти нашестя тривожних сновидінь?

У мареві дрімоти зринула цибата, жердиниста постать головного пророка храму бога Собека.[29] Демокріт добре бачив улесливу гримасу Менхереса, котрий, стоячи на березі священного озера Крокодила, годував втілення погибельного божества — сина жорстокого володаря пустелі Сета[30] — хлібом, вином і м’ясом. Коли ж потвора, наситившись, шубовснула у воду, жрець обернувся до елліна і з тією ж підлотною посмішкою на тонких, безкровних губах просичав:

— Ти погано знаєш наших богів, чужинцю. Даремно не хочеш повернути священного скарабея в предковічне лоно. Чи, може, на це тебе напучує первосвященик Сехемхет, якого необачно допустили споглядати Велемудрого?[31] Будь щирий. Цей несповна розуму старець, певно, і себе вважав Володарем Справедливості? Скажи, не бійся.

Менхерес зухвало увіп’явся водянистими, схожими на драглі очима прямісінько в Демократові, сподіваючись уловити в них тінь розгубленості чи страху. Розчаровано вирік:

— До мене донеслося, що найлюбішого свого учня Сехемхет настроює проти богів. Остерігайся його, елліне! Боги не прощають кпин. Може статися, що вони покличуть крокодила.[32] Священний жук повинен оселитися в храмі бога Собека.

У словах жерця звучала неприхована погроза. Але звідкіля Менхересу відомо про кришталевого скарабея — дарунок першого Демокрітового наставника, мідійського мага Гамількара? Що за цим криється?..

Напоєна враженням збіглого дня свідомість ще бадьорилась, однак ніч брала своє: Демокріт пірнув у безвидивний сон. Але солодка мить жаданого спочинку виявилась нетривкою. Коли небокрай заяскрів кольорами погідної днини, знадвору донеслось:

— Учитель кличе тебе, елліне!

Голос належав Мертатону — жерцю-уебу[33] храму бога Тота. Жрець двічі коротко вдарив у двері:

— Зустрінемось неподалік будинку Псіура.

* * *

Уп’яте зацвіли пальми дум.[34] Уп’яте, відколи Демокріт ступив на Чорну Землю, Великий Хапі[35] готувався поділитися священною водою з ненаситними пісками й розжалобити володаря пустелі Сета.

Уп’яте на очах елліна покровитель вод, трав, дерев і всього живого — благословенний Озіріс викликав усміх навіть у секер-анх — «живих мертвих». Кінцю водопілля[36] раділи навіть ці безсловесні раби, немилосердно шмагані жорстокими наглядачами-меджаями,[37] котрі перекладали на мову шкіряних нагаїв один із законів фараона Хуфу-Хеопса: «Раб завжди і постійно повинен відчувати своє нице становище».

Демокрітові спав на гадку уривок із давнього рукопису: «Трепет охоплює тих, хто бачить Хапі, коли струменіє він. Поля сміються, й береги затоплені. Зростають богам офіри, світлішають обличчя людей, і радіє серце богів…»

І справді. Промінилися обличчя немху,[38] котрі в ноті чола працювали на полях або займалися ремеслом. Усі вони з нетерпінням очікували дня, коли нарешті візьмуться до куцих наділів життєдайного мулу, родючого дарунка священного Хапі. Хвала тобі, Озірісе!

Від Нижнього Єгипту до Верхнього, від краю квітнучого папірусу до краю квітнучого лотоса виблискували води могутньої ріки. Відбивалися в них перисті верхівки фінікових пальм, піднімалися над водою на довгих черенках великі темно-зелені, зазубрені по краях лійкоподібні листки лотоса радуючи своїми пахощами людей і богів. Болотистими затоками у заростях лотоса нечутно ковзали рибальські човни, зроблені з в’язанок папірусу.

Квітнучий лотос… Яке прекрасне видовище! Дивишся і не можеш намилуватися. Квітка спливає й розпускається при заході Геліоса-Ра,[39] а закривається і йде під воду на світанку. Піднімається вода — з’являється лотос, спадає — лотос залишається на піску. Його листки вкриті восковим нальотом, і краплі води виблискують на сонці діамантами. Єгиптяни, немов справжні лотофаги — міфічні люди, що поїдали лотос, — полюбляли кореневища цієї рослини, а з її розмелених зерен пекли хліб. Недарма ієрогліфи у вигляді лотоса означали радість і задоволення…

Все літо поспіль у долині стояла вода, і лише з середини осені почала неспішно спадати, залишаючи за собою море білих і голубих лотосів. То тут, то там землероби вже заходились розпушувати мотиками свої ділянки. Невдовзі сівачі кидатимуть зерна у щедрий на вологу грунт. Слідом, виляскуючи бичами, пастухи поженуть отари овець: вони втоптуватимуть у землю зерно.

У великих калюжах, що залишились подекуди, хлюпалася риба. Неспішно чалапав босими ногами по воді, розігрітій спекотним Ра, пастух овечої отари. Шдсміюючись над собою, затяг веселу пісню: «Пастух ваш у воді. Вівці серед риб. Розмовляє він із сомом, здоровкається зі щукою. У воді ваш пастух…»

Цього разу водопілля Хапі було щедрим, тому й радів так простолюд. Другий день у Мемфісі, або Мен-Нофірі, як називали древню столицю фараонів місцеві жителі, тривали офіри на честь благословенного Озіріса. На третій, як і водилося, мали відбутись містерії покровителя усього живого.

Вулиці міста вирували. Люд поспішав до храмів, щоб ушанувати найповажаніших богів. Демокріт не переставав дивуватися засиллю сліпої віри єгиптян у надприродне. Віри, яка людину впокорювала, дурманила, робила сліпою іграшкою в руках можновладних. Навіть у далекій Елладі до жителів Олімпу ставилися стриманіше.

Склавши офіри, люди прямували на базар. Дві течії зіштовхнулися на закрутах вузеньких вуличок, проникали одна в одну, змішувалися й розтікались далі. Нічого строкатішого, ніж населення великих єгипетських міст, Демокріт не зустрічав: з війнами сюди припливала величезна кількість невільників, торгівля приваблювала купців зі всіх куточків Ойкумени, а чужинці, поглинуті місцевим населенням, давали змішані покоління, в яких з часом втрачалися найпротилежніші расові відмінності.

На вулицях переважав темний колір: корінні жителі» засмаглі від сонця, з відтінком червоної охри; нубійці кольору задимленої бронзи; міцної статури негри з витоків Хапі — Місячних гір, у коротеньких настегонних пов’язках. Обивателі — свіжопоголені, нарум’янені й напудрені, у завитих перуках і з причепленими бородами, у білих спідничках, босоніж або ж у гостроконечних папірусних сандаліях — поважно рухались у своїх справах. Граціозно пропливали нарум’янені жінки, поширюючи довкруж пахощі миртового листя. Гнучкі стани щільно облягали довгі сукні з тонкого, майже прозорого полотна, залишаючи відкритими плечі, руки, груди, зрідка прикрашені різноколірним татуюванням. Чужинці, потрапляючи до Єгипту, не без здивування відзначали повагу й незалежність, якими користувалися тутешні жінки навіть з найбідніших сімей.

Мов сновиди, блукали у натовпі закутані в білі мантії лисоголові жерці. Осудливо поглядали на торговців, котрі, незважаючи на свято, шукали нагоди продати зайвий пучечок смажених пагінців папірусу або ж виріб із золота чи срібла.

Воїни в довгих настегонних пов’язках списами й кулаками прокладали собі дорогу в людському вирі. Слуги вельмож грубо розпихали зустрічних, даючи простір господарям, що йшли слідом. Надійно трималися на могутніх плечах воїнів-нубійців оздоблені золотом і слоновою кісткою ноші, в яких розмірено погойдувалися над людським морем найзаможніші. Насилу пробивалися крізь густий натовп кінні колісниці…

Слух елліна вловив якийсь шум — глухий клекіт юрби, вітальні вигуки.

Один за одним розступалися люди, даючи місце процесії жриць храму Ізіди.[40] Ті, що присвятили себе служінню богині родючості й материнства, теж прошкували до обителі Озіріса, щоб віддати шану благословенному. На високих відкритих ношах на чолі процесії урочисто плинула Серісіс — юна жриця храму Ізіди. У напівпрозорому серпанку, гаптованому золотом і перлами, прикрашеному коштовними каменями, вона й справді нагадувала богиню, якій слугувала. Однак усі прикраси затьмарювала її врода. Довге чорне волосся хвилями спадало на оголені плечі. На голові красувалась тіара — два роги, що підтримують кулю-сонце.

Їхні погляди зустрілися. Глибокі, проникливі, схожі на маслини очі обпікали й заворожували. Жодним порухом Сепісіс не видала свого хвилювання, лише зронила ледь помітний усміх. Усміх для нього, елліна. Він знав про це.

Процесія віддалялась, а Демокріт, мов закам яшлии, стояв на тому ж місці, де його застала поява найпрекраснішої. Гнітюче передчуття невідворотного лиха майнуло десь у підсвідомості, але тієї ж миті щезло. Людський вир знову підхопив юнака, закрутив і поніс далі.

Демокріте, Демокріте… Чи добре вчинив ти, надумавшії шукати істину саме тут, в Обох Землях?[41] Як часто твої намагання осягнутії велику загадку природи розбивалися оо глуху стіну нерозуміння, недовіри й ворожості. Можливо, в коханні, яке ти зустрів у древній країні, криється Велика Істина? Хоча ні… Кожен тоді волів би здобувати щастя осібно шукаючи істину лише для себе. Істина одразу б змізерніла. А вона ж є! Існує… Слід лише вчасно запримітити цю невловішку. Далі він знає, що чинити: понесе розгадану таємницю людям. Адже немає нічого прекраснішого, як нести світло знання, бентежити людські серця і душі. Чи спроможний він здійснити це?..

* * *

В Єгипті було чимало грецьких факторій, куди постійно верстали путь еллінські купці, найманці, шукачі пригод. Навіть війна з персами не стала на перешкоді мандрівкам греків у Передню Азію чи країну Та-Кем.

Сатрап Ахамен, що правив у Сардах, видав Демокрітові супровідний папірус до намісника Ксеркса в Чорній Землі, влада якого сягала від Дельти до Елефантини. Послання не раз ставало юнакові в пригоді. Саме завдяки цьому папірусному згортку він потрапив до Саїського пер анху — «будинку життя», відновленого Дарієм І.[42]

Як і в старовину, тут учнів знайомили з началами астрономії, лікування, жерці-гарпедонапти навчали геометрії. Новим господарям Та-Кем бракувало серед підданців освічених і слухняних слуг. Не так просто впокорити величезний Єгипет. Отож у пер анхах навчалися перси, елліни, місцеві жителі, фінікійці. Завойовникам було байдужісінько, хто слугуватиме, аби тільки справлялися з обов’язками наглядачів. Єдина умова — щоб були «синами мужа», тобто знатними.

Отримуваних у «будинку життя» знань вистачало для справного збирання податей, будівництва храмів і загат, спритного підрахунку прибутків царської казни та можновладців. Проте допитливий розум елліиа не вдовольнявся умінням писати ієрогліфи чи розв’язувати геометричні задачі. Він хотів більшого — проникнути в таємницю буття, осягнутії її. Та всі спроби пізнати глибше і краще, довідатися більше виявлялися марними. Гордовиті старці вкрай неохоче розкривали досвід, знання й уміння. Ці речі приносили владу і славу, тож ділитися ними, тим більше з незнатним чужинцем, було невигідно. Воліли усе, чого досяглії, понести в похмуре царство тіней.

Демокріт давно перестав дивуватися цьому. Жерцям, як і за фараонів, велося незле. Вони залишалися тією ж грізною силою, примусивши рахуватися з собою навіть завойовників.

Кому ж мав слугувати він, Демокріт: Ксерксу і його наступникам? Ліпше вмерти, ніж стати виконавцем ницих замірів. Прагнув піднятися над бридким світом насильства й осягнути таємницю буття. Замір надто сміливий. Однак він вартий того, щоб ризикнути. Зрештою, Демокрітові це не первина…

Підступні жерці храму бога Ра у Мемфісі, куди після Саїського пер анху подався Демокріт, надумали позбутися заповзятливого елліна. Лисоголові пообіцяли прилучити його до священних знань предків за умови, що він витримає посвяту в клан служителів бога Сонця.

Юнака привели до височезної кам’яної башти — криниці Лотоса. На дні, якраз посередині, лежали папірусні очеретини і крейда — речі, необхідні для розв’язання задачі, текст якої був вирізьблений на стіні. Під ним зловісними ієрогліфами тьмяніла недвозначна пересторога: «Знай: кожен може стати перед стіною. Хто розумів справу рук жерців бога Ра, тому відкриється стіна для виходу. Але пам’ятай: коли сюди ввійдеш, будеш замурований. Вийдеш з очеретинами жерцем бога Ра; якщо ж голод переможе твоє тіло, не вийдеш жерцем бога Ра…»

Не одному це випробування коштувало життя: задача була складною. За допомогою очеретини та крейди необхідно було визначити найдовшу пряму, що містилася в ободі криниці Лотоса, тобто діаметр. Та Демокріт зумів відшукати правильну відповідь на загадку жерців сонцесяйного бога Ра.

Жерцем він, правда, не став, як чужинець, але повагу й визнання здобув навіть серед недругів.

Ще більшої слави зажив він. зумівши обчислити площу та об’єм піраміди й конуса. «Як це тобі вдалося?» — питали вражені жерці, які користувалися значно громіздкішими і засекреченими способами.

— Я лише подумки розрізав конус і піраміду на тонкі листи, затим з’єднав їх між собою, — Демокріт не робив таємниці зі свого успіху.

Бачачи, що його пояснення сприймається як глузування, був змушений вдатися до подробиць:

— Все складне твориться з простого. Пряма лінія — це не що інше, як нескінченна сума точок-амер. Площу, таким чином, слід складати з прямих-амер, а об’єм — з площ-амер. Скласти фігури, розрізані на прямі, видається логічним: їх легше аналізувати, вимірювати, зіставляти. Отримані результати слід додати. Просто й наочно.

Жерці дивувалися.

З того часу еллін дістав можливість відвідувати одне з найбільших сховищ стародавніх папірусів. Працелюбного й жадібного до знань юнака запримітив головний жрець храму Велемудрого — завжди стриманий і розважний Сехемхет. Він також кохався у прадавніх символах і оповідях, що збереглися на пожовклих згортках папірусу. Небавом Демокріт став учнем цього неговіркого хранителя мудрості бога Тота. Відчував, що старий зичить йому добра. Тому й пристав так радо на пропозицію Сехемхета прислужитися Володарю Справедливості.

Саме цей жрець відкрив Демокріту зашифровані в символічних зображеннях древньоєгинетські пам’ятки — Великі Аркани Таро. Завдяки Арканам еллін познайомився з основними законами світу, отримав уявлення про закони розвитку життя…

Не раз примічав, як сумніви долали учителя. Невже він, слуга Велемудрого, проживши таке довге життя, не осягнув таємниці буття? Якось, не втримавшись, юнак запитав про це жерця. Той мовчки взяв палицю і накреслив нею на піску два кола: велике й мале.

— Твої, елліне, знання, — це мале коло. Мої — велике. Все, що залишилося за ними, — невідомість. Чим ширше коло твоїх знань, тим протяжніша його межа з невідомістю, тим більше виникатиме у тебе запитань до навколишнього світу. На все свій час. Прийде пора, і ти підступишся до істини. Лише підступишся… Пізнання безконечне, а бог Тот надто потайний. Треба заслужити його ласку.

— Коли ж настане пора одкровень Велемудрого? — вихопилося в юнака.

— Щомиті, — загадково всміхнувся Сехемхет, — будь готовий до неї…

А що, коли Менхересу стало відомо про намір учителя відкрити чужинцеві якусь таємницю і через те він так знавіснів? Адже, ненароком запримітивши у Демокріта скарабея, Сехемхет прохопився про існування пов’язаної з ним таємниці…

* * *

Будинок Псіура оточувала невисока зубчаста стіна. У неї були вмуровані високі ворота з міцного ліванського кедра, розмальовані зображеннями білих ібісів — священних птахів бога Тота. Крони старих акацій затінювали просторий двір, посеред якого височіли три житниці з заокругленими дахами, що скидалися на копиці сіна; праворуч виднівся широкий склепінчастий хлів.

За всіх часів писцям-скрібам, як і жерцям, велося непогано. Недаремно ж у давній мудрості мовилося: «Посада писця — велика посада, письмове приладдя його і згорток папірусу приносять йому блага і багатство».

— Учитель звелів привести молодого чужинця до обителі творця світу,[43] — почувся вкрадливий голос Мертатона.

Демокріт здригнувся. Заглиблений у думки, не помітив, як до нього наблизився сухорлявий юнак у довгій білій одежі, з поголеною на жрецький кшталт головою. Під пахвою тримав згорток. Очі, як завжди, чіпко й колюче обмацували співрозмовника. Дехто губився при цьому, викликаючи у Мертатона усміх, не то презирливий, не то насмішкуватий. Не міг пройняти він лише елліна й Сехемхета: вони не звертали уваги на дивакуватість молодого жерця.

— До храму мемфіського бога Пта? — вихопилося у здивованого Демокріта.

Уеб двозначно стенув плечима. Відколи одержав нижчий жрецький титул, тримався дещо зверхньо. Елліну не вдалося розговоритися з ним, однак завважив, що довірник учителя вельми спритний. Цікаво, чому благочестивий Сехемхет тримає його при собі? Не розпитуючи про подробиці, рушив услід за Мертатоном.

…Далеко позаду залишилися глиняні хатки немху, накриті пальмовим листям і соломою. Розтанули в мерехтливому повітрі оточені високими мурами палаци, храми й сади Мен-Нофіра. Демокріт усе більше дивувався, бо знав, що храм бога Пта, володаря Життя Обох Земель,[44] знаходиться неподалік пристановища Озіріса. А може, був ще інший храм? Та марно було сподіватися почути од Мертатона якісь пояснення.

Жрець-уеб вів елліна просто на південь, звідки лилося золото сяючого Геліоса-Ра. Відбиваючись од кожного каменя, від кожної піщинки, проміння нестерпніш білим сяйвом засліплювало очі. Жорстокий і підступний Сет не поминав нагоди зайвий раз нагадати про себе всякому, хто ступив до його володінь.

Позаду лишився чималий відтинок шляху — не менше п’ятдесяти стадій.[45] І ось вдалині зазеленіло перисте верхів’я фінікового гаю. Незабаром крізь стовбури дерев почали проглядати будівлі храму. Трохи далі забовваніли сліпучо-білі трикутники пірамід, які на очах виростали, тягнучись гострими вершинами в царство володаря вечірньої і вранішньої зорі — Гора.[46] З-за однієї з них визирнув висічений із скелі-моноліту сфінкс — розмальована червоною фарбою химерна істота з головою людини і тілом лева. Загадковий колос дарував подорожнім задумливо-привітний усміх.

Праворуч кам’яної істоти ніби руками циклопа Поліфема були поставлені одна на одну десять кам’яних брил-кубів: найбільші розмістилися внизу, а інші, поступово зменшуючись, утворювали ступінчасті піраміди. Довкола них розкинулося величезне занедбане кладовище. Немов овечі отари, скупчилися глиняні мастаби, в яких протягом багатьох століть ховали померлих. Саме звідси небіжчики вирушали у заповітну мандрівку на поля Іалу — «поля їств».

Жадоба пережити себе після смерті володіла умами і простолюду, і можновладних. Єгиптяни вірили в існування Ка — душі-двійника, духа-хранителя людської подоби, що не зникає і по смерті. Вони вірили в те, що серед полів Іалу на них чекає оточення богів, де вони будуть як рівні між рівними. Та й як не вірити, коли жерці постійно речуть, що поховані оживуть і залишаться безсмертними, що все суще буде повторюватись у своїх круговоротах! І в той же час «Пісня арфіста» містить сумнів у загробному існуванні: «Ніхто не приходить звідти… щоб розповісти про їх перебування». Надто все складно, багатозначно й незрозуміло…

Небавом уеб і еллін ступили на кам’яну доріжку, що в’юнилася між фініковими пальмами. Тихо дзюркотів струмок з кришталево-чистою водою, згори долинав щебіт гомінкого птаства. Воістину чарівна оаза серед похмурої жовто-сірої одноманітності пустелі!

Залишився позаду пальмовий гай. Очам здивованого Демокріта відкрились напівзруйновані будівлі храму. Безсумнівно, це й було пристановище бога Пта, згаданого потаємним Мертатоном.

Численні будівлі, котрим упам’ятку були далеко ліпші часи, все ще вражали довершеністю форм, незвичністю архітектурних ансамблів. Навіть прекрасний мемфіський храм сонцесяйного Ра, збудований фараоном Амасісом,[47] не зміг би зрівнятися з предивним витвором невідомих майстрів. Гладенько оброблені плити білосніжного мармуру сяяли м’яким лагідним світлом. Жодних слідів з’єднань. Здавалось, уся споруда витесана з суцільної брили благородного каменю.

Трійко храмових споруд чудово збереглися. Молодий уеб попрошкував до однієї з них, де на базальтовій площадці лежали два сповнені величі й умиротворення сфінкси, відливаючи жовтим полиском полірованого каменю. Неквапом піднявся східцями до центрального входу. Під обсидіановим громаддям священного скарабея, підтримуваного чотирма грубезними колонами, жрець зупинився. Помахом руки звелів Демокріту йти за ним.

Знову скарабей! Звівшись на задні лапки й розправивши крила, жук немовби готувався злетіти. Його смарагдові очі, здавалось, застерігали кожного, хто б намірився втрапити до храму з лихими намірами. На колонах при вході виднівся напис-попередження: «Кожний, хто надумав учинити блюзнірство в обителі Пта, нехай стережеться. Анубісова помста чатує на зухвальця». Тут же було висічене зображення бога потойбічного світу з головою шакала.

Обабіч сфінксів височіли дві башти. У вибиті в них заглибини були вставлені дивні щогли, помережені ієрогліфами: «Ось високий пілон бога Едау; дві щогли стоять на своєму місці, щоб розітнути грозу «в небесній вишині». Невже саме тут кінчається влада Зевса-громовержця? Демокріт був здивований, хоча уже давно чув, що древні вміли рятуватися від блискавиці.

Тим часом Мертатон розчинився у пащі входу, звідкіль віяло холодом і чимось незбагненним, що невтримно вабило. Тамуючи подих, Демокріт переступив поріг загадкового храму.

Центральна частина зали стелі не мала. Сонячне проміння лилося додолу, виграючи на чорних базальтових плитах. Колони з темно-червоного граніту у п’ять, а то й шість людських зростів підтримували склепіння кільцеподібної галереї. Невідомий будівничий надав кам’яним стовбурам вигадливої форми фінікових пальм, струнких і ніжних. Залишалось тільки подивлятися, яким чином воші витримують громаддя гранітних архітаврів. У глибині своєрідного амфітеатру підносилась велична скульптура бога Пта — покровителя ремесла й мистецтв. Бог сидів за гончарним кругом і ліпив світ, що мав форму яйця.

Наступна зала була така ж простора, як і перша, однак ще більш урочиста і вишукана. Велетенські прямокутні колони з рожевого граніту підтримували плаский дах. Мармурові стіни гладенько відполіровані. Підлога вимощена плитами з білого і чорного каменю, подекуди вкрита листовим сріблом. Проникаючи крізь довгасті отвори в горішній частині масивних стін, сонячні промені відбивалися від мармуру, ковзали по висічених з чорного обсидіану статуях фараонів, вихоплюючи похмурі й зосереджені обличчя колишніх володарів Старого і Нового царства.

Демокріт зупинився, щоб уважніще розгледіти прекрасні хороми, однак Мертатон нетерпляче змахнув рукою, підкликаючи елліна до себе. Уеб спритно пірнув у непомітну з першого погляду розщелину в стіні. Протиснувшись слідом крізь вузький лаз, Демокріт опинився у напівтемному коридорі, не знаючи, як бути далі: жрець кудись запропастився.

Крок за кроком еллін обережно просувався вперед. Несподівано сліпуче сонячне світло розігнало напівтемряву. Якусь мить засліплений Демокріт стояв нерухомо. Коли очі призвичаїлись до світла, побачив високі, прикрашені різноколірними полив’яними плитками стіни квадратного приміщення без даху.

На плитках одне на одне наповзали кола, еліпси, квадрати, громадилися скупчення прямих і хвилястих ліній, творячи дивовижну гармонію. Погляд елліна ковзав по ієрогліфах. Ледь ворушачи губами, упівголос читав: «Летить він, той, що відлітає… Летить він од нас, о люди! Не на землі він більше, на небі..: Наче журавель, лине він до неба, цілує небо, мов сокіл, — як цвіркун, скочив він до неба… Радійте: він завоював горизонт!.. У твоєму човні веслує він, о Ра, у твоєму човні править на небі, і коли ти з’являєшся на обрії, він пливе з тобою в човні твоєму, о Ра, о сонце!..»

Хтось обережно торкнувся Демокрітового плеча. Здригнувшись од несподіванки, еллін різко обернувся. Побачив приязно усміхнене обличчя Сехемхета, заспокоївся.

— Ти вражений? — мовив учитель.

Цього разу на ньому була вузька настегонна пов’язка, прикрашена золотою облямівкою. Через праве плече звисала леопардова шкура. Слуга Велемудрого ще ніколи не поставав перед своїм учнем у таких строях.

Демокріт поштиво вклонився. Хоч як нетерпеливилось довідатися про полишений людьми храм, став розповідати:

— Менхерес щось замислив. Довго умовляв мене розлучитися із священним жуком, а коли почув тверду відмову, відверто погрожував. Що може за цим критися?

— Я здогадувався, що він рано чи пізно довідається про твій талісман. У цього песиголовця скрізь є вивідувачі. Мені слід було раніше прилучити тебе до таємниці скарабея. Саме з його допомогою прислужник погибельного божества прагне напнути на плечі левину шкуру верховного жерця Мемфіса, а то й Чорної Землі. Але на перешкоді його честолюбним замірам стали головний жрець храму бога Тота і мимовільно — надто допитливий чужинець. Менхерес давно уже твердить перському наміснику про небезпечність знань Велемудрого, які я охороняю, для самого Ксеркса.

— Яке безглуздя! — не втримався Демокріт. — Але звідки ниций жрець, цей шолудивий шакал, довідався про подарунок мідійського мага?

— Прислужники Собека справно виконують настанови хранителя погибельного божества, — скрушно похитав головою Сехемхет.

— Учителю, — еллін запитально подивився на старого, — забачивши кам’яного скарабея, що підпирає вхід до храму творця світу, прочитавши давні написи на високих щоглах і стінах обителі Пта, я подумав, що жук може послужити ключем до розгадки якоїсь таємниці…

— Чуття не зрадило тебе, — зупинив юнака жрець. — З давніх-давен у цьому храмі разом із творцем світу владарював священний скарабей. Збігали роки. Одні фараони змінювали інших, війни завершувались нетривкими перемир’ями. Вмирали одні покоління людей і народжувалися нові, і тільки великий храм бога Пта продовжував гордо височіти серед безкрайнього океану пустелі. Для вузького кола посвячених, чиї руки були чисті, а слова мудрі, творилися великі містерії. Лише достойним були відкриті таємниці предків. Понад триста верховних жерців, змінюючи один одного, передавали з покоління в покоління древні знання. Але прийшли вороги на береги Великого Хапі. Камбіз,[48] якого в Персії називали Камбуджією, син перського царя Кіра,[49] подолавши останнє вогнище опору єгиптян — Мемфіс і захопивши у полон фараона Псамметіха III разом із сім’єю і почтом, оголосив себе володарем Верхнього і Нижнього Єгипту. Швидкою перемогою над єгиптянами він завдячував насамперед зраді жерців і знаті, а особливо Уджагорресенту — командувачу єгипетським флотом, який відкрив побережжя для фінікійських кораблів. Отож Камбіз став фараоном, а Уджагорресент — другом і управителем палацу.[50] Перський цар заходився розширювати свої володіння. Але коли він був у поході в Ефіопії, Чорною Землею прокотилась чутка, що Камбіз загинув у битві з непокірним народом. У Єгипті спалахнуло повстання. Навіть фараон Псамметіх ІІІ, що жив у Мемфісі як почесний в’язень, взяв у ньому участь. Довідавшись про заворушення, Камбіз швидко повернув назад і взявся впокорювати повсталих. Жорстокості його не було меж. Нечуваний жах охопив Єгипет. Завойовники не щадили нікого й нічого. Були знищені десятки величних храмів. Саме Камбіз зрівняв з землю Геліополь, місто науки і культури, яке для Єгипту важило незрівнянно більше, ніж будь-яке інше місто країни. Тоді ж був зруйнований і цей храм Пта, загинула вся бібліотека. Лише дещо з цієї скарбниці знань вдалося врятувати… Невдовзі з храму зникла одна із Зоряних Реліквій — кришталевий скарабей. Мовили, що то справа рук Уджагорресента, котрий надумав зробити перському царю дарунок. Однак він не прислужився завойовнику. Упокоривши повсталий люд, Камбіз запідозрив свого молодшого брата Бардію у зазіханнях на трон і відіслав його на батьківщину, де того отруїли за наказом царя. Невдовзі Камбіз отримав тривожну звістку, що вдома править якийсь Бардія. Сповнений злоби, цар поспішив до Персії, щоб розправитися з самозванцем. Але дорогою за таємничих обставин раптово помер. Казали, буцімто поранився мечем. Довідавшись про смерть володаря, Уджагорресент вирішив повернути назад необачно зроблений дарунок. Розумів, що йому вже набути другом і управителем палацу, а якби скарабея вдалося вернути у храм, то мав би надію принаймні залишитися верховним жерцем Мемфіса. Та коли Уджагорресент зажадав священного жука назад, охоронці Камбіза швидко зметикували, що козел відпущення сам іде до рук…

— А куди ж подівся скарабей? — не втерпів Демокріт.

— Ходили чутки, що жук оселився в покоях мага Гаумати — так звали лже-Бардію. Гаумата звільнив неімущих од податей і військової служби строком на три роки, чим зажив серед простолюду великої шани. Та знатні вдалися до змови і вбили Гаумату. Новим володарем Персії став син колишнього царського намісника Дарій І.

— Мабуть, відчуваючи небезпеку, Гаумата передав скарабея котромусь із мідійський магів, що були при дворі. Таким чином священний жук опинився у Гамількара, першого мого вчителя, — уголос розмірковував еллін.

— Можливо… — Сехемхет рушив до жертовника.

Підійшов до чорного обсидіанового куба, що сягав грудей, і лівою рукою натис на верхнє ребро ретельно обробленої брили. Жертовник повернувся довкола невидимої осі, відкриваючи потаємний хід у підземелля…

Розділ IV

РЕТРОСПЕКЦІЯ ТРЕТЯ:

СЛУГА ВЕЛЕМУДРОГО (продовження)

Розум так само близький до істини, як многокутник до кола…

Микола Кузанський. Про вчене незнання. (XV ст.)

Кімната, в якій опинився Демокріт, мала кроків десять завдовжки і п’ять завширшки. На полицях з міцного казімійського дуба лежали численні згортки папірусів у дерев’яних і шкіряних футлярах. Відблиски полум’я шести смолоскипів, вставлених у кам’яні лунки, робили кімнату таємничою.

За ебеновим столом, схилившись над папірусом — благословенним даром Великого Хапі, сидів Мертатон і старанно виводив ієрогліфи. Ліворуч уеба лежали чисті згортки; праворуч стояв каламар з обсидіану, наповнений червоною фарбою. Тут же був пучечок стеблин лотоса з розщепленими кінцями — знаряддя для писання.

— Менхерес, певно, чимось настрахав лякливого Псіура, бо завжди ретельний скріб сьогодні не закінчив переписувати старовинного папіруса. Я звелів Мертатону довершити роботу, — почув Демокріт голос учителя. — Чи доводилось тобі чути стародавню легенду Чорної Землі про таємничі письмена, які Велемудрий Тот залишив людям?

— Так, — стримано відповів Демокріт.

— У легенді мовиться, що за давніх часів напередодні велетенського водопілля мудрець Тот залишив людям таємничі письмена, приховані від очей смертних серед хвиль Хапі, поблизу міста Коптоса. Той, хто їх прочитає, зможе побачити, як сонцесяйний Ра здійснює свій шлях по небу, як зароджується у вишині кружало нічного світила, побачить зорі в їх істинному образі, дізнається про багато чого цікавого я дивовижного. Отож не дивно, що з бігом часу мудрецеві Тоту стали поклонятися як богові. Коли Мертатон закінчить переписувати священні письмена, ти зможеш ознайомитися з ними. Прочитавши їх, збагатишся новими званнями, відкриєш для себе незнаний світ прийдешнього. Ми надто мало знаємо про сиві знання минулого.

— Невже мені відкриється істина? — прошепотів Демокріт.

— Не зовсім, — поблажливо всміхнувся Сехемхет. — Хоч як би далеко не сягнули наші знання і досвід, вони постійно залишатимуться маленькими острівцями у безкрайньому Океані Невідомого, Шлях до Великої Істини дуже нелегкий, сповнений небезпек; на ньому трапляються і злети, і падіння. Ось ти запитуєш: як пізнати логіку світобудови та сутність існування людини? Складне питання. Лише власний досвід, знання можуть прислужитися тобі… Між людським організмом та космосом, — як ви, елліни, називаєте навколишній світ — певним чином організоване і впорядковане ціле, — існує аналогія…

— Ти хочеш сказати, що людина — це малий світ і що вона мовби розчиняється у космосі?

— Саме так, — не приховуючи свого здивування, підтвердив несподіваний здогад учня Сехемхет. — Радий почути від тебе думки, які збігаються з моїми.

— Я вже давно роздумую над тим, що являють собою люди і навколишні тіла, проте лише зараз твої слова допомогли мені зібратися з думками. Я переконаний у тому, що ми вкупі з тілами, які нас оточують, становимо малий світ — мікрокосм, котрий є зменшеним відображенням макрокосму, природи. Людина немов розчиняється в космосі. І ще одне: будова мікрокосму і макрокосму тотожна.

— Продовжуй, продовжуй, — заохотив молодого елліна його старий учитель.

— Думається мені, що світів, подібних до нашого, існує безліч. Усі вони народжуються і вмирають по черзі…

— Чудесна думка, Демокріте! — схвально вигукнув Сехемхет.

— Приємно чути від тебе похвалу, учителю, але мені ще далеко не все зрозуміло…

— Які ж сумніви долають тебе?

— Я не можу відшукати відповіді на питання: що таке людина? що становить міру її самої? — На мить зупинившись, Демокріт додав: — Я більше схиляюся до розуму, хоча він далеко не завжди є свідченням людяності і доброчесності. Серед ницих і підлих є чимало розумних, але ж свою здатність мислити тверезо вони обертають у зло, жорстокість, підступ…

— То, може, мудрість, досвід людський?

— Не знаю, учителю. Не знаю… Мені здається, що розумність полягає у самовдосконаленні людини, в її самовихованні, в здатності змінювати свій мікрокосм відповідно до моральних завдань.

— Що ж, ти поставив перед собою складне питання. Дуже складне. Відповісти на нього надзвичайно важко… Це і мені невідомо. Єдине, що я достеменно знаю, це те, що всі ми — діти безконечно великого світу. В нас усіх, як і в жителів тих далеких світів, про які ти говорив, закладена невсипуща жага пізнання. Тому й шукаємо для себе пояснення цього дивно-прекрасного та загадкового світу, котрий вічно нуртує довкруг нас. Людині далеко не просто розібратися у своєму призначенні на цім світі. Ще не одне покоління шукатиме Велику Істину, намагатиметься пізнати безконечний світ і мікрокосм — саму себе. Кожен торуватиме шлях до заманливої істини, збираючи нові знання, спираючись на досвід минулих поколінь, на досвід тих, які, живучи в інших світах серед міріадів зірок, можливо, вже спізнали те, до чого ми лише наближаємось, — Сехемхет підійшов до полиці з папірусами. — Поглянь сюди, Демокріте.

У лівій руці старий тримав вирізьблену зі смарагду гранчасту кулю завбільшки з велике яблуко, яку осідлав священний жук, тільки не кришталевий, як Гамількарів, а діоритовий. Куля зі скарабеєм знаходилася в майстерно зробленій чаші, котра зеленаво мінилася у відблисках смолоскипів. На правій долоні жерця застигла невеличка фігурка, розмірами і формою схожа на ластівку. Здавалося, пташка щомиті готується стрімко злетіти — таких філігранно досконалих форм надав їй невідомий майстер.

— Чаша, гранчаста куля і скарабей — це Зоряні Реліквії, — повільно проказав Сехемхет, незмигно дивлячись на елліна. — Колись вони були одним цілим, частиною великого небесного каменя, який прибув на землю на вогняній птиці, — жрець підніс ластівку над головою. — А. тепер поглянь сюди, — Сехемхет показав Демокріту старовинний папірус, на якому було зображено два незнайомі еллінові ієрогліфи. — Вони означають «камінь з неба», — пояснив жрець. — Згодом камінь розділився, прибравши форми цих предметів. Занесені у далекі країни, речі мандрували, всотували в себе новий і незвичайний світ. При потребі вони можуть поділитися набутим багатством, але як це зробити, люди поки що не знають. У письменах Тота мовиться, що такий час настане у далекому майбутньому. І тоді відкриється щасливцям чимало такого, про що відомо тільки тим, хто послав у Безмір небесний камінь… Мені вдалося розшукати лише чащу. Смарагдова куля і діоритовий скарабей, як ти вже напевно зрозумів, — тільки подоба істинних Зоряних Реліквій. Справжній жук у тебе, Демокріте.

Запала тиша. Чутно було, як легенько потріскує полум’я смолоскипів.

— Це вельми дивний скарабей, — задумливо кинув Сехемхет. — Якщо бажаєш, можеш переконатися.

Не кажучи ні слова, Демокріт зняв з шиї талісман. Подав священного жука старому. Поставивши ластівку на стіл, жрець дістав з чаші гранчасту кулю й діоритового скарабея. Натомість поклав у чашу талісман елліна. Обережно підніс до смолоскипа. Дивна річ! І чаша, і жук враз спалахнули соковитою зеленню! Холодне, мерехтливе свічення повільно розтікалося врізнобіч. Скарабей немов ожив. Зблиснули глибоким вогнем його очниці. Здавалося, ще мить — і священний жук, перебираючи лапками, повільно поповзе. Демокріт раптом завважив, як на стінках чаші, на спині жука з’явилися розпливчасті контури людських фігур, гір, вкритих снігом… Не розумів, чи це справді реальність, чи плоди його власної уяви. Серце забилося швидше, він навіть став відчувати якісь пахощі. Проте видіння зникли так само несподівано, як і з’явилися.

Демокріт отетеріло глянув на Сехемхета.

— Жерці, які колись користувалися цим скарабеєм, справді могли зажити слави, всемогутніх. Тож не дивно, що Менхерес полює за кришталевим жуком, — проказав той.

— У текстах Велемудрого Тота мовиться, що частина триєдиної Реліквії Зоряних Світів знаходиться в Храмі Неба у далекій країні Індри, — подав голос Мертатон, який досі тихенько трудився над папірусом. Вчувалась у цих словах ледь уловима пересторога.

— Мертатон рече правду, — озвався Сехемхет, мабуть, не помітивши у репліці прихованого змісту.

А втім, можливо, Демокріту це здалося.

— Мужній елліне, — проказав старий жрець, вичікуюче дивлячись на юнака, — ти згоден вирушити в далеку мандрівку, щоб з’єднати воєдино глибокі таємниці Зоряних Реліквій і згодом донести чарівне світло знань до тих, хто прагне зробити світ кращим, мудрішим, щирішим? Я вірю, що тобі під силу зробити це, Демокріте.

Юнак спалахнув. Хотів сказати щире слово дяки, проте чомусь забракло дихання.

— А тепер візьми скарабея і поспішай, — жрець приязно усміхнувся. — Адже Серісіс чекає. Розкажи їй про все.

Чи не причулося йому? Звідки Сехемхетовї стало відомо про Серісіс? Однак спитати не наважився. Підійшов до столу, обережно взяв талісман.

— Нехай Серісіс лаштується в дорогу. Тільки-но закінчаться містерії Озіріса, ми залишимо Мемфіс. Будь обережний, — застеріг на прощання учитель.

* * *

Товстелезна стіна з висушеної на сонці цегли оточувала храмову ділянку, де бовваніли святилища Озіріса — храми, молільні, пілони,[51] майдани.

Сонцесяйний Ра вже високо стояв над сходом, і Мемфіс лежав перед Демокрітом у золотистому світлі поранку. В десяти стадіях переливався смарагдом хвиль величний Хані, Незабаром він стане свідком традиційних містерій благословенного бога життя.

Вулиці, що вели до храму, сіріли від натовпу простолюду. Кожен спішив якнайшвидше прослизнути крізь храмові ворота, принести жертву, приготовлений дар, щоб опісля з чуттям виконаного обов’язку стати свідком, а то й учасником містерій.

Гамір людей, мекання ягнят, бичання телят і туркотіння горлиць — все злилося в рівний гомін, що, наче шум моря, підносився знизу до Демокрітової тераси-скелі. Людський потік усе вливався і вливався через широкі ворота, подвір’я храму приймало їх, як безбережний океан.

Немху юрмились на осонні, не маючи змоги сховатися від пекучих променів сонцесяйного Ра. Скріби-писарі, дрібні вельможі, командувачі військовими підрозділами тіснилися під портиками, де було трохи прохолодніше. Жерці та найзнатніші скупчилися довкола жертовника — великої кам’яної брили, почорнілої від кіптяви й часу. Широкий базальтовий дах над жертовником надійно захищав від спекоти. Тут же, неподалік вівтаря, стояв Сехемхет: непорушний, наче збайдужілий. З тераси Демокріт перехопив сповнений печалі погляд учителя. Сумна усмішка застигла на його пошерхлих, міцно стулених вустах. В душі елліна ворухнулося тривожне відчуття. Чому лиховісним вогнем палають банькаті очі Менхереса, чому й досі немає Серісіс, куди щез Мертатон? Намірившись було зійти з тераси і протиснутися крізь натовп до слуги Велемудрого, Демокріт в останню мить помітив, як Сехемхет коротким порухом голови дав зрозуміти, щоб юнак залишався на місці.

Тривога не полишала Демокріта. Невже щось трапилося, відколи він попрощався з Серісіс? Відчуття небезпеки не мішало. Він у знемозі стулив повіки. В уяві постала Серісіс, їхня зустріч у саду Ізіди.

…Коли спекотний Ра почав готуватися до спочинку на полях Іалу, Демокріт уже прогулювався в прохолодній тиші фінікових пальм і пахучих кущів троянд, які звідусіль оточили храм Ізіди. Збігали хвилини чекання. З храму долинала ніжна мелодія передзвону металевих кілець-сикстів, якими жриці скликали на містерії Ізіди. Милували око прямі алеї, посипані жовтим піском, пальми, інжирні дерева, повиті виноградними лозами древні статуї.

Серісіс з’явилася несподівано. Демокріт на якусь мить розгубився. Обличчя жриці, освітлене нічним кружалом, промінилося чарівно-загадковою красою. У чорних очах-маслинах, як у глибоких озерах, трепетно відбивалися мерехтливі зорі. Серісіс торкнулася рамен елліна. На її руках ледь чутно задзвеніли золоті браслети.

— Милий, — ніжно притулилася вустами до щоки юнака.

Вони, взявшись за руки, закохано дивилися одне на одного…

Проте час не ждав, і Демокріт розповів Серісіс про бачене й чуте за останні дні. Жриця слухала елліна, не перебиваючи, а в кутиках її вуст застигла ледь помітна скорбота.

— Зорі прорікають нам нещастя, — мовила сумно.

— Але чому? — вигукнув Демокріт. — Чому? Ми рушимо за істиною в далеку країну Індри.

— Це буде непросто, — сумовито похитала головою Серісіс.

Відтак, карбуючи кожне слово, неквапом проказала:

— Якщо мій батько вирішив узяти мене з собою, то це значить, що вороги наші готові щось вчинити і спробують зробити все, аби реліквії опинилися в їхніх руках. Вони підуть на все.

— Твій батько?.. — вражено прошепотів Демокріт. — Невже Сехемхет?

— Не ображайся, що не відкрила цієї таємниці раніше. Скрізь шастають вивідувачі Менхереса й перського намісника. Якщо вони довідаються, то…

Серісіс не докінчила. За кілька кроків од них скрипнув пісок. Хтось крадькома віддалявся доріжкою. Демокріт кинувся було за підслуховувачем. Однак той устиг щезнути. Стурбований еллін повернувся до жриці.

— У цьому саду, виходить, і кущі мають вуха? Хто б це міг бути?

Серісіс помовчала і, зітхнувши, повторила:

— Зорі прорікають нам нещастя, любий…

…Шум голосів повернув Демокріта до дійсності. Глянувши вниз, зрозумів, що офіри наближаються до кінця. Головний жрець пристановища Озіріса, висохлий, мов мумія, первосвященик Нібамон повільно наблизився до жертовника. Поштиво вклонився богу, з благоговінням кинув у полум’я пучку пахучої мирри. Відблиски синюватого вогню затанцювали на його поголеному черепі. Гурмище жерців, які чекали цієї миті, затягло величний гімн покровителю життя…

Тільки-но стихла пісня, при виході з храму з’явився товстий, мов бегемот, херіхеб[52] Бекенхонс — володар святкового згортка папірусу. Жрець тримав його перед собою, стежачи за тим, щоб церемонія виконувалась ретельно, згідно зі старовинним ритуалом, намальованим у папірусі. Поруч херіхеба підстрибували муу,[53] готуючись вітати ототожненого з Озірісом покійника, що прибуває в царство мертвих, як цього вимагав ритуал. Їх гостроверхі ковпаки зі стебел лотоса погойдувались у такт стрибків.

Бекенхонс змахнув рукою. Зі святилища виплив наймолодший уеб, несучи перед собою на довгому держаку ідола шакала. Шакал вважався першим воїном Озіріса і мусив указувати йому шлях. Гомінке велелюддя рушило слідом у напрямі Хапі, де мало розігратися найцікавіше видовище.

Серісіс так і не з’явилася. Не давав про себе знати і Мертатон. Демокріт спрагло вдивлявся в ошатну юрбу жерців, але марно: серед яйцеголових не було юної служниці Ізіди. Вирішив таки перемовитися з учителем.

Спустившись з тераси, почав пробиратися крізь тісняву до виходу. Довго блукав напівтемними переходами храмових прибудов, нарешті опинився у дворику жерців. Хутко роззирнувся. Чуття підказувало, що поруч шастає небезпека. Гаряча хвиля неспокою оповила єство юнака, він напружився, як тятива лука.

— Еллін кудись щез, — долинув раптом знайомий голос, який належав… Мертатону!

Змовники розташувалися в оповитій виноградом альтанці. Демокріт квапливо пірнув у розкішні кущі троянд. Його не помітили.

— Де були твої очі? — почув він сповнені ненависті й жовчі слова, що, безумовно, належали Менхересові.

Невже зрада? Невже нічним підслуховувачем був Мертатон?.. Знову почувся голос жерця-уеба:

— Поки еллін стовбичив на терасі, я непомітно стежив, за ним. Демокріт із жрицею домовилися зустрітись тут. Та він не дочекався її й кудись щез.

— Бовдуре! — просичав Менхерес. — Що із жрицею?

— Її схопили слуги погибельного божества.

— Нехай приставлять у храм Собека. І щоб непомітно!

— А Сехемхет? — запобігливо спитав Мертатон.

— Це тебе не стосується. Краще пильнуй, щоб еллін не зник із скарабеєм. Якщо добре справишся, то, як і було обіцяно, станеш хонтом — жерцем «рабів бога».[54] Більше не нидітимеш, переписуючи старожитні папіруси.

Змовники вийшли з альтанки: двічі скрипнула хвіртка.

Зрада… Немає нічого мерзеннішого за неї. Спустошений, повержений несподіваним підступом того, кому довірився, еллін прагнув вмерти, щезнути, щоб нічого не бачити й не чути. Підла і підступна зрада… Ні! Так просто він не дасть розправитися з собою.

Ненависть і невтримне бажання помсти заволоділо ним. Намацав під хітоном бронзовий ніж, з яким не розлучався, відколи Менхерес удався до погроз.

Чи зможе він прийти на поміч друзям, якщо по п ятах скрадається зрада? Але Мертатон, цей ниций жрець, не знає, що Демокрітові відомо прого вчинок. Треба попередити Сехемхета, удвох буде легше визволити Серісіс…

* * *

На дзеркальній поверхні священної ріки тривали містерії.[55] На човні, зробленому із в’язанок папірусу, випливав сам Озіріс, уражаючи списом ворогів. Допомагав йому хирлявий Нібамон зі своїми слугами. Збуджений натовп радісно вітав свого покровителя з кожною перемогою.

Демокріт уважно стежив за гуртом жерців, поблизу якого мав відбутися врочистий «великий вихід» Благословенного.[56] Сехемхета між ними не було.

Нарешті Озіріс ступив на землю. Однак тієї ж миті був убитий братом Сетхом. Почалося голосіння за померлим.

На місці умовного вбивства Озіріса мала відбутися розправа з його ворогами. Демокріт усе зрозумів. Під час релігійного шалу Менхерес міг непомітно позбутися супротивника.

Одного за одним до головного жерця храму Собека виводили тих, кому належала роль жертв. Коротким помахом ножа Менхерес удавано стинав голови ворогам Озіріса. Інший жрець, що стояв неподалік, спритно вимащував шию жертви червоною фарбою. Вороги падали, викликаючи вибухи схвальних вигуків натовпу: серед повержених були і знатні, тож простолюдини хоч на мить відчували себе відомщеними. Але коли перед Менхересом з’явився головний жрець храму Тота, людське гурмище стишилося.

Так, Демокріт не помилився. Ось-ось може скоїтися непоправне… Набравши в легені повітря, він хотів крикнути, сполохати Менхереса. Невже Сехемхет не здогадується?.. Проте в цю мить чиясь липка рука лягла на Демокрітове плече, і він почув притишений голос Мертатона:

— Не роби дурниць, елліне. Вже нічим не зарадиш…

Демокріт не дав йому докінчити. Блискавично обернувся й щосили увігнав зрадникові ніж у серце. Оточуючі були цілком захоплені видовиськом і не звернули ніякісінької уваги на те, що один з них чомусь осів на землю. Демокріт кинувся геть. Знав, що там, де творить суд слуга Собека, учителеві вже ніхто не прийде на поміч.

Раптом натовп злякано сахнувся і зойкнув. Демокріт рвучко озирнувся: Менхерес, клятий вісник смерті, похитувався на ногах, схопившись обома руками за горло. Натовп кинувся врозтіч.

Подія ураз стала відома тисячам. Перебільшена й перекручена, вона летіла в повітрі швидше від сокола: «Ра убив Менхереса!..»

* * *

Хтось обережно смикнув елліна за хітон. Демокріт озирнувся. Довкола ані душі. Якась мана. Він стояв при вході до напівзруйнованого храму Пта, зіпершись плечем на колону, щедро списану ієрогліфами. Лівою рукою торкнувся скарабея: священна реліквія була при ньому. Невже усі нещастя від цього жука?..

Та ось смикнуло вдруге. Зазирнувши за колону, побачив чорного карлика, який готувався втрете нагадати про себе. Демокріт упізнав його. Це був служка Ті, розважальник жриць храму Ізіди, про якого Серісіс розповідала як про давнього, вірного і надійного зв’язкового між нею й батьком.

— Чого тобі?

Передчуття непоправного стисло його серце.

Смішний коротун тримав у рученятах чашу-реліквію. На дні її тьмяним полиском зблиснув перстень Серісіс. Еллін упізнав свій дарунок.

— Що з нею? — видихнув.

— Серісіс отруєно.

Демокріт закляк. Не йняв віри, що його кохану забрав до похмурого царства тіней невблаганний Аїд.

— Помста не минула клятого Менхереса, — ніби виправдовуючись, проказав Ті. — Мені вдалося задобрити сонцесяйного Ра, і він оселився в чаші. Колись мудрий Сехемхет навчив мене робити це. Розгніваним поглядом-променем бог уразив на смерть головного пророка храму Собека…

Еллін не слухав. Здавлений крик вирвався з його грудей. Він до болю стис кулаки.

О Серісіс!.. Невже істина так дорого коштує? Чому людська жадоба влади й багатства спопеляє все прекрасне, що є в людині? Ти й досі не можеш відповісти собі, чому на світі так багато зла і несправедливості. Чому?..

* * *

Спогади, спогади, спогади… До скону будуть вони при тобі, Демокріте. Знову плистимеш водами священного Хапі від Мемфіса до Елефантини; вирушатимеш з караваном ефіопських купців до Лазурових Вод;[57] плистимеш трієрою, зробленою з найміцнішого казімійського дуба, аж доки тебе не полонять фінікійські пірати. Затим втеча з острова морських розбійників…

Знов у вухах оживає неугавний шум моря. Знову ввижаються мінливі очі глибини Лазурових Вод. Таємничі голоси наспівують щось, застерігають і водночас кличуть у далеку, загадкову й прекрасну землю Індри…

Розділ V

НАДТО БАГАТО ЗАГАДОК

— Де ж ми будемо копати? — запитав Гек.

— О, скрізь, у різних місцях!

— Хіба скарби закопані всюди?

Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна

Таким чином, скарабей опинився в нашому відділі. Невдовзі почали говорити, що археологи передали через академіка Деркача Сергієві Дяченку виготовлений чужопланетянами предмет. Довелося виступити на інститутському семінарі, щоб трохи охолодити фантазію ревних прихильників космічних контактів. Ефект виявився цілком протилежним. Тепер молоді науковці дивилися на наших співробітників з неприхованою заздрістю.

Минув місяць. У лабораторіях відділу панувала атмосфера піднесення — стан, охрещений всюдисущими журналістами як «романтика наукового пошуку». Усвідомлення причетності до чогось незвичайного, таємничого подвоювало, потроювало сили. І все ж… ми тупцювали на місці.

Тим часом пристрасті розпалювалися. Чим прискіпливіше вивчалася знахідка, тим більше загадок поставало перед нами.

Приміром, жарівка чи сірник, запалені під скарабеєм, примушували світитися його очниці. Більше того, випускати тоненькі цівки світла. При певному розміщенні жука можна було домогтися проектування предметів на ту чи іншу грань кристала…

Хто б міг припустити, що за дві з половиною тисячі років до появи волоконної оптики і фізики світловодів невідомі майори зуміють добитися аналогічного оптичного ефекту за допомогою складної системи лінз, порожнистих каналів, призм! Це було якраз те, що сучасна техніка порівняно недавно поставила на порядок денний, почавши створення нових засобів передачі величезних об’ємів інформації — волоконно-оптичних ліній зв’язку.

Але найбільше приголомшувало нас розуміння того, що загадкова штукенція, як називав скарабея Сашко, не повинна була існувати взагалі! Всі закони фізики і кристалографії не допускали цього! Ті, хто виготовляв скарабея, повністю ігнорували осі симетрії. При обробці кристал повинен був неодмінно розлетітися на друзки. Однак феномен існував. Ми тримали його в руках, досліджували. Але… він затято мовчав, не бажаючи нікого посвячувати у свою таємницю.

Успіхи наші були мізерні й мали переважно описовий характер. Слід було вдосконалювати як знаряддя нападу — різноманітні установки, так і тактику атак — методику експериментів.

Застосувавши лазерне просвічування для зондування монокристала, вдалося встановити, що кількість світла, пропущеного крізь скарабея від джерела до реєстратора, яким служив фотоелектричний підсилювач, становила майже сто відсотків! Втрат, викликаних поглинанням у речовині химерного жука, практично не спостерігалося. Одне слово, геометричні характеристики скарабея як світловода повного внутрішнього відбивання виявились ідеальними. Це був справді позбавлений дисперсії для найрізноманітнішої тривалості оптичних імпульсів ідеальний світловод, який дозволяв при потребі передавати крізь себе величезний об’єм інформації. Пояснити це незрозуміле явище на основі високої оптичної однорідності кристала не вдавалося…

Коли через скарабея пропустили пучок рентгенівських променів, то вони не викликали на фотопластинці очікуваної дифракційної картини. Видно було лише суцільну темну пляму.

Нічого не сказаа про внутрішню структуру скарабея і метод магнітного резонансу. Навпаки, виникли нові загадки. Так, вміщуючи кристал у магнітне поле високої однорідності, спостерігали на екрані осцилографа вкрай нестабільну картину спектра. Це не давало змоги проаналізувати ширину ліній, аби встановити специфіку розміщення електронів, ядер, дипольних і магнітних моментів.

У кристалі відбувалися незрозумілі для нас процеси, через які не вдавалося провести діагностику внутрішньої структури жука. Правда, мд припускали, що ці незрозумілості викликані наявними в монокристалі кварцу чужорідними домішками — дефектами кристалічної ґратки. Ідентифікувати їх було неможливо. Як згодом з’ясувалося, димчасті плями і схожі на повітряні бульбашки напівпрозорі кульки і справді свідчили про дефекти кристалічної ґратки. Однак це були так звані дефекти електронної структури, що позначаються на багатьох важливих електричних і магнітних властивостях тіл. На той час, коли ми тільки починали дослідження феномена, природа подібних дефектів була вивчена далеко не повністю. Виникла ситуаціят коли говорять, що теорія вступила в конфлікт з експериментом.

Згодом усе стало на свої місця. Ми зрозуміли, що трапилося саме те плодотворне протиріччя, яке супроводжує Велику Істину. Проте розгадка прийшла не скоро. Тоді ж ніхто нічого не міг пояснити до пуття. Ніхто й не підозрював, які сюрпризи чекають нас попереду…

Навіть у розповіді справа далеко не проста, а в лабораторії й поготів. Там у двобої з невідомим усе набагато складніше, ніж уявляють собі люди, не причетні до науки. Сили природи надто пильно стережуть свої таємниці. І доводиться вдаватися до мудрованих експериментів, щоб видобути крихту інформації з оази мікросвіту.

Багато про що я не маю змоги розповісти детально, оскільки довелось би сягати у спеціальні сфери знань. Не вдаватимусь у подробиці пошуків, суперечок, які при цьому виникали. Розкажу лише про найнеобхідніше, без чого не можна зрозуміти дальший хід подій.

Отож досліди тривали. Над входом до лабораторії експериментальної кристалооптики червоним вогнем світилися слова: «Увага! Проходить експеримент!».

Дивовижний, захоплюючий процес пошуку істини! Час для експериментатора немов зупиняється, простір несподівано щезає, і лише власне «я» залишається наодинці з загадковими предметами, явищами — німими відображеннями таємничого. І ось перші наслідки. Перший спалах радості. З часом число експериментальних даних невпинно зростає. Лабораторія наповнюється безліччю графіків, цифр, формул. Між ними існує зв’язок, дослідники переконані в цьому, інтуїція підказує, що вихід десь є. Чому ж так важко отримати правильну відповідь?..

Якби нам вдалося розгадати секрет древніх майстрів, то наступне виготовлення аналогічної кристалічної системи допомогло б розв’язати ряд важливих науково-технічних проблем. Приміром, думалося використати кварцові оптичні системи, подібні до скарабея, для збільшення числа каналів волоконно-оптичних ліній зв’язку. Чого тільки не думалося…

Але виявилося, що самої майстерності в конструюванні приладів, аби з їх допомогою адресувати природі численні запитання, мало. Скарабей міцно тримав таємницю. Я дедалі частіше схилявся до думки, що професор Бандура мав рацію, коли говорив, що розгадка феномена криється на стику історії й фізики.

Археофізична епопея тривала. Увесь вільний час, якого було не так уже й багато, я почав проводити в тиші читальних залів, сподіваючись знайти зачіпку, котра б допомогла розплутати клубок загадок.

Мало-помалу почав орієнтуватися в історії Скіфії, ближчою і зрозумілішою стала антична доба. Чим більше вчитувався в пожовклі од часу монографії й стародавні рукописи, тим міцнішою ставала впевненість, що розгадку слід шукати на присипаних тисячолітнім пилом історичних шляхах наших предків.

Однак, щоб зрушити брили історії, дилетантських зусиль було явно мало. Вимагалася кваліфікована допомога спеціаліста, знавця справи.

Допомогти у пошуках міг би, звичайно, Микола Олексійович Бандура. Але він був у відрядженні в Одесі, як мені сказали в Інституті археології, і мав повернутися не скоро.

Поки я пропадав у бібліотеках, Олександр Ткачук наштовхнувся на ще одне загадкове явище. При певній потужності дії лазера його промінь на виході з кристала міняв колір: з монохроматичного зеленого перетворювався у набір майже трьох десятків різних довжин хвиль. Затим скарабей протягом п’яти-шести хвилин світився дивним фіолетовим свіченням. Його температурний спектр містив смуги незрозумілої природи, котрі при повторенні експерименту щоразу змінювали положення, зміщуючись в область довгохвильового діапазону. Одне слово, загадки скарабея перетворилися в суцільний спектр незрозумїлостей…

Як я вже згадував, у лабораторії експериментальної кристалооптики, яку незадовго перед тим приєднали до нашого відділу, розроблялася експериментальна партія надвеликих інтегральних схем (НВІСів) для суперкомп’ютера майбутньої радянсько-індійської міжзоряної ракети. Як заготовки використовувались надчисті кристали, вирощені на космічних орбітальних станціях. Слід відзначити, що виготовлення подібних мікросхем — робота надзвичайно копітка і прецизійна. Приміром, щоб упакувати в кожній мікросхемі мільйони елементів, технологам доводилось користуватися невидимим світлом, оскільки звичайне, видиме, надто грубе для прорисовки майбутніх елементів. Тому в лабораторії знаходилася спеціальна установка для рентгенівської літографії. Завдяки цій установці й отримували надвеликі інтегральні схеми з деталями субмікронних розмірів.

Відомо, що будь-яка конструкція починається з певних науково обгрунтованих вимог, які вносять конкретність і зрозумілість, роблячи пошук та дослідження реальними. І ось Ткачук, заохочений незрозумілими явищами, намірився провести експеримент з невидимим світлом — квантами рентгенівських променів. Однак кристал-скарабей не реагував на опромінення. Натомість трапилося інше — технологи повністю забракували виготовлену попереднього дня партію НВІСів.

Переді мною лежала «Програма конструкторсько-доводочних випробувань» — десятки параграфів, пунктів, питань, складених з метою якнайретельніше визначити працездатність приладів, вузлів, деталей, їх надійність в умовах, значно складніших, ніж ті, в яких працюватиме наш суперкомп’ютер. Гортаючи сторінки цієї інструкції, я не знаходив прямих доказів Ткачукової вини. І все ж виходило, що саме його чаклування над скарабеєм стало причиною несподіваного браку.

Я вирішив сам перевірити браковані мікросхеми. Припавши до бінокуляра електронного мікроскопа, напружено вдивлявся у вмуроване в прозорий кристал казкове місто, яке вимальовувалося немовби з висоти пташиного лету. Вражали навдивовижу економна забудова, супермодерний ритм архітектоніки, химерне переплетіння різноколірних комунікацій. У всьому відкривалась незбагненна доцільність, строгий лаконізм форм.

Доцільність… Якийсь непевний здогад замерехтів у мозку. Доцільність плану забудови… Розпливчастий здогад лякливо забився у найглухіший закуток свідомості.

Ще раз глянув на шаблон-макет конструктивного розв’язання забудови і знову припав до бінокуляра. Відмінності між двома схемами разючі. Однак доцільність!.. У нових архітектурних формах казкового міста, в його візерунках відчувалося не стихійне нагромадження зайвих і непотрібних деталей — усе бачене було напрочуд гармонійним, милувало око. Жодного натяку на якусь хаотичність. Навпаки — економність і раціональність. У своїй довершеності нова мікросхема явно перевершувала модель, розроблену конструкторами.

Непевний здогад вдруге озвався у моїй свідомості. І я зважився на, здавалось би, абсурдний крок, запропонувавши перевірити забраковані НВІСи в дії.

Здогад підтвердився. Надвеликі інтегральні схеми працювали! Всі до одної! Причому їх швидкодія зросла майже в дев’ятсот разів. Що стосується надійності, то, як згодом встановили, вона зросла майже в дві тисячі разів! Модернізовані НВІСи являли собою готові до експлуатації схеми, хоч ніхто не знав принципу несподіваної зміни їхньої внутрішньої структури і методики виготовлення.

Анрі Пуанкаре у знаменитій книзі «Наука і гіпотеза» наголошував, що завжди можна придумати незчисленну кількість гіпотез, які пояснюють певний комплекс даних, отриманих у результаті спостереження. Завдання вченого — вибрати найпростішу. Але в нашій ситуації, коли хтось із співробітників висував архіфантастичне припущення, воно розглядалося з усією серйозністю. І ось найнеймовірніша з висловлених гіпотез, що кристал під впливом рентгенівського збудження генерує поле невідомої структури, стала саме тим поштовхом, який наближає відкриття.

Якщо в тій чи іншій галузі домінує одна гіпотеза, то з часом більшість спеціалістів починає її пропагувати. Гіпотезу продовжують уточнювати, шліфувати. Однак у цьому проявляється не стільки сила її прихильників, скільки слабість її противників. А без сильного противника будь-яка наукова дискусія перетворюється в ходіння кружними шляхами.

Щоправда, нам це не загрожувало. Прихильників і противників космічної гіпотези походження скарабея і пов’язаної з ним серії метаморфоз не бракувало. Ми до хрипоти сперечалися, чи може гіпотетичне поле свідомо діяти на структуру мікросхеми, прорисовувати в невідомий спосіб нові елементи, не передбачені стандартною конструкцією, здійснювати у кристалах НВІСів раціональну передислокацію сили-силенної острівців-резисторів, мікротранзисторів, мікропровідників.

Історія з надвеликими інтегральними схемами і справді виглядала так, ніби хтось незримий, розумний цілком свідомо вніс корекції в їхню структуру, тим самим оптимізувавши їх.

Ткачук мав рацію, твердячи, що химера зі скіфського ноховання завдасть фізикам чимало клопотів.

Крок за кроком ми просувалися до істини і… зазнавали поразки. Під час повторних дослідів:ї рентгенівським збудженням скарабей, якщо він справді був причетний до цього, більше не бажав модернізувати інтегральні мікросхеми.

Унікальна знахідка привернула до себе увагу багатьох вчених — істориків, етнографів, хіміків, геологів. Інтерес до кришталевого феномена підігріла стаття професора Бандури в «Археологічному збірнику», яка у більш популярному викладі згодом помандрувала сторінками науково-популярних часописів. Деяку інформацію час від часу подавали в пресі і ми, однак згадували далеко не про всі дива, якими продовжував постачати вчених скарабей. Не згадували ми й про метаморфози з НВІСами. Слід було ще добряче попрацювати, аби твердити, що саме химерний жук відповідальний за акцію модернізації мікросхем.

На адресу редакцій надходило чимало відгуків. Учені, студенти, школярі наперебій висували різноманітні гіпотези, припущення, своє розуміння процесів, які відбуваються в дивовижному кристалі. Надходили навіть фантастичні оповідання, в яких фігурував скарабей. Найцікавішу кореспонденцію редакції пересилали нам.

Один з листів мене зацікавив найбільше, хоча, відверто кажучи, тоді я поставився до нього з недостатньою увагою. Автором виявився молодий геолог із Заполяр’я. Це був навіть не лист, а своєрідна притча, поетична проза. Юнак розмовляв з кристалом, як з живою істотою, котра розумно пристосувалася до зовнішніх умов. Колись щось подібне писав академік Ферсман, який, однак, використовуючи схожі образні поняття, вкладав у них зовсім інший зміст. І все-таки в цьому листі щось було… Пусковий імпульс помчав по інженерно-дослідницькому колу.

Розділ VI

РЕТРОСПЕКЦІЯ ЧЕТВЕРТА:

ГРАНІ СОКРОВЕННОГО

Я знаю, що я нічого не знаю.

Сократ

Минув сезон дощів. Знову настала спека. Бурхливі гірські ріки сповільнили течію, дерева вкрилися рясним цвітом, а небо зробилося чистим і блакитним.

Звиваючись од гілки до гілки, химеристі ліани сплітали непроникну стіну над могутніми деревами. Виблискуючи пурпуровими крилами, перелітали папуги та кокіли, задиристо реготали мавпи. Довкола били прохолодні джерелаг дзюркотливі струмки вилися між буішоквіттям. Лілії й нарциси схилялись до дзеркальної поверхні кришталевих озер. Вабили свіжістю тінисті гроти на схилах. Мінилися під сонячним промінням вершини гір і сяяли золотом та зеленню луки.

Навкруги палахкотів лотос. Червоний різновид священної рослини особливо шанувався тут, на північному сході країни. Його квітками були прикрашені жертовники, храми, статуї богів. У пелюстках лотоса вбачали символ вічно мінливих і плодотворних сил природи.

Демокріт милувався відблисками сонця в зеленкуватій воді священної ріки, мимоволі порівнював її з далеким Хапі. Дивовижна країна… Ще загадковіша, ніж Єгипет.

Варанасі, місто тисячі храмів, за древньою легендою, колись відвідав Будда і на його околицях звернувся до людей з першою проповіддю. Відтоді сюди завжди поспішали паломники вклонитися річці-богині.

Долаючи величезні відстані, вони приходили на береги Гангу, щоб попрохати у Народженої з лотосоподібної ступні Вішну допомоги, звільнитися від кайданів карми.[58]

Зійшовши гхатами-сходами у прохолодну зелень, паломники благочестиво підводили очі до неба, молитовно складали долоні й шепотіли звертання до небеспих заступників.

Загадково усміхаючись, на Демокріта подивлявся замислений Будда. В лівій руці він тримав лотос і, здавалося, готувався подарувати його елліну, котрий уважно розглядав кам’яну стіну, що оточувала дивовижно прикрашений храм. По стіні прогулювався Хануман — найперший дорадник царя мавп, доброзичливий крутій і веселун. Він лукаво поглядав на юрби людей, що поспішали до води. Обабіч нього, тримаючи в лівій руці мангусту, що відригувала чарівний алмаз, хтиво шкірився потворний товстун — бог багатства Кубера. Він немовби насміхався над довірливими людьми, які намагались розповісти про свої знегоди богині-ріці, попросити у неї допомоги.

Храм стояв при самісінькому вході до міста, тому тут завжди вешталися монахи, бурмочучи молитви. Паломникам, що поспішали здійснити обряд обмивання, вони пов’язували на зап’ястя різноколірні нитки, насипали у долоні рисових зерен, відтак кивали на глиняний глечик, що теліпався на поясі. Паломники вкидали туди дрібні монети.

Поважно ступали слони з погоничами на спині, жінки з глечиками на голові. Спішили до храмів рабині бога — храмові танцівниці, прекраснолиці створіння, горді своїм призначенням догоджати покровителям долі людської. Ритмічно подзвонювали на їх босих ногах браслети-бубонці.

Біля входу в храм, тулячись один до одного, сиділи навпочіпки мандрівні монахи, жебраки-бхікшу. Між ними крутилися собаки, з вереском шастали мавпи. Довкола ширились пахощі жасмину, мускусу, сандалового дерева.

З ранку до вечора за містом лежали, стояли або непорушно сиділи на осонні, геть роздягнувшись, ті, кого тут вважали за святих. В ім’я своїх переконань вони витримували неймовірну спеку, коли босоніж годі було ступити на розпечену землю.

Не раз Демокріт був свідком того, як вони прилюдно кінчали життя самогубством, вбачаючи у цьому єдину можливість наблизитися до істини. Які химери керували свідомістю цих фанатиків?

Шанований Аджіта Кесакамбалі[59] говорив: «Ніщо не переходить з цього світу в інший — паралоку. Немає життя після смерті, немає аскетів чи брахманів, які досягнули досконалості на шляху праведності. Коли гине тіло, і мудрець, і невіглас перетворюються у прах. Ніхто не може пережити власної смерті».

Справді, хіба можна осягнути істину, умертвивши плоть?

Демокріт уже давно перестав вірити в надприродне, переконаний у тому, що найскладніші процеси такі ж закономірні, як і найпростіші. Минуле, сьогоднішнє і майбутнє закладене в самих людях. Але як непросто усвідомити справжню природу, мету існування людини в космосі… Як би хотів він хоч на крок приступитися до заповітної мети — знайти відповідь на цю загадку.

Увагу Демокріта привернув гурт жінок у різноколірних сарі та чоловіків у дхоті, що повсідались на мармурових сходах, які широкою терасою спускалися від храму до самісінької води.

Сивоголовий старець з розмальованим червоною фарбою чолом непорушно, мов камінний Будда, сидів на мармуровому підвищенні. Еллін знав, що перед ним індуський свамі — учитель-самітник або гуру, який, очевидно, готувався посвячувати членів касти брахманів у таємниці самопізнання.

— Цей свамі — велика святість, — чулися захоплені перешіптування монахів.

— Лицедій і невіглас, — почув еллін позад себе і різко обернувся, щоб побачити, хто наважився вголос висловити таку оцінку.

За крок від нього стояв худорлявої, але міцної статури чоловік, мало не на голову вищий за Демокріта, який також не міг поскаржитися на зріст. Густа чорна борода хвилями спадала на груди. Широко розкриті очі дивилися привітно і дещо випробовуюче. На плечах зміїлося закручене у тонкі пасма блискуче волосся. Довгий патукулі, розфарбований червоними і чорними смугами, приховував руки і спускався трохи нижче колін. На ногах чоловік мав легкі шкіряні сандалі. Світле обличчя, тонкий ніс робили його несхожим на індійця. Це не був ванапрастху — лісовий самітник, яких частенько можна зустріти в цьому місті. Хто ж він?

Невдовзі Демокріт уже знав, що це відомий серед люду мудрець-ріші Джамадагні, нащадок древнього роду північних брахманів-магадхів.[60] До елліна доходили найнеймовірніші чутки, що цей ріші володіє манах-пар’яя — здатністю читати чужі думки на віддалі і ще знає багато чого такого, що навіть раджі та магараджі побоюються його.

Думки елліна несподівано обірвав притишений голос:

— Ходімо, чужинцю. Я знаю, до чого ти прагнеш.

Демокріту приязно всміхалися очі ріші.

* * *

— Коли від одного вогню запалюють інший, неможливо розгледіти частинки, що переходять від полум’я до полум’я. При цьому воно обов’язково набирає іншої форми… Так само знання і досвід, сприйняті учнем від учителя, продовжують думки людей, що жили раніше, — мовив Джамадагні. — Перед тобою, елліне, сутри Брихаспаті.[61] Але й ця книга буття — лише щабель до істини.

Ріші Джамадагні таки вмів читати чужі думки й бачити речі, недоступні звичайним смертним. Можливо, він і справді колись надпив із магічної чаші Рудри і відтоді йому були відомі думки інших? Інакше звідки він міг довідатися, що у Демокріта на грудях знаходиться талісман — кришталевий скарабей, який і відкрив елліну доступ до сутр Брихаспаті.

Демокріт і раніше чув про цього легендарного мудреця. Брихаспаті твердив, що боги і потойбічний світ вигадані жерцями-брахманами. Саме тому тексти локаяти знищувались або ж перекручувалися до невпізнання.

Писані на тонкій бавовняній тканині стародавньою брамінською мовою — санскритом у формі санкх’я — бесіди з читачем, тексти збереглися далеко не повністю. Чимало думок виявилось загубленими назавжди. І тоді, мов добрий дух-дев, на допомогу приходив Джамадагні…

Філософія Брихаспаті пояснювала світ, не прикликаючи на допомогу богів, а, навпаки, твердячи, що природа породжує речі сама, без втручання вигаданих істот. Заперечував Брихаспаті й надприродні явища, жодних свідчень про які людський досвід ще не дав. І недаремно слово «лока» тлумачилось як «те, що йде шляхом земного світу», «людський світ» або ж просто «цей світ».

Брихаспаті наводив приклад того, як у людини зароджується свідомість, і в цих думках мудреця еялін знаходив підтвердження власних уявлень. Брихаспаті міркував так: «Рис та інші складники, що служать для приготування вина, самі по собі не володіють сп’яняючими властивостями, а породжують їх, з’єднавшись особливим чином. Точнісінько так і найдрібніші частинки, з яких складається людське тіло, з’єднані особливим чином, породжують свідомість, хоч самі по собі позбавлені її».

Чим далі вчитувався Демокріт у химерне плетиво чужих думок, тим різкіше залягали зморшки на його високому чолі. Дедалі більше нового, незвичайного і несподіваного довідувався він, всотуючи рядки санскриту.

«Всі світи народжуються і вмирають по черзі; наш також не є винятком. Йому передував інший світ, а наш, руйнуючись, дасть зародки для нового світу, і так триває творіння через подвійну «вічність минулого і майбутнього».

Ці погляди співпадали з твердженнями Геракліта, що рух і розвиток відбуваються через боротьбу, що все на світі змінюється (в одну і ту ж ріку не можна увійти двічі), і його власними, Демокрітовими, поглядами. Перегукувалася з його думками і Гераклітова гадка про світобудову: «Цей космос, один і той же для всього сущого, не створив жоден бог і жодна людина, він завжди був, в і буде вічно живим вогнем, який то загорається, то гасне». Проте не могли вдовольнити Демокріта начала природних явищ, висунуті багатьма філософами, в тому числі і його земляками. Приміром, Фалес з Мілету в природному началі бачив воду, Анаксімандр — щось безконечне і незвичайне — апейрон, той же Геракліт — вогонь. Тут, в Індії, адживіки, послідовники мудреця Маркалідеву, також вважали, що кожному елементові всього сущого — вогню, повітрю, воді і землі — відповідають якісно різнорідні, особливі різновиди частинок-параману. Проте, на думку Демокріта, ці первісні частинки вогню, повітря, води і землі аж ніяк не могли дати вичерпну відповідь на питання, чому у воді плаває риба, а в повітрі ширяє птах… Чи є насправді світ таким, яким його бачать люди?.. Напевно, ні. Він, Демокріт, відкидав осібне існування частинок вогню, повітря, землі та води. Основою всіх природних явищ є атом — неподільний! Атом і порожнеча! Атоми і порожнеча — ось початок всесвіту! Ця гадка вже давно проростала у його свідомості. Однак лише тут, у цій дивовижній країні, визріла остаточно…

Його атоми — це неподільні, незримі й незліченні частинки, що відрізняються одна від одної формою. Вони кружляють вихором у Всесвіті, в результаті чого народжуються земля, повітря, вода і вогонь. Атоми не зазнають жодних впливів і не змінюються через свою твердість. Різноманітність тіл у. природі пояснюється різноманітним щодо порядку й розміщення поєднанням атомів. Та сумніви не полишали Демокріта. Йому конче хотілося перевірити свій здогад. Але як?.. Тож яким щасливим він почувався, коли несподівано відкрив для себе, що джайнські філософи міркували так само. У них також першоосновою всього сущого були безконечно малі частинки-ану, які неможливо пізнати органами відчуттів і які лише в процесі взаємодії набували властивостей чотирьох елементів — води, повітря, землі та вогню. Ці частинки також ніким не створюються і не руйнуються, об’єднуючись у складні комбінації, сполуки — скандхи.

Для елліна раптом усе стало на свої місця. Він зрозумів, чому літають птахи: їх крила спираються на незримі для людського ока атоми повітря. Атоми землі поступово переходили в дерева і трави, риби носами розсували атоми моря. Як просто пояснювались усі дивовижні й загадкові на перший погляд явища природи!..

Він, Демокріт, таки й справді волів би краще знайти одне причинне пояснення, ніж здобути перський престол. Таки мав рацію мудрий Сехемхет: усяке пізнання зводиться до встановлення причини того, що відбувається… І він, еллін з далеких Абдер, знайшов цю причину. Точніше, одну з причин, яка спроможна пояснити багато чого. Атом-неподільний існує! Ніхто не переконає його в протилежному. Демоній ніби також підтверджує це. У той же час в Демокрітовій свідомості б’ється нав’язливе питання: «Для чого все це?» Для чого існують рослини, звірі, людина з її здатністю ставити подібні питання? З якою метою створений світ, далекі зорі, незнані світи, космос? Виходить, була якась першопричина. А до неї? Що існувало до неї? Від невідворотності цього питання Демокріту іноді ставало лячно.

Такою ж невизначеністю дихали і рядки древньої «Рігведи»: «Бо не було ні буття, ні небуття, ні повітря, ні небокраю… ні смерті, ні безсмертя, ні дня, ні ночі, чути було лише дихання Єдиного — нероздільного, яке не рухалося власною силою… були лише мороком оповитий морок, безвісне, одвічне хвилювання. Єдине, пустельне. Вкрите порожнечею, народжене з власного полум’я. Ніхто не знає, звідки почалося й виникло творіння. Ніхто не знає: створений світ чи він існував вічно…»

Кожен рядок наповнений сумнівом, невпевненістю. Чи й справді питання «Для чого все це?» безглузде і ніхто й ніколи не дасть на нього відповіді? Але ж воно постійно б’ється в мозку, і годі від нього сховатися. Навіщо створений світ, людина? Як це сталося?.. Як?

Чому він, Демокріт, страждає через своє незнання, чому карається цим? Чи й справді безглуздо задавати собі подібні питання? Але ж людина — насамперед дитя природи. Отже, природа не могла не передбачити появи цих думок. І якщо людина спроможна ставити такі питання, виходить, це потрібно природі?..

— Що за істота людина, яка намагається зрозуміти навколишній світ? — якось прохопився Демокріт у розмові з Джамадагні. — Її цікавлять найнесподіваніші речі: чому світять зорі, хто творець рослин і тварин, хто створив саму людину, чому саме так, а не інакше влаштований світ.

Ріші задумливо поглянув на елліна. Зважуючи кожне слово, заходився пояснювати:

— Світ не має ні кінця, ні краю. Він безконечний, невидимий, мов музика, і в той же час його можна відчути на дотик. Там, серед міріадів жовтих цяток, розкиданих на нічному склепінні, також існують світи, в яких, як і на Землі, буяє життя. Увесь світ, що довкола нас, побудований з одних і тих же елементів, яким притаманні однакові властивості й закони…

— Атомос, неподільний, — прошепотів Демокріт. — Велике у малому і навпаки, — немов осяяння майнуло в мозку.

— Так, велике у малому, — повторивши еллінову гадку, озвався по хвилі ріші. — Але найвищою спільністю Безміру є розум. Неспокійний, невсипущий, спраглий до всього нового і незвичайного. Жага великого пізнання закладена у нас матір’ю-природою. Ми всі її діти. Діти Безміру. І саме тому якась незрима сила немовби підштовхує нас туди, де мерехтять далекі зорі, у незвідані далі, примушує тікати з насидженого місця, линути у невідомість.

Запала мовчанка. Демокріт відчував, що ріші хоче повісти щось незвичайне. І не помилився.

— Шлях до істини не менш важливий, ніж сама істина. Я давно спостерігав за тобою, славний чужинцю. Ти, мов справжній тиртханкар — перевізник через океан буття, долаєш усі перешкоди на шляху до істини. Кришталевий жук недаремно стукає в твої груди, елліне. Демокріт з подивом глядів на ріші.

— Настане Час Гігантів, і людям відкриється вища мудрість. Ти — один з перших, хто йде їй назустріч. Ти, Демокріте, будеш серед тих, хто залишить нащадкам не тільки думки, але й вчинки свої, свій внутрішній світ.

— Хіба це можливо? — здивувався Демокріт.

— Цьому прислужиться Зоряна Реліквія. Недарма в груди твої стукає жук-кристал. Настане день, коли нащадки еллінів і синів Індри, нащадки волелюбних скіфів та інших народів наблизять Час Гігантів, коли вони оживлять Пам’ять Людства, і перед ними відкриється вища мудрість…

Одного дня ріші Джамадагні розповів, що він є одним з шести брахманів — охоронців священного каменя Чінтамані в Храмі Неба, що заховався у дрімучих південних джунглях. Час віД часу один з охоронців рушав у світ на пошуки слідів трьох Зоряних Реліквій, аби вони не опинились у злих руках. Нащадки брахманів у далекому майбутньому мають зробити все для того, щоб звести воєдино всі три реліквії і повернути їх до каменя Чінтамані у Храм Неба. Настане Час Гігантів…

— Що криється за цим поняттям?

— Час Гігантів прийде тоді, коли людям стане тісно в обіймах Землі-матері. Поки що Чінтамані дрімає. Сон його неглибокий, чутливий. Він всотує у себе Пам’ять Людства. Його очі, вуха — три Зоряні Реліквії, які все бачать і чують, які мандрують з такими, як ти, елліне, провісниками майбутнього. Але й вони поки що мовчазні, дрімотні. Спливе ще дуже багато часу, перш ніж людина осягне навколишність, збагне своє призначення в цьому світі. Тож іди у цей широкий світ, Демокріте. Йди і вивчай його, неси іншим те, чого навчився, наближай Час Гігантів.

* * *

Неблизький і виснажливий шлях додому. Через піски, й пустелі, гори і доли проліг він у рідну Елладу. Демокріт і помирав, і воскресав на цьому шляху. Може, й справді вберігав його жук-кристал од смерті й нещасть? Бо ж таки долав еллін численні труднощі, вперто йшов уперед, пам’ятаючи слова свого індійського наставника-гуру про те, що мусить донести до людей спізнане ним, стати тією невидимою частинкою, яка запалить вогонь знань в інших. Жук-скарабей стукав у груди й немовби кликав елліна у незвідану путь.

Далеко позаду залишилась країна Індри, перське царство, Мідія… Вітрильник, який вертав зі збіжжям з Ольвії, узяв на борт молодого мандрівника. Засмаглого, кремезного, від якого віяло впевненістю й розважністю. Стерничий занедужав, і Демокріт переконав власника судна, що кращої заміни годі й шукати. Впевнено і вміло робив він свою справу, ніби все життя тільки тим і займався: за роки мандрівок випала нагода оволодіти мистецтвом мореплавства.

Легко і нечутно ковзає по гладіні Понту Евксінського вітрильник. Розтанули вдалині Гераклея, Халкедон. Попереду Егейське море, поцятковане незчисленними островами й острівцями. Попереду Афіни — столиця морського союзу більш як півтораста держав-міст.

Не міг оминути Демокріт цього міста, в яке мудрий Перікл закликав усякого, хто був спроможний прислужитися аттікам. На судні він довідався про те, що Перікл, перемігши аристократичні партії Кімона й Фукідіда, ось уже майже три олімпіади підряд обирається в колегію десяти стратегів і затіяв грандіозну перебудову міста, доручивши її Фідію та спеціальній комісії. Іктін і Каллікрат саме закінчили будівництво Парфенону, храму Афіни-Парфенос. Мне сік л збудував Пропілеї — вхід на Акрополь. Поголос про небачені за своєю величчю Фідієві статуї, виконані з щирого золота й слонової кістки, дійшов навіть у Малу Азію — передостанній пункт Демокрітової мандрівки. Це також було причиною його бажання відвідати Афіни, звані «школою Греції». Потрапити «до столиці гордовитих аттікїв спонукало й те, що Демокріт хотів завершити в Афінах роботу над «Великим діакосмом» — дітищем майже десятирічної мандрівки.

* * *

— Вітання Протагору!

— І тобі вітання, чужинцю… Демокріте, невже це ти? Ну так, звичайно, син поважаного Дамасшша з Абдер… Як це я не впізнав тебе одразу, мій давній друже?

Земляки міцно обнялися.

— Скільки ж це ми часу не бачились?

— Більше двох олімпіад, — всміхнувся Демокріт.

— Справді… Як швидко плине час… Дивлюся на тебе й мимоволі пригадую нашого славного вчителя Левкіппа. Ти чимось схожий на нього. Так, так, не заперечуй. Рухи, жести стали стриманішими. Усяк здогадається, що ти чимало побачив, спізнав життя… Розповідай же хутчіше, що робив увесь цей час.

Був спекотний полудень. Однак у Протагоровій господі було затишно і прохолодно. Обідаючи, вони запивали смаковиті наїдки розбавленим у гідрії хіоським вином.

Уважно слухав Протагор оповідь Демокріта про чужодальні краї, про те, якими знаннями володіють тамтешні мудреці. Далеко не про все бачене й чуте розповідав Демокріт: не відав, яким став Протагор за ці роки. Неважко було зрозуміти, що він давно втратив зв’язок з рідним полісом і перетворився у вчителя мудрості, як називали себе софісти. Зробивши з науки джерело збагачення, він подорожував по містах, виступаючи перед великими й малими зібраннями. В одних промовах розвінчував старі забобони, відстоював демократичний устрій, в інших підтримував олігархію. Найбільше значення для Протагора, як і для більшості софістів, мали. гроші. Він брав за виступ сто мін і нарікав, що люди почали до нього вороже ставитись.

— Бо мають рацію, — різко кинув Демокріт. — Хіба ж можна продавати знання!

— Людина є міра всіх речей, — глибокодумно вирік Протагор у відповідь. — Існуючих, якщо вони існують, і неіснуючих, якщо вони не існують. — Помовчавши, додав: — Шкода лише, що далеко не всі уміють належним чином оцінити працю того, хто приносить їм ці знання.

— Суперечливі твої слова, Протагоре, — озвався Демокріт. — Це добре, що ти ставиш у центр буття не потойбічні сили, а людину. Але небезпечно вважати, ніби для кожного дійсним є те, що здається кожному.

— Про всяку справу можуть бути висловлені цілком протилежні думки, — незворушно відстоював свою тезу Протагор.

— Але ж демагоги на основі цього принципу можуть обстоювати свої корисливі цілі, — не втримався Демокріт.

— Ти закидаєш мені корисливість? — не без сарказму мовив Протагор. — А я й не заперечую. Просто не звертаю уваги, коли тутешній мудрагель Сократ виступає проти софістів. Але навіть з ним ми у дечому сходимось. Приміром, я не знаю, Існують боги чи ні, не кажучи вже про те, які вони на вигляд. Надто багато причин перешкоджають пізнанню цього, до того ж людське життя коротке.

Демокріт застеріг, що не варто вголос говорити про це першому стрічному.

— Маєш рацію, — погодився Протагор. — Але ж ти не перший стрічний. А втім, мій демоній нашіптує, що зі мною колись вчинять так, як сьогодні збираються зробити з Анаксагором. Під час війни зі Спартою в Афінах розплодилася тьма-тьмуща донощиків-сикофантів. Будь обережний, Демокріте.

— Анаксагору загрожує вигнання? — не міг стримати обуреного вигуку Демокріт.

— Коли б вигнання, — скрушно похитав головою Протагор. — Зазнавши поразки від Перікла, Кімон та Фукідід, керівники аристократичного угруповання, вирішили похитнути авторитет найкращого афінського стратега, звинувативши Анаксагора у безбожності. І доручили зробити це Клеону, в якого за душею немає нічого святого.

* * *

Тисячний натовп зібрався довкола ареопагу, щоб почути присуд Анаксагору.

— Сьогодні розглядається справа афінського громадянина Анаксагора, сина Гегесібула з Клазомен, — зависнув над майданом голос архонта. — Він звинувачується у богохульстві і поширенні безбожності. Обвинувачем виступить знаний багатьом присутнім афінянин Клеон.

— Анаксагор називає сонце брилою, вогняною наскрізь, — добре поставленим голосом промовив до натовпу такий собі непримітний на вигляд аттік у хітоні тонкої роботи.

Натовп погрозливо загув. Почулися прокляття на адресу філософа.

Демокріт довго не міг віднайти очима підсудного, поки йому не допоміг красивий юнак, що стояв поруч. Анаксагор був далеченько, і Демокріт не бачив його обличчя. Сиве волосся й сутулість видавали в ньому літню людину.

— Ти помітив? Перікл хвилюється більше, аніж його вчитель, — звернувся до когось юнак.

— Клянуся псом, у цього нікчеми Клеона нічого не вийде, любий Ксенофонте, — почувся у відповідь чийсь насмішкуватий голос.

Демокріт озирнувся. Біля юнака стояв чоловік років на десять старший за Демокріта, босий, у довгому поношеному хітоні. Обличчя веселе, іронічне. Чи, може, таким його робив ніс, круглий і кирпатий.

Задивившись на своїх сусідів, Демокріт незчувся, як Клеон закінчив звинувачення. Тим часом архонт зробив знак, надаючи слово Періклу.

Впевнений у собі, високий, статний афінський стратег став перед людським морем. Його білий хітон з золотою облямівкою, поверх якого накинуто хламіс, видно було звідусюди.

— Мужі афінські! — підняв правицю Перікл, закликаючи до тиші.

Гамір поступово вщух.

— Хочу запитати вас одне: чи моя поведінка, моє життя давали вам колись привід для недовіри?

Присутні мовчали. А Перікл продовжував:

— Ось уже втринадцяте ви обираєте мене в колегію десяти стратегів. Чи це не є свідченням довіри вашої до мене?

— Так! Так! — прокотилось ареопагом.

— Чи давав я вам бодай найменший привід для нарікань?

— Ні! Ні! — залунало звідусіль.

— Чи не стали Афіни на чолі морського союзу? Чи сьогодні Афіни не в розквіті? А між іншим, я учень Анаксагора, і ви це добре знаєте. Тож не слухайте несправедливих звинувачень тих, кому не до вподоби демократія. Послухайте мене, Перікла, і відпустіть Анаксагора.

Афіняни заплескали в долоні, віддаючи належне розумові свого першого громадянина.

Клеон поривався заперечити, але архонт не дав йому слова. Порадившись, присяжні винесли вирок: довічне вигнання.

— Що ж, цього разу до цикути не дійшло, — зітхнув з полегшенням красивий юнак.

— А мене, Ксенофонте, цикута не мине. Чує моя душа, що погано скінчу.

У словах власника поношеного хітона прозвучав глум. Він насмішкувато поглянув на Демокріта, примруживши ліве око:

— Що скажеш на те, гостю Афін?

— Либонь, не слід так думати про себе. Чи не краще вивчати себе?..

— Діло речеш. Я теж кажу: пізнай самого себе.

* * *

З ареопагу верталися втрьох.

— Як тебе звати, чужинцю? — запитав химерний чоловік.

— Дамас, — назвався іменем брата Демокріт.

Він дав собі слово, що в Афінах не відкриється нікому, окрім Протагора.

— А мене — Сократ.

— Про мудрість твою чув я чимало навіть у Гераклеї.

— Не знаю, що там говорять, але, окрім мене, ніхто не має такого імені. Правду кажу, Ксенофонте?

— Воістину так, учителю.

— Щось у тобі є, Дамасе, що заохочує мене до суперечки з тобою. Правда, ще сам не знаю, до якої.

— Підемо до Сімона, — запропонував Ксенофонт. — Там зможемо побалакати про все, що заманеться.

Небавом верткий шкіряник приймав гостей у своїй майстерні.

— Що таке розум? — примружився Сократ, лукаво позираючи на присутніх.

Сімон, передчуваючи цікавий діалог, узяв воскову табличку, щоб записати найістотніше. Таких записів у нього зібралося вже чимало: «Про мужність», «Про честь», «Про закон»…

— Клянуся Зевсом, це не так уже й важко визначити, — запально вигукнув Ксенофонт.

— Так гадаєш? — насмішкувато запитав афінський мудрець.

— Чом би й ні! Розум — це те, що відрізняє мене, скажімо, від собаки.

— І тільки? Мені ж іноді здається, що собаки набагато мудріші, ніж дехто з людей.

Помітивши, що учень образився, Сократ примирливо мовив:

— Я запитую, аби спільно з вами дослідити предмет.

У цих словах Демокріту вчулась іронія, проте за напускною безтурботністю й лукавством Сократа, очевидно, ховалась допитлива натура, яка обрала інструментом вивчення навколишнього світу саме діалог. І ось тепер він запропонував для обговорення тему розуму. Можливо, це лише початок не менш цікавої бесіди, яка ще попереду. Безумовно, дивакуватий афінянин адресує своє запитання і йому.

— А що скажеш ти, Дамасе? — ніби вгадав його думки Сократ.

— Анаксагор твердив, що первоначало руху — розум, тим самим нічого не пояснивши. А розум — це, либонь, здатність усвідомлювати себе як істоту, набувати та зберігати знання, вчитися, робити для себе певні висновки з повсякденного життя.

— А папуга, по-твоєму, володіє розумом? Ось у Сімона є цей птах. Він не лише імітує людську мову, але й знає назви майже тридцяти предметів і вимагає тільки того, чого потребує. Чапля ловить рибу, як справжнісінький рибалка, використовуючи принаду. З цього я роблю висновок, що і папуга, і чапля наперед обмірковують свої дії.

Демокріт зрозумів: Сократ хоче заплутати співрозмовника, показати, що його відповіді приводять до логічного протиріччя. І все ж у процесі суперечки народжувалась істина. Свій метод, як говорив Протагор, він називав майєвтикою — повивальним мистецтвом. Від Демокріта вимагались альтернативні відповіді, які слід було аргументувати конкретними прикладами з життя, наводити аналогії. Дати однозначну відповідь на запитання, що таке розум, було далеко не просто. Демокріта воно вже давно хвилювало, але и досі не дав собі чіткого пояснення.

— Людина також є твариною, але вона від природи вдатна до навчання, і в помічники їй дано руки, гнучкість розуму…

— Чи не софіст ти часом, Дамасе? — не зовсім ґречно обірвав його Сократ. — Я не шаную цих мудрагелів: вони безумно розкидаються словами, нанизують їх на стрижень випадку і другорядності. Можливо, я помиляюсь, але мені чомусь здалося, що ти хочеш утекти від прямої відповіді. Ти згадуєш розум, однак не розкриваєш його суті. А хіба дельфіни не наділені розумом? Просто ми не знаємо їх мови, нам не зрозумілий спосіб їхнього життя. Птахи по-різному щебечуть, побачивши змію, вовка чи людину, — я не раз помічав. Чи не прояв це того ж таки розуму? То що ж воно таке — розум?

Демокріт, дещо збентежений несподіваною зливою суджень бродячого філософа, все ж зумів зорієнтуватись і влучно зауважити:

— Дозволю собі на запитання відповісти запитанням. Щойно як приклад прояву розуму ти наводив поведінку тварин. Я спробую розвинути цей приклад далі. Наслідуючи павуків, людина навчилася ткати, від ластівки — будувати. А чи котрась із тварин зуміла запозичити від інших різні навики? Потреба і досвід стали вчителями людини, але тільки завдяки розуму вона зуміла цей досвід нагромадити, узагальнити, зробити з нього висновки, скористатись ними. Поле діяльності людини в результаті цього ширшає, розум збагачується все новими й новими знаннями, а той же папуга Сімона, вивчивши тридцять або й сорок слів, залишається все тим же папугою — дивачним птахом, що розмовляв й навіть розрізняє деякі предмети при допомозі слів.

— Клянуся псом, ти славно кажеш, Дамасе! — не втримався від схвального вигуку Сократ. — Чого доброго, ми так дійдемо до істини.

— Не думаю. Істина лежить на дні морському, дійсність — у безодні. Розум — це не що інше, як здатність знаходити причини і суть явищ. Але не всяка людина може наближатись до істини, а лише мудрець. З допомогою чуттів він — міра речей, які чуттєво сприймаються, а з допомогою розуму — міра речей, що опановуються розумом.

Про пізнання Демокріт міг говорити ще багато. Система його поглядів на пізнання світу вже набрала доволі чітких обрисів, проте він не хотів навіть перед Сократом надто розкривати свою точку зору. Що з того, що відповідно до загальноприйнятої думки існують кольори, гірке і солодке, насправді ж існують лише атоми й порожнеча.

І вже вдруге, ніби підслухавши думки Демокріта, Сократ висловив категоричну тезу:

— Я давно прийшов до висновку, що світ пізнати неможливо. Єдине, що людина може зробити, — це пізнати саму себе. Іноді мене огортають сумніви: адже виникнення мого «я» — чиста випадковість. Якби не зустрів мій батько каменотес Софронікс мою матір Фінарету, то не було б і мене, і оце зараз не вів би я з вами розмов. З другого боку, моє «я» сприймає оточуючий світ, намагається осмислити його, щоб на час сну забути про нього, а по смерті поринути в інший світ… Отож єдине, що я твердо знаю, це те, що я нічого не знаю. Хоча ні. Мені надто добре відомо, що афінських мужів обирають жеребкуванням, тобто волею випадку, замість того, щоб доручати правити країною людям істинно знаючим. Яка ганьба — на громадських посадах замість знаючих і достойних опиняються випадкові людці…

У його словах бринів сум.

— Правити повинні кращі з кращих, чий розум і досвід можуть прислужитися народу, — продовжував Сократ по короткій мовчанці. — На ділі ж багато хто з афінян, маючи перед собою приклади розбещеності й неповаги до законів поліса, вдарились у збагачення, забувши про істину і справедливість. Немов знавісніли. Намагаються збагатитися за чужий рахунок. А все через те, що люди не відають, що таке справедливість. Якщо навчити їх доброчесності й порядності, то вони ніколи не чинитимуть несправедливо. Хтось повинен турбуватися про долю істини й справедливості.

— Це доволі небезпечне заняття. Особливо тепер, після суду над богохульником Анаксагором, — обережно зауважив Демокріт.

— Я знаю… Але мій демоній, мій внутрішній голос рече, що саме я покликаний турбуватись долею істини й справедливості.

«Він мислить цікаво, але, схоже, бере на себе надто багато», — подумав Демокріт. Підвівся, готуючись іти.

— Тобі не до вподоби мої думки? — спитав Сократ.

В його голосі чулись іронічно-зневажливі нотки.

— Я стомився. Та й година вже пізня…

— Як знаєш.

— А може, він просто злякався? — висловив припущення Сімон, який, схилившись над вощеною дощечкою, з цікавістю прислухався до розмови.

— Не думаю, — одказав Сократ, випередивши Демокріта.

— Ти не помилився, Сократе.

— Нічого, ми ще посперечаємось.

Демокріт ступив у ніч, тримаючи перед собою факел, який запалив йому Сімон, щоб не заблукати в місті.

З будинку афінського кожум’яки долинав сміх. Розкотистий сократівський сміх.

«Привілеєм богів і людей є сміх, — подумалось Демокріту. — А може, цей диванний афінський філософ і справді бог?»

З Сократом він більше не зустрічався.

Мине небагато часу, і Демокріту доведеться рятуватися втечею із столиці Аттіки. За зневагу богів йому Загрожуватиме смертна кара. Гнів олігархів за скептичне ставлення до богів не мине і Протагора. Йому також доведеться покинути Афіни. Проте це не примирить їх у поглядах на світ… І лише «Великий діакосм», завершений в Афінах, буде розрадою Демокріту.

Вже в Абдерах до нього дійде чутка, що Мелет звинуватив Сократа. Мовляв, той виховував своїх учнів у дусі неповаги до законів демократії, закликав до тиранії, використовуючи при цьому вірші Гомера та Гесіода, не визнавав богів, яким поклонялися афіняни, і намагався запровадити інших…

Яка дурниця! Хоч і недовгою була їхня розмова в Афінах, Демокріт був переконаний у безглуздості цих звинувачень. Усе набагато складніше. Сократ не зрадив своїм принципам, не відступив від них ні на крок. Не відступив, незважаючи на загрозу смертного вироку. До останньої миті він продовжував вважати себе відповідальним за долю істини й справедливості. Але не поступилися і судді. Налякана примарою можливої спроби повернення до тиранії (надто багато зла завдали афінянам колишні учні Сократа Крїтій та Алківіад), більшість присяжних не захотіла ризикувати. Конфлікт між політикою поліса та дивачним мудрецем міг бути розв’язаний лише через смерть останнього. Яка гірка іронія долі! Той, хто прагнув справедливості для всіх, ганячи при цьому діряву афінську демократію, був несправедливо засуджений.

В Абдерах подейкували, що навіть на порозі смерті Сократ залишився вірним собі. Відмовившись навідріз од втечі, яку підготували йому учні, він незворушно випив цикуту. Перед тим, як піти з життя, з притаманною лише йому іронією проказав: «А суддів до смерті присудила природа».

Яким же буде присуд йому, Демокріту, в рідному полісі?.. Що б там не було, він все одно не зречеться тих знань, які осягнув, тих поглядів, яких дотримується. Ніякий присуд йому не страшний.

Попереду Демокріта чекали недовіра й заздрість людська. Випробування й визнання. Почесті і слава.

Розділ VII

ЗАМКНУТЕ КОЛО

Заздалегідь тут нічого не можна сказати. І це, звичайно, якраз найцікавіше.

Алан Мілн. Вінні-Пух

Минав сьомий місяць пошуків розгадки таємниці скарабея. Іноді просто досада брала, що в тижні всього сім днів і ночей, і немає ніякої можливості продовжити його. Тож залишався єдиний вихід — змістити поняття дня і ночі.

Ми зайвий раз переконувалися в правильності загальноприйнятої думки, що кристалам нічого скаржитися на брак уваги до себе з боку дослідників. Наприклад, у античних вчених згадки про дорогоцінні камені зустрічаються на кожному кроці. Класифікація кристалів для арабських вчених епохи середньовіччя стала чи не найголовнішим заняттям поряд з астрологією. Що стосується наших дослідів, то ми змушені були констатувати той невтішний факт, що фізика твердого тіла у своїх теоретичних узагальненнях відстає від розвитку технології. «Фактор теорії» у конкретних випадках не в’язався з експериментальними даними.

Що, приміром, можна сказати про тіло, яке поводиться як кварц (ми часто називали кристала-жука Кварцом з великої літери) і як тіло з невідомої природи домішками строго регулярної структури, котрі повторюють просторову конфігурацію спотвореного додекаедра і, напевно, є центрами забарвлення? Що можна сказати про тіло, котре попри зазначене вище поводиться як рідкий кристал, який у залежності від температури має то фіолетовий, то. голубий, то зелений, то жовтий, то червоний колір, а при проходженні крізь нього звичайного денного світла на виході спостерігаються два паралельні компоненти поляризованого світла?

А ми думали, що володіємо бодай мінімальними науковими даними про те, як ростуть кристали! Тепер уже ніхто не наважувався безапеляційно твердити, що природа будує кристал аналогічно тому, як муляр кладе стінку з цеглин.

Деяка частина інформації виходила за межі лабораторії й ставала поживою для різнокаліберних пліткарів, починаючи від допоміжного персоналу та інженерів і закінчуючи докторами наук. Молоденькі лаборантки сусідньої лабораторії фізичної хімії — «хімічки-реакціонерки», як з висоти своєї причетності до таємниці називав їх Олександр Ткачук, ловили в коридорі цього рафінованого, на їх думку, зарозумільця і намагалися втягнути у небезпечні дискусії, які, починаючись з глобальних проблем, непомітно переходили до суто житейських: «Коли нарешті шановний кандидат наук носитиме обручку?» В такі моменти Сашко закочував очі під лоба, картинно позіхав і гордовитою ходою прямував у лабораторію, до свого таємничого жука.

В кінці березня і першій половині квітня Ткачук був на диво стриманим. Навіть не сприйняв першоквітневого жарту, коли фізики-структурники намалювали на скляній підставці під скарабеєм кілька древньоєгипетських ієрогліфів. Сашко сердито витер туш під склом, при цьому висловившись доволі різко по-англійськи. Однак полтавський акцент не дав точно уловити зміст сказаного.

Коли Тоня Сікорська, наш лаборант, сказала: «Нобелівська премія вам гарантована, Ткачук!» — Сашко несподівано усміхнувся.

— Знаєте, Тоню, — повчально вирік він, — мені пам’ятається неймовірна, але абсолютно правдива історія про те, як один середньостатистичний індивід страшенно здивувався, побачивши, що його фокстер’єр ловить світлячків. Йому вдалося підгледіти, що собака годує ними — кого б ви думали? — звичайнісіньку жабу-ропуху. Коли ця ненажера набивала світлячками свій живіт і починала світитися, фокстер’єр брав земноводну за ніжку і носив уночі перед собою, щоб не заблудитись і не потрапити до чужої будки.

Бідолашна лаборантка не чекала від Сашка такого прояву чорного гумору, і лише тихесенько писнула, не знаючи, як їй повестися.

— Так ось, — таємничим тоном продовжував Ткачук. — Зі мною і з скарабеєм трапилась набагато цікавіша історія. І як знати, може й справді комітет по Нобелівських преміях прислухається до ваших побажань…

Я не став слухати чергову «правдиву історію», оскільки добре знав Сашків талант базікала, і зайнявся поточними справами. Чи міг я припустити, гцо через кільканадцять годин у мене з’явиться шанс зажити слави білянаукового балакуна.

…Була остання п’ятниця квітня. Ніщо не віщувало разючих змін у житті нашого колективу. Щоправда, Сашко кілька разів намагався переговорити зі мною (як я здогадувався, хотів порадитися з приводу підготовки нового експерименту). Однак я був страшенно зайнятий і не міг приділити йому належної уваги: Деркач уже втретє викликав до себе, вимагаючи звіт по темі, який все ще додруковували паші секретарки. Ткачукові я буркнув, що хороші ідеї слід обговорювати в спокійнішій обстановці, тож нехай перетерпить до понеділка. У відповідь Сашко обізвав мене ретроградом і подався до себе в лабораторію.

Повернувшись з роботи, я хутко повечеряв і взявся чаклувати над рибальськими снастями: ще на початку тижня ми вирішили цілим відділом провести суботу й неділю на Дніпрі. Отож я вовтузився з вудками, гачками, волосінню, поплавками та іншим скарбом рибалки-аматора, як несподівано затеркотів телефон. Дзеленчав, мов знавіснілий монстр, який ось-ось трісне від злості через мою неповороткість. Я машинально зиркнув на годинника: 22.37. Кому не спало на думку телефонувати о такій порі? Зайшовши до кабінету, здійняв трубку. Долинув голос Олександра Ткачука. Він навіть не привітався. З тону, яким Сашко вимагав мій «Кодак», я зрозумів, що трапилося щось неординарне.

— Навіщо тобі фотоапарат? — поцікавився я. — У лабораторії, наскільки пам’ятаю, аж три «Києви».

— Це все не те, — перебив Сашко. — У мене немає часу на проявлення плівки. Фото потрібні одразу. І бажано в кольорі.

— Більше тобі нічого не потрібно? Поганих фотоапаратів не буває, є лише погані фотографи, — ущипливо мовив я.

— Не будь скнарою. Наука вимагає жертв. Лови чотириколісного мустанга — і чим скоріш до інституту.

В трубці почулись довгі гудки. Прохання було досить дивне. Заінтригований, я прихопив «Кодак» і подався ловити таксі. Мені пощастило.

У машині я намагався проаналізувати найімовірніші причини пізнього дзвінка. Знаючи характер Сашка, мав усі підстави вважати, що це неспроста. Розгадка могла критися в новій методиці експерименту, яку Ткачук уже встиг перевірити.

Справа в тому, що після невдалих спроб вивчити внутрішню будову скарабея традиційними методами було вирішено спробувати збудити жука в дещо інший спосіб. Міркувалося так: оскільки кристалічна гратка кварцу асиметрична, то чому б не подіяти на жука асиметричним електромагнітним полем, тобто полем, у якого електричний вектор поляризований не в площині поширення хвилі, а по колу. Звичайна електромагнітна хвиля, яку випромінюють антени радіолокаторів, теле— і радіопередавачів, для нашого експерименту не годилась, оскільки вона плоскополяризована. Виходили з того, що під дією асиметричного електромагнітного випромінювання властивості асиметричних молекул змінюються. «Клин клином вибивають» — саме в такий спосіб можна охарактеризувати суть експерименту. Згідно наших припущень, асиметричне поле, діючії на скарабея, мало викликати в монокристалі незначні Спотворення міжатомних зв’язків і якоюсь мірою змінити геометрію кожної елементарної ланки просторової ґратки кварцу. В результаті цього зміниться, причому досить відчутно, геометрія цілої молекули.

На користь цієї гіпотези говорив той факт, що у багатьох кристалах спостерігаються так звані колективні явища, здатні підсилювати навіть слабкі зовнішні збудженая. Отже, припускалося, що саме асиметричне поле розворушить скарабея. Розробка методики досліджень і монтаж установки були покладені на Олександра Ткачука…

О двадцять третій п’ятнадцять я був при вході до інституту. Пропускаючи мене, вахтер Кузьма Іванович попередив: «Не забувайте, що завтра субота. До п’ятої ранку я повинен у всіх лабораторіях вимкнути енергоблоки високої напруги. Тож не баріться».

— Домовились. Не думаю, що ми затримаємось так довго.

Я помилився. Зрозумів це, переступивши поріг лабораторії експериментальної кристалооптики, де порядкував Сашко Ткачук. Мій заступник спритно, навіть граціозно, пересувався між кабелів і різноколірних дротів, які ліанами звисали зі стін, щупальцями обвивали стелажі з приладами. Усе це плетиво закінчувалось на довгому лабораторному столі, де був змонтований генератор асиметричного електромагнітного поля — кубічної форми темно-сірий ящик з електронною лінзою, фотопомножувач, спектрофотометр і два осцилографи. Електромагнітна хвиля, сфокусована електронною оптикою, потрапляла на закріпленого у штативі кришталевого жука. Над ним був зафіксований вхідний модуль персонального комп’ютера, який мав реєструвати та аналізувати невидимі для людського ока процеси, що могли відбуватися всередині скарабея в результаті його опромінення. Візуальну інформацію комп’ютер видавав безпосередньо на дисплей та інтерфейс.

— Так і стрес недовго отримати, — зауважив я. — Коли ти нарешті покінчиш з цим безладдям?

— Скоро. А щодо стресу, то він попереду, — насмішкувато кинув Ткачук.

Поки я адаптовувався в цьому розгардіяші, Сашко з заклопотаним виглядом чаклував біля генератора поляризованого світла, раз у раз перемикаючи тумблери, затим узявся виставляти баланс інтенсивності, частоту. Проробивши необхідні маніпуляції, підійшов до скарабея, легенько доторкнувся до нього пальцями, ніби заспокоюючи химерну істоту. Увімкнувши комп’ютер, сів на стілець. Сашкова голова опинилася врівні з жуком на віддалі сантиметрів десяти од блискучої поверхні релікта.

— Налаштуй фотоапарат, — мовив він безапеляційним тоном.

І все ще нічого не розуміючи, я відкрив футляр «Кодака».

— Коч скажи, що і як знімати.

— Фотографуватимеш зображення на екрані дисплея. Я стенув плечима. Що він замислив?

— Ти готовий? — запитав Сашко.

— Ніби…

— В такому разі вимкни світло і включи генератор. Фотографуватимеш, поки стане кадрів.

Тільки-но я натис червоний ґудзик пуску, як кристал засяяв зеленим свіченням. Довкола реліктової істоти виник світловий німб-аура. Край німба торкнувся Сашкового чола. Цієї ж миті на екрані дисплея та інтерфейса ожили якісь картини!.. Щось схоже на заціпеніння обійняло мене. Що за мана?! На екранах рухалися люди на фоні дивних споруд.

Я прицілився об’єктивом «Кодака» в екран дисплея і заходився ритмічно натискати кнопку спуску. Через деякий час із камери почали випадати готові фото. Зображення на екрані поступово стало тьмяніти, поки не щезло зовсім. Я вимкнув генератор і засвітив у лабораторії світло. Мій заступник продовжував сидіти, мов загіпнотизований, незмигним поглядом втупившись в одну точку.

— Що з тобою? — я потряс його за плечі.

Сашко крутнув головою, немовби проганяючи рештки несподіваного сну. Кволо всміхнувся.

— Усе гаразд. Краще глянь, чи вийшли фото.

Я почав розкладати на столі знімки, уважно придивляючись до зображень і намагаючись зрозуміти причини дивовижної метаморфози. Переді мною були скіфи — у шкіряних строях, довговолосі. Хто на конях, хто піший. Всі як один озброєні. В руках короткі мечі, списи. Через плече перекинуті луки і сагайдаки зі стрілами.

— Які найперші враження, колего?

Хоча в Сашкових словах звучала іронія, однак нотки розгубленості, які він таким чином намагався приховати, я все-таки відчув.

Узявши в обидві руки по кілька фото, Ткачук з неприхованим захватом прошепотів:

— Це все правда, старий. Чуєш? Ніякої містифікації! Так і було насправді. Все це я бачив на власні очі.

Мабуть, вираз мого обличчя викликав у Сашка певний сумнів, бо він співчутливо похитав головою.

— Стрес — кепська штука. Йди-но підстав голову під кран, освіжися.,

Мене явно брали на глузи. Згадавши, що найкращий захист — це атака, я негайно скористався випробуваним методом: і

— Ти можеш мені пояснити, що за вистави влаштовуються в лабораторії о такій порі?

— А тобі відомо, що таке фізика? — поставив контрпитання Ткачук.

— При чому тут фізика?

— Поясню: фізика— це те, чим займаються фізики у вільний від роботи час.

— Облиш. Краще признайся, що тут коїться?

Геній експерименту явно був задоволений і результатом досліду і моїм розгубленням.

— Сподіваюся, ти знаєш, що таке золотий переріз? — питанням на питання відповів Ткачук і, не чекаючи відповіді, продовжував: — Свого часу цю пропорцію іменували божественною. Приміром, венеціанець Лука Пачіолі в 1509 році видав книгу, яка так і називалась: «Божественна пропорція». Однак його товариш Леонардо да Вінчі віддав перевагу іншій назві — золотий переріз. Дотримання його надає довершеності творам мистецтва. Саме золотий переріз викликає відчуття гармонії, краси, спокою і врівноваженості. До речі, він присутній і в орнаментах живої природи. Що ж до емоцій, які викликаються в людини, то, на думку спеціалістів, справа в тому, що золотий переріз є не чим іншим, як відношенням смуг частот високочастотної й низькочастотної хвиль головного мозку при бета-ритмі. Не виключено, що людський мозок, стикаючись із проявом золотого перерізу, вступав з ним у своєрідний інформаційний резонанс.

— Що ти хочеш цим сказати? — не зовсім розуміючи, до чого хилить мій товариш, запитав я.

— А ось що, — переможно глянув на мене Ткачук. — Досліджуючи цього жука, я звернув увагу, що в ньому дотримано правило золотого перерізу. Як відомо, це відношення приблизно дорівнює 1,618…, що водночас є часткою від ділення двох послідовних чисел ряду Фібоначчі. В свою чергу, основні біоритми електричної активності людського мозку утворюють ірраціональний ряд, який також зв’язаний із золотою пропорцією.

— Іншими словами, в цьому знаменитому числі ти вбачаєш якусь закономірність зв’язку живого з неживим…

— Абсолютно правильно, — погодився Сашко. — А далї все просто. Цей факт наштовхнув мене на цікаву ідею: переробити між ділом мій персональний комп’ютер таким чином, щоб у ньому виконувались операції не в двійковій системі, а у фібоначчієвій. Наступним кроком мені бачиться створення біонічного комп’ютера з використанням бімолекулярного матеріалу. Це, звичайно, буде ще не скоро, але перевести персональний комп’ютер на ірраціональну систему числення вдалося. Його я й вирішив використати у досліді з поляризованим світлом.

— Ти хочеш сказати, що твій модернізований комп’ютер вчитав інформацію, якою володіє скарабей?

— Приблизно… На початковій стадії експерименту на дисплеї та інтерфейсі почали обертатись фігури. Ліссажу, що само по собі викликало в мене підвищену цікавість. А коли я нахилився над жуком, щоб зблизька приглянутись до його внутрішньої структури, зеленава аура-свічення скарабея торкнулася мого чола. І в цей час на екранах дисплея та інтерфейса ожили дивовижні картини. Скільки це тривало? Хвилин десять, хоч мені здалося, ніби минали роки… Зображення-видіння зникли, коли генератор асиметричного електромагнітного поля автоматично, за програмою, перейшов в інший режим роботи.

…Ми сиділи за лабораторним столом і перебирали фото. Зображення на них були чіткі, хіба що в легкому тумані.

— Ось поглянь, — Сашко взяв одну з фотографій. — Це скіфський вождь Атей, який привіз на батьківщину з далекої Еллади скарабея.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо зиркнув я на Ткачука.

— Та вже знаю… — багатозначно протягнув він.

Допитуватися про причини такої самовпевненості було марною справою. Я почав уважно вивчати химерні знімки.

У густій і високій, майже до пояса, траві стояв рослий, кремезний скіф з відкритим мужнім обличчям. Борода, чорна й густа, не дозволяла точно визначити його вік. Але, напевно, більше тридцяти йому не було. Поруч бив копитом білий кінь, якого господар тримав за вуздечку.

— Атей щойно ступив на рідну землю, — прокоментував Сашко. — Бачиш, у нього на грудях на срібному ланцюжку висить скарабей…

На іншому фото майбутній вождь скіфів стояв в оточенні гурту воїнів. «Кодак» зафіксував ряд сцен побуту, військових походів. Вражало те, що Атей кожного разу виглядав іншим, немовби між натискуваннями спуску минали не секунди, а роки, десятиліття…

— Я спершу теж дивувався, — ніби прочитавши мої думки, вів далі Ткачук, — як у такий порівняно мізерний відрізок часу, поки тривав експеримент, вклалося стільки візуальної інформації.

— А чи не перегукується це з розповідями людей, що потрапляли в екстремальні ситуації, загрозливі для життя? І тоді останнє прокручувалось у них перед очима, немов на екрані.

— Можливо…

Сашко простягнув мені фото, на якому застигло страшне бойовисько: закривавлені мечі, перекошені обличчя скіфів і персів, вкрита трупами земля.

— Остання битва дев’яностолітнього Атея, — коротко мовив Ткачук.

Наступний знімок зафіксував похорон вождя. Атей сидів на коні, прив’язаний до сідла, за конем ступали вірні джури, готові супроводжувати свого володаря в царство мертвих.

— На твою думку, все це можна якось пояснити? — я запитально подивився на свого заступника.

— Спробуємо, — ухильно відповів він.

— Цікаво.

— Все трапилося, можна сказати, випадково, — почав здалеку Сашко. — Жук засвітився одразу, тільки-но я увімкнув генератор…

— А перед тим сказав усім, що випадково знайшов несправність у якомусь блоці й сам берешся її усунути, — насмішкувато перебив я.

Він винувато розвів руками.

— Ти колись погано скінчиш, друже.

— Та мене б на сміх підняли з цією ідеєю фотографування думок. А коли я вже було зважився ознайомити тебе з деякими деталями, то ти послався на свою зайнятість. Теж мені керівник…

— Гаразд, — примирливо кинув я. — Давай далі.

— Увімкнувши генератор, став спостерігати за свіченням кристала. В якийсь момент, коли я нахилився над ним, щоб краще розгледіти, чи не відбувається чогось усередині скарабея, його світлова аура потрапила на моє обличчя. Тієї ж миті я несподівано відчув, що моя особа немовби роздвоїлась у часі…

— І довго це тривало?

— До ранку…

— Діла… Нічого не скажеш…

Ткачук навіщось зняв окуляри, витяг з кишені хусточку й заходився протирати скельця. Відтак знову одягнув їх, але тепер у його руках опинився шматок мідного дроту, який він крутив і так і сяк. Не пригадую, щоб я колись бачив Сашка таким схвильованим.

— Думка про фотографування прийшла несподівано, коли ти сказав, що розмову відкладемо до понеділка.

— Отже, немає такого поганого, щоб на добре не вийшло. Принаймні для себе ти вже пробував шукати пояснення?

— Не знаю, з чого і почати. Міркування надто фантастичні.

— У таких випадках кажуть: починай з головного.

— Припустимо, що нічого подібного ще ніде не траплялось.

— Це правда. І все-таки…

— І все-таки мені здається, що буде краще, коли ти спершу сам переконаєшся в достовірності експерименту. В усякому разі, тоді ставитимешся до моїх пояснень без упередження.

— Що ж, згода.

* * *

Кристал пам’ятає все… Чи можливо це? І ось уже я беру безпосередню участь в експерименті у ролі піддослідного.

Сашко вмикає джерело поляризованого світла. Вічний прибій життя виносить на берег-мозок уривки споминів. Чиїх? Мені важко розібратися в хаосі дивовижних картин, які тче хтось невидимий…

Поступово все ставало на свої місця. Застиглий у химерному кристалі світ, який, здавалося, вже давно канув у Лету, тепер бачився не чимось застиглим, а навпаки — живим, квітнучим.

Досі я був переконаний, що машина часу проходить лише по відомству фантастики. Але тепер одне моє «я» жило в сьогоденні, а друге перенеслося в далеке минуле й активно діяло в ньому. Моє єство вже не розрізняло межі, яку звів між сьогоденням і минулим невблаганний Час.

Сталося щось непередбачене. В моїй свідомості, мов на екрані, застрибали, замиготіли образи-кадри дивовижного фільму про Демокріта. Так буває в кіно, коли раптом у найцікавішому місці стрічка починає прокручуватись у шаленому темпі, доки не обірветься. Але цього не трапилось. Поступово ритм стабілізувався. Спливали все нові й нові картини далекого і водночас неймовірно близького світу, в якому, мов наяву, жило і діяло моє єство. Уява і і реальність зливалися воєдино. Мудрець з Абдер, що спочивав на ложі у тіні старезного платана, і лабораторія експериментальної кристалооптики — «лабораторія Демокріта».

* * *

Наближався світанок. Мало-помалу мерхли зорі-астри. Сіріло і поступово глибшало небо на сході. З моря потягло прохолодою. Збадьорюючий вітерець торкнув верхівку платана — зашепотіло, зажебоніло потривожене листя.

Еос, богиня ранкової зорі, красуня з рожевими крилами, виїжджала на золотій колісниці з Океану на небо, щоб відчинити браму Геліосу. Перші промінці червонястого свічада застрибали поміж сірим камінням.

Оживав ранковим різноголоссям поліс на фракійському узбережжі: прокидалося гомінке птаство, чулося валування собак.

Демокріт крізь легенький серпанок сну прислухався до знайомих звуків.

Внизу під скелею заторохтів візок водовоза. Це міг бути лише Архілох. Легкий усміх торкнувся Демокрітових уст. Він уявив собі цього маленького життєрадісного товстуна, завжди готового прийти людям на поміч.

— Демокріте, прокинься. Чуєш? — почувся притишений голос Атея.

Демокріт поволі розплющив очі. Угледівши наструнену постать скіфа, підвівся на ноги.

— Скільки ж це я спав? Здається, вічність. Дивний сон приснився. Наче знову пережив життя… Багато років тому, так само вранці, збудив мене біля цього платана твій земляк — мужній Агрот. «Ти переміг, — радісно мовив він. — Разом з усіма я слухав твою промову перед абдеритами і був щасливий з твого тріумфу. Я помітив, як ти залишив майдан-агору. Здогадався, що хочеш усамітнитись. Але під ранок не втерпів, і вирішив розшукати тебе. Щоб попрощатись…»

— І я теж розшукав тебе, щоб попрощатись…

Атей повернувся обличчям до моря, яке вигравало міріадами золотих промінчиків.

— Що ж, любий Атею, — повагом проказав Демокріт, — настав і твій день, коли слід задуматись, яку користь зможеш принести своєму народові.

— Твоя правда, — задумливо мовив Атей. — Кожен повинен вертати до рідного дому. Без батьківщини людина тліє, не спалахуючи полум’ям. Колись Агрот прислав мене до тебе по науку, і я вдячний долі за те, що подарувала скіфу такого вчителя.

— Ти був найздібнішим моїм учнем. Однак я не раз помічав, як у тобі нуртує войовнича кров предків. Я все розумію… Ти хочеш згуртувати свій народ. Що ж, це мужній і благородний задум. Хай він здійсниться. А на спомин про вчителя, щоб упам’ятку тобі був дивачний абдерит, прийми цей талісман.

Демокріт простягнув юнакові вирізьбленого з кристала скарабея.

— Нехай цей жук мандрує у далеку Скіфію, де живе сміливий і щирий народ. А коли трапиться щось непередбачене, то вчини так, щоб скарабей не потрапив до заздрісних і підлих, до нечесних і злих. Будь щасливий, Атею!

— Прощай, Демокріте!

* * *

Атей, верховний цар скіфів, напівлежав, обкладений подушками, й розглядав зеленкуватого жука-скарабея — дарунок вчителя-елліна. Талісман Демокріта нагадував дев’яностолітньому Атею про далекі дні юності.

«Все тече, все змінюється» — казав Геракліт. Таки й справді не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Час нестримний. Збігли роки. Чимало з того, чого хотів досягти Атей, зроблено. Попри всі чвари вождів скіфів вдалося об’єднати. Але немає спокою в рідному домі — у цьому безкрайньому степу. Заздрим і жадібним до багатства вождям скіфських племен тепер стало мало землі. Хочуть розширити кордони Скіфії, добути золота й рабів, нетерпляче позирають на простори Фракії. Зазіхають на чуже нащадки тих, хто у двобої з Дарієм-завойовником не піддався. Мужні і відважні скіфські вожді Іданфіс, Таксакіс і Скопасіс перемогли тоді персів. Перемогли, бо скіфи боронили свої степи, свою землю і свободу.

А тепер, коли в гурті відчули свою зрослу міць, декому забажалося просторів Фракії, забули, що в такому випадку неминуче доведеться зіткнутися з македонцями: їх цар Філій також заздро подивляється на Фракію. На жаль, немає вже мудрого Агрота, спочиває під товщею земляного насипу серед широкого степу…

Македонці вигадали, нібито Атея іржання бойового коня тішить більше, аніж майстерна гра на флейті… Ніхто не відав, що вождь скіфів і досі там, в Елладі, біля свого вчителя. Шиття примусило учня Демокріта стати войовничим, часом навіть жорстоким. Повинен же був хтось об’єднати скіфів супроти нападників. І доля вибрала його.

Коли Атей повернувся з Еллади, він ще довго носив грецький одяг і потай поклонявся Зевсу, Афродіті та іншим еллінським богам. Скіфські мужі спочатку розцінювали це як бунт молодості. Проте коли АтеЙ надумав ширити поміж одноплемінників грецькі звичаї й культуру, переповідати те, про що довідався від Демокріта, йому нагадали сумну долю скіфського царя Скіла, котрий необачно вибудував в Ольвії палац і, час од часу залишаючи своїх підданих, жив у ньому, носив грецький одяг і поклонявся чужинським богам. Скінчив він тим, що рідний брат встромив йому в серце меч-акінак.

Ольвія по-грецькому означає «щаслива». Та не стала вона щасливою для Атея. Як і невдаха Скіл, Атей любив це місто, засноване вихідцями з далекого Мілету, які справно платили данину скіфським царям за право жити тут. Чарівний куточок Еллади, куди немов магнітом тягло юнака. Майбутній вождь не слухав своїх наставників, не зважав на своїх ворогів. Він, як і Скіл, переодягтись у гіматій, накинувши хламіс і взувши сандалії, проникав у місто. Блукаючи вимощеними черепицею вуличками, заходячи в маленькі дворики, Атей заводив розмову з прийшлим людом — торговцями, мандрівниками, купцями, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Агора точнісінько така, як і в Абдерах: тісниться торговий люд, напівголі раби несуть кошики з виноградом, амфори з вином. Ольвіополіти мирно торгують зі скіфами. Життя тече розмірено, спокійно. В якісь моменти Атей відчував бажання залишитись у цьому полісі назавжди, розчинитися серед люду, стати його часткою.

І все-таки він перш за все скіф, мусить поклонятися не лише оленю — богу сонця, але й Арею — богу війни. Так сталося, що згуртувати скіфські племена в єдину державу випало саме на його долю. Можливо, через те, що був найрозважливіший з-поміж інших вождів.

Атей задумливо подивився на талісман Демокріта. Чи гадав еллінський філософ, що учень не виправдає його надій? Доля розпорядилася по-своєму: замість того, щоб нести світло знань іншим, він змушений був побрататися з Ареєм.

Завтра вирішальна битва з Філіпом. Чи вціліє? Він і досі не передав, не заповів священного жука достойному з достойних. Яким же був сам, хай розсудить історія.

…Вишикуване військо скіфське. Довговолосі, бородаті, гордовиті сини степу в коротких шкіряних кафтанах, перехоплених тонкими ременями, у довгих вільних штанах, стягнутих на щиколотках, у м’яких чоботях. Дехто в накидці з баранячої шкіри. Кожен тримає напоготові сагайдак зі стрілами й короткий меч-акінак.

Під Атеєм баский кінь. Майстерно прикрашене сідло, біля губ вороного на ремені висять круглі бляхи-фалери, щелепи прикрашають квадратні бляхи з зображенням крилатих грифонів.

Поглянув Атей на своє військо, і стислося серце вождя: не побачив він в очах скіфів бойового завзяття. Та вороття назад не було. Підвівшись на стременах, змахнув мечем. Повів військо назустріч поразці, назустріч смерті.

Мов лев, кидався скіфський вождь у самісіньке пекло битви, забувши про свої дев’яносто літ. Бився за сімох, але не здобув перемоги. Видно, талісман Демокріта був проти нього, хоч і довелося помандрувати зі своїм володарем у царство мертвих…

* * *

Знову щось трапилося. Картини далекого минулого почали тьмяніти і меркнути, аж поки не зникли зовсім. Моє друге «я» знову злилося з першим і остаточно перенеслося в сьогодення, в лабораторію експериментальної кристалооптики. Якийсь час у голові цілковитий розгардіяш. Але ось виринув знайомий голос. Голос Ткачука…

Все зрозуміло: приходив Кузьмич і сказав, що більше не має права залишати нас у приміщенні інституту. Він, як виявилось, і вимкнув високу напругу, незважаючи на Сашкові наполягання. Таким-от агресивним чином був перерваний експеримент.

Я коротко розповів Сашкові про свої видіння.

— Маємо розкид експериментальних даних, — уголос міркував Ткачук. — Напевно, частота коливань електричного поля твого мозку відмінна від моєї, це, очевидно, й призвело до того, що тобі бачилися інші картини.

Із гучномовця полилась мелодія «Київського вальсу». Шоста година ранку. Я розчинив навстіж вікна лабораторії. До приміщення увірвався духмяний подих розквітлих каштанів. Мільйони білих ліхтариків у молочно-голубому мареві ранкового туману. З висоти п’ятнадцятого поверху, де розмістилась наша обплутана кабелями лабораторія, мені в якусь мить здалося, що піді мною велетенський космічний корабель, який готується до старту, а цвіт каштанів — це індикаторні лампочки комп’ютера незвичайного зорельота.

Розділ VIII

ВЕРДИКТ ДЛЯ СКАРАБЕЯ

— Так, — наполягав Мішель. — Мені хочеться пояснити те, чого досі ви, вчені, не розгадали!

Жюль Верн. Навколо Місяця

Хоч сивина давно посріблила скроні цієї людини, однак її цілком правомірно й далі можна відносити до молодих запальних науковців, одержимих романтикою пошуку. В той же час професор Бандура відзначався холодною розсудливістю, вмінням блискавично аналізувати факти й будувати на їх основі чітку логічну картину. Співрозмовникам особливо імпонувала незалежність суджень ученого.

Будучи напрочуд комунікабельним, товариським, він любив повторювати, що дев’яносто дев’ять відсотків нових ідей народжуються в результаті контактів з іншими людьми.

Словом, у ситуації, яка склалася того суботнього ранку, нам бракувало саме професора Бандури: потрібна була людина, яка б узяла на себе роль каталізатора ідей.

Я набрав номер телефону квартири Миколи Олексійовича (на щастя, він уже два дні тому повернувся з відрядження). На запитання, чи може висока наука у вихідний день прийняти ранкову делегацію фізиків у складі двох чоловік, негайно була отримана позитивна відповідь.

І тут я згадав про заплановану поїздку на Дніпро. Довелося терміново передзвонювати колегам по роботі, щоб нас із Ткачуком не чекали. У причини такої несподіваної відмови я, звісна річ, не вдавався.

Господар насамперед посадовив нас за стіл. Протести з нашого боку були досить мляві. Професор добродушно кепкував з мучеників-експериментаторів. І так уже сталося, що, не встигнувши до ладу з’ясувати причину несподіваного візиту, ініціативу в майбутній дискусії перехопив гостинний хазяїн.

Після сніданку Бандура запросив нас до кабінету. Поки ми з Ткачуком роззиралися, захоплюючись домашнім археологічним музеєм, Микола Олексійович несподівано поцікавився, який зміст вкладають фізики у поняття «реальний кристал». Дещо здивований таким початком розмови, я відчув, що господар хоче підвести нас до якоїсь цікавої думки.

Я пояснив, що кристали — це речовини, у яких атоми, іони, молекули, будучи розміщені в строгому порядку, утворюють геометрично закономірну структуру, або так звану кристалічну гратку. В ній атоми постійно взаємодіють між собою, коливаючись одні на догоду іншим. Скоряючись законам термодинаміки, вони блукають у просторовій гратці, неспроможні вирватися з цієї наднадійної в’язниці. Тому фізикам вдається встановити далеко не все, що діється на мїкрорівні. Слово «кристал» переважно асоціюється з такими епітетами, як «досконалий», «чистий», хоч насправді ч реальні кристали здебільшого заселені величезною кількістю домішок-дефектів різноманітного походження. Саме завдяки їм, очевидно, кристал пам’ятає події, свідком яких був. Правильніше було б сказати, пам’ятає про те, що послужило причиною появи в ньому дефектів, які порушили ідеальну правильність ґратки.

Микола Олексійович замріяно дививсь у відчинене вікно і, здавалося, був десь далеко-далеко… Однак я помилився. Бандура швидко повернувся спиною до вікна і тепер, хитрувато примружившись, переводив погляд то на мене, то на Сашка.

— А чому б не припустити, що в структурі електронів кристала чи цих злощасних домішок у вигляді якихось нашарувань може бути записане минуле, думки людей? Чом не припустити, що й людське мислення може залишити у мікросвіті певний слід? Уявляєте, що було б, якби людство навчилося видобувати цю інформацію на-гора?..

— Неймовірно… — прошепотів Ткачук.

— Що саме неймовірно? — розсміявся Микола Олексійович. — Вам не до вподоби моя гадка, вона викликає заперечення?

— Зовсім ні, — замахав руками Сашко, — Річ у тому, що подібна ідея вже давно переслідує мене. Власне про неї я мав намір розповісти Дяченку після того, як він особисто переконається у дивовижних наслідках експерименту з асиметричним електромагнітним полем.

— Як я розумію, це одна з причин сьогоднішнього вашого візиту. Чи не так? — запитав Микола Олексійович.

Ми закивали головами.

— В такому разі, слово за вами, вельмишановні товариші фізики.

Ткачук почав з опису метаморфоз із надвеликими інтегральними схемами. В популярній формі пояснив атомарну упаковку елементів, граничну надійність надмініатюрних кристалосхем. Упевнившись, що Бандура його розуміє, перейшов до експерименту з асиметричним електромагнітним полем, котре так несподівано сприяло подорожі в царство Хроноса.

Професор довго мовчав. Нарешті притишено мовив:

— У це важко повірити… Проте я припускаю щось подібне. Відколи я вперше побачив скарабея у скіфському могильнику, з голови не виходила загадка появи єгипетського релікта на території Скіфії. Але щоб така несподіванка? Ні, ви просто молодці!

Не приховуючи радісного збудження, Микола Олексійович енергійно ходив по кімнаті і вголос розмірковував:

— Людей майбутнє цікавило навіть у більшій мірі, ніж минуле. І чи не тому ми переважно спрямовуємо свій погляд у прийдешнє, хоча в анналах історії приховано чимало такого, що могло б стати поштовхом до відкрить і в наш час. Своїм існуванням сьогодення зобов’язане минулому.

В ньому ми шукаємо спадкоємності поколінь і епох, а усвідомивши їх, починаємо думати про прийдешнє. Але банально було б розглядати історію як своєрідний довідник, у який можна зазирнути при найменшій потребі і відшукати там відповіді на проблеми, що постають перед сучасністю. Історія — це насамперед процес розвитку. Будь-який вчений, котрий займається проблемами суспільства чи природи, повинен водночас бути й істориком. Фізик чи хімік, біолог чи соціолог, не кажучи вже про астрономів: ті взагалі мають справу з минулим, бо космічні процеси надтривалі порівняно з земними, — усі вони повинні відчувати рух оточуючого світу в часі, від минулого через сьогодення до майбутнього…

Микола Олексійович помовчав, щось пригадуючи, процитував:

— «Якби через якусь світову катастрофу всі накопичені наукові знання були знищені і до майбутніх поколінь живих істот дійшло б тільки одне речення, то яке твердження, складене з найменшої кількості слів, містило б в собі найбільшу інформацію? Я вважаю, що це атомна гіпотеза: усі тіла складаються з атомів — малих тілець, які перебувають у безперервному русі, притягуються на невеличкі відстані, але відштовхуються, коли одне з них щільніше притиснути до іншого. В одному цьому реченні закладена неймовірна кількість інформації про світ, варто тільки докласти до неї небагато уяви і трохи тями». Слова ці належать лауреату Нобелівської премії фізикові Річарду Фейнману. І справді, геніальний здогад Демокріта, цього «емпіричного природознавця і першого енциклопедичного ума серед греків» про будову матерії, який був експериментально підтверджений і доведений лише через два з лишком тисячоліття, не може не вражати. Я маю, зокрема, на увазі той факт, що його ідея неподільних атомів сьогодні більш ніж чудово узгоджується з ідеєю кварків — цих вічних і неподільних частинок, з яких складаються протони, нейтрони тощо. Саме Демокріт уперше поставив проблему простору-часу. На жаль, повністю реконструювати постановку цієї проблеми в натурфілософії знаменитого грека дуже важко, оскільки оригінальні твори відсутні. На сьогодні відомі лише тенденційно підібрані Демокрітовими противниками уривки. До нас дійшло надто мало достовірних фактів про життя славетного елліна. Відомо, наприклад, що Демокріт висловив гіпотезу про безконечність і вічність Всесвіту, про існування незчисленних світів. Був і Демокріт-атеїст, який з цілком матеріалістичних позицій пояснював виникнення віри в численних богів як результат нездатності пояснити явища природи — затемнення сонця, грім, блискавку. У нього природа виходить сама з себе, не залучаючи на допомогу потойбічні сили. Філософ з Абдер одним з перших почав розробляти питання стереометрії, впритул підійшов до проблеми нескінченно малих величин, уперше висловив ідею систематизації математики… Уславлений грек багато подорожував. В Єгипті він вивчав математику і геометрію. Побував в Ефіопії, Фінікії, Персії, Халдеї. В Мідії проявив великий інтерес до вчення жерців-магів. Відвідав Індію. У прикрашених вигадками розповідях про його життя чимало зерен істини. З легенд і переказів вимальовується образ людини, яка своєю поведінкою і висловлюваннями мужньо боролася проти усталених поглядів і авичаїв, підважувала традиційні устої суспільства, кидала виклик панівним верствам…

— А знаєте, Миколо Олексійовичу, — зауважив Сашко, — свого часу Шредінгер саме Демокріта назвав основоположником квантової механіки. Мені здається, що цей факт у контексті сказаного вами і того, що нам довелося побачити під час експерименту, виглядає доволі симптоматично.

— Можливо, великий фізик-теоретик і має рацію… Близько двох тисячоліть тому вчений з Абдер підштовхнув незримий клубок істини, який, дедалі швидше розкручуючись з минулого через сьогодення в майбутнє, збагачує людство все новими знаннями про оточуючий світ.

— А може, й справді цей клубок докотився до лабораторії експериментальної кристалооптики? — кинув я. — Ми постійно відкриваємо невідомі процеси, нові явища, однак і досі неспроможні пояснити чудо, яким є людина — гігантське вмістилище трильйонів узгоджено працюючих клітин. Досі не можемо знайти відповіді на питання, чим керувалася природа, створюючи вершину досконалості — людський мозок.

— Але не забувайте, Сергію, — делікатно зупинив мене Бандура, — що гомо сапієнс робить лише перші кроки у великому пізнанні і при цьому щоразу переконується в тому, що все навколо, живе і неживе, — це ті наріжні камені, які утворюють всезагальну гармонію життя, підпорядковуються Єдиному Закону Природи. Тільки ми не знаємо, як діє цей закон.

— Сьогодні достеменно відомо, що у живій природі існує певна універсальна програма — генетичний код, — втрутився Ткачук. — У всіх організмах, від найпростішої плісняви до людини, впродовж мільярдів років використовується єдина абетка, єдина програма розвитку організму, записана в хромосомах. А чому б не припустити, що якась програма існує і в неживій природі? Скажімо, в кристалі. Можливо, справді інформація нікуди не зникає і здатна скільки завгодно зберігатися у своєрідних камерах схову на мікрорівнях кристалу. За сучасними уявленнями, життя може існувати за рахунок вилучення з навколишнього середовища енергії, речовини та інформації. Щодо останньої, то, як виявилося, вона може нагромаджуватися, зберігатися і реалізуватись при певних умовах.

«Ну, все, — подумав я, — Сашка понесло». Відтоді, коли трапилося непорозуміння з НВІСами, Ткачук, за його словами, взявся посилено вивчати проблему зменшення габаритів комірок пам’яті комп’ютерів. Зрештою, це входило в його штатні обов’язки. Найновіша наукова інформація стверджувала, що для суттєвого збільшення швидкодії комп’ютера, тобто для того, щоб виконувати мільйони, мільярди і трильйони операцій на секунду, необхідно працювати з надкороткими імпульсами — мільярдними частками секунди, або наносекундами. Отже, мікроелементом комп’ютера повинен бути атом, щонайбільше — молекула.

Далі Сашко вдався до невеличкого екскурсу. Як відомо, атом, поглинаючи порцію енергії, переходить у збуджений стан, а повертаючись у нормальний, — випромінює її. Перехід атома з основного стану у збуджений відповідає логічній схемі переходу: «ні» — «так». Маємо найпростіший тригер — електронний пристрій, котрий пропускає або не пропускає електричний струм. Щоб записати імпульс «так» на атомі, його слід перевести у збуджений стан. Це можна зробити за допомогою електромагнітної хвилі тієї ж частоти, яку випромінює атом при переході електронів з верхнього рівня на нижній. Інакше кажучи, атом слід опромінювати квантом світла. Щоб списати, тобто одержати інформацію, необхідно примусити атом випромінювати одержану порцію світла. Для такого переходу необхідно менше однієї наносекунди.

І ось що виявляється: коли для збереження інформації використати окремі молекули або атоми, то в кубічному сантиметрі можна законсервувати приблизно 1016 двійкових одиниць інформації — бітів. Проникнення на рівень внутріатомних частинок збільшує цей потенціал у десять разів![62]

Для створення атомно-молекулярної пам’яті особливий інтерес становить дефект іонних кристалів, який поглинає видиме світло. Власне, такий дефект і обумовлює забарвлення кристала; в нашому випадку скарабей мав ледь помітний зеленавий колір. Іншими словами, іон вузла ґратки захоплює зайвий електрон, змінити який можна тільки впливаючи на кристал електромагнітним випромінюванням. Щоб записати на ньому якийсь сигнал, досить освітити цей кристал. Світло вирве електрони, які підхоплюються дефектом кристалічної ґратки. Таким чином, кристал запам’ятає. Щоб розшифрувати запис, на кристал слід подіяти короткою електромагнітною хвилею, роль якої в нашому експерименті відіграло асиметричне електромагнітне поле!..

— Виходить, скарабей виконує роль своєрідної кінокамери, що фіксує на атомну стрічку інформацію про оточуюче середовище? Більше того, людські думки, емоції?

— Відповісти на це поки що важко.

— І все-таки, яким чином вам вдалося проникнути у глиб минулого таким екстравагантним способом?

— Причина, як мені здається, — мовив Ткачук, зосереджено поправляючи на переніссі окуляри, — полягає в тому, що у людському мозку відбуваються процеси, до певної міри аналогічні тим, про які я говорив. Кожна клітина-нейрон оточена великою множиною молекул води, ядра якої працюють як тригери: змінюється орієнтація спіна[63] протона — маємо одне положення живого тригера, не змінюється — інше. Будь-яка інформація потрапляє в мозок по нервових волокнах у вигляді своєрідного телеграфного коду, який розшифровує конкретна молекула, що чекає на це повідомлення, перебуваючи в сінапсі — проміжку між двома нервовими закінченнями. Таким чином, нейрон можна вважати мікроскопічним комп’ютером з практично необмеженими можливостями. А тепер у вас виникає законне питання: «Як міг порозумітися людський мозок із скарабеєм?» Спробуємо зрозуміти, яким чином одна людина розуміє іншу. Відповідь, зрештою, досить проста: коли більшість елементів повідомлення одного співрозмовника уже знаходиться в пам’яті іншого. Маємо своєрідний інформаційний резонанс. Приміром, для того, щоб зрозуміти іншомовного інформатора, в пам’яті потрібно тримати певний запас слів його мови. Повідомлення розшифровується значно швидше і простіше, якщо воно передається у вигляді зображення, а надто у вигляді психо-інтелектуальної інформації. До речі, відомо, що спостережуваний людиною просторово-часовий світ повністю фіксується мозком, як при об’ємному фільмуванні, — у вигляді власної голограми…

— Однак людина — це насамперед жива істота, біологічне створіння, — не втримався Бандура. — А кристал, навіть такий, що все пам’ятає, річ непорівнянна з вінцем природи.

— Що стосується вінця природи, то людство далеко не завжди виглядає скромним, — не без сарказму зауважив Сашко. — Проте спробуємо розібратися. Ще в 1924 році академік Опарін писав, що особливість, специфіка живих організмів полягає лише в тому, що в них сплелися, поєднались у надзвичайно складну комбінацію численні властивості та ознаки, які окремо притаманні різним неживим неорганічним тілам, і життя характеризується не якимись окремими властивостями, а особливою, специфічною комбінацією цих властивостей. Іншими словами, процеси, які відбуваються в живій природі, не є чимось абсолютно специфічним, і практично завжди можна зустріти аналоги й в неживій природі. Людський мозок, окрім того, що він є логічною системою, котра оптимгзує структуру зв’язків нейтронних сіток, одночасно є й генератором електричних коливань. Припустивши, що кристал генерує своє власне інформаційне поле, приходимо до єдиного висновку: обидва поля — людське і реліктового кристала — почали взаємодіяти в процесі опромінення скарабея асиметричним електромагнітним полем. Між жуком-кристалом і нами виник своєрідний інформаційний резонанс.

Ткачук зручніше вмостився у фотелі, уважно спостерігаючи за нашою реакцією.

— Гаразд. Припустимо, все, про що тут мовилося, справді мало місце. Але чому скарабей? Чому для зберігання інформації обрана саме така форма? Не куб чи, скажімо, куля, а саме жук-гнояк.

Сашко стенув плечима.

— А що скажете ви, Сергію?

Я знову нагадав про генетичний код. У хромосомах живих істот записана програма розвитку організму. Чому б не припустити, що подібна програма існує і в неживій природі?

— Ви хочете сказати, що в скарабеї міститься якась наперед задана програма? — не втримався професор.

— Дуже радий, що ви мене зрозуміли. Питання лише в тому, де записана ця програма? Ймовірно, у внутрішній структурі елементарних частинок або ж якихось фундаментальніших, ще не відкритих наукою.[64]

— Якщо мене не зраджує інтуїція, — втрутився Ткачук, — ти маєш на увазі створення самоорганізуючих систем?

— Так. Сучасна мікроелектроніка, як відомо, впевнено просувається до ангстремних деталей схеми, більше того — до молекулярних структур, які багато в чому нагадують біологічні. Сьогодні наука починає виходити на рівень молекулярної структури й далі. І саме тут вчені зіткнулися з проблемою систем або структур, які самоорганізуються.[65] Зрозуміло, що такою ж мірою це стосується і комп’ютерів наступних поколінь. Вся біда в тому, що ми надто довго тупцюємо на порозі світу елементарних частинок і самоорганізуючих систем. Сьогодні процеси поділу клітини зрозумілі науці не більше, ніж неандертальцю затемнення Сонця. Що з того, що біологи мають довжелезні кінограми поділу клітин. Адже жодна особливість цього процесу не була передбачена. Не створена і не знати, коли буде створена, теорія самоорганізації, а стосовно світу електронних структур і схем — теорія самомініатюризації…

— Таким чином, ви твердите, — обізвався професор Бандура, — що скарабей є вмістилищем мислячих атомів, які пам’ятають давні часи і які, самоорганізувавшись і самомініатюризувавшись на мікрорівнях кристала, надали релікту форми скарабея?

— Я не наважуюся стверджувати це. Але на даному етапі не бачу, як можна інакше пояснити, що монокристал н є розлетівся при обробці, коли з нього почали вирізувати жука-гнояка.

— Виходить, самооргапізуюча кристалічна система цілком, так би мовити, свідомо прибрала форму химерної істоти?

— В умовах Стародавнього Єгипту священного жука шанували і возвеличували, мов бога. Для самоорганізуючої системи це й справді була наднадійна захисна оболонка. Можливо, виникла така ситуація, що форма скарабея виявилася найоптимальнішою структурою. Монокристал самоорганізувався в скарабея.

— Отже, ми маємо справу із своєрідною реакцією самозбереження кристалічної структури?.. А знаєте, у цьому є певний резон, — Микола Олексійович запустив п’ятірню у свого буйного чуба.

— А як ти пояснюєш зміну внутрішньої структури надвеликих інтегральних схем-НВІСів? — у голосі Ткачука мені вчулися іронічні нотки.

— Думаю, це була захисна реакція скарабея на жорстке рентгенівське випромінювання, яким ти почастував бідолашну істоту.

— І що ж далі? — нетерпляче мовив наш генератор ідей.

— Жук-кристал, імовірно, у відповідь почав генерувати поле невідомої структури. Воно і змінило внутрішню забудову НВІСів. Якась самоорганізуюча і самомініатюризуюча система, якщо така справді функціонує в монокристалі, порушена рентгенівським збудженням, над усе прагнула повернутися в стан рівноваги, захиститися. Діючи своїм полем, вона намагалася збалансуватися з навколишнім середовищем. Випадково натрапившії на подібну до себе, нехай і в грубому наближенні, структуру щойно виготовленої партії НВІСів, вона видозмінила її, підігнавши до своїх потреб.

— А чому ж скарабей не набув іншої форми? — не здавався Сашко.

— Чому? Мабуть, боявся створити собі стресову ситуацію. Уявляєш: замість скарабея на штативі несподівано з’являється маленький кристалічний Ткачук! Хотів би я побачити тебе в ту мить.

— Хлопці, не сваріться, — розсміявся Микола Олексійович. — Давайте-но краще підіб’ємо підсумки. Ви не заперечуватимете, якщо я, за правом господаря, почну першим?

Ми, звісно, не заперечували.

— Отже, всі міркування так чи інакше зводилися до того, що ми маємо справу з дивовижним збирачем інформації.

— А якщо це своєрідний крок на шляху до контакту між далекими світами? — висловив я припущення.

— Цілком можливо, — незворушно погодився професор. — Потреба в інформації про оточуючий світ — це інстинкт. Великий інстинкт, генетично запрограмований самою природою.

— Навіть підсвідомо відчувається, що поява нової інформації, зокрема зародження життя, не веде до знищення старої, — висловлюючи цю гадку, Ткачук аж підвівся. — Скоріше всього, що записана у Всесвіті інформація нікуди не зникає, а лише переходить в іншу комірку гігантського комп’ютера, яким є Безмір. У всякому разі, тепер цілком інакше сприймається інформація про Реліквії Зоряних Світів, згадані далеким Сехемхетом, — обіпершись на широке м’яке бильце фотеля, він продовжував: — У якомусь науково-фантастичному оповіданні мені довелося читати, що коли до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то його можна сформулювати таким чином: у будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідної. Таким чином, усе, що нинішня наука має на виході з історичних джерел, колись було на вході.

— Похвально, молодий чоловіче, похвально, — в голосі Бандури забриніли нотки вдоволеності. — Дуже радий, що представники точних наук віддають належне музі Кліо. Нам, археологам, відомо, приміром, що біологічна інформація разом із своїми носіями може зберігатися протягом тисячоліть. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло і дало плоди в наш час. А те, що ми називаємо людською індивідуальністю, цим безцінним скарбом природи, зникає назавжди, проіснувавши щонайбільше століття з гачком. Кричуща несправедливість! Постає питання: як зберегти особистість? Мова не йде про біологічне безсмертя, це в принципі неможливо. Ми сьогодні називаємо виявом індивідуальності картини, книги. Але ж судити про людину лише по її творах навряд чи буде правомірно.

— А чому б не припустити, — обізвався я, — що існує якась колективна Пам’ять Людства? І завдяки цій системі, завдяки збирачам інформації на зразок скарабея ніщо з інформації не пропадає. Досвід тих, хто пішов з життя, залишається нащадкам.

— Ну, друже, — почулась багатозначна репліка Ткачука, — здається, ти перебрав міру…

— Не кажи, — запротестував я. — Саме пам’ять світу, пам’ять природи зберігає в собі найрізноманітніші електромагнітні коливання. А це означає, що їх можна зафіксувати з допомогою певних земних пристроїв і відтак розшифрувати. Це непросто. Але проблема навіть не в цьому. Потрібна якась особлива мова, котра могла б передати величезну кількість інформації від однієї цивілізації до іншої. Передати і не розгубити під час передачі. Не втратити найменших відтінків психіки землян чи інших носіїв інтелекту, їх емоцій, їх думок. Словом, постає проблема створення єдиної теорії розумів. Потреба у відкритті братів по розуму вже назріла. Це потрібно насамперед для того, щоб повірити у прийдешнє без воєн і страхітливих екокатаклізмів, щоб краще розуміти горизонти майбуття. Поки що найдієвіший наш інструмент — це земний розум, і скористатися ним слід якомога краще. Колись з цього приводу академік Густав Наан сказав, що, звернувшись до пошуків інопланетян, ми були змушені глянути на себе ніби зі сторони і глибше задуматись над питаннями: «Хто ми? Що таке життя? Чи воно обов’язково виникає на однакових планетах? Що таке цивілізація і які у неї шанси на розвиток і виживання?» Передача культури від покоління до покоління — це грандіозний механізм, у якому саме слово як носій суспільної свідомості виступає, так би мовити, пам’яттю культури. Ще Геракліт прийшов до висновку, що слово є вмістилищем знання. Закладена в слові інформація засвоюється або безпосередньо, або шляхом інтерпретації, тлумачення, перекладу. Для людей мова є насамперед засобом комунікації, який змінюється в залежності від середовища, від того, між ким відбувається спілкування. У різний час, за різних обставин з’являються все нові й нові системи спілкування. Еволюція засобів комунікації привела до того, що інформацію доставляють не тамтами, диліжанси і гемеродроми — давньогрецькі гінці… Сьогодні електроніка створила принципово нові засоби зв’язку, обміну інформацією. Винахід письма, а затим книгодрукування стали поворотними етапами в історії людства. Думки дістали змогу фіксуватися й поширюватись у часі і просторі. Однак виникла нова проблема: як уникнути зайвих повідомлень, непотрібних посередників? Хіба можна назвати ефективною співпрацю людини й електронно-обчислювальної машини, якщо біологічний носій інформації вступає у контакт з комп’ютером через складну мережу проміжкового кодування? Найоптимальнішим може бути лише безпосередній контакт між ними. Навіть людям, які розмовляють однією мовою, буває нелегко порозумітися, не кажучи про спілкування різними мовами. А що вже говорити про розумних істот з іншої планетної системи! Отож слід проникнути на такий універсальний рівень спілкування, який би дозволяв розуміти один одного. Контакт повинен бути полісемантично-психоінтелектуальним! Комп’ютер (може, й справді кристал-комп’ютер?) як проміжна ланка всотує, сприймає чисто людський земний світ, уловлює найтонші нюанси людської психіки, настрій; в його блоках пам’яті записаний весь комплекс думок та емоцій жителів планети, зафіксовані почуття щастя, гніву тощо; розшифровані й закодовані поняття совісті, честі. Словом, зафіксована людина з її внутрішнім світом, з усіма земними поняттями й уявленнями про оточуючий світ. Все це, сконцентроване й закодоване, може адресуватися істотам з іншим способом мислення, які оперують іншою системою поглядів на Безмір.

— Спробую доповнити вашу думку, Сергію, — озвався Микола Олексійович. — Уявімо, що позаземний розум сприймає об’єктивну реальність цілком інакше, ніж ми. Хіба ж можна встановити з ним контакт на рівні якогось алфавіту символів? Безглуздо. Одна складна система може увійти в комунікаційний контакт з іншого лише за умови, що вони побудують для себе новий перехідний код, яким зручно і, можливо, навіть приємно користуватись. Цей код — також ціла система, причому її складність повинна бути такого ж порядку, як і складність вихідних систем. Ви розумієте, до чого я веду?.. — професор зробив невеличку паузу і запитально подивився на нас. Ми мовчки стенули плечима. — В такому разі почну, як мовиться, «аб ово» — від яйця, — Бандура хитрувато примружився. — Мову людина отримує від суспільства. Факт. Ми знаємо, що для реалізації немовлям своєї здатності сприймати мову довкола нього повинні знаходитись дорослі, які розмовляють. Малюк лише слухає. Якихось мудрованих пристроїв, з допомогою яких мовні знання, мовна інформація вводилась би у мозок маленької людини, не потрібно. З часом вона, наслідуючи, намагається говорити сама і врешті-решт досягає успіхів. — Заклавши руки за спину, Микола Олексійович пройшовся по кабінету, зупинився біля письмового столу і, спершись на нього руками й дивлячись на дисплей свого персонального комп’ютера, продовжував: — Якщо ж люди розмовляють різними мовами, то, щоб порозумітися, вони повинні користуватись реально існуючими системами перекладу. Останні можна вивчити, оскільки мови — це системи одного порядку складності, близькі своїми механізмами кодування; та й сприймання людьми навколишньості, побудоване на властивостях різноманітних рецепторів, у принципі однакове. А отже, і поняття, які у людей виробляються про ті чи інші об’єкти реального світу та відношення між ними, також близькі.

— Здається, я вловив хід ваших думок, шановний професоре, — озвався Ткачук. — Ви хочете сказати, що у свідомості представників різних позаземних цивілізацій, якщо такі існують, властивості об’єктів та подій реального світу можуть суттєво відрізнятись, а це ускладнює проблему комунікації. Безперечно. Коли ж інформація зашифрована у вигляді такого собі психовідеозапису на зразок скарабеєвого, то приймач може до найменших деталей не лише побачити, а й відчути картини далеких світів. То чому б не уявити, що ця інформація в чистому вигляді десь накопичується і її при відповідному умінні можна використати?

— Ти вважаєш, що ця інформація повинна бути багатофункціональною, емоційно виразною, містити в собі конкретні відомості?

— Саме так, — обернувся до мене Сашко.

— А знаєте, дорогі мої друзі, — жваво втрутився Микола Олексійович, — було б непогано спробувати використати модернізований Олександром Пилиповичем його персональний комп’ютер для естетичного аналізу археологічних знахідок. З витворами прекрасного ми, історики та археологи, зустрічаємось досить часто. Можливо, комп’ютер, який використовує ірраціональну систему числення, спроможний через дослідження «золотого перерізу» відчути внутрішнє інформаційне поле, притаманне мистецьким пам’яткам.

— Гм… — задумався Сашко.

З усього було видно, що його сьогоднішній емоційний запал вичерпався.

…Про результати того експерименту ми, окрім Бандури, повідомили лише академіка Деркача, який, мовчки вислухавши нас, того ж дня написав наказ про включення археофізичної проблеми в тематику робіт відділу інформаційних систем та лабораторії експериментальної кристалооптики. Однак, поки не підтвердяться дивовижні результати досліду, було вирішено поки що не афішувати «феномен Демокріта».

Через день ми приступили до нової серії експериментів. Проте жука мов заціпило. Сашко у всьому звинувачував свавілля Кузьмича. Раптове вимкнення ним високої напруги, ймовірно, викликало появу в Ткачуковій установці екстраструмів, які вплинули на її параметри. І ось тут на допомогу прийшов наш добрий геній — професор Бандура.

Частина друга

Індійський вузол

Розділ І

MENTE ET MALLEO[66]

Неймовірні подробиці, які я мушу тепер зробити надбанням гласності, взяті у хронологічній послідовності, складаються в першу гілку незвичайних збігів…

Едгар По. Таємниця Марі Роже

Свого часу відомий кібернетик Клод Шеннон запровадив у вжиток слово «сірендіпіті». Ним він позначав здатність знаходити не те, що шукаєш, а дещо набагато цікавіше. Щось подібне сталося зі мною і Ткачуком, коли ми, не підозрюючи, до чого може привести симбіоз фізики, історії, археології та геології, взялися докладно вивчати життя Арка дія Олександровича Сошенка.

Після того, як скарабей почав бойкотувати всі наші спроби продублювати експеримент-мандрівку в царство Хроноса, ми з Сашком мало не щовечора приходили до Миколи Олексійовича. Дружина професора Людмила Сергіївна вельми прихильно ставилася до нас і робила все, щоб наші вечорниці виглядали невимушеними, домашніми. Хочу відзначити, що це їй вдавалося якнайкраще.

Того липневого вечора професор саме завершував наукову розвідку для «Археологічного збірника» про розкопки могили Атея. Вибачившись, що йому потрібно ще хвилин п’ятнадцять, аби закінчити статтю, Микола Олексійович запропонував нам ознайомитися з уже надрукованими сторінками. З цікавістю заглибились ми в рукопис, де у перших же рядках згадувалося ім’я професора Сошенка — геолога, фізика, археолога, етнографа і поліглота. Саме він перший умоглядно зумів визначити координати легендарної столиці Скіфської держави Гелона.

Кілька років тому, розбираючи архіви «Записок Східного відділення Російського археологічного товариства» та «Записок Колегії сходознавців при Азіатському музеї Російської Академії наук», Микола Олексійович натрапив на неопубліковані рукописи статей Аркадія Олександровича Сошенка, в яких було науково обгрунтовано метод визначення місцезнаходження центрів стародавніх культур, зокрема Гелона.

— Ось така випадковість наштовхнула мене на пошуки могили Атея, — сказав Бандура, подаючи нам закінчення своєї статті.

— Випадковість — це, якщо хочете, прихована закономірність, — ні до кого не звертаючись, докинув Сашко, — Яка користь була б з того, якби рукописи потрапили до моїх рук, чи, скажімо, Сергієвих? Мене цікавить професор Сошенко. Чи не можна знайти у нього те, що ми шукаємо, — розгадку таємниці скарабея? Хтозна, можливо, трапиться щось цікавіше, ніж припускаємо?

Тоді ми навіть подумати не могли, наскільки безпомилковою виявиться Сашкова інтуїція.

Увесь вільний від роботи час ми присвячували пошукам у книгосховищах, архівах і бібліотеках, намагаючись звести воєдино розрізнену інформацію про цю гідну подиву людину. В тому, що вона й справді така, ми переконувалися щоразу, коли до наших рук потрапляв черговий документ з архівів Академії наук чи департаменту поліції.

Проте щастило нам не часто. Пошуки виявилися значно важчими, ніж ми собі уявляли. І якби ми не мали в особі професора Бандури досвідченого слідопита, робота затягнулася б на роки.

У бібліотеці Академії наук Миколі Олексійовичу повідомили, що в 1919 році при заснуванні бібліотеки колишній матрос-потьомкінець Роман Миколайович Твердохліб приніс деякі матеріали експедиції Сошенка. Під час воєнного лихоліття архіви бібліотеки зазнали втрат. Бандурі порадили звернутися до родини колишнього архіваріуса Назарія Микитовича Литвина, котрий брав участь в евакуації книгосховища у серпні 1941 року. Оскільки вивезти всі документи за тих обставин було неможливо, не виключено, що Литвин зберіг дещо у себе вдома. В старенькому будинку на Подолі з допомогою онуки покійного Назарія Микитовича на горищі вдалося відшукати щоденники Сошенка.

Таким чином, у наших руках опинилися листи, рукописи, нотатки Аркадія Олександровича. Ми відкрили для себе видатного вченого, прекрасну людину, справжнього громадянина, патріота, чиє життя було сповнене захоплюючих подорожей, нелегких пошуків, сміливих подвигів. У яких лише куточках планети не побував Сошенко! Ще за життя його науковий шлях породив чимало легенд. Однак він залишився абсолютно байдужим до них. Був стриманий, неговіркий. Не належав до тих, хто намагався виділитись показною оригінальністю. Це був справжній науковий бунтар, до якого досить холодно ставилася тогочасна офіційна наука.

Він працював у багатьох галузях природничих наук, вважався непересічним спеціалістом з історії та філософії. Однак його енциклопедичні знання не могли подолати стіни відчуженості, яку царизм вибудував перед прогресивно настроєним ученим. Незважаючи на ряд чудових передбачень у геології й фізиці, ім’я його поступово забулося.

Знайомлячись з архівними матеріалами, щоденниками і листами Аркадія Олександровича, ми з захопленням відзначили його небуденний талант дослідника, який проникливо вдивлявся в глибини матерії, у таємниці простору. Гідний подиву інженерний та науковий кругозір Сошенка давав йому змогу висувати оригінальні, надзвичайно сміливі технічні пропозиції, які набагато випереджали час, тому вони в більшості так і залишились у формулах, рисунках. На жаль, дуже багато розробок і проектів загубилося, і судити про набуток визначного вченого можна було лише з небагатьох уцілілих матеріалів.

Типовий представник лівого крила ліберальної інтелігенції, Аркадій Олександрович відзначався категоричністю суджень, прямотою і принциповістю, словом, усіма якостями «білої ворони». Судячи з його занотованих думок, він чудово розумів, яким гальмом для Росії було царське самодержавство. Але методи боротьби проти відживаючого ладу він обрав дещо нестандартні. Основною його зброєю стала наука. Він рішуче заперечував застарілі догми, категорично відкидав усталені шаблони, закликав якомога уважніше вивчати життя.

Винятковий розум і непересічна інтуїція дозволили вченому чимало зробити у різних галузях знання. Як не дивно, освіченість не перешкоджала йому дивуватися навколишньому світу, його загадкам. Це була навдивовижу багатогранна, цілісна, глибока й оригінальна особистість.

Перш ніж познайомити читача з деякими записами, уривками з листів і щоденників Аркадія Олександровича Сошенка, хочу бодай коротко розповісти про цю людину, яка своїм розумом змогла передбачити те, що лише сьогодні опинилося під мікроскопом науки.

…Маленький бляклий альбуміновий відбиток, наклеєний на фірмовому картоні фотомайстерні Йосипа Кордиша і Франца де Мезера у Києві, — єдина зрима пам’ятка про вченого, яка дійшла до нас. Усе ж вона давала уявлення про його зовнішність і навіть деякі риси характеру.

Двадцятитрьохрічний студент у форменій тужурці Гірничого інституту сфотографований на повний зріст. Високий, міцної статури, з відкритим лицем. Гострий, уважний погляд розумних очей, високе чоло, на яке спадає пасмо чорного хвилястого волосся. Підборіддя злегка видається вперед. Чорні довгі вуса вельми пасують йому, хоч роблять дещо старшим.

Прадід Сошенка був гармашем на Запорізькій Січі. Дворянство отримав за ратні подвиги. Його син і внук також були військовими, і лише правнук обрав собі іншу дорогу, ставши на прю з таємницями і загадками природи.

Освіту Аркадій Олександрович здобув у київській класичній гімназії, але нахил до точних наук привів його в Гірничий інститут, який він закінчив по першому розряду. Ще в студентські роки роботи молодого вченого з’являлися в «Записках Мінералогічного товариства» та інших спеціальних виданнях. Працюючи після закінчення навчання на Кочкарських золотих копальнях, відкрив ряд нових у Росії мінералів.

Восени 1880 року Сошенко повернувся до Петербурга, де мого чекала наречена Анастасія Володимирівна Іваницька, яка незабаром стала його дружиною. Вона самовіддано допомагала чоловікові в його багатогранній діяльності.

Квартира Сошенків завжди приваблювала представників незалежно думаючої інтелігенції. Бував тут і знаменитий професор історії Василь Осипович Ключевський. Молоде подружжя підтримувало близькі стосунки з народовольцями, зокрема з Миколою Івановичем Кибальчичем. Аркадій Олександрович частенько дискутував з ним про далекі світи, космічні польоти.

Однак шляхи народовольців і Сошенка поступово розходились: тактика терору для нього була чужою, неприйнятною. І все ж після вбивства Гнатом Гриневецьким царя Олександра II арешт обминув Сошенка лише випадково. В усякому разі, з документів було видно, що жандарми ніколи не забували про свободолюбний характер думок ученого, його незалежну поведінку та знайомство з народовольцями. За квартирою неблагонадійного було встановлено поліцейський нагляд.

У цей нелегкий період Сошенко посилено займається наукою, зосередивши увагу на порівняно мало вивченій галузі математики — теорії просторових фігур. Розробка теорії математичних багатогранників наштовхнула його на питання, що безпосередньо стосується природних багатогранників, тобто кристалів, з якими потім він не розлучався все життя.

Платня Сошенка як керівника практичних занять при музеї Гірничого інституту була невисокою. Грошей для утримання сім’ї з чотирьох чоловік постійно бракувало. Переклади для наукових часописів давали випадковий і ненадійний заробіток. Тому Аркадій Олександрович приймає пропозицію Гірничого департаменту взяти участь в експедиції по дослідженню Азербайджану й України. Саме о тій порі в листах Сошенка до дружний промайнули перші гіпотези, пов’язані з кристалічною будовою Землі.

Ось уривок з листа, датованого 1890 роком: «…Я перекопаний, що кристал — це особливе активне середовище, особлива форма простору. Ці правильні багатогранники не що інше, як єдино стійка форма існування твердих тіл[67]… Кристали поширені всюди… в земній корі, в глибинах всесвіту… Переважаючу більшість порід, які утворюють земну кору, становлять ті ж кристали — залишки хімічних реакцій, що проходили під час утворення планети. І якщо ми в мікроскоп бачимо неправильної зовнішньої форми кристалічні зерна гірських порід, то це пояснюється лише умовами їх одночасного утворення, коли вони тіснили одне одного, спотворюючи правильність багатогранників… Мені здається, що тут приховано набагато більше, зокрема якщо до уваги взяти всю кількість хімічних елементів[68]».

Працюючи на бакинських нафтопромислах Нобеля, а згодом займаючись пошуками нових родовищ, Сошенко звертає увагу на шебеке — кам’яні мереживні візерунки на стародавніх тюркських мечетях і мавзолеях. Він з подивом відзначає, що візерунки цілком узгоджуються з його математичною теорією внутрішньої будови кристалів.[69]

Справжнім даром синтетичного мислення володіла ця людина, вмінням охопити всю картину відразу, здатністю об’єднати, здавалося б, несумісні речі — старовинну кам’яну різьбу і внутрішню геометрію структури кристала!

Знову дощовий Петербург, осоружна робота чиновника Гірничого департаменту, а вечорами аж до пізньої ночі — напружена праця вченого-дослідника. Одна за одною в «Міжнародному кристалографічному журналі» виходять роботи Сошенка з теорії кристалів, залишаючись, однак, непоміченими на батьківщині.

Дедалі чіткіших обрисів набирає його теорія кристалічної будови Землі.[70] Уподібнюючи планету кристалові, правильному багатограннику, Аркадій Олександрович спирався на пам’ятки археології, на роботи попередників. Ще в часи неоліту зображення рівностороннього трикутника набули великого поширення. В «Махабхараті», у Платона згадувалося про трикутний поділ Землі. У вигляді гігантського геокристала уявляли її Піфагор і Архімед. 1829 року французький геолог Елі де Бомон приходить до висновку, що в структурі Землі явно проглядається симетрія додекаедра та ікосаедра.

Якби Сошенко не був ученим, то, очевидно, став би письменником. Його статті нагадують художні твори. Частенько навіть прихильники таланту Сошенка-вченого на перше місце ставили його майстерність оповідача, вважаючи професора своєрідним популяризатором науки.

Коли Аркадій Олександрович у 1902 році подав до «Археологічного літопису Південної Росії» рукопис наукової розвідки про новий спосіб визначення центрів стародавніх культур, його теорія була нещадно висміяна, як така, що, за словами редактора, перевершила навіть уелсівську фантастику.

Невдача примусила Сошенка на якийсь час утриматися від опублікування основних принципів нового методу пошуків корисних копалин, що грунтувався на гіпотезі кристалічної будови земної кори: неуки-ретрогради дістали б ще один привід, аби уразити його честь і гідність. Тому вчений повертається до чистої кристалографії.

Одна за одною з’являються статті Сошенка в Німеччині, Англії, Франції. Приходить європейське визнання. У червні 1903 року його обирають членом Баварської Академії наук, а в серпні — екстраординарним професором Петербурзького університету. Через рік він стає одним із 40 членів-кореспондентів Лондонського геологічного товариства. Російська Академія наук у 1904 році робить красивий жест — сорокасемирічттого професора пропонують обрати ад’юнктом Академії по кафедрі мінералогії. Це скидалося на насмішку, бо ад’юнктами звичайно обирали перспективних молодих людей. І все-таки статус академічного чиновника міг до певної міри захистити його від недоброзичливців, яких щораз більшало.

В Росії саме ширилися студентські виступи, і Аркадій Олександрович особисто ходив по інстанціях, прохаючи поновити виключених з університету. Чорносотенці з трибуни Державної думи пригадують професору його колишні зв’язки з народовольцями. Перебування на кафедрі університету стало неможливим. На знак протесту Сошенко подав прохання і про зняття своєї кандидатури для обрання ад’юнктом Академії наук. Відповідь не забарилася.

Лише завдяки підтримці друзів йому вдалося влаштуватись на роботу в Геологічний комітет. Тут саме вирішувалось цікаве, але й винятково важке завдання — укладалась геологічна карта Європейської Росії, так звана десятиверстка, і спеціаліст, ерудит, яким вважався Аркадій Олександрович, був украй необхідний.

Тут учений дістав можливість на практиці перевірити свої припущення щодо розташування древньої скіфської столиці. Продовжуючи займатися картографуванням, Аркадій Олександрович складає археологічну карту, визначаючи місця майбутніх розкопок. Цю карту він гадав опублікувати, але вона так і не побачила світу.

Не полишав Сошенко і занять кристалографією. За винахід у галузі вимірювань і оптичного дослідження кристалів він був удостоєний золотої медалі імені Годрі Французького геологічного товариства. Ряд його робіт переклали в Англії, їх було видрукувано 1907 року у виданнях Індійського геологічного комітету.

Ці публікації знаменують поворотний момент у житті Аркадія Олександровича. Наприкінці грудня він несподівано отримує сповнений захоплення лист від індійського вченого, інженера і просвітителя доктора Крішана Прасада, який, здобувши освіту в Харроу і Кембріджі, очолював філіал англійської фірми «Джейсон-електрік» у Бомбеї. Між ученими зав’язалося жваве листування. Заочне знайомство поступово переросло в дружбу людей, які поставили собі за мету засобами науки змінити життя суспільства.

Сошенко ділиться з індійським другом планами реалізації свого методу пошуку корисних копалин. Крішан Прасад гаряче підтримує цю ідею і пропонує свої послуги, запрошує до себе. Щиро подякувавши за вияв дружніх почуттів, Сошенко змушений відмовитися через ряд об’єктивних причин.

На початку 1908 року Крішан Прасад інформує Аркадія Олександровича про наступний з’їзд Британської асоціації наук, що має відбутися в серпні, і радить взяти участь в його роботі. Не встигає Сошенко відповісти, як з Дубліна від організаційного комітету надходить офіційне запрошення. Обминувши перешкоди, які чинив департамент поліції, Аркадій Олександрович приватно виїздить до Англії, де нарешті знайомиться з індійським однодумцем.

Особливу увагу на з’їзді привернули виступи Джозефа Томсона та Ернеста Резерфорда. Останній, зокрема, повідомив, як відкриття радіоактивних властивостей мінералів наштовхнуло його на створення планетарної моделі атома. Багато хто з присутніх доволі скептично сприйняв нову теорію. Надто фантастичним здавалося, що атом є своєрідною копією сонячної системи. Що стосується Сошенка, то він, як і Крішан Прасад, одразу оцінив історичне відкриття сина австралійського фермера.

В Англії Сошенко знайомиться з Робертом Джейсоном, главою фірми «Джейсон-електрік», якого зацікавили роботи вченого. Як побачимо далі, цей контакт дістане несподіване продовження.

Вивчаючи записки цього періоду, ми натрапили на ряд нотаток, які не могли не привернути уваги. Коли Аркадій Олександрович знайомив індійського друга з подробицями своєї теорії Землі-кристала, Прасад розповів йому про сімейну реліквію — кристал у формі додекаедра. Геометрія земної кулі, запропонована Сошенком, повторювала форму невеличкого кристала, що знаходився в далекій Індії! Що це — дивовижний збіг? Таке питання задали й ми. Підсвідомо відчували, що «теплішає», як у дитячій грі. Таки мав рацію Клод Шеннон: шукаючи одне, можна знайти інше, значно цікавіше, ніж те, що шукаєш.

У Дубліні Сошенко занотовує: «Цивілізації інші знають про матерію багато такого, якого ми навіть не підозрюємо. Не можна догматично заперечувати можливість існування інших вимірів простору лише через те, що ми нездатні їх уявити». Так чи не вперше Аркадій Олександрович звертає погляд у космос. Трохи нижче зроблена приписка, датована травнем 1909 року. Вчений саме познайомився з роботою В. І. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» і під її враженням відмічає: «Невичерпна природа, безумовно, піднесе нам ще чимало сюрпризів».

Участь у роботі з’їзду Британської асоціації наук благотворно вплинула на творчість Сошенка. Його думки все частіше звертаються до глибин Всесвіту. Вчений заново перечитує праці К. Е. Ціолковського. Результатом стало перенесення концепції кристалічної будови Землі в міжзоряний простір, де нашій планеті відводилась роль своєрідного вузла гігантського міжгалактичного кристало-енергетичного каркасу. Він постійно підкреслює, що всі процеси, які відбуваються в земній корі, невіддільні від процесів у Всесвіті. І розгадку життя слід шукати насамперед у земній корі, оскільки вивчення самого лише живого організму не дасть відповіді на це питання.

Сьогодні важко простежити внутрішню логіку вчинків ученого: Сошенко немовби жив у багатовимірному світі, котрий він створив сам, досконало вивчивши найрізноманітніші науки і виробивши певну систему поглядів на оточуюче, яку намагався не без успіху інтерполювати на безконечність.

Аркадію Олександровичу вдалося показати, що стан світу може бути який завгодно — і стовимірний, і мільйоновимірний. Ці стани можуть без кінця переходити один в інший, проте найстійкішим г не чотиривимірний, а шестивимірний — своєрідна яма, з якої практично неможливо вистрибнути. Таким чином, за Сошенком, світу притаманні три часові й три просторові координати. Час, як і простір, володіє висотою, шириною і довжиною.

Збереглися чернетки запланованого виступу на дванадцятому з’їзді російських лікарів і природознавців, що відбувся в Москві 1909 року. Проте несподіване запалення легень перешкодило Сошенкові ознайомити наукову громадськість з новою концепцією простору-часу. З невідомих нам причин праця так і не побачила світу. І тільки через багато років астрофізики почали схилятися до думки, що космологія примусить людство докорінно переглянути просторово-часові уявлення. Судячи з усього, вони будуть значно радикальнішими, ніж навіть революція, очікувана на мікрофізичному рівні.

Безумовно, яким би обдарованим не був Аркадій Олександрович, він не міг знати більше того, що відомо сучасній армії спеціалістів. Але не може не захоплювати наукова сміливість, з якою він ще на початку XX століття відмовився від звичних уявлень і зумів по-особливому, дещо змінивши кут зору, глянути на оточуючий світ, побачити незвичне у звичному. На основі розрахунків і вимірів, які лежали на грані можливого тогочасної науки, він робить, здавалося б, фантастичні екстраполяції та прогнози.

Робота в Геологічному комітеті дедалі більше обтяжувала Сошенка. Сподівання зацікавити промисловців новим методом пошуку корисних копалин не виправдалися. Сім’я Аркадія Олександровича переїжджає до Києва — міста його юності. Проте зайнятися викладацькою і науковою діяльністю не судилося. Довідавшись, що опальному професору пропонується місце в університеті, генерал-губернатор особисто наклав вето на цей прояв лібералізму. Залишившись без засобів до існування, Аркадій Олександрович дає приватні уроки, перекладає для наукових часописів статті з англійської, німецької та французької мов.

Наприкінці 1911 року Сошенко робить спробу зацікавити Головне військово-інженерне управління ідеєю визначення відстані до рухомих об’єктів при допомозі ультразвукових хвиль. Суть її грунтувалася на використанні відомого ще з XIX століття п’єзоелектричного ефекту у кварці: якщо до п’єзокристала підвести електромагнітні коливання, то кристал перетворює їх у механічні, які породжують ультразвукові хвилі. Відбившись від якоїсь перешкоди і потрапивши на інший п’єзокристал, хвилі викликають електромагнітні коливання, які неважко зафіксувати. Це був прообраз ультразвукового ехолота, який сконструює в 1916 році французький фізик Поль Ланжевен з метою виявлення німецьких підводних човнів. Незважаючи на те, що Німеччина повним ходом готувалася до війни, а газети рясніли повідомленнями про дедалі зростаюче суперництво між країнами Антанти і кайзером Вільгельмом, Сошенкову пропозицію було покладено під сукно. Така ж доля спіткала і розроблений вченим картографічний метод пошуку корисних копалин на основі гіпотези кристалічної будови Землі. Не допомогло навіть те, що напередодні першої світової війни в країні бракувало деяких стратегічно важливих мінеральних ресурсів. Тоді Аркадій Олександрович навіть не припускав, що цей випадок невдовзі обернеться несподіваним чином…

У вересні 1913 року Аркадій Олександрович отримав листа з Лондона, в якому глава фірми «Джейсон-електрік» пропонував ученому контракт з метою проведення в Індії детальнішого пошуку корисних копалин його методом. Ознайомившись з умовами контракту, професор Сошенко відповів згодою. Починається підготовка експедиції в далеку країну.

Розділ II

В ДОРОГУ!

О другій годині ночі наші четверо шукачів пригод виїхали з Парижа через ворота Сен-Дені.

Александр Дюма. Три мушкетери

Значна частина щоденникових записів професора Сошенка безповоротно втрачена. Чимало думок, викладених ним на папері, так і залишились нерозшифрованими, деякі з них можна тлумачити по-різному. Тому все, що викликало найменший сумнів чи допускало двозначне розуміння, нами обійдено.

Але передусім — про події, які передували першому запису в щоденнику.

Умови запропонованого Сошенкові контракту були доволі жорсткими. В разі успішного завершення експедиції всі зібрані матеріали, в тому числі карти з зазначенням районів корисних копалин, мусили лягти на стіл глави фірми «Джейсон-електрік», і протягом двох років ні професор Сошенко, ні інші учасники експедиції не мали права вступати в контакти з пресою і розголошувати подробиці нового методу пошуку корисних копалин на сторінках будь-яких видань.

«Джейсон-електрік» зобов’язувалась оплатити рейс з Одеси у Бомбей та придбати великогабаритне обладнання. Всі інші витрати мала взяти на себе експедиція, і вони компенсувалися лише в разі успіху. Розмір винагороди фірма ставила у залежність від експлуатації родовищ, обмежуючи її п’ятьма відсотками майбутніх прибутків. Право формування експедиції залишалось за Аркадієм Олександровичем. Придбання бурильного обладнання та іншого спорядження організовували філіал фірми в Бомбеї, зокрема доктор Прасад, та її представник у Каїрі Стівен Меррей, Сошенко вирішив порадитися зі своїм давнім товаришем по Гірничому інституту Антоном Володимировичем Шведовим, інженером «Землеробського синдикату». Аркадій Олександрович надзвичайно цінував цього неговіркого, напрочуд врівноваженого і витриманого геолога: доля неодноразово зводила їх на Уралі і в Середній Азії.

Чудово розуміючи несправедливість контракту, Антон Володимирович усе ж радив погодитись, бо це була цілком реальна нагода для практичної перевірки гіпотези Сошенка, і сам погодився взятії участь в експедиції.

Третім її учасником став двадцятивосьмирічний інженер-геолог Михайло Федотович Щербак, з яким Аркадій Олександрович познайомився під час роботи в Геологічному комітеті. Ще тоді побачив у молодому досліднику знаючого спеціаліста з гострим аналітичним розумом. Отримавши від професора лист-запрошення, Михайло прямо з гірничих виробок приїхав у Київ. Розчервонілий юнак стояв перед ученим, мнучи в руках інженерський картуз. Аркадій Олександрович був схвильований не менше, ніж цей високий чорнявий красень, трохи схожий на цигана. Щербак був готовий працювати без оплати, аби лиш Сошенко включив його у свою експедицію.

Коли мова зайшла про четвертого учасника, яким неодмінно мав бути лікар, Михайло порекомендував свого близького друга Вітольда Казимировича Лятошинського, колишнього слухача медико-хірургічної академії, з якої той був виключений за участь у студентських заворушеннях.

Було організовано збір коштів для спорядження експедиції. Усі четверо внесли свої збереження. Посильну допомогу подали друзі, знайомі. Та й зовсім незнайомі люди надсилали пожертвування, довідавшись про незвичайну експедицію в Індію. Товариство сприяння успіхам дослідних установ імені К. С. Лєденцова при Московському університеті допомогло придбати спектральне обладнання. Геологічний музей Академії наук і Петербурзьке мінералогічне товариство виділили триста карбованців. І все ж з коштами було сутужно.

Наприкінці січня 1914 року Сошенко одержав листа від Роберта Джейсона: «Сер, перш ніж очолювана Вами експедиція відбуде у Британську Індію, нам слід неодмінно зустрітися й узгодити та обговорити ряд питань. Сподіваюся, що Ви знайдете можливість прибути у філіал «Джейсон-електрік» в Каїрі не пізніше 15 березня. В Александрії Вас зустріне представник фірми містер Стівен Меррей. Він потурбується про фрахт судна та забезпечення експедиції необхідним мінімумом спорядження».

1914 року, лютого 12. Одеса.

«Сьогодні ввечері, рівно о двадцятій нуль-нуль, я дістав лондонський подарунок Роберта Джейсона — американську дивинку — «вічне перо» фірми «Монблан», щоб зробити перший запис у щоденнику, який намірився вести протягом усієї нашої експедиції. Либонь, цей неофіційний звіт таки не потрапить до архівів «Джейсон-електрік».

Ось уже п’ятий день, як наш квартет розбив бівуак у «Північному готелі» на Дерибасівській.

Кожний ранок ми починаємо з того, що робимо візити у контори пароплавства, намагаючись пристроїтися на будь-який рейс в Александрію. Однак найближчим часом нічого втішного не передбачається. Судна Російського товариства пароплавства і торгівлі (РТПІТ) та Добровільного флоту, які наприкінці минулого століття встановили зв’язки з фірмами Бомбея, Калькутти та Мадраса, звичайно, йдучи з Одеси в свої Малоазійські рейси, обов’язково заходили в Александрію. Однак ці судна, як нам повідомили, з грудня стоять у порту. Ми й самі бачили, як сумно похитуються в гавані пароплави, припнуті до пузатих причальних тумб…

Сьогодні почало штормити. Більшість суден вийшла в море. Віє пронизливий зимовий норд. Вода цинкового аж чорного кольору зливається з таким же небом, від чого на душі далеко не святково.

Нас у номері двоє: я і Михайло. Лятошинський і Шведов, незважаючи на негоду, пішли в оперу слухати «Фауста».

Крадькома спостерігаю за молодим інженером. Він вмостився у м’якому фотелі і студіює «Дані геохімії» Кларка. Так, працелюбності йому не позичати. Треба й собі дещо підчитати».

Запис без дати:

«…В неділю кошем вибралися на прогулянку. Погода по-весняному сонячна, тепла вперше за багато днів. Термометр на фасаді імпозантного будинку неподалік знаменитих кафе Фанконі й Робіне показував плюс шістнадцять.

З Миколаївського бульвару долинали мелодійні звуки «Берізки» і «На сопках Маньчжурії», котрі змінювались «Маршем Ізмайловського полку» або «Тугою за батьківщиною».

На розі Дерибасівської та Преображенської верткі хлопчаки пірнали у гомінкий натовп, вимахуючи свіжими номерами «Одеської пошти», «Біржевих відомостей», «Російського інваліда» та «Одеського листка».

Михайло купив обидві місцеві газети, чим викликав у Вітольда іронічну посмішку.

— Дивись не впіймайся. Одеських репортерів, як вогню, боявся сам Чехов. Отож, перш ніж розгорнути котрусь із газет, особливо дітище пана Фінкеля «Одеський листок», гарненько подумай.

— Ви надто консервативні, пане Вітольд, — підкреслено ввічливо відказав Щербак.

Натомлені ходінням вулицями міста, ми посідали на лавку. Михайло увіткнувся носом в останню сторінку «Одеської пошти», де звичайно вміщувалась різноманітна реклама.

— Еврика! — несподівано вигукнув він і тут же заходився не без кпин пропонувати нам відпочинок на вечір, тоном конферансьє вихваляючи продукцію вітчизняного і закордонного кінематографа: — «Чінема-Рояль». Пречудова програма! «За гріхи матері». Довжина картини 1200 метрів. У «Паласі» — «Чотири чорти». Чотири!!! «Ельдорадо» — «Багатоженство, або Квітка міста мормонів»!..

— Пане Щербак, — удавано невдоволено поморщився Лятошинський. — Ви мене дивуєте. Сучасний кінематограф усе-таки не для такого товариства, як ми.

— Дозвольте з вами не погодитись, — продовжував Михайло грати захисника мистецтва братів Люм’єр. — Емоції я вам гарантую. Будете ридати, як немовлята, на будь-якому сеансі.

Несподівано його обличчя посерйознішало. Злегка розтягуючи слова, він промовив:

— Схоже, однак, на те, що я зможу запропонувати присутнім і дещо більш серйозне. Ось послухайте: «Найкращий чай першого збору. Марка Аларм № І. Караванний чай, привезений прямо з Китаю та Індії. Доставку вантажів з Александрії здійснюють судна РТПІТ. У зв’язку з тим, що Одесі загрожує чайний голод, найкращий пароплав Товариства «Великий князь Олексій Миколайович» вирушає в Александрію, щоб доставити звідти індійський чай для нашого прекрасного міста. Гордість нашого флоту дає фору іншим суднам. Усім, кому нетерпеливиться побачити знамениті піраміди й загадкового Сфінкса, зголошуйтесь в РТПІТ!» — по паузі Щербак запитав: — Що скажете на це?

— Типовий стиль бульварної преси, — зневажливо кинув Лятошинський. — Подумай сам: навіщо о цій штормовій порі та ще пасажирському пароплаву перевозити тюки з чаєм?

І все ж інформацію перевірили. Вона виявилась достовірною. Це був рекламний рейс, який мав заохотити грошовиту публіку до літньої навігації. «Великий князь Олексій Миколайович» справді знімався з якоря».

1914 року, лютого 24. Борт пароплава «Великий князь Олексій Миколайович».

«Не віриться, що ще сьогодні вранці ми бродили вулицями цього веселого, скептично-іронічного південного міста. Кожен з нас подумки прощався з батьківщиною, рідними і близькими. Проводжаючих не було. Про строки повернення говорити важко. Телеграфували в Каїр Джейсону про відплиття.

…Я піднявся на палубу. Крижаний вітер обдав солоними бризками.

Пробило шість склянок. Я викрешую вогонь із запальнички й дивлюся на циферблат свого «Павла Буре». Одинадцята вечора. Вдалині підморгує червоним оком химерна істота — Воронцовський маяк.

Пароплав таки нівроку кидав. Спускаюсь по трапу в каюту. Намагаючись не розбудити товаришів, беруся за щоденник:

Хитавиця заважав писати, заважає зосередитись, а моїм друзям хоч би що. Сплять. Дивлюся на них, і теплішає на душі. Яка все-таки досконала річ дружба чоловіча! Кожен з них — особистість, особистість яскрава, неповторна. Найменше знаю я Вітольда Лятошинського. Однак відколи Михайло відрекомендував мені його, був час приглянутись.

Воші різні характерами, зовнішністю, уподобаннями, але всіх єднає невтомна жадоба знань. Із Шведовим мені уже не раз доводилося бувати в бувальцях. Його незворушність, здатність тверезо оцінювати обстановку і приймати єдино правильне рішення завжди ставали в пригоді. Кожне слово його виважене, наперед продумане, нічого зайвого.

Михайло Щербак — цілковита протилежність Шведову. Здоровий скептицизм ніколи не полишає його. Постійно настроєний на дружній жарт. Знає силу-силенну історій, і важко розрізнити, де у нього кінчається правда і починається вигадка. Непосидючий, проте одразу мобілізується, коли цього вимагає діло… Надзвичайно допитливий, великий шанувальник літератури. Невимушено спілкується з людьми, швидко привертає до себе.

Підтягнутий, стрункий Лятошинський скидається на поручика у відставці. Батьки його, наскільки мені відомо, походять із збіднілої польської шляхти. Вони боляче сприйняли виключення свого одинака з академії. Батько зопалу привселюдно відмовився від сина-бунтаря. Вітольд важко переживає це, хоч і прикривається напускною безжурністю.

Тепер ми — братство чотирьох. У чужих краях доля, а може й життя одного залежатиме від другого. Безумовно, вся відповідальність лежить на мені. Тим більше, що мені повірили, повірили в правильність моєї теорії. Шкода лише, що перевіряти її доведеться на чужині. Передчуття говорить, що наша праця не пропаде марно. Шведов і Щербак стали моїми першими опонентами, прискіпливими експертами. Сприйнявши гіпотезу Зємлі-геокристалу, вони без вагань погодилися взяти участь в експедиції. У нас повне взаємне довір’я. Антон у деталях знайомий з моїм методом. І тепер, за час подорожі до Бомбея, нам потрібно буде обміркувати подробиці наступного інженерного пошуку копалин.

…Пройшли Босфор. Залишилися за кормою Дарданелли. Судно повним ходом іде в Александрію».

1914 року, лютого 28. Александрія.

«Близько полудня причалили до молу Александрійського порту. Днина стоїть на диво погідна, тільки вітряно. Чисте, прозоре повітря і бездонне небо, що вабить сліпучою синявою. Команда і пасажири висипали на палубу. З цікавістю розглядаємо незвичне для європейського ока місто.

У порту тіснява. Сила-силенна кораблів з усіх кінців світу. На щоглах суден майорять різноколірні прапори. Прозвучала команда помічника капітана. Матроси скинули трап. Один за одним сходимо на твердь. Не встигли ще як слід розглянутись, як до нас чітким кроком наблизився джентльмен: підтягнутий, зросту вище середнього, в білому костюмі, в білих лакованих штиблетах і гетрах, на голові канотьє. Обличчя чисто поголене. Погляд пронизливий, насторожений.

— Стівен Меррей, — представився власник канотьє.

Англієць по черзі потис наші руки, обдавши запахом одеколону «Брокар».

— Відтепер я учасник вашої експедиції, сер, — стримано всміхнувшись і на якусь мить затримавши мою долоню в своїй, повідомив Меррей. — Така воля містера Джейсона.

Видно, глава фірми вирішив приставити до нас наглядача.

Уладнавши справи з багажем і допомігши швидко пройти митницю, Меррей посадив нас у новенький «форд» і повіз за місто.

Зупинилися в Геліополісі, кілометрів за п’ятнадцять від Александрії, в готелі «Сан Стефано». На першому поверсі — казино під такою ж назвою.

— До речі, — кинув англієць, коли під’їхали до готелю, — в березні 1911 року тут проживав ваш знаменитий Уточкін. Саме тут він виступав з демонстраційними польотами перед двадцятип’ятитисячним натовпом.

Мені пригадався той час. Виконуючи завдання Геологічного комітету, я перебував тоді в Одесі і читав захоплюючі репортажі кореспондента «Одеського листка».

— Що ж, — відказав я Меррею, — три роки тому в Єгипті Росію представляв, і, видно, непогано, Уточкін. Гадаю, що й про Сошенка та К° у скорому часі заговорять.

Він зрозумів мій натяк на умови контракту».

1914 року, березня 5. Александрія.

«Підготовка експедиції в розпалі. Працюємо допізна й часто залишаємось ночувати на судні. Незважаючи на всі запевнення Меррея, команда майже не укомплектована. Четверо з дев’яти завербованих ним матросів не вселяють довіри. Щербак, тільки-но побачивши їх, з досадою кинув:

— Та це ж закінчені пройди! Якщо вони у відкритому морі зчинять бунт і викинуть на щоглі Чорного Джека, я не здивуюся.

Михайло, напевно, має рацію. Я почав вимагати від Меррея негайно розрахувати підозрілих суб’єктів з судна. Англієць спершу протестував, але врешті-решт таки був змушений відступити.

— Воля ваша. Це не я набирав їх, а власник корабля. З ним і вирішуйте.

Берт Смолвуд — капітан «Глорії», досить-таки пошарпаного двощоглового вантажного пароплава, не випускаючи з рота погаслої люльки, убивчим поглядом вшпинився у мене. По його бронзовому обличчі ковзнуло роздратування.

— Можливо, ці молодці й скидаються на шахраїв чи піратів, але це ще нічого не означає. Вони справді непогано розуміються на поножовщині та жінках, але й на морі — також чудово.

— І все-таки я волів би замінити цих чотирьох.

— Як хочете. Але навряд чи ви знайдете щось краще. Окрім всього, вам доведеться заплатити їм неустойку за розірваний контракт.

— Це краще, ніж висіти на реї серед океану.

Берт Смолвуд, вийнявши з рота люльку, зареготав.

— Це все від того, що в дитинстві ви, шановний професоре, начиталися зайвини про піратів. Слово честі, ви мене потішили.

Позбувшись чотирьох матросів, ми змушені були самі разом з двома англійцями, китайцем, індійцем та малайцем вантажити судно. Ця ситуація мала і позитивний бік — своєрідне гартування перед далеким рейсом. Та й команда пройнялася симпатією до нас, адже ми працювали нарівні з усіма. Смолвуд насмішкувато споглядав, як ми носимо спорядження, й очікував, коли ми наберемо матросів до вподоби.

Проблема розв’язалася несподіваним чином. На п’ятий день нашого перебування в Александрії до трапу «Глорії» підійшов міцний плечистий молодик років тридцяти п’яти. Одягнений на європейський кшталт — у світло-сірий поношений, але акуратний костюм. Ми саме курили і тому запримітили незнайомця, котрий, видно було з усього, мав намір піднятися на корабель.

— Піднімайтесь! — по-англійськи крикнув я.

Він, здавалося, тільки цього чекав і миттю вибіг до нас на палубу.

— Твердохліб Роман Миколайович, — українською мовою представився незнайомець.

— Ти диви, — здивовано протягнув Михайло, — земляк. Звідки?

— З Вінниччини.

— Дивина та й годі!

З першого ж погляду він нам сподобався. Смаглявошкіре обличчя з трохи насмішкуватими, розумними карими очима. Довгі козацькі вуса підкреслювали його добродушність і аж ніяк не пасували до європейського костюма.

Виявилося, що Твердохліб був у числі, інтернованих в румунській Констанці матросів «Потьомкіна». Не чекаючи, поки королівські власті видадуть його Росії, він утік. Доля закинула Романа спершу до Франції, затим у Німеччину. Звідти він виїхав на Близький Схід, на будівництво Багдадської залізниці. Коли дорога була добудована до Басри, почалися тертя між Німеччиною і Англією щодо дальшого будівництва. Англія категорично заперечувала проти продовження дороги за Басру, вимагаючи, щоб до складу правління Багдадської залізниці увійшли й англійські представники.

Словом, Роман Твердохліб залишився без роботи. До Александрії він прибув майже одночасно з нами. Фортуна поки що не всміхалася йому. Тому, довідавшись про нашу експедицію, вирішив запропонувати свої послуги. Тим більше, що йому давно хотілося побувати в Індії.

Кандидатура Твердохліба нас влаштовувала. Смолвуд лише багатозначно попихкував люлькою: він таки умів цінувати людей. Роман виявився чудовим механіком, був майстром на всі руки і став своєрідним «господарем» експедиції. Варто було подивитися, як він торгується з арабами на базарі, вкладаючи у цей процес всю свою красномовність. Роман закочував очі, енергійно жестикулював, у потрібний момент бив себе в груди, розсипався довжелезними тирадами, прикликав у свідки аллаха. Ефект був феноменальний. Провізія прибувала найкращої якості і за найдешевшими цінами. Останнє розчулило Смолвуда найбільше, і він призначив Романа боцманом. Той же Роман підшукав ще трьох матросів, які справно взялися за роботу.

Меррей кудись зник, нікого не попередивши. Капітан висловив здогад, що його викликав Джейсон у свою резиденцію в Каїрі. Як виявилося через день. Смолвуд мав рацію. Портьє готелю «Сан Стефано» прислав у порт хлопчика-боя, котрий повідомив, що з Каїра дзвонив Стівен Меррей і просив негайно передати, щоб професор Сошенко прибув у столицю для розмови з сером Робертом Джейсоном.

Того ж дня я поїздом відправився до Аль-Кахіри.[71]

Ще в Одесі придбавши книгу Кромера «Сучасний Єгипет», я. уривками читав її під час морської подорожі і тепер, по дорозі до Каїру, також намагався дещо почерпнути з неї, хоча усвідомлював, що книга написана тенденційно. Незважаючи на те, що Єгипет формально вважався незалежною частиною Османської імперії, країною фактично управляли англійці, і Кромер відверто виклав їхнє кредо: «Англієць прийшов у Єгипет з важливою місією… Він поглядає на Індію і каже сам собі з усією впевненістю представника імперської раси: я можу виконати це завдання, я виконував його і раніше…» Яку місію англійці мали на увазі, ми вже бачили в Александрії — незгасаючий конфлікт між ними та місцевим населенням.

Я розгорнув англійський тижневик «Сфінкс», що видавався у Каїрі. Відчувалося, що хоч англійці доволі міцно тримають у своїх руках політику, королівський турецько-єгипетський двір та банки, місцева політична опозиція вимагає зміни влади, нагадуючи англійцям, що вони ще в 1883 році обіцяли покинути Єгипет, як тільки «єгиптяни будуть спроможні управляти своєю країною». А вже настав рік 1914-й».

Розділ III

ГРА МАЙЖЕ ЗА ПРАВИЛАМИ

Уладнавши й уточнивши найменші деталі договору, вони приготувалися до виходу в море.

Рафаель Сабатіні. Одіссея капітана Блада

1914 року, березня 12. Каїр.

«На вокзалі майже повторилась александрійська ситуація. Ще з вікна поїзда я помітив на пероні Меррея, який нетерпляче поглядав на годинник. Обмінявшись короткими вітаннями, ми попрямували до розкішного «ролс-ройса» — особистого автомобіля сера Роберта Джейсона.

До центру Каїра, вірніше Каїра європейського, добиралися майже півгодини. Я намагався скласти власне враження про це місто — химерну суміш європейського та марокканського стилів.

Промайнули вілли англійських чиновників, приховані високими загорожами, пальмами й густими акаціями. Переважна більшість будинків, повз які ми проїжджали, викладена з жовтуватого каменю. Просторі балкони, пишні фасади. Місцями розбиті зелені бульвари. Однак близькість пустелі відчувалася повсякчас.

Водій зупинив машину напроти готелю «Континенталь-Савой». Тут, як пояснив Меррей, цілий поверх займав філіал фірми — каїрська резиденція Роберта Джейсона.

— Халас, — оголосив шофер-араб. — Все. Приїхали.

Незвична картина відкрилась моїм очам. Тут, у центрі європейського Каїра, при самісінькому вході у готель, нам пропонували придбати дорослого лева, що хижо позирав з кліткрі на ймовірних покупців, удава, який, скрутившись у велетенський клубок, здавалось, мирно спав. Замурзані хлопчиська-газетярі обліпили машину, навперебій пропонуючи «Дєйлі мейл», «Нью-Йорк трібюн», «Сфінкс», «Журналь д’Ежіпт». Тут же бродячий циркач демонстрував іноземцям номери свого мавпича — бабуїна-акробата.

— Ходімо. Ми вже запізнились, шеф буде невдоволений. Екзотики не бракуватиме і в Індії, — квапив мене Меррей.

Власник фірми прийняв нас у своєму кабінеті на п’ятому поверсі. Кабінет скоріше нагадував зал історичного музею. Аксесуари минулого, раритети типу стародавніх єгипетських статуеток, згортків папірусів мали, очевидно, засвідчувати мистецькі смаки господаря. На трьох стінах були розвішані речі з Індії: шкури тигрів, гепардів, левів, різноманітна зброя — списи, кинджали, рушниці, шаблі.

Четверту під самісіньку стелю займали стелажі з книгами, манускриптами. Виднілись шкіряні, тиснені золотом корінці англійського видання енциклопедії Брокгауза. Словом, у Каїрі Джейсон почував себе як удома. Шведов устиг навести довідки про цього «електричного» лиса. Виявляється, кар’єру свою він розпочав звичайним клерком дрібної компанії в Калькутті. Деякий час працював комівояжером якоїсь другорядної фірми. А потім — несподіваний злет у результаті спекуляції на срібних рудниках.

Високого зросту, худорлявий, у строгому чорному костюмі, підкреслено ввічливий — таким пам’ятався Джейсон ще з Лондона. Довгасте обличчя, прямий ніс, щіточка жорстких вусиків. Темно-русяве волосся з легкою сивиною зачесане на лівий бік. Типовий брит, причому, як я зрозумів з подальшої розмови, із диктаторськими замашками.

Коли ми з Мерреєм увійшли до кабінету, Джейсон, не встаючи з-за письмового столу, кивнув на оббитий шкірою диван біля декоративного каміна, на якому красувались мейсенські порцелянові статуетки.

— Як вам Єгипет? — недбало запитав мене глава фірми.

Не встиг я відповісти, що нам було не до тутешньої екзотики, як Джейсон продекламував знамениті Шилінгові рядки:

Захід — це Захід, а Схід — це Схід,
і з місць вони не зійдуть,
поки не стане Небо з Землею
на Страшний господній суд.

— Сподіваюсь, ви вже встигли зауважити, що Кіплінг якнайкраще відобразив ту прірву, яка існує між двома цивілізаціями? Зрештою, говорити про якусь цивілізацію на Сході сьогодні не випадає.

— Наскільки пригадую, в цій баладі є й такі рядки: «Але немає Сходу — й Заходу нема», — не втримався я, щоб не ущипнути ревного захисника британської корони.

— О! Ви добре орієнтуєтесь не лише в геології! — зобразив здивування Джейсон.

— У міру можливостей. І можу з усією відповідальністю твердити, що талановиті вірші Кіплінга відповідають тенденції звести духовний бар’єр між культурами Сходу і Заходу.

— Містер Сошенко трохи і політик. У молодості він навіть був досить радикально настроєний до уряду. Та й тепер не вельми жалує його. Чи не так? — докинув Меррей.

— Бачу, ви непогано поінформовані.

— Повинна ж фірма знати, з ким мав справу, — прокоментував Джейсон.

Відверто кажучи, мені не зовсім сподобалось копирсання в моєму житті.

— Я не авантюрист, — продовжував Джейсон, — не люблю вкладати капітал у непевну справу. Я запам’ятав вас ще з Дубліна. Однак тоді ваш метод, про який мимохідь зайшла мова на з’їзді, мене не дуже зацікавив. Лише згодом, завдяки Крішану Прасаду, я прийшов до висновку, що варто ризикнути. Хоча б з тих міркувань, що у вас з’явилася цікава ідея використання п’єзоелектричного ефекту. Наша фірма може собі дозволити взятися за розробку вашої ідеї.

«Звідки Джейсону відомо про мій лист у Головне військово-інженерне управління?» — подумав я. Джейсон продовжував.

— Експерти фірми вважають, що ваша несподівана теорія кристалічної будови Землі не така вже й безпідставна, і є сенс переконатися, наскільки вона придатна для пошуків корисних копалин. Тому й було запропоновано вам підписати контракт. До речі, ми могли б підписати і контракт про співробітництво у реалізації вашої ідеї ехолота.

— Краще не поспішатимемо, — інтуїтивно я відчував, що цей зондаж далеко не випадковий.

— Не наполягаю. Нас цікавить насамперед нафта. Транспорт, хімічна промисловість, індустрія — все потребує нафти. Словом, нас цікавить у першу чергу нафта. Потім — алмази, золото, срібло, платина.

Зрозумівши моє мовчання як згоду, глава фірми продовжував розвивати свою думку. Він встав з-за столу і вийшов на середину кабінету.

— Ви орієнтуєтесь у політиці, містер Сошенко, і не можете не бачити, що конфлікт між найбільшими державами світу назріває. На щастя, Англія, Росія і Франція в одній упряжці. Потенційний противник відомий — кайзер Вільгельм. Отож найближчим часом нам потрібна буде стратегічна сировина: селітра, слюда, марганець тощо. Працюючи на Антанту, ви одночасно зможете вдовольнити і свою професійну цікавість — переконатись у правильності вашого методу.

— Я й не підозрював, які сподівання на мене покладаються, — зіронізував я.

— Я схильний довіряти рекомендаціям Крішана Прасада. Він надто довго працює на нашу фірму, щоб пропонувати речі нереальні.

— Хотілося б одразу з’ясувати одне питання. Мені не зовсім зрозумілі майбутні функції містера Меррея.

— Справа в тому, — почав здалека Джейсон, — що індійське населення не бачить живого втілення влади, на яке б воно могло перенести свої вірнопідданські почуття. Король чи королева для них лише далекий привид. Уряд Індії — це ціла бюрократична організація. Віце-король міняється що п’ять років. Чиновники без кінця пересуваються. Збирачі податей і їх підлеглі — єдині офіційні особи, з якими населення країни спілкується, — рідко залишаються два роки підряд на своєму посту. Таким чином, вірнопідданські почуття індійця не знаходять живої точки прикладання. Є й інша дражлива обставина, в якій іноземець повинен бути вкрай обережним. Індійці стали надто підозріливими, коли ознайомилися ближче з життям англійців. Вони обурюються, що англійці, прилучаючи їх до європейської цивілізації, все ж не відчиняють перед ними дверей свого суспільства. В міру поширення освіти і глибшого проникнення індійців у громадські сфери те, що було би ще складністю у суспільних відносинах, загрожує перетворитись у політичну небезпеку, І багато вищих урядовців, як-от лорд Керзон і лорд Кітченер, вважали своїм обов’язком вплинути на громадську думку, вжити адміністративних та інших заходів, щоб розрядити атмосферу.

— Щось подібне було і в Росії перед революцією 1905 року. Були й поступки, і адміністративні заходи. І все-таки народ вийшов на барикади.

— Я все забуваю, що ви бунтар не лише від науки, — засміявся Джейсон і продовжував: — На щастя, ситуація в Індії відмінна від російської. Схід — це Схід. Містер Меррей допоможе вам розібратися в обстановці.

— Однак у мене складається враження, що ви мені не довіряєте. Доктор Крішан Прасад, мабуть, краще знає тамтешню обстановку.

— Він допомагатиме вам. Але самі розумієте…

— Міркування про боязкого і слабкого індуса — постійна тема англійської літератури, — не втримався я.

— Ваша категоричність дещо наївна, — в голосі Джейсона почулися нотки роздратування. — На Прасада покладено керівництво філіалом фірми. Отож нехай виправдовує виявлене йому довір’я. Смію вас запевнити, що роботи у нього вистачає.

У розмову втрутився Меррей.

— Сер, — стримано звернувся до мене англієць, — ви просто не уявляєте, наскільки складна Індія як країна. Якби вона володіла більш родючою землею, багатшими надрами, то й тоді не могла б використати своїх ресурсів. Картина, яка постає перед стороннім спостерігачем, може ввести в оману. За поширеним в Індії жартом, з п’яти, котрі працюють, один нічого не робить, один відпочиває, один дивиться на них і один допомагає їм. Щось подібне спостерігається і серед дрібних землевласників, які, однак, насмілюються звинувачувати уряд у надто високих податках. На вулицях повно жебраків, тимчасом відомство громадських робіт не може знайти на місці необхідної кількості рук. Більше того. Індуси і мусульмани, буддисти і християни завжди мають про запас будь-яке свято, котре скорочує кількість робочих днів. І при цьому індійці ображаються, коли перед ними хвалять працелюбність китайців та ініціативність японців.

— Переконаний, що в Китаї ви так само говоритимете про Індію та Японію, а в Японії — про Китай та Індію. У вас колоніальний спосіб мислення. Тільки й усього.

— Вам не слід бути таким категоричним, містер Сошенко, — втрутився Джейсон. — Ми знаємо, що кажемо. Англії цілком вистачає індійського пророка Махатма Ганді, що проповідує ненасильницьку боротьбу за якісь там ідеали правди і добра. Словом, ви зануритесь у неймовірно складний світ політичних течій, угруповань, і вам буде досить складно розібратись у них. Треба бути надзвичайно обережним у своїх діях і вчинках. Функції містера Меррея саме й полягатимуть у тому, щоб допомогти вам уникнути необачних кроків. «Індія спокійна, як пороховий погріб перед вибухом», — так характеризував становище в Індії якихось двадцять років тому віце-король Індії Джон Лоуренс.

— Це дуже скидається на політичний нагляд.

— Даремно, цілком даремно ви так думаєте, — удавано скрушно похитав головою Джейсон. — Меррей ні в чому не заважатиме вам, коли мова йтиме про роботу.

— Буде краще, коли цей пункт ми внесемо у контракт.

— Як хочете. Контракт у вас?

Я мовчки дістав з портфеля свій примірник договору. Моя пропозиція тут же була внесена рукою глави фірми і скріплена його підписом.

Прощання відбулося в істинно джентльменському дусі — стримано, досить прохолодно.

Джейсон сказав на закінчення:

— Діяння людей — наукові відкриття, мистецька творчість, подвиги любові й самопожертви — усе це не може перебороти закладеного природою в людині егоїзму. Що стосується нас, англійців, то ми вважаємо, що вічні лише наші інтереси, і наш обов’язок — їх захищати.

Це кредо, сформульоване свого часу англійським прем’єром Пальмерстоном, справді якнайкраще пасувало акулі бізнесу. Однак я промовчав.

Меррей посадив мене у поїзд, а сам повернувся в «Континенталь-Савой» — як я зрозумів, для остаточних інструкцій. Завтра він мав прибути в Александрію, а післязавтра «Глорія» відчалювала, щоб узяти курс на Порт-Саїд, відтак через Суецький канал, Червоне море, Баб-ель-Мандебську протоку — у відкритий океан».

1914 року, березня 15. Борт пароплава «Глорія».

«За бортом ніч. Я вдивляюсь у той бік, де мас бути берег, намагаючись відшукати якусь точку відліку. Марна слрава. Йдемо в суцільній пітьмі. Вільні від вахти матроси і учасники експедиції на верхній палубі. Я ж вирішив хоча б дещо записати під враженням початку довгого плавання. Мерехтлива жарівка ледь освітлює каюту на чотирьох.

Півгодини тому капітан Смолвуд власноручно відкоркував три пляшки французького вина. Прозвучали тости за успіх справи. Лятошинський заспівав: «Гром победы, раздавайся, веселися, храбрый рос!» Меррей вправлявся у дотепах. Але виходило це у нього натягнуто. Досить швидко він сп’янів і невдовзі пішов геть разом з капітаном.

На якусь мить мені здалося, що причиною швидкого зникнення Меррея стала присутність Твердохліба. Роман надто уважно розглядав англійця; може, вони стрічалися раніше. Як виявилось, не лише я запримітив це. Лятошинський, піднімаючись трапом на палубу, коротко кинув мені:

— Здається, наш боцман знає звідкись містера Меррея.

Що б це могло означати? Але, як мовиться, ранок вечора мудріший. Час спати».

* * *

Подорож з Александрії до Бомбея зайняла майже дев’ять днів. Товариські стосунки між командою і вченими робили плавання приємним. Дні стояли погідні, теплі. Легкий бриз приємно освіжав.

Однак плавання не було розвагою. Аркадій Олександрович примушував усіх інтенсивно вивчати розмовну мову хіндустані і вдосконалювати знання англійської. Він щовечора влаштовував бліцтурніри. Арбітром виступав матрос-індієць Рамакрішна, який делікатно поправляв білих сагібів.

На запитання здивованих супутників, звідки Аркадій Олександрович знає хіяді, вчений пояснив, що протягом трьох років відвідував лекції в Лазаревському інституті східних мов, а розмовної мови навчився в колонії індійських купців-парсів у Сураханах неподалік Баку, коли працював на нафтопромислах Нобеля.

У вільний час по черзі читали двотомник Ж. Шейс. «Сучасна Індія», куплений Лятошинським в Одесі у букініста.

І все ж цей відрізок подорожі проходив досить одноманітно, тому особливо цікавих записів у щоденнику Аркадія Олександровича ми не знаходимо. Проте два епізоди заслуговують на увагу.

1914 року, березня 16. Борт пароплава «Глорія».

«Близько восьмої ранку ми зі Шведовим нарешті приступили до уточнення координат вузлів вписаного в Землю додекаедра та ікосаедра у районі півострова Індостан. Треба було провести розбивку індійського трикутника на відповідні трикутні підсистеми, відтак прокласти ребра додекаедра, що розходяться від вузла — дельти ріки Інд. Ми окупували кают-компанію, де, зсунувши всі столи, розклали великі карти англо-індійського генерального штабу.

Як я припускав, роблячи розрахунки ще в Києві, одна сторона індійського трикутника майже збігалася з західним контуром півострова. Експедиція мала пройти маршрутами ребер і на них проводити геологічні пошуки.

У тому, що я на вірному шляху, переконувало, зокрема, існування золотого рудника Колар на схід від Банталора — якраз на ребрі кристала Земля.

Поступово жовто-брунатний півострів, помережаний клаптиками зелені, почав скидатися на папугу під різноколірною сіткою з трикутників і крапок, що ділили їх сторони навпіл і визначали геометричні центри.

Робота копітка. Антон Володимирович усе частіше знімав окуляри в круглій металевій оправі і, мружачись, протирав їх фланелівкою. Знову брався за олівець, наносив координати і, бурмочучи собі щось під ніс, старанно сполучав під лінійку вирахувані точки.

Перед обідом він геть втомився і вирішив податися до молодих: Лятошинський і Щербак досліджували вміст багажу.

Я залишився в кают-компанії один і взявся перевіряти власні розрахунки, бо ж найменша похибка могла обернутися тижнями, а то й місяцямрі марних блукань поблизу справжніх покладів.

Несподівано рипнули двері.

— Це ти, Антоне?

— Ваш колега дихає чистим морським повітрямт містер Соїпснко, — почувся веселий голос Меррея.

Я відірвався від розрахунків. На порозі стояв старший компаньйон фірми «Джейсон-електрік». На його породистому обличчі була приклеєна посмішка.

— У мене таке враження, що ваші кишені, містер Сошенко, вже набиті золотом і алмазами, — англієць підійшов ближче, подивився на розмальовану карту і продовжував у такому ж іронічному дусі: — Ви нагадуєте мені мою девонширську бабусю, яка над усе полюбляє в’язати своєму єдиному внукові теплі пуловери і шкарпетки, — у відповідь на мій нерозуміючий погляд він пояснив: — У вас, видно, також є певна система в’язання. Ви в’яжете своєрідну сітку в голові, а потім накидаєте її на об’єкт, який вас цікавить. Ви й справді можете накинути ось таку різноколірну сітку на будь-який район планети?

Меррей чогось хотів від мене. Мов кіт, що обережно кружляє навколо сала, англієць підбирався до мети.

— Всю планету можна упіймати в подібну сітку.

— Таки всю? — Меррей з-за моєї спини приглядався, як я виписую колонки цифр.

Не діждавшись відповіді, він попрямував до буфета. Скрипнули дверцята, почувся дзенькіт кришталю.

— Вип’єте? Смолвуд тримає непогане шотландське віскі. Я заперечно похитав головою.

— Я трохи розслаблюсь.

Якийсь час у кают-компанії панувала мовчанка. Чути було тільки, як Меррей наливає собі трунок і віддихується після випитого.

— Ваша «Смирновська» таки краща, — констатував він.

— У Шведова є деякий запас. Якщо дуже кортить, то він вам випише, — неприязно мовив я.

Присутність Меррея почала меце дратувати. І чого йому треба?

— Послухайте, містер Сошенко, — знову озвався він. — Не знаючи деталей вашого методу, я, як і мій шеф, переконаний у його правильності. Години через чотири ми вийдемо з Аденської затоки і можемо різко повернути на південь, на Дар-ес-Салам!

— Не розумію.

— Ви можете заробити набагато більше і швидше в Німецькій Східній Африці.[72] Я знаю там надійних людей.

— Це що, перевірка на лояльність у відношенні до «Джейсон-електрік»? Чи. може, ви представляєте на борту «Глорії» не містера Джейсона, а якусь іншу фірму?

— Можливо, ви не такі вже й далекі від істини, професоре, — криво усміхнувся Меррей. — Але за свої слова ручаюсь. Я сім років працював геологом у компанії «Консолідейтет даймонд майне», що належить концерну «Де Бірс» у Німецькій Східній Африці. Там розмах далеко більший.

Мені була відома історія знаменитої компанії та її засновника Сесіла Родса, що займався пошуками родовищ золота і алмазів поблизу озера Вікторія. Невже Меррей — агент цієї фірми?

— А ви не боїтеся, що я повідомлю містера Джейсона про закулісні переговори?

— Пусте. Він вам не повірить. Подумає, що ви просто набиваєте собі ціну. Подумайте над моєю пропозицією. Якщо не дасте відповіді через чотири години, будемо вважати, що ніякої розмови між нами не було.

— Все це надто скидається на авантюру.

— Гаразд, — вкрадливо мовив Меррей. — Скажіть відверто: хіба це так принципово для вас — перевіряти свій метод саме в Індії?

— До чого ви хилите? Чи вам не відомо, що саме ваша фірма надала мені можливість здійснити цю експедипію? Відверто кажучи, я з найбільшим задоволенням провів би дослідження на батьківщині, і лише обставини примусили мене укласти контракт з «Джейсон-електрік».

— В цьому я не сумніваюся. Не сумніваюсь і в тому, що ви значно ефективніше могли б проводити свої дослідження в Африці. Повторюю: сім років мені довелося працювати у Німецькій Східній Африці. Там ви мали б більше простору. Німці, як ніхто, цінують технічні новинки, енергійність і діловитість. Ми могли б утворити компанію по розробці алмазів чи золота.

— Чому ви не звернулися з цією пропозицією в присутності Джейсона?

— На все свої причини, — ухильно відказав Меррей. — Від вас вимагається лише принципова згода, і «Глорія» при виході з Аденської затоки бере курс на Дар-ес-Салам.

На що він надіється? Мабуть, опинився у безвихідному становищі, коли так безпардонно зраджує свого патрона. Чи тут розігрується якась інша карта?

— Давайте не будемо розчаровувати містера Джейсона. Гаразд? Адже ви джентльмен, Меррей, чи не так?

— Воля ваша, професоре, — в голосі Меррея чулася погроза. — Гадаю, ви розумієте, що ця розмова конфіденційна?

Раптом він напружився, до чогось прислухаючись. Лише тепер я почув обережні кроки в коридорі.

Меррей прожогом вискочив у коридор. Добру хвилину його не було. Повернувся явно рознервований. Я зробив висновок, що йому не вдалося встановити, хто міг підслуховувати нашу розмову.

— Ви нічого не чули?

Я знизав плечима.

— Словом, подумайте, містер Сошенко. Вам як ученому повинно бути байдуже, де перевіряти свою гіпотезу. Наука інтернаціональна. А німецький орел уміє бути набагато вдячнішим, ніж англійський лев. Зрештою, ви дістанете можливість без усяких труднощів роздобути кошти для створення свого приладу. Подумайте. Я вам добре раджу.

Он куди він хилить! Виходить, німців зацікавив не лише мій картографічний метод, який вони не проти випробувати у своїй колонії, але й ехолот…

Тепер зрозуміло, чому так протестував Меррей, коли ми категорично відмовились від уже набраної команди. Найімовірніше, вона мала забезпечити зміну курсу при виході з Аденської затоки.

— Містер Меррей, давайте забудемо, що ви тут мені говорили. Так буде краще.

Англієць не встиг нічого відказати. Двері в кают-компанію відчинились, і на порозі виріс Твердохліб:

— Час обідати, — весело заявив він.

Услід за ним з’явилися хлопці. Стюард і кок несли на тацях обід.

Меррей змінився на обличчі. Поява «господаря» експедиції та й усіх наших була для нього вкрай небажаною. Мені подумалося, що Роман міг чути наш діалог. Що ж, нехай. Свідок. у такій ситуації не завадить.

Під час обіду Меррей підсів до мене. Нахилившись, тихо мовив:

— Я не зовсім вдало пожартував.

У відповідь я вибачливо кивнув: мовляв, з ким не бувай.

…Чи справді мої підозри небезпідставні, чи це всього-на-всього труба провокація Джейсона? В такому разі, яка позиція капітана Смолвуда? Якщо я не помилився щодо можливості змови, то він або другий офіцер пароплава, якщо не обоє разом, діють спільно з Мерреєм.

Мої роздуми порушив Шведов. Він був помітно збуджений.

— Що трапилось? — запитав я.

— Лятошинський з’ясовує стосунки з Мерреєм далеко не джентльменським чином. Багато медикаментів — хінін, вакцини проти тропічних хвороб — виявилися з порушеними строками зберігання. Їх можна викинути за борт. Меррей запевняє, що особисто перевіряв штампи в накладних і маркіровку на ящиках.

— І що ж?

— Маркіровка на ящиках справді вказує, що медикаменти виготовлені три місяці тому. Документи теж у порядку, але дати на ампулах і коробках з таблетками — трирічної давності.

— Як реагує на це представник Джейсона?

— Каже, що в Бомбеї докладе максимум зусиль, щоб виправити становище.

Я повідомив Шведова про дивну пропозицію Стівена Меррея. Антон Володимирович досить спокійно сприйняв цю інформацію, лише усміхнувся самими кутиками губ.

— Схоже на те, що дехто не зацікавлений в успішному завершенні експедиції.

У свою чергу Шведов розповів, що під час мого перебування в Каїрі у номер готелю намагався проникнути один, із пасажирів пароплава, яким ми припливли з Одеси. Його випадково затримав готельний детектив і спровадив у поліцію. Щоб не хвилювати мене, Антон Володимирович не повідомив тоді про цей інцидент. Чи не полював невідомий зловмисник за моїми паперами?»

* * *

Як можна зрозуміти з уривчастих фраз, занотованих Арка дієм Олександровичем, напередодні відплиття експедиції в готелі «Сан Стефано» з’явився невідомий, який відрекомендувався другим секретарем німецького консульства в Александрії. Він хотів, щоб Сошенко розірвав контракт з фірмою Джейсона і взявся за проведення пошукових робіт у Німецькій Східній Африці. Умови, які пропонував німець, були значно вигіднішими. Вчений відкинув пропозицію, оскільки ніколи не торгував своєю честю.

Нам не відомі подробиці розмови. Проте можна здогадуватись, що фінал її був досить бурхливим. Дещо прояснює запис, зроблений Сошенком одразу після візиту незваного гостя: «Здається, германця цікавить не стільки мій метод пошуку корисних копалин, скільки пристрій для визначення відстаней між віддаленими предметами. Що ж, кайзеру Вільгельму така іграшка гшні вельми придалася б».

Тепер — ідентична пропозиція Меррея. Є над чим задуматись. Але, заклопотаний експедиційними проблемами, складанням карти, Сошенко пояснив ці, як він вважав, непорозуміння закулісними махінаціями бізнесменів, ладних нажитися будь-яким способом.

Розділ IV

ВОРОТА ІНДІЇ

Хай наші друзі на батьківщині порадуються разом з нами: ми дісталися до мети своєї подорожі і тепер можемо сказати, що твердження професора будуть перевірені.

Артур Конан-Дойль. Загублений світ

1914 року, березня 26. Бомбей.

«Прямо по курсу в напівпрозорому мареві ранкового туману з’явилася ниточка суходолу майже зливаючись з горизонтом. Перед нами лежала загадкова для кожного європейця Індія.

Британська Індія — вісім анексованих англійськими властями провінцій і майже шістсот князівств, що перебувають у васальній залежності від британської корони. Князівства часто карликові, територією в кілька квадратних кілометрів. Створення таких князівств усіляко заохочується, адже в цих умовах легше владарювати.

Справа залишився острів Елефант, і через якихось півгодини нашим очам відкрилось величне місто. «Глорія» повільно увійшла в акваторію Бомбейського порту.

Стерновий, розвернувши судно лівим бортом паралельно до пірса, обережно підводить його до бетонного причалу. Підсилені рупором, лунають команди капітана. Товсті канати летять за борт, їх хвацько підхоплюють і обмотують навколо причальних тумб смаглявошкірі індуси в тюрбанах. Ще одна команда — і подано трап.

Порт наче гігантський мурашник: снують кулі з важкими мішками на спинах, рикші з невеликими двоколками, на яких навантажені паки бавовни. Миготять і миготять обличчя: бронзові малайців, оливкові китайців, метисів, чорні негрів, білі європейців. І, звичайно, смагляві місцевих жителів — тамілів, маратхів, сікхів, парсів… Воістину вавілонське стовпотворіння.

Нарешті я помітив Крішана Прасада. Він був одягнений у традиційний для маратхів костюм-дхоті і ачкан — довгополу білосніжну куртку з глухим стоячим коміром. На голові красувалася шапочка-топі. У Дубліні Крішан носив європейський костюм, тож не дивно, що я не відразу впізнав його.

— Крішан! — закричав я, махаючи рукою.

Індус запримітив мене, гоставив на землю саквояж і схилився у традиційному поклоні, склавши долонями руки перед собою.

Біля доктора Прасада стояв опасистий, приземкуватий чоловік у сорочці кольору хакі, у коротких штанах, що відкривали криві ноги у білих гетрах, взуті в міцні черевики. Натягнутий на самісінькі очі білий корковий шолом дозволяв розгледіти лише пишні руді бакенбарди. Одне слово, Джон Буль. Він розмахував стеком і кричав на смаглявошкірих юнаків і підлітків, які з’юрмилися коло стіни пакгаузу.

— Це стивідор[73] Бомбейського порту Джоб Мердок, — пояснив капітан Смолвуд. — Особа вельми поважана: від нього залежить, як швидко нас розвантажать. З цими колоніальними чиновниками слід бути ввічливим і якомога обережнішим. Почуття власної гідності у них гіпертрофоване, і вони полюбляють стромляти носа куди не слід. Моя порада — запропонуйте йому як презент дві-три пляшки «Смирновської», і всі митні формальності буде одразу полагоджено.

Я передав зміст нашої розмови Шведову, він підкликав Твердохліба, Роман розуміюче кивнув і щез у каюті.

Крішан міцно обняв мене. Поцікавився, як минула подорож. Я описав у кількох словах наш шлях з Одеси в Бомбей. Докладну розмову ми вирішили перенести на вечір.

Носильники забігали з нашим багажем, усім своїм виглядом показуючи, що дивуються білим сагібам, які допомагають їм складати важкі дерев’яні й металеві ящики біля пакгаузу, носять саквояжі, баули, шкіряні та брезентові сумки. А коли отримали від Твердохліба за свою роботу десять фунтів на всіх, їх здивуванню не було меж.

Найменший із підлітків несміливо підійшов до Романа:

— Бакшиш, сер…

— Буде й бакшиш. Ех діти, діти…

Колишній матрос обдарував хлопчину цукром. Знайшлись у нього подарунки і для інших носильників.

Один з юнаків, немовби вибачаючись, звернувся до мене як до старшого серед дивних сагібів:

— Я не боюсь роботи. Можу працювати хоч і двадцять годин на добу. Хотів стати рикшею, але не було грошей, щоб заплатити хазяїну за коляску. Пробував возити вантажі — теж нічого не вийшло: немає візка.

— Може, вам чимось допомогти?

— Спасибі, сер. В Індії надто багато людей, які потребують допомоги. Але коли вам знадобляться носильники на тривалий час, майте нас на увазі.

— Гаразд, — подав я йому руку, відтак звернувся до Твердохліба. — Справді, побалакайте з хлопцями, Романе. Можливо, ми й скористаємось їхньою пропозицією.

— Ви даремно балуєте цих тубільців, — невдоволено зауважив Меррей.

— Дуже вірно, сер, — почувся хрипкий голос Джоба Мердока. — Якщо схочете, я вам запропоную найкращий вибір.

По розпашілому м’ясистому обличчю стивідора видно було, що завдяки «Смирновській» стосункам представника місцевої влади і гостей Британської Індії вже ніщо не загрожує.

— Митні формальності ми з містером Шведовим полагодили, — доповів англієць. — Які будуть вказівки?

— Особисті речі прибулих слід відправити в готель «Брістоль». Вантаж експедиції — у представництво фірми «Джейсон-електрік», — розпорядився доктор Прасад.

Мердок продублював його слова носильникам, і вони заметушилися біля вантажу. Коли Крішан відійшов від них, щоб детальніше пояснити, куди що нести, «Джон Буль» довірливо нахилився до мене і зашепотів:

— Ви бачите? Цей тубілець уже навчився командувати. Ось до чого призводить наша цивілізаторська місія. Ці індуси вже й до Лондона і Кембріджа дістались. Освіти їм, бачите, бракує! Добра стара Англія надто легковірна і поблажлива до своїх дітей і пасинків. Як ви вважаєте?

— Час виявляє істину, як казали римляни, сер.

Стивідор вирячив очі на союзника по Антанті, не уловлюючи змісту сказаного…»

В порту Сошенко довідався від Прасада, що бурильне устаткування закупити не вдалося. А без нього неможливо було добути зразки глибинних порід.

Виникли непередбачені труднощі і з водолазним спорядженням. Без підводних робіт дослідити шельфову зону в районі Бомбея, де, як припускав Сошенко,[74] мусили бути поклади нафти, також було неможливо. До того ж військові власті заперечували проти таких робіт: мовляв, стратегічна зона, потрібен особливий дозвіл морського міністерства. Крішан висловив припущення, що з появою Меррея, повноважного представника фірми «Джейсон-електрік», справи підуть краще.

…На пропозицію Аркадія Олександровича до готелю вирішили добиратись пішки. Прасад обіцяв по дорозі розповісти про місто.

Правда, Меррея прогулянка чомусь не зацікавила, і він зупинив відкриту коляску, в яку був упряжений рикша — юнак із запалим животом, голий, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах.

Завжди стриманий Шведов цього разу не витерпів:

— Містер Меррей! Не ганьбіть нас і себе. Це принизливо. Невже ви не розумієте!

Меррей хотів було відповісти щось дошкульне, але, помітивши осудливі погляди, стримався. Вмощуючись у колясці, сказав примирливо:

— Мені просто нетерпеливиться побачити свого давнього приятеля Семюеля Річардса, з яким учився в Ітоні. Ймовірно, що я у нього і заночую. До зустрічі.

Дружньою компанією рушили у мандрівку по вулицях Бомбея.

Щербак і Лятошинський сприймали колорит міста по-юнацьки емоційно, викликаючи усмішки перехожих. З подивом поглядали вони на європейців, що розмовляли мовою, відмінною від англійської.

— Знаєте, чому на нас звертають увагу? — пояснив бувалець-матрос. — Їм просто незвично, що таке добірне товариство подорожує пішки.

Лише тепер гості завважили, що й справді крім них на тротуарах не видно європейців.

Запитання сипались на Крішана без упину. Доктор Прасад ледве встигав відповідати. Але з його усміхненого обличчя було видно, що роль гіда йому вельми до вподоби і що він радий нагоді поділитися з уважними слухачами своїм невичерпним запасом знань про місто, про навколишні території, про героїчний опір місцевого населення британським завойовникам.

Так, англійці доклали чимало зусиль, щоб європеїзувати місто. Однак усе, що можна було бачити навколо, зроблено руками індійців. Про традиції тутешніх будівничих свідчили незрівнянної краси храми і палаци. Послідовники індуїзму, джаїністи, мусульмани, буддисти, зороастрійці-вогнепоклонники парси, вихідці з Ірану — всі вони представлені тут культовими спорудами. В одному з мальовничих районів міста, на горі Малабар Гілле, мандрівники звернули увагу на круглі кам’яні вежі, що проглядалися крізь стовбури пальм. Звідти долинала сумна мелодія. Крішан пояснив, що це так звані вежі мовчання, де парси залишають тіла померлих єдиновірців. Хижим птицям відводиться роль могильників. Сусідство двох різних епох — одна з найхарактерніших прикмет Індії.

Коли вже підходили до готелю, Аркадій Олександрович заклопотано спитав Прасада, чому так погано йдуть справи із закупівлею спорядження. Той і сам не розумів, у чім річ. У нього було таке враження, ніби хтось навмисне перешкоджав філіалу фірми. У кращому разі пропонувалося приладдя з прихованими дефектами. Часто посередники відмовлялися продати потрібні речі, твердячи, що їх немає на складах, хоча Крішану і його підлеглим було достеменно відомо, що це неправда.

Аркадій Олександрович спохмурнів. Може, це наслідки його відмови від пропозиції німецького консула в Александрії?

Помітивши стурбованість професора, доктор Прасад вирішив повернути розмову в інше русло.

— Облиште невеселі думки! Вас чекає приємний сюрприз. Пригадуєте нашу розмову в Дубліні, коли ви виклали мені основні принципи своєї гіпотези про кристалічну будову Землі?

В очах Сошенка засвітився цогник цікавості.

— Пам’ятається, ви згадували про родинну реліквію, що формою нагадує запропоновану мною модель Землі-геокристала.

— Саме так, шановний професоре, саме так. Незабаром у вас буде нагода переконатись, що мої слова мають під собою міцне підґрунтя.

Готель «Брістоль», білокамінна чотириповерхова споруда у вікторіанському стилі, з численними колонами й балконами, стояв у глибині великого саду, обнесеного високою металевою огорожею, пофарбованою в чорний колір. До входу вела доріжка, викладена плитами з червоного мармуру й обсаджена стрункими пальмами, у широколистому верхів’ї яких висіли гірлянди кокосових горіхів. Справа і зліва зеленіли газони, оточені акуратно підстриженим живоплотом, уквітчані кущами бугенвілій. На бамбукових розтяжках були напнуті білосніжні парусинові тенти, схожі на велетенські гриби.

Аркадій Олександрович і його супутники з’явились тут у час задушливої спеки, коли переважна більшість мешканців готелю відсиджувалась за товстими стінами. Довкола було безлюдно, якщо не рахувати двох індусів у самих дхоті і без тюрбанів. Поливаючи зелень, вони час од часу обдавали себе струменями води.

Біля входу в готель стояв худорлявий індус, вбраний у вузькі малинові штани, такого ж кольору довгий сурдут з двома рядами блискучих ґудзиків, обвішаний галунами, в еполетах. Доповнювали опереткову уніформу білий тюрбан і загнуті догори чорні шкіряні пантофлі, взуті на босу ногу. На його незворушному обличчі відбилося легке замішання, коли він побачив доволі численну групу гостей, яка у розпалі дня підійшла до готелю. Вклонившись, завбачливо відчинив перед клієнтами масивні, ковані бронзою двері. Експедиція опинилась у стилізованому під середньовіччя залі: рицарські обладунки по кутках, на стінах мечі, алебарди. За спиною портьє — розкішний гобелен брюссельської мануфактури, на якому був зображений поєдинок рицаря з міфічним єдинорогом.

Для новоприбулих були приготовлені три двомісні номери на третьому поверсі. Розморені незвичною спекою, всі одразу кинулись до рятівної води, щоб хоч трохи освіжитись. Але це мало допомогло. Дехто за порадою Крішана Прасада вирішив спробувати заснути.

Аркадій Олександрович, незважаючи на втому, заінтригований словами індійського друга, з нетерпінням чекав демонстрації обіцяного чуда. Доктор Прасад, наче факір, розкрив саквояж і дістав звідти кулястий предмет завбільшки у два кулаки.

Розглядаючи його зблизька, Аркадій Олександрович здивовано відмітив, що це не куля. Зроблений з напівпрозорого матеріалу, подібного до кварцу, предмет мав дванадцять п’ятикутних відшліфованих граней. В цьому кристалі-додекаедрі, окрім білих вкраплень, схожих на малесенькі бульбашки повітря, чітко проглядались двадцять площин рівносторонніх трикутників і дванадцять п’ятикутних вершин ікосаедра.

Це справді був сюрприз! Нічого подібного побачити тут, у далекій країні, Аркадій Олександрович не сподівався. Він розгублено поглядав то на загадковий предмет, то на його володаря.

— У мене таке відчуття, немовби хтось прочитав мої думки або ж мислив так, як я, і для наочності виготовив модель Землі, виходячи з гіпотези кристалічності її будови.

Професор крутив химерний предмет у руках, намагався зазирнути у глиб напівпрозорого матеріалу, підносячи додекаедр до самісіньких очей, щось підраховував.

— Послухайте, а це не містифікація? — пожартував Аркадій Олександрович.

— Ні. Родинна реліквія. Принагідно ви довідаєтеся про історію легендарного каменя Чінтамані. Це лише уламок його.

— Уламок? Він надто філігранний. Більше того, він у подібному вигляді не мав би існувати взагалі. Ви це знаєте не гірше за мене.

— Теоретично так, але ж ви бачите: неможлива у принципі річ існує всупереч відомим законам кристалофізики і кристалографії.

— Цей феномен обов’язково слід показати нашим друзям, і негайно! — вигукнув Аркадій Олександрович, очі його молодечо виблискували. — Вони просилять усе на світі! Не знаю, як Лятошинський і Твердохліб, але Шведов і Михайло не пробачать мені цього відкриття. Будити! В ім’я науки!

Через п’ять хвилин зібралися в номері, який займали Антон Володимирович і Сошенко. Не вистачало лише Твердохліба. Почали без нього. Він з’явився майже через годину, коли дискусія сягнула апогею. Видно, прийшов з якимись новинами. Проте, помітивши ділову атмосферу, що панувала в кімнаті, вирішив почекати.

— Де вас носить, пане Романе? — вишукано звернувся до Твердохліба Лятошинський, який за браком фахової освіти обмежився роллю спостерігача, примостившись збоку. — Тут розв’язуються епохальні проблеми, а ви преспокійно гуляєте.

— Я також роблю відкриття. І схоже, не менш важливі, — не зовсім весело відказав Твердохліб.

— Щось трапилось?

— Поки що ні. Треба розібратись. А що у вас?

Лікар у кількох словах пошепки розповів про причину несподіваного зібрання.

— Дуже добре, що немає Меррея, — закінчив він.

— Справді, — погодився Роман. — Ось що, Вітольде, — шепнув Лятошинському на вухо Твердохліб, — я на деякий час зникну. Бачу, що без мене тут можна обійтись. Скажете професору, щоб не хвилювався.

— Гаразд. Але будь обережний.

Твердохліб згідливо кивнув і тихо вийшов з номера. Тим часом дискусія увійшла у спокійніше русло: обговорювалися висунуті припущення.

— Як можна було обробити кристал таким чином, що він не розлетівся? — дивувався експансивний Михайло.

Шведов частіше, ніж звичайно, пощипував свою дон-кіхотську борідку, що видавало його хвилювання. Він проказав замислено:

— Йдеться не стільки про зовнішню огранку, як про дивовижне співпадіння з кристалічною моделлю земної кулі, запропонованою Аркадієм Олександровичем.

Поки Сошенко демонстрував своїм супутникам дивний кристал-додекаедр, доктор Прасад зберігав мовчанку, чекаючи слушної нагоди втрутитися у розмову.

Коли всі аргументи, здавалось, були вичерпані, індієць з усмішкою сказав:

— Дорогі мої друзі. На жаль, я також не знаю відповіді. Признаюсь, я був не менше вражений, коли почув гіпотезу про кристалічну будову Землі. Мені видалося далеко не звичайним співпадіння структури моделі земної кори з формою цього додекаедра. Відшукати ключ до розгадки додекаедра — справа нашої честі. Сподіваюсь, ви розумієте, що, представляючи Роберту Джейсону вельмишановного професора Сошенка, я ні словом не прохопився про кристал.

— І дуже добре зробили, Крішане, — схвалив Аркадій Олександрович. — Ще не знати, як би повівся глава фірми.

— Таким чином, я пропоную одночасно з пошуковими роботами зайнятися розгадкою таємниці кристала-додекаедра. Згода? — Прасад запитальним поглядом обвів присутніх.

— Думка слушна. Як ви вважаєте, Аркадію Олександровичу? — звернувся Шведов до Сошенка.

— Згоден. Гадаю, що й молодші товариші підтримають нас.

— Це просто чудово! — вигукнув Лятошинський. Щербак на знак згоди кивнув головою.

— Вирішено, — Сошенко все ще розглядав дивний кристал. — Як ви уявляєте, Крішане, наші подальші дії?

— Насамперед ми повинні дістатись до Храму Неба, де зберігається найбільший шматок легендарного каменя Чінтамані. Безумовно, маршрут експедиції повинен збігатися з планом пошуку корисних копалин. Інакше доведеться пояснювати Меррею причини відхилень, а мені здається, що цього робити не слід.

Аркадій Олександрович попросив Михайла дістати карту, на якій вони зі Шведовим ще на «Глорії» позначили місця передбачуваного залягапня родовищ.

— Ось погляньте, — Сошенко розгорнув карту на столі і почав пояснювати присутнім, яким він уявляє можливий маршрут експедиції. — Як бачите, більшість копалин зосереджена вздовж одного з ребер геокристала Земля, яке майже збігається з контуром західного узбережжя Індостану, цього гігантського півострова-трикутника. Саме біля цієї лінії пролягає металогенічний пояс. Я назвав його бомбейським. Він починається поблизу Цейлону і тягнеться на північний захід, до дельти ріки Інд. Район, де ми знаходимось, і той, що південніше, — штат Майсур — своєрідна золота пряжка цього пояса. Підтвердження — знамените Коларське золоте родовище. Наскільки мені відомо, в 1910 році тут вдалося добутії понад 18 тонн золота. А оці місця, імовірно, багаті марганцем, залізною рудою, хромітами, бокситами. Нафта переважно сконцентрована у шельфовій зоні неподалік Бомбея і в прилеглих районах.

— Усе складається якнайкраще. Храм Неба знаходиться у джунглях Майсуру, Починати експедицію слід саме звідти, — мовив Крішан.

— Однак «Джейсон-електрік» цікавить передусім нафта, — зауважив Шведов, — і Меррей навряд чи погодиться на таке.

— Не забувайте, — сказав Сошенко, — що наше завдання — встановити промислові райони залягання нафти, а для цього необхідно взяти керни з глибинних шарів. Поки що такої можливості фірма нам не надала. Якщо і Меррей не зуміє забезпечити нас бурильними трубами й водолазним спорядженням для підводних робіт у зоні шельфу, то ми спокійнісінько можемо починати з Майсуру.

— Але ж і там потрібно встановити глибини залягання копалин, — спробував заперечити Щербак.

— Що ж, обмежимось поверхневою розвідкою. На мою думку, там можлива розробка відкритим способом. Заодно скористаємось і планом доктора Прасада.

— І все-таки, що це — дивовижний збіг чи щось значно глибше? — повернувся до перерваної розмови Антон Володимирович.

— Будемо сподіватися, що незабаром знайдемо відповідь, — Крішан був помітно збуджений. — Хіба сезон дощів перешкодить.

— Довго він триває? — поцікавився Лятошинський.

— Близько п’яти місяців. Пік припадає на липень. Вже у серпні дощі поступово стихатимуть. Цього року в Бомбеї вони дещо змістились — практично закінчилися, але в Майсурі ще тривають. Для експедиції це, безумовно, не найкраща пора.

— Нам не звикати, — бадьоро озвався Михайло.

— Не будьте самовпевненим, — застеріг Лятошинський. — З літератури знаю, що в тих районах поширена малярія, а щеплення, які я вам зробив, не така вже надійна річ. Та й онхоцеркоз небезпечний саме в сезон дощів. І про холеру не забувайте.

— Поки Меррей роздобуватиме устаткування, ви зможете оцінити умови, в яких доведеться працювати, — Прасад підійшов до вікна. — Тижнів через два можна буде виїжджати в Майсур. Я переконаний, що Меррею також не вдасться знайти бурильне обладнання.

— Ідея підтримується, — мовив Сошенко.

— Ваш приятель уже встиг подружити з моїми земляками, — сміючись, показав Прасад за вікно.

Справді, «господар експедиції» розмовляв на вулиці з місцевими підлітками, які енергійно вимахували руками, про щось розповідаючи.

— Та це ж наші знайомі з порту, — впізнав носильників Михайло.

Очевидно, на вулиці дійшли обопільної згоди, бо матрос кудись заспішив в оточенні зграйки смаглявошкірих хлопчаків.

— Що це він надумав? — здивовано мовив Сошенко.

— Гадаю, ми незабаром довідаємось про все, — заспокоїв Лятошинський. — Роман мав намір дещо перевірити.

— Мабуть, тут замішаний Меррей, — припустив Сошенко.

* * *

Твердохліб повернувся до готелю пізно. Довідавшись від Михайла, який уже вкладався спати, про результати наради учасників експедиції, Роман вирішив одразу ж поговорити з Аркадієм Олександровичем.

— Ми бачили тебе через вікно з тутешніми хлопчиськами. Про що ви там змовлялися? — запитав Щербак.

— Всьому свій час.

Ображений Михайло демонстративно повернувся обличчям до стіни.

Загасивши світло, Твердохліб попрямував у номер Сошенка, щоб повідомити про деякі спостереження. На своє здивування, він застав у його номері Меррея. Той також з’явився недавно, ще не встиг обсохнути від дощу, який прошумів над містом півгодини тому.

— Дуже добре, що прийшли. Ми вже почали хвилюватись, де ви пропали, — озвався Сошенко.

Меррей підозріло подивився на матроса.

— У вас немає бажання допомогти містеру Меррею зробити закупки бурильного обладнання? — запитав Сошенко. — Ми вирішили, що всім нам немає сенсу залишатися в Бомбеї. Ми змогли б краще познайомитись з особливостями країни, в якій доведеться працювати.

— Однак я проти того, щоб зі мною був нефахівець, — перебив представник фірми. — Краще буде, коли роль консультанта візьме на себе містер Щербак. Він, як мені відомо, знайомий з бурильними установками.

— Що ж, доведеться залишити Михайла Федотовича.

— От і добре, — зрезюмував Меррей.

Розділ V

ВОРОТА ІНДІЇ (продовження)

Діло було у всіх відношеннях пам’ятним. Це була перша моя подорож на Схід…

Джозеф Конрад. Юність

Щербак сприйняв доручення спокійно, навіть намагався жартувати. Хоч видно було, що йому дуже хочеться в поїздку. Але нічого не вдієш, і вій з Мерреєм зайнявся закупками спорядження.

Другого липня поїздом Бомбей — Делі експедиція вирушила в нову столицю Індії.

Обраний Прасадом маршрут Бомбей — Ахмадабад — Делі — Амрітсар — Лахор — Бенарес — Калькутта — Хайдарабад — Бомбей розраховували здійснити за два тижні. Подорож почалася з пригоди: на першій же станції Твердохліб відстав від поїзда.

Аркадій Олександрович залишив численні нотатки про цю поїздку. Деякі з них становлять безумовний інтерес, даючи повніше уявлення про Індію початку XX століття.

«Можна з упевненістю говорити про дві Індії: про Індію сучасну, яка живе в сьогоденні, зазнаючи новітніх впливів, та про Індію минулого, що залишилась вірною традиціям і застигла у своїй непорушності.

Бомбей, Калькутта — міста, на які європейська культура вплинула найбільше. Зате Ахмадабад чи Хайдарабад нагадують міста з «Тисячі і однієї ночі» в епоху Харуна ар-Рашіда. Приховані тераси, жінки в покривалах, вершники, пишні карети, колісниці. Торговці сидять біля дверей крамниць під колонами в оточенні друзів і родичів. У їх жваву бесіду щоразу вмішуються покупці. Люті на вигляд люди виявляються жебраками або настирливими носильниками. Слони, розцяцьковані, виряджені, поважно проходять вулицями. Все це переносить нас у давно відшумілі часи.

Минуле Індії — це й Бенарес, місто півтори тисячі храмів, куди стікаються прочани з усіх куточків Індії. Священний Ганг, у водах якого вони сподіваються зцілити тіло і душу. Пахощі сандалового дерева, жасмину і мускусу.

Чим далі у глиб країни, тим більше дрібних майстерень: для очистки і пресування бавовни, для вижимання цукрової тростини, для обробки шкур; незчисленні крамнички і ятки зі смаженою рибою, фруктами, овочами, дровами і кізяком, свіжою травою для коней, лимонадом, борошном і крупою, посудом та іграшками, квітами і браслетами з квітів, тканинами і циновками, фесками і тюрбанами, туфлями, коштовностями, мідними виробами. На світанку в ярмаркові дні здалеку стікаються сотні людей. Босоногі жінки з підітканими спідницями, в сарі, несуть на головах корзини або лотки з дровами, кізяком, різноманітною зеленню, щоб уторгувати декілька анна.[75] Заможніші везуть крам на ослах.

Ніяк не можу звикнути до умовностей, якими тутешні жителі оточені у повсякденному побуті. Скільки вірувань, забобонів! Людина раз у раз наштовхується на численні табу. Одним релігія не дозволяє стригтиея, іншим приписано постійно носити тюрбан; одні можуть їсти м’ясо, іншим це категорично заборонено. І так без кінця.

Європейці, можна сказати, з дитинства зростають в атмосфері грецької й римської цивілізацій. І досить їм приїхати у Рим чи Афіни, як рій споминів вривається у їхню свідомість. Ми готові сприйняти найнеймовірніші античні міфи, Гомера з його легендарними героями. Красоти Акрополя і Парфенона здавна володіють нашою уявою й оживають у слушний час. Індійська ж культура дивує, іноді просто приголомшує. Недарма сюди приходили за знаннями і Піфагор, і Демокріт… Вішну і Шіва, багато другорядних божеств та герої індуських епопей Рама і Крішна не такі близькі нам, як Зевс і Геракл. Необізнаність з місцевими легендами та віруваннями, несхожість їх з нашим духовним світом сковують живу роботу уяви.

Як розповідає доктор Прасад, Майсурське князівство, або президентство, поряд з Хайдарабадським, належить до найбільших у країні. Тут править високоосвічена династія, що здавна сприяла розвитку науки і культури. В раду правителя — диван — входять представники нової місцевої інтелігенції: адвокати, лікарі, інженери, що здобули освіту в Оксфорді, Ітоні й Харроу.

Дивовижна людина цей доктор Крішан. Розумний, з широким прогресивним кругозором, він добре розуміє проблеми свого народу. Має глибокі знання з фізики, геології, математики, історії. Неабиякі лінгвістичні здібності дозволили йому швидко вивчити російську мову. Після навчання в Англії молодий інженер повернувся на батьківщину. Щаслива доля звела його з видатним ученим і просвітителем доктором Вішвешварайя, який мав значний вплив у князівстві. Після того, як Прасад у 1902 році разом зі своїм учителем взяв участь у спорудженні першої в країні електростанції, на здібного інженера звернула увагу фірма «Джейсон-електрік» і запропонувала йому очолити філіал у Бомбеї. Ось уже майже десять років він керує трьома невеликими заводами електроапаратури.

Ситуація у країні, за словами Крішана, вкрай складна. Англійська адміністрація не популярна серед місцевого населення. І в той же час у селах протестують, коли за відповідними угодами їх відділяють від британської території і приєднують до володінь тубільного князя! Партія Соціальної Реформи і Національна партія в основному об’єднують теоретиків, кабінетних учених, далеких від насущних потреб широких мас. Переважно це великі землевласники, професори і студенти, юристи і лікарі. Під час кожної сесії конгресу програма Національної партії зустрічає найгарячіший відгук індійської преси. Але хай тільки Англія спробує зробити їй поступку, наприклад, погодиться на необмежену заміну англійських чиновників індійськими, на введення представницьких установ, — у привілейованій частині освіченого мусульманства здіймається буря протесту: ця суспільна верства переконана, що британське управління необхідне для економічного розвитку і політичного виховання Індії.

Найбільш вагомий аргумент реформаторів полягає в тому, що Англія експлуатує країну. Був час, коли вони відважувалися скаржитись на фінансові витрати, викликані громадськими роботами, які «не цікавлять індійців». Але факти примусили їх замовкнути: без залізниць індієць не міг би обійтись, іригаційні споруди також рятують його. Тепер докази черпаються з інших джерел. Уряд картають за витрати на військову організацію, на будівництво стратегічних ліній, на експедиції за межі Індії, які служать виключно інтересам Англії, на високі оклади і пенсії чиновників. Англія на це відповідає, що вона одна гарантує безпеку країни; правда, на суші Індія вносить свою частку, але на морі весь тягар захисту лягає на плечі метрополії.

Вся справа в тому, що між сторонами лежить глибока прірва. Реформатори не люблять ні Англії, ні англійців: вони бояться їх, тому й поважають. Деякі хотіли б вигнати чужинців з країни, однак вони ж із дивною непослідовністю прагнуть, щоб Англія любила їх. Вони скаржаться, що англо-індійський уряд розоряє нижчі класи населення. Англійці ж звинувачують реформаторів у тому, що ті ніколи не проймалися бідами простолюдинів.

Найцікавіше, що обидві сторони мають рацію. Така полеміка безплідна. Прагнення Англії залишається незмінним: вона хоче зберегти Індію для себе. Проти метрополії вороже настроєна індуська інтелігенція, однак Англія переконана у співчутті мусульман, буддистів, парсів і широких мас індуського населення. Вона надасть Національній партії якомога більше почестей і місць, але ніколи не піде на корінні поступки. Вона залишиться деспотичною, наскільки це можливо у наш час.

Ось такий дійсний стан речей, і ніякі проекти реформ його не змінять.

Індія залишається країною неймовірних злиднів, лихварської експлуатації й ненависті. Навіть значна частина Британської Індії знаходиться в такому становищі. Будь-який англійський чиновник не терпить, щоб місцеві жителі високо піднімались. Коли вони засвоюють його мову, сприймають його ідеї, піднімаються до його інтелектуального рівня, — це викликає в нього не почуття поваги, а неприязнь. Індійці сподівалися, що англійські чиновники будуть ставитись до них як до незалежних людей, але ті чекають низькопоклонства й догідливості, роздають свої милості лицемірам і лакеям.

…Відвідини фортеці в Ахмадабаді послужили своєрідним каталізатором для розмірковувань про поки що незбагненну подібність кристала-додекаедра до Землі як геокристала.

У столиці Гуджарату відчувається сильний вплив мусульманської культури. Як пояснив Крішан, Ахмадабад заснував у XV столітті мусульманський володар Ахмад Шах на місці індуського міста Ашавала. Ми не могли не звернути уваги на явно європейські ренесансні форми старовинної фортеці. І тут Крішан Прасад подивував нас удруге. Виявляється, фортецю збудував великий візир Гуджарату — український козак Яша Малік. Зумівши втекти з турецького полону, він потрапив до Індії і після численних пригод став правою рукою правителя Гуджарату.

— До речі, — мовив індієць, — ще один ваш земляк, і теж козак, виявився причетним до історії з кристалом…

Наші спроби довідатися про це більш детально ні до чого не привели. Крішан заявив, що вибере для цієї розмови іншу нагоду.

Коли я залишаюся на самоті, мене часто навідує бентежна думка: для чого існує матерія, для чого існує людина і все живе на світі? Для чого цей світ, в якому існує наш мозок, який мучить себе таким питанням? Іноді воно просто жахає.

Я добре усвідомлюю, що подібне питання й до мене задавали собі сотні філософів. А питання залишається відкритим. Від нього не втекти, не заховатися.

У природі все напрочуд збалансоване. Наша свідомість — також її продукт. І те, що виникає подібна думка, теж не випадковість… Поява людського мозку серед зоряного безмежжя — це необхідність, незбагненним чином здійснена необхідність.

Я переконаний, що людство — лише маленька ланка гігантського Космічного Організму. І наше пізнаний, наші злети й падіння є елементарними актами еволюції Всесвіту. Ми включаємося в різні етапи вселенського творення, втілюємось у незчисленні многовиди єдиного життя і разом з ними рухаємось назустріч майбутньому. Чому б не припустити, що й електрон можна розглядати як планету, що обертається навколо протона?

Я зробив спробу розвинути уявлення таких учених, як Лаллеман і Лапперен, де Бомон і Фай, про те, що земне ядро має форму кристала, який росте, в результаті чого на поверхні Землі проектуються ребра і вершини вписаних у земну кору ікосаедра і додекаедра. Далеко не випадковий збіг в історико-геологічному аспекті вузлових точок цих багатогранників — вершин, середин сторін і середин площин з центрами древніх цивілізацій: Греції, Єгипту, Русі, ІОкатана й інших. Співпадають з цими вузловими точками і місця залягання усіх значних родовищ корисних копалин, а деякі, так би мовити, порожні місця на ікосаедро-додекаедричній сітці нагадують пропущені клітинки в періодичній системі Менделєєва.

Ця закономірність підтверджує раніше сказане: наша Земля, все живе й неживе на ній є проявом діяльності гігантського Космічного Організму, який, мені здається, також повинен мати своєрідну кристалічну будову. І ось на його гранях, у його вузлах і вершинах виникають незчисленні сонця, галактики, планети, подібні до нашої, на деяких з них — життя. Причому в різних місцях планети, тобто в різних вузлах, воно зав’язується по-різному. Десь на мікрорівні також повторюється ця ієрархічна залежність, яка обов’язково повинна з’єднатися з витоком. І такий організм пульсує щодень, щогодини, щомиті: зароджуються зорі, вмирають планети, народжуються і відходять у небуття люди. А оскільки це єдиний Космічний Організм, то ніщо в ньому не може зникнути безслідно».

* * *

Звістка про вбивство яаслідника австрійського престолу Франца-Фердінанда у боснійському містечку Сараєво, куди він прибув на маневри, застала Аркадія Олександровича і його друзів у Калькутті.

— Це війна, — коротко відзначив Шведов, першим прочитавши повідомлення в «Амріта базар патріка».

Порадившись, вирішили негайно вертатися залізницею в Бомбей, щоб дістати нові інструкції.

На пероні у Бомбеї серед зустрічаючих швидке око Лятошинського одразу помітило Стівена Меррея, і Вітольд помахав йому рукою. Твердохліба не було. Що б це могло означати? Вигляд у Меррея був стурбований, від колишньої самовпевненості не лишилося й сліду.

— Що трапилось? — замість вітання промовив Аркадій Олександрович.

— Вбито містера Щербака, — скрушно повідомив Меррей.

Звістка приголомшила всіх. Якусь мить стояли розгублені.

— А де містер Твердохліб? — запитав Меррей.

— Затримався в Хайдарабаді, — швидко відказав Вітольд.

Сошенко промовчав.

— Вам слід негайно їхати в російське консульство, — мовив Меррей. — Представники поліції сказали мені, що тіло Щербака доставлено туди. Я й досі не можу повірити в те, що сталося. Ще вчора ми разом читали телеграму про ваше прибуття. Він розказував, як просувається робота з ехолотом…

Секретар консульства, стримано привітавшись, провів прибулих у кімнату для гостей.

— Зачекайте тут. Сідайте, будь ласка.

Запрошенням скористався лише Меррей, примостившись у м’якому кріслі біля невеличкого фонтана з рибками.

Хвилини через три двері, за якими зник секретар, відчинились, і на порозі з’явився Роман Твердохліб, потім двоє рішучого вигляду молодих чоловіків у темних костюмах, а за ними… усміхнений Михайло Щербак. Голова його, правда, була перев’язана, а права рука безпомічно звисала.

Випещене обличчя Меррея зблідло. Він зірвався на ноги, права рука шаснула в кишеню. Але вихопити зброю йому не дав Лятошинський, мертвою хваткою затиснувши руку англійця. До Меррея кинувся і Роман.

— Я тобі покажу кузьчину тещу! — лайнувся матрос. — Джентльмен бісів!

Вирвавши нікельований браунінг, він кинув його одному з молодиків, той спритно упіймав на льоту. Незнайомі наблизились до затриманого.

— Іменем його величності Стівен Меррей, він же Густав фон Бломберг, агент кайзерівської ІІІ Б[76] арештований. Руки! — владно наказав старший.

Меррей слухняно підкорився. Металево клацнули наручники.

Старший підійшов до Сошенка і без жодних емоцій заявив:

— Британська контррозвідка висловлює вдячність російській експедиції за сприяння у знешкодженні німецького шпигуна. Містер Твердохліб виправдовує своє прізвище.

Це було сказано дещо пишномовно і бажаного ефекту не викликало. Надто приголомшливими виявилися «воскресіння» Щербака і арешт Меррея. Втім, Аркадій Олександрович, прийнявши несподівані поздоровлення, таки знайшовся:

— У Шилінга є цікавий вірш. Починається він словами: «Що нам за діло до душ і тіл…» Це «Марш шпигунів». Ніби про вас, Меррей.

— Браво, професоре! — пожвавішав старший контррозвідник. — Дуже доречно. Тепер він матиме змогу вивчити всі вірші Кіплінга.

— Хто б міг подумати… — зреагував нарешті на те, що відбувалося, вражений Антон Володимирович.

— Це лише розминка перед справжнім ділом, — подав голос Щербак.

Його репліка одразу розрядила обстановку. Всі кинулись обнімати воскреслого із мертвих. Тим часом представники Сікрет Інтелідженс Сервіс вивели шпигуна.

З’явився секретар консульства.

— У моїй практиці такого ще не траплялося — арешт агента на території консульства. Бачите, вони не хотіли заарештовувати білу людину на очах у місцевого населення. Які ваші дальші плани? Очевидно, цей малоприємний інцидент внесе певні зміни у вашу роботу.

— Передусім треба поінформувати містера Джейсона. Для нього це буде неабияким ударом.

— Нічого. Переживе, — озвався Лятошинський.

— Що ж, земляки, якщо виникатимуть якісь проблеми, прошу звертатись, — мовив секретар посольства. — І дозвольте попрощатися з вами. Справи. Самі розумієте, сараєвське вбивство — це детонатор. А коли станеться вибух…

У конторі філіалу на Прасада й Сошенка чекала телеграма від Джейсона. Глава фірми, як виявилося, був у Лондоні й уже все знав, тому запропонував провести негайні телеграфні переговори. До вказаного в телеграмі часу залишалось близько півгодини, і Сошенко з друзями подався на центральний Бомбейський телеграф. Літеродрукувальний апарат Бодо запрацював у точно призначений час.

На запитання що діяти далі Роберт Джейсон видав чітку Інструкцію: якнайшвидше провести розвідку і встановити промислові запаси марганцю, сірки, золота. Всі витрати фірма бере на себе… Гроші будуть негайно перераховані в банк у Бомбеї. Всі проблеми вирішувати власними силами. Відповідальність за виконання контракту покладалася і на доктора Прасада. У відповідь на прохання Аркадія Олександровича допомогти з бурильним обладнанням, якого через Меррея не вдалося дістати, Джейсон послйвся на брак часу. Ще раз запевнив, що на ім’я Сошенка буде відкритий рахунок у всіх англо-індійських банках і Аркадій Олександрович може розпоряджатися цими фінансами, як вважатиме за потрібне. Мовляв, його цікавить лише позитивний результат перевірки методу.

— І чого він так розщедрився? — прочитавши текст, подивувався Твердохліб.

— Запахло війною. От і хоче нагріти руки на майбутніх поставках.

— Виходить, ми допомагатимемо йому? — ще більше здивувався матрос.

— Зараз виходитимемо з того, що Англія — союзниця Росії. По-друге, британська корона не вічно пануватиме на цьому півострові. А виявити поклади корисних копалин хоча б у кількох районах — це придасться нащадкам Крішана Прасада і тим підліткам, з якими ви, Романе, так щиро заприятелювали.

— Справді, — засміявся Твердохліб. — Дізналися, що ми незабаром вирушаємо в експедицію, і наввипередки пропонують послуги. Покластися на них можна.

— Коли ж ви розповісте нам про свої подвиги, Романе?

— Я гадаю, найкраще послухати розповідь на місці події, — озвався Михайло. — Пропоную взяти курс на «Брістоль».

* * *

У щоденникових записах Аркадія Олександровича збереглася історія викриття Меррея, розказана Романом Твердохлібом від першої особи:

«Коли я побачив Меррея в Александрії, мене наче обпекло: звідки я його знаю? На пам’ять свою не скаржусь, і якби не прізвище, одразу б згадав. Він працював інженером на будівництві Багдадської залізниці, яке фінансувала Німеччина.

Пам’ятаю, як я наймався на будівництво. Паспорт у мене був французький, і начальник контори заговорив зі мною французькою мовою, а я не став пояснювати, що знаю і німецьку. Він довго випитував, як росіянин опинився у Франції. Я вигадав правдоподібну історію, і мені дозволили заповнити папери. Тоді я й став свідком дивної розмови між моїм роботодавцем і якимсь чоловіком, котрий досі мовчав, обернувшись до «француза» спиною. Не звертаючи уваги на стороннього, він заговорив про залізницю. Як я зрозумів, англійці вимагали, щоб без їх згоди не продовжувати її за Басру. Йшлося про те, щоб перешкодити підписанню англо-німецької конвенції, за якою Німеччина погоджувалась визнати інтереси Англії, в навігації на Шат-ель-Арабі в обмін на будівництво Багдадської залізниці за Басру. Запам’яталось мені, що Дітрїх, як ного називав тоді конторник, гаряче доводив, начебто при такому повороті справ Англія диктуватиме свою волю в розподілі мосульської нафти. Балакали по-діловому, але не як бізнесмени. Це я помітив одразу. Тепер розумію, що випадково почув розмову двох німецьких агентів.

І раптом в Александрії побачив цього Дітріха-Бломберга на «Глорії». Зрештою, я міг помилитися. Зустрічаються ж у світі абсолютно подібні люди. На всяк випадок почав приглядатися до містера Меррея.

Підозра посилилась, коли він побував у німецькому консульстві в Александрії, після чого другий секретар консульства відвідав Аркадія Олександровича. А невдовзі мимохіть почув розмову в кают-компанії, коли Меррей відверто пропонував Аркадію Олександровичу відмовитись від роботи в Індії. Можна було не сумніватися, що Меррей не той, за кого себе видав. Залишалось простежити за його маршрутом. Я був переконаний, що тут, у Бомбеї, в нього немає ніяких друзів по навчанню, що він, очевидно, зустрічатиметься зі спільниками.

Вирішив скористатися послугами носильників. Ми домовилися з хлопчаками зустрітись неподалік «Брістоля». Відомості, які принесли Анвар і Шоруп, зміцнили мої підозріння: Меррей, майже не криючись, попрямував у німецьке консульство. Стежити за будинком залишились Рані і Моте. Разом з хлопцями я хутенько подався туди. Справді, з-за дерев видно було, що Меррей на веранді розмовляє з високим опасистим чоловіком з вусами, закрученими догори, як у кайзера Вільгельма.

Безумовно, це не було ще доказом якоїсь афери. Проте я відчував, що невдачі з бурильним обладнанням в Александрії й тут не випадкові. Хтось намагався перешкодити експедиції провести промислову перевірку районів, багатих корисними копалинами, зокрема нафтою.

Поблизу консульства ми пробули майже до восьмої вечора, поки не вийшов Меррей. Сівши в карету, він кудись помчав. Було темно, почався дощ, і я, розпрощавшись з хлопцями, вернувся в готель.

Хотів було розповісти про свої підозри Аркадію Олександровичу, але коли в його номері побачив Меррея, вирішив зачекати. Подумалось, що Меррей недаремно вимагає собі в помічники Щербака. Чи не намірився переключитись на нього, щоб заволодіти секретом ехолота? Михайло знав не лише принцип дії апарата, але й шляхи його технічного вирішення: він неодноразово розмовляв з Аркадієм Олександровичем на цю тему.

Я вирішив непомітно залишитися в Бомбеї й простежити за Мерреєм, однак не сказав про це нікому, щоб не хвилювати вас. Лише Лятошинському натякнув, що довкола експедиції творяться сумнівні речі.

Отож я навмисне відстав від поїзда й вернувся у Бомбей. Тим часом мої помічники не дрімали. Рані підслухав розмову Меррея з членами банди якогось Бачу. Мова йшла про папери і молодого сагіба, що залишизся в готелі. Меррей обіцяв добре заплатити, якщо бандити зуміють викрасти і папери, і сагіба.

Я дав зрозуміти портьє, що не хочу бути в одному номері з містером Щербаком, але попросив дати сусідню кімнату, щоб мати можливість непомітно перевірити, як він виконує завдання шефа. Моя просьба, підкріплена десятьма фунтами, була виконана. Я легко міг зі свого балкона потрапити на балкон номера, в якому майже до ранку не гасло світло — Михайло щось читав, вираховував, писав. До обіду вони з Мерреєм ходили по різних конторах і фірмах, намагаючись роздобути бурильне устаткування. Це було легко встановити. Коли я цікавився причинами візиту джентльменів, мене приймали за приватного детектива і давали вичерпні пояснення, котрі я акуратно заохочував оплатою. Як мені вдалося встановити, нафтові фірми отримали щедру винагороду від якихось джентльменів за те, щоб не надавати в розпорядження експедиції від «Джейсон-електрік» бурильне устаткування.

Цього й слід було чекати. Меррей лише страхував себе, демонструючи Щербаку неспроможність виконати замовлення.

Так тривало тиждень, доки у Меррея з Михайлом не відбулася різка розмова, подібна до тієї, що була на «Глорії» з Аркадієм Олександровичем. Михайло відповів на пропозицію Меррея ляпасом і виставив його за двері, пообіцявши розповісти про все професору і Крішану Прасаду.

Три дні Михайло взагалі не виходив з номера. Немовби забув про неприємну розмову, поринувши в розрахунки. Справи, очевидно, просувались непогано, бо він насвистував веселу мелодію з якоїсь оперети, а за день до того, як йрийшла телеграма, дозволив собі невеличку прогулянку.

Мої хлопці, що йшли назирці за Щербаком, помітили, що не лише вони цікавляться ним. Як розповів потім Михайло, він також запримітив підозрілих типів і вирішив повернутися в готель. Рані впізнав у незнайомих переслідувачах людей Бачу і швидко повідомив мене.

Коли вранці наступного дня надійшла телеграма від вас, стало зрозуміло, що Меррей форсуватиме події. Я вирішив обміркувати з Михайлом наші спільні дії. Здивувавшись моїй появі, Щербак швидко зрозумів, що йому загрожує. Очевидно, бандити намагатимуться вчинити наліт на номер. З поліцією вирішили поки що не зв’язуватися.

Причаївшись у своїй кімнаті, я чекав умовного сигналу — двох коротких ударів у двері, що з’єднували вітальні наших номерів. Ключ від них я перед тим роздобув у коридорного служника, пояснивши, що хочу зробити сюрприз своєму товаришеві несподіваною появою.

За сім хвилин до восьмої почулися два коротких удари, і майже відразу долинув шум боротьби. Нападники не очікували такого опору. Їх було четверо. Ми досить швидко подолали бандитів, але один таки зумів двічі вистрелити й поранити Михайла. Правда, бандитові після цього довелося не солодко…

На постріли збіглася готельна охорона, з’явилась поліція. Про те, що сталося, негайно сповістили консульство. На щастя, секретар виявився кмітливою людиною і швидко зрозумів, чого від нього хочуть. А хотів я, щоб про мою появу в номері не згадували, а натомість пустили чутку, ща нападники загинули у перестрілці з поліцією, що серед убитих і містер Щербак, тіло якого доставлено в російське консульство. Все це було потрібно, аби не викликати підозри в Меррея й арештувати його на основі неспростовних доказів.

Ми зв’язалися зі співробітниками місцевої Сікрет Інтеллідженс Сервіс, вони з моєї розповіді зрозуміли все як належить. Поліції були дані відповідні вказівки. Бандити засвідчили, що діяли за вказівкою англійського джентльмена, котрий вимагав від них викрасти папери, з якими працював росіянин, а заодно прихопити і його самого. Цим англійським джентльменом, як ви вже здогадались, був старший компаньйон фірми «Джейсон-електрік».

Офіційно Меррей проживав у свого давнього приятеля. Насправді ж частенько ночував у німецькому консульстві. Коли б він відчув небезпеку, то міг би знайти там надійний захисток, йому напевно дали б дипломатичний паспорт. Отже, його слід було виманити з криївки. І це, як ви самі бачили, вдалося…»

Після всього, що трапилось, Роман Твердохліб запропонував матеріали, пов’язані з розробкою ехолота, залишити в консульстві. Щербак погодився, пояснивши, що хоче завершити деякі розрахунки і дуже сподівається на допомогу Аркадія Олександровича.

Твердохліб настояв, щоб експедиція закупила зброю: попереду джунглі, мало що може бути. Прасад підтримав матроса. Було закуплено три десятизарядні англійські гвинтівки «Лі-Енфільда» й одну п’ятизарядну системи Рігбі Маузер 275-го калібру проти хижих звірів.

На пропозицію Романа всі четверо його вивідувачів були включені до складу експедиції. Про двох носильників подбав Прасад. Він же порадив Аркадію Олександровичу залишити щоденникові записи, яких уже зібралося чимало, у нього вдома, щоб забрати при поверненні. Сошенко погодився. Як ми побачимо далі, це була вельми доречна порада, бо дальші перипетії відбилися й на долі записів професора, уціліли тільки окремі з них, частина розмита водою. У багатьох місцях не збереглося дат, і ми, йдучи за логікою подій, спробуємо їх відтворити. Записи, які збереглися найкраще, наводитимемо по можливості повністю.

Розділ VI

ЕКСПЕДИЦІЯ В НЕВІДОМЕ

Отож завтра ми вирушаємо в Невідоме.

Артур Конан-Дойль. Загублений світ

Сошенко так і не дочекався обіцяного Джейсоном відкриття банківського рахунку, глава фірми «Джейсон-електрік» ще раз продемонстрував свої далеко не джентльменські риси. Слід було щось вирішувати: вимагати від фірми виконання всіх пунктів контракту чи вирушати на свій страх і риск у подорож. Підігрівало бажання переконатися в існуванні загадкового Храму Неба, осягнути пов’язану з ним таємницю. Пора для подорожі була не найкраща, однак чекати два-три місяці, поки скінчиться сезон дощів, ніхто не хотів. Отже, було вирішено: в путь.

Зіставляючи дати, ми прийшли до висновку, що експедиція у повному складі 25–27 липня виїхала поїздом у Хублі, а 30–31 вже заглибилась у джунглі Малнаду.[77] Це підтверджує той факт, що Аркадій Олександрович у своєму щоденнику не згадав ні про початок війни, оголошеної Німеччиною Росії 1 серпня, ні про те, що 4 серпня Англія надіслала в німецьке посольство у Лондоні підтвердження свого вступу у війну на боці Антанти. Відірвана від зовнішнього світу, експедиція цього не знала. Записи професора присвячені важким експедиційним будням. Вчений скаржиться, що за роботою і виснажливими переходами не вистачає сил викласти враження на папері. Деякі сторінки, писані чорнилом, сильно ушкоджені вологою, і на них майже нічого не можна прочитати. Далеко краще збереглися записи, зроблені прострім олівцем.

«У Хублі прибули пополудні. Небо в темних хмарах, що зловісно клубочаться над верхівками пальм, готові щомиті вилити на наші голови цілі водоспади. Нещодавно пройшов сильний дощ — довкіл утворились великі калюжі. Парко. Термометр показує тридцять п’ять за Цельсієм. Сорочка миттю прилипає до тіла.

Окрім нас та чергового по станції на вокзалі ні душі. Лише бездомна корова мирно стоїть у кінці дерев’яного перону, опустивши голову, та зграя напівздичавілих собак не зводить очей з прибулих. Пасажири нашого поїзда поприлипали до шибок, з цікавістю спостерігаючи, як білі сагіби разом з носильниками-індійцями вивантажують з вагона ящики, пофарбовані в яскраво-червоний колір, брезентові паки та інші предмети незрозумілого їм призначення. Нарешті майно експедиції винесено на перон. Машиніст дас гудок. Чхнувши білою парою, потяг заспішив далі. Ми нашвидку перекусили й вирушили до села, де на пас чекав найнятий Крішаном провідник. Йти двадцять кілометрів. Треба встигнути до настання ночі.

Наша строката команда нагадувала живу ілюстрацію до творів Жюля Берна. Ми були одягнені в англо-індійську уніформу, куплену на одному з бомбейських базарів під час розпродажу надлишків амуніції гуркхських формувань.[78] Щоправда, замість черевиків, за порадою Крішана, було придбано високі чоботи, призначені для полювання у джунглях. Отже, виглядали ми трохи картинно, і це давало поживу для дотепів Щербака й Лятошинського. Крилан також був одягнений у цю напіввійськову форму, лише його смоляниста борода і чорний тюрбан видавали в ньому індійця. Що стосується провідників, то їм були більше до вподоби звичні дхоті.

Несподівано сипонув дощ. Справжня тропічна злива. Довкола враз стало темно, навіть на відстані кількох кроків годі було щось розрізнити. Ховатися від потоків води, які чимраз дужчали, було марно. Суцільний водоспад, що ринув з небес, забивав дихання, створюючи повну ілюзію біблейського потопу. Довершували цю екзотику сліпучі спалахи блискавиць, що раз у раз роздирали небесну чорноту, та могутні перекати грому. І коли вже здавалося, що вода назавжди поглине експедицію, дощ несподівано вщух. Я мимоволі глянув на свого «Павла Буре», без якого не вирушав у жоден похід: цей годинник, здавалося, був заворожений від усяких напастей і несподіванок, у тому числі й атмосферних. Здивовано відзначив, що минуло неповних десять хвилин відтоді, як перші краплі дощу впали на землю.

Йти стало веселіше: хмари порідшали, визирнуло сонце. Проте Крішан говорить, що це ненадовго. Доведеться звикати.

Тутешні джунглі не належать до непрохідних. Відчуття таке, немовби рухаєшся у величезній зеленій залі. Тремтливо-прозоре світло здається матеріально відчутним. Золотою павутиною воно оповило це смарагдове склепіння, що спирається на зелені, червоні, білі, чорні стовбури. Доповнюють незвичне для нашого ока видовище незчисленні ліани, що, мов канати, провисли між кронами. Деякі стеляться по землі, чіпляються за стовбури, повзуть по них до самого вершечка і знову спадають униз. Крішан твердив, що це по суті не джунглі: немає характерного для східно-індійських лісів ротанга — різновиду пальм, які чіпляються за інші рослини або обвивають їх, немов ліани. Просуватися в таких умовах надзвичайно важко.

Ліс поступово рідшає. Все частіше трапляються кокосові пальми — ознака близькості людського житла. Стрілою здіймаються ці дерева на висоту до двадцяти, метрів і там розпускають пишні зелені султани, що приховують гірлянди кокосових горіхів. Подекуди видно мангові і хлібні дерева, арекові пальми. З арекових горіхів індійці виготовляють пан — речовину для жування.

Нарешті показалося село. Близько трьох десятків бамбукових хиж, критих пальмовим листям, притулилося край бананового гаю.

Зміїстою розгрузлою дорогою, яка місцями пірнає у вічнозелений колючий чагарник, виходимо на рівнинну місцину. Попереду, важко перевалюючись, повзе гарба, запряжена худим конем. Справа і зліва від дороги тягпуться клаптики наділів. Поля бідні. Видно, нелегко вести господарство на відвойованій у джунглів землі. Вже біля самого села мирно пасуться бики і вівці.

Сонце закочується за гору, ніби провалюється в підземелля, і враз спадає пітьма. В тутешніх краях вечора по суті немає. Ми вже не раз були свідками разючого переходу дня у ніч, проте ніяк не можемо звикнути до цього чаклунського явища природи.

Джумна — так називається село. Крішан Прасад тут уже бував і навіть у пітьмі впевнено веде за собою загін.

Знову почався дощ. Провідники твердять, що це вже на цілу ніч. Миттю вимокли. Долає втома, хочеться спати.

— Все. Прийшли, — чути попереду голос Крішана.

Придивляємось. Під дашком горить гасова лампа, освітлюючи вивіску «Рест-хауз» — «Будинок для приїжджих». Трохи нижче чи то жартома, чи, можливо, цілком серйозно виведено: «Готель «Лондон».

Назва англійської столиці в подібній ситуації настроювала на гумористичний лад.

— Панове, прошу ласкаво до столичного готелю, — галантно зрезюмував Лятошинський.

На нас уже чекали. Назустріч вийшов господар зі статечною дружиною, що зберегла сліди колишньої краси, і наш майбутній провідник Пандаб, тутешній житель. Це був середніх років вусатий маратх. Невисокого зросту, худорлявий, але, видно, витривалий. Вбраний був у військову сорочку, короткі, до колін, штани, у міцні черевики на товстій підошві.

Нам дали можливість обсушитись, пригостили чапаті — прісними коржами з молоком, а після вечері почастували традиційним паном. Один з носильників звернув мою увагу на коробочку, яку носив на шиї провідник. Виявляється, там були всі складники пану: тютюн, гашене вапно кардамон тощо.

Початок подорожі виявився нелегким, хоча кожен з нас на своєму віку потрапляв у далеко складніші умови. Очевидно, незвичність оточуючого діє тут не так, як у Сибіру чи на Уралі. Всі розмови вирішили перенести на ранок».

* * *

Аркадій Олександрович хотів скласти маршрут таким чином, щоб по дорозі до Храму Неба можна було одночасно вивчити й дослідити теоретично визначені райони залягання корисних копалин уздовж ребра геокристала. Вранці він узявся пояснювати провіднику, що від нього вимагається. Проте Пандаб лише силувано всміхався, не розуміючи, про що йдеться.

Для наочності професор вирішив скористатися картою з умовними знаками залягання родовищ. Узявши в руки олівець, він терпляче втовкмачував, що, перш ніж вийти до Храму Неба, експедиція повинна обов’язково побувати в зазначених на карті районах, і Пандаб мусить продумати свій маршрут саме так. Але це не допомагало. Нарешті Аркадій Олександрович змушений був здатись.

Весь парадокс ситуації з Пандабом полягав у тому, що провідник не знав дороги до Храму Неба. Він просто не міг зрозуміти, чого від нього хоче дивний пандит[79] з далекої Росії.

Винуватцем був Крішан. Драматичні події в Бомбеї не сприяли тому, щоб він міг розповісти про деякі властивості додекаедра та подробиці його появи. Крім того, Прасад цілком свідомо відкладав розповідь, бажаючи зробити сюрприз до приходу в Долину Крилатого Коня. Провідник знав дорогу лише туди. До Храму Неба експедицію повинен був вести чарівний додекаедр.

Ось що розповів доктор Прасад. Він — прямий нащадок древнього роду кашмірських брахманів, яким гімалайські мудреці махатми довірили охорону каменя Чінтамані, одного з чотирьох священних предметів, які приніс крилатий кінь Лунг-та у чарівній шкатулці. Те місце, куди він їх доставив, у місцевих жителів дістало назву Долини Крилатого Коня. Поки всі реліквії не зберуться разом, жерці-брахмани повинні охороняти найбільший з них — Чінтамані в Храмі Неба, чекаючи, поки настане Час Гігантів, тобто день, коли Зоряні Реліквії, зібравшись разом, заговорять…

Одні жерці змінювали інших, ревно охороняючи таємницю храму. Але ось у середині сімнадцятого століття на чолі держави Великих Моголів став хитрий і підступний Аурангзеб, який прийшов до влади по трупах трьох братів, кинувши батька у в’язницю. Цей фанатичний мусульманин повів наступ на корінне населення, котре сповідувало індуїзм та інші релігії. За наказом Великого Могола знищувались древні храми, спалювались цілі міста, мусульманські завойовники вбивали непокірних.

Народ не міг далі терпіти такого свавілля. На південному заході Індостану, в районі Бомбея, спалахнуло повстання маратхів, очолене легендарним полководцем Шіваджі. Храм Неба виявився в районі, охопленому повстанням. Кавалерія маратхів завдавала моголам усе відчутніших ударів. У відповідь воїни Аурангзеба ще з більшою злобою руйнували святині індусів. Тому на великій раді махатм жерцям було наказано покинути Храм Неба, замаскувавши всі підступи до нього, і стати на прю з ненависним ворогом.

Стежки, якими не ступає нога людини, у джунглях швидко заростають буйною рослинністю. Навіть ті, хто раніше жив при храмі, не змогли б потрапити сюди. Лише кристал-додекаедр, цей своєрідний компас, міг привести свого володаря до Храму Неба. За яскравістю свічення його граней можна було віднайти дорогу до Чінтамані. На той час кристалом-додекаедром володів один із далеких предків доктора Прасада брахман Раджагопалан.

Якось на привалі після бою Раджагопалан (при ньому завжди незмінно перебували ще троє жерців, щоб у скрутну хвилину порятувати володаря додекаедра), виймаючи з торбини їжу, несподівано помітив, що кристал світиться. До Чінтамані було надто далеко, щоб через його вплив могло виникнути таке інтенсивне свічення, отже, неподалік мусила знаходитись одна з Зоряних Реліквій. Досить швидко брахман встановив, що реліквія — у молодого чужинця, про відвагу якого у війську Шіваджі ходили легенди…

— Вам, очевидно, буде цікаво дізнатися, — зробивши паузу, продовжував свою розповідь Крішан Прасад, — що цього сміливця звали Андрієм Почекайбр атом. Запорізький козак воював на боці індійців. Зваживши все, Раджагопалан вирішив відкритися козакові й розповісти про свій додекаедр. В руках у козака, ніби пароль-відповідь, засяяла глибоким зеленим кольором чаша-кристал. Почекайбрат розповів, що виконує заповіт свого французького побратима — передати Чашу Святого Грааля у Храм Неба.

— Дивно, — задумливо мовив Аркадій Олександрович, — легендарна середньовічна реліквія, на пошуки якої вирушили найблагородніші рицарі короля Артура і Круглого Столу — знаменитий сер Персіваль, батько Лоенгріна, сер Боре де Ганніс, сер Галахед, і якій середньовічні хроніки приписували наймагічніші властивості, несподівано з’являється в Індії… Ви не помиляєтесь, Крішане?

— За свої слова я ручаюсь.

— А що ж далі? — нетерпляче вигукнув Михайло. — Що трапилося з цим козаком, брахманом і реліквіями?

Крішан усміхнувся.

— Додекаедр перед вами. Зберігаються в нашій родині й перекази про вашого земляка.

— І що ж у них розповідається? — допитувався Щербак.

— Найкраще розказав би про це мій дід. Хоча він теж достеменно не відає подробиць 250-літньої давності. В загальних рисах події розвивались таким чином. Раджагопалан і козак Почекайбрат з трьома жерцями й невеликим загоном вершників рушили в напрямі Храму Неба. Але їм не пощастило. Вранці наступного дня їх помітив великий загін моголів. Щоб заплутати переслідувачів, воїни Шіваджі розділилися на дві групи. Брахману Раджагопалану вдалося відірватись від погоні. Лихо спіткало козака: ворожа стріла поранила його, і після запеклої сутички мусульманські вояки зуміли полонити запорожця.

— Отак і пропав ні за цапову душу? — вражено похопився Твердохліб. — Не вірю. Не міг справжній козарлюга, котрого доля аж у Індію занесла, так просто загинути, не виконавши побратимового заповіту.

— Важко сказати, що сталося з вашим земляком. Достеменно відомо тільки, що сам Великий Могол, шануючи відвагу й сміливість козака, пропонував запорожцеві вступити до свого війська.

— От гаспид, хотів запорожця на зраду навернути, — лайнувся матрос.

— Нічого з того, звісно, не вийшло, — мовби заспокоюючи Романа, сказав Крішан. — Почекайбрат виявився хитрішим за мусульманського правителя. Одне слово, утік.

— А чаша? — Шведов навіщось зняв окуляри й, короткозоро мружачись, дивився на Прасада.

— Не думаю, щоб він кинув її напризволяще.

— Ну, це зрозуміло, — впевнено підтримав Михайло. — Інакше який би з нього козак був. Але цікаво, як склалась його доля?

— Думаю, на це запитання легше буде знайти відповідь саме вам, коли повернетесь на батьківщину. В Індії брахману Раджагопалану та іншим жерцям Храму Неба натрапити на його сліди не вдалося. Єдине, про що вони довідались, це те, що у правителя моголів нібито залишилися записи, які козак Почекайбрат робив під час подорожей і яких не зумів захопити при втечі. І ще одне: перш ніж роз’їхатись у різні боки, коли загін моголів переслідував їх, запорожець віддав Раджагопалану свій кинджал. Він і зараз знаходиться у батьківському домі в Майсурі. Я вам обов’язково покажу його.

— Я волів би краще прочитати ті записи, — не без жалю зітхнув Вітольд.

— Аркадію Олександровичу, — звернувся до Сошенка Роман, ніяково чухаючи свою могутню потилицю, — а як, на вашу думку, запорожець опинився аж в Індії? Надто це вже дивовижне.

— Як? Та, либонь, був цей козак чимось на тебе схожий. Тебе також шляхи-дороги до Індії занесли.

— Ну, це зовсім інше діло, інші часи…

— А якщо серйозно, — гасячи усмішку, проказав Аркадій Олександрович, — то в цьому немає нічого дивовижного. Козак міг потрапити в турецьку неволю, утекти з полону, як це перед ним зробив його земляк Яша Малік, і так само потрапити до Індії. По дорозі міг познайомитися з французом, який володів чашею, відтак за певних обставин погодився виконати його прохання — доставити древню реліквію у Храм Неба. Втім, не можу стверджувати, що це було саме так.

Запанувала мовчанка. Історія, розказана доктором Прасадом, виглядала настільки неймовірною, що важко було одразу повірити в її правдивість. Але не вірити індійцю також не було підстав. Отож кожен обмірковував почуте про себе.

— Історією козака Почекайбрата та Чашею Святого Грааля, безумовно, слід зайнятися, — першим озвався Сошенко. — До неї ми обов’язково повернемось. А поки що, шановний Крішане, я так і не зрозумів, як ми можемо добратися до храму, коли ні провідник, ні ви не знаєте туди дороги.

— Головне — прийти в Долину Крилатого Коня, далі нас поведе додекаедр. У легенді мовиться, що коли який-небудь уламок Чінтамані опиниться поблизу падіння священного каменя, він оживе й поведе свого володаря прямісінько до храму. За іншим варіантом легенди, не камінь упав з неба, а прилетів крилатий кінь Лунг-та, що приніс чотири священні предмети, проте й у цьому випадку говориться, що вони оживуть, коли потраплять у ті місця. Більше того, коли всі чотири реліквії зберуться разом, їх внутрішній жар зіллється воєдино. Настане Час Гігантів, і вони знову злетять у небо.

* * *

Продовження нотаток Аркадія Олександровича:

«…Уже перші аналізи скельних порід показують, що місця тут промислово вигідні. Звичайно, робити остаточні прогнози рано. Однак уже ніхто не сумнівається, що гіпотеза кристалічної будови Землі, а з нею й теоретичний метод пошуку корисних копалин в цілому підтвердяться. Навіть стриманий, не схильний до скороспілих висновків ПІведов чи не вперше проявив емоції, побачивши багатообіцяючі результати.

Страшенно бракує бурової установки, ми не маємо змоги взяти керни з різних глибин, порівняти добуті зразки на процентний вміст руд. Ручний бур, який експедиція захопила з собою, не задовольняє наших потреб, та й використати його поки що неможливо».

…Змах ножа, удар. Змах ножа, удар… Падали обрубані ліани. Змінюючи один одного, учасники експедиції врізались у предковічний ліс. Крішан підбадьорливо жартував, що подібні перешкоди доводилось долати і легендарному Рамі зі своїм вірним мавпичем Хануманом.

Сошенко працював нарівні з усіма, хоч йому, як людині старшій літами, можна було б зайнятися іншими справами. Але як би він дивився супутникам в очі? Учений відчував відповідальність за життя людей, що довірились йому, переживав і за долю експедиції. Наскільки вірними виявляться його прогнози, чи підтвердиться гіпотеза?..

Ось знову кілька записів:

«Дощі не вщухають. Висушити одяг немає змоги. Місцевість гориста, сильно залісена, ми просуваємось повільно. Джерела і струмки приховані таким густим покровом, що нагадують про своє існування лише дзюрчанням. Гігантська жива загорожа з геліотропів і фуксій, кольорові квітучі мітли бамбука, могутні деревовидні папороті, білі чашечки аруму і дурману — все це несподівано постало не чимсь прекрасно-екзотичним, а ворожим, зловісним».

Місцями альтиметр показував 800–900 метрів над рівнем моря. У вологому, просякнутому важкими випарами повітрі насилу дихалось. У всіх нили руки, боліли спини. Хотілося присісти, прилягти, однак пересилювали себе, бо знали, як тяжко йти після хвилинної зупинки. Привали влаштовували лише двічі на добу. Проте ніхто не ремствував. Провідник і носильники з подивом приглядалися до дивних сагібів, які нарівні з ними трудяться і в поводженні щирі, доброзичливі. Англійці ніколи б не дозволили собі чогось подібного. Дивна ця країна — Руссіа…

На десятий день експедиція потрапила в сандаловий ліс. Дослідники вперше побачили ароматну деревину, художні вироби з якої так часто зустрічались їм у крамничках індійських міст. Надвечір мало не наштовхнулися на стадо диких слонів. П’ятнадцять величних тварин, які визивно трубили, піднявши хоботи, гордовито продефілювали на віддалі сорока-п’ятдесяти метрів, поспішаючи на водопій.

Потомлені переходом, мандрівники, незважаючи на сирість і нічну прохолоду, забулись у важкому сні.

Із щоденника Аркадія Олександровича:

«Серед ночі мене розбудив доктор Прасад.

— Кристал ожив, — почув я його схвильований голос. — Він засвітився. Збувається те, про що говорить легенда. Незабаром ми будемо в Долині Крилатого Коня.

Додекаедр і справді здавався живою істотою, яка, ніби злякавшись чогось, почала неспокійно мінитися блідо-зеленим світлом. Кожна грань, здавалося, жила власним життям: миготіла, переливалась різними відтінками смарагдового кольору. Що відбувається там, усередині? Яку таємницю приховує цей феномен?

Уважно роздивляючись предмет, ми помітили, що свічення за кольором усе ж неоднакове. Три грані випромінювали дещо яскравіше світло. Як не повертали додекаедр, положення трьох п’ятикутників завжди залишалося строго визначеним. Вони, ніби компасна стрілка, вказували один і той же напрям.

— Не інакше, кристал і справді вказує дорогу до Храму Неба. Немовби прагне зустрітися з Чінтамані, — прошепотів Крішан».

* * *

Наступного дня експедиція почала спуск у Долину Крилатого Коня. Це був скоріше каньйон, ніж долина. Похмуре провалля, затисну те горами, одягненими в розкішну тропічну зелень. Хижо шкірили кам’яні зуби-брили стрімкі скелі. Учасники експедиції повільно долали небезпечні метри крутих схилів гірської ущелини.

Перше, що впало у вічі, коли опинились на дні каньйону, це те, що кам’яниста поверхня мертва. Жодної травинки, жодного деревця, хоч навкруги буяла зелень. Тепер уже ніхто не сумнівався, що експедиція на правильному шляху: кристал сяяв глибоким яскраво-зеленим свіченням, а три його грані несподівано забарвились у червоне. Магічний компас діяв!

Тут, у долині Чінтамані, Аркадій Олександрович нарешті вирішив пустити в хід ручний бур — товсте свердло, довжину якого можна було нарощувати, з’єднуючи між собою триметрові труби. Це примітивне знаряддя дозволяло проникати у глиб землі щонайбільше на десять-п’ятнадцять метрів і брати звідти проби порід. Насамперед треба було спорудити двоповерховий поміст для центрування і тент, щоб менше дошкуляло сонце. Бамбукову конструкцію збудували доволі швидко. Того ж дня почалося нестерпно повільне, важке вгризання у землю сталевого свердла, силу якому давали людські руки, вкриті мозолями, саднами, рубцями. Кам’янистий грунт неохоче поступався перед буром, і доводилось докладати нелюдських зусиль, щоб дробити підземні перешкоди.

Майже два дні було витрачено, перш ніж стало ясно, що нижче відмітки п’ять метрів двадцять сантиметрів бур не просунеться до центру ні на міліметр.

Аркадій Олександрович наказав припинити буріння. Почався зворотний рух свердла. І ось нарешті сталеве вістря з’являється на поверхні. Сошенко обережно зішкрябав часточки породи, що пристали до бура, в металеву коробочку. І раптом з його грудей вирвався здавлений вигук:

— Алмази!

У долоні професора лежали Два крихітні, ледь Помітні неозброєним оком прозорі кристалики.

Всі миттю оточили його. Почулися захоплені вигуки носильників. Сошенко усміхнувся:

— Алмаз, кажуть індійці, відвертає всі небезпеки — відганяє змій, рятує від вогню й отрути, від хвороб, грабіжників і лихого ока. Це й справді так?

Доктор Праеад сумно похитав головою.

— На жаль, це лише повір’я. Король мінералів став однією з причин нещасть, які прийшли на древню землю Індри.

— Але ж цей кристал — неперевершений трудівник, — заперечив Михайло. — Чудові властивості можуть вивести його на видне місце в економіці Індії.

— Поки тут хазяйнує метрополія, краще, щоб чутка про нове родовище алмазів не дійшла до англійців. Індія вже знає випадки алмазної лихоманки, коли обстановка в країні ставала трагічною. Населення полишало роботу й займалося пошуками алмазів. Сільське господарство занепадало. Країна змушена була імпортувати продукти, які раніше продавала.

Із щоденника Сошенка:

«Вважається, що людина почала збирати алмази з алювіальних розсипних родовищ близько 800 року до нашої ери поблизу індійського міста Голконда. До початку XVIII століття Індія володіла монополією на поставки алмазів на світовий ринок, аж поки не були відкриті нові родовища у Південній Африці…

Унікальні властивості алмазу — наслідок умов, у яких він утворювався мільйони років тому. Під дією величезних температур і тиску в надрах Землі атоми мінералу вишикувались у правильні кубічні ґратки, які обумовили його неперевершену твердість. Можливо, саме в той період і Земля формувалась як гігантський кристал.

Утворювались алмази у верхній мантії планети під земною корою. Звичайнісінький кристалічний вуглець під тиском близько 70 тисяч кілограмів на квадратний сантиметр, при температурі десь 2000 градусів Цельсія перетворювався на мінерал незвичайної твердості. Подібні умови можуть існувати лише на глибині 100–200 кілометрів.[80]

Справді, це подиву гідний матеріал: витримує неймовірний холод і спеку, за теплопровідністю перевершує всі відомі матеріали, прозорий для інфрачервоних променів. Михайло Щербак має цілковиту рацію, в цього кристала велике майбутнє. Але й Крішаи, очевидно, правий, твердячи, що рано розголошувати знахідку.

Як відомо, алмази виносяться на поверхню землі через лійкоподібні порожнини в земній корі — трубки, заповнені алмазоносною породою. Ці трубки можуть мати в діаметрі від декількох десятків метрів до двох кілометрів. І як знати, можливо, ми знаходимось саме на такому зрізі…»

Вчений був переконаний, що в цьому каньйоні, у Долині Крилатого Коня, лежить один з ключів до розгадки таємниці Чінтамані.

Кристал-додекаедр, опинившись у долині, через неповну добу змінив характер свічення: він уже не випромінював світло назовні, а немовби світився зсередини. Три грані, які раніше світились червоним кольором, змінили забарвлення на блідо-жовте, але залишались на тому ж місці відносно навколишніх нерухомих координат, незважаючи на переміщення кристала. Складалося враження, ніби тіло-додекаедр живиться невидимою енергією.

Думки з цього приводу розділились. Доктор Прасад вважав, що свічення кристала пов’язане виключно з існуванням зв’язку між додекаедром і Храмом Неба, зв’язку невідомої природи на зразок електромагнітного поля.

Аркадій Олександрович, не заперечуючи гіпотези Крішана, припускав, що Долина Крилатого Коня теж володіє певним енергетичним потенціалом. На його думку, слова легенди про те, що будь-який з уламків Чінтамані неодмінно оживе, потрапивши в цю долину, не просто образний вислів, а прямий наслідок невідомих поки що науці процесів, які мали місце тут багато століть тому.

Хоч молодші учасники експедиції й доктор Прасад квапили вирушати в дорогу за покликом древньої реліквії, Аркадій Олександрович усе ж наполіг на тому, щоб затриматись у долині ще на кілька днів і уважніше вивчити природний феномен, спробувати зрозуміти причини утворення родовища алмазів та покладів уранових і торієвих руд, відкритих Антоном Володимировичем.

Для Шведова, який давно уже займався дослідженням радіоактивних мінералів, це важило особливо багато: вчений постійно пропагував практичне значення радіоактивності, зокрема застосування солей радію і мезаторію для лікування ракових захворювань. Тому відкриття родовища стало для нього справжнім святом. Антон Володимирович лише шкодував, що не має при собі приладів для радіологічних вимірювань. Крішан обіцяв неодмінно подбати у Бомбеї про апаратуру для вивчення зібраних зразків радіоактивних мінералів.

Дальші дослідження каньйону зміцнили переконаність Сошенка в тому, що тут у давні часи трапилась гігантська катастрофа, яка, знявши верхній шар кам’янисто-базальтового грунту, відкрила доступ до алмазів.[81] Сам каньйон також мало скидався на результат тектонічних процесів.

Аркадій Олександрович із завмиранням серця озирався довкруги. Йому здавалося, що він не на Землі, а на далекій планеті. «Відчуття таке, немовби я торкнувся чогось сокровенного. Дух забиває від того, що розгадка поруч, досить лише простягнути руку, — пише вчений. — Сумнівів більше немає: ми в епіцентрі якоїсь катастрофи. Імовірно космічного характеру. Можливо, схожої до падіння Тунгуського метеорита».

* * *

Колекція мінералів, радіоактивних кристалів, уламків кварцу, всіяного крупинками золота, зразків руд була акуратно систематизована, розкладена по комірках дерев’яних ящиків. У металевих герметичних банках зберігалась «синя земля» — алмазоносна порода, яка подекуди лежала на поверхні у розколинах кам’яних порід. Місця, з яких узято зразки, були позначені на карті. Експедиція вирушила в дальший путь — до Храму Неба.

Як видно з нотаток Аркадія Олександровича, його метод пошуку корисних копалин підтвердився, а отже, й гіпотеза про кристалічну будову нашої планети виглядала більш переконливою. Звісна річ, ще багато чого треба було уточнити, вдосконалити, але настрій, який уловлюється в рядках, переможний. Проскакують і тривожні нотки. Хоч як заманливо виглядав дальший етап подорожі за таємницею Чінтамані, негода і вкрай важкий шлях викликали певні побоювання. Проте обов’язок ученого кликав уперед наперекір небезпекам.

Записи у щоденнику Аркадія Олександровича цього періоду більш ніж стислі, але й з них можна уявити, в яких важких умовах довелося діяти.

«Експедиція знову в дорозі. Тепер роль провідника виконує додекаедр, який, немов компас, вказує шлях до Храму Неба. Покинувши Долину Крилатого Коня, рухаємось на висоті 300–400 метрів над рівнем моря. Поступово спускаємось. Йти легше, ліс у тутешніх горах не такий густий».

Однак запис, зроблений через два дні, вже іншого характеру:

«Джунглі, джунглі, джунглі… Коли вже вони скінчаться! Справжня стіна бамбукових і бананових заростей, крізь які продираємось лише завдяки важким гострим ножам, поперемінно розчищаючи дорогу. Іншим разом можна було б помилуватись м’ясистим листям диких фігових дерев чи нависаючими шапками бородатих мангрових, але не тепер. Дощ не вщухає. Немає жодної надії висушити одяг. На тілі з’являються колонії невеличких комах червоного кольору. Укуси їх страшенно болючі. Шкіра у вражених місцях вкривається багряними плямами. Годі дати раду цим нахабним створінням.

…Свічення кристала все яскравіше. Отже, ми на вірному шляху. Рухаємось повільно. Наші носильники помітно підупали. Відчуваю, що й сам дуже ослаб. Намагаюся про це не думати. Попереду безкрайні масиви суцільних джунглів. Стовбури дерев обплетені ліанами, які нагадують гігантських змій, прикрашених розкішними криваво-червоними лійкоподібними квітами».

Ось ще кілька записів:

«П’ятий день ми у цих проклятих джунглях. Важко собі уявити труднішу для пересування місцевість. Дощ трохи перестав, і Пандаб примудрився уперше розкласти багаття на березі якоїсь річечки. Йому пощастило: зумів відшукати кілька шматків деревини, що не намокає. Табірне вогнище зблизило нас ще більше. Індійці радо спілкуються з нами. Лише Пандаб мовчить і похмуро жує свій пан. Запитую, про що він думає. «Треба повертатись, сагіб, — каже він. — Попереду болото».

Радимося. Крім Пандаба і двох носильників, усі за те, щоб продовжувати путь. Тим. паче, що наш кристал-провідник, здається, ось-ось спалахне вогнем. Отже, до Храму Неба не так уже й далеко.

Знову дощ. Сирість джунглів, схоже, в’їлася у нас до кісток. Лятошинський для профілактики використовує свій медичний арсенал. Побоюється малярії. Та й усі чудово розуміють, що значить тропічна пропасниця у мокрих джунглях без сухої постелі й хорошої гарячої їжі. А з продуктами справи у нас неважні. Раціон довелося обмежити. Довкола багатющий врожай плодів найнеймовірніших форм і кольорів, однак вони неїстівні.

…Попереду болото. Мошва і вусаті комарі невпинно атакують нас. Дрібна мошка не дає дихати. Дим від сигар не допомагає, як і марлеві сітки. Треба б пошукати обхідну дорогу. Проте кристал-компас одразу зменшує інтенсивність свічення, тільки-но починаємо відступати від обраного маршруту. Та й користі від того мало: ніде ніякого патяку на зручніший шлях. Робити нічого. Вирішуємо просуватися болотом. Спершу вода доходить до колін, затим до пояса. Іноді провалюємось і глибше.

Надвечір нарешті вибралися на сушу. Дощ ллє, як з відра. Продираємося крізь ротангові зарості, якісь колючі кущі. На нас страшно дивитись: ми покусані комарами і москітами, від укусів п’явок довго продовжує текти кров…

Настрій кепський. Розбиваємо табір. Робимо сякий-такий брезентовий дах. Він трохи рятує від дощу. Зморені дорогою, засинаємо на мокрому листі. Сон, проте, неміцний, тривожний. Часто прокидаємось від холодного дотику мокрого одягу. Майже всі застуджені.

…Спалахнула малярія. З самого ранку мене трусить пропасниця. Прийняв подвійну дозу хініну. Трохи полегшало. Однак у тілі страшенна слабість. Світ гойдається. У вухах гуде від хініну.

Люди настільки знесилені приступами малярії, що ледве просуваються вперед. Усе, що можна викинути, викидаємо. Лише три ящики із зразками залишено. Викинули навіть намети: користі з них практично ніякої.

…Становище загрозливе. Вчора був сильний приступ малярії у Михайла. Корчі зводили руки, його страшенно нудило, на губах виступила зелена слизь. Знову дощ. Клятий мусон! Треба вертати назад…

Хінін, прийнятий на ніч, не дає результатів. Уранці починає бити пропасниця. Щербак марить. З його грудей виривається важкий стогін».

На цьому щоденник Аркадія Олександровича обривається.

* * *

Про трагедію, яка розігралась у джунглях Малнаду, ми довідуємося з кількох записів, зроблених рукою Шведова. По них вдалося відтворити картину драматичного повернення експедиції Сошенка.

Минуло одинадцять днів з того часу, як був ліквідований табір у Долині Крилатого Коня. На той час в експедиції лише п’ятеро людей могли обходитись без сторонньої допомоги: Роман Твердохліб, провідник Пандаб, Крішан Прасад і двоє носильників. Але й вони були виснажені. Кристалічний додекаедр продовжував кликати в невідомість, однак сил бракувало. Ніхто не знав, скільки ще доведеться йти: день, два чи тиждень. Та й чи порятує людей від загибелі прибуття у Храм Неба? А «компас» уже палав криваво-червоним вогнем, немовби провіщаючи близьку зустріч з храмом і його в’язнем — Чінтамані.

Склалася критична ситуація. Аркадій Олександрович практично не повертався до свідомості, марив. Останні дні Роман і Крішан несли його на ношах, сплетених з ліан. Лятошинський робив усе можливе, щоб полегшити його страждання. Але й сам він, як і Щербак та Шведов, ледь тримався на ногах.

…Було вирішено повертатись. З усього експедиційного майна залишили тільки три гвинтівки. Довелося розпрощатись навіть з колекцією мінералів і зразків руд.

Можна лише уявити, якою неймовірно важкою була зворотна дорога. На підході до Долини Крилатого Коня помирає Аркадій Олександрович. Експедиція осиротіла. Втрата керівника робила неможливою її продовження.

Професора Сошенка поховали в долині, неподалік від місця, де він знайшов алмази. На могилу поклали базальтову плиту, на якій Роман Твердохліб, використавши знайдені алмази як різець, залишив коротенький напис:

АРКАДІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ СОШЕНКО

ВЧЕНИЙ З РОСІЇ

1857–1914

Експедиція виявилась останньою і для Михайла Щербака. Він помер уже в селі, в тому самому «Рест-хаузі»т звідки вирушали на пошуки Храму Неба.

Тут, у Джумні, дослідникам стало відомо про війну, що розгорілася в світі. Твердохліб, Шведов і Лятошинський вирішили негайно повертатись на батьківщину. Сяк-так поправивши свої сили, вони через десять днів уже були в Бомбеї, звідки найближчим рейсом відплили в Александрію, захопивши з собою частину щоденників Аркадія Олександровича, що зберігалися в домі Крішана.

Було домовлено, що доктор Прасад, розшукавши записи козака Почекайбрата, принагідно вишле їх у Російську Академію наук.

…Але наші пошуки виявились безрезультатними. Нічим не змогли допомогти нам і в Москві, в Академії наук. Відомостей про надходження листів чи бандеролей від Крішана Прасада в архіві не було.

Невдалими виявились і спроби дізнатися про долю Шведова, Лятошинського й Твердохліба. Нам лише відомо, що саме Роман Твердохліб передав у березні 1919 року щойно організованій Академії наук України матеріали експедиції професора Сошенка. На жаль, сліди цих мужніх людей загубилися на грані епох: перша світова війна, революція, бурі громадянської війни…

Частина третя

Ретроспекції в майбутнє

Розділ І

ТЕРРА ІНКОГНІТА,

АБО ІНТЕРВ’Ю З САМИМ СОБОЮ

Так, я міг поглинати одну за одною палаючі галактики і перетворювати їх у холодні кристалічні елементи власної мислячої персони… і після того, як мине неймовірна, але піддатна обчисленню множина років, стати мозком — Всесвітом…

Станіслав Лем. Друг

Знайомство із щоденниками Сошенка стало новим етапом у пошуках розгадки таємниці скарабея. Археофізичний загін, як називали в інституті наше тріо у складі професора Бандури, мене і Ткачука, чудово усвідомлював цінність здобутої інформації, пов’язаної з життям Аркадія Олександровича, зокрема його останньою експедицією.

Без сумніву, існував зв’язок, поки що нами не встановлений, між знахідкою у скіфському кургані, таємничим кристалом-додекаедром і чашею-кристалом. Інтуїція підказувала, що це були саме ті Зоряні Реліквії — уламки каменя Чінтамані, про які мовилося в щоденниках професора Сошенка. Однак ми дедалі більше схилялися до того, що вичерпну відповідь можна отримати, лише відшукавши ці реліквії. Але де причаївся додекаедр? Де ховається чаша і де знаходиться таємничий Чінтамані?

Ми. прекрасно усвідомлювали, що його величність випадок (чи все-таки нерозгадана закономірність?) дав нам у руки нитку, проте не вказав методу розплутування клубка загадок, який докотився до нас із глибини часу. Поки що накопичена інформація перебувала в стані пасиву.

Після того нічного експерименту скарабей замовк. Навіть невичерпний оптимізм Сашка Ткачука помітно підупав. Принаймні Сашко вже не генерував у такій кількості, як колись, архіфантастичних теорій та гіпотез. Що стосується зроблених нами знімків, то вони не могли служити доказом подорожі у Скіфію, зустрічі з Демократом. Хто повірить у їх реальність, у пережите нами? Єдиний свідок — сам скарабей. Але відколи Кузьмич вимкнув високу напругу, химерний жук більше не реагував ні на які подразники. Чого лише не придумував Ткачук, щоб вивести скарабея із стану заціпеніння! Але той ніби навмисне заблокувався якимсь надскладним кодом.

Тим часом осінь стукала у вікно. Слід було вже думати рро річний звіт, а в нас, окрім таблиць, графіків спектрів випромінювань, записів емпіричного характеру, нічого не було. Жодних фундаментальних результатів. Теорія, котра пояснювала б фізичні властивості кристала, буксувала. Поки що Сашкові умовиводи про скарабея-комп’ютера залишались гіпотезою. Цікавою, оригінальною, але тільки гіпотезою. Не розповідати ж ученій раді про знайомство з Демокрітом чи легендарним Атеем, яке відбулося завдяки скарабею. Лишались щоденники Аркадія Олександровича. Але вони — лише натяк на якусь таємницю, не більше. Принаймні поки що.

У цей період Сашко став особливо схильним до чорного гумору. «У нас немає нічого постійнішого, ніж тимчасові труднощі», — похмуро жартував він, чаклуючи над установкою, котра допомогла нам зазирнути у невідоме. На жаль, це була лише мить. Неповторна мить зустрічі з далеким минулим.

Микола Олексійович був настроєний на пошук реліктів, про які згадували Сошенко і Прасад, та ретельніший аналіз щоденників професора. Отож, поки ми аналізували причини цейтноту, наш старший товариш поринув з головою в архівні глибини.

* * *

Минали дні, збігали місяці напруженої роботи, а ми все тупцювали на місці. В інституті поповзли чутки, що вчена рада археофізичну тему закриє, якщо лабораторія не представить вагомих і перспективних результатів. Учений секретар, в якого я спробував було щось випитати з цього приводу, нічого певного не сказав. Повідомив лише, що дійсно є думка заслухати звіт лабораторії на розширеному засіданні вченої ради і порадив мені поговорити з директором. Отож якогось дня в кабінеті Деркача між нашим тріо й академіком відбулася така розмова.

Вислухавши короткий виклад змісту добутих в архівах Академії матеріалів, пов’язаних з експедицією професора Сошенка в Індію і познайомившись з тими несподіванками, якими продовжував дивувати експериментаторів кристал-скарабей, директор сказав:

— Напрям пошуків видається мені правильним. Але не забувайте, що незабаром почнеться монтаж суперкомп’ютера на ракетодромі в Тхумбі, тож доведеться докласти всіх зусиль, щоб перша радянсько-індійська міжзоряна ракета отримала бездефектний електронний астронавігатор.

— Може, все-таки спробуємо використати модернізовані скарабеєм НВІСи? — запропонував схильний до авантюр Ткачук. — Як-не-як, швидкодія суперкомп’ютера на їх основі значно перевищує розрахунки.

— Ми не можемо дозволити собі подібного кроку. Надто великий риск. Тим паче, що причини цих метаморфоз не встановлені.

— А якщо порадитися з нашим колегою доктором Рамешем Ахбаром Сінгхом? — не здавався Сашко.

— Не думаю, що він погодиться на подібні фантазії, — похитав головою академік.

— До речі, коли він прилітає? — запитав я.

— Десь наприкінці грудня або на початку січня. Гадаю, він допоможе встановити необхідні контакти з індійською стороною, щоб довідатись про подробиці перебування Сошенка в Індії та про його друга Крішана Прасада, — академік на хвильку замислився, відтак повів далі: — Здається мені, що, захопившись особою Аркадія Олександровича, ви дещо випустили з поля зору, хоч це дещо лежало зовсім поруч, на поверхні. На мою думку, саме воно може послужити тією сакраментальною сполучною ланкою, якої так бракує для пояснення дивовижного комплексу незрозумілостей і загадок.

— Ви мене заінтригували, — не витерпів Сашко.

— Не лише тебе, — докинув я. — Нам з Миколою Олексійовичем також цікаво довідатись, що мається на увазі.

— Я маю на увазі ось що. Сучасником професора Сошенка був відомий російський вчений-мінералог Євграф Степанович Федоров, член Російської Академії наук. Аркадій Олександрович не міг не знати його робіт. Так ось. Ще в 1891 році у монографії «Симетрія правильних систем фігур» Федоров уперше показав, що існує 230 різних типів кристалічної ґратки, хоча речовин, які можуть кристалізуватись, величезна кількість. Іншими словами, стали відомі всі стійкі кристалічні форми організації матерії: 230 — не більше і не менше. Дослідження вченого однозначно встановили: утворення різноманітних організаційних форм, — а структура кристалічної ґратки, як ви прекрасно знаєте, є одним із фрагментів організації матерії взагалі, — підкоряється певним загальним законам, які керують світом і порушити які ніхто не спроможний.

— Матерії завжди притаманна організація, — зауважив професор Бандура.

— Безумовно. Для будь-якого рівня матерії характерна певна організаційна форма: існує організація живої тканини, кристалів, тваринного світу, суспільства. В цьому й проявляється єдність світу, що нас оточує. Не секрет, що одні й ті ж форми організації матерії, її фрагментарну архітектуру ми зустрічаємо в об’єктах найрізноманітнішої природи.

— А конкретніше? — озвався Ткачук.

— Будь ласка. Виявляється, галактики розташовані не абияк, а утворюють чарункову структуру. Вони розміщуються наче на гранях і вершинах багатогранників, чимось нагадуючи клітковину в рослинних тканинах. Щоправда, розміри такої клітини — двісті мільйонів світлових років. Далі. В 1981 році естонські астрономи під керівництвом професора Ейнасто прийшли до висновку, що будова Всесвіту нагадує конструкцію, схожу на бджолині стільники з комірками, «зліпленими» з галактик. А тепер погляньте сюди, — Деркач поклав перед нами номер журналу «Англія» за 1978 рік; розгорнувши його там, де була закладка, обвів олівцем знімок якоїсь ділянки галактики. — Перед вами Тріфідова туманність діаметром 30 світлових років. Цілком задовільно проглядається система сферичного ікосаедра з окремими елементами сферододекаедра.

— А це не жарт? — недовірливо запитав Сашко. — Ці джентльмени іноді люблять з незворушною міною викинути сенсаційне колінце. Зрештою, як говорить одна східна приказка, малювати дракона набагато легше, ніж горобця, бо ніхто не спіймає на брехні.

— Не помічав раніше за вами скептицизму, шановний колего, — усміхнувся академік. — І все ж тут можете не сумніватись. Я оперую достовірними фактами. Хоч ваші сумніви мені зрозумілі: сьогодні поняття «Всесвіт» трактується настільки широко й багатозначно, що часто годі розібратися навіть спеціалісту. «Астрономічний Всесвіт», «фізичний Всесвіт», «геометродинамічний Всесвіт», «статичний Всесвіт Ейнштейна», «порожній Всесвіт де Сіттера», «симетричний Всесвіт Маркова»… Мені ж імпонує найпростіша і найбільш підтверджена теорія «Великого об’єднання», автори якої Шелдон Глешоу та Говард Джорджі твердять, що коли Всесвіт був гарячий, то він показував усі свої симетрії. З часом він охолов, інакше кажучи, «кристалізувався», в результаті чого помітити його симетрію надзвичайно важко. Повторюється ситуація з розплавленою сіллю: при охолодженні вона кристалізується, набираючи найрізноманітніших форм кубів, октаедрів тощо. Тому нині астрономи у свої надпотужні телескопи не випадково спостерігають далекі галактики, подібні до геометричних фігур. До речі, в одному з номерів «Сайєнс ньюс» я читав, що у Всесвіті відкрита гігантська надсистема галактик…

Я нарешті уловив, до чого веде академік:

— Ви хочете сказати, що Всесвіт — це гігантський безмежний Зоряний Кристал, у вузлах якого розміщені зорі, планети?…

— Маємо наочний приклад філіації ідей, — розсміявся Деркач.

Микола Олексійович, який досі мовчав, вирішив зробити доповнення:

— Більшість древніх філософів порівнювали космос з живою істотою, яка народжується, живе, дихає.. Вони не сумнівались у космічній єдності розуму й життя. Людина уявлялась мікродвійником Всесвіту, своєрідним згортком, який містить опис усієї природи. І дуже добре, що сучасна наука про Всесвіт знову починає усвідомлювати глибоку єдність людини і Космосу. Згадайте Федорова, Ціолковського, Вернадського, Чижевського… Зв’язки, очевидно, простягаються далі, ніж уявлялось до останнього часу. Мене особисто не дивує варіант концепції людини як мікрокосму в дещо метафоричному, але точному висловлюванні англійського вченого Джона Уїлера: «Порядок міркувань може бути не таким: ось Всесвіт, — якою ж повинна бути людина? А таким: ось людина — яким же повинен бути Всесвіт?» Отож гіпотеза Всесвіту як Зоряного Кристала має право на існування. У зв’язку з цим хочу зауважити, що найпильнішої уваги заслуговує Сошенкова гіпотеза енергетично-кристалічної будови Всесвіту. Його думка про міцний зв’язок людини як елемента біосфери з космосом при допомозі багатогранного енергетичного каркаса і про те, що наша планета є енергетичним вузлом у ньому, видається мені дуже перспективною. Переконаний, що форма кристала-додекаедра далеко не випадкова. А сама його поява в Індії може послужити ключем до розгадки однієї з таємниць світобудови, як, зрештою, і наш загадковий скарабей.

— Ви маєте рацію, Миколо Олексійовичу, — промовив Деркач, — Слід повести стратегічний наступ на всіх фронтах: експериментальному, теоретичному й історичному. Більше того — космічному. Незаперечним доказом того, що пошук слід вести і в глобальних масштабах, на мою думку, є такий факт: свого часу наші космонавти з навколоземної орбіти вперше визначили розташування Уральської складчастої країни та гігантського розлому Марокко — Пакистан. Після уточнення виявилося, що ці утворення збігаються з ребрами ікосаедра…

— Тобто маємо непряме підтвердження Сошенкової гіпотези Землі як кристала! — вигукнув Сашко.

— Виходить, що так. Земля-кристал цілком могла утворитися з космічного «розчину» частинок протопланетної хмари. Однак у силу зовнішніх умов не набула форми ідеального кристала, а стала такою, якою ми звикли її уявляти — геоїдом. Як і для всякого кристала, для нашої планети характерні лінійні дефекти — дислокації. Вони добре пояснюються фазовими метаморфозами кристалів, з яких складаються гірські породи мантії Землі. Фазові переходи в кристалах, що мають місце в глибоких надрах планети, призводять до розподілу речовини за мінералогічним складом. Про це, очевидно, знав або здогадувався Аркадій Олександрович, який теоретично зумів розрахувати райони залягання корисних копалин.

— Словом, — зауважив я, — так чи інакше все зводиться до того, щоб якнайретельніше поміркувати над припущенням: навколишній світ, починаючи з мікро— і кінчаючи мегасвітом, є гігантським Зоряним Кристалом — найбільшим вмістилищем найрізноманітнішої інформації, котра щомиті обрушується на нас у вигляді сонячних променів, електромагнітного та радіоактивного випромінювання, атомів і молекул тощо.

— Саме так, — погодився з моїми словами академік. — Але, беручись за розв’язання цього нелегкого завдання, треба мати на увазі ось що. Сучасна наука ставить перед собою найрізноманітніші проблеми радикальної поетизації мислення. Підкреслюю: поетизації. І чим вищих щаблів її ми досягнемо, тим більшу роль відіграватимуть наша інтуїція, далеко не очевидні на перший погляд логічні ходи. Інерція мислення часто стає на перешкоді розумінню нового, часто-густо заважає позбутися упередженості до сміливих гіпотез. Треба вміти переступити через слово «неможливо». Ще в 1924 році славетний український математик Микола Кравчук підкреслював, що трудність сприйняття нової картини світу, яка приходить на зміну, так би мовити, класичній, полягає насамперед у нестачі образності й неприступності для чуттєвої уяви. Тому людина постійно шукатиме все нові й нові образи, щоб краще орієнтуватись у проблемах світобудови. Ось послухайте, — академік замріяно дивився кудись у небесну голубінь за вікном, а з уст його злітали рядки:

Можливо, я живу уже віки,
Перелітаючи з планети на планету,
З планет на сонце, на зірки.
На мить одну спадаючи у Лету.

На мить, щоб з духа тіло змить
І в інше тіло перебратись…
Щоб в іншім світі через мить
Ридати знову і сміятись.

— Хто цей поет? Наш сучасник? — поцікавився я.

— Олександр Олесь. А вірш написаний, здається, ще у двадцяті роки.

— До речі, у Валерія Брюсова є чимось схожі рядки, — озвався Ткачук. — Порівняйте самі:

Ще може буть, що кожен атом —
Це всесвіт, де сто сонць снує;
Такий там день і ніч така там —
Все в стислім об’ємі там є!
Там твердять мудреці сміливо,
Що їх планета — центр буття,
Вони вивчають іскор диво,
Вникають в таїну життя.

— Я бачу, Олександр і справді вирішив помислити поетичними образами, — усміхнувся професор Бандура. — Тому, з вашого дозволу, теж спробую дещо пригадати. За дві тисячі років перед тим, як було написано тільки що процитовані твори, а Нільс Бор вивів свій знаменитий «принцип доповнюваності»,[82] Платон, зіставляючи погляди Емпедокла і Геракліта, стверджував: «Згодом усі іонійські та сіцілійські Музи зміркували, що найбезпечніше… заявити, що буття і множинне, і єдине, та що воно тримається на ворожнечі й дружбі». Отже, зерно образної істини знаходимо і в цієї людини, котру звикли вважати ідеалістом. Він же у «Тімеї» пише: «Бо космос влаштований сам як жива істота, обіймаючи все живе як свої частини у всіх їх родах і особах…»

— Даруйте, вельмишановний Миколо Олексійовичу, — обізвався Деркач, — але мені здається, що гадка Анаксагора про існування нескінченної послідовності різних рівнів організації матерії навіть більш образна. Афінський філософ говорив: «Більше дорівнює меншому за кількістю». Інакше кажучи, на кожному рівні організації матерії можливе життя. Зрештою, до цієї ідеї ієрархічності рівнів організації матерії й після Анаксагора зверталися вчені. Великий Лейбніц писав: «Кожну частинку матерії можна розглядати як сад, повний рослин, як став, повний риби». Йоганн Ламберт у 1761 році висловив гіпотезу про те, що зоряні системи входять до складу систем вищого порядку так само, як планети із супутниками утворюють Сонячну систему. Завдяки цій гіпотезі були відкриті галактики, була сформована ідея метагалактики. Людство познайомилося з планетарною моделлю атома Резерфорда. У той же період Ленін висловив думку, що «електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна». З’являються уявлення про частинки-матрьошки, про частинки, кожна з яких являє собою справжні всесвіти, як це маємо у гіпотезі академіка Маркова. Чітко простежується зв’язок часів. Найсучасніші теорії перегукуються з найдревнішими.

— Але ж подібні міркування — шлях до дальших розробок гіпотези Зоряного Кристала! — не втримався я. — Досі ми звикли вважати, що структура кристалічної ґратки є одним з фрагментів організації матерії. Але ж якими цікавими фактами вже нині володіє наука: наприкінці 70-х років відкрита мозаїчна будова генів, харківськими вченими вперше у світі вирощені кристали дезоксирибонуклеїнової кислоти — носія спадкової пам’яті. Земля-кристал, відкриття мозаїчної будови Всесвіту… Зоряний Кристал… Ієрархічність кристалічних форм… Аж дух захоплює!

— Квод ерат демонстрандум — що і треба було довести, як казав мудрий Евклід, — директор поплескав мене по плечі, стримано усміхнувся і, глянувши на годинник, додав: — На жаль, час мене підганяє. Мушу їхати на засідання Президії Академії. Отож будемо прощатися. На закінчення спеціально для Дяченка ще одне непряме підтвердження існуючого зв’язку між мікро— і мегасвітом. В «Естрофізікел летез» кілька років тому я читав, що астрономам, які спостерігали за поведінкою радіогалактик, вдалося встановити, що наш Всесвіт обертається з кутовою швидкістю близько 10–13 радіан за рік. Згодом було встановлено, що кутовим моментам астрономічних об’єктів, починаючи від нашої планети і кінчаючи Всесвітом, властива певна закономірність: вони прямо пропорційні масі об’єкта. Більше того, червоне зміщення далеких галактик виявилося квантованим.

…На засіданні вченої ради інституту після нашого звіту було вирішено не розпорошувати зусиль лабораторії експериментальної кристалооптики, а спрямувати їх у конкретніші русла: Олександр Ткачук має стати повновладним господарем експерименту, я повинен забезпечити результати ефективною теорією.

Я спробував було нав’язати старшим колегам думку Олівера Хевісайда про те, що коли йдеться про малодосліджені галузі, то просуватися вперед слід будь-якими методами. Логічні обгрунтування можна зробити потім. Однак моя концепція була розкритикована. Деркач від себе додав:

— Олівер Хевісайд мав рацію. Але він мав на увазі насамперед те, що просуватися наосліп не можна. Будь-які засоби — це дослід і теорія, їх уміле поєднання. Та стратегію пошуку визначає саме теорія. Без неї вам не обійтись. Тим паче в такому неординарному випадку. Поки що домінував експеримент. Але, судячи з щоденників професора Сошенка, проблема тут набагато складніша, ніж ми уявляємо.

У рішенні вченої ради був і такий пункт: «Усі підрозділи інституту зобов’язані надавати всебічну допомогу лабораторії експериментальної кристалооптики».

Вже наступного дня академік Деркач звернувся у Президію Академії наук з клопотанням фінансувати наші потреби додатково до бюджету. Аргументи були визнані переконливими. До кінця листопада всі наші проблеми з устаткуванням повинні були вирішитись. Сашко узяв на себе доставку відповідної апаратури і, треба визнати, справлявся з цим досить добре.

За спеціальною постановою Президії Академії наук було переорієнтовано роботу очолюваного професором Бандурою відділу Інституту історії. Тепер Микола Олексійович уже не на громадських засадах, а з укомплектованим штатом співробітників повів глибокий пошук. Окрім цього було вирішено відрядити до Індії разом з нами і професора Бандуру.

* * *

«Є Світ, безмежно різноманітний і безмежно протяжний у часі й просторі, і є Я, нікчемно мала частинка цього Світу. З’явившись на мить на вічній арені буття, вона намагається зрозуміти, що таке Світ і що таке свідомість, яка включає в себе весь Всесвіт і сама назавжди у нього включена. Початок речей збігає в безмежну далину зниклих часів; їх майбутнє — вічне чергування в загадковому калейдоскопі часу. Їх минуле вже зникло. Куди? Ніхто цього не знає. Їх майбутнє ще не настало, його зараз також немає. А сучасне? Це вічно зникаюча межа між безконечним, уже не існуючим минулим і безконечним, ще не існуючим майбутнім…»

Важко повірити, що такою образною мовою, таким піднесеним тоном написана наукова монографія… За порадою академіка Деркача я у вільний від роботи час знайомився з деякими працями радянського авіаконструктора Роберто ді Бартіні. Дивовижна річ! Цей нащадок аристократичного роду, котрий прибув у Радянську Росію на початку двадцятих років, аби «докласти всіх сил до того, щоб червоні літаки літали швидше від чорних», був чудовим оповідачем навіть у спеціальних роботах:

«Мертва матерія ожила й мислить. У моїй свідомості відбувається таїнство: матерія здивовано розглядає саму себе в моїй особі. В цьому акті самосвідомості неможливо простежити межу між об’єктом і суб’єктом ні в часі, ні в просторі. Мені думається, що тому неможливо дати роздільне розуміння суті речей і суті їх пізнання. Фундаментальний розв’язок повинен бути єдиним і загальним…»

Єдиним і загальним… І тут мене несподівано осяяло: інформація — ось що єднає всі процеси на різних рівнях структурної організації матерії, від мікро— до мегасвіту. Так-так, саме інформація

Одразу ж кажу собі: «Зачекай-но, не поспішай… А що ти розумієш під цим надто розпливчастим поняттям?»

Справді. Насамперед слід чітко розібратися у змісті понять, щоб потім ніхто не закинув: мовляв, Дяченко маскує власну некомпетентність загальними фразами.

Отже, на сьогодні інформація — це основне поняття кібернетики, яке в останні десятиліття почало активно використовуватись іншими науками, вторглося і в наш побут. Але, як не парадоксально, вичерпного визначення інформації досі немає. В ряді конкретних випадків під нею розуміють приріст знань… Більш образно — це своєрідна нитка Аріадни, яка допомогла міфічному Тезею вибратися з лабіринту Мінотавра. Однак це не речовина, не сила і не енергія. І в усякому разі не дух святий. Невідомо, в яких формах вона існує…

Втім, спробуємо дещо прикинути. Складні конструкції атомів породили полімери, затим білки, перші клітини — основу основ усього живого. Принаймні для сьогоднішньої науки це є фактом. Чекай-но! Але ж усе це не що інше, як закодований у тілі рух! Інформація — закодований у тілі рух, порядок якого залежить від змісту отримуваного повідомлення, бо інакше світ нагадував би хаотичний броунівський рух частинок…

Мені пригадався урок біології в школі, коли вчителька демонструвала відомий дослід: кожного разу, коли жабу подразнювали електричним струмом, кислотою чи температурою, вона дриґала лапкою. А це означає, що в нервових тканинах закодований саме цей рух на подібні подразнення. Я раптом упіймав себе на тому, що думаю про нашого скарабея, про цей кристал-мутант, котрий, очевидно, володів лише йому притаманною особливою формою руху — інформацією, для відтворення якої слід подати відповідну команду. Випадково це нам вдалося…

Що ж, здається, теплішає… Метод моїх міркувань, якби я виголошував їх уголос, сторонній слухач, напевно, назвав би методом послідовних наближень. Гаразд, міркуймо далі.

Наша планета теж розвивалася шляхом накопичення інформації: з простих форм руху народжувалися складніші, молекули зв’язувались у кристали, а нова інформація породжувала новий кристал. Точнісінько як у досліді з сильно концентрованим розчином солі у воді, що починає кристалізуватись у тому місці, де знаходиться кристалик солі. Цей кристал-затравка мовби передає навколишньому середовищу інформацію про свою структуру, в результаті чого народжується новий кристал…

У моєму мозку немовби спалахнуло червоне світло — сигнал зупинитися, обдумати краще цей момент. Земля-кристал… Чи така вже випадкова форма кристала-додекаедра, про існування якого нам стало відомо завдяки щоденникам Сошенка? Чи не міг цей уламок Чінтамані прибрати форму одного з вузлів енергетичного каркаса Всесвіту, так би мовити, цілком свідомо? Стати своєрідним сигналом нам, землянам, одночасно являючи собою скристалізовану інформацію про одну з планет Сонячної системи, інформацію для когось

Мимоволі ловлю себе на тому, що намагаюся змоделювати з цього приводу можливе висловлювання такого собі опонента-недоброзичливця: «Хіба можна зберігати інформацію у фізичному тілі?..» Звичайно, можна! Комірки пам’яті комп’ютерів, як відомо, виготовляються з кристалів — фізичних тіл. У комп’ютері носієм пам’яті є саме кристал, а не жива клітина…

Знову кажу собі: «Чекай-но! Не спіши… Думай…» Але це не так просто. Я раптом відчув, що свідомість моя починає панікувати. Якась аберація думок…

А якщо й справді той кристал-додекаедр є своєрідним комп’ютером, таким же, як і скарабей, у якому нам випадково (чи все-таки закономірно?) вдалося розшифрувати окрему систему закодованих два з половиною тисячоліття тому рухів-інформацій?

І тут мені згадалося припущення відомого фантаста Артура Кларка про те, що настане такий час, коли людство навчиться реєструвати рух кожного атома, відтак спостерігати минуле і на основі отримуваної інформації зможе відтворити окремі епізоди історії, окремих людей. Феномен Демокріта, з яким ми зіткнулися в лабораторії, схоже, дає поки що непрямий доказ того, що письменник має рацію… Елементарні частинки, котрі вивчають фізики, безперечно володіють якимось кодом, передають одна одній рух, а значить — інформацію. Бо справді: одні і ті ж взаємодії народжують одну і ту ж частинку (так при співударі нуклонів обов’язково утвориться пі-мезон). Тобто кожного разу дешифрується характер зіткнення нуклонів, результатом чого є частинка пі-мезон. Далі. Інформація притаманна клітині і газетним рядкам, складному руху електромагнітного поля, що через моря й океани несе людям не лише сухі повідомлення й факти, але й емоції…

Втім, повернімось до кристалів. А якщо й справді глянути на Всесвіт як на гігантську кристалічну структуру, як на безмежний Зоряний Кристал, що володіє невичерпною інформацією? Елементами цієї архіскладної системи є Земля, Сонце, інші планети, зірки, що утворюють галактики й метагалактики. Ми, люди, також елементи цього Зоряного Кристала, тільки на іншому рівні організації матерії… Наповнений вічним рухом Всесвіт, цей дивовижний Зоряний Кристал… Там, у чорному безгомінні космосу, рухаються галактики, гігантські клуби зоряної матерії, народжуються і вмирають світи. Все перебуває у вічному русі… Пульсує Зоряний Кристал, у якому Єдиному Закону Природи підкоряються і рух молекул, і рух метагалактик.

В моєму внутрішньому стані відбувся якийсь злам. Свого часу геніальний Моцарт навдивовижу точно визначив появу того симбіозу думок і емоцій, коли в одну мить немовби чуєш всю ще не написану симфонію. Так трапилося й зі мною. Припущення, висунуті академіком Деркачем, дожидалися саме цього моменту осяяння.

Адже все так просто! Всесвіт — це архіскладна машина-комп’ютер з мільярдами мільярдів плюс безконечність складових частин, які людство щойно почало досліджувати. Зрештою, ми самі є елементами цієї безконечної конструкції, в якій діють програми життя і смерті, де народжуються і вмирають не лише елементарні частинки та амеби, представники флори і фауни, але й планети, цілі зоряні системи — усе, від мікроскопічних кристаликів ДНК зі своєю строгою генетичною програмою до макрокосмічних зоряних систем. Своєрідний вселенський самоорганізуючий комп’ютер. Зоряний Кристал. Підкреслюю: самоорганізуючий, який діяв, діє і буде діяти завжди.

«Єдина програма», «Єдиний закон буття», про які частенько говорять популяризатори науки, намагаючись донести до найширшої аудиторії картину Всесвіту, є не що інше, як принцип самоорганізації.

Вчені зустрілися з поняттям самоорганізації лише у двадцятому столітті. Найпершими висунули це поняття кібернетики, почавши дослідження різноманітних процесів у живих та неживих системах, здатних функціонувати та зберігати внутрішню стійкість при зміні зовнішніх умов. Подібні системи знаходять не лише варіанти самозбереження, а навіть більше — варіанти, які поліпшують їх структуру. Для будь-якої самоорганізуючої системи притаманна своєрідна мета. Причинні зв’язки закладені в самоорганізуючих системах таким чином, щоб обов’язково забезпечити виконання програми. Прикладом може служити програма для комп’ютера. В біологічній системі у відповідності з генетичним кодом також досягається певна мета — зародок поступок во формується у дорослий вид, використовуючи при цьому складні фізико-хімічні механізми.

Наука постійно має справу з явищами самоорганізації в теорії еволюції не тільки живих систем, але й неживих. В той же час одностайного підходу до проблеми самоорганізації матерії не вироблено й досі. Щоправда, на початку 70-х років лауреат Нобелівської премії М. Ейген зробив спробу внести деяку ясність у те, як з невпорядкованості виникає впорядкованість. Приблизно в цей же період народився новий синтетичний науковий напрям — синергетика, пов’язана насамперед з дослідженням явищ самоорганізації в різноманітних системах: фізичних, хімічних, біологічних. В усіх процесах самоорганізації бере участь велетенська кількість елементів найрізноманітнішої природи. Тому синергетика й покликана вивчати саме різного роду кооперативні процеси, які цілковито залежать від сукупної дії елементів систем, починаючи від елементарних частинок, молекул та клітин і кінчаючи людською цивілізацією, об’єктами Всесвіту. Причому в самоорганізуючій системі повинна реалізуватися «програма Демокріта»: елементи, як і атоми у древнього філософа, мусять бути достатньо стійкими, це необхідна умова підтримання алгоритму самоорганізації…

Виходить, у випадку реальної самоорганізуючої системи слід припускати можливість, навіть необхідність її атомістичного описання? Все логічно, хоч на перший погляд і дивовижно. Але як не крути, а «лабораторія Демокріта» продовжує функціонувати й зараз, уже на рівні самоорганізації матеріальних систем. І це видається мені симптоматичним: минуле й сьогодні допомагає дивитись в обличчя майбутньому.

В процесі еволюції існували й продовжують існувати певні перехідні форми від неживої матерії до живої. Отже, повинні існувати й перехідні форми між інформацією, котра бере, скажімо, участь у процесах кристалізації, й тією, яку використовує живий організм для свого функціонування.

І ось тут ми стикаємось з такою властивістю живого організму, як адаптація, тобто пристосування до нових умов середовища. Що стосується синергетики, то вона не розрізняє системи живі й неживі; самоорганізація притаманна усяким системам.[83] Уже сьогодні створюються комп’ютери, здатні адаптуватись до стану їх елементів, що дає можливість обчислювальній системі зберігати свої функції незат лежно від виходу з ладу окремих елементів. Непрямим доказом у випадку з кристалом-скарабеєм може служити факт удосконалення внутрішньої структури НВІСів, їх самоорганізації у поліпшену структуру під впливом якогось особливого поля, генерованого цим кристалом.

Розмірковуючи про самоорганізуючу комп’ютерну систему, я поступово почав уявляти, яких разючих результатів може досягати здатність її елементів до адаптації. Скажімо, людство не будуватиме, а вирощуватиме машини, технологічні процеси будуть настроюватись на оптимальний режим, самоорганізовуватимуться… Цілком можливо. Вже сьогодні самоорганізуючі структури використовують у техніці. Взяти хоча б генерацію когерентного випромінювання лазером. Я таки переконаний, що симбіоз теорії самоорганізації та біологічного підходу до створення нових конструкцій і технологічних процесів може привести до таких технічних рішень, які перевершуватимуть найфантастичніші прогнози.

І чому б не припустити, що коли й справді мало місце падіння легендарного Чінтамані, цього гіпотетичного кристала-комп’ютера, то з такою ж імовірністю його уламки могли прибрати різні форми, самоорганізуватись у додекаедр, жука-скарабея та чашу…

Розділ II

ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА

Я не випадково почав так здалека. Але це теж одне з моїх дивацьких правил — ніколи не поспішати а висновками і не намагатися вихлюпнути відразу все, що знаєш, завбачаєш і просто домислюєш, коли йдеться про справи серйозні.

Олександр Тесленко. Танець діліаків

Ще за студентських часів у Ткачука з’явилася пристрасть робити вирізки з газет і журналів. З дивною для його характеру педантичністю він збирав, класифікував, систематизував їх за лише йому відомими ознаками. З роками у нього зібралась унікальна колекція інформації з найрізноманітніших галузей знань і вподобань. Більше трьох десятків пухлих папок, на яких різноколірною тушшю було виведено: «Археологія», «Загадки древніх цивілізацій», «Таємниці секретних служб», «Друга світова війна», «Наукові сенсації» тощо.

Це було не просто одне з уподобань на кшталт збирання марок чи сірникових етикеток. Сашка цікавили маловідомі й малозрозумілі факти з історії, археології, які, на його думку, допомагали йому в генеруванні нестандартних ідей.

Прочувши про цей архів, наші інститутські товариші раз у раз вдавались до Ткачука як до неупередженого арбітра. Авторитет Сашка-ерудита був беззастережний.

Серед численних папок була і нічим не примітна синя хранителька Сашкових фантазій та ідей, котрі не лізли в жодні ворота й чекали свого часу. Поруч з пожовклими газетними вирізками там лежали різнокаліберні папірці, часто абияк видерті з якогось блокнота, із зафіксованими найпарадоксальнішими думками. Синя папка ніколи не товщала: Ткачукові ідеї частенько мандрували в сусідні відділи та лабораторії й застрягали на чиїхось столах. У цьому Сашко був великодушним.

Проте коли мова заходила про його літературні вправи, він ставав неприступним. Ткачук писав фантастику, віддаючи перевагу малим формам. Говорити про повість чи роман, знаючи його непосидючий характер, було б просто несерйозно. Мені довелось познайомитися з белетристичним доробком свого заступника лише після інциденту з лаборанткою Сікорською, про який розповім трохи далі.

Як я зрозумів з уривчастих пояснень Сашка, оповідання було написане вже давненько, але, мовляв, тепер, після всього, що сталося, його нова гіпотеза може бути цілком обгрунтовано доштукована до сюжету оповідання. На його думку, цей сюжет має певне відношення до загадки скарабея. Сашкові емоції, звичайно, не могли служити неспростовними доказами його правоти, але все-таки мені здалося, що тут є якась рація. Хтозна, можливо, згодом нам удасться зібрати необхідні дока