/ Language: Українська / Genre:humor_anecdote,humor_prose,

Лукаві замашки

Павло Добрянський

Юмористические и сатирические рассказы современного украинского писателя Павла Добрянского остро, иногда с едкой иронией вскрывают недостатки в нашей повседневной жизни, разоблачают людишек с черствой душой и нечистой совестью. Позиция автора четкая и ясная - он ратует за то, чтобы наш светлый дом стал еще краше, чище. Гумористичні та сатиричні оповідання Павла Добрянського гостро й дошкульно часом з їдкою Іронією викривають недоліки в нашому повсякденному житті картають людей з черствою душею та нечистою совістю Авторська позиція чітка і ясна - він вболіває за те, щоб наша світла господа стала ще кращою, чистішою.

Павло Добрянський

"Лукаві замашки"

(гумор і сатира)

ТОЧКА ОПОРИ

Таких гучних іменин, як у нашого директора, мені ще не доводилося бачити.

Найімовірніші претенденти на заступника директора (а така посада в нашій установі була вакантною)- Ковальський, Макогін та Швайка - нині явно були в ударі. Не встиг один скінчити тост, як починав другий. Чого тільки в цих тостах не було: поруч з директоровою геніальністю ішла скромність, людяність... А товариш Швайка навіть переконував присутніх, що якби Архімед мав таку голову, як наш директор, то він би таки знайшов оту точку опори, щоб земну кулю зрушити з місця.

Ковальський, пустивши сльозу, сказав, що він був би найщасливішою людиною у світі, якби мав такого чуйного батька. Між іншим, місяць тому, коли Ковальського було попереджено за якусь провину, у вузькому колі він заявив, що черствішої, тупоголовішої людини, як директор, йому не доводилося бачити.

Таке лицемірство викликало в мені бунт, і я тут же, аби чимось насолити Ковальському, попросив слово й виголосив тост:

- Отут багато говорили про нашого шановного Веніаміна Петровича, навіть Архімедом його називали...

- Попрошу не перекручувати моїх слів, - спалахнув Зіновій Швайка.

- Річ не в тім, - не звернув я уваги на його репліку. - Мені здається, що товариші не сказали головного. А найголовніша точка опори, товариші, це дружина іменинника, чарівна Людмила Георгіївна. Згодіться, чи міг би Веніамін Петрович бути таким, яким він тепер є, коли б не її щоденні турботи, ласка і сімейний затишок, створений її золотими руками? За вас, шановна Людмило Георгіївно!

Директорова дружина розквітла на очах, а присутні на вечорі жінки нагородили мене вдячними поглядами. З цієї хвилини і до кінця вечора я був у центрі уваги господині.

- Це ганебно! - докоряв мені дорогою Ковальський. - Не маєте що сказати про головного винуватця, то ви про його «половину».

Одним словом, на мене накинулися усі. І я зрозумів: як тільки хтось із них займе посаду заступника директора, мені доведеться писати заяву за власним бажанням.

Та десь за кілька днів після цієї оказії мене викликав директор.

- Ось що, Дмитре Павловичу, - окинув мене доброзичливим поглядом, - ми тут порадилися і вважаємо, що кращої кандидатури, як ваша, на посаду заступника годі й шукати...

НЕВЕЗУЧИЙ

У житті мені страшенно не щастить, і я вічно потрапляю у різні халепи. Якось дружина попросила замовити поличку для книг. У столярному цеху я розговорився з робітниками і не стямився, як сів на дошку, вимазану столярним клеєм. Клей, певно, мав знак якості, бо бригада столярів мало не цілу зміну зішкрябувала мене з дошки. Не минуло й тижня, і я, їдучи у термінове відрядження, замість брестського поїзда сів на бухарестський...

А оце поспішаю на роботу, бо саме була моя черга на партію шахів з чемпіоном нашого відділу Терещенком; крім того, мені пощастило знайти три слова для кросворда, котрі ми з Сухаревським шукали кілька робочих днів. Одним словом, я вигравав у нього «американку».

Так ото поспішаю і, як на гріх, задивившись на миловидну жінку, вдарився об камінь черевиком - підошви як не було.

«Сиди тут, - нервував я у майстерні, поки швець возився з черевиком. - А там, у відділі, зараз свіжі анекдоти розповідають. Нюра імітує свого жениха. Певно, за пропуск шахової партії отримаю в турнірній таблиці «бублика»...»

З майстерні летів мов на крилах.

- Де ти ходиш? - накинувся на мене Терещенко. - Тобою цікавився директор.

«Оце кінець, - подумав я. - Півторагодинне запізнення він не простить... Тим більше, знайти правдоподібну причину не так просто: дядька з бабусею я «поховав» ще влітку під час футбольних матчів, дружина з дітьми «перехворіли» в хокейний сезон, автобусних «аварій» у цьому році з десяток набралося. Будь що буде! І несміло переступаю поріг директорського кабінету.

- Ви мене кликали?

- Здається, ні, - підвів той голову від паперів. - Та коли вже завітали - поговоримо. Якщо мені пам'ять не зраджує, десь півроку тому ви засіли за проект павільйону для трестів ресторанів. Минули всі строки, а проекту поки що не бачу.

- Я ж стараюсь. Цілими вечорами просиджую...

Директор не встиг відповісти на те - якраз задзвонив телефон. Певно, на проводі був хтось із верхів, бо він енергійно замахав рукою: «Іди, мовляв, працюй...»

Я кулею вилетів з кабінету. Радість розпирала мої груди. Правду кажучи, в останні місяці я геть забув про той проект. Тож тепер взялися за пошуки розпочатої роботи.

Перерив усі папери - проект ніби крізь землю провалився.

Задзеленчав телефон.

- Тебе директор викликає, - сказав Терещенко.

- Шукай собі інших дурнів! - обірвав я його. За кілька хвилин з'явилася секретарка і запросила мене до директора.

- Негайно несіть проект, замовник хоче внести деякі корективи, - наказав він, коли я з'явився у кабінеті.

Жалюгідні залишки проекту виявилися на дні шафи, де наші жінки складали взуття. До обіду мені вручили наказ, у якому красувалася сувора догана з попередженням.

«Ну, постривай, Терещенко, я тобі піднесу сюрпризика!» - аж кипіло в мені зло.

І коли я ішов на обід, прихопив у гардеробі ондатрову шапку, що висіла поруч із Терещенковим пальтом.

- Аж влітку поверну! - зловтішався я.

Та недовго. Надпильний швейцар наздогнав мене за порогом і повів до директора. Невезучість і цього разу переслідувала мене - шапка виявилася директоровою.

ВСЕМОГУТНЯ ТІТКА КИЛИНА

Керівник з наукової роботи якось погортав дисертацію Олексія Курая і сказав:

- Треба, Олексію Івановичу, обов'язково почитати праці античного філософа К. Без них годі й думати про захист.

Курай обходив усі бібліотеки, звертався до науковців, але творів згаданого філософа не було ніде. Старенький професор пораяв Олексію Івановичу звернутися до всесвітньої Палати Премудростей.

- Уже як там не знайдете- шкода вашого часу.

Через місяць Курай представ перед головним хранителем антики в Палаті Премудростей.

- О мудрий із премудрих! Молю допомогти ознайомитися з працями філософа К.

- Чоловіче, - одсахнувся той. - Опам'ятайся, що ти просиш! Шістдесят два роки стою я на чатах премудростей античних, і за цей час мені ані разу не довелося читати це геніальне творіння. Під сорока п'ятьма замками зберігається цей скарб, а ключі од кожного замка мають лише вчені мужі Ради Премудростей.

Старець насилу підвівся у знак того, що аудієнцію закінчено. Та, вздрівши відчай в Олексієвих очах, нараз полагіднішав:

- Жаль мені вас, але не падайте у розпач: радив би вам звернутися до вчених мужів Ради Премудростей.

- І не просіть! - замахали ті руками, коли вчули прохання Курая. - Тільки - президент Палати

Премудростей зміг би дозволити, та До нього ви зможете потрапити років через двадцять...

Повернувся додому Курай з порожніми руками. І коли б не один випадок, певно, залишив би дисертацію. Якось ішов він міським ринком, аж це чує:

- Олексію Івановичу!

Оглянувся - тіточка Килина йому з-за прилавка махає рукою. Щиро зрадів зустрічі з людиною, у якої квартирував усі студентські роки.

- Давненько не бачила, - оглядала вона Олексія Івановича. - Та ти щось наче змарнів... Казали твої батьки, що над дисертацією працюєш.

- Ще невідомо, що з того вийде, - зітхнув Курай і розповів тіточці Килині про свої клопоти.

- Постривай, постривай, - замислилася та, - є у мене один чолов'яга на прикметі... Напиши-но на папері прізвище того філософа.

- Де вже вам, - сміється Олексій Іванович. - Тут ціла рада вчених не помогла, а ви про якогось чолов'ягу.

- Пиши, пиши, а там видно буде, - наполягала на своєму тіточка Килина. - Завітай до мене днів через десять.

З часом Курай ішов до тіточки Килини без усякої надії. Яким же було його здивування, коли та по-змовницьки приклала пальця до рота, а тоді витягла з шухляди згорток.

- На, бери свого філософа, - зашепотіла. - Тільки вважай, щоб хтось не поцупив, бо той чолов'яга наказував за тиждень повернути.

Додому Курай летів наче на крилах, і коли в кімнаті розгорнув папери - серце од радості стріпнулося сполоханим птахом. Так, то були твори філософа К., на яких красувався штамп Палати Премудростей.

ПО СЛУЖБІ

Цього вечора, як завжди, все почалося ніби за розкладом.

- Ану дихни! - зустріла мене на порозі дружина, а вже після пролунав стереотипний вигук: - Знову нализався? - І полилася мораль, яку можна було записати на магнітофонну стрічку й транслювати як вечірню програму для чоловіків. Починалася мораль бадьорим вступом, потім ішли розрахунки: - Ти в середньому дудлиш щоднини триста грамів горілки. За рік - більше ста кілограмів. Прикинь, гаспиде, на свій п'ятнадцятирічний алкогольний стаж, скільки буде?

Я промовчав.

- Мовчиш? То я тобі скажу - півтори тонни! - трясла кулаком у повітрі моя Марина. Відтак переводила цю кількість горілки на гроші, потім найдоступнішими прикладами намагалася довести згубну дію алкоголю на організм і вже в фіналі бідкалася: навіщо свої молоді роки з отаким пияцюрою занапастила.

Я стояв і не наважувався слово писнути, бо на гіркому досвіді переконався, що всякі дискусії у такі прикрі для мене хвилини ні до чого доброго не доведуть.

Єдиним порятунком було вловити слушну хвилину, прошмигнути до кімнати й зайняти надійну оборону за диваном.

Марина міряла мене нищівним поглядом і йшла на кухню. А мою душу огортав невимовний біль - усі ж знали, що я непитущий. Змушували певні обставини. Візьміть хоча б оцей тиждень. У понеділок сиджу в кабінеті, ділові папери переглядаю, аж це - тінь-дзілінь! Знімаю трубочку - сам Пилип Кирилович:

- До нас, товаришу Кнопочка, група по обміну досвідом приїхала. Зустрінь, покажи, розкажи, та дивись - люди з дороги.

Зайшли. Розказав, показав, дивлюся - діло під обід. Веду гостей у ресторан. Характер в мене м'який: не вип'єш, думаю собі, подумають бозна-що, образяться.

У вівторок, під кінець робочого дня, потелефонували з відділу постачання: .

- Ну, товаришу Кнопочка, з тебе коньячок. Ми тобі такий апаратик у комбінат даємо - пальчики оближеш. Приїжджай - подивишся.

У середу в шефа іменини. Міркую, не вшануєш - хтозна-чим закінчиться: спочатку промовчить, а при нагоді згадає.

У четвер, як ішов на роботу, поклявся про цей клятий пережиток і не згадувати. Аж тут, як на гріх, завітав начальник паливного об'єднання. Для нашого комбінату паливо- як для риби вода. Спробуй круто повернути.

У п'ятницю пролунав телефонний дзвінок з бухгалтерії.

- Сидоре Григоровичу, - сповіщав схвильований голосочок, - ми вам за цей квартал солідненьку премію нарахували, їдьте - отримайте.

Так мене фінансисти гарно зустріли, що з моїх очей на платіжну відомість капнула скупа сльоза розчулення.

І я послав свого шофера за коньяком.

Субота була, бодай не згадувати, - «швидка допомога» з приступом печінки доставила в лікарню.

Тиждень пролежав - у рот і краплі не брав. А оце сьогодні прийшов з роботи, а дружина знову за мораль. Ну хіба ж я винен, що в нас сьогодні перевибори місцевкому були? Таких гарних людей обрали - як не відзначиш цю подію!

А щоб я сам колись хильнув - борони боже. Усе по службі!

ЗАПРОГРАМОВАНА УВАГА

Тягнути далі було нікуди, бо з кожним днем дружина ставала все агресивнішою і напруженість у наших стосунках не давала жодної гарантії на спокій. Моїй радості не було меж, як два молодики внесли у коридор великий ящик.

- Хай йому грець! - розминав здоровенні ручиська один з вантажників. - Така вага - мало рук не пообривало!

Я негайно вручив йому на «розтирання» рук. А коли молодики пішли, одразу ж засів за інструкцію управління роботом-домогосподаркою: «Працює на батареях. Вимикається автоматично, як повністю вийде заряд, запрограмований натри місяці...»

Перед тим, як вручити подарунок дружині, я виголосив довгу й зворушливу промову.

- Хіба ще є де такий чоловік? - стягнув я з робота покривало і показав дружині: - Він буде твоїм надійним помічником по господарству.

- А що він уміє робити?

- Що запрограмуєш, те й робитиме.

Цієї ночі мені снилося, ніби сиджу я на високому троні, а дружина з роботом усе кланяються: «Ваша величність, сніданок у ліжко подати?..»

Та сну додивитися не довелося, бо хтось затермосив мене за плече. Розплющую очі - робот.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - блимає наді мною лампочками.

- У тебе що, з шурупами не все в порядку? - кручу пальцем біля скроні і натягую ковдру на голову.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - гримить над головою.

- Жінко! Встав цьому бовдурові клепку, бо я за себе не ручуся! - Я і справді врізав би наковальнею по його голові, та витрачених грошей шкода.

Встаю, іду на кухню.

- Сьогодні в меню смажені яйця і кава з молоком! - тим часом підказує мені робот. А згодом:

- Тепер будіть дружину й дитину - нехай снідають!

- Доброго ранку, Юрчику! - ласкаво звертається дружина до цього одоробла.

- Знаєш, мила, така програма мені не до смаку, - мало не сичу з люті. - Перероби її!

- Що придбав - те й маєш, - знизала плечима дружина й пішла геть.

- Тепер помий посуд і проведи дитину в дитячий садок, - знову скомандував робот. - Як повертатимешся, зайди до магазину й купи молоко.

Ввечері я тільки на поріг, а цей металобрухт:

- Ану дихни!

- Як дихну, то аж транзистори з тебе посиплються! - кричу я щосили.

З того часу, як у хаті з'явився робот, не життя пішло - одні муки. Ніколи й угору глянути: на роботу йди, їсти готуй, по магазинах бігай, білизну пери. І все через оцього залізного недотепу.

Хіба тим конструкторам руки повідпадали б, якби сконструювали бодай аварійний стоп-сигнал... Швидше б уже цих три місяці перемучитися- більше робота й бачити не хочу.

Сам спроможний прожити, без його надокучливих нагадувань.

ПОПЛІТКУВАЛИ

Петро Васильович був нині не в дусі: вчора з секретарем райкому мав неприємну розмову. Тож нині їхав і обмірковував учорашні події. Враз пригальмував машину - на узбіччі якийсь дідусь «голосує»,

- Ти не до міста бува? - запитує.

- Туди.

- Тоді підвези!

- Сідайте, - Петро Васильович розчиняє дверцята. - Далеко їдете?

- У Братськ. У мене там син інженерує, - з гордістю пояснює дідусь. - Про нього не раз і в газетах писали.

- Раз пишуть, значить, заслужив! - згоджується Петро Васильович і уважно стежить за дідусем у дзеркало. - Ви з цього села?

- Ні. З діда-прадіда сокирнянський я. А ти ж звідкіля будеш?

- З міста...

- А-а, - споважнів старий. - Видать, високе начальство возиш?

- По чім впізнали?

- Видко по тобі. Воно, скажу, біля начальства легше, та й шану маєш.

- Начальники, дідусю, різні бувають.

- Воно-то так, - підтакує дідусь. - Тут усе од людини залежить. Буває, не встиг чоловік у кріслі всістися, аж бачиш - кінчик його носа десь попід хмари сягає... Як ото в черемошанського голови колгоспу. Чув про такого?

- Не доводилося.

- Жаль! Мені про нього мій кум розповідав: «Як господар, - каже, - золотий чоловік: всюди лад уміє дати. Непогано й люди там заробляють, а от як людина - не доведи господи: ні «добридень», ні «бувайте здорові!» Зарозумівся, одним словом, чоловік і думає, що не він для людей, а навпаки... Хто, питаю, цим зазнайкам дав право так себе з людьми поводити?

Петро Васильович мовчав. А дід вів своє:

- Я вам скажу хто - ми самі! Що б такий чоловік не зробив, ми не тільки прощаємо, а й часто аплодуємо! Отак раз, п'ять, десять, а він думає, що так воно і повинно бути...

В'їхали у місто.

- Дуже було приємно запізнатися з таким чоловіком, - Петро Васильович потиснув руку дідусеві.

Той поліз до кишені. Але Петро Васильович його зупинив:

- Та що ви, дідусю. "Як на те пішло, то ще я перед вами в боргу.

На вокзалі дідуся перестрів його давній знайомий.

- Видать, у начальстві ходиш? - поцікавився.

- То чого? - здивувався дід.

- Як то чого? Коли тебе сам черемошанський голова возить, певно, є за що!

- А-а-а, - лукаво блимнув очима дід. - То ж мій.. добрий приятель. Трохи собі попліткували дорогою. Іноді це корисно.

БЛАГОРОДНИЙ ГНІВ

Ми сиділи з ним у готелі й вели неквапливу розмову. По правді, більше говорив Василь Ілліч. Якраз був у доброму настрої - пив молоко і картав прояви міщанства:

- Ви ото минулого разу розповідали, як в одних людей на ліжку під периною завелися вужі, бо ніхто в покоях не мешкав - тримали особняк для показухи. Так оце я пригадав другу історійку, котра трапилася в одному селі, недалеко від нашого міста. Чоловік відгрохав розкішний особняк: понапихали вони з дружиною килими, меблі, навіть бібліотеку придбали, бо тепер це страх як модно... Словом, жий і радуйся. Та де там - жили, як і колись, у перехнябленій халупі, бо шкода добро псувати. Жили, аж поки халупа не розвалилася. Тоді дружина й каже:

«Давай, чоловіче, приліпимо до хліва прибудівку та якось зиму перебудемо...»

Той у відповідь ані слова, лиш побіг до хліва - корову на мотузок і тягне в квартиру!

«Чи ти з глузду з'їхав?»- репетує жінка.

«Зовсім ні, - одказує чоловік, наче нічого не трапилось. - Просто я вирішив: нехай корова побуде тут, а ми переберемося до хліва, і відпаде потреба прибудовувати».

- То добре, що до чоловіка дійшло, - сміюся я, - а є ж такі, котрих хіба що гробова дошка виправить.

- Правду кажете, - погоджується Василь Ілліч, - дуже вже небезпечне оце зло, бо породжує в людині черствість та байдужість до всього, що не входить у її власність... Он маєте таке. Читав я недавно в газеті, що в якомусь там містечку на дівчат напали хулігани. Два хлопці прийшли їм на виручку. Один з хуліганів штрикнув хлопця ножем... Треба рятувати і негайно. Зупинили одного приватника. А той у відповідь:

«Не можу, він мені чохли вимаже...»

Василь Ілліч враз багровіє:

- Послухайте! Вона мені биту пляшку підсунула! Ну, звичайно, надтріснута...

- Так що з отим хлопцем? - допитуюсь, але він уже не чує мене.

- От молодь пішла, - -бідкається. - Ну ви тільки погляньте - старого чоловіка обдурюють. Як ви думаєте, прийме назад цю посудину?

- Краще докажіть оту історію з хлопцем, - благаю.

- Дайте мені спокій, - махає рукою Василь Ілліч. - Побіжу в магазин, здам пляшку, а тоді вже...

Він квапливо вдягається і виходить з кімнати.

ПРИТЧА ПРО ЗАЙЧИКА

Молодий Зайчик безтурботно стрибав квітучим ланом конюшини, пощипував найсоковитіші листочки й мугикав:

І женитись хочеться, 1 гуляти хочеться...

- Послухай, ти! - висунулися з кущів Вовчі голови. - Забув, що в заповідниках галасувати заборонено?

- Ой! - зіщулився од несподіванки Зайчик. -

Я ж тихенько.

- Воно ще й пащекує! - підступився ближче старий Вовк. - Порозпускалися - далі нікуди. Та не тремти, хоч перед смертю будь героєм! - гримнув він і вдарив Зайчика лапою.

- Поміркуйте, що з мене за наїдок, - краще йдіть за гору, там ціла отара овець і нема пастуха.

- Ану замовкни! - махнув лапою старий Вовк,

І Зайчик умовк навіки.

Пообгризали вовки заячі кісточки, тоді й радяться:

- Підемо за гору, а раптом Зайчик правду казав.

Сніданок вийшов на славу. Вовки понаїдалися, аж сопіли. Прийшли до лісу, полягали під кущем. Коли це старий Вовк каже:

- Що не кажіть, а мені Зайчиська шкода.

- І мені, - додає другий Вовк. - Він, коли розібратися, нам не збрехав.

- Як подумаю: кому він що погане зробив? - витер лапою скупу сльозу старий Вовк.

- Та годі вам побиватися, - мовив наймолодший. - Єдине, що можна;- вшануємо його останки...

І Вовки, схлипуючи, поплелися до місця заячої страти. Поскладали кісточки, обклали їх річковими валунами, а на найбільшому з них написали:

«ДОРОГОМУ ЗАЙЧИКОВІ ОД ВІРНИХ ДРУЗІВ!»

ОЦІ МЕНІ ЧОЛОВІКИ

- Геннадію, поки я накручу бігуді, зроби невеличку послугу.

- З приємністю, кішечко.

- Тоді швиденько, - одна нога там, друга - тут, - збігай в ательє. Це навпроти універмагу. Третій поверх, другі двері зліва. Поспитаєш Наталю Павлівну. Не забув її ім'я?.. Я так і знала. Це все від твоєї природженої неуважності. Тобі випадало колись спостерігати, як інші чоловіки дбають за своїх дружин?

- Чоловіки як чоловіки.

- Звичайно, вони першими вистрибують з автобусів і забувають про дружин, як ти вчора.

- Ну, замріявся... Не забувай усе ж таки про концерт.

- Гаразд, скажеш Наталі Павлівні... Спершу попроси пробачення за суботу. Бо через тебе я в суботу запізнилася на примірку.

- Але ж ти з годину проговорила з сусідкою у коридорі.

- Не май звички заперечувати - слухай, що тобі кажуть. Передай Наталі Павлівні, що я завітаю у... Ах, як я шкодую, що вийшла заміж за такого телепня. Яких я хлопців мала - не тобі рівня! Один з них уже професор...

- Так що ж усе-таки переказати Наталі Павлівні?

- Домовся з нею на ранок... Куди ти біжиш? Я зранку, здається, не зможу. Як ти думаєш, коли мені краще піти?

- Мені однаково.

- Так, але я повинна приготувати тобі сніданок.

- Тоді йди ввечері.

- Тобі аби мене збутися!

- У такому разі йди в обід. А зараз не забувай, що ми поспішаємо на концерт.

- Гос-по-ди! Він і порадити не вміє! Повтори, що я тобі наказувала.

- Вибачитися пе... перед кравчинею... - заїкався Геннадій.

- І що у тебе за звичка так багато говорити! Ну й чоловіки пішли - нікуди через них вчасно не встигнеш!

ОЩАДЛИВИЙ

Сидір Іванович Рогалик, шляхетний чоловік, величавою ходою ішов на роботу й у всіх подробицях пригадував учорашнє:

«Яка уважна і гречна людина наш генеральний директор: потиснув руку, про все розпитав, за виконання завдання подякував. Це ж тепер, може, й у святковому наказі...»

Рогаликові думки нараз обірвав різкий міліцейський свисток.

- .Громадянине, ви порушили правила вуличного руху! - козирнув постовий.

- Нічого я не порушував - іду собі, як усі.

- Тут переходу немає!

- Дивно, а колись був.

- Помиляєтесь. Рогалик споважнів:

- Я цією дорогою, можна сказати, ноги свої сходив.

- Виходить, це не вперше? Тим більше, платіть штраф і не затримуйте.

- А може, я не маю ні копійки?

- Покажіть документи!

Це, ясна річ, не влаштовує Рогалика.

- Слухай, старшина, давай розійдемося по-мирному. Що ж ти думаєш, я гроші сам малюю? Трудову копійку йому гони!

- Гаразд, громадянине, щоб більше не порушували. Такі переходи дороги небезпечні для життя..

Перейшовши на протилежний бік вулиці, Рогалик буркнув:

- Мудрагель знайшовся, давай йому штраф! Так я тобі й заплачу - тримай кишеню ширше.

Прийшов на роботу. Тільки всівся за столом, аж це начальник постачання Дудочка:

- Біда, Сидоре Івановичу! Знову за простій вагонів штрафують.

- І на багато?

- Півтисячі затягне.

- Так і без штанів можна лишитися!

- Хіба ж тут наша вина, - скривився Дудочка. - В'їлися на нас залізничники.

- Ну, гаразд, тільки попереджаю: щоб це було востаннє! - Сидір Іванович каліграфічне вивів: «Переказати залізничній станції...»

ВИСОКА ЕРУДИЦІЯ

Я навшпиньки пройшов до зали й непомітно всівся в останньому ряду. Промовець на трибуні якраз говорив про фауну і флору. Виступав запальне, із знанням справи. Та під кінець виступу почав допускати деякі неточності.

- Товариші! - вибіг я на трибуну. - Хіба ж можна так легковажно фальсифікувати біографію нашої Землі? Хто нам дав таке право?

Зал притих од несподіванки. Я ж, окрилений справленим враженням, наступав широким фронтом:

- Попередній товариш повинен соромитися - адже ж малюку тепер відомо, що археоптерикс був не чим іншим, як проміжною формою між птахами та плазунами! І ніякий він не велетень. Коли хочете знати, то цей птах був завбільшки з нашу ворону.

Опісля мого виступу на трибуну вийшов якийсь дідок і почав мене громити запитаннями:

- Коли ви такий мудрий, то скажіть, чому кажан, який схожий на літаючого ящура, літає, а дельфін позбавлений цих привілеїв? Адже ж дельфін подібний до іхтіозавра!

Після дідка якийсь огрядний чолов'яга наполягав, аби я пояснив ще деякі незрозумілі йому питання, що стосувалися археології.

Але я вперто мовчав, що ще більше розпалювало цікавість моїх супротивників.

Зрештою, втрутився головуючий.

- Товариші! - сказав він. - Ваші виступи - яскраве свідчення вашої високої ерудиції. Та. Мені здається, ми трохи відхилилися від порядку денного. Сьогодні ми повинні затвердити план роботи нашої контори на наступний квартал. Оскільки час пізній, сподіваюся, ні в кого не буде заперечень, якщо цей план зараз приймемо з відповідними зауваженнями, коли такі будуть...

- Даруйте, хіба це не конференція Товариства охорони природи? - запитав я чоловіка, котрий сидів поруч.

- Тут, чоловіче, збори контори заготсировини, - пояснив він. - А конференція, здається, на другому поверсі.

«Знову голова місцевкому докорятиме, чому я не був на конференції», - картав я себе, виходячи з залу.

ДРУГ МІЙ - ВОРОГ МІЙ

Вони стрілися при вході в універмаг.

- Кого я бачу! - мало не присів од несподіванки Петро й кинувся вперед, розштовхуючи людей. - Дру-у-уг! - мчав він до Тараса з розставленими руками: в одній - набитий портфель, у другій - оселедці в целофані.

Секунда - і Тарас опинився в Петрових залізних обіймах, відчуваючи, як разом із поцілунком товариша поза коміром поповзла цівочкою якась рідина. Спочатку сприйняв її за сльози радості, та згодом виявилося - маринад з оселедців.

- Ну, молодець! - натішився товаришем Петро і відштовхнув його од себе з такою силою, аж той налетів на якогось громадянина. - Хоч би тобі крапельку змінився! - ляснув ручиською з оселедцями. - Що не кажи, а Таня знала, кого в чоловіки вибрати. Пам'ятаєш, скільки нашої братви за нею побивалося? Цікаво б її тепер побачити...

- Звичайно, побачиш - ти ж до мене все-таки завітаєш? - усміхнувся друг.

Та Петро належав до тих людей, котрі не звикли слухати свого співбесідника.

- Найбільше, здається, за Танею упадав Гришка Череда. Чим би ті залицяння скінчилися, коли б не я, - невідомо. Ти тоді якраз на практику поїхав.

Їх з усіх боків штовхали люди. Але Петро не зважав на те.

- Тоді я перестрів Гришку у парку і дипломатичне натякаю: «Так і так, - мовляв, - залиши Таню в спокої...» А воно ще й огризається. «Ах ти, мурло нещасне! - Петро схопив Тараса за лацкан піджака. - То ти з чужими нареченими шури-мури заводиш! - кричав, увійшовши в роль. - Ще раз з Танею перестріну, так ребра полоскочу, що жодна клініка за ремонт не візьметься!»

- Дай йому, дай! - заохочували з гурту. Тарас смикнув товариша за рукав, намагаючись відтягти його у скверик.

Через кілька днів Тарасова дружина влаштувала чоловікові сцену, вимагаючи, щоб він ішов до тієї, за яку його привселюдно ганьбив її чоловік.

Директор інституту вів себе стриманіше. Спочатку дивився на Тараса підозріло, потім докірливо похитав головою:

- Вештатися за чужими дружинами ганебно. А потрапляти в лапи їхнім чоловікам... - І, не договоривши, поклав перед підлеглим чистий аркуш паперу.

ДОГАНА

Цю тривожну звістку принесла до школи прибиральниця Мокрина Миколаївна:

- Йду ото на роботу, аж голова сільради - назустріч. Привітався, а тоді: «Добре, що вас зустрів, перекажіть Івану Петровичу: завтра в школі буде комісія».

Іван Петрович терміново скликав педагогічний колектив, і за годину школа нагадувала вавілонське стовпотворіння: переписували плани, укомплектовували наочними посібниками учбові кімнати. Географ стяг із горища величезний глобус. Місцевому художнику, правда, довелося добряче попотіти над ним - трикляті миші згризли за зиму шмат Африканського континенту і проїли дірку в Гренландії.

Та найважчі випробування дісталися на долю учителів вечірніх класів. Розійшовшись по селу, вони роздавали своїм вихованцям відповіді на завтрашні уроки. Оскільки багатьох у населеному пункті не виявилося, педагоги вербували «учнів» із додаткових джерел. Дядькові Трохиму фізик вручив закон Ньютона і довгенько розтлумачував, чому яблуко летить до землі. Той ніби вже й зрозумів, та коли вчитель зібрався йти, враз поцікавився:

- А чому ж тоді пташка вгору летить? Трохимова сусідка Вавренючка сиділа на лавочці під грушею і зубрила:

Та нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить...

Другого дня вранці гінці прибігли до школи захеканими.

- Приїхали, приїхали! - навперебій торохтіли хлопчаки. - Два чоловіки з портфелями допитувалися у людей: «Чи не скажете, де тут школа?»

Дорогих гостей не знали де посадити. А після того, коли розпитали, як їм їхалося, чи сподобалося село, дипломатичне натякнули:

- Перевірку розпочнете з документів чи з уроків у класах?

Прибулі переглянулися.

- Викличте завгоспа, - сказали вони, - оглянемо опалювальні системи.

- То ви не з обласного відділу народної освіти? - директор дивився на них округлими очима.

- У нас місячник протипожежної безпеки - от ми й приїхали...

Склали акт. За порушення правил протипожежної безпеки директора та завгоспа оштрафували по двадцять п'ять карбованців кожного.

Іван Петрович ходив грізнішим дощової хмари. А прибиральниця Мокрина Миколаївна ніяк не могла второпати:

- І за віщо мені ота догана?

ВАЖКИЙ ДЕНЬ

Був понеділок. У народі завжди чомусь з іронією згадують цей перший день тижня. У такі прикмети я не вірив і тому згодився на літературну зустріч у гуртожитку. Зайшов у тролейбус і, як на гріх, забув, на якій зупинці зійти. Звернувся до громадянина в окулярах, котрий сидів поруч.

- Гуртожиток номер три? - наморщив той лоба. - Зійдете біля стоматологічної поліклініки, там буде вулиця Південна...

- Чого ви людину баламутите! Не знаєте - краще помовчіть! - прогримів наді мною бас. Моя голова мимоволі потяглася догори- неподалік стояв кремезний чолов'яга.

- Дивіться на нього, він мене буде вчити! - за-совався на сидінні чоловік в окулярах. - Та я, голубе, в цьому місті виріс.

- Ну і що з того? - заперечив йому бас. - Можна все життя прожити і нічого не второпати. - Зрештою він перевів погляд на мене: - Зійдете на зупинці «Юність», пройдете метрів двісті вліво - і якраз навпроти магазину «Пролісок» буде потрібний вам гуртожиток.

- Ви чули? - обурився чоловік в окулярах. - Оцей недотепа каже, що гуртожиток навпроти магазину «Пролісок»!

- Що??? - гримнув бас.

- Чого ви до чоловіка присікалися? - втрутилася жінка.

Невдовзі у тролейбусі зчинилася сварка. Пасажири поділилися на два табори: прибічники кремезного чоловіка тягли мене в свій бік і наполягали, аби я зійшов на зупинці «Юність», другий табір умовляв не слухати отих брехунів.

Через кілька зупинок з'явився охоронець громадського порядку, запитав, що трапилося.

- Ось громадянин... - тикали на мене пальцями і пояснювали навперебій, що й до чого.

Нічого не второпавши, міліціонер підійшов до мене:

- Пройдемо, громадянине!

- Але ж я нічого не зробив, - виправдовувався я, та марно.,

Ззаду загукали:

- Так їм, хуліганам, і треба!

- Розпоясалися - скоро вже у тролейбусі спокійно не проїдеш!

Я зіщулився і чимдуж вислизнув із тролейбуса.

Літературна зустріч з мешканцями гуртожитку відбулася ввечері.

От і не вір після цього, що понеділок - важкий день.

НАРЕЧЕНА

- Женився б ти вже, лобуряко, - зітхнув Дмитро Захарович. Іваночка й з удаваним докором глянув на широкоплечого сина Миколу.

- А що я вам поганого зробив? - сміється син і серйозно додає: - Взагалі, тату, чи вам не здається, що останнім часом ви занадто вже взялися за моє виховання?

- Бо бачу, нічого путнього з тебе не вийде, поки жінка тебе не приструнить. На інших батьків дивлюся - вони мають втіху од власних дітей, а тут слова доброго не почуєш...

- Повірте, інтелігенту це аж ніяк не пасує. Зрештою, коли вже вам так хочеться, - підшукаю собі наречену.

Дмитро Захарович так розчулився, що ладен був цілувати Миколу:

- Ото розмова!

З цього вечора між сином і батьком запанував мир.

Десь через місяць Іваночка в піднесеному настрої поголився, натер щоки лосьйоном (це він робив лише у великі свята), ретельно розчесав сиве волосся, вдягнув святкове вбрання, оглянув себе перед дзеркалом і залишився задоволеним.

- А я ще той... - лукаво підморгнув собі.

У кав'ярні Іваночка одразу запримітив вільний столик і попрямував туди. Та не встиг присісти, як лінивою ходою до нього підійшла не то дівчина, не то хлопець. Розпізнав тоді, коли заговорила:

- Пардон, тут зайнято!

- І коли ви це встигли зробити? Чи не з учорашнього дня? - Дмитро Захарович рішив відбутися жартом.

- Облиште свої дотепи! - наїжачилася дівчина. - І негайно звільніть столика, поки я не покликала адміністратора!

- Ви що, принесли його з дому? - Іваночка не втрачав почуття гумору. - Залишіть мене, будь ласка.

- Хо-хо! Гляньте на нього. Нікуди я звідсіля не піду! - Вона гепнулася на стілець, заклала ногу на ногу, підперла підборіддя кулаками і з відвертим презирством вперлася поглядом у Дмитра Захаровича. Затим запалила цигарку і нахабно сказала: - Замість того, щоб сидіти вдома та гріти старі кості, вони вештаються по кав'ярнях!

- О-о-о! Ти вже тут? - вбіг захеканий Микола. - А я поки з роботи добрався, ще по дорозі стрів... Це що за тип? - кивнув на Іваночку, який прикрився газетою.

Дівчина обурюється:

- Я собі знайшла столик, а оця печериця пришвартувалася, ще й з повчаннями пхається!

Дмитро Захарович вигулькнув із-за газети.

- Батьку, це ви? - розгублено закліпав очима Микола, переводячи погляд то на дівчину, то на Дмитра Захаровича.

- Як бачиш, пришвартувався, - докірливо дивиться на сина Іваночка.

- У такому разі прошу знайомитися - Сюзанна, моя... наречена.

Більше між сином і батьком розмови про весілля не було, поки Микола не заговорив про це сам.

АРОМАТ ЛІСОВИХ КВІТІВ

Ми вийшли на обідню перерву.

- Слухай, старий, а що, коли пообідаємо в лісі? Мої «Жигулі» поруч. Бери харчі, не без того, що і в мене щось знайдеться.

Хвилин за п'ятнадцять ми були на місці. Ви уявляєте собі красу весняного лісу: пташині симфонії, буяння трав, напоєне ароматом молодого листя повітря і... пів смаженої курки, загорнутої у целофановий кульок дбайливою рукою дружини.

Попоївши, я розчулився.

- Як собі, Ігоре, хочеш, - кажу товаришеві, - а я привезу своїй «половиночці» букет лісових квітів.

- Справа хазяйська, - загадково всміхнувся той. - Але я на твоєму місці не робив би цього.

- Черствий ти чоловік, - глянув я на нього з докором. - Море квітів навколо, а ти лінуєшся зробити дружині приємність.

- Рви, рви, - махнув на те рукою товариш. - Тільки швидше - на роботу запізнимось.

«Не інакше, як заздрить», - міркую дорогою.

До закінчення роботи я тримав букет у відрі. Кілька разів бігав міняти воду, аби лісові красені не зів'яли. Додому не йшов- летів на крилах.

- Це тобі, Валю, - вбіг захеканий до кімнати. - Аби не казала, що твій чоловік неуважний.

Дружина глянула на мене підозріло:

- Де такий гарний букет узяв?

- У лісі.

- Ти був у лісі?

- В обідню перерву. Уявляєш, яка там краса?

- Уявляю, - не дала мені договорити дружина. - У людей робота, а ти по лісах вештаєшся.

- Я ж не сам.

- Це зрозуміло і дитині... На тобі твій букет! - Дружина шпурнула лісовими красенями мало не в обличчя. - І забирайся!

Чи уявляєте ви аромат лісових квітів, на яких я проспав до ранку на лавочці у парку? Ні, ви не можете собі цього уявити...

А з Валентиною ми помирилися лиш після того, як Ігор переконав її у моїй безневинності.

Відтоді лісових квітів дружині не дарую. Як є потреба - купую на ринку.

ПЕРЕХИТРИВ

«Як на те пішло, то ця праця не варта виїденого яйця, - міркував Гарнішевський, прочитавши товстелезний рукопис дисертації. - Однак хто ж автор? Неспроста її вручив мені сам ректор: «Прочитайте, - каже, - Ростиславе Платоновичу, і скажіть своє авторитетне слово».

«Думай, чоловіче, думай! - нагадує Обережність. - У довбні два кінці. Тож дивись, аби другим і тебе не огріли!»

«Ви лиш послухайте, що верзе ця Обережність! - обурилася Легковажність. - Бий і не оглядайся!»

«Згадай і про мене, - нагадала Чесність. - Пам'ятаєш, як колись у молодості фортеці брали?»

- Брати брали, - наморщив лоба Гарнішевський, - та не пригадую, щоб за це мене хвалили.

«Правильно міркуєш, - кивнула йому Кар'єра. - Один необережний крок- і вимріяне тобою вакантне місце на кафедрі летить шкереберть».

- Завдав мені клопоту ректор, - учений занурив п'ятірню у буйну шевелюру. - Як не верти, а це таки праця одного із ректорових друзів! Якби це не так, хіба він ні з того ні з сього запропонував би мені її прорецензувати? - І Гарнішевський замість «Довбні» потягся за «Кадилом».

«...Я вражений глибиною авторського мислення, актуальністю поставлених проблем у майбутньому нашої педагогіки, - курився фіміам з «Кадила». - В особі дисертанта маємо неабиякий талант...»

- То яка ж ваша оцінка? - з усмішкою поспитався ректор, коли Гарнішевський вручив прорецензовану працю.

- Оригінальнішої праці мені давно не доводилося читати! - випалив не задумуючись.

- Що ж, якщо ваша оцінка така висока, доведеться призначити на вакантну посаду товариша Марченка.

Вдома кандидат філологічних наук Ростислав Платонович Гарнішевський вщент потрощив «Довбнею» своє «Кадило». Марченка, як науковця, він не визнавав ніколи.

ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА ОСОБА

Правду кажучи, я давненько прагнув зустрітися з Мирославом Цимбалом, бо всі про нього розповідали, що це вельми начитаний і ерудований чоловік.

- І не наважуйтеся встрявати з ним у розумну розмову, - попереджали мене одні. - Зажене в глухий кут, що й не виберетеся!

- Мабуть, немає такої книжки, щоб він не читав, - говорили інші. - Словом, енциклопедична особа.

І ось доля звела мене з Цимбалом за таких обставин: мені конче треба було здати квитки, бо на цей сеанс нам з дружиною не випадало йти. Підійшов до каси, аж назустріч моя колишня однокурсниця Катруся. Вони з чоловіком зібралися в кіно, та не дістали квитків. Я запропонував свої - та зраділа і заходилася знайомити мене.

- Це мій чоловік, - представила високого блондина з трохи пихатим виглядом.

- Мирослав Цимбал, - простягнув той руку.

- Живемо в одному місті, а не зустрічаємось, - защебетала Катруся. - Хоч би завітав колись.

Я скоса позирав на Мирослава. Було видно, що він нудився - весь його вигляд ніби говорив: «Які. ви приземлені та буденні, товаришочки!»

Більше поговорити з Катрусею не вдалося - дзвінок сповістив про початок сеансу. І ми розпрощалися.

Ближче з Цимбалом я познайомився після бурхливого штурму квиткової каси: я сидів у вагоні й обмацував свої пом'яті в черзі боки, аж це чую:

- Добрий вечір!

Оглядаюся. - Цимбал. Підсів до мене.

- І ви, - питає, - були в Чернівцях?.. Ото шкода, що не зустрілись там: походили б разом, порозмовляли. Та не біда, якраз нині маєте нагоду виконати свою обіцянку.

- Це ж яку?

- Ви ж обіцяли Катрусі завітати до нас.

А вже як приїхали і я став прощатися, він майже силоміць потягнув мене до себе, приговорюючи:

- І не думайте відмовлятися. Не провідати нас - образа з вашого боку!

Поки вони з Катрусею поралися на кухні, я взявся оглядати їхню бібліотеку. Була вона невеличка: кілька книг із класики, довідники, підручники з медицини, журнали «Здоровье». Розгорнув одну книжку і з несподіванки мало не впав - між сторінками лежала новісінька кредитка вартістю в п'ятдесят карбованців.

«Од гріха подалі», - міркую собі й беру іншу книгу. Але там знову гроші. Третю - і там таке ж.

Аж тут Катруся заходить. Я не втерпів:

- Слухай, що в тебе за дивні порядки - яку книжку не розгорнеш, всюди гроші?

- Тс-с-с, - поклала вона пальця на вуста. - Признаюсь тобі по секрету: де б я їх не заховала, всюди, ірод, знайде. Але я виробила надійний спосіб - кладу в книжки і маю спокій!

«КАДРА ЩО НАДА...»

Третьокласники допитливими оченятами стежать за вчителькою. Вона вітає дітей з новим навчальним роком. А згодом каже:

- Наш сьогоднішній урок розпочнемо письмовим твором: «Мої канікули». Кожний з вас повинен написати, як він відпочивав під час канікул і що йому найбільше сподобалося. Зрозуміло?

- Зрозумі-і-іло! - дружно відповів клас.

- У такому разі розпочинайте: пишіть уважно і старанно - це буде ваша перша оцінка в цьому році.

У класі запанувала така тиша, що було чути, як скриплять пера. Минуло хвилин двадцять - учителька помічає, що чорнявенький хлопчина крутиться на всі боки та все на неї поглядає. Вона підходить до учня:

- Щось не зрозуміло, Валерику?

- Я вже написав.

- Так швидко?

- А що там багато розводити, - хизується хлопчина.

- Здавай роботу і погуляй надворі.

Валерик виходить з класу, а вчителька розгортає його зошит:

«На канікулах, - пише Валерик, - відпочивав зі своїми. Мій тато інженером на заводі вкалує, а мама - інспектор ОблВОНО, Едик заварачує ділами на кафедрі в Інфізику, сестра Наташа в аспірантурі. Сестра хароша, і мама завжди каже, що у неї все попереду. Цього року ми всім кодлом змоталися до Сохумі. Море там кайфове. На пляжі до нас відразу пришвартувалися чувак Родя і футболіст Артур. Футболіст усе біля сеструхи крутиться. Прийде ввечері і каже: «Пірнай, старуха, в плаття і дуємо в ресторан!» Чувак Родя усе біля неї милодії на гітаре наярує... Мама хтіла, аби Наташа з Родею була. Як на мене, то Артур кадра - що нада... Я й сам мрію стати футболістом. Пацани вже тепер кличуть мене Пеле, бо до такої шикарної обводки мнячом, як моя, їм ще кашу гамати нада... А вопще канікули були кайфові...»

Рука вчительки стиснулася у кулак так, що, здавалося, олівець зараз хрусне. Враз він енергійно забігав по написаному, підкреслюючи рясні помилки та неправильно вжиті слова. Зупинився лиш навпроти виразу: «Мама - інспектор ОблВОНО». Через хвилину вагання вчителька взялася за гумку й почала витирати сліди від олівця.

А вже згодом вивела під твором Валерика «чотири», щоправда, з великим мінусом.

ОСВІТЛЕННЯ

Новозбудоване приміщення дитячого садка оглядав заступник керуючого Селезень.

- Послухайте, кому цей шик потрібний? - невдоволено гримав він. - Ну, посудіть самі, як впливатиме на дітей цей допотопний дід із риболовецькою сіткою?

- То ж герой казки про Золоту Рибку, - пояснив виконроб.

- Виходить, діти вже змалку звикатимуть до браконьєрства?

- Розумієте...

- Ніяких «розумієте»! Негайно замажте сітку, діда взуйте в чоботи і нехай сидить на березі з вудочкою! Та й Червона Шапочка якась сумнівна.

- Я хотів сказати...

- Переробіть згідно профорієнтації - хай із сапкою на полі працює. Вовка на коня перемалюйте... І взагалі забагато всякої звірини. Керуючому це не сподобається.

- Я хотів сказати, що керуючому оформлення до вподоби, - зрештою закінчив думку виконроб.

Якийсь час Селезень мовчав.

- Хіба я сказав, що воно погане? - нараз споважнів він. - Засвітіть-но світло!.. От бачите, що то значить правильне освітлення. Тепер оцей дід з сіткою як живий. І Червона Шапочка зовсім іншою виглядає... - А вже виходячи, затримався: - От двері усе-таки варто перефарбувати.

- У який колір?

- М-м, гадаю, підійде колір неба. І готуйтеся до здачі об'єкта!

ПОБАЧЕННЯ

Чим далі Маслина брів вулицями знайомого містечка, тим більше його заносило у думках з п'ятдесятирічної житейської дороги на... сімнадцятирічну. Он там, над річкою, вони, випускники десятого, зустрічали схід сонця. А ось тут, у парку... Маслина присів на лавочці під кучерявим кленом і поринув у спогади. Рівно тридцять три роки минуло відтоді. Під оцим кленом він освідчився у коханні Лідці. Тут через якусь дрібницю вони посварилися...

«А що, як потелефонувати? Незручно якось, - боровся сам із собою. - Натраплю на Олексія, спливуть давно забуті ревнощі. І чи варто тривожити тихий сімейний ставок? А чому б і ні!»- прокинулося давно приспане хлоп'яцтво.

Серце Маслини стріпнулося сполоханою пташкою, як почув з телефонної трубки її голос:

- Лідо?

- Була колись. Тепер Лідою Михайлівною величають. З ким маю честь?

Маслина зрозумів, що в такому тоні далі розмовляти не можна, бо покладуть трубку. І назвав себе.

- Невже це ти? - здивувалися на другому кінці дроту. - Добре, що згадав. Як тобі там живеться?

- Як усім. Часто згадую про тебе... Лідо, а що, якби нам зустрітися? Чекатиму в парку, біля кафе.

Година здалася Маслині вічністю. Він палив цигарку за цигаркою, готував блискучі монологи і малював в уяві, як вродлива жінка кидається йому в обійми, знеможено шепче: «Я так тебе чекала! Чому ти ні разу не приїхав?»

Від задоволення Маслина заплющує очі і враз жахається: «А раптом хтось із знайомих побачить, повідомить на роботу, дружині. Почнуть розглядати на зборах. Ще, чого доброго, позбавлять преміальних».

Його піднесений настрій одразу впав.

«Навіщо мені ця зустріч? - уже картав себе Маслина. - Пішов би на озеро, покупався. Ще в кіно захоче - запізнюся на поїзд. Тоді тиняйся до ранку на вокзалі».

Маслина йде в кафе, сідає за столик, замовляє каву і стежить за алеєю. Враз побачив її. Повна літня жінка повільно наближалася до нього, оглядаючись на всі боки.

«Пізня осінь! - зітхнув Маслина й одвернувся од вікна. Інтуїтивно відчув, що вона розглядає його, але він навіть не поворухнувся. - Ще сміятимуться - бабусі побачення призначив!»- Ураз підвівся з-за столу і швидко попрямував до виходу.

Його погляд на мить зустрівся з Лідиним - вона одвернулася.

«Тим краще, що не впізнала мене», - подумав Маслина і повернув з алеї в гущавину парку. З-за куща бузку побачив, як до Ліди підійшла якась жінка, і вони, регочучи, попрямували алеєю.

- Уявляєш, - долетіло до Маслини, - коли я його побачила - жахнулася! Обличчя у зморшках, лисий... Я побоялася стати посміховиськом в очах знайомих.

Маслина витер спітнілу лисину, тихенько вибрався з-за куща і поволі побрів до залізничного вокзалу.

ПОЛУМ'ЯНА ДУША

Ми зустрілися у центрі міста. Привіталися. Потім, як годиться при таких зустрічах, обмінялися інформацією про погоду, прогнози, поділилися міськими новинами. Затим частую його цигарками.

- Не можна мені, - почухав потилицю Печериця.

- Правильно робиш, - підтримую його. - Як уже наша обласна газета замість літературної цілу сторінку курцям присвятила, то можеш собі уявити, що то за отрута, отой нікотин. - Кажу таке, а сам тим часом сірники витягаю, аби запалити цигарку. Та він як сахнеться:

- Не смій! Я можу вибухнути!

- Ти зранку температуру міряв?

- Кинь свої недолугі жарти, - образився він. - Я тобі на повному серйозі.

- У такому разі поясни, що трапилось.

- Як тобі сказати, - зам'явся Печериця. - Те, що з печінкою у мене не все гаразд, - не секрет. Та я, правду кажучи, не звертав уваги. Ет, міркую собі, поболить та й перестане. Коли ж якось так розігралася, що якби не «швидка допомога», хто й зна, чим би й скінчилося... Після приступу йду в поліклініку. Покрутили-повертіли мною. «Здайте, - кажуть, - аналізи». Здав. Приходжу: «Доведеться, - повідомляють у лабораторії, - ще раз кров здавати». Здав ще раз. На третій - те саме Опісля цілий консиліум лікарів зібрався. Довго сперечалися. Потім закликали мене і врунили цього папірця. На прочитай.

Я розгорнув папірця.

«Консиліум у складі (йшов перелік прізвищ) після ретельних лабораторних досліджень крові громадянина Печериці Тимофія Івановича прийшов до висновку - в кровоносних судинах цього громадянина циркулює спирт з незначною часткою крові...» Підписи і печатка.

- Ну й даєш! - вирвалось у мене мимоволі.

- Зачекай, ще не все, - зітхнув Печериця. - Вони хотіли причепити мені-на грудях табличку: «Вогненебезпечний». То я ледве вирвався з їхніх рук.

- Що ж далі робитимеш? Печериця спохмурнів

- Волею-неволею доведеться перейти на сухе вино.

БЕЗ ПАНІКИ, ГРОМАДЯНИ!

Фрагмент стенограми виступу молодшого науковця на одній з конференцій по охороні природи.

«Шановні товариші!

Ми, невсипущі охоронці природи, йдемо у двадцять перше століття бадьорим кроком, наші серця сповнені глибокого оптимізму. Даруйте за певну різкість у висловлюваннях, але мене дивують виступи моїх деяких колег. З цієї високої трибуни вони розпачливо розводили руками і мало не співали заупокійну нашій рідній фауні та флорі. Як приклад, наводили зайця. Мовляв, ще в двадцятому столітті вони були, а тепер їх немає. Усю вину звалюють на нас, охоронців природи. Коли йти таким, я б сказав, небезпечним шляхом, то виходить, що й наші прапрадіди винні у зникненні мамонтів. Давайте розберемося, товариші!.. Нещодавно я переглянув десятитомник засідань колишніх товариств охорони природи, вивчив тодішні постанови, рішення. Напрошується єдиний висновок - наші попередники не сиділи склавши рук.

Не буду голослівним. Ще в середині двадцятого століття на одного зайця припадало 32 мисливці, 12 гончих псів і в середньому десять постанов - гарантій заячого життя. Розбещеному зайчиськові годили так, що в багатьох випадках невтомні ентузіасти навіть автомобільними фарами присвічували серед ночі, аби той бува замість озимини грудки не вхопив. Робили все від них залежне, а він вперся - не хочу жити, і квит!..

Такі факти, товариші, проти яких, як той казав, не попреш!

Чи маємо ми підстави для песимізму? Ніяких, товариші! З усією відповідальністю заявляю: заєць у нас буде. Зараз ми вже приступили до глибокого наукового вивчення способу життя цього гризуна в минулому. Всі ви пам'ятаєте, як рік тому в обласній пресі з'явилося сенсаційне повідомлення, що один мисливець зустрів недалеко від Загайпільського лісу живого зайця. Наша наукова експедиція відразу ж виїхала в ті місця. Обнишпорили все навкруги і, коли нічого не знайшли, взялися за розкопки. На невеликій глибині виявили силу-силенну вистріляних гільз, поржавілі консервні банки, порожні пляшки, серед них одну з рідиною. На превеликий жаль, дослідити рідину не вдалося, бо молодший науковий співробітник Гілочка разом з двома лаборантами видудлили її замість води і настільки відхилилися від психологічної норми, що один з лаборантів почав ганятися за псом, намагаючись укусити безвинну тварину за задню ногу.

Зрештою, я відхилився од основної теми... Так ось про зайця. Радий повідомити високому зібранню, що старшому науковому співробітникові Горбушенку вдалося схрестити домашнього кролика з гончим псом. Звірок, якого він назвав песозайцем, швидко акліматизувався і вже дає про себе знати: двадцять шість мисливців лікуються від укусів. А наш вельмишановний голова товариства встановив спортивний рекорд: рятуючись від песозайця, подолав сорокап'ятикілометрову дистанцію за годину і сорок п'ять хвилин!

Над виведенням нової породи звірів у нас зайнято більше трьохсот науковців. Не за горами той час, коли нашу рідну природу прикрасить не тільки заєць - ми й мамонтів розведемо.

Головне - без паніки, громадяни!»

ХТО ПІДТВЕРДИТЬ?

З роботи повертався пізненько - були профспілкові збори. Як говорити по правді, то вони в нас уже п'яті, обговорюємо ледаря Хмару. Годинами сперечаємося, чи йому винести догану, чи звільнити з роботи, і ніяк не можемо дійти згоди. Цей порядок денний настільки в'ївся мені в печінки, що я вирішив - на наступних зборах виступлю.

Отож, іду додому злий. Аж це бачу, двоє патлатих біля самісінького гастроному бійку зчинили. Вони чубляться, а з натовпу ніхто й не поворухнеться.

- Чого, - кричу, - поставали? Чому не розбороняєте? - І хапаю за руку патлатого.

Той мною як шарпне - втрачаючи рівновагу, не стямився, коли разом з ним опинився за вітриною.

Затріщало скло - за патлатим і слід прохолов.

- Будете платити! - зробили категоричний висновок працівники гастроному.

- Давайте спочатку розберемося, хто винен, - заперечив я. - Люди он бачили й посвідчать, що я тут ні при чім.

При цих словах натовп кинувся врозтіч.

- Фантазія у вас, як у письменника, - докірливо подивився на мене черговий відділення міліції після мого пояснення. - Допустимо, ми вам віримо. А хто може підтвердити?

- На жаль, ніхто.

- Зрозумійте, за вітрину хтось таки мусить заплатити.

Нарешті ледаря Хмару ми з порядку денного здихалися - шості профспілкові збори розбирали мою негідну поведінку в громадських місцях.

НАРОДНА МЕДИЦИНА

Що б ви там собі не казали, а я таки в народну медицину вірю. А чого вірю? Бо на власній шкурі все переніс... Було це в ту пору, коли надворі шуміла-буяла весна, сонечко, щедро регочучись, розсипало проміння на пробуджену землю, а до мене радикуліт причепився. Як штриконе, як кольне - очі рогом лізуть. Ідучи з чергової новокаїнової блокади, я опирався на паличку і витирав сльози.

- Схопило? - зустріла мене сусідка Ліза.

- Ой, схопило!

- А оті неуки в білих халатах що роблять?

- Колють!

- І ти їм віриш?

- А що ж мені залишається робити?

- Плюнь! Нічого вони тобі не допоможуть. Як я тебе з оцієї хвороби не витягну - не я буду!

Згодом, довідавшись про мій стан, з такими ж войовничими випадами проти мого радикуліту виступили тітки Клара, Фросина та Ганна. А через кілька днів біля мого ліжка зібрався «консиліум» тіток.

- Продуло - причина ясна, - полоскотала мене за п'яту сусідка Ліза. - Хвороба твоя запущена, але спосіб є. Нехай хтось візьме добрий жмут жалкої кропиви наполовину з будяками і шмагає тебе по попереку доти, доки руки не заболять. Що залишиться від жмута, тим болючі місця порозтирає. Добре так, щоб аж з тебе зелена водичка потекла!

- Ой, краще б помовчала, - одіпхнула од мене тітку Лізу сусідка Клара. - Знайшла ліки - кропива з будяками!

- Ото професорша знайшлася, - обпекла колючим поглядом Клару сусідка Ліза. - Я, можливо, цим методом не одного на ноги поставила. А то ж хлопи як дуби були - не рівня оцьому.

- Професорша не професорша, - спокійно повела розмову тітка Клара, - але таки мій спосіб кращий.

Ото бери, сину, мокру ковдру, добре обмотайся, і нехай тобі поперек гарячі ю праскою випрасують. Аж поки ковдра не висохне... І від твого радикуліту одна згадка залишиться.

- Бога побоялись би! - сплеснула руками тітка Фросина. - Таке видумаєте. Коли хочете знати, я свого покійного Марка не так лікувала. А в нього радикуліт пишний був - тепер таких немає. Кашлянути не міг. По яких ми з ним лікарях не ходили, що вже йому не робили - нічого не помогло. І ось одного разу завітав до нас Марків кум Кирик. Уздрівши його біду, каже: «Покажи-но, чоловіче, своє горло». Довго дивився-приглядався, та й до нього: «Продуло тебе, чоловіче добрий». - «Та мене ж горло не болить, - відповідає Марко, - поперек у мене». -- «А ти думаєш, я через твоє горло не бачу, що у тебе внизу робиться? Хочеш бути здоровим, іди до лісу, знайди велику купу лісових мурашок, сідай на неї і сиди до того часу, поки не прокажеш разів із п'ять «Отченаш» і разів з вісім «Богородице-діво, радуйся»... Ти цих молитов, сину, можеш і не знати, то вибери собі щось простіше. Скажімо, проспівай отої протяжної, що «посіяла огірочки близько над водою...»

- Ой, не меліть дурниць, Фросино, - спалахнула гнівом тітка Ганна. - Який дідько на тих мурашках всидить? От якби ти, хлопче, зміг видряпатися на дерево і наловити диких бджіл. У штани понасипай, позав'язуй ногавиці і качайся по траві. Півдня покачаєшся - як рукою зніме.

- Дорогі мої сусідоньки, - схлипнув я, зворушений надією, - чий метод допоможе - озолочу.

Наступного дня першою влетіла тітка Ліза. Як почала репіжити кропивою з будяками, потім розтирати. Після неї мій поперек тричі прасувала тітка Клара, а сусідка Фросина принесла з лісу велике відро з мурашками. Процедуру з мурашками довелося перенести надвір, бо кляте створіння розповзалося з відра по всіх закутках. Потім сидів на розі хати на відрі, а перехожі йшли та дивувалися:

- Здурів чоловік - на відрі сидить, ще й «огірочки» виспівує!

До експерименту з дикими бджолами справа не дійшла. Тітка Ганна гепнулася з дерева і вивихнула руку. Підвечір я втратив свідомість, і мене доставили в клініку. Місяців три лікували від опіків... Радикуліту - мов не було. Авторитет моїх сусідок злетів у зеніт. Вони ходили по знайомих і хвалилися:

- Бачили - чоловік ходити не міг. Тепер он як вистрибує! А ви народну медицину гудите.

МИСТЕЦЬКА ВЕЧІРКА

Сюди я потрапив випадково. Напосівся товариш:

- Ти не знаєш цієї родини - унікальна! Сучасна!.. Та й публіка збереться інтелігентна. Між іншим, буде режисер з театру, художник теж обіцяв прийти. Поп'ємо чайку, поговоримо про мистецтво.

Коли я прийшов, гості вже сиділи за столом. Чоловік з інтелігентним обличчям саме розповідав:

- Уявляєте, як мені вчора пощастило. Заходжу в магазин, дивлюся і очам своїм не вірю - на полиці жигулівські хрестовини.

- Везе ж чоловікові, - з неприхованою заздрістю зітхнув хтось у кутку.

Сусід, що сидів поруч, бідкався де дістати дублянку, інші стали нарікати на погану роботу станцій технічного обслуговування, хтось скаржився, що його обійшли місцем під гараж.

З часом, коли гості виговорилися, режисер театру почав було розповідати про постановку прем'єри, та його мало хто слухав - погляди гостей були спрямовані на господиню: та якраз показувала елегантні жіночі туфельки на платформі. Жінки навперебій взялися їх приміряти й кидали при цьому докірливі погляди на своїх чоловіків.

А тим часом господиня уже хвалилася килимом.

Поступово розмова зайшла на кулінарні теми. Гість, що сидів поруч з господарем, виявився неабияким знавцем лососевих. Од нього я вперше дізнався, що назва риби «горбуша» походить від того, що в самця під час нересту виростає горб.

- Оце б чоловікам таке, - пирснула в кулак моя сусідка, - а то спробуй угадай, котрий з них одружений.

- Не забувайте, що самці-горбуші після нересту гинуть, - пояснив гість.

Сусідка енергійно замахала руками:

- Беру свої слова назад! - При цьому вона значуще підморгнула моєму товаришеві: - Щось нині наш поет мовчить.

Гості попросили його прочитати щось із нових віршів. Поет прочитав. Але в цей час господиня якраз подала каву з тістечками. Забувши про поета, всі навперебій стали вихваляти тістечка - за їх словами, витвір кулінарного чуда.

Як гості наситилися, господарі влаштували невеличку екскурсію по кімнатах своєї оселі: показували кришталь, не оминули і бібліотеки. Вона в них своєрідна - всі книги розташовані за кольором палітурок. Глянеш збоку - веселка, та й годі! Я хотів було погортати одну з книг, але виявилося, що вона навічно заклеєна в целофан - од пилюки. Далі нам показували імпортні меблі, оригінальні люстри. Затим ввімкнули кольоровий телевізор.

Зрештою, нас знову запросили до столу. Тут уже розмову прибрали до рук жінки. Чого тільки ми не наслухалися про рідкісні предмети жіночого туалету. Та чи не центральною стала розповідь чоловіка з інтелігентним обличчям про коптіння вепрових окостів. Хтось зауважив, що як так далі піде справа з масовим полюванням, то наші діти зможуть побачити звірину хіба що в музеях. Та йому у відповідь кинули:

- Природа щедра - на всіх вистачить!

Невдовзі, коли гості почали прощатися, господарі заговорили в один голос:

- Приходьте ще - поговоримо про мистецтво...

ВАКАНСІЯ

Реп'яшок раз по раз слідкує за виразом обличчя свого начальника Миколи Вікторовича і вже по ньому судить про художню досконалість того, що відбувається на сцені. Реп'яшок торжествує!.. Враз у нього всередині ніби щось обірвалось - Микола Вікторович засовався по стільці, скривився і... відвів погляд убік.

Того, що його начальник витяг з кишені флакончик з таблетками, Реп'яшок не помітив - він з жахом споглядав, як рояль ніжкою зачепився за нерівну підлогу, а двоє робітників не могли його зрушити з місця... У концерті наступила довга пауза. З-за куліс визирнуло перелякане обличчя Реп'яшкового заступника Кропивкіна.

«Придумай щось», - показав йому на мигах Реп'яшок і при цьому зробив таку гримасу, що Кропивкін зник, мов привид, аби заповнити паузу.

- Чого стовбичите, не бачите, що на сцені діється? - у свою чергу накинувся Кропивкін на режисера. - Ганьба! Провал! Такий концерт під кінець зіпсувати!..

- То ваша вина! Не могли заздалегідь усе передбачити, - аж трясся од злості режисер, докоряючи керівникові вокального тріо.

Після вимушеної паузи концерт продовжувався. Хоча Микола Вікторович не відривав погляду від сцени, Реп'яшок більше не торжествував.

«Це ж він завтра на нараді згадає моє прізвище перед усіма, - повзли в його голові чорні думки. - А все через Кропивкіна. Цього йому не прощу!»

«Бездара!»- холодно дивився на режисера Кропивкін і в думках підшукував фахівця на його місце.

«Він іще шкіриться. Тут плакати треба!.. Більше, голубе, й ноги твоєї у нас не буде», - думав режисер про керівника вокального тріо.

Одним словом, збиралося на грозу і всі очікували грому.

Та по закінченні концерту Микола Вікторович, на диво, почав дякувати учасникам художньої самодіяльності.

«Не хоче псувати настрою всьому колективу, - мучився Реп'яшок. - Мені зробить зауваження наодинці».

Зрештою, начальник простяг йому руку і сказав:

- Молодці!

Реп'яшок був на сьомому небі. Тріумфуючи, помахав рукою за куліси Кропивкіну.

- А що я вам казав! - мало не обнімав режисера Кропивкін.

- Вітаю вас, друже, - тряс руку керівникові вокального тріо режисер. - - Ви талановитий керівник. Таких би нам побільше! Шкода, що немає вакансій.

- Може, з'являться, - підказав йому хтось із робітників, котрі тягли на місце рояль.

- На кого ви натякаєте? - обмер Реп'яшок, спостерігаючи, як обличчя Миколи Вікторовича знову спохмурніло і скривилося.

СУХІ ГРИБИ

На столі парували смажені гриби, приємно лоскотали ніздрі пахощі кропу, яким Ксеня Гаврилівна так щедро присмачила молоду картоплю. Ревізор Макар Гарбуз стояв з келихом і виголошував здравицю на честь господині-іменинниці. Він бажав їй повну хату сонця, море щастя, порівнював з чарівною квіткою,, натякав і господарю: мовляв, доглядай за клумбою, бо на таку квітку кожний ласий.

Господар на те поблажливо усміхався, а господиня, зашарівшись, підіймала догори руки, ніби захищалася:

- Йой, Макаре Тодосовичу, таке скажете. Була колись...

Невдовзі господар підняв келиха за гостя, гість - за господаря, а далі вже покульгала звичайнісінька пиятика. Захмелілий ревізор усе ближче підсовувався до господині, а коли наблизився на небезпечну відстань, ласо зазирнув у вічі:

- А ви таки кві...іточка, їй-богу, квітка, Ксеню Гаврилівно. В-велика троянда. - Він хотів показати, яка та квітка завелика, та, не скоординувавши своїх рухів, змів зі стола миску з грибами.

Господар значуще підморгнув своїй «половині», та лукаво помахала пальчиком перед ревізорським носом і налила в чарку.

- Давайте заспіваємо, - запропонував господар. Ревізор охоче пристав на цю пропозицію і першим затяг:

Туман яром, туман долиноою!..

До його тенора приєднався приємний жіночий голосок, і принишклим вечірнім лісом крізь розчинені вікна попливла відома мелодія. Полинула вона аж до лісорозробок, де таку велику нестачу деревини виявив цими днями ревізор Гарбуз.

Опівночі, як господарі не просили, Гарбуз напосівся їхати.

- Куди ж ви серед ночі? Заночуйте у нас! - бідкалася господиня.

- Мушу, моя дорога, мушу. - Гарбуз чмокнув її у щоку.

- Як уже така необхідність, то хоча візьміть цей скромний даруночок, - показала господиня на великий целофановий мішок з сушеними грибами. - Між іншим, сама збирала.

Коли попрощалися, Гарбуз відкликав убік господаря. Пошепки запитав:

- Ксеня Павлівна про ре...ревізію не в курсі?

- За кого ви мене вважаєте?

- На, візьми ці акти - я на цьому тижні приїду, напишемо інші. Матері його ковінька, ліс великий. Дров багато! - І ляснув по плечу звеселілого господаря.

Гостинні господарі довго махали ревізорові вслід, а як автомобіль зник за поворотом, полегшено зітхнули:

- То що? - запитала чоловіка Ксеня Гаврилівна.

- Я ж тобі казав, що на гриби він обов'язково клюне!

- Таки повірив, що я іменинниця, - зареготала Ксеня Павлівна. - Ще й залицятися брався...

ТЕХНІКА ВИРУЧАЄ

До Карпа Косарика в гараж завітали сусіди-автомобілісти. Сиплються дотепи, йде жвавий обмін останніми технічними новинками.

- Е-е, що там, хлопці, не кажіть, а нас нині техніка здорово виручає. Візьміть таке. Захотів котрийсь із нас з товаришем чарчину перехилити - напускаєш на себе заклопотаність і кажеш: «Пішов у гараж». А раніше? Десь забарився, відразу тебе мало не до стіни приставляють: «Погляньте на нього, з'явився! Люди як люди, а цей шелестивітер чатує, як із дому вирватися!»

Тепер ідеш зранку, а приходиш ввечері. Раптом: «Чого так пізно?»- «Рихтував крило...»- «Ти ж уже мало не півмісяця з ним возишся?»- «А ти гадаєш, так легко його до пуття довести!» А як задуже випитує, стаю в позу: мовляв, набридла мені ця техніка! Хай тільки одремонтую - більше в той бік і не гляну. Тоді дружина лагіднішає і сама переводить розмову на інше.

- Твоя правда, Карпе, - підтакує Семен Бабочка. - От якби нам ще добитися, аби жінки у гараж не приходили. Прийняти, скажімо, таку ухвалу, як ото колись у запорожців на Січі було...

Коли вже виговорилися, хтось із присутніх вносить пропозицію:

- Ну то що, скинемося?

Балачки знову жвавішають, стають одвертішими. Підпивши, Бабочка починає скаржитися на дружину, яка вона, мовляв, у нього прискіплива.

- Що б не робив - ніколи не вгодиш. Я, знаєте, не стерпів якось - «От ти дорікаєш: не так. Тоді скажи як?»- «Сама, - відповідає, - не знаю як, але не так!»

- Було дивитися, кого сватаєш, - мовив на те Косарик.

- Можна подумати - твоя ліпша.

- Я своїй зроду не дозволив би над собою отак верховодити...

Косарикова рука з чаркою нараз зупиняється на півдорозі, обличчя мертвіє - у гараж віхолою вривається його дружина.

- То це ти так крило рихтуєш?!

Автомобільні братчики миттю випурхують із гаража. Попереду всіх мчить на велосипеді Карпо Косарик.

Що не кажіть, а нашого брата тепер здорово техніка виручає.

ДАЛЕКОБІЙНИЙ ПРИЦІЛ

Товариш Хвильований сидів хмурніший од грозової хмари. Затим поспішно почав збирати папери у папку. Впоравшись із цим, викликав секретарку:

- Віро Павлівно, хтось буде питати, скажете - поїхав у трест.

- Що сталося, Веніаміне Прохоровичу? Та на вас лиця немає! - аж сахнувся керуючий трестом, уздрівши Хвильованого.

- Ваша правда, Романе Миколайовичу. Хіба може бути справжнє лице в керівника, котрий завалив два квартальних плани.

- М-м, але ж ви пообіцяли вжити заходів - і, гадаю, усе буде гаразд, - почав розраджувати Хвильованого керуючий трестом.

Але той стояв на своєму:

- Марні ваші сподівання, Романе Миколайовичу: я все зважив, обмізкував і прийшов до висновку, що мені не під силу таке підприємство. Прошу увільнити з посади директора.

- Ви при своєму умі?

- Здається, так.

Роман Миколайович натискає кнопку дзвінка - з'являється його заступник.

- Ти бачив такого, - киває на Хвильованого. - Прийшов просити, аби звільнили його з посади, бо підприємство план завалило.

- Та що ви, Веніаміне Прохоровичу, - дивується заступник керуючого. - Якби всі так поступали, у нашому тресті знаєте як поріділи б ряди.

- Товариші, дуже прошу! - наполягав на своєму Хвильований. - Не допоможете - поїду в міністерство.

- І що ви за людина, Веніаміне Прохоровичу, - розвів руками заступник.

Але Хвильований був невблаганний.

- Ну гаразд, - зрештою махнув рукою керуючий трестом. - У заяві обгрунтуйте причини вашого рішення і залишіть у секретарки. Розберемося - покличемо.

За тиждень Хвильованого викликали в трест:

- От що, Веніаміне Прохоровичу, - сказав керуючий. - Ми тут усе як слід зважили і прийшли до висновку: обмежитися попередженням. Так що зробіть відповідні висновки і працюйте. Бажаю успіхів!

«Пронесло», - радів у душі Хвильований.

ДАЙТЕ ЛИШЕ СТРОК...

На пункті засолювання овочів день у день нарікання:

- Люди в космосі літають, а тут як відрами воду носили, так і досі носимо. Наші сусіди три роки тому водогін спорудили.

- Бо там майстер як майстер, а наш коли не на рибалці, то цілими днями в буфеті пропадає.

Майстер Крижень заспокоював своїх підлеглих:

- Не такі вже у сусідів гаразди, як ви думаєте. Є водогін, зате таких ванн для миття овочів, як у нас, немає.

- Що нам з отих ванн, коли вони на складі.

- Головне - вони є! Тепер ось наряд на труби виписали. Виготовимо документацію, і як буде водогін, то й ванни підключимо.

Десь через місяць по цій розмові на подвір'я засолювального пункту в'їхав грузовик, ущерть навантажений трубами.

- А ви не вірили, - святкував перемогу Крижень. - Скоро й траншеї почнуть копати.

Коли зозуля закувала третю весну, на подвір'ї з'явилися сантехніки й розвели руками.

- На водогін труби не годяться - поржавіли. - Обернулися, та й пішли.

Невдовзі Крижня викликали в центральну бухгалтерію.

- Або з тими трубами щось робіть, або платіть.

- О-о! Нарешті-таки взялися! - раділи робітники, як уздріли газозварників на подвір'ї засолювального пункту.

Цілими днями вони щось вимірювали, різали, зварювали. А за тиждень робітники прийшли вранці на роботу і ахнули: їх зустріла велетенська, зварена з водогінних труб, арка.

- Ото й усе?! - допитувалися у Крижня. Майстер докірливо похитав головою:

- Не вболіваєте ви за рідний засолювальний пункт. Невже вас не радує, що наш центральний в'їзд прикрашає отака солідна арка? Ну скажіть, де ви ще таку красуню бачили? - А по хвилі додав: - Не все зразу, дорогі мої: втнули арку, тепер і за водогін візьмемося. Як той казав: «Дайте лише строк...»

ЩЕ Й НЕЗАДОВОЛЕНИЙ

Мінікомедія

Скверик.

Обабіч лавочки. На одній з них сидить тонкий, як лозина, громадянин. З'являється огрядний громадянин, витирає спітніле чоло й час від часу поправляє рюкзак.

Огрядний громадянин. Чи не скажете, як пройти до Туристичної бази?

Тонкий громадянин (підводиться з лавочки й розпливається у люб'язній посмішці). - О-о, простіше простого. Можете зав'язати мені очі, і я проведу вас, куди забажаєте... Між іншим, від природи в мене надзвичайна орієнтація в просторі. Колись, пам'ятаю, ми заблудилися з товаришем у тайзі. До речі, то був географ. Він мене тягне в один бік, я його - в другий...

Огрядний громадянин (поправляє рюкзак). Вибачайте, в мене обмаль часу - моя група за годину вирушає в похід.

Тонкий громадянин. Звичайно, тут приємності мало. Точно так, як мені тоді з географом було: вперся чоловік - і, хоч ти йому на голові кілок теши, своє торочить.

Огрядний громадянин (зиркає на годинник). То в якому ж напрямку турбаза?

Тонкий громадянин. Ідіть прямо он тією вулицею. Йдіть собі, йдіть, аж поки вам не трапиться восьмиповерховий будинок. До речі, це первенець у нашому місті. В ньому всю сферу побутового обслуговування розмістили. Між іншим, тиждень, як тут Будинок побуту відкрили. Я навіть виступав як колишній працівник сфери побутового обслуговування...

Огрядний громадянин. То, кажете, йти прямо?

Тонкий громадянин. Біля Будинку побуту звернете наліво й побачите стару церкву... Між іншим, це архітектурний пам'ятник XV сторіччя. Старі люди переказують, що там за мурами люди колись ховалися од татарського нашестя.

Огрядний громадянин. Кажете, дійти до церви. А потім куди?

Тонкий громадянин. Далі йдіть до парку... Між іншим, розповідають, що на тому місці шуміли прапраліси.

Огрядний громадянин. Вибачайте, а як же ж з парку до турбази?

Тонкий громадянин. До якої турбази?

Огрядний громадянин. Ну, до тієї, про яку ви мені казали.

Тонкий громадянин. Я- вам? Це ви мені казали!

Огрядний громадянин. Навіщо ж ви мені мало не півгодини морочили голову?

Тонкий громадянин. Ви питали - я відповідав. А вже як вам так потрібна турбаза, поспитайте у міліціонера - він мусить знати... До речі, там, де він стоїть, колись була міська ратуша...

Огрядний громадянин поспішає до міліціонера.

Тонкий громадянин (зітхає). Отак завжди: ти до людини з чистим серцем, а вона ще й незадоволена...

ПЕРЕДБАЧЕНА НЕСПОДІВАНКА

Деньочок нині видався такий, що в мене від утоми аж злипалися очі. Як колись якийсь там король у скрутну годину пропонував півцарства за коня, так я тепер міг віддати навіть передплатну квитанцію на «Королеву Марго» за сон... Сон уже мацав мене з усіх боків, та що з того, коли на столі лежала недописана, обіцяна завтра на ранок, стаття до газети.

«Хіба що пару годинок спочину, а тоді з новими силами за статтю візьмуся, - рятувався я подумки. - Але хто мене розбудить?.. Звичайно ж, будильник».

- Не знаєш, де наш будильник? - питаюся у дружини.

- Шукай між Михайликовими іграшками...

- Нічого собі виховання - таку необхідну в хаті річ оддала дитині гратися.

- А скільки маю просити, щоб у ремонт заніс?

- Нічого страшного. Зараз я його сам відремонтую. - Стараюся не заглиблюватися з дружиною в полеміку, бо знаю, що зараз нагадає мені і зіпсований пилосос, не обмине й пральну машину, та й про зіпсований кран у ванні не забуде...

Всідаюся за стіл. Тільки-но в будильнику колупнувся, як це пружина - ш-ша-ар-р-ра-ах-х! Коліщатка по підлозі - дзінь-дзілінь! Один футляр у руках залишився. Рачкую по хаті: де ти їх знайдеш, коли очі злипаються.

«Піду в душ освіжуся, а вже тоді за пошуки візьмуся», - міркую собі.

Заходжу у ванну, роздягнувся і тільки взявся за кран, як він, гемонський, хруп! Як ударить фонтан води!.. Наліг грудьми на водну стихію: де там - ще дужче б'є.

- Жінко-о-о! Ряту-у-уй!

- Іроде ти окаянний! Чи я ж тебе не просила кран одремонтувати, - накинулася вона на мене.

Поки дружина шукала, чим заткнути кран, я вичерпував воду. Аж тут, як на гріх, світло - блим і погасло.

Це для мене не було несподіванкою. Кілька тижнів я збирався викликати електромонтера, щоб проводку замінив, та все було ніколи.

Вранці один за одним на мою голову посипалися сюрпризи: сусід у найкатегоричнішій формі запропонував, щоб відремонтували залиту водою квартиру, редактор за недописану статтю оголосив догану. А дружина, та взагалі перестала мене помічати...

І все через таку дрібницю. Навіщо я зачепив того клятого будильника?

Якби ж то знав, де впадеш...

БУЛИ Б ДРУЗІ

Якось на одній з нарад мова зайшла про те, що, мовляв, наш брат гуморист мало буває на підприємствах, не виступає з критичними зауваженнями на сторінках газет. Цей виступ викликав серед присутніх широке обговорення. Мусій Мусійович (начальник «Водоканалтресту»):

- Правильне і своєчасне зауваження, бо не секрет, що в наших газетах майже немає критичних статей. Журналісти чомусь десятою дорогою оминають наші підприємства, пишуть про що завгодно, тільки не про нас... З цієї високої трибуни я заявляю: приходьте, товариші, зустрінемо, як дорогих гостей!

Макар Макарович (начальник контори «Котлонагляд»):

- Абсолютно згодний з попереднім промовцем. Я вам наведу такий факт. Минулого року після критичного виступу газети ми пустили по трубах центрального опалення на п'ятсот кубів гарячої води більше, ніж позаторік! Про що це свідчить? Висновок простий - критикніть нас глибше, і ми вам тисячу - та яку там тисячу! - дві тисячі гарячої води дамо!

Сергій Сергійович (начальник «Газконтори»):

- Я скажу, товариші, просту істину: до власних недоліків з часом просто звикаєш, перестаєш їх помічати. І ось приходить до тебе журналіст: порозмовляє, підкаже, що і куди, напише і про хороше, і про хиби в роботі... Що такій людині скажеш?

Крім великої подяки, - нічого! Ми з нетерпінням чекаємо вас, товариші журналісти, не кажучи вже про гумористів. Дмитро Дмитрович (начальник «Міськсвітла»):

- Хіба є щось приємніше, як зустріч з творчою людиною? Порозмовляєш, посперечаєшся, з чимось погодишся, з чимось ні, але для загальної справи яка користь! Не буду багато говорити, скажу лише одне: ласкаво просимо, дорогі товариші!

Через кілька днів після наради я завітав у «Водоканалтрест». Мусій Мусійович зустрів мене привітно, довго розпитував про творчі плани, здоров'я, почастував цигаркою; особисто розповів про роботу контори, довго тиснув руку прощаючись. Того ж вечора я написав статтю про «Водоканалтрест», у якій не оминув і ряд серйозних недоліків, що цілком залежали як від самого керівника, так і від його підлеглих.

У «Котлонагляді» Макар Макарович протягом години показував мені таблиці, діаграми, хвалився високими показниками. Коли ж я запитав про недоліки, він заклопотано глянув на годинник і вигукнув:

- Вибачайте, але мені у міськвиконкомі необхідно бути. Заходьте іншим разом- посидимо, поговоримо...

Він на ходу пірнув у пальто і зник за дверима кабінету. Сергій Сергійович вітав мене на порозі кабінету:

- Давно б отак! Сідайте... Значить, прийшли-таки? І правильно зробили. Ми якраз нову магістраль в експлуатацію здаємо. Це ж, знаєте, скільки трудящі додатково голубого палива отримають?

- Уявляю! Тільки ось люди пишуть нам...

Зустріч із Дмитром Дмитровичем розпочалася екскурсом в історію електрики.

- Пробачте, - прослизнув я в коротку паузу довгої розповіді. - Тут мешканці скаржаться...

Дмитро Дмитрович не дав мені договорити і переключився на характеристику категорій характерів людей. Він яскраво довів, що їхні абоненти вередуни, які самі не знають чого хочуть.

- Вони, зокрема, пишуть про освітлення вулиці Ясної, - спрямував я розмову у потрібне русло.

Дмитро Дмитрович на цю приманку не пішов і тут же розчинив мені двері у перспективний план розвитку електромережі наступних років...

Статті і фейлетони з'явилися в газеті. З хвилюванням я чекав на радісні дзвінки керівників тих установ, яким допоміг виявити недоліки. Поки в моїх грудях цвіли надії, сталося незрозуміле: під приводом якогось там порушення правил техніки безпеки при монтажі водопровідних труб у моїй квартирі припинили подачу води, перестали гріти батареї центрального опалення. Представники газової контори, проекзаменувавши мене з правил користування голубим паливом, прийшли до висновку, що я виріс у лісі, і перекрили газ. Учора електрик виявив, що пломба на електролічильнику повернута не в той бік - на цій підставі вимкнули світло.

Тепер я позичаю воду у сусідів, їжу готую на вогнищі біля будинку, вечеряю при свічці і сплю у верхньому одязі.

Незручності значні, але вони мене зовсім не лякають, бо Макар Макарович, Мусій Мусійович та Сергій Сергійович з Дмитром Дмитровичем тепер мої щирі друзі і, гадаю, у біді не залишать.

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

У нашому відділі зібралися одні інтелектуали. Не пам'ятаю такого випадку, аби хтось не розгадав найзаплутанішого кросворда чи чайнворда. Навпаки, самі в робочий час складали такі кросворди, що вся установа розгадувала їх тижнями.

Крім цього, наш відділ славиться ще й тим, що половина працівників - технічні ерудити. Чого вони в цім році у робочий час не повигадували: тут тобі і міні-робот, який, підблимуючи лампочками-очима, горлопанив на весь відділ:

Маруся ти, Маруся,
Открой свои глаза!
Маруся отвечает: -
Я умерла - нельзя!

Була сконструйована і Червона Шапочка, яка наспівувала вовкові:

Ромашки сорвани, увяли лютики..

Однак сенсацією сезону був апарат ДУР-1. Цю назву він дістав од своїх авторів - Далько, Ушко і Рагульський. За задумом авторів, апарат мав читати людські думки на відстані. Експеримент апарата Рагульський пообіцяв провести на тещі. Певно, вийшла якась технічна неув'язочка, бо на другий день приніс у відділ жалюгідні залишки апарата і в придачу соковиту гулю на чолі... Тепер апарат реставрували і вирішили провести випробування на прогульникові Трісочці, справу якого сьогодні розглядали на профспілкових зборах.

Коли ми зайшли до залу, збори вже були в розпалі: Трісочці дорікали, його ганьбили, навіть були натяки про звільнення з роботи.

Звинувачений сидів у кутку і, втупивши погляд у вікно, переживав.

Ми ввімкнули ДУР-1 і спрямували хвилі на Трісочку.

«Цікаво, чи й сьогодні Мар'ян принесе тараньку до пива? І де він її стільки бере? Не інакше, як біля старого млина. Там, кажуть, ляш водиться...»

- Ці збори, - тим часом говорив голова місцевкому, - стануть для Трісочки великим уроком. Звільнення з роботи, гадаю, було б для нього трагедією, воно травмувало б його чутливу душу...

«Не думайте, що я такий лякливий, як вам здається, - неслося з динаміка. - Звільните - вас же й запитають: а яку виховну роботу проводили з товаришем Трісочкою? Чи викликали його, скажімо, на засідання місцевкому?..»

- Є пропозиція, - вів далі голова профспілки, - оголосити... суворе попередження!

«Скоріше б уже закінчували, - жебоніло з динаміка. - Там хлопці ждуть не діждуться. Ще, чого доброго, карбованець пропаде, який я дав у складчину. На завтра треба щось придумати, аби замість роботи на рибалку поїхати».

- Чули, товаришу Трісочка? - виступив із заключним словом голова зборів. - Товариші по роботі і цього разу виявили великий гуманізм. Але це вже востаннє.

«Ну, нарешті», - шепоче динамік.

- Що ж ви нам, товаришу Трісочка, скажете? - допитується голова місцевкому.

«От причепився!»- сопе динамік і вмовкає, бо Трісочка підводиться:

- Більше не буду, товариші! - б'є себе кулацюрою у груди для більшого переконання.

- Ну дивись нам!

«Хоча б хлопці зачекали», - доноситься з динаміка.

І як тільки оголошується про закриття зборів, Трісочка першим вилітає з залу.

- Оце всипали! - кинув навздогін голова зборів. - До нових віників пам'ятатиме. Бачили, як засоромився, - кулею вилетів з залу.

Ми потисли один одному руки: перше випробування ДУР-1 дало позитивні наслідки.

АВТОБУМЕРАНГ

З чого починається рабство?

Цілком нормальна, ні від кого не залежна людина сміється там, де смішно, плаче, коли на те є причини, ходить до знайомих у гості, виховує дітей, сумує, коли воротар улюбленої футбольної команди витягує з сітки воріт м'яча, читає книжки, дивиться телепередачі, любить, ненавидить... Одним словом, робить усе те, що повинна робити нормальна людина.

І от одного дня ця нормальна людина зупиняється від здивування - її сусід засигналив біля під'їзду із власного «Москвича». Від любові до ближнього в нормальної людини сіпається лицевий нерв, вона біжить додому, на цілу ніч засідає за письмовий стіл і пише гарячі рядки подяки Всевишньому за послану щедроту сусідові. Не знаючи точної адреси Всевишнього, нормальна людина адресує її у найближчий народний контроль. Вранці з підпухлими від безсоння очима сумнівно нормальна людина з'являється перед домочадцями і ставить ультиматум:

- Віднині запроваджую найсуворіший режим економії - будемо збирати гроші на «Москвича»!

Дружина прикладає руку до чола свого повелителя і стурбовано запитує:

- Може, викликати лікаря?

Повелитель мало не гарчить у відповідь і мчить в автомобільний магазин. Запевнений, що, як тільки половині конкурентів на автомобіль таки надокучить сподіватись, він сяде за кермо власного «Москвича», повелитель стає у чергу.

З цього дня сумнівно нормальна людина робить перший крок по шляху безпросвітного рабства і проходить цей шлях такими етапами:

Етап № 1. Тривожне чекання. Раб плаче там, де смішно, і регоче у таких ситуаціях, де нормальна людина прийнаймні повинна співчувати (наприклад, сусід поколошкав автомобіль). Після роботи раб мчить у клуб ДТСААФ і жадібно ковтає премудрості механізмів передач, ходових частин... Набутими премудростями ділиться вдома. Як правило, починає зі свого шестирічного Сашка. Обливаючись сьомим потом, тлумачить йому принцип дії карбюратора. Сашко довго слухає, а потім запитує:

- А в баби-яги калбюлатол є?

Патріарх сім'ї вергає громи-блискавиці і починає все спочатку. Сашко слухає, слухає, та й каже:

- А я сьогодні метелика впіймав.

- От тупоголове! - гримить батько. - Не можеш зрозуміти простої речі. Пояснюю ще раз.

- Татку, - просить Сашко, - намалюй мені колесо.

- Яке ще там колесо?

- Таке, як у дяді Глиші біля мотоцикла.

- Що має спільного колесо з карбюратором? З кухні виходить дружина:

- Чого ти причепився до дитини?

- Скільки разів тобі казав, - обурюється раб, - не вмішуйся тоді, коли я займаюся вихованням!

І він грюкає дверима. У скверику знайомі й сусіди сидять на лавочках, милуються природою.

- Весна, - підсідає до них раб. - А я оце тільки з шоферських курсів. Сьогодні ми карбюратор вивчали. Прецікава річ, скажу вам. Візьміть дросельну заслінку...

- А ми оце тільки з кіно, - не слухає раба знайомий. - До чого цікавий фільм.

Ображений, він іде в автомагазин, дізнається, на скільки з учорашнього дня просунулась черга, потім милується виставленим на вітрині карбюратором. І ніби ненароком каже до сусіда, що сопе поруч:

- Новісінький карбюратор! Ми сьогодні його вивчали. Складна, скажу вам, будова.

- М-м-ми ц-ц-це т-тиждень тому вивчали, - натягує шию, як когут, худорлявий сусід і, заїкаючись, продовжує: - Тепер коробку передач почали. Куди там вашому карбюратору! Візьміть лише фрикційний вал...

- Та й карбюратор - це вам не фунт ізюму, - перебиває він заїку. - Не на такого натрапив.

Заїка враз спалахнув:

- Ш-ш-ш-ш-що там карбюратор проти пересувної шестерні четвертої та третьої передач?

. І раби починають дискутувати, аж поки продавець не торкає одного з них за плече:

- Пробачте, ми зачиняємо магазин.

Вони виходять на вулицю і до третіх півнів навперебій доводять один одному переваги карбюратора над коробкою передач і навпаки.

Раб настільки тепер прив'язаний незримими ланцюгами до техніки, що ніяка сила не здатна зупинити його в тих випадках, коли, згадуючи всі пекельні штати, хто-небудь із шоферів колупається під капотом. Тут він обов'язково підійде і запропонує свої послуги. Вимащений з ніг до голови мазутом, стомлений, але не без гордості, кине вслід автомобілеві, який тільки що «допомагав» ремонтувати:

- Сущий пусток - свічка не контачила.

Про те, що за його пропозицією вони з таким же ерудитом-шофером дійшли в розборі аж до колінчатого валу, промовчить.

Роки, роки... Як вони летять, оті роки. Це ж уже Сашко у восьмий клас перейшов.

Етап № 2. Коли раб викидає десяту по черзі пару стоптаних на дорозі в автомагазин черевиків, його нарешті повідомляють: «Негайно внесіть гроші і отримуйте «Москвича»!»

Де справедливість? Він стільки чекав, а вони три дні не можуть зачекати. На крилах дикої радості раб летить до знайомих кредиторів, грабує батьків, родичів, товаришів по службі, продає за безцінь електробритву «Харків» і, поринаючи в шумовиння тріумфу, приїжджає додому власним «Москвичем».

Хвилююча сцена зустрічі з рідними... Раб і не помічає, що вечір оповив землю густими сутінками. Трохи протверезівши, він аж тепер згадує про існування отих рабів-мисливців, що полюють за запчастинами по дворах, і з жалем констатує відсутність гаража.

Озброївшись монтуванням, раб марширує навколо «Москвича».

- Раз-два - я щасливий... Три-чотири - спати хочу...

Чап, чап - хтось іде! Причаївся за кущем, тримаючи напоготові монтування.

- Стій! Стріляти буду!

Сусідський пес поспішно опустив ногу і побіг, мовби нічого не сталося.

Відпустка. Ура-а-а! Ідемо на південь «Москвичем». А море хвилями регочеться, а сонечко пражить південним жаром, а раб денно і нощно з монтуванням добро стереже.

Відпочили - пора й честь знати, їдемо додому...

Етап № 3. Вчора вночі хтось два диски поцупив. Потрібний гараж.

- Будь ласка! - з розпростертими обіймами зустрічають раба комунгоспівці. - Будуйте собі на здоров'ячко- площа відведена он за містом. Рукою від вашого будинку подати!

- Добра рука - там же кілометрів із шість буде.

- Хіба вам пішки ходити? Ви ж на автомобілі, - дивуються комунгоспівці. - Зате який рай: річка, зелень. А ще як каменюки розчистите, можна буде й автомобілем проїхати.

Ці аргументи, видно, переконують раба, бо він сопе і приступає до розчистки каміння. Рік, три...

- Ви вже свою ремонтуєте? - цікавиться раб, дивлячись, як сусід вовтузиться під «Москвичем». - . А моя ще бігає.

- Кожному овочу свій час, - зітхає сусід і гамселить по якійсь деталі молотком.

- Дідько зна, що таке, - розгублено вилазить раб із «Москвича», що зупинився якраз на перехресті.

Міський транспорт охоплює параліч.

- Ваші права, - козиряє автоінспектор.

Дужі хлопці-шофери виштовхують «Москвича» на узбіччя дороги, і його в ту ж мить оточують вуличні зіваки.

- Корінний підшипник полетів, - авторитетно заявляє якийсь громадянин у пом'ятому капелюсі і, не питаючись згоди, бере ключі.

- Який там у дідька підшипник, - дихає перегаром інший підозрілий суб'єкт. - Знімай карданний вал!

- Ви що? - підскакує високий, худорлявий чоловічок. - Коли хочете знати - вся сіль у карбюраторі. Де тут карбюратор?

Тип у пом'ятому капелюсі глузливо тиче пальцем на масляний фільтр:

- Оце!

Число вуличних зівак зростає, усі навперебій пропонують свої послуги. Скоро з «Москвича» залишається лише кузов - решта валяється на тротуарі.

Поступово запал роззяв остигає, і раб залишається сам на сам зі своїм розібраним «Москвичем».

Етап № 4. Суботніх і недільних днів у раба майже не буває. В настояній на всяких там мазутах із бензином робі він од світання до смеркання колупається в «Москвичі». Буває, правда, що перевдягається у чистий костюм (тепер це з ним трапляється частіше) і гасає по знайомих:

- У вас запасної ресори не знайдеться? Або:

- Порадьте, де знайти задній міст. Чи:

- Ви не багаті, бува, на коробку передач?

Усі розводять руками і рекомендують одне і те ж:

- На станцію технічного обслуговування їдьте! У своїй наївності раб переконується лише тоді, коли, сяк-так діставшись до техобслуги своїм ходом і заплативши енну сумму за ремонт, він просить, щоб його дотягли додому на буксирі. Бо ж на станції технічного обслуговування після ремонту виявили, що раб якимсь дивом увесь час їздив без акумулятора.

Раб не панікує, він ще живе надією, що варто замінити якусь деталь - і знову зійде сонце безхмарного щастя, яке було на етапі № 2.

Та життя безпристрасно нищить усі надії. Деталі виходять із ладу одна за одною, і головне - такі, яких зі свічкою вдень не знайти. Сімейний бюджет тріщить по всіх швах. Працює він, працює дружина, змушена була піти на роботу й теща - всі працюють на запчастини. Дружина, яка колись називала «Москвича» красенем, тепер гукає:

- Ти загнав отого чорта в гараж?

Раб, опустивши руки, наближається до фіналу.

- Або я- або вона!

Етап № 5. «Або я- або вона!»- це ультиматум доведеної до відчаю дружини.

Раб вибирає перший варіант і, підшукавши такого, як і сам, продає «Москвича». За виручені з зиском гроші купує мотопед, пачку «ТУ-104», коробку сірників, випиває пляшку пива і... стає в чергу на автомобіль «Жигулі».

НОВОРІЧНИЙ ТОСТ

Усе вже переговорено.

Бородаті, з претензією на дотепність анекдоти переказано вдесяте. Пісні фізіономії скоса зиркають на годинник. Залишаються двадцять, десять, п'ять хвилин...

- З Новим роком!

- З новим щастям!

Дзень! Дзелень! Будьмо! Закусили...

- Тост! Тост! Хто виголосить?

- Гумористу слово.

Немає гіршого, як братися за тост, де знають, що ти гуморист. Тут уже ніякої скидки.

- Давай смішне, але без натяків.

- Про кого ж вам?

- Про тещ!

- То я цілих два дні готувала стіл, а ви на Новий рік на мені хочете відігратися? - Це вже теща господаря. - І так, якби не ми, тещі, то добра половина гумористичних збірок світу не бачила б.

- Тоді я вам про дружин.

- Набридло! Про чоловіків давай.

- Але ж вони номенклатурні.

- Нічого, нехай послухають.

- У такому разі слухайте. Один голова міськради...

- Ти, здається, збираєшся обмін квартири робити? - побарабанив пальцями по столу номенклатурний Денис.

- Гм!.. Голова товариства мисливців та рибалок сидів на березі річки і...

- Ага, я й забув, - перебив мене номенклатурний Федір, - після Нового року забереш свою відстрілочну карточку.

- Кхи-кхи!.. Якось голова одного колгоспу виступав на зборах...

- Добре, що я згадав, - просіяв номенклатурний Микола, - ми оце після Нового року розглядатимемо питання про пенсію твоїм батькам, так що ти принеси ту довідку.

- Одного разу директор видавництва...

- Між іншим, подаємо на затвердження перспективний план наступного року, - загадково подивився в чарку номенклатурний Борис.

- Ех, було не було: де наше не пропадало!

Сидить дід Кирило з рушницею біля колгоспної комори, та й каже до Рябка:

«Рябко? Га, Рябко? Ти не спиш?» «Нє-е! Думаю!» «Про що ж ти думаєш?»

«Де дінуться гумористи, коли вас, діду, не стане?»

«Підуть, Рябко, сторожами!..»

- Отже, з Новим роком вас, діду Кириле! Як добре, що ви ще живете!

Реготали до сліз.

ПОДАРУНОК

Сяючий тато, переступивши поріг квартири, кинув своє улюблене «Палкий привіт» і звернувся до сина:

- Ну, Сашко, вгадай, який я тобі подарунок приніс.

- Трактора.

- От і не вгадав!

- Автомашину.

- Знову не те!

- Петя, не муч дитину, - зауважила дружина з кухні.

- Гаразд, - усміхнувся тато. - Я купив тобі бульдозера, що працює на батарейках. Зараз ми цю кнопочку торкнемо - і машина поїхала. - Тато натиснув кнопочку - бульдозер не поворухнувся.

- Бачу, тобі зіпсований підсунули, - сумно всміхнулася дружина. - Викинув на вітер сім карбованців.

- Сущий пустяк, зараз ми підчистимо контактики. Правда, Сашко?

- Петя, зіпсуєш. Дай я сама.

- По-моєму, в цих справах інженер-електрик більше ерудований, аніж медсестра.

- Як сказати, - цілком серйозно відповіла мама. - Не медсестра викликала монтера, коли пробки перегоріли.

Цього вже тато стерпіти не міг і гримнув:

- Дай сюди іграшку!

- Не дам! - смикнула мама бульдозера.

- Ну, коли ти вже такий знавець в електриці, -  забігав по хаті тато, - то поясни: на якому принципі побудована ця машинерія?

- Знаєш що! - розсердилася мама. Вона щоразу так робила, коли чогось не знала. - Носишся зі своїми принципами як дурень з писаною торбою!

- Ти мені Америки не відкрила... Бо не здатна відкрити навіть власну... культуру.

- Що таке грубіян, я також второпала ще з того часу, як з'єднала свою долю з тобою!.. - просичала мама й кинула бульдозера на підлогу.

І сталося диво: в бульдозері щось зашипіло - він поповз по кімнаті.

- Ура-а-а! - зрадів Сашко.

Та його ніхто не чув: тато з мамою продовжували з'ясовувати особисті стосунки.

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

Недалеко від будівельного майданчика робітники всілися півколом на траві й слухають, як виконроб Шпак читає мораль штукатурові Івану Майковському:

- Не будеш гурту триматися, потрапиш ще не раз у халепу, як тепер. Може, скажеш, я тебе про це не попереджав?

- Чому ж ні, казав, - відповідає штукатур похнюпившись.

- О, бачиш! А ти вбив собі в голову, ніби колектив для тебе так собі - порожнє місце! Тепер маєш, догрався. За десять років моєї виконробської роботи у нас це перший випадок, щоб з витверезника писали. Ганьба! І як ти міг дійти до такого?

Штукатур був неговіркий - дивився у землю і м'яв у руках кашкета:

- Ну, було! Відзначали день народження товариша... Йду собі додому своїми ногами, нормально. Аж тут хлопці з міліції: «Сідай, - кажуть, - підкинемо до хати!» Ну, думаю, коли тобі ще така лафа буде? Наївся, напився, ще й додому довезуть... Прокидаюся серед ночі та: «Ганнусю, по-дай-но кефіру з холодильника!»

«Може, свіжих суниць поїси?»- запитує хтось басом.

«Де ти тут, - питаю, - взявся?»

«Звідтіля, звідкіль і ти! - відповідає. - Ніби нас не однією дорогою везли».

«Куди везли?»- ніяк не второпаю.

«До королеви на бал! - сплюнув хтось поруч. - Лежить у витверезнику і корчить із себе святого!»

Аж тоді до мене дійшло, яку «хату» мали на увазі блюстителі, - зітхнув Майковський. - І досі не можу збагнути, як воно трапилось.

- Тобі, можливо, і не збагнути, що ж стосується нас, то, думаю, усім ясно, - сухо сказав виконроб. - Хто хоче висловитися? - звертається до робітників.

- Що тут скажеш, - чується голос із гурту. - Підвів він нашу зміну здорово: тепер, дивись, і тринадцятої позбудемось, та й взагалі неприємно... Як розібратись, то Майковський кілька десяток нізащо викинув. Ліпше зараз на гурт кинув би.

- Облиште жарти, - хмуриться виконроб. - Коли вже взяв слово, то кажи по суті.

- Я ж кажу по суті: поки не пізно, хай змотається у гастроном.

- Це ж на честь чого? - якомога в'їдливіше запитує Шпак.

- Достроковий місячний план маємо? Факт! Окрім того, Майковський повинен нас перепросити...

Досі байдужий Майковський враз аж почервонів од збудження:

- Буду я у когось на побігеньках! До гастроному не близько. Ніби молодшого немає.

Така зухвалість підлеглого збісила виконроба:

- То ти ще й огризаєшся? Скільки тобі товкмачити, що таке колектив? Його поважати треба!

- Та йду вже, йду, - засопів Майковський.

- Не забудь тільки про закусь, щоб не повторилось, як того разу! - крикнув хтось навздогін.

ОЦЕ АКТОР!

А все Степан Гаврилович винен.

- Як хочете, - каже, - качечок, пливімо на той берег, під очерет. Минулого разу я там таких два крижні підстрелив - як поросята!

Цей аргумент стає вирішальним, і ми всією компанією пливемо човном на той берег. Не встигли до середини ріки доплисти, аж це в нашого заслуженого артиста Петра Зосимовича рушничка у воду - бульк.

- Така рушниця! Така рушниця! - бідкався він. - Це ж подарунок самого міністра. Там на стволах було вигравіювано...

- Не падайте духом, щось придумаємо, - розраджуємо його. - Он, до речі, на березі хтось рибу вудить, може, нам щось зарадить.

Причалюємо до берега.

- Здорові були, діду! Щось клює?

- А чого б їй не клювати. На те вона у воді...

- Мо, дідусю, трохи закропитеся? - витягає пляшку коньяку Степан Гаврилович.

Старий враз пожвавився.

- Приїхали, значить, на качки? - поспитав. - О, тут тієї качви, як латаття.

- Біда нас спіткала, - зітхнув Степан Гаврилович. - Бачите того чоловіка? Це, дідусю, заслужений артист. Але він рушницю утопив аж під тим очеретом. Як її дістати?

- Під очеретом? - перепитує дідусь. - Якби ще на середині річки - інша річ, а там, хлопці, глибина ого-го. Ніхто туди не полізе.

- Може, у вашому селі знайдеться така людина. Ми їй і грошей дамо, і будматеріалом допоможемо, - вихопився наперед Стрончак, наш заступник голови райплану.

Дід замислився, похитав головою, косо позираючи то на гроші, то на коньячок.

- Мо, самому рискнути, - почухав потилицю ДІД.

Не встигли ми й слова сказати, як він уже плив по ріці. А ріка в цьому місці - широка-широка. Доплив до очерету і зник під водою. Перегодя з'явився.

- Нічого немає, хлопці! - розвів руками.

- Спробуйте іще, дідусю!

Старий знову зник під водою. Минула хвилина, друга, а його не видно.

- Нам ще тільки цього бракувало - із-за якоїсь там рушниці чоловік, може, втопився, - забідкався Петро Зосимович, поспіхом скидаючи одяг.

Аж це дід - гульк із води: однією рукою тримає рушницю, другою- гребе до берега. З наших грудей мимоволі вдарила хвиля радості.

- Ну, хлопці, ледь кінці не віддав, - гучно одсапувався той. - Як понесла мене вода. Я впираюсь, а вона несе, я туди - вона сюди... Фу-у! Аж закоценів!

- Нате, дідусю, розігрійтесь.

Старий поспіхом перехилив чарку і витерся рукавом.

- Ну, то бувайте! Піду, бо стара наказувала не баритися...

- Дякуємо, дідусю.

- Ходіть здорові!

Ми були на сьомому небі, не кажучи про нашого артиста Петра Зосимовича. На радощах вирішили пополуднати, тоді вже йти туди, де Степан Гаврилович таких крижнів, як кабанці, стріляв.

Десь так за годину біжать хлопчаки до річки. Пороздягалися і ну купатися в отому місці, де глибина ого-го. А води там - ледь вище пупця.

- Хлопці! - підвівся Петро Зосимович. - Хіба то я заслужений артист? От дідусь, хай здоровий буде, той справді артист, у повному розумінні цього слова.

Ми бралися за животи.

НА ПОЛЮВАННІ

Андрій Варениця з рушницею за плечима чимчикував поза городи до лісу. Біля крайньої хати зупинився, в нерішучості потупцював на місці, нараз махнув рукою і повернув у другий бік - до хати Миколи Гонтаря.

- Добридень, Василинко, - привітався ще з порога. - А Микола ж де? - поставив рушницю у закуток.

- Хто його знає, - стенула плечима молодиця. – Сказав - скоро буде... Та ти проходь ближче, сідай! - припрошує Андрія до столу. - Щось забув ти стежину до нашої господи.

- Воно можна й сісти, тільки б лише на полювання не запізнитися, - для годиться мнеться Андрій. - Ну, хіба одну чарчину. - Облизується, уздрівши, як господиня ставить чвертку на стіл. - А ти, Василинко, той, - посміливішав Андрій після чарки, - як дівка іще!

- Йой, таке скажеш, - лукаво блимає чорними очима молодиця. - Та й ти ще парубок нівроку.

- Набігався я за тобою, коли дівувала. Та ти не звертала на мене уваги.

- Звертала, Андрію, ще й як звертала, лиш ти не так, як треба, бігав тоді.

- Правду кажеш - не добіг! - Андрій підсовується зовсім близенько і кладе руку на її плече.

- Йой, Андрію, не жартуй, - паленіє Василина і враз одсахується.

Задзвонив телефон. Господиня встає й виходить до сусідньої кімнати. Невдовзі повертається з іронічною посмішкою на вустах.

- Хто там? - насторожується Андрій.

- Хто ж, як не мій Микола, - сідає поруч Василина.

- Що ж він сказав?

- А що мав казати - повідомив, що прийде пізно, бо зайшов до тебе, і ви... разом з ним готуєтеся до завтрашнього полювання на лисиць.

Андрій отетеріло дивився на Василину, а вона спокійно наливала йому чарку.

НАПАСТЬ

Роман Юхимович Конопля ішов на рибалку, як на ешафот. Сам винен. Хіба його хтось тягнув за язика вихвалятися перед директором своїми рибальськими успіхами? Добре, хоч товариш попередив:

- Хай тебе Всевишній боронить при Дмитру Кузьмичу першим рибину впіймати - такого він нікому не прощає. Торік плановик упіймав коропа, а директор, як на гріх, жодного. Так він про це через півроку згадав - і пішов той за власним бажанням.

Ранок ще десь там заплутався в очереті, а вони вже сиділи на березі.

- Тьфу, паршива, будь щаслива! - попльовує на принаду Дмитро Кузьмич.

Конопля мовчить і, злодійкувато глипаючи у бік директора, закидає вудочку, на гачку якої жодної принади.

Обидва замовкають, вп'явши погляди в поплавки. У директора погляд владний, а безвольне обличчя бухгалтера Коноплі сковане якимось внутрішнім переляком.

Із-за густого очерету на протилежному березі вигулькнуло і бризнуло гамою кольорів сонце. Покупавши золоті промені в озері, величаво попливло за звичним маршрутом по небесному океану.

- Щось не клює, - невдоволено сопе Дмитро Кузьмич.

- Ранувато ще. Риба у вихідний любить довше поспати, - пробує сили в дотепі Конопля, і враз його обличчя перекошується від жаху - поплавок зник під водою. Він, ніби ненароком, бовтнув ногою у воду.

- Романе Юхимовичу, - хмуриться директор, - так усю рибу перепудите.

- Я випадково. Тут слизько - нога сковзнула... «Пронесло-таки», - радісно подумав Конопля, побачивши, що поплавок знову з'явився з води. Але його доля, видно, жартів не любила: поплавок удруге щось потягло донизу.

- Клює, клює! - процідив директор таким тоном, що бухгалтерові здалося, ніби до його п'ят приклали по шматку льоду.

Конопля недбало потяг за вудлище в надії, що капосна рибина відчепиться. Та де там - над водою теліпалася велетенська риба.

- А це що за напасть? - Роман Юхимович витер холодний піт з чола і відпустив рибу на глибину. Тоді різко, що було сили, сіпнув вудлищем. У дев'яносто дев'яти і дев'яти десятих відсотків таких випадків або обривалася жилка, або ламався гачок чи тріскала риб'яча губа. А тут, описавши в повітрі дугу, великий окунище гепнувся біля директорських ніг.

- Вітаю вас, Романе Юхимовичу, - зиркнув той на рибину. - Для початку непогано. А в мене щось не клює - піду спробую щастя на тамтім березі.

«Кінець!»- опустилися руки в Коноплі. Він присів навпочіпки над окунем, який відчайдушне молотив хвостом по траві, і заговорив: - Бодай тебе маленьким була щука схрумкала! Виріс на моє нещастя. Чи тобі баньки засліпило? Таж на моєму гачку поживи не було, а в Дмитра Кузьмича така кулеша, що й самому не гріх поїсти! Я ж цілісіньку ніч з нею возився, аби лиш тобі, йолопові, догодити. Ет, що з тобою говорити!.. - Конопля сумно дивиться на протилежний берег, зітхає, вкидає окуня у торбину й похнюплено бреде стежиною до села. На другий день в установі новина:

- Чули, Коноплю з серцевим припадком до лікарні забрали.

- А я гадав, чого він себе так дивно вчора на рибалці поводив, - похитав головою директор. - Треба виділити матеріальну допомогу.

ЛИЦАРІ НЕВДАЧІ

Засніженим лісом скрадалися троє. Гладкий попереду, що сопе, мов ковальський міх, - Федір Криничка. Поруч зігнувся, як знак запитання, Тиміш Очіпок. Трохи далі дріботить невисокий чоловічок Семен Курочка, йдуть навшпиньки, боязко озираючись по боках

- Бач, як вибрикували, - пригинається до землі Очіпок і ніби принюхується до слідів на снігу. - Не інакше, як свині нарили.

- Шукали жолудів, - зверхньо дивиться Криничка. - Звірини тут аж кишить! Так що, хлопчики, свіжина буде.

- Не згадуй, Федоре, - комічно морщить носа Очіпок, - бо мені вже смажена печінка пахне.

- Дивися, аби тобі смаленим не запахло, як на дика напорешся! - пирскає сміхом Курочка.

- Що в мене ніг немає - Федору гірше з таким животом швидкість розвинути.

- Не рівняй усіх по собі, - набурмосився Криничка. - Буду я од якогось паршивого дика втікати... Он минулого разу такого кабанюру бачив, що вам і не присниться. Йду понад яром, аж дивлюся - сліди, та не такі, як оці, - чобіт влазив там, де кабан ступив.

- Певно, кабан сорок сьомий розмір взуття носив, - насмішкувато дивиться Курочка на Федорові чоботи.

- І що ж було далі? - допитується Очіпок.

- Далі йду в сосняк, глип - аж під сухим гіллям такий кабанисько, як шафа, лежить. Ех, як шарахну з двох стволів!.. Коли це жакани од його лоба рикошетом ті-інь! Та в сосну - і стовбур надвоє розколюється! Кабан в ноги - я за ним. Припер його до самісінького провалля. Тремтить моє порося, мов цуцик... Прикинув вагу - хіба тушу центнерів зо три сам додому припреш? Махнув рукою: гуляй собі, думаю, на всі чотири боки. Обернувся і пішов...

Недалеко в кущах щось затріщало - всі троє насторожено зупинилися.

- Це б на лісників не напоротись, - аж зблід Очіпок.

- Ех ви, страхопуди нещасні, - з погордою зиркнув на них Криничка, закинув рушницю на плече й першим рушив на галявину.

- Хлопці, кабан! - прикипів до місця Очіпок.

Криничка з Курочкою рвучко повернулися і побачили, як просікою, прямо на них, мчав наїжачений дикий кабан.

- Залишайся тут і цілься в лоб, а ми з Федором зайдемо з тилу, - гарячково зашепотів Очіпок.

- Вперед! - верескнув Криничка і, ламаючи кущі животом, кинувся назад.

Снігова курява здіймалася за ними стовпом. І хоча сміливцям забивало дух, ніщо не могло спинити їх порив.

- Рятуйте-е! - з усього маху гепнувся в ожинник Криничка.

Здавалося, ніякі сили не були спроможні вирвати його з цупких обіймів колючого ожинника, та, коли почув близьке свиняче рохкання, зірвався, аж кожух затріщав. Умить підхопив обома руками, наче діжу, живота і біг засніженим полем, аж курява здіймалася.

Дикий кабан не відставав ні на крок. За кілька годин бойові побратими опинилися під Говерлою. Над горами пливли вечірні сутінки. Безстрашні лицарі знайшли порожню колибу, розвели багаття, гріли посинілі руки над вогнем і мовчали.

- Аби я ще коли з отакими боягузами на полювання пішов! - першим порушив мовчанку Криничка, люто подивився на Очіпка і заходився розтирати чималу гулю на лобі.

- Помовч! - з неприхованою зневагою глянув на нього Очіпок. - Ніби не ти першим дременув, як полохливий зайчисько?

- Я-а-а? - мало не з кулаками поліз на Очіпка Криничка. - Я ж хотів з тилу зайти, а ви гвалту наробили! Краще подякуй, що я його каменюкою по голові вгрів.

Наступила пауза. У колибі стало тихо, лише було чути, як потріскували сухі дрова та завивала хурделиця. Очіпок поклав під голову оберемок сіна, зручно вмостився біля вогню:

- До цього часу не второпаю, що за нарваний кабан попався! Це ж, вважай, з-під Богородчан аж сюди кілометрів з п'ятдесят набереться. А він мало не до Ворохти гнався. Не інакше - скажений!..

У заповіднику лісники щиро вітали інженера Клима Нарядного: перше випробування «свині-робота» з дистанційним радіоуправлінням для охорони лісів від браконьєрів пройшло успішно.

БЕЗПЕРСПЕКТИВНИЙ

На заводі нині вшановують токаря Михайла Дмитренка. Такий собі непоказний, тихий хлопчина. Два роки тому на завод прийшов і- на, маєш! - самостійно переобладнав верстат. Тепер денні норми на сто п'ятдесят відсотків виконує.

Новина про передовика виробництва скоро перемайнула заврдську браму і постукала у редакційні двері, де її першим привітав бородатий телережисер.

- Грандіозно! Колосально! - термосив Михайлову руку, аж борода тряслася. - Ну, дорогий, розповідайте, показуйте!

- А що тут показувати, - стенув плечима Михайло. - Замінив у верстаті ось ці шестерні, збільшив маховика, виготовив спеціальні різці - і, здається, все! .

- Сухувато, друже! З цього кіна не буде! З вашої розповіді телеглядач нічогісінько не второпає. Теленарис має бути соковитим, таким, щоб телеглядач повірив. Зробимо так: крупним планом розкішний сільський пейзажик - усілякі там хмарки, вдалині ліс, голубою стрічкою в'ється річка, під кучерявою вербою у візочку лежить білявенький хлопчина. Він замріявся над пляшечкою з молоком. Це, так би мовити, ваше дитинство.

- Я, між іншим, шатен.

- Яке це має значення. Ми інтригуємо глядача: ви - тобто якийсь інший малюк - смикаєте пальчиком соску. Диктор тим часом підсовує текст: «У його дитячій голівці з дитинства поселилася допитливість: чому з соски тече молоко, коли її смоктати?» Га? Колосально! Глядач, мій друже, жде чуда, і ми його даємо: в семирічному віці ви вдосконалюєте жниварку!

- Цікаво, як я міг її удосконалити, коли до закінчення середньої школи жив у місті і навіть не бачив, що це таке.

- Киньте ці дрібниці - нам потрібно показати тріумфальний хід героя по висхідній! Не могли ж ви на голому місці отак відразу переобладнати верстата!..

Через місяць по телевізору показували майже повнометражний телефільм, де було все: і хлопчина з соскою, і пейзажі тропіків у верхів'ях Амазонки, і жниварка на фоні розкішної пальми. Все, за винятком переобладнаного верстата і... Дмитренка.

Згодом Михайло позував фоторепортерам, давав інтерв'ю кореспондентам, зустрічався з піонерами, виступав на нарадах, їздив на заводи з питань обміну досвідом, його обрали членом завкому, правління товариства Червоного Хреста і Півмісяця, головою Товариства по врятуванню на воді, членом президії книголюбів.

А через рік на заводі вдарили на сполох:

- Дмитренко навіть норми не виконує! Він же безперспективний робітник, а ми з ним стільки возилися.

- Зарозумівся товариш, - зробили висновок на заводі і махнули на Дмитренка рукою.

Після цього Михайла нікуди не обирали, ніхто його не кликав на засідання, і він спокійно трудився біля верстата. Якось, переглядаючи газети, я натрапив на замітку, в якій повідомлялося, що Михайло Дмитренко сконструював новий фрезерувальний верстат.

НТР І РІПКА

Кінокомедія

Едуарда Рокитського не раз критикували за відрив од сьогоденного життя. Кілька місяців Рокитський провів у селі: вивчив життя, і нині широкі кола громадськості мають змогу ознайомитися з його кінокомедією за мотивами казки про ріпку під назвою: «Від рискаля до НТР».

Перша серія

Ще де-не-де по ярах бовваніють клаптики сірого снігу. Великим планом: купаються горобці, розбризкуючи крильцями срібло весняних струмочків. На білім світі - чудеса. Тягнеться полями густозелена озимина, вгорі - синє небо. Жодної хмаринки над головою. Ліс набряк, він якийсь урочистий. А під сіро-гіллястим деревом боязко визирнув обцілований сонцем пролісок...

Сільська хата в стилі Ренесансу з елементами раннього барокко. У вестибюлі лежить фокстер'єр Мінька з голубим бантиком на шиї. Під хатою на мармуровій призьбі вигрівається на сонці кіт Хінька.

Світлиця. Уздовж стіни тягнуться нескінченні ряди книг, біля вікна - апарат для конденсування повітря, трохи далі - макогін на шворці, електронно-обчислювальна машина, рогачі та качалка...

Линуть звуки футбольного маршу.

Великим планом: Дід у панбархатному халаті з'їжджає на ескалаторі з печі. Протирає пенсне і довго дивиться крізь вікно кудись у далечінь. Потім запалює гаванську сигару і, пустивши хмару диму, звертається до баби:

- Що вам скажу, Гапко Альбертівно, оце тепер п'ятдесят сторінок «Одіссеї» прочитав - не сприймаю я цього твору.

- Воно й зрозуміло. - Баба одривається від пульта управління атомною піччю. - Засіли б ви, Річарде Трохимовичу, краще за архаїзми, неологізми, та й діалектична лексика не зашкодить, бо без цього вам Гомера не зрозуміти.

- Чи я знаю.

- Повірте, вам це принесе більше користі, ніж захоплення Софі Лорен. Посоромтеся - у ваші літа цілими днями просиджувати над її фотографіями.

Дід (сердито сопе і дивиться у вікно). Весна, Гапко Альбертівно, весна!..

Баба. Ваша правда, підкрадається вона, чародійка, до серця.

Д і д. Мене дивує ваша емоційність. Таку гарячу пору варто було б використати раціональніше... Чому б вам, скажімо, ще раз не переглянути передові методи вирощування ріпки?

Баба. Ой Річарде Трохимовичу! (Вона стискає в обіймах діда). Невже ви забули про наші росянисті ранки та солов'їні вечори?

Довго дивляться одне одному у вічі. Дід зітхає і, ніжно вивільнивши свою шию від Бабиних обіймів, бере з полиці книжку. Читає.

- Ніяк не второпаю, - згодом підводить голову, - чому тут віддають перевагу калійним добривам?

- Усе правильно.

- Ладен з вами сперечатися до вечора, бо переконаний, що лише вільні електрони на орбіті фосфору здатні вплинути на інтенсивність росту ріпки.

- Не забувайте, шановний, у якій групі таблиці Менделєєва знаходиться калій.

- На городі бузина, а в Києві дядько... Що ви цим хочете сказати?

- Зараз побачите. - Баба бере папір, густо списує його складними окисно-відновними реакціями, електронними рівняннями..

Зав'язується дискусія. На екрані великим планом - формули калійних та фосфорних міндобрив. Далі - окисно-відновні рівняння.

Диктор довго пояснює кіноглядачам суть хімічних рівнянь...

Дід спочатку не згоджується з Бабиними доводами. Та роззбррює його впертість знову ж таки хімічним рівнянням-синтезом речовин, що входять до складу ріпки.

Кіноглядачам додається під час сеансу брошура з цим складним хімічним рівнянням.

Линуть бадьорі звуки музики.

Великим планом: Дід із гітарою, Баба в максі-спідниці прогулюються подвір'ям. Баба грудним контральто заспівує:

Ой сяду я край вікония,
Та й буду дивиться!

Дід підхоплює мелодію, хвацько акомпануючи на гітарі.

Пісня лине над городом, який уже, до речі, підготовлений для посіву ріпки, і тане у вечірніх сутінках.

Друга серія

Дід у білому халаті закладає проби реакцій у фотоелектрокалориметр, Баба уважно проглядає перфокарту.

Баба. Річарде Трохимовичу, підготуйте, будь ласка, для роботи апарат блоку формування пропорціонально-штегрального закону регулювання з аналоговим виходом.

Д і д. Він готовий.

Баба. Доки ви плутатимете блок формування з циклосинхрофазотроном?

Дід мовчки вмикає апарат.

Баба. Поздоровляю вас: схожість насіння нашої ріпки сто дві цілих і п'ять десятих відсотків!

На радощах Дід цілує Бабу, потім довго блукає поглядом по стелі: ,

- Як на вашу думку, Гапко Альбертівно, на Сатурні ріпка росте?

Баба. Сумнівно - забагато там метеоритних дощів. Листя не витримає.

Дід. Страх не люблю сумнівів. Як собі хочете, а я вважаю, що цю культуру до нас завезли пришельці з інших планет.

Баба. У ваші сімдесят п'ять це, даруйте, звучить примітивно і по-дитячому наївно!

Д і д. Можна подумати, що вам двадцять п'ять.

Баба. Ну, знаєте! Краще б табличку множення вивчили, аніж комусь роки рахувати.

Д і д. Ваша грубість - це ще не аргумент.

Баба (зовсім розсердившись). Ах, вам аргументів закортіло?! (Хапає рогачі).

Великим планом: Дід сторчголов вилітає із світлиці на подвір'я. З-за горизонту повзе чорна хмара. Важко зітхнувши, Дід іде в гараж і довго розглядає ЛОПС-78 (лопата, що працює на сонячній батареї), міняє поламані зубці в ГР-6 (граблі, які чудово розпушують грунт), пришиває латку до ПТ-39 (пневмоторба). Іде дощ. Крізь заплакані шиби визирає Баба і сумно співає:

Той горя не знає!..

Третя серія

Ранок. Дід мляво жує фініки, запиваючи їх кокосовим молоком.

Баба (запобігливо). Хочете, я вам яйця черепахи підсмажу?

Дід (не дивлячись у її бік). Дякую, я ситий вашими... рогачами!

Баба. Годі сердитися! Ну, потягла пару раз - так це ж із любові...

Д і д. А коли б ця «любов» потрапила в око?

Баба. Чудні ви! З моїм довгорічним стажем і- в око? Ну, не сердьтеся! (Цілує Діда в щоку. Дідове обличчя квітує посмішкою). Чи не пора вам сіяти ріпку?

Дід. Чого ж, грунт вологий після дощу - саме раз.

Десь угорі жайворонок перебирає срібні струни цимбал. Сонце пронизує його пісню своїм сяйвом. Апаратом ПТ-39 Дід розкидає по ріллі насіння ріпки. Баба сидить на межі і накручує перед дзеркалом бігуді.

Епілог

Едуард Рокитський знову поселився у селі. Безсумнівно, він знову порадує громадськість талановитим твором про нашого сучасника.

ЛУКАВІ ЗАМАШКИ...

Замість прологу

Отак аптека, а через паркан - хата Василя Хорольця.

Між парканом хвірточка: ми її «вікном у Європу» прозвали. Пригадую, як нині...

- Павле-е, свіжої рибки хочеш? - лине голос з гущавини садка.

Я мовчки брав вудочку, а тоді вже через «Європу» та поза городи- у світ широкий, аж до річки, попід кручею. А берег там високий, метрів зо три буде.

- Там тої риби аж кишить, - дорогою коментує Хоролець. А коли вже закинемо вудочки, враз споважніє і починає неквапливу розповідь, як йому колись рибацьке щастя всміхнулося.

- Василю Семеновичу, - зауважую з м'яким докором, - це ж вона, рибина, як вам повірити, завбільшки з літак ЯК-40 була?

- Не знаю, не міряв, - насуплює брови сусід. - Тільки скажу тобі, що очиська такі мала, як мої кулаки! - І враз пожвавлюється. - Підсікай! Підсікай! - шепче мені, показуючи на поплавок.

Застуканий зненацька, незграбно хапаюся за вудлище і, посковзнувшись, - шубовсть із берега. Молочу по воді ногами, а Хоролець мало не качається по землі од сміху:

- Ну й циркач! Шкода, фотоапарата не було. Така комедія пропала!

- Та вже не гірша од тієї, як ви з Вербичкою цілий день гору розкопували, - огризнувся я.

Хорольців сміх нараз вщухає.

- Уже й не можна нічого сказати, - мовить примирливо.

«Он воно що. Виходить, ця оказія «з горою» тобі не по нутру?»- думаю собі.

І пригадалося, як кілька років тому до Хорольця завітав невеличкий на зріст чоловік з чорною, смолянистою бородою. Мав таку плавну ходу, що, здавалося, не йшов - плив на човні. Лагідний погляд карих очей та розпогоджене посмішкою обличчя справляли приємне враження і викликали симпатію до цієї людини.,

- Вербичка Іван Гнатович, - відрекомендувався мені. - То як воно, братику, на світі білому живеться? - подав руку й сусідові.

- Дякую, аби не гірше було, - відказав той. - От не знаю, як ти тепер себе почуваєш. Чув, полювання на хутрового звіра забороняють на кілька років?

- Правильно роблять!

- І це каже той, хто грозився своїй «половині» наступного року лисячу шубу подарувати? - аж підвівся з місця Хоролець.

- Щоб знав, я тепер більше лиса візьму, ніж тоді з рушницею. Ти про норне полювання щось чув?

- Ні. А що воно таке?

- От бачиш, а я вже тобі й собі за песиків, які з нори лиса тягнуть, домовився. Той чоловік, що продає, казав - за сезон фокстер'єр до тридцяти лисів витягує! Уявляєш? - перейшов мало не на шепіт.

- І що ж коштує отаке цуценя? - питає заінтригований сусід.

Вербичка називає ціну.

- Спам'ятайся, чоловіче, - Хоролець підстрибує з місця, наче вжалений. - Та за такі гроші корову можна купити!

- Вольному - воля, - підвівся Вербичка. - Пошкодуєш потім.

Не знаю, про що вони там далі говорили, бо мене якраз покликали. Але ввечері Василь Іванович сказав:

- Ти той... позич до зими грошей, аби моя не знала, а я вже тобі чи хутром... Словом, як захочеш.

На другий день по сусідському подвір'ї бігало рябе, клаповухе, з такою мордою, як молоток, цуценя.

- Фокстер'єр Аристократ, - гордо поглядав на свою мисливську надію Хоролець і додавав: - До речі, його мама медалістка - до сотні лисів із нір вицупила. А воно - викапана мамуня!

Настала пізня осінь, а з нею і пора сповнення найзаповітніших сподівань Хорольця та Вербички - перше норне полювання на лисиць. Цю операцію під назвою «Лис» у всіх деталях розробив Вербичка. Місцем полювання обрали Павлівські яри.

- Там тих лисів - нірка на нірці! - коментував дорогою Іван Гнатович, ведучи на ремінці свого фокстер'єра Пірата

- Де ж оті нори в бісового батька? - нипали ми вже добру годину по ярах. Мене також взяли - як спостерігача.

- Усе це дрібниці, - розраджував нас Вербичка. - Головне, що ми сюди вчасно прибули... Он лишень сонечко сходить, а в такий час лис спить, забувши про всяку обережність.

Десь аж під обід нам таки пощастило натрапити на лисячу нору. Бачили б ви у той час Вербичку.

Він тішився, як мала дитина: вклякнув на коліна перед ніркою, встромив туди голову настільки, скільки дозволяв діаметр, і довго принюхувався.

- Як собі хочеш, а лис тут таки є, і не один, - констатував Вербичка, витягши з нори вимащену глиною голову. - Значить так, братику, - коротко скомандував, - запускай Аристократа першим, а я за тобою...

Операція «Лис» почалася. Псиська впиралися, скавучіли, та їхні гоподарі, ввійшовши в азарт, не звертали на це уваги - запихали. Невдовзі вперта боротьба закінчилася їхньою перемогою. Тільки-но собаки опинились у норі, Хоролець з Вербичкою застигли з дрюком поблизу.

- На всяк випадок, - підморгнув мені Вербичка. - Раптом лис рятуватиметься втечею.

Минає година, друга. Набурмосене небо сіє на землю мжичкою, сирість проймає холодом тіло аж до кісток, а фокстер'єри як у воду канули.

- Казна-що! - цокотить зубами Хоролець. - Пора б їм уже вилізти.

- А пора, братику, - хухає у руки Вербичка. Їх терпець нарешті увірвався:

- Піра-а-ат! Піра-а-ат!..

- Аристокра-а-ат! Аристокра-а-ат!..

Почали гукати один перед одним у нірку, та звідтіля - ані звуку.

- От тобі й маєш, - розпачливо забігав Хоролець. - Краще б мотоцикла купив. Так ні, послухав Вербичку: «Все місто лисячим хутром закидаємо!» Закидали! Хоча б пса врятувати.

- Головне - без паніки, братику! Ти лишайся на чатах, а я в село по рискалі збігаю, - як міг, заспокоював Хорольця Вербичка.

- Для чого?

- Будемо розкопувати нору.

- Очманів чоловік! - апелював Хоролець уже до мене. - Та з нею і два екскаватори не впораються за день.

Удома моєму здивуванню не було меж, коли я побачив під порогом Хорольцевої хати Аристократа, що, скрутившись калачиком, мирно спав на старій вереті.

Ввечері, коли я прибув на місце «операції», застав її учасників за роботою: їм уже пощастило од-колупати добрячий шмат горба.

- Ти того... - дивиться на воду Хоролець. - Про норне полювання нікому, хай воно сказиться!

Після цього мене перевели на роботу в інше місто. А коли через кілька років я знову повернувся сюди, то першим, кого зустрів на вокзалі, був Василь Семенович Хоролець.

- Повернувся? - кинувся мені назустріч.

- Як бачите.

- Ну, то як там тобі було?

- Ет, там добре, де нас немає... А ви звідкіля так пізненько?

- Я тепер у культуру записався - хоровий гурток відвідую.

- Уже й з концертами виступаєте?

- Поки ні, але час проводимо культурно: спершу граємо в доміно. Хто програє - той біжить у гастроном.

- То, виходить, ви не співаєте?

- Як ні - співаємо по дорозі додому, - сміється Хоролець. - Ти б завітав колись, я тобі про одного чоловіка розкажу - Стратіона Комашку. Правда, він чоловік небезпечний. Якось моя сусідка Марина злегковажила, та: «Ви вже, Стратіоне Лукичу, такий пережиток минулого, що од вас за верству нафталіном тхне!» Нічого він їй на те не відповів. Марина вже й забула про той випадок. Попрала якось білизну, порозвішувала в дворі, сама ж картоплю сапає. Коли це бачить: з комина Стратіонової хати як бабахне стовп сажі.

«Люди-и! Він мені всю білизну перепаскудив!»- кинулася у розпачі з городу, та до Стратіона в хату. Вбігає - аж там курява сажі, а на тому місті, де була пічка, валяється череп'я з кахлів.

Як виявилося потім, Комашка, аби відплатити Марині, налив у комин бензину, та переборщив. От воно й рвонуло... Так що приходь, не пожалкуєш. А тепер бувай здоровий - спішу, бо моя «половина» задуже «втішиться», як пізно прийду...

Якось мені пощастило побувати в краях поблизу Хорольця, і я завітав до нього. Він розповів мені усе те, що я подаю в цих оповідках. Василь Семенович клявся, що все це чистісінька правда - від початку до кінця. Підстав не вірити йому в мене немає.

ДАРУНОК НА ІМЕНИНИ

Це запрошення на іменини поставило Комашку на роздоріжжя: з одного боку, не хотілося йти...

- Щоб того дідько за ребро на тому світі гаком підчепив, хто цю традицію впровадив, аби на всякі оказії нести дарунки! - мовив він.

З другого - не йти до Мирона Панасовича не міг, бо той у міськкомунгоспі людина не з рядових.

- Крути не верти, а цей чоловік таки колись знадобиться! - чухав потилицю Стратіон, бо тепер уже мусив думати про дарунок іменинникові. Одразу ж згадав про транзистор, якого давненько хотів спекатися, оскільки цей апарат мовчав роками і найавторитетніші радіомайстри, до яких Комашка звертався за порадою, тільки розводили руками.

- Захоче послухати - клац-клац, а він мовчить. Ото лютуватиме! - зловтішався Стратіон. - А так зверху штучка непогана. Як думаєш? - допитувався у дружини.

- На краще він і не заслуговує, - підтакнула Комашкова «половина». - Пригадуєш, як він на мій день народження припер якусь кривобоку вазу і носився з нею, як дурень із ступою: «Єдиний зразок народного майстра!» Так що катюзі по заслузі! Гірше, коли йому прибандюриться випробувати транзистор при гостях.

- Можеш не переживати: і коза буде ціла, і вовк ситий, - відповів Комашка.

Їх зустрів сам іменинник:

- Ласкаво просимо, дорогі наші гості! А ми тут уже очі за вами прогледіли.

- Ну, дорогий Мироне Панасовичу! - враз споважнів Комашка і виголосив промову, засипаючи іменинника спочатку трудовими здобутками рідного . комунального господарства, тоді прейшов на особистість. - А тепер прийми від нас подарунок! - кинувся до господаря з обіймами і, ніби ненароком, впустив додолу транзистор.

Усі ахнули, а з транзистора враз полинула задерикувата пісенька:

Ти ж мене підманула, Ти ж мене підвела...

Комашка як стояв, так і остовпів з роззявленим ротом. Звеселілий господар підняв з підлоги дарунок, ще раз подякував за увагу й заходився припрошувати гостей до столу.

- Бодай тим майстрам руки повикручувало! - лаявся Комашка, як ішли додому. - Це ж, вважай, такі гроші на вітер викинули!

- А все ти винен, не міг знайти путящого радіомайстра, - дорікала дружина. - Як удома, то кожну копійку лічиш, а тут жест мільйонера.

- Жінко! - мало не заревів Комашка. - Не доводь до гріха! Дай уже мені спокій з отим транзистором. Най він ним удавиться!

До самого ранку тинявся сон попід вікнами Стратіонової оселі, а як почало благословлятися на світ, пішов геть.

ЗАБАВА НА ВЕСІЛЛІ

Після отого клопоту з транзистором Комашка довго не ходив на забави.

- Одні тобі збитки від тої гостини, - хмурнів він лише при згадці.

Так зустрів, і запрошення на весілля своєї родички.

Та дізнавшись, що воно відбудеться у ресторані «Усмішка», одразу змінив думку - з адміністрацією цього харчоблоку мав особисті рахунки.

Одного разу, коли був напідпитку...

- Отакої! Комашка напідпитку? - скажуть мені ті, хто його знає.

Мушу їх розчарувати: Комашка не вживає хмільне лиш тоді, як за нього треба самому платити. Коли ж його частують і хтось скаже збоку: «Та ви ж непитущий, Стратіоне Лукичу!» Комашка стає у позу й одвічає незмінним дотепом: «Тепер, голубе сизий, одна сова не п'є, бо вдень не бачить, а вночі гастрономи зачинені!»

Так отого злощасного вечора (саме тоді він пив «на дурняка») засперечався Комашка з компанією, доводячи, що він колись, у юні роки, грав по весіллях на бубні.

- Не вірите? - скипів Стратіон. - Зараз переконаєтесь!

І тут же подався до оркестрантів, аби вони дали йому можливість довести своє музикальне обдарування. Та, як на гріх, музиканти вперлись і не дозволили Комашці продемонструвати свій хист.

Такої зневаги Стратіон не зміг стерпіти і з люті так вгилив ногою у бубон, що черевик заліз всередину ударного інструмента. Разом із бубном музиканти потягли Комашку через увесь зал до адміністратора. Викликали міліцію, і цей інцидент «влетів» Стратіонові в добрячу копійку.

З того часу зачаїв він на той ресторан образу і чекав слушної нагоди, аби поквитатися. Тепер така нагода сама пливла йому до рук.

...Весільний банкет відбувся, де й було задумано. Молодят і гостей вітав бородатий метрдотель. Страви були вишукані, гості поводилися делікатно: їли піднесено й серйозно, за винятком Стратіона Лукича. Той одразу накинувся на печінку та інші страви і вплітав за обидві щоки, аж йому жир стікав по підборіддю.

- Схаменися, чоловіче! - штурхнула його ліктем під бік дружина. - Вечір лише почався, а ти пакуєш, як з голодного краю вирвався.

- Вмій бути стриманою хоча б на людях, - буркнув Стратіон, давлячись смаженим коропом. А як проковтнув, злісно додав: - Вечір короткий - у мене справ по горло! - Штрикнув виделкою заливного язика і, поки ніс до рота, встиг пояснити: - Б'юсь об заклад, що ця публіка, - кивнув головою на офіціантів, - общипує весільного гостя, як гусака.

- Роби, як знаєш, - одвернулася дружина і почала вирішувати з сусідкою глобальну проблему - скільки може коштувати сукня нареченої?

Чоловік, котрий сидів поруч Комашки, трохи захмелів і став розповідати, як у нього якось злодій з автомобіля дзеркало поцупив:

- У житті стільки горя не зазнав, як тоді, - закінчив він розповідь. Налив у чарки й запропонував випити.

Комашка спорожнив свою і підвівся з-за столу. В його голові вже визрів план дій - схопити оцих пройдисвітів на гарячому. Він навіть уявляв собі, як персонал ресторану на колінах вимолює у нього пощади.

- І ви в мене також затанцюєте, голубчики, - показав кулака музикантам.

План Комашки був простий: як лиш подадуть другу страву...

Ніби на замовлення, офіціанти почали розносити відбивні. Та тільки-но впоралися з цим, як Комашка вибіг посеред залу і заляпав у долоні:

- Хвилиночку уваги, товариші! Прохання до всіх - не їсти відбивних, поки я їх не перерахую. Отже, шановні гості, розсідайтеся по місцях! Наведемо порядок, тоді веселіться хоч до ранку!

У залі почулися обурені голоси. І враз сталося таке, на що Стратіон не розраховував, - до нього підлетів батько нареченої і показав жестом на двері:

- Залишіть нас негайно!

Надворі Комашка люто подивився на освітлені вікна «Усмішки»:

- Міщани нещасні! - погрозив кулаком, спересердя сплюнув та й пішов додому.

БУДЯК

А все вона, весна, наробила. Ну, хіба не пустунка! Посудіть самі: всю землю квітом-рястом заквітчала, а Стратіонові Комашці будяка приткнула.

- Непорядок, Ніно Юхимівно, - дорікнув Стратіон двірничці. - Під моїм вікном будяк росте.

- А ви його, Стратіоне Лукичу, сапкою- та за пліт!

- Чого я, а не ви? Хіба я в жеку гроші отримую? Того дня Комашка завітав до начальника жеку: - Під моїм вікном виріс будяк.

- Так зрубайте його, - почув у відповідь.

- Дозвольте, шановний, - до глибини душі образився Стратіон. - А для чого ж тоді двірничка? До речі, вам, як начальникові, слід звернути увагу на її негідну поведінку: вона також примушує мене будяка нищити!

- Чоловіче добрий, - скривився начальник. - Вам що, робити нічого? Он люди з серйозними справами чекають.

- Зрозуміло! - наїжачився Комашка. - Кругова порука, значить!

А наступного дня пішов шукати справедливості у вищу інстанцію- міськкомунгосп. Але й там його висміяли. Гадали, спекалися Комашки. Та помилилися - Стратіон воїн витривалий. У нього тактика така: навіщо свої нерви колошматити (нервові ж клітини не відновлюються), як на те е чужі. Аркуш паперу, кулькову ручку, конверт - і ламайте собі голови.

А скарга є скарга: на неї треба реагувати.

- Товариші, - лине голос у жек з телефонної трубки, - розберіться з Комашкою.

Начальник жеку на те:

- Ніно Юхимівно, робіть щось із тим нещасним будяком!

Двірничка перекласти розпорядження на чужі плечі не може, бо ж вона крайня, - іде до Стратіона Лукича. Та тепер у Комашки спрацьовує гонор - він вимагає, аби проблема будяка була вирішена на вищому рівні:

- Без авторитетної комісії і не з'являйтесь!

І знову у вищі інстанції летять скарги. А будяка, як речовий доказ, Комашка старанно підживлює мінеральними добривами, щовечора поливає. Оскільки ворог не дрімає, біля будяка на ланцюгу бігає здоровенна вівчарка.

А дні летять, а з вищих інстанцій невдоволений голос:

- Врешті-решт, розберіться з Комашкою! І дайте письмову відповідь!

Лиш аптекарі потирають руки:

- Ще такого попиту на валеріанку та валідол, як цього року, не було!

Із жеку вирушає авторитетна комісія. Ще півгодини - й Комашка святкував би перемогу.

- А бодай би ти здох! - трагічно заволав Стратіон. - Жінко, поглянь, що цей псисько наробив: зачепив ланцюгом будяка і з корінням вирвав! Стільки на мінеральні добрива та на папір грошей угатив!

...Біля сатиричного вікна «Вони ганьблять честь нашого міста» діалог:

- То що за тип із будяком?

- Хіба не знаєте? Це ж знаменитий Стратіон Комашка!

- А-а, цей може..

РОЗГАДАНА ТАЄМНИЦЯ

Фіаско з будяком приголомшило Комашку так, що він ходив сам не свій. А тут ще й сусід Михайло Деркач, як на злість, сидить вечорами біля вікна й усміхається.

- У меле й зарплата нівроку, маю достаток. Але щоб отак знічев'я біля вікна стовбичити, ще й зуби шкірити!.. - брала Стратіона злість, і він не знаходив собі місця: куди ж дивиться і що випильновує сусід? Повернувшись з роботи, Комашка ховався за кущем бузку і довго спостерігав за ним. Зрештою прийшов до висновку, що погляд Михайла Деркача скерований на леваду.

Таке відкриття ще більше заплутало карти, і Комашці довелося сантиметр за сантиметром обнишпорити леваду, аби виявити предмет сусідової зацікавленості. Не знайшовши нічого, Стратіон впав у відчай: помітно схуд, втратив сон. Так би й зсохся на пні, якби не один випадок. Зустрів якось Деркача у вагоні, коли їхав з Коломиї, і повів таку розмову:

- Що воно за часи пішли: по сусідству мешкаємо і так рідко зустрічаємось. Обкрадаємо себе, Михайле Сидоровичу, мало на природі буваємо. Тим більше під боком левада, що не побувати там просто гріх.

- А навіщо туди ходити, коли я з вікна все бачу. Я до цього вже так звик, що коли хоч день не зустрічаюся з левадою, не слухаю соловейка, вірите, чогось ніби бракує.

Десь за тиждень після цієї зустрічі прибігли додому захекані хлопчаки та в один голос:

- Татку, татку, що ми на леваді бачили! Дядько Комашка з отакенною тичкою за соловейком ганявся.

Коли Михайло Деркач виглянув увечері з вікна - знайомої левади не побачив. Бо простір між Комашковою та Климчуковою хатою хтось завісив старою рядниною.

Замість соловейка на подвір'ї хихотів Стратіон Комашка.

НЕ ТАК СТАЛОСЯ, ЯК ГАДАЛОСЯ

Після оцієї оказії з соловейком ішов Комашка містом і мало не співав - так йому на душі стало весело. Біля одного з будинків нараз побачив гурт людей. У центрі стояла незнайома блондинка. Стратіон підійшов ближче.

- Уявляєте, - ніяково посміхалася жінка, - ненароком причинила двері - ключі лишилися в квартирі, а я... - При цьому вона чомусь глянула на Стратіона такими небесними очима, що той відразу забув і про день народження дружини, і про гостей, які мали скоро зібратися.

- Треба зламати двері - іншого тут не придумаєш, - вніс пропозицію один чоловік і вже було збирався запропонувати свої послуги.

- А на щось мудріше ви не здатні? - осік його Комашка. - Покажіть-но ваше вікно, - і він подарував найніжнішу посмішку блондинці. - Можете вважати, що ми вже з вами у кімнаті й попиваємо каву!

- З таким животярою через кватирку? - хихикнув хтось із гурту, збагнувши, що Комашка збирається лізти саме туди.

- Не твого розуму справа, - огризнувся Стратіон, хапаючись за віконну раму. Затим витягнув руку вперед і разом з головою пропхав її у кватирку, чудернацько хвицьнувши ногами... Але за хвилину з жахом відчув, як його живіт ніби щось лещатами здавило. Найенергійніші спроби просунутися бодай на кілька міліметрів ні до чого не привели: Комашка вибився із сил і песимістично сповістив:

- Далі не піду!

- Який жах! - розширилися небесні очі. - Що ж я тепер чоловікові скажу?

Ця інформація смикнула Стратіона назад, але й тут на нього чекала невдача - друга лопатка в'їлася у виступ віконної рами.

- Здається, я засів капітально! - поділився він новиною.

- Ще мені тільки цього бракувало, - забігала блондинка і так смикнула Стратіона за ноги, що той од болю в суглобах аж заревів. - Хто вас просив з отаким черевом у кватирку пхатися?

Людей ставало все більше й більше.

- А чого того пузаня у кватирку понесло? - допитувалися одні.

- Не знаєте чого? - відповідали інші. - Працювати не хочуть - звикли за чужий рахунок.

Комашка відчув грозу, яка ось-ось мала пронестися над ним, і, зібравши останні сили, загорлав:

- Громадяни, я не винен!

- Винен не винен - міліція розбереться. Враз із гурту вийшов якийсь здоровань.

- Не пропадати ж чоловікові, - мовив докірливо. - Ану, хлопці, взяли! Р-ра-а-аз! Два-а-а! - ледь встиг скомандувати, як Комашка разом із віконною рамою гепнувся об землю.

Опритомнів аж у лікарні, коли хтось заходився розпилювати віконну раму, що тугим обручем вп'ялася у Стратіонове черево.

«ДУЕЛЬ» З ОЧКАРИКОМ

Погода була не льотною, і Комашка їхав в одне з північних міст поїздом. Віз з роботи термінові замовлення на якийсь завод. Сидів у вагоні, а з голови й досі не виходило нагадування начальника:

- Ви ж там, Стратіоне Лукичу, оперативно: щоб одна нога тут, а друга - там. Самі знаєте, як це для нас важливо!

Скориставшись нагодою, Комашка прихопив з собою здоровенного чемоданюру з часником.

- Там його, - напучувала дружина, - з руками хапають!

Зійшов на невеликій залізничній станції - треба було пересідати на інший поїзд. Як і передбачав, чекати довелося цілих чотири години. За цей час, згідно з розробленою дружиною програмою, треба було на базарі купити кілька пухових хусток, щоб потім, збувши їх удома, виручити гроші за дорогу.

«Воно то так, а як же з чемоданом? - оглядався на всі боки Стратіон. - Понаставляли цих автоматів. А хто гарантію дасть, що все буде ціле?»

Та робити було нічого - мусив тягти чемодан до камери схову, бо часу лишалося обмаль. Уже біля самих камер впала підозра на юнака в окулярах.

- Бач, очкарик! Удає, ніби газету читає, а сам очима так і стриже. Думає, мудріший усіх! - Стратіон скидає плаща й прикріплює його до ручок двох автоматів - вийшло щось на зразок намету. Залазить туди і шепоче: - Скажімо, наберу я цифру, але ж це з успіхом може зробити й очкарик. Гм! Хіба що зашифрую спочатку кожну літеру числовим значенням. Затим помножу отримане число на роки дружини, тоді поділю на свою зарплату! Ну що ти на це скажеш, очкарику? - зловтішне вигулькує з-під плаща. - Слідкуй, слідкуй, я такий ребус утну, що в носі засвербить!

Довгі математичні комбінації привели до десяткових дробів.

- Ану, вилазьте громадянине! - пошкрябав хтось по плащі. - Чим займаємося? - козирнув міліціонер, коли Стратіон виповз із-під плаща.

- Як бачите - кладу речі в камеру схову.

- Куди їдете?

Комашка назвав станцію призначення.

- Ваш поїзд годину тому відійшов.

- Не може бути! - закричав Комашка.

- Чого ви його слухаєте? - обурювалися пасажири. - Такому здорованю каміння вергати, а він по камерах нишпорить!

Наступного дня Комашка сідав на поїзд із порожнім чемоданом (часник довелося здати в магазин) і лаяв хлопця в окулярах на чім світ стояв.

РОЗПРАВА

Таких бурхливих зборів у цій установі ще не було. Воно й не дивно, бо Комашка і до цього добряче в'ївся в, печінки співробітникам. А коли прислали листа з міліції, терпець увірвався.

- Ганьба! Дожитися до того, що лізти в камери зберігання за чужими речами! - докоряли з усіх боків.

Рішення зборів було одностайним - винести Комашці громадський осуд і позбавити квартальних преміальних.

Громадський осуд Комашка ще сяк-так міг стерпіти, а преміальні- ні! Такого він не прощав нікому і ніколи. Прийшовши додому, одразу склав список критиканів. Першим значилося прізвище

Юхима Шкварочки, того самого, котрий запропонував зборам не виплачувати йому преміальних.

Якось Комашка із Шкварочкою зійшли з автобуса і пішли центром міста.

- Що там гріха таїти, - веде своєї Комашка, - носив я каменя за пазухою після отих зборів, переконався, що дарма, - добрий ти, Юхиме, чоловік. Як собі хочеш, а мушу нині тебе почастувати.

- Не гнівайся, чоловіче, але я скоро повинен бути в аеропорту: син з невісткою прилітають.

- Тож чудово, годинку посидимо - й поїдеш, - рішуче взяв його під руку і повів додому.

Випили.

- Як настоєчка? - підливаючи в чарки, допитувався Комашка.

- Нічого.

- Домашня, на двадцяти травах настояна, - Комашка знав, яку настойку приготувати.

По хвилі Юхим підводиться з-за стола і невпевненим кроком прямує до виходу.

- Е-е, ні! .Я тебе, приятелю, одного не відпущу! - доганяє його Комашка вже надворі і веде у скверик. - Сідай отут, а я таксі впіймаю.

Через якийсь час недалеко від скверика зупиняється спецавтомобіль. До лавочки, на якій сидить Юхим Шкварочка, прямують міліціонери:

- То що, чоловіче, поїхали? - беруть того під руки.

- Мені не по дорозі...

- Громадянине, не будемо розводити дискусії - розберемося на місці.

- Тепер, голубе, доводитимеш на роботі, що ти не верблюд, - зловтішне хихикнув Комашка. І коли переконався, що Шкварочку таки повезли, преспокійно побрів додому.

ЗАТЬМАРЕНА РАДІСТЬ

Суботній день застав Стратіона в розчудесному настрої: і досі в очах сценка, як міліціонери ведуть Шкварочку.

Взявся рукою за край, аж там щось хрусь - вода фонтаном до стелі. Наліг грудьми на кран, де там - вода ще дужче б'є. Біжить до телефону:

- Негайно висилайте слюсаря - кран вирвало!.. Що? Театр, кажете? До дідька мені ваші спектаклі! У мене свій кра-ан!.. Алло-о, жек? Громадянин Комашка турбує...

Кидає трубку і біжіть на кухню: назустріч йому пливе «ескадра» кухонного причандалля. Поки все виловив, з'являється на дверях чолов'яга з цигаркою в зубах - представився слюсарем Цвіркуном.

- М-да! - скрушно похитує головою. - Треба міняти, а тепер цих кранів із свічкою не знайдеш.

- Таке скажеш - їх у магазинах хоч греблю гати!

- Милості прошу - ідіть, купляйте.

- Ну-ну, не гарячкуй, - примирливо кладе руку слюсареві на плече. - Я ж задарма не хочу.

- Ну, хіба вже, як для вас... Є тут у мене бронзовий - думав собі -поставити. Затягне на п'ятірку.

- Бери трояка і ні копійки більше! - взяла злість Стратіона.

- Трояка за бронзового крана?

- Бери, поки даю!

- Не дасте ви - інші дадуть, - слюсар починає складати інструменти.

А тим часом вода в квартирі прибуває і прибуває.

- Ставиш чи ні? - задирає голову Комашка, щоб вода в рот не налилася.

- Не на лякливого натрапили, - виплюнув воду Цвіркун і вплав побрів до дверей. Розчинив їх - з бурхливим потоком вилетів надвір.

- Ну, паразит! Ти мене запам'ятаєш! - погрозив кулаком Стратіон і побіг до сусідів викликати... міліцію.

ЧАРІВНА КУПЮРА

Одного разу лихий підсунув Комашці на очі невикористаний автобусний проїзний квиток, що випадково потрапив у сміття.

- Мільярдерша! - накинувся Стратіон на дружину. - Так усе хазяйство піде догори дном! Ану, підрахуй, скільки ми з тобою грошей проїздили! - І Комашка сам засів за підрахунки.

Вийшла кругленька сума. Відтоді він «урізав» витрати на харчі, наклав табу на проїзд комунальним транспортом. Правда, не ходив на роботу пішки, а їздив, як і раніше, автобусом. Тільки тепер він винайшов оригінальний спосіб у стосунках з кондукторками.

Коли якось кондукторка запропонувала взяти квиток, Комашка поважно простягнув їй купюру вартістю у сто карбованців.

- Ви що? - здивувалася та. - Шукайте дрібніші - у мене немає здачі.

- А в мене не водиться дріб'язку, - гордо пояснив Стратіон.

- Заплатите іншим разом, - примирливо мовила кондукторка.

Наступного разу Комашка старався сісти в інший автобус.

Тепер він чувся, як у бога за пазухою. Правда, час од часу завдавало клопоту конопате дівчисько, котре нещодавно стало їздити цим маршрутом. Та Комашка не з лякливих - кілька разів присоромив її, і тепер уже й ця тримає язика за зубами. Здавалося б, можна святкувати тріумф. Та раптом сталося несподіване. Якось під час чергової зустрічі з тим дівчиськом Комашка звичним рухом простиг легендарну купюру, а кондукторка взяла її. Натомість витягла з кабіни водія целофановий мішечок з мідяками.

- Візьміть здачу, тут дев'яносто дев'ять карбованців, дев'яносто п'ять копійок. Можете не рахувати! - іскрився у її очах глузливий усміх.

Такий поворот справи ошелешив Комашку. Він отетеріло лупав очима то на целофановий мішечок, то на кондукторку. Опам'ятався, коли пасажири вибухнули дружним реготом.

- То ви трудову людину на глум берете! - кинувся Стратіон до дівчини. - Поверніть мої гроші!

- Хіба ж вони в мішечку чиї? - і оком не моргнуло дівча.

- Оддайте мою сотню!

В автобусі зчинився рейвах. Поки пасажири боронили кондукторку, водій викликав міліцію.

«За хуліганські вчинки у громадському місці громадянина Комашку Стратіона Лукича оштрафувати на п'ятдесят карбованців. Матеріали про його поведінку направити за місцем роботи», - Рішення було одностайним,

НОВОСІЛЛЯ

Стратіон задоволене робив оглядини кімнат нової квартири, що виміняв.

- Красота! - гукнув він з балкона. - Тепер заживемо, як у раю!

- Добре, що отих клятих сусідів позбулися, - зраділа дружина.

Того ж вечора Комашка зробив зауваження сусідці, щоб пса тримала в кімнаті, бо він тявкає під його дверима. Іншому сусідові в найкатегоричнішій формі заборонив користуватися магнітофоном, третього, поверхом вище, попередив щоб той не човгав пантофлями по підлозі, бо в Комашки нерви розхитані.

Одним словом, за кілька тижнів увесь під'їзд обурювався:

- Де оцей тип на наші голови взявся?!

Тоді Комашка вирішив їх провчити - дванадцять півнів поприпинав на балконі, а сам, наче бог на хмарині, возгсідав біля них. Наступного ранку півні навперебій вдарили своє голосисте: «Ку-ку-рі-і-ку-у-у!» Першим, кому здали нерви, був поет Гіленко. До нього з вранішньою зорею любила завітати муза. Півняче галасування явно сполохало богиню, й обурений поет постукав до Комашки в двері.

- Я людина інтелігентна, і курники мені заважають, - почав лагідно.

- Ах, пардон, - ковзнув Стратіон у відповідь глузливим поглядом. - Завтра я влаштую солов'їний гай - для вашої музи.

Нахабство Комашки підняло на ноги всіх сусідів - вранішній штурм його дверей чимось нагадував взуттєвий магазин, де тільки-но подали на прилавок наймодніше жіноче взуття.

Коли гамір ущух, - сусіди розійшлися на роботу, - Комашка апетитно поснідав і подався до міста. Повернувся додому в піднесеному настрої, розкрив коробку, витяг зелену гумову жабу й поклав на балконі. Ефект перевершив усі його сподівання. Ледь він качнув повітря- жаба застрибала. Перелякані півні зчинили такий лемент, що перехожі мимоволі дерли голови на балкон.

Відтоді, перш ніж іти на роботу, Стратіон лякав щоденно лівнів жабою і довів сусідів до того, що ті поскаржилися куди слід.

Товариський суд був невблаганним - Комашку знову оштрафували і зобов'язали ліквідувати птахоферму на балконі.

Та недалекозорі сусіди святкували перемогу ранувато, бо не знали, що Стратіон не з того десятка, який легко здається. Він записав півнячий лемент на магнітну плівку і щоранку «транслював» концерт через динамік. А сам лежав на дивані - і тоді щасливішої од нього людини не було ні на одному материку нашої планети.

КОМАШКА ЗАЛИШАЄ АВТОГРАФ

Худий, виснажений, з забинтованою рукою, сидить Комашка в скверику й розповідає:

- Карпатські гори - це вам не наші горбочки за містом, там такі висоти, що як глянеш - одна гора аж під хмари сягає, друга ще вище. Щоб не збрехати, Говерла кілометрів зо три з гаком заввишки...

- Географія свідчить - дві тисячі п'ятнадцять метрів над рівнем моря, - поправляє Комашку дідусь, котрий сидить на лавочці поруч.

- Де Крим, де Рим, а де попова груша! - приндиться Стратіон. - Одна справа рівень моря, друга - подивитися на неї там.

- Там вона ще нижча, - взявся доводити дідусь, але на нього зацитькали.

- А візьміть ви камінь - там камінь твердіший од нашого, факт! Вийшло таке: як приїхав я туди, то найбільше вподобав екскурсії. Раз повезли нас аж на Закарпаття, у старовинний замок. Величезна така кам'яниця - не знаю, якому дідькові стрельнуло в голову стільки цегли на неї вгатити! Так ото якраз у цьому замку й трапилося таке, чого я ніколи собі не можу простити. Ледь встигли переступити поріг замку, як наша братва кинулась по залах: той на стіні своє ім'я видряпує, інший шмат штукатурки одколупує на сувенір, третій зі стіни мозаїку здирає. Стою я, дивлюся, і горло жаль стискає: ну що було прихопити бодай паршивенького цвяха. В одного типа я мало не на колінах ножа просив - не дав. Так я тоді і поїхав додому з ні з чим. А- як хотілося залишити про себе згадку: хай би знали, що Стратіон Лукич по світу білому роз'їжджає, до культури, можна сказати, горнеться. Ось тоді-то я зробив для себе серйозний висновок і вже наступного разу придбав у магазині зубило, сокиру та молоток... З цим інструментом уже не розлучався в жодній екскурсії. І як то кажуть, на висоті. Поки наші екскурсанти іконостас роздивлялися, я встиг під бородою Миколи-чудо-творця своє прізвище вирізьбити.

- Зі всього видно, ви активно відпочивали, - мовив хтось глумливо.

- Го-го, у мене бували і ще вищі злети! У горах, скажімо, я не такий номер одколов. Бачу - на височенній крутій скелі крейдою написано: «Тут побував Зюзик Тютька зі Львова!» Ну й дурисвіт ти, Зюзику, - спершу подумав собі. - Піде дощ - і з твоїх «мемуарів» біла юшка потече! А потім стало брати і мене за живе. Якийсь там Зюзик на видному місці, а ти, Стратіоне, - в тінії Не місце на скелі якомусь Зюзику! - поклявся я собі. Придбав альпіністське причандалля, запасся харчами і за роботу взявся. Риск великий - один необережний порух - і ніхто кісточок не позбирає. Тижнів зо два довбав гранітну породу - он ще й досі мозолі не зійшли. А вийшло так, як і задумав. Замість Зюзикового напису тепер навічно викарбуваний у граніті мій: «Од Стратіона Лукича Комашки привіт прийдешнім поколінням!» Були наміри ще й лев'ячу голову внизу додовбати, та путівка закінчилася.

- Наступного року поїдете і додовбайте, - глузливо радили Комашці.

- Обов'язково, - відповідав Стратіон Лукич. - Я вже й зараз сплю неспокійно - у думках довбаю...

НЕБЕЗПЕЧНО ОТРУЙНИЙ

Ощасливити прийдешнє покоління лев'ячою головою перешкодив Комашці наглий випадок. На заміській дачі він обніс свій город дротом, а як достигали полуниці, для певнішої безпеки підвів туди ще й струм високої напруги.

Кілька днів тому пішов нарвати полуниць, - на базарі вони якраз у ціні, - і ненароком торкнувся дротів. Поки «швидка» мчала до лікарні Стратіонів прах, його душа у вигляді Комашки номер два влетіла до приймальної Саваофа з направленням, де чорним по білому писалося: «...За неблаговидні діла мирськії направляється у геєну огненну строком на півстоліття. Опісля чого протягом двох віків вишкварювати на чавунній сковорідці. Витоплений жир, як небезпечно отруйний, закупорити в герметичний посуд і додавати до смоли найзапеклішим грішникам за особливим розпорядженням Вельзевула...»

Для секретарки Марії Магдалини відвідувачі з отакими направленнями - не дивина. Чого-чого, а подібних типів бачила. Вона лінивим поглядом зиркнула на папір, та:

- Ви переплутали адресу: геєна огненна у пеклі, тридцять шостий корпус.

- Спасибі, розрадили, - зміїлася усмішка в кутиках Стратіонового рота. - Ніби я сам того не знаю.

- Чого ж ви хочете?

- Як незаконно ображений, прошуся на прийом до Саваофа!

Позіхаючи, Марія Магдалина пояснила:

- Вседержитель велів нікого не пускати. - І вона відвернулася до вікна, даючи цим зрозуміти, що розмови на цю тему ні до чого не приведуть: мовляв, чоловіче, не стовбич тут, а шуруй, доки трамваї ходять, як кажуть земляни.

Комашка, як бувалий із бувалих, уперся на своєму:

- Скажіть йому, що Стратіон Лукич Комашка з землі прибув і на єдиного отця, сина та святого духа уповає...

- Я вам, здається, нормальною мовою відповіла - бог зайнятий.

- Ну, це ми ще побачимо! - кинувся до дверей Стратіон, та секретарка спритно, як і на землі, перетяла йому шлях.

- Хочете, щоб я райську охорону викликала? - вороже дивилася вона на Комашку. Комашка круто змінив тактику.

- Тоді, рибонько, - заграв Стратіон улесливою посмішкою, - замовте за мене слівце Саваофу. Я задарма не схочу, - ми, земляни, вміємо віддячувати симпатичним секретаркам.

Потік його красномовства перебив дзвінок, і Марія Магдалина зникла за дверима.

Саваоф сидів на підвищенні й дивився метеорологічну карту планети Земля.

- Знову понаплутували, - шкріб п'ятірнею густу сиву бороду. - Доведеться преподобного Ферапонта на пенсію відсилати - геть службу водопостачання занедбав... Ну куди ж це годиться: в одні місця стільки води поналивав, що аж жаби крякають, а в інші - ні крапельки. Сам же ходить та галасує про перевиконання плану! - Марія Магдалина мовчала, бо знала, що старий мусить виговоритися. Так воно й було. Саваоф ще довго бурмотів над картою, аж тоді перевів ласкавий погляд на секретарку: - Підготуй, Марисю, наказ про попередження Ферапонта, а святому Петру - вліпи догану з попередженням.

- А цьому за віщо, господи?

- Та он доповіли тільки-но: знову біля райської брами заснув. І що мені робити з оцим склеротиком? Звільнив би, та шкода... А ти, Марисю, усе квітуєш? - ласо подивився на стрункі ноги секретарки. - Нікого немає? - кивнув у бік приймальної.

- Там якийсь чоловік на прийом проситься, - Марія Магдалина лукаво блимнула небесними очима. - Стратіоном Лукичем назвався, ще й Комашкою.

Саваофа з підвищення наче вітром здуло.

- Хто-о-о? Комашка?! - заблимав розширеними зіницями. - Гоніть! У три шиї гоніть його звідсіля! - А коли Марія Магдалина вийшла, зв'язався з райським міністерством транспорту: - Ілля-пророк? Катай сюди на колісниці з архангелом Гавриїлом - і Комашку прямо в пекло! Під розписку здай його, розпроклятого!

 Як не грозився, як не впирався Стратіон Лукич, та його силою запхнули в огненну колісницю і доставили в пекло. Чорти ніжно взяли Комашку на вила та й бовтнули у спеціальний казан з горячою смолою під інвентарним номером 65285/18-ГИ.

- Харцизяки! - сплюнув гарячою смолою Стратіон. - Ну, постривайте! - погрозився у бік чортів кулацюрою. - Я вам тут жизню влаштую!

Довго Комашка не давав про себе знати: зачаївся і потай од чортячого ока гриз зубами край казана. А як вигриз дірку настільки, що мав неабияке поле зору, став спостерігати, його погляду не уникнув жоден чортячий порух, повз його вуха не пройшло кожне необережно сказано чортами слово. І вже через місяць на столі Вельзевула з'явилася отака заява: «Ввірену вам установу під широковідомою назвою пекло роз'їдають безпорядки:

а) про яку продуктивність праці можна вести мову, як графік роботи в пеклі не існує, здача вахт не реєструється, та й чорти під казанами палять, коли їм прибандюриться;

б) зверніть найсерйознішу увагу на техніку безпеки - не зреагуй я на вила, котрими пришелепкуватий чортяка мішав смолу, - залишився б без очей;

в) не все гаразд і з кадрами. Судіть самі, що це за спеціалісти, котрі цілими днями грають

в азартні ігри та підперчують свій лексикон такими зворотами, що під казанами вогонь гасне;

г) а постачання! Хіба це умови? Раз я вже в казані - попрошу обслуговувати на належному рівні! Що виходить насправді: є смола, немає дров. Те й друге знайшли - за вогнем бігають, мов чорти;

д) звертаю увагу на грубість: як попросив у старшого чорта, начальника зміни, книгу скарг, той тицьнув мені дулю під самісінький ніс;

е) не секрет, що в пеклі процвітає хабарництво. В казан, інвентарний номер 65283/19-ГИ, із мого взяли чотири відра гарячої смоли. Внаслідок цієї махінації температура в моєму казані впала до плюс 865 градусів по Цельсію, що є грубим порушенням пекельної технології... Дивись пекельний статут параграф 126, абзац 2. 754. 276 у редакції інквізитора Антоніо від 2485 року...»

Далі Вельзевул читати не міг - ним почало трясти, як у пропасниці. Шпурнув паперами:

- Дідька до мене! - гримнув ратицями по столу. - Живим чи мертвим!

- Слухаю вас, ваша чортяча превелебність, - трясся по хвилі заступник Вельзевула, передчуваючи грозу, бо таким лютим ще свого повелителя не бачив.

А той кресав пекельними очима й наступав на свою жертву:

- Хто смів споганити мої володіння оцим смердючим Комашкою? - вхопив дідька за бороду і смикнув до себе.

- Ілля-пророк з архангелом Гавриїлом привезли. Вони клялися, що мають на те ваше усне розпорядження.

- Клялися! А в твоєму казанку щось вариться? - втелющив Вельзевул свого заступника ратицею межи роги. - Щоб за хвилину цього типа в пеклі не було!

- Куди ж його, ваша чортяча превелебність? - врешті вдалося дідькові вивільнити свою бороду.

- У рай негідника! - затупав ратицями Вельзевул і так заскреготав зубами, що заступника наче вітром здуло.

ВИГНАННЯ З РАЮ

Того ж таки дня чорти нелегально перекинули Стратіона Комашку через райську огорожу:

- Ну, виродки, постривайте, доберуся до .вас! - погрозився той у бік пекла, прикриваючи лопухом свою наготу.

«Передусім треба знайти одяг, бо як ти в такому вигляді станеш перед праведниками? Донесуть Саваофові, той довго панькатися не стане», - міркував Стратіон, крадучись у глибину райського саду. Пробирався доти, поки не набрів на райський пункт прокату.

Там якраз провітрювали на шворках усяке райське майно, починаючи од мантій аж до пальмових гілок. Комашка озирнувся по боках і коли переконався, що він у повній безпеці, миттєвим порухом стяг комплект одежі праведника та зник у кущах.

Вдягнений у пурпурову мантію, з німбом навколо голови, преспокійно брів райським садом, одганяючись пальмовою гілкою од мух. На .одній з алей на лавочці під розлогою смоківницею кілька праведників знічев'я ляскалися в карти. Комашка підсів до них, розговорилися. Аж це один із праведників зашепотів:

- Ховайте карти, райський садівник Саливон ще з якимись тузами йде!

Та було пізно - Саливон усе побачив.

- Замість молитов Всевишньому в карти граєте? _ спитав, правда, не вельми сердито. - А хоч умієте грати? - поцікавився.

- А чого ж, - відказав один з праведників, - дурне діло не хитре. Найкраще Іван грає, - показав на високого понурого праведника. - Той може з заплющеними очима сідати.

- Он як, - глянув на Івана заінтригований райський садівник. І до своїх товаришів: - Спробуємо? - Тоді звернувся до Івана: - То що, раб божий, зіграєш з нами?

- Чому б ні, - без особливого ентузіазму погодився Іван.

- На що гратимемо? - запитав Саливон, всідаючись на лавочку.

- Мені однаково, вибирайте самі, - лупнув спідлоба Іван.

- Хто програє - плазуватиме навколішки довкола он того дерева!

Саливону не везло: приймав карту за картою, аж сопів. А через кілька хвилин Іванові очі блищали глузливим полиском:

- То як, преподобний Саливоне, прогуляєтесь навколо дерева? Шкода, правда, вашої мантії, та що поробиш - гра є гра!

- Отямся, грішнику! - враз бабахнувся в ноги садівникові Комашка. - Ваша світлість, дозвольте, я за вас поповзаю - мені не страшно, я звик.

Довго того вечора продовжувалася гра. Так довго, що в Стратіона понапухали коліна. Зате наступного дня він отримав посаду двірника у райському саду. Мав тепер добрячі харчі, а найголовніше, змогу спостерігати за всіма, прислухатися до їхніх розмов. І карбувати на всяк випадок.

Записну книжечку з гріхами райських мешканців у саду під каменем ховав. Нині витяг, бо мав поповнити новою інформацією: засік Марію Магдалину.

- І хто б міг подумати, що вона з чортякою колеса крутить? - тішився Комашка. З-за кущів він бачив, як вона чортяці підморгувала, а той мало її очима не поїдав та ратицями по арфі смалив, аж іскри зі струн сипалися.

Кілька років приглядався Комашка до раю, і на стіл Саваофа лягла чимала скарга-інформація: «...Чим оці святі в раю тільки не займаються. Замість корисної праці нипають по райському саду з кутка в куток. Вони, бачите, стихійно на гуслях бренькають. І це замість того, щоб об'єднатися в гуртки художньої самодіяльності та виступати на рівні вимог сьогоднішнього дня! А райські дівиці з жиру бісяться: то .з ангелами хихикають, то чортам через огорожу язики показують. Де ж наші моральні устої, господи?..»

- Знову Комашка тут? - потряс у повітрі кулаками Саваоф. - У пекло його, негідника!

- О ні! - насторожилися чорти. - Цей номер не пройде.

А тим часом Стратіона Комашку витурювали з раю. Тепер і рай, і пекло під посиленою охороною. Звідтіля вдень і вночі стежать, як Комашка блукає від однієї до другої брами. Залишився йому єдиний шлях - повернутися на землю. Подейкують, ніби веде з кимось переговори на високому рівні про придбання ангельських крил.

А що, як дістане по знайомству?

Земля у тривозі - робить усе від неї залежне, здоб зірвати цю операцію.

НАНАШКО

Про Василя Івановича Проця чував давненько, а от зустрітися з ним якось не випадало. Спасибі редакторові газети - допоміг:

- їдьте, - каже, - то цікава людина, а в газеті місце знайдеться завжди.

Була середина липня - полуниці, полуниці... Кошики з полуницями і на вокзалах, і на автостанціях, і в поїздах, і в легкових, навіть в автобусі, куди я зайшов. Людей ще більше: ледве-ледве заліз досередини.

Якась жінка не мала де поставити кошика з полуницями, та й мені на голову:

- То що вам - полиця? - несміливо огризнувся я.

- Дивись на нього, - жінка ще дужче притисла вантажем мою голову. - Йому, бач, кошик заважає!

Тим часом в автобусі почалися розмови про нинішнє покоління: яке воно, мовляв, непокірне та неслухняне.

- Слухайте, - галасував мій сусід з сизим носом, - мені колись, бувало, кінь на ногу наступить, і то я терпів, аж поки старші не заберуть!

У цей час водій різко пригальмував.

- Не бачите, куди стаєте? - засичав сизий ніс на пасажира. - Геть-чисто чоботиськом ногу відтолочили!

- Як коня, - відказую йому, - терпіли, а тут рейвах зчинили із-за чобота.

Пасажири розреготалися:

- Певно, то, вуйку, був не кінь, а кіт, - гигикнув хтось поруч.

- Такийсь мудрий, як у твого тата діти, - засопів сизий ніс і більше не обзивався до самої Коломиї.

А на автостанції в Коломиї вдарили троїсті музики. Певно, з весілля їхали.

- Ой Марічко, чічери, чічери, чічери!.. - виводить дзвінкий голос під скрипку та цимбали.

Та так крешуть, що ноги самі у танок рвуться. Легінь у крисані вибубнює на бубні і все дівчатам підморгує:

А я собі заспіваю,
А я собі свисну,
Котра дівка дуже файна -
До грудей притисну!
Дівчата мов рожеві чічки-косиці.
Щасливі, веселі, молоді.

За кілька хвилин автобус виграє на струні дороги: ідемо назустріч задумливим Карпатам. Хто їх побачить хоч раз - ніколи не забуде тих доріг, що, як писав поет, пахнуть смереками. А люди які! Що вже трудівники - робота в їхніх руках співає. А гумористи!

Пам'ятаю, одного разу в Косові на ринку вуйко огірки продає. До нього турист підходить:

- Огірки продаєш, што лі? Глянув на нього вуйко та:

- Є, - каже, - огірки, є і што лі... Оце-о, - бере в руку великий огірок, - огірком називається, а оце, - показує маленький, скоцюрблений, - што лі!

- Зупинка «Рак»! - першим виходить з кабіни шофер. - Колись татари, як захопили цей -край, спорудили на горбі монумент на честь перемоги.

«Тоді, як рак свисне!»- сказали люди і монумент знесли, а натомість зліпили рака.

Велетенський рак ніби сповзає з гори - в клешнях бочівку тримає, а звідтіля чиста, мов скло, вода фонтаном б'є.

«Пийте на здоров'ячко!»- лукаво підморгує чорними очицями рак.

П'ємо і в душі дякуємо добрим людям.

- Ну, то на коня! Попереду ще добрий шмат дороги, - каже шофер.

До автобуса заходить нова чорнобривка-пасажирка. На пам'ять чомусь одразу спадають слова: «А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне...» Поглянула, ще й усміхнулася:

- Біля вас місце вільне?

- Звичайно, прошу, - мало не втискаюся у стінку автобуса, бо сусід навпроти аж встав із сидіння.

- Далеко їдемо? - граю делікатного кавалера.

- До Криничок. А ви?

- Ти диви - і я туди ж.

- Коли не секрет, до кого? - світяться блакитні очі в молодиці.

Я топлюся в її очах.

- До Василя Івановича Проця. Чули про такого?

- На, маєш! - Глянула на мене здивовано. - Як то не знати таких людей. Та нанашка всі - від малого до великого - знають.

- Нанашко? Що то за нанашко?

- Бачу, ви не тутешній.

- Із Жмеринки. Чули про таке місто? Ні? О-о! Ви багато втратили.

- Тепер зрозуміло, - лукавлять небесні очі. - Нанашком у нас називають хрещеного батька.

- Виходить, Проць у селі всіх хрестив?

- Як вам сказати, - сміється молодиця. - Звичайно, ні. Тепер хрестин у нас немає, є зоряниці у Кімнаті щастя. А в слово «нанашко» люди вклали інакше поняття: велику повагу і любов до людини, котра з молодих літ боролася зі злом. Чоловік усе життя для людей живе, високу ідею озорює. Зрозуміли?

Розмова сама перервалася. Кожний став думати про своє: я, звичайно, про нанашка, бо моя супутниця відкрила мені очі на нього. Що ж до чорно-бривки-пасажирки, то її сині очі блукали десь за вікном автобуса, де, наче дівчата в танку, пропливали молоді смерічки. Вона теж про щось думала. Про що ж?

Враз одірвала погляд од вікна:

- А ось і Кринички.

Автобус зупиняється біля великого будинку.

- Це наш Палац культури, - не без гордості повідомила молодиця. - На місці колишньої корчми побудований. - Підвелася, пустилася йти, та раптом зупинилась: - Можу вас провести до нанашка - мені якраз по дорозі. Він он там живе, - показала рукою на кичеру.

- Високувато, - чухаю потилицю.

- От тобі й герой, - засміялася очима. - Цього разу вам повезло - нанашко в лісі з пасікою.

Веде мене вузькою вуличкою. А вуличка виходить у міжгір'я. Обори розкидані то тут, то там: підходять аж до дороги, інші лізуть до сонця в гості. Небавом вуличка стає гірською стежиною, тобто плаєм, як тут кажуть. Ми піднімаємося усе вище. Від утоми піт очі заливає, серце калатає, ось-ось вирветься з грудей. Мені забиває дух, а супутниця хоч би що - йде, як олениця, ще й розпитує:

- Ви, певно, з газети?

- Вгадали, - відповідаю.

- Щось ваш брат останнім часом зачастив до нанашка... Та не відставайте, - притишує ходу моя супутниця. - Наш нанашко - мов енциклопедія. Про нього таке розповідають, що лишень записуй... Якось, у давні часи, він пана з Коломиї віз. Тільки-но виїхав з міста, аж той перейшов йому дорогу і каже:

«Гей, хлопе, до Косова повезеш?»

«Чому би й ні, - зупинив нанашко коней. - Сюди я за добрі гроші свиню на базар привіз. А такого пана, як ви, гріх було б не взяти. За два злотих - поїдемо».

«Згода! Лиш скоро їдь, бо мушу до вечора бути там!»

Певно, добре панка припекло, коли згодився фірою їхати. Отож, їдуть: панок голову на груди звісив - хропе. Нанашко ж метикує, як би ошуканим не лишитися, бо панське слово гонору добре знає. І коли до Косова лишилося рукою подати, тихенько будить його.

«Вибачайте, ясний пане, просив би у вас плати, бо маю забігти по дорозі до свата - повернути йому борг, і, як на гріх, двох злотих бракує».

Панисько спочатку роззирнувся навкруги, а тоді як витріщить баньки:

«Звар'ював хлоп! Такі гроші за проїзд до Львова не беруть! Ото маєш півзлота і дякуй богові за мою щедрість».

«Най буде по-вашому», - поштиво вклонився нанашко.

Дорога якраз повернула в ліс. Смеркалося, став накрапати дрібний дощик. Враз нанашко як за віжки сіпне, на коня вйокає та все назад оглядається.

«Що є, хлопе?»- зверхньо буркнув пан.

«Біда-а! Возки за нами женуться!»

Де й гонор дівся: пропасниця зателіпала паном, очі витріщив, зубами цокотить.

«Їдь швидше!»- заверещав.

«Де ми годні цією шкапою од вовків утекти?»

«Робіть щось, газдо!»- белькоче пан і мало фірмана в руку не цілує.

«То хіба, пане, на он ту смереку лізьте, а я тим часом у село за підмогою скокну...»

Не встиг нанашко ще й коня розпрягти, як пузань із верхівки височенної смереки гукає:

«А вони мене звідси не стягнуть?»

«Як сидітимете тихо - не зле вам буде!»

Скочив нанашко на коня, трохи від'їхав, завив по-вовчому й преспокійно подався у село до знайомого газди. Повечеряв, переночував у теплій хаті. Вранці приїжджає:

«Як ночували, паночку?»- чемненько зняв капелюха.

«Він ще й сміє питати! - ледве сповзає донизу закоцюрблений пан. - Де ти, бидло, всю ніч швендяв?»

«Йой, ясний пане, - почав нанашко, - як мене вовки взяли поперед себе, мало не до Жаб'єго гнали! Якби люди не трапилися - не бачитися нам з вами...»

Так поплатився панок за свою скнарість та зверхність, - весело закінчила оповідь моя супутниця.

Ми вийшли на полонину. Внизу мов на долоні виднілося село, центр якого тулився до асфальтової траси. За ним величаво здіймалися у небесну височінь груні та кичери, зрідка порослі гірською сосною або жерепом, як називають її гуцули.

- Тепер наші дороги розходяться: вам - туди, - показала жінка на схил чубатої гори, - мені - до-додому.

- А ви де живете?

- Під тією кичерою.

- Ніколи б не подумав, щоб так високо в горах такі чічки водилися.

- Карпати без чічок не були б Карпатами, - сяйнули бісиками її розумні очі. - То щасливо добратися до нанашка! - І пішла.

Я довго дивився їй услід. Вона обернулася, привітно помахала рукою і зникла в густій посадці молодих смерічок.

А сонце пильно стежило з небесної блакиті.

Стежка в'ється поміж невисокими горами, порослими молоденькими буками впереміж із берізками. Недалеко бринить потічок, біжить-наштрикається на каміння - поспішає до річки, бо дорога неблизька, а йому конче треба встигнути. Звертаю вбік, іду понад потічком. Виходжу на стежину, і вона мене виводить до покритої гонтою невеличкої будівлі, обнесеної живоплотом. За будинком сад, далі пасіка.

Лиш ступив на подвір'я, як із-за рогу хати загарчав псисько.

- Ану, марш! - почувся чийсь голос, і в дверях з'явився чоловік - широкоплечий, енергійний, з-під кошлатих сивих брів лагідні добрі очі випромінювали теплоту. Кругле обличчя підсвічувалось ледь вловимою усмішкою, що зачаїлася в розкішних вусах і тепер вагалася, чи показатись, чи зачекати.

Кудлатий пес підбіг аж до хвіртки, зміряв мене злим поглядом і знову загарчав.

- Кому сказав - марш! - замахнувся на нього господар.

Я дивився на чоловіка, і він мені чимось нагадував мого діда Івана, подоляка Як тепер бачу, лиш весняний вітерець осушить землю, як він уже порпається у саду.

Дід у сад, а наш сільський балагур, Саливон, котрий усю молодість, та й тепер не проти, як покличуть, пробухкав на бубні по весіллях, уже стоїть біля тину:

«Воно тобі, Йване, треба? Думаєш, онуки на той світ фруктові посилки вишлють? Іди краще посидимо. Моя Фросина нині вареничків з сиром наварила». Для діда це спокуса велика - понад усе він любив вареники з сиром. Та тут і виду не подає.

«Хай не вишлють, а все ж колись спом'януть;- відказує на те. - Гірше тобі, Саливоне».

«То чого?»

«Згризуть миші бубна, вишпурять його на смітник - і по всій пам'яті».

«Так думаєш?»- набурмосився сусід.

«Знаю».

І обоє замислюються...

Тим часом господар прип'яв пса і дивиться на мене Я відрекомендовуюсь.

- Дуже приємно, - виповзає нарешті з-під його вусів причаєна усмішка. - Прошу, - жестом показує на лавку в саду, і ми сідаємо за невеличким столиком під крислатою яблунею. - То розказуйте, що там у нас в області нового, - набиває люльку Василь Іванович.

- Люди жнивувати збираються, очікують на гарну погоду, бо самі знаєте, як торік було.

- Воно й у цьому році на краще годі сподіватися, - хмуриться нанашко. - Де природа годна стільки витримати: заводи курять, машини курять, хімія вгору йде. Ото й плаче природа.

- Де в чому ви маєте рацію, та машину возом не заміниш.

- А хто таке радить? Тут нічого не поробиш - вік такий. Але мусимо бути добрими господарями... То ви, кажете, кореспондент? - переводить він розмову на інше.

- Ви, певно, здогадуєтеся, чого я приїхав?

- Та скажете.

- А не буде і зі мною такого, як з отим кореспондентом, що недавно приїздив до вас?

- Уже встигли розтрубити? От люди! А що до того гостя, то він за кілька днів так мені приївся, як отой кум, що в кума тиждень гостював. Не чули?.. Е-е, то цікаво. Приїхав якось кум до кума в гостину. Сидить день, два, шість. На сьомий вийшов з хати, вмився біля криниці й гукає:

«Куме-е!» «Що?»

«Дайте рушника!»

«Навіщо?»

«Най си лице втру».

«А хіба ви, куме, ще лице маєте?»- дивується газда.

- Отак і той кореспондент: я на пасіку, він за мною, я з пасіки - і він тут. Бачу, щось воно не те, але мовчу, бо що скажеш, як йому голова колгоспу дозволив. Ходив слідом, випитував, аж це:

«Щось би вам сказав, Василю Івановичу...»

«Кажіть».

«Воно й незручно якось, та все ж просив би вас продати мені з бідончик гірського меду».

«Ого, так багато? Навіщо вам стільки?»

«Маю таку потребу».

«Чи я знаю, що з вами робити? Хіба приїдьте в перших числах червня і магнітофон прихопіть».

«Магнітофон? Для чого?»

«Тут, бачте, така оказія, що в ці дні з потічка опівночі виповзають на берег раки - беруть клешні в зуби і свищуть».

«Таке скажете!»

«Хіба ви цього не знали?»

«Гм, а навіщо вам отой свист?»

«То мій родак із Владивостока просить таку плівку вислати».

Як я те сказав, горе-журналіст од радості аж підскочив:

«Можете бути певні, в мого товариша такий японський магнітофон, що не тільки раків - комариний писк запише!»

З тим і поїхав. Я думав, що чоловік допетрав, що з нього кожухи шиють. Де там: якось прителіпується ще з одним таким, як сам:

«Оце, Василю Івановичу, той чоловік з магнітофоном, про якого я вам казав А бідончик, - зашепотів, - ми он у тих кущах лишили. Поки запишемо, ви постарайтеся. Гроші даємо одразу...»

Вони пішли - я людям у село переказав. Коли мала бути північ, кортить, знаєте, самому подивитись, як вони раків «писатимуть»... Місяць світить - я за кущ заховався. Бачу, сидять оба, як бузьки, оддалік, то на годинники, то на берег поглядають.

«Щось не видно тих раків», - сопе той, що з магнітофоном.

«Зачекай, іще рано».

«А що, як нас старий шкарбун надув?»

«Нічого страшного, не буде раків, самі посвищемо й запишемо. Ото стара печериця за голову візьметься, як доведеться медком платити!»- хихикають обидва.

У цей час з вільшини почувся свист.

«Включай магнітофон!»- зашепотів журналіст.

Тим часом свист посилився, за ним почувся тріск, і з кущів виповзла зодягнена в кожух навиворіт одна фігура, за нею друга, третя, четверта... Свищуть і повзуть. Мої герої напочатку скам'яніли, тоді як рвонуть. А тікати, крім як через потічок, нікуди. Бовть у воду один, за ним другий, а «раки» за ними навздогін... Гнали мало не до села, потім повернулися.

«Ну, - кажуть, - нанашку, посвистали ми їм - десятому заповідатимуть!»

- Більше той кореспондент не приходив? - сміюся і я.

- Де там, донині бідон у мене... Даруйте, але щось там біля вулика негаразд. Посидьте, я зараз.

Та нанашкова розповідь навіяла мені минуле. Я тоді вчився у школі. Ціле літо з глухонімим Григорієм пасли корів, рибалили, ходили по гриби. Раз увечері приходить він до мене.

- Давай підемо до Макара в огірки, - показує мені на мигах.

- Як же ж ти той огірок в темряві намацаєш? - відказую йому також на мигах.

- Будемо качатися по рядках, щось тверде намацаємо - як не грудка, то обов'язково огірок.

Пішли.

- Ти, - показую Григорію, - лягай на рядок і катай під гору, я ж- з гори до левади.

Успіх нам був забезпечений - у моїй кишені вже було три огірки. Та все зіпсував Григорій: кожний знайдений огірок він супроводжував вибухом радості.

Коли це чую картоплинням: чап-чалап! Чап-ча-лап!

Ну як ти Григорію про це повідомиш, як він і досі галасує.

Прискорив я «оберти» - і в лози.

- То це ти по огірках качаєшся?!

Промчався повз мене Гриша, сопучи, мов паровоз. Макар - за ним... Коли це чую, мій товариш бовть у воду...

Сиджу в кущах, а комашки в усі місця печуть. Та де дінешся, як Макар поруч з буком стоїть. Терплю!

Наступного дня, хоч і опух від отих комашок, усе ж ходив гордим - перехитрив-таки дядька Макара.

Тепер Макар, як і нанашко, пасічникує у нашому селі. Як зустрінемось і згадаємо про той випадок, він сміється:

- Думаєш, я не знав, що ти в лозах сидиш? Знав так, як і те, що там комашки замість мене тобі насолять, щоб пам'ятав довго...

Тим часом Василь Іванович уже повернувся і тепер розповідає, що сильніший рій бджіл напав на слабший.

На столик сідає бджола, тре огрубілими од пилку жовтими ніжками по черевцю та все силкується злетіти.

- Забагато, неборако, вгрузила, - підставляє нанашко руку і, коли та виповзає на верхівку пальця, підкидає бджолу догори: - Що вже за працелюбна комаха, - супроводить бджолиний політ лагідним поглядом добрих очей. - Від світання до смеркання трудиться, і то не для себе, для всіх дбає. Це б декому із людей не зашкодило б такому повчитися, бо розвелися тепер і такі, що їм усе на світі байдуже, аби лишень щось собі загребти. Розповідав якось нам один чоловік, що в одному місті чи то хтось там не догледів, чи як уже там було, але зруйнували під забудову старовинні каземати, де колись опришки сиділи. «Ну і що? Хіба мені від того хліба з салом поменшає?»- відказав на те один чоловік, з нашого ж таки села...

Або візміть Юрка Квасолю. Він у нас всякі фиглі-миглі з дерева різьбить і з бесагами вештається по курортах. Серед відпочиваючих різні трапляються, побачать таку цяцьку: «Ох! Ах! Яке чудо мистецтва!»- і хапають сувеніри на згадку про Карпати. А їм, отим «сувенірам», до справжнього мистецтва, як землі до неба. Ну, та Квасолі того й треба. Як кажуть: «Не зівай, Хомо, на те й ярмарок». Тут-то він перший. А торік, як нову школу побудували: «Йди, - кажу, - Юричку, поможемо паркан зробити, щось вирізьбиш дітям на згадку». Де там, витріщив сліпаки:

«Як тобі треба - йди! Мені це ні до чого, мої діти вже давно в інститутах!»

«Скажи, Юричку, що ти після себе людям лишиш? Оці цапки з орлами чи отой свій «барліг», двометровим парканом обгороджений?»

«Тобі то що? - нахмурився. - Не ти мені дав, не тобі й про це питати. Радянська влада он мовчить, а ти розходився!»

Що ти їм скажеш. Обгородилися такі Юрички правами, а на те місце, де мала би бути совість, і глянути не хочуть. Та й, по правді сказати, таким людям і в минуле ліньки глянути. А воно, наше минуле, бодай би його і не згадувати... Бачите колгоспні кошари? Так ото навкруги всі найкращі грунти мав під собою пан Яблонський. Наші пісні толічки - по верхах. Там, де тепер молодий ліс. Посієш, бувало, жито, приходять жнива, збереш на три рази хліба спекти і- зуби на полицю. Пан Яблонський їде було біля наших моргів, зупиниться, ще й кепкує: «Ото газди, в житі й кіт не заховається!»

Дєдьо впросили вчителя, і той узяв мене до школи за сторожа. Десь всередині зими, пам'ятаю, така худерлиця знялася - білого світу не видно. Каже мені вчитель:

«Підемо, Василю, провідаємо Данила Куріпку, щось його діти до школи не ходять». Я часто, знаєте, супроводжував учителя, бо він у нас був новенький і не знав, де хто живе. Приходимо до Куріпки, лишень двері відчинили, як на нас вдарило спертим повітрям, перемішаним з їдким димом... Вірите, аж у голові замакітрилося. Протираю очі. Господи! На печі на мішку лежить спухла, як колода, стара баба. Очі зажмурені. Лежить і стогне. Під постіллю кувікає брудне, сухе, як хорт, порося. Біля печі стоїть жінка, пробує розпалити вогонь, а трохи далі, в запічку, світять голодними оченятами п'ятеро обідраних дітей.

Учитель привітався, молода жінка глянула на нього так, що той опустив очі.

«Я ваш учитель, - сказав, - по перепису маєте двоє дітей і мусите їх пускати до школи».

«Йой, пане, що ви таке кажете, - мовила жінка. - Бачите, яка зима люта. Не те що до школи, надвір не маю їх у чому пустити. Мені голова сохне, звідки постаратися дощок нені на домовину, а вам, пане, школи забаглося!»- дорікнула й заплакала.

«Жіночко, я вам не ворог, але не робіть дітям кривди, бо лишаться неписьменними і колись будуть на вас нарікати».

«Йой, учителю, я би небо прихилила їм, - полагіднішали її очі. - Та бог свідок, не маю звідки. -

Поспіхом утерла сльози й кивнула на дітей: - О, вже полуднє, а вони ще й дрібку в роті не мали - два рази на день їмо, бо лишилася чвертка міха борошна і корець бульби. Тим мусимо дотягнути до нового хліба. Йой, пане, - розридалася, - десь людям смерть дітей забирає, а тут і не загляне...»

Учитель ледь стримувався од сліз і, аби якось перевести розмову, запитав:

«Де ж ваш чоловік?»

«У пана Яблонського на стайнях».

«То щось заробить», - намагався розрадити її.

На те молодиця махнула рукою:

«Думаєте, ця нужда нами зароблена? Колись Данило працював у лісі. Мали ми там хатину, грунтець пан виділив, та й сяк-так з лихом боролися... Чотири роки тому панський гайдук упіймав у лісі Марунякового хлопчину, як той дерево рубав. Хтів хлопця побити, та мій вступився. Гайдук поскаржився панові, а в того суд короткий: «Забирайся з лісу. Хату свою можеш перенести куди хочеш, бо на цьому місці я собі вілію будуватиму...» Як ту хату перенесеш - за безцінь продали панові. Яблонський, бодай до ранку не діждав, втуманив нас- продав нам три морги, де ми тепер, на виплату. Домовилися за ціну, а як довелося платити, нам кажуть зовсім іншу ціну, вдвоє більшу. Ми до Яблонського.

«Що, - каже, - в контракті написано, те й будете платити. Тепер уже й процент виріс...» Усе, що Данило заробить, навіть додому не несе - платить Яблонському процент. А ми як пухли, так і пухнемо з голоду... Ет, - всміхнулася крізь сльози, - хіба лише ми, всі отак біду пхають наперед».

Пригадую минулорічну зустріч з Марком Даниловичем, комбайнером з цього села, що й нанашко.

Він тільки-но повернувся з обласної наради передовиків виробництва. Йдемо на польовий стан механізаторів. Дорога в'ється під гору. Мріють окутані сяйвом гори. Внизу легенький вітерець ніжно гладить сіруваті коси достигаючих хлібів. Вдалині дрімає ліс.

- Ото наше газдівство, - показує рукою під ліс, де видніється польовий стан. - Готуємо техніку - скоро жнива.

- Марку Даниловичу, ви б розповіли щось із свого життя.

- Яке там життя було, - спохмурнів комбайнер. - Колись біографія селянської дитини, як правило, зачиналася з газдівських телят. Мусили працювати на багатіїв... Пам'ятаю, мав я тоді десять років. Приженеш, бувало, телята з поля, господар заставляє ще рубати дрова, носити воду, чистити стайню - праця до пізньої ночі. А перед світанком будять тебе:

«Ти диви, розлігся, як пан! Вставай!»

Зірвешся спросоння, вмиєшся і підчікуєш.

«Ти чого це стовбичиш?»

«Просив-бим снідання».

«Люди-и! - заломлює руки газдиня. - Та в цього драба бога в серці немає - худібка голодна реве, а йому аби свої тельбухи набити!»

Трохи підростав - від телят ішов на косовицю, молотив чужий хліб. Як тепер, пригадую отой вересневий ранок тридцять дев'ятого. Сидів я он під тим горбом. Телята розбрелися по царині, внизу потічок шелестить по камінню співанку, сюрчать польові коники. «Якби мені ще до кінця року домучитися тут, - думаю, - може, якихось ліпших газ-дів на другий рік знайду». Отак замріявся, аж це:

«Хлопче, як ваше село називається?»

Підводжу голову. Ні, не сон - переді мною вершник, високий, засмаглий, з зірочкою на кашкеті. Зірвався я з місця.

«Наше село Кринички», - відказую.

Він спішився, іде до мене. Тоді сів поруч і питає:

«Ти чиї телята пасеш?»

«Микити Бовкуна...»

«Жени їх, хлопче, в село, нехай він тепер сам їх пасе, а тобі вчитися треба».

В обід у селі з'явилася кінна частина Червоної Армії. Зустрінути їх вийшли всі від малого до великого. Того ж таки року я пішов до школи. А в селі ділили землю пана Яблонського.

Та недовгим було наше щастя - по землі чорною гадюкою поповзла війна. Підняли голови принишклі було багатії, стрічали завойовників хлібом-сіллю, а наступного дня повісили на майдані трьох активістів села.

«Так буде з кожним, хто підніме руку на наше добро!»- ходили по селі вовками.

Як прийшли наші, мій батько першим подав заяву до колгоспу, мене послали вчитися в школу механізації. Через рік батько загинув від бандитських рук. Я ж повернувся до села: спочатку на тракторі працював, потім пересів на комбайн. Ото й вам уся біографія...

- А діти?

- Діти, як у всіх: донька медичний інститут закінчила, син в авіаційному училищі.

Ось вам і життя: хіба думала тоді в холодній, закуреній хаті дружина Данила Куріпки, що її внук полетить до Сонця!

Десь далеко в горах загуркотіло, із-за вершин ліниво виповзла темно-синя хмара і зачепилася за верхівки смерек. Почала битися розчепіреними крилами - хотіла вирватися на простір, та, видно, не мала сили.

- Оце, абисьте знали, - підводиться Василь Іванович, - уже як вуйко ведмідь люльку закурив, без дощу не обійтися.

Підводжуся й собі, починаю збиратися.

- Куди ви? - дивується господар.

- У село, поки погода. Там уже собі раду дам.

- Отямтеся, чоловіче: не вспієте й до того дерева добігти, як піде дощ.

І справді, не встигли ми дійти до хатини - небо враз заволокло хмарами і пішов рясний дощ.

Кімната чепурненько прибрана, біля вікна примостився невеличкий столик, під стіною ліжко, в куті снопики висушеного зілля.

- Щось таке, ні обід, ні вечеря, але перекусити треба, - каже господар і ставить на стіл наїдки.

Не голіруч приїхав і я, додаю і свої пожитки.

- Як ви, Василю Івановичу, подивитеся на оцю штуку? - показую невеличку пляшечку віскі.

- Чи я знаю, - розводить той руками, - як лишимо її так, як є, - ніхто не повірить, аби й присягалися. То вже най діє воля божа.

Випили.

- Купували в Івано-Франківську?

- Ні, зі Львова привіз.

- Давненько я там не бував... Перший раз був ще тоді, як настали такі дні, що посполите панство сказилося: тиснуло на хлопа що було сили. Мали ми громадський ліс, свою толоку. І раптом пан Яб-лонський десь вишкрябав в архівах, що тим усім колись володів його батько. У воєводстві його підтримали, і ми лишилися без нічого. Тишком-нишком люди порадилися між собою, написали папір

до львівських «Вікон», та поштою боялися відіслати, аби хтось не перехопив. Прийшли до мене і просять:

«Не раз ти, нанашку, прислужився громаді, не відмов і тепер - їдь до Львова, одвези цей папір...» Їхати то їхати. Наладував я харчів у торбу і гайда до Коломиї. Приплівся, шляк би тя впік, - з-під самісінького носа потяг мені фуркнув. Наступного треба чекати до ранку. Де тут себе притулити? Аж це назустріч Клим Граб з сусіднього села.

«Добридень, а ти що тут, куме, робиш?»- радію зустрічі.

«Ади, втратив потяг», - відповідає.

«Виходить, зійшовся Яким з таким: у мене те саме».

«І що його тепер робити?»

«Ей, щось придумаємо, - кажу йому. - А поки що йдімо до залу та й популуднуємо, бо в мене кишки марш грають».

Заходимо й, оскільки якраз вільної лави не було, всілися з ним у кутку, розв'язали торби. Та лише встигли кусник до рота донести, аж це чуємо, якийсь панок у залізничній формі ходить по залу і в руру волає:

«Увага, панове, увага! Звільніть залу для прибирання!»

«Мой, Василю, - шепче мені Граб, - щось там кажуть».

«Сиди, Климе, то не до нас: бо де ти чув, аби колись мужика та паном величали!»

Ми собі їмо, а той усе пащекує. Коли це, бачимо, йде до нас: «Вам позакладало? Марш, бидло, із зали!»

«О-о! Це вже до нас!»- Ми за свої пожитки та з залу.

Сяк-так з кумом до ранку на вокзалі перекрутилися. Треба снідати. Тут Клим і каже:

«Знаю у місті одну кав'ярню, мо, підемо?» Заходимо. Аж це підлітає кельнер - захмурений та недобрий.

«Сідайте он туди!»- показав на куток під грубою.

Чекаємо, по залу роззираємося. Недалечко від нас три пани за столиком.

«Отой банькатий, з перекривленим писком, то суддя Чаплинський, - пояснює мені кум. - Торік приїжджав до нас агітувати, аби за нього голосували. Золоті гори обіцяв: «І земельку без викупу будете мати, і школу з лікарнею вибудуємо...» Хлопи вуха розпустили - проголосували. А він як поїхав - то оце тепер лишень його бачу».

«А той другий, по праву руку?»

«О-о, то делікатний пан: уже коли хлопа б'є, то не інакше, як у рукавичках. Минулого року «хрестив» мене тут на базарі за те, що я зв'язаного когута продавав. «Забув, - каже, - що згідно нашої конституції такого робити не вільно?» Тим часом поліцай шнурка розрізав: когут пурхнув поміж люди - і тільки його бачили...»

Панів, певно, наша розмова зацікавила, бо спочатку слухали, а відтак покликали кельнера. Довго один з них щось тому на вухо шептав. Кельнер вигнувся у каблук, а на вустах у нього посміх масний. Від них уже повернувся гоноровий.

«Найдіть собі, - каже, - деінде кав'ярню, бо пани мають свою балачку і не хочуть, аби їх чули». «Таке-то, Климе, - відказую, - як бідному женитися, то й ніч замала. Нічого, колись і ми не схочемо, щоб пани з нами сиділи!»

По тому скоро нашій скарзі у Львові дали хід, і заварилася така каша, що пан Яблонський змушений був од свого відступитися. Та й до людей трохи полагіднішав. Він мене й самого, знаєте, збив якось з пантелику. Про те, що я до Львова їздив, таки довідався, та не подавав виду. Навпаки, при зустрічах вітався, розпитував про життя. Та не дурний вигадав, що пан добрий, як печений. Вкусив мене, добродію, там, де я і не сподівався. За Польщі на тютюн монополія була. Не дай боже, аби десь там хтось одне стебельце мав. Знайдуть - такий штраф накладуть, що хоч на ярмарок коня веди.

Це, знаєте, діялося перед жнивами, у середу. Було якесь церковне свято, бо в поле, пам'ятаю, ніїсто не пішов. Устав я трохи пізніше, вийшов на подвір'я - аж це, бачу, панський економ з постерунковим їдуть.

«Куди так зрання нечистий цих упирів несе?»- думаю собі.

Аж вони повертають до мене.

«Прийшли до вас, нанашку, подивитися, чи вже ваш тютюнець підріс», - каже економ.

«Який там тютюнець?»- перепитую, його преспокійно, бо, як то кажуть, не їв хлоп часнику, то й душа його не буде смердіти.

Бачу, економ постерунковому багатозначно підморгнув та із стежки повертає попід кукурудзу.

«А це що?»

Бий тебе нечиста сило - тримає у руках кілька вирваних кущиків тютюну.

«Най мені економ покаже ті ямки, звідки тютюн вирвав!»- наполягаю я.

«Ходімо складемо протоколе!»- наказує поліцай.

Десь за тиждень по цій оказії кличуть мене на постерунок. Тільки-но зайшов до кабінету, як з-за столу підвівся добродушний пан в окулярах і пішов мені назустріч:

«О-о, пан Проць! Дуже радий вас бачити. Прошу сідати! Що ж це ви державній монополії впоперек дороги стаєте? Ніколи б не подумав, що такий поважний газда здатний на такі речі».

«Але ж, пане, - боронився я, - то неправда».

Переповідаю йому все по порядку, та, по всьому видко, він того і не слухав.

Нараз спинився навпроти мене:

«Знаєте, пане Проць, я зможу зарадити вашій біді. Лишень послуга за послугу. Чи відоме вам прізвище Сосновий на ймення Петро?»

«То наш колишній учитель».

«Певно, відомо й те, що нині він мешкає у Львові і дуже прихильно ставиться до пана. Отже, просив би поїхати до Львова принаймні на тиждень...»

«Але ж...»

«Ви про гроші? - не дав мені докінчити пан. - Можете не хвилюватися - їх вам дадуть. За цей час будете зустрічатися з Сосновим, розізнаєте, де він із своїми колегами зустрічається, про що вони говорять, і розкажете все це мені. Зробите так, то не тільки кари за тютюн не матимете, а й винагороду отримаєте...»

«Най пан собі затямить, - відповідаю твердо, - ліпше з торбою у світ піду, ніж своє добре ім'я зганьблю!»

«Марш звідси, бидло!»- несамовито закричав панок біліючи.

- Гарно ж тоді пани забавлялися, - перегодом кажу я.

- А ви гадаєте, - запалює люльку Василь Іванович. - Тепер настільки люди до добра звикли,

що й нікому в гадку не прийде, яка то злидота на цих землях товклася. Чого далеко ходити - в нашому селі що ми колись мали? Церкву, де піп втовкмачував у в хлопські голови, що все від бога і, мовляв, зло на грішній землі окупиться раєм на небі. Була й корчма! Там ти вже міг своє горе втопити в чарці, а решта - на те ти й хлоп, аби по-чорно-му робив і не мав з того ніякого зиску. Тепер, ви самі бачили, нова школа, Будинок культури, сільмаг. А лікарня? Чоловіче, такої лікарні, як тепер у нас, у самому Станіславові не було!..

Дощ ущух. Вечірні сутінки вже зазирали у вікна. Нанашко засвітив лампу, потім ліхтарика й пішов оглядати своє газдівство.

- А ви стеліться на розкладайці, - обернувся до мене на порозі.

- Ще рано, піду подивитися на вечірні гори.

- Як собі гадаєте, - відповів на те й причинив за собою двері.

Вранці я прощався з господарем.

- Приїжджайте ще, - казав він мені.

- Обов'язково, Василю Івановичу. Лишайтеся дужим і здоровим!..