МАМА

– Це ваш син?! – лікар не міг приховати здивування, побачивши посеред розкішного помешкання вбогого хлопчиська-волоцюгу, якого поклали на обшитій тисненим оксамитом канапі. Зношений одяг ледь приховував гострі випнуті ключиці, а тонкі пальці були вщент обмазані різнокольоровими фарбами. Та попри жалюгідність вбрання хлопець був доволі миловидним. Витончені риси обличчя обрамляла білява хвиляста шевелюра. Прозора бліда шкіра свідчила про аристократичність походження. Лікар сів поруч чудернацького пацієнта, взяв його руку в свою, прощупуючи пульс, із запитанням в очах подивився на господиню – надто разючим видавався контраст між хлопцем і тим, що його оточує.

– Він – безпритульний. Його мама – алкоголічка, і він часом приходить по їжу. Я знайшла його під дверима, – струнка, підтягнута, мов виноград до сонця, жінка нервово крутила ґудзик на шовковому пеньюарі такого ж пурпурового кольору, як і канапа, де майже бездиханно лежав непритомний приблуда. Вона була схвильованою, і довгий витончений мундштук із сигарою дрібно дрижав у її тонких продовгуватих пальцях.

– Що в нього з руками? – упевнившись у присутності пульсу, лікар обережно, наче дитяча рука могла ковзнути на підлогу й розкришитися, поклав рученя малому на живіт.

– Він ними малює… Ось… Подивіться, – жінка взяла гладку дощечку, яка стояла поруч, приперта до стіни край порогу, і простягнула лікареві. На дощечці виразними впевненими мазками було накидано орнамент із квітів.

– Гарні хризантеми, – лікар уважно роздивлявся малюнок. – Він і справді здібний. Чому ж ви не купите йому пензля?

На стінах висіло безліч чудових робіт відомих майстрів, на які лікар звернув увагу лише зараз. Власне, картини були не тільки на стінах, а всюди – лежали, стояли, приперті до стіни в очікуванні, коли їм знайдеться пристойне місце, а деякі ще загорнуті у папір, нещодавно придбані…

– Бачу, ви великий поцінювач мистецтва. Цей хлопчисько для вас – справжній скарб.

– Його талант спадковий. Передався йому від матері, – жінка граціозно струшувала попіл у інкрустовану сріблом попільничку.

– Нічого не розумію…

– Міріам… Міріам Коне… – задумливо й ледь не пошепки, наче таємниче заклинання, повідомила колекціонер. – Його маму звати Міріам Коне… Ще не так давно її іменем кишіли шпальти всіх газет… Визнання – дуже небезпечна річ… Зазвичай призводить до нервових зривів, алкоголізму, наркотичної залежності, врешті-решт – психіатрична клініка і жалюгідне прозябання в очікуванні кінця… Типовий випадок…

– То чому ви не придбаєте хлопчику пензлів? – повторив запитання лікар.

– Що б я йому не купила, мама все одно продасть за безцінь чи виміняє на пляшку дешевого шмурдяка. Єдине, що вона не може поцупити, – це фарби, які малий, щойно приносить додому, як тут же розмішує. Розведені фарби не користуються попитом навіть у закупівельників мотлоху, – у жінки гуляли, порушуючи симетрію обличчя, маслаки, і лікарю здалося, що вона не каже всієї правди…

– А малюнки, створені таким незвичним способом, набувають подвійної, ледь не унікальної вартості, чи не так?

Лікар видобув із саквояжа скляні слоїчки з прозорою рідиною і наповнив шприц. Пацієнт не виявляв жодних видимих ознак життя. Врешті, нащупавши ледь пульсуючу жилку на зворушливо піддатливій руці, лікар зробив укол і полегшено зітхнув:

– У хлопця повне виснаження організму. Я ввів йому вітаміни і глюкозу, далі дамо снодійне, і коли він прокинеться, можете спробувати його погодувати, але зовсім трошки, поступово збільшуючи порцію… То як же він знайшов вас? – лікареві не давала спокою чудернацька історія.

– Я сама його знайшла… Випадково натрапила… На блошиному ринку… – жінка підійшла до різьбяного, ручної роботи, стола з червоного дерева і взяла в руки витончений, не менш коштовний за попільничку, срібний портсигар… Руки дедалі більше тремтіли – розмова ставала їй відверто неприємною. – Я люблю гуляти блошиним ринком – там можна натрапити на безліч цікавих речей… Зазвичай люди, котрі намагаються їх позбутися, не здатні визначити справжню вартість… Цей хлопчик продавав натюрморти, наївно видаючи їх за мамині… Подивіться уважно… В куточку помітні ініціали – М. К. Саме так підписувала свої роботи Міріам… Але тільки знавець може знати, що вона вже давно нічого не малює… Малий думав, що таким начебто безхитрісним ошуком приверне увагу покупця до свого краму… Й дотепер я вдаю, начебто не знаю, хто справжній автор малюнків… Він просто приносить роботи і каже: «Мама просила передати… Правда, гарно?». Дотепно, що й казати… Скільки я боргую за візит? – всім своїм виглядом жінка давала знати, що розмову закінчено…

Незважаючи на вишуканість і шарм, лікареві чомусь ця жінка була неприємною… Він не міг наразі проаналізувати чому саме… Може надмірною стриманістю, що межуює з цинізмом…Хто зна… Він поскладав напівспорожнілі слоїчки у саквояж, зняв гумові рукавички і сказав:

– Купіть йому краще пристойний одяг… І пензлі… Я зайду завтра ще раз оглянути пацієнта… Всього доброго….

* * *

Міріам лежала на збитому з дощок ліжку і тихо стогнала. Брудне оббльоване простирадло, збите в клубок, вилучало такий сморід, що хотілося блювати ще і ще… Її вивертало, та крім жовчі й розтинаючих болем спазмів нічого не виплюскувалось назовні – шлунок давно був порожнім. Такі хвилини були найгіршими у її житті – коли вона ненадовго приходила до тями і здатна була взріти все, що її оточує… Власне, окрім бруду й смороду її давно вже нічого не оточувало – все, що мало хоч якусь вартість, давно було спродано чи виміняно на спасенну рідину… Розкішне колись волосся, яким вона неабияк пишалася, нагадувало розколошкану від тривалого вжитку губку, а напіврозщіпнутий через нестачу ґудзиків халат оголював колись бездоганно привабливі й стрункі, а наразі потовчені, чорні від синців ноги… Спідньої білизни на ній не було…

Неймовірними зусиллями Міріам розкрила очі, але від цього її безкровне лице не набуло людських рис, додавши лишень болю… Несподівано щось пригадала і, перевернувшись на бік, потягнулася рукою до зіжмаканого у кутку простирадла… Нарешті нащупала те, що шукала і, видобувши з-під мотлоху пляшку, яка виявилась порожньою, розлютилася…

– До біса!!! – У відчаї жбурнула вбік відчиненого приземкуватого віконця… Не долетівши за призначенням, пляшка цоркнула об бетонну підлогу і з брязкотом розлетілася на друзки.

У Міріам починалася істерика, і збентежений шепіт поступово переростав у звіряче підвивання:

– Що ж робити? Куди втікати?!!! Щурі, щурі, навколо – самі щурі!!! Ще трохи й вони мене з’їдять, розпотрошать на дрібні шматки, як звичайнісіньке лайно. Ніхто мене не врятує, нікому я не потрібна… Хіба що Лука… Лука… Де мій Лука?!!! Він єдиний може мене врятувати… Синочок мій ріднесенький, кровиночка ненаглядна!!! Рятуй мене від цих огидних тварюк!!! – Міріам обводила жахким поглядом підвал, в який давно через відсутність їжі не заглядало, окрім сина, жодне живе створіння… Проте пацюки ввижалися їй усюди: у смердючих, повних битого скла закутках, на вкритій цвіллю вологій стелі, попід хиткими дверима, що ніколи не зачинялися ключем, а просто підпиралися знайденою на смітнику каменюкою…

– Лука! Лука! Допоможи мені!!! – благала Міріам, та навколо бриніла тиша… – Де ж він запропастився? Мабуть, знову пішов збувати свою мазанину… Лука, годувальнику мій!!! Я потребую ліків!!!

І знову тиша, тільки вода, що лунко цяпала у заіржавілий рукомийник, краяла ту тишу, спотворюючи злістю розгублене жіноче обличчя… Цяп-цяп… Я тут, твоя мука… Цяп-цяп… Впусти мене, свою смерть…

Напружившись, підвела безсиле тіло з ліжка – ось вона, жахлива реальність… Навіть немає що збути барахольщикам, окрім розхитаного стільця й стола, вкритого засохлими залишками фарб, та ще брудної, давно не вживаної електроплити, яку притягли колись співчутливі сусіди… Плиту, щоправда, можна здати в металобрухт, та де ж взяти сили, аби витягнути її з підвалу?

Міріам похитуючись пошкандибала до рукомийника і відкрутила кран… Набрала жменю води, ще одну, ще… Поволі прийшла до тями… Ні, ще не смерть… Обмила обличчя, глянула на себе у скельце – залишок від розбитого люстра.

– Попри все я ще нічого, – розглядала себе у те скельце, немов хотіла взріти там бодай щось від минулої вроди, та окрім величезних зболених очей не зосталося нічого. Те, що бачила, не нагадувало людські риси… Намагалася розчесати напівбеззубим гребінцем скуйовджені пасма, та марно… Розлютилася, зламала куций гребінець навпіл, зібрала у клубочок солом’яні стрепіхаті залишки й, запхавши брудні ноги у подерті капці, подалася на вулицю…

* * *

– Ні, Міріам, ні… Нічого я тобі більше не дам… Терпець урвався, – товстий лантухоподібний Дюло сперся огрядним тілом на шинквас, широко розставивши руки, наче ця напівбожевільна відвідувачка могла несподівано перемахнути через дерев’яну перегородку і, поцупивши щось із краму, дременути геть. Він був насторожі, не зважаючи на те, що відвідувачка ледь трималася на ногах… Кілька нетверезих чоловіків-роботяг, потягуючи з величезних кухлів тепле несвіже пиво, з цікавістю спостерігали за дійством…

– Дюло, прошу тебе, останній раз…

Жінка ледь не плакала, тримаючись з останніх сил – оті важкі кухлі з пивом доводили її до сказу, проте господар кнайпи був непохитним:

– Я не вірю жодному твоєму слову, Міріам! Торазу ти теж говорила, що востаннє, і я тобі повірив… А твій малий гівнюк, вторгувавши гроші за свої бездарні картинки на базарі, ані не заглянув до мене, аби покрити твої борги… У нас тут не благодійний фонд… Іди звідси, інакше я власноруч витягну тебе геть… Все, що ти робиш – псуєш репутацію пристойного закладу…

Вузькі, мов щілини, очі, випромінювали гнів, знищуючи всі сумніви щодо войовничих намірів господаря, а багряні щоки роздувалися, мов ковальські міхи, все загрозливіше… І тут Міріам вдалася до останнього… Безпристрастно дивлячись власнику забігайлівки просто у вічі, вона поволі підтягнула й без того куценький брудний халатик догори, аж допоки всім присутнім не стало зрозуміло, що спідньої білизни на ній нема.

Публіка неабияк пожвавилась, а господар, здавалось, от-от лусне від люті:

– Геть звідси, хвойдо! – волав він, та розпашілі від видовища й пива роботяги не дали йому зупинити принизливе дійство.

– Дюло, зачекай… Нехай покаже, на що вона здатна… Трахнути її – не трахнеш, бозна яку заразу підчепиш, а подивитися можна… Це ж справжній цирк!!! А ми тобі виручку пристойну зробимо – тут, як бач, одного пива замало буде!!! Нехай затанцює нам стриптиз, а ми – так і бути – пригостимо її, але при умові, що буде старатися…

На якусь мить у кнайпі запанувала тиша. Дюло блискавично метикував, скільки кухлів зіпсованого пива йому поталанить збути, якщо дасть «добро» на все, що відбуватиметься…

Міріам притихла, до кінця не збагнувши, що від неї вимагають… І тільки тоді, коли підбадьорені згодою господаря волоцюги почали голосно галюкати, підганяючи її до дії («Давай, ну ж бо… Відпрацьовуй як слід своє пійло, але так, щоб всі могли розгледіти… Давай… Чому стоїш? Зараз передумаємо…»), раптом до Міріам прийшла свідомість: «Що ж відбувається?! Отож її, талановиту малярку, якою пишалося все місто, виставляють на ганебне посміховисько?!!! Їй, про яку складали справжні хвалебні оди, про яку писали всі газети, яку називали найталановитішою майстринею сучасності, оці необтесані мужлани напідпитку хочуть вчинити принизливий самосуд!!!» – перелякано, мов зацькований звір, ковзала поглядом по присутніх, сподіваючись віднайти бодай одне обличчя, не спотворене тваринним бажанням, та, окрім принизливої хтивості, не зустріла нічого…

З бочки на шинквасі зашипіло, переливаючись за скляні крайки кухля, пиво, і подобрілий Дюло, підрахувавши подумки очікуваний навар, поблажливо сказав:

– Ну що ж… Раз так просять, то давай, – віднайшовши десь порожню пластикову пляшку, Дюло відставив убік кухоль із пивом, даючи тому осісти, і почав набирати пійло у пляшку з-під ситро. Міріам, мов зачарована, дивилася на жовту каламутну рідину. Господар підбадьорюючи кивнув на пиво. – Це я тобі набираю….

В голові у Міріам помутніло…

– Що ж… Раз так хочете, падлюки, я вам влаштую… Я вам таке влаштую, що й не снилося… Таке, якого ви не бачили у своєму житті й не побачите більше ніколи… Таке, що вам довго снитиметься ночами, і тоді ваші відразливі грубі примітивні жінки дивуватимуться, чому у вас серед ночі стається несподівана ерекція, приписуючи дивовижний факт собі у заслугу… Тварюки…

Погляд став свідомим, навіть зосередженим, наче несподівано відкрилось друге дихання й невідома могутня сила запалила вогнем її давно згаслі очі.

– Коли ж це я востаннє танцювала? Готвальд… Так-так… Це було з Готвальдом… Так давно, здається, у минулому житті… Він запросив на латиноамериканську вечірку, і ми цілу ніч танцювали сальсу… Це була найкраща ніч у житті… А потім… Потім трапилось те, про що не треба згадувати… Не можна згадувати, бо знову почнеться істеричний напад… Отже, треба згадати тільки сальсу, відновити у пам’яті ритм… Па-па, па-па-па, па-па…

Міріам випросталась, витягнула тонку лебедину шию, підносячи підборіддя високо догори, наче пава, що згорда розглядає поцінювачів її краси… Відвела голову трохи вбік, як вимагає того танець… Простягнула вперед, до уявного партнера, руки. Ступила крок, другий, третій, ледь чутно, пошепки карбуючи ритм…

– Па-па, па-па-па, па-па… Отак, Готвальде, отак… Веди мене у танок… Веди мене крізь танок у пекло…

Оточуючі завмерли… Не брязкали кухлі, не диміли цигарки, на мить зупинилося дихання… Штиль… Такого не чекали… Мов заворожені, дивилися на дивовижний танок невагомої від злиднів жінки у розлізлих капцях і брудному халатику, який уже не було потреби піднімати, бо ж і так годі було відвести очей…

– Па-па… Па-па-па, па-па… – вона кружляла чітко, не розгойдуючись, карбуючи кожен крок, наче танцювала цей танець безліч разів… Руки не опускала – вела партнера, і щаслива посмішка торкнулася її безкровних уст – вперше за довгий час. Ще б пак, у цілій залі для неї не існувало нікого… Лишень вона і Готвальд…

Танок скінчився… Панувала мовчанка… Не наважувалися ані галюкати, ані аплодувати… Хтось несміливо прокашлявся, хтось наважився таки запалити цигарку… Міріам підійшла до шинквасу, мовчки взяла пляшку з жовтобрудним пійлом, яку Дюло обіцяв їй презентувати, і, не дивлячись ні на кого, вийшла на вулицю… Їй було байдуже до розмов, які поволі оживали у притихлій кнайпі за її спиною:

– Гарна баба, до біса…

– То й що з того, як вона – алкоголічка…

– Вона скоріше на божевільну змахує…

– Кажуть, колись відомою маляркою була…

– Зрозуміла річ… Всі генії не сповна розуму…

– Та ні… Там інше… Кажуть, мужик її довів…

– Ну це вже зовсім нісенітниці… Чому баби у всіх своїх гріхах звинувачують мужиків?

– Бо слабкі…

– Але все одно гарна… Її б вичухати і ще ого-го…

– Її, як бач, вже сам Пан Бог вичухає… Іншому, гадаю, не під силу…

– Шкода…

* * *

Сувора жінка, яка знайшла непритомного хлопчика попід дверима, була вкрай здивована, що ставалося з нею рідко, бо знесилений голодом маленький голодранець, не приходячи до тями, всміхався!!! А тим часом Лука бачив сон…

«…Сонячні промені заливають кімнату світлом… Легесенька фіраночка-тінь, мов виткана з повітря, вібрує від доторку вітра… З тераси, густо обсадженої бегоніями, мальвами та флоксами, доноситься рідний голос:

– Лука, Лука, йди-но, подивися…

І він, білочубий, голубоокий, наче янгол з різдвяної листівки, виринає на той поклик із дверей і довірливо всміхається світові… Світ – то його мама…

– Як тобі? Може варто додати охри, а тут накласти ще кілька мазків для контрасту? – мама уважно розглядає малюнок і переводить погляд на стіл, де у глиняній вазі палає жовта гаряч хризантем. Він так само прикипає поглядом до мольберта, перехилившись через мамине плече, і уважно вдивляється до малюнка. Полотно дзеркально відображає букет навпроти.

– Мамочко, ти знаєш, що я не люблю хризантеми… Я відразу пригадую цвинтар…

– Але Лука… Вони вдаються мені найкраще… З тих пір, як пішов до Бозі твій тато…

– Чому ти знову й знову це пригадуєш?

– Любила його…

– І дотепер?

– І дотепер… Гадаю, вже ніколи й нікого не зможу так любити… Добре, що у мене є ти…

– Ніколи не кажи такого. Ти молода й гарна… Я не заміню тобі тата…

– Гаразд… Ти маленький і не розумієш… Залишимо цю розмову на потім, коли підростеш…

Мама відкладає пензлик, ретельно витерши його цупкою рядниною… Тією ж ганчіркою обтирає залишки фарб із пальців, закриває розпочаті тюбики і пестить йому волосся…

– Все на сьогодні… Цей день я присвячую тобі…

Він ловить себе на думці, що мама випромінює стільки тепла й ласки, що стає незрозумілим, де ховається сонце – у небі, а чи в кутиках маминих очей:

– Мам, я дуже люблю тебе…

– І я тебе, мій маленький…

Вони чимчикують удвох до муніципального парку… Він тримає її за руку й пишається: вона – у пістрявій цвітастій сукеночці, у крислатому солом’яному капелюшку, з-під якого розсипається пшеничне хвилясте, як у нього, волосся…Всі їм вітаються:

– Доброго ранку, Міріам!!! Як справи?

– У нас все гаразд… Як ваші дітки?

– Розбишаки, що й казати… А на вашого мило глянути…

– Не засмучуйтесь… Всі вони в такому віці непосидючі… Це минуче…

– Вітаємо, Міріам!!! Коли виставка? З нетерпінням очікуємо вернісажу!!!

– Наступного тижня… Буду рада вас бачити…

– Міріам, ви, як завжди, розкішна!!!

– Облиште… Я – звичайнісінька…

– От я й кажу!!! Як зазвичай розкішна!!!

У міському парку мандруючими циркачами напнуто величезний смугастий намет… Треновані макаки, як з’ясовується, вміють їсти з руки і кланятися у знак подяки… Розумний поні повсякчас присідає на колінце, запрошуючи покататись… З ледачим товстим пітоном можна зробити світлину…

– Мамочко, ти тільки глянь!!! – мавпочки у хрустких, мов загортальний папір, балетних пачках, вправно перебирають ніжками на великій барвистій кулі, роблячи сальто…

– А отам, отам!!! Дивися!!! – кремезний дядько у мисливському вбранні тримає на рамені великого поважного птаха з хижим дзьобом, а в руці – маленьку перелякану мишку, на яку відгодований птах не звертає уваги.

– Мамо, ти розповідала, що яструб – то хижак, а цей, глянь, зовсім ручний!!! Я теж хочу мати такого яструба!!!

Дядько-бородань з птахом на плечі нахиляється і каже у вухо:

– Затям, хлопчику, яструб підкоряється лишень тому, у кому відчуває силу та міць, дужчу за його особисту… Спочатку ти маєш виховати силу у собі, а далі спрямувати її на птаха…

Трохи переляканий і спантеличений, шепоче мамі, аби не чув дивний бородань:

– Може тоді… Бодай папужок? Принаймні, я матиму про кого дбати… Я дуже хочу про когось дбати…

Мама знову пестить його чуприну, і від того доторку він забуває усе на світі! А тим часом великий дядько, оперезаний поясом-патронташем, дає напутню пораду:

– Аби приручити до себе створіння, синку, треба добре усвідомити відповідальність за нього… Кожна жива істота прагне бути потрібною комусь… У цьому – сенс життя…

Вечір… Йдуть на цвинтар… Там – тато й бабуся… І ще незайманий клаптик землі поруч… Для кого б це? Бабуся вмерла від старості, тато – від хвороби… Мама – молода й здорова, отже, не варто перейматись, бо ж від однієї думки можна гірко заплакати… Не треба про це думати…

Сідає собі на дерев’яну лавицю поруч й спостерігає, як мама ділить оберемок намальованих вранці хризантем навпіл… Мостить квіти у розтяті пластикові пляшки… Ні… Він не любить хризантем… Вони пахнуть смертю…»

* * *

Міріам виснажено пленталася додому, притискаючи до грудей велику пляшку шмурдяка… Заробила… Неймовірними зусиллями стримувалася, аби по дорозі не пити – знала, що варто пригубити і впаде, й кожен з огидою штурхатиме її ногами, аж допоки не повернеться Лука й тягтиме її на собі додому… Її Лука… Де ж він запропастився? Чому його так довго нема? Дотягнулася, похитуючись від втоми до підвалу, і, ледь переступивши поріг незачинених дверей, припала до пійла:

– О-о-о… Ця блаженна мить!!! Де ділися щурі по стінах? Повтікали… Мабуть, сплять… Можна скористатись спокоєм і задрімати, – упала знесилено на дощате тверде ліжко і поринула у марево…

* * *

«Готвальд… Готвальд… Звідки він взявся? Виставка… Вернісаж… Її вернісаж… Ніхто не передбачав, що останній… Вона була на вершині успіху…

– Ви перевершуєте будь-які сподівання, Міріам!

– Вашим соняшникам міг би позаздрити сам Ван Гог!

– Ваші квіти, Міріам, здатні говорити!

– Яка експресія, який шарм, поєднання непоєднанного!

Їй огидно було слухати отих смішних «поцінювачів» мистецтва, що вдавали з себе знавців… Вона ж бо добре знала, що найбільше й по-справжньому їх захоплюють лишень власні переберії, які демонструються тут же, на її вернісажі… Намагалась пригадати, на кого ті люди схожі… Пригадала… На мандрівних паяців у парку, де була нещодавно з Лукою… Але ж ті потішали дітей задаремно й безхитрісно…

Одна вона не звертає увагу на зовнішні принади… Її переберії – ось вони, на полотнах, найпривабливіші, найкоштовніші для неї й наймиліші… Ніхто й не помічає, що вона почувається незахищеною, наче голою, бо ж всю душу випили з неї оті полотна…

Отже, Готвальд… Звідки взявся він у її житті, яке так швидко сплюндрував? Так-так… Саме там, на вернісажі, вона побачила його вперше і здивувалася, адже він здався їй не таким, як усі… Підійшов без помпезності й офіціозу, простягнув по-приятельськи руку і сказав:

– Давно мріяв із вами познайомитись… Мене звати Готвальд…

– Невже й справді Готвальд? Дивне ім’я… Здається, був такий поет чи революціонер-дисидент….

– Й справді був… Мене ж на його честь і назвали, – засміявся. – Моя мама – вчителька історії – так була захоплена власним покликанням, що вирішила назвати дитину видатним прізвищем… Вона мріяла про те, що я стану політиком чи істориком, а коли цього не трапилось, пожалкувала, що я з’вився на світ…

– Зараз, сподіваюсь, не жалкує?

– Зараз? Мами вже нема. А я присвятив себе справі, де історичні дати та події втратили сенс… Адже все, що створено рукою митця, належить вічності…

– Ви малюєте?

– На щастя, ні. Я надто амбітний, аби задовольнитись місцем посереднього художника серед провінційних малярів. Інша справа ви, Міріам… Ви – така молода, а вже пізнали солодкий смак слави….

– Облиште…

– Не облишу… Повірте… Я розуміюся на багатьох речах… І не зважаючи на суто комерційну цікавість до мистецтва, повірте, володію витонченим смаком…

* * *

А потім? Що ж було потім? Він раптом з’явився попід її вікнами… Стояв перед терасою й по-приятельськи, мов старий добрий знайомий, гукав:

– Міріам!!! Дивіться, що я вам приніс!!! Це пристойна натура для нового шедевру!!!

В руках – оберемок розкішних польових квітів. Навіть не здивувалася, начебто чекала:

– Яке розмаїття!!! Несіть мерщій сюди! Я спробую впіймати мить, поки вони дихають росою…

Так-так… Саме тоді дивно защеміло усередині… Хоч і стало соромно за себе, адже серце заніміло з того часу, як поховала чоловіка… Та квіти вимагали уваги… Тим часом він вже стояв у дверях – свіжий та пахкий, як принесений ним букет… Білосніжна сорочка, ледь оголені засмаглі груди, сандалі на босу ногу, відкрита доброзичлива посмішка. Він і справді не такий, як інші…

– Обережно, Готвальде, прошу… Несіть сюди… Отак… У цю вазу… Благаю, не струшуйте з них вологі краплі, – хапалася за пензлик, вичавлювала, змішуючи, з тюбиків фарби, а він мовчки й зачаровано спостерігав за таємничим дійством… І тільки тоді, коли основні штрихи були нанесені, вона згадала про його присутність й обернулася:

– Як ви здогадалися?

Він не знав, про що мова – чи про те, де вона мешкає, чи про те, що саме цих квітів, куплених похапцем щойно за рогом, їй бракувало, аби розпочати нову роботу…

– Я не здогадувався… Я знав…

Раптом на порозі з’явився Лука, і Готвальд, не дивуючись його появі, по-дорослому потиснув руку:

– Ти знаєш, що твоя мама – талант?

– Ходімо, я покажу вам папужок… – Луці він сподобався одразу. – Ота з зеленим чубом і блакитним пасмом – Марія… А той, що з краваткою і жовтавим хвостом, – Йосип… Так звали мого тата… Бачите? Він милується Марією, точнісінько так, як тато колись милувався мамою…

– Гадаю, твоєю мамою здатен замилуватись кожен існуючий на світі чоловік…

– Авжеж… Моя мама дуже гарна… Ви теж у неї закохалися?

– А покажи-но мені, які з маминих картин – твої улюблені?

І Лука тягнув Готвальда за руку з кімнати до кімнати, показуючи те, чим безмежно пишався:

– Мама – молодець… Вона ці картини нікому не продає… Каже, що залишає їх мені у спадщину… Але я знаю, що вона й сама їх дуже любить… Часом, коли, як їй здається, ніхто не бачить, вона довго розглядає їх, милується… А знаєте що? Я вам розповім одну таємнцю… Тільки нікому-нікому не кажіть, – Лука сіпав Готвальда за рукав, вимагаючи нахилитись, аби ніхто не почув. – Мама лишень з вигляду така впевнена й незворушна… Але насправді вона дуже самотня і любить тільки мене… Отаке-то… І якщо вона вам по-справжньому подобається, закохайте її у себе, добре? – з надією заглядав новому приялетеві у вічі.

– Добре, – відповідав цілком серйозно Готвальд.

– Обіцяєте? – перепитував, аби остаточно впевнитись, Лука.

– Обіцяю…»

* * *

Лука не хотів прокидатись… Його сни заполонили зболілу душу і наповнювали світлом майже бездиханне, ледь жевріюче життям тіло… Він хотів зостатися у тих снах і ніколи не повертатися у дійсність…

«Білосніжна хрустка постіль пахне ягодами й маминими руками… Оті пахощі відчутні навіть у сні… До них приєднуються незнайомі звуки й змушують насторожити слух… Невже пташині голоси?! Але ж це не звичне муркотіння голубів, що зазвичай злітаються на терасу, аби зклювати заздалегідь накришений ним хліб! Хтось настирливо вовтузиться на підвіконні, вимагаючи уваги!

Розтулює очі і відразу заплющує знову, не в змозі повірити у побачене, бо ж якщо це сон, то занадто чудовий… Голоси не зникають, і, остаточно прокинувшись, прикипає поглядом до шиби: на зігрітому ранковим сонечком підвіконні – казкова із заокругленим куполом клітка… А в тій клітці – двійко омріяних папужок… Звично, наче живуть тут сто років, видзьобують у прилаштованих на звивистих ґратах годівничках зернята й голосно теревенять…

Лука зривається на рівні ноги і кидається на терасу… Мама, забувши про горнятко з недопитою кавою, завзято припасовує чисте полотно на підрамник, аби незабаром заґрунтувати й розпочати нову роботу…

– Мамо, ти у мене найкраща у світі! – міцно притискається до слизького прохолодного шовку, охопивши крихку мамину постать пухкими рученятами… І так, обійнявшись, довго стоять, переповнені величезною радістю…

– Ти саме таких хотів? – перепитує, не в змозі відірватися від найріднішого створіння у світі.

– Я про таких навіть і мріяти боявся, – роздмухував, бавлячись, складки маминого пеньюара.

– Тепер ти матимеш про кого дбати, і життя набуде нового змісту…

– Авжеж… Я вчитиму їх розмовляти… Треба вигадати їм імена…

– Ймення – доволі серйозна річ… Кажуть, як істоту назовеш, такий характер і матиме…

– Тоді давай назвемо їх так, як звали бабусю і тата – Марією та Йосипом. Тоді нам здаватиметься, що вони завжди поруч з нами…

– Гаразд… Отже, вітаємо вас у нашій дружній родині, Маріє та Йосипе. І нехай ця домівка стане вам жаданою та рідною…

Щойно вихрещені папужки схвильовано мотляли врізнобіч голівками…

– Мамочко, тепер я знаю, що таке справжнє щастя…»

* * *

«Готвальд… Готвальд… Що ж трапилось? Чому все пішло шкереберть? Адже він, здавалось, був по-справжньому закоханий у неї… Й справді здавалось, але це з’ясувалося згодом… А тоді… Тоді вони стали нерозлучними… Готвальд навідувався щодня, мовчки спостерігав за роботою, а далі вони йшли гуляти… Лука спочатку супроводжував їх, але з часом, потай змовившись із Готвальдом, відмовлявся й залишався вдома розважати папужок… Часом надходив незрозумілий сум, особливо коли Йосип-небіжчик з’являвся у сні… Проте Готвальд умів заспокоїти:

– Міріам, радосте моя, ти надто молода й приваблива, аби присвятити себе пам’яті того, кого вже ніколи не повернеш…

Вона погоджувалась…

Часом заводив мову про картини, що прикрашали стіни її з Лукою світлої просторої квартири:

– Чому ти не хочеш їх продати, Міріам? Є люди, які згодні чудово за них заплатити… Ти враз станеш багатійкою і намалюєш сотні нічим не гірших картин…

– Те, що я хочу продати, я виставляю на вернісаж… Але у світі існує дещо таке, з чим людина не готова розлучитися до кінця життя, – чомусь ці розмови були їй неприємними…

– Незабаром до міста повернеться з-за кордону одна дуже заможна пані, яка має неабияку цікавість до талановитих митців… Я міг би замовити за тебе слово.

– Ні, ні й ще раз ні…

І він припиняв розмову, аби невдовзі розпочати її знову… Аж допоки одного дня розпашілий від збудження Готвальд не з’явився на порозі й заявив:

– Міріам… Я хочу запросити тебе на вечірку, де буде багато танців і веселощів… Ти одягнеш свою найкращу сукню і почуватимешся справжньою королевою…

– Але ж… Я не пригадую навіть, коли востаннє танцювала…

– Жодних «але ж»… Ми йдемо на вечірку, що триватиме до ранку…

– А як же Лука? Я ніколи не залишала його самого…

– Я вже про все домовився. Про Луку подбають мої добрі знайомі, і вранці ми його заберемо…

Готвальд був непохитним…

А далі настав вечір… І вона, неперевершена талановита Міріам, стала справжньою королівною балу… Сальса… Вони танцювали сальсу всю ніч… Без упину, начебто скинувши з себе водномить з десяток років… Її яскраво-багряна сукня зливалася з кольором терпкого чілійського вина у келихах, яке лилось рікою… Десятки хтивих чоловічих очей супроводжували кожен її порух, кожен крок у танку, та вона окрім Готвальда, який впевнено її вів, не помічала нікого… Па-па, па-па-па, па-па… Здавалося, вона народилася з сальсою у серці, всотала ритм ще з молоком матері і пронесла жагу до танцю дотепер, не підозрюючи про її існування…

– Я пишаюся тобою, – шепотів на вухо, і їй хотілося кружляти ще й ще, аби без останку заполонити його серце…

– Ти люби мене, – відповідала, вдячно заглядаючи йому у вічі…

Додому він ніс її на руках… До себе додому…Вона голосно сміялася, перекинувши босоніжки за плече, і тішилася, мов дитина:

– Я давно так не розважалася… Востаннє, мабуть, на випускному вечорі у школі, коли мама довго сварилася, коли я повернулася додому понад ранок…

– А як же твоє весілля?

– Весілля? Готвальде, милий, коли ми побралися з Йосипом, він уже нездужав і було якось не до веселощів… Він знав, що приречений, і я теж про це знала…

– Тобто ти свідомо вступала в шлюб, знаючи, що незабаром станеш вдовою?!

– Я не могла його покинути через хворобу… Це означало би зраду… Я його любила… І ті недовгі роки, які ми прожили разом, були найщасливішими у моєму житті…

– Гаразд… Не будемо про сумне… Сьогодні – наша ніч… І ніхто тебе не сваритиме за пізнє повернення додому…

Він вправно, однією рукою, не випускаючи її з обіймів, відчиняв двері свого помешкання і обережно вкладав її на прохолодне шовкове простирадло… Роздягав, приговорюючи, мов до малої дитини:

– Дай мені ніжку. Отак… Дай мені другу… Знімемо панчішки… Добре… Наші ніжки змучились сьогодні… Тааак… Піднімаємо ручки… Добре… Вивільняємо рукавчик… – здавалось, вона от-от заплаче… Не могла пригадати, коли востаннє відчувала чоловіче тепло і ласку…»

* * *

Міріам розплющила очі. З них котилися сльози… У п’яному мареві вона пережила ту ніч знову, та так явно, начебто це все відбулося з нею вчора… Відразу не могла збагнути, як могла опинитися у брудному захаращеному приміщенні – прохолодний доторк шовкового простирадла ще пестив її тіло… Знову закопошилися по кутках щурі… Вона ж боялася їх з дитинства, а тут вони шурхотять і шурхотять, ніби чекають на її кінець, аби обгризти кістки – все, що від неї залишилося… Луки нема… Що з ним трапилось? Він ніколи не покидав її так надовго… З тих пір, як їхнє життя перетворилось у пекло… Обіцяв не раз:

– Мамочко, я ніколи-ніколи тебе не покину… Я дбатиму про тебе, як дбав про своїх папужок… Пам’ятаєш, що казав дядько колись у парку? Кожній істоті необхідно відчувати себе потрібною…

Бідний Лука… Останнє, що він виніс із дому, аби вторгувати бодай якусь копійчину, це були його папужки… Він тримався до останнього, аби не видати розпачу…

– Їм буде добре у нових господарів, набагато краще, ніж у нас… Їх ретельно годуватимуть, вони бачитимуть сонечко, а не наш темний підвал, – заспокоював її, чи то пак себе… Не здогадувався, що вона підглядатиме за ним із маленького приземкуватого віконечка – єдиного, яке сполучало їх із зовнішнім світом. Інакше стримався б і не розплакався навзрид, щойно вийшов з кліткою на вулицю, крокуючи до блошиного ринку…

– Тобі треба ходити до школи, – казала йому, коли зрідка верталася до тями. – Всі діти ходять до школи…

– Я не такий, як усі… Я – твій годувальник…

– Що ж ти будеш робити, коли виростеш?

– Малювати, як ти… – і він сідав до столу, шліфував рапатою щіткою, знайденою на смітнику, дерев’яну дощечку, безліч яких валялося неподалік міської лісопилки, ретельно протирав її сухою ганчіркою, розводив фарби і брався до роботи… Його пальчики нагадували веселку – кожному він присвячував інший колір.

– Де ти береш фарби, Лука?

– Мені їх купує одна жінка, яка має цікавість до моїх робіт… І фарби, й розчинники… Я зустрів її на ринку, і вже знаю, де вона живе… Коли вона довго не приходить, я сам іду до неї й чекаю під дверима, допоки надійде… Вона вимінює на фарби й на їжу все, що я малюю, уявляєш?

– А чому ж вона не купить тобі пензлі?

– Я ніколи про це не просив… Фарби й розчинники – це все, що мені потрібно, аби стати знаменитим – таким, як ти… Варто тільки вирости, і ми знову заживемо, як колись…

Він підходив до неї, тулився і знову повертався до роботи, надихнувшись маминим теплом… Він був єдиною істотою у світі, яка не мала до неї огиди…

– Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… – Міріам повторювала фразу, мов лічилку, яку годі викинути з голови. – Як же вона могла забути про розчинники?!!! Її знавіснілий погляд бігав по напівпорожньому підвалу й фокусувався на кожному закапелку… Мозок шалено стугонів. – Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… Порожній стіл, на якому закам’яніли залишки фарб і залишились дві дощечки з недовершеним малюнком, ледь торкані пальчиками Луки… Отже, він незабаром має їх завершити… Під столом… Під столом. Ось воно!!! За хиткою ніжкою стола стирчить напівпорожня пляшечка. Розчинники… Розчинники…

Звідки й взялася спритність!!! Міріам, мов дика кішка, кинулась попід стіл, де заощадливою дитячою рукою були приховані залишки смердючої ацетонової рідини…

– Ось… Це те, що треба!!! Небезпечно для здоров’я… Байдуже… Я ж не хочу жити… Правда, Боже, я не хочу жити? – і, без вагань розкоркувавши пляшку, перехилила вмістиме у себе… Амінь…

* * *

Жахіття почалося після тієї ночі, проведеної з Готвальдом… Забравши Луку, він проводжав їх додому… Її очі струменіли коханням, його погляд був незрозуміло заклопотаним.

– Вип’ємо каву? – не хотіла його відпускати.

– Ходімо, Готвальде, погодуємо папужок, – Лука сіпав його за руку.

– Наступним разом… Приїхала ота пані-колекціонер, про яку я тобі розповідав… Вона планує поповнити власну колекцію творами місцевих майстрів і влаштувати грандіозну виставку… Я допомагатиму їй… Отже, до зустрічі?

– До зустрічі…

А за якусь мить вони з Лукою розгублено стояли на порозі власної квартири, не в змозі збагнути, що трапилось… Панував цілковитий безлад… Стіни були порожніми – зяяли білими оголеними квадратами, наче витеклими очицями, волаючи про допомогу. Без картин помешкання видавалось зубожілим, як цирковий атракціоніст, з якого по виставі зняли кумедний ніс, перуку й барвисте вбрання…

– Мамочко, що трапилось?! – Лука мерщій мчав до папужок, які перелякано бились об металеві ґрати. – Хуух… Добре, що живі, – Лука вибігав на терасу і знову дивувався. – Мам, дивися!!! Викрали навіть твою незавершену роботу…

Мольберт так само, як і стіни, мовчки обурювався скоєним, начебто соромився власної оголеної незугарності. Збагнувши, нарешті, що трапилось, Міріам притулилася до дверей, що вели на терасу, й гірко заплакала. Лука заспокоював:

– Мамочко, не плач… Ми знайдемо злодіїв…

– Лука, хлопчику мій… Але ж викрадено все, що у нас було… Я не знаю, як ми житимемо далі…

– Я пообіцяв тобі, що знайдемо злодіїв, значить, знайдемо…

За годину вони стояли під дверима готвальдового помешкання й невідривно тиснули на ґудзичок дзвінка. Ніхто не відгукувався.

– Мамо, він казав нам, що йде зустрічати якусь поважну пані, тож почекаємо до вечора…

Увечері Готвальд не з’явився також, і наступного дня, зранку, діждавшись його під зачиненими дверима помешкання, Міріам розпачливо розповідала про все, що трапилось:

– Готвальде, як же ми будемо далі жити?! Адже забрали все, що у нас було!!!

– Не панікуй, все буде гаразд, – він був напрочуд спокійним, втім, як і належить бути справжньому чоловікові у скрутній ситуації… – У міліцію заявили?

– Ні, я не здогадалася, розгубилася, – розпач Міріам зростав. – Звісно, треба заявити…

– Пізно вже… Ви власноруч знищили відбитки злочинців, не зробивши цього відразу… Не треба було прибирати… Не треба було нічого чіпати… Міріам, я тобі дивуюся… Ти сама у всьому винна…

– Але ж, Готвальде!!! Такого не траплялося зі мною ніколи у житті!!!

– Все що завгодно одного разу трапляється!!! – він чомусь сердився. – Я розумію, що тобі боляче переживати втрату, але життя йде далі… Ти плідно працюєш, і я впевнений, незабаром з’являться на світ нові полотна, не менш вартісні за попередні…

– Готвальде!!! Справа не у вартісності всього, що зникло!!! Ці речі були дорогими мені!!! Це все одно, що хтось несподівано відтяв кавалок серця…

– Ти значно перебільшуєш значимість втрати… Облиш… Починай нову роботу, а я клопотатиму про те, аби якнайшвидше влаштувати тобі наступний вернісаж… Покупець на твої картини завжди знайдеться…

* * *

Міріам пішла… Аби заглушити біль, наполегливо взялася до роботи. Праця відволікала від думок. Проте дивне відчуття, якому не могла дати пояснення, не покидало її ні на мить.

– Щось тут не так… – та не могла збагнути що…

В’їдливий хробачок настирно точив свідомість… Приповзав зазвичай уночі, коли до ранку не могла заснути, копирсаючись у пам’яті і пригадуючи кожен день, проведений з Готвальдом… Особливо зворушливою була та остання ніч, коли ніс її, хмільну й щасливу, до себе додому… «…Цього разу ніхто не сваритиме тебе по поверненню…» Чому ж він так охолов до неї опісля? Щось не складалося докупи… Пусте… Не треба про це думати… Все налагодиться… Робота – ось що рятує від зайвих роздумів… І ледь вставало сонечко, Міріам була вже на ногах… Мольберт вдячно глипав на неї свіжим квадратом полотна…

Готвальд заходив рідше, зсилаючись на заклопотаність, а згодом і зовсім зник… Вогник у її очах згас, і єдине створіння, яке розуміло її глибинно і щиро – це був маленький Лука… Вона не відходила від мольберта, а він вився поруч, намагаючись стати корисним і даючи поради:

– Мам, у тебе раніше квіти виглядали барвистішими, веселішими… Чому ти перейшла на пастелі?

– Знаєш, кожен період у житті митця накладає відбиток на його творчість… Отак і я – мій настрій на полотні… Власне, не тільки настрій… Я вся – у своїх малюнках…

– Мам, коли твій наступний вернісаж?

– Я не знаю… Готвальд обіцяв поклопотати… Треба навідатись до галереї.

Одного дня, відірвавшись врешті від мольберта, Міріам зібралася до виставкового залу. Там кипіла робота – спинаючись на драбинах, майстри завзято розвішували експозицію. Заклопотаний Готвальд давав поради і, здавалось, нічого, окрім майбутнього вернісажу, його не займало…

– Отак… Трохи вище… А тепер лівіше… Більше нахили, аби світло правильно падало… Ні. Не годиться… Знімай… Тут робота втрачає колір… Краще навпроти вікна… Отак… Чудово… Міріам?!!! – помітивши її, збентежився, проте миттєво себе опанував. – Дуже добре, що ти прийшла… Я саме хотів сьогодні заглянути до вас… Розумієш, тут таке… Мені не вдалось улагодити справу з твоїм вернісажем… Ця мадам, що приїхала нещодавно, привезла з-за кордону неабияку колекцію робіт, які належали малярам-емігрантам… Вона наполягала на терміновості показу, адже колекція сама по собі є унікальною… Нічого подібного у нашому місті ще ніхто не бачив!!! Уявляєш, це буде просто сенсація у мистецькому світі!!! А ось і вона!!!

До зали граціозною ходою увійшла висока струнка жінка і попрямувала просто до них. Вона мала років сорок, проте виглядала значно молодшою. Готвальд, захоплено споглядаючи її статуру, кинувся назустріч. Жінка була бездоганною, але увесь шарм і вишуканість одягу не могли приховати холоду, що струменів з її очей…

– От і чудово, – улесливо белькотів Готвальд. – Я давно хотів вас познайомити… Міріам, це…

Проте Міріам вже не чула нічого… Вона бачила жінку, яка змірює її льодяним поглядом суперниці, і розуміла, що їй тут робити нічого… Підкошувались ноги і в горлі стало нестерпно сухо. Вона не знайшла у собі сили дочекатись, аби жінка підійшла впритул. Натомість рвучко розвернулась і рішуче попрямувала до дверей.

– Міріам, зачекай… Міріам…

* * *

Все… Готвальда для неї не існувало… У серці – пустеля… Додому не йшла – не хотілося… Блукала понад річкою – заглядала у воду… Ліхтарі так само топили очі у пошуках дна, та марно… Думок не було, ані відчаю, ні жалю… Незбагненне отупіння, нездатність і небажання усвідомити щойно пережите… Ані ненависті, ані сліз… Цілковита апатія до світу…

Вода у річці притягувала до себе… Каламутна, темна… Мабуть, глибока… А що, якщо… Ні… Не має права навіть припускати такої думки… У неї ж Лука…

Людський гомін десь неподалік вивів із забуття… Товариство хмільних чоловіків біля шинку голосно сміялося, жваво щось обговорюючи… Ось кому весело й безтурботно!!! Й справді, який їм клопіт… П’яному море по коліна… Не вагаючись, Міріам звернула у бік забігайлівки і, минувши жваве товариство, увійшла всередину. Оглянулася, придивляючись – вперше у житті наважилась увійти до кнайпи… Привітний дядько за шинквасом зацікавлено її розглядав – не щодня бо такі гості навідуються.

– Щось бажаєте, мадам? – ввічливо звернувся до неї.

– Так. Вина, – відповіла впевнено.

– Келишок червоного чи білого? – приязно, з порозумінням всміхався.

– Червоного… Пляшку…

* * *

– Мам, що з тобою? – переляканий не на жарт Лука підхопив Міріам у дверях, де, спіткнувшись, ледь не впала. – Мамочко, з тобою все гаразд? Ти була в галереї?

– Була, Лука, була… Та краще б не була, – Міріам, опираючись на дитяче плече, дійшла до ліжка, лягла, не роздягаючись, і заплющила очі.

– Мам, що трапилось?! Тобі зле? – стурбований Лука не відходив ні на крок. – Може, я принесу тобі води?

– Не треба, синку, нічого не треба… Не чіпай мене… Я хочу спокою… Лишень спокою… Спокій – це єдине, що мені потрібно…

Лука не розпитував більше нічого. Натомість притулився клубочком попід маминою рукою і отак, притиснувшись удвох, заснули.

Прокинулись вони від пронизливого деренчання вхідного дзвінка. Господарка квартири, в якій мешкали, округла горланиста жіночка, від голосу якої ще довго по відвідинах бриніло у вухах, почала з порогу:

– Міріам, ви боргуєте мені за два місяці… Скільки це буде тривати? – її дратуючий слух голос примусив замовкнути навіть папужок. Протерши спросонку очі, Міріам збагнула, що спала не роздягнувшись. Тітонька підозріло до неї придивлялася. – Ви тут, бачу, розважаєтесь, а мені сім’ю годувати нічим.

– Я обов’язково з вами розрахуюсь, – виправдовувалась непереконливо, тож тітонька вдалася до погрожувань.

– Я даю вам тиждень. Якщо протягом тижня я не побачу грошей, можете збирати манатки… Втім, – зміряла войовничим поглядом спустошілі стіни, – бачу, що у вас їх небагато залишилося…

Міріам схопилася за голову: «Господи, що робити?» Лука підійшов до справи врівноважено, по-чоловічому:

– Мамо. Треба продати твої картини, не чекаючи вернісажу. Намалюєш нові. Це єдиний вихід із ситуації.

* * *

– Це що таке?!! – начепивши на ніс окуляри, спітнілий від напруги власник мистецької галереї здивовано розглядав принесені роботи. – Це що таке, Міріам?!! Я вас не впізнаю!!! Перепрошую, але це – начебто не ваші роботи, а якогось невдахи-початківця!!! Де звична виразність образів, притаманна вам яскрава гама кольорів?!!! Вони більш схожі на недопрацьовані ескізи, сирі замальовки… Що з вами трапилось, Міріам?!!! Вибачайте, але я не можу придбати ці роботи… Не вбачаю у них найменшої цінності… Принесіть но краще, дорогенька, щось з архіву…

– Архіву нема…

– Як нема? Невже ви продали всі попередні роботи?!! Це ж неабиякий успіх!!!

Не пояснюючи нічого встала й пішла…

Залишився Готвальд… Єдиний, хто міг допомогти… Він же так переконливо запевнював, що знайде покупця на все, намальоване нею… Але як переступити через власну гідність і просити його про допомогу?!!! Його, котрий познущався над нею, побавився, мов лялькою, і викинув, наче непотріб, на смітник? А може, їй просто здалося? Може його зрада – лишень плід хворобливої уяви, породжений її почуттям? Звісно, він зацікавлений у співпраці з колекціонеркою, і не може збагнути її, Міріам, ревнощів… Вжеж, його улесливість пояснюється суто комерційним інтересом… А її, Міріам, поведінка в галереї й справді виглядала доволі дивно, нагадуючи звичайнісінький нервовий розлад… Та й жінка ота років на десять старша від Готвальда… Міріам картала себе за необачність і безпідставну упередженість до людей, які нічого поганого їй не зробили… Ситуацію необхідно було виправляти.

Увечері Міріам зібралася до Готвальда. Прихопила з собою ті самі малюнки, які напередодні носила у галерею. Шляхом подумки лаяла власника галереї: «Теж мені знавець знайшовся… Останній йолоп розуміє, що у житті кожного художника є різні періоди творчості, і роботи одного періоду цілком відрізняються від робіт іншого…» Її малюнки – це її настрій, стан душі… Приглушені кольори, розмиті обриси, породжені ностальгією… Вона вже не та Міріам, що була колись – прямолінійна, незворушна, ба, навіть часом войовнича… Непорозуміння з Готвальдом зробили її надто вразливою й беззахисною, аби сперечатися зі старим консерватором про цінність її нових робіт… Ось зараз вона вибачиться перед Готвальдом, і все стане на свої місця…

Двері довго ніхто не відчиняв… І коли в замку нарешті завовтузився ключ, полегшено зітхнула: «Слава Богу, вдома… Зараз все налагодиться… Головне – дати йому зрозуміти, що вона не хотіла нікого образити, просто була втомленою… Прикра випадковість і нічого більше».

Нарешті двері відчинилися. Перед Міріам стояла… та сама жінка, яку вона не захотіла привітати нещодавно!!!

– Ви до Готвальда? – задала дивне запитання, начебто у квартирі окрім нього мешкав ще хтось. На ній був похапцем накинутий чоловічий халат, то ж зрозуміло, що навідалась сюди не у справі. – Готвальд відпочиває. Зайдіть завтра, – не чекаючи на відповідь, лунко затраснула дверима. Це була помста за нещодавню витівку у галереї…

* * *

Міріам вийшла на вулицю хитаючись, наче п’яна… Забула, для чого йшла сюди, забула, де її рідний дім… Перед очима, мов примара у білосніжному просторому халаті, стояв образ льодяної королеви…

«Так ось який ти, Готвальде!!! Підступна потвора, здатна продати кохання за нікчемні чайові, які кине тобі, наче кістку псові, заможна господарка!!! Жалюгідне створіння, яке заради власної наживи здатне знехтувати найсвятішим, що є у житті!!! Багатоликий перевертень, який вміло змінює маску залежно від поставленої мети!!!» – Міріам не знала, що їй робити, як жити далі… Невимовний тягар ліг на серце важкою кам’яною глибою, яку годі, як їй здавалось, зруйнувати до кінця життя… Єдине, чого хотілося – вмерти… Але чітко усвідомлювала – не має права… Принаймні, зараз…

Ноги несвідомо понесли її до вчорашньої забігайлівки… Цього разу тут не було гамірно, а господар поводився поміркованіше… Оперезаний довгим, до землі, фартухом, неквапно перетирав келих за келихом, рівненько розставляючи їх у вітрині… Помітивши вчорашню відвідувачку, стримано кивнув головою – привітався… Знайшла собі місце у темному закапелку, притулилася до стіни, обліпленої дешевими цвітастими шпалерами, з яких від давності вже де-не-де висіли шмірки, заплющила очі і завмерла.

– Вина? – голос господаря сполошив її, вивівши із забуття.

– Так… Червоного…

Нічого більше не перепитуючи, вернувся за шинквас, розкоркував пляшку і разом зі щойно вимитим келихом мовчки поставив перед нею на стіл… Її починали сприймати тут за свою…

Міріам прокинулась серед ночі на цвинтарі… Як вона сюди потрапила?!!! Невимовний жах і холод проймали до кісток, та пригадати, чому саме вона тут, не могла. Лежала просто на землі поруч Йосипової могилки, поклавши голову на кам’яний надгробок… Поволі прийшла до тями, важко підвелася, обтрусила з брудної сукні землю… Врешті пригадала вчорашній день і кнайпу, і розпач, який привів її сюди, аби вибачитись за все й попросити поради у чоловіка… І те, як довго стояла навколішки перед розп’яттям на могилі – цілу вічність… Плакала й просила – ревносно, як ніколи в житті нічого не просила: «Забери мене до себе… Благаю, Йосипе, забери мене й Луку… І ми знову, як колись, будемо разом…» Розп’яття безпомічно глипало на неї у глухій нічній німоті і тільки молоденький клен – єдиний свідок її розпачу, тихо шелестів, даючи знати, що життя попри все триває…

* * *

Лука не спав… Сидів на терасі у її улюбленому фотелі і, підібгавши під себе ноги, невідривно дивився на вулицю… Очі його були заплаканими. І тільки тоді, коли рипнули вхідні двері, не промовивши жодного слова, встав і попрямував до ліжка… До неї не тулився – натомість, відвернувшись до стіни, нерухомо пролежав до ранку… Вона, так само не зімкнувши ока, не відводила погляду від стелі, наче там, за її твердю, знаходився Хтось, здатний допомогти… Треба лишень молитися… Багато молитися, і Він обов’язково почує… І молилася, склавши на грудях руки, наче нікого на світі більш не існувало, тільки вона і Бог… Бог і Вона… Світало…

Лука… Щойно сонечко лизьнуло солодким язичком підвіконня, де у злагоді з навколишнім світом звично вовтузились папужки, Міріам потягнулась до хлопчика й притиснула до себе. Лука не пручався, але вперто мовчав.

– Лука… Не гнівайся… Більше такого не трапиться… Я обіцяю… Ми маємо разом вирішити, що робити далі…

– Ну от… Ти це збагнула, – нарешті озвався, виважено, зовсім по-дорослому, що Міріам із несподіванки аж стріпонулася.

Як же ж вона досі не помічала? Ось Він – її опора, її надія, її маленький, але вже такий дорослий чоловік, який ніколи не зрадить і завжди, що б не трапилось, буде поруч. І вона притискала його до себе дедалі міцніше, плакала і водночас не могла натішитись:

– Лука, серденько моє… Яка ж бо я глупа, що впустила до себе слабкість і зневіру… Звісно, ми знайдемо вихід… Якою б не була скрута, та ми разом, і це – головне…

Лука вже добровільно тулився до маминого халату, всотував у себе найулюбленіший на світі запах, і, обіймаючи її пухкими теплими рученятами, запевняв:

– Ти побачиш, у нас все буде добре, тому що я тебе дуже-дуже люблю…

* * *

В полудень Міріам із Лукою, позагортавши малюнки у папір і зв’язавши їх для зручності докупи мотузкою, крокували на міське торжище… Повертались увечері, коли вже сутеніло… Ноша була значно легшою і, помітно звеселівши, вмостившись на улюбленій терасі, підраховували вторговане. Наступний день видався не таким плідним, але не здавалися…

В кінці тижня галаслива господарка квартири з войовничим настроєм стояла на порозі. Міріам намагалась знайти компроміс:

– Ось – частина оплати за помешкання… Другу частину боргу я віддаватиму вам поступово…

Тітонька невдоволено кривилась:

– Міріам. Ви доросла жінка, тож навчіться робити логічні вчинки. Якщо ви не в змозі оплатити гарне й просторе житло, знайдіть собі щось ощадливіше…

– Але ж ми прожили тут багато років… Всі найвизначніші події, що відбувалися у нашому житті, пов’язані з цими стінами… Тут я доглядала за мамою, коли довелось продати наше власне помешкання, аби лікувати чоловіка… Тут народився Лука, врешті-решт…

– Що мені до ваших подій… Мені потрібні гроші, власне, як і кожному… – господарка була неприступною.

– А хочете?.. – у очах Міріам заплигав вогник надії… – Хочете, я подарую вам свою картину? Повірте, вона дорога, і ви отримуватимете щоразу насолоду, дивлячись на неї!

– Е-е-е, дівонько!!! Картинами я своїх лоботрясів не нагодую… Вигадала дурне… Мені твоя картина й задаремно не потрібна… Даю вам три дні, аби знайти собі нове житло…

* * *

Квартира, яку підшукали Міріам з Лукою, була значно меншою за попередню і не такою світлою… Найбільше засмучувала відсутність тераси чи будь-якого, нехай невеличкого, балкону, що ототожнювався з умовним виходом у відкритий простір.

– Пусте, – заспокоював маму Лука. – Дивися, якщо пересунути стіл і вмостити біля вікна мольберт, тобі цілком вистачатиме світла, аби працювати… А клітку з папужками ми підвісимо під стелю, і вони не заважатимуть тобі споглядати довкілля так, як ти звикла…

Власне, споглядати не було що, адже вікно впиралося у глуху стіну старого міського м’ясокомбінату. Нічого пристойнішого за малі гроші вони не знайшли, а комбінат вилучав щоранку неабиякий сморід. Та Луку це не засмучувало, принаймні, не подавав вигляду. Натомість завзято знаходив перевезеним речам місця, приговорюючи:

– Розкладемо все так, як було у попередній квартирі… Тоді ми не будемо плутатись, де що лежить… А все інше – справа звички, правда, мам? А ще… Я хотів тобі сказати… – Лука зосередився, бо ж хотів сповістити щось серйозне і давно ним обмірковане.

Міріам присіла втомлено на стілець і уважно подивилася на сина – останні події зробили його дорослим так стрімко й несподівано, що часом губилася – невже це й справді Лука, її маленький ще донедавна Лука так змужнів і посерйознішав! Клопоти, пов’язані з переїздом, допомагали їй забути все, нещодавно пережите. Вона навіть раділа змінам, які заважали думати про Готвальда. Лишень часом серед ночі прокидалася, мокра від поту, споглядаючи безліч разів один і той самий жахливий сон – довга, мов жердина, жінка-привид, бліда, наче смерть, у білому вбранні стоїть навпроти і випиває з неї обличчя…

– Так от, – Лука сіпав Міріам за рукав, вимагаючи уваги… – Я дійшов висновку, що тобі не варто ходити на торжище продавати малюнки… Я вже дорослий і торгуватиму сам… Ти – талант, і зобов’язана малювати…

– Ну що ти, Лука… Ти навіть не донесеш мої роботи самотужки до ринку, – пестила його чуб, зворушена ледь не до сліз.

– Я вже про це думав… Придбаємо візочок, і картини возитиму на візочку. Не годиться, мамо, аби ти продавала їх сама… А як раптом трапиться хтось знайомий і впізнає тебе? Ти ж у нас – знаменитість, от і будуть насміхатися, що відома малярка Міріам Коне збуває свої шедеври на базарі за безцінь… Ні… Цього допустити не можна…

– Але ж, Лука… Незабаром скінчиться літо і ти повернешся до школи. Ти не можеш покинути навчання, що б не трапилось…

– А я й не збираюся кидати науку… Торгуватиму після уроків… І повір, робитиму це успішно – вжеж, дитина, що вчиться заробляти копійчину вже змалечку, виглядає зворушливо…

– Ох ти ж мій годувальнику!!! І що б я без тебе робила?!!!

* * *

Наступного дня придбали візочок, і Міріам благословляла Луку на перший самостійний робочий день:

– Ти ж міркуй, будь обережним, адже довкола повно крадіїв-волоцюжок… Як йтиме дядько, що збирає платню за робоче місце, чемно йому всміхайся і відрахуй, скільки вимагається… Як покупець торгуватиметься, згоджуйся і не жалкуй – гроші нам зараз вкрай необхідні…

Та для Луки настанови були зайвими – він і сам все добре знав. Цілував маму у щічку й кивав на встановлений поруч вікна мольберт. На ньому біліла свіжа ґрунтівка полотна, а на підвіконні красувався пишний букет різноцвіту, добірно зібраний Лукою на приміському пустирі напередодні:

– Ось те єдине, мамочко, що має тебе турбувати… Про все інше піклуватимусь я…

Лука повертався додому з ринку, ледь не підплигуючи… Котив перед собою майже порожній візочок, виробляючи ним викрутаси, що здивовано оглядалися перехожі: «Ей, малий!!! Обережніше на поворотах!!!»

Міріам сиділа перед мольбертом і тупо дивилася на полотно, якого не торкнувся пензлик… Розведені для роботи фарби встигли засохнути, а розкриті тюбики хаотично валялися навколо… Голодні папужки, довбаючи дзьобиками порожні годівнички, стурбовано між собою перемовлялися. На столі поруч з тюбиками стояла майже порожня пляшка з-під вина… Міріам перевела розсіяний погляд на глуху, з відлущеною штукатуркою, стіну м’ясокомбінату й здавалось, його не помічала…

– Мамо, ти ж обіцяла!!! Глянь, скільки робіт я продав – майже всі!!! Мамочко, нам потрібні нові малюнки!!! Де ж ми їх візьмемо?!!! – Лука висипав на стіл кіпку вторгованих грошей. – У нас – все добре, чуєш? Злидні нас більше не торкнуться – я натрапив на базарі на одну жінку, котра обіцяла забирати всі малюнки, які я приноситиму… Треба тільки малювати, ма…

– Я не можу тут працювати, Лука, – Міріам важко, мов затвердлі фарби з тюбика, вичавлювала з себе слова. – Ти розумієш… Коли я дивлюся у вікно, і замість звичної зеленої вулиці бачу бетонного смердючого монстра, захаращеного сміттям і помиями, стає страшно… Невже це – все, чого ми заслуговуємо? Мені опускаються руки…

– Але ж, мам! Настануть кращі часи, і ми знову переселимось у простору й світлу квартиру, треба лишень набратися мужності й потерпіти…

– Я не можу тут працювати, Лука, – повторювала Міріам, начебто не розчувши заспокійливих синових слів… Вона й гадки не мала у ту мить, що цей убогий прихисток буде не найгіршим у її житті…

* * *

Лука прокинувся… Розплющив очі, намагаючись збагнути, де знаходиться… Його оточували гарні коштовні речі незнайомого помешкання… Як то він сюди потрапив?.. Але нетрі пам’яті приховували події, які пояснили б його перебування тут… Останнє, що пригадував – двері помешкання тієї суворої жінки, що приходила на ринок за малюнками, а якось довірливо до нього звернулася:

– Послухай, хлопчику… Давай домовимось, що ти більше не носитимеш свої картинки на блошиний ринок… Ти приноситимеш їх мені додому, і нікому більше не продаватимеш, гаразд? А я купуватиму тобі фарби… і їжу…

Пригадав, що йому стало зле, адже минуло два дні, як нічого не їв… Але як він опинився у квартирі, куди жодного разу далі порогу не ступав?!

Лука підвівся на яскравій оксамитовій канапі і озирався навколо, сподіваючись знайти пояснення всьому, що трапилось. Було тихо, і він зрозумів, що знаходиться у квартирі сам… Невже його зачинили тут, наче у пастці? Опустив ноги у засмальцьованих штанцях на м’який пухнастий килим, потонувши у ньому по литки: «Оце так розкіш… Ця пані, мабуть, дуже заможня, – побачивши безліч чудових картин, що займали увесь вільний простір помешкання, захоплено взявся розглядати. – Шкода, що мама не може цього всього побачити…»

Картин і справді було дуже багато, і поволі, крок за кроком, переходячи від одної до іншої, Лука не міг вгамувати захоплення. Звісно, йому ще рости і рости до такої майстерності… Якби бодай зрідка він мав змогу відвідувати виставки відомих художників, він почерпнув би багато корисного… Адже всьому, що вміє, навчився самотужки… Єдиним вчителем була мама, за спиною якої полюбляв стояти у дитинстві, спостерігаючи за роботою… Лука наче випивав ті картини очима, намагаючись запам’ятати кожен штрих, всотати у себе вміння професійних митців, про яке йому ніхто й ніколи не розповідав… Без сумніву, він стане справжнім художником, таким, яким була його мама! Потрібен лишень час і терпіння… Поволі переходячи від роботи до роботи, Лука потрапив до сусідньої кімнати… Картини були всюди – висіли аж попід стелею, лежали на підлозі, підпирали стіни…

Ця дивна жінка володіє справжнім скарбом, – подумав Лука і раптом завмер: на стіні, просто навпроти його очей він побачив хризантеми!!! Впевнені мазки, яскраві кольри, чіткі обриси, що створювалося враження, начебто живі. Такі квіти здатна була намалювати одна-єдина людина на світі – його мама!!! Це ж їхні хризантеми!!! Лука не міг оговтатись. Як вони сюди потрапили?!!! Їх же було викрадено разом з іншими роботами ще тоді, у минулому житті?! Лука взявся розглядати картини, притулені малюнками до стіни і йому здавалось, що божеволіє.

«Цього не може бути!!! Ось мамині флокси, бегонії, мальви!!! А ось магнолія!!! А ось різноцвіт, що приніс якось Готвальд, і їй вдалося піймати кожну крапельку роси на тендітних пелюстках… Авжеж, колись Лука по-справжньому захоплювався цією картиною – вона була однією з кращих… Та ж тут вся поцуплена у них колекція!!!» – раптом, збагнувши страшну очевидність здогадів, розгублений Лука став, наче вкопаний, не знаючи, що робити далі… У вхідних дверях заскреготів ключ… Злякався: «А що, як вона вирішить його знищити, аби назавжди заховати сліди злочину?!!»

Висока сувора жінка з клунком речей, щойно придбаних у дитячій крамниці, стояла на порозі і дивилася на канапу, де годину тому залишила спати знесиленого й брудного, але дуже талановитого хлопчика. Канапа була порожньою… Крізь відчинене вікно задував легенький літній вітерець, і фіраночка, мов напнутий парус, коливалася у такт з подихом вітру… Жінка розгублено переводила погляд із порожньої канапи на придбані речі в руках і не знала, що тепер із ними робити…

* * *

Лука щосили мчав додому, в смердючий брудний підвал… Але наразі йому було байдуже, куди, адже він розкрив злочин!!! Він не знав, як їхня колекція потрапила до жінки, але він знав, що картини знаходяться у неї!!! Безперечно, їх конфіскують і повернуть тим, кому вони по праву належать!!! І вони матимуть змогу повернутися до життя, яке їх колись оточувало і приходило до Луки у снах!!! Він уявляв собі, як зрадіє мама, дізнавшись новину, і тіло його ставало невагомим – здавалось, він летить, не торкаючись землі!!! Він знайшов картини, якими мама здобула собі славу й знаменитість – ті найкращі, найцінніші, та ні, безцінні!!! Адже саме з тієї миті, як вони пропали, все у них пішло шкереберть!!! Але тепер все буде інакше!!! – Лука ніс додому радісну новину і здавалось, от-от за його худенькими плечима виростуть крила…

* * *

Міріам лежала нерухомо на твердому, збитому з дощок ліжку… Одна рука звисала вниз, зачіпаючи безкровними пальцями брудну підлогу. Обличчя її було повернутим до стіни, а старий халатик із відірваними ґудзиками не прикривав оголені геніталії… Поруч лежала порожня пляшка з-під розчинника… Гадаючи, що спить, Лука прожогом кинувся до неї й почав щосили тормосити плече:

– Мамочко, ти не уявляєш, що я знайшов!!! Мамочко!!! Тепер я знаю, де знаходиться все наше багатство! Мамочко!!! – він повернув її обличчя до себе і перелякано відсахнувся – у нього вперлась матова порожнина замість очей, і тільки у самих кутках якимось дивовижним чином застигли сльози… Тіло було бездиханним і, наче міх, перевернулося на інший бік…

– Мамочко, ні!!! Мамочко, рідна, дорога, ти не смієш… Особливо зараз, коли все складається так добре, чуєш?!!! – Лука припадав до неї, не здатний повірити у те, що трапилось, і знову й знову тормосив тіло. – Мамочко, я тебе відігрію, – лягав на неї зверху, намагаючись віддати своє тепло вистиглим кінцівкам… І врешті збагнувши страшну й незворотню правду, завмер, лежачи на ній, і тихенько схлипував. – Мамочко, вставай… Чуєш, прошу тебе, вставай…