Роман «Притулок»

Вайлуватий водій Гоша звично чекав мене внизу перед під’їздом. Такий собі добродушний велетень – валило з дитинським розумом, приспустивши сидіння розкішного чоловікового «мерседеса», солодко дрімав: він звик до того, що я, потрапивши до рідної домівки, де збігло моє дитинство, швидше, аніж за кілька годин, не вийду. Часом він здригався і щось бурмотів – вочевидь, йому снилися сни. І коли я, повертаючись, легенько сіпала його, зворушливого, з привідкритим по-дитячому ротом, за плече, аби розбудити, у мені прокидалася до нього жіноча, ледь не материнська лагідність, не зважаючи на майже відсутню вікову різницю. Попри зовнішню незграбність він тонко відчував, що мені болить… Особливо тоді, коли я по відвідинах спорожнілого батьківського дому поверталася у реальний світ – надто дітклива й беззахисна… Як і тоді, коли побачились вперше, з десяток літ тому… Макс наказав йому пригальмувати, помітивши на спорожнілій попід вечір автобусній зупинці поруч з інститутською бібліотекою зіщулене дівча, котре підпирає стовп із затертим графіком автобусних маршрутів. Байдуже, що те дівча стало незабаром дружиною Гошиного шефа. Бажання пошлюбитися не з донькою конкуруючого магната, а з простим дівчиськом, яке несподівано осиротіло у неповних сімнадцять і від горя розгубилося у житті, сприйняли, як чергову примху, мовляв, у багатіїв свої дивацтва.

Гоша мав до мене особливе, ледь не родинне почуття… Він так і називав мене поза людські очі – не на ймення й по батькові, як годиться за статусом, а просто й по-домашньому – «сестричко»…

Ось і тепер, терпляче дочекавшись, поки я наведу лад у спорожнілій квартирі, де кожна річ цупко в’їлася у мою пам’ять і нагадувала про дитинство, Гоша, миттєво оклигавши від дрімоти, підхопився і завбачливо відчинив переді мною дверцята автівки, а відтак перепитав: «На цвинтар, сестричко?»

… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моїй уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях їй взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…

Цього разу я нервувала – вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…

Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а їхні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…

Проте того дня він, як ніколи, просив мене зостатися… І оте прохання, як і його очі, в котрих з’явилася невідь звідки непритаманна йому безпомічність («… Максе, в тебе неприємності?.. Що трапилось?.. Ти не схожий на себе… Я не можу не їхати, ти ж бо добре знаєш, який сьогодні день…» – «… Я знаю… Пусте… Все налагодиться… Я просто хотів побути сьогодні з тобою…»), бриніло у вухах, як церковний дзвін, котрий не вщухає на слуху ще довго по тому, як припиняється калатання. І тому, хлюпнувшись на прохолодне шкіряне сидіння поруч водія, не спроможна позбавитися незрозумілої тривоги, я відповіла: «Ні, братчику, на цвинтар поїдемо наступного разу».

Вкрай здивований Гоша вперся у мене телячим поглядом і перепитав: «То куди ж тоді?»

Я перелущувала нервовими пальцями клавіатуру подарованої нещодавно «VERTU». Макс відмовчувався, а домашня покоївка Ліза – простяцьке і щире дівча, не менш вірне ніж Гоша – прощебетала, звітуючись, в слухавку:

– Ні, Даро, вашого чоловіка вдома нема… А так усе гаразд… На вечерю – полуничний мус. Ваш улюблений….

Гоша очікував розпоряджень, а мені у скронях стугоніло: «Макс хотів побути зі мною… У нього негаразди… Не варто було його залишати сам на сам…»

Я звикла до чоловікових відлучень, коротких і тривалих, запланованих і несподіваних, як і до усвідомлення того, що наші світи, як і світосприйняття загалом, кардинально різні, і єдиний полюс перетину – це домашній спокій та добробут. Та його відсутність саме сьогодні чомусь вперто дошкуляла, і я, вишуковуючи в телефонному нотатнику нові й нові номери приятелів та колег по роботі, поступово втрачала рівновагу:

– Олексо, доброго вечора… Макс випадково не у вас?.. Вибачте… До зустрічі…

– Броніславе Всеволодовичу, ви часом не знаєте, де шукати Макса?.. Прошу?.. Ні, нічого не трапилось, просто…

– Корнеліє Олександрівно, вибачте за недоречний дзвінок, проте я не можу знайти Макса… У його робочому плані не були часом зазначені ділові зустрічі?.. Так-так. Я знаю, що сьогодні вихідний…

– Сьомо, Макс часом не з тобою?… Та ні, він просто не бере слухавку… А ти не знаєш, що запроблеми в нього на роботі?.. Ало! Я погано тебе чую… Ти, як завжди, за містом, чи що?… Ага, розважаєш гостей… Кажеш, що нема таких проблем, з якими він би не упорався?.. Гаразд… Бувай…

Вщент розгубившись, я метикувала, куди ж насправді їхати, і коли Гоша завів двигун, провокуючи тим самим хутчіше прийняти бодай якесь рішення, план визрів блискавично:

– Гошо, братчику, відвези но мене у офіс…

* * *

…Максовий сталевий «Land krauzer» притулився попід службовим входом у модерну склобетонну будівлю, в котрій винаймати офіс було рівнозначно тому, аби мати на руці колекційний «ROLEX», що автоматично замінювало візитівку. У вікнах – суцільна темінь, наче все вимерло, крім кількох тьмяних вогників, що де-не-де видавали присутність надто старанних маклерів чи менеджерів, котрі прагнули стрімкого кар’єрного зросту і нехтували заради роботи вихідними. У Максовому вікні так само струменіло ледь помітне з вулиці світло.

Підстаркуватий нудьгуючий охоронець, неохоче відірвавшись від канапки, намагався мене спинити:

– Зачекайте, панночко… Ви до кого?.. Там майже нікого нема…

– Я у справі… До Макса… Макса Фішбейна.

І не встиг той як слід розтулити рота, аби заперечити чи бодай дожувати ковбасу, що застрягла від несподіванки на пів-дорозі, як я уже чкурнула повз нього всередину і, знехтувавши прозорим ліфтом, що нагадував термос, дріботіла сходами нагору…

Двері були відчинені. За ними велася упівголосу дружня, ба, навіть інтимна, розмова. Один із приглушених голосів безперечно належав Максу, а інший, глибокий, грудний, що притаманний виключно впевненим у собі жінкам, належав, як я здогадалась, Максовому менеджеру у питаннях маркетингу – незаміжній білявій красуні Славочці, котра більш за всіх вишкірювалась, глузуючи, на мене, забачивши на черговому новорічному корпоративі – чи не єдиному у році, котрий доводилось відвідувати, згідно з регламентом, разом з Максом.

Мені зтерпли ноги… Що вони можуть робити тут удвох у недільний вечір та ще й у той час, коли я після відвідин батьківського дому зазвичай їду на цвинтар?.. І чому Макс просив мене зостатися з ним, коли мав заплановану ділову зустріч?.. Утім, зустріч, судячи з усього, була далеко не діловою…

Припершись до стіни, аби не впасти, я не могла оговтатись. Здавалось, от-от моє тіло, сповзаючи слизьким мармуровим глянцем, стече просто на підлогу, і завтра вранці неспостережлива прибиральниця холоднокровно змиє останки потужним струмом води чи затягне вакуумом порохотягу.

Сяк-так прийшовши до тями, зняла з ватних ніг підбори і, нечутно відчинивши важкі добротні двері, мов тліюча хмарка, просочилася у темінь передпокою. Завмерла.

Напівпрочинений отвір Максового кабінету, до якого залишалося всього кілька кроків, здався мені нездоланною прірвою. І я впіймала себе на цілком недоречному в цю мить здогаді, що відстань насправді – дуже умовна річ. Адже люди можуть знаходитись поруч одне від одного і одночасно бути незбагненно далеко, і навпаки: часом, знаходячись на відстані тисячі кілометрів чи й більше, відчуваєш неймовірну близькість.

Я усвідомлювала, що між мною і Максом наразі пролягла вічність…

Розкинувшись на шкіряній канапі з безліччю рипучих подушок і подушечок, на одній із котрих покоїлась недбало кинута його сорочка, мій рідний, єдиний у світі, потребуючий ласки і благаючий ще зранку не розлучатися протягом дня чоловік розкуто, наче проробляв це безліч разів, погладжував по бездоганно округлій сідниці розпелехану манірну Славку. Вона ж приліпилася до нього, мов паперова обгортка до цукерки зі збіглим терміном вживання, що не відшкребти, хіба змивати водою, як ми робили це в дитинстві з випадково знайденим у кишені сторічним льодяником. Начебто тією цупкістю хотіла довести цілому світові право власності на чужого чоловіка.

– Я давно казала, що вона тобі не пара, Максе… – Славка погладжувала його міцний, пружно збитий торс… – Якби не твій доброчинний бзик, все склалося б інакше… Теж мені, благодійник знайшовся…

– До чого тут вона, Славцю?.. – Макс боявся навіть вимовити вголос моє ім’я, наче йшлося про чужу, сторонню йому людину… – Вона, як ніхто, заслуговує своєю терплячістю на повагу… й окрім всього, у неї на світі більше нікого нема… Я – єдина її рідна душа…

– Та що ти заладив – душа та душа… Такі люди, як ти, не мають права керуватися почуттями у особистому житті… Для тебе особисте життя – це бізнес і нічого більше… І ти чудово усвідомлюєш, що якби не твоя пришелепкувата надибанка, нічого би наразі не трапилось… Все, що від тебе вимагалося – це одружитися з донькою головного конкурента… і автоматично всі його акції стали би вашою спільною власністю… Сімейний бізнес, так би мовити… – Славка, важко відлипаючи від нього, тягнулася до опуклого, як її попа, келиху з коньяком, що стояв тут же, поруч, на низенькому інкрустованому столику з важкого горіха…

– І тим самим сплюндрував би своє життя…

– Ти і так собі вже його сплюндрував… Принаймні бізнес – це точно. І якщо той смердючий опецьок підпише зараз договір про вклад своїхакцій у ті довбані сучасні технології, що завідомо програшні, то вважай, що ти – банкрут… А в нього, зауваж, 57 відсотків… І все це завдяки тому, що ти клеїв із себе великого естета, відмовившись пригріти його косооку кралечку… Начебто тобі не байдуже, з ким лягати вдома у ліжко… Повір, я б тобі компенсувала сімейні незручності… Тільки цілковитий йолоп здатен розглядати шлюб як приватну справу, а не як стратегічний крок до збагачення… Дивуюся тобі, Максе… – Славка посьорбувала коньяк, а Макс мовчав, осмислюючи почуте…

– Знаєш, Славцю, попри все я не шкодую ні про що… А ти, як бач, надто кмітлива на свої роки… Хвацька й тямуща… Чисто чоловік у спідниці…

– Це я – чоловік у спідниці?! – Славка, розпашіла від алкоголю, грайливо розщіпала йому ґудзики на штанях, – я зараз доведу тобі, що я ніякий не чоловік, а найсправжнісінька жінка… Ще й сексуальна, і приваблива… І головне – повноцінна, не те, що твоя амеба, інфузорія-туфелька, котра протягом десяти років навіть дитину не спромоглася тобі народити шляхом звичайного людського злягання… А може, вона вигадала собі, що свята і очікує непорочного зачаття?.. Якщо ти такий безкомпромісний, то краще би вже мене взяв за дружину, ніж її… Я ж бо хоч реальна, земна… Зараз сам у цьому переконаєшся…

І упоправшись нарешті з неслухняним паском та ґудзиками, Славка зтягувала з нього штани і ставала навколішки перед канапою, вилизуючи солодко і смачно, як отого довгоочікуваного льодяника, з котрого вдалося таки віддерти приліплену обгортку, його міцну ствердлу плоть…

Із засідки я виповзала ледь не навколішках… І вже проминувши отетерілого охоронця згадала, що цілком боса – підбори, які я зняла, аби не видати цоканням власної присутності, дотепер нетрібно теліпалися у моїй руці.

Гоша не промовив ані слова. І лишень під’їхавши до високого кам’яного муру, що оперезував наш неприступний палац, подивився на мене напрочуд ясно і виважено, що стало зрозуміло – він все збагнув і сказав:

– …Я не мав цього робити… Я порушив встановлений Статут…

– Він не дізнається, – відповіла я і, натягнувши босоніжки на ноги, хилитаючись, мов напідпитку, почвалала до будинку. Єдине, чого мені хотілося понад усе, – втікати звідси світ за очі…

* * *

Автобус востаннє пчихнув, збивши за собою смердюче куриво, і замовк. Зупинка була кінцевою, і змучений водій із подзьобаним віспою обличчям, сплигнувши з протертого дермантинового сидіння на дорогу, витягнув довгоочікувану цигарку. Трохи розім’яв її в руках і смачно затягнувся. Я і ще двоє пасажирів (вочевидь, місцеві мешканці) неквапливо вивалились у сільську пилюку. Оті двоє почимчикували у бік села, а я вирішила налагодити контакт із водієм, аби вивідати бодай якусь інформацію.

– Скажіть, а до «Притулку» далеко? – Напорпавши й собі цигарку в кишені наплічника, я присіла поруч нього просто на узбіччі, вибравши місцину, де прошарок пилюки на траві був не таким помітним.

Він глибоко затягнувся, змірюючи вивчальним поглядом із ніг до голови міську панянку:

– До дурки, чи шо?..

– Чому дурка?! Психіатрична клініка профілактично-лікувального типу…

…Занурившись напередодні в інтернет, я пробігала очима сотні рядків із запрошеннями дипломованих медпрацівників на роботу. Проте всюди дошкуляючим пунктиком наприкінці оголошення була умова: необхідна практика.

Мій інститутський диплом роками пилюжився неторканим на полиці, і я не сподівалася, що колись доведеться про нього згадати. І тут несподівано, мов рятівна ниточка, на очі потрапило оголошення, цілком позбавлене прецензійності та переліку обов’язкових умов. Найбільше привабило мене те, що в адресі закладу було вказано якийсь цілком віддалений район, про існування якого я навіть не здогадувалась.

– Мабуть, це те, що треба… Принаймні, мене ніхто довіку там не знайде…

Я не стала навіть заповнювати формуляр резюме, а просто попросила покоївку Лізу, аби вона допомогла зібрати мені наплічник із необхідними речами в дорогу. Ліза розгублено дивилася на мене, не розуміючи, що коїться. Вочевидь, спочатку вона подумала, що я готуюсь до якоїсь розважальної нетривалої мандрівки. Але спостерігаючи, як я, копирсаючись у паперах, настирно щось вишукую і, нарешті, полегшено зітхнувши, відкладаю убік (ось він – неторканий роками, у зеленій матовій палітурі, з тисненими золотавими літерами, доказ того, що я – дипломований лікар-психотерапевт), прив’язане до мене, наче вірний пес, дівчисько не втрималось:

– Даро, дорогенька моя, що трапилось? Що ви затіяли?! Благаю вас…

– Лізонько, мила… Прошу тебе… Нікому ані слова… Адже ми з тобою приятельки, чи не так?.. Помітивши, що у мене тремтять від хвилювання руки, Ліза опустилася клубочком поруч мого крісла і по-дитячому захлипала…Макс повернувся пізно вночі. Закусила зубами простирадло, аби не вибухнути… Вдавала, що сплю…

Сцену влаштовувати було безглуздо… Та якби він випив менше коньяку і був трохи уважніший, обов’язково помітив би, як надривно бухає моє серце. Я так і не заснула.

А вранці, щойно його джип виїхав за ворота, я зірвалась на ноги і, нашвидкуруч поснідавши тапохапцем, але сердечно попрощавшись з Лізою, вигулькнула через задній вхід будинку і пішки (вперше, відколи сюди потрапила) почимчикувала до міської автобусної станції…

Я цілком чітко усвідомлювала, що для мене починається нове життя. Щодалі я йшла від ненависних мені відтепер мурів, тим легше і світліше ставало на душі, наче скидала з себе непосильну ношу, непотріб, котрий пригнічував роками, а позбавитись його не було змоги… І я чомусь несподівано пригадала настирливий образ із дитинства, сформований завдяки мамі-небіжчиці. Коли йшлося про когось бідного, знедоленого, ображеного, вона любила співчутливо повторювати: «Що зробиш… Така в нього доля… Нестиме тепер свій хрест до кінця«…А мені такий висновок видавався страшним, ледь не фатальним. У моїй дитячій свідомості це лунало, як вирок. Цілком реально і образно я собі уявляла, як хтось приречений тягне за собою громіздке розп’яття… Паде навколішки від втоми і безсилля, стогне, проте піднімається і волочить його далі, адже змалку йому втовкмачували, що свій хрест треба тягнути до кінця.

Отак, крокуючи пішки вперше за десять років до автостанції, я роздумовувала над приреченістю і над тим, наскільки важким видасться мені мій власний хрест. Я не шкодувала себе… Мене не відлякувала невідомість завтрашнього дня… Єдине, що породжувало сумніви щодо вірності рішення – чи зумію я викреслити Макса з власного життя назавжди?

Запитання без відповіді…

* * *

Подзьобаного віспою водія з’їдала цікавість і, маючи в запасі трохи часу до зворотнього рейсу, він вирішив розпочати здалеку:

– А нашо тобі в дурку? Провідати когось, чи так, на прогулянку?

– А шо, хтось приїжджає туди з цікавості? У таку далечінь?

– йо-йой, ще як приїжджавуть! Андика журналіста віз’ім, той повів, же пожиє там з тиждень, оби «увійти у ситуацію», а пак на другий день віз’ім го назад у варош. Тікав вудтить – лем п’яти му блисли…

– Я не втечу…

– Угу… – водій єхидно мугикнув (знав, вочевидь, дещо більше за мене). Так ти шо, там жити збираєшся? Ось журналіста недавно віз, він сказав, що поживе там бодай тиждень, аби «заглибитись» у обставини, а опісля наступного дня відвіз його назад до міста.

– Збираюся… працювати. Я – психотерапевт, їду на роботу…

Він трохи знітився, не надто мене розуміючи і, подумавши, перепитав:

– То ти дохтор, чи шо? Тать там уже є єден дохтор. Лем тих пацієнтів уже нико не вилічить. Їх лем жаліти треба – тих, ко безобідний… Вни – геби з другого світу. А є й такі, же біду у селі чинять страшну. Люди, шо туйки жиють, ничим зарадити не годні – на хворих не мош богувати[1]. Всьо, шо ся обстає – лем хреститися услід, – водій розмовляв місцевою говіркою, і мені довелось напружувати увагу, аби зрозуміти почуте.

Я не стала заглиблюватись у тонкощі власної професії і ще раз перепитала:

– То як до «Притулку» добратися?

Він мовчки показав рукою напрямок у бік, протилежний від села, загасив слиною недопалок і підвівся.

– Сокотися[2], – коротко порадив, наче розсердився чомусь, виліз на рипуче сидіння і завів двигун.

– Скоро побачимось.

Я постояла трохи на дорозі, спостерігаючи, як він розвертається, подумала про те, що означає слово «сокотися» і що йому, мабуть, заважають вимпели, безліч яких коливається на склі, особливо, коли автобус підстрибує на вибоїнах. Далі для чогось помахала йому рукою і рішуче попрямувала у вказаному водієм напрямку.

* * *

«Притулок» знаходився кілометри за два від села, під горою, яка називалася Соковицею. Пізніше я довідалась, чому її так назвали: схили, що, з одного боку, тулилися до старих клінічних забудов, а з іншого, оперезані урвищем, напувалися льодяними навіть влітку водами гірського потоку, були рясно вкриті яфинами[3]. В селі ту гору ще називали «гадяче лігво», і без гумових чоботів у яфинник ніхто не ходив.

Далі тягнулися ще пасма гір, що, як здавалося мені на той час, вели у кінець світу, але насправді місцеві досить впевнено орієнтувалися в них і могли без компасу дістатися у сусідні села пішки і доволі швидко, нехтуючи будь-яким транспортом та безпекою.

«Притулок» уособлював у собі кілька старих кам’яниць, оперезаних невисоким обшарпаним муром, який при потребі можна було переплигнути без перешкод. З тильного боку мур переходив у збитий із дощок паркан, а далі й зовсім закінчувався, упираючись незграбним боком у підгір’я. Я здивувалася, аже моя уява змальовувала специфічний лікувальний заклад більш захищеним і безпечним. Утім, навколо панував спокій, і якби не двійко схожих на лисиць гостроносих кошлатих псів, що ліниво загарчали, натягуючи ланци, зачувши чужий дух, могло б здатися, що стерегти тут нікого.

Серед кількох одноманітних будівель, котрі нагадували типовістю корпуси пересічного навчально-виробничого комбінату, якби не заґратовані шибки на вікнах, вирізнялась одна – з витягнутими шпіцами даху та надщербленою ліпниною на фасаді, що благала про термінове втручання реставратора. ймовірно, у минулому вона складала маєток знатного роду…

Замок був майже зруйнований. Але попри облуплені стіни, загрозливо скособочену мансарду з облізлими різьбяними балясинами, що підпирали вишукану в минулому фігурну балюстраду, готика надавала йому певного респекту і навіть урочистості.

Жодних табличок, що свідчили б про сучасне призначення будівлі, не було, але обабіч дверей сіріла рапата вмурована у стіну дошка: «Маєток графа Шенборна. Пам’ятка історії та архітектури XVIII століття. Оберігається державою та законом.» Отже, я не помилилась. Як інтуїтивно відчула і те, що потрібно саме туди. На одних із внутрішніх дверей красувалася табличка: «Головний лікар».

За столом незатишної вузької, наче келія, кімнати, що впиралася у видовжене заокруглене зверху вікно, сидів невиразний, на перший погляд, чоловічок невизначеного віку. У коротке стрижене їжачком волосся де-не-де вкраплювалася сивина, проте обличчя його було доволі молодим, якби не змучені, сповнені цинізму очі. Спочатку він здався мені сутулим і незграбним, гармонійно доповнюючи своїм виглядом архітектуру замку.

Побачивши відвідувачку, він припинив заповнювати формуляри і якийсь час вивчально сканував мене поглядом. Аж поки не вказав мовчки на стілець.

– Що привело? – здавалось, він не надто налаштований на гостинну зустріч. Або ж ті, хто мав нагоду сюди завітати, не виправдовували його сподівань.

Я вмостилась на краєчку стільця, трохи розгублена отакою «гостинністю», адже, здавалося б, тут мали тішитися кожній залітній пташці.

– Я приїхала за оголошенням, яке ви давали в Інтернеті. Вам потрібен психотерапевт…

– Мені?!! – його очі несподівано ожили і в них заплигали насмішкуваті бісики. – Мені особисто, дорогенька, психотерапевт вже не допоможе…

Я знітилась, усвідомивши безглуздість формулювання, але побачивши, як вмить запалила іскру життя у відсутніх, як здавалося, очах, вирішила не падати духом.

– Бачу, ви не надто вітаєте ентузіастів, готових знехтувати цивілізацією заради власного альтруїзму. – Я свідомо провокувала до діалогу, котрий, судячи з всього, йому не хотілося підтримувати. І як доказ рішучості власних намірів, видобувши з наплічника свій зелений із тисненими золотими літерами диплом, поклала перед ним на стіл.

– Скільки вам років? – чоловік несподівано відверто подивився просто мені увічі. – Ви бодай усвідомлюєте, на що йдете? І чи усвідомлюють працівники охорони здоров’я, наважуючись надсилати сюди комісії – для галочки, чи для статистики, а потім даючи оголошення в Інтернет, що вони роблять, провокуючи таких, як ось ви, альтруїстів, на подібні вчинки? Чомусь жоден із них не затримується тут більше, ніж на день… І бачили б ви, як ретельно вони вимивають руки після відвідин, хоча мали би по суті набагато ретельніше промивати мізки…

Він встав, видобув із шухляди цигарку і, відчинивши рипучу шибу розкраяного рамою на квадратики вікна, затягуючись, на хвилю замовк. Тепер я роздивилася його у повний зріст: справді молодий ще, може, трохи за сорок, худорлявий і попри сутулість – міцної збитої статури. Задивляючись у вікно невідомо куди, наче сам до себе, продовжував:

– Бачили ми вже тут кілька волонтерів… Вони приїжджали, ледь покинувши студентську парту, з фанатичним блиском в очах, патетичними промовами про відданість власному покликанню і усвідомленням відповідальності… А за день-два, чи в кращому випадку за тиждень, істерично пакували валізи і без пояснень вирушали у бік автостанції, без найменшого докору совісті…

А бувало й таке, що батьки приїжджали за новоспеченим «спеціалістом» і вивозили в евакуаційному режимі…

– Не турбуйтеся. За мною ніхто не приїде. Батьків вже нема, а чоловік не знає, де я.

Він рвучко повернувся від вікна, приголомшений почутим, проте не перепитував і дав мені закінчити думку.

– Моє рішення є цілком виваженим – студентську парту я покинула з десяток років тому… Окрім усього, я не маю куди вертатися.

Лікар мовчав. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, і годі було здогадатись попри всі психоаналітичні здібності, про що він думає у цю мить. «Битий пес», – майнуло в голові, проте я пристойно витримувала паузу. Розчавивши недопалок у попільничці і прикривши вікно, він, наважившись, сказав:

– Гаразд. Ходімо. Я покажу вам наші володіння. Та пам’ятайте – ви самі мене спровокували.

* * *

«Володіння» складалися з чотирьох будівель, що знаходились на певній відстані одна від одної, утворюючи умовний квадрат. Одна з них стояла трохи осторонь, вибиваючись із «ансамблю», і її заґратовані наглухо скляні очиці приречено глипали на подвір’я. Від будівлі тхнуло холодом і занедбаністю, наче від старого захаращеного цвинтаря. Не хотілося туди, і я зраділа, що ми пішли у другий бік, попри дивне відчуття, наче оті глиби вп’ялися мені у спину лютими, сповненими докору очима. Незрозуміле відчуття оволоділо тілом, і я не могла втриматися, аби не озирнутися. За одним із вікон стояла жінка – дуже гарна і страшна водночас. Густі чорні нечесані пасма обрамляли її бліде, мов крейда, обличчя, і величезні очі пронизували ненавистю мою постать. Від того холоду я здригнулася і прискорила інтуїтивно ходу.

– Не зважайте, – несподівано спокійно сказав лікар, не обертаючись, але напевне знаючи, про що йдеться. – Хелену відпускають виключно під конвоєм і лишень тоді, коли до неї завітають родичі. Навіть щоденні прогулянки пацієнтів проходять під ретельним наглядом персоналу…

– Пусте, – сказала я. Проте довелося докласти певних зусиль, аби взяти себе в руки і розпочати ознайомлення з територією.

Найперше ми завітали у приміщення, від якого стійко тхнуло смаженими шкварками і кип’яченим молоком. Два довгі, на всю довжину їдальні, столи – старі, незграбні, проте прикриті для збереження бодай умовної санітарії квітчастою цератою – впиралися у кухонний відсік, звідки крізь прочинені двері доносилася розмова. Я з полегшенням зітхнула – до цієї хвилини, крім Хелени, я не надибала жодної живої душі. Дві жінки – баба Галька і її племінниця Анця, котрі завзято кашоварили в кухні – виявились місцевими селянками, які начебто й не надто здивувалися, побачивши поруч із лікарем незнайому особу.

– Слава Ісусу Христу! – гучно привіталася літня кухарка, вправно відставляючи убік із плити величезний і непомірно, здавалось би, важкий баняк із паруючим варевом. Витерла руки у власний засмальцьований фартух, аби простягнути лікареві для привітання, в той час як молодша, Анця, тихцем, не підводячи голови, але все ж таки помітно, вивчала мене прискіпливим поглядом з-попід низько зав’язаної ледь не на самі очі хустки. Щось у тому погляді було недоброзичливе, та я збагнула з першої хвилини приїзду, що чужакам тут не надто радіють, і сприйняла це як належне.

– Вижу, знову маєте контролерів, – насмішкувато, але незлісно кивнула баба Галька у мій бік, – ліпше би когось у поміч післали, бо туй неє шо контролювати…

– А може це і є наша поміч, Галино Василівно, хоч на перший погляд надто крихка, враховуючи специфіку нашої роботи, – несподівано розсміявся лікар, миттєво розрядивши тим самим напруження. І баба Галя, трохи здивована і помітно звеселіла, простягнувши руку й мені, відпарувала:

– Коби тота поміч ся обстала хоть на пувроку, то би сьме Богу дяковали… Айбо ся якось не вірує… Анцьо, звари лем пану дохтору та й паніці кофе…

І Анця заходилась клопотати над кавоварінням, чомусь так і не підвівши догори голови і не підтягнувши на чоло хустку.

… Ми сьорбали гарячу каву, а тим часом жінки розкладали у алюмінієві мисочки кашу, здобрюючи підсмаженими шкварками, розливали у такі ж ударотривкі горнята молоко і розкладали все рівними рядочками на металевому візку, що складався з чотирьох ярусів. Акуратно, аби не розхлюпати, виштовхували візочок надвір, і баба Галька перепитувала у лікаря:

– Янчо на службі? Ми у «янгольський»…

Лікар мовчки кивнув у знак згоди, а я здивовано позиркувала на нього. Я ще не знала, що «янгольським» називають отой віддалений корпус для буйних, із вікна якого тужила загадкова Хелена і куди без супроводу двометрового дебелого Янча сільські жінки боялися навідуватись.

Тим часом подвір’я поволі оживало. Біля невеличкого будиночку, де, як з’ясувалося пізніше, мешкав сам лікар, лунко тюкала сокира у руках дрібненького, проте міцного, хоч і сивого вже чоловіка, який, забачивши нас здалеку, розігнув спину і ввічливо привітався – так, як зазвичай місцеві мешканці віталися тут між собою:

– Слава Ісусу Христу…

– Слава навіки, – слушно відповідав йому лікар, і чоловічок знову взявся до роботи, а ми крокували до першого лікарняного корпусу.

На вході у будівлю нам трапився цибатий жвавий дядько, якого я спочатку сприйняла за одного з небагатьох представників місцевого персоналу.

– Здоров, Мітю, як самопочуття? – запитав лікар, тиснучи йому дружньо руку, проте пильно заглядаючи увічі.

Трохи збуджено, та загалом цілком адекватно той відповів:

– Дякувати Богу, Дмитре Михайловичу… Я у село хотів відлучитися… Обіцяв Довгалям нись керт поаршовати[4]… Копійку зароблю та й назад. Знаєте, же за мнов не треба позирати[5]…

– Знаю, Мітю, знаю. Дивись, аби на вечірній медогляд встиг…

Помітивши здивування у моїх очах, лікар тут же пояснив:

– Певні пацієнти мають особливу довіру, ба, навіть пошану. Загалом, вони – цілком нормальні люди, якщо не провокувати у них агресію. Місцеві поводяться з ними поблажливо і довіряють просту роботу. А я намагаюсь закривати на це очі. Фінансування нашого закладу настільки мізерне, що кожен зароблений пацієнтами гріш приносить їм величезну радість. А Мітя… Він працював колись вчителем фізики (так-так, не дивуйтеся)… Жив самітником, відлюдно… Почав спиватися…

Тепер не п’є, а на калим купує дешеві ласощі і всім роздає. Знає, що варто зірватися, і не вийде за ворота щонайменше півроку.

– Я чула, місцеві не надто люб’язно ставляться до таких відвідин…

Лікар на мить спохмурнів:

– Це не зовсім так… Буває, щоправда, часом буйні втікають, самі бачите – надто вузьке коло персоналу, аби цього уникнути… Всі інциденти, що зрідка трапляються з місцевими, улагоджую я сам, особисто. А інакше… Дехто з них (кивнув у бік корпусу) насправді нормальніший навіть за нас із вами. Більше того, доля розпорядилася з ними отаким чином напрочуд поблажливо, нагородивши своєрідним ув’язненням, відмежовуючим від хаосу, що панує у звичному житті. Дехто з них цілком свідомо не хоче повертатися у минуле, і я не жену. На щастя, у медицині існує безліч термінів, якими можна обґрунтувати найнезначніші прояви психічних захворювань. Повірте, що останні притаманні і нам із вами, і практично кожній людині… Тому невибаглива сільська їжа, свіже повітря, фізична праця і заспокійливе на ніч у вигляді ліків – набагато дієвіші за отой моральний безлад, котрий оточуватиме їх по поверненню додому. Кожен із них має власну біографію і обставини, що спричинили їх появу тут. Ви ж психоаналітик, і, як ніхто, маєте це усвідомлювати. Людським фактором ми не можемо нехтувати…

…Я прислухалася до лікаревих слів і пронизувалась повагою до нього. Не був він насправді черствим і цинічним, як здалося на перший погляд.

У першому корпусі, до якого ми потрапили, було доволі чисто і охайно. Як розповів лікар, приміщення розподілялось на дві частини – чоловічу і жіночу. Посередині, вздовж довгого коридору, тягнулися допоміжні покої – побутівки та кілька майстерень. Якби я не знала, де насправді знаходжуся, подумала б, що то є звичайнісінький пансіонат санаторно-лікувального типу. Проте я добре розуміла, що треба бути насторожі. Кілька жінок, котрих ми зустріли на шляху за роботою (хто мив вікна, а хто натирав до блиску підлогу), доброзичливо віталися з лікарем, прискіпливо оглядаючи супутницю, проте особливого тепла у тих поглядах не було. А хтось взагалі вдавав, що мене не помічає.

– Загалом тут знаходяться люди, що пережили у свій час посталкогольні чи психологічні депресії, – пояснював лікар. – Надто активного медикаментозного втручання вони вже не потребують. Більше – відчуття потрібності і зайнятості, і, ви самі бачите, працетерапія дає неабиякі наслідки, – він відверто пишався охайністю, за якою слідкували самі мешканці.

– А якщо часом хтось «зривається» і робить непередбачувані дії? Що тоді?

– Тоді вони автоматично потрапляють у сусідній корпус, а суворішого покарання для нихне існує, повірте. Єдине, що вони усвідомлюють напевно і до кінця – це власну безпечність, знаходячись тут.

– Тож, якщо вони не несуть жодної загрози для суспільства, навіщо їх утримувати при нестачі коштів на найнеобхідніші речі? Невже не людяніше відпустити їх у лоно сім’ї і періодично забирати на реабілітаційний період? Це було б набагато демократичніше по відношенню до всіх і в першу чергу до тих, хто справді потребує медикаментів і невпинного нагляду…

– Людяніше, кажете? Людяніше тримати їх там, де вони відчувають власну захищеність, повноцінність, якщо хочете. Там, звідки вони потрапили, їх вже давно списали і, повірте, не поспішають забирати назад. Суспільство приймає до себе виключно успішних людей, інших нещадно відкидає, немов зайвий мотлох, непотріб. А той «непотріб» часом виявляється значно глибшим і чистішим за морально стійкий самозакоханий прошарок суспільства…

У одній із майстерень, куди ми потрапили, терпко пахло лісом. Там сиділо двоє чоловіків, схилившись над роботою. Один із них, доволі молодий ще, весь припорошений сивим пилом від деревини, завзято вишкрябував маленькою ручною пилкою непіддатливий ясеновий бовванчик. Він підвів голову до гостей і привітно привітався.

– Як, Іване, робота йде? Незабаром тобі виставку влаштуємо. Іван у нас – знаний тесля, – вже до мене звернувся лікар, і я помітила поруч із задоволеним похвалою Іваном цілий ряд свіжотесаних фігурок.

Другий чоловік, скоцюбившись над швацьким верстатом, порався з лагодженням черевиків – своїх чи чужих, байдуже. Він був старшим за першого і мав суворе зосереджене обличчя. Волосся його було білим, наче сніг. Той сидів мовчки і лишень ледь помітним порухом голови дав знати, що вітає відвідувачів. А далі знову поринув у роботу з відвертим бажанням, аби його не чіпали.

– І тобі, Василю, здоров, – виходячи, кивнув лікар і вже за дверима пояснив. – Івана привезла сюди племінниця, котру він оселив у власній хаті разом з її чоловіком та дітваками. Він майстер був на все село, не зважаючи на те, що пив багато і гуляв гучно. А як пустив рідню на поріг, не до вподоби їм став, ось і привезли, мотивуючи пияцтвом. А тепер він і сам повертатися не хоче, каже: «Що я там забув? Най собі ґаздують молодята, як я їм на заваді». На свята оте кубло до нього навідується, навіть забирають його додому часом, та як приводять, починають бідкатися, мовляв, знову до паленки[6] тягнувся. Я їм не надто вірю, а Іван по тих відвідинах тиждень похмурий ходить – голови не підводить. Незабаром оживає і знову хапається до роботи…

– А Василь що – німий?..

– Ні, не німий. Василь – інша історія… У Василя хата згоріла. Разом із родиною. В одну мить він став сивий, як лунь. Як те сталося – достеменно ніхто не знає. його вдома не було, а повернувся – побачив тліюче згарище. Ось і побілів. Розвернувся й пішов світ за очі. Всю ніч його селом шукали, а потім ще день і ще ніч… За тиждень дядько Степан знайшов його у нас під воротами, ось і прийняли. Він веде себе спокійно, єдине – мову йому заціпило, ні з ким не розмовляє. Та ще ночами плаче – вборсається під матрац, аби ніхто не чув, і виє там тихенько, наче вовк на повний місяць… Нещодавно ми йому верстат облаштували, тепер він усіх черевиками обшиває. Мовчки.

– Виходить, у вас справжній притулок… Комуна для тих, кому нікуди йти…

Лікар мовчав… Вийшовши на свіже подвір’я, завагався:

– Що ж, не знаю, чи варто показувати вам «святая святих»?.. Навіть якщо ви маєте щире бажання справді тут залишитися, думаю, після відвідин «янгольського» ви з’ясовуватимете час найближчого рейсового автобуса до міста.

Якусь хвилину ми ще помовчали, зважуючи доцільність відвідин, і я рішуче сказала:

– Ходімо…

І ми рушили до «янгольського». Тут все було інакше, ніж у першому корпусі. Всі двері, без винятку, були оббиті дерматином, і в кожних зловісно вилискувало скляне очко. Я зиркнула налікаря, і він, розуміючи мене без слів, пояснив: – У нас надто вузьке коло персоналу, аби встановити нагляд за кожною палатою. Тому ми пристосували двері так, аби дві наші санітарки, що змінюються почергово, мали змогу спостерігати за пацієнтами безпосередньо не контактуючи. Це не важко, адже всього на лікуванні тут зна– ходиться вісімнадцятеро пацієнтів. Дві палати чоловічі, дві – жіночі. Звісно, коли потрібне термінове втручання, медсестри поспішають на допомогу, а інакше… намагаються не наражатись зайвий раз на несподіванки. Маєте бажання увійти? – він насмішкувато кивнув у бік однієї з палат, очікуючи моєї реакції. Я обернулася на кремезного Янча, що невідступно йшов за нами, гаряче, мов зіпрілий кінь, дихаючи у потилицю. Він здавався надійним і чимось нагадував мені Гошу. Я без вагань відповіла:

– А чому б і ні?

* * *

У покої було п’ять ліжок, проте два з них були порожні. До нас метнулася старша жіночка – доволі охайна і юрка, я спочатку навіть здивувалася її присутності тут.

– Ну, нарешті, приїхали, гості дорогі, скільки ж вас можна чекати, забарилися в дорозі, чи що?

Я вже й стіл накрила, і пасок понапікала, і яйця розфарбувала, а вас все нема та й нема… Синку, то хіба ж до мами можна спізнюватися у Боже свято? Отакої… Жіночка не вгавала, кружляючи навколо нас і приговорюючи, допоки лікар суворо не прикрикнув на неї:

– Сядь, Михайлино, не метушися… Приїхали, як бачиш, твої гості, то й веди себе пристойно… Сядь, кажу я тобі…

І зніяковіла Михайлина присіла на своє ліжко, біля якого на шухляді були розкришені шматки хліба, повідкушувані шматочки яблука, розкладені у геометричній пропорції, символізуючи накритий стіл.

– Чого ж ви на мене гойкаєте[7]? Я так вас чекала, я так на вас тішуся… У Боже свято не мож гойкати, – вже тихіше ображено нарікала жінка в той час, коли лікар коротко і майже пошепки описував мені історію хвороби.

– Михайлина втратила пам’ять, коли дізналася про наглу смерть другого сина. Коли помер перший – молодший, вона ще так-сяк справлялася, а от коли старший пішов зі світу, потрапивши під копита знавіснілого бичка, вона зовсім занедужала. Від того осоружного дня – на Пасху – нікого не впізнає. Сусіди поклопотали про неї, бо ж кликала у гості кожного, хто проходив повз хату. Боялися, аби лиха їй не заподіяли чужі – самі знаєте, який світ пішов…

На другому ліжку мовчки сиділа закутана у теплу хустку стара жінка і благально заглядала лікареві ввічі. Він, вочевидь, добре знав, що від нього вимагається, тому спокійно присів біля неї і виважено, неначе педагог до слухняної учениці, довірливо казав:

– Не приїхав ще, Маргіто, треба чекати. Хустку можеш зняти – упрієш. Я тобі повідомлю, коли приїде, отоді й збиратимешся. Знаєш, що з Сибіру – неблизький шлях.

Жінка покірно знімала хустку, вивільняючи тим самим ріденьке сиве волоссячко, що, мов пух, розсипалося по плечах. Вона не промовила ні слова, але видно було, що цілком усвідомлює, про що йдеться. Знав про це й лікар, тому не став пояснювати при ній причину перебування її тут.

У кутку під заґратованим вікном, підібгавши під себе ноги і втиснувшись у холодну стіну, зіщу– лилась молода жінка, котру я бачила нещодавно у вікні. Вона напружено спостерігала за всім, що відбувається навколо, а її очі випромінювали безпомічність загнаного у пастку вовка. Той погляд пронизував мене холодом і ненавистю, як тоді, коли я, знаходячись на подвір’ї, вперше відчула його за спиною. І навіть темні кострубаті пасма розкуйовдженого волосся, що безладно спадали на обличчя, не здатні були прикрити презирства, з яким вона споглядала світ.

– А це наша Хелена, – сказав лікар спокійно, покладаючись на професійно відпрацьовані інтонації власного голосу (він бо знав, як із нею треба розмовляти). – Як справи, Хелено?

Але та заклякла незворушно, обвивши руками підібгані під себе коліна, і не зводила з мене погляду.

Я помітила, які в неї гарні руки – не зважаючи на обгризені нігті, сплетені докупи пальці, надзвичайно витончені. Руки дрібно тремтіли, видаючи хвилювання.

– Гаразд, – сказав лікар, можливо теж помітивши той прихований щем, – наразі достатньо. Ходімо.

Та не встигли ми повернутись у напрямку до дверей, як щось рвучко, зі спритністю росомахи, шурхнуло за спиною, і (це була навіть не мить, а її найдрібніша частка) в моє волосся вп’ялися цупкі, немов щупальці, пальці. Я перелякано зойкнула, подавшись назад, і ледь не впала, проте ще одна мить – і дужий велетень Янчо вже скручував руки нападниці, віддираючи її від мене.

– Ненавиджу, – шипіла вона грудним хриплим голосом, м’якнучи від безсилля у його «обіймах», і, здавалось, що з її уст зараз з’явиться жало, виприснувши смертельний трунок на здобич. – Курва паскудна, шльондра міська, геть звідси… – кляла Хелена, а тим часом одна з двох доглядальниць вже вбігала до палати, тримаючи перед собою гамівну сорочку. Вправними звичними рухами, разом з Янчом, натягували ту сорочку на Хелену і прив’язували до ліжка. Так до кінця і не оговтавшись, я виходила з кімнати, безсило спершись на лікоть лікаря, і, лишень потрапивши на свіже повітря, остаточно прийшла до тями.

Певний час ми не розмовляли, допоки лікар цілком виважено і з розумінням нарешті запитав: – Ну то що, я підкину вас до села? За дві години буде рейсовий до міста. Я, привівши себе сяк-так до ладу, зачесавши волосся у тугий «хвіст», аби не кидалося ввічі видерте пасмо, рішуче, як я часом вмію, відповіла:

– Я нікуди не їду.

Після невеличкої паузи, усвідомивши врешті серйозність прийнятого мною рішення, лікар простягнув мені руку.

– Ну то що, будемо знайомитись? Дмитро Михайлович Полянцев.

– Дара, – представилась я. – Дарина Фішбейн, – і міцно, майже по-чоловічому, потиснула простягнуту долоню.

* * *

Дмитро Михайлович взявся облаштовувати моє перебування в «Притулку». Дядькові, що хвацько вправлявся з сокирою, дали завдання привести до ладу флігель будиночку, в якому мешкав сам лікар. Дві невеличкі кімнатки – передпокій та покій, до яких можна було потрапити з заднього входу, пустували і відтепер складали мої володіння. Дядько Степан, або Пішта-бачі, як він себе називав, клопотав над створенням сякого-такого комфорту. Доброзичливо до мене посміхаючись, сам до себе щось приговорював, на кшталт: «йой, яка пташка до нас залетіла» або «Тяжко туй буде потяткові[8], але нич – справимося». Дядько Степан завзято витягував із приміщення на світ Божий запилюжені роками килимки, або ж покрівці, як він їх називав, а також ліжники, ковдру і весь інший мотлох, що складав відтепер мій домашній скарб.

Старанно вивішував оте все на мотузках, натягнутих від будиночка до дроварні, і вибивав із них, піднімаючи неабияку куряву, затхлість і пилюку.

Лікар тим часом відкланявся ненадовго у невідкладних справах, знявши з себе халат, під яким виявилась доволі охайна випрасувана сорочка. Спритно, майже по-хлоп’ячому застрибнувши в старий УАЗик, поїхав з «Притулку» у бік села.

Я витирала пилюку з полиць і меблів, що довгий час були без ужитку, і водночас «наводила мости» до свого помічника.

– Пішто-бачі, а як давно ви тут живете? Мабуть, кожен закуток вам знайомий?

– Я туй, дитино, з того дня, як Дмитро Михайлович, дай йому Боже здоровля, приїхав. До того в селі м жив, айбо як моя Христина пішла на той світ, місця собі м не знаходив. Дохтор забрав мене сюди, дав ми роботу, і, дяковати Богу, приживімся і хосен[9] з мене є. Дохтор наш – золота людина, ви його ще просто добре не знаєте. То він лем з виду строгий, а серце має таке, же не кождому дано. І мене він порозумів зразу, не том, же йому теж жона[10] умерла, а просто, бо порядний чоловік. Ви самі то-то пак увидите, як ся обстанете надовше… Айбо, кидь чесно, то я до кінця не вірую, оби така паніка туйки ся прижила… Се вам не городські комфорти… Не знаву, што вас привело, айбо знаву єдно – легко не буде… Не загадуйме – увидиме… Пойте лем, укажу нашоє ґаздівство[11].

Дядько Степан витер руки і повів мене за їдальню, аби показати предмет своєї гордості – рівненькі грядочки з висадженою картоплею та зелениною, а також невеличкий садок, який, незважаючи на суворий гірський клімат, восени плодоносив.

– Туй, у горах, мало шо росте, самі розумієте, айбо крумплі[12] маємо свої, екологічно чисті, яблука і грушки теж. Баба Галя з Анцьов пак варять лекварь[13], та й січуть на компот. Муку, перловку, олай, цукор Дмитро Михайлович з села возить, зрідка – м’ясо. Розкошувати не доводиться – я й сам не розуміву, як йому вдається усіх накормити. Чисто ге Єйжушка[14], же наситив єднов рибинов ушитку громаду. Тямите, же марципанів туй на стіл нико не подає: шо маєме, тим ситі.

– Не турбуйтеся, Пішто-бачі, я не вибаглива. І особливого меню для мене складати не треба.

– Вижу, паніка ти хоч і городська, айбо своя, проста. Дубрі би було, кобись ся обстала надовше. Але шо казати – життя укаже…

Пополудню вернувся з села Дмитро Михайлович. Привіз два комплекти новенької хрусткої постільної білизни, маленьке радіо і блискучий нікельований електрочайник. Окрім всього, коробку з сухим печивом і кіпу свіжих часописів.

– Це вам на новосілля, – показав придбанки, допомагаючи мені занести все в помешкання. – Думаю, вам треба відпочити – надто багато почутого і побаченого за один день.

– Гаразд, – відповіла я, – з вашого дозволу візьму пізніше лікарняні справи, аби ознайомитись докладніше.

Кивнувши на знак згоди, Дмитро Михайлович вийшов, залишивши мене на самоті.

* * *

…Нарешті я мала змогу побути наодинці з власними думками та емоціями, котрі вихлюпувались через край. Треба було привести їх до ладу, адже попри усвідомлення того, куди я їду, безліч речей виявилось несподіваними і приголомшуючими.

Намагаючись притупити біль від усього, що трапилось вдома, я вирішила цілковито зануритись у нове середовище, заповнити себе чимось змістовнішим, глибшим, аби в серці не зосталося місця для розпачу. Я не могла сказати нікому про істинні причини мого приїзду і вирішила мовчки взятися до роботи. Те, що «Притулку» потрібна реальна допомога – робочі руки, фізична присутність, моральна підтримка – зрозуміло. Проте як я реалізовуватиму себе як психоаналітик серед цих людей, поки що збагнути було важко.

Їм не потрібно жодного втручання, і я це зрозуміла одразу. Вони жили замкнуто у власноруч облаштованому і облюбованому світі, і будь-який вплив зовнішнього середовища, неприйнятного цим замкнутим простором, загрожував викликати супротив чи агресію. Чужинців тут не любили…

… А на що я, власне, сподівалась? Що психічно хворі пацієнти кинуться в обійми з благанням в очах: «Допоможи нам, Даро!»? Я їм тут не потрібна! Єдиний, кому я по-справжньому можу знадобитися, – це Дмитро Михайлович, адже, скоріше за все, йому дуже бракує кваліфікованого освіченого помічника… Оті доморощені нянечки, що вгамовували нещодавно Хелену, навряд чи могли надати кваліфіковану медичну допомогу, враховуючи літній вік та посередній рівень освіти… Навіть заспокійливе, як я відзначила, вводив Хелені сам лікар. Та попри все, він не наважився зізнатись у моїй потрібності тут. Один Пішта-бачі мені по-справжньому зрадів. Він знайшов у мені терплячого співбесідника, а, відповідно, і поплічника. Лікаря він шанував і майже обожнював, проте на «короткій нозі» вони не були, а дід явно полюбляв побалагурити.

«Врешті-решт, я можу допомагати йому обробляти городину, бодай для цього згоджуся», – подумала я, із сумом вдивляючись за невеличке вікно, де розкинулася Соковиця.

Безперечним було одне – вибору нема. Я не маю куди повертатись. У місті мене швидко знайдуть, де б я не була: чи у батьківському домі, чи переховуючись у знайомих, котрих насправді обмаль… Питання в іншому: скільки часу я зможу втриматись тут? Адже тільки собі я наважилась зізнатися, що ота сьогоднішня рішучість у розмові з лікарем була вдаваною, керованою скоріше безвихіддю, а не впевненістю, що так буде правильно. Насправді я достеменно не знала, чи вірним є все, що роблю… Цікаво, як Соковиця виглядає вночі? Вона майже наступає на флігель будиночку і мирна та безпечна вдень, у темряві, мабуть, набуває доволі зловісного вигляду… Чи є тут звірина?.. Чи спить вночі Пішта-бачі, а чи патрулює, і чи має він про всяк випадок рушницю? Як поводяться «буйні», котрі часом вириваються на волю? Куди вони втікають – у гори чи у бік села, і як швидко їх наздоганяють?.. Безліч питань снувало в голові, а відповіді не було… Про справжній стан речей тут мені ніхто відверто не розповість, аби не відлякнути, допоки я самостійно в усьому не розберусь. Несподівано забракло оптимізму. Я присіла на ослінчик край вікна і, обпершись ліктями на порепаний столик, де гостинний Пішта-бачі вмостив у слоїчок букетик свіжих польових квітів, обхопила голову руками. Стало боляче – я зовсім забула про видерте пасмо і сьогоднішній інцидент… Хелена… Чого від неї очікувати? Нині вона вп’ялася мені у волосся, а завтра встромить у плечі сокиру. Чим спричинена її ненависть? Адже це не була ненависть саме до мене. У тих її прокльонах відлунювала злість до всієї жіночої половини людства. Що трапилося у її житті і чому, незважаючи на агресію, лікар поводиться з нею обережно, ледь не ніжно? І знову безліч запитань без відповіді…

…В двері хтось несміливо пошкрябав. Я гадала, що то Пішта-бачі.

– Заходьте у гості, – я, повернувшись від роздумів до реальності, підправила зачіску і підвелася.

На порозі стояла баба Галька і, тримаючи у руках полумисок, від якого смачно пахло домашніми шкварками, ніяковіла, не наважувалась увійти:

– Ось, принесла вам поїсти… Вибачайте, що по-простому, по-сільськи… Чим багаті, тим і раді… Я лише зараз помітила зворушливу сіточку дрібних зморщок, що загадковим плетивом обрамляли її загартоване нелегким гірським життям обличчя. У оці застрягла сльозинка… – Дара, мене звати Дара… Дарина по-вашому… – Поїж, дитино… Може, тобі не смакуватиме – у вароші иншакі делікатеси. Айбо по-всьому видко, же ти своя… Дай Боже, звикнеш… Я пак із села тобі курятину принесу… А як хрестини будеме справляти – вже ся третя внучка ми народила – когута заб’єме, то й кочóня[15] буде… І, віддавши миску, почовгала собі у бік їдальні.

Я не знала, що таке кочоня, але те, що я залишаюся, знала напевне.

* * *

– …Лізо! Я вкотре тебе питаю: де Дара?!!! – Макс чманів від люті. Чи не вперше в житті ситуація вийшла з-під його контролю. Негаразди на роботі він вирішував набагато виваженіше.

Дарина втеча стала для нього ударом нижче поясу. Він уважно вислухав історію офісногоохоронця про те, як жінка босоніж вилетіла, не попрощавшись, на вулицю, незважаючи на те, що незадовго до того бігцем сповістила йому, до кого йде. І, вплигнувши у новенький, з тонованими вікнами «MERSEDES», зникла у невідомому напрямку.

Макс скаженів. його гнів перекидався бумерангом від переляканої ледь не на смерть покоївки до мовчазного Гоші, що стояв, потупивши голову, і навіть не спромігся вичавити з себе аби– щось у захист.

– Хто дозволив тобі везти її у офіс?!! Ти, бачу, зовсім нюх загубив!!! Геть звідси, і щоб я тебе більше не бачив!!!

Відчиняючи дверцята за дверцятами громіздкого гардеробу, він лунко затраскував ними, пересвідчуючись, що вбрання залишилось вдома. Валізи теж стояли неторкані. Отже, жевріла надія, що комедія триватиме недовго.

– Лізо, що вона взяла з собою?!!

Ліза стояла мовчки, наче набрала в рот води, а його лють від цього закипала ще більше:

– Я розмовляю з тобою, чи зі стінами?!! Ти можеш витиснути з себе бодай слово?!! Чи ви всі тут навколо мене змовилися?!!

Дівчина перелякано схлипувала, і Макс збагнувши, що агресією та насиллям нічого не досягне, змінив тактику:

– Лізонько, дитино, спробуй згадати, що Дара взяла з собою… Це допоможе нам викритиїї наміри і вберегти від небезпеки… Ну ж бо, зосередься…

його лагідний тон таки подіяв, і покоївка, розмащуючи долонею сльози по щоках, ледь чутно пробелькотіла:

– Звідки мені знати, що взяла… Диплом взяла… – Як диплом?!! Диплом і все?!! – Макс не міг повірити.

– Практично все… Кілька книжок… Підручників… Ще якийсь дріб’язок…

Тут Максовий погляд ковзнув на незачинений лептоп на столі, і він все зрозумів. За кілька хвилин Макс вже телефонував здивованій незвичним проханням секретарці:

– Корнеліє Олександрівно, тут така справа. Зайдіть, будь ласка, у пошуковий сайт працевлаштування і витисніть на принтері всі до останньої пропозиції щодо вакансій лікаря… Якого лікаря?.. Як якого?!! Лікаря-психотерапевта, звісно… Що-що?! Мене розшукувала дружина вчора?.. Гм… Так. Я знаю… Та ні, вже все гаразд…

Кинувши слухавку, задумався і начебто ще про щось згадав. Набрав знову той самий номер, дав додаткову вказівку:

– Корнеліє Олександрівно, оголосіть заодно кастинг на вільну вакансію персонального водія. Так. Терміново. Це все… Наразі…

* * *

…Сутеніло, коли Дмитро Михайлович після вечірнього огляду постукав у двері. В руках він тримав стос жовтих книжечок – лікарняних карт:

– Ось, приніс вам для ознайомлення з історіями хвороб…

– Проходьте, поп’ємо разом чайку, відсвяткуємо новосілля, – зраділа я і, посадивши лікаря за стіл, заходилась чаклувати над новим, ним же презентованим чайником. Сухоцвіт для заварки позносив мені Пішта-бачі, завбачливо надписавши назви трав та від чого вживаються. Сухі в’язанки звіробою, золототисячника, деревія та інших лікарських рослин були також розвішані на ґанку рівненькими пучечками і сповивали терпким ароматом й без того п’янке кришталеве повітря. Я знайшла нарешті те, що треба (рум’янок, меліса – для заспокоєння) і, обдавши окропом горнятка, запарила запашну суміш. Висипала печиво у мисочку і припрошувала до гостини.

– Я бачу, ви гарно облаштувалися, – Дмитро Михайлович, вмостившись за столом край вікна, задумливо вдивлявся в темінь лісу і, немов прочитавши мої недавні думки, сказав:

– Що би вас сюди не привело, та приїхали ви не від добра, тому навчіться сприймати все таким, як воно є… Навіть якщо та реальність не подобається… А лісу не бійтеся, і від гір жодної небезпеки теж нема… Вони, наче живі, – коли до них по-доброму, то й вони зла не зроблять. Єдина порада: допоки не вивчите місцевості, без провідника не ходіть. Звірини бозна-якої тут нема – людей сторониться, а от гадяччя повно… Та й заблукати можете… Тому, як захочете прогулятися, беріть із собою дядька Степана, він тут кожен закуток знає, з ним безпечніше…

– Я відразу зрозуміла, що без Пішти-бачія ногою ні на крок. До того ж, він дуже чуйно сьогодні за мною доглядав. Повсякчас піклувався, аби мені комфортно було. І самі бачите, яке кубельце звили, – я піднесла догори горнятко з паруючим напоєм, символізуючи келих:

– За новосілля? – За ваш приїзд. Обережно цокнувшись, ми розсміялися – новосілля й справді було чудернацьким. – Влітку тут гарно, наче на курорті, попри холодні вечори та ранки – в горах температура має властивість знижуватися вночі так само стрімко, як і підніматись у полудень. А от взимку важко, незважаючи на пильне Степанове кураторство над грубками. Втім, до зими далеко, і хто зна, чидоведеться вам тут зимувати… Мені не хотілося виглядати марнослівною, запевняючи у виваженості намірів, і я непомітно перевела розмову в робоче русло:

– Я планую вже завтра розпочати роботу…

– Цікаво… – лікар підвів на мене очі, в котрих, як і зранку в кабінеті, заплигали знайомі хлоп’ячі бісики.

«Він таки зовсім не старий, скоріше досвідчений, – вкотре відзначила я. – А отой насмішкуватий тон, сприйнятий мною спочатку за цинізм, пояснювався насправді жартівливістю, притаманною людям дотепним і кмітливим.»

– Ви можете глузувати, пане Лікарю (при цьому я намагалась відобразити щонайсерйозніший вираз обличчя), проте я приїхала сюди практикувати, а не прогулюватись лісом. І найперше, що я запланувала, це впровадити у лікувальний процес психотерапію, тобто професійне втручання у психо-емоційний стан людей, котрі тут знаходяться. Свіже повітря, фізичні навантаження, заспокійливе на ніч – це, звичайно, добре. Проте недостатньо для того, аби пацієнти адекватно розпочали сприймати реальний позаілюзорний світ і все, що їх оточує. Вони наче знаходяться у вакуумі, і варто їм потрапити у «незахищений простір», як кожен із них стає цілком безпомічним. Авжеж, ви не можете тримати їх тут до кінця життя, наче у в’язниці чи будинку для бездомних. Рано чи пізно їм доведеться вийти з вакууму. І що тоді?

Дмитро Михайлович цілковито позбувся насмішкуватості і почав уважно прислухатися до того, що я говорю. Це надало мені впевненості:

– Наразі я уявляю собі налагодження контакту через ненав’язливу бесіду за «круглим столом», де кожен із пацієнтів (йдеться, звісно, не про тих, з «янгольського», принаймні спочатку) матиме змогу розкритися, вивільнити свідомість з кайданів, що оперезують їхню хвору уяву та сприйняття навколишнього світу (о, куди загнула!).

– А звідки така впевненість, що вони хотітимуть розкриватися і з вами говорити? Наші пацієнти – люди, замкнені у собі та у власному, нехай і вигаданому, проте неторканому, світі, що не терпить жодного втручання…

– Це тому, що оте втручання приносило їм лише біль, а не полегшення. Щойно вони зрозуміють, що відвертість одного спонукає до відвертості іншого, а також до співчуття та порозуміння, а не дорікання, вони розкриватимуться, я впевнена в цьому. Розуміння необхідне кожній людині, як вода, як ковток свіжого повітря, якщо хочете. І наші стосунки базуватимуться на гаслі: «Розкажи мені про себе, і я так само відкриюся тобі»…

– Бачу, ви серйозно налаштовані на емоційно-психологічну революцію, – лікар дивився на мене з повагою, де й дівся сарказм.

– Завтра ми проведемо перше заняття. Звісно з тими, хто знаходиться на реабілітації, а не в «янгольському». Експериментальне, – озвучила я власне рішення, наче не розчувши його репліки. – І воно виглядатиме як звичне знайомство за горнятком чаю. Без урочистості, без надуманості, аби не відлякати співрозмовника… Було б добре, якби жінки на кухні задля такого випадку приготували щось смачненьке, а хоч і пиріжки з яблуками. Це надасть нашій зустрічі домашнього затишку…

– Гаразд, я передам ваше прохання, – Дмитро Михайлович підвівся з-за столу і міцно потиснув мені руку. Я відчула у тому потиску безмовну вдячність за свій приїзд, за витримку, за розуміння, за оптимізм, за все-все…

Єдине, що не давало спокою і муляло свідомість – це ранковий інцидент, що трапився у «янгольському». І я таки не втрималась:

– Дмитре Михайловичу… Я хотіла запитати про Хелену…

Він запнувся, наче замислився на мить, чи можливо розповісти отак, у двох словах, складну історію, і наважився:

– А що Хелена… Хелена – особливий випадок. Вона сама у минулому – лікар, дитячий педіатр. Виросла в інтелігентній родині, де всі до третього коліна були лікарями. Інтелігентність, надмірна порядність її й знищили. Натрапивши у житті на якогось покидька, безліч котрих шастає світом у пошуках брудних пригод, вона безтямно закохалася. А незабаром завагітніла і народила дитину, дівчинку. Той волоцюга (маючи до всього кримінальне минуле) брутально поглумився над нею – фізично і морально та, врешті-решт, зник у невідомому напрямку разом із примітивною малоосвіченою прибиральницею тієї клініки, де працювала Хелена, залишивши її у стані психологічного зриву і зі статусом матері-одиначки. Безліч разів намагалася вона поквитатися з життям, та щоразу в останню мить хтось траплявся на заваді. Батьки-пенсіонери забрали її до себе, та коли вчергове відбулася спроба викинутися з вікна багатоповерхівки, їм опустилися руки – надто пильного догляду вона потребувала. І врешті-решт, привезли Хелену до нас. Часом мама навідується сюди разом з онукою – Хелениною донькою, проте цього краще не бачити. У Хелени починаються напади психозу, адже вона вперто не хоче доньку визнавати, а навпаки, ненавидить, бо дівчинка підросла, налилася жіночною привабливістю, викликаючи тим самим лють і агресію у рідної мами… Щоразу Хелена скаженіло кидається на неї, і, коли б не Янчо, вже дійшло б до трагедії. Та попри все бабуся вперто привозить дитя сюди, і вдвох вони свято моляться за Хеленине одужання. Це рідкісний випадок: дитина, котра ніколи в житті не бачила матір при здоровому глузді, була такою прив’язаною і вірною їй… Щоразу, від’їжджаючи звідси, вона каже: «Нічого, мама все одно колись одужає і повернеться додому»… Ви лишень уявіть собі – чотирнадцять років дитина живе надією!.. Бабуся мовчить, нічого не каже. Вона у минулому медик і чудово усвідомлює справжній стан речей…

Я бачила, що лікареві важко про це розповідати. Вочевидь, сцени отих пекельних зустрічей з віддиранням знавіснілої Хелени від рідної доньки цупко в’їлись у його пам’ять…

– Ви, мабуть, помітили, що з п’яти ліжок у кімнаті, де мешкає Хелена, два залишились порожніми, попри нестачу ліжкомісць. Поселити поруч із нею ми наважились всього двох жінок виключно похилого віку, адже тих, хто не складає конкуренції її вроді, вона не чіпає… Та незважаючи на все, ви не маєте чого хвилюватися – Янчо завжди на сторожі. Єдине – дотримуватись встановлених правил і не заходити до «янгольського» без супроводу… Що ж… Бажаю вам завтра вдалого дня… Гарно виспіться, а я передам ваше прохання на кухню, – лікар приязно всміхнувся на прощання і попрямував до виходу. – І ще. Ба– жано, бодай спочатку, аби ви утримувались від променадів без супроводу під час прогулянок пацієнтів з «янгольського». Адже повітряні «ванни» входять у обов’язковий їхній моціон. Вони мають звикнути до вашої присутності.

Однак, відчинивши двері, я відсахнулася. Мені здалося, що хтось рвучко відірвався від них і шурхнув за ріг будинку. Я сполохано зиркнула на лікаря, проте він, здавалося б, нічого не помітив.

– Гаразд, – відповіла я, прощаючись.

Рівненьким колесом висів у небі повний місяць, і гірське прозоре повітря дурманливо било у ніздрі.

– Чисте повітря – запорука здоров’я, – прокоментував Дмитро Михайлович і почимчикував додому, тобто у такі ж дві кімнатки, лишень у фасадній частині будиночку. його вікна виходили на лікарняні корпуси.

– Щось буде потрібно – я поруч, – заспокоїв мене, розчинившись за тим самим рогом, за котрим щойно, як мені здалося, промайнула чиясь постать. Отож, таки помітив. Просто вдав, начебто все гаразд… Ретельно замикаючи двері на старий розхитаний гачок, я подумала, що треба попросити завтра Пішту-бачія полагодити як слід засув.

Аби заспокоїтись, взялася перебирати стос затертих лікарняних карток, на яких чітким чорнильним каліграфічним почерком було виведено імена, прізвища та дати народження пацієнтів. Історії хвороб різнилися між собою, проте за кожною стояла окрема людська драма… «Шизофренія… Анестетична депресія… Дисфорія… Маніакальний синдром…» Я надто змучилась, аби детально їх аналізувати. Окрім всього, перед очима маячіла вродлива розпелехана Хелена, котра, наче привид, повним докору поглядом просить цей світ відпустити її у інший, де їй буде затишно і спокійно. Проте цей затятий світ вперто не бажав її відпускати і тим самим полегшити душевну муку. Я піймала себе на думці, що не відчуваю до неї ані неприязні, ані презирства, ані зневаги, лишень невимовну тугу за несправедливо понівеченим жіночим щастям… Намагаючись відновити в пам’яті такі ж приклади захворювання, гортала посібник із психоаналізу… Ось… Берта Паппенгейм («Дослідження історії» Бройєра та Фройда): «…Симптоми захворювання визначаються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події…».

Часом пам’ять повертала мене до подій, що трапились вдома. Та дивним чином вони відійшли на задній план, начебто все оте жахіття трапилось дуже давно і зовсім не зі мною… Не було ані жалю, ані розпачу від побаченого та скоєного. Ніби по операції, коли видаляють злоякісну пухлину і пацієнт із надією очікує цілковитого одужання… Наразі пухлину видалила собі я сама, без хірургічного втручання, повіривши у те, що хвороба не прогресуватиме… Отак, із вицвілим від часу посібником у ліжку я і заснула, ледь притулившись до подушки, у відтепер уже й моєму притулку…

* * *

…Макс нервово перебирав аркуші з переліком вільних робочих місць, що люб’язно роздрукувала на принтері Корнелія Олександрівна. Він не знав, з чого розпочати пошуки і як далеко зайшли наміри втікачки. Чи вона спинилась у межах регіону, а чи дременула кудись далі… Макс не міг доручити літній секретарці делікатну пошукову справу: було соромно зізнатися у тому, що його, успішного бізнесмена, поважного сім’янина, знану в місті людину наважилась отак запросто, без жодних докорів сумління покинути дружина… Але ж вона сама винна у всьому, що трапилось… Він так настирно просив її залиши– тись удвох того дня… Чи не вперше в житті просив… Він хотів розповісти їй, що планується нарада директорів кампанії, де вирішуватиметься доля і його акцій… І що весь цей офіціоз нагадує блюзнірство, адже за лаштунками доля тих акцій давно вирішена… І що він бачить отой вклад наперед програшним і неперспективним… Словом, війни не уникнути. йому конче потрібно було комусь довіритись, а може й поплакатись, уткнувшись у рідне плече… Адже він – не машина, як вважають всі навколо… А навіть якщо й так… Кожна машина дає бодай одного разу збій… І головне вчасно її обслужити, замінити стерті коліщатка на нові чи бодай змастити олією, аби не рипіли… І тоді вона ще довго й безвідмовно працюватиме… А його у той день просто проігнорували, викинули на смітник, як зайвий мотлох… Начебто насправді їй не все одно, у який саме день відвідувати рідну домівку і оплакувати рідню, котрої вже не повернеш. А він же отут, поруч, живий… Серце стискало, наче кліщатами, і Макс, обхопивши голову руками, занімів над столом, усвідомлюючи власну безвихідь.

… У двері постукали. На порозі стояла Славка – як завжди вишукана, з високо піднятою зачіскою, у вузенькій спідниці, згідно з регламентом – до колін, з-під якої притягували погляд звабливі, мов у красунь із каталогів, ніжки у тугих безколірних панчохах.

– Ходять чутки, що «надибанка» вирішила випустити кігтики і проявити характер? – вонаєхидно всміхалася, показуючи на світ Божий низку дрібних хижих зубів.

Макс вийшов із задуми і метикував, звідки ж їй так швидко все стало відомо. Ага… Корнелія Володимирівна таки поділилася з облесливим стерво власними думками щодо останніх вказівок шефа.

– Що я тобі казала, Максе?! В тихому болоті дідько водиться… І це лишень початок… Я дивуюся, як вона до цього стримувалась стільки часу, аби не виказати своє істинне я… І це вона наважилась на таке, незважаючи на все, що ти для неї зробив!!! Тварюка невдячна!!! Та я б на її місці ноги тобі цілувала до останньої хвилини життя…

І тут Славка замовкла. Вона, жахаючись, спостерігала, як поступово, всотуючи її промовисті звинувачення, Максові очі наливаються кров’ю, нагадуючи оскаженілий погляд бика на кориді, котрому, аби розпалити лють, промовисто мотуляють перед очима червоною ганчіркою. Вона відчула себе тією ганчіркою так реально, що підсвідомо почала відступати до дверей. І зробила це дуже вчасно, будучи від народження спритною і завбачливою (недаремно Макс дражнив її чоловіком у спідниці). Отой крок назад, здавалось, врятував їй життя. Макс, наче знавіснілий звір, що потрапив у пастку та не хоче усвідомити власної приреченості, заревів на неї страшним нелюдським голосом:

– Геть!!! Стерво продажне!!! Сука!!! Блядь кабінетна!!! Це ж завдяки тобі все трапилось, чуєш?!! Це ж ти винна у всьому, що трапилось… Щоб я тебе більше не бачив, інакше розчавлю, як таргана!!!

Він висунувся з-за столу, готовий власними руками схопити її за ще донедавна зваблюючий стан і вижбурнути, як непотріб, геть…

Та Славка передбачила і це. Миттєво зорієнтувавшись у ситуації, вона, задкуючи, опинилась вже в передпокої і, ледь відчувши себе у такій-сякій безпеці, єхидно прошипіла на прощання:

– Ну-ну… Далеко підеш без мене, – і тихенько вислизнула за двері…

* * *

… Я прокинулась, коли за вікном білів день і сонечко грайливо зазирало у вікно. Спросоння не могла збагнути, де я і що тут роблю. За мить оговталась, пригадавши всі події вчорашнього дня і помітивши поруч стос лікарняних карт та книгу, на якій заснула, відразу зосередилась і посерйознішала. Випроставши стерплі ноги у пошуках капців, зойкнула – піймала скалку. Дощата підлога виявилась шурхою, і я пошкодувала, що не маю вовняних шкарпеток. Утім, як і багато чого необхідного. Запланувала найближчим часом навідатись у село і навстіж відчинила двері – потужним струменем сонячні промені увірвались в кімнату. На ґанку стояв жбан із молоком та замотана у домоткану ряднину, ще тепла, щойно спечена чвертка хлібини. Я вдячно посміхнулася, бажаючи бабі Гальці довгих років життя…

Поснідавши, я вийшла надвір і з подивом помітила, що майданчик «Притулку» кишить людьми, на відміну від вчорашнього затишшя. Дехто з них поводився доволі дивно, і я збагнула, що це і є час щоденної прогулянки «янгольських», про що обачно застерігав мене напередодні Дмитро Михайлович. Певне напруження видавав чіпкий погляд нянечки, котра не зводила очей з кожного, та ще Янча, що попри вдавану байдужість, розтягнувшись на лавиці у дерев’яній альтанці посеред подвір’я, примруженим котячим оком тримав усе під контролем.

Я не ризикнула відкрито підходити до нього, враховуючи все, що сталося напередодні у «янгольському». Натомість дружньо помахала рукою (Янко мене одразу помітив) і вмостилася неподалік на грабовий круглячок.

…Якщо не брати до уваги зрілий вік кожного з пацієнтів, можна було б подумати, що вивели на прогулянку молодшу групу дитячого садочка. Кожен знаходив собі справу до вподоби, не звертаючи уваги на все, що коїться навколо. Один кумедний дядько у безглуздо затісному кептарику, підібравши з землі сухий патичок, присів неподалік і навпочіпки порпав землю, вочевидь, виводив там нікому не зрозумілі ієрогліфи… Інший набурмосено ходив мовчки туди-сюди, і, помітивши, що Янчова увага прикута саме до нього, я чомусь подумала, що треба бути обережною. Ще один, пригрівшись сонечком, несподівано став роздягатися, скидуючи з себе засмальцьовану маринарку, далі непрасовану сорочку – аж до спідньої білизни. Стурбована санітарка, підійшовши до нього, доброзичливо вмовляла одягнутися:

– Годі, Антоне, облиш, задубієш, а пак знову будеш хорий…

І Антон, зворушений її теплою інтонацією, підбирав із землі вбрання, одягав на себе, невпопад защіпаючи ґудзики і забувши затягнути «блискавку» на штанях. А розчулена нянечка, зашарівшись, підказувала:

– Господичку мій, та ти хоч срамоту прикрий, Антоне… Горе мені з вами…

Лишень один чоловічок з усіх настирливо вимагав уваги – смішний, з довгим носом, схожий на Піннокіо (бракувало хіба абетки у руці). Він підходив по черзі до кожного і писклявим дитячим голосом канючив:

– Дядю, дай копієчку…

Ніхто не реагував на його поведінку агресивно, напевно, звикли. Та коли він проробляв це вдесяте хтось таки не втримувався:

Ображений закопилював губу і сором’язливо відходив убік:

– Та пішов ти…

– Злий ти, дядя…

Михайлина, з котрою я вже познайомилась під час відвідин «янгольського», чинно зайняла собі місце на сходах корпусу і тихенько наспівувала молитву, уявляючи себе, вочевидь, на пасхальній службі. Вона виглядала беззахисно урочистою, і ніхто її не чіпав – отой спів вносив бодай якесь розмаїття у нерозбірливе бурмотіння інших.

Маргіта, закутавшись не по-літньому у тепленький вовняний лапсердак, почимчикувала до Янка у альтанку і, присівши поруч, випитувала: «… Як гадаєш, хлопче, вже пора?»…

Терплячий і звиклий до всього Янчо з серйозним виразом обличчя відповідав: «Ще раз чекайте, тютко. То ше зарано…» Куди «пора» і що «зарано» знали добре лишень вони – стара жінка, змучена довічним очікуванням коханого, і могутній велетень Янчо, котрого за два роки служби у війську не зуміло дочекатися дівча…

Окрім Михайлини та Маргіти подвір’ям прогулювались ще п’ятеро значно молодших жінок. Кожна з них бубоніла щось своє, а одна повсякчас голосно реготала, розмовляючи з уявним співбесідником: «…Та облиште вже, кажу я вам… Не дам… Не можу… Кишки болять… Чотири аборти за півроку, далі два викидні…» І вже агресивніше, трясучи у повітрі дрібними кулачками: «…Пішов до біса, я кому сказала… Не чіпай мене, бо вдарю…» Її уста були масно і невпопад підфарбовані вульгарною пурпуровою конфітурою, а на кінчиках волосся руділа не зовсім вилиняла хна. Інші четверо тримались трохи осторонь від неї, наче боялися підхопити нікому не видиму заразу.

Хелени серед них не було, і я зрозуміла, що її вигулюють окремо…

* * *

– Доброго дня… Мене звуть Дара… Від сьогодні ми збиратимемось разом, аби розповісти одне одному про себе і вислухати кожного з бажанням порозуміти і допомогти…

Вісімнадцять напружених пар очей слідкували за кожним моїм рухом і словом. Дмитро Михайлович, заздалегідь отримавши мій дозвіл на присутність, нечутно причаївся у закутку і спостерігав за поведінкою пацієнтів. Він полюбляв поговорити з кожним, проте зазвичай оті розмови відбувалися віч-на-віч. А щоб отак – звести їх докупи, претендуючи на відвертість – надто сміливе рішення, враховуючи специфіку закладу. Лікар терпляче не втручаючись очікував подальшого розвитку подій.

– Кожен із вас мав причину на те, аби сюди потрапити… Кожен із вас залишив удома щось, що приносило йому біль і душевні страждання… Проте кожна біда припиняє бути бідою, коли про неї говорити вголос. Тоді вона стає звичайною проблемою – однією з багатьох, які переслідують нас протягом життя і які можна вирішити спільними зусиллями…

Я замовкла, аби передихнути, уважно придивляючись до незвичної аудиторії. Я усвідомлювала, що слухачі не є цілком адекватними, і була напоготові, адже мої слова могли викликати непередбачувані емоції, ба, навіть агресію або ж безпідставний сміх. Я була готова до всього, проте панувала мовчанка. Завмерши, аудиторія не реагувала на мою промову. Хтось (зазвичай жінки) з-під лоба спостерігав за мною, до кінця не збагнувши, про що йде мова. Я не бачила дружелюбності в їхніх очах, і це було найгірше. Хтось байдуже порпав у носі і жадібно поглядав на пиріжки, викладені на тацях, гадаючи, що то і є головна причина нашого збіговиська. Безсловесний Михайло-чоботар, з яким ми теж мали нагоду зустрітися напередодні, сидів, наче глиба, низько опустивши голову, ніби його не торкалося все дійство. Іван-тесля стурбовано шкрябав потилицю, оцінюючи скрутність моєї ситуації. Один Мітя, вчитель фізики, уважно прислухався до почутого і схвально хитав головою, даючи зрозуміти, що контакт існує.

– Людині важко самотужки боротися з влас– ними протиріччями. Все залежить від тих, хто її оточує, від середовища… В даному випадку те середовище – це є ми з вами. Я і ви – ми одне ціле, знаходячись тут, адже маємо спільну мету – знайти порозуміння. Це є та причина, що звела нас і об’єднала у стінах «Притулку»…

– Ви не плутайте себе з нами… Ми потрапили сюди примусово, а ви з власної волі. Тому між нами існує величезна прірва… Чи вас, як погану дівчинку, теж відрядили сюди на перевиховання? – колишній вчитель фізики несподівано цупко і навіть в’їдливо сприйняв отриману інформацію і, дивлячись просто мені увічі, чекав відповідь, укотре примусивши мене замислитись над тим, що, власне, він, з цілком ясним розумом і навіть кмітливістю, тут робить?…

– Я приїхала сюди з власного бажання – це правда. Питання в тому, що мене сюди привело… Та про це пізніше… У кожного із нас є певна історія, певна біографія, і кожен із нас, я впевнена в цьому, має що сказати. Нехай це станеться раніше чи пізніше, проте все те, що виплеснеться назовні, обов’язково дасть позитивний результат, – я помітила, що вчитель тихенько, у вус, посміхається, отже, промова лунала непереконливо…

– Хто бажає щось розповісти про себе? – мій погляд ковзав по присутніх, шукаючи прихильні очі, проте панувала зловісна тиша. Ситуація стала критичною, і якоїсь миті я ладна була розплакатись, втекти світ за очі… «Яка ж бо я дурепа, – щеміло в голові. – Як можна було розраховувати на порозуміння людей із порушеною психікою, неадекватних, з гіпертрофованими почуттями, недавніх пияків та потенційних шизофреніків, людей, яким понад усе на світі хочеться одного – аби їх не чіпали…» Я відчувала майже фізично, як моя непохитна самовпевненість котиться у безодню.

«Ну добре, – моя свідомість вперто не хотіла змиритися з безпомічністю, – з тими, що у «ян– гольському», все зрозуміло: позбавлені усвідомлення власної неповноцінності, вони до кінця днів сприйматимуть навколишній світ на тваринному рівні, що лояльно формулюється діагнозом «важко виліковні». Але ж люди, котрі сиділи переді мною без найменшої іскорки в очах, колись таки зобов’язані будуть повернутися у колишнє середовище. В картках, які я встигла попередньо проглянути, так і написано: «реабілітаційний період».

… Рішення прийшло якось несподівано, як це частенько трапляється у безвихідних ситуаціях… – Гаразд… Вам є над чим подумати… Давайте спочатку я розповім вам про себе… Слухачі пожвавились, і це надало впевненості – отже, я на правильному шляху… – Я робитиму це вперше в житті, тому заздалегідь прошу вибачення за можливу непослідовність… – я сказала правду. Запанувала цілковита мовчанка, що чути було, як муха настирно намагається пікетувати на присипані цукром-пудрою пиріжки. Вісімнадцятеро пар напружених очей і одна доволі здивована, що належала лікарю, невідступно стежили за мною, марно намагаючись вловити бодай натяк на нещирість. Проте мені справді захотілось розповісти їм про себе… І я наважилась…

– Сталося так, що я залишилася без батьків у неповних сімнадцять, будучи студенткою першого курсу медичного ВИШУ. Вони потрапили у автомобільну негоду, і трапилось все так несподівано і невчасно, що, здавалось, вирівняти власну рівновагу буде неможливо… Важко передати тодішній мій стан… Здавалося, що життя скінчилося і сенсу існувати далі немає…

Вам знайоме відчуття, коли людина усвідомлює власну беззахисність, неспроможність самостійно існувати у світі?! Коли жодний штучний чинник, враховуючи алкоголь і наркотики, не здатен приспати пам’ять і біль?.. Коли ти лягаєш і прокидаєшся з єдиною думкою – усвідомленням власної непотрібності, марності існування, приреченості…

…До того, як все трапилось, я переживала приреченість лишень у глибокому дитинстві… Пам’ятаю, коли мама наряджала мене до школи на перший дзвоник… Білий твердий від крохма– лю фартушок, пишні банти… А потім білий фартушок змінився на чорний, банти – на туго заплетені стрічки у косах… І коли я зрозуміла, що відтепер шкільна форма надовго замінить мені улюблені барвисті з воланами й рюшами сукеночки, я відчула розпач… Але те дитяче відчуття приреченості не здавалось фатальним. Адже я знала, що після уроків я мчатимусь стрімголов додому, аби мерщій зняти з себе ненависну робу і стати звичною, милою собі Даркою в рюшах чи у воланах, у клітинку чи в горохи…

А тут все сталося інакше… Наді мною ніби чатував фатум, межуючий з трагедією… У такому стані я знаходилась два роки, ледь не позбувшись студентського квитка і власної гідності. Я перечитувала безліч книжок, я занурювалась з головою у знання, і з жахом усвідомлювала, що впираюся в глухий кут.

Отакою виснаженою, ледь притомною від перенапруження підібрав мене на зупинці під інститутською бібліотекою здивований і розчулений чоловік, із котрим ми невдовзі одружилися. Пізніше він зізнався, що просто пошкодував мене, сприйнявши за студенточку-заучку, котра от-от знепритомніє від непомірного навантаження протягом сесії. Вже пізніше він збагнув причину моєї слабкості, фізичної і моральної, що й спонукало його до твердого рішення невідступно піклуватися про мене. А мені було байдуже, хто буде поряд. Я могла довіритись кожному, хто по– дарує мені бодай трохи тепла та ласки… Він привіз мене до себе в будинок і рішуче, не передбачаючи супротиву, сказав: «Віднині ти нікуди звідси не підеш»…

Я і не пішла. З того часу на заняття мене привозила автівка і власний водій забирав мене з-під інститутського корпусу. Я ще більше відокремилась від людей, і ті дівчата, котрі намагались, співчуваючи, товаришувати зі мною, позиркували відтепер заздрісно і з насторогою. Часом, узгоджуючи моє прохання з чоловіком, водій відвозив мене до батьківського дому, де припадало пилом і окутувалося павутиною все, що було безмежно дорогим мені протягом багатьох років. Я забрала звідти лишень книжки і світлини. Згодом мене відвозили назад, до немилої оселі, де я без ентузіазму засвоювала роль чуйної порядної дружини. Отримавши незабаром диплом психолога (моє прагнення до знань не пропало марно), я усвідомила, що практикувати мені ніколи не доведеться, як і просто працювати – будь-де і будь-ким. Я зачинялася годинами у кімнаті, всоте гортала як колись, студенткою, кіпи книжок і не могла збагнути потрібність нагромаджених хаотично знань при неможливості застосування їх на практиці… Чоловікові приятелі та їхні дружини вважали мене пришелепкуватою і частенько при зустрічах перешіптувались поміж собою, кепкуючи, мовляв, чого їй, надибанці, не вистачає? Я умисне уникала отих зустрічей та публічних збіговиськ, усвідомлюючи, що ніколи не стану однією з них… Здавалось навіть, що чоловікові імпонує отака моя поведінка: попри все він любив мене і намагався оберегти від злослів’я. Він усвідомлював існування в мені іншого, потойбічного світу, і часом, у рідкісні хвилини нашого інтиму, він казав: «… Я знаю напевне, що я тебе втрачу, питання лишень, коли це станеться?»… Я мовчала, а на ранок він застерігав охорону, аби посилити за мною нагляд, і контролював кожен крок… І так було до останнього дня, аж допоки я не дізналася про найстрашніше…

Я замовкла… Про оте «найстрашніше» я ще не готова була говорити вголос. І відчувала, що варто почати, як я тут же вибухну зливою сліз…

– Знаєте, коли пташка, що прагне волі, потрапляє в клітку, вона стає вдвічі безпомічнішою. Адже її природний інстинкт до самозбереження атрофується і навіть, коли з часом їй вдається вивільнитися з тенет, у виключно рідкісних випадках вона здатна вижити…

…Я знайшла шлях, як виборсатись з в’язниці… Та й в’язниця виявилась несправжньою, а так… Для розваги комусь… Тепер головне – адаптуватись у природних умовах. І ось тому я тут, з вами, просячи допомоги у перших в моєму житті пацієнтів, від котрих залежить моя віра в себе, у власне покликання, у власну самореалізацію… Ви потрібні мені, а я намагатимусь бути потрібною вам…

Тиша нависла над їдальнею… Я стояла перед збентеженими та серйозними пацієнтами божевільні (!!!), наче гола, знявши з себе натільну сорочку і вивільнивши душу…

«Рвіть мене на кавалки», – волала та душа. А натомість я вихоплювала серед них спантеличені погляди, що красномовно свідчили про повне усвідомлення та порозуміння щойно почутого. Дмитро Михайлович сидів у кутку якось неприродно низько, наче у поклоні, схиливши голову, і могло на перший погляд здатися, що він від перевтоми задрімав. Єдине, що порушувало гнітючутишу, – це тихеньке схлипування баби Гальки, що доносилося з привідчинених дверей кухні.

– Я думаю, що наступного разу кожному з нас буде що розповісти про себе… Я вас прошу про це… І буду вдячна за порозуміння…

Ошелешена публіка поволі підводилась з-за столів… Про пиріжки якось забулося, і Мітя, збираючи таці зі столу, коментував: «Роздам усім у корпусі».

Коли пацієнти пішли, я, ніяковіючи за несподівану відвертість, виправдовувалась перед Дмитром Михайловичем: «…Не могла ж я їм розповідати про основи психоаналізу…»

Лікар мовчки вийшов услід за мною надвір і аж до будиночку не порушив мовчанки… йшов він якось важко, наче зістарівся чи непомірно виснажився, і вже перед тим, як попрощатися, сказав:

– Ви все зробили вірно… Єдине, що… Хочу вас застерегти… Він (чоловік) вас обов’язково знайде, Даро… На жаль, я це відчуваю… Тому ваша втеча – не вихід. Втекти від самої себе – дуже важко, майже неможливо, – і потискаючи на прощання руку, додав: – попри все я вас вітаю з вдалим першим робочим днем… Впевнений, що сьогоднішня зустріч дасть певні результати. Може, не відразу, але згодом… Ви – молодчина!

… Пішта-бачі налагодив засув на дверях, і я зраділа – принаймні, не боятимусь нічних шпигунів. Я не знала, як триватиме моє подальше практикування у галузі психології, проте на душі було напрочуд легко…

* * *

… Макс жбурнув ненависну слухавку і, підвівшись з-за столу, задумливо підійшов до вікна. Там, за скляною тонованою стіною, вирувало звичне життя: снували назустріч одна одній автівки, перегукуючись гучними клаксонами, кудись поспішали люди, заклопотані побутовими проблемами… Все було як завжди, і нікому не спадало на думку підвести голову до верхніх вікон непідступного склобетонного монстра, за одним з яких спостерігав за марною людською метушнею донедавна незворушний вольовий чоловік, що наразі відчував себе слабким та безпомічним…

Макс укотре намагався проаналізувати безвихідь ситуації. Всі існуючі адреси роботодавців було перевірено. В жодній із клінік, санаторіїв, профілактичних та реабілітаційних центрів молодий спеціаліст на ймення Дарина Фішбейн не значилась. Аркуші, заготовані Корнелією Олександрівною, пістріли рядками, закресленими виразним червоним маркером, що означало «вилучити з переліку». Залишалося всього кілька пропозицій зі вказаною адресою, та не вказаним телефонним номером… Останнє Макс сприймав як недбалість самих роботодавців, адже не може існувати жоден медичний заклад без телефонного зв’язку. Це нонсенс… його урбанізована свідомість не здатна була навіть припустити думку, що таке можливо!!!

Так чи інакше, Макс розумів, що необхідно брати себе в руки. За годину розпочиналась підприємницька рада керівників, де вирішуватиметься подальша доля акцій. Розумів і те, що має виглядати виважено і бездоганно… Втім, як завжди… І примусивши себе виринути із сумних роздумів, натиснув на ґудзичок гучномовця:

– Корнеліє Олександрівно, зробіть мені подвійну каву… Так, без цукру…

… Рівно за годину зібраний, зосереджений Макс заходив до конференц-зали, стримано вітаючись з усіми. І лишень сам Богонько знав, що насправді коїться у його душі…

* * *

Наступний мій день розпочався рішучим наміром навідатись у село. Потрібно було придбати бодай найнеобхідніші речі, адже, потай вибираючись з міського ув’язнення, все, що опинилось у моєму наплічнику, це кілька футболок, плетений светрик, джинси, легенькі сандалі (кросівки були на ногах), піжама, шовкові шкарпетки, змінна білизна, парасоля та кілька підручників із психоаналізу. Ще невелика сума грошей, розряджений мобільник (все одно відсутній зв’язок) і канапки, які запхала в останню хвилину у кишеню наплічника завбачлива Ліза. Дівчина так нервувала, влаштовуючи втечу, що навіть не здогадалася про зубну щітку і пасту. Окрім всього, сподівалась, що це звичайнісінький жарт і увечері я повернуся, начебто нічого не трапилось. Це була друга після Гоші людина у місті, за якою я щиро сумувала.

…З провідником я визначилась відразу – Мітя о цій порі щодня відлучався у село. Кінець літа та осінь – пора польових робіт, і селяни залюбки приставали на чужу поміч – розраховувалися натурпродуктом, а часом і грошенят перепадало. Мітя не був скупим і витрачав їх зазвичай на гостинці, які роздавав мешканцям «Притулку», здебільшого жінкам. Тому після ранкового медогляду я вже стояла під корпусом, наче вояк у всеозброєнні, і чекала, поки Дмитро Михайлович не вийшов на вулицю і дав «добро» на відлучення.

– Ти мені, Мітю, дивися. За даму відповідаєш головою, – жартома казав напутнє слово, і ми вирушили запилюженою просілковою дорогою у бік села.

* * *

Мітя виявився доволі приязним і говірким дядьком. Окрім всього, у його розмові відчувався певний інтелект і виваженість, притаманна людям, що звикли детально роз’яснювати ту чи іншу тему.

Мене з’їдала цікавість – що привело його у «Притулок»? Проте запитати я не наважувалась.

Діагноз Міті я вичитала у його картці заздалегідь: «Психоневроз, зпричинений тривалим вживанням алкоголю». Нічого певного…

– Чула, Мітю, що селяни не надто поблажливо ставляться до «гостей» з «Притулку»? – завбачливо підкотивши штани, я чимчикувала узбіччям. Некошена трава плуталася в ногах і заважала йти, та хотілося зберегти джинси чистими бодай до того часу, поки не вдасться придбати хоча б якусь заміну.

– Це не зовсім так… Люті вони на тих, хто біду робить. А таким, як я, навпаки, тішаться – хто ще згодиться дармову роботу виконувати, особливо зараз, під осінь, коли працьовиті руки на вагу золота… У мене в «Притулку» ще цімбор[16] був, ми разом на «халтурку» ходили… Щоправда, напередодні зими його додому родичі забрали – пошкодували, адже зими тут суворі. Дмитро Михайлович з нами ніколи біди не мав, жодної скарги, адресованої нами від селян не чув… Розкотіть штани, бо рип’яхів нахапаєте і ноги подряпаєте…

– А вас чому додому не забирають? – здалеку розпочала я вивідувати інформацію, обережно, аби не образити.

– Мені додому не можна… Та я й сам не хочу, є на те причина… Хоча дім мій неподалік – всього за кілька сіл звідси, хвилин сорок добиратися міжміським…

Мітя щось приховував, і я це відчувала, тому непомітно перевела розмову в інше русло:

– Ну, а ті, що, як ви кажете, біду роблять? Частенько таке трапляється?

– Частенько – ні, але бувало. Є у нас там один екземпляр… Колись він примудрявся до села втікати, і ніхто не міг зрозуміти, як йому це вдається. А потрапивши на волю – мерщій до місцевого продмагу. Продавчиня спочатку не знала, що робити, і алкоголь йому відпускала, а той, підігрівшись, йшов гатити людські шибки. Пізніше, здалеку його забачивши, зачиняла крамницю, а він і там лущив вікна, як насіння. його ловили, вертали у «Притулок», прив’язували на кілька діб до ліжка, очей із нього не зводили… Ніхто не міг збагнути, яким шляхом він вибирається із замкнутого, заґратованого приміщення… Дотепер залишилось таємницею, адже таким людям зруйнована психіка підказує найнеймовірніші речі, до яких звичайна людина при здоровому глузді ніколи в житті би не додумалась… Ось візьмемо, наприклад, Хелену…

– А що, Хелена теж втікає?! (Мені мурашки пробігли тілом при спогадах про недавній інцидент).

– Тепер вже не так… А раніше бувало… – ми підходили до села, і лісова смуга, що тягнулася вздовж всієї дороги, змінилася довгими охайними рядками ланів із кукурудзою та картоплею. Часом назустріч траплялися селяни і Мітя ввічливо з ними вітався. Видно було, що до нього ставляться з повагою). – Торік баба Галька онуку привела собі у поміч. Дівча молоде зовсім, неопірене. В селі роботи, крім городів та худоби, нема, отож будь-якому заробітку раді. А дівчисько – гарне таке, русяве, коса ледь не по стегна… Хелена наче знавісніла. Стежила з вікна, як дика кішка, готуючись до вирішального стрибка. І таки сталося. Як їй вдалося вибратись, ніхто не знає… Чи скористалась хвилиною, коли Янчо по потребі відлучився, чи ще що… Гнала малу аж до села, до рідної хати. Селяни піймали її, добряче відлупцювали, а як вели зв’язану у «Притулок», цілу дорогу вила, наче вовк. Два місяці не вставала з ліжка, зализувала рани…

А баба Галька замість вродливої онуки привела кульгаву Анцю – племінницю. Ота з переляку дотепер хустку на очі зав’язує – так і ходить із прикритим обличчям, аби Хелена з вікна не роздивилася її, хоч і не надто привабливе, проте все ж молоде обличчя…

Ми дійшли до околиці села, де хати були дрібно розсипані на значній відстані одна від одної, наче посварилися. Я зацікавлено роздивлялася навколо – ніколи раніше не доводилося подорожувати глибинкою.

Хати здебільшого були дерев’яними, та, не зважаючи на вбогість, охайними і чистенькими. Деякі яскраво розфарбовані, а на фасаді красувався намальований олень – витвір місцевого митця.

Шибки дрібно глипали на вулицю, а на різьбяних ганках вовтузилась немита дітлашня. Зацікавлено придивляючись до прибульців, припиняла гру і стрімголов мчала до воріт, аби краще роздивитися. Далі хати потрохи стали вишиковуватись у ряд, як ота кукурудза на ланах, паркани зустрічалися рідко – цим людям злодії не страшні.

Я відразу пригадала височенний мур, що оперезував стіни будинку, де довелось мешкати впродовж подружніх років, і мене вкотре охопила відраза. Тут панували свої, зовсім інші, відмінні від міських закони співіснування. Ніхто ні від кого не ховався, а навпаки – виходили привітатися і запитати, як здоров’я.

– Бог у поміч, Мітю!.. Як ся маєш? Як бач, фраїрку[17] привів ісь? Тота теж аршовати[18] навчена? Де йдеш – до Довгалів?.. Пак до нас загляни – хлів поможеш вичистити…

Здебільшого я не розуміла, про що йдеться, адже не знала місцевої говірки, проте їх доброзичливість була вдивовижу – у місті я не впізнавала навіть власних сусідів.

– А паніка, видав, варошська, Мітю? Десь таку найшов, лем дай ся вузвідати[19]…

– То наша дохторка нова, прошу любити і жаловати, – Мітя, підсміюючись, їм підігрував, і, здавалось, йому навіть подобалась отака неприхована увага до мене. – Для сільських людей лікар та вчитель – то дві найповажніші персони, – пояснював мені, – важливіші за президента. Мій няньо, забачивши лікаря на вулиці, калап[20] знімав за версту, а вдягав тоді, як той вже заховався за рогом. Отаке то…

Ми підійшли до хати, де на ганку нас зустрічала привітна молода жіночка у гумових чоботах і хвацько зав’язаній на потилиці гуцульській квітчастій хустці. Вона дуже зраділа, побачивши нас.

– йой, Мітю, тебе ге Бог післав. Не годна м ся була дочекати.

– Слава йсу, – вітався Мітя, і вона, витираючи просто у фартух руки, простягала йому зашкарублу від роботи долоньку.

– Слава навіки, – відповідала, зацікавлено поглядаючи на мене, – видав, маєме гостей?

– То наша нова дохторка, Оксано. Приїхала з вароша практиковати. Тать шо ся стало, же так на ня шатуєте[21]?

– Вижу, же з вароша, Мітю. йди Васильові помочи – бичок наш цілком удурів уночи. Так собов намітував[22], же стайню зубалив[23]. Як би го Василь не боронив, та, видав, доведеться забити. Тать шо стоїте, як засватані? Пойте у хижі[24]…

Я зрозуміла, що останнє було сказано до мене, і несміливо увійшла до хати. На печі парували баняки з запашним варевом, підлога рябіла смугастими домотканими килимками, з кутка на мене глипало двійко допитливих оченят.

– Ану лем, гай, Іванку, до студні, принеси паніці черствої[25] води. Най ся нап’є з путя[26]… І двійко очей, що належали беззубому Іванкові, відірвавшись від нехитрої забави, метнулися у бік дверей, а далі, прихопивши бляшане горня, хлопець кулею вилетів на подвір’я.

– Як ся вам туй у нас любить? Екзотика, ге? У вароші такого не увидите…

Я поволі почала звикати до місцевої мови:

– У вароші зате нема такого чистого повітря, як у вас, а ще бракує привітних людей.

Оксані сподобалась відповідь. Перехопивши у малого повне горня, вона піднесла його мені, підставляючи під дно ту саму рапату долоню, що простягала для привітання, аби не розхлюпати.

– Єдине, до чого треба звикнути – це до холодних гірських вечорів і ночей, – вела далі я, – тож хочу забігти до вашої крамниці… Дуже вже ноги мерзнуть…

– йой, та у бовті[27] ви штрімфлі[28] не купите, то лем по людях ся треба звідати[29]… Ану лем заждіть… І вона метнулася за двері зі скляною шибкою, завішеною фіраночкою, що вели у іншу кімнату. За мить Оксана повернулася, тримаючи в руках добротні вовняні шкарпетки. – Но позирайте[30]! Сама м путала[31]… На осінь так ся їм зрадуєте, гибисьте путьом найшли[32].

Я ані слова не зрозуміла з усього почутого, окрім одного: шкарпетки вже мої.

Окрім обновки я ще отримала слоїк[33] з малиновим джемом («лекварь вам ся тоже пригодить, у туй дурці всьо ся пригодить, не приведи Господи») і, збита з пантелику відмовою взяти за все бодай якісь гроші, пішла шукати «бовт» у вказаному гостинною Оксаною напрямку.

Крамниця справді виявилась напівпорожньою, продавчиня нудилася без роботи, сиділа просто на прилавку і, чеберяючи ногами, лущила насіння. У «бовті» я придбала: господарське мило, пральний порошок вітчизняного виробництва, невеличкий лавор (як нарекла продавчиня таз для прання), зубну щітку сумнівної якості, зубну пасту «М’ята», голки, нитки, зв’язані у пучечок свічки, дитячу олійку, котра мала би замінити тимчасово всю залишену вдома косметику, а також кілька шкільних зошитів, листівок та дешевих одноразових самописів. Здається, окрім перелічених товарів, за винятком ще якогось дріб’язку, там більше нічого й не було. У «Притулок» я поверталася сама – Мітя залишився у селі лагодити стайню, приборкувати бичка і ще робити безліч всілякої роботи, аби отримати дрібний заробіток і повернутися попід вечір до «Притулку» з пакетом карамельок зі збіглим терміном придатності, бо ж інших у «бовті» бути не могло…

* * *

Дмитро Михайлович чекав мене з нетерпінням і мав на те поважну причину. Одна з санітарок, котра мала чергувати вночі у «янгольському», приступити до роботи не могла, а заславши у «Притулок» гінця, сповістила, що пополудню отелилася корова, і залишити «породіллю» та безпомічний приплід напризволяще не годиться.

– Ви розумієте, – схвильовано пояснював лікар, – попросити більше нема кого, адже Любаша чергувала попередньої ночі, і не витримує фізично без сну дві доби. А я конче змушений бути о восьмій ранку в обласному центрі – нам знову скоротили фінансування і вимагають термінової звітності… Це означає, що найпізніше о третій я змушений вирушити. Самі розумієте, вас наче Бог послав, сам не знаю, що би ми без вас робили…

Перспектива провести ніч у «янгольському» зовсім не втішала – від самих спогадів про недавні відвідини ставало моторошно. Лікар це усвідомлював і, як умів, заспокоював:

– Нічого страшного там нема… Поруч невідступно знаходитиметься Янчо, і навіть якщо хтось зірветься, він миттєво буде напоготові. Ваше завдання полягатиме лишень у тому, аби вчасно дати заспокійливе… Та й дядько Степан спить полохливо – щойно щось чує, як вмить зривається на допомогу… Головне, аби Хелена не помітила вас у корпусі, тому потрапите туди службовим входом. Виручайте, голубонько… – Дмитро Михайлович, ледь не доведений до відчаю, нервово смикав краєчок халату, усвідомлюючи незугарність ситуації. Та й справді, відсилати на «передову» новобранця не годиться. Проте виходу не було. Врешті-решт, я – медпрацівник і давала клятву Гіппократа… Мені було видано білий халат і після вечері спроваджено зі службового входу в «янгольський».

Серед ночі, завівши двигун старенького «УАЗ» ика, Дмитро Михайлович, заскочивши до мене на «чергування» і впевнившись, що все тихо, по-змовницьки ще раз мене підбадьорив:

– Ось бачите? А ви хвилювалися. Сподіваймося, все пройде без ускладнень… Залишаю вас за головного…

– Їдьте обережно. І не турбуйтеся. Справимося, – відповіла я, покосившись на велетенського Янча, котрий мирно сопів на канапі.

* * *

Спокій тривав недовго…

О четвертій ранку я підхопилася від того, що на цілий корпус несподівано залунав гучний жіночий голос. Розкотистий спів потрапляв, здавалось, у всі шпаринки і закутки, здатний розбудити навіть глухого. Янчо миттєво прокинувся і безпорадно дивився на мене:

– Цього ще нам бракувало… Дмитро Михайлович не попереджав, що наша Михайлина полюбляє по ночах співати?

– Яка Михайлина? Ота, що з Хеленою в палаті?! – мене вкрило холодним потом.

– Аякже. Вона часом такі рулади виводить!.. І здебільшого вночі… На свята по селах заведено співати, от вона й співає, всоте згадавши, що син на Пасху, мовляв, приїхав… Як гуляти, то гуляти…

– Що ж робити? Вона ж перебудить усіх! – я перелякано шукала допомоги у Янча, котрий, звісно, зарадити нічим не міг…

– Їй би снодійне якось ввести, і до ранку – святий спокій…

– Але, Янчу… Якщо я туди зайду, то живою вже не вийду… Чує серце…

– І що порадите? Ви ж за головного…

Я істерично тарабанила пальцями по столі, намагаючись зосередитись і взяти себе в руки, а тим часом порожнім коридором розносилось тремтливим старечим голосом, мов заклинання, віщуюче кінець світу, всюдисуще:

І-і-ісусе во гробі, І-і-ісусе во гробі Живот[34] даровав…

Рішення треба було приймати миттєво – з сусідніх палат вже чути було шарудіння, а чийсь чоловічий голос благально стогнав: «Заберіть її від мене, прошу, заберіть, вона смерті моєї хоче…» Ще трохи, і на ноги встане увесь «янгольський»…

Мені мутніло в голові, та, попри розпач, я усвідомлювала, що окрім мене втручатися в ситуацію не під силу нікому.

– Біжи за Степаном, – коротко дала розпорядження Янкові, та Пішта-бачі вже й сам шкрябав у вхідні двері корпусу: правду казав Дмитро Михайлович, що той завжди насторожі. Янчо впустив його, і ми, стоячи під дверима, з-за котрих доносився спів, розгублено дивились одне на одного: він добре розумів, що мені туди не можна.

– Треба Михайлину забрати з палати, – план дій виник у моїй голові блискавично. Присутність поруч двох чоловіків, не зважаючи на те, що один із них був похилого віку, надала рішучості. – Ви, Пішто-бачі, станете на дверях, а Янко обережно (чуєш, Янчу, обережно, без найменшого насильства) спробує вивести Михайлину в передпокій. Ви, Пішто-бачі, замкнете палату, а я введу їй снодійне тут, у амбулаторній кімнаті, де вона й залишиться до ранку. Головне, аби Хелена не прошмигнула, бо ж ви усвідомлюєте, які наслідки можуть бути…

– Таки доведеться Янчові потіснитися – канапа не витримає їх обох із Михайлиною, – Пішта– бачі не втрачав почуття гумору навіть у критичних ситуаціях. – Ну що, з Богом?

Я знайшла ампули зі снодійним і все, що потрібно для ін’єкції, спостерігаючи за тим, як зрадливо тремтять у мене руки. А тим часом Янко з дядьком Степаном вже виводили попід руки з палати збуджену жіночку, у нічній сорочці, котра з фанатичним блиском в очах горланила на весь коридор:

Ой, як тяжко, ой, як тяжко, На серцю туга налягла… Сміяться она перестала І ровно плакать начала…

Янко підпер її собою – надійно, впевнено, проте без тиску, а Пішта-бачі ще раз перевіряв всі замки і скоби на дверях, аби пересвідчитись у безпеці.

– Ходіт, бабо, поспіваєте нам у амбулаторній, – Янчо тягнув Михайлину практично на собі. – То такоє, як на корпоративі, по індивідуальному заказу…

Мені стало смішно. Хлопчина – не промах. Хоч здавався спочатку трохи недоумкуватим. Та Михайлині було байдуже, що він глузує. Спираючись на міцну руку, вона приговорювала: «Ти, синку, лем послухай… Нись – сято[35], треба співати, а старших неваловшно[36] перебивати, лем підспівувати можеш…

… Ти мене, милий, покидаєш, Ти моїм, милий, не будеш… Голосу мого ти не вчуєш, Бо ти до мене не прийдеш…

Ми поклали Михайлину на канапу, підмостивши під голову подушку, аби зручніше було зробити ін’єкцію, і ще якийсь час спостерігали, як безбарвні неслухняні під дією снодійного уста все лінивіше і нерозбірливіше вже не співали, а шепотіли:

… Як ясной сонце засвітило І чорний ворон закрячав, На грудь мою слези спадали, Останній раз казав «прощай»…

* * *

Дмитро Михайлович повернувся у «Притулок» вже пополудню і, побачивши Михайлину, котра гучно хропіла в амбулаторній, усе зрозумів. Я не покидала «вахту» аж до його приїзду, і про всі нічні перипетії красномовно свідчили червоні, мов у кроля, очі. Проте лікар був задоволеним і веселим – поїздка не відбулася даремно:

– Бачу, школу молодого бійця ви пройшли. За що вам шана і подяка… А ми тут трохи розбагатіли, дякуючи благочинним організаціям… Отже, сьогодні у вас вихідний і курятина на вечерю, – лікар недвозначно поплескав свою кишеню, даючи тим знати, що найближчим часом від голоду чи відсутності медикаментів «Притулок» не вимре… Та мені понад усе хотілося одного-єдиного – спати, і, мовчки кивнувши у напівдрімоті на знак згоди, я змучено попленталась у своє кубельце…

* * *

…У конференц-залі, де відбувалась підприємницька рада керівників, було відчутне напруження. Макс, як і інші власники акцій, нервував: вирішувалась доля вкладених ними грошей. Спокійним залишався лишень бос – «плюгавий опецьок», як образно охрестила його їдка на слівце Славка. Ще б пак, «опецьку» належала більша половина акцій, і, незважаючи на фізичні вади, він почував себе всемогутнім магнатом.

– Мої науковці-програмісти опрацювали безпрограшну структуру розробки модерного виробничого обладнання, яке завдяки сучасній всемогутній системі маркетингу найпізніше за рік принесе разючі результати… – опецьок спинався за столом, намагаючись здаватися вищим, а тим самим переконливішим. І це виглядало так, як спотворене хворобою дерево марно пнеться у ріст з іншими, повноцінними, і лютує від безпомічності, адже все, на що спромоглася природа, це покарлючити гілки і абияк прикрити внутрішню трухлявість облізлою корою.

– Ми підготували копії примірників детально опрацьованого плану, і я попросив би шановне товариство найближчим часом розглянути, зважити і висловити власну думку з приводу запропонованого проекту… Аллочко, роздайте, будь ласка, примірники всім присутнім…

Височенна, модельної зовнішності Аллочка, про яких кажуть – «ноги від шиї ростуть», на відстані простягнутої руки взяла кіпу заготованих копій і кружляла, роздаючи, навколо стола. Вона не підходила привселюдно впритул до шефа, знаючи, що він від цього скаженіє – надто вже явно тоді кидалась увічі його недолугість та низький зріст.

По закінченню засідання опецьок, тобто Броніслав Всеволодович, несподівано звернувся до Макса:

– Максе, затримайся на хвилинку… Неофіційно… По-дружньому…

Залишившись удвох у порожній залі, без сторонніх очей опецьок уже не комплексував, а вільно розгулював туди-сюди вздовж довжелезного, як і сама зала, стола для засідань. Макс був єдиним з акціонерів, котрому той довіряв і симпатизував. Забулися навіть давні образи, коли Броніслав Всеволодович виношував плани поєднати сім’ї та капітали. його донька, Естер, котру він лагідно охрестив Манюнею, з десяток років тому була потай закохана у Макса. Проте було б надто сміливо наполягати на укладанні шлюбних домовленостей.

Манюня була нездоровою (вочевидь, генетика зробила свою справу). Зовнішньо її недуг нічого не видавало, хіба вроджена косоокість, що ставала більш помітною у стані збудження. При зустрічах із Максом Манюня починала нервово сіпатись, не наважуючись підвести на нього очей – вона цілком усвідомлювала власну ваду. А про те, що відбувалося за лаштунками, знали лишень Броніслав Всеволодович, його дружина та домашня покоївка. Їм всім не на руку був розголос інформації про частенькі ускладнення хвороби доньки, що супроводжувались відвідинами психіатричної клініки. Тому, не афішуючи справжній стан речей, опецьок потай їздив відвідувати доньку і після чергового реабілітаційного курсу так само потай вертав її у свій розкішний непідступний для чужих палац.

– Аллочко, серденько, налийно нам із Максом коньячку, – шеф, уже не приховував справжніх стосунків із модельною Аллочкою і поплескував її по тугих сідницях. Максу він довіряв. Дівуля, що– правда, трохи комплексувала (отже, залишки порядності ще тліли, і це тішило), бо ж було цілком зрозуміло, що насправді жодних почуттів, окрім огиди, опецьок викликати не може.

– Я чув, Максе, що в тебе вдома не все гаразд… – він заглядав у вікно, вдаючи, що йому байдуже, і начебто запитання пролунало просто так, співчутливо, по-дружньому. Проте Макс добре знав, що випадково жодне запитання з його уст не злітає, а навпаки, фіксується кожнісіньке слово, почуте у відповідь.

– …Це не найважливіше, що наразі відбувається… – Макс теж був твердим горішком. Багаторічне існування серед хижаків дечому його навчило.

– Не скажи, не скажи… – опецьок оцінив Максову обережність, проте вичікувально вдивлявся в партнера – щось таки мало його видати. – Знаєш, як у пісні співається: «…Важней всего погода в доме…»

– Вважатимемо, що у моєму домі зараз повний штиль: сонце заховалося – це правда, проте тайфуну нема… А отже не відображається на моїй працездатності, – збрехав Макс.

– …Даремно ти тримаєш все у собі, Максе, – опецьок явно розраховував на більшу відвертість. Перехиливши одним махом вміст келиха у горлянку і направивши туди ж дольку цитрини, Броніслав Всеволодович продовжував гру в дружелюбність…

– …Ледь не забув… Манюня про тебе запитувала… Нудьгує… До речі, їй вже набагато краще… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє зверталися до лікарів. Як бач, Бог таки прислухався до наших молитов… – він нещиро перехрестився, підраховуючи в думках космічну суму грошей, що довелось йому витратити, аби доньці покращало…

– Чудово… Передавайте їй привіт… Вона у вас славне дівчисько, як би там не було.

У Броніслава Всеволодовича розмастилася по мармизі вдоволена посмішка: бодай хтось скаже йому тепле слово про одиначку:

– А ти сам би їй той привіт і передав, Максе… Навіщо ускладнювати?.. Зайдеш якось на каву, от і поспілкуєтесь… Вона давно на тебе око поклала… А ти у нас ще той горішок, хитра бестія… Хоч сам чудово знаєш – життя така штука, що невідомо, де загубиш, а де знайдеш… Гаразд… Щось я виснажився сьогодні… Аллочко, приготуй все для масажу… А з тобою, Максе, сподіваюсь, невдовзі побачимось… Втім, навіщо тягнути кота за хвіст… Чекаю тебе в суботу… О шостій… Повечеряємо разом, – і масно потягнувся, подумки кайфуючи вже від доторку вологих пальців вродливої секретарки, що шаруділа простирадлом у сусідньому кабінеті, готуючи лежак для оздоровчих процедур.

* * *

Попід вечір Дмитро Михайлович постукав у двері. В руках він тримав миску з пахучим курячим рагу та карафку вина.

– Це передала вам Галина Василівна, – простягав мені паруючу страву, – а це особисто від мене, в знак подяки за мужність і відвагу.

Попри те, що алкоголь я вживала рідко, подарунку зраділа – нічне напруження далося взнаки.

– Повечеряємо разом? – запропонувала я. – Розповісте, що у світі робиться.

– Залюбки, – відповів Дмитро Михайлович і, швиденько адаптувавшись у моєму господарстві, вправно розкорковував вино.

– Чому ви не розповіли про ймовірність нічних «концертів»? – засервувавши стіл тарілками і горнятками, запитала я, поглянувши на лікаря.

– Боявся, що відмовите… Втім, жодної небезпеки в цьому я не вбачав, – Дмитро Михайлович спокійнісінько розливав тягучу бурштинову рідину у посуд. – Ви самі пересвідчились, що мешканці «янгольського» звикли до подібних «розваг». Декому це навіть подобається…

– А як реагує на це все її найближче оточення?

– Маргіті байдуже… Єдине, що її турбує, – це встигнути на потяг, аби потрапити нарешті до чоловіка, а як ні, то бути напоготові, бо ж він ось-ось приїде.

– А де її чоловік?…

– Це історія, варта написання книги… У шлюбі Маргіта прожила всього кілька місяців. Вона ще й сімнадцяти не мала, як її чоловіка совєти забрали на війну: у 1956-ому, коли в Угорщині проходили бойові дії, ніхто не зважав на національність та віросповідання. Спробуйте уявити собі, що міг відчувати хлопець, котрого змусили воювати проти своїх. його батьки, окрім угорської, жодної мови, ані грамоти не знали. Та, формуючи резерви, радянській владі було на це начхати, і в угрупуванні радянських військ юнак, як і сотні, тисячі інших, вступив на батьківську вотчину. Що було далі – ніхто не знає. Більше його не бачили. Жодного повідомлення про те, що він загинув, не надійшло… ймовірніше, став дизертиром і, будучи пійманим, був засланий десь до Сибіру. Ніхто достеменно цього не знає. Маргіта зверталася до угорського уряду, пізніше навіть у Москву їздила. Та чоловіка наче водою змило… Не виключено, що з розпачу наклав на себе руки… Проте вона ніяк у це повірити не могла і поступово втрачала глузд. І дотепер щодня збирається їхати до Сибіру – за ним… Навіть спати лягає не роздягаючись – все життя напоготові. Рідні не зосталося – всі давно повмирали, а вона так і зістарілася з думкою про нього… Отаке то… Головне – в її присутності не висловлювати сумніву щодо його існування, інакше станеться істерика. А загалом вона цілком врівноважена, і нічні «концерти» Михайлини не викликають у неї роздратування…

– Зрозуміло. Психоаналіз дає визначення цьому: хронічна манія, або ж гіпоманіакальний стан психіки, для якого характерне зосередження свідомості й почуттів на якійсь одній ідеї…

Шкода, що вона помре, так і не зазнавши спокою, хоч насправді він десь ТАМ її давно чекає…

Ми хвилинку помовчали, замислившись над сутністю людського буття, а далі я спохопилася:

– А як же Хелена? Як вона сприймає отой нічний шабаш?

– Уявіть собі, що це її навіть розважає. Реакція буває різною: часом вона починає несамовито реготати, і тоді здіймається переполох. А інколи, як сьогодні вночі, забивається у кут і тихенько, майже нечутно підвиває. Загалом, ні Михайлина, ні Маргіта її не дратують. Вона звикла до свого похилого товариства і зрідка навіть приділяє їм увагу. Між людьми зі схожими вадами психіки зазвичай налагоджуються свої, особливі, стосунки. Вони – наче діти: між собою розуміються, а дорослому – зась…

У цю мить за вікном щось зашурхотіло, і я напнулась, мов струна – того разу мені ледь вдалося впевнити себе у безпідставності страхів. Проте Дмитро Михайлович так само напружився і, видобувши з кишені цигарки, вийшов на ґанок. Прихопивши горня з вином, я вийшла за ним. Лікар зосереджено палив, але навколо було тихо: зорі дрібним зерном розсипалися небом, глипаючи на нас і на Соковицю. Я покосилася на вікно, під яким тільки-но, здавалося б, щось вовтузилось, але крім рівненько складених дрів, що завбачливий Пішта-бачі заготовлював, готуючись заздалегідь до зими, нікого там не було.

– Незабаром морози настануть, – піймавши мій погляд, сказав Дмитро Михайлович, і його цигарка, мов нічний світлячок, вихоплювала з темряви задумливе обличчя. – … А зими тут суворі… Не знаю, чи під силу вам буде пережити зиму в горах…

Мені не подобались його сумніви, проте я вже навчилась спрямовувати розмову у безпечне для себе русло.

– Розкажіть мені, що там у місті новенького, бо не зважаючи на ваші сумніви, нікуди не планую їхати, – я посьорбувала вино, а він посміхався.

– Я вражений вашим оптимізмом! А у місті що може бути новенького – «суєта суєт»… Коли я навідуюсь до певних інстанцій із проханням про допомогу, мене часто запитують: «Як ви там виживаєте, Богом забуті?» А мені здається, що то вони Богом забуті, адже серед суцільної метушні не мають де притулити душу. А у нас із вами є свій притулок… Не одну зиму довелось тут пережити, та нічого страшного не трапилося. Ми наче на острівці, оточеному океаном. Навколо стихія, а нам затишно…

– Я бачу, ви – романтик…

– О, ще й який! Підлітком навіть вірші писав… Банальні, щоправда, надто емоційні, та все ж… В молодості ніхто не знає, який шлях заготовано долею, так само, як і те, що поетичний романтизм переростає згодом у скупу цинічну прозу, – лікар загасив недопалок. – У вас є теплі речі? Вечори дедалі холоднішатимуть…

– Не хвилюйтесь, я про це подбаю… Наступного разу, як відлучатиметесь до міста, матиму одне прохання… А наразі… Я планую провести завтра наступну зустріч із пацієнтами… Сподіваюсь, ви не заперечуєте?..

Лікар захоплено подивився на мене:

– Ви справді відважна жінка. Гаразд. Я попереджу Галину Василівну. На добраніч…

* * *

– Доброго вечора… Протягом минулої зустрічі ми з вами розмовляли про умовність людського добробуту і благополуччя… Я спробувала пояснити вам на власному прикладі, що, не знаходячи собі місця в суспільстві, не варто звинувачувати в цьому людей, котрі нас оточують. Причину потрібно шукати в собі, намагаючись дати відповідь на запитання: «Чим я відрізняюсь від інших? Що саме мене не влаштовує? Чому те, що приносить іншим спокій, затишок, умовний комфорт, нас дратує і провокує до відвертого супротиву?» Кожен з нас пережив у свій час душевну травму, непорозуміння, байдужість, зневагу чи навіть презирство людей, не здатних до співчуття та самопожертви… Кожен із нас переживав відчуття самотності і непотрібності світові… Проте не кожен зумів набратися сили і мужності, аби переступити через оту байдужість і йти далі. Аби, звільнившись від ілюзій і образ, повернутися у той світ, що знехтував нами, з високо піднятою головою, без страху і ненависті до нього…

На відміну від минулого разу, серед відсутніх, здавалося б, очей я помітила й відверто зацікавлені, цілком усвідомлюючі, про що йдеться. До того ж кілька жінок, що з-під лоба позиркували на мене протягом короткочасного перебування в «Притулку» та виглядали доволі неохайно й відразливо, сьогодні причепурилися. Волосся їхнє було гладенько зачесаним, а вмиті обличчя набули емоційного забарвлення. Отже, вони готувались до зустрічі. Вчитель фізики Мітя – нещодавній мій провідник, – одягнув білу сорочку і виглядав урочисто, ніби на святі першого дзвоника:

– Скажіть, а якщо цілковито відсутнє бажання повертатися туди, де нас у свій час не зрозуміли і відкинули, мов зайвий мотлох… Що тоді?..

Я тішилася тому, що придбала співбесідника, отже зачепила за живе. Дмитро Михайлович теж задоволено прислухався до розмови з облюбованого ще того разу кутка.

– Треба навчитися пробачати образи, Мітю. Це складна наука і не кожному під силу. Проте саме про вміння прощати не раз згадувалось у Біблії. Осягнувши його, людина очищається і крокує по життю з чистим серцем…

– А я не можу простити. Не вмію… Не готовий… Навіть усвідомлюючи, що невміння пробачити назавжди зачинило мені шлях до повернення додому, до місця, де я виріс, де поховані мої батьки, де я прожив найкращі роки свого життя, а пізніше зазнав брехню, страждання і непорозуміння.

Мітя хвилювався. Вилиці на його обличчі нервово здригалися – тема справді зачепила за живе. Підвівшись з-за столу, він обвів поглядом присутніх, наче хотів впевнитись у доцільності відвертості, що несподівано вихлюпнулась. Зосередився і таки наважився:

– Я розповім… Я розповім вам, як зі мною обійшлося суспільство, котре, як ви запевнюєте, Даро, треба навчитись пробачати…

Я пропрацював учителем фізики у сільській школі майже двадцять років. Мене всі знали і поважали перш за все за те, що по закінченню ВИШу я не залишився у місті, як переважна більшість, а повернувся до рідного села.

Я знав, як скрутно в селі з молодими спеціалістами, і завжди пам’ятав, як вчив нас математиці та геометрії вчитель фізкультури, а оцінка на іспиті з фізики визначалась еквівалентом прополотих грядок із буряками на колгоспному полі. Я понад усе прагнув, аби сільські діти отримували пристойну освіту, і так цим захопився, що не вистачало часу замислитись навіть над створенням власної сім’ї… Невиправданий альтруїзм, скажете ви… Можливо. Проте я був щасливий. Допоки не сталася халепа, – Мітя замовк, передихнув, бо нелегко йому давалася відвертість, і продовжив. – Часом з нами трапляються речі цілком неочікувані, ба, навіть, неправдоподібні… Змирившись з думкою, що останок життя, покладеного на вівтар знань, проведу на самоті (бо у селі чоловік, котрому за сорок, – старий хлоп), я не міг передбачити, що у своєму «похилому» віці здатен закохатися!.. Окрім всього, закохатися в ученицю, дитя, котрому ледь виповнилось шістнадцять…

Про радість від кохання я знав виключно з книжок, адже сам переживав нестерпну муку. Нема нічого гіршого, ніж усвідомлювати власну безнадійність. Та я кохав, кохав до нестями, спостерігаючи за кожним її кроком, милуючись її пописаними фломастером пальчиками, пружністю худих ніжок у поцерованих панчішках, розпашілими щічками після перерви, смішними хвостиками, що мотулялись при ході… Я не міг нічого з собою вдіяти. Я усвідомлював, що це ганебно, що вчителю це не личить та й взагалі у моєму віці переживати щось подібне прирівнюється до збочення… Я йшов зі школи додому виснажений і розбитий, запиваючи кохання горілкою, а повертаючись наступного дня до обов’язків – блідий, із синіми колами під очима, – знову й знову страж– дав, чуючи її безклопітний сміх.

Вона не була успішною ученицею в класі, та мені було байдуже: щойно до моїх рук потрапляла кіпа з зошитами, я безпомилково з тридцяти знаходив один єдиний. Я не смів виправляти її помилки, замість того підбирав схоже чорнило і непомітно, начебто її рукою, виводив вірні відповіді…

Звісно, вона помічала це. І коли під час перерви я чув за спиною дівоче перешіптування та хихотіння, густо червонів і прискорював крок, готовий від сорому провалитися крізь землю.

Незабаром наді мною стала потішатися вся школа. А вона, наче нічого не розуміла, всміхалася мені просто увічі, прогулюючись на перерві попід ручку з десятикласником…

Я став пити щодня. Я свідомо спивався, аби заглушити біль… Допоки одного разу…

Мітя спинився, немов хотів набратись сил і рішучості для подальшої розповіді. Він ще раз уважно оглянув приголомшених слухачів, проте навіть натяку на насмішку чи зухвалля не було. Всі напружено очікували розв’язки.

– Одного разу селом пролетіла жахлива звістка. Моє дитя, моє янголятко знайшли неподалік річки – потовчену, напівпритомну, зґвалтовану. Я не міг прийти до тями, від люті скаженів. Я готовий був убити негідника, котрий це заподіяв. Безпомічність доводила до сказу, та вдіяти нічого я не міг. Оговтавшись, вона мовчала, відмовляючись відповідати на будь-які запитання. Міліціянти нишпорили по домівках школярів, намагаючись довідатись бодай якусь інформацію, проте ті вперто мовчали, бо боялись помсти. Окрім того, що дивакуватий вчитель фізики, дедалі частіше заливаючи горлянку, потаємно шпигує за потерпілою, жодних свідчень не поступило. Не взялося до уваги навіть те, що зник зі школи отой парубок, котрому моя мила дівчинка так довірливо вкладала у руку свою долоньку. Так і не скінчивши десятого класу, він терміново поїхав до родичів у місто, мотивуючи від’їзд несподіваною хворобою…

Кримінальну справу залишили відкритою – за відсутністю злочинця, свідків та свідчень потерпілої… А незабаром мене викликали у райвно, де ознайомили одночасно з двома заявами.

Перша була від батьків, котрі гнівно звинувачували мене у розбещенні неповнолітніх і наполягали на вилученні права вчителювати. Друга – від районного дільничого, оперезана сусідськими підписами, яка свідчила про те, що я страждаю на алкоголізм, що призвело до певних психічних зрушень, і потребую термінового лікарського втручання…

Проте найбільше здивувала працівників райвно моя цілковита байдужість і нездатність до самозахисту. А насправді я просто усвідомлював, що ніколи не зможу повернутися до минулого, яке отак, без докору совісті, без найменшого сумніву щодо справедливості звинувачення мене зрадило… Я не хочу пробачати… Я хочу забути…

Мітя сів. У їдальні панувала цілковита тиша. Я була емоційно знищена. Де й ділися всі постулати про вміння тримати себе вище людської несправедливості, нехтувати презирством натовпу і йти далі, переступати через непорозуміння і намагатись довести істину… Все це виглядало зараз порожнім та безглуздим, адже я чітко усвідомлювала існування в житті речей, через які переступити неможливо. Я почувалася безпомічною, разом з усіма підручниками з психоаналізу, прочитаними протягом життя… Все, на що я спромоглася, аби пристойно закінчити нашу зустріч, це потиснути Міті руку.

– Дякуємо, що відважились розповісти нам про себе… Ви мужня і чудова людина. Ми пишаємось вами…

* * *

В суботу Макс готувся йти до Броніслава Всеволодовича на вечерю. Все його єство пручалося, проте знехтувати запрошенням людини, котра тримала в руках контрольний пакет акцій, було неприпустимо.

Новий водій, ще не звиклий до обов’язків, метушився довкола машини, а Макс, спостерігаючи за незграбністю його рухів, вкотре жалкував, що довелося звільнити Гошу. Кращого за нього годі було знайти, але слово шефа – закон.

«Якого дідька той повіз Дару в офіс? – всоте аналізував нещодавню ситуацію в голові. – Він бо ж добре знав, що кожне її прохання узгоджується, а тут…»

Це був перший промах за всю Гошину службу. І той промах позбавив водія роботи, а Макса сім’ї.

На воротах до розкішного маєтку Броніслава Всеволодовича Макса зустрів дворецький, підказуючи, де зручніше припаркувати авто, і широким професійно завченим жестом відчиняв перед гостем важкі дубові двері.

Макса чекали. Стіл був сервірований на чотирьох. Нікого чужого не буде, отже, передбачалась конфіденційність зустрічі. Сторонні зрідка бували в цьому домі – господарям невигідно було виносити на загал несподівані емоційні виплески доньки. Макс розумів, що його візит носить ледь не родинний характер.

Дружина Броніслава Всеволодовича була напрочуд привітною жіночкою, дрібною, сухенькою, простою, незважаючи на соціальний статус чоловіка. Макс зустрічався з нею на корпоративах, вітаючись і перемовляючись кількома фразами на кшталт «радий вас бачити» чи «ви, як завжди, бездоганно виглядаєте…», як годилося згідно з етикетом. Вона була повсякчас трохи розгубленою чи переляканою – може, нудилась у помпезному товаристві, або ж була просто змученою він постійної відсутності уваги судженого та через хворобу доньки. Окрім всього, вона любила Макса і поважала за те, що, на відміну від інших партнерів, він не був підлабузником.

– Ви зовсім не міняєтесь, Максе… Вже й не пригадую, коли бачила вас востаннє, – вона привітно всміхалася, і поступово Макс заспокоївся. В кутку, під вікном, у розкішному кріслі– фотелі, оздобленому різьбяними лев’ячими головами, сиділа Естер – Манюня… Її розкосі оченята з-під чола спостерігали за Максом: вона ніколи не дивилася просто увічі, соромлячись власної вади. Проте навіть так було помітно, що вона тішиться гостю.

Вперше Макс побачив Манюню з десяток років тому, ще дитиною, коли їй ледь виповнилось шістнадцять, а він холостякував. Вона сиділа у батьковій автівці і крізь затемнене скло спостерігала за розмовою двох босів. Максова привабливість на фоні татової потворності була ще виразнішою, і не встиг плюгавий таточко сісти у машину, як схвильована Манюня вже запитувала:

– Тату, хто це?

– Що, Манюню, запав тобі до ока? – перепитував, підсміюючись, а сам у дзеркальце спостерігав, як засіпались дівочі оченята. Це був недобрий знак, а саме – відсутність концентрації на певних предметах. Зазвичай він передував психічному зриву, котрими супроводжувалось її дитинство. Він добре знав той стан, невпинно спостерігаючи за донькою впродовж років, як радили лікарі. І поспішав заспокоїти:

– Ти ще надто маленька, Манюню, аби цікавитись чоловіками… Підрости, а Макс від тебе нікуди не дінеться…

Та таки дівся, і зовсім неочікувано… Просто примітив на автобусній зупинці свою майбутню долю… І здійснив уперше у житті заздалегідь не обдуманий крок. А Манюня надовго втрапила до неврологічного відділення з діагнозом «складний психічний розлад»…

Наразі дівчина виглядала доволі спокійною. Макс вже не був для неї збудником, а навпаки – заспокійливим. Вона майже не змінилася, лишень якось зморщилася, наче перестрибнула процес жіночого визрівання і з дитини перетворилась у маленьку жіночку. Естер нагадувала вимочене у розсолі яблучко, яке не встигли скуштувати рум’яним і свіжим і довелось вкинути у діжку. Їй було всього двадцять шість…

– Привіт, Естер, як ти живеш? – Макс намагався поводитись щиро і розкуто.

Втім, він справді був щирим, адже жодної огиди чи неприязні, крім людського жалю до цієї дівчини, він не відчував. А вона вся світилася від уваги і несподівано дотепно пожартувала:

– Доцільніше запитати у моїх батьків, як їм живеться зі мною…

Броніслав Всеволодович пронизав Макса переможним поглядом, мовляв, казав я тобі, що справа йде до одужання?

Всім сподобався дотеп, і з цієї хвилини між Максом і Манюнею встановилася порозуміння і дружба…

* * *

Настала неділя… Я знала, що в цей день рідня навідується до пацієнтів «Притулку» і видовище це малоприємне. Хворих виводили на подвір’я під вартою Янча, котрий супроводжував їх до їдальні (в корпуси стороннім заходити заборонялось).

Люди, що потрапляли в «Притулок» із комфортно облаштованого світу, здебільшого поводилися дивно, наче на екскурсії в звіринець, де звідусіль чатує прихована небезпека. Зазвичай вони тягнули з собою торби з їжею, і, здавалось, єдиною метою відвідин було не дати вмерти з голоду тому, до кого планувався візит. Зрідка хтось звертався до лікаря, аби з’ясувати стан здоров’я родича. Дмитро Михайлович сухо відповідав на запитання, знаючи заздалегідь, що відповідь нікого особливо не цікавить.

«Візитери» виконували свій обов’язок і, вдоволені власною гуманністю і благородством, покидали «дурку» з очищеною совістю. Зазвичай після відвідин мешканці «Притулку» ходили пригнічені і сумні. В когось загострювалась депресія, і Дмитро Михайлович не покидав корпуси цілодобово.

Мені не хотілося спостерігати за гротескним дійством людської «благочинності». Я попросила дядька Степана, аби супроводив мене прогулятися лісом.

Соковиця притягувала загадковістю. Проте, пригадуючи застереження Дмитра Михайловича, самостійно вивчати територію я не наважувалась. Пішта-бачі залюбки згодився на пропозицію, бо ж у неділю, Боже свято, працювати «неваловшно», як казали місцеві, і, перевзувшись у гумові чоботи та прихопивши Рижку та Лишку, що по-псячому тішилися волі, ми вирушили до лісу.

– Я туй кожну схованку знаву, кожен потічок і улоговинку, – похвалявся Пішта-бачі і впевнено крокував стежкою, опираючись на виламаний з сухого дерева дрючок. – Ліс – то хитра штука… Кидь го уважно вивчати і не боятись, він виведе тя там, де треба. А кидь шось ся му не полюбить, то заведе у такі хащі, же до кінця живота нико не найде… Видиш, дитино, антота стежка йде на два боки, – дідо спинився на роздоріжжі, вказуючи дерев’яною закарлюкою на розгалуження. Пси, висолопивши язики, прилягли перепочити, адже видерлись ми високо… – Кидь пуйдеш у антот бік, дістанешся сусіднього села. Тот, ко добре знає лісовий путь, годен ся дістати аж до другої сторони Карпат. А ан-тот путь, – Пішта-бачі махнув у другий бік, – веде у яфинник. Там люди йдуть на ягоди, айбо ся треба добре сокотити, бо гадяччя тулько, ге саранчі над ватров. Там тобі не є што робити…

Я швидко відчула втому (круча була доволі стрімкою), та мовчки, зціпивши зуби, просувала– ся вперед: соромно було нарікати на схил, крокуючи поруч з дідом, значно старшим за мене. До всього, той долав підйом так жваво і звично, що я потай заздрила його витривалості.

Ми вийшли на верхів’я, і я захоплено завмерла: внизу, під Соковицею, ланцюгом звивався білопінний стрімкий потік. Важко перекочуючись через валуни і легко перестрибуючи через дрібні камінці, вода некерованою течією впевнено проорювала собі шлях, і, здавалось, нічого у світі не зможе її зупинити. За улоговиною спиналась до неба інша гора, і потік вимивав собі напрямок між двома велетнями.

– Через яфинник так само мож вийти до потоку, лем тамки вода дуже глибока. Не єден чоловік там пішов за водов. Перейти на антот бік мож лем туйки. Вода студена всюди єднако, айбо туй вна по коліна, а там аж по кирк. А кидь людину від холоду имуть корчі, то пишіть пропало…

Пішта-бачі розповідав про трагічні випадки, мов про буденні речі, і я зрозуміла, що у горян відношення до життя і смерті цілком специфічне. Вони як ніхто усвідомлюють плинність буття, сприймаючи смерть смиренно, без надмірного трагізму. Бог дав життя і має право будь-коли його забрати, аби звільнити місце на землі для зародження нового начала. Зрозуміло і просто. Та попри все мені було трохи моторошно.

– Може, повернемось назад? Незабаром темнітиме, – несміливо запропонувала я.

Пішта-бачі покірно змінив курс, і я відчула, як тремтять литки: вниз було йти набагато важче, ніж угору. «Та ж тут треба мати неабияку фізичну підготовку», – подумала я, проте вперто не скаржилась. Рижка і Лишка мало не котилися униз, бавлячись між собою і жваво забігаючи вперед, наче й не було до цього виснажливого підйому.

– Я тобі, дитино, от шо хотів повісти, – старший чоловік завбачливо відводив переді мною чагарникові корчі, що траплялися на шляху. – Ти міркуй на кульгаву Анцю, племінницю Гальчину… Не моє тото діло, канєшно, айбо вижу – шось недоброє у тій дівці є. То, шо вна на Дмитра Михайловича око поклала, я давно вижу. Дяковати Богу, він – чоловік серйозний і тямить, же то пустоє. То, же вна ходить у ліс і дурний чортополох визбирує, я теж відів – у травах толк знаву… То її діло… Айбо чом тота Анця по ночах шастать по «Притулку» – для мене загадка. Як вечоріє, йдуть у село з бабов Гальков двоєчко на пару – так, як все тото було. А пак ся вертає, вибріхуючи, же шось забула, айбо ко би їй увіровав – з села путь неблизький, оби ся лем так вертати. Я у своюй сторожці всьо вижу, сплю полохливо – мушу бути насторожі. Коло мене птах не пролетить, не то, шо хрома Анця.

– Облиште, Пішто-бачі… Яке від неї може бути лихо… Вона сама кожного боїться, переполошена якась, дика… Хустку з очей остерігається підвести, не кажучи вже про те, аби слово вимовити…

– Я знаю, шо кажу, дитино… А ти міркуй. У тихому болоті дідько газдує…

… Перед нами вже маячіли обриси корпусів, а я роздумовувала над почутими словами. Дідова пересторога не виглядала марнослів’ям. Я пригадала всі недавні страхи під час лікаревих відвідин, подумала про те, що за весь час моєї присутності в «Притулку» дивна Анця не промовила до мене жодного слова, і намагалася все це зв’язати у логічний ланцюжок із дідовими словами. Виглядало доволі безглуздо, адже, здавалось, окрім кухонної праці затуркана кухарка не здатна ні на що. Про всяк випадок я вирішила пильнувати, незважаючи на те, що застереження Пішти-бачія виглядали безпідставними.

* * *

… Осінь у горах наступає стрімко, без попередження, як піст після Покрова. Крім польових робіт, якими супроводжувалась щорічна підготовка до зими, було ще безліч клопотів. Дядько Степан трудився, не покладаючи рук. Колов дрова, лагодив вікна та двері, аби не гуляв корпусами пронизливий вітер… Мовчазний Василь-чоботар не розгинався над верстатом, виклавши поруч рівненькі ряди черевиків, що належали притульчанам і потребували термінового лагодження на зиму. Іван-тесля завзято готувався до першої у житті виставки, адже її пообіцяв влаштувати Дмитро Михайлович на ярмарку, який щоосені проводився у місті. Мітя припинив ходити у село – його тепер конче потребували і в «Притулку».

Щоранку, поснідавши і озброївшись великими сплетеними з лози кошиками, ми вирушали за їдальну, на притульчанські «сотки». Окрім Міті збирати врожай нам допомагало ще кілька пацієнтів, а інші, загалом жінки, приводили до ладу будівлі: обклеювали старі порепані віконні рами паперовими смужками, ще робили багато всілякої всячини, аби зимувати було тепло і затишно. Ми працювали зазвичай мовчки, і нікому не здавалося дивним, що кваліфіковані медичні працівники на рівні з пацієнтами закладу горбляться на грядках, викопуючи з землі крумплі, чи спинаються під яблуньками, оббираючи з гілок йонатанки чи доброкваски. Наповнені кошики ми зносили на кухню, де так само невпинно кипіла робота. Баба Галька разом з Анцьою сортували зібране. Биті паданки йшли на лекварь, а неушкоджені яблучка пересипалися дерев’яною стружкою, «аби не померзли», і зносилися до «шпайсу», тобто до комори, що знаходилась у підвальному приміщенні. Обидві жінки трудилися не покладаючи рук, і всі підозри щодо кульгавої Анці здавалися наразі кумедними: у тягучих терпких випарах повидла, що ледь не цілодобово булькотіло на вогні, вона була такою зворушливо заклопотаною, що не вірилося, аби її турбувало щось інше, окрім заготівлі їстівних запасів. Дмитро Михайлович все частіше відлучався до міста, клопочучи про додаткове фінансування в зимовий період, і повертався похмурий і дедалі стурбованіший: пішли чутки, що зголосився котрийсь зі спадкоємців графського маєтку, претендуючи на законну спадщину і плануючи навесні відвідини колишнього замку. Отже, доля «Притулку» вирішуватиметься ніколи не баченим досі австрійським праправнуком Шенборна, котрий, окрім права власності, не має, вочевидь, жодного співчуття до сьогоднішніх мешканців графських володінь. Тому в словах лікаря, якими той роздавав розпорядження і вказівки, відчувалася непідробна напруга, в якій красномовно бриніло: ймовірно, ми робимо це все востаннє.

Мені бракувало теплого одягу, проте їхати до міста я не наважувалась, а в селі, окрім куфайки та гумових чобіт, придбати бодай щось було малоймовірно. Пішта-бачі казав, правда, що можна роздобути гуню, але для цього треба дістатися на той бік Карпат, ближче до полонини. Тому я вирішила налагодити потаємний зв’язок із Лізою, котра виряджала мене в дорогу і про яку я частенько з вдячністю згадувала.

В день однієї з поїздок Дмитра Михайловича до міста я очікувала його біля «сторожки», тримаючи в руці листівку із вказаною адресою.

– Я маю до вас прохання, – розпочала несміливо, проте він одразу зметикував, про що йдеться. (Я дедалі більше захоплювалась цим чоловіком та його вмінням читати поміж рядків).

– Ви не боїтеся, що прохання матиме певні наслідки?

Я й справді думала про це, проте вибору не існувало:

– Важливо, аби лист потрапив у руки до адресату. Людина, котрій я пишу, надійна та кмітлива. Вона зробить все так, як треба. Їй можна довіряти.

Лікар змовчав і, заховавши листівку в нагрудну кишеню куртки, вирушив до міста.

…Повернувшись пізно увечері до «Притулку», Дмитро Михайлович заглянув до мене. Він був виснажений, і єдине, що спромігся сказати: «Вам, дорогенька, й справді не позаздриш… Дай Боже, аби все минулося без наслідків… А з Лізою вам пощастило… Якби не дівчисько та ще охоронець, що визвався її викликати, ваша кам’яна фортеця була б нездоланною. Там і муха не пролетить…». Дізнатись про подробиці не вдалося. Єдине, чому я тішилась – лист потрапив до вказаного адресата.

* * *

…Наступного дня я вибралась на автостанцію. В посланні до Лізи було домовлено, що речі, перелік яких я попередньо складала – ретельно, уважно, аби не забути щось необхідне, вона передасть рейсовим автобусом.

– А-а, давня знайома! Здоровенькі були! – весело зустрів мене той самий водій, котрий нещодавно пророчив швидку втечу з «Притулку». – Якбач, урвався таки терпець? Я казав, що довго не витримаєш, а ти не вірила… Дурка – вона і є дурка, що б там не говорили, – він, як і тоді, сплигнув із високого сидіння на «перекур» і з цікавістю оглядав мене, шукаючи, ймовірно, зміни у настрої чи наплічник, що свідчив би про рішучість моїх намірів втекти…

– А от і помиляєтесь, – підігруючи, відповіла я, – мені мали передати з міста теплий одяг. Готуюся зиму тут зимувати.

Водій здивовано стиснув плечима:

– Ніхто нічого, дівонько, не передавав… Видав, комусь не надто до вподоби твоя ідея… А тобі нема чого ноги до станції оббивати. Якщо раптом таки надумають і передадуть, я залишу сільським – вони самі дадуть тобі знати… Бувай… Він вправно розчавив недопалок, і невдовзі за тарахкочучим старим «ЛАЗ» ом здійнялася сіра хмара пилюки. Розгублена я поверталася до «Притулку», а на серці шкребло тривожне відчуття. Так буває, коли очікуєш чогось, проте достеменно не знаєш, чи те очікуване принесе радість, а чи розчарування…

* * *

Під воротами «Притулку», трохи збоку, стояли сірі старенькі «жигулі». Водій пригальмував недавно, судячи по неосілій куряві. Він був не надто рішучим: не наважуючись вийти з машини, вертів головою, мов лелека, обдивляючись із вікна місцевість. Підійшовши ближче, я, не вірячи власним очам, радісно сплеснула в долоні:

– Гошо, братчику, ти?!! Як ти сюди потрапив?!! Як тобі вдалося мене знайти?!! – і тут же, наче струмом, мене перетнув страшний здогад. – Невже це він тебе надіслав?!! Невже він про все дізнався?!!

Та добродушний Гоша, висуваючись з явно затісної для його статури автівки, тут же мене остудив:

– Ніхто мене не надсилав, сестричко… Ліза попросила відвезти теплі речі… Ти ж сама їй листівку передала. Я й зрадів – бодай побачимося. Ніхто більше не знає, де ти є… Будь спок…

Я дивилася на рідного вірного Гошу, і шквал емоцій переповнював моє серце… Я відчувала себе Робінзоном Крузо, котрий вперше побачив на безлюдному острові П’ятницю. Я ледь втрималася, аби його не обійняти і розцілувати. Але я усвідомлювала, що попри бурхливі емоції він залишається для мене водієм Гошею, котрий ретельно і безупинно виконує обов’язки, аби догодити господарці.

– Ну й діру ти знайшла… Ледве потрапив сюди… Ніхто довіку не здогадається, де ти є…

– Що нового у місті, братчику? Як ти поживаєш, як Ліза? – я не наважувалась запитати, як Макс, хоч на язику свербіло. Та Гоша мене випередив.

– А звідки мені знати, що нового?.. Ліза – як Ліза, а я, сестричко, більше у вас не працюю… З того дня, як ми прогулялися попід шефовим офісом… Підробляю таксистом, ось… Може, й не так прибутково, проте спокійно, і ніхто не принижує…

Лишень тепер я помітила на задньому сидінні «дев’ятки» жовтий ліхтар з написом «ТАХІ».

– То як же так, братчику?! Виходить, це все – через мене?!!

– Я ще дивуюся, як Ліза вціліла!!! – наче не розчув запитання… – І якщо Пашка-охоронець, котрому твій лікар передав листа, не здасть її Максові, сподіваючись на преміальні, то пронесе. А інакше…

… Мене з’їдали докори совісті. Облаштовуючи втечу, я зовсім не замислювалась над долею при– четних до неї людей. І от воно як повернулось!

– Не сердись на мене, братику… Нелегко тобі, мабуть, зараз…

– Пусте… Гадаю, насамперед нелегко Максові… Ліза казала, що шеф ходить темніший за ніч… Майже не спить і їсть погано… Може, даремно ти все затіяла? Було б усе так, як було…

– Та ні, Гошо, не даремно… Принаймні, я не жалкую… Люди його кола переконані в тому, що їм все дозволено, що весь світ у них під ногами і земля завдяки їм крутиться навколо осі… Але є ще й інший світ… Може, не такий вишуканий і гламурний, але більш правдивий і безхитрісний… У нім я відчуваю себе зручно і затишно.

Принаймні, люди, котрі мене оточують, не здатні до лукавства і зради… Вони схожі на маленьких дітей – як ти до них, так і вони до тебе… Втім, Максові цього ніколи не збагнути…

Гоша намагався осмислити зміст почутого, а мені понад усе хотілось спокутувати власну провину, що докорінно змінила Гошине життя…

– Зачекай мене, братчику… Я миттю повернуся…

І я вже стрімголов мчала до свого будиночку, де у закинутому під ліжко наплічнику валялись прихоплені в дорогу, проте не зужиті, цілком непотрібні тут гроші. Бракувало там всього кількох дрібних банківок, які я витратила у селі… Залишивши про всяк випадок дріб’язок на несподівані потреби, згребла все докупи і радісно випурхнула до Гоші за ворота:

– Ось, візьми… Я ж розумію, що тобі зараз нелегко… І робота не прибуткова, і клопотів скільки зазнав через мою безглузду витівку…

Гоша здивовано витріщився на мене:

– Ти це серйозно?.. Ти гадаєш, що я приїхав сюди заради грошей?.. Ну знаєш… Гаразд… Щасти тобі…– він намагався увібгати громіздке тіло у вузенький отвір «дев’ятки», нагадуючи масного відгодованого сома, що добровільно втискається у тісну бляшанку з-під оселедцю. А я, усвідомлюючи власну нетактовність та безглуздість вчинку, намагалась врятувати ситуацію, як ніколи в житті відчуваючи себе звичайнісіньким лайном:

– Гошо, братчику, зачекай… Я зовсім не хотіла тебе образити… Просто я не знаю, як втамувати у собі отой невимовний жаль за все, що трапилось з тобою… Я сплюндрувала твоє майбутнє… Якби не мої необдумані примхи, ти був би забезпечений до кінця життя всім необхідним… А зараз… Зараз ти змушений вдень і вночі крутити баранку драндулету, аби заробити собі на хліб… І як я маю з усвідомленням цього жити?…

– Не парся, сестричко. У мене все о’кей… Принаймні отут, – поплескавши себе по нагрудній кишені куртки, під якою билося велике безкорисливе серце, Гоша з третього разу завів двигун. – Зараз важливо, аби ти розібралася у собі… А я дам собі раду… Ага… Ледь не забув, що хотів сказати… – Гоша несподівано зашарівся, готувався сповістити щось важливе. – Ти той… Ну… Як його… Словом… Якщо тебе тут хтось образить… Чи інші проблеми… Чи зламаєшся і не витримаєш… Дай знати… Номер мобільного у мене той самий залишився… Я приїду й заберу тебе…

Мені попід горло підкотився клубок:

– Гошо, милий… Це дуже зворушливо, але… Куди ж ти зможеш мене забрати, навіть якщо не– нароком мене хтось образить, га? – я нахилилася над його відчиненим вікном, співчуваючи наївності добряка-велетня. А Гоша несподівано відкрито, сміливо, як ніколи до цього собі не дозволяв, уперся поглядом просто в моє обличчя. І вже не треба було слів, аби пояснити, що цей чоловік-дитина насправді до мене відчуває. Я могла б це помітити набагато раніше, якби була бодай трохи спостережливішою…

– Куди-куди… До себе заберу, от що… – і вже від’їхавши на певну відстань від «Притулку» та пригадавши, що сумка з речами так і залишилась забутою на задньому сидінні, розвернувся і мовчки подав мені її.

– Приїжджай у наступні вихідні… Чекатиму!!! – вихопилось у мене. Я встигла помітити у бічному дзеркальці, як засяяло Гошине обличчя, і зрозуміла, що він без сумніву приїде, а якби на те моя воля, то він взагалі нікуди б не від’їжджав, а залишився, мов вірний паж, поруч назавжди…

* * *

… Після візиту до Броніслава Всеволодовича Макс якось несподівано заспокоївся… Не те, щоб він припинив активні пошуки дружини, але напрочуд чітко й виважено усвідомив істину: не варто прискорювати події… Потрібен час, який все улагодить… Врешті-решт, він є поважною, авторитетною людиною, і плюндрувати власну репутацію, здобувши статус покинутого чоловіка-невдахи, йому зовсім не пасувало.

Той суботній вечір напрочуд чіпко засів у його свідомості… Може насамперед тому, що вперше у житті він наважився розговоритися з бідолашною Естер-Манюнею, котра виявилась доволі кмітливою і дотепною… Навіть вроджена косоокість сприймалася нею з гумором: «Ось бачите, Максе, якби я й хотіла заглянути вам увічі, ви б ніколи про це не здогадались»…

Макс не наважувався відверто сміятися з делікатних жартів, межуючих з цинізмом, проте подумки був вражений: таки справді, медицина, підкріплена переконливістю батьківського гаманця, робить дива… Принаймні, ще донедавна Броніслав Всеволодович не наважився б відпустити доньку в присадибний парк зі сторонньою людиною на годинку-дві, як це наразі трапилось… Щоправда, ані Макс, ані Естер не здогадувались, що з-за кущів за ними невідривно стежить всюди-суще око проінструктованого дворецького…

– Ви так і не відповіли на моє запитання – як вам живеться, Естер? Можете мені довіритись, не остерігаючись пильного батьківського контролю, адже я – ваш спільник…

– Ви знаєте, Максе… Доволі важко жити у замкнутому середовищі, коли контролюється кожен крок, кожне слово, кожен порух… Коли тебе ніхто не намагається зрозуміти, а лишень принизливо жаліє… Здоровим людям цього не збагнути… Вони гадають, що хворі на апоплексію неодмінно є психічнохворими, проте це насправді не так… Скоріше навпаки… Саме байдужість породжує нервові зриви, а не відчуття власної фізичної неповноцінності, як стверджують лікарі…

Макс здивовано прислухався до того, що говорила худорлява, зморщена, мов грецький горішок, напівдівчинка-напівжіночка. Її голос шурхотів, наче самопис по тисненому папері. І він усвідомлював, що істинною причиною її несподіваної відвертості є незбагненна самотність… Оточена увагою батьків, покоївок, лікарів, вона, досягнувши зрілого віку, так і не зазнала ні дружби, ні щирої прив’язаності, ні справжнього порозуміння.

– Але ви, Естер, не маєте жодних підстав говорити про брак уваги до себе. Адже неозброєним оком видно, як батьки бажають вам добра… Ваш тато здатен покласти все на вівтар вашого здоров’я…

– Звісно, здатен… Ще б пак… Займаючи поважне місце у суспільстві, йому зовсім не личить до віку переховувати мене від нахабних папарацці, які вмить рознесуть світом непривабливий факт, що у крупного боса відомої всім компанії психічно неврівноважена донька… Повірте, все, що він робить – це насамперед для себе…

– А мама?.. Вона здається святою жінкою…

– Що мама?.. Вона не вирішує нічого, і все, що їй залишається, – це потай страждати… Це, до речі, дуже вигідно… Проте якби їй була притаманною бодай трохи аналітичність розуму, вона пригадала би, з чого, власне, почалися всі мої нервові зриви… Адже я була ще зовсім маленькою, коли вони, влаштовуючи одне одному жахливі сцени, цілком забували про моє існування… Тато з’являвся після чергового непередбачуваного «відрядження» як завжди просотаний чужими жіночими парфумами, мама вчергове намагалась укоротити собі віку… І про мене згадували лишень тоді, коли я, істерично лементуючи, дряпалась на височенний, з підведеним струмом, колючий мур, аби втекти з дому, звільнившись таким чином від усього побаченого і почутого… Потім мені бинтували закривавлені долоні, купували нові найдорожчі ляльки, котрих я у знак протесту голила «під бокс», і вдавали, начебто нічого не трапилось… О-о-о, ця потворна гра у благополучну родину… Ненавиджу!!! – Естер-Манюня починала нервувати, і Макс розумів, що настав час змінити тему розмови, аби уникнути перепаду настрою.

– Облиште… Це давно в минулому… Адже на разі все інакше?

– Звісно, інакше… Але так тривало роками… Допоки мама не змирилася, прийнявши роль страждальниці, усвідомлюючи, що нічого змінити не можна. Все поступово стало на свої місця, окрім одного – вони не змогли повернути мені стану внутрішньої рівноваги…

– То як же зараз?… – Макс підсадив дівчину на гойдалку під альтанкою і, бавлячись, обережно її погойдував…

– А що зараз?.. Епілептичні напади на втіху батькам порідшали… Окрім всього, винайняли професійну покоївку-медсестру, що невпинно стежить за моїм здоров‘ям… Скажу вам по-секрету, це справжній монстр у спідниці… (При цьому Макс всміхнувся, згадавши Славку, адже одного такого монстра він також знав…) Щойно їй починає ввижатися погіршення мого стану, як вона тут же повідомляє батька, а далі – всім відомий сценарій… І саме оте усвідомлення цілковитої безвиході доводить до сказу…

Макс помітив, як нервово засіпались розкосі оченята і поквапився зняти дівчину з гойдалки:

– Гадаю, нам час повертатися до товариства… Там, ймовірно, хвилюються…

– От бачите, Максе, ви нічим не відрізняєтесь від інших, – Естер зневажливо всміхнулася, розуміючи причину його завбачливості… – Ви навіть боїтеся залишитися зі мною наодинці, – і тут вона несподівано гучно, ледь не відразливо, розсміялася. – А ви не бійтеся, я – не скажена… А якби, боронь Боже, щось… Батько добре знає, що в такому випадку треба робити…

– Облиште комедію… Я – не батько, і мене істерикою не проймеш, – Макс неочікувано рішуче підступив до неї впритул і, взявши її панцироподібні рученята у свої випещені з відшліфованими до блиску нігтями довгі пальці, сказав: – Відтепер я беру над вами опікунство… І жодних комедій ви більше не влаштовуватимете. Домовились? Треба привчити себе до думки, що ви вже не розбещена, переконана у власній недоторканості дитина, а зріла і приваблива жінка… Хоча…

Дівчина не зводила погляду з Максових рук. Уперше у житті до неї торкнувся чоловік… Не батько, не лікар, а чоловік, при одному погляді на котрого вона шарілася і розгублювалась ще з десяток років тому… Естер розглядала його руки, як якесь диво… Макс помітив це, проте руку не відвів…

– Можна, я буду називати вас так, як тато, по-домашньому, Манюнею?.. Якщо ви… ти… не проти. – Макс підніс її пальчики догори, наче заводив у танок, і легеньким доторком залишив на них невагомий поцілунок…

Манюня не відповіла. Одним порухом голови дала знати про згоду… Вона не мала сили пручатися, наче потрапила у потойбіччя… Тим потойбіччям став для неї Макс…

А в понеділок вранці Макс вже слухав повідомлення від Броніслава Всеволодовича, яке той залишив на автовідповідачеві:

– Доброго дня… Щось новенького, Максе?.. Слухай, така справа… Мав розмову в мерії… Незабаром вибори… Треба посадити свою людину у міську раду… Як ти щодо депутатства?.. Кращої кандидатури я не бачу… Зайди, перетремо… І ще… Як матимеш хвилинку часу, навідайся до Естер… Так, по-панібратськи… Чайку попити, потеревенити… Вона особисто просила… Тож не забувай… До зустрічі…

І не встиг той натиснути клавішу «кінець розмови», як телефон знову роздирав повітря пронизливим зойком. Телефонувала Славка.

Чого вона хоче?.. Після останньої розмови, що ледь не закінчилась побоїщем, вона не нагадувала про себе. Макс вагався – стерво добряче в’їлося йому в душу. Телефон вперто не замовкав, і довелось озватися: він розумів, що отак запросто вона не відчепиться…

– А ти не поспішаєш брати слухавку, – її голос улесливо муркотів, начебто нічого й не трапилось… Максові аж мурашки пробігли спиною від жіночої підступності.

– Що трапилось? – він намагався взяти себе в руки.

– Та так… Нічого… Просто хотіла запитати, чи тебе вже не цікавить, де знаходиться твоя бла– говірна?.. Втім, може ти й правий… Косоока неторкана кралечка буде набагато слухнянішою і поступливішою… Просто молитиметься на тебе… І з татусем знайдеш порозуміння… Розумний хід… Я давно тобі про це казала…

«От сучка…», – Макс заводився не на жарт… Вже пронюхала про його суботній візит… Але звідки вона може знати, де знаходиться Дара?!! Втім, нема чого дивуватися… На те вона і стерво, аби знати все і про всіх.

– Отже, ти хочеш сповістити мені щось важливе?

Славчин голос просочувався крізь простір скрадливим облесливим трунком, начебто на– впомацки прицілюючись, куди найболючіше вжалити:

– Максе, не будь наївним… Ти добре знаєш, що будь-яка інформація має певну ціну. Безкоштовним буває лиш сир у мишоловці…

Макс ладен був її розчавити і ледь стримувався, аби не жбурнути телефоном об стіну:

– Добре. Я зрозумів… Скільки ти хочеш?

– Максе, Максе… Ти, бачу, зовсім із глузду з’їхав… Як ти можеш оцінювати нашу давню дружбу в грошовому еквіваленті?.. Розчарував ти мене, Максе…

– Чого ж ти тоді хочеш?! – загарчав, бо ж уривався терпець.

– Невже не зрозуміло? Втім, я давно здогадувалась, що ти не є насправді таким метикуватим, якого з себе вдаєш. Отже… Я допомагаю тобі знайти дружину, і тим самим збутися цілковитої ганьби серед колег і друзів, а ти… поновлюєш необдумано обірваний контракт зі мною на співпрацю.

У слухавці на якусь мить запанувала мовчанка. Славка, зачаївшись, як пантера, готувалася до вирішального стрибка.

– Ну ти і блядь… – все, що спромігся вичавити з себе ошелешений Макс. І, вимкнувши телефон, перервав розмову. Та вже за кілька хвилин, збитий з пантелику власною безвихіддю, набирав Славчин номер:

– Слухай, я погарячкував… – Пусте… Я звикла… – Гаразд. Я згоден… Тим більше, що твою посаду ще ніхто не зайняв…

– Я завжди була переконана в тому, що ми вміємо знаходити спільну мову… Отже, я завтра починаю працювати?.. Супер… А щодо дружини… Ти організуй нагляд за колишнім своїм водієм, він з нею контактує. Що означає – як контактує?.. Це вже ти сам розберися – як контактує. Вона давно могла бути вдома, якби ти був бодай трохи кмітливішим… Теж мені – покинутий герой-невдаха… Без мене не здатен і кроку ступити… Тож цінуй.

Макс якийсь час ще дивився на замовклу слухавку, наче очікував звідти додаткової інформації, і, поступово оговтавшись, викликав до себе секретарку:

– Корнеліє Володимирівно, у нас значаться в особових справах адреси колишніх працівників?.. От і чудово… Знайдіть мені домашню адресу Георгія Суханова… Так… Терміново!

* * *

Наступного тижня Гоша знову запланував поїздку в «Притулок». Цього разу він почувався набагато впевненішим: по-перше, знав, куди їде, по-друге, вірив, що його там чекають. У пам’яті досі бриніли радісні нотки, якими супроводжувався його перший приїзд…

Дара, Дара… Він віддав би все на світі, аби почути оті слова знову й знову… Якби вона тількизнала, яким теплом зігріла його душу. Адже ота душа лишень зовні здається зашкарублою, а насправді тендітна, мов у дитини… І почуття його до Дари світлі й щирі… Скільки років служив їй вірою та правдою, нічим не зрадивши свого по– таємного захоплення цією незвичною жінкою… Ні словом, ні поглядом, ні жестом не видав себе… Ще б пак, він же звичайнісінький водій, наймана робоча сила, раб, а вона – королівна… І що їй до простого провінційного пацана, що, отримавши водійські права, подався до великого міста, аби «заколочувати» бодай якийсь гріш.

Макса Гоша поважав, проте повага межувала з осторогою. До Дари ж у нього були зовсім інші почуття… І хто знає, що ним керувало у ту мить, коли він спокійнісінько і з усвідомленням того, що робить, віз її до чоловікового офісу: обов’язок будь-що догодити господарці чи дати їй можливість бодай раз відкрити очі на реальний світ… Гоша знав одне: якби Боженько подарував йому таку дружину, як Дара, він молився б на неї, як на святий образ, ціленьке життя… Те, чого не робив, як вважав Гоша, її законний чоловік…

Поклавши велику спортивну сумку з гостинцями в машину, Гоша втиснувся з блаженним виразом обличчя у салон і вирушив у напрямку до об’їзної.

Він навіть не помітив, як услід за ним, на безпечній відстані аби не викликати підозри, рушив старенький, синій «Фордик», на задньому сидінні якого незграбно скоцюрбився Макс: звиклий до комфорту, він почувався дуже незручно у тісному салоні. Проте справа вимагала конспірації. Макс без зайвих вагань, давши настанову новому водієві, вперся поглядом у автомобільну шибу, налаштовуючись на незвичну кількагодинну мандрівку з невідомим для нього кінцем.

А Гоша летів, немов на крилах, і помітив за собою старенький «Форд» вже тоді, коли, повернувши з траси, потрапив на просілкову дорогу. Оминувши сільську автостанцію, він бачив, що схожа на його цурбак машина повернула вслід за ним прямісінько у напрямку «Притулку». Та яка йому була справа до чужих відвідувачів, коли він добре знав, що на нього чекають…

Пригальмувавши біля зачинених воріт, Гоша неквапливо випхався з машини і міркував, як викликати Дару.

Тим часом за його «дев’яткою», ледь не впершись у бампер, спинився і «Форд». Байдуже ковзнувши поглядом по прибульцях, Гоша несподівано побачив знайоме обличчя…

Пересвідчившись у тому, що перед ним не будь-хто, а саме Макс, вся його могутня статура обм’якла і стала схожою на величезного напханого ватою пупса. Всередині наче щось обірвалося.

Гоша стояв, занімівши, і не міг відвести очей від боса, котрий, витиснувшись з тісного салону, мовчки простував до нього. Те, що робилося у Гошиному серці в цю мить, неможливо описати…

Отже, він сам привів Макса сюди?! Став ниточкою в клубочку, що, мов у казці, котився собі й котився, і докотився аж до дуба з чарівною скринькою… Чому одразу не здогадався про можливі наслідки? Адже помітивши за собою автівку, міг збагнути, що для цього краю землі автотранспорт на дорозі є такою ж дивиною, як фура з кіньми на міському проспекті…

Макс підійшов упритул до свого колишнього водія, розгубленого і безпорадного, неначе впійманого на місці злочину. Той очікував усього. Лишень не того, що трапилось насправді.

Ледь сягаючи, попри переконливу статуру, до Гошиного плеча, Макс несподівано відвів на повний замах руку, стиснену в кулак, і з усієї сили заюшив велетню у обличчя…

З-під носа тоненькою цівочкою потекла кров, а Гоша, неначе кам’яна брила, стояв незворушно, не промовивши ні слова. Він не підвів руки. Не мав права… Гоша, котрий одним-єдиним порухом пальця міг стерти будь-кого з лиця землі, навіть не ворухнувся. Натомість приречено схилив голову, усвідомлюючи справедливість покарання. Незважаючи на звільнення, перед ним стояв його бос, його шеф, керуюча інстанція… Він не наважився навіть витерти буру цівочку, що проорала собі шлях з-під носа до куточка рота і далі, цяпкаючи просто на чистесеньку, бездоганно випрасувану святкову сорочку.

– Отже, ти з нею заодно?! – Макс не відводив погляду від кривавого струмочка на Гошиномуобличчі, неначе милувався власним витвором. Він зусиллям волі взяв себе в руки, гамуючи бажання перетворити оте по-дитячому безпорадне обличчя на суцільний синець.

– Я просто виконував її побажання… – Гоша нарешті повернувся до тями. Втім, виглядало це доволі непереконливо.

– Ти, бачу, нюх зовсім втратив, переплутавши, чиї побажання зобов’язаний виконувати?!! – здавалось, ще мить, і Макс пустить кулаки в хід.

Та Гошина покірність роззброювала. Усвідомлюючи власну провину, той не вичавив із себе більше ні слова.

– Пішов геть звідси!.. І щоб більше я тебе не бачив. Зрозуміло?! Щоб на крок до неї не підходив!!! – Макс закипав, та в останню мить вчасно спинився. Адже він з’явився тут не для того, аби влаштовувати бійку з колишнім водієм.

Почекавши поки той, витерши нарешті долонею кров з обличчя, сяде за кермо машини і невдовзі зникне за поворотом, Макс спокійно, ніби нічого не трапилось, рушив у бік сторожки, аби з’ясувати, куди, власне, потрапив і де знаходиться бодай одна жива душа.

«Шкода… Добрий був пацан, – подумав про Гошу, коли ковзнув поглядом по статурі нового водія. Той тремтячи сидів за баранкою «Форда», спостерігаючи за сценою «страшного суду». – … Ні в тин, ні в ворота… Чисто недоробок… Гошу він мені ніколи не замінить…»

* * *

– Привіт, згубо, – чоловік випивав мене очима.

Він вирішив бути твердим і незворушним, проте, побачивши мене, просту, без макіяжу та прикрас, із по-школярськи зібраним у хвіст волоссям, втрачав на очах оту незворушність.

Дядько Степан, відгукнувшись на Максове прохання покликати Дару Фішбейн, стояв поруч і зацікавлено спостерігав за всім, що відбувається. Він і гадки не мав про розправу, що трапилась щойно по той бік паркану.

Ніяковіючи від чужого ока, я рушила за ворота.

– Далеченько ти від мене заховалася… Мабуть, добряче я тобі набрид…

Розпач примушував мій мозок блискавично працювати:

«… Як же так?!! Гоша не міг мене зрадити!!! Може, Ліза?.. Ні, важко у це повірити…» Зрозумілим було одне – добром це все не скінчиться.

– І чим же обумовлена така разюча зміна інтер’єру? – Макс, вочевидь, сприймав все, як недотепний жарт чи банальну жіночу примху, аби викликати до себе увагу… Та спіткнувшись об мій сповнений болю погляд, запнувся.

– Гаразд, не робитимемо з себе блазнів… Даро… Все, що трапилось там, у офісі, це безглузде непорозуміння. Він виглядав дедалі жалюгідніше, з кожним кроком втрачаючи рівновагу…

– Даро, я обдзвонив усі існуючі медичні заклади в області, аби тебе розшукати. Я не міг знайти собі спокою ані на мить…

Я не зводила з нього очей… Не знала, як поводяться зазвичай жінки у подібних випадках… Влаштовувати сцени, як личило б зрадженій дружині, я не вміла… Так само як без остраху й рішуче заліпити банального ляпаса… Все, що я в ту мить відчувала – це оживаючий біль, що трохи притупився за дні перебування в «Притулку»… І як би я не пручалася, заштовхуючи його якомога глибше, він вперто виборсувався назовні, загрожуючи ось-ось розірватися нестримним плачем…

– Не треба, Максе… Наразі це все вже не має ніяковісінького значення…

– Що означає – не треба?!! Чи не хочеш ти мені сказати, що зостанешся тут після всього, що я пережив?!! Невже ти сподіваєшся, що я тебе тут залишу?!! – поволі до Макса поверталась звична впевненість – ніхто ніколи не наважувався йому суперечити.

– Сподіваюсь, не дійде до того, аби я вивозив тебе з цієї богодільні силоміць…

– Ані силоміць, ані з доброї волі додому я не повернусь, – рішуче промовила я. – Невже ти не розумієш, що жити під одним дахом із тобою після всього, що трапилось, я не можу?!

Макс, усвідомивши непорушність мого рішення, ошелешено замовк. Зібравшись поволі з думками, він взяв мене за плечі – легенько, але властно:

– Даро… Що би між нами не трапилось, але ти є моєю законною дружиною. І де тобі наразі бути, вирішуватиму я.

– Давай не вдаватимемося до умовностей. Всі папери, пов’язані з розлученням, я можу підписати тут. Достатньо привезти адвоката, – я рішуче зняла його руки з плечей…

– Ти це… серйозно?!! Ти бодай розумієш, що говориш?!! Яке розлучення?!! Сталося непорозуміння!!! – здавалося, Макс ось-ось розплачеться. – Невже ти не відчула, якою важливою була для мене твоя присутність?.. Я, як ніколи, просив тебе залишитися. Проте спомини про минуле для тебе завжди більше важили, ніж реальність. І цей егоїзм, Даро, породив наслідки…

– Мені треба йти… – на мене не діяв давно відомий психологічний трюк: найкращий спосіб захисту – наступ… Так чи інакше, Макс намагався викликати в мені співчуття. Я зробила крок до воріт, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

– Даро, зажди… Я тебе отак не відпущу… – Макс загородив мені дорогу… – Вислухай мене… Це була звичайнісінька слабкість у період нервового розладу… Невже ти й справді повірила в те, що я міг би проміняти тебе на якесь кабінетне стерво, котре добре вивчило, де та коли вигідно під когось лягти і, вчасно обтрусившись, встати… Окрім всього, ані ти, ані я її більше ніколи не побачимо – я звільнив її наступного дня! (Макс збрехав, не моргнувши оком, зрозумівши, що наразі це останній рятівний аргумент на його користь.)

– І даремно… Хіба можна обходитись так жорстоко з людьми, котрих підпускаєш близько?.. – я завдала останнього нищівного удару, і той потрафив просто у десятку… Не приховуючи відрази, я ступила повз нього, наче крізь порожнину, нібито й не існувало жодного Макса, а лишень знівечене і вщент добите незаперечними реаліями ніщо.

– Ні, Даро, туди ти не повернешся, – ще мить, і він би вхопив мене за руки. Та почувши за спиною кроки, чоловік рвучко обернувся, готовий до самозахисту.

Дмитро Михайлович, дізнавшись від дядька Степана про неочікуваних візитерів, з’явився напрочуд вчасно.

– День добрий, – лікар доброзичливо всміхався, і від тої відвертості Макс знітився – людина в білому халаті завжди викликала у нього повагу. – Бачу, Даро, маєте гостей? От і чудово! Я йду до вас, шановний, тому що хочу подякувати. Так-так, хочу подякувати за чудового спеціаліста, якого нам неочікувано послала доля.

Макс цілковито зніяковів, проте відверто протестувати не наважувався, а лікар тим часом продовжував:

– Ви не можете собі уявити, як нам бракувало допомоги. Ваша дружина – чудовий психолог. Окрім всього, залишити міський комфорт, промінявши його на лісовий прихисток, здатен далеко не кожен. Згодьтеся, цей вчинок гідний захоплення. Я особисто розцінюю Дарин вибір як справжній подвиг, що заслуговує на пошану.

Я з вдячністю дивилася на Дмитра Михайловича, а вщент розгублений і знічений чоловік не знаходив, що відповісти. Він спантеличено переводив погляд з мене на лікаря і, наче схаменувшись, врешті проревів:

– Та ви всі тут, як я бачу, не сповна розуму! Все! З мене достатньо! Залишайся тут, як на те твоя воля. Передумаєш – повідомиш. Головне, пильнуй, аби тобі самій не знадобилася допомога психіатра!.. – рішуче заплигнувши в автівку, Макс злісно, з усього розмаху зачинив дверцята, і машина, ляснувши заржавілим залізом, зрушила з місця.

Ми стояли нерухомо, не в змозі оговтатись і не вірячи в напрочуд безболісний кінець сварки. Немов прочитавши думки, автівка несподівано спинилась і покотилась заднім ходом просто на нас. Загальмувавши за крок до напружених постатей, Макс відчинив вікно та ігноруючи мою присутність, звернувся до лікаря:

– Про всякий випадок, залишаю вам номер свого мобільного… Тримайте ситуацію під контролем…

Недолугий водій рушив, ледь не переїхавши нам ноги. І я не втрималась:

– От йолоп… Де ти взяв отакого лобуряку?..

– Сам не знаю… – автоматично без натяку на іронію відповів Макс.

Щойно синьо-сірий від пилюки «Форд» зник із поля зору, ми з Дмитром Михайловичем переглянулися.

– Не можу в це повірити, – лікар мнув у руках папірець з номером Максового мобільного, – не можу повірити, що наразі обійшлося… Та я переконаний, що це лишень початок… Бавитеся з вогнем, Даро…

Та так чи інакше, першу перемогу було здобуто…

* * *

Життя у «Притулку» текло звичним плином. Удень ми трудилися над заготівлею їстівних запасів на зиму. Вечорами збиралися в їдальні і говорили про найрізноманітніші речі. Я тішилася, що донедавна замкнуті в собі неговіркі пацієнти дедалі більше проникалися довірою до мене, відверто розкриваючи все нові й нові сторінки власного життя. Вже не існувало напруженості, котра напнутою струною бриніла над аудиторією спочатку. Може, нас поріднила спільна праця чи, можливо, вони відчули, що жодної неприязні або зневаги до них я не відчуваю. Заговорили навіть ті, що відверто вороже сприйняли мій приїзд. Жінки, котрі насуплено і з насторогою спостерігали за кожним моїм кроком, приходили радитись у дріб’язкових питаннях, що відтепер здавались їм важливими. Вони до останку не вірили, що я залишуся. А я дедалі більше відчувала, що обростаю родиною…

В неділю у місті мав відбутися ярмарок – свято врожаю. Іван ходив урочистий, наче готувався на сватанки. його дерев’яні сошки вишикувались попід стіною корпусу на загальний огляд, очікуючи хвилини, коли, загорнувши кожну окремо у папір, буде завантажено у лікарський «УАЗ» ик і транспортовано до обласного центру. Дмитро Михайлович нервував: за Іваном треба було пильнувати. Самостійно його не відпускали навіть до села, бо міг зірватися і хильнути зайвого, перебуваючи в стані надмірного збудження. До того ж лікар нерадо покидав «Притулок» у день родинних відвідин – всіляке могло трапитись, проте обіцянки, даної Іванові, змушений був дотримати. І я у товаристві дядька Степана, а також Янка та двох літніх селянок – нянечок Одарки та Любаші, зосталась на ґаздівстві.

Біду ніхто не чекав, все було, як завжди. Відвідувачі тягнулись з клунками, наповненими їжею і теплими речами, супроводжувались Янчом до їдальні і чекали. До Міті, втім, як ще до багатьох, не навідувався ніхто, і той ходив похмурий, шукаючи собі випадкової роботи.

Тимчасово виконуючи обов’язки Дмитра Михайловича, я звітувала відвідувачам про стан хворих, умисно наголошуючи на покращенні. Проте особливо ніхто не допитувався, а, може, просто не вірили в одужання. Я давно зрозуміла, що пацієнтів неохоче забирають, і хворі про це знали також.

Та коли на подвір’ї «Притулку» з’явилися дві жіночі постаті, Янчо помітно сполошився:

– Цього ще нам сьогодні бракувало…

Дрібненька сива жіночка у охайному пальтечку дріботіла, опираючись на руку миловидної дівчинки, в котрої дивилися на світ величезні пронизливі темні очі, вперто когось нагадуючи. У вільній руці вона тримала торбинку з гостинцями.

– Це до Хелени, – Янчо рушив їм назустріч. – Зараз розпочнеться комедія.

Як я відразу не здогадалась – дівча було викапана Хелена: такі ж, як у мами, чорні густі пасма волосся, лишень охайно заплетені у косу.

– Чому?! – я прохально звела очі до неба. – Чому все, що має трапитись найгіршого, припадає на час відсутності лікаря?!

Ми зустріли відвідувачок удвох з Янком. Проте цього разу він взяв «кермо» у власні руки:

– Вам краще відлучитися на певний час… Я справлюся сам.

Я не заперечувала, проте шляхом до власного помешкання зайшла до дядька Степана, котрий напружено спостерігав з вікна за всім, що відбувається на подвір’ї.

– Я знаю, дитино, што маву робити. Всьо буде дубрі…

Хелену вивели попід руки з «янгольського» абияк вбрану і не причесану. На якусь мить вона спинила погляд на старій жінці і зосередилась:

– Мамо…

Жіночка, гамуючи розпач, тремтячими у ру– дих плямочках руками видобувала з кишені хустинку і витирала сльози, що з’явилися у зморщених кутиках очей:

– Хеленко, доню моя, – вона простягала руки до доньки.

Та в цю мить погляд Хелени вперся у дівча, що ховалося за спиною бабусі. Слабкість і страждання на Хелениному обличчі змінилися презирством, і очі, котрі щойно готові були розплакатись, запалали ненавистю:

– І ця тут як тут! Заберіть її від мене, чуєте? Заберіть! – Хелена сіпнулася у бік доньки, та не– дрімаючий охоронець вправно схопив її за руки.

– Курва остання, вилупок зрадливий, байстрюча недоношене, – Хелена скаженіла до безпам’ятства в той час, як Янчо втримував їй за спиною п’ястуки. – Не дасть вона мені спокою на цьому світі! Згинь, чуєш?! Згинь! Не нагадуй мені про нього! – Хеленині зуби скреготіли від люті, а з рота білою піною вибивалася слина.

Янчо насильно тягнув її до корпусу, де Любаша вже готувала заспокійливе. Дівчинка тихенько схлипувала, відвернувшись, аби не бачити, як матір вштовхують у лікарняні двері, а літня жінка розгублено простягала дядькові Степану клунок із гостинцями. Її виплакані до прозорості безбарвні очі випромінювали таку безмежну тугу, що Пішта-бачі не втримався і відвів погляд убік.

– Лем не меригуйтеся[37]… Як Бог розпорядиться, так воно і буде… То і їдьте з Богом, ми самі з нею туй порадимо…

Я спостерігала, як дві постаті – юна та стара, однаково згорблені, розчавлені горем – віддалялися у бік автостанції. Клубок у горлі попустив, давши волю сльозам, лишень тоді, як заховалися за обрієм їхні обриси. Це були єдині з усіх відвідувачів «Притулку», котрі щиро молилися за видужання рідної їм людини…

* * *

Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері. Задоволений поїздкою, він збуджено розповідав про Івановий успіх, про те, скільки охочих було придбати різьбяні сувеніри. Крім того, що вони продали на ярмарку весь крам, Іван отримав багато замовлень і запрошення взяти участь у святі народної творчості, що відбудеться по той бік Карпат, в Яремчі, навесні. Сам винуватець дійства сяяв від задоволення і, відклавши частину заробітку на нові інструменти, залишок урочисто передав у власність «Притулку».

– Бачиш, Іване, а ти хотівісь весь свій талант пропити, – підтрунював дядько Степан.

– Я, Пішто-бачі, не талант пропивав, а усвідомлення того, же хосна з нього никому не є… Запити мож лем горе, а талант не зап’єш нигда у світі, – і вдвох з Дмитром Михайловичем вони крокували до їдальні, аби відкласти до шпайсу привезені з «вароша» гостинці.

– Завтра відсвяткуємо Івановий успіх, треба буде попросити Галину Василівну та Анцю, аби… – лікар відчинив двері їдальні і здивовано вглядався у темряву – звідти донісся ледь чутний шурхіт і перелякано стріпнувся у кутку людський силует… Розгледівши у ньому молоду кухарку, Дмитро Михайлович не міг втримати здивування…

– А ти що тут робиш в такий пізній час? Щось трапилось, Ганночко?

До смерті перелякана несподіваним викриттям Анця не могла промовити жодного слова. Скоцюрбившись у повній темряві під вікном, зачаїлася, мов мишка, проте ховатись було нікуди і запізно. Дядько Степан недвозначно зиркнув на мене, мовляв, «що я вам казав», а вкрай здивований Дмитро Михайлович намагався з’ясувати причину її пізнього перебування в їдальні. Докладно роз’яснити бодай щось Анця не спромоглася і, обхопивши руками голову, осоромлена, ревучи вистрибнула крізь прочинені двері у ніч.

– Ніхто не знає часом, що трапилось? – лікар озирався на нас, проте ніхто нічого пояснити не міг. – У нас туй нині, ге у остросюжетному триллері, – перевів тему Пішта-бачі, хоч сам був сполоханий не менш за лікаря. – До обіду Хелена була у головній ролі, а тепер – оця, – і нам довелось розповісти все, що трапилось вдень, хоч дуже не хотілося псувати лікареві настрій. – Дубрі є то, же ся дубрі кінчать, – зробив глибокодумний висновок Пішта-бачі, поставивши останню крапку у розповіді про Хелениних відвідувачок. Та не встиг як слід ще прийти до тями, як повз подвір’я летіла до нас, репетуючи, Любаша. За нею ледь встигав Янчо, протираючи на ходу очі, напевно, дрімав перед тим.

– Біда, – лементувала перелякана Любаша, – ой біда, Дмитре Михайловичу! Хелена зникла! – медсестра хапала ротом повітря, і, здавалось, їй самій зараз конче потрібне буде медичне втручання – переляк та надмірне почуття провини заважало їй як слід пояснити, як все відбулося.

– Ми дали їй снодійне… Я впевнилась, що все спокійно, задрімала на хвилю…

З уривків нерозбірливих фраз вдалося зрозуміти, що Хелена якимось чином самотужки вибралася з корпусу і зникла у невідомому напрямку. Дмитро Михайлович знав, що в рідкісних випадках, у стані непомірного збудження, снодійне може не подіяти. Проте як Хелена опинилась назовні, залишалося таємницею.

– Не треба панікувати. Треба діяти, – лікар почав миттєво розробляти план пошуку. – Аби не гаяти часу, розділимось на кілька груп. Ви, Любашо, повертайтеся в корпус – кидати напризволяще інших пацієнтів не годиться, інакше здійметься цілковитий гармидер… Ти, Янчу, – лікар ткнув у груди велетня, – біжи будити Мітю – нам потрібна підмога. Ми з ним поїдемо у село, а дядько Степан з тобою піде у ліс – ніхто краще за місцевих у хащі не орієнтується. Псів із собою не беріть – зчинять зайвий галас, а Хелена у такому стані неадекватна.

– Ви, Даро, залишитесь у «Притулку», – рішуче постановив лікар. – Нема чого молодій дамі серед ночі шастати невідомими просілками. Ще й враховуючи те, кого йдемо шукати.

– А я? – про мене, здавалось, забули…

Я образилась. Отже, як залишати мене на призволяще у «янгольському» на цілу ніч, це годиться, а йти на пошуки з усіма – зась. Довго не роздумуючи, я поспішила до свого помешкання за гумаками. І не встиг лікарський «Уазик» відгуркотіти у бік села, як я вже наздоганяла дядька Степана з Янчом, котрі швидко віддалялися в напрямку до Соковиці.

– Ти, дитино, вижу, голову сь стратила, – сварився Пішта-бачі, почувши за собою швидкі кроки. – Повів ти дохтор, абись ся обстала дома. Ко тото видів, оби паніка по ночах лісом бродила. Ще ся стратиш, не приведи, Господи…

– Пішто-бачі, ви ж самі мене лісовими стежками водили. Вам нема чого боятися, адже я старанна учениця. Дивіться, ще й у пригоді стану…

– йой, шо пак за тебе буду висварений, – бурмотів дідо, проте більше мене не проганяв.

… Ми були майже впевнені, що Хелена пішла у село. Зважаючи на її минулі втечі, було зрозуміло, що лісу вона боїться, попри те, що у пацієнтів з гострими формами захворювання відчуття страху здебільшого атрофується. Взагалі мені часом здавалося, що у її погляді прогулькує свідомість, і при відсутності збудників вона здатна тверезо мислити. Принаймні побачивши маму, Хелена відреагувала цілком адекватно, і той біль, котрим наповнились її очі при зустрічі, підказував про наявність у її хворій уяві здорового глузду. Інша річ, що я була так само одним зі збудників, і важко було передбачити, як вона поводитиметься при раптовій зустрічі. Тілом пробіг огидний холодок, незважаючи на те, що рухались ми доволі швидко і навіть мої витривалі супутники поволі вкривалися потом. Нас огортала цілковита темрява, і йшли ми майже навпомацки. Якби не ліхтарик, завбачливо прихоплений Янком, що висвітлював скупою смужкою чагарникові перешкоди, ми давно порвали б одяг. Дійшовши до знайомого роздоріжжя, зупинилися.

– Не йму віри, же Хелена могла податися у яфинник, дале потоку вна там не пуйде. Лем коби ся у воду не вергла, бо тогди кунець – там доста глибоко та й вода студена. Айбо перевірити треба, – Пішта-бачі взяв на себе обов’язки керманича. – Я, Янчу, йду антим боком на гору, а ти з паніков (старий при цьому осудливо хитнув головою) поникаєте у яфиннику. Лампаш беріть із собов, я сесь путь із закритими очима годен пройти. Лем міркуйте на себе. З Богом.

Дядько Степан уже за крок розчинився у темряві, а ми з Янчом, перезирнувшись, рушили навмання в лівий бік, який місцеві нарекли «гадячим лігвом».

Попри надійне товариство було страшно, і я ледь стримувалась, аби у мертвій тиші не було чутно, як цокотять зуби. Дивно, що в ту мить ми забули навіть про ймовірність зустрічі з хижаками, які десь, певно, ховалися. Недарма ж Янко прихопив із собою мисливського ножа, хоч пояснив це неохоче і розмито, аби не настрашити: «Про всяк випадок… Для безпеки…». Аби бодай якось відволіктися від страху, я, наче табличку множення, повторювала подумки завчене раз і назавжди те, що пояснювало наразі неадекватну Хеленину поведінку: «…Стан афекту – короткочасна бурхлива емоційна реакція людини (гнів, лють, жах, відчай…) на сильно діючий вплив з боку навколишнього середовища… Виникнення у корі головного мозку осередку домінуючого збудження, яке викликає різке гальмування значної чи більшої частини кори з одночасним інтенсивним збудженням підкірки…» Бр-р-р…

Проте відволіктися від реальності не вдавалося. І всоте пошкодувавши про нікому не потрібну хоробрість, я молилася про єдине – щоб якнайшвидше все скінчилось. Хотілося потрапити назад у «Притулок», аби безпечно згорнутись калачиком у тепленькому кубельці. Янко крокував мовчки, і попри всі психоаналітичні здібності я не могла здогадатися, чого йому хочеться найбільше.

* * *

… Те, що ми побачили наступної миті, примусило завмерти нас обох. За кілька кроків від нас, серед голого колючого терня сиділа, припершись до старого покрученого дуба, Хелена. Босонога, подряпана до крові, вона, здавалось, не помічала переслідувачів. Її переповнені жахом очі невідривно вп’ялися у тоненький лискучий шнур, вкритий жовтими цятками, що так само занімів, якби не жало, котре вислизало з невидимого отвору і, ніби бавлячись, ховалося назад. Вони вивчали одне одного – гадина і жінка, немов зма– галися у витривалості, роздумовуючи, хто кого? Гадюка ворухнулася, зачувши позад себе люд– ський дух. Неквапно повернула до нас голову, далі відвела погляд знову до Хелени, зважуючи, хто з усіх хижаків несе їй найбільшу небезпеку. Хеленині пальці вп’ялися у землю, неначе шукаючи там опору, і за незбагненну мить жовтавий шнур, встромившись у обдерту ногу жінки, упивався перемогою, змішуючи смертельну отруту з людською кров’ю. Випуклими від переляку очима Хелена спостерігала, як наситившись вдосталь тріумфом над безпорадністю, суперниця із відчуттям переможної гідності зникла у чагарнику. Напівпритомна жінка сиділа нерухомо, начебто не усвідомлювала, що насправді сталося.

Вийшовши з оціпеніння, я забула про небезпеку, кинулась до Хелени, навіть не зваживши на застережливий зойк, що вирвався з уст Янча.

– Ніж, – рішуче скомандувала я, і покірний помічник не посмів заперечити. – Посвіти, – я давала вказівки чітко і без вагань, начебто робила це безліч разів, і Янчо мовчки виконував все, що я просила. Роздивившись уважно ногу, я знайшла серед чисельних подряпин смертельну рану і не роздумуючи з допомогою ножа пустила з неї кров. Припавши до Хелениної ноги, я висмоктувала з неї трунок, у той час як вона, байдужа до моєї хоробрості, заціпеніло дивилася кудись убік, наче все, що відбувалося, не мало до неї ніяковісінького відношення. І лишень тоді, коли Хеленине тіло неприродно почало сповзати убік, а пальці послабли, я збагнула, що вона надто безсила, аби пручатися. Хелена знепритомніла, і Янчо, обережно відірвавши її від землі, взяв на руки, аби віднести до «Притулку». Чорне волосся розлогим крилом прикрило міцне чоловіче плече.

– Гарна, – сказав Янко, роздивляючись жінку, що покоїлась на його богатирському плечі. – Шкода її…

Повернувшись у «Притулок», ми вже застали там Дмитра Михайловича з Мітьою. Обійшовши село, вони повернулись ні з чим і нетерпляче нас очікували. Незабаром спустився з гори і дядько Степан. Побачивши здалеку Янка з ношею на руках, злякався – гадав, що виловили з потоку. Пересвідчившись, що Хелена дихає, Дмитро Михайлович звелів терміново нести її до корпусу. І лишень надавши необхідну допомогу, наважився подивитися мені увічі.

– Ви врятували їй життя, Даро. Ви це усвідомлюєте?

Я не мала сили нічого усвідомлювати – пережитий протягом ночі жах ліг на плечі неперебор– ною втомою, і я не здатна була навіть осмислити все, що трапилось. На мить стуливши очі на улюбленій Янковій канапі в амбулаторній, я забула про все і, прокинувшись уранці у власному ліжку, навіть не збагнула, що задрімала вночі зовсім у іншому місці…

* * *

Наступного тижня Макс із Броніславом Всеволодовичем сиділи в кабінеті мера і вели конфіденційну розмову.

– Не будемо втішатися марними ілюзіями, сподіваючись на чергову перемогу… Вчетверте обійняти посаду мера не вдалося ще нікому за всі часи існування нашої незалежної держави, – Микола Антонович мугикнув і пошкрябав при цьому лисину, немов ставлячи під сумнів ту саму незалежність, – проте в наших силах створити міцну команду і висунути міським головою свою людину, котра б підтримувала сучасні погляди на життя і бездоганно виконувала всі прагнення і побажання, до того ж не тільки народні, а й наші…

За тривалі роки панування місто практично належало йому. Все, що вдалося приватизувати, було приватизовано, включаючи міську ратушу і прадавні стіни жіночого монастиря… Залишилося загарбати не так вже й багато, тож потрібні були надійні люди в керівному апараті, аби справу довести до кінця. Ситуацію необхідно тримати під контролем…

– Кандидатів у депутати ми підберемо. Це не проблема. Ними можна маніпулювати, як рядовими пішаками на шаховій дошці… Головне, аби гросмейстер був професіоналом… А от хто стане тим гросмейстером?.. Що порадите, Броніславе Всеволодовичу? Ви ж у нас досвідчений гравець…

Кремезний і дужий, мов античний воїн, голова міста з повагою відносився до маленького жалюгідно непропорційного чоловічка, кмітливість і неабиякий розум котрого видавали спостережливі з хитринкою очі, ледь примружені, аби приховати єврейську булькуватість і те, що коїться у нього в голові… Враховуючи те, що для владного мера авторитетів на Земній кулі не існувало, потреба порадитись і прислухатись була прямим доказом незворушності авторитету гостя…

Броніслав Всеволодович не квапився відповідати. Він зважував кожне слово, усвідомлюючи відповідальність за сказане. Микола Антонович теж не поспішав – справа була не на гріш…

– Ви ж розумієте, Броніславе, що за грошима справа не стане… Ми фінансуватимемо всю передвиборну кампанію, починаючи від рекламних біг-бордів і закінчуючи повноцінним калорійним харчуванням кандидата, – не дуже вдало пожартував мер. – Головне, аби людина була стовідсотково своєю, непродажною… Ви ж бачили перелік отих недоробків, що зголосилися балотуватися… Цікаво, на який відсоток голосів вони сподіваються?.. Та й взагалі… Їхні шанси прирівнюються нулю…

– Чекай, чекай… Ти не поспішай із висновками. Без певної підтримки і волохатої лапи у держапараті ніхто власну кандидатуру висунути не наважився б, – Броніслав Всеволодович наче випірнув із роздумів… – А те, що потрібна своя людина тобі на заміну – цілком вірно.

– Ну от бачите… І ви так само маєте в цьому неабияку зацікавленість… Я чув, плануєте вкласти чималі інвестиції у якість новітні виробничі технології?

– Безумовно… Щоправда, ті інвестиції не є персонально моїми, а належать компанії, отже подальшу їх долю ми вирішуватимемо враховуючи спільні інтереси, чи не так, Максе?.. До речі, Макс Фішбейн є одним з акціонерів і, я б сказав, одним із найвпливовіших акціонерів, – старий лис хитро мружив око, а Макс легенько вклонився, стверджуючи таким чином свою причетність до кампанії. – До речі… А чим погана кандидатура для міського голови?.. Що гріха таїти, ми планували собі у перспективі депутатство, але… Якщо нам потрібен надійний незрадливий мер, то кращого за Макса нам не знайти.

Макс занімів… Такого оберту подій він не очікував. І щодалі розгорталась полеміка, то чіткіше він розумів, що втрапив у халепу. А тим часом компаньйон продовжував яскраво розмальовувати всі його достоїнства й переваги:

– Зваж сам, Миколо Антоновичу… По-перше, кандидат має бути молодим, аби йти в ногу з часом, так? – Броніслав Всеволодович загинав пальці, перераховуючи обов’язкові вимоги до майбутнього голови… – По-друге, він повинен бути заможним, аби виборці потім не нарікали, що, мовляв, пішов у мери, аби нажитися… Та– а-к… Це ми маємо… Окрім всього, мер має мати належну освіту, економічну, приміром, як у Макса, а не гуманітарну чи там акторську… У нас тут не Америка, і ми не Рейгана обираємо, так?

Микола Антонович схвально хитав головою і не перебивав… Тим часом Броніслав продовжував:

– Звісно ж, бездоганна репутація – теж важливий фактор… Про Максові професійні здібності я як багаторічний його компаньйон можу позитивно свідчити з повною відповідальністю…

– А що скажете про надійність майбутнього голови як сім’янина? Ви ж розумієте, що мер має бути бездоганним у всьому, – схожий на вікінга Микола Антонович допитливо придивлявся до Макса, наче зважував, чи може цей чоловік із відшліфованими до блиску нігтями та бездоганно припасованою до комірця краваткою по-справжньому когось любити. – Зрозуміло кожному дурневі, що преса перемелюватиме на борошно всі подробиці і пікантні деталі особистого життя кожного кандидата… Публічність – неабиякий тягар…

Макс похолов… Він вичікував, що відповість на це Броніслав Всеволодович…

Пауза була короткою, і мер її не помітив. Броніслав Всеволодович залишився незворушним і, подивившись тому просто увічі, впевнено відповів:

– У Макса чудова дружина. За фахом вона лікар і окрім всього – сирота… А от з дітками вони чомусь не поспішають… Я давно казав, що час попрацювати не лишень над зміцненням капіталу, а й над тим, аби було кому його успадкувати. Отже, Макс придбає наразі додатковий стимул для розростання родини, чи не так?.. – Броніслав Всеволодович перевів погляд на Макса, і виглядало це так щиро, що Макс на мить і сам повірив у правдивість почутого, забувши, що насправді не все в його житті так гармонійно…

– От і чудово… – Микола Антонович полегшено зітхнув. – З вашої легкої руки, Броніславе, ми довіримо місто надійній людині. Завважте, я завжди прислухався до вашої думки… Для початку все, що від вас вимагається, це зосередити свою увагу на Максові: підготувати автобіографію, фотокартки, переважно такі, де він у колі сім’ї, аби виборці повірили у щирість й доброчинність, і ще ряд дріб’язків, про які я вас повідомлю у робочому порядку, аби розпочати передвиборну кампанію. Бог у поміч…

* * *

…Ми з’ясували шлях, яким Хелена вибралася назовні. На дверях палати, а також на службовому вході до корпусу був спилений замок, а з майстерні, яку необачно забув зачинити Іван, збираючись на ярмарок, зник його кишеньковий різачок. Зрозумілою була також і причина втечі, адже після доньчиних відвідин Хелена завжди впадала у стан надмірного збудження. Єдине, що не вдалось з’ясувати – куди подівся отой викрадений різачок, який знайти так і не вдалося.

…Хелена потихеньку приходила до тями, і вже за кілька днів почала приймати їжу та реагувати на навколишній світ.

Якось, проходячи повз «янгольського», я знову відчула, як і в перший день приїзду, що за мною хтось спостерігає. Підвівши голову догори, я побачила там Хелену. Вона стояла, притулившись до заґратованої шиби, і дивилася на мене. Той погляд вразив: у ньому не було ненависті, люті, бажання знищити. Хелена просто дивилася, вивчаючи, і, здавалося, вона всміхається. І тут у голові майнув здогад: Хелена усвідомлює все, що з нею трапилось! Я стояла, приголомшена несподіваним відкриттям і, наче схаменувшись, підвела знову догори погляд: постать незворушно завмерла. Невідомо, що мною керувало в ту мить, та я чомусь не відвела очей і неочікувано для самої себе помахала їй по-приятельськи рукою…

* * *

Наші нічні походеньки чагарниками таки далися взнаки. Я відчувала, що слабну, хоч і намагалась не подавати вигляду – героям не личить здаватися. Всі дивилися на мене з особливою пошаною, не кожному довелось бодай раз у житті врятувати людину від смерті. Отой безлад, яким супроводилась Хеленина втеча, відсунув на задній план навіть незрозумілу поведінку Анці – про неї всі забули. Дивакуватість дикої сільської кухарки була ніщо в порівнянні з подіями, що відбувалися в останні дні. На третій день після усіх перипетій я зрозуміла, що не можу встати з ліжка, а мокра подушка свідчила про високу гарячку.

Дмитро Михайлович від мене не відходив. Змочував щоразу ряднину в оцтовій воді і прикладав на палаюче чоло компреси. Дядько Степан розпалив грубку і повсякчас стежив за тим, аби тепла у кімнаті було достатньо, встигаючи при цьому скрушно приговорювати:

– Казав ім, же неє чого панікам по ночах лісами шастати. Але видите, якоє тото варошськоє, тендітноє, – надто не нарікав, добре розумів, чим могло все скінчитися, якби не я.

Баба Галька носила з кухні тепленьке молочко і свіжі палачинти[38], так само просто, зворушливо, приказуючи:

– Треба їсти, дитино, навіть коли не хочеться, бо інакше цілком ухлянеш[39]. Їдєння дає силу…

Анця на очі не з’являлася, і я пояснювала це заклопотаністю на кухні. А ще може сором’язливістю, спричиненою недавнім інцидентом. Утім, я не мала сили навіть оте осмислювати – під вечір ставало гірше, і Дмитро Михайлович, подаючи, мов малій дитині, з ложечки ліки, вкотре обережно намагався переконати мене у недоцільності перебування взимку у «Притулку»:

– Я безмежно ціную, Даро, вашу відважність, проте вам буде важко тут… Горяни звикли. У них генетично закладено імунітет до карпатських морозів та вологого клімату. Вони навчені керувати власним організмом, чого не здатна зробити людина, що потрапила сюди випадково… Вони знаходяться у цілковитій гармонії з природою, що їх оточує, – зиму перечікують, наче ведмеді у барлозі, аби до весни набратися сил і з першими теплими промінчиками сонця прокинутись зі сплячки…

Він по-доброму, як батько у дитинстві, коли я захворіла на ангіну, примостившись поруч ліжка на низенькому ослінчику, тримав мою руку в своїй і гладив. Я, заплющивши очі, на мить відчула себе вдома, і мені стало безмежно тепло, наче нічого страшного у житті не трапилось і все по-старому: ось я – маленька, ось мама, котра тихесенько, аби не збудити хвору, заглядає у прочинені двері, пошепки перепитуючи: «Ну як вона?».

– Все буде добре, – так само пошепки відповідає тато, не здогадуючись, що я не сплю і все чую. – Задрімала нарешті… Ти йди спочинь, я поруч посиджу… Ти ж бо вже сама втомлена, люба…

І сльози котилися по моєму обличчю, і одне-єдине бажання, що існувало в ту мить, аби так було завжди, нехай навіть для цього доведеться все життя хворіти на ангіну – лишень аби найрідніші люди були поруч…

– Ви плачете, Даро?! – лікар стурбовано запитував, вивівши тим самим із марення. Розплющивши очі, я не змогла відразу збагнути, де я є і чому, власне, я тут, а не вдома…

– Даро, вам зле? – він, нахилившись наді мною, притулився устами до чола, незважаючи на те, що поруч лежав тепломір. Те саме робив колись і батько, хвилюючись, що у гарячці я можу не втримати той тепломір, роздавити, і отруйна ртуть викотиться ледь видимими срібними смертоносними кульками назовні. Застивши отак на короткий час, лікар наче спивав з палаючого чола жар, а я ледь чутно шепотіла:

– Ні, Дмитре Михайловичу, мені добре… Ви навіть не здогадуєтесь, як мені зараз добре…

Лікар, не розуміючи, про що йдеться, і гадаючи, що у мене типове марення, розчулено вертався на ослінчик і довго сидів нерухомо, боячись порушити навіть подихом мій тимчасовий спокій. Я розплющила очі серед ночі, коли годинник на стіні показував третю. Дмитро Михайлович, не поворухнувшись, як здалося, за весь цей час, дивився на мене і думав про щось своє. У тому погляді був такий незбагненний щем, що стало чомусь соромно: і за безглуздість мого нездужання, і за чуйність у його піклуванні про мене, і за розуміння власної зайвості у його житті… І я наважилась запитати про те, що не давало мені спокою з першого дня приїзду…

– А ваша дружина… Вона давно… померла?..

Лікар аж здригнувся з несподіванки, не помітивши, як я прокинулась. Я встигла вже пошкодувати про власну нетактовність, проте, трохипомовчавши, він відповів, наче ми щойно відновили незадовго до цього припинену розмову:

– Я, Даро, із самого початку знав, що вона помре… Ми йшли до шлюбу, усвідомлюючи, що робимо, адже рак вважався цілком невиліковною хворобою… Ставалися виняткові випадки, та загалом… Вона мріяла мати дітей, знаючи, що хвороба не дасть їй стати матір’ю. Все, що я міг їй запропонувати, – себе, свою увагу, свою любов… Та попри все вона помирала щасливою, адже лікарі, визначивши діагноз, врочили їй найбільше рік, а ми, крім фатально обіцяного року, прожили разом ще одинадцять… Вона повсякчас дякувала Богу (до останнього подиху) за те, що подарував їй таке неочікувано довге щасливе життя… Їй було стільки ж років як вам, Даро… З того часу я не зустрічав людини, котра б так щиро і самозречено любила життя…

Я мовчала… Не тому, що забракло слів для втішання… Та й слова ті лунали б доволі безглуздо за збігом стількох років… Я роздумовувала про мізерність та умовність труднощів, котрі нас оточують, займаючи дорогоцінний життєвий простір і час. Похапцем, неощадливо, марнотратно розмінюючи дні, мов безвартісні мідяки, ми навіть не усвідомлюєм справжньої вбогості і обмеженості того, що залишилося… І те, що час має властивість протилежну від накопичення, теж не усвідомлюємо. Той, як чарівний гаманець, що несподівано втрачає казкову здатність докладати в себе більше, аніж хочеться. А потім глип – а там порожньо… І я несподівано піймала себе на думці, що безмежно заздрю тій жінці, котра любила життя як ніхто інший, маючи набагато вагоміші причини, аби його зненавидіти. Вона жила в любові, пішла в любові і залишила по собі довічну любов…

* * *

– Ти розумієш, брате, в яку халепу я втрапив?.. Це вже не гра у зраджену дружину й покинутого чоловіка… Наразі на карту поставлено все: моя репутація, кар’єра, майбутнє, врешті-решт, – сповитий у простирадло Макс розлігся на широкій зручній канапі передпокою приятелевої добротної зі зрубу лазні… Терпкий запах моху, що вибивався зпоміж кругляка, дурманив голову… Кухоль з пивом пітнів від перепаду температури поруч на громіздкому дубовому столі, начебто очікував, що його господар ось-ось втопить у ньому горе… й справді, не встигав той порожніти, як довгонога, ледь повнолітня служка Мирося, у короткому фартушку, розпашіла від жару, та попри все всміхнена й привітна (згідно із обов’язками) вже підносила інший кухоль.

– Бо ти, бля, сам у всьому винен… Я відразу казав, що твоя Дара того… пришелепкувата трохи, – цілком голий, якби не коротенький рушник, зачеплений під пузом, Сьома, Максовий друзяка з дитинства з кримінальним минулим і заміським захованим від людської цікавості сьогоденням, знаходився завжди поруч, коли Максові було важко. Крім Сьоми Макс не звірявся нікому, і зазвичай оті години взаємної довіри відбувалися саме тут, у приятелевих володіннях з невеличким озерцем, що кишіло карасями, та затишним мальовничим мотельчиком, куди впливові люди залюбки привозили любасок подалі від людського ока…

– Ти ж міг вибрати собі будь-яку тьолу, котра кружляла б навколо тебе, як пава, і не розтуляла рота до кінця життя… Ні, тобі подавай інтелектуалку, ексклюзив… От і маєш тепер… Миросю, йди но сюди… Почеши таткові спинку… Отак… – і вдоволений хмільний Сьома підставляв слухняному дівчиську розчервонілу рябу від татуювань спину. – Тьола має бути слухняною і покірною, і знати своє місце у житті, от як Мирося… І не створювати зайвих проблем…

– Не врубився ти, братан, бачу, ще й досі…

Макса ніколи не дратувала блатна розпущеність приятеля, та наразі він відчував, що вперше за довгі роки прив’язаності вони не розуміють одне одного:

– Я обирав собі для життя не тьолу, а дружину… Жінку, котру я любив і з котрою збирався провести останок днів… А тьол і без того вистачає – он, куди не плюнь, самі моделі… Саме такі, як тобі треба – безсловесні й безвідказні…

– Ну знаєш… – Сьомі глибина думок і почуттів була недосяжною, тому він не надто збагнув сутність Максової трагедії… – Раз така фігня, то їдь до неї, падай на коліна, проси пробачення, ридай, сповідайся, кайся, катуйся… Що ще роблять зазвичай закохані мудаки?.. Словом, принижуйся… Так чи інакше тобі доведеться зараз це все робити – ти ж у нас незабаром великим політиком станеш!.. А політикам не личить, аби від них жінки втікали і переховувались по психушках… Словом, попав ти, братан… Якщо ця інформація потрапить до журналістів, то не бачити тобі крісла мера, як мені легального бізняку, січеш?

Макс добре все «просікав», і погляд його все хмурнішав, а чуйна до чужого горя Мирося вчасно замінювала спорожнілий кухоль повним.

– Слухай, брате, припиняй киснути… Сьогодні розслабся… Завтра буде новий день… Поїдеш до неї ще раз, перепросиш… Купи їй в подарунок якісь цацки, аби задобрити… Нікуди вона від тебе не дінеться, інтелектуалка йобана… Таких чоловіків, як ти, не кидають, зарубай собі це на носі…

– Її цацками не купиш, Семене… Вона інакша… І найдивніше те, що за стільки років я так її і не розгадав…

– Слухай, поки ти розгадуватимеш свій ребус, життя пролетить, що й не встигнеш схаменутися… А тут дивись, які екземпляри водяться, і зовсім поруч, варто лишень руку простягнути, – поглинаючи тваринним поглядом Миросині пружні сіднички, нап’яті коротесеньким халатиком, Сьома просовував свою грубу червону долоню їй поміж ноги і вдоволено гиготів.

– Ти дивися, вона вже цілком мокра, якраз така, як нам треба, – і легенько відштовхуючи Миросю від себе до Максової канапи, великодушно приговорював: – йди до дядька, маленька, ми з тобою завжди встигнемо це зробити, а йому потрібна невідкладна допомога… Візьми йому у ротик, так як ти це таткові робиш. Все одно, Максе, нащо тобі та інтелектуалка, я не можу збагнути, хоч убий…

* * *

Наступного дня Дмитро Михайлович відлучився до міста, доручивши догляд за мною Любаші. Дядько Степан вправно кочегарив, а мені стало трохи веселіше, хоч я розуміла, що оте полегшення знову зміниться під вечір гарячкою. Від’їзд лікаря був доволі несподіваним, принаймні вчора про це не згадувалось, і мені стало навіть трохи образливо. Пацієнта в непевному стані не покидають, навіть враховуючи, що пацієнт має навики у лікуванні інших. До всього, з пацієнтом налагоджено дружні довірливі стосунки. Отак я жартівливо картала Дмитра Михайловича за несподіваний від’їзд, хоч сама чудово розуміла, що мені просто часом його бракує.

Любаша старанно виконувала лікареве доручення, і попри компреси, розтирання ніг та всеінше, чим супроводжується боротьба з застудою, не стуляла рота. Вона сумувала в «Притулку» за товариством і, будучи говіркою та метушливою, давала волю емоціям, що навіть моя тимчасова безсилість не стала їй на перешкоді.

– Ой, Даринко, яка ж ви молодець, що залишилися нам на допомогу! Я добре знаю, як це важко – потрапити здалеку у чужий край… Я ж і сама не місцева, то я заміж за гуцула вийшла. Ото він і притягнув мене сюди у глухомань… Я – східнячка сама, у нас там, самі знаєте, «степь да степь кругом»… А оце сюди як приїхала, то одразу з незвички аж злякалася – куди око не кинеш, всюди гори, – Любаша смішно змішувала місцеву говірку з незвичними для гірської місцевості східняцькими слівцями… – Але, знаєте, я і рада, що втекла свого часу, бо у нас мужик все нетрібний пішов, більше горілку п’є, аніж працює… А тут народ роботящий, не балуваний… От і мій (хитро примружилась, згадавши про чоловіка) все життя горбатиться – від заробітків до заробітків. А якби дома сидів, мене на таку роботу не пустив би… Я ж тут днюю і ночую, а гуцули знаєте які – жона має вдома сидіти і на мужа молитися… А я за свого і так молюся – хоч тут, хоч дома, бо він у мене дуже добрий, правду вам кажу… Уже тридцять годков разом, а не нарадуємось одне одному… І хату он яку поставив!

Я всміхнулася – надто зворушливо літня жіночка відгукувалась про власного чоловіка. Явстигла помітити, що горяни здебільшого скупі на похвалу. Суворе життя навчило їх бути стриманими та мовчазними. Тому щирість та безпосередність довірливої східнячки викликали симпатію. А та тим часом, не вгамовуючись, заварювала лікувальний чай:

– Я от не знаю, як вас наважився муж відпустити – молоду, ще й до того ж красуню, – у таку глухомань… Тут молодій жінці не місце… Самі бачите – одні пенсіонери за хворими доглядають. Молодняк сюди ні пряником не заманиш, ні батогом не приженеш. Приїжджало, правда, кілька практикантів, але втікали так, що лишень п’ятки їм блисли… Доста було лиш Хелену нашу побачити… Хоч я особисто до неї добре ставлюся, навіть деколи люблю… Вона просто нещасна дуже… В любові обманулася… Попадаються ж комусь на путі виродки, через яких потім бідні жони в псіхушку попадають… Не всім так таланить, як мені… Вам меду покласти чи цукру в чай?

Любаша підносила до ліжка тацю з паруючим відваром, і я, вмощуючись на подушках, голосно сьорбала духмяний окріп.

– Це вас швидко на ноги підніме… Цьому рецепту мене бабця покійна навчила, Царство їй небесне… Вона у нас знахаркою була, всю дєрєвню лічила. Тут у горах теж знахарі є, але я їх чомусь боюся… Вони темні якісь, від них як добра, так і біди чекати можна… І приворожать, і наворожать, не приведи Господи. А моя бабушка лиш добро людям робила. А як преставилась, усеньке село прийшло у останній путь її провести. А після того людей удвічі більше вмирати стало – лікувати було нікому… То вже зараз є антибіотики всякі, що людину і з того світу можуть витягнути, а тоді ще медицина, як то кажуть, була безсильна, – Любаша доброзичливо розсміялася власній дотепності. – А трава – то небезпечна штука… Все залежить від того, хто її збирає і для чого. От візьмем, приміром Степана, – Любаша кивнула у бік вікна, за яким Пішта-бачі дбайливо викладав рівною купкою дрова. – Той у горах кожну рослину знає. Ви ж бачили пучки різнотрав’я, що у вас на стропах сушаться. Ви собі завжди відірвіть жменьку – і в чай… Сто літ житимете… йому довіряти можна, він добре знає, де чебрець, де м’ята, де конюшина росте. І знає, яку траву коли збирати треба, аби не втратила лікарські властивості… А от Анця хрома, коли йде за травою, то кожен чудується, бо та ходить вишукувати вовчу ягоду, плавун, чемерицю чи інший дурман. А це лише для того, аби приворожити когось або на смерть наклясти. Степан давно її застерігав, що лікареві розкаже, а та лиш глипає у землю з-попід своєї хустки… До добра таке діло не доведе… А я, приміром, точно знаю, що вона тоді на кухні робила, коли Хелена втікла. Мені ж Стьопа розказав, як її найшли…

Я зайшлася при цьому кашлем від несподіванки, а Любаша, наче й не помітивши мого здивування, вела собі далі:

– То вона за дохтором шпіонить, як на духу вам говорю. Я вже много разів бачила, як вона бабу Галю додому в село проведе, а потім лісочком, щоб у очі не кидатися, назад вертає. І все під дохторовими вікнами ошивається, а як ні, то з кухні спостерігає, що кругом діється… Мені то все добре з «янгольського» видно. Я там як тільки своїх «янголят» повкладаю, так зразу до вікна, на бойовий пост. Вона за дохтором слідкує, а я – за нею. По всьому видно, шо вона в нього влюбилася… Тільки де ж це видано, шоб хрома гуцулка на інтелігентного городського ученого та ще й вдівця око положила? Смішніше не придумаєш.

Любаша на хвильку спинилася, аби передихнути і вгамувати хвилювання, і я тим часом всти– гла вставити словечко:

– А чому ж Дмитру Михайловичу все не розповісте? Це ж справді може добром не скінчитися…

– От і я кажу Степанові: «Давай розповімо». А він мені каже на це: «Навіщо, Любашо, лікареві такі дурниці верзти? Він є поважний учений чоловік і на простолюдинські витребеньки чи забобони не зважатиме. Більше того, гадатиме, що з глузду старий з’їхав. Бо так кожен би подумав, подивившись на пришелепкувату Анцю». Ну і про це ми більше не говорили…

Любаша, задоволена тим, що виплеснула наболіле, забрала в мене порожнє горня і, дбайливо підправляючи ковдру, стріпнула рукою:

– Та шо це я вам говорю… Вам спочивати треба, а не мої байки слухати… Після чайку гаряченького зігрілися, а тепер трошки подрімаєте, спочинете і на завтра вже майже здорові будете… А я до своїх «янголят» збігаю, – і Любаша, обережно зачинивши двері, подріботіла до «янгольського», дружньо помахавши услід рукою дядькові Степану. Вони були у гарних приятельських взаєминах, до того ж їх об’єднувала спільна таємниця, котра віднині стала вже й моєю…

* * *

Я прокинулась, коли за вікном стемніло. Справді відчувала полегшення і хотіла подякувати східнячці-цілительці за чудодійний напій. Любаші в кімнаті не було. Натомість біля ліжка на ослінчику, де Дмитро Михайлович провів напередодні цілу ніч, сидів… Макс. Сам лікар стояв біля вікна і мовчки вдивлявся у обважнілу від темряви Соковицю. По кількості недопалків у попільничці було зрозуміло, що мого пробудження чекали доволі довго. Не виказавши нічим здивування, я вирішила розрядити гнітючу мовчанку:

– Я розумію, Дмитре Михайловичу, що саме вам маю завдячити несподіваним відвідинам? І не ліньки було заради цього до міста їхати…

– Даро, припини. Дмитро Михайлович вболіває за твоє здоров’я так само, як і я. Достатньобавитись у дитячі ігри. Я заберу тебе додому, а навесні, якщо ти так хочеш, привезу назад. Будеш тут ціле літо, наче на курорті, – Макс говорив переконливо, але наразі я не надто прислухалася – мене більше розхвилювала лікарева зрада, ніж чоловіковий приїзд.

– Нарешті я допетрала, Дмитре Михайловичу, як вам це вдалося: ви ж отримали від Макса номер його мобільного! Отож, пророчими ваші слова були: «Бійтеся наслідків!». А наслідки – ось вони, не за горами… А я вам довірилась…

– Я зробив це для вас, Даро, виключно з гуманною метою…

Проте Макс не дав Дмитру Михайловичу договорити:

– Припини блюзнірство. Про тебе піклуються, а ти звинувачуєш когось у зраді. Ми вдвох вирішили, що вдома видужати буде легше. Дмитро Михайлович пояснив мені, що ти насправді потрібна клініці. Я розумію це, тому ти обов’язково незабаром повернешся. Я вмію дотримувати слова.

Я слухала Макса і не могла повірити почутому:

– Отже, я бачу, ви хутенько знайшли спільну мову поза моєю спиною! – я надто жваво як на хвору підвелася з ліжка і, спершись ліктями на подушку, рішуче зробила офіційну заявку. – Я нікуди не поїду… З наступленням морозів у «Притулку» з’явиться не один хворий (я маю на увазі застуду). Робочих рук знадобиться вдвічі більше, – я повернула голову до Дмитра Михайловича.

– Чи ви гадаєте, що здатні будете всіх вилікувати самими відварами Любаші, котра мене сьогодні, до речі, поставила на ноги? Ви, Дмитре Михайловичу, краще поклопотали б перед ним (кивнула на Макса) про медикаменти та все необхідне для зими, він же у нас (тут я скорчила іроничну гримасу) бізнесмен великий, а ви турбуєтесь про те, аби мене позбавитись… Дотепно, що й казати…

Лікар безпомічно розвів руками, мовляв, самі бачите, попереджав, що важко буде з нею порадити.

– До всього, – не вгавала я, – мені значно краще, я практично здорова і за день-два приступлю до роботи, завдяки чуйним працівникам «Притулку», котрі ні на крок від мене не відходили…

Макс благально дивився на мене. Він до кінця не міг збагнути моїх вчинків, мотивуючи все скоєне незначним психічним розладом. І коли лікар вийшов надвір, аби залишити нас удвох, розпочав розмову зі мною, наче з хворою:

– Даро, вертайся додому, прошу (всесильний, гордий, незворушний Макс щось просив!!!). З мене люди потішатимуться, мовляв, дружина втекла, та так, що знайти неможливо… Даро, якби хтось довідався, що я насправді знаю, де ти є та не можу тебе забрати, підняли б мене на кпини і мій авторитет був би безнадійно втрачений…

Макс ледь не плакав. Нечасто мені доводилось бачити чоловіка таким безпомічним, але почуте зачепило мене за живе.

– Так ось чому ти наполягаєш на моєму поверненні!!! Тобі просто соромно перед гоноровими друзяками, котрі тримають власних дружин біля ноги, немов тренованих слухняних цуциків! Ні, Максе, додому я не повернуся. Принаймні тепер, коли я конче потрібна тут. І ти чудово усвідомлюєш, що я не з тих, кого можна примусити силоміць щось зробити.

– Знаю, Даро, знаю. Ти у мене не така, як усі. Тому прошу, а не примушую.

Макс підвівся, і лишень тепер я мала змогу як слід його роздивитися – вперше після кілька-тижневої розлуки. Він став наче вдвічі менший, з могутнього красеня перетворився у пригніченого розгубленого чоловіка. І я хотіла, аби він негайно пішов, бо ще мить і ладна була зламатися.

– Максе, йди… Я дам тобі знати, як щось потребуватиму…

Він постояв нерішуче, а потім нахилився наді мною і по-батьківськи, як нещодавно лікар, поцілував у чоло. Мені вдруге за останні два дні кортіло розплакатись – навзрид, по-дитячому. І вже в дверях, він обернувся і таки наважився сказати найголовніше:

– Мені дуже, Даро, дуже тебе бракує…

* * *

– Ну що, ти був у неї?.. – Броніслав Всеволодович відкинувся в надмірно високому для йогозросту кріслі, зробленому на замовлення, аби приховати куцість. Ніхто не здогадувався, що його ноги висять у повітрі, не знаходячи під столом опори.

– Був… Я спробував добром, лагідно… Та дарма, – засмучений Макс потиснув компаньйонові руку і присів за протилежним кінцем довгого стола для засідань.

– Сподіваюсь ти усвідомлюєш, що її необхідно повернути додому якнайшвидше…

– Я розумію, але…

– Жодних але… Треба випробувати всі можливі шляхи… Хто там керує у їхній богадільні? Налагодь контакти з керівництвом, чи що…

– Керівництво саме налагодило зі мною зв’язок… Головний лікар був у місті і знайшов мене, аби сповістити, що Дара застудилася і їй потрібні медикаменти… Мені здається, він просто хотів виконати свій обов’язок, усвідомлюючи, що я все ще її чоловік…

– І що?

– Нічого… Я відвіз все, що треба, поговорив з нею і поїхав геть…

– Що означає – поїхав геть?!!! Візьми над ними опікунство, закинь їм трохи провізії, ліків, всього необхідного, зміцнюй мости, так би мовити, між майбутнім мером обласного центру і лікувальним закладом, що знаходиться на межі вимирання. Невже ти не розумієш, Максе, що з цього і почнеться твоя передвиборна кампанія?!!

Що може потужніше підняти рейтинг кандидата, як не благодійність і гуманність?!! Ех, мені б твої роки… Тобі ж до рук саме йде, Максе!! Тож використай ситуацію!!!

– Варто зізнатися Дарі, що я балотуватимусь в мери, і вона негайно зробить висновок, що вся моя цікавість та добродійність має корисливу мету.

– Вона не зробить висновок… Вона знатиме це напевне… Тому твоє завдання полягає в тому, аби Дара ні про що не здогадалася… Ти просто хочеш допомогти людям, котрі конче потребують тієї допомоги… От і все… Насправді це дуже просто, Максе… Єдине, чого тобі треба навчитися – це прораховувати на крок вперед кожен вчинок… Ти вже не юнак, котрий хвацько заробив гроші і відчув себе володарем світу… Ти людина, котру готують в політики… Затям собі це… І ще… Надсилати туди журналістів, аби засвідчили акт благочинності на шпальтах газет, буде наразі ризиковано – відразу викриється рекламний трюк, та й для самих працівників ЗМІ відвідини дурки будуть доволі ризикованими… А от зробити кілька якісних фото на фоні розвантаженої «гуманітарки» поруч з дружиною, людьми в білих халатах і «аборигенами» з глибинки не завадило б… Подумай над тим, як це зробити безболісно й не викликати підозру… Ці фотографії незабаром стануть твоєю візитівкою, прикрасивши всі рекламні бігборди міста… Отже, усвідомлюй відповідальність… І зроби все, аби Дара повернулась додому… З Богом…

* * *

Наступного дня за вікном розгорнувся дивовижний краєвид: Соковиця стояла цілком білою, мов наречена перед вівтарем. Спочатку я вирішила, що випав сніг, і здивувалася: в кінці жовтня у місті зазвичай панує відразлива сльотава мряка – наслідок пронизливих затяжних дощів. У такі дні до мене приходила цілковита апатія до всього, і я могла тижнями не виходити з дому. А тут без всілякого послідовного переходу одного стану природи в інший ставалися дива! Я вивільнила ноги з-під ковдри і, знайшовши під ліжком улюблені вовняні шкарпетки, за які повсякчас дякувала подумки Оксані, спробувала встати. Хода була непевною: кілька днів цілковитої фізичної слабкості далися взнаки. Приліпившись носом до холодної шибки, надихала вологий прозорий острівець і завмерла: снігу насправді не було, проте кожна всохла травинка, кожна гілочка на дереві, затягнулися прозоро-білим мереживом, наче вчорашня чорна вдова вирішила враз перевтілитись у наречену. Вплівши у сіре гілляччя срібло ранкового інію, гора наче промовляла до світу: подивіться-но, якою я вмію бути прекрасною та світлою, а ви мене боїтеся! Я не в змозі була відірвати очей, і важко було повірити, що зовсім недавно та гора вселяла у мене страх.

Тим часом у двері хтось постукав. Клопітлива баба Галька стояла зі збанком молока на порозі і на її вицвілих бровах так само застигли перлинки інію. Вона нагадувала чарівну бабусю з казки, котра щойно вийшла з лісу, аби погрітися біля чужої грубки.

– Заходьте, Галино Василівно, – я привітно всміхалася до неї, ніби й справді чекала казкового дива.

– Тобі ще не можна вставати, дитино. Мусиш вилежати… Лігай у постіль, я тя погодую.

Баба Галька увійшла до кімнати, і від тепла іній на повіках розтанув. Зрозумівши, що дива скінчилися, я шубовснула назад у ліжко.

– Шось твої хижі цілком вистили… Дораз зашлю Пішту, аби йшов натопити, – баба розмотувала з цупкої домотканої ряднинки теплий хліб і, наливши у горня молока, підносила мені до ліжка. Я насолоджувалась підгляданням за нею, особливо, коли розламавши навпіл паляничку, вона збирала вузлуватою зморщеною долонькою крихти зі столу і відправляла їх до рота.

– Вижу, всміхаєшся, значить, всьо буде дубрі. Діло йде на поправку. Я то ще вчора знала. Любаша повіла, же старовинним відваром тя одпоювала. А тим відваром вна вже не єдного на ноги звела, – голос баби Гальки був шурхим, як її руки, і трошки рипучим. Я чомусь подумала, що, крокуючи по замерзлому снігу, я б не розрізнила звуків: голос і льодяна скоринка рипіли б однаково.

– Виділась, дитино, якоє чудо вонка? Лем за то вже ся варто було туйки обстати, аби сяку красу увідіти. Виділа м, твуй вчера приїздив… Думала м, же дому тя забере, ані м не вірувала, же ся обстанеш… Та шось му повіла[40], же тя верг[41] у спокої?

Інтуїтивно я вже розуміла більшість вживаних тут слів, до того ж давно збагнула, що горяни навіть не припускають можливості нерозуміння місцевої говірки. Мені чомусь пригадалися оті міські розімлілі «гламурні» салонні панночки з провінційно-російським акцентом і штучними вкрапленнями «вишуканої» української. Цікаво, що б вони заспівали, почувши промову баби Гальки? І я зібрала до купи всі надбані за останній час знання, аби відповісти:

– Повіла му, же мені туй дубрі з вами…

Баба Галька вклякла. Такого від мене вона не очікувала.

– йой, дівко! Вижу, же ти докусь[42] своя стала. Нараз ім казала, же з тебе буде хосен[43]! – і розчулена почутим баба Галька поспішала до дядька Степана, аби йшов «натопити хижі»…

Пізніше навідувався Дмитро Михайлович і так, наче вчора нічого не трапилося, контролював температуру, давав якісь ліки, розповідав про новини… Проте в очі зазирнути не наважувався, бо добре розумів, що я втаїла образу. І лишень увечері, коли, закінчивши медогляд підлеглих, він знову зазирнув довідатись про стан мого здоров’я, зважився на розмову:

– Ви, Даро, на мене не гнівайтесь. Я хотів якнайкраще. Ви невірно мене зрозуміли: не позбавитись вас я хотів (як взагалі можна було таке припустити після всього, що тут трапилось за час вашої присутності!), а подбати про вас!..

Він виправдовувався, наче школяр, спійманий на незнанні уроку, густо червоніючи і нервово сіпаючи ґудзик сорочки. Мені стало смішно від отакої хлоп’ячої розгубленості.

– Годі вже, забудемо, Дмитре Михайловичу… Єдине, про що вас попрошу: наступного разу, коли часом захочете про мене подбати, порадьтесь зі мною. Гаразд?..

* * *

Ще кілька днів я не виходила з дому, свято дотримуючись суворої заборони Дмитра Михайловича. Дядько Степан справно кочегарив, слідкуючи за тим, аби попід моїм вікном не зменшувалась купа дрів. Нянечки Одарка та Любаша по черзі навідувались, аби «розвіяти сум», і з гумором переповідали всі притульчанські новини. У селі вони мешкали по сусідству і, знаючи одна одну багато років, приятелювали. Вони, до того ж, кумували між собою, а їхні діти так само покумувалися при народженні онуків. Чоловіки разом їздили на заробітчанські хліби, отож Одарка та Любаша, як оті «не розлий вода» ґаздували вдвох. Цікавим було те, що про своїх притульчанських підлеглих обидві розповідали без огиди, без презирства, а тепло, навіть з материнською, нікому не збагненною ласкою, наче про рідних дітей. Звиклі до витребеньок кожного пацієнта, вони переказували все, що діється в «янгольському» так, ніби вели щоденник дотепних історій та дитячих витівок. Попри те, що насправді оті історії не завжди були веселими та безклопітними. Здавалось, жінки зрослися з «Притулком», утворюючи одне ціле: і з Хелениними нападами несамовитості, і з несподіваними «концертами» Михайлини, і з тужним очікуванням Маргіти, і з витонченими примхами всіх інших мешканців «янгольського»… Багатьох щиро шкодували, а інших мовчки терпіли… Я потай захоплювалась їхньою простою селянською мудрістю…

Заходив також Мітя. Просив книжки, і ті посібники з психології, що я встигла прихопити з дому, перекочували до нього. Ми облюбували собі довгі філософські бесіди, і я дедалі більше впевнювалась в його неабияких педагогічних здібностях.

– Тобі, Мітю, необхідно повернутись до вчительської практики, адже заховатись у «Притулку» від усього світу до кінця життя – це не вихід…

Я намагалася його бодай якось розрадити, проте де є той вихід, сама достеменно не знала. А він намагався впевнити мене у неможливості подальшого вчителювання:

– Хто ж мене візьме назад у школу з такою біографією? Ось ви, Даро, наважились би довірити власну дитину людині, котру було звинувачено у зґвалтуванні та розбещенні неповнолітніх? Гадаю, що ні. Не варто було навіть позбавляти мене вчительського права, аби цьому запобігти. Я сам не наважився б ніколи у світі стати віч-на– віч перед осудом батьків…

Він був правий, і я не знала, чим йому зарадити… Проте щось (я так і не збагнула, що саме) підштовхнуло мене запитати:

– А ти пам’ятаєш бодай, як звалося те дівчисько, через котрого все трапилось?…

Він здивовано витріщив на мене очі:

– Даро, благаю… Це мабуть єдина річ, яку я пам’ятатиму до кінця свого життя… Тонічка… Моя Тонічка Грицак… Біда в тому, що я й досі її люблю… Мітя замовк, ніби боявся, що все накопичене роками вирветься зараз назовні, і стане соромно за чоловічі сльози… Я могла передбачити, що моє запитання спричинить біль, проте мені необхідно було про це запитати…

* * *

Нарешті моєму ув’язненню настав кінець. Ранки були морозні, та вдень пригрівало сонечко, і всі тішились, що не ллє безпроглядно дощ, як зазвичай тут бувало о цій порі. Найперше, про що я вирішила подбати, це про своє зимове взуття, адже черевички, привезені Максом у перший приїзд, могли витримати хіба міську хлюпавку, та не гірські морози. Я знала, що Дмитро Михайлович привіз із міста цілий оберемок добротних вовняних стельок на підклейку і, вбувшись у гумові чоботи та прихопивши свої «модельні» черевики, рушила до Василя – нашого мовчазного чоботаря.

Був час сніданку, і особливої уваги на мене ніхто не звертав – з палат доносились пахощі каші, здобреної шкварками, і лунке шкрябання ложок по бляшаних мисках. Баба Галька з Анцьою збирали порожні і складали на кількаярусний візок, залишений в коридорі. Янко ошивався поруч, слідкуючи за порядком. Побачивши мене, він широко всміхнувся – після наших нічних походеньок лісом хлопець пройнявся до мене ледь не дитячою прив’язаністю:

– Дай вам, Боже, здоров’ячка! – незважаючи на кремезність та незграбні рухи, він був настільки безпосереднім і щирим, що мені часом хотілося бути з ним запанібрата. – Бачу, народні герої вер– таються у ряди простих сільських трудівників?

Янко армійську службу відбував у десанті, а, повернувшись з війська, зрозумів, що його міць придатна в селі хіба в надзвичайних випадках: коли корова сказиться і нікому приборкати, чи фура десь перевернеться. Фуру він виносив на раменах, наче іграшкову, а корови казилися рідко, тож окрім «Притулку» застосувати себе Янкові було ніде.

– Вертаються, Янчу, вертаються… Не довічно ж героям рани зализувати, – озвалася я.

Баба Галька теж зраділа, побачивши мене:

– Богу дяковати, дитино, вижу, же ти здорова… Прийди в їдальню, підкріпися. Ми з Анцьов туди зараз прийдемо, аби накласти повні миски на фурик та й везти у «янгольський».

Я показала черевики, що тримала в руках, даючи зрозуміти, що завітала сюди у справі:

– Дякую, Галино Василівно, я на хвилинку до Василя з проханням, а далі до вас…

Анця, насупившись, мовчала, підкреслено голосно погримуючи алюмінієвим посудом. Її відкинуте назад хустя незвично відкривало обличчя. Хелена знаходилась у сусідньому корпусі, поза межею доступності, тому остерігатись наразі не було кого. Я вперше побачила Анцю без хустки, і вона здалася мені майже голою. Надто низьке, аж не по-людськи, чоло, минаючи обличчя, впиралося у різко окреслені вилиці і робило її обличчя несиметрично коротким. Воно не мало виразних вад, проте асиметрія спричиняла хижий вираз обличчя. Її булькувате око нагадувало недоварений яєчний білок і невпинно за мною стежило. І було незрозуміло, чи вона гнівається, що я зарано одужала, а чи тому, що я взагалі існую на цьому світі.

* * *

Василь уже зранку сидів за швацьким верстатом. Як завжди мовчки і зосереджено, наче важливішої справи за латання черевиків на світі не було. Здавалось, він ховається за роботою від реального життя: від спогадів, від думок, від усього, що бодай якось могло нагадати йому про минуле.

– Я до вас, доброго ранку, – показала йому черевики. – Утеплити можете?

Кіпа привезених Дмитром Михайловичем стельок лежала поруч. Під швацьким верстатом своєї черги очікували чоботи з віддертими, мов роззявлена паща хижої риби, підошвами, капці, тканина на яких втратила цупкість і, утворивши дірку, зрадливо виставляла великий палець власника всім на оглядини, робочі грубі черевики, котрі від постійної вологості тріскали на швах… Проте мої модельні черевички Василь не кинув до загальної купи, а дбайливо відклав убік: після всього, що сталося тієї зловісної ночі, на мене кожен став дивитися якось інакше, по– особливому.

– То я зайду пополудню?..

Він мовчки кивнув у знак згоди головою, і я вже хотіла було піти, аж біля дверей мене наздогнав хрипкий та приглушений, наче видобутий з печери, голос:

– Я вам вовняні підклею… Вони тепліші за картонні, – і далі схилився над роботою, наче нічого не трапилось…

Я вклякла. Лишень не подати виду. Лишень не виказати подиву тим, що трапилося щось надзвичайне. Лишень не злякати Василя і вдати, що я нічим не здивована. Лишень би він збагнув, що так має бути завжди і ніхто цьому не дивуватиметься… Лишень…

Я й справді зуміла взяти себе в руки, і наче нічого не трапилось, кивнувши Василеві у знак згоди, розважливо вийшла з майстерні. Та не встигли за мною причинитися двері, як я бігом кинулась до Дмитра Михайловича, аби сповістити йому сенсаційну новину: Василь ЗАГОВОРИВ!!!

* * *

– Все залежить тепер від нас, дорогенька, – заспокоював мене лікар, котрого я знайшла у кабінеті адміністративного корпусу. Він мене відразу остудив, сухо і прагматично аналізуючи все, що сталося.

– Це могла бути суто інтуїтивна спроба комунікації, не обґрунтована його психікою і справжнім бажанням комунікувати, Даро. Так чиінакше ми маємо підтримати Василя у його підсвідомому починанні, а це означає – максимум уваги, що супроводжується нормальною розмовною мовою. Це має виглядати не так, як раніше: «чоботи віддав, чоботи забрав», а з нормальним супроводжуючим повсякденним текстом. Своєрідна провокація, так би мовити, до діалогу… Подивимося, що з того вийде… Так чи інакше, вперше розкрився він саме вам, Даро, і це не випадково… Не мені, не зважаючи на те, що я спостерігаю за ним впродовж кількох років, не напарнику Івану, з яким він проводить безліч часу пліч-о-пліч у майстерні, а саме вам… Є в цьому певна загадковість…

Дмитро Михайлович, звично примостившись на підвіконня, палив цигарку за цигаркою – це завжди наштовхувало його на філософські роздуми… – Взагалі, Даро, ваша поява у «Притулку» несе за собою загадковість… Ви зуміли за короткий час змінити стільки всього, що вистачило б на роки. Здається часом, що життя повернулося і пливе тепер зовсім іншим руслом, аніж раніше. Притульчани добре це розуміють також, що ви без сумніву відчуваєте по відношенню до себе… Може, ви несподіваний посланець космосу? – Дмитро Михайлович гучно, як умів тільки він, розсміявся, розрядивши тим самим патетично– піднесений настрій. – То скажіть своїм Там (вказав, сміючись, угору), аби ще бодай деякий час залишили вас Тут, і ми матимемо змогу спостерігати немало всіляких див…

– Про це, Дмитре Михайловичу, вам варто домовитись з отим «повелителем космосу», котрого ви нещодавно ризикнули попросити люб’язно, аби мене звідси забрав, – я єхидно на нього зиркнула, та він начебто не помітив того погляду.

– Я бачу, ви ніяк не можете мені пробачити. Гаразд, я реабілітуюсь, – і кумедно виструнчившись, віддав мені честь, мов солдат офіцеру, приклавши руку до умовного кашкету.

«Ну зовсім пацан, не зважаючи на сиві острівки у волоссі», – подумала я, віддаляючись, і услід йому гукнула, нагадавши:

– Сьогодні увечері зустріч в їдальні, не забудьте…

* * *

Увечері, як у старі добрі часи, пацієнти зібрались за довгим застеленим старою цератою столом. Мене радо кожен вітав, а дехто навіть розпитував про стан здоров’я. Це була перша зустріч після нічних пригод із Хеленою, і мені здалось, нам буде про що поговорити.

– Сьогодні нашою темою оберемо вартісність людського життя…

Я дала певний час для того, аби присутні осмислили серйозність розмови і, впевнившись у тому, що всі уважно слухають, продовжила:

– Часом ми не усвідомлюємо його реальної цінності… Стаються навіть хвилини, коли ми, втрачаючи віру, припускаємо думку про самогубство… Людина, зважуючись на такий крок, оцінює його як прояв мужності та сили, адже й справді, не кожен здатен із власної волі переступити межу… І зовсім не замислюється над тим, що істинна мужність і сила духу полягає у тому, аби знайти волю зостатися до кінця, що б не трапилося і які б випробування не влаштовувало нам життя… Мудрість є у тому, аби вижити, а не у тому, щоб зламатися. Навіть тоді, коли здається, що йти далі нікуди… І наше з вами покликання полягає в тому, аби простягнути руку допомоги кожному, хто її найбільше потребує. Сильніший не той, хто виживає, а той, хто допоможе вижити слабшому…

– Ви зуміли врятувати чужу людину, а я не зміг врятувати рідних, – голос з протилежного кінця стола пролунав так приглушено і непевно, що відразу ніхто не збагнув, кому він належить. І тільки зрозумівши, що заговорив «німий» Василь – хрипло з незвички і майже пошепки, всі від подиву скам’яніли. Ніхто окрім мене за весь час перебування в «Притулку» не чув від нього жодного слова. Дехто й справді вірив у те, що лихо позбавило його мови назавжди.

Василь упіймав здивовані погляди, проте не спинився, а прокашлявся і продовжив:

– … Я кажу, що вам довелось врятувати людину, котра насправді може й не бажала житиі ніколи не оцінить вашого вчинку, – вже голосніше і впевненіше вів чоботар. Звуки, які він видобував десь із глибинних легеневих нетрів, були гортанними і рипучими, немов лунали зі старої платівки, що її знайшли випадково на горищі і вирішили послухати, завівши бабусин грамофон.

Він ще прокашлявся, прислухаючись до власного голосу, тембр якого сам давно забув, і гортанні перетинки наливались поволі повноцінним звуком. Здавалось, йому самому незвично себе чути після тривалого часу мовчання.

– … А мені не вдалося врятувати найближчих у світі людей, котрі понад усе любили життя, дарували любов і відчували любов до себе… То чому той, хто не хоче жити, все-таки отримує таку можливість, а той, кому життя наймиліше, не здатен боронитися наглій смерті?..

Василь говорив настільки виважено і розумно, що було зрозуміло: весь цей час він переживав глибоку внутрішню боротьбу, намагаючись осягнути розумом незбагненність Божого вироку і змиритися. Проте це йому так і не вдалося, і неприглушений роками біль замість того, аби стертися в пам’яті, клекочучим, майже втраченим голосом рвався назовні:

– Ви ніколи не збагнете стану, коли людина, не підготовлена до страшного випробовування, втрачає все. Втрачає не тільке минуле (адже природою логічно передбачено, що діти переживаютьбатьків), а губить сьогоднішній день і майбутній теж, зміст якого вбачав у власних дітях… І от коли це стається, а ти стоїш з опущеними руками і дивишся на згарище, що ще донедавна називалось твоїм гніздом, ти раптово усвідомлюєш, що далі нічого не хочеш. І опускаючи у землю гріб, у якому все, що залишилось від твого світу, – то жменька попелу, а ти пересипаєш ту жменьку з долоні в долоню, не наважуючись прикрити труну, бо все собі уявляєш: це оченята мого старшого, Василька, а це рученята молодшого, Миколи… А отой сивіший попіл – то волосся моєї Калини, котре збіліло від жаху, коли волала про поміч… Як ви гадаєте, чи варто після такого жити?.. А ви кажете, що мужність полягає у вмінні залишитися отут, серед чужих… Це не мужність, це мука…

Може, тій нещасній Хелені, котру ви врятували, теж не хотілося жити, а ви зі своєю доброчинністю стали на заваді її довгоочікуваному спокою… Адже сам Боженько послав їй щастя померти долею випадку, а не смертю самогубці… Між добром і злом хитка межа… І перш аніж проявити «благодійство», необхідно замислитись, чи потрібне воно тій людині, на котру спрямоване…

– А я вважаю, що Дара вчинила правильно, – втрутився Мітя. – Зваживши на стан психологічного афекту людини, котрій вона зберегла життя, Дара виконала перш за все свій професійний обов’язок. Що казати… Не кожна людина, опинившись у схожій ситуації, вчинила б так само…

До того ж, усвідомлюючи специфіку Хелениного захворювання, Дара ризикувала власним життям. Всі ми чудово розуміємо, чим могло скінчитися… Вважаю, такий вчинок вартий пошани, а не осуду…

Василь мовчав… Він виговорився і, здавалось, виснажився від напруги виказувати власні думки вголос. Він нагадував висхлу криницю, що, вичерпавши останні ресурси, сама потерпає від спраги. Але його несподівана промова зворушила кожного з присутніх і особливо Дмитра Михайловича. Вийшовши по закінченню бесіди з їдальні і супроводжуючи мене додому, він був помітно схвильований, ба, навіть розгублений:

– Я не можу в це повірити, Даро… Я не розумію, як вам вдалося… Я очікував, що він колись заговорить, але щоб отак несподівано і виважено, сміливо, помірковано… ймовірно, йому був необхідний поштовх, випадок, екстремальний вчинок, що провокує до емоційного виплеску… В даному випадку провокатором стали ви, Даро…

– Це відбулося попри мою волю. Наукою давно доведено ймовірність подібних випадків: «Анестетична депресія… Хвороблива психічна нечутливість, ствердження хворого про втрату спроможності адекватно сприймати світ… Долається виключно підвищеним емоційним станом, спричиненим несподіваною подією». Принаймні у Василевій амбулаторній карті без докору совісті ми можемо відзначити значне покращення загального емоційного стану, тим самим констатуючи прогрес у лікуванні.

Ми дійшли до будиночку, і, прощаючись, я наче похапцем (попри те, що думка не давала спокою мені вже протягом двох днів) запитала:

– Дмитре Михайловичу, з якого села родом наш Мітя? У нього є бодай якась рідня?..

– Щодо рідні – не знаю… До нього ніхто ніколи не навідувався… А село знаходиться в сусідньому районі, не так вже й далеко. Навіщо це вам?

– Треба… Завтра вранці я зайду до вас у кабінет, аби ще раз зазирнути у його лікарняну справу. – Бачу, ви щось замислили, невгамовна наша… Проте я не стала пояснювати, що саме задумала. Ранок мудріший від вечора…

* * *

Вранці наступного дня у «Притулок» завітали гості. Невеличкий вантажний мікроавтобус був ущент переповнений коробками зі всіляким добром. його водій разом із Мітьою та дядьком Степаном жваво розвантажували мішки з крупою, цукром, макаронами, а також коробки зі згущеним молоком, олією та всякою всячиною. До даху причепа мотузкою була прив’язана купа новісіньких матраців, а з відчинених дверцят автобуса визирала купа охайно складених ковдр та подушок. Під водійською кабіною притулилися дві коробки, туго оперезані скотчем, в яких, судячи з надписів, були медикаменти. Для Дмитра Михайловича вантаж не був несподіванкою: він збуджено давав настанови, керуючи процесом перенесення привезеного добра. Побачивши мене здалеку, піднесеною, майже хлоп’ячою ходою йшов назустріч і, що зовсім збило з пантелику, підхопив мене на руки, кружляючи посеред лікарняного подвір’я, наче закоханий школяр.

– Всьому цьому маємо завдячити вам, Даро…

– Чому мені?! – я вдавано пручалася, не розуміючи, про що йдеться…

– Як ви гадаєте, звідки вантаж? – схаменувшись, він опустив мене на землю.

– Про нас нарешті згадали там (тицьнула пальцем в небо)? Чудово! Але до чого тут я?

– Даро, це ж ваш чоловік поклопотав! Невже ви не розумієте?! Протягом минулого візиту він настирливо випитував, ким спонсорується заклад, які кошти виділяються на його утримання і таке інше. І ось… Результат.

Баба Галька завзято керувала складуванням харчів на кухні: дещо зносилося до «шпайсу», а найнеобхідніше залишалося «під рукою» у підсобному приміщенні. Я помітила у вікні зіщулену постать Анці, котра нерухомо спостерігала за всім, що коїться на подвір’ї. І бурхливий прояв радощів Дмитра Михайловича чомусь викликав занепокоєння. Я навіть уявила собі, як судомний корч злості спотворює її асиметричне обличчя.

– Облиште, – зупинила я емоційний вибух лікаря. – Раз така справа, то давайте домовимось – послуга за послугу. У мене є до вас прохання.

– Зрозумів. Діловий підхід. Все, чого забажаєте, – урочисто пообіцяв Дмитро Михайлович, і ми рушили у адміністративний корпус, аби поговорити про Мітю.

* * *

– Дмитре Михайловичу, ви усвідомлюєте, що Міті не місце у «Притулку»? – почала я здалеку, категоричністю інтонації даючи знати про серйозність намірів. – Він загубить себе тут як особистість завдяки безглуздому випадку, котрий міг трапитись з кожним.

– І що ви пропонуєте? – лікар вмить забув про вантажівку, зосередившись на розмові. – Я вже думав над цим неодноразово, проте… Мітя ніколи не наважиться повернутися додому, навіть якби сталося диво і його непричетність до всього, що трапилось, було б цілковито встановлено.

– А йому й не потрібно повертатись у село. Рівень його знань та вроджена інтелігентність варті того, аби він викладав у місті… Я особисто подбаю про вчительське місце для нього… Головне, аби йому повернули законне право вчителювати, а для цього…

– … Необхідно, аби постраждала особа офіційно відмовилась від звинувачення, так? – Дмитро Михайлович закінчив мою думку. – Я ще вчора збагнув, куди ви хилите, дорогий мій психоаналітику. Тільки ви не врахували іншого: історія з Мітьою трапилась кілька років тому і колишня дев’ятикласниця, котра з невідомих досі причин не викрила справжнього злочинця, стала за цей час дорослою жінкою, яка, ймовірно, одружилася, народила дітей і зовсім не зацікавлена в тому, аби піднімати оту темну історію з тенет на поверхню… Окрім всього, ніхто достеменно не знає, як насправді все було, адже те, що розповів Мітя, може суттєво відрізнятися від дійсності… Ми не можемо стовідсотково довіряти пацієнтам, враховуючи специфіку закладу, – як завжди у хвилини нервового збудження, лікар видобував цигарку…

– То що ви пропонуєте? Назавжди замкнути його у божевільні? – я невідступно наполягала на втручанні.

– Принаймні, не завадило б для початку з’ясувати істинний стан речей, – зауважив Дмитро Михайлович.

– Отож, завтра вирушаємо на екскурсію у сусідній район – до Міті на батьківщину. Ми ж домовлялися – послуга за послугу!

Лікар безпорадно розвів руками, розуміючи, що сперечатись безглуздо:

– І що мені вдіяти, скажіть, будь ласка?.. Обіцянки треба виконувати…

* * *

…Наступного дня ми вирушили в дорогу ранесенько, коли морозець, закувавши кожну вибоїнку іскристим кришталем, не встиг ще відпустити землю на поталу скупим сонячним променям, і здавалось, що автівка ковзає по склі.

Я намагалась подумки систематизувати план нашого розслідування. Важко було передбачити поведінку селян при зустрічі з працівниками «дурки». Нам необхідно було заручитися підтримкою бодай якоїсь місцевої авторитетної особи, котру в селі шанують.

– Дмитре Михайловичу, як ви уявляєте собі зустріч медичного персоналу «Притулку» з батьками дівчини, котру, за їхнім переконанням, зґвалтував учитель?

– Даро, я подумав про це одразу, щойно ви запропонували доволі ризикований проект з малоймовірним позитивним результатом… Коли ви щось замислюєте, з вами сперечатися безглуздо, отож, я цілковито покладаюся на випадок. Єдине, в чому я переконаний, – не варто звертатися отак відразу до місцевих правоохоронних органів. Якщо тоді їм було ліньки довести справу до кінця, то зараз і пальцем ніхто не ворухне. І ви це самі зрозумієте, зіткнувшись з працівниками міліції. Це особлива каста людей, дії та судження якої не піддаються жодній логіці. Наші пацієнти здаватимуться вам вундеркіндами у порівнянні з провінційними правоохоронцями… Треба знайти інший шлях до контакту, більш надійний…

– Добре. Спробуємо знайти спільників серед освітян. Не забувайте, що Мітя майже двадцять років пропрацював у школі, і я впевнена, що серед його колишніх колег знайдуться люди, готові йому допомогти…

* * *

За годину ми нарешті потрапили до потрібного села. Хати тут були здебільшого муровані, а не дерев’яні. Окрім всього, селяни мали перукарню, аптеку, дитячий садок із кількома порепаними саморобними гойдалками та пісочницею на подвір’ї і школу, до якої щоранку сходилася дітлашня із сусідніх сіл. Нам не довелось навіть розпитувати перехожих, де вона знаходиться, адже це була найбільша будівля у селі. Перед довгим, незграбно витягнутим навчальним корпусом бовванів порожній постамент, на якому ймовірно колись красувався керманич революції, а над входом вицвілою ганчіркою теліпався синьо-жовтий прапор, так само, як на сільраді, що, не подаючи жодних ознак життя, притулилася обабіч.

Хвилюватися за те, що про Мітю давно забули, не було потреби, адже той, хто ризикував розпочати тут вчительську практику, зазвичай осідав аж до пенсії. Вирватись з глухого села значно важче, аніж туди потрапити – бажаючих присвятити себе затурканому прозябанню, позбавленому цивілізації, обмаль.

Завучкою школи виявилась літня жіночка, котра, прийнявши нас спочатку за працівників райвно, запобігливо запросила до кабінету. Звали її Катерина йосипівна, і, з’ясувавши причину нашого візиту, вона помітно рознервувалася. Доля колишнього вчителя не була їй байдужою.

– Дмитро Іванович, кажете? – зняла з носа, рясно обсипаного ластовинням, спітнілі окуляри і зосереджено терла їх хусточкою, на ходу метикуючи, як правильно відповісти, аби не втрапити у халепу. – Він уже кілька років, як у нас не працює… І пішов він не за власним бажанням… За ним тягнеться доволі темна й незрозуміла історія… Та й пиячив він останнім часом… А чим власне спричинена ваша цікавість?

Довідавшись нарешті, що ми не належимо до контролюючих органів, Катерину йосипівну попустило, і, змінивши звітну інтонацію на довірливу, вона неголосно, наче нас хтось міг підслуховувати, зізналася:

– Ви знаєте… Дмитро Іванович насправді був порядною людиною… І я дотепер не вірю у звинувачення… Ми пропрацювали в одному колективі багато років, і я його знала, як ніхто… Інша справа, що останнім часом пив… Але самі розумієте, що таке самотній неодружений чоловік у глухій провінції, де на його рівні навіть поговорити ні з ким… Тут таким, як він, не місце… У доброму сенсі, звичайно… А ота дівуля, за котрою Мітя гинув і завдяки якій розпочалася вся катавасія… Що з того, що молода… Місцева Лоліта знайшлася мені… Вона ж його мізинця не варта була… І вчилася погано, і зі старшокласниками тігалася ледь не змалку… Та знаєте, любов зла… Він наче голову тоді втратив – вся школа про це знала… Виставив себе на посміховисько та й годі… І самі бачите, чим усе скінчилося… А пристойну заміну йому ми дотепер не знайшли – у нас математик паралельно і хімію, і фізику викладає, за сумісництвом… Не так просто з університетської лавиці когось у глибинку заманити, – Катерина йосипівна, вернувши на рябого носа окуляри, зітхнула. – У нас завжди з кадрами було сутужно, що казати… Таких, як Мітя, днем із вогнем шукати треба… А виглядає так, що поглумилися над людиною, збулися, як непотребу, та й забули…

– Катерино йосипівно, а де тепер та дівчина, через яку все трапилось? Вона зосталася у селі, чи виїхала кудись?

– Та де там зосталася… Що їй тут було робити… Тим більше, що історія прогриміла на весь район… В селі не так, як у місті. Тут кожен знав, що вона вже не дівка, і хто б її заміж взяв після всього… Ота дівуля ледь школу закінчила, одразу з села дременула, а куди – не знаю… Тоня її звали… Антоніна Грицак… Це я добре пам’ятаю.

Її батьки нам чимало клопоту завдали, змушуючи весь учительський колектив підписати заяву про усунення Міті з викладацької роботи. І щоб ви вже знали все до кінця – одна я не підписала той клятий папір, бо вже тоді була впевнена на всі сто, що то цілковита афера. Їх районний слідчий підбурив, бо справу треба було закрити, а з потерпілої, що з гусака води. Налякана була, та, як бач, дружка свого прикривала. А я відразу сказала: «Мені втрачати нічого, і тепер, коли залишилось кілька років до пенсії, вступати у компроміс із власною совістю я не бажаю…»

Скельця окулярів завучки суворо виблискували принциповістю, і я подумала, що допоки у сільських школах існуватимуть такі борці за справедливість, говорити про крах провінційної освітянської системи зарано.

– Катерино йосипівно, а ми можемо якось з’ясувати, де знаходиться зараз Тоня? Повірте, це нам конче потрібно, а ще більше – Дмитру Івановичу. Ми просто змушені сприяти його реабілітації, і якщо все вдасться, то на пенсію ви підете не лише з незаплямованою совістю, а й відчуттям внутрішньої гордості за те, що врятували гідність людини, котра цього по-справжньому варта.

Катерина йосипівна на мить замислилась, наче зважуючи відповідальність всього, що коїться, а потім рішуче підвелася з-за столу і накинула на себе пальто.

– Ходімо. Я знаю, де мешкають її батьки…

* * *

Двигун ми заглушили за поворотом, що вів до Тоніної садиби. Я встигла запитати у рішуче налаштованої жіночки, котра неочікувано жваво взялася нам допомагати:

– Чим же ви поясните отаку несподівану цікавість до колишньої учениці?..

Вона не дала договорити, впевнено відрубавши: – Облиште… Я знаю, що роблю. Незабаром Катерина йосипівна вигулькнула з-за рогу, переможно трясучи папірцем із записаною міською адресою Антоніни Грицак.

– Як вам це вдалося? – розпитувала я дорогою до школи, а сама ледь стримувалась, аби її не розцілувати.

– Я завжди казала, що кмітливість часом стає у пригоді більше, ніж природний розум… Навесні щороку ми влаштовуємо вечір зустрічі з випускниками. То чому б не попередити про це колишніх вихованців заздалегідь? Все виглядало доволі правдоподібно, принаймні ні у кого не викликало подиву.

– Ви – просто молодчина, – прощаючись, я міцно тиснула літній вчительці руку. А вона довго махала нам услід, аж допоки «УАЗ» не заховався за вигином вулиці.

– Ну що ви на це скажете, Дмитре Михайловичу? Багата ще наша глибинка цінними кадрами?

Та лікар прагматично, як умів тільки він, відповів:

– Це лишень початок. Невідомо, що заспіває нам ота дівуля. Найскладніше попереду.

До міста Дмитро Михайлович планував їхати наступного тижня з метою продовжити розслідування.

* * *

У «Притулок» ми повернулися після обіду і застали цілковитий спокій. Дядько Степан відпросився у невідкладних справах у село, Янчо тинявся без роботи по подвір’ю, Іван-тесля копошився біля вискладених дрів, видивляючись матеріал, придатний для обробки. Міті не було видно. Взявши у мене підручники з психоаналізу, він призвичаївся замикатися у собі і, годинами не виходячи з палати, гортати пожовклі сторінки. Часом щось занотовував, а часом повертався назад до перегорнутого тексту і перечитував вдруге. Ми його не чіпали, він і гадки не мав про причину нашого відлучення. Бо що як не вдасться позитивно вирішити справу? Краще, щоб він ні про що не знав, аби уникнути у разі поразки ще однієї травми у його й без того безталанному житті.

Баба Галька разом з Анцьою клопотали в кухні над вечерею, і ми з дороги забігли в їдальню підкріпитись.

– Слава йсу, – радісно, як завжди, зустрічала нас жіночка… Анця, насупившись, ледь буркнула «Драсьте…», і я помітила, що, побачивши нас разом з лікарем, вона побіліла, мов полотно.

– Галино Василівно, почастуєте нас обідом? – шумів лікар. – Повірте, що сьогодні ми його заслужили як ніколи.

І баба Галька хутенько наливала у мисочки пахучу поливку[44].

– Неси лем, Анцьо, на стіл, – сказала племінниці, проте, помітивши неприродну блідість її обличчя, злякалася, – не приведи, Господичку, дівко, тать шо ти є? Бліда сь, ге паганка.

Побачивши, що у Анці тремтять, розплюскуючи страву, руки, баба Галька забрала у неї миску і віднесла на стіл.

– Дмитре Михайловичу, пустіть Анцю домів. Позерайте лем, зблідла, ге дурний гриб… Оби даяка хороба ся не чепила дівки.

Дмитро Михайлович уважно придивився до молодої кухарки і сказав:

– йдіть, Ганночко, додому. Галина Василівна впорається сьогодні самотужки… Тільки не забудьте перш аніж піти, заглянути в корпус до Одарки. Вона вам дасть необхідні ліки. Бачите, як доречно нам поспіла допомога з міста? – це вже адресувалося мені. – Відразу медикаменти у пригоді стали, – Дмитро Михайлович не помітив, як сердито сипонуло недобрими іскрами з очей Анці, коли та, накинувши на голову теплу хустку, вишмигнула з приміщення.

– Галино Василівно, маю до вас прохання, – лікар, відклавши ложку, стурбовано звернувся до баби Гальки. – Зайдіть до Одарки й ви, передайте, аби перед вечірньою прогулянкою вона особисто проконтролювала тепле вбрання кожного з пацієнтів. Інакше незабаром наша клініка перетвориться у справжній польовий шпиталь.

І незабаром баба Галька, щільно закутавшись у новеньку з «гуманітарки» куфайку, почовгала у лікарняний корпус з дорученням.

* * *

…Макс, під’їхавши до загороджених непроникним муром володінь Броніслава Всеволодо– вича, терпляче очікував, допоки повільно, неначе керована невидимим чаклуном, піднімається догори броньована брама. Побачивши здалеку Максовий «Мерседес», вартовий вже не телефонував шефові, перепитуючи дозволу впустити. Де б не знаходився господар, двері його апартаментів завжди були відчиненими для компаньйона. І Макс, без перешкод потрапивши на недосяжну для інших територію, звично, ледь не по-домашньому паркував автівку, вітався з дворецьким і піднімався по сходах без найменшого офіціозу.

Цей будинок був одним з не багатьох місць, які Макс відвідував сам, без водія. До нього тут звикли, адже останнім часом він доволі часто навідувався до Естер. Тому подібні візити ні в кого не викликали подиву, не зважаючи на те, що господаря не було вдома. Вони з Естер могли говорити годинами, блукаючи садом чи присадибним лісочком, і вже ніхто не приставляв до них дворецького.

У Естер значно порідшали епоплексичні напади і на щічках з’явився ледь помітний рум’янець, чим тішилося все сімейство, адже вроджена блідість супроводжувала її з дитинства.

Броніслав Всеволодович бачив помітні зміни у настрої та здоров’ї Манюні, нишком радів, та коментувати не поспішав… Зате його дружина не могла вгамувати захопленя і власних почуттів до Макса.

– Незабаром Естер відмовиться від усіх ліків, дорогий наш Ескулапе, адже ви для неї мов бальзам на душу, – вона кумедно метушилася, даючи вказівки служці, завдяки котрій на столі вмить з’являлися солодощі, пахуча свіжа здоба, екзотичні фрукти і всіляка заморська смакота. А Макс, потай перезирнувшись з Естер, вичікував слушної хвилини, аби дременути подалі від прискіпливих очей. Окрім неї він не мав з ким відверто поговорити про наболіле, про те, що з’їдало душу.

Сьома так і не збагнув причину його душевного неспокою. Серед «братанів» вважалося ганебним перейматися дріб’язковими «розборками» з представницями жіночої статі. Вперше за довгі роки дружби Макс прозрів, побачивши, яка прірва лежить між Семеновим і його особистим світосприйняттям.

Броніславу Всеволодовичу також було байдуже до почуттів Макса. йому був важливий кінцевий результат, аби до виборів майбутній мер налагодив стосунки у родині і знищив тим самим темні плями у біографії, котра відтепер ставала надбанням майбутніх виборців.

Славки Макс намагався уникати. Попри виторгуване повернення до колишніх обов’язків вона втратила довіру назавжди. Макс дав їй це зрозуміти одразу, щойно її струнка модельна ніжка переступила поріг офісу: після всього, що трапилось, вона стала йому огидною.

– Поясніть мені, дорогий Максе, як жінки наважуються покинути таких чоловіків, як ви?.. Я ніколи не мала близькості з жодним чоловіком, та мені здається, що, якби таке трапилось, я прив’язалась би до нього, як вірний пес, і не відходила б ні на крок, – Естер, загорнувшись у м’якеньку хутряну кацабаєчку, нагадувала дбайливо закутаного мамою підлітка, котрому конче необхідно дізнатись від старшого приятеля заборонені тонкощі різностатевих стосунків, бо ж вдома на цю тему накладено табу. А тут, у парку, по-змовницьки усамітнившись між платанами, що проміняли нещодавню пишність крон на сльотаву сірість, вона намагалась дізнатися те, чого сама у житті ніколи не відчувала, а знала хіба з книжок.

– Ти, Манюне, багато чого в житті не зможеш збагнути, адже твій мозок і серце не засмічені всілякими рутинними умовностями… Ти живеш, наче у вакуумі, і, боронь Боже, тебе з того вакууму випустити на волю… Безліч речей тебе розчулять і зворушать, ти дивуватимешся на кожному кроці і, врешті-решт, зрозумієш, що світ не є таким відкритим, чесним і справедливим, як тобі здається… Ти є наївною, наче мала дитина, і залишишся такою до старості, лишень не рвися туди, у відкритий космос… Краще нехай він залишається для тебе загадкою… Для того, щоб у ньому вижити, потрібен імунітет, а в тебе його немає… Будь такою, як ти є, і в цьому твоя унікальність…

Естер мовчала… Сухе пожовкле листя шурхотіло під ногами, і було чомусь невимовно сумно… Втім, як завжди о цій порі, коли осінь встигла знищити все живе, а зима не поспішала прикрити оту чорноту театрально-весільним камуфляжем…

Естер стріпонулася, наче щось несподівано пригадала:

– А хочете, я покажу вам свою дитячу схованку? Коли я була зовсім маленькою, там ночував наш садівник, а пізніше для прислуги побудували окремий будиночок і ота будка залишилася без вжитку… Я потай від усіх викрадала з дому речі, аби створити там затишок і усамітнюватись, – очі в Естер запалали, мов два новорічні вогники, ті спогади були дорогими її серцю… – Одного разу я примудрилася навіть притягнути туди старий ліжник, що валявся у нас на горищі… Отоді вже насправді звите мною кубельце здавалось мені райським куточком… І коли вдома починалася чергова війна, я тихесенько втікала у власноручно облаштований рай і годинами сиділа, закутавшись у ліжник та уявляючи себе у далекому дрімучому лісі, край мальовничого озера, де мене ніхто у світі не зможе знайти…

І вона вже настирно тягнула Макса в дальній закуток парку, де покоїлась давно всіма забута, майже зруйнована дерев’яна халабуда. На дверях висіла колодиця, але дошки були настільки трухлявими, що вже за мить заіржавілий замок лежав на траві…

– Ось бачите… Опісля, коли за мною почали шпигувати і знайшли схованку, її замикали… Я не могла збагнути, чому від мене забирають єдине, що я маю… Саме тоді, коли так бездушно, не прислуховуючись до заперечень, відібрали створений власноруч рай, у мене з’явилася мрія, що не покидала мене протягом багатьох років… Здається, вона і зараз в мені живе, – Естер обережно заходила всередину, остерігаючись, аби прогнила стеля не звалилась просто на голову.

– І що ж це за мрія така? – Макс, усвідомлюючи можливу небезпеку, легесенько відсторонив її рукою, аби по-джентльменськи увійти першим.

– Гляньте-но! Мій ліжник!!! – Естер зраділа, наче зустріла старого приятеля з дитинства. – Цілий і неушкоджений!!! – вона сіла обережно на краєчок збитого з дощок ліжка і гладила своє стареньке пропахле цвіллю покривало, мов пестила мале безпомічне кошеня, котре загубилося і врешті було знайдене і врятоване, – скільки ж часу я провела тут у самітництві?… Мріяла про ті часи, коли підросту і приїде за мною принц на білому коні, і назавжди забере з ненависної батьківської в’язниці… І де той принц?.. І де та воля?..

Естер похмурніла, неначе раптом зачепила живе й болюче, про що нікому в світі не наважувалась до цього зізнатися. Та вже за мить схаменулась, переводячи все на жарт:

– Скажіть мені щиро, Максе, не боючись образити… Якби я була здоровою та фізично повноцінною, чи зважились би ви обрати собі таку принцесу, як я?!

Макс розгубився. Він не очікував такого відвертого запитання та й лукавити з Манюнею не міг… Не мав права… Він прив’язався до неї останнім часом, наче до молодшої сестри, котра потребує захисту, невпинної присутності когось дужого і мужнього поруч… Але уявити її своєю принцесою не міг…

Естер миттєво впіймала його вагання, проте відступати не бажала… Очі її запалахкотіли тим небезпечним нервовим вогнем, що зовсім не нагадував нещодавні іскорки щастя, пробуджені споминами про приємні хвилини з дитинства…

Макс розумів, що їм треба повертатися в будинок, де завжди напоготові медсестра-покоївка і мама.

– Може, час додому, Манюне? Тут доволі волого й незатишно… Ми повернемось сюди, коли потепліє, приведемо все до ладу, і ти знову матимеш власну схованку, – Макс невдало намагався приховати наростаючий неспокій у серці.

– Ви розмовляєте зі мною зараз, наче з душевнохворою, Максе, – Естер з останніх сил контролювала емоції, та загострена виразність рис видавала її. В скронях виразно пульсував нерв. – Отже, ви гадаєте, що ось така, якою я є, я не здатна привабити жодного чоловіка на світі?…

– Я такого не каз…

…Естер несподівано, одним порухом, попри всю видиму незграбність і вузлуватість, вправно скинула з себе хутряну кацабаєчку, під якою виявився простенький вовняний светрик. Не роздумовуючи, вона замахом рук звільнилась від одягу, оголивши гострі плечі і пласкі, не розвинуті, мов у хлоп’яти, груди.

– Навіщо? Навіщо, Манюне, ти це робиш?! – Макс, вщент розгубившись, відвернувся до скособоченого з розкраяним тріщиною склом віконечка. – Прошу тебе, одягнися, тут холодно, застудишся… його скроні пульсували потужніше за дівочі. Та Естер вже було не спинити.

– Ти не хочеш на мене навіть дивитися, Максе… Невже я у всіх навколо протягом життя викликатиму жаль і огиду?! – голос її тремтів, набуваючи істеричних відтінків.

Макс відчував, що от-от у неї розпочнеться нервовий напад, і думав, що робити далі… Звісно, без стороннього втручання не обійдеться, і якими будуть очі тих, хто прийде на поміч, побачивши дівчину майже голою… Він примусив себе обернутися, і жаль охопив його серце. Скоцюрбившись на незручному дерев’яному ложі, підібгавши під себе ноги і обхопивши їх руками, Естер заховала обличчя поміж коліна і безмовно здригалася. Вона ридала нечутно, наче німа, і від цього було ще страшніше. Макс підійшов до неї впритул, присів поруч і обійняв гостре, мов надломлене крило, плече:

– Ну що ти, дурненька… Годі… Ти є привабливою жінкою, хоч і поводишся, мов дитина… Без сумніву, існує на світі принц, котрий тебе знайде… І настане час, коли збудуться всі твої дитячі мрії і ти проміняєш остогидлий дім на білосніжний палац… Просто треба бути терплячою, – він погладжував теплою долонею рідке волоссячко, і поволі її подих вирівнювався, наче у прирученого дикого звіряти… Макс цілував їй по-батьківськи потилицю, і вона довірливо тулилася до нього, так, як не тулилася ще до жодного з чоловіків…

– Поцілуй мене, – просила його, і те прохання більше скидалося на благання… – Поцілуй мене по-справжньому, не так, як тато, а так, як чоловік цілує жінку, – вона брала Максову руку в свою і клала на ледь виразні, мов у дитини, груди, і водила тією рукою по власному тілі, даючи тим знати, що хоче ласки… Шукала устами його уста і прикипала до них так, що не відірвати, бо ж не знала, як цілуватися по-справжньому…

– Невже я так тобі огидна? – задивлялася до його очей, обціловувала ті очі, шию, вуха… Наче допалася до джерела, пройшовши через пустелю, і не могла відірватися, усвідомлюючи, що на інше не натрапить і напитися треба по самі вінця…

Макс сидів, немов заворожений. Він боявся пручатися, аби її не образити, бо ж розумів, що цього робити не можна. Необхідно знайти вихід із ситуації…

– Зачекай, Естер, зачекай… Припини. Я тобі ось що скажу…

Та вона не хотіла слухати… Невгамовна хвиля ласки, накопичена та не розтрачена роками, набрякла до розмірів стихійного лиха, що, як цунамі, накочувалась страшною нестримною силою, і Макс розумів, що за мить пручатися вже буде пізно.

– Зачекай, кажу тобі! Спинися! – вже рішуче й не вагаючись він відірвав її від себе, намагаючись привести до тями, і той крик пролунав наче постріл у порожній залі.

– Ти не хочеш мене?! – Естер переповненими жахом очима прикипала до нього, боячись почути правду. Вона нагадувала згаслий астероїд, випадково вихоплений земним тяжінням з небесної невагомості, що, впавши на землю, з сяючого небесного тіла перетворився у нетрібні друзки. – Ти мене зовсім не хочеш…

Погляд її мутнів, зуби почали дрібненько цокати, а тіло якось незграбно сповзало убік…

– Манюне, не в тім річ… Ти… – Макс не встиг договорити, бо вже не було кому… Очі її помутніли, і зіниці закотилися догори, оголюючи незрячу матовість білка… З легенів захрипіло, і в кутиках рота набрякала білим наростаючим згустком піна… Вона тихенько зсувалася з ліжка, втрачаючи свідомість…

Максові стало страшно. Здавалось, його переляк ось-ось переросте в істерику. Він не нава– жувався мчати по допомогу, адже Естер лежала майже роздягнена і дати пояснення цьому було неможливо… Звісно, ніхто не повірить у те, що роздягнулася вона сама, з власної волі… Єдиний логічний висновок, що витікав з побаченого – це ганебне звинувачення у бажанні поглумитися над хворою безпорадністю. Навіть припущення чогось подібного видавалося наразі жахливим… Макса охопив розпач. Із дівочих грудей доносився глибокий, мов вируюча лава, клекіт. Несподівано до Естер повернулися ознаки притомності, і вона почала хапати ротом повітря. Макс зрозумів, що вона задихається… Рвонув до дверей… Миттєво стали байдужими всі можливі підозри й звинувачення… І тут у свідомості промайнув спогад: авжеж, він від когось чув, що найбільша загроза при апоплексичному нападі – це вдавитися власним язиком. Отже, будь-яким шляхом треба запобігти цьому… його погляд ковзав по столі, по кількох порожніх полицях, окрім яких у халабуді нічого більше не було. На одній з них він помітив старий заіржавілий садовий інвентар, забутий, вочевидь, садівником. Зрозумівши, що окрім давно затупленого інструменту більше нічого тут не знайти, Макс обережно переклав голову Естер з руки на ліжник. Вже за мить він розтулював дівчині уста і, за кілька спроб прихопивши посинілого язика, притискав його металевими п’ястуками до піднебіння.

– Ось так… Ось… Так воно буде краще… – приговорював сам до себе. – Зараз, Манюне, зараз… Все буде окей… Не хвилюйся… Я вкладу тебе зручніше, і незабаром все буде гаразд…

Він мостив її тіло на дошках і прикривав покривалом.

– Даремно ти роздяглася, Манюне… Застерігав я тебе не робити цього?… От і доводиться тепер мерзнути… А ти ж не хотіла мене слухати.

Макс боявся замовкнути, аби не чути гнітючої тиші, що стояла навколо, неначе сподіваючись на те, що попри все Естер підтримає розмову. Проте дівчина лежала безмовно і, пересвідчившись у тому, що вона дихає, Макс не знав, що робити далі. Витягнувши з кишені паперову хусточку, він витер піну навколо рота і легесенько відпустив язик. Впевнившись, що небезпека минула, й далі приговорюючи до неї, він взявся її одягати:

– Ну от… Так буде значно краще… Тепліше… Он які худюсінькі у нас рученята… – намагаючись втрапити її неслухняними руками у рукави светра, він мимоволі замислився, скільки може важити отака майже прозора істота. Синяві жили перепліталися на тих руках складним візерунком, в котрому проглядалися не лише ріки, а й ледь помітні потічки. – Це про таких кажуть – блакитної крові.

Макс обережно, аби не пошкодити чи зламати, наче на порцелянову ляльку, натягував через голову светр і загортав у тепленьку хутряну кацабайку. Брав її на руки і, завбачливо пригнувшись, аби не перечепитися за задвірок, виносив надвір… Вона здавалась йому легкою, мов пір’їнка, і він подумав, що певно стільки важать небесні прибульці – оті кумедні маленькі чоловічки, що зазвичай у мультиках прибувають на Землю з іншої планети.

Коли він заніс Естер у дім, всі зрозуміли, що трапилось. Дворецький підтримував непритомну ношу. Телефонували до лікаря. Медсестра, перехопивши безпорадно звислу руку в свою, про– слуховувала пульс. Мама перелякано дріботіла услід за процесією в спальню:

– Вибачте, Максе. Ми не мали відпускати вас з Естер без супроводу, – вона тремтіла, мов самотній забутий листочок серед голого гілля, і, здавалось, сама ось-ось знепритомніє…

Та після всього, що Макс пережив, було не до вибачень. його лихоманило. Вмостивши Манюню на широченне інкрустоване ліжко, він на мить завмер, прислухаючись до її дихання. Та його серце перебивало ледь чутну ознаку її життя, калатаючи так, що здавалось, здатне розірвати груди.

– Максе, вам зле? – розчавлена бідою жіночка з останніх сил намагалась давати розпорядження служці… – Негайно!.. Негайно принесіть склянку води і заспокійливе…

Макс поволі повертав собі рівновагу:

– Не зважайте… Пусте. Головне, аби їй стало краще…

Діждавшись лікаря, він тихенько відкланявся. І, лишень сівши в автівку, знесилено відкинувши голову на підголівник та заплющивши від утоми очі, Макс відчув нарешті тягар відповідальності за все, що довелось пережити. В ту мить він забув навіть про відразливу витівку Манюні і про свій протест, що спровокував епоплексичний напад. Єдина думка настирливо бурила мозок: «Дай, Боже, небесну благодать, аби оте нещасливе напівдитя раз і назавжди одужало…»

* * *

… Раніше я остерігалася виходити на лікарняний майданчик, коли хворих виводили напрогулянку. Незважаючи на пильне око Янка, кожен з них був здатен на непередбачувані вчинки. йшлося про мешканців «янгольського», адже ті, що знаходились на реабілітації, не потребували невпинного нагляду – вони вештались по подвір’ю довільно, шукаючи собі роботи чи бодай якогось заняття. На них не реагували навіть Рижка та Лишка, яких дядько Степан мав звичку попід вечір спускати з ланцюга. Окрім всього, за час польових робіт ми встигли звикнути одне до одного, а з деким навіть заприятелювати. Наші зустрічі в їдальні переросли в дружні диспути, і всі чекали їх з нетерпінням, вносячи цим бодай якесь розмаїття у розмірене й одноманітне притульчанське існування.

Проте цього разу я чомусь вирішила не відлучатися, а залишитися біля Янка. Не могла ж я довіку боятися людей, котрі потребували допомоги, самі цього не усвідомлюючи. І коли пацієнти, дбайливо закутані Одаркою у старі пальта, куфайки, вовняні кацабайки, повиповзали на світ Божий, мов мурахи з-під землі після сплячки, я нікуди не пішла, а примостилася поруч з Янком в облюбованій альтанці.

– Даремно ви це, – бідкався Янчо на хоробрість задуму, проте проганяти не став.

Загалом, ніхто не звертав на мене уваги – кожен був зайнятий собою. Хіба ота дівуля, що любила голосно реготати і підмальовувати вульгарно вуста, причепурившись у ядовито-бузкову шапочку і безглуздо довжелезний шарф, що сягав їй ледь не по литки, зверталася до когось неіснуючого з доріканнями:

– А ця що тут робить на моїй території?.. Ні, ви мені скажіть, звідки вона взялася?! І що то за вигляд такий – ні риба, ні м’ясо… З таким виглядом вона тут нічого не заробить… Тільки повітря нам псує… Хіба вона не знає, як порядна курва має виглядати?.. – і дама безпардонно оголювала аж по сідниці ноги у вовняних панчохах.

– Що це з нею? – запитала я у Янча, та він реагував на монолог без емоцій.

– Не звертайте увагу, вона не агресивна. Її знайшли свого часу «на панелі» непритомну, ослаблену від фізичного насилля, що спричинило значні зрушення психіки, і привезли сюди… А ось того, – Янко очима повів у бік дядька, котрий, не відводячи від землі очей, щоразу міряв рівними кроками подвір’я, коливаючись, наче важіль у годиннику, – треба остерігатися. Кілька разів він примудрявся дременути у село, зчиняв там такий гармидер, що селяни, обурюючись, писали петиції у керуючі інстанції…

– То часом не він шибки у селі лущив, мов горіхи, і в крамниці кардибалет влаштовував?

– А ви звідки знаєте? – здивувався Янко. Від вас, бачу, жодна інформація не втаїться…

– Мітя розповідав, коли ми в село ходили… А ще казав, що його по кілька діб прив’язаним до ліжка тримають, з метою профілактики…

– Буває… – Янко підвівся, аби зібрати всіх докупи і супроводити по палатах, а мене завбачливо застеріг: – Раджу вам піти… Я – за Хеленою.

Коли хлоп’яга повернувся на подвір’я, супроводжуючи мовчазну сувору Хелену, я сиділа на тому самому місці, де ми щойно попрощалися. Такого Янко від мене не очікував і розгубився. Та вже за мить взяв себе в руки і приготувався до оборонних дій, напружено стежачи за кожним рухом Хелени. А вона вовчим поглядом вивчала довкілля. І коли той погляд, ковзнувши по альтанці, мов рентгенівський спалах, зафіксував мою присутність, я похолола: одна справа – бачити її з вікна, усвідомлюючи власну недосяжність, інша – отак, сам на сам з непередбачуваністю та небезпекою. Хелена не зводила з мене очей. Кілька хвилин ми зціпеніло спостерігали одна за одною – так напружено, що я відчувала, як час бринить у повітрі фальцетною нотою. І тут несподівано Хелена послабилась, наче нікому невидимий внутрішній механізм дав несподівано збій. Наче спонукаюче до агресії коліщатко, пригальмувало звичний біг, й іскра свідомості промайнула у її очах. Такою я бачила її на побаченні з мамою – безпомічною, розгубленою… Вона повільно відвела від мене погляд і, вдавши байдужість, пішла у протилежний бік. Зупинилась, придивляючись до Соковиці, наче щось пригадувала. Те щось було дуже важливим, проте не мало певних обрисів і тим самим приносило їй біль. Вона мовчки благала Соковицю нагадати, що ж там трапилось з нею, та гора стояла мовчазна й незворушна, як завжди. Не діждавшись відповіді, Хелена добровільно вернулась до охоронця, котрий отетеріло спостерігав за всім, що відбувається.

– Ну ви даєте! – провівши Хелену в корпус, Янчо ніяк не міг прийти до тями. – Треба попереджати про подібні досліди, якщо не хочете, аби я завчасно посивів, – незважаючи на морозець, що філігранно замережив калюжі, хлопчина витирав з чола піт. – Я скоро сам стану пацієнтом «Притулку» з вашими зухвалими витівками…

Я підняла догори голову і побачила, як Хелена стояла у вікні і тужно вдивлялася у велич безмовної гори.

* * *

… Дим, сморід, задуха… Тато, мов очманілий, носиться по квартирі, хаотично хапаючись за речі та даючи непослідовні розпорядження: «Дарочко, вставай, дитино! Біда! Горимо! Де мама?.. Брати виключно необхідні речі… Паспорти, папери, гроші… Мерщій, знайди маму…» Я, вихоплюючись босоніж з ліжка і не розуміючи, що коїться, надривно кашляю – дим забиває ніздрі, заважаючи дихати, і сповиває отруйними клубами все помешкання. Усвідомлюючи, що ось-ось знепритомнію від нестачі кисню, намагаюсь протиснутисякрізь оту димову завісу, пробираючись до дверей – за ними має бути мама. Проте двері защемило, і я, безпорадно сіпаючи неслухняну клямку, блукаю по кімнаті очима, інстинктивно шукаючи запасний вихід… Мій погляд спиняється на вікні, і я усвідомлюю, що там порятунок. Вогню нема, та їдкий сивий трунок всотується у кожну часточку мого тіла: мізки, легені, шлунок… Ще мить, і я вже не здатна буду зробити кроку… Марно намагаючись пригадати, де лежать ключі від квартири, щоби вибравшись назовні відімкнути двері і вивільнити з пастки маму з татом, я повільно осідаю на підлогу, і єдина думка, що пульсує у свідомості, наче недоспіваний блюз на старій заїдаючій вініловій платівці: «Love You, baby, happy end…»

* * *

– Даро! Даро! Відчиніть!!! – я прокинулась мокра від поту, не розуміючи, де сон, а де дій– сність. Із жахом розплющила очі: моя кімната насправді була вщент заповнена димом, що просотувався через всі шпарини і закутки з погано герметизованого вікна. Ззовні чулися голоси дядька Степана та Дмитра Михайловича, що, змінюючи інтонації з благальних на наказові, вимагали відчинити зсередини двері. Усвідомивши реальність подій та зірвавшись на ноги, я метнулася до дверей, перелякано пригадавши щойно пережите жахіття. Дим виїдав очі, і тремтячими руками я намацала ключ – благо, мала звичку залишати його в замку. Два оберти – і струмінь свіжого повітря увірвався у кімнату.

– Даро, з вами все гаразд? – лікар перелякано приймав мене у обійми, закутуючи поверх піжами у зняте з себе пальто. Під ним не було нічого крім білизни.

– Що трапилось? Що це все означає?! Ви застудитесь, заберіть назад! – забувши про те, що цілком боса, я намагалась повернути пальто, та Дмитро Михайлович зупинив мене.

– Припиніть паніку. Ми з’ясуємо, що сталося… А поки що вам краще побути в приміщенні… Принаймні, поки я не знайду, в що вас одягнути.

Лікар підхопив мене на руки і, оминувши ріг будинку, поніс до себе в помешкання. Лишень зараз я помітила, що вночі випав сніг. Лапаті косми м’яко осідали на землю невагомим килимом, і ота білизна освітлювала невеселу картину: дрова, завбачливо складені під моїм вікном дядьком Степаном, перетворились на тліючі головешки. Ті, що вціліли, Пішта-бачі завзято розкидував врізнобіч, аби не зайнялися, і поступово на світ Божий проступала почорніла стіна будиночку, за котрою я, нічого не підозрюючи, за мить до того переживала свій тривожний сон.

– Добре, що сніг випав, інакше погоріло би все, – Пішта-бачі був схвильований не на жарт, вочевидь, добре усвідомлював можливі наслідки.

– То вам, паніко, дуже повезло… Вважайте, жесьте ся у сорочці народили… Руки бим пообламував тому, ко сякоє вчинив… Старий сторож сплюнув спересердя на сніг. – Вам ліпше й справді поки у дохтора побути… Най дотліє…

Дмитро Михайлович заніс мене на руках, мов малу неслухняну дитину, до себе у кімнату, і, дбайливо закутавши вовняним ліжником, нарешті одягнувся і пішов у моє помешкання, аби знайти бодай якийсь одяг. Дядько Степан задумливо стояв над тліючими дровами і палив. Дав цигарку й лікареві, і вони стояли якийсь час мовчки, зосереджено думаючи про одне й те саме.

– Ви розумієте, же коби не густий снігопад, туйки би всьо згоріло… То лем Боженькові дяковати за поміч, – сторож перший наважився порушити мовчанку. Дмитро Михайлович розвів руками, ніби тільки зараз все усвідомивши, адже й справді, ані піску, ані пожежних шлангів, один заржавілий протипожежний балон в лікарняному корпусі, і той невідомо чи справний…

– Єдиного не можу збагнути – кому це було потрібно… Цілком зрозуміло, що дрова самі не загорілися… За весь час існування «Притулку» такого не траплялося… Це все дивно… Дуже дивно…

У дядька Степана було припущення з цього приводу, проте він промовчав – звинувачувати когось, не маючи впевненості у власній правоті, він не наважувався.

Дмитро Михайлович знайшов у мене в кімнаті теплі речі, проте додому мене не відпустив:

– Залишайтеся тут, Даро, місця вистачить… Принаймні, допоки з вашої оселі остаточно не вивітриться сморід…

До ранку було далеко, та заснути ми вже не могли. Лікар поступився мені своїм ліжком, а сам вмостився на старенькій вицвілій бамбетлі, що сором’язливо тулилася під вікном.

– Як ви гадаєте, хто здатен таке зробити?.. – наважилась запитати, адже Дмитро Михайлович здогадувався, що я не сплю. Зігрівшись нарешті я, аби сконцентруватись, автоматично рахувала краплі, що виціджував підвісний прадавній рукомийник… Цяп – цяп – цяп…

– А ви казали – мене Бог послав… Хтось, як бачите, не надто тішиться з цього… Не знаю навіть, як далі бути…

Дмитро Михайлович заворушився, і канапа пронизливо заскреготала:

– До дідька, треба буде змастити пружини… Я сам не знаю, Даро, що це все означає… Відсутні навіть припущення… Аби це зробив хтось з працівників «Притулку» – виключено. Одарка чергує цілодобово, не покидаючи «янгольський», та й мотиви відсутні… Янко, самі знаєте, як до вас прикипів, ви для нього – Бог і цар… Ганну з кухні я сам особисто відпустив додому – не треба бути лікарем, аби помітити, як їй було зле… Галина Василівна взагалі поза підозрою – це не жінка, а янгол. Окрім всього, вона в «Притулку» ніколи не ночує – завжди поспішає увечері додому, до багаточисельної родини… Щодо «буйних», то я так само не припускаю такої ймовірності… Варто комусь дивом вирватись на волю (що саме по собі малоймовірно, за винятком рідкісних випадків), як Янко сурмить тривогу, а Одарка сумлінно контролює кожні дві години спокій у палатах…

Дмитро Михайлович скрутно зітхнув, мов школяр-відмінник, котрому несподівано трапи– лась задача, що її не під силу розв’язати, і вимовив останнє припущення. Було чутно, як важко йому це робити, аби не здатися несправедливим чи марнослівним.

– Залишаються ті, хто на реабілітації… Вони довільно пересуваються по території, і прослідкувати за ними немає жодної змоги, хіба збільшивши наглядовий персонал, що в наших польових умовах практично неможливо… Так чи інакше, запитання залишається без відповіді – чому? Кому це було потрібно, і чим викликана отака антипатія, ба, навіть ненависть?! Як далеко може зайти таємний зловмисник у своїх намірах?.. Так чи інакше, ми не можемо залишити ситуацію напризволяще і будемо розслідувати… Щоправда, не знаю як. Принаймні, поки що…

Дмитро Михайлович поринув у роздуми. Ми не стулили очі, аж допоки за вікном не засірів ранок – боязко, наче розгубившись від сліпучої білизни, що несподівано оповила ліс і застелила землю. Сніг не припиняв падати великими клаптями, нагадучи покраяну хмару і приховуючи дедалі глибше сліди нічного злочину… Важко було повірити у все, що трапилось, якби не чорна стіна будинку та розкидані врізнобіч вцілілі дрова, що темніли опіками з-під снігу, наче забуті на полі бою пошматовані вояки..

* * *

По обіді ми зібрались звичною аудиторією в їдальні. Лишень цього разу на розмову з мешканцями «Притулку» налаштовувалась не я, а Дмитро Михайлович. Баба Галька, а також Мітя знали вже заздалегідь, про що йтиметься. Довідавшись про все зранку від дядька Степана, перша не вгавала, заламуючи в розпачі руки і безперервно нарікаючи:

– йой, Божечку муй, Божечку! Тать як ся такоє могло стати?! Сякоє би собі чоловік ані у страшнім сні не придумав… Не годна м до кунця у тото увіровати… Шкода, же Анці неє – тота дома хора лежит і з постелі не встає… Айбо што би ся чудовала, коби ся дозвідала…

Мітя новину вислухав спокійно і зосереджено, підійшовши до всього, що трапилось, по– філософськи:

– Рано чи пізно ми все одно знайдемо винуватця. Запитання лишень – коли і чи будуть по– вторюватися спроби злочинів?

Дмитро Михайлович на відміну від Міті нервував, і його проникливий погляд ковзав по обличчях, наче прагнув вивернути назовні чужі помисли і дізнатися: ХТО?!

Притульчани принишкло чекали за столом, інтуїтивно розуміючи, що коїться щось незвичайне, і отой неспокій поступово пронизував усіх присутніх. Зосередившись, Дмитро Михайлович нарешті розпочав:

– Сьогодні вночі сталася надзвичайна подія… Хтось намагався підпалити будинок, в якому мешкаю я і Дара, – між слухачами прокотився обурений шепіт… – Я не маю найменшої причини підозрювати когось з вас, проте заплющувати очі на пожежу не можу і не хочу… Дрова, які хтось невідомий запалив серед ночі, були складені попід Дариними вікнами, отже, саме Дарина присутність у «Притулку» є комусь не до вподоби…

– Це безглуздо, – вирвалося між рядами, але Дмитро Михайлович перебив, прагнучи доказати головне.

– Це не безглуздо, це сумно… Все, що зробила Дарина, заслуговує на виняткову повагу… Ми всі про це знаємо, і щиро їй вдячні… Скажу відверто: коли вона з’явилася в «Притулку», я до кінця не вірив, що їй вистачить сили та мужності залишитися… Я навіть наполягав на тому, аби вона повернулася додому. Та попри все Дара залишилася з нами, усвідомлюючи власну потрібність і значимість, і я гадаю, кожен це відчув… Саме тому ми зобов’язані дізнатись – хто зацікавлений у тому, аби Дара покинула «Притулок»…

– Вона ж сама нас вчила говорити вголос про все, що на душі, – Мітя наче прокинувся зі своїх філософських роздумів, – а виходить, до кінця так і не навчила, раз хтось носить камінь на серці…

– Дара вчила нас бути відвертими, це правда, – лікар зітхнув, ніби жалкуючи за моїми марними намаганнями… – Окрім всього, вона добровільно відкрилася вам, сподіваючись на порозуміння і взаємність… А замість останнього отримала недвозначний натяк на те, що в «Притулку» їй не місце…

Я завмерла у кутку, де зазвичай примощувався Дмитро Михайлович, намагаючись бути малопомітним. Мені хотілося провалитися крізь землю. Наче з’ясовувалась доцільність мого існу– вання на цьому світі.

– А якщо це зробив хтось чужий? – несміливо озвався Іван-тесля. – Хтось, хто не має відношення до «Притулку»?

– Припустимо… Я й сам над цим думав, – лікар схвально хитнув головою. – Хоч всі закони логіки – проти подібного припущення… По-перше, за межами «Притулку» Дара практично нікого не знає, окрім кількох селян, з котрими контактувала за час короткочасного відлучення… Сільські люди віднеслися до неї доброзичливо і з повагою, навіть по-дружньому… По-друге: дядько Степан невпинно і цілодобово дбає про безпеку, і єдиний шлях, яким можна потрапити на територію, уникнувши пильного Степанового ока, – через ліс, обійшовши Соковицю…

– Так це і доводить, що то мав бути хтось із місцевих… Вони у лісі, як риба у потоці, – Іван настоював на своєму.

– Малоймовірно, – заперечив Мітя, шкрябаючи потилицю. – Рижка і Лишка розбудили б всю околицю. Пішта-бачі відв’язує їх і не кормить на ніч, щоб не лінувалися… Це мав бути хтось такий, кого вони впізнають… Справді, замкнуте коло…

– Про що я й кажу…

Кожен із присутніх поринув у власні роздуми… Жінки співчутливо і розгублено поглипували на мене – їм не хотілося, аби підозра падала на котрусь з них. Чоловіки більш рішуче переглядались – виведення злочинця на чисту воду вони сприйняли як справу честі.

Лікар мовчав, даючи можливість кожному подумати, і врешті в нього виникло несподіване рішення:

– Те, що трапилось вночі, так чи інакше залишиться на совісті того, хто це скоїв. Вважаю найперше, що ми маємо зробити – це довести Дарі нашу прихильність… Можливо спосіб, який я вам запропоную, – не найкращий, може навіть по-дитячому наївний, але наразі нічого кращого я вигадати не можу. І якщо Дара не проти, – лікар обернувся до мене, і я, не підозрюючи, про що йдеться, мовчки кивнула головою в знак згоди.

Дмитро Михайлович витягнув з нагрудної кишені портативний нотатник, який завжди носив із собою і, погортавши, акуратно вирвав кілька чистих аркушів. Розірвавши їх на дрібніші рівненькі шматочки, роздав здивованим притульчанам. Видобувши з тієї ж кишені самопис, він пояснив:

– Я поставлю вам одне-єдине запитання: «Чи бажаєте ви, аби Дара залишалася з нами у «Притулку»? Якщо ми не навчилися до кінця ще бути відвертими, то принаймні спробуйте це зробити анонімно, і ніхто ніколи не дізнається, чим спричинене ваше бажання. Важливим буде сам факт…

Лікар залишив самопис на столі, накинув на плечі пальто і вийшов надвір, аби залишити пацієнтів сам на сам з власними думками. Я тихенько підвелася, і так само накинувши пуховик вислизнула вслід за ним. Дмитро Михайлович нервово палив…

– Ви не ображайтесь, Даро, проте іншого виходу я не бачу… Краще з’ясувати негайно, чи приховує хтось за пазухою камінь, аніж жити у постійному страсі, що колись той камінь влучить вам у голову…

Один за одним притульчани покидали їдальню. Проходячи повз нас, вони якось винувато прощалися, ніби на плечі кожного ліг незаслужений тягар бути одним із підозрюваних. Сніг порипував у них під ногами, мов хрумка морквинка на зубах, і погляд кожного мимоволі прикипав до нашого будинку під горою, наче десь за білими кучугурами міг зачаїтися таємний зловмисник. Проте окрім пишно, по-весільному вбраної Соковиці, їм не вдавалось розгледіти нічогісінько, і вони нерівним ланцюжком чимчикували до корпусу, тихо бажаючи нам з лікарем спокійної (що було як ніколи доречно) ночі.

Повернувшись в порожню їдальню, ми побачили на столі всі вісімнадцять папірців. Зібравши їх, Дмитро Михайлович присів на стілець і розклав перед собою на рябу скатертину. З кожним розгорнутим і прочитаним папірцем його обличчя світліло. Відклавши останній, він підвів до мене голову:

– Я так і знав, Даро… Я просто хотів впевнитись у цьому. Хоча… Що гріха таїти… Я був певний… Не там ми шукаємо, Даро, і це ще більше заводить у глухий кут…

На всіх вісімнадцяти клаптиках різними почерками, було виведено одне-єдине слово: «ТАК».

* * *

Калатали дзвони… Народ поволі стікався до храму. Собор височів на узгір’ї, урочистий, підтягнутий, підпираючи білосніжними шпилями небо. Старшим людям важко до нього дістатися, і процесія нагадувала сходження до Олімпу. Була неділя і свято Святого Миколая.

Макс з цікавістю спостерігав із вікна автівки незвичне для нього дійство. Водій припаркував «Land Krauser» обабіч, щоб уникнути зайвих цікавих поглядів.

Нечасто Максові доводилось відвідувати службу Божу. Зазвичай у церкві бував на він– чаннях та на хрестинах у друзів та партнерів по бізнесу. Тоді все відбувалось інакше – майже як на приватних корпоративах. Обмежена кількість присутніх, улесливий церковнослужитель, котрий після помпезного торжества отримував незмінну купку зелених, продовження святкування в престижній бенкетній залі… Але щоб отак, у натовпі, серед простого люду…

Проте Броніславом Всеволодовичем була дана чітка вказівка: відтепер претендент на по– саду міського голови має знаходитись у тісному контакті з народом. Та ще й сьогодні, на святі Миколая – покровителя ще пануючого мера Миколи Антоновича.

Броньовані авто зі службовими номерними знаками вишикувались в ряд, схожі на зграю акул, що перед атакою стратегічно розташувалася на геометрично правильній відстані одна від одної. Чорні, натерті до блиску, непідступні вони наче кидали виклик простому заклопотаному люду, що тягнувся до церкви з незмінною молитвою за здоров’я, спокій, мізерний статок, за справедливу владу… Покарлючена, як і її ціпок, бабуся зацікавлено спинилась, роздивляючись небачене металеве диво. Та обурений клаксон однієї з «акул» прогнав її, мовляв, чого рота роззявила, проходь собі далі. І вона, з несподіванки відсахнувшись, перелякано перехрестилась тричі і почимчикувала до храму за милістю Божою.

Максові стало трохи ніяково за того бездушного водія, що й сам скидався на металевий механізм. Доведеться підшукати кращого, породистішого, бо той, що замінив Гошу, надто вже плюгавий і незграбний… Окрім всього, треба замовити йому службову форму, аби все відповідало етикету… Он який у Миколи Антоновича керманич – підтягнутий, вимуштруваний, у бездоганно припасованому костюмі з блискучими нікельованими ґудзиками.

Броніслав Всеволодович привітався з Максом, ледь помітно кивнувши головою і всім своїм виглядом вдаючи, що зосереджено слухає промову священика. Та насправді його думки снували далеко. У очах застигла німа скорбота. Манюню забрали до лікарні, і те, що сповістив йому завідуючий клінікою, було невтішним.

Несподіване нервове напруження призвело до глибокого психологічного стресу, і щонаймен– ше кілька місяців залишати Естер без нагляду професійних лікарів неприпустимо. Завідуючий клінікою вважався місцевим світилом, і Броніслав Всеволодович йому довіряв. Єдине, чого той так і не зміг з’ясувати – що спонукало до зриву, адже попередніми настановами суворо заборонялося провокувати найнезначніші негативні емоції.

Макс був єдиним, хто знав причину. Тому стояв мовчки, низько опустив голову і молив Бога про видужання бідолашної Естер… Десь за спиною він інтуїтивно відчував на собі погляд Миколи Антоновича, неначе той прицінювався, чи здужає засмучений Броніславовий протект нести на собі відповідальність міського голови. Надто видається він нерішучим та розгубленим… Чи в нього особисто щось негаразд, чи він просто не годиться на керівну посаду…

По закінченню служби Божої Броніслав Всеволодович вийшов із храму у глибокій заду– мі. Макс не наважувався його чіпати, а мовчки крокував поруч, очікуючи, що той заговорить першим. З того часу, як Естер забрали до лікарні, вони не бачились, і Макс чекав запитань. Та замість того, аби ворушити неприємні події, Броніслав Всеволодович доброзичливо обернувся до компаньйона і несподівано сказав:

– Ти знаєш, Максе, що мені спало на думку, стоячи отам? – опецькуватий чоловічок здавався ще меншим поруч із величністю собору та могутніх колон, що підпирали піднебесся храму. Проте наразі він забув про всі фізичні вади – його помисли чи не вперше у житті керувалися станом душі, а не цинізмом та практичністю. – Я собі подумав, Максе: а чому б нам тимчасово не відмовитись від отих новітніх технологій, а вкласти гроші у якийсь благодійний проект… Побудувати дитячий будинок, приміром, чи лікарню… Не завжди ж нам дбати лишень про накопичення капіталу… Можливо, благодійними вчинками ми зуміємо привернути Божу благодать до Естер…

Макс вирячив від подиву очі. За всі роки партнерства він вперше почув від компаньйона пропозицію, спричинену не жагою збагачення, а гуманністю, яку той відверто висміював. Щоразу з його уст злітали слова на кшталт: «Благодійництво – це справа бідних та слабких… А нам не личить гратися з Богом в милосердя…»

Макс не впізнавав у заглибленому в роздуми про вічне чоловікові досвідченого гравця бізнесу, шанованого за незворушність та принциповість. Броніслав Всеволодович помітив його розгубленість…

– Та ж ти не лякайся, Максе, – компаньйон розсміявся, миттєво перетворившись на того, кого Макс знав протягом довгих років… – Чому ти зблід? Частково інвестиції ми вкладемо у виробництво, і, без сумніву, це принесе нам прибуток… А от благодійний проект допоможе завоювати прихильність цілого міста… І тоді вважай, що посада міського голови у нас в руках. А затрачені на благодійність гроші – це крапля в морі у порівнянні з тими благами, котрі ми здобудемо, коронуючись на міських царів…

– Ху-у-х, – видихнув полегшено Макс, почувши нарешті аргументоване логічне пояснення новоспеченої ідеї. Бо ж стало якось лячно від припущення, що зламаний недугом доньки досвідчений фінансист втратив здоровий глузд.

– Безперечно, благодійний проект відбуватиметься під твоєю егідою, – продовжував Броніслав Всеволодович, у котрого завжди від ідеї до втілення її у життя був один крок… Про таких кажуть: «Людина справи». – Ми подбаємо про належну рекламу проекту, і це значно зміцнить твої позиції… Необхідно лишень вирішити, яке саме призначення буде у проекту, – на якусь мить магнат замислився, проте ненадовго, бо його світла плюгава голова працювала швидше за електронно-обчислювальну техніку. – Постривай… Ти, здається, казав, що ота клініка для людей з психічними розладами, куди дременула твоя благовірна, на межі розпаду?

– Казав, – потиснув плечима Макс, – проте відбудовувати її нема жодного сенсу… Вона знаходиться на колишній землі якогось там австрійського графа, праправнук котрого заявив нещодавно про свої права на спадщину… Головний лікар бідкався, що невдовзі заклад просто ліквідують, а натомість відбуватиметься реставрація старих графських маєтків… Отже, так чи інакше Дарі доведеться повернутися додому…

– А нам і не треба старого нетрібного мотлоху. Ми побудуємо нову клініку, сучасну й технічно обладнану. І тоді не буде потреби розформовувати стару, а просто перевести пацієнтів у нові корпуси. Максе, ти усвідомлюєш, що ця клініка – гарант твоєї перемоги у виборах? Головне – розпочати до весни будівництво і щодня на шпальтах газет давати звіт про швидкі темпи втілення проекту у життя, – очі Броніслава Всеволодовича заблищали отим особливим холеричним вогнем, притаманним людям, котрі без останку віддаються справі, в успішність якої вірять безмежно і свято.

«Правду казав Микола Антонович – це справжній комбінатор… Попри те, що бувають ситуації, коли він більше нагадує хижого койота», – подумав Макс.

А Броніслав Всеволодович уявляв собі, як білосніжні корпуси модерної клініки для пацієнтів з психічними вадами виростатимуть у екологічно чистій зоні, серед затишної зелені Карпатських гір, а потім несподівано у ті образи чомусь впліталася його Естер, що наразі знаходилась у міській захаращеній клініці у промисловій частині міста, серед транспортного смогу, неподалік від міського сміттєзвалища. Окрилений грандіозними планами, сідаючи у автівку, про всяк випадок перепитав Макса:

– Кажеш, ота райська місцина кілометрів за двісті звідси?.. Гаразд… Наприкінці тижня готуйся до пізнавальної подорожі з метою вивчення глибинки…

* * *

Минали дні… Снігопад не вщухав, і чоловіки щодня завзято шкрябали лопатами кам’яні сходи, посипаючи їх сіллю. Дядько Степан, заручившись допомогою Янка, переносив довжелезну хитку драбину і, припираючи її до муру, вичищав ринви, що загрозливо прогиналися під вагою снігу. Не міг дістати лишень на адміністративному корпусі, що випинався понад іншими будівлями гострим дахом. За ним невідступно слідували Рижка та Лижка, котрих після недавнього нічного переполоху перестали прив’язувати навіть удень. Тішачись несподіваною свободою, пси бешкетували, качалися в снігу, що ліпився до шерсті, і нагадували маленьких ведмедиків-пустунів.

З’ясувати, хто вчинив підпал, так і не вдалося, і повільно події тієї ночі стиралися з пам’яті. Я стала обережнішою, лікар так само придивлявся до пацієнтів якось по-новому, насторожено. Ніхто не знав, чи зловмисник змирився з моєю присутністю, чи вичікує слушної хвилини, аби знову заподіяти лихо…

Одужавши після хвороби, повернулась до роботи Анця. Про все, що трапилось у її відсутність, вона вже знала від баби Гальки – звістка про підпал рознеслася селом, мов попіл за вітром. Сусіди у селі подейкували, що після тієї зловісної звістки Анця пролежала цілісінький день обличчям до стіни, відмовляючись їсти і пити. Та баба Галька спростовувала чутки, посилаючись на спричинену хворобою неміч й без того кволої племінниці.

Натомість злягла стара Маргіта, і я щодня ходила її провідувати. Нянечкам важко було за нею доглядати, бо щоразу, заходячи у палату з гірчичниками чи лавором теплої води, аби пропарити жилаві покарлючені подагрою ноги, вони спостерігали одну й ту ж картину: закутана у лахи, мов капустина, стара жіночка, вірила, що от-от приїде за нею чоловік і врятує від напасті. Одне її око затекло і через багаторічне більмо було схоже на скляне. Проте друге, вдвічі чутливіше, з хворобливою прискіпливістю спостерігало за всім, що коїться навколо.

– Ану лем, бабо, здіймайте з себе вшиткой цуря, бо як будеме вас лічити? – Одарка посту– пово, крок за кроком, допомагала Маргіті роздягатися. Глузуючий з усього Янчо, невідступно супроводжуючи медперсонал до кожної з палат «янгольського», відвертався при цьому до стіни.

– А шо, кидь він приїде, а я туйки гола – в чім мати народила… Нє, паніко, заждіть, не шатуйте[45]… Я маву бути готова до від’їзду… – Маргіта кволо пручалася і неохоче дозволяла зняти з себе мотлох.

Одарка, незважаючи на опір, примудрялася прикласти гірчичники до грудей:

– йой, бабо, бабо, він, кидь приїде, то захоче вас відіти здоровою, бо пак повість, же недобрі сьме сокотили…

Маргіта хотіла заперечувати, та сухотний рапатий кашель заважав їй. Вона заходилась черговим виснажливим нападом, а Одарка, використовуючи це у підтвердження своїх слів, промовляла:

– Но видите? Я попереджала… А ви мене не слухаєте…

Михайлина та Хелена не втручалися у процедуру Маргітиного лікування. Перша під ніс бубоніла, шкодуючи хвору:

– йой, неборе, мусиш ся вилікувати, бо тото невалоушно у Божой сято хоріти… У Божой сято треба Паски сятити та й пісні співати… А як співати, кидь комусь недубрі? Будеш здорова, пак заспіваєме…

Хелена зазвичай прикипала до вікна відсутнім поглядом і робила вигляд, що їй цілком байдуже все, що діється навколо. Проте коли я разом з нянечкою та Янком вперше зайшла до палати провідати Маргіту, вона пожвавилась – відвела очі від вікна і, сидячи на ліжку, стала за мною спостерігати. Невідоме відчуття підказувало мені, що я не повинна боятись – після зустрічі на лікарняному подвір’ї те відчуття зміцніло. А от Янко нервував – він не міг до кінця повірити у те, що Хелена змирилась з моєю присутністю. Чекаючи завершення лікувальних процедур, хлопчина щоразу тривожно поглипував у Хеленин бік, намагаючись передбачити кожен її рух.

Тим часом я спокійно і виважено допомагала Одарці одягати Маргіту, ретельно витираючи сухим рушником старечі пропарені ноги і натягуючи на них тепленькі, схожі на мої, вовняні шкарпетки, щільно кутати їх ковдрою, аби зберегти тепло.

– Облиште, Даро, – ніяковіла нянечка, не знаючи, як віддячити за допомогу, – я сама впораюсь… Не ваше діло – бабі догоджати… А я вже звична до того…

І Одарка, прихопивши миску з водою, настояною на рум’янку, і ще раз впевнившись, що хвора – у теплі та спокої, покидала палату, аби за кілька годин повернутися для нових процедур.

Я йшла вслід за нею та Янчом, відчуваючи, що Хелена проводжає мене поглядом. Щось її турбувало, і та стурбованість не була спричинена моєю присутністю. В її очах не було вже ані злості, ані презирства. Натомість невідома тривога іскрилася у дивовижно свідомому погляді, цілком не притаманному для «буйних», і ота свідомість лякала. Вона начебто хотіла вберегти від чогось, застерегти від незнаної небезпеки, та не знала як.

«Що за маячня», – подумала я, виходячи вслід за Одаркою і сама себе заспокоюючи. Проте тривожний стан, що передався від Хелени, мене не покидав. Здавалось, вона володіє якоюсь інформацією, конче мені потрібною, проте існуючий між нами бар’єр не припускає відвертості.

Від роздумів мене відволікла Одарка. Чуйна сільська жіночка не могла змиритися з Маргітиною бідою і щоразу, покидаючи палату хворої, співчутливо нарікала:

– йой, шо ся мучить тота жона… Не годна м уже позерати[46]… Той чоловік і умерти їй спокуйненько не дасть… Цілоє життя го чекать… Ко тото такоє відів, оби тілько років за ґаздов банувати[47]… Вна як зачинать жвати за ним серед ночі, я не годна ока зімкнути… І їй спокою неє, і він ся десь у могилі перевертать… Не годен їй ніхто ани вісточку післати, оби хоть на той світ пішла у мирі із собов… Чом їй Боженько не поможе?…

Одарка дбайливо вимивала від рум’янку велику миску, в якій Маргіта парила ноги, і не вгавала:

– Най би вже хтось сказав, же схоронили його деська, бодай би знала, же кості го закопані, а не віються за вітром… Нараз би легше стало, – нянечка зітхала, розуміючи, що ніхто і ніколи не надішле Маргіті жодної вісточки, яку та чекала піввіку.

– Одарко, як потребуватимете допомоги, кличте мене, я радо підсоблю, – незбагненний щем, спричинений Хелениним неспокоєм, муляв серце. У вікні замаячіла знайома постать – я була певна, що побачу її там. Вона намагалась привернути до себе увагу, і я, на мить завагавшись, розгублено ступила в її бік.

Розмитий молочним інеєм силует губив чіткі обриси, проте я чітко бачила крізь промерзлу шибу, що Хелена закликає мене порухом руки підійти ближче. Нас розділяли грати, що ними були завбачливо відмежовані від світу всі без винятку вікна «янгольського», але навіть через залізні квадратики решітки я безпомилково визначила, що вона намагається вивести на матовому склі якісь знаки. Уважно стежачи за кожним порухом її точених пальців, я цілком чітко і безпомилково, літера за літерою, вичитала однісіньке коротке слово: «ХРОМА». Мені було зрозуміло, що йдеться про підпал.

* * *

Важко було у це повірити. Майже неможливо. Пригадуючи, в якому стані Дмитро Михайлович спроваджував кульгаву Анцю додому, не вірилося, що каліка спроможна на вчинок, що потребує неабиякого фізичного навантаження. Невже вона серед ночі наважилась тихцем вибратись із села і, зробивши свою чорну справу, непоміченою вернутись назад? Або ж взагалі нікуди не йти, а причаїтися неподалік у хащі і чекати ночі, ризикуючи задубіти, бо ж під вечір морозець припікав не на жарт? Останнє припущення я виключила з переліку можливих, адже повернувшись з роботи додому, баба Галька відразу помітилаб відсутність племінниці і здійняла переполох. Отже, залишається перше… Але при умові, що це справді зробила вона… Я чомусь вірила Хелені. Щоправда, я не могла уявити, як вона про це дізналася… Може, здатна, мов кішка, бачити у нічній темряві?.. Втім, і пітьми безпросвітної в ту ніч не було: падав сніг і білизна освітлювала все навколо, наче ввімкнені ліхтарі… Стежила з вікна за всім, що діється в той час, коли увесь «Притулок» занурився у сон?.. Чи, може, отака непохитна впевненість – наслідок її хворобливої уяви?.. І невже можливо сприймати кілька кривулястих нашкрябаних на віконній щибці літер як прямий доказ злочину, враховуючи, що головний і єдиний свідок – божевільна?

Я чудово усвідомлювала, що цього замало, аби звинуватити людину… Навіть якщо та людина викликає відразу. Проте незрозуміло чому, попри логіку речей і здоровий глузд, я довіряла Хелені. Всоте пригадуючи отой щем, з котрим вона зазивала мене до вікна, аби сповістити важливу, відому їй одній, таємницю, я вирішила нічого нікому не розповідати, допоки не матиму незаперечних доказів, проте спокою в моєму серці вже не було…

* * *

Через кілька днів снігопад ущух, і Дмитро Михайлович збирався до міста у справі Міті. Все, що він мав, це адресу його колишньої учениці, але впевненості в тому, що вона піде нам назустріч, не було. Ми це добре розуміли. Все залежало від її бажання допомогти, розворушивши минуле. Нам було невідомо: як вона живе, з ким, чи той хтось схвально сприйме бажання допомогти доволі делікатному розслідуванню. Тому я по-діловому, без зайвих емоцій, проте нишком молячись за успішний перебіг справи, провела лікаря в дорогу і вернулась до буденних притульчанських клопотів.

Маргіті ставало дедалі гірше, і Любаша, що заступила зранку на чергування, підмінивши виснажену Одарку, майже не відходила від хворої. Маргіту лихоманило… Жарознижуюче не допомагало, і Любашині «шаманські» відвари теж. Маргіта не відводила погляду від дверей:

– Єйжуш, Маріє, діво пресвята… Був ісь до мене такий чіношний[48], Шоніку… Та чом ісь за мнов не прийшов, кидь я тя весь жівот[49] чекала? – Маргіта беззв’язно бурмотіла, вкотре докоряючи коханому за те, що піввіку тому кинув її напризволяще. – Теперька мусиш шатовати[50], аби Єйжушко[51] не забрав ня скорше, як ти приїдеш…

Вона вже була неспроможною натягати на себе, як раніше, лахи, але бажання бути напоготові ще жевріло у ослабленій свідомості:

– Де моє цуря[52]? Я ся вас звідаву[53] – де моє цуря?

Не впізнаючи нікого, вона чіплялася до Михайлини, котра, розгубившись від несподіваної близькості смерті, принишкло причаїлася на ліжку поруч:

– Цуря треба, айбо шо я знаву, де го понесли?.. Як тото без цуря у Божой сято? Неваловшно тото – Пасха прийшла, а вам здіти[54] на себе нішто… Недубрі тото, не по Божому, – Михайлина співчувала так щиро, що й справді здавалось, наче основне лихо наразі полягає у відсутності одягу, а не у її критичному стані…

Любаша нервувала. Не допомагали перевірені роками, передані у спадщину бабусею– знахаркою методи. Ніщо не виводить людину зі звичного стану рівноваги більше, ніж усвідомлення безпорадності:

– Вона ж і вмерти спокійно не зможе з тією манією, що чоловік має за нею приїхати, – східнячка співчувала Маргіті, проте нічим зарадити не могла. – Хай би вже відпустив її, чи що? Де таке чувано, щоб жінка отак цілісьнький вік мучилась?.. Ні тобі радості, ні позитивних емоцій – одно ожиданіє…

Треба її якось підняти, аби постіль перестелити – під нею простиня зовсім мокра… йду-но я загукаю Янка. А вам би спочити не завадило – зовсім на вас лиця нема. Ви йдіть, ми з Янчом самі впораємось…

І Любаша, закутавшись у пальто та пухову хустку, йшла гукати Янка, що тинявся подвір’ям. Я й справді почувалася виснаженою і, прислухавшись до Любашиної поради, почимчикувала до свого помешкання. Голова тріщала від думок: з одного боку, не давали спокою сумніви щодо позитивних результатів наших з Дмитром Михайловичем пошуків загадкової Антоніни Грицак, з іншого – не виходила з голови хвора Маргіта… Невже вона так і піде зі світу, не дізнавшись правди і не отримавши відпущення? Адже кожна людина прагне відійти у інший світ у гармонії з тим, кого наразі покидає, а також сама з собою… Не годиться її відпускати отакою, у стані тривоги та розпачу… Мій погляд мимоволі ковзнув по кіпці білосніжних листівок, придбаних у сільському «бовті». А що як?!!

Вже за мить я сиділа за столом, розклавши перед собою чисті аркуші паперу та самопис і метикувала над текстом, що мав набути приблизно наступного змісту:

«Керуючись Вашими неодноразовими запитами, надісланими впродовж 1960–1992 років, ми провели розслідування справи Дьондьоші Шандора Шандоровича, 1938 року народження, уродженця села Сьорте Закарпатської області, котрий у 1956 році у складі озброєних резервних сил Радянської Армії був мобілізований для проведення дій на території Угорської соціалістичної республіки. Розслідування дало наступні результати: за сприяння уряду Угорщини з’ясовано, що того ж року вищевказаний Дьондьоші Ш. Ш. був депортований з території республіки і в складі штрафного ешелону назавжди перетнув угорсько-радянський кордон.

Довідка Міністерства оборони Росії: Дьондьоші Ш. Ш., звинувачений у самовільному ухиленні від військової служби, тобто дизертирстві, мотивованому приналежністю до угорської національності, та невиконанні прямих військових обов’язків, був засуджений на позбавлення волі терміном 16 років. 26 січня 1968 року, не добувши карного терміну в зв’язку з погіршенням стану здоров’я ув’язнений помер з діагнозом «загальне виснаження організму, бронхіальна астма та виразка шлунка у останній стадії». На сьогоднішній день Дьондьоші Ш. Ш. (1938–1968) похований у місці відбування покарання, тобто у селі Зміївка Тюменської області.

З повагою, Міністерство збройних сил Росії.»

Ху-у-х….. Жоден текст не давався мені так важко, як цей… Не тому, що я мало розумілася на військових регаліях та міністерських чинах. Усвідомлюючи сакральну протизаконність дійства, я була все ж таки впевнена, що довгоочікувана вісточка – це те єдине, що спроможне дати нещасній Маргіті надію на швидку зустріч з коханим, а також можливість без внутрішнього супротиву покинути світ, якому насправді до неї і діла нема. Я ще раз уважно перечитувала написане. Далі, знайшовши залишки принесеного бабою Галькою білого хліба, качала з м’якинки м’ячик і, легенько натиснувши на нього пальцем, аби приплющити, виводила чорнилом реквізити відправника (саморобні штемпелі ми навчились бездоганно виготовляти ще у школі). Висолопивши від старанності язика, наче зубрилка-відмінниця, я так захопилася фальсифікацією документу, що не зчулася, як до передпокою, забувши постукати у двері бодай для «годиться», залетіла фурією Любаша:

– Дариночко, Маргіті нашій вже зовсім той… погано… Ні на що не реагує, лежить нерухомо, наче непритомна… Дмитра Михайловича нема… Я не знаю, що робити…

Похапцем одягнувшись, я вручила листівку здивованій Любаші:

– Тут Маргіті пошта надійшла… Переадресували з міського Поштампу…

Любаша повертіла листівку в руках, роздивляючись штемпелі, і безпомилково визначивши їх походження по залишках на столі хлібних катанок та чорнильних плям, змучено всміхнулася:

– Дуже вчасно… І зроблено бездоганно…

* * *

…Маргіта вже не марила. Вона навіть на це не мала сили. Просто лежала мовчки, стуливши повіки, що зрідка конвульсивно сіпались, даючи тим самим знати, що життя жевріє у ній. У палаті Маргітине товариство принишкло, наче усвідомлюючи в повній мірі неминучу зустріч зі смертю. Хто зна, може, їх збуджена уява сприяла баченню того, чого не могли помітити ми, неспроможні заглянути в потойбіччя…

– Маргіто, ви чуєте мене? – Любаша легеньким доторком провела рукою по ковдрі. – Маргіто, ви спите?

Маргіта неабияким зусиллям, наче вимушено, привідкрила око – те єдине, на яке була зряча. Вона нібито не розуміла, чого від неї хочуть і навіщо її турбують. Адже одяг від неї відібрали, наче навмисне, аби поглумитися, бо куди ж вона піде у халаті, як на вулиці мороз?.. Утім, за своїм Шоніком вона готова йти босоніж хоч і до самого Сибіру… Що ці жінки можуть знати про справжню вірність?.. Цілковита апатія бриніла в її оці, що здивовано застигло на білому Любашиному халаті.

– Маргіто, вам прийшла пошта з Москви, чуєте?.. Вона довго світом блукала у пошуках адресата, і ось… нарешті знайшлась… Гляньте-но, скільки тут штемпелів, видно, не до одних рук потрапляла, допоки сюди надійшла, – Любаша говорила впевнено, вдаючи радість від новини, наче й справді протягом короткого шляху від мого будиночку до «янгольського» зуміла переконати себе у достовірності підробленого документу. Маргіта якийсь час лежала нерухомо, наче не збагнула відразу, про що йдеться, та це була всього мить, і вже її байдуже до світу око набуло змісту. В напруженому чеканні вона вп’ялася ним у листівку, котру на очах у всіх рівненько, намагаючись не пошкодити вмістиме, розривала Любаша, – то я вам зачитаю?..

Серед пронизливої тиші незвично тремтливим як для горланистої східнячки голосом ня– нечка мужньо зачитувала вирок, який насправді ніколи в житті не чув Маргітин чоловік. Утім, хто міг знати тепер, по стількох роках, як воно було насправді… Може, змінивши прізвище, той доживав спокійнісінько свій вік у якімсь токайському селі разом з юркою чорнявою колись, та вже посивілою угорочкою, закохавшись у неї по вуха у час демаршу радянських військ по фурмінтових виноградниках піввіку тому… Та Любаша карбувала слова так урочисто, що мимоволі кожен уявив собі далекого Шандора саме відважним і хоробрим, котрий, знехтувавши свободою заради патріотизму і поваги до батьківської вотчини, принципово обрав заслання. Дочитавши до останньої крапки, Любаша видихнула повні гру– ди затамованого повітря і замовкла.

Маргіта лежала, повернувши голову до вікна беззвучно й нерухомо, що аж захотілося прислухатись, чи вона дихає. З-під зморщених, майже безволосих повік, по глибоких борозенках старечого обличчя сльози навмання проорювали собі шлях. Як отой гірський потік, що застряг між недоступними йому велетнями по той бік Соковиці…

Мені невимовно захотілося погладити Маргіту, і, взявши зморщену засушену долоньку в свою, я тихенько її заколисувала, наче намагаючись розпрасувати на руці синяві жили, що нагадували рельєфністю лісові ярки та горбочки. Хелена, підібравши під себе ноги, теж не ворушилася. Я помітила, що вона уважно слухала Любашу. Хелена так і залишилася сидіти нерухомо, аж допоки ми, приспавши схвильовану листом Маргіту, не рушили навшпиньках, аби не розбудити, до дверей.

– Це мабуть перший спокійний сон у її житті, – прошепотіла Любаша.

* * *

Під вечір повернувся Дмитро Михайлович. Найперше, що він зробив, дозвідавшись про останні події в «Притулку», це пішов оглянути хвору. Повернувши до нього голову, Маргіта майже не реагувала на все, що відбувалося навколо. Переконавшись у тому, що їжу приймати вона не в змозі, лікар встановив крапельницю з глюкозою та вітамінами і попросив Любашу не відлучатися з корпусу. Сурмити тривогу і транспортувати Маргіту до міста не було змоги, втім, як і сенсу: ослаблений організм не здатен був витримати кількагодинну тряску старого «УАЗ» у по ковзкій роздовбаній дорозі. Давши Любаші ще кілька розпоряджень стосовно мікстури, Дмитро Михайлович пішов до себе. Він був добряче чимось стривожений, і той розпач не був спричинений Маргітиним станом здоров’я – він привіз його з міста. Я зрозуміла, що не все гаразд відразу, як тільки грюкнули двері до його помешкання. Зазвичай, привозячи добрі звістки, він мав звичку заглянути до мене, аби негайно поділитися ними. Цього разу, напевно, новини були невтішними. І, витримавши пристойну паузу, я таки не втрималась – не йде гора до Магомета, то піде Магомет до гори.

Дмитро Михайлович відкинувся на канапі, яку напередодні дядько Степан ретельно змастив олією, аби не рипіла. Попустивши тугий вузол краватки і підклавши під голову руку, лікар напружено про щось думав. Не повертаючи голови, проте передбачаючи саме мій прихід, він озвався, так, ніби ми, на хвильку розлучившись, повернулися до недавньої, випадково перерваної розмови:

– Нічого в нас не вийде, Даро… Даремно змарнований час та нерви, – він підвівся, вітаючись і вмощуючи моє пальто на вішак.

Я одразу збагнула, що йдеться про міські відвідини Антоніни Грицак.

– Ви розумієте, Даро, що у світі окрім нас існує ще цілком інший генотип людей, котрий кардинально вирізняється навіть споміж середньо-статистичного «homo sapiens»…

– Кого ви маєте на увазі? – я здивовано намагалась зв’язати у логічний ланцюжок його думку з невдалою, як вже з’ясовувалось, мандрівкою.

– В урбанізованих умовах теж трапляються люди, в котрих генетично не передбачена здатність комунікувати з навколишнім світом!.. І найстрашніше те, що вони не відчувають при цьому найменшого дисонансу в житті, а навпаки, пишаються власною обмеженістю…

– Все одно я не розумію, куди ви хилите…

– Я, Даро, кажу, що сьогодні вдень мені ледь не дісталося…

Це пролунало так по-хлоп’ячому зворушливо, що мені стало смішно, та я, усвідомлюючи недо– речність веселощів, намагалась бути якомога серйознішою:

– Ледь не дісталося від Антоніни Грицак, дівчинки з яскравими стрічками в косах врізнобіч? Від пройдохи, завдяки котрій над поважним вчителем фізики знущалася вся школа? Від наляканої до смерті ґвалтівником жертви, котра боїться дотепер вимовити вголос ім’я злочинця?! Оце та-а-к!..

– Уявіть собі, що ота перелякана до смерті жертва мешкає наразі в одній квартирі зі зло– чинцем!.. Ну, як вам отаке?.. Тепер можете й поглумитися… З нас із вами…

Я від несподіванки присіла на розхитаний стілець. Як?!! Як таке могло трапитись – жертва разом зі злочинцем?!! Це якесь непорозуміння!!!

– Все надто просто… Вони домовились про все одразу ще там, обабіч ріки, де її знайшли, нібито потовчену. Насправді товк він її зі згоди самої потерпілої, аби була видима причина щонайшвидше дременути з села… Окрім всього, я підозрюю (втім, це виключно моє припущення), що цноти ота дівуля розбулася набагато раніше, аніж винесла це на вселюдський осуд… Потрібен був всього-на-всього привід, аби батьки відпустили її, ще неопірену, до міста, куди той пройдоха, її дружок, налаштувався одразу по закінченню школи… Ніхто не очікував, що здійметься такий гармидер… От він, розгубившись та залякавши її, втік, не закінчивши навіть випускний клас. А вона, ледь досидівши за шкільною партою до останнього дзвоника, чкурнула вслід за ним…

– Отже, вони вам таки все розповіли?

– А їм нема сенсу втаювати вже тепер, коли правда нікого окрім нас з вами не цікавить… Інша річ – вони ніколи не зізнаються у скоєному привселюдно… І варто було пролунати бодай натяку на доцільність зізнання, як обличчя того лобуряки налилось кров’ю, наче у бичка перед бійнею, що налаштувався змести мене з лиця землі.

– А що вона?..

– А що вона… Дивиться на нього перелякано – очей не зводить, мов телиця… Отримує від чоловіка штурханів, працює на швацькій фабриці, і зовсім не зацікавлена у тім, аби нищити власну репутацію якоюсь прадавньою історією, що давно забулася і від старості поросла мохом…

Я розгублено мовчала, перетравлюючи отриману інформацію. Мені було нестерпно жаль Мітю, котрий, сам того не знаючи, втратив останній шанс бути реабілітованим. Доля спраді поглумилася з нього. І найобразливішим було те, що наразі ота доля уособлювалась у сільській малотямущій дівулі, котра ані на йоту не усвідомлювала, що спаплюжила комусь життя…

– А… яка хоч вона?.. Справді гарна, як розповідав Мітя?..

– Дарочко, краса сільської жінки вічна виключно у тому випадку, коли зміцнюється мудрістю, терплячістю, покорою. Інакше, враховуючи специфіку прискореного гірського визрівання, що відповідно прискорює і процес старіння, миловидні колись обличчя, в’янучи з роками, набувають грубих невиразних рис. І врешті юні та заворожуючі простотою створіння перетворюються у звичайнісіньких провінційних баб без натяку на будь-який інтелект… Нехай вона залишиться у Мітіній пам’яті такою, як була – шкільною ученицею Тонічкою Грицак, його тендітною любов’ю, на котру він дотепер не тримає зла і готовий пробачити все на світі.

Дмитро Михайлович був як завжди правий… Лишень гнітючий осад, що залишила по собі вся ота неприємна історія, годі було кудись подіти…

* * *

Маргіта вмерла понад ранок. Одарка прийшла замінити Любашу, коли та з червоними від неспанку очима принесла на поріг Дмитру Михайловичу звістку. Важко сказати, чи та звістка безмежно засмутила кожного з нас, адже ми всі усвідомлювали, що для Маргіти це єдиний шлях до примирення з собою. Все її життя нагадувало муку, очікування на безлюдному пероні забутим пасажиром потягу, котрий давно зійшов з колії і ніколи вже не з’явиться за призначенням. І тут, несподівано довідавшись про банально просту і незаперечну правду, пасажир наважився іти пішки, адже єдине, що він знав напевне, це власну кінцеву зупинку.

Маргіта лежала дуже світла, наче зустріла нарешті там щось довгоочікуване, чого прагнула все життя. Оті ярки і горбочки, які я нещодавно прасувала на її руках, сидячи на краєчку ліжка, вирівнялись, і майже гладенькі ручки склалися сумирно у привітанні до іншого світу. Я ніколи до цього не помічала її сухорлявість, що небіжчиця приховувала за кіпами лахів, натягуючи їх щоразу, аби бути напоготові перед дорогою. Тепер, лежачи у самісінькій нічній сорочці, вона видавалася сором’язливим худорлявим хлопчиком-підлітком, котрому помилково пришили не відповідне віку обличчя. Вона померла увісні, і очі її були закриті, але я була впевнена, що, розтуливши повіки, мипобачили б там застиглий образ коханого Шоніка, з ім’ям котрого на устах Маргіта зустріла передсмертну годину. Недаремно кажуть люди, що в очах небіжчика закарбовується навіки побачене у останню мить. А її єдине зряче око бачило один і той самий образ протягом усього життя…

* * *

Дмитро Михайлович керував приготуваннями до поховання. Треба було їхати в село за дошками на труну. Дядько Степан радив закликати для обряду священика, проте це було доволі складно, оскільки той приходив у село правити службу у церкві виключно по неділях і в чітко призначений термін, адже самотужки обслуговував чи не весь район. Окрім всього, необхідно було сповістити про смерть по місцю постійного помешкання – на випадок, якщо з’явиться якась бодай далека рідня. Втім, небіжчицю ніхто ніколи не навідував, отже її існуванням надто не переймалися вдома…

Ми одягнули Маргіту в чисту сукню і, з допомогою Янка переклавши тіло на ліжко-візок, перевезли з палати у коридор: негоже було залишати її вкупі з колишнім товариством. Михайлина супроводжувала процесію незмінним бубонінням, не усвідомлюючи, що наразі трапилось: «І де тото ви її везете?.. І як тото мож везти кудись людину у божой сято? Лишіться її, кажу вам, найпопаскує, поспіває, а дали йде собі, куди захоче… Антихристи, суду Божого на вас не є…»

Хелена сиділа мовчки, опустивши голову і з-під лоба спостерігаючи за всім, що діється поруч. За тривалий час перебування в «Притулку» вона встигла звикнути до свого похилого товариства, і, здавалось, потай шкодує за втратою. Вона усвідомлювала Маргітину приреченість, втім, можливо, як і свою власну теж…

* * *

Дядько Степан разом з Янком, озброївшись рискалями[55], вирушили попід ліс, аби у визначеному місті копати могилу. На сільський цвинтар везти Маргіту не було змоги за відсутності вантажівки. Можна було позичити фуру з конем у селі, та хто знав, як сприйняли б родичі похованих на сільському цвинтарі отаке дивне сусідство. Тому вирішили поховати її неподалік «Притулку», що слугував їй прихистком впродовж багатьох років. Чоловіки довбали змерзлу землю – не так легко було вирити яму серед лютої зими. А я з вікна своєї кімнатки спостерігала, як на білосніжній ковдрі, розстеленій під горою, набував все чіткіших обрисів простий без гуцульських орнаментів візерунок – чорний квадрат, з краю скромно поцяцькований вкрапленнями виритої землі. Візерунок той був суворим і без зайвих прикрас, хоч і бездоганно правильним, ніби майстер змучився вже вигадувати загадкові перебіги тонів і відтінків, краси розписів і філігранності пухнастих китичок… Всього два кольори, вражаючі контрастом, нічого зайвого – чорне і біле, наче уособлення життя і смерті.

Незабаром повернувся з села Дмитро Михайлович, привіз дошки на труну. Іван-тесля взявся за роботу, і вже під вечір підмурівок «янгольського» підпирала збита до ладу і поґаздівськи, наче добротна ляда[56], домовина.

* * *

Маргіту ховали наступного дня. Дядько Степан з Мітьою попереду, а Янко, підпираючи своїм могутнім плечем труну ззаду за двох, несли прибрану урочисту Маргіту у останній путь. Процесію супроводжували Дмитро Михайлович, Одарка з Любашою, що заради такої події обидві залишилися в «Притулку», Іван-тесля і баба Галька. Пацієнти спостерігали за всім, що відбувається з вікон: хтось співчутливо, хтось байдуже, а хтось (зазвичай, старші) приречено, розуміючи, що колись той самий шлях доведеться подолати кожному, і нічого у світі від цього не зміниться, окрім орнаменту попід горою, що ускладнюватиметься свіжовитканими чорними квадратами на білому чи зеленому, якщо станеться влітку, тлі.

Я помітила, як Любаша потай, перед тим, як Пішта-бачі взявся забивати цвяхами труну, підсунула Маргіті під сукню – ближче до серця – зім’яту листівку, і схвально кивнула головою. Молодець, Любаша… Ми не видали себе лікареві ані словом, і таємницю чоловікового зникнення, яку ми з Любашою допомогли «розкрити» перед самою смертю, Маргіта забрала з собою в могилу.

* * *

Наближалося Різдво…

Дядько Степан притягнув із лісу пишну, розлогу ялицю, і ми встановили її спільними зусиллями в їдальні. Мені чомусь пригадалися ті обдерті прив’ялі «красуні», якими переповнювалися міські ринки напередодні свят: і наш із татом щорічний жаль до них, супроводжуваний спробами домашньої реанімації. Пізніше, у Максовому будинку, коли Ліза витягувала на середину зали запилюжене пластикове дерево – жалюгідний макет, і рясно заліплювала його незугарність такими ж крикливими бездушними цяцьками, я ледь стримувала огиду від запаху пластмаси і дійства в цілому. А тут від п’янкого лісового аромату перехоплювало подих. Верхівку довелось обтяти, а стовбур від підлоги притрусили дерев’яною стружкою. Отой процес встановлення супроводжувався неймовірними пахощами з кухні, що аж паморочилося в голові – баба Галька з Анцьою випікали макові бобальки[57]. Закінчувався Великий піст. Іван не виходив з майстерні, готуючи до свята несподіванку, трудився, не розгинаючи спини. Ніхто не знав, що саме він майструє, проте його не чіпали, аби не порушити творчий процес. Баба Галька навіть їсти носила йому в майстерню і, ставши при цьому обізнанішою за інших, хитро, по-змовницьки всміхалася, але таємницю не видавала.

Пацієнти самотужки майстрували ялинкові прикраси, і не зважаючи на те, що деякі з них були зовсім простенькими, як от горішок, загорнутий у барвистий папір, чи яскраво розфарбована закручена спіралькою паперова смужка, проте кожен незабаром міг впізнати власний витвір на ялинці. Все це нагадувало лаштування у сільській школі, чи в дитячому інтернаті, наївно і зворушливо, і якби хтось споглядав оте дивовижне дійство, ніколи б не повірив, що головними героями вистави є пацієнти божевільні. Під ялицею було встановлено плетений кошик, схожий на ті, в котрі ми збирали йонатанки восени, лишень трохи менший, де кожен мав змогу покласти папірець із заповітним бажанням. Щоправда, я не могла збагнути, за які кошти виконуватимутьсяоті забаганки, проте коли напередодні свята Дмитро Михайлович, збираючись до міста, згріб докупи всі ті «послання» і забрав із собою, я зрозуміла, що він знає, що робить. Так чи інакше, все передсвяткове дійство було загадковим і урочистим. Я також кинула папірець із потаємним бажанням до загального кошика, і зовсім не для того, щоб закріпити довіру у притульчан. Мені по-дитячому забажалося спражнього казкового різдвяного дива… Вперше з того часу, як не стало батьків…

* * *

Диво не примусило на себе довго чекати. Коли за звичним гуркотінням «УАЗ» ика, котрим завжди супроводжувалось повернення лікаря з міста, впевнено прошурхотіли по притульчанському подвір’ю шини Максового «Land Krauzer», я зрозуміла, що інтуїція мене вкотре не підводить. Заглушивши двигун позашляховика, чоловік, потягуючись, аби розпростати стерплі кінцівки, звично, немов повернувшись туди, де його завжди чекають, взявся розбирати привезений вантаж. Він їхав за кермом сам, без водія, що ставалося напрочуд рідко і підкреслювало приватність намірів. Разом із Дмитром Михайловичем чоловіки перебирали клунки і клуночки, якими був вщерть заповнений «УАЗ» і джип, отже у місті, по всьому видно, часу не гаяли. Мене навіть трохи образило, що оті клопоти, котрі, як на перший погляд, захопили Макса з головою, начебто не мали нічого спільного з моєю тут присутністю.

«Дивись-но, який кмітливий, – я не зле гнівалась. – Вирішив викликати поблажливість до себе шляхом матеріального підлабузництва… Знайшов слабинку і використовує… Підступності йому не позичати… Та я не зі слабких»… Образа за зраду дотепер згризала душу, і той біль, що трохи притупився часом та обставинами, попри все не вщухав. Макс знав, що я не забуду цього ніколи, що б не трапилось далі між нами…

Помітивши, як я здалеку спостерігаю за подіями, він ще завзятіше брався за керування розвантажуванням. Звісно, це була гра, вишукана, делікатна, розрахована на витривалість. І вже лишень тоді, коли я підійшла надто близько, аби не здаватися непомітною, Макс, відчувши за спиною мій подих, несподівано стрімко повернувся і на коротку мить завмер… У його очах струменіла щирість і туга, і ласка, й насмішкуваті бісики, якими він зазвичай прикривав відвертість, не здатні були приховати справжніх почуттів… А я стояла, наче прикута до мурованого хідника, і вбирала його тепло, усвідомлюючи напрочуд чисто і ясно, як ніколи, без всіляких сумнівів те, що я попри всі внутрішні протиріччя, попри заподіяний біль і зраду, його люблю.

Він не промовив жодного слова, просто поклав мою голову собі на плече, погладжуючи по вовняній шапочці з китичкою. його долоня наче вбирала в себе всі сумніви і непорозуміння, якими обважніло вистраждале серце, і він відчував це крізь змокрілий від моїх сліз лацкан піджака, як і моє небажання відриватись від нього. З усіх чоловіків на світі я більше любила тільки тата…

* * *

Всі клунки і клуночки були ретельно розкладені попід ялинкою і очікували своїх господарів. Ті, що дрібніші, вмістились у плетений кошик, в якому донедавна накопичувались загорнуті в понадписувані папірці забаганки. Наразі збережені аркушики з іменами, що свідчили про приналежність замовникам, стирчали врізнобіч, повстромлювані попід барвисті стрічечки, якими були обв’язані дарунки.

Сутеніло, коли, приготувавши святковий стіл, баба Галька з Анцьою відпросились додому – у Святвечір годиться бути в родині, і лікар не заперечував. Я разом із кількома жіночками, чистенько вбраними і зачесаними, готовими до розпоряджень, взялася клопотати про те, аби ніхто з притульчан не зостався обділеним увагою в Боже свято. Ми відвідали «янгольський», і я власноруч порозносила по палатах таці з бобальками та іншими різдвяними стравами. Мешканці «реабілітаційного» зібралися звичною громадою в їдальні.

Бракувало лишень Івана, що замешкався в майстерні, звідки майже не виходив, нічого нікому не пояснюючи, впродовж кількох днів. І ось коли нарешті урочистий і трохи розгублений від тієї урочистості тесля з’явився на порозі, всі завмерли.

На витягнутих перед собою міцних руках, він тримав дивовижний витвір: на дерев’яному постаменті майстерно виточені ягнята мирно спочивали у різьбяному стійлі, і одне з них, припавши колінцем на солому, довірливо притулилось до мініатюрних, що нагадують казкову люльку ясел, заколисуючи теплом молочного подиху маленького Ісусика. На тоненькому, мов павутинка, дротику, над колискою гойдалася невагома зірка, вітаючи Сина Божого і нагадуючи йому, звідки проліг його шлях до Землі…

– Ось… Христос рождається, – все, що спромігся сказати Іван, бо його дужі вправні руки не– сподівано стали тремтіти, наче саме у цю мить той дивовижний Бетлегем набув істинної ваги і вартісності, і майстер лишень зараз відчув справжню відповідальність за відродження у новому образі Ісуса, що довірився рукам простого теслі. Іван клопітливо вмостив свій виріб біля ялинки і відійшов убік, милуючись творінням.

Ошелешена громада не могла відвести погляду від зірки, котра, немов виткана із загадкових, не існуючих у світі струменів, що легенько її розколисували, зігрівала присутніх дивовижним світінням.

– Славімо його…

– Заради цього мені варто було жити, – пояснив Іван, збентежений загальним захопленням.

– Заради цього, Іване, варто жити всім нам, – сказала я, ледь стримуючи сльози.

Дмитро Михайлович, уважно придивляючись до бездоганного витвору теслі, обвів усіх поглядом і впевнено резюмував:

– Нашого Івана очікує велике майбутнє…

Власне, жодного сумніву щодо цього висновку бути вже не могло…

А опісля всі пожвавились – розпочалося розбирання подарунків. Кожен по-своєму радів. Жінки в основному замовляли обновки, хто коралі, хто нову хустку, і мене це безмежно тішило, адже донедавна окрім того, аби уникнути контакту зі світом, вони нічим не переймалися. Мітя захоплено гортав річну підбірку наукових часописів. Янко, мов малий дітвак, тішився новесенькому нікельованому плеєру з навушниками («… не все ж мені стару Михайлину слухати…»), Василь-чоботар, керуючись у замовленні практичністю, зосереджено розглядав нові котушки для швацького верстату, і, впевнившись у цупкості ниток, обережно загортав їх назад у папір, аби не розгубити…

Дмитро Михайлович та Макс, стоячи осторонь і спостерігаючи непідробну щирість дійства, тихенько посміхалися, сповнені радості за усвідомлення вдалості задуму. І тільки тоді, коли кошик був уже майже порожнім, я наважилась підійти ближче. На дні лежав ніким не рушений згорток, і, судячи по всьому, він належав мені. Я обернулася до Макса, і він схвально хитнув головою – ну звісно, мені!

Обережно надірвавши блискучу обгортку і добравшись до вмістимого, я завмерла. Мені просто забракло повітря, слів, емоцій – всього того, що переповнена почуттями людина намагається не розплюскати, аби не втратити, і натомість обходиться красномовним мовчанням. Оте мовчання буває часом стократ змістовно насиченішим за найпомпезнішу, пересипану вишуканими слівцями тираду чи патетичну оду…

З безмежною вдячністю притиснула я до грудей дарунок – у складках паперу лежали дві зі смаком обрамовані старенькі світлини – вицвілі від старості, не бездоганної якості і навіть трохи пожовклі, бо ж фотограф-аматор не надто ретельно зважав на консистенцію реактивів, і де-не-де навіть із надломленими зубчиками на крайках… На мене дивилися мама з татом, молоді ще, веселі й безтурботні, не підозрюючи, що незабаром з’явлюся у них я, а наразі знаходячись у якомусь студентському будзагоні, чи на інститутській практиці (вже не дізнатися, та й немає сенсу)… Це були мої найулюбленіші світлини з усього сімейного альбому, який поступово набухаючи у товщину, поповнювався впродовж років іншими, сучаснішими, кольоровими, проте жодна з них не викликала в мене таких емоцій, як ці рідні моєму серцю фото. І тепер ці дві світлини, перемістившись з запилюженого старенького альбому в охайні, підібрані до ладу, трохи ніби затерті, але насправді новісінькі рамки, наповнювали моє серце теплом, наче знали, як мені насправді їх бракувало…

Окрім світлин у пакуночку ще знайшовся мій улюблений старий фотоапарат «Зеніт» – татова спадщина. Проте виглядав він зовсім інакше, аніж запилюжившись без вжитку вдома на полиці. Всі нікельовані деталі блищали бездоганним глянцем, а в додаток до нього докладалося кілька новесеньких плівок. Макс добре знав, що фотографувати на плівку – пріоритет досвідчених професіоналів, і розумів моє захоплення подарунком. Недаремно перед тим як вкинути до загального кошика свій папірець з бажанням, я написала на ньому те сокровенне, чого мені хотілося понад усе на світі. Дитинства…

* * *

Макс залишився в «Притулку» ночувати. Я не очікувала, що він здатен проміняти наші розкішні міські апартаменти з прозорим балдахіном на півкімнати, що завжди дратував мене кітчевістю та крикливою прецезійністю, на просте ліжко з металевими бильцями, з високо збитими по-сільськи подушками та периною, яка щоразу від ваги зрадливо сковзає на підлогу. Макс виглядав доволі кумедно серед всіх отих домашніх, необхідних у польових умовах речей, що ототожнювались наразі з моїм побутом, проте не дратували його, а навпаки – викликали цікавість. Особливо рукомийник, приліплений до стіни (такий самий був у помешканні у Дмитра Михайловича, лишень з нього чомусь постійно цяпкала вода). Він тішився кожній дрібничці, що мимоволі згадувалась казка про Білосніжку, котра випадково заблукала у лісі, відбившись необачно від розкоші та гламуру, і натрапила на помешкання сімох гномів, котрі, вочевидь, усвідомлюючи власні фізичні хиби, переконали себе у перевагах жити чоловічою комуною, відмовившись від спілкування з жіночою половиною людства, аби не травмувати зайвий раз спаплюжену фізичними вадами гідність… У всій тій казковій історії, яка з погляду лікарів-сексопатологів виглядала б як типове збочення (ще б пак – семеро мужичків на кількох квадратних метрах спільної житлової площі – це гірше за найрозпусніший гуртожитський клондайк), мені був до вподоби єдиний епізод, коли зманіжена розкошами панночка непідробно дивувалася кожному дріб’язку, намагаючись роз– гадати його призначення.

Отак і Макс, не приховуючи подиву, межуючого навіть із захопленням («… як все продумано, виявляється, і водночас просто!..»), вовтузився біля речей, до котрих я давно звикла – легко і без зайвих потуг, так само, як відвикла миттєво від атрибутів цивілізації, позбавившись залежності від них, гнітючішої за наркотичну чи алкогольну, бо ж від останніх часом виліковуються, а цієї спекатися майже неможливо. Та наразі видавалось неможливим застосувати навіть мобільний телефон, що дотепер валявся розряджений і забутий десь на дні наплічника (то ж треба, таки згадала про нього!!!), хіба для того, аби лущити горіхи, адже він доволі міцний – з коштовного твердого сплаву. Щоправда, повилітали б намистинки, якими інкрустована панель, проте й це не засмутило би… Бо ж навіть якби мобільний зв’язок існував, то, щоразу беручи отой ювелірний витвір до рук, дарований Максом на котрісь іменини на очах у перекошених заздрощами дружин-цуциків, я відразу підраховувала би, що на ті витрачені марно гроші можна придбати для «Притулку»: закупити, приміром, труби і провести газ, якщо не сюди, то принаймні у село, бо ж позаторік дотягли від райцентру до сусіднього, більшого та перспективнішого села, і закинули – забракло коштів. Чи придбати Пішті-бачію омріяну фуру і коня, аби йому легше працювалося… І коли починаєш оте усвідомлювати, стає якось соромно і ніяково за всі безглузді цяцьки, що насправді не мають жодної цінності…

– Камін?.. – Макс зацікавлено нагнувся перед грубкою і, відкривши залізні дверцята, підкладав древко, відсовуючи кочергою вглиб дотліваючі головешки.

– Ні, шпаргет, – розсміялася я, – а те, що у тебе в руках – кутач!

– Ого, ти, бачу, недаремно тут час проводиш!

Я встигла відвикнути від чоловічої близькості. Та варто було йому торкнутися мого волосся, ледь чутно, як ми вдвох здригнулися:

– Ти можеш мені вірити чи не вірити після всього, що між нами трапилось, та я не можу без тебе жити, – він сказав це, ніби відчув, що ось-ось я випереджу його тими ж словами, прозрадившись і здавши позиції, а він не хотів моєї капітуляції, він умів цінувати витривалість і силу, бо ж сам до моєї втечі був таким. – Я не буду більше просити тебе ні про що. Ти повернешся додому тоді, коли вважатимеш за потрібне, і жодного докору з моїх уст не чутимеш. Згода?

… Вузеньке рипуче ліжко зліпило нас докупи і я, мов звіреня, знудьговане за тепленьким материнським лоном, тулилася до великого теплого тіла, не в змозі відірватися. Те злиття, надривне, солодке, бажане, невичерпне, наче перед кінцем світу чи оголошенням війни, коли двоє людей усвідомлюють, що воно може виявитися останнім, нагадувало священний ритуал… Ритуал зародження нового життя…

* * *

Вранці Макса вийшли проводжати чи не всім «персоналом».

Я невпинно клацала фотоапаратом, а заручниками об’єктиву ставали нові й нові персонажі:ось баба Галька, обійнявшись з Пішта-бачієм, а біля їхніх ніг дзигою вертяться Рижка та Лишка… Ось Одарка попід ручки з Мітьою, всміхаючись, заглядають просто у опукле скельце об’єктиву… А ось ми всі разом – Макс, Дмитро Михайлович, я, Мітя, баба Галька, Янчо – вишикувались вряд, допоки дядько Степан налаштовує чіткість обрисів, приговорюючи: «Увага… Посмішка… Зараз вилетить потятко… Добре… Отак… Готово…»

Янко, начепивши новенькі навушники, кружляв довкола Максового «всюдихода», захоплено обдивлявся з усіх боків («оце так агрегат!!!.. таланить же комусь… Мені б отакий… Даремно водійські права пропадають, бо ж тут не те що на джипа – на трактор не сядеш»…) Дядько Степан віддовбував примерзлі за ніч ворота і дбайливо підсипав колію камінцями. Баба Галька несла Максові закутану рушником миску з бобальками, добродушно приговорюючи:

Макс забрав відклацану плівку, пообіцявши, що наступного разу привезе для всіх фотографії.

– Неваловшно людину з пустими руками пущати у Різдво… Пак повідять[58] у вароши, же сьме не раді гостям…

Макс жартівливо відмовлявся, але зрозумівши, що справа марна і бобальок отак запросто не спекатися, поставив миску на заднє сидіння.

– Їдь з Богом і міркуй, бо ковзко, – зворушена Максовою чемністю селянка благословляла його, хрестячи вслід, а той, підсміюючись, поглипував на мене, мовляв, бачиш, як ми зріднилися.

– Максе, в мене є до тебе прохання, – ми відійшли убік, і я наважилась сказати йому те, що серед ночі було б недоречним, проте не покидало мою свідомість протягом всіх його відвідин.

– Нарешті! Невже?! – з очей його сипонуло лукавинкою.

– Та ні, це не те, що ти думаєш… Розумієш, наш Мітя… Він насправді – не пацієнт «Притулку», втім, як і ще дехто… Вірніше, пацієнт, але не такий, як усі… Словом, це для нього ви купували наукові часописи та книжки… Так от… Насправді він вчитель, фізик… Але обставини склалися так, що офіційно вчителювати наразі він не може…

– Не трудися мені пояснювати… Я все знаю про нього. Дмитро Михайлович розповів.

Я зраділа – це значно спростило необхідність розповідати в двох словах непросту насправді історію чужого життя.

– Міті потрібно якось допомогти… Ти сам розумієш – не місце йому в «Притулку»… Єдиний вихід – приватна практика… Незабаром весна, а далі – вступні іспити, пошуки репетиторів і все, чим супроводжується щорічна лихоманка напередодні вступу до ВИШів… Максе, ти ж у мене всемогутній…

– Не зовсім… На когось моя всемогутність не має жодного впливу… А незреалізована могутність втрачає свою силу, – він розсміявся, жартівливо підтрунюючи з моєї незалежності, проте не відмовив – йому приємно було усвідомлювати себе потрібним. – Щось вигадаємо, не хвилюйся, безвихідних становищ не буває… Я дам знати через Дмитра Михайловича. Він на відміну від тебе навідується до цивілізації, щоправда, мерщій втікаючи назад у власні володіння. Як порядний клопітливий господар. Еге ж? – потиснувши лікареві руку, Макс поцілував мене по-батьківськи у чоло, і вже за мить колеса «броньовика» відшурхотіли, повертаючись до зловтішної цивілізації. Ми довго махали йому услід, а баба Галька, пустивши сльозу, зворушено нашіптувала мені у вухо:

– Файного чоловіка маєш, дитино, не є чого Бога гнівити… Любить тя, по всьому видко… Дай му, Господичку, щастя-здоровля…

Хрома Анця не вийшла з їдальні, аби попрощатися з гостем, і я відчувала потилицею жар її погляду, яким сканувалося все, що відбувалося на подвір’ї.

* * *

… З Максовим від’їздом ми якось несподівано осиротіли… Так завжди буває, коли після виплеску емоцій, спричиненого святами чи іншими бурхливими подіями, наступає внутрішнє спустошіння. «Притулок» дрімав, сповитий спокоєм, начебто боявся розплюскати оту урочисту піднесеність, котрою супроводжувалось Різдво. Любаша повернулась із села на чергування збуджена і як завжди весела – після Святвечора хатами ходили колядники і посівали, вінчуючи кожній родині всіляких гараздів.

– Як я, Дариночко, люблю оці гуцульські традиції, – щебетала дзвінко, мов молодиця, обтрушуючи з себе сніг. – Вам обов’язково треба навідатись у село – такого дійства ви ще не бачили! У місті все інакше: і коляди забули, і настрій не той… А якби ви побачили отих колядників, то за живіт би від сміху хапалися! То ж перебрані наші сільські діти, та так майстерно, що свої ж родичі не в змозі розпізнати, хто є хто. Лишень по зниклих із хат гунях та перебранках дізнаються, де чий син, а де онук. Місцеві люди більшого свята за Різдво не знають, півроку до нього готуються, а інших півроку – до Пасхи. У нас там, в Україні, більше Новий рік празнують, і тільки тут я зрозуміла, що таке справжнє Різдво. Раніше я думала, що свята лишень для того існують, щоб мужики напивалися, а виявляється, не так воно… У гуцулів навіть за поріг ніхто не пустить і чарчину не наллє, поки не заколядуєш та міх добра господарям не набажаєш. Бо ж вони, Дариночко, свято вірять у те, що кожне вінчування Бог чує у Святвечір і воно згодом збувається… А крім всього, людей у селі на свята стає вдвічі більше, і жінки ходять, як ружі, бо ж ґазди з заробітків стікаються до родин. Мій теж додому притягнувся разом з Одарчиним. Світом блудять, наче оті волоцюги, у пошуках копійки, але на Різдво додому прибитися – то святе… Та що я вам тут теревеню, відпросіться у дохтора, та й самі все побачите, а я біжу до своїх «янголят», – Любаша, стріпнувши замотаною у хустя головою, подріботіла до «янгольського», високо піднімаючи ноги, мов чапля, щоб не налипав сніг.

* * *

Мені понад усе хотілося побачити оте сільське різдвяне дійство, проте була неділя – день родинних відвідин, та ще й святочних. Зрозуміло, що моєї допомоги тут потребуватимуть.

Дмитро Михайлович, приступивши до своїх повсякденних обов’язків, давав розпорядження та настанови дядькові Степану та Янкові. Сьогодні як ніколи треба було уважно перевірити гостинці, привезені пацієнтам, адже серед страв – куті, запечених м’ясних доброт та солодких здоб могла прослизнути і плящина, що суворо заборонялося правилами «Притулку». Тому лікар наказував Янчові ретельно досліджувати вмістиме кожного принесеного клунку чи торби. Дядько Степан не смів відлучатися та зустрічав кожного гостя на воротах, дбайливо замикаючи їх після відвідин на важку колодицю, щоб «і муха не пролетіла…» Помітивши мене на подвір’ї, Дмитро Михайлович сказав:

– Даро, я гадаю вам варто сьогодні навідатись у село…

Я здивовано підвела очі – здалося, що він підслухав мою розмову з Любашею.

– Це доцільно з двох причин, – продовжував лікар, начебто й не помітивши мого здивування. – По-перше, матимете змогу помилуватись на святкове різдвяне дійство (а я впевнений, що такого ви ще не бачили). А по-друге, поштарка з району залишила вам у селі бандерольку з міста. Хтось вирішив привітати вас зі святом. До того ж вас чекає лист, адресований на «Притулок». Проте поштарка суворо попередила, аби віддати виключно до рук «керівництва». А оскільки все керівництво – то ми з вами, і враховуючи, що форпост залишити сьогодні я не в змозі, от і виручайте…

Дмитро Михайлович хитренько дивився на мене – він добре знав, як мені хочеться насправді в село, а пошта – то так, для «замилювання ока», адже її можна забрати будь-коли… Єдине, що мене здивувало – це бандеролька, адже окрім кількох людей ніхто й гадки не мав про моє місцезнаходження.

– А як же недільні візитери? Невже ви не потребуватимете моєї допомоги тут, у «Притулку»? – а сама ледь не підстрибувала від задоволення і бажання бодай ненадовго дременути!

– З візитерами самі порадимо… Окрім всього я – ваш боржник, – пригадався отой від’їзд до міста у день осоружних відвідин Хелени. – Мітя вас супроводить, я його вже попередив, – і Дмитро Михайлович, украй задоволений собою, почимчикував до їдальні, аби роздати наступні настанови бабі Гальці та Анці щодо прийому недільних гостей. А я помчала на всіх парах до свого помешкання збиратися, аби якнайшвидше чкурнути до Оксани.

* * *

– Христос народився… – Славімо його… – А чи мож у вашій хижі заколядувати?! І Мітя глибоким грудним голосом заводив колядку:

… Коли ясна звізда В небі засвітила Тоді пречиста Марія Сина породила…

А за ним дзвінким розголоссям дитячої доморощеної акапели, переодягненої до невпізнання, котру ми надибали шляхом і прихопили з собою, переростало у потужний хор:

Як го породила, Так йому співала – Чучай-бело, Сине Божий, Бо я би вже спала…

Оксана стояла на порозі всміхнена і урочиста, придивляючись до дітей, бо ж і її Іванко десь завіявся, переодягнений, з такими жовторотими, як сам, колядниками.

А колядка тим часом лунко розносилась довкола, сягаючи неба, аби там, угорі, її почули, а сусідські хати завмирали в шанобливому слуханні, чекаючи, що от-от та колядка лунатиме й у них на порозі.

Не спи, мамко, не спи Хоч одну годину, Поки я тобі принесу Із раю перину…

«Вінчуємо-вінчуємо, не перестанемо, допоки щось не дістанемо!». І по дерев’яних дошках долівки щедро сипонуло жменями житнього зерна, наче й справді гаразди нового року залежатимуть від завзяття посівальників. А оте перебране бісеня, що, як дві краплі води, схоже на Оксаниного малого, сміючись, простягувало роззявлену торбу, в котрій вже дзенькали грошенята та перекочувались гостинці, наколядовані по сусідах. І Оксана докладала туди яблук і горіхів, і цукерок, і всякої всячини, та ще й сипала кожному окремо жменями мідяки по кишенях, бо ж діти старалися, та й окрім всього всі свої – як не рідня, то сусідські, і негоже відпускати їх з порожніми руками, знаючи, з яким нетерпінням чекають вони щороку на оті колядки. Вдоволена наколядованим юрба вже тягнулась вервечкою далі, до наступної хати. Я невпинно цокала фотоапаратом, який завбачливо повісила на шию, лаштуючись до відвідин і намагаючись не проминути жодної важливої миті усього дійства. Розпашіла від задоволення господиня гостинно покликала нас до столу.

– йой, як дубрі, Мітю, же сьте прийшли, най Дарина увидить, што то такоє сільські коляди, бо у вароші так не колядувуть, ге?

– Прошу за стіл…

Я лишень зараз помітила, яка Оксана гарна, адже тоді, коли ми познайомились, вона похапцем відірвавшись від роботи не встигла навіть як слід зачесатись і привести себе до ладу. А тепер, причепурившись до свята, вона виглядала свіжо, мов мальви, висаджені попід її вікнами, що рясно квітнуть у кінці літа, і я не могла відвести від неї погляду. Виразність карих ледь розкосих очей підкреслювалась вигнутою шнурівочкою чорних, як смола, брів, а пишне волосся, заховане тоді під хустку, спадало по плечах, мов у незаміжньої молодиці, котра хоче приворожити всіх легінів у околиці. І їй це таки вдалося – може, не всіх, але одного приворожила до віку – свого чоловіка Василя, що не зводив з неї очей, прикипаючи поглядом, мов до ікони. Я бачила його вперше, адже того разу йому було не до знайомства, коли через знавіснілого бичка він не встиг навіть зі мною як слід привітатись. А тепер, познайомившись ближче та перехопивши мій захоплений погляд на дружину, він позиркував то на мене, то на Оксану і, відверто пишаючись, приговорював:

– Но видите, яку жону парадну маву? У вароши таких ниє… Цвіте ге ружа… Даром же у селі біля худоби тота краса гине…

Мені пригадалися чомусь слова Дмитра Михайловича про недовговічність гірської вроди, і я подумала, що саме Оксанина краса буде вічною, адже вона підкріплена мудрістю, терпінням і щирістю, що надає навіть грубуватим суворим рисам сільських облич витонченого благородства. Принаймні, якби мене запитали через сто років: «Якими в твоїй уяві змальовуються справжні гуцулки?», я би, не роздумовуючи, відповіла: «Такими, як Оксана…»

* * *

– Що, Оксаночко, нового у селі, як зиму зимуєте? – мені хотілося дізнатися, чим наповнюються монотонні сільські будні, що надає сили цим людям виживати, любити, радіти, бути, врешті-решт, щасливими… Вона могла б стати моєю приятелькою, якби ми мали змогу бачитися частіше, проте я добре розуміла, що сільським жінкам не до приятельства за прірвою роботи, яку їм доводиться виконувати щодня…

– Що туй, Дариночко, може бути нового?.. Не годнісьме тепла дочекати, – щебетала, розливаючи у склянки узвар і по-змовницьки підморгуючи, – а може, краплю чогось міцнішого?

Я зиркнула на Мітю, знаючи, що у його присутності не можна, але він миттєво розрядив ситуацію:

– Ви собі перехиліть по погарчику, аби Василеві підтримати товариство, а я своє уже випив, – і вже за мить на столі червоніла карафка густого, як кров, вина.

– Ану лем опробіруйте[59], нигдасьте[60] такого доброго не пили… То ге нектар… Сам робивім, – Василь розливав терпку рідину, пишаючись продуктом власного виробництва.

– його не мож пити погарами[61], лем язик мачати, смакувучи. Виноград у нас родить скупо, та й пізно – самі розумієте, же клімат суворий. Айбо што з того, же дрібний, кидь вун солодкий, ге мед…

І ми підносили перед собою оті маленькі, мов іграшкові, чарочки, милуючись пурпуровим відблиском, ніби виконували священне обрядове дійство:

– Христос народився!!! – Славімо його…

* * *

… Сиділи довго і гомоніли про все на світі… Приходили родичі, так само колядуючи, сідали до столу, невдовзі йшли і на зміну їм приходили інші. Дім гудів, наче вулик. Обговорювали за столом новини, яких за останній час було чимало, і я, намагаючись збагнути про що йдеться, зацікавлено прислухалася і дедалі більше дивувалася.

З’ясувалося, що напередодні, наче грім серед ясного неба, навідалася до села комісія, ко– тра підписала акт про проведення газопроводу, що вкрай здивувало горян. Звісно, оте нікому не снилося, адже торік у сусідньому селі трубу заглушили, давши тим самим зрозуміти, що розраховувати на Божу ласку чи районний бюджет марно. Дивувалися всі.

– Я так собі думаю, – глибокодумно говорив розчервонілий від вина Василь, – же той газ тягнутимуть навесні не для нас, сірих, а для того крутія, що викупив наші сотки… І то є логічно: кидь вун викупив землю, то захоче собі тамки віллу вгатити. А як на віллі без газу животіти? Нияк!!! От і випозірує[62], же кожний переслідує у життю лем персональний інтерес. Айбо дубрі, же і нам з того хосен буде, бо наші хижі попри путь проходять прямо до його соток, і коби не вун, то не відіти нам газу до кунця жівота…

– Зачекайте-но, – допитувалась я, – які-такі сотки у вас викупили?

– Андика приїздили у парадних анцуґах[63] і на дорогих моторах, та й звідалися по хижах, ци кось хоче землю, тоту, же по путьови до вашої дурки, продати. Ко був проти, той відмовив, а ми з Оксанов, та й іще пару сусідів на пропозицію пристали, бо там, на отшибі, лем тинґирицю[64] мож садити, та й ту худоба витопче… А нам доста і тої землі, же біля хижі маєме, ледве беруєме[65] поаршовати та засіяти, благо, Мітя поможе… А тепер навесні за вторговані гроші й хижу перекриєме наново, і стодолу нову заонанджиме[66], – Василь, задоволений гешефтом, мугикнув. – А як ся у крутелика зачне стройка, то півсела пуйде тамки робити. Ліпше дома, коло жони та дітей хлопам копійку вибивати, аніж по світах ся волочити – анди, як Любин чи Одарчин, же по Чехіях собі ноги позтирали. А таких, як вони, півсела… Ліпше вже на свого капіталіста пахати, аніж на чужого. А то шо нарід богує[67], же «екологічно чиста зона нарушиться» і всякоє другоє, – то всьо лупина, і треба менше слухати… Народ у нас темний, і чужі гроші кождому жеб[68] муляють… Як на муй хлопський розум, най богувуть, а иншаким способом сюди нигда цивілізація не ступить…

Я, почувши про цивілізацію, мимоволі всміхнулася: хтось тягнеться до неї, а хтось навпаки… Але те, що у горян буде газ, мене тішило…

Коли ми нарешті підвелися з-за столу, Оксана спохопилася:

– йой, ледь не забула! – дістала з верхньої полиці шафи лист і невеличкий клуночок, дбайливо обмотаний мотузкою і заліплений бурими потрісканими штампами. – З вароша привезли. Се вам, Дарочко, персонально, а листа поштарка просила дохтору до рук передати…

Я, подякувавши, заховала лист до кишені, клуночок – за пазуху і вийшла у морозяну ніч. Господарі, накинувши на плечі кацабайки, вийшли нас проводжати аж за ворота.

– Приходьте, Даро, на Бабин вечір. Увидите, як буде весело…

– Бабин вечір? – мені стало смішно. – Вечір з бабами?

– То ся так у нас кличе старий новий рік. Тогди ся ворожить, і кожда невидана дівка годна си легіня наворожити, котрого лем собі захоче…

– Одного я вже собі приворожила, – весело відповіла я, – та й того у місті залишила, а іншого не хочу… А за запрошення щиро вдячна…

* * *

… Коли ми вийшли з Мітьою на шлях, вже зовсім стемніло. Затягнутий скоринкою рапатий сніг хрумтів під ногами, як вівсяне печиво на зубах, а з кожного віконечка мерехтливими світлячками глипали ялинкові вогники. Хати стали наче вдвічі нижчі під низько насунутими на очі-шибки сніговими шапками. Десь озивалися зледащілі від святочного переїдання пси, а де-не-де доносилися співи – народ не вгавав, славлячи Різдво колядами. І здавалося мені все напрочуд світлим та чистим, наче й справді та коляда, як і церковний дзвін, мала чудодійну силу, очищаючи душу.

* * *

«Притулок» зустрічав нас тривожною тишею. Був пізній час, і це не мало б дивувати. Проте відчувалося в тій тиші щось зловісне. Де й дівся святковий настрій…

Ми з Мітьою переглянулись і, не домовляючись, звернули до сторожки. Там було порожньо і зимно – у грубці сиротливо дотлівало останнє древко, що на Пішту-бачія аж ніяк не було схоже. Прикуті ланцами до будки Рижка та Лишка безпомічно підскавулювали, нагадуючи про своє право бути вільними бодай у нічний проміжок доби. Прив’язані ще зранку задля безпеки відвідувачів, вони розгублено мотляли головами на всі боки, намагаючись з’ясувати, чим спричинене обридле ув’язнення.

Тривога зростала, і ми, збиті з пантелику несподіваними змінами, ледь не бігцем подались до лікувального корпусу: бодай хтось здатен розтовкмачити, що, до біса, трапилось?

Дядька Степана ми знайшли в амбулаторній у товаристві Любаші та Дмитра Михайловича. Сторож був незвично блідим і мав забинтовану ногу.

– Без несподіванок у святковий день не обійшлося? – запитала я у присутніх

– Пошкоджена гомілка, – коротко відрапортував лікар.

Любаша, котрій конче необхідно було виплеснути наболіле, ледь втримувалась, проте розуміла, що перше слово за лікарем.

– Отаке то, Даро… Варто вам, нашому янголу-охоронцю, покинути ненадовго «Притулок», як все шкереберть…

– Тото нич, жити буду, тілько би біди на світі, – заспокоював Пішта-бачі, проте по всьому видно, біль у пошкодженій нозі неабияк дошкуляв.

– Не догледіли таки… І це попри найсуворіший контроль…

Любашу наче прорвало:

– Бо я одразу казала – нема чого до «янгольських» пускати будь-кого, байдуже, що свято… Ви пригадайте, що було торік, коли ми за Георгієм півночі селом носилися… На своїх же помилках навчитися не можемо… Виходить, що його дружочки розумніші за нас, хоч і алкаші… То ж треба було до такого додуматись – заховати півлітру у паляниці!!! Та ще й у пластмасовій тарі – щоб підозріло не важила!!! Фантастика!!! Добре, що вчасно спіймали, інакше лущив би вже шибки селом, як оте насіння, «вінчуючи» людям гараздів у новому році… Ех, руки би пообламувати собутильникам, – розгнівана нянечка трясла у повітрі зморщеним кулачком уявному ворогу… – Благо, Янко у нас спритний: не встиг Георгій на Степана навалитися, як вже був скручений у бублик, а інакше пошкодженою ногою не обійшлося би…

– Безперечно, ви праві, – втрутився нарешті Дмитро Михайлович. – Проте ми не маємо юридичного права забороняти відвідини. Це протизаконно.

– А споювати підпільно пацієнтів, значить, законно… Нічого, ви ще побачите, до чого призведе ота лояльність і демократія…

* * *

Отож, з’ясувалося, що під час нашої з Мітьою відсутності трапилось чимало подій. Зокрема, отой набундючений чолов’яга, від якого застерігали у свій час Мітя і Янко, зустрічаючи недільного відвідувача, примудрився хильнути і хотів утекти до села.

Добре, що Янко виявився спритнішим і наздогнав Георгія саме в ту мить, коли дядько Степан, ставши на заваді втікачу, полетів шкереберть від потужного удару по нозі, та так стрімко, що навіть не збагнув одразу, що має ту ногу вже зламану. І вже лишень коли намагався підвестися, аби допомогти охоронцю приборкати Георгія, зойкнувши від різкого болю, зрозумів, що на ногу йому не стати. На щастя, тут же прибіг Дмитро Михайлович, і разом з кількома пацієнтами з реабілітаційного доставили Пішту-бачія до амбулаторної. Георгій же зв’язаний і геть здичавілий від алкоголю та неочікуваного опору, ревучи та впираючись, мов скажений бичок на шляху до бійні, був вчергове прив’язаний невідомо на скільки днів до власного ліжка.

Я мимохідь пригадала його діагноз, зазначений в амбулаторній карті: «Дисфорійна депресія. Наявність в емоційній сфері виявленої дисфорії… Злобливість, хмурість, дратівливість, почуття неприязні до оточуючих…» Ось чому чоловіки так настирливо оберігали мене від контакту з ним!!!

Проте були і втішні новини, що емоційно перекривали неприємний інцидент, і Любаша не могла втриматись, аби негайно ними не поділитися:

– Сьогодні у нас, Даринко, справжній день дивацтв… Шкода, що вас не було при тому всьому карнавалі… Ви лишень собі уявіть, що наша

Хелена приймала гостей – вперше за весь час без дикої агресії вона зустріла матір із донькою!!! Якби ви бачили, як дитина плакала, покидаючи «Притулок», і щоразу оглядалася на маму, котра, зціпивши зуби, стояла проводжаючи їх, жодним образливим словом не зачепивши дівчинку. Ми були вражені… Невже з її діагнозом можливо вилікуватись?! Адже вона здавалась безнадійною!!! А може, це якийсь черговий трюк, розрахований на те, аби послабити нашу увагу до неї?! Але ж хіба здатні люди з таким діагнозом до послідовного планування будь-яких дій?! Фантастика! А ви сполошилися Георгієвою витівкою!!! Що там Георгій у порівнянні з тим, що коїться!!!

Я вражено глипала на Дмитра Михайловича – що він скаже на це все? Лікар, вчергове осмис– люючи плин останніх подій, остерігався робити категоричні висновки:

– В медицині припускаються окремі випадки тимчасового приглушення агресії у хворих… Проте сприймати цей факт як крок до цілковитого одужання було б надто сміливо, а ще й у Хелениному стані… Безперечно, у її свідомості відбуваються певні зміни, проте аби дати їм аналіз з наукової точки зору, потрібно чимало часу… За роки моєї практики я не зустрів жодного пацієнта з подібним діагнозом, котрого насмілився б назвати цілком здоровим…

– Але ж це справжня революція в психіатрії!!! Феномен!!! – я дивувалася його спокою.

– Про феномен говорити зарано. Побачимо… Можливо, це затишшя перед бурею… Після стану апатичного спокою зазвичай наступає фаза підвищеного збудження, і це насторожує… Втім, не мені вам пояснювати…

Дмитро Михайлович був малослівним – напружений день дався взнаки.

– Вам спочити треба, – співчутливо казала Любаша і, жартівливо підморгнувши дядькові Степану, додала, – постраждалий сьогодні залишиться зі мною, в амбулаторній. Він надто слабкий, аби залишитися напризволяще у студеній сторожці. Егеж?

Пішта-бачі попри біль у нозі розсміявся:

– То треба було аж ногу вломити, оби заслужити ніч з Любов’ю!!!

– От старий пройдоха, – зашарілася нянечка. – Палець вам до рота не клади, бо відкусите!!!

– Гаразд, – Дмитро Михайлович змучено підвівся, – нехай Степан залишається тут. Все ж не на самоті і в надійних руках… Сподіваюсь, що жодних пригод вже сьогодні не буде…

Попрощавшись з усіма, ми вийшли на подвір’я. Місяць так само, як у селі, широко всміхався, а може мені просто здавалося. Принаймні, я чітко розрізняла риси його налитого рум’янцем обличчя: око, ніс, розтягнуті у посмішці вуста… Трохи скособочено, бо ж другого ока не було видно, але він явно зиркав на нас, і я мимоволі йому підморгнула. Помітивши це, лікар розсміявся:

– Заграєте з небесними силами? Чи підлещуєтесь напередодні Бабиного вечора, аби вас злі духи не чіпали?

– А-а-а, і ви про народні традиції знаєте! А мені сьогодні Оксана розповіла про місцевий звичай ворожити на старий новий рік. Я здивувалася, адже у місті ніхто про таке не чув… Втім, хай не ображаються місцеві, та я щось не дуже вірю у бабські забобони…

– Хто його знає, де забобони, а де людська мудрість, – Дмитро Михайлович зупинився біля дверей у своє помешкання і уважно обдивлявся територію, пересвідчуючись, що довкола панує спокій, який цієї ночі дядькові Степану оберігати не доведеться… Навколо бриніла тиша, і наші голоси, здавалось, краять змерзле повітря на шматки, відлунюючи у найдальшому кутку «Притулку». Навіть Рижка та Лишка задрімали, змирившись зі своєю сиротинською долею. Впевнившись, що довкола все спить, лікар врешті трохи заспокоївся:

– Розкажіть-но краще, Даро, як люди у селі Різдво зустрічали? Чи навчилися ви гуцульським колядам?

– Ой, я зовсім забула!!! – і витягнувши з кишені хутряної кацабайки маленьку карафку з вином, що в останню хвилину дав мені Оксанин Василь («передасте Дмитру Михайловичу разом з вітанням, і не забудьте сказати, що сам робив, продукт домашній»), передала її лікареві. – Це було найкраще Різдво у моєму житті. Мені здавалося, що всі люди навколо – то одна велика родина… Багатьох я бачила вперше, проте вони володіють дивовижною властивістю ставати рідними відразу, щойно опиняються за спільним столом, начебто ми зналися до цього безліч років. Я вперше впродовж тривалого часу осягнула справжню родинну єдність, і, зізнаюся щиро, це неперевершене відчуття… А ще, ось – Оксана передала, – і я простягнула Дмитру Михайловичу лист. – Може, зайдімо до мене – не читати ж вам його на морозі?..

* * *

І позбивавши з черевиків сніг, ми за хвильку ґаздували у моїй затишній оселі.

Бандеролька виявилась від Гоші… А я вже подумала, що він про мене забув. Кудлатий ро– жевий ведмедик притискав лапкою до грудей листівку з вітанням. Тепло розтікалося тілом – милий Гоша!!! Він дякував мені за те, що Макс повернув його на роботу!!! Та ж я і слова не промовила Максові про це – не наважилась… Отже, той вдався до «важкої артилерії», аби повернути мене додому. Як кажуть, вода й камінь точить.

Я поклала іграшку на ліжко і взялася розпалювати грубку (наука Пішти-бачія не пропала даремно), а Дмитро Михайлович прикипів до листа, привезеного з міста.

Спостерігаючи за лікаревими очима, що бігали рядочками, опускаючись дедалі нижче, аж до кінця сторінки, де та майоріла кривулястими чиновницькими підписами, я зрозуміла: негаразди, котрими супроводжувалось притульчанське Різдво, не скінчилися.

Те, про що ми намагались не думати останнім часом, нагадало про себе. Незабаром делегація на чолі зі спадкоємцем Шенборнського роду планує візит з метою назначити термін початку реставрації графського маєтку. Подальша доля притульчан не хвилювала закордонного гостя. Цим переймалося крайове керівництво, прийнявши холоднокровне рішення – розформувати!!!

Дмитро Михайлович мовчав. Бракувало слів… Здавалось, розпач ось-ось вихлюпнеться через вінця. Де й дівся святковий настрій. Я, розгублено притулившись на окрайчику ослінчика, вичікувала, що скаже лікар… Мовчанка затягувалась… Як на один день, подій було занадто, навіть враховуючи нашу загартовану багаточисельними перипетіями витривалість.

Дмитро Михайлович простягнув мені пачку з цигарками, мовчки запалив одну тут же, не виходячи з кімнати, і грузно, наче на його згорблені плечі ліг непомірно важкий тягар, підвівся:

– Пізно вже, Даро… Давайте обговоримо все завтра…

* * *

– Чудово!!! Чудово!!! Все складається якнай– краще!!! – Броніслав Всеволодович уперше з того дня, як Естер забрали до лікарні, по-справжньому ожив. У рідкісних виплесках емоційного збудження, здебільшого прихованих, він ставав схожим на молодого півня, що, підстрибуючи, надавав собі величності. Зазвичай врівноважений і поміркований, нині він аж світився від задоволення, повернувшись з мандрівки в «глибинку». – Ти розумієш, Максе, що ми фактично за безцінь відхопили ласий шматок землі, що за розташуванням та станом екології мав би вважатися заповідником… Неторканий ліс, гірські стрімкі потоки, ніякої тобі промисловості і шкідливих викидів виробництва… Це ж справжній рай!!! Гадаю, ми не обмежимося купленими під будівництво клініки сотками… Як матимемо більше часу, вже по виборах, треба буде ретельно прочесати всю місцевість… Впевнений, що не один ласий шматок неторканої природи очікує там рук господаря… Затишний мотельчик, мисливські угіддя, форель у гірському потічку, гуцульський банош із бринзою на вечерю… Що може бути кращим для заміської резиденції?..

Макс не поділяв піднесений настрій компаньйона… Напередодні відвідин «Притулку» їм і справді довелось «прочесати» все довкілля у пошуках придатної для будівництва території, і проводити виснажливі переговори з місцевими мешканцями щодо придбання тих земель. Адже всі узбіччя вздовж дороги були поділені на городи, і важко було втовкмачити аборигенам перевагу грошового еквівалента над малородючим городиком, віддаленим від села, де окрім пізньої картоплі та кукурудзи нічого спокон віків не росло.

Звісно, переконання у грошових привілегіях над сотками потребувало чимало зусиль. Зрозумілим було й те, що більшість селян виявилися незламними – заліплені банківськими смужками купки зелених здавалися їм непереконливими у порівнянні з правом на власність на шматок поля… Та знайшлись і такі, що радо погодились: здебільшого молодші, кров котрих не прикипала ревносно, аж до фанатизму, до наділеної сільрадою, а пізніше приватизованої ділянки. Взяли завдатки, підписали попередній договір… Здавалось, справа вирішена… Залишались формальності…

Без сумніву, вони відхопили добрий куш… Проте у Макса було неспокійно на душі. Відчуття того, що все робиться за спиною дружини, тривожило його. Спочатку, коли крихке перемир’я з Дарою було встановлено, він хотів їй розповісти про вдале придбання… Та щось втримало…

Макс мовчки видобув з папки свіжі світлини і подав Броніславу Всеволодовичу:

– Ось… Тут всі працівники богадільні, як ви іменуєте «Притулок». Документально, так би мовити, засвідчено акт подяки за гуманітарну допомогу, надану майбутнім кандидатом на посаду міського голови…

– Чудово… Чудово… – не вгавав Броніслав Всеволодович, ретельно розглядаючи фотографії і потираючи від задоволення руки… – А тут ти з дружиною попід ручку… Чудово… Сімейна ідилія і родинна благодійна акція… Тепер комар носа не підточить, і жодних сумнівів щодо гуманності й добропорядності майбутнього мера… Нарешті я бачу колишнього Макса, ділового й впевненого у собі, а не похнюпленого й розчавленого сімейни– ми перипетіями невдаху, – досвідчений стратег бадьоро поплескав Макса по плечі. – Так тримати, вояче… Занеси світлини до друкарні, нехай професійно попрацюють з фотошопом, аби все виглядало бездоганно на шпальтах газет. А далі – до рекламного агентства. Необхідно буде замовити великі рекламні плакати і підготувати відповідний слоган… Утім, вони самі знають, що їм треба робити – не вчора народжені… Ага… Ще одне… Зв’яжися з найкращим архітектором міста, і поки готуватимуть папери по придбанню землі, паралельно проводитиметься робота над проектом… Варто було б порадитись з завідуючим клініки, де знаходиться Естер. Хто, як не він, грамотно підкаже, які саме відділення має мати певний медичний заклад, практичність їхнього розташування, раціональність розміщення тих чи інших допоміжних будівель… Словом, дерзай… Заодно і доньку мою відвідаєш… Вона кілька разів про тебе запитувала… А далі плануватимемо візит до Миколи Антоновича… Вже з конкретними, так би мовити, пропозиціями і планами… Гадаю, він буде задоволений і підтримає наш задум… Щасти тобі, – Броніслав Всеволодович міцно потиснув Максові руку, начебто у його короткому хворобливому тілі невідомо звідки з’явилася несподівана міць. Так завжди бувало, коли він відчував цілковиту впевненість у безпрограшності планів та дій. Він понад усе був зацікавлений у тому, аби у крісло мера сів ніхто інший, а саме Макс – його права рука і цілковита покірність всім його вказівкам…

* * *

– Ви усвідомлюєте, милий мій психотерапевте, що означає це рішення для людей, котрими ми опікуємося?!..

Наступного вечора ми з Дмитром Михайловичем всоте намагались проаналізувати складнощі, якими супроводжуватиметься розформування «Притулку».

– Для більшості наших пацієнтів «Притулок» є наразі єдиним прихистком на світі. І те, що ми зобов’язані будемо віддати їх невдовзі на поталу нашій «сердобольній» стандартній медицині, прирівнюється зраді… Чому це мало трапитись саме зараз, коли все начебто налагодилось в порівнянні з минулими роками?.. Так, ми частенько бідували, намагаючись розподілити вбогі субсидії на довший час, а наше притульчанське животіння часом нагадувало жалюгідний тест на виживання…

Я мовчала, а лікар, міряючи нервовими кроками кімнату, нагадував безпомічного звіра, що необачно потрапив у пастку, проте не розгубив власної сили та гідності навіть з усвідомленням близького кінця…

– Саме зараз, коли ми зуміли налагодити дотації, коли наші методи лікування стали давати разючі результати, врешті-врешт, коли Боженько подарував «Притулку» вас, Даро…

– То що буде з ними?.. – я махнула рукою у бік корпусів із відчаєм у голосі, наче готуючись почути вирок.

– Як що буде?.. «Янгольських» розформують по інших лікувальних закладах, не менш вбогих за наш, проте з набагато жорсткішими методами лікування… Змиріться з тим, що попри наші намагання виховати в них почуття власної повноцінності, для загалу вони залишаються звичайнісінькими хворими зі значними психічними вадами, місце котрим у банальній божевільні… Як є насправді, здогадуємось лишень ми з вами, Даро, та ще Любаша з Одаркою, та ще дядько Степан, та ще Янчо, адже вони приросли до «Притулку» тілом і душею… Проте нікого наші переконання не займають… За довгий час існування у замкнутому середовищі ми наче зрослися з вихованцями, ми стали одними з них… Як би дивно це не лунало, але ми стали часточкою, а може й основною складовою частиною їхнього життя. Ви можете собі бодай уявити отой психологічний надлом, який змушена подолати незабаром їхня незахищена вразлива свідомість? Вся наша багаторічна праця, всі спроби довести повноцінність цих людей попри певні психічні вади підуть нанівець… Крім нас вони нікому не потрібні, і саме в цьому полягає трагедія, Даро…

– А як інші?!! Як Мітя, Іван, Василь?.. Куди їм наразі?! Ви ж чудово розумієте, що їм не можна повертатися додому… А в декого того дому й не існує зовсім…

…Дмитро Михайлович, припинивши ходити по кімнаті, зупинився нарешті біля вікна і стояв у задумі, обхопивши голову руками. йому не вдавалося приховати відчай… Я тихенько підвелася зі стільця і, підійшовши впритул, прихилила голову до його спини. Він стояв нерухомо, начебто не відчувши близькості, і ми завмерли в усвідомленні власної безпомічності, злившись у довірливому доторку, думках і відчутті близької розлуки. Коли він повернувся, я помітила у його оці сльозу. І навіть зараз, коли та з’явилася вперше за багато років після смерті дружини, він не дозволив їй викотитися… У його погляді бриніла така надривна туга, що нею можна було оповити увесь світ. Я поклала долоню на його обличчя, наче могла змити ту журбу, мов нетривкий малюнок на піску, що вдається знищити одним подихом чи доторком. Він вагався мізерну мить і, не втримавшись, притиснув мене міцно-міцно до себе, наче ми бачились востаннє, наче ми опинились на ламкій ненадійній крижині, що не в змозі нас втримати поодинці, а тільки разом у той час, коли навколо вирує карколомна стихія і до кінця залишились лічені хвилини… Я втиснулася у його плече, наче у єдиний можливий прихисток, ніби там було бажане спасіння… Сам Богонько лишень знав, скільки часу ми простояли отак нерухомо… Я підшуковувала втішні слова, проте думки вперто відмовлялись чіплятися голови, і все, на що я спромоглася, цілком усвідомлюючи абсурдність реченого, це витиснути з себе сумнівне запевнення: «Нічого, ми ще поборемось…» Щоправда, як поборемось і з ким доведеться боротися, наразі було невідомо…

* * *

… Естер лежала на лікарняному ліжку бліда, мов полотно, зливаючись з простирадлом. У палаті окрім неї нікого не було – персональні апартаменти у певному закладі надавалися виключно за впливовою протекцією.

Попри створений затишок і комфорт кімната виглядала доволі дивно, нагадуючи дамську скарбничку для коштовностей, обшиту зсередини оксамитом. Лишень замість оксамиту Манюнина «скарбничка» була обтягнута задля безпеки м’якенькою бавовною з дрібним польовим візерунком… І якби не ця деталь, дівоче помешкання цілком скидалось би на простенький без вихилясів номер у недорогому провінційному готельчику.

– Максе, скажи хоч ти, як довго я перебуватиму у цій в’язниці? – вона розпочала розмову так, начебто вони щойно розлучилися і не встигли до кінця обговорити наболілу тему.

– Манюне, це не нам вирішувати, – Макс трохи розгубився від миттєвої атаки.

– Сподіваюсь, бодай ти не вважаєш мене божевільною? – Естер прудко підхопилася, пожвавившись, і всілася на ліжку.

Макс пригадав усі подробиці останньої зустрічі – її голе тіло, некеровані рухи, лякливий блиск у очах, істеричні нотки у голосі, агонію, – зважив відповідальність за кожне сказане слово і відповів:

– Звісно, ні. А що, хтось намагається тобі це довести?

Естер задоволено всміхнулася і поманила його пальчиком до себе:

– Підійди ближче, я тобі щось скажу на вушко, адже тут і стіни здатні підслуховувати…

Макс підійшов упритул до ліжка і нахилився над нею, довірливо підставляючи вухо. Та замість того, аби вислухати таємничу сповідь, відсахнувся. Естер боляче вхопила зубами кінчик вуха і при цьому розреготалася:

– Невже я насправді тобі огидна?.. Не розчулюй мене, Максе… Мені не можна хвилюватися… Лікар заборонив… От я зараз його покличу і скажу, що ти псуєш мені здавна нерви…

Це вже було занадто… Отже, вона добре пам’ятала все, що трапилось тоді в хатинці садівника… І могла зловживати своїми спогадами як завгодно, варто лишень чинити найменший опір її чуттєвим проявам… Пригадавши, як довелось йому у старій напівзруйнованій халабуді цілувати, втихомирюючи, її гострі оголені плечі, Макса охопила огида. Хтозна, кому з них повірив би Броніслав Всеволодович, дізнавшись тонкощі обставин, що спровокували психічний розлад, – йому, своєму компаньйону, від котрого з невідомих причин втекла світ за очі дружина, чи улюбленій доньці-одиначці, нехай неврівноваженій і надмірно збудливій, але попри все найріднішій

– Облиш, Манюне, навіщо це тобі? Ми ж були з тобою друзями… І залишимось друзями, що б там не було, – Макс намагався нічим не провокувати агресію і, сівши поруч на ліжко, приговорював заспокійливим голосом. Вухо палало вогнем. – Поглянь, що я тобі приніс, – Макс видобув із кишені мініатюрну картонну іконку – образчик Пресвятої Діви-Богородиці. – Дивися… Це роздавали на вході до Храму… Я ходив молитися за твоє здоров’я… У важкі хвилини ти можеш з нею розмовляти… – Макс вклав образок Манюні в руку, і вона з вдячністю затиснула кулачок.

Естер припинила огидно хихотіти і подивилася на нього цілком розважливим поглядом, що збило з пантелику ще більше:

– Максе, я пожартувала… Я хотіла перевірити, як насправді ти до мене ставишся… Це зви– чайнісіньке тестування… На довіру…

Макс був приголомшений. Він уже не вірив жодному її слову… Він не розрізняв, де правда, а де гра, і як наразі поводитись, теж не знав.

– То ти вирішила проводити наді мною досліди, Манюне?

– А що мені залишається робити, якщо з близьких людей у мене залишився тільки ти… Мама, навідуючись, постійно плаче… А тато невпинно перепитує, чого мені не вистачає і що мені привезти… Як йому пояснити, що мені не вистачає одного – любові?..

Увійшла медсестра. Тримаючи в руці наповнений рідиною шприц, ввічливо звернулася до Макса: – Вибачте, але настав час необхідних лікарняних процедур… Заходьте іншим разом… – Ось бачиш, як воно насправді? – очі Естер волали про допомогу. Проте вона цілком виважено, нічим не виказуючи болю, запитала: – Максе, ти повернув Дару додому? Макс, виходячи з палати, стрімко повернувся до неї – ніяка вона не божевільна!!! Вона була, є і залишатиметься йому другом!!!

– Ні, Манюне, але я впевнений, що незабаром вона сама повернеться…

… Знехтувавши ліфтом, Макс спускався сходами вниз, а Манюня не виходила з голови… йому стало цілком зрозуміло, що будівництво нової клініки набагато потрібніше Броніславу Всеволодовичу, ніж йому… Компаньйон готував респектабельний притулок для доньки…

* * *

Зранку я передусім помчала до амбулаторної довідатись, як себе почуває дядько Степан. Той зі сміхом приміряв роздобуті Любашею милиці:

– Лем побзерайте[69], мавім дві ноги, а тепер цілих чотири! І ко ми тепер повість[70], же у кожній біді не годно найти шось доброго?! Єдно недубрі, же ховзько вонка[71], та я ся бову сам по дворі лазити. Хіба Любов ня буде тримати, тоди другой діло. З нею я ся нич не бою, ге за муром! – кепкував, спостерігаючи, як по-дитячому наївно червоніє літня Любаша від його простяцьких жартів.

– Ви просто молодчина, Пішто-бачі, не губите почуття гумору навіть у скрутних ситуаціях. А що наш втікач? Приборкали в ньому звіра?

– Знову ричав до півночі і врешті, змучившись, заснув, – відповіла Любаша, збираючись додому: ось-ось мала підійти заміна.

– Маву до вас єдну просьбу, Даро, – звернувся до мене дядько Степан. – Ци не могли бисьте зайти до баби Гальки, оби тота покормила псів? Вни типерька під її опіков… Пак пуд вечір може годен буду вже сам їх посокотити, не нидіти ж мені туйки до віку, склавши руки, на шиї у бабів!

– Я вам зараз покажу бабів! – вдавано замахнулась на нього Любаша. – Ті, як ви кажете, баби ще ого-го! Цікаво, що би ви без нас робили?

Я, посміявшись зі старечої грайливої лайки, накинула кожушок і почимчикувала до їдальні з дорученням від Пішти-бачія.

* * *

Баби Гальки на кухні не було. Натомість там ґаздувала кульгава Анця. Я трохи знітилась, заставши її саму, адже жодного разу за весь час мого перебування в «Притулку» ми так і не заговорили одна до одної. Побачивши мене, вона відвернулась, вдаючи, що не помічає, і вдвічі завзятіше взялася до роботи, голосно грюкаючи баняками.

– Доброго ранку, Ганно. У мене доручення до Галини Василівни… Ти часом не знаєш, де її можна знайти?..

Анця не повернула до мене обличчя, проте навіть зі спини було помітно, як дрібно тремтять її плечі. Я замешкалась, розгубившись від дивного прийому, і вже хотіла йти, не діждавшись відповіді, та в останню мить матове яйцеподібне око люто заблищало у мій бік:

– Псів пішла кормити…

Я відсахнулася з несподіванки: її голос виявився ще відразливішим за погляд. Він не міг належати юному створінню – рипучий та хрипкий, нагадував шамкотіння беззубої баби, здатної лишень на те, аби бубоніти прокльони кожному услід. Він нагадував покрякування старої відьмачки, котра, перевтілившись у образ молодиці, гнівається на себе за те, що голос її видає. І не встигла я подякувати, як вона вже відвернулась і занурилась у роботу, наче мене не існувало у цьому світі.

Оговтавшись, я стиснула плечима, мовляв, дивачка та й годі, і рушила до виходу. І вже на порозі, взявшись за ручку дверей, за спиною несподівано вловила ледь чутний, проте цілком розбірливий шепіт, що більше скидався на зміїне шипіння, аніж на людську мову: «Курва…»

Я вклякла, намагаючись переконати себе, що оте причулося. Анця тим часом знімала з плити паруючий баняк, і вся її постать випромінювала байдужість.

Вийшовши з їдальні, я трохи постояла, аби прийти до тями, і несподіваний здогад проштрикнув свідомість. Зрозумілим і явним було одне: я безсумнівно знала, хто вчинив підпал мого помешкання, а також причину підпалу. Окрім всього, я мала пояснення неспокою, котрий вперто не покидав мене вчора увечері протягом розмови з

Дмитром Михайловичем. І ота мить безпорадності, що сплела нас воєдино у тісні обійми, безперечно мала свідка…

* * *

Ми з Дмитром Михайловичем вирішили нікому не розповідати про міський лист, допоки доля «Притулку» не буде остаточно вирішеною. Не хотілося сіяти паніку, навіть усвідомлюючи, що її не уникнути після відвідин графа, проте в наших силах було відтягнути проголошення неприємної звістки якнайдовше. Тому, зайнявши очікувальну позицію, ми послідовно і виважено виконували повсякденну працю і вдавали, що все тече звичним плином. Дмитро Михайлович засиджувався у своєму кабінеті, приводячи до ладу документацію, амбулаторні карти та безліч інших паперів, що накопичувались запилюженими кіпами на розхитаних полицях впродовж років. Рахунки, звіти, листування з адміністративними установами… Наразі це все складало своєрідну біографію «Притулку». І, перебираючи пожовклі аркушики, лікар крок за кроком намагався відновити у пам’яті всі події притульчанського життя, котрими супроводжувалась поява на світ того чи іншого документу.

Ось копії багаточисельних його прохань до керуючих установ про збільшення субсидій…

Ось звіти в Управління охорони здоров’я… Ось подяки спонсорам та благодійним організаціям за надану матеріальну допомогу… В окремій папочці – листування з родичами пацієнтів, тих, котрі мешкали далеко, і з різних причин не мали змоги навідувати близьку людину. В цій же папці і копії пошукових листів, за допомогою яких неодноразово намагалися знайти бодай якусь рідню притульчан… Серед останніх була і небіжчиця Маргіта, адже запити по місцю колишнього помешкання надсилалися лікарем неодноразово та безрезультатно. Так і поховали, не діждавшись жодної близької людини з дому… Прохання, випрошування, моління, настирливе бажання, аби бодай хтось звернув увагу на цих обездолених людей… Жодної подяки, вдячності, порозуміння… Звивисті, завуальовані викрутаси відписок, обцяцьковані розмаїттям установчих штампів: «На жаль, змушені Вам повідомити, що цьогорічний бюджет підтримки профілактично-лікувальних закладів вичерпано… Радимо заповнити заявку на наступний рік…» «…Змушені Вам повідомити, що в цьогорічну програму підтримки лікувальних закладів увійшли виключно онкологічні лікарні… Наше першочергове завдання – дарувати людям надію на життя, а не рятувати від психічних розладів…» «…Фонд дотацій медичних установ із сумом повідомляє, що…» «…Радимо Вам звернутись до приватних спонсорів про допомогу…»

І приватні спонсори важко, але знаходились, що й давало хитку можливість виживати… А що якби не вони – не такі, приміром, як Дарин Макс?! І лікар згадав, що Максу так і не була надіслана офіційна подяка за допомогу, завдяки якій «Притулок» отримав змогу існувати безбідно ледь не всю зиму. Дмитро Михайлович, відклавши папери, присунув до себе стареньку друкарську машинку і, струшуючи з неї пилюку, заходився друкувати вдячного листа: негоже, аби прояв доброчинності залишився без уваги… Нехай навіть той лист буде непотрібним Максу. Та й, напевно, це була остання благодійна акція, спрямована на виживання «Притулку»… Наступна вже не знадобиться…

* * *

Макс і Броніслав Всеволодович сиділи у кабінеті міського голови. Цього разу Макс поводився набагато впевненіше, неначе врешті-решт усвідомив відповідальність, що несуть за собою майбутні вибори. Перед мером на столі лежала папка з паперами, серед яких була офіційна подяка головного лікаря профілактично-лікувального закладу за благодійну діяльність, а також розроблений напередодні архітектурний план нової клініки, будівництво якої планувалося розпочати навесні.

– Це інша справа… Оце вже я розумію, – начепивши на ніс окуляри, Микола Антонович уважно вивчав креслення, щоразу звіряючись зі зносками на останньому аркуші, що пояснювали призначення того чи іншого корпусу.

– Гарну справу ви затіяли і корисну… – він був явно вдоволений. – Ви усвідомлюєте, як ця справа підніме ваш рейтинг серед виборців? Головне – довести її до кінця, адже здебільшого буває так, що претенденти на владу обіцяють гори-доли, аби завоювати симпатію та здобути голоси виборців, а щойно добираються до годівниці, тут же забувають про всі нещодавні обіцянки.

– Про це не може бути й мови, – запевнив Броніслав Всеволодович. – Окрім благодійних міркувань ми маємо особисту зацікавленість довести справу до кінця… Скажу більше… Незабаром ми матимемо змогу підготувати гарний дарунок представникам верхівки у столиці. Про це ще зарано говорити, але ми відшукали райський куточок, якого і в Швейцарії немає… Гектари незайманої землі, на які ще не зазіхнула цивілізація, пропадають без дбайливого господаря в якихось двох сотнях кілометрів від обласного центру, знаходячись у сумнівній власності темних неосвічених селян і частково сільради… Переоформити право власності за певну винагороду – справа неклопітка… Єдине, про що доведеться подбати – це налагодження пристойного шляхового сполучення. Все інше ми беремо на себе.

– Бачу, ви робите неабиякі успіхи… Незабаром я сам матиму безпосереднє відношення до посадової верхівки. Наказ про призначення в столицю вже очікує резолюції, – Микола Антонович недвозначно тицьнув пальцем угору до стелі, даючи зрозуміти, що десь там, у небесній канцелярії вирішується його майбутня доля. – Кожен сам собі обирає місце під сонцем… До речі, мені й там не завадило б мати поруч кілька надійних людей… А хто може бути надійнішим за земляків… Доброго і досвідченого економіста я би взяв невідкладно… Броніславе, може маєте на думці пристойну кандидатуру? – Микола Антонович склав докупи детально вивчені аркуші новоспеченого проекту і повернув Максові. – Але це має бути не просто юридично і економічно підкута людина… Це має бути акула, що в разі потреби перегризе горлянку, відстоюючи наші інтереси… Сподіваюсь, ви мене порозуміли…

– Так одразу нікого не можу запропонувати… Треба подумати, – Броніслав Всеволодович замислився, перебираючи у пам’яті можливих кандидатів.

І тут несподівано втрутився Макс:

– У мене є кандидатура, що стовідсотково вам підійде…

Броніслав Всеволодович здивовано підвів на компаньйона очі. А Макс, почувши про акулу, що здатна перегризти кожному горлянку, відразу подумав про Славку, котрої так чи інакше мав спекатися до повернення Дари. А чому б ні? Досвідченішого за неї економіста годі знайти, а про авантюристські здібності можна й змовчати…

– Якщо вам не заважатиме, що акула економіки та менеджменту виявиться модельної зовнішності, з приємним жіночим голосом і віком близько тридцяти…

– Ого!!! – Микола Антонович аж підвівся з власного розкішного крісла, схожого на трон. – Де ж таких розводять? – а сам, уявляючи насолоду від співпраці з описаним економістом, аж причмокував язиком.

– Як де?.. У офісі. Від закінчення інституту й дотепер ця «акула» вдосконалюється роками у мене на очах. І повірте, робить це настільки стрімко і впевнено, що за нею плаче велике майбутнє… Наразі пише дисертацію на якусь сучасну тему, пов’язану з маркетингом та менеджментом, і одночасно очолює весь менеджерський кістяк фірми. Нехай це буде моїм особистим подарунком для вас, – Макс бачив, що пропозиція зацікавила мера так, що ледь слина з рота не цяпала, і був неабияк задоволений власною винахідливістю.

– Давайте сюди свого менеджера над менеджерами і негайно, – Микола Антонович завівся не на жарт.

– Буде зроблено, – відрапортував вже на порозі Макс.

– Ну ти даєш, – не вгавав Броніслав Всеволодович, покидаючи будівлю мерії. – Отак запросто віддати свого найкращого працівника…

– Нехай росте, – Макс вдоволено потирав руки, – що їй тут, на периферії, робити?.. Ні стрімкого кар’єрного зросту, ні глобальних перспектив… А столиця – це саме те, що їй потрібно. Отам вже вона себе покаже, – Макс тиснув компаньйонові руку, провівши його до автівки і, не встигнувши як слід відійти, набирав Славчин номер мобільного, аби сповістити їй про нові захоплюючі перспективи…

* * *

Пішта-бачі напрочуд оптимістично сприйняв тимчасові перешкоди пересування. На третій день він вже доволі впевнено шкандибав територією «Притулку», опираючись на милиці, чи як він охрестив їх, дві додаткові лаби[72], без сторонньої допомоги і навіть примудрявся виконувати нескладну роботу. Перебравшись з амбулаторної назад у сторожку, він самостійно розпалював грубку, кормив Рижку та Лижку і вичищав стареньку заіржавілу рушницю, яку ще жодного разу не використав, захищаючи «Притулок». При цьому кепкував сам із себе:

– Но, типирь я – оправдовий гангстер, правда, старий і безногий, зате озброєний до зубів…

Однак і сам не був впевнений, чи ота рушниця вистрілить бодай раз, якби ненароком справа дійшла до справжнього захисту притульчанського спокою.

Про неприємну розмову з Анцьою я не розповіла нікому. Були хвилини, коли хотілося поділитися з кимось власними хвилюваннями, розповісти Любаші чи Пішті-бачію, що трапилось між мною та кухаркою… Проте, згадуючи про стан речей, що існував наразі у «Притулку», я розуміла беззмістовність будь-якого розслідування. Аби звіритись Дмитру Михайловичу, не могло бути й мови, адже він і без того ходив похмурий і стурбований, маючи на те вагомі причини. І ледь чутне гадяче шипіння, почуте з відьмацьких уст, осіло в мені німим тягарем, не даючи спокою.

* * *

Шквал подій, якими супроводжувались всі останні притульчанські дні, витіснив на задній план Хелену, котра також примудрилася внести тривогу у звичний плин подій.

Остання зустріч її з донькою сприймалась кожним по-різному: Любаша тішилась, як, власне, раділа кожному позитивному прояву поведінки пацієнтів, що, на її сільський розум, свідчило про крок до видужання. Янко так само оптимістично сприймав несподівану зміну Хелениного настрою – відтепер йому здавались безпечнішими наступні відвідини мами з донькою. Дядько Степан утримувався від коментарів, оскільки не міг зрозуміти причину несподіваної зміни. А Дмитро Михайлович сприймав все, що трапилось, з мовчазною насторогою: він не звик передчасно робити висновки… Мені ж нестерпно хотілося йти Хелені назустріч, аби в ній закріпився отой незвичний для неї стан спокою і нехай ілюзорної та хиткої, проте видимої рівноваги… І я наважилась її відвідати.

Одарка, заступивши на чергування, здивовано підвела на мене очі, почувши дивне прохання:

– Як до Хелени?! Ви ж ризикуєте!!!

Вона знала від Любаші про незвичне розгортання подій у день різдвяних відвідин. Проте аби впустити до Хелени отак запросто, без супроводу – це було занадто.

– Все буде добре, я знаю, що роблю, – заспокоювала я Одарку, що аж спітніла від напруження і хвилювання, не в змозі обрати правильне рішення.

– А Дмитро Михайлович про це знає? Ми ж не маємо права без спеціального дозволу…

– Все буде добре, – повторила я. – Янко стоятиме на сторожі за дверима… Я його покличу, як виникне потреба… Довіртесь мені як кваліфікованому спеціалісту.

Останні слова трохи заспокоїли нянечку, і після тривких вагань вона все ж таки супроводила мене до затягнутих дерматином дверей, вхід куди без супроводу був заборонений.

Янко, покликаний з цього приводу, спочатку скрутно похитав головою (мовляв, знову ви за своє), проте, звикнувши до моїх ризикованих вчинків, виструнчився у вичікувальній позиції під дверима, готовий у будь-яку мить до захисту.

Одарка, перехрестивши мене, голосно зітхнула («… не буде мені спокою на цім світі… Це на вашій, Дарино, відповідальності…»), коротко благословила: «З Богом»…

Хелена, схрестивши ноги на ліжку біля стіни, спостерігала крізь вікно за всім, що відбувається на подвір’ї. У її погляді та статурі панував спокій, який, здавалось, нічого не може зруйнувати. Втішившись і трохи набравшись хоробрості, я причинила за собою двері, остаточно відмежувавшись таким чином від будь-якого зовнішнього можливого втручання. Хелена не ворухнулась, хоч і почула, що хтось увійшов – я помітила це по тому, як легенько здригнулася потилиця, проте не повернулася у мій бік – їй було байдуже до світу та людей… Мені чомусь спало на думку, що вона могла б розважитись якоюсь примітивною, монотонною працею, котра би закріплювала у ній виваженість та спокій – вишиванням, приміром, чи в’язанням. Тоді її будні втратили б цілковиту одноманітність і набули певного змісту. Проте ідея ця безперечно була абсурдною – ніхто не наважиться довірити душевнохворій голку чи в’язальні спиці…

Михайлина виважено сопіла, дрімаючи поруч, не займаючи, втім, як і все інше, Хелени– ної уваги. Часом з її старечих легенів виривався смішний із присвистом звук, що через клекіт переходив у складну полігамну руладу, нагадуючикакофонію органних міхів, яких не торкалася рука майстра. Я навшпиньках пробралася повз неї і присіла на порожнє ліжко, що ще недавно належало Маргіті. Старі пружини зарипіли, проте Хелена погляду від вікна не відвела.

Отак ми і мовчали: вона – видивляючись щось крізь затягнуте памороззю вікно, а я – метикуючи, з чого розпочати розмову. Мовчанка затягувалась і нагадувала загадкову гру з невідомими правилами, де незрозуміло за яких умов здобувається перемога.

Хелена озвалася першою, і я здригнулася від несподіванки:

– Незабаром весна…

Мене наче вдарило струмом: спостерігаючи крізь вікно зимовий краєвид – туго сповиту білосніжним покривалом Соковицю, що вже й забулося, як колись вона була зеленою та буйною – Хелена думала про весну!!! І далі знов заціпеніла, наче ота думка випадково залетіла пташкою, що, відбившись від зграї, не знайшла дорогу у вирій, а тільки назад, додому…

– Я чула, до тебе приїжджали мама з донькою на Різдво…

Мовчанка… Притихла навіть Михайлина, перевернувшись на інший бік, ніби їй стало незручно за безглуздість гучної рулади…

– Твоя донька дуже схожа на тебе, Хелено… Вона наче твоя копія, дзеркальне відображення, твоє друге Я…

Я усвідомлювала небезпеку, торкаючись цієї теми, і з острахом очікувала реакції. Проте Хелена й далі мовчала.

– Вони тебе дуже люблять, Хелено, і ти вчинила правильно, не заподіявши їм зла… Це найрідніші тобі люди на землі, і ти це розумієш… Я пишаюся тобою…

– Годі!!! – вона стрімко відвернулася від шибки, і тільки зараз я помітила, що очі її сповнені сліз. – Годі вже, чуєте?!! – схопивши до рук подушку, припала до неї обличчям, наче та подушка могла відгородити від світу, ввібрати всю тугу і біль, яку той приніс за собою. І отак, не відриваючись, зіщулившись у захисний кокон, завмерла, лишень нервовими здриганням плечей видаючи свій стан… Я зрозуміла, що розмову на цьому припинено…

І вже виходячи з палати, мені спала на думку ризикована й несподівана пропозиція:

– Увечері, як завжди, збиратимемось громадою, аби вчитися стримувати відчуття самотності… Я зайду за тобою… Якщо ти не проти…

* * *

– Як ви могли відважитись на таке, Даро?!! – Дмитро Михайлович був вражений, отримавши звістку про самовільні відвідини Хелени та дізнавшись про моє відчайдушне рішення привести її до мешканців «реабілітаційного». – Я й без цього надав вам необмежені вповноваження, проте кожна необмеженість має мати певну межу!!! – він, гніваючись, завзято крутив ґудзик на лікарняному халаті і, врешті-решт, остаточно відкрутивши, кинув його у попільничку. – Мало того, що ви маєте необережність наражати на небезпеку себе, ви ще й наважились ризикувати іншими!!! І на підставі чого ви зробили висновок, що пацієнти «реабілітаційного» зважаться знаходитись у небезпечному товаристві? Чи, може, ви забули про всі недавні інциденти, якими супроводжувалось Хеленине перебування у «Притулку» і які були головним об’єктом спостереження чи не всіх притульчан?!!! Що б ви мені не казали, Даро, та я категорично проти!

– Ми зобов’язані дати їй шанс, – наполягала я на своєму, – саме зараз, коли у ній прокинулась іскорка до життя! Невже ви не розумієте, що не простягнувши руку допомоги в слушну мить, ми втратимо її назавжди, бо ж другої хвилини прозріння може й не настати!!!

– А ви пригадайте Василя. його стан так само здавався вам безнадійним, і дійшло до того, що всі змирилися з його німотою. А я була впевнена, що він заговорить! Та ще й як заговорив!!! І все завдяки чому? Завдяки тому, що ми зуміли створити йому середовище, сприятливе для спілкування! То чому ж ви остерігаєтесь подальших експериментів?!

– Ні! Ні! І ще раз ні!!! – лікар був незламним.

Дмитро Михайлович припинив міряти нервовими кроками замкнутий кабінетний простір і розгублено присів на стілець. Останній аргумент був переконливим, проте про повну капітуляцію говорити було зарано.

– Гаразд, у даному випадку я з вами згодний. Проте Василь попри психічний розлад не ніс жодної небезпеки оточуючим, на відміну від Хелени, котра в більшості випадків залишається непередбачуваною. І стан її тимчасового спокою не є прямим свідченням її шляху до одужання… До біса, Даро, ви ж чудово знаєте, що з її діагнозом це неймовірно!!!

– А як науковий експеримент? – я буравила лікаря допитливим поглядом, вдаючись до найдієвіших методів переконання, адже єдине, що могло вплинути на його непохитність, – це жага до глибинного вивчення пацієнтів, що, власне, споріднило нас з першого дня мого перебування у «Притулку». Я відчувала, що він поволі здає позиції, і настав час остаточно знищити останній сумнів. – До всього, Янко буде невідступно поруч. І при найменшому натяку на інцидент експеримент буде припинено. ймовірність ризику дорівнює нулю.

Дмитро Михайлович здався. І я вже розуміла, що перемога у цій війні на моєму боці. Неймовірними зусиллями білий прапор перемир’я було встановлено, та, не бажаючи остаточно змиритись із капітуляцією, лікар застеріг:

– Я не можу з вами більше сперечатися… Робіть як вважаєте за потрібне. Та враховуйте, що безпека «реабілітаційних» на вашій совісті. Я добровільно позбавляю себе найменшої відповідальності за все затіяне…

* * *

Увечері пацієнти «реабілітаційного», зібравшись у їдальні, були звично налаштовані на годинку відвертості. Очікували мене. Лікар, таки дотримуючись обіцянки про невтручання, зайняв незмінну позицію у кутку і мовчки спостерігав подальше розгортання подій.

Я тим часом відлучилась у «янгольський», не маючи навіть мізерного сподівання на те, що Хелена відгукнеться на незвичну пропозицію: її неприязнь до світу і відраза до спілкування були настільки відвертими, що мої надії й справді виглядали доволі безглуздими.

У «янгольському» панував спокій. Навіть Георгій, змирившись нарешті зі статусом тимчасового в’язня, притих. Янка повідомили заздалегідь про мою ризиковану ідею. Він очікував у амбулаторній. Одарка стурбовано переводила погляд з мене на Янка і не могла приховати тривогу:

– йой, Божечку муй ріднесенький, я не знаву, што тото буде!..

Проте без суперечки діставала з-під скляних дверцят на стіні ключ і йшла відчинити мені двері в палату. Янко мовчки піднявся услід за нами і застиг під дверима – його витримці можна було позаздрити.

– йой, лем побзерайте[73], туйки гостей маєме, – свіженька після тривалого денного сну Михайлина зустрічала мене з непідробною щирістю, втім, як і кожного відвідувача, вбачаючи в ньому особистого гостя. Личко її набуло рожевого відтінку і, незважаючи на літній вік, було схоже на підрум’янене яблуко.

– Маєте, Михайлино, гостей, та ще й званих, отже ведіть себе слухняно, аби гості на вас не сердилися, – зверталася я до неї, хоч всю мою увагу наразі заполонила Хелена.

– Та я шо… Я лем так… Я ся тішу кождому у Божой свято…

Хелена спостерігала за мною, проте напруження у тому погляді я не помітила. Вона заспокоїлась і виглядала цілком врівноваженою після ранкового надлому, і окрім всього, здавалось, чекала мене.

– Ну то що, підеш? Вже всі зібралися…

Хелена сиділа на ліжку, і я розуміла, що вона вагається. Як і те, що все наразі залежить від мене.

– Ходімо… Побачиш, тобі стане легше…

Вона не рухалась і не відповідала. Я, сприйнявши це як відмову, потиснула плечима:

– Твоя воля… Як забажаєш…

Мені було надзвичайно важко змиритися з власним фіаско, проте наполягати я не наважувалась. Без жодних переконань я рушила до дверей, втискаючи у груди власне серце, що стугоніло від жалю, і вже на порозі таки не втрималась – поглянула на неї, даруючи мить на роздуми. Ми зустрілися поглядами, як тоді, на притульчанському подвір’ї, коли неймовірними душевними зусиллями було вперше встановлено між нами безсловесний мир. Послуга за послугу. Довіра за довіру.

Хелена мовчки підвелася з ліжка, одягла стареньке плетене пальто і, накинувши каптур на голову, вийшла вслід за мною з палати…

* * *

– Сьогодні ми говоритимемо про цінність родини та родинних стосунків, – слухачі намагались сконцентрувати свою увагу на промові, проте це важко вдавалося – увага кожного проти волі була прикута до Хелени. Чоловіки дивилися на неї з цікавістю: незважаючи на неохайність, врода її була незаперечною і притягувала погляди. Жінки, зіщулившись, позиркували з острахом, переводячи погляд з неї на Янка, немовби пересвідчуючись у власній безпеці і готовності охоронця щомиті стати на захист.

Хелена присіла в кутку поруч із лікарем і, здавалось, не помічала отих поглядів, нагадуючи тінь, що випадково відбилась від свого власника ізаблукала поміж людьми. А я впевнено, немовби не помічаючи загального сум’яття, вела далі:

– Ми навчилися в «Притулку» взаємовідносинам, які називаємо довірливими та прирівнюємо до стосунків між членами однієї великої родини… Проте ми не можемо заперечувати те, що у кожного з нас, далеко чи близько, бажана чи небажана, існує своя, особиста родина.

Настане час, коли кожному з вас доведеться покинути «Притулок» та повернутися в лоно справжньої сім’ї. Ми зобов’язані невпинно про це пам’ятати і намагатись виправити помилки, зроблені у стосунках з близькими… Спробуйте подарувати їм шанс реабілітувати себе. Підіть їм назустріч, адже саме вони, а не ви, потребують невідкладної допомоги… Будьте вищими, і прихильнішими, мудрішими, адже вам під силу відродити чуйність, щирість та порозуміння у сім’ях… Наразі найгостріше здатен це збагнути той, у кого насправді нікого нема… Запитайте у Василя – що би він віддав за те, щоби повернути собі родину?.. Відповідь відома кожному з нас: «ВСЕ!!!» Тому цінуйте те, що маєте і чого так не вистачає декому з нас… Цінуйте тепер, а не тоді, коли вас спіткає справжнє лихо… Цінуйте, допоки є кого цінувати… І повірте, родина віддячить вам за це взаємністю…

… Говорили довго, ледь не до півночі – тема зачепила за живе. Про Хелену якось забулося: вона принишкла нерухомо в кутку, нічим не видаючи присутності. Заплющивши очі – чи від утоми, чи від надмірного напруження, вона, здавалось, задрімала, проте я була впевнена, що це не так. Насправді вона ловила кожне слово. І я переможно позиркувала на лікаря, впевнюючись дедалі більше у доцільності психологічного експерименту.

– Не вірю. Все одно не вірю, – сказав Дмитро Михайлович, щойно ми вийшли з їдальні. Хелена покірно, у супроводі Янка, пішла у напрямку до «янгольського». – Це абсурд. Прихована стихія…

Мені наразі було байдуже до його внутрішніх протиріч. Я була впевнена у тому, що Хеленина родина, уособлена у мамі та доньці, ніколи більше не відчує ненависті від рідної їм людини…

* * *

Приїхавши вранці у офіс, Макс застав Корнелію Володимирівну дуже схвильованю. Відсутнім був навіть запах звареної кави, яким супроводжувався зазвичай початок робочого дня.

– Ви чули? – секретарка зняла окуляри, і тільки тоді Макс помітив, що у неї почервонілі очі.

– Що трапилось? – Макс напружився, адже Корнелія Володимирівна як досвідчений секретар ніколи не виносила на загал приватні негаразди.

– Ви найперший, хто мав про це дізнатися… Донька Броніслава Всеволодовича кілька годин тому скоїла самогубство, – і тут жінка вже не втрималась – сльози потоком вирвалися назовні. Наче саме зараз, вимовивши вголос страшні слова, усвідомила по-справжньому глибінь трагедії… – Така молода ще, зовсім дитина…

– Як?!! – Макс не міг повірити у почуте. – Як таке могло трапитись?!! Там, де вона знаходилась, це неможливо!!!

Корнелія Володимирівна голосно схлипувала, не в змозі аналізувати можливість скоєного. Існував лишень незаперечний факт.

Макс прожогом вилетів з офісу. За кермом автівки його чекав Гоша, нещодавно повернений до колишніх обов’язків.

– Негайно в лікарню!

– В нардеп? – так охрестили привілейовану клініку, де знаходилась Естер, і Гоша хапав усе на льоту.

«Добре, що я його повернув на роботу, – майнуло у Макса в думках, а тим часом його автомобіль зі ввімкненою сиреною вже розтинав вулиці міста, нехтуючи семафорами та лайками переполошених водіїв. – Професійнішого за Гошу водія годі знайти».

– Стривайте!!! Ви куди?!! Без дозволу заборонено!!! – ошелешена медсестра розгубилася від нечуваного хамства, коли Макс промчав повз неї на вході.

– У нас – заклад закритого типу, – волала вона навздогін, та Макса вже й слід простив – за мить подолавши три поверхи сходів, він влетів у палату, де донедавна знаходилась Естер.

У палаті панувала тиша… Санітарка старанно вимітала з порожнього стерильного приміщення неіснуюче сміття, попередньо відчинивши навстіж двері для провітрювання – вікна там не було навмисно для повної безпеки. Ліжко було акуратно перестелене і гладенько заправлене… Поруч, на шухлядці, лежала копійчана картонна іконка, котру ледь вдалося видобути із затиснутого кулачка Естер… Ніхто не знав, звідки взялася та іконка, і у поспіху її забули, залишивши без уваги. Макс мовчки взяв образок і заховав у кишеню.

– В морг відвезли, – несподівано, наче сама до себе, сказала санітарка і, не розгинаючись, взяла до рук швабру… – Вийдіть… Без халата та змінного взуття не положено…

Лишень зараз він помітив бурі плями на підлозі, які та взялася завзято затирати.

– Як це трапилось? – Макс став у проході, і санітарка зрозуміла, що він не відчепиться.

– Як-як… То ж ще треба було до такого додуматись… Витягнути у душовій гачок для рушника… Я уявляю, скільки зусиль їй знадобилося, аби перепиляти отим кривим гачком жили…

Дріж пробігла Максовим тілом з голови до п’ят… Якою бажаною мала бути ота смерть, аби піти на таку муку…

Макс не чув, як гнівно кричала медсестра на вході, обурюючись порушенням всіх можливих правил. Він вийшов на вулицю, глянув на небо, ніби сподівався там побачити душеньку Естер… Глибоко вдихнув повітря, наче вперше відчув справжній його смак, і сів до Гоші в машину. Той, як завжди, все зрозумів без слів.

– Додому? – Гоша відчував господаря як надчутливий детектор, передбачивши, що в офісі Максові сьогодні робити нічого…

– Додому, – повторив за ним Макс, – лишень обережно і вимкни сирену… Поспішати вже нікуди… Та й береженого Бог береже…

* * *

…Попри Оксанине запрошення і цікавість до місцевих звичаїв, у Бабин вечір я вирішила залишитись у «Притулку». Усвідомлюючи час близької розлуки з усім, що мене оточує, хотілося увібрати в себе кожну мить, кожну подію, що відбувається поруч.

– Чом, Дарино, у село не йдете? Оксана на вас чекать, – перепитував дядько Степан, прудко стрибаючи на милицях по подвір’ю. – Молодиці там будуть ворожити, може, і вам даякого легіня наворожать, – і він, задоволений власною дотепністю, сміявся. – У нас легіні файні, моцні, не зрівняти з варошськими…

– Доста мені й одного легіня, Пішто-бачі, того, що вдома маю, – відповіла я йому, – та і його, як з’ясувалось, мені забагато… А ворожінням можемо побавитись із вами для сміху.

– йой, дітино, ворожіллє – то є зла штука, і боронь тебе, Боже, від цього, особливо зараз… Ти своє щастя і без ворожіллі знайдеш… А по всьому видко, уже знайшла… Тьху-тьху на тебе, аби не наврочити, – і дядько Степан хитро й загадково мружив око.

– Ніхто, Пішто-бачі, не знає, де на нього щастя чекає… Когось до кінця віку не надибає, а комусь – раз і неочікувано впаде, як манна з неба…

– Правду маєш, дівко, щастя – то не птиця, то така штука, же за хвіст не вхопиш… Кого и вибере – до того йде…

* * *

…Волога гнітюча кімната, в якій відразливо тхне цвіллю… Начебто знайома мені, проте майже порожня і наче чужа… Ні… Не моя… Величезними брудними клаптями по закутках звисає павутина, хилитаючись від пронизливого протягу… Звідки цей протяг?.. Адже в кімнаті – жодного вікна, ані дверей… Він пробирається попід ковдру аж до самих кісток, мов слизька огидна гадина, сповиваючи льодяним холодом серце, і годі зігрітися…

Я щільніше натягую на себе ковдру, ледь не на очі, і з подивом помічаю, що та ковдра так само зіткана з павутини, тому й не гріє… Розповзається у мене на очах на дрібні клаптики, і я ціпенію цілком гола, бо ж крім ліжка і ковдри-павутини в кімнаті більше нічого нема… Намагаюся збагнути, звідки протяг, аби вибратися назовні, бо здається, навіть там, серед зими, тепліше, і панічно усвідомлюю, що виходу нема, а відповідно виборсатись звідси годі… Шукаю очима лаз – нехай він буде розміром з вушко голки, та я зумію, зможу скрутитися, зменшитися, витягнутися до нитки, аби у нього втрапити… Марно… Навколо мокрі стіни, крізь які невідомо звідки просотується вода і вітер, і недбало, абияк виткане павутиння тріпоче на вітрі, і сіра безвихідь…

– Мамо, де я? – шепочу ледь чутно… – Мамо, чи я вже на тому світі? Я облизую сухі від протягу уста… Я нестерпно хочу пити і підводжуся з ліжка, аби повзти до стіни, облизати бодай гнилу вологу.

– Лежи, доню, лежи, не вставай, я принесу тобі напитися, – мама простягає мені горня, від якого так само тхне цвіллю, – то не біда, доню, не зважай, то відвар цілющий, він надасть тобі сили і вгамує спрагу, треба лишень випити до дна…

І я, втамовуючи відразу, жадібно п’ю, і тільки зробивши останній ковток і відірвавшись нарешті від бляшаного краю, бачу перед собою, що то насправді не мама, а наді мною схилилося спотворене ненавистю обличчя кульгавої Анці. Вона розкотисто регоче просто мені в обличчя, і лишень тепер я помічаю, що в неї бракує зубів, а замість них стирчать врізнобіч всього два звірячі відточені до гостроти леза-ікла, якими вона скрегоче над моєю головою:

– З чого ти взяла, що мама тобі допоможе, га?! Ти, шльондро остання, курво міська, мама твоя у гробі перевертається, спостерігаючи всі твої безчинства!!! Мало тобі одного хлопа, що на битому шляху тебе надибав, як суку, то ти вирішила втекти, аби ще одного звести?!! Не вдасться тобі цього зробити, чуєш, не вдасться!!! І пропади ти пропадом!!! – закружляла по кімнаті в шаленому танку – де й ділася кульгава незграбність, а з-під довгої широкої спідниці щоразу вигулькувало замість черевиків двійко козячих копитець:

– Кінець тобі, кінець, кінець, кінець!!! – приговорювала, цокаючи твердою кісткою об гнилу підлогу, і від копит у ній з’являлися трухляві діри. – Спатимеш тепер довічно, допоки не згниєш тут…

…Я знесилена, поволі втрачала свідомість. Замруживши втомлено очі, дивувалася сама собі – чому ж мені стало так все байдуже. І начебто вже не волого, і вітер непомітно вщух… І ковдри начебто не надто треба, а ні, то й павутина зігріє… Єдине всеохоплююче бажання – спати. Спати солодко і довго, і ніколи-ніколи не прокидатись… Лишень десь здалеку, наче з того світу, ледь чутно доносились рідні звуки старого улюбленого з дитинства блакитно-вінілового блюзу: «…Sorrу, bаbу, happу end…»

– Вдягніться, бо застудитеся…

* * *

Я прокинулась від несамовитого грюкання у двері… Оглянувши кімнату, пригадала страхітливий сон… Все стояло на звичних місцях, проте гнітючий осад зостався. Хтось ледь не виламував двері і я, остаточно прийшовши до тями, намагалась збагнути, кому належать голоси.

– Даро, вставайте, біда!!! – крик Дмитра Михайловича повернув мене до дійсності, і вже за мить я стояла на порозі, розкуйовджена і сонна, одягнувши на ноги свої вовняні шкарпетки:

– Що трапилось?!! Чому переполох?!!

Лікаря супроводжувала бліда, мов полотно, Любаша, Янко, що не міг вимовити й слова, і Мітя, єдиний з усіх, що намагався тверезо мислити:

Від сторожки шкандибав до нас на милицях збентежений дядько Степан. Неподалік, десь від лісу, з боку Соковиці, чутно було тужне підвивання псів – Рижка та Лижка були теж явно чимось налякані.

– Що відбувається? – повторила я запитання, накидуючи на плечі кацабайку і спостерігаючи, як кожен самостійно збирається з мужністю, аби оголосити щось важливе.

– Хелена… – спробувала розпочати Любаша, проте лікар перебив її на півслові.

– Наберіться мужності, Даро. Все, що мало статися, вже сталося. Наразі від нас вимагається витримка і виваженість… Хелена вчинила самогубство…

* * *

… Хелена не тільки вчинила самогубство. Хелена скоїла вбивство…

* * *

Похапцем одягнувшись, я поспішила вслід за всіми попід ліс. Позаду шкутильгав дядько Степан, намагаючись нас наздогнати. Рижка та Лижка лежали, зіщулившись, поруч з двома жіночими тілами і безупинно підвивали.

Хелена лежала, широко розкинувши руки, біла, як сніг, на тлі якого кров з перетятої жили здавалася палаючою ружею, поспіхом загубленою нетерплячим коханцем. Її волосся здавалося ще чорнішим на тлі білого снігу. Вона була прекрасною навіть у смерті, і ми, забувши про трагічність ситуації, мимоволі замилувались нею, як можна замилуватись вродливою жінкою. В іншій руці філігранно, по-панськи вирізьбленими пальцями Хелена стискала виблискуючий на сонці бездоганно відточений різачок – той самий, що зник у день ярмарку з Іванової майстерні і який нам так і не вдалося своєчасно відшукати.

Поруч, заціпенівши у судомній конвульсії, лежало тіло кульгавої Анці. Якось неприродно зіщулившись, як плавець, котрого несподівано вхопив корч, вона увіткнулася обличчям у сніг, наче соромилась глянути нам увічі. Неприродність пози свідчила про боротьбу, проте суперниця, виявилась дужчою. На її шиї чорніли синці від п’ястуків, що свідчило про насильницьку смерть. Янко підійшов ближче і з огидою торкнув тіло, аби повернути його на спину. Ми перелякано відсахнулися: обличчя, приховане зазвичай низько пов’язаною хусткою, відкрило всім страшну відразливість, ба, навіть потворність. Очі її були відкритими, проте в них не міг відобразитися жах останньої миті, оскільки зіниць не було – закотилися чи й справді їх не існувало. І лишень матовий слизоподібний білок безглуздо, наче належав гіпсовому зліпку, а не зрячій донедавна людині, вибульчився, наганяючи страх на кожного. Проте найгіршим було інше. У спотвореному останнім прокльоном відкритому роті, здавалось, немає зубів, або ж вони були надто дрібними, аби їх помітити. Натомість, рівномірно розмістившись по обидва боки рота, виразно виблискували два кутні-ікла – гострі, звірячі, точнісінько такі, які я бачила увісні. Брудними від землі пальцями Анця цупко стискала якісь корінці, не бажаючи загубити їх навіть по смерті. Її скрючені п’ястуки, чорні від глини, в’їлися у коріння так, ніби зрослися з ним навіки. Я відвернулася – мій сон у всіх страхітливих подробицях постав перед очима. Я поступово починала осмислювати все, що насправді трапилось.

Дядько Степан зігнувся над тілом, важко справляючись із зависокими милицями, і, уважно роздивившись те, що Анця сокотила[74] у кулаці так ревносно до останнього подиху, безпомилково визначив:

– Коріння папороті лісової… Найстрашніший трунок на всій території Карпат. Незмінний атрибут усіх ворожіль та відьмаків, – він випростався і додав, – вчора був Бабин вечір…

* * *

… Трагедія відкрила очі на безліч питань.

Вже ніхто не ламав голову над тим, хто підпалив моє помешкання, ані над тим, хто щоразу таємно слідкував з вікна, стежачи, що відбувається в «Притулку»…

Анця не знала, що окрім неї, «Притулок» мав ще одного прискіпливого спостерігача, і кожен її крок, як і нічні блукання територією лікарні та узліссям Соковиці, був під невпинним наглядом.

Тим сторожем була Хелена, котрій у часи тривалого безсоння нічого не залишалося як займати звичний пост біля вікна і спостерігати за всім, що відбувається назовні. Хелена знала кожен кухарчин крок і усвідомлювала істинну небезпеку, намагаючись своєчасно застерегти.

Окрім отруйного коріння папороті, що небіжчиця потай висушувала у темному закапелку шпайсу, готуючи відьмацьке пійло, ми знайшли безліч всілякого сухоцвіту. Дещо було дбайливо пов’язане у оберемки, а дещо просто розсипане по кам’яній долівці, попередньо вистланій газетою. Такі ж засушені суцвіття дядько Степан виявив у пучках різнотрав’я, підв’язаних під стріхою мого помешкання. Це було зроблено майстерно, аби ніхто не помітив серед цілющого звіробою, рум’янку, деревію, що з них я заварювала щодня чай, засушений отруйний цвіт плавуну, чемериці чи вовчу ягоду. Вискубуючи з оберемків чортополох, Пішта-бачі не міг заспокоїтися:

– Я давно знав, же від тої погань-дівки добра чекати не мож… Правду казала Люба – требало нараз дохторові вшиткой повісти. Може, й біди би тоді з Хеленов не сталося… А тебе, дітино, видав, Бог сокотить, же ти ся жива та й здорова обстала після вшитких тотих Анциних «гостинців»… І ти, і те, що під серцем носиш…

* * *

Мені важко було змиритися з тим, що Хелени отак раптово не стало… Попри її буйний норов та божевілля за нею сумували і Любаша, і Одарка,і навіть Янко. Зла ніхто на неї не тримав, а лишень щемкий жаль за її нещасну долю не давав нам безболісно пережити втрату…

– Може, воно й на краще, – заспокоювала всіх Любаша, ще і ще раз пригадуючи всі тонкощі непростого Хелениного характеру та його наслідків за роки перебування в «Притулку». – Вона й так спокою серед людей не мала… Спіткає ж когось отаке лихо – аби один-єдиний мерзотник, трапившись на шляху, понівечив усе життя молодій вродливій жінці… Винищувати їх треба, самців безхребетних…

Дядько Степан не знаходив собі місця, картаючись за тимчасову фізичну безпомічність:

– Коби був ім на ногах, нич би ся не стало… Айбо што годен чоловік на деревляних лабах? – він розпачливо нарікав на незграбні милиці, наче саме вони завинили у всьому.

Я здебільшого відмовчувалась: почуття провини за те, що Хелена пішла, щоб уберегти мене від біди, не давало спокою… Я давно знала, що Хелена цілком ясно все розуміла: і те, що свого часу я врятувала їй життя, і те, що на мене чатує небезпека, і те, що при вчасному невтручанні ота небезпека рано чи пізно переросте у трагедію… Хелена сповна, неочікувано щедро й нерозважливо віддала борг… Послуга за послугу… Довіра за довіру… Життя за життя…

* * *

За Анцьою не сумував ніхто, окрім баби Гальки, котра, притягнувшись зранку на роботу і дізнавшись приголомшливу новину, надривно голосила. Не зважаючи на дивакуватість та відлюдкуватість племінниці, стара все ж таки її любила, шкодуючи за каліцтво та вроджену дикість. Нашвидкоруч нагодувавши притульчан сніданком, що відтепер, без допомоги, було важче, баба Галька поспішала додому, аби сповістити новину. Було зрозуміло, що тіло небіжчиці перевезуть у село, аби поховати на сільському цвинтарі. Хелену вирішили поховати за «Притулком», якщо мама з донькою не заперечуватимуть, неподалік від Маргіти, аби спокій тої не турбувало товариство самогубці…

* * *

… Дмитро Михайлович майже не виходив із кабінету. Вкотре перелистуючи історію Хелениної хвороби та готуючи відповідні папери щодо засвідчення її смерті, він не знаходив спокою, вагаючись, як відрапортувати про все, що трапилось.

Факт самогубства не був надзвичайною подією в специфічних закладах – з цим доводилось мати справу. Проте самогубство супроводжене вбивством мало цілком інше забарвлення…

– Ось вам, Даро, експерименти, – лікареві не вдавалося вгамувати розпач, коли я, наважив– шись його потурбувати, несміливо шкрябалася у двері кабінету. – Зараз ви нарешті розумієте, якими недоречними та беззмістовними є наразі всі ваші психоаналітичні потуги, спрямовані на Хелену… Треба було залишити все так, як є, а не тривожити її хворобливу свідомість зайвими постулатами про доброчинність та людяність… Її душевний стан постійно знаходився у внутрішньому протиріччі, і ось, отримавши додатковий поштовх, виплеснувся назовні… Трапилось те, чого я понад усе остерігався – затишшя перед стихією… А ви мені не вірили… Втім, яке це має зараз значення… Наразі єдине, що я знаю напевне – цей випадок прискорить те, чого ми неминуче очікуємо і намагаємося втаїти від оточуючих… Безперечно, буде сформована і відряджена комісія, що розслідуватиме подробиці вбивства, і приховувати від усіх факт розформування «Притулку» не матиме сенсу.

– Але ж ми зобов’язані подбати про притульчан, принаймні про тих, долю котрих в змозі вирішити…

– Я вже про це подумав, – Дмитро Михайлович підсунув мені кілька аркушів паперу, дрібно списаних друкованим шрифтом, а також амбулаторні карти. – Ось особові справи Івана, Міті та Василя… В історіях хвороб я зазначив, що вони пройшли повний реабілітаційний курс із позитивними наслідками. Пройшовши міську медкомісію, вони матимуть повне право повноцінно працевлаштуватися… – Після всього, що вони пережили, це буде доволі важко… – Я знаю… Ось запит до академії мистецтв зрекомендацією на Івана як кваліфікованого спеціаліста з різьбярської справи. До прохання прикладемо письмову подяку за участь у обласному мистецькому ярмарку, а також офіційне запрошення на міжнародний мистецький фестиваль, – при цьому сувора складка на лікаревому чолі поволі розгладилася. – Що стосується Василя, я так само клопотатиму про його працевлаштування… В село йому повертатися немає сенсу – його пам’ять назавжди закарбувала жахіття трагедії, що спіткала його родину. Тому необхідно створити такі умови існування, аби спогади щонайменше турбували вразливу психіку…

– З Мітьою складніше, адже його позбавили права вчителювання…

– А Мітя?

– Треба зв’язатися з Максом… Перед від’їздом я дещо його попросила, і, гадаю, він не забув про це… Макс не з тих, що забуває…

– От і чудово… Я матиму змогу завтра з ним поспілкуватися…

Ми оживали… Усвідомлюючи, що клопоти, які постали наразі перед нами і потребували термінового вирішення, є найважливішими для притульчан, ми відчували неабияку відповідальність за них. Від нас залежало їхнє майбутнє. Ми готували їм стежку для повернення у звичайне повсякденне життя. І яким болісним не було б усвідомлення швидкої розлуки, проте уникнути її неможливо – рано чи пізно наша адаптована серед гір родина розбредеться у пошуках остаточного і тривалого прихистку… Можливо, той прихисток не буде таким рідним і затишним, можливо він ніколи не замінить їм притульчанського, проте, незважаючи на все, в їхніх серцях завжди жеврітиме теплий спомин про далеку сім’ю, яка мала звичку збиратися докупи і довгими зимовими вечорами лікувати зболені душі…

* * *

…Наступного ранку Дмитро Михайлович з паперами у старенькій теці подався до міста.

Тіло Анці родичі забрали у село, а Хелену, вмиту, причесану й переодягнену, розмістили на ліжку з коліщатками в коридорі – там, де нещодавно очікувала останньої своєї подорожі Маргіта. До приїзду Дмитра Михайловича було незрозуміло, чи небіжчицю заберуть додому, а чи ховатимуть у «Притулку».

Янко сновидою тинявся по «янгольському», щоразу забуваючись і надибуючи на Хеленине ложе. Дядько Степан бідкався, що не спроможний зі зламаною ногою допомогти копати могилу. Одарка перебирала білизну на Хелениному ліжку і приводила до ладу нехитрий скарб, що зостався по небіжчиці. Михайлина залишилась у палаті сама, проте вона не усвідомлювала, що насправді трапилось, і відсутність товариства сприймала доволі безболісно.

Всі потай мріяли про те, аби все якнайшвидше скінчилося, адже осад, що залишився після всього, заважав нам повноцінно спілкуватися. Події було безліч разів обговорено, всі вдосталь набідкалися і назітхалися, і гнітюча тиша, що сповила «Притулок», благала про те, аби Хелену якнайшвидше поховали.

Особистий тягар на душі від Хелениної самопожертви я не хотіла перекладати на чужі плечі, і, непомітно вигулькнувши з «янгольського», втекла у свій світ, що оберігав мене від страждань. Дійшовши до помешкання, затрималась – погляд був прикутий до узлісся…

Соковиця стояла німа і незворушна, наче жодної трагедії не трапилось біля її підніжжя. Вона була єдиним свідком жахіття, що сталося тієї ночі. Та свідок був німим і не видав правди навіть легеньким шелестом дерев, що нерухомо вишикувались у траурному параді, затягнуті чомусь не в чорний, а в сліпучо-білосніжний шовк. Серед усієї урочистої мовчазності і білизни про скоєне нагадувала лишень кривава пурпурна пляма, що квітла налитою соком трояндою на разюче контрастному тлі… Все, що залишила по собі Хелена…

* * *

Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері і привіз багато новин. Деякі з них були невтішними, проте, попри весь трагізм, лікар був веселішим, аніж напередодні від’їзду. Отже, для такого емоційного піднесення мали бути вагомі причини:

– Постанова про розформування «Притулку» була підписана: за місяць делегація на чолі з Шенборном-наймолодшим назначила аудієнцію в колишніх графських володіннях і негайний розпочаток реставрації. Кожен з мешканців «янгольського», згідно з поіменним переліком отримав розподіл у інші лікувальні заклади, залежно від специфіки захворювання. Тим, хто знаходився у «Притулку» на реабілітації, був призначений день медкомісії у обласній лікарні і відповідно до її результатів – визначення місця їх подальшого перебування.

Дмитро Михайлович так жваво рапортував про постанову закрити «Притулок», що мені стало ніяково, і навіть образливо – хіба можна з такою полегкістю говорити про речі, які вже тривалий час позбавляли нас спокою і незабаром змінять нам усе життя?! Або ж він щось приховував, що окрім нього ніхто не знав…

Сім’я Хелени погодилась з тим, аби небіжчицю ховали у «Притулку». Я не стала випитувати подробиці зустрічі з мамою та донькою – занадто важко було ворушити болючу тему. Достатньо, що Дмитро Михайлович зумів переконати їх у доцільності такого рішення.

Авжеж, Хелена не любила бути серед людей, зазнавши за життя від них чимало лиха. Тому тепер, отримавши нарешті омріяний спокій, найзатишнішою місциною для неї мало стати узлісся Соковиці. Даремно, що незабаром притульчани покинуть його – рідня матиме змогу будь-коли відвідувати могилу, і це було узгоджено заздалегідь у керівній установі.

Поховання було призначено на наступний день, і ми поспішали приготувати для цього все необхідне. Щоправда, ставало моторошно від однієї думки про зустріч з Хелениною мамою та донькою за трагічних обставин.

Я бачила, що Дмитра Михайловича тривожить щось важливе – те, чого він не хотів вино– сити на загал. Роздавши розпорядження стосовно завтрашньої панахиди, він покликав мене до себе. Усамітнившись у лікаревім покої, ми отримали змогу врешті поговорити віч-на-віч.

Дмитро Михайлович попустив туго зав’язану краватку і з задоволеним виглядом, незважаючи на цілковиту несумісність настрою з горезвісними подіями, що супроводжували останні дні притульчанського існування, не приховував облегшення.

– Є у нас і втішні новини, Даро, – розпочав здалеку, а я здивовано чекала. – Я бачився з Максом, і наша зустріч пройшла недаремно…

Ага… Ось воно що! Ланцюг подій обростав новими ланками, викликаючи неабияку цікавість із мого боку:

– І?..

– За два тижні Мітя покине «Притулок». Головне – підготувати його психологічно. Я гадаю, найперше, що ми зобов’язані зробити, аби не викликати у ньому супротив, це повідомити йому про розформування. Нема сенсу далі приховувати те, що є вже незаперечним фактом. – Дмитро Михайлович задоволено потирав руки, спостерігаючи за моєю реакцією на приголомшуюче оголошення.

– Невже Макс знайшов йому роботу?!! – вперше за останніх кілька днів у моїх очах запалали іскорки радості. Бодай щось на цьому світі нам вдається!!!

– Знайшов, і не абияку. Спочатку він матиме кількох учнів-випускників, котрі готуються до ВИШу. Це приватна практика. Однак цим не обмежиться. Вже існує домовленість про те, що Мітя пройде достроково реабілітаційну комісію і, отримавши позитивні результати, матиме змогу надалі вчителювати. Звісно, до села він не повернеться – це було б надто боляче для нього. Макс запевнив, що про місце у одній зі шкіл обласного центру поклопоче особисто. Отже Даро, вашого чоловіка сам Господь Бог послав! Після повернення додому обов’язково розцілуйте його в обидві щічки.

Я аж зашарілася, уявивши собі втілення сказаного у життя… Дмитро Михайлович, помітив– ши це, гучно розсміявся:

– Зізнайтеся, Даро, вжеж додому тягне?.. Набідувалися ви з нами доволі… Та попри все гадаю, що про «Притулок» ви довго зберігатимете теплий спомин, незважаючи на всі перипетії, якими супроводжувалось ваше перебування тут, – лікар допитливо вдивлявся мені в очі.

– Я безмежно вдячна долі за те, що подарувала мені змогу пізнати світ у цілком іншому розрізі… Звісно, мене тягне додому, я люблю Макса і розумію, що йому так само скрутно без мене. Проте я повернуся зовсім іншою людиною, і безперечно він це помітить. Це вже буде зовсім інша Дара – не полохлива і невпевнена у собі, незадоволена відсутністю можливості самореалізуватися і розгублена у довічних пошуках істини… Я повернуся сформованою особистістю і обов’язково опишу колись все, що зі мною трапилось у «Притулку»: всі психологічні досліди, спостереження, філософські висновки, якими супроводжувались оті досліди і, можливо, допоможу людству знайти геніально простий спосіб уникнути більшості психічних розладів і хвороб… Це стане справою мого життя, і хто знає, чи не з’явиться незабаром новий підручник чи посібник з психоаналізу, вчення якого кардинально відрізнятиметься від усіх знаних до цього часу…

– Ого! Бачу ви справжній вояка! І ваша цілеспрямованість викликає неабияку повагу.

Дмитро Михайлович підвівся і, підійшовши впритул, по-дружньому мене обійняв. – І ще… Ви не гнівайтесь на мене за ту мить слабкості, що була спричинена приголомшливими подіями… У кожного з нас бувають у житті хвилини, коли хочеться бути безпорадним і беззахисним… Не тримайте на мене зла… А при наступній зустрічі з Максом я обов’язково нагадаю йому про те, як безмежно поталанило йому з дружиною…

– От ви і стали підлабузником, – розсміялася я, грайливо відсуваючи його від себе. – Гадаю, Макс і сам здогадується про це.

Ми попрощалися з Дмитром Михайловичем забувши ненадовго про те, що попереду важкий день, адже завтра ми очікували приїзду Хелениної рідні. Нам не хотілося наразі думати про це. І, як мужня Скарлет зі старого улюбленого фільму, я вкладалася спати з думкою: «Я не хочу думати про це сьогодні. Краще подумаю про це завтра…»

* * *

Рано-вранці мати з донькою Хелени вже з’явилися на подвір’ї «Притулку». Без жалю не– можливо було за ними спостерігати. й без того дрібна жіночка, здавалось, стала вдвічі меншою, схожою на тінь, що неймовірними зусиллями примушує невагоме тіло виконувати певні фізичні рухи. Чорна гаптована хустка не здатна була зігріти її у морозяний зимовий ранок, проте вона не помічала цього. Опираючись на лікоть онуки, вона крокувала просто до «янгольського», де нога її до цього не ступала, згідно з притульчанськими правилами. Та їй було байдуже – вона прагнула бодай одним оком побачити все, що оточувало доньку до останньої хвилини існування. Очі її зневодненими впалими криницями випивали світ, сліз не було, всі виплакано. Все, що зосталося у житті – онука, на котру опиралася її безпомічна рука, бо інакше би впала та повзком би повзла, аби глянути востаннє на доньку… Дівчинка щомиті схлипувала, проте, усвідомлюючи попри юний вік власну значимість тепер у бабусиному житті, повсякчас її заспокоювала:

– Не треба, бабуню, чуєш, не треба… Вже не вернути нічого… Мама залишиться у наших споминах молодою і гарною, – у вільній руці дівчинка тримала величезний оберемок палаючих червоних троянд, таких, як ота багряна, виткана Хелениною кров’ю на білосніжному покривалі попід лісом.

…Ми не знайшли у собі мужності розповісти всю правду про смерть Хелени. Надто важко було б пережити старій та юній те, що безмежно рідна їм людина стала вбивцею. Дай, Боже, їм справитись бодай з тим, що втаїти було неможливо – з жахіттям скоєного самогубства…

* * *

…Панахида по Естер відбувалася у Палаці скорботи, що знаходився на вході до головного міського цвинтаря… Розкішні вінки з білих троянд, гладіолусів, хризантем лягали навколо труни, зігріваючи її і наповнюючи залу терпкими пахощами свіжої ялиці… Навіть найхоробріші мрії Естер не припускали, що її, наче справжню принцесу, засиплють океаном квітів, і, здавалося, ще трохи і не видобути з-під них домовину.

Естер лежала у весільній сукні, яку так і не довелося їй одягти за життя… З-під гаптованих мережив біліло втомлене хворобою обличчя… Вона стала вдвічі меншою від того дня, коли Макс виносив її, непритомну, із садівничого будиночку…

– Манюне, Манюне… Так і не діждалась ти свого принца на білому коні, – Макс підійшов впритул до домовини і схилився у скорботі… Дівоче личко мовби просвітліло, наче й з того світу вона тішилась наймилішому своєму другові, одному-єдиному, котрого встигла придбати протягом короткого життя… Непомітно для всіх Макс підсунув їй під задубілі пальчики маленьку паперову іконку з образом Пресвятої Діви Богородиці…

…Їх ховали в один день – Естер, Хелену та відьмачку Анцю… Воістину було речено – Бог не обирає…

* * *

Наступного дня відбулася розмова з Мітьою.

Він напрочуд спокійно й виважено сприйняв новину.

– Я відчував, що назрівають зміни, – заявив Мітя, і ми з Дмитром Михайловичем переглянулись. – Я підозрював це відтоді, як Оксана вручила Дарі листа з міста, – і він задоволено спостерігав нашу розгубленість. – …А ось стосовно вчителювання… Безумовно, я дуже радий вашій пропозиції, проте за відсутністю практики впродовж останніх років це буде ой як нелегко…

– З такою головою, як у тебе, Мітю, все пригадаєш. Навпаки, приватна практика надасть тобі змогу відновити все, що призабулося, використати накопичений досвід та розібратися у тонкощах специфіки викладання у міській школі. Перед тобою, Мітю, розкриваються широкі обрії. Такий шанс надається один-єдиний раз у житті, і не використати його було б злочином. І ще… Як матимеш змогу, навідайся колись у рідне село… Адже насправді все не так погано, як ти собі вигадав. І у твоїй рідній школі тебе дотепер пам’ятають і поважають…

– А про це ви звідки знаєте?!! Бачу, Дмитре Михайловичу, що часу ви даремно не гаяли!!!

– Нехай це залишиться для тебе таємницею, – лікар поплескав Мітю по плечі. – Вважай, що сорока на хвості принесла…

* * *

Мітя від’їжджав наступного тижня. Ми проводжали його всім «Притулком». Баба Галька, сяк-так оклигавши після смерті племінниці, напекла йому в дорогу пампушок. Зібравши докупи всі мої книжки, Мітя зайшов до мене попрощатися.

– Я безмежно вдячний вам, Даро, за все, що ви зробили для мене, – з його очей от-от мали покотитися сльози. Я відвернулася, аби теж не розплакатись – надто звикла я до наших філо– софських бесід затишними зимовими вечорами біля гаряче натопленої грубки… Що й казати, Мітя став мені майже братом, адже ні з ким з притульчан я не говорила так відверто, як із ним. Навіть тоді, коли, трясучись у лікарському «УАЗі», ми прочісували провінційні бездоріжжя у пошуках Мітьової правди, я не усвідомлювала, якою важкою буде розлука. Лишень тепер я по-справжньому усвідомила глибину наших стосунків. – Ви, Даро, принесли у притульчанське життя свіжий подих, навчивши сприймати багато речей цілком інакше, ніж це робилося раніше. Ви навіть уявити собі не можете, як допомогли людям, що знаходяться тут. Я певний, що кожен із них виношує у своїм серці подяку, не меншу за мою, набагато більшу, адже їм важче дати собі раду, ніж мені… Низький уклін вам за це…

Очі були на мокрому місці… Зібравшись із силами, я підійшла до Міті і по-дружньому взяла його руку в свою:

– Ми незабаром побачимось, Мітю, не сумуй… Адже мені так само доведеться покинути «Притулок», як і всім… І доведеться повернутися до міста, в середовище, що виховувало мене роками і водночас відштовхувало… І тоді ми так само сидітимемо вечорами, перелистуючи наукові трактати. Але ти вже будеш не пацієнтом «Притулку», а одним із найкращих вчителів фізики, в котрого є Божий дар прививати своїм вихованцям любов до науки…

…Ми палко потиснули один одному руки… І невдовзі всією громадою довго стояли на дорозі попід воротами, махаючи йому услід – аж допоки Мітін силует не розчинився за обрієм. А він оглядався й оглядався, не вірячи до кінця у те, що його нога ніколи більше не ступить на подвір’я «Притулку». Зайшовши до Оксани попрощатися, вже за кілька годин він вирушив найближчим рейсовим, за кермом якого сидів мій знайомий водій, до міста, стискаючи в кулаці папірець із моєю домашньою адресою та номером Максового мобільного…

* * *

…Смерть Естер вибила Броніслава Всеволодовича з колії… Він майже не розмовляв, закинув невідкладні справи, просиджував годинами на цвинтарі, біля могилки, де серед пишних квітів дивилася на нього лагідно і трохи сумно Манюня… Він уявляв собі, як їй там зимно й незатишно, і нікому попіклуватись про бідолашне хворе дитя… Тут він міг виплакатись вдосталь – подалі від людських очей…

Макс не очікував такого від боса, зазвичай незворушного і твердого, мов кремінь. Вочевидь, його з’їдали докори – не догледів таки…

Всі клопоти з купівлі землі та затвердження проекту лягли на Максові плечі. Закупівля будматеріалів, забезпечення вантажівок, бульдозерів та іншої необхідної техніки для будівництва, що мало розпочатися, щойно вщухнуть лютневі морози, відволікало його від спогадів про Естер. Він розумів, що найдієвішими ліками від душевного болю є праця, виснажлива, клопітка, така, аби не залишалося у серці місця для картання себе за причетність до самогубства Естер. Часом вона приходила до Макса у снах, безпорадно простягаючи до нього руки, як тоді, у напівзруйнованій халабуді, захованому від людського ока закапелку серед опалого листя кленів у осінньому парку, і благала: «Обійми мене, Максе… Притули мене до себе так, як чоловік, люблячи, пригортає до себе жінку… Я ж не зовсім тобі огидна, Максе?…»

Він прокидався, мокрий від поту, і довго не міг опісля заснути, нетерпляче дочікуючись ранку, аби втомленим і невиспаним, викликаючи занепокоєння у Лізи, поспішати до невідкладних справ. Лишень заповнивши по вінця простір повсякденними клопотами, йому вдавалося відволіктися від спогадів про пережите жахіття.

Після останніх відвідин «Притулку» Макс вже не мав жодних сумнівів щодо швидкого повернення Дари додому. Для нього було навіть краще, що наразі вона знаходиться там, адже хто зна, чи знайшлись би слова, аби пояснити їй істинну причину безмежної скорботи за Естер. Може, варто було переступити через власну амбітність, дати Естер те, чого вона так ревносно просила і в чому відчувала потребу?.. Адже він міг, знехтувавши неписаними правилами пристойності, дати їй тілесну насолоду… Проте не спроможний був дати їй іншого – любові, якої так бракувало Манюні усе життя… Бо ж докори сумління з‘їдали б його ще більше – за знівечену дівочу цноту, що рівносильно глузуванню над психічним недугом.

Броніслав Всеволодович зовсім втратив цікавість до розпочатої справи по будівництву… його піднесений стан змінився апатією. Макс все розумів… Естер не стало… Нікому було готувати компаньйону достойний прихисток. І Макс вдвічі завзятіше хапався до розпочатого. Наразі будівництво нової клініки стало справою його честі. Бо хто ж, як не він, усвідомлював, що той новий «Притулок» стане своєрідним обеліском у честь Естер. І він трудився, не покладаючи рук, аби зовсім скоро розпочати будівництво надгробку, що не має аналогу у цілому світі, і зросте незабаром серед неторканої гірської краси – надгробку в пам’ять бідолашної Манюні…

* * *

…Був початок лютого і відлига, незвична для цієї пори, адже у горах зими зазвичай виснажливо затяжні… Можливо, сталася чергова аномалія в природі. Дивувалися всі, особливо дядько Степан, що, змінивши остогидлі милиці на дерев’яний ціпок, доволі жваво пересувався по території «Притулку».

Звідусіль цяпало і текло. Поза сумнівом, очікувався паводок, бо ж сніг, прикривши Соковицю папланом[75] заввишки ледь не у людський зріст, танучи, наповнював і без того бурхливі води гірського потоку некерованою стихійною силою, несучи тим самим загрозу нижнім селам. Зазвичай це ставалося наприкінці березня, і горяни давно змирилися з небезпекою, яку несла за собою щовесни вода. Проте, щоб отак, серед лютого, такого не пам’ятали…

– йой, недубрі тото, коли дочасно весна йде, – бідкався Пішта-бачі, спостерігаючи за аномальним явищем. – Кидь так рано тепло прийшло, то у травні годні ще й морози бути… А тогди ушиткой живоє і у полі, і на деревах померзне…

Здавалось, сама природа не хоче розформування «Притулку»… Наперекір чиновництву, котре винесло остаточне рішення. За два тижні очікувався приїзд надзвичайної комісії разом із графським спадкоємцем.

* * *

…Налаштована залишитись до останнього дня разом із притульчанами, я й гадки не мала про дочасний від’їзд. Хотілося віддати себе до останку, підтримати кожного особисто в хвилину розлуки. Проте, не маючи на те жодної видимої причини, останнім часом я почувалася якось дивно.

Пояснюючи надмірну перевтому та слабкість нервовим станом і перевантаженням, яким супроводжувався останній притульчанський місяць, насичений трагічними подіями, я переко– нувала себе, що нема підстав для хвилювання. Та коли серед білого дня мене несподівано знудило, а потім ще і ще, і до вечора я вже була схожа на вичавлену цитрину, було зрозуміло: коїться щось незвичайне, чого ніколи раніше зі мною не траплялось. Вирішивши наразі нічого нікому не казати, я гамувала в собі нудоту, та вона рвалася назовні невтримними потоками блювотиння. Приховувати далі це було неможливо.

Любаша, не на жарт стурбована станом мого здоров’я, заварювала цілющі чаї, що не допомагали, і, врешті-решт, ретельно придивляючись до мене, наважилась запитати:

– Скільки ото часу, Дарочко, минуло з тих пір, як ваш чоловік приїздив? З місяць буде вже? Я відразу не збагнула, куди вона хилить, і лишень повернувшись у своє помешкання, аби прилягти від утоми, пригадала Любашину цікавість і взялася підраховувати дні, що минули від Максових відвідин «Притулку». Здогад приголомшив мене: «Ну звісно!!! Всетак насправді просто!!! Те, чого ми з Максом чекали роками, сталося!!! І сталося саме тут, у «Притулку», на рипучому старому ліжку з металевими бильцями, а не в розкішній міській спальні з безглуздим прозорим балдахіном!!! Саме тут, на межі цивілізації, на прихованому від людського ока закапелку землі, знаному лишень Богом, в мені зародилося нове життя!!! Я уявила собі щасливе Максове обличчя, коли він дізнається про омріяну роками новину!!! Я й сама не могла ще до кінця повірити у вірогідність припущення. Проте інтуїція підказувала, що це правда.

Я очікую дитя! І, надибавши наступного дня на подвір’ї «Притулку» дядька Степана, котрий, мружачись від недоречно раннього лютневого сонця, жартівливо підтрунював наді мною, вчергове переконалася у правильності власного здогаду:

– Но та што, дітино, говоривім, же твоє щастя вже тя найшло, а ти мені не вірувала!!! Такоє тото щастя… Де захотіло, там і сіло…

– Як же ви здогадалися, Пішто-бачі? – я не могла надивуватися проникливості селянина.

– Я, дітино, всьо знаву. Я, ге мудрий ворон, всьо вижу та не всьо кажу… А дітвака будеш мати парадного, ге чічка[76]. Пригадаєш колись мої слова. На тебе буде випозірувати[77], бігме, – і пошкандибав собі далі, залишивши мене серед подвір’я, осмислювати його пророчі слова.

* * *

…Було цілком зрозуміло, що залишатися далі в «Притулку» я не можу. В моєму становищі потрібен бездоганний спокій.

Звістка про вагітність розлетілася миттєво: балакуча Любаша не вміла довго мовчати. І невдовзі Дмитро Михайлович вже стояв на порозі:

– Даро, мила, я вас вітаю!!! Хоча за логікою речей найпершим мав би привітати вас чоловік. Це є величезний дар Божий, коли жінці дано щастя породити ще одне життя на землі. Моя небіжчиця-дружина цього щастя, на жаль, не зазнала, – Дмитро Михайлович на мить спохмурнів, проте радість від новини була сильнішою, ніж печальний спомин. – І попри те, що мені страшенно цього не хочеться, та я зобов’язаний найближчим часом відправити вас додому, керуючись почуттям обов’язку перш за все перед Максом.

Вперше за весь час перебування у «Притулку» я не пручалася рішенню його покинути…

– Я можу зібрати всіх у їдальні? Лікар сумно всміхнувся: Звісно. Не просто можете, а зобов’язані.

* * *

… – Сьогодні ми зібралися з вами востаннє… Наш «Притулок» став справжнім притулком для самотніх душ, котрі так прагнуть щирості й порозуміння, що готові задля цього відмовитися від усіх благ цивілізації. Притулком необігрітих сердець та покраяних доль, притулком трагічних історій і нереалізованих там, назовні, талантів, що виплеснулись щедро саме тут, у закритому просторі, у невеличкому світі, який ми створили власними зусиллями і прагненнями…

Кожен із нас навчився відчувати себе особистістю, оцінювати власну вартісність… Ота вартісність у декого з вас насправді набагато вища, ніж у тих, хто зайняв повноцінні ланки суспільства… Їм зручно обманюватися, ховаючись у непроникні мушлі, аби уникнути докорів совісті та сумління, аби удаваною зайнятістю прикрити невміння бути чуйними та відвертими… Їхня свідомість так і залишиться приспаною, неторканою, якщо ми не зуміємо розбудити її… Тому прошу вас уклінно: БУДЬТЕ МИЛОСЕРДНИМИ ДО СВІТУ!!! Що б не спіткало вас у житті, які б звивисті стежки не готувала вам доля, яке б добро чи зло вас не очікувало на шляху, милосердя – це єдина річ, що вбереже вас від душевної самотності…

Стояла мертва тиша… Лишень баба Галька, як тоді, коли ми вперше зібралися разом і я наважилась розкритися незнайомим людям, тихенько схлипувала в кухні…

* * *

… Востаннє оглядаючи своє помешкання, я намагалась запам’ятати все, до останньої дрібниці. Погляд ковзав по кімнаті, вихоплюючи наймиліші серцю деталі: стареньку грубку з різьбяними залізними гратами, яку я навчилась майстерно розпалювати, чудернацький підвісний рукомийник, якому так щиро дивувався Макс, рипуче ліжко, на якому ми з ним тулилися холодної різдвяної ночі… Підсліпувату шибку, по якій звивистими цівками виводила асиметричні візерунки передчасна відлига… Мовчазна Соковиця за нею, що так і не розкрила до кінця всіх своїх таїнств…

Все це наповнило життя новим змістом, проте так і не дало змогу зрозуміти: «Ким насправді ти є, Даро Фішбейн?» Нудьгуючою, зманіженою міським комфортом інтелектуалкою, котра прагне подолати власний егоцентризм шляхом втечі?.. Примхливою дівчинкою, що вперто не бажає дорослішати і чинить цьому безглуздий опір?.. Сентиментальною мрійницею, що так і не зуміла перебороти у собі певні страхи… Психотерапевтом-початківцем, котрий наївно намагається рятувати людство від байдужості?.. А чи просто блазнем, місце котрому щонайдалі від прискіпливої та вимогливої суспільної моралі?..

Видобувши з-під ліжка наплічник, пакувала свій нехитрий скарб: повернені Мітьою книжки, подаровані Оксаною шкарпетки, зібрані Пішті-бачієм сухоцвіти, Гошин ведмедик… Десь із потаємної кишеньки наплічника випав розряджений мобільник, про існування якого давно забула, і ключі від батьківської квартири…

* * *

Дмитро Михайлович визвався відвезти мене на автостанцію…

Уникаючи болісного тривкого прощання, я, нашвидкоруч зібравшись, вмостилась на жорсткому сидінні старенького «УАЗу» і востаннє намагалася ввібрати у себе все, що оточувало мене шість місяців поспіль, наповнюючи незнаними досі емоціями, цілком відмінне від міського життя: наш із лікарем будиночок, гору, що схилилася в німому мовчанні над двома могилками, притуленими біля підніжжя. А також людей, до котрих прикипіла душею: Пішту-бачія, котрий спершись на ціпок, розмащував по щоках сльози, Любашу, котра напакувала мені в тайстру особливого цілющого зілля, бабу Гальку, що благословляла мене, хрестячи, як колись Макса, в дорогу… Я розуміла, що ніколи в житті моя пам’ять не зітре отих притульчанських півроку, як і те, що я залишаю тут частку власного серця…

…По дорозі до станції ми з Дмитром Михай– ловичем вирішили зазирнути до Оксани, аби попрощатися з родиною, до котрої я також щиро прив’язалася. Минаючи продані, за словами Василя, «крутіям на парадних моторах» землі, що донедавна належали селянам, я