Володимир Красноголовець

“Камертон Дажбога” як коловерть феєричних подій в спіралях еволюції Всесвіту

У даному творі Олеся Бердника романтика і ліризм в стосунках діючих героїв наскрізь переплетені з глибокими авторськими філосовськими узагальненнями, котрі в свою чергу ґрунтуються на знанні древніх філософських вчень і провідних релігійних течій. В “Камертоні Дажбога” космогонії древніх гармонійно поєднані з сучасними астрономічними і фізичними науковими знаннями, і тому події, що відбуваються з героями роману, сприймаються підготовленим читачем як цілком ймовірне дійство в одній з біліардів можливих спіралей розвитку еволюції Всесвіту.

Відомо, що на початку 1970-х років перша частина книги, “Зоряний Корсар”, була заборонена в Україні, окупованій московським комуністичним режимом, оскільки цензори побачили паралель між космічною тиранією нав'язаною людям головним координатором Аріманом в керованій ним космічній системі Ара, та совєтсько-комуністичним режимом. Але навіть сьогодні, живучи в пост-комуністичному “дикому” українському суспільстві, ми цілком можемо стверджувати, що “Зоряний Корсар” є так само актульний, як і три десятиліття тому в умовах іншого політично-економічного устрою. Дійсно, міжзоряна система Ара — то була сліпа єдність керівного чиновництва, яка потурала основні закони розвитку всесвіту, як суто фізичні, так і суспільні. А хіба не те саме ми маємо в сьогоденній Україні? Ба більше того, навіть демократичний Євросоюз — то також в значній мірі така сама система (хоча і досить досконала з правово- і політико-економічної точок зору), яка пригнічує форми психічного і духовного індивідуального розвитку, оскільки вимагає від індивідуума цілковитого підкорення наявного статусу: розвиток кожної особи не повинен виходи за межі наперед усталених заданих парадиґм. На приклад, в наш час в галузі фундаментальної фізики, про яку я можу говорити зі знанням справи, на цілковите нерозуміння і не сприйняття нових ідей розвинутим Західним суспільством (так само як і нашим недорозвинутим) наштовхуються радикальні теоретичні ідеї, блискучо підтверджені експериментальними результатами, отриманими колом знайомих мені українських науковців. Навіть суттєвий прикладний аспект нових ідей, зокрема, новий альтернативний тип цілком чистої, відновлювальної і потужньої енергетики, яка дозволить знизити собівартість генерованої електрики в 10 разів, не знаходить зацікавлення в провідних індустріальних країнах світу (і це попри наявне насуванні нової енергетичної кризи, від якої вже почали потерпати провідні країни Європи).

Красною нитку крізь весь роман проходить ідея неповторності людської душі, роздуми над проблемами духовного розвитку людини. Ці роздуми, здебільшого, проходять у вигляді бесід діючих персонажів, Зоряного Корсара, Горениці, Громовиці та інших. Багатомірність простору ставиться в основу розвитку — саме багатомірність, як стверджує Олесь Бердник, сприяє розвитку тонких відчуттів, розвиває духовне сприйняття — на відміну від прагматичного і суто матеріального, що уособлюють тривимірний світ. “Космос віддзеркалюється в кожній росинці, в зіниці кожного ока” — казали древні мудреці і ці слова наводить і далі розвиває Бердник. Інший відомий вислів, а саме Ґаутами Будди: “Вийти зі світу Брами і не боротися з ним” також підхоплює автор. Але чи можна все-таки побороти деспотизм часу, Хроноса, адже пасивний і несвідомий боєць то його здобич. Олесь Бердник, словами Зоряний Корсара, виступає за можливість бунту проти загальноіснуючого: чи не потрібно нам розірвати форму, нав'язану нам природою? Адже це внутрішньо притаманна властивість живої істоти — переходити з однієї якості в іншу (пуповина матері повинна бути зруйнована, щоб плід міг розпочати самостійне життя; риби вийшли на сушу). Отже, наш дух замуровано в безліч тюрем. Наука просто нехтує космічну роль людини, яка є очами й руками космосу… Далі Бердник піднімає питання про космічну свідомість людини.

Чи можна справді розширити єство людини за межі первісного тіла? Йоги стверджують, що усяка перешкода — це відкриття нових можливостей. В даному творі такі можливості Олесь Бердник бачить у подоланні гнітючої нас тривимірності і виходу у новітні багатомірні реалії. Багатомірність він по-суті ототожнює з ноосферою, тобто сферою розуму. Саме розум і всеосяжна любов, любов серцем, покликані розірвати лабети сірої одноманітності і типовості.

А що таке космос і людина в ньому з точки зору сучасної науки? Серед вчених ще немає одностайної точки зору на проблеми космосу, його структуру, його влив на людину і зв'язок з нею. Більше того, адміністратори від науки цілеспрямовано стримують всебічний розвиток знань не допускаючи в провідних журналах публікацій, що несуть нові ідеї, свіжі погляді і переосмислення вже відомих істин і фактів. Але саме в цьому і є покликання фундаментальної науки!

Досить цікавим в книзі є космічний суд над Єговою, Зевсом, Брамою і Людиною. Бердник майстерно створює цікаві діалоги, що мають докази і антидокази існування богів, дискутує руйнацію релігійної свідомості і вилучення творця Бога з людської ідеології — все це складало головну сутність комуносоціалізму. І тут він знову підхоплює тезу про те, що життя одного атома тче мозаїку Вселенської еволюції, що все суще має в собі імпульс спільного атома і що ми повинні оволодіти секретом цього праатома.

А тепер поглянемо на космогонію древніх. В Індії великий дух, Махадева, породив трьох синів: Браму (будівничого), Шіву (руйнатора) і Вішну (володара матерії проявленої і непроявленої); ця космогонія постала вже в пост-Ведичний період, тобто приблизно три — три з половиною тисячоліття тому. Відповідники в грецькій космогонії тих часів, старші боги, це — брати Кроніди (сини Крона, чи Хроноса): Зевс (володар проявленої сфери впливу), Посейдон (володар всесвітніх вод), і Аїд (опікун світу покійних). У русів-українців тих часів Всебог призначив Трояна, брата Дажбога (відповідник грецькому Посейдону) владикою Неба, Землі та Підземного царства. Подібні боги були в Ірані та в скіфів. Таким чином, космогонії різних народів досить подібні: в космосі над людиною вирувало життя Богів і відбувалися метаморфози — переходи від однієї реалності до іншої, життя переходило в небуття і знову з останнього зароджувалось життя. А дух мандрував від покоління до покоління. Олесь Бердник саме цей елемент вірувань древніх, мандрівку духа, і використовує в своєму романі; він вводить Закон подільності духа, який дозволяє метаморфози і в романі це використовує Аріман розробивши програму-лабіринт, що дозволило розподілити усіх сущих по нескінченній множині сфер-реальностей. Космократори, позитивні герої роману, мають пробудити цей лабіринт і досягнути кореня причинності. Бердник також використовує термін “струмені часу, вектори часу”, число яких безліч.

Чи можливе щось подібне з точки зору сучасної доволі консервативної та скептичної науки? Ну, по перше, ми не повинні забувати, що “Камертон Дажбога” є науково-фантастичний роман-фейєрія і тому в цьому творі, звичайно, присутні суттєві перебільшення. Але які ж утаємничення простору-часу та тонкої будови Всесвіту, виведені Бердником в цьому романі (чи, можливо, особливості первобудови матерії, інтуїтивно відчуті автором, як дослідником) збігаються з науково виявленими? Хочу зазначити, як спеціаліст з теорії структури простору, що я справді вражений глибиною бачення письменником-фантастом суті проблеми.

Мабуть найбільш вражаючим для читачів буде довідатись, що древні таки справді володіли знаннями основ світобудови куди глибше, ніж сьогоднішні ортодоксальні спеціалісти в галузях квантової фізики та відносної теорії тяжіння. По-перше, і це головне, древні знали, що простір має тонку структуру на таких малих розмірах, які не підлягають вимірюванню. А сучасна фізика, на широкий загал, ще й досі оперує такими тьм'яними поняттями, як “вакуум” та “порожнеча”.

В Європі атоми були вперше введені греком Демокритом (460–370 роки до н.е.), причому він відзначав, що атоми (в перекладі на нашу мову “неподільні”) не народжувані і не знищенні, вони не можуть бути зруйновані і повинні бути асоційовані з геометричною субстанцією. Він назвав цю субстанцію етером (в перекладі з грецької “повітря”, тобто, це означало, що це легка субстанція в порявнянні з тяжкою землею); в ті часи абстрактні терміни в мовах були відсутні, тому проблема термінів стояла дуже гостро. Демокритові атоми мали геометричні форми, які характеризувалися випуклостями та ввігнутостями. Крім того, в його теорії фігурували амери (в перекладі “невимірюваний”, тобто вкрай малий), також елементи простору. Таким чином, демокритові атоми являли собою елементарні цеглинки простору-субстрату. І саме до такої картини світобудови прийшов автор цих рядків в нещодавніх своїх дослідженнях проведених спільно з одним з провідних французьких математиків, професором Мішелем Боня.

Відомо також, що Демокрит багато мандрував і, зокрема, тривалий час жив в Єгипті та Індії. Тому цілком логічно припустити, що його вчителями були єгипетські та індійські мудреці. І тому демокритовий “етер” то не що інше як ведичне “лока”, що в перекладі означає “простір”.

Лише через дві тисячі років, в 17-у та 18-у сторіччях, ідеї Демокрита дали великий поштовх європейським дослідникам, котрі намітили шлях до сучасної науки, але на початку XX століття фундаментальні поняття античності було вилучено з науки, передусім етер, світовий субстрат. Етер надто незручний для тих науковців, котрі розвивають суто абстрактні теорії, основу яких складає абстрактний формалізм.

Наприкінці 1990-х років альтернативні дослідження хоч і повільно, але впевнено почали проторювати шлях до збирання розрізнених знань людства. Пошлемося тут лише на одну книгу, що вийшла бруком в Канаді, а саме на Ведичну фізику д-ра Раджа Роя. Ця книга це — перший дійсний ключ до декодування письмової ведичної спадщини, впершу чергу Рігведи, Атхарваведи, Яджурведи, Шатападхи Брахмани, Таіттірії Брахмани, Таіттірії Самхіти та ін., котрі були записані в Індії 5000–3000 р. тому. В цій книзі Рой показує, в який спосіб усі боги, мудреці, люди, тварини та події, подані в рукописах, можуть бути розтлумачені в суто наукових термінах. І тепер ми можемо по іншому назвати Рігведу, а саме: Надсучасний довідник з теорії структури простору, фізики елементарних часток і космології. Так от три кроки бога Вішну, згідно з його декодуванням Рігведи, це: 1) звичайний спорстережуваний простір, що характеризується паувитинною структурою, 2) легкий простір, який прихований від безпосереднього спостереження, тобто, елементарна комірка і 3) проміжний простір, тобто границя розділу комірок. От вам, шановні читачі, і першоджерело трійці в наступних релігіях світу… Далі Рой показує тотожність між богом Варуною і електроном, богом Мітрою і протоном, богом Вішну і Всесвітом, богом Врітрою і поверхневим натягом Всесвіту. І тепер одвічна боротьба Індри з Врітрою за Ваджру (кий влади) і перемога Індри в цій боротьбі, а цей сюжет затим повторює практично кожна релігія світу, означає перемогу розширення всесвіту (внаслідок дій електричних сил, тобто Індри) над стисканням з боку поверхневого натягу. Оця динаміка всесвіту й породжує частки, утворення зірок і планет, і породжує життя.

З точки зору топології, терії множин та фрактальної геометрії такий всесвіт є математичною мозаїчною решіткою, тобто решіткою, укладеною з однотипових комірок, які можна назвати “надчастками”. Частинки — це ті ж самі надчастинки, які, одначе зазнали деформації, тобто набули маси. А стан поверхні надчастинок і частинок визначає наявність чи відсутність електричного заряду. За декодуванням Роя, “електричний заряд живе і грає на поверхні частинки” [Рігведа, 28.9; 9.65.25; 9.66.29]. А в Бхаґавад-ґіті, написаний в пост-ведичні часи, тобто приблизно 3000 років тому, натрапляємо на термін “це”, або “неподільна річ”, котру за звичай перекладають як “душа”. Але Бхактиведанта Свамі Прабхупада, видатний релігійний діяч, зазначав, що під “неподільною річчю” потрібно також розуміти “легку частинку”, тобто означену вище надчастику. Тоді ми можемо прочитати в Бхаґавад-ґіти наступне: “для надчастинки не існує ні народження ні смерті. Вона ніколи не виникала, не виникає і не виникне. Вона ніколи не помирає і не виникає знову коли матеріальне тіло народжується. Вона не народжена, вічна, завжди існуюча, первинна і не знищується при знищенні матеріального тіла [2.20]”; “по певному часі вона звільняється після повної аніґіляції матеріального тіла. Вона переживає руйнацію матеріального світу [2.22]”; “надчастинка неподільна, її не можна спалити, не можна розчинити у воді, не можна висушити [2.23].” А у восьмій главі ми прямо читаємо про існування вищої матерії, або тонкого субстрату: “Існує інша, не проявлена природа, котра є вічною і перебуває понад проявленою і не проявленою матерією. Ця вища природа ніколи не руйнується коли все в світі руйнується; ця частина залишається незмінною [8.20].”

Таким чином, теза, яку підтримує і по-своєму розвиває Олесь Бердник, особливо в другій частині роману названій “Зоряна Веда”, а саме, що царство небесне перебуває в нас самих і що потрібна розробка моделі антропосистеми із Сонцем Свідомості в центрі, цілком узгоджується з будовою всесвіту. З огляду на викладене, він цілком првавий, промовляючи словами героя роману фізиком Гореницею, що всесвіт являє собою специфічний континуальний матеріал і якщо відсутнє фундаментальне знання, то марні всі наші зусилля. Тільки самоусвідомлення є фундаментом і основою життя — ця теза Бердника є надзвичайно глибокою і цілком правильною в світі розкриття тонкої структури будови реального простору.

В своєму аналізі Бердник зазначає, що вся Земна наука відомого періоду перебуває в тупику і що ми є інтелектуальні інваліди, котрі намагаються прошкандибати на своїх науково-технічних протезах у глибини Всебуття. “Ущербність інформації поророджує ущербність у всьому. Відсутнє абсолютне знання. Потрібні правила виходу з ситуації, Лабіринту” — так словами Чорного Папіруса автор підкреслює необхідність урахування духовного і гармонійного зв”язку людини з всесвітом, що цілковито, допоки-що, невраховувала сучасна матеріалістична наука. Самоусвідомлена душа — творець всебуття, братерство вільних душ — це заповіт Матері Всебуття — так концентровано формулює свої думки Олесь Бердник. Автора цікавить проблема світобудови і розуміння того, як і що, чи хто, керує суспільствами, еволюціями. Він певен, що має бути узгодженість між гравцями космічної рулетки і вищими законами. Але поки що офіційна наука на свій загал стоїть на позиції первинного хаосу, а основні фізичні закони всесвіту виводить базуючись саме на початковий хаос. Тобто, сучасна фундаментальна наука цілком відкидає первинний детермінізм, який ще на початку 20-го сторіччя так палко відстоював геніальний вчений Анрі Пуанкаре. До того ж, Ведична фізика також побудована саме на причинних зв'язках в природі. То чому ж аполоґети від сучасної науки не хочуть повертатись до перегляду усталених для них істин? Колись видатний фізик межі 19-го та 20-го сторіч Макс Планк дуже влучно висловився: “Нова наукова істина не перемагає шляхом переконання її супротивників, що призвело б до бачення ними світла, але скоріше тому, що її супротивники з часом помирають і нове покоління виростає обізнаним з нею”. Тому вся надія — на нові покоління, але ж хтось повинень доносити до них і нові свіжі погляди. Отже, видавці мусять усвідомити, що друкування глибоких наукових, науково-популярних та в решті-решт і науково-фантастичних праць, що піднімають і розв”язують проблеми матерії і духу, є в край необхідне для просвітлення прийдешніх.

Олесь Бердник розкриває проблему, що його ж словами можна сформулювати як “вузол трагедії Землі”: визволити сердце від засилля інтелекту; науку, технологію, освіту, стосунки між людьми оперти на Серце, оскільки воно дає першоімпульс і тому його треба ввести в резонанс із пульсацією великого серця космосу. У вселенській динаміці має зберігатися стріла вісті, попри всілякі метаморфози між станами і потоками свідомості.

Але до такої ж думки прийшов і автор цих рядків, науково вивчаючи структуру і динаміку реального фізичного простору. Комірки простору здатні набувати різних форм і кожен матеріальний об'єкт індукує локальну структуру навколишнього простору, що відповідає формі і динаміці даного об'єкта. Зв'язок між об'єктами здійснюється за допомогою елементарних збуджень просторової решітки, тобто комірок простору і лише два типа польових збурень, що мандрують у просторі, можуть існувати: об'ємні деформації комірок (масова компонента) та поверхневі деформації комірок (електромагнітна компонента). А поняття часу, Хроносу, то є послідовний набір можливих станів досліджуваної ділянки просторової субстанції. А далі — то вже ускладнення, нагромадження полів, зміна форм, набуття симетрій, міграція і видозміна одних форм і стабільність інших і т. д. А потім — утворення живих організмів, звязок простору і живого. Отже, попереду — ще широке й розлоге незвідане “дике” поле…

Олесь Бердник впритул наблизився до цього “дикого” поля і зміг відчути свіжий захах гибинної таїни, свіжий подих духу непізнаної природи. Він вважав, що вхід до цього поля починається з серця. Він так і написав: “Серце здолає усі бар'єри Часу і Простору. Серце подарує Небесну Науку Істини”.

(Full Professor of Physics, Institute for Basic Research, Florida, USA)