Іван Котовенко

Тринадцятий місяць

Записка ДЗЕРЖИНСЬКОМУ Ф. Е. 4 березня 1918 р. 4/ІІІ (19/ІІ) 1918 р.

Тов. Дзержинський!

Подавець Сидоренко був моїм особистим секретарем декілька днів. Я був ним цілком задоволений. Звільнено його було за один випадок, коли з п’яних очей він кричав, як мені передали, що він «секретар Леніна».

Сидоренко сказав мені, що він глибоко покаявся. І я особисто схильний цілком вірити йому; хлопець молодий, по-моєму, дуже гарний. До молодості треба ставитись поблажливо.

На основі усіх цих фактів судіть самі, дивлячись по тому, на яке місце ви можете його призначити.

Ваш Ленін ^*

Ridentem dicere verum.

Quintus Horatius Flaccus ^**

^* С. М. Сидоренко, матрос 1-го Балтійського флотського екіпажу, в січні 1918 року працював особистим секретарем Голови Ради Народних Комісарів В. І. Леніна.

(За текстом видання «Ленін і ВЧК: Збірка документів (1917-1922)». - М., 1970, с. 62-63; ПСС, т. 50, с. 48-49).

^** «Сміючись, говорити правду», Горацій (Opera, ed. Fr.Klinger, Lipsiae, 1959; 1, 1, 24 -26).

Не може бути так, щоб накладала мазь

На свій печальний вид, як найманка якась,

Історія, що йде, мов сутінь передгроззя.

Хосе Марті, «Жадають болю мій»

(зі збірки «Ісмаелільо», переклад Дмитра Павличка)

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ . УКРАЇНА. ФЕДОРЧУК І ШЕЛЕСТ

Перед призначенням Віталія Васильовича Федорчука ¹⁾ головою КДБ УРСР, а на той час Петро Юхимович Шелест ²⁾ ще займав посаду першого секретаря ЦК Компартії України і був членом Політбюро ЦК КПРС, з новим керівником українських чекістів провів напутню бесіду Леонід Ілліч Брежнєв ³⁾ і між іншим зронив:

- Ти там, Віталію, придивись за Шелестом. Мені доповідають, що він занадто самостійним став, молоко п’є від власної корови і возить її всією республікою в окремому вагоні, заохочуючи розвиток націоналістичних тенденцій, які можуть негативно позначитися на темпах стирання історичних ґраней. Та й націоналістів там притиснути треба, а то щось вони при Шелесті голови почали піднімати. В першу чергу націоналістів, а усуміш з ними і усіх дисидентів. Не мені тобі розказувати, як усілякі антирадянські елементи намагаються розхитати Радянський Союз і зашкодити створенню… - чого створенню? - сам себе запитав Брежнєв, взяв з течки доповідну записку секретаря ЦК КПРС Михайла Андрій овича Суслова до закритого засідання Пленуму ЦК КПРС і прочитав: - «…нової історичної, соціальної та інтернаціональної спільності людей з єдиною територією, економікою, соціалістичною змістом культурою, державною мовою і спільною метою - побудовою комунізму у нашій країні».

Леонід Ілліч декілька разів спіткнувся при читанні документу.

Федорчук стояв, щільно притиснувши руки вздовж лампасів генеральських штанів, і майже не дихав. У правій руці він тримав товстий записник, поки що нічого не записував, і тільки їв очима обличчя Генерального секретаря ЦК КПРС.

- Щось накрутив тут Мишко, - сказав Брежнєв і кинув короткий погляд на Федорчука. - Геть нічого не зрозуміло. Як говорив Наполеон, треба писати коротко і ясно - підмет, присудок і ніяких інших зайвих слів. А тут і довго, і накручено. А може так і треба писати про нову спільність людей і спільну мету оцих людей? Щоб потім неухильно втілювати наші настанови в життя. Ти теж так думаєш?

Леонід Ілліч знов поглянув на Федорчука, і в його очах промайнули гострі та уважні зблиски, як погляд крізь прорізи маски на обличчі.

Федорчук несподівано для себе скулився, ніби йому хтось кинув за комір генеральського мундира жменю снігової крупи. Він миттєво, без жодного поруху лицевих м’язів поміняв вираз обличчя з дурня і служаки, який він повісив, входячи до кабінету, на маску служаки, що без слів розуміє своє начальство, і переклав записник із правої руки в ліву.

Леонід Ілліч помітив, як змінилась у Федорчука твар, і сказав:

- От так. Значить, розумієш. Значить, не дурень. - І закінчив багато обіцяюче: - Твій досвід ми потім застосуємо по всьому СРСР. Порядок почнемо наводити з України. Берись за роботу. Встанови робочий контакт з Володею Щербицьким, я його попередив, дій разом з ним. Але свої стосунки з ним не афішуй, контакти мають бути робочі. Як з членом Політбюро ЦК КПРС. Щоб Шелест не здогадався поки що. І доповідай. - Брежнєв знову гостро глянув на Федорчука.

- Єсть доповідати, товаришу Генеральний секретар! - Федорчук ще більш виструнчився.

Не прощаючись, Брежнєв зробив жест рукою, ніби прибираючи з кабінету все зайве, а разом з ним і самого Федорчука.

Результатом вивчення політичної і оперативної обстановки в Україні стала надіслана Брежнєву цілком таємна депеша, в якій Віталій Федорчук повідомив про те, що сигнал про корову і підозри стосовно націоналістичного нутра Петра Шелеста підтвердились.

«Зокрема, як свідчать дані агентури 5-го управління КДБ УРСР (політичний розшук) із числа авторитетних працівників Інституту історії Академії наук Української РСР і літературних критиків, - інформував вище політичне керівництво держави новопризначений голова українського КДБ, - Шелест перебуває під впливом окремих націоналістично налаштованих представників творчої інтелігенції і українських емігрантів, які, за даними 1-го управління КДБ УРСР (розвідка), підозрюються у зв’язках з іноземною спецслужбою - Королівською Канадською Кінною поліцією (скорочено - КККП, англ. «Royal Canadian Mounted Police Security Service» - RCMPSS ⁴⁾) і Центрального розвідувального управління США (скорочено - ЦРУ, англ. Central Intelligence Agency - CIA ⁵⁾); на столі у своєму кабінеті тримає булаву, якою користується, коли сварить своїх підлеглих і дає їм вказівки; виношує намір про вихід України зі складу СРСР і створення самостійної Української Народної Республіки (скорочено - УНР), про що в завуальованій формі виклав у своїй книзі під назвою «Україно наша радянська» (скорочено - «УНР»). Згідно з висновками агентів 5-го управління КДБ УРСР із числа авторитетних членів Спілки художників України та мистецтвознавців, обкладинка книги Шелеста («УНР») виконана в кольорах, які асоціюються націоналістично налаштованими представниками творчої інтелігенції з націоналістичним жовто-блакитним прапором ⁶⁾ (примірник книжки Шелеста «УНР» додано). Аналіз змісту книги, окремих виступів Шелеста та його приватних гутірок свідчить про те, що він може схвалювати перехід українського гетьмана Івана Мазепина бік шведського короля Карла ХІІ і засуджувати Емський указ (1876 року) Олександра ІІ, на підставі якого куратор київської шкільної округи Михайло Юзефович цілком правомірно закрив газету «Кієвскій ТєлєграфЪ», що дозволяла собі друкувати відверто націоналістичні і антиросійські матеріали, стала осередком діяльності затятих ⁷⁾націоналістичних елементів, не виключено, що й автора антирадянського гімну т. зв. Української Народної Республіки (скорочено - УНР) «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського, і створювала серйозну сепаратистську загрозу для Російської держави. Варто звернути увагу на те, - вказувалося в депеші, - що газету «Кієвскій ТєлєграфЪ» було засновано президентом Міжнародної асоціації євразійської преси німецьким бароном фон Юнком-молодшим на кошти польської меценатки Ядвіґи Рогоцької, підозрюваної в причетності до підпільної націоналістичної організації «Жонд народови». Водночас Шелест встановив прямі зв’язки з Міністерством сільського господарства Корейської Народно-Демократичної Республіки, запросив з Кореї (корей. - «Чосон») фахівців, які налагодили в південних і східних регіонах республіки вирощування рису, цибулі, баштанних культур і в спілкуванні з місцевим населенням вказують на портретну схожість Кім Ір Сена ⁸⁾ і Петра Шелеста. Як свідчать дані 2-го управління КДБ УРСР (контррозвідка), є вірогідні підстави вважати, що серед корейців перебувають особи, причетні до спецслужб КНДР, зокрема т. зв. «Відділу зв’язку» (корей. - «Йоньлак пу») і Розвідувального управління Генерального штабу Корейської Народної Армії (корей. - «Чоньч халь гук»), які виявляють інтерес до деяких стратегічних секретних об’єктів, розташованих на Півдні і Південному Сході України. Зокрема, вони запропонували командуванню військової частини ракетних військ стратегічного призначення (РВСП), дислокованій у Миколаївській області, цибулю і кавуни вищої якості, ніж надають місцеві колгоспи, по знижених цінах».

Доповідну записку Федорчук надіслав у Москву спецкур’єром. Документ мав назву «Гетьман Мазепа» ⁹⁾, був видрукований на трьох сторінках, без підпису і реєстраційного номера, прізвища Шелест, Юзефович, Чубинський, Юнк, Рогоцька, Кім Ір Сен, КНДР, назви іноземних спецслужб, польської підпільної організації «Жонд народови», газети «Кієвскій ТєлєґрафЪ», назви гімну «Ще не вмерла Україна» і книги «Україно наша радянська» («УНР») були вписані в текст від руки; в правому горішньому кутку стояло: «Цілком таємно. Для інформування. Після ознайомлення - знищити».

До депеші в окремому пакеті додавалась книга Шелеста «Україно наша радянська».

* * *

- Дивись, Мишку, і справді, як бандерівський прапор, - сказав Брежнєв, ознайомлюючи Суслова з донесенням Федорчука і демонструючи йому книжку Шелеста в жовто-блакитній обкладинці. - Знахабнів Петро!

- Все ясно, - повів Михайло Суслов, - в тій обкладинці два натяки: на Петлюру ¹⁰⁾ і на шведський прапор, у шведів державний прапор теж жовто-блакитний. Шелест нічого нового не придумав. Він намагається зробити те, що не змогли реалізувати у свій час шведський король Карл Дванадцятий, Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра та Іван Мазепа. Але робить свою справу з урахуванням допущених помилок в минулому і сучасних геополітичних тенденцій. Чітко проглядається євразійська вісь «Корея-Україна-Польща-Швеція» від Тихого океану до Атлантичного. Зверніть увагу, Леоніде Іллічу, - Суслов підійшов до карти світу, яка висіла на стіні брежнєвського кабінету, і прокреслив лінію від Пхеньяна до Стокгольма, - як ця євразійська геополітична вісь розрізає пів світу, відділяючи на Заході Радянський Союз від країн Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги, і на Сході створює умови для розповсюдження ідей чучхе.

- Чукчів? - здивовано запитав Леонід Ілліч.

- Чучхе, Леоніде Іллічу, - поправив Генерального секретаря Михайло Суслов. - Це корейці так називають свою ревізіоністську ідеологію і практику. За даними нашого посольства в Північній Кореї, якщо раніше згідно з рішенням Політвиконкому Трудової партії Народно-Демократичної Кореї щоранку кожний кореєць мусив кинути десять каменів у бік США - на Схід, то тепер вони почали кидати таку ж кількість каміння і в напрямку СРСР - на Захід. Треба негайно готувати закрите засідання Політбюро з усіма наслідками, що випливають.

Намальована Сусловим вісь вразила Брежнєва своєю прихованою небезпечністю.

Він уважно роздивився карту згори донизу і знизу догори.

- І дати завдання нашим чукчам, - підхопив він думку Суслова, показуючи на карті протоку Вітаса Беринґа, - щоб вони кидали каміння у бік Америки. Тут недалеко, докинуть. Це буде наша відповідь і корейцям, і американцям, на боці яких об’єктивно грає Кім, розколюючи разом з Шелестом соціалістичний табір. Але з висновками на Політбюро поспішати поки що не будемо. Мені мій помічник Алєксандров-Агентов розповідав, що Петро Перший на доносах Таємної канцелярії ¹¹⁾ про антидержавну діяльність бояр писав резолюції: «К єбєні матєрі», що означало - «Відправити на Соловки». Потім йому набридло писати такі довгі резолюції, і він давав вказівки коротко, абревіатурою: «КЄМ», - що означало те ж саме: «К єбєні матєрі».

Суслов знаку не подав, що йому не подобаються матюки в устах Генерального секретаря ЦК КПРС, лише під лівим оком у нього сіпнувся нерв.

Він слухав не перебиваючи.

- Потім той соловецький острів, куди відправляли бояр на перевиховання, і пристань на березі так і назвали - «КЄМ», потім географи під наглядом Таємної канцелярії додали в кінці м’який знак для зашифровки, й дотепер і острів, і річка, що впадає у Біле море, і пристань у її гирлі називаються Кємь. - Брежнєв знайшов на карті Соловки і ткнув пальцем в острів Кємь і містечко на березі Білого моря під тією ж назвою. - Стосовно тих, кому треба було відрубувати голови, Петро писав: «В пізду», - коротше не скажеш. Значить, капець, точніше - пиздець. - Брежнєв повторив: - Пиздець. Ми, в такий спосіб, як російський імператор Петро Перший, робити не можемо, хоча Шелест заслуговує, щоб його рішенням Політбюро ЦК КПРС відправили на Соловки. Туди, здається, Петро Перший, відправляв і українських гетьманів, а Сталін - прихильників Мазепи. Але ми не допустимо, щоб Шелест став гетьманом, не хвилюйся, Мишку. Він перебуває під щільним наглядом Володі Щербицького вкупі з Федорчуком та його чукістами, тобто українськими чекістами. Я ще переговорю з Федорчуком. Треба трохи зачекати, вивчити питання вшир і вглиб, знайти переконливі підстави для звільнення Шелеста, не акцентуючи уваги на його кінцевих планах стосовно створення вісі… Як ти сказав?

- Євразійська геополітична вісь від Швеції через Польщу і Україну до Кореї, Леоніде Іллічу, і в зворотньому напрямкові.

- Так-так. - Брежнєв глянув на карту: - Від Балтійського моря до Японського і Жовтого - зигзугом. От тобі й Шелест! Зигзугом хоче порвати нашу єдність і стати гетьманом, як Мазепа! Але поспішати не будемо. Це було б неправильно з політичної точки зору. У нас не повинно бути сумнівів у нашій політичній єдності, коли соціалізм в СРСР переміг остаточно і безповоротно, що обов’язково треба зафіксувати в новій Конституції СРСР. Остаточно і безповоротно! Незважаючи на зрадницьку політику Кім Ір Сена, Мао Цзедуна, Тіто, Енвера Годжи і Мазепи, тобто Шелеста, а Дубчеку ми голову скрутили!

- Зафіксуємо, Леоніду Іллічу, цей історичний етап, - запевнив Суслов. - Дубчеку голову скрутили.

- Щодо блокування Шелеста з Кім Ір Сеном через проникнення в УРСР корейців, то цю проблему, гадаю, потрібно вирішити таким чином. Підготуйте проект постанови ЦК КПРС про мобілізацію жителів нечорноземних областей Росії для будівництва Північно-Кримського каналу і заселення ними Півдня України спільно з Кримським півостровом. Оголосимо Всесоюзну комуністичну будову. Корейців, а також тих українців, яким вони показували портрет свого вождя, вказуючи на його портретну схожість з Шелестом, тим часом вивеземо з України в Росію для осушування боліт Нечорнозем’я. Там каміння немає, секретні об’єкти і військові частини теж відсутні.

- А дачі 9-го управління КДБ СРСР і мисливські помістя для членів Політбюро? - нагадав Суслов.

- Знайти болото, де дач, помість і каміння немає.

- Мудре рішення, - згодився Суслов. - Стосовно Шелеста підстава вже є не одна. То він палац культури збудував у Києві, кращий ніж Кремлівський палац з’їздів у Москві, і назвав його не імені Леніна чи Жовтневий, а «Україна»!

- В Києві Жовтневий палац уже є. Я там медаль Києву вручав.

- От бачите, Жовтневий палац уже є, а йому ще треба й «Україну»! Кращий на весь Союз!

- А ти куди дивився?

- Леоніде Іллічу, та він же нікого не слухає! Тепер свою книгу «УНР» випустив у жовто-блакитній обкладинці, а це вже демонстративний виклик нашій ідеології! Підготуємо закриту рецензію і притягнем. Не за вісь, а за націоналістичні збочення в його книзі. Потім, коли Шелеста знімемо, рецензію опублікуємо, щоб наш радянський народ зрозумів, яке націоналістичне кубло могло з’явитись у Києві. І ще щоб міцніше з’єднався в єдиній історичній спільноті, яке вже так і називається - радянський народ. Мені подобається Федорчук, глибоко оре. Про Україну ми можемо тепер не турбуватися, він виростає в перспективного політика, і в його відданості, як і Щербицького, сумніву ніколи не виникне. Пригадую, то була ваша пропозиція? Хоча Андропов ¹²⁾, як я пам’ятаю, заперечував, казав: «Хіба можна такого солдафона ставить на Київ? Він свого сина довів до самогубства. І там дров таких наламає, що нам буде соромно перед усім світовим співтовариством».

- В кадрових питаннях я помилок ніколи не допускаю. Щоб сон був міцним ¹³⁾. А із своїм сином Федорчук, справді, повівся круто. Я б так не вчинив, у мене м’який характер.

Леонід Ілліч зітхнув і глянув у бік столу, де стояла в рамці його сімейна світлина.

«А дарма», - подумав Суслов, теж глянув на фото і сказав:

- У вас гарні діти: і Юрко, і Галинка. - І подумки, дивлячись через сухі червоні повіки в обличчя Брежнєву, запитав: «А скільки ще байстрюків і таких же густобрових халамидників ти настругав від Алма-Ати до Кишинева?»

Брежнєв перевів погляд на Суслова і не зовсім впевнено мовив:

- Еге ж, гарні…

«Гарні… П’яниці і розпусники», - подумав Суслов.

Брежнєв помовчав, потім, ніби вперше помітивши на столішниці донесення Федорчука, запитав:

- Що це ти мені приніс? «Гетьман Іван Мазепа», - прочитав він, надівши окуляри. - Який ще Мазепа?

- Шелест - це «Іван Мазепа», - підказав Суслов. - Федорчук повідомляє вас про те, що Шелест йде шляхом зрадника Мазепи, враховуючи помилки Петлюри, під жовто-блакитним прапором.

- Ага, Шелест! - ніби згадав він. - Це я тобі хотів показати для ознайомлення. Розпишись.

Суслов на останній сторінці в нижньому куточку поставив розпис і дату.

- Так-так, на шведський прапор дивиться при підтримці корейців, - сказав Брежнєв, забираючи донесення Федорчука. - На самостійність, як Мазепу і Кім Ір Сена, потягнуло? Чи не так?

- Не дозволимо, - сказав Суслов. - Скрутимо голову як Дубчеку.

- Працюй, Мишку. А Федорчук у Києві порядок наведе. А як наведе, повернемо його в столицю.

Брежнєв підійшов до паперорізальної машини виробництва Німецької Демократичної Республіки, увімкнув і вклав у її прорізь документ.

Машина тихо захурчала, по черзі втягнула аркуші цілком таємної доповідної Федорчука, і Суслов завважив, як у кошик під нею одна за одною почали вилізати подібні до локшини чи на білі довгі черви вузькі паперові смужки.

«Гаплик Шелестові, - подумав Суслов. - Федорчук - то такий вовкодав, що, якщо схопить зубами, то вже не відпустить. І так і треба, а то цей Шелест, - як його назвав Федорчук? - «Мазепою»? Правильно, Мазепа! - поводить себе так, ніби це тільки при його допомозі Льонька став Генеральним секретарем. Ми з Льонькою поряд зі Сталіним пліч-о-пліч працювали, а Шелеста в ті роки навряд чи й якийсь інструктор ЦК ВКП(б) пам’ятав в обличчя. Пора з ним кінчати, Сталін йому б за один день в’язи скрутив, не кажучи вже про Петра Великого. Нічого, і цьому самостійнику покажемо, де мазепинці зимують».

* * *

- Федорчук - молодець, - сказав Брежнєв і знизу подивився в отвір паперорізальної машини, звідки виповзала остання смужка з доповідної голови КДБ УРСР. - Поки будемо знімати Шелеста, ти там підготуй нового секретаря з ідеології на підмогу Федорчуку.

- Кандидатура є, Леоніде Іллічу, - піднявся Суслов, - в резерві маємо надійного кадра - Маланчук його прізвище. Він наводить порядок в українській освіті, плануємо перевести його в ЦК Компартії України на ідеологію. Він з Федорчуком спрацюється.

- О! - зрадів Брежнєв, - дуже правильно! Хай і ідеологією на Україні керує чукіст.

Брежнєв усмак засміявся від власного дотепу.

Він вийняв хусточку і витер куточки очей, в яких від сміху виступили сльозинки.

Його щоки порожевіли.

Обличчя Суслова залишилось сірим і незворушним.

* * *

Як він гарно бігав на коньках!

Любо й страх було дивитись - ах!

Мах-мах-мах на тих коньках, мов птах!

Поль Верлен, «Як він гарно бігав на коньках!» (зі збірки «Любов», переклад Миколи Лукаша)

ГЛАВА І. КИЇВ, 5-Е УПРАВЛІННЯ КДБ УРСР. МАЙОР БУЗИНА ПРИЙМАЄ ВИКЛИК

1.1.

На календарі значився березень, уже б мала прийти весна, та місяць лютень ще міцно утримував свої плацдарми, нагадуючи про себе зазимками і запізнілими, як на таку пору, сніговіями, які переходили в мокру крупу, дощ і знову в сніг.

Старший оперуповноважений 1-го («оперативно-ігрового») відділу 5-го управління КДБ Української РСР майор Бузина Олексій Григорович сидів у своєму службовому кабінеті і напружено працював.

Надворі було вільго і студено, в кабінеті - тепло і затишно.

На стіні перед майором висів портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського ¹⁾, а на столі лежали підготовлені інспекцією КДБ УРСР методичні рекомендації стосовно того, як особовому складу органів КДБ належить вивчати нормативі документи, що регулюють їхню складну діяльність у боротьбі з іноземними розвідками та антирадянськими елементами всередині країни, і як оформлювати конспекти опрацьованих першоджерел.

Поряд з методичними рекомендаціями майор Бузина поклав свій зошит для конспектування нормативних актів і ручку-самописку, заправлену фіолетовим чорнилом.

В КДБ УРСР було заведено негласний порядок, при якому голова КДБ Віталій Васильович Федорчук вчиняв резолюції і підписувався зеленим чорнилом, керівний склад, крім генералів, писали синім, генерали - чорним, оперативний склад користувався фіолетовим кольором.

Траплялися випадки, коли окремі офіцери допускали порушення встановленого порядку, дозволяючи собі вправлятися на письмі неналежним для їхнього статусу артаментом - синім, чорним або ж навіть зеленим (sic!), чи кульковими ручками тих же кольорів. До таких переступників з боку їхнього безпосереднього керівництва вживалися виховні заходи і робились відповідні висновки, оскільки подібні факти в КДБ УРСР трактувалися як прояви маскованого кар’єризму.

Майор Бузина кар’єристських нахилів не мав, писав виключно фіолетовим чорнилом і був взірцем дотримання інших встановлених вимог і правил в сфері справочинства та агентурно-оперативної діяльності.

Наприклад, коли потрібно було привести до потрібного порядку особові і робочі справи агентури, він прибирав зі столу все зайве, виймав з сейфу потрібний том і відпрацьовував його. До особової справи агента ²⁾ він, користуючись циганською голкою і сировою ниткою, акуратно підшивав затверджені керівництвом характеристики, матеріали перевірки його надійності, а також повідомлення інших джерел, що стосувались до особи агента, способи екстреного зв’язку, легенди прикриття, місце проведення конспіративних зустрічей, розписки про отримане грошове забезпечення, накази про заохочення тощо. В робочу справу агента в той же спосіб (циганською голкою і сировою ниткою) він підшивав реалізовані оригінали особисто написаних інформатором документів і вже після того, як вони доповідались керівництву, залежно від значущості отриманої інформації: від начальника відділення і аж до самого голови КДБ УРСР або ж до його заступників, що здійснювали свою управлінську діяльність відповідно до визначених колегією КДБ УРСР напрямів їхнього керування (кураторів).

З кожного агентурного повідомлення в друкарському бюро Управління після їхньої доповіді начальству знімалась потрібна кількість копій. Копії агентурних матеріалів долучались до справ оперативного обліку: оперативних добірок, перевірок, розробок, розшуку, нагляду ³⁾, а також, якщо вони стосувались до загального опису чи аналізу оперативної обстановки, підшивались у літерні справи, які велись по лініях і об’єктах агентурно-оперативної діяльності 5-го управління ⁴⁾. Якщо отримане повідомлення агента не мало відношення до конкретного напряму (лінії, об’єкта) роботи оперативного працівника відповідно до покладених на нього функціональних обов’язків або ж до тієї чи іншої особи (персоналії) його оперативної зацікавленості, то копія надсилалась в інший структурний підрозділ для здійснення перевірки за керунком.

Місце зберігання агентурних повідомлень та їхніх копій фіксувалося у відповідній графі спеціального реєстраційного журналу секретаріату 5-го управління КДБ УРСР. В робочій справі агента всі прізвища, які у своїх донесеннях згадував інформатор, після поставлення їхніх носіїв на оперативний облік ⁵⁾ у 10-му відділі КДБ УРСР вносились до переліку, який у кожній справі містився в кінці тому (тобто, продивившись перелік, можна було визначити, про кого повідомляв у своїх донесеннях той чи інший агент і яке він мав коло знайомих з числа тих осіб, що представляють оперативний інтерес для органів КДБ).

Продуктивність будь-якого агента за звітний період можна було визначити на око за товщиною його робочої справи або ж за її вагою, якщо покласти том (томи) написаних таємним помічником КДБ документів на долоню витягнутої руки і зробити кілька коливальних рухів з амплітудою в п'ятнадцять градусівпо вертикалі - знизу вгору і згори вниз.

Справи оперативного обліку у майора Бузини теж перебували у бездоганному порядку. Він не чекав суботи, яка встановленим у КДБ УРСР порядком визначалась днем для приведення документів до вимог інструкції щодо таємного справочинства, а працював з паперами щодня. Місяць тому з поля зору двох бригад зовнішнього спостереження зникла об’єкт централізованої справи групової оперативної розробки «Блок» під кодовим прізвиськом «Лисиця» і повернулась до власного помешкання на Куренівці на вулиці Верболозній, 16 третього дня опісля. Де вона никала увесь цей час, якими підпільними справами займалась, залишилось невідомим. Розлючений таким проколом в розробці одного з основних фігурантів справи «Блок» голова КДБ Федорчук, який до свого призначення на Україну займав посаду начальника 3-го Головного управління КДБ СРСР (військова контррозвідка) і серед оперативного складу мав прізвисько «Фердинанд», наказав негайно доповісти всі матеріали на «Лисицю».

Начальник 5-го управління генерал Свєтков, який до призначення на цю посаду працював начальником інспекції КДБ УРСР і своє прізвисько «Атя» отримав уже на новій посаді, без зволікання приніс Федорчуку справу на «Лисицю». До кабінету голови КДБ УРСР справу на «Лисицю» доставила група офіцерів 2-го («українського») відділу 5-го управління на чолі з розробником «Лисиці» майором Гопанчуком на прізвисько «Гончак». В справі було двадцять вісім томів, у кожному томі - по триста аркушів. Два останніх томи розробки «Лисиці» виявились непідшитими, сторінки непронумерованими, Федорчук, читаючи матеріали, заплутався в аркушах і спересердя кинув один том в обличчя генералові Свєткову, а другий в його потилицю, коли той намагався ухилитися після першого удару. Документи розсипалися мало не по всій площі кабінету голови КДБ на 4-му поверсі будинку КДБ на вулиці Володимирській, 33 розміром з майданчик для гри у бадмінтон.

Генерал Свєтков змушений був навпочіпки збирати їх на підлозі один за одним, пильнуючи, щоб не отримати від Федорчука стусана в те місце, де в генералів (і не тільки) закінчується спина, звідки виростають ноги і де, на думку голови КДБ УРСР, містяться розумові здібності його генералів. Разом з майором Гопанчуком, який планував останні томи справи на «Лисицю» привести до вимог інструкції наступної суботи, генерал Свєтков прямо в приймальні голови КДБ УРСР циганською голкою і сировою ниткою нашвидкуруч підшив і пронумерував аркуші, вніс документи до опису і вже затим повторно доповів справу «Фердинандові».

На окремих сторінках справи залишились сліди його крові з пэчок пальців, які він у поспіху поколов циганською голкою. Далебі, зі справами майора Бузини такого казусу ніколи б не трапилось.

Йдучи додому, майор Бузина зачиняв сейф і акуратно опечатував його. Печатки виготовлялися в єдиному екземплярі, дублікати ключів зберігалися в запечатаній тією ж печаткою парусиновій торбинці, яка мала постійне місце в спеціально обладнаному сейфі секретаріату Управління.

Якщо у відсутність оперативного працівника великому чи малому начальству, не мало значення якому, знадоблювався той чи інший документ, який зберігався в його сейфі, то в цьому випадку створювалася комісія на чолі з начальником секретаріату чи його заступником, і тільки комісія мала право, порушивши печатку, відкрити сейф запасними ключами. Коли знаходився потрібний документ, він вилучався, згідно з інструкцією про таємне справочинство складався протокол у двох примірниках про розкриття сейфа і вилучення документа, другий примірник клався на його місце, після чого сейф опечатувався особистою печаткою начальника секретаріату або ж його заступника.

Виходячи з кабінету, працівник відповідно до інструкції щодо забезпечення режиму в приміщеннях КДБ УРСР зобов’язаний був замикати двері на два оберти ключа. Повернувшись, він відчиняв кабінет і мусив виймати ключ. Залишати ключ у дзюрці замка із зовнішньої сторони дверей категорично заборонялось, оскільки, як було записано в інструкції, не виключалась ситуація, коли якийсь прихований лихочинець, проходячи коридорами КДБ і застерігши ключ у дверях кабінету оперативного працівника, з ворожим чи іншим умислом міг зачинити його ззовні, покласти ключ в кишеню і втекти геть.

В такому випадку, як було записано в тій же інструкції, замкнений у власному кабінеті і позбавлений оперативного простору офіцер не годен був виконати свої професійні обов’язки в належному обсязі, вчасно потрапити до начальства в разі термінового виклику або ж виконати потрібні дії на випадок бойової чи пожежної тривоги, ба! - навіть не зміг би задовольнити особисті фізіологічні потреби поза територією кабінету.

Користуватись радіоприймачами і радіоточками категорично заборонялось, оскільки ввімкнений радіоприлад міг стати джерелом передачі інформації на відстань, тобто в такий спосіб ворог мав можливість при допомозі радіоелектронної апаратури, встановленої стаціонарно в якомусь житловому приміщенні в радіусі 300 метрів від будинку на вулиці Володимирській, 33, чи в автомобілі, що міг рухатись навколо будинку на відстані того ж радіусу, здійснювати перехоплення розмов, які велись в приміщеннях КДБ.

На столі оперативного працівника мали перебувати лише ті документи, які могли йому знадобитися саме в цей час. В сейфі дозволялось тримати виключно ті документи, справи, посібники, які були внесені до їхнього опису. Опис складався у двох примірниках, перший примірник мусив лежати в спеціально приклеєному конверті на дверцятах сейфа з внутрішньої його сторони, а другий передавався в секретаріат Управління для контролю.

Апарат міського телефонного зв’язку на столі оперативного працівника повинен був стояти з правого боку, а телефон внутрішнього зв’язку - з лівого, щоб користувач при надходженні сигналу не переплутав, по якому апарату йому дзвонять. Якщо абонент дзвонив міським телефоном (загальним), то оперативний працівник мусив у мікрофон трубки мовити: «Кажіть, вас слухають». Якщо лунав дзвінок телефону внутрішнього (захищеного) зв’язку, то оперативний працівник повинен чітко вимовити своє звання і прізвище без ніяких «алло», «альо» чи «слухаю». На кожному апараті міського телефонного зв’язку малось приклеєне застереження про необхідність дотримання конспірації в розмовах із зовнішнім абонентом (тобто не патякати зайвого).

1.2.

Усіх цих вимог майор Бузина незаперечно дотримувався.

Наразі на столі у нього лежав лише зошит для конспектування директивних документів керівництва КДБ СРСР і КДБ УРСР та інших таємних матеріалів нормативного характеру, підготовлена інспекцією КДБ УРСР інструкція, яка встановлювала порядок їхнього вивчення, а також ручка-самописка, заправлена фіолетовим чорнилом.

І більше нічого.

Втім робота, якою займався майор Бузина у цей час, була не менш складною і відповідальною, ніж оформлення справ оперативного обліку чи агентурних досьє.

Щойно він від свого сусіди по кабінету майора Михайла Йосиповича Забари (на прізвисько «Мотл») отримав конфіденційну інформацію про те, що зі слів «джерела» майора Забари в інспекції КДБ УРСР прізвище майора Бузини занесено до списку офіцерів, конспекти яких підлягали перевірці. Майор Забара Михайло Йосипович мав джерела інформації скрізь, де цього вимагали його оперативні інтереси на ділянці виявлення емісарів закордонних ОУН в потоці іноземних туристів - від господарського відділу КДБ до кас залізниці та Аерофлоту і від київських готелів до Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном, тому його інформації треба було довіряти і відповідним чином на неї реагувати.

* * *

Вказаний захід, себто перевірку інспекцією конспектів оперативних працівників, усуміш з іншими новаціями, як-от, наприклад, порядок замикання і відмикання кабінетів, заборона мати в кабінетах радіоточки і радіоприймачі, правила користування телефонним зв’язком тощо, увів у практику новопризначений заступник голови КДБ УРСР підполковник Степан Несторович Муха ⁶⁾, який до свого призначення на цю посаду мав військове звання капітан в запасі і працював інспектором ЦК Компартії України. Після переведення Степана Несторовича на службу в органи державної безпеки усі секретарі райкомів і обкомів, без виїмку і водночас, полегшено зітхнули, а органи КДБ УРСР набули вимогливого, суворого і мудрого керівника з неоціненним досвідом роботи в комсомольських, радянських і партійних органах.

Колегією КДБ УРСР на капітана в запасі Муху, щойно він перейшов на роботу в органи державної безпеки і отримав військове звання підполковник, було покладено такі функції:

кураторство комендантським і господарським відділами;

контроль за внутрішнім режимом і таємним справочинством в Центральному апараті КДБ УРСР та його органах на місцях;

організація позашкільного навчання співробітників КДБ УРСР;

організація захисту державної безпеки під час проведення на головній вулиці Києва - Хрещатику святкових заходів, присвячених черговим річницям Великої Жовтневої соціалістичної революції, Дня Перемоги і святу міжнародної солідарності трудящих усієї земної кулі Першому Травню, та у випадках відвідин столиці України кимось із членів чи кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС, а також високими зарубіжними гостями.

Попервах Степан Несторович з належною йому енергією взявся за режим і господарство КДБ УРСР, оскільки до свят ще було далеко і візити високих московських чи зарубіжних гостей в столицю України ближчим часом не передбачались.

Особисто обійшовши зокола будинок КДБ, він дав наказ ліквідувати усі балкони та парапети і повирубувати зелені насадження навколо нього, позаяк, на його думку, усі ті архітектурні викрутаси, балкони та парапети, а також дерева та кущі, як надлишки флори вздовж тротуарів по периметру будівлі, створювали сприятливі умови для проникнення в приміщення КДБ терористів і диверсантів - з фронту, флангів і тилу, до того ж вони спотворювали цілісне уявлення населення про те, яким повинен бути екстер’єр центрального органу державної безпеки Української РСР.

«Будинок КДБ, - казав Степан Несторович, - повинен мати вигляд суворої, неприступної і непорушної цитаделі, як і будинок ЦК КПУ на вулиці Орджонікідзе, колишній штаб Київського військового округу. А що це за цитадель з балконами і фігурними парапетами, деревами і несерйозними кущиками навколо, за якими може сховатись терорист з гранатою, бомбою чи базукою типу «Муха»?»

Докази Степана Несторовича були переконливі, і Федорчук дав дозвіл на реалізацію плану щойно призначеного свого заступника. Втім, оперативно розпочата ліквідація архітектурних викрутасів на будинку КДБ та зелених насаджень навколо нього по периметру була тимчасово припинена у зв’язку з протестом до Ради Міністрів УРСР головного архітектора міста Києва, який випадково проїжджав вулицею Володимирською саме в той час, коли півтора десятка хлопців у касках і з відбійними молотками довбали парапети на балконах оповитого курявою будинку номер 33, що належав КДБ УРСР, а інші вирубували дерева і кущі перед його фасадом.

Нагляд за роботами здійснював Степан Несторович, який теж був у касці, уніформі виконроба і теж оповитий курявою, але без відбійного молотка.

Підстави для внесення протесту головний київський архітектор мав. Як свідчили архівні документи Головного управління архітектури і будівництва Київського міськвиконкому, будівля КДБ УРСР була споруджена за проектом відомого українського архітектора Володимира Щуко 1914 року для Київської губернської земської управи. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, здійсненої її гегемоном - пролетаріатом, і встановлення в колишній Російській імперії диктатури цього гегемона споруду земської управи справедливо передали в користування гегемону і назвали її Палац праці. 1934 року після надання місту Києву статусу столиці УСРР будинок цілком справедливо у гегемона відняли і його зайняв після переїзду з Харкова Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовистів ⁷⁾) України [ЦК КП(б)У], оскільки, відповідно до марксистсько-ленінського вчення, диктатура гегемона могла бути тільки тоді диктатурою, коли її (диктатуру) очолювала комуністична партія (більшовистів). З 1938 року колишній Палац праці, а відтак штаб-квартиру ЦК КП(б)У було передано у безстрокове користування органам державної безпеки, оскільки, за відомим визначенням вождя Жовтневої революції Володимира Ілліча Леніна, радянська влада (диктатура гегемона на чолі з комуністичною партією більшовистів) лише тоді чогось вартує, коли вона надійно захищена від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Захист здійснювало Головне управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ Української Соціалістичної Радянської Республіки (ГУДБ НКВС УСРР), яке всерйоз і надовго зайняло будівлю № 33 на вулиці Володимирській (тоді вона називалась вулицею російського письменника українського походження Володимира Галактійоновича Короленка). Терміново у дворі будинку було споруджено внутрішню тюрму (архітектор Щуко такого об’єкта для губернської земської управи не передбачив і його помилку було виправлено), в камерах якої тимчасово перебували (до розстрілу внизу у підвалі) члени викритих контрреволюційних організацій українських буржуазних націоналістів та інших ворогів народу. До переїзду ГУДБ на вулицю Володимирську (Короленка) вказані акції здійснювались в спецкорпусі НКВС, який займав будинок колишнього Інституту шляхетних панянок на вулиці Жовтневої революції ⁸⁾(тих, хто розстрілював, згодом теж розстрілювали у тому ж підвалі і теж як ворогів народу). ГУДБ НКВС УСРР 3 лютого 1941 року було перетворено в Наркомат державної безпеки Української СРР (НКДБ УСРР), 20 липня 1941 року НКДБ возз’єднався з НКВС, щоб 14 квітня 1943 року знову розз’єднатися. За часів німецької окупації покинуте приміщення не справедливо, проте логічно, зайняло ҐЕСТАПО⁹⁾, у внутрішній тюрмі якого, чекаючи розстрілу (німці екзекуції влаштовували в Бабиному Яру, а не в підвалі), тимчасово перебували заарештовані члени мельниківської ОУН ¹⁰⁾та інші учасники антигітлерівського підпілля, зокрема, офіцер НКВС Іван Кудря і члени його групи. Після звільнення столиці Радянської України від німецьких загарбників Народний комісаріат державної безпеки УСРР справедливо повернувся у рідний дім.

З того часу мінялося найменування установи, яка розміщувалася в ньому після ҐЕСТАПО (НКДБ - МДБ - ГУДБ МВС - МДБ - КДБ), без суттєвої зміни зовнішнього і внутрішнього декору. Зважаючи на складний історичний шлях, який за короткий, але наповнений значними подіями час пройшли усі установи, що розміщувалися в будинку на вулиці Володимирській (Короленка), 33, постановою Ради Міністрів УРСР його було занесено до Державного загальноукраїнського реєстру історичної, архітектурної і культурної спадщини. Відповідно до урядової постанови, зміни в екстер’єрі будь-якої будівлі, занесеної до вказаного реєстру, могли вчинятися лише за згодою управління архітектури і будівництва міськвиконкому спільно з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, яке створив художник Іван Гончар ¹¹⁾ і на створення якого так необачно дав дозвіл Шелест.

Головний архітектор міста Києва згоди на деформації історичного будинку, який займав КДБ УРСР на вулиці Володимирській, 33, звісно, не давав і дати не міг. Зробивши запит до Товариства охорони пам’яток історії та культури, він переконався, що звідти дозволу теж не було, тому через Раду Міністрів УРСР зажадав від голови КДБ УРСР негайно припинити усі роботи, пов’язані зі зміною екстер’єру будинку, і відновити порушені його фрагменти.

На той час першим заступником голови правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури працював колишній начальник 5-го управління КДБ УРСР полковник у відставці Каллаш, звільнений Федорчуком без пенсії за недостатню активність при реалізації заведеної 1970-го року за його вказівкою централізованої справи «Блок». На новій посаді Каллаш відверто нудьгував до того часу, поки не одержав запит від головного київського архітектора стосовно незаконно розпочатих ремонтних робіт на будинку КДБ УРСР (колишньої Київської губернської земської управи) на вулиці Володимирській, 33 (колишня вулиця Короленка). Для Каллаша стало новиною, що будинок КДБ УРСР занесено до Державного реєстру пам’яток історії та культури, і він зажадав від свого референта негайно надати йому усі нормативні документи, що стосувалися до цього питання. Каллаш під час Другої світової війни служив на бойових кораблях Дніпровської флотилії і після демобілізації, працюючи в партійних органах, а затим в органах державної безпеки, у відповідальні моменти під сорочку одягав тільняшку.

Навчений за час роботи на посаді начальника 5-го управління КДБ УРСР методам оперативного пошуку, він віднайшов у наданих документах ще один цікавий момент: відповідно до законодавства, установи, які використовували занесені до Державного реєстру будівлі, мусили сплачувати податок на користь Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. КДБ УРСР чомусь такий податок не сплачував, либонь, так склалося історично, і загальна сума боргу за роки ухиляння КДБ УРСР від виконання фіскальних обов’язків на той час, за його підрахунками, сягнула 249 840 карбованців 67 копійок. Отримавши такий козир, Каллаш усі свої зусилля зосередив на тому, щоб примусити Федорчука дотримуватися чинного законодавства, і, зодягши тільняшку, негайно надіслав йому письмову вимогу про необхідність погашення усього боргу і пені за користування історичною будівлею та подальше щомісячне відрахування визначеної законом суми до бюджету Товариства.

Не отримавши протягом місяця відповіді, Каллаш надіслав Федорчуку припис про накладення на нього штрафу за невиконання вимог закону (в сумі 249 крб. 84 коп.), додавши ще і покарання на його заступника Муху за спробу несанкціонованого порушення екстер’єру історичної будівлі (в сумі 150 крб. 00 коп.).

Протягом наступного місяця Каллаш відповіді не отримав, до бюджету Товариства охорони пам’яток історії та культури з КДБ УРСР кошти теж не надійшли, після чого він зайняв посаду директора одного з київських кінотеатрів.

Подальша доля полковника Каллаша губиться у мороці історії.

Втім, господарському відділу КДБ УРСР довелося припинити роботи, зініційовані Степаном Несторовичем, затинькувати щербатини, полишені відбійними молотками, і, оскільки затиньковані місця вирізнялися на загальному тлі будівлі, було прийнято рішення перефарбувати будинок із темно-сірого кольору в темно-брунатний, що й було у достатньо короткий строк зроблено, знову ж таки під керівництвом Степана Несторовича. Зелені насадження, які встигли вирубати бійці під командуванням Степана Несторовича, статус історичної пам’ятки не мали, тому пеньки викорчували і землю на тому місці укотили під асфальт.

Після цієї оказії Степан Несторович отримав військове звання полковник і в перервах між забезпеченням безпеки святкування Великого Жовтня, Першого травня, Дня Перемоги та приїзду високих гостей до Києва повністю зосередився на підвищенні рівня професійної і політичної підготовки співробітників КДБ УРСР.

Впровадженню системної перевірки конспектів оперативних працівників передувало ініційоване Степаном Несторовичем дослідження інспекцією КДБ УРСР стану вивчення оперативним і керівним складом органів державної безпеки УРСР директивних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР та рівня чекістської підготовки в системі позашкільного навчання. Результати дослідження були обговорені на засіданні колегії КДБ УРСР.

Як відзначив у своїй доповіді на колегії сам Степан Несторович, здійсненою інспекцією перевіркою конспектів директивних документів оперативного і керівного складу КДБ УРСР було виявлено численні вади, а саме:

- зошити для конспектування виявились різного розміру, кольору, формату і якості паперу (деякі офіцери належні нормативні акти занотовували у ґросбухи, якими користувалися на підприємствах і в колгоспах комірники та рахівники-скарбники ще у 30-40 роках, дотіль, докіль ними не зацікавилися органи НКВС-ҐЕСТАПО-НКДБ-МДБ і не повилучали їхні товсті і зручні зшитки для власного користування); різного кольору також було чорнило, яким користувались офіцери для записів;

- не було єдиного підходу до вивчення нормативної бази, яка регулювала дільність органів КДБ: в одних випадках надавалась перевага аналізу за рахунок дедукції, в інших, навпаки - індукції, в той час як логіка потребувала синтезу;

- в багатьох випадках замість творчого осмислення керівного документа і викладу його суті практикувалось дослівне його переписування, що категорично заборонялось ще з часів ВЧК-ДПУ-ОДПУ-НКВС-НКДБ-МДБ, оскільки існувала ймовірність загрози несанкціонованого витоку дослівного тексту нормативно-правового акту і потрапляння його в такому вигляді до противника з подальшим прямим цитуванням змісту (чи, що найнебезпечніше, - в разі, якщо директивний документ надсилався шифротелеграмою, то в такому випадку створювався ризик розкриття криптографічної системи конфіденційного зв’язку органів державної безпеки);

- недостатньо прив’язувалися завдання, що випливали з директивного документа, до конкретних функціональних обов’язків того чи іншого оперативного працівника (тобто відсутність прикладного засвоєння змісту нормативного акта, незалежно від того, до якої тематики він стосувався);

- тексти законспектованих документів розміщувались на аркушах зшитків переважно абияк, тобто не відповідали геометричним регулам і симетричним пропорціям, які традиційно визначали характер діяльності радянських органів державної безпеки і їхній внутрішній порядок.

Результатом роботи колегії став наказ голови КДБ УРСР «Про стан професійно-чекістської підготовки в КДБ УРСР та заходи щодо його покращення».

В наказі голови вказувалось, що результативність діяльності кожного офіцера КДБ УРСР при проведенні атестацій, разом з іншими показниками і критеріями, як-от: вербування агентури, кількість отриманих сигналів, заведених і реалізованих справ, арештів, профілактик, рівень військово-спортивної підготовки і мобілізаційної готовності, - надалі в першу чергу буде оцінюватися залежно від стану його конспектів.

До наказу додавались методичні рекомендації, в яких вказувалось, як вивчати нормативні документи КДБ СРСР і КДБ УРСР в КДБ УРСР, та визначались вимоги, як оформлювати конспекти першоджерел і навчальних зошитів в системі позашкільної професійної та політичної освіти, розроблені інспекцією КДБ УРСР під керівництвом Степана Несторовича.

Згідно з рекомендаціями встановлювалися три види зошитів для використання: для конспектування директивних документів - коричневого кольору, чекістської підготовки - блакитного, політичного навчання - червоного.

Першу партію зошитів усіх трьох кольорів господарський відділ КДБ УРСР вказівкою його начальника полковника інтендантської служби Жукова негайно завіз з республіканської бази канцтоварів до кіоску, що розміщувався на першому поверсі у вестибюлі їдальні КДБ на вулиці Ірининській. Зошити були дефіцитні, вдвічі більші форматом, ніж звичайні, що були у загальному продажу, в цератовій обкладинці, з гарним лискучим папером і на сто дев’ятдесят два аркуші кожен.

Відповідно до вимог наказу інспекція КДБ УРСР відразу зайнялась здійсненням системного контролю за його виконанням та дотриманням власних методичних рекомендацій. Обов’язковій перевірці підлягали конспекти працівників при розгляді подань на підвищення по службі, присвоєння чергового чи позачергового офіцерського звання, а також під час проведення планових атестацій. Крім того, розпорядженням Степана Несторовича, підтриманим заступником голови КДБ УРСР з кадрових питань підполковником Рябоволем, який теж до служби в КДБ був партійним функціонером, тому розумів Степана Нестровича з пів слова, в кожному підрозділі Комітету його начальником і секретарем парторганізації були складені списки під назвою «Можливий носій ДСП». До списків вносились прізвища офіцерів, які ще не скоїли того чи іншого дисциплінарно-службового порушення (ДСП), але, за окремими ознаками в їхній поведінці, могли його скоїти. Жоден офіцер не знав, внесено його прізвище до списків чи ні. Списки «емен-деспистів» складались під грифом «цілком таємно», їхні копії мали в своєму розпорядженні лише працівники Управління кадрів та інспекції. Конспекти внесених до списків «Можливий носій ДСП» офіцерів («емен-деспистів») також підлягали плановій, а в окремих випадках і позаплановій перевірці. За результатами розгляду на колегії КДБ УРСР питання щодо професійної підготовки українських чекістів та втілення в життя її рішень Степан Несторович отримав військове звання генерал-майор, а заступник голови КДБ УРСР з кадрових питань Рябовіл відповідно - полковник.

* * *

За весь час, як вказана новація була задіяна, жоден з конспектів, затребуваних інспекцією для перевірки, не витримав вимог, встановлених інструкцією, крім кольорів, оскільки проблем з придбанням потрібного кольору зошитів і чорнила для всіх категорій працівників КДБ попервах не було. Та й зміст конспектів у більшості випадків загалом відповідав вимогам інструкції - інтелектуальний рівень офіцерів КДБ дозволяв їм на той час ще досить швидко оволодіти навичками конспектування, запровадженими Степаном Несторовичем.

Проте дотримання двох вказаних вимог, як потім виявлялось, було замало. Коли зошити проходили перші дві стадії перевірки (на колір і зміст), і ні до чого не можливо було причепитись, Степан Несторович давав інспекторам вказівку застосовувати скрупульозніші методи дослідження - математико-геометричні. Не на око, а з допомогою креслярських інструментів (лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця, транспортира тощо) інспектори визначали у повернутих від Степана Несторовича зшитках розмір нижніх і верхніх, лівих та правих берегів зошита, інтервал між рядками і відступами, встановлювали, чи витримувалася геометрична чіткість розміщення тексту на сторінці конспекта і чи шикувались рядки конспектів у визначені інструкцією стрункі шереги літер, слів, речень і абзаців. І, якщо потрібно було знайти огріхи (а коли зшитки з позитивними висновками повертались від Степана Несторовича, то це означало, що недоліки повинні знайтись у будь-якому випадку і висновок повинен бути негативним), вони знаходились: розміри берегів та інтервали або ж були завеликі, що негативно позначалося на розміщенні першоджерела, або ж були замалі, що не давало достатньої площі для викладу власних думок конспектанта, та й лінії і кути текстів, заголовків, підзаголовків, як правило, на більший або менший ступінь виходили за межі обов’язкових для працівників КДБ УРСР симетричних пропорцій розміщення перпендикулярів і паралелей, на що вказували інспектори при оформленні кінцевих результатів перевірки, визначаючи негативну оцінку, тобто, за шкільними мірилами - «двійку».

Зошити із зауваженнями поверталися в оперативний підрозділ, до їхніх власників застосовувалися заходи партійного впливу - наступні партійні збори первинного партосередку проходили за порядком денним «Про ставлення чекістів-комуністів до вивчення нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР та підвищення свого професійно-політичного рівня», - з відповідними висновками і рішеннями. В КДБ УРСР на певний час загальмувався процес присвоєння чергових військових звань та підвищення в посадах, що в кінцевому рахунку позитивно вплинуло на ставленні офіцерів до своєї позашкільної професійної підготовки та складанні конспектів на майбутнє. Полковник Рябовіл отримав військове звання генерал-майор, а Степан Несторович Муха зайняв посаду 1-го заступника голови КДБ УРСР. Додатково до попередніх функціональних обов’язків колегія доручила йому керування українською контррозвідкою - колишнього куратора 2-го управління генерала Крикуна Серафима Івановича було звільнено з посади 1-го заступника голови КДБ УРСР і призначено начальником Вищих курсів КДБ СРСР у місті Києві як такого, що не в достатній мірі відповідав новим вимогам на терені боротьби з агентами та резидентами закордонних ворожих розвідок. Для керування українською контррозвідкою потрібна була свіжа кров.

1.3.

«Щось не подобається мені в цій перевірці», - міркував майор Бузина, проглядаючи свої конспекти.

В кабінеті він сидів на самотинці, сусіда, майор Забара Михайло Йосипович на прізвисько «Мотл», не став заважати йому своєю присутністю у цій важливій справі. Він ще з ранку, взявши нотатник із вказівками начальника 5-го управління генерала Свєткова, які той виголошував на щотижневій нараді, пішов до чергового в приймальню, щоб «ВЧ-зв’язком» розтлумачити працівникам периферійних підрозділів останні вимоги керівництва Управління в боротьбі проти ідеологічної диверсії противника і ворожої діяльності антирадянських елементів на території республіки та власні рекомендації, що стосувались до практичної реалізації директив начальства по справах, що перебували під контролем 5-го управління КДБ УРСР.

«Підвищення у посаді і військовому званні мені не світить, та й останнім часом я не пам’ятаю, щоб такі випадки траплялися, - розкидав головою майор Бузина, - до планової атестації ще потрібно почекати, здається, десь місяців вісім чи дев’ять. Пункти індивідуального плану підвищення рівня загальної освіти і культури в поточному кварталі практично всі виконав: склав черговий іспит з англійської, німецька, польська і словацька - наступного року, діло святе - сорок відсотків надбавки до посадового окладу в жінки на контролі; взяв участь у культпоході на виставку плакатів «У братній сім’ї народів СРСР» - секретар парткому Управління Довбач мене бачив; прочитав історичний роман Павла Загребельного «Смерть у Києві» - можу переказати; додатково до плану двічі перечитав роботу Леніна «Лев Толстой як верцадло російської революції» - напам’ять можу повторити; ранковою руханкою займаюсь регулярно, інколи не тільки зранку, а й на сон грядущий - жінка може підтвердити. Чому і на мене, зі слів майора Забари Михайла Йосиповича, впав цей вибір, а майор Забара Михайло Йосипович на прізвисько «Мотл» ніколи не користується недостовірною інформацією, тому що скрізь має надійні джерела?

Відповіді Олексій Григорович не знаходив, інтуїція йому підказувала, що за перевіркою може ховатись якась прихована загроза, невизначеність непокоїла його, тому він вирішив підійти до діагностування зошитів з особливою ретельністю.

За зміст і повноту своїх конспектів він, досвідчений і бувалий в різних бувальцях майор Бузина, міг не хвилюватися, а от форма його насторожувала. Чи кожен аркуш, рядок, берег зошита відповідали встановленим на ініціативу Степана Несторовича Мухи методичним правилам і вимогам, чи стояли перпендикуляри перпендикулярно і чи не мали паралелі видимих ознак до перетинання одна одної всупереч вченню давньогрецького математика Евкліда?

Однозначно позитивну відповідь на ці питання майор Бузина дати не міг.

І він заходився перевіряти.

В лівій шухляді його робочого столу готові до користування лежали лінійка, циркуль, кронциркуль, косинець, транспортир, червоний, синій, простий олівці і ґумка.

Але щойно він хотів відкрити шухляду, як його увагу привернув шум знадвору - повз вікно кабінету з гуркотом пролетіла брила змерзлого снігу.

«Напевне, прапорщики з даху скидають сніг долу, - здогадався майор Бузина, він був метикуватий, - то ж будинок перебуває в оточенні прапорщиків з господарського відділу. Тепер години зо дві годі і думати з нього вийти чи увійти, та мені зараз не до того», - далі розважував майор Бузина і, відвернувшись від вікна, відтулив шухляду. Минулої зими на голову заступника начальника відділення комендантського відділу старшого лейтенанта Вареника з даху будинку КДБ ненароком впала брила снігу з льодом. Старший лейтенант Вареник залишився живий, проте змушений був два місяці пролежати в шпиталі військово-медичної служби КДБ аж до квітня, коли сніг розтанув.

За виявлену мужність і з урахуванням отриманих пошкоджень йому достроково було присвоєно військове звання капітан. З нової зими капітан Вареник в речовому складі господарського відділу замінив пошкоджену шапку на нову - на два розміри більшу, в середину намостив вати і з настанням снігової погоди став ходити периметром майже впритул до стін будинку КДБ, чекаючи, поки на нього знову ймовірно звалиться важка брила снігу з льодом і відповідно з’явиться вагомий шанс достроково отримати наступне військове звання майор - на одну сходинку вище від займаної посади. Однак голова КДБ УРСР Федорчук дав вказівку Степанові Несторовичу, а той у свою чергу начальникові господарського відділу полковнику інтендантської служби Жукову уважно слідкувати за снігом на дахові будинку і своєчасно його скидати. Підлізти під сніг, який підлеглі полковника Жукова широкими лопатами шпурляли з даху, було годі, позаяк на цей час увесь будинок КДБ перебував в оточенні охорони прапорщиків з господарського відділу і виставлених фанерних щитків на високих стояльцях з попередженням: «Не підходь - небезпечно для життя!», - і від того капітан Вареник достобіса потерпав, оскільки через вказані обставини ставала примарною чи, взагалі, нездійсненною його обсцесія отримати військове звання майор, на сходинку вище від займаної посади.

Зиркнувши на секунду надвір, майор Бузина помітив, як на протилежному боці у своїй шапці-шоломі туди й сюди, колами і діагоналями, на мент зупиняючись і знову рушаючи, хідником никає капітан Вареник і зизом поглядає на дах будинку угорі та охорону внизу.

Подумки відзначивши наполегливість капітана Вареника у досягненні поставленої мети, майор Бузина розкрив свій зошит з конспектування директивних документів, взяв з лівої шухляди лінійку, циркуль, кронциркуль, косинець, транспортир, олівці та інше потрібне причандалля і, гортаючи сторінку за сторінкою, почав перевіряти форму і зміст конспекта на відповідність вимогам наказу і Евклідовій геометрії, позаяк іншої геометрії Муха та його інспектори не визнавали, - мусив не дотримуватись іншої геометрії і Олексій Григорович.

Зрапта задзвонив телефон оперативного з’вязку, який до цього підозріло мовчав, Олексій Григорович підняв слухавку і почув голос начальника відділу підполковника Лисицина:

- Олексію Григоровичу, нуте, глянь на свої закаблуки.

Майор Бузина подивився на закаблуки і сказав:

- Дивлюсь, Миколо Прокоповичу.

- Збиті?

- Ні, у мене підковки на підборах.

- Закаблуки і задники почищені?

- Трохи в піску.

- Негайно почисть. Степан Несторович дав вказівку начальникам відділів перевірити відповідність закаблуків і задників у офіцерів Стройовому статуту і доповісти кількість офіцерів, у яких ззаду взуття збите чи не почищене. Відтепер і на КПП прапорщики будуть фіксувати стан взуття в офіцерів не тільки спереду, а й ззаду. На виході і вході.

Подякувавши за попередження, Олексій Григорович ганчіркою витер пісок на підборах, згорнув ганчірку учетверо, поклав до течки, яку брав на зустрічі з агентурою, і знову взявся за зшитки.

Усі конспекти були написані фіолетовим чорнилом, акуратним почерком, з виділенням головних думок і завдань.

Однак розміщення тексту майора Бузину розчарувало.

Посекундно зазираючи в методичні рекомендації, при допомозі циркуля і кронциркуля він знайшов кілька рисок полів, які по ширині відрізнялися на півміліметра чи навіть на міліметр одна від одної; не завжди точно від лівого обрізу зошита були виписані заголовки документів, не скрізь виявилась однаковою відстань між останнім рядком і нижнім краєм аркуша, а використання транспортира показало, що в окремих випадках на більший чи менший ступінь порушувалася і симетрія тексту по відношенню до заголовків, абзаців, приміток та резолюцій.

«Не годиться, - вирішив майор Бузина. - От що значить робити все на око! І чому я раніш не здогадався застосувати весь набір креслярських інструментів, коли після вікопомного наказу про вдосконалення конспектів переписував у нові зошити всі матеріали? Три дні тоді морочився і вся робота собаці під хвіст! Треба було-таки уважніше прочитати методичні рекомендації інспекції, а то я вважаю їх усіх опричниками і косоголовими, здатними лише завдати шкоду оперативному працівникові і не годними сказати щось розумне, і, можливо, дарма. Хоча про необхідність використання креслярського приладдя при конспектуванні документів ці опричники могли б написати у своїх рекомендаціях, а так тільки визначили параметри. А яким способом їх можна витримати, не вказали. Певно, спеціально влаштували пастку і цим користаються. Не дочекаються!»

* * *

Майор Бузина недовго роздумував, як виходити з цієї складної ситуації. Він прийняв єдино правильне рішення, хай воно було і обтяжливим щодо виконання, але, подумкував він, ліпше один раз зробити так, як слід, ніж потім десять разів переробляти, втратити силу-силенну часу і кінець кінцем повернутися до того, з чого і варто було починати, в чому він переконався, здійснивши при допомозі креслярських приладів діагностичну перевірку своїх конспектів, які він марудно переписував кілька місяців тому.

Олексій Григорович вийняв з правої шухляди ще не зужиті, новенькі зошити, придбані ним щойно у кіоскерки Клавдії Іванівни, яка після виходу на пенсію торгувала книжками і канцтоварами у вестибюлі на першому поверсі їдальні КДБ УРСР на вулиці Ірининській. Службу в органах Клавдія Іванівна Зикіна почала ще з часів НКВС, під час війни служила в СМЕРШі, після війни брала участь у боротьбі проти бандоунівського підпілля на теренах Західної України. Після розстрілу Лаврентія Берія та його ставлеників в Україні Павла Мєшика і Соломона Мільштейна, які намагалися органи державної безпеки поставити вище комуністичної партії більшовистів, а в Україні створити незалежну від партійних органів державу, та відповідної чистки органів державної безпеки Клавдія Іванівна залишилась на службі, оскільки мала такий незаперечний доказ своєї лояльності до комуністичної партії більшовистів, як вказана участь.

З будь-якого життєвого випадку з Клавдією Іванівною можна було порадитись, вона особисто знала всіх працівників КДБ УРСР і завжди готова була надати кожному необхідну допомогу - порадою або ж тим чи іншим товаром зі свого кіоску.

Коли майор Бузина, отримавши сигнал від майора Забари, підійшов до кіоскерки, виявилось, що потрібних зошитів у кіоску вже не було.

- Та вам пощастило, - сказала Клавдія Іванівна. - Майор Забара Михайло Йосипович на прізвисько «Мотл» щойно зателефонував мені і попросив залишити для вас комплект зошитів, які згідно з наказом Степана Несторовича генерала товариша Муха ¹²⁾ керівний і оперативний склад КДБ УРСР повинен використовувати для чекістської підготовки і політичного навчання. Даю вам останні, більше немає і в найближчий час не буде. На мій запит полковник інтендантської служби товариш Жуков сказав, що такі зошити виробляє Мінська паперова фабрика. Але перший секретар ЦК Компартії Білорусії товариш Машеров дав указівку припинити вивезення за межі своєї республіки дефіцитних товарів - от вам і сябри, інтернаціоналісти називається! Наш Володимир Васильович товариш Щербицький такого б ніколи не вчинив! Тепер жодної штуки, які спочатку завіз до мого кіоску полковник інтендантської служби товариш Жуков, немає, навіть на республіканській базі, а на Україні їх не виробляють.

Тоді ж, коли він уже розрахувався, Клавдія Іванівна зігнутим, як на гачку пістолета, пальцем поманила його і у вухо запитала:

- Креслярські інструменти маєте?

- Ні, - теж пошепки відповів майор Бузина і перепитав: - А навіщо?

- Щоб зробити конспект, як того вимагає інспекція. Хитрість! - Клавдія Іванівна підморгнула.

- А хіба у вас є?

Клавдія Іванівна знову змовницьки підморгнула йому, поклала поверх зошитів пакуночок і прошепотіла:

- Для вас залишилось. Тільки нікому не прохопітесь, що зошити і приладдя купували в мене, а то наш маршал інтендантської служби полковник товариш Жуков почне прискіпуватися: «Яке ти мала право продавати останній дефіцит без санкції керівництва господарського відділу?»

- Глухо, як у схроні, - запевнив майор Бузина.

Прийшовши до себе в кабінет, майор Бузина виявив у пакунку шкільну готовальню, набір кольорових і простих олівців та ґумку.

Зошити він поклав у праву шухляду столу, геометричне приладдя - в ліву.

1.4.

Із куплених зошитів Олексій Григорович перш за все взяв з коричневою і блакитною обкладинками і акуратно пронумерував аркуші.

Їх вийшло по сто дев’ятдесят два в кожному.

Не поспішаючи (майор Бузина зроду жодної справи не робив поспіхом), він сходив до секретаріату Управління, де проставив реєстраційні номери і потрібні печатки: на першій сторінці зошита - гриф «Цілком таємно» і на останній сторінці обкладинки - штамп, в якому цифрами і прописом вписав кількість пронумерованих у зошиті аркушів, тобто - 192.

І от тепер, тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.

Олексій Григорович вчився в середній школі ще при Сталінові, коли обов’язковими, і чи не найважливішими, предметами були вивчення Конституції СРСР, на думку компетентних міжнародних експертів - найкращої у світі за всіх часів і народів, а також логіка і етика: Микита Хрущов ще не встиг зламати тодішню систему освіти, яка змістом була радянською, а формою зберігала риси тієї системи, яка була до 17-го року, і навчання з 8-го класу, коли починали вивчати логіку та етику, було не безплатним. На уроках логіки школярів вчили логічно мислити, тобто будувати силогізми на кшталт: «Якщо наша сталінська Конституція найкраща у світі, то…», а на заняттях з етики навчали танців, правил поведінки і гарних манер. Олексій Григорович навчився танцювати падеґрас, і хоча після отримання атестату зрілості, падеґрас він ніколи не танцював, зате йому вдалося завдяки вивченому в дитинстві падеґрасу зберегти на все життя пряму і не гнучку спину.

На тих же уроках з етики в школі вчитель пояснював учням, у тому числі й Олексію Григоровичу, як треба поводитися в різних обставинах; зокрема, вітаючись, вчив шкільний наставник з гарних манер, треба піднімати капелюха, а, піднімаючись чи опускаючись ліфтом, в присутності жінки взагалі знімати капелюха з голови і до кінця поїздки тримати його в опущеній руці вздовж правої ноги. Ліфт Олексій Григорович вперше побачив у двадцять три роки, коли вже закінчував навчання у виші. Придбати капелюха він запланував ще на першому курсі. В його рідному містечку вчителі були найшанованішими людьми, директор носив капелюха, йому усі перехожі на вулицях низько вклонялись, навіть перший секретар райкому партії ходив у кепці і вклонявся директорові школи та вчителям; директор школи завше відповідав на поклони тим, що злегка піднімав свій головний убір над головою.

Капелюха Олексій Григорович купив на п’ятому курсі, втім, з обновкою йому не пощастило.

В гуртожитку під час відзначення події на капелюха ненароком сів його приятель Йосип Швайка і просидів на ньому аж до кінця того заходу, можливо, спеціально.

Неодміннний атрибут шанованих людей довелось викинути, і більше ніколи у своєму житті Олексій Григорович капелюха не мав. Влітку він носив кашкетку, взимку - конфедератку, подібну до шапки-мазепинки, а весною-восени - рогатувку.

Олексій Григорович непоспіхом йшов коридором КДБ, назустріч йому чи обганяючи із зосередженими фізіономіями швидкували працівники 5-го управління, хто підтюпцем, хто удавав ніби біжить, а хто й справді мчався вихором.

З кожним майор Бузина поважно вітався, і в нього це виходило, ніби він чемно знімає капелюха, хоча був простоволосий і у своєму житті тримав на голові капелюха лише двічі: коли приміряв сей атрибут інтелігентного чоловіка перед купівлею в магазині «Головні убори» та в кімнаті гуртожитку - перед тим, як зі своїми приятелями сісти за стіл, щоб обмити обновку.

Олексій Григорович йшов неквапом, ніхто і ніколи не бачив майора Бузину, щоб він бігав, ні за яких обставин, за винятком хіба що двох випадків: коли разом з іншими працівниками Управління складав військово-спортивні нормативи з кросу в Пущі-Водиці під Києвом та бігу в протигазах і бахилах по команді «Га-а-ази!» на військовому полігоні під Ново-Петрівцями, що на шляху з Києва до Чорнобиля.

Тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.

Біля кімнати чергового майор Бузина зустрів майора Забару зі свого «оперативно-ігрового» відділу, майора Нежердецького - «розшукового», капітана Майоренка - «клерикального», майора Бочонкіна - «єврейського».

Поряд із зосередженими обличчями товчилися працівники інших підрозділів Управління - «українського», «молодіжного», «дисидентського», «інтелігентського», і всі з однією метою - «ВЧ-зв’язком» передати периферійним підрозділам нагальні вказівки керівництва 5-го управління КДБ УРСР щодо ще гострішого посилення боротьби з ідеологічною диверсією та антирадянською діяльністю внутрішніх ворожих елементів, які (вказівки) генерал Свєтков визначав на щотижневій нараді відповідно до напряму діяльності кожного підрозділу. Цього разу розпорядження начальника 5-го управління стосувалися до введення щоденної звітності про роботу з агентурним апаратом, отримані сигнали та проведені профілактичні заходи при участі громадськості та засобів масової інформації.

* * *

Майор Нежердецький, капітан Майоренко, а поряд і майор Бочонкін стояли окремо і жваво спілкувались. Майорові Нежердецькому не подобалось, що майор Бочонкін, родом з Донбасу, працюючи на ділянці своєї оперативної діяльності боротьби з сіонізмом та єврейським націоналізмом, опанував єврейські мови їдиш та іврит, але української сливень не знав; якщо і намагався спілкуватися, то говорив суржиком і з кацапським акцентом. Тому він використовував першу-ліпшу вільну хвилину для того, щоб прищепити майорові Бочонкіну належні знання української мови.

- Ади, Іване Демидовичу, - продовжив майор Нежердецький навчання, - тепер скажи «паляниця» і «кукурудза».

- Ха! - вигукнув майор Бочонкін. - У нас на Донбасє такіх слов нє употрєбляют: кукургузку називают пшонкой, а паляніцу - буханкой.

- Ич, «пшонка, буханка»! - зневажливо мовив майор Нежердецький. - Ма’ть, таки в деяких категорій людности Донбасу проблеми з вимовою слів «кукурудза» і «паляниця» є. Вважай, що цього іспита, Ванику, ти не склав. Удома після роботи потренуєшся.

Майор Бочонкін тильною рукою долоні витер піт з чола.

- Йєс, буду тренуватися, - слухняно сказав він.

- Продовжимо наші студії. - Майор Нежердецький глипнув на стелю, потім на майора Бочонкіна. - Переходимо до вивчення скоромовок. Спочатку повільно, а потім хутко скажи: «На горі є блекота».

Майор Бочонкін знову набрижив лоба і запитав:

- Що таке «блекота»?

- Хіба не знаєш? Have you gone grazy? ¹³⁾

- Аякже.

- Москалі кажуть - «бєлєна».

- О’кєй, івритом - «рош». Повторюю повільно: «На горі є блекота».

- Тепер хутко, тричі поспіль. Гаття!

Майор Бочонкін тричі поспіль повторив одним духом:

- «На-горі-є-блекота», «На-горі-є-блекота», «На-горі-є-блекота»!

Черговий по Управлінню капітан Глюк на прізвисько «Нікотин» з «інтелігентського» відділу, який ретельно записував до журналу повернуті від начальника Управління шифротелеграми, здивовано підняв голову:

- Якого кота?

- Запитай Левка, - дейкнув капітан Майоренко. - Він у нас фахівець з котячих справ.

- Не заважай, - відмахнувся майор Нежердецький. - Іван Демидович студіює українські скоромовки, се йому потрібно для опанування.

Капітан Глюк попросив:

- Перепиши і мені. Тільки напиши, хто того кота на горі - того…

Майор Бочонкін сердито кинув:

- Не заважай і не лізь туди, куди тебе не просять. Якого кота? Про що ти базікаєш? Чергуєш? Чергуй!

- Куди твоє діло! - образився капітан Глюк.

Майор Нежердецький зауважив:

- Михасю, хоч ти і Глюк, а зі слухом у тебе проблеми. Попроси свого начальника майора Каламарчука, щоб організував у вашому відділі ансамбль пісні і танцю. Музика сприяє поліпшенню слуха. Ти будеш співати, а твій споборник Бездоля, на прізвисько «Пиздоля», танцювати, - відказав майор Нежердецький і уточнив: - Той, що у відділі майора Каламарчука бігає попереду паротяга.

- Бездоля, на прізвисько «Пиздоля», той, що бігає попереду паровоза і всім розказує, що стане генералом, танцювати не вміє, - заперечив капітан Майоренко. - Він клишоногий, я його ні разу не бачив на волейбольному майданчику.

- Куди твоє діло! Звідки ти взяв, що Бездоля не вміє танцювати? - образився за свого колегу капітан Глюк. - Бездоля закінчив Львівське вище військово-політичне училище, а на фізичній підготовці грає у шашки зі своїм начальником майором Каламарчуком.

- В «Чапаєва»? - перепитав майор Нежердецький і озирнувся довкола, визначаючи, чи немає поблизу начальника секретаріату майора Борозного на прізвисько «Чапаєв».

- Майор Каламарчук грає не в «Чапаєва», а на баяні, - зауважив майор Бочонкін, - а Бездоля на бубні. Тобі ж ясно сказав Левко.

Капітан Глюк вийняв з пачки сигарету, понюхав і поклав назад у пачку, позаяк полишати місце чергового для перекуру не мав права і через те вельми страждав. Треба було дочекатись обіду, коли генерал Свєтков поїде до себе додому на перекуску.

Капітан Глюк знову вийняв сигарету з пачки, сигарети називались «Новинка» і були дрібні, як куценькі круглі патички, понюхав і подзвонив заступнику начальника відділення з свого відділу капітанові Марусенку, щоб той його підмінив.

Певно, нікому з присутніх у приймальні довірити свій пост він не наважився.

Зайшов капітан Марусенко, одягнутий у верхню одіж: в зеленій плащаній куртці, замшевій коричневій кепці і напівпов’язаним під горло крамним шаликом, - мабуть, збирався на явку.

- Не більше трьох хвилин, я поспішаю, - сказав він, зняв кепку і вийняв з кишені томик японських тривіршів «Хоку» в глянсовій помаранчево-чорній обкладинці, обсіяній дрібними жовтими і червоними квіточками.

- Встигну, - сказав капітан Глюк і метнувся в туалет.

- Тезко, - звернувся Бочонкін до Марусенка, - я правильно сказав, що Каламарчук грає на баяні?

Капітан Марусенко підтвердив:

- Так, грає. «Турецький марш» Моцарта і «В осаду лі в огородє» невідомого автора.

- Згоден, - сказав майор Нежердецький, - майор Каламарчук буде грати «В осаду лі в огородє» невідомого автора, Глюк співати, Бездоля танцювати, а українська творча інтеліґенція по закінченню концерта дружно аплодувати. Разом з Марусенком. Оплески поступово переростають у бурхливу овацію, всі встають і виходять. Марусенко залишається.

- Поки що залишаюсь, - сказав Марусенко, сів у крісло чергового і відкрив книжечку японських віршів.

Майор Нежердецький повернувся до майора Бочонкіна:

- Не відвертайся, Ванику, з блекотою ти впорався ліпше, ніж з кукурудзою, отже, робимо вислід, що певні зрушення в опануванні української у тебе все ж є.

- Ти гадаєш, що на Донбасі усіх пальцями роблено? - Майор Бочонкін був втішений похвалою майора Нежердецького.

- Та ні, Ванику, - спроквола відповів майор Нежердецький, - якщо взяти колегу Глюка старшого лейтенанта Бездолю на прізвисько «Пиздоля»…

- Того, що бігає попереду паровоза і всім розказує, що стане генералом, - підказав капітан Майоренко, - він також з Донецька…

- З якого Донецька? - обурився майор Бочонкін.

- Уже йду, - мовив Марусенко, - побачивши в дверях капітана Глюка.

- Ади, - погодився майор Нежердецький, - того, що бігає попереду паровоза, має хист до танців, попри клишоногість, і неодмінно стане генералом, він теж з Донбасу, - з Донбасу, Іванку, не іритуйся, - та нашого спудея майора Бочонкіна, який теж з Донбасу і ґедзунок до танців також має, попри те, що у Львівському вищому військово-політичному училищі не навчався, - то через одного.

- Бездолю навчили бігати попереду паровоза галичани, коли він служив у Львівському управлінні КДБ, - зауважив капітан Глюк, сідаючи в крісло чергового.

- Галичмени, пся кість, се вміють і полюбляють, - не став заперечувати майор Нежердецький. Він зиркнув на двері кабінету генерала Свєткова, тричі мугикнув і звернувся до майора Бочонкіна:

- Рушаймо далі, добродію Іване. Ставлю чергове завдання. Будемо перекладати з російської на українську і навпаки.

- Можна дві хвилин на перекур, а то я вже впрів від цієї науки. Я маю право на перекур? - витираючи спітніле чоло, звернувся майор Бочонкін до майора Нежердецького.

- Маєш, - сказав майор Нежердецький.

Майор Бочонкін вийняв пачку папірос «Дюбек» і пішов у туалет.

Майор Бузина запитав у майора Забари:

- Михайле Йосиповичу, ти не забудеш передати інформацію та вказівки нашого начальства і моїм периферійним бійцям?

- Про що мова, Олексію Григоровичу! Як і домовлялися, не підведу, - запевнив майор Забара. Попереду нього до кабінки «ВЧ-зв’язку» залишалось два працівники. - Тримайся!

- Ага! - зняв голос майор Нежердецький. - Якщо Михайло Йосипович буде працювати ще й за Олексу Григоровича, значить, як мінімум, дві години маємо у припасі.

Він запропонував кожному з присутніх побитися об заклад на те, що Михайло Йосипович раніше, ніж через дві години, з кабінки не вийде, і поставив десять карбованців проти десяти копійок того, хто прийме виклик.

- Бажаючих втратити по десять копійок просимо вийти на два кроки вперед, - запросив він.

Ніхто з присутніх у приймальні ризикувати своїми десятьма копійками не став.

- Так немає бажаючих? - перепитав майор Нежердецький.

Майор Бузина глянув на годинник - до обіду залишалось півтори години. «Попався Левко, - втішно подумав він. - Михайло Йосипович на обід ніколи не спізниться», - і мовчки простягнув майорові Нежердецькому двадцять копійок:

- Бери. Якщо програю, залишиш у себе, виграю - віддаси двадцять карбованців разом з двадцятьма копійками.

Майор Нежердецький не чекав від майора Бузини такого азартного кроку і поклав двадцять копійок до своєї кишені.

- Плакали твої грошики, - проказав він.

- Час пішов, - відповів майор Бузина.

Майор Нежердецький мовчки глянув на годинник. Майор Бузина теж промовчав. Він не поспіхом повернувся до свого кабінету і знову всівся до роботи. Блакитний зошит для професійної чекістської підготовки відіклав убік і розгорнув коричневий зошит. На першій сторінці лінійкою визначив центр, кронциркулем відміряв відстань між лівим і правим краєм аркуша, при допомозі транспортира, прямокутника і червоного олівця накреслив рамку і вписав у неї:

«Зошит для конспектування нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.»

Авантитульна сторінка нового зошита Олексія Григоровича прибрала такого вигляду:

Цілком таємно

Реєстр. № 179

Зошит для конспектування нормативниих документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.

* * *

«Так-так, - задоволено відзначив Олексій Григорович, - вийшло, як картинка. Тепер треба позначити береги».

Він зазирнув до інструкції, у ній вказувалось, що розмір берегів має бути 54 мм. Олексій Григорович перевірив береги свого списаного конспекту - відступи він накреслив розміром 48 мм. «Як же я дав такого маху? - почухав він потилицю. - Чи хотів зекономити площу? От тут опричники мене б і спіймали». Він встановив кронциркуль на позначці 54 мм і спочатку простим олівцем, а потім червоним провів 384 чітких перпендикулярних ліній. На другій сторінці, як того вимагали методичні рекомендації, Олексій Григорович переписав гасло з ленінської роботи «Цінні визнання Питирима Сорокіна»: «Йти неодмінно далі, здобуватись неодмінно більшого!»

Отепер можна вже було приступити до текстового заповнення нового зошита.

Наступну сторінку зошита Олексій Григорович розпочав переписуванням спільної Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року «Про створення самостійних контррозвідувальних підрозділів у Комітеті державної безпеки СРСР та його органах на місцях по боротьбі з ідеологічною диверсією противника». Підставою для створення цих підрозділів, занотовував майор Бузина у новому зошиті, стали: «постійні загрози для Радянської держави і суспільства з боку зарубіжних підривних центрів, дії яких спрямовані на створення антирадянських підпільних груп, розпалювання націоналістичних тенденцій, пожвавлення реакційної діяльності церковників і сектантів».

Конкретні організаційні та оперативно-практичні заходи стосовно створення 5-х підрозділів і їхні завдання майор Бузина виклав у конспекті наказу голови КДБ СРСР від 8 травня 1968 року № 0051 «Про завдання органів КДБ по боротьбі з ідеологічною диверсією противника», виданому в порядку виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року. Саме з цієї дати, себто з 8-го травня 1968 року, в чекістських колективах прийнято було визначати початок діяльності 5-х підрозділів КДБ та проводити віншування кожної річниці їхньої напруженої роботи. 9-го травня з ранку і до обіду вони мусили робити паузу, забезпечуючи святкування Дня Перемоги над нацистською Німеччиною та її сателітами, пильно і вусібіч під керівництвом Степана Несторовича Мухи стежачи, щоб жодна неприємна подія не зіпсувала святковий настрій керівництва держави і усього радянського народу і щоб кожен потенційний ідеологічний диверсант перебував під надійним наглядом, де б він не знаходився. Після відбою офіційних заходів працівники 5-го управління неофіційно продовжували відзначати своє професійне свято, поєднуючи його зі святом Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.

* * *

Майор Бузина уважно перечитав записану ним у новому зшитку спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, а також наказ від 08.05.1968 р. і відтак при допомозі лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця і транспортира перевірив відповідність розміщення тексту вимогам інструкції. Трохи пометикувавши, червоним олівцем під лінійку жирно підкреслив рядки з визначенням ідеологічної диверсії, щоб про всяк випадок замаскувати можливі геометричні огріхи і аби зразу впадала в око головна дефініція наказу, яка звучала так:

«Ідеологічна диверсія є специфічною, найгострішою формою підривної діяльності спецслужб та інших закордонних підривних центрів і полягає у здійсненні ворожого ідеологічного і організаційно-політичного впливу на громадян радянських республік з метою спонукання їх до посягань на суспільний і державний устрій, скоєння державних злочинів та антигромадських вчинків».

Далі Олексій Григорович переніс із старого зошита до нового один за одним усі документи, які спрямовували роботу керівного і оперативного складу органів державної безпеки у боротьбі з ворожою діяльністю закордонних центрів ідеологічної диверсії та антирадянських елементів на конкретних лініях роботи і об’єктах оперативного забезпечення, а також визначали порядок здійснення агентурно-оперативної діяльності і використання відповідних їй сил, засобів і методів ¹⁴⁾.

До кожного наказу він, як того і вимагали методичні рекомендації інспекції, понадписував на берегах зошита вказівки для самого себе:

«В поточному кварталі додатково придбати двох агентів із середовища і взяти на особистий контакт трьох кандидатів на вербування»;

«Скласти новий план агентурно-оперативних заходів по оперативній грі із закордонним націоналістичним центром СФУЖО для перехоплення його каналів зв’язку з однодумцями і спільниками в республіці»;

«Внести зміни до комплексного плану використання агентурного апарату у пошуковій роботі щодо забезпечення державної безпеки під час святкування річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня і Дня Перемоги, а також візитів до Києва членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС та високих міжнародних персон»;

«Виявити в робочих справах агентури інформацію стосовно осіб, можливо не поставлених на оперативний облік КДБ, і завершити їх реєстрацію»;

«Спрямувати агентуру на пошукову роботу з метою виявлення осіб, причетних до ворожих націоналістичних акцій на вулиці Хрещатик і Дніпровській набережній (розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило»), вручивши кожному агенту знімки взуття типу боти «Прощай, молодість», які відповідно до розробленого портрета здогадно носить один із зловмисників»;

«Здійснити інструктаж агентури для виявлення сигналів про ознаки підготовки терористичних і диверсійних актів»;

«Додатково опрацювати виступ голови КДБ СРСР Андропова Ю. В. «Достойна зміна борців за торжество комунізму», виголошений 23 жовтня 1968 року на урочистих зборах комсомольців Центрального апарату Комітету державної безпеки СРСР у зв’язку з 50-річчям ВЛКСМ».

Навпроти наказу КДБ СРСР «Про стан і заходи посилення роботи КДБ Казахської РСР у боротьбі з ідеологічною диверсією противника» Олексій Григорович написав: «Зробити запит в КДБ Казахської РСР про можливу наявність на території республіки виселенців з Західної України та їхні можливі зв’язки на території України та за кордоном», - і похвалив себе за надзвичайно вдалу інтерпретацію союзних наказів для застосування їхніх тез на власній оперативній ділянці. Не помітити такого глибокого усвідомлення конкретного нормативного акту та його прикладного використання перевіряльник з інспекції не міг.

Але на цьому Олексій Григорович не зупинився.

Він знав, що працівниками інспекції у деяких випадках, коли того вимагав Степан Несторович, проводилися співбесіди з об’єктами контрольної перевірки на предмет встановлення рівня їхнього розумового усвідомлення викладених у конспектах нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР вшир і вглиб, чи, як казав Степан Несторович, комплексно і системно: ясно, що тут лише казахами не відбудешся.

Тому Олексій Григорович вирішив ще раз перечитати найважливіші положення законспектованих матеріалів, щоб надійно закарбувати їх у своїй пам’яті, аби не осоромитися перед інспекторами, бо такого він не міг собі дозволити чи уявити навіть уві сні.

Олексій Григорович заплющив очі, подумки напам’ять розказав собі зміст усіх документів і зауважив, що не зовсім упевнено може, літера до букви і буква до літери, доповісти уявно-реальним екзаменаторам про оперативні контингенти ¹⁵⁾ та їхній облік органами КДБ, оскільки останнім часом з’явився новий розлогий наказ голови КДБ СРСР «Про затвердження Інструкції з оперативного обліку в КДБ СРСР», який потребував додаткового вивчення та засвоєння ¹⁶⁾, а також роз’яснення керівництва КДБ СРСР стосовно особливостей оперативної діяльності серед певного кола радянських громадян.

«Треба зазубрити, а то ще не знати, на якого косоголового опричника нарвешся. Одному досить розказати своїми словами, а іншому цього буде замало. Причепиться до якогось слова і потім не будеш йому пояснювати, що буквальне конспектування наказів заборонено тією ж інструкцією», - подумав Олексій Григорович і вирішив звернутися до першоджерела.

Це означало, що треба знову йти в секретаріат Управління, взяти наказ і наново його вивчити, не покладаючись на конспект.

До такого висновку дійшов майор Бузина, щиро перевіривши свій новий конспект, від першої сторінки до останньої. Але випробування, яке ближчим часом чекало на нього, не давало йому приводу для легковажності, тому Олексій Григорович не полінувався ще раз сходити в секретаріат Управління, взяти потрібний наказ про оперативний облік і відтак знову посадити себе за робочий стіл, щоб наново вдатися до його поглибленого визудження.

Олексій Григорович перечитував речення, заплющував очі і, ворушачи губами, відтворював текст у своїй пам’яті, потому, розплющуючи і заплющуючи кліпи, йшов далі, поглинав абзац за абзацом і сторінку за сторінкою. Періодично він позирав на портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського, що висів навпроти його на стіні, як на свого екзаменатора, щоб без пауз і запинок напам’ять знову повторити остаточно закріплений текст з пунктами і підпунктами, послідовно згори і донизу і від початку до кінця.

«Встановити такі забарвлення оперативного обліку…» - у напівголос, але чітко вимовляв Олексій Григорович і, виклавши повний перелік дій, які підлягали постановці на оперативний облік, без перестанку перейшов до категорій осіб, що вчиняли чи могли вчинити вказані дії.

Фелікс Едмундович уважно і схвально слухав майора Бузину. Олексій Григорович теж вельми був задоволений своїми відповідями, як буває втішним відмінник школи, коли напевно знає, що суровий вчитель і на сей раз поставить йому «п’ятірку». Втім, майор Бузина зробив невеличку перерву перед тим, як перейти до наказу голови КДБ СРСР про деякі особливості оперативного обліку та придбання агентури. Наказ визначав для органів КДБ певну межу, за якою їхня діяльність чи взагалі присутність виключалась. Олексій Григорович не знав, як до цього розділу поставиться перший голова ВЧК і ОДПУ Фелікс Едмундович Дзержинський, тому відвів погляд від портрета і повторив положення, дивлячись у вікно:

«Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їхніх виборних органів, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад республік, а також…»

Крізь віконну шибку Олексій Григорович раптом завбачив, як капітан Вареник, тримаючи руками свою шапку-шолом біля вух, притьмом дернув вулицею навпрост у напрямі будинку КДБ, замалим не потрапивши під колеса проїжджого транспорту.

Більше майор Бузина нічого не побачив - у цю мить повз вікно у потоці снігу і льоду з гуркотом пролетіло щось важке і незграбне, затим услід майнула лопата з фанерним щитком, шапка і валянок.

В шибки вікна посипались якісь галузки, ошмаття снігу, і в кабінеті стало напівтемно.

«Чи не прапорщик скотився з даху? - спало на думку Олексію Григоровичу. - Недовго йому залишилося вже летіти», - вирішив він, оскільки його кабінет містився на другому поверсі.

В ту ж мить знадвору під будинком щось глухо гупнуло, підтвердивши аналітичний здогад майора Бузини про ймовірний близький фініш об’єкта, який летів з даху будинку КДБ униз на землю.

Олексій Григорович на хвильку зажмурив очі - не від ляку, майора Бузину, як і будь-якого іншого чекіста, важко було чимось злякати, - в такий спосіб йому треба було зосередитись, аби зробити потрібний аналіз нестандартної події, яка відбувалась надворі коло будинку КДБ УРСР і навпроти його кабінету. Роззмружившись, він побачив, що згори ще продовжували падати невеликі шматки снігу і брилки льоду, а на обламаних гілках голінастого дерева, що росло під кабінетом і яке працівники господарського віділу не встигли знищити під орудою Степана Несторовича Мухи, майорів кожух.

Олексій Григорович був метикуватий, мав варіативний склад мислення і міг завжди практично безпомилково, як і будь-який інший чекіст, визначати причиново-наслідкові зв’язки оперативних фактів, подій і явищ.

«Ясно, що прапорщикові капець, царство йому небесне. Тепер доведеться не менше, як по карбованцю на траурний вінок здавати, а до зарплати ще майже тиждень, - зробив він аналітичне припущення. - Це - якщо загинув, а, можливо, й не капець. Гляди, він впав не на асфальт, а на капітана Вареника і залишився живим. Тоді карбованець на незаплановані витрати не піде, якщо залишився живим прапорщик і не загинув капітан Вареник. Якщо ж капітан Вареник загинув, то карбованця доведеться віддавати на його похорон. Якщо ж загинули і прапорщик, і капітан Вареник, то тоді доведеться позапланово витратити вже аж два карбованці, чи мо’ й більше», - так розважливо, аналітично, втім, з деякою стурбованістю за власні кошти, міркував майор Бузина.

Проте здогадку свою перевіряти він не став, тому що мав ще вельми до лиха роботи і відвертатися йому загайно було.

І Олексій Григорович продовжував далі повторювати застереження інструкції про оперативний облік, які, можливо, могли б і не сподобатися Феліксу Едмундовичу:

«Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їхніх виборних органів, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад республік, редакторів газет і журналів ЦК КПРС, ЦК КП союзних республік, крайкомів і обкомів, а також відповідальних працівників державних органів - від районної ланки і вище. Перевірка і розробка членів КПРС дозволяється лише при умові інформування відповідних партійних органів про суть матеріалів, які послужили приводом і підставою для здійснення агентурно-оперативних заходів щодо конкретної особи, і отримання їхньої згоди. Вербування членів КПРС дозволяється лише у виняткових випадках. В разі залучення агента із числа членів КПРС до виконання доручень у справах оперативного обліку в кожному конкретному випадку треба розробляти легенду виведення агента з агентурно-оперативних заходів у письмовій формі. Легенда зберігається у відповідній справі оперативного обліку і в особовій справі агента».

З «легендами» у майора Бузини було все доладу, тож він був переконаний, що на сей раз текст інструкції і наказу вивчив напам’ять і не осоромиться перед найприскіпливішим працівником інспекції. Він відіклав наказ убік - його ще сьогодні треба буде повернути в секретаріат, оскільки цілком таємні документи заборонялось залишати на ніч. У сейф поклав щойно переписаний зошит для конспектування директивних документів, натомість вийняв зошит для чекістської підготовки і поклав його поряд з чистим, такого ж блакитного кольору.

В шибки хлюпнули рясні краплі дощу і змили сніг, який залишався на склі після падіння прапорщика з даху. За вікном якийсь невидимий чоловік, карниз вікна застував визначити, хто то є невидимий чоловік, намагався зняти держалном лопати кожух із дерева.

Олексій Григорович не став відволікатися і на авантитульній сторінці блакитного зошита, як того вимагала інструкція, написав ленінську настанову «Навчатися військового чину по-справжньому!» Далі він, у той же спосіб, користуючись лінійкою, циркулем, кронциркулем, косинцем і транспортиром, переписав усі базові теми, які колектив чекістів 5-го управління КДБ УРСР мусив у черговий раз засвоїти впродовж нового навчального року ¹⁷⁾, і після переписування знову уважно перечитав конспект та пильно перевірив усі його геометричні пропорції. Здається, зошит перебував майже в ідеальному порядку: до кожної теми складено план заняття, подано список потрібної для навчання літератури та зроблено окремі виписки, потрібні для засвоєння. Останню заплановану тему про особливості стратегії і тактики підривної діяльності закордонних націоналістичних центрів Олексій Григорович ще не відпрацював, оскільки для підготовки до неї він мав достатньо часу, позаяк заняття повинні були відбутися наступного тижня.

Однак чогось не вистачало. Олексій Григорович і сам не знав, чого не вистачає. Але відчував, що для того, щоб косоголові опричники з інспекції не занадто ретельно чіплялися до його конспекта, потрібно додати ще якусь деталь, як останній мазок, який робить художник на полотні, завершуючи творчий процес - ленінського мотто стосовно навчання військового чину «по-справжньому», на його думку, могло бути замало.

Думка не давалася до рук, майор Бузина поперегортав аркуші туди і сюди, перечитав кілька розділів, і тут до нього прийшло осяяння, та ідея, реалізація якої мала надати його конспекту найперфектніший і бездоганний вигляд. Він вийняв із сейфу науково-практичний посібник «Організація боротьби органів державної безпеки з ідеологічною диверсією» під редакцією начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Філіпа Денисовича Бобкова, знайшов потрібну сторінку і на зворотньому боці авантитульної сторінки зошита, завівши у рамку, написав:

ЗАВДАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ СРСР ПО БОРОТЬБІ З ІДЕОЛОГІЧНОЮ ДИВЕРСІЄЮ

1. Припинення спроб противника створити в нашій країні організоване антирадянське підпілля.

2. Запобігання спробам утворення в окремих регіонах країни тривких і сталих вогнищ ворожих проявів.

3. Ведення активної прицільної роботи стосовно осіб, які допускають антирадянські прояви, зосереджуючи увагу на інспіраторах.

4. Виявлення і припинення конкретних акцій противника.

5. Убезпечення радянських громадян від ворожого впливу.

«Марудна справа - переписування і перечитування. Але корисна, - мислив Олексій Григорович, відтворюючи рамку. - Це все одно, що три місяці з відривом провчитись на курсах КДБ для підвищення кваліфікації працівників 5-х підрозділів».

Майор Бузина ще раз уважно прочитав увесь конспект, кілька разів зупинив свій погляд на рамці із завданнями, виписаними з посібника начальника 5-го управління КДБ СРСР, похвалив себе за ідею і, залишившись задоволеним результатами і цього чину, взявся за переписування червоного зошита з конспектами в системі політичного навчання.

На авантитульній сторінці зошита справа і вгорі червоним олівцем під лінійку Олексій Григорович, як того вимагала інструкція, написав ленінське гасло: «Тричі вчитися і по тому - ще один раз вчитися!»

Він тричі перечитав вислів і, приглядаючись до нього зліва направо і справа наліво, вирішив ленінське напучення підкреслити ще синім кольором знизу. Проте зробити йому це не вдалося, оскільки саме в цей час до його робітні зайшов підполковник Капустянський на прізвисько «Талер» з «розшукового» відділу.

Обличчя у підполковника Капустянського було зосереджене.

«Значить, прийшов за грошима», - заважив Олексій Григорович. Креслярські приладдя він про вся випадок сховав у ліву шухляду, а праву руку поклав на кишеню, де тримав свій гаманець: «І чого він притирився та ще й у такий відповідальний момент? Здається, я йому нічого не винен? Чи таки прапорщик загинув?» Підполковник Капустянський стягував партійні внески, внески членів добровільних товариств «Динамо», Червоного Хреста та Добровільного товариства любителів книг, збирав кошти на похорони у разі випадку, а також на пам’ятник чекістам, який згідно з постановою ЦК Компартії і уряду Української РСР споруджувався у Києві на площі Фелікса Дзержинського. Окрім того він виконував обов’язки рахівника-скарбника громадської каси взаємодопомоги Управління. У вільний від партійно-громадських обов’язків час підполковник Капустянський за посадою і оперативними функціями займався розшуком авторів анонімних антирадянських документів. Не вітаючись, підполковник Капустянський поклав на стіл парусинову торбинку, металеву скриньку з ручкою і вийняв із течки аркуші з надрукованими прізвищами працівників 5-го управління за абеткою.

Олексій Григорович потягнувся в кишеню за гаманцем, у думці підраховуючи його вміст на випадок, коли, гляди, доведеться лізти до припаски, яку він зберігав на «чорний день» у сейфі, не надто покладаючись на касу взаємодопомоги, яка мала ту ж назву - «чорна».

- Скільки і для чого? - запитав він.

Підполковник Капустянський побачив витягнутий майором Бузиною гаманець і схвально кивнув головою:

- По карбованцю збираю на вінок прапорщику, який сьогодні, як свідчать дані Управління кадрів згідно з отриманою телефонограмою на адресу чергового по 5-му управлінню капітана Глюка… Показати?

- Не треба, вірю, - відмовився Олексій Григорович.

- …згідно з отриманою телефонограмою прапорщик Оберемок героїчно загинув при виконанні службових обов’язків. Хто дасть більше, заперечень не буде.

- З якого підрозділу? - поцікавився Олексій Григорович.

Підполковник Капустянський вийняв з течки телефонограму і прочитав:

- З господарського відділу.

- Це той, що згрібав сніг з даху? Так я бачив його останній політ! І лише один прапорщик? - полегшено зітхнув Олексій Григорович, пригадавши, як капітан Вареник миттєво зник з протилежного боку вулиці, коли з даху падала брила снігу з льодом, валянок, кожух та інші речі передчасно загиблого прапорщика. Згідно з аналітичними міркуваннями Олексія Григоровича, в разі загибелі і прапорщика, і капітана Вареника йому б довелось попрощатися з двома карбованцями, а мо’ й більше.

- Так, лише прапорщик Оберемок з господарського відділу, іншої інформації у телефонограмі немає.

- А хіба капітан Вареник з комендантського відділу не встиг підлізти під прапорщика? - поцікавився майор Бузина. - Чи встиг, можливо, трохи покалічився і таки здобув шанс на отримання військового звання «майор» не посмертно?

- Не встиг, - відказав підполковник Капустянський. - Я поцікавився в Управлінні кадрів. Кажуть, його лише обсипало снігом і вдарило валянком по голові. Від удару він постраждав не сильно. Тільки, розповів у кадрах, що на мить знепритомнів. Але зумів за секунду оговтатися і встиг першим прибігти в кадри, щоб повідомити про героїчну смерть прапорщика і віддати валянок, як речовий доказ, який упав йому на голову. Тепер чекає на заохочення. Він вже давно заготував собі весь комплект майорських погонів - парадних, повсякденних, польових.

- Я знаю, - сказав майор Бузина.

- Гадаю, що удар валянком є достатньою підставою для присвоєння йому позачергового військового звання майор. Втім, хай вирішують кадри, бо в кадрах, як сказав колись Йосиф Віссаріонович, вирішується все.

- Таланить же чоловікові, - зітхнув майор Бузина. - Так і до генерала дослужиться.

- Йосиф Віссаріонович - генералісимус, - уточнив підполковник Капустянський.

- Я про Вареника. До генералісимуса йому ще далеко, а генералом стати може. Залишилось три сходинки подолати.

- Чого ж, Вареник старт взяв впевнений, - згодився підполковник Капустянський. - Степан Несторович товариш генерал Муха його хвалить за організацію служби на КПП. Он візьми капітана Дзеньзібара на прізвисько «Цеденбал». Ким він був? Прапорщиком, видавав онучі і чоботи на речовому складі. А тепер ким став? Ад’ютантом самого голови КДБ УРСР генерала Федорчука Віталія Васильовича! На майорській посаді!

- А хіба на нього теж щось колись звалилось з даху? - поцікавився майор Бузина. Він не знав, яким чином капітан Дзеньзібар, на прізвисько «Цеденбал», колишній прапорщик, зробив таку карколомну кар’єру - від працівника речового складу до ад’ютанта самого голови КДБ генерала Федорчука на прізвисько «Фердинанд».

- Не знаю, - сказав підполковник Капустянський. - Можливо, щось колись і звалилось. Річ не в тім. Про похорон не забув?

- Пам’ятаю, - знехотя мовив майор Бузина.

Він вийняв з гаманця карбованець, поміркував трохи, згадав, як сторчголов летів прапорщик з даху додолу, і витрусив на стіл увесь наявний у гаманці дріб’язок.

Нарахувавши сорок вісім копійок, він поклав його зверху на паперову банкноту і відсунув підполковникові Капустянському:

- Один карбованець і сорок вісім копійок.

Підполковник Капустянський гроші перерахував, карбованця поклав до скриньки, монети скинув у полотняну торбинку. У відомості він знайшов прізвище Бузини, навпроти нього записав суму: «1 (один) крб. 48 коп.», поставив галочку і дав розписатися своєю ручкою.

У відомості шість прізвищ були вже з позначками. Внесок майора Бузини значився не найбільшим, але й не найменшим. Найбільшим був внесок майора Нежердецького з «розшукового» відділу - два карбованці.

1.5.

Підполковник Капустянський із зосередженим обличчям вийшов, майор Бузина знову повернув погляд на червоний зошит, пригадуючи, на чому він зупинився перед тим, як до нього без запрошення присурганився «Талер». Та йому вдруге довелось перервати процес перевірки свого конспекту. «Шостим» почуттям чекіста Олексій Григорович відчув, що сидить у кабінеті неначе не один, в той час, як підполковник Капустянський вже вийшов, а сусіда по кабінету майор Забара на прізвисько «Мотл» стояв у черзі до «ВЧ-зв’язку» і в кабінеті його не могло бути.

Майор Бузина підняв голову і побачив перед собою майора Левка Нежердецького з «розшукового» відділу, саме того, внесок якого на похорон передчасно загиблого прапорщика поки що був найбільшим. Левко, родом з Волині, на ділянці своєї роботи займався розшуком нелегальної зброї та боєприпасів, коридорами Управління ходив так, як ходять єґері волинськими лісами, ставлячи ступні обережно, щоб не хруснула якась гілка під ногами, тому хода його була нечутною.

Обличчя у майора Нежердецького було зосереджене і з виду спливав такий глибокий сум, який не завважати годі було.

- Майор Нежердецький, - представився він майору Бузині.

- Майор Бузина, - відповів, зробивши порух, ніби піднімається зі свого стільця, Олексій Григорович. Він глянув на годинник - до обіду ще залишалось година і десь близько тридцяти хвилин.

- Що трапилось, Левку? Ти сумуєш за необачно втраченими двадцятьма карбованцями і приніс мені усю програну суму? - запитав удавано стривожений майор Бузина і у свою чергу повісив на підрешіток обличчя солідарну печаль. - Майор Забара вже закінчив інструктаж периферійних органів?

- Не поспішай, - сказав майор Нежердецький, притуляючи дверину, - Михайло Йосипович до кабінки ще не зайшов, а як зайде, то буде патякати по телефону рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб твої двадцять копійок залишились у моїй кишені. Я передам їх до фонду потерпілих у Бермудському трикутнику.

- Чому ж тоді ти такий маркітний? За прапорщиком горюєш? Чи львівські «Карпати» у першому матчі на кубок України з футболу програли харківському «Металістові»? Я бачив, як Микола Майоренко драв носа у приймальні, коли ти вчив Івана Бочонкіна.

- Прапорщик - не Ікар, він уміє літати краще, тому він і прапорщик, а харківський «Металіст» виграє у львівських «Карпат» лем тоді, коли Колько Майоренко на сітківці ¹⁸⁾ раком свисне. - Майор Нежердецький перевірив, чи щільно причинив двері. - Чей ти не знаєш, що Майоренко - прихований кацап?

- Чому прихований та ще й кацап? - подивувався майор Бузина. - Говорить українською…

- Се він з нами говорить непричком українською, а зі своїми попами патякає по-москальськи! Він - візантієць у його московському варіянті, неч я сконаю, себто татаро-монгольскому, і ревнитель Філофея, тому й носа дере.

- Якого Філофея? Микола - ревнитель нашого Філофея, генерала Свєткова? - здивувався майор Бузина.

- Та ні, ти трохи не вгадав. Ревнитель ченця Філофея, ігумена Псковського Єлеазарського манастиря, якому належать слова «Два Рима упадоша, а третій стоїть, а четвертому не бувати» ¹⁹⁾. Справжнє прізвище Миколи - Майоров, а не Майоренко, чей ти не знав? Його дід - піп-розстрига, у 20-х роках сидів у харківському бупрі, і, коли в часи українізації було кинуто гасло «Геть кацапів з українських буцегарень!», з Майорова став Майоренком, аби його не викинули за межі України, як кацапа, назад до москалів на його історичну батьківщину.

- Кацап - це москаль, який живе в Україні, а москаль - це кацап, який живе в Московії? - уточнив майор Бузина. Москалів і кацапів він не любив, не любив їх і майор Нежердецький.

- Цілком правильно. Ваня Бочонкін - кацап і не приховує, що він кацап. Коля Майоренко приховує, а на сіткувці бере в свою команду, бачиш, Бочонкіна. Тому що обидва - кацапи: один прихований, інший - ні. Української мови я Бочонкіна навчу. Ти чув як він гарно українською сказав про кота? Омофон. Пишеться «є блекота», а вимовляється «йі-бли-ко-та».

- Чув. Глюк не знає, що таке омофон.

- Хай запитає свою агентуру із Інституту мовознавства Академії наук УРСР, йому розкажуть, чи й сам академік Білодід ²⁰⁾. А дід Майоренка на прізвище Майоров у бупрі займався атеїстичною пропаґандою, а пттім ттго, як його випустили за зразкову поведінку, став лектором харківського товариства «Знання» Майоренком. Я сам читав.

- Про Миколиного діда?

- Може й не про діда, про гасло: «Геть кацапів з українських тюрем!» Ти розумієш, Олексо, була ультимативна вимога, усі кацапи мали вилетіти з наших буцегарень на свою історичну батьківщину, алеж, прецінь, не вилетіли, залишились в Україні! Чому і в який спосіб?

Майор Бузина почухав потилицю: «Воно, може й справді так. Подивишся на людину - прізвище українське, а кацап кацапом, ще гірше. Хоча Микола Майоренко не з таких».

- Щойно подзвонив підполковник Лисицин, - сказав він, - і дав знати, що Степан Несторович наказав виявити серед оперативного складу офіцерів, у яких стерті чи не почищені закаблуки і доповісти йому.

- Торік я був у відрядженні у Сан-Франциско…

- Сан-Франциско? - здивувався майор Бузина. - Щось я не чув, щоб ти їздив в Америку.

- Та не в Злучені Стейти, - відмахнувся майор Нежердецький, - а в Івано-Франківськ. Місцевий люд почав називати своє місто Сан-Франциском після того, як Станіслав перейменували на Івано-Франківськ. Колишня столиця Західньо-Української Народної Республіки, ЗУНР, найвища посадова особа держави називалась «диктатор». Євген Петрушевич був диктатором ЗУНР, під його проводом Українська Галицька Армія здобула Київ 30 серпня 1919 року, разом з генералом Денікіним. Вони заприязнювали, точніше - злигалися, і підписали угоду про спільні бойові дії. Я торік шарудів станіславськими лісами у пошуках «шмайсерів» та иньшої зброї.

- Багато знайшов?

- Вельми рясно. Дві замасковані криївки виявив, три машинпістолі «еМ-Пе-28», вісім гранат, теж німецьких, дві австрійських ґвинтівки часів Першої світової війни і одну Мосіна. А також два ротатори, цілком придатні для використання: воскові кліше - хоч сьогодні друкуй летючки з тризубом. Та ще й на місцевій тандиті купив чалапути з короткими халявами і без обцасів. Вельми зручні, ходиш у них, як делавар Ункас у мокасинах. Без закаблуків. І ще гачі з ширінькою на ґудзиках придбав. Гачі з ширінькою на блискавці носять гомосексуалісти. Рональд Рейґан з Каліфорнії таку думку має. Він - ковбой, моцний піндас, йому можна вірити.

Майор Нежердецький показав свої полуботки типу «чалапутів» з пристебнутими на кнопках халявками без підборів і штани з ширінькою на металевих ґудзиках. Ґудзики були анодовані під срібло з викарбуваним американським орлом, такі ж ґудзики, тільки більші розміром, блищали на його твиновому піджаку з чистої вовни.

- У Миколи Майоренка, точніше - Майорова, оскільки він прихований кацап, штани з ширінькою на блискавці, - сказав майор Нежердецький, ховаючи ґудзики на матні.

Майор Бузина показав свої штани з пластмасовими ґудзиками.

- Нормально, - відзначив майор Нежердецький і продовжив:

- Ти кажеш, що Микола - краянин Григорія Сковороди, Олександера Потебні та автора «Правописного словника» за Українським правописом 1928-го року Григорія Голоскевича. Ну то й що? Велике діло, хіба мало нині на Слобожанщині кацапів? До того ж Харківський правопис 1928-го року склали запрошені зі Львова члени Наукового товариства імені Тараса Шевченка, а не закацаплені харків’яни. Ти чув, як Микола вимовляє «Европа»? «Йєвропа»! «Йєвропа» вимовляють москалі; навіть американці, які, прецінь, дурніші, ніж москалі, за вийнятком Рональда Рейґана, і ті кажуть «Европа»: наша діяспора їх навчила. Ти читав роман жахів культового українського письменника Юрія Андруховича під назвою «Московіада»? Він живе у Сан-Франциско, того що Станіслав, а вчився на письменника в Москві.

- Не читав.

- Прочитай, в «Сучасності» надруковано. Микола теж не читав, а такі речі треба читати, зрозумів би, що таке москалі, пся кість, і чим вони ріжняться від американців. Справді - жах, хоч америкоси дурніші, крім Рональда Рейґана! От, він наразі читає Бібілію, перекладену питомою українською мовою, яку йому дав Павлусь Єрмолаєнко, той, що в його відділі з баптистами пружиться, він їх понавилучав у емісарів достобіса, і геть нічого не розуміє, позаяк прихований кацап і мови по-справжньому не знає. Якось заходжу до нього, прошу: «Миколо, дай гербати, у мене скінчилась». Він на мене витріщився: «А шо таке «гербата»? Ти чуєш: «А шо таке «гербата»?» Він не знає, що таке гербата і хто такий Анатоль Кундера! Ти читав переклади Анатоля Кундери?

- Бігме, «Планету людей» Антуана де Сент-Екзюпері.

- О! Французькою Академією наук «Планету людей» Анатоля Кундери визнано найкращим перекладом у світі. А Микола не читав! Три дні тому я дав йому прочитати роман Марчелло Вентурі «Білий прапор над Кефалонією» у блискучому перекладі Анатоля Кундери, сьогодні питаю: «Прочитав?»

Каже: «Ще не закінчив, але щось подібне я вже читав у Біблії».

По очах бачу, прецінь, що бреше, жадного слова про Кефалонію у Біблії немає, та й у Біблії, він, можливо, читав, маю таку опінію, лем ті бляти, де йдеться про біблійного грішника Онана, сина Юди, брата Іра. До того ж, хіба можна мати таку імпертененцію, аби ставити на одну площину «Білий прапор над Кефалонією» і Біблію, між якими дистанс, як від Рима до Єрусалима, і цього пічкуруватого знавця житія Онана, преч би ся казало, кацалапа і візантійця, водночас уважати питомим українцем, щиро повім, мені се кабатує?!

Питання було риторичним, Олексій Григорович знав, що насправді річ не в ґудзиках і не в ширіньці, не в Біблії і не в тому, справжній українець Микола Майоренко чи прихований кацап.

Левко Нежердецький познайомився з Миколою Майоренком ще до служби в органах КДБ. Левко у рідному місті Луцьку навчався в середній школі з поглибленим вивченням польської мови і паралельно - в юнацькій спортивній школі, мав приблизно з десяток спортивних розрядів. Після школи він вступив на відділення слов’янських мов філологічного факультету Львівського державного університету, жив в одній кімнаті гуртожитку з Романом Лубківським ²¹⁾ і продовжив паралельно з навчанням підвищувати свою спортивну майстерність. На республіканській спартакіаді у Києві Левко виступив у декількох видах спорту, в тому числі у складі команди Львівської області з волейболу. Микола Майоренко вчився в Харківському юридичному інституті і на спартакіаді виступив за волейбольну команду Харківської області. Команди Нежердецького і Майоренка зустрілись у півфіналі, перемогли харків’яни і затим після перемоги над командою Одеської області вони здобули перше місце. Майоренко отримав звання майстра спорту з волейболу, його було включено кандидатом до республіканської збірної, яка на Спартакіаді народів СРСР теж здобула перше місце. Затим його включили спочатку до молодіжної збірної країни, потім - олімпійської, і він отримав звання майстер спорту міжнародного класу. На Олімпіаду в Мехіко Майоренко не потрапив лише тому, що його було призвано на службу в органи КДБ і тоді ж відправлено на Вищі курси КДБ СРСР в Мінськ. Левко Нежердецький на республіканській спартакіаді став кандидатом у майстри спорту за друге місце з десятиборства. Обидва з розривом в один рік закінчили Вищі курси в Мінську, після навчання повернулись кожен на свою батьківщину: Левко - на Волинь, Микола - на Слобожанщину, - і згодом в процесі кадрового відбору кращих працівників периферійних органів опинились майже одночасно в Києві. Коли у 5-му управлінні Левко Нежердецький зустрівся з Миколою Майоренком, давня образа за поразку на чемпіонаті України і різниця в спортивних званнях збурили у нього негативні емоції. Його обсцесією стало довести, що він грає у волейбол краще, ніж Майоренко, оскільки десятиборство в органах КДБ на той час не культивувалось, і кожного разу на фізичній підготовці він намагався довести свою вищість над Майоренком. Вони завжди грали у протилежних командах, лише на офіційних змаганнях виступали за одну команду і були непереможні. Інколи Левкові вдавалось виграти у Майоренка, тоді він ходив Управлінням, гордо розказуючи усім зустрічним про свою перемогу. Після поразок Левко мовчав, на запитання зацікавлених у результатах чергового двобою відповідав: «Майоренко - прихований кацап на прізвище Майоров і носить штани з ширінькою на блискавці». На подібні супліки капітан Майоренко недбало відповідав: «Як кажуть спостережливі люди: «Очі сині, дупа в глині, значить, хлопець із Волині». Левко до чотирнадцяти років носив портки з діркою на місці ширіньки, поки пуцька не виросла, аж потім неньо придбав йому американські гачі з ґудзиками на матні у заїжджого емігранта, які тепер усім показує, бо вони блищать».

- Так чому ти, Левку, такий опечалений, якщо підстав для суму за загиблим прапорщиком немає? - вислухавши злостиву репліку майора Нежердецького на адресу капітана Майоренка, поцікавився майор Бузина. Сі перекори (з обох сторін) він чув уже не вперше.

- Ситуація, друже Олексо, далеко трагічніша, ніж перерваний політ прапорщика чи футбол, і даремно ти кпиниш.

Майор Нежердецький приклав вказівного пальця до вуст і пошепки мовив:

- Сталін помер. Щойно почув сю новину. Від Петруся Сороки.

- Та невже? Йосиф Віссаріонович? Наш батько? - вже по-справдешньому жахнувся майор Бузина. Ну, якби помер москаль, міркував він, москалів Олексій Григорович не любив, то й Бог з ним, хай земля буде їм пером усім. Сталін москалем не був однозначно, хоч і відмовився від свого грузинського прізвища.

Майор Бузина кинув погляд на календар, щоб зафіксувати в пам’яті трагічну дату.

На календарі значилось 6 березня.

- Так, - підтвердив майор Нежердецький, - Йозефа Вісаривоновича Сталіна, нашого неня, вождя і пророка, трапив шляк, ненько переставився, опрягся, учора ввечері, як повідомив диктор Левітан, простяг ноги і ліг на лаву, скінчивши свій тернистий шлях на ослоні своєї кунцевської дачі у Москві. ВЙоП. - Майор Нежердецький показав великим пальцем униз.

Майор Бузина підняв брови, мовчки запитуючи:

- …?

Він прокрутив свій активний і пасивний лексикон і не знайшов у ньому слова «вйоп». Інколи, щоб зрозуміти майора Нежердецького, Олексію Григоровичу доводилось піднімати найглибші пласти української мови. На сей раз Олексій Григорович не міг визначити, що таке «вйоп».

Майор Нежердецький пояснив:

- Абревіатура. Се так у нас на Волині кажуть, коли помре поважна людина. Скорочено: «В» - вічна, «Йо» - йому, «П» - пам’ять. Вічна йому память. ВЙоП.

- ВЙоП, - журно повторив Олексій Григорович.

- Пророк Мойсей, - майор Нежердецький повернувся в профіль, поворушив нижньою щелепою і сіпнув головою зліва вгору, - водив свій народ пустелею сорок років, щоб вимерли усі інакодумці, які не вірили в землю обіцяну і були супротивниками тоталітарної моделі керування суспільством, до якої вдався Мойсей, сучасною мовою - дисиденти. Запитай у майора Бочонкіна, він підтвердить, бодай і кацап, але не прихований, як Микола. Майор Бочонкін прочитав на івриті сливе весь Талмуд і знає, про що говорить. Я його навчаю української мови, а Микола Майоренко, він же прихований кацап на прізвище Майоров, взяв у Павлуся Єрмолаєнка Біблію українською, тому що візантійської не має, і тепер через кожні десять хвилин бігає до мене, щоб я йому розтлумачував, про що там написано. Йозеф Вісаривонович прикладом Мойсея витинав усіх інакодумців, які не вірили у побудову комунізму, впродовж сливе тридцяти літ, і йому, на жаль, не вистачило кількоро років до мойсеєвого строку, щоб злютувати увесь наш народ на шляху до землі обіцяної, себто до комунізму. Людям потрібен вождь. Вони, як отара, попереду в отари завше барани, барани ведуть овець на пашу, до пійла, а надвечір - у кошари. Збоку отари - собаки, позаду - чабан з ґирлиґою. І без пастуха, ґирлиґи і собак вівцям не обійтись, тому що їх треба охороняти, годувати, поїти, стригти і різати. Барани сього робити не вміють, хоч і ведуть за собою отару. Хай ведуть! Хто не з нами - той проти нас! Ми втратили вождя, нашого пастуха, метафорично кажучи, але ми продовжимо його справу!

- Продовжимо, - урочисто підтвердив майор Бузина, вражений смертю Сталіна.

- Ще тісніше злютувавши наші лави!

- Злютувавши!

- Микита Сергійович Хрущов поклявся біля ще не охололого тіла вождя, що нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі. Як сплине мойсеїв строк.

- Авжеж, - погодився майор Бузина. - Недовго залишилось чекати. А коли похорон?

- Прощатися з неньом, далебі, буде вся наша країна спільно з небезмай усім проґресивним людством планети. Зважаючи на таку кількість бажаючих віддати останню шану неню усіх народів світу, ухвалено рішення покласти його поряд з іншим неньом - Владимиром Леніним у Мавзолеї на Красній площі у Москві. Коли - невідомо, Мавзолей одномісний, треба його перелаштувати на дві персони, а се може затягти на певний час, гляди, до того часу, коли побудуємо комунізм. Та й вивіску треба буде змінити з «Леніна» на «Ленін amp; Сталін».

- Це ж доведеться гроші ще на один похорон здавати, - знову опечалився майор Бузина. - Я вже на похорон прапорщика здав Капустянському один карбованець і… - майор Бузина глипнув в записник, де він занотовував свої незаплановані витрати, -…і сорок вісім копійок.

- Неньо на більше потягне. Чей карбованців на п’ять, а то й десять. Але ж не хвилюйся. Я сказав - похорон буде, можливо, років через десять-одинадцять. Тоді й ми свою лепту внесемо. От.

- А звідки ти дізнався про смерть Сталіна?

- Кажу ж, від Петруся Сороки.

- А він звідки?

- Каже - по радіо повідомили. Диктор Левітан. Інформб’юро: «Ґаваріт Масква! Работают всє радіастанціі Савєтскава Саюза! 5 марта в двадцать адін час пятьдєсят мінут по масковскому врємєні…»

- Так яке у нас може бути радіо, - засумнівався майор Бузина, - коли радіоточки по всіх кабінетах наказом Степана Несторовича заглушили? А надвір Петрусь Сорока вийти не зміг, позаяк будинок перебуває в оточенні прапорщиків з господарського відділу.

- Майор Гопанчук має транзисторний приймач. Він прослухав повідомлення Інформб’юро і розповів капітанові Сороці, а Петрусь мені, взявши з мене слово нікому сю новину поки що до офіційного траурного мітингу в Комітеті не передавати. Офіційне траурне повідомлення має оголосити Степан Несторович, він же Муха, у нашому клюбі імені Фелікса Едмундовича, того, що Дзержинський. Гопанчука транзистором було нагороджено за викриття підпільної націоналістичної орґанізації в Запоріжжі. Його до нас перевели із Запорізького УКДБ після реалізації тієї групової справи оперативної розробки. Гопанчук тримає свого транзистора на столі, як нагороду, каже, що не слухає і інструкції не порушує. Алеж слухає! Звідки б ми дізнались про смерть вождя, га?

- Щось я не чув, щоб на Запоріжжі діяли підпільники. Законсервовані ще з часів війни вояки передових груп ОУН-мельниківців чи недобиті махновці з Гуляй-Поля?

- Ні, підпільна диверсійно-терористична група студентів Запорізького педінституту на чолі з доцентом. Щодо махновців ти майже вгадав. Ватажком групи студентів був легінь родом з міста Махнополя, тобто махновець з Гуляй-Поля, отже терорист за визначенням, як і Нестор Іванович. Треба було групову розробку назвати «Махновці», проте Гопанчук закодував її назвою «Січовики», мовляв, копати треба глибше, витоки тієї антирадянської діяльності починаються ще в Запорозькій Січі.

- Ти гля’! «Січовики», мабуть, мали намір підірвати Дніпрогес імені Леніна і завод «Запоріжсталь» імені Серго Орджонікідзе?

- Вибухівку в кімнаті гуртожитку, де жили студенти, Гопанчук під час трусу не знайшов. Зброї теж. У мене на «Січовиків» була контрольно-наглядова справа для перевірки можливого придбання учасниками націоналістичного угруповання зброї чи розмножувальної техніки. Гопанчук ні вибухівки, ні зброї не знайшов. Розмножувальної техніки - теж. Але виявив заборонений роман Олеся Гончаря «Собор», який члени підпільної націоналістичної орґанізації читали потайки.

- А доцент читав чи слухав? Одна річ, коли фіґурант слухає, інша, коли читає, отже практично здійснює агітацію. Різні диспозиції діянь, які по-різному мають підлягати оперативному облікові і кримінальній відповідальності за вчинене. - Майор Бузина вийняв з шухляди Кримінальний кодекс Української РСР, який він придбав у перший день початку служби в органах КДБ.

- Ні, доцент у гуртожиток не заходив з мотивів конспірації, а мав таке нахабство, що свої лекції з морфолоґії української мови ілюстрував лексичними зворотами, взятими ним у романі Олеся Гончаря «Собор», який входить до списку ідейно шкідливих видань і підлягає вилученню, як і радіоприймачі у нас наказом женераля Мухи. І ще казав той доцент на своїх лекціях, що правильно треба вимовляти «острів Хортиця», а не «Хтртиця».

- Еге ж, націоналіст він до нутра! Як для Запоріжжя, то це вже кримінальна стаття. Або ж сто вісімдесят сім зі значком «прім», або ж шістдесят друга, частина перша. Доцент раніше за контрреволюційну діяльність не підпадав під вирок «особого совєщанія» чи «тройки», що тягне за собою застосування другої частини статті шістдесят другої, а не першої? - Майор Бузина відкрив Кримінальний кодекс на закладці і показав, що стаття шістдесят друга має дві частини.

- Ні, він ще молодий, його діда розкуркулили, дід 33-го року помер, батько лишився живим, але, зі слів нашого неня, який щойно, здається, помер, якщо не бреше Петро Сорока, а він, буває, часто бреше, онуки за злочини своїх дідів не відповідають, і Гопанчук каже, що нікого не ув’язнили. Обмежились профілактичними заходами, хоч можна було застосувати обидві статті: для студентів - сто вісімдесят сім зі значком «прім», для доцента - шістдесят другу, частину першу ²²⁾. Виявили гуманність - студентів повиключали з інституту, а доцента звільнили з роботи, банітувавши його на роботу в сільську неповну середню школу на перевиховання. Але він відмовився виїзжати із Запоріжжя. На б’юрі обкому партії, хоч він і безпартійний, розглядали його питання. Пообіцяли, якщо публічно виступить з критикою «Собору», то відновлять на доцентській посаді в інституті. Та він затявся, каже, що «Собор» Олеся Гончаря - найвидатніший твір сучасної української і світової літератури, може претендувати на Нобелівський приз, і він швидше помре з голоду, проте ні на які поступки не піде.

1.6.

- Це ти, Левку, розповідаєш про справу групової оперативної розробки під кодовою назвою «Січовики» в Запорізькому педінституті, яку реалізував Гопанчук, коли служив в обласному УКДБ?

У відчинених дверях кабінету стирчала голова капітана Сороки, який у 2-му («українському») відділі 5-го управління на посаді старшого уповноваженого займався статистикою та аналізом. Обличчя у капітана Сороки було зосередженим, в руках він тримав грубий записник. У «периферійному» відділенні 2-го відділу звільнилась посада заступника начальника відділення. Капітан Сорока подумки уже примірявся до нового крісла і намагався відповідно триматися.

Майор Нежердецький потайки від капітана Сороки приклав пальця до вуст, на миґах давши знак майорові Бузині мовчати, - певно, не розпитувати капітана Сороку про смерть Сталіна.

Капітан Сорока погортав записник, знайшов потрібну сторінку, поворушив губами і продовжив:

- Серйозна була організація, націоналістична і законспірована. На Запоріжжі добре почистили після тієї справи усі навчальні заклади, установи культури, музеї, викорінюючи український буржуазний націоналізм по всій території області. Заступник голови облвиконкому на прізвище, - капітан Сорока знову зазирнув у свій записник, - на прізвище Киценко теж підпав під ідеологічний вплив націоналістичних елементів, хотів музей козацтва, по суті, розплідник націоналізму створити на острові Хортиця.

- Правильно Хортъця, - зронив майор Нежердецький. - Вовчиця, лисиця, телиця, копиця.

- Хортиця, - поправився капітан Сорока. - Киценка за ту Хортицю теж звільнили.

- І Шелеста невдовзі, позаяк він, певно, підпав під вплив того заступника голови Запорізького облвиконкому на прізвище Киценко, якого звільнили за намагання створити розплідник націоналізму на Хортиці, - продовжив майор Нежердецький.

- Ти правий, Левку, - сказав капітан Сорока. - Шелест підтримував наміри Киценка і вже заготував собі булаву, яку тримав у своєму кабінеті в ЦК КПУ на вулиці Орджонікідзе ²³⁾. Хотів стати гетьманом, Олексій Григорович знає. Щербицький, коли посів його місце - першого секретаря ЦК КПУ…

- Місце Олекси Григоровича? - перепитав майор Нежердецький.

- Петра Юхимовича, - уточнив капітан Сорока. - Щербицький, який посів крісло Шелеста, ту булаву віддав Федорчукові як речовий доказ. Шелесту після звільнення не дозволили зайти до кабінету і забрати ту булаву. Зразу ж після Пленуму посадили в машину, потім в літак, і - у Москву на підвищення. - Капітан Сорока задріботів сміхом: - Ха-ха-ха, на підвищення! Але без булави. Олексій Григорович тримав її у руках.

- Тримав, - підтвердив майор Бузина. - Гетьманську булаву Шелесту подарував саме Киценко.

- Як свідчать статистичні дані Запорізького УКДБ, - капітан Сорока знов подивився у свій записник, - після розкриття антирадянської націоналістичної організації «Січовики» в області про шкідливість українського буржуазного націоналізму прочитано дві тисячі сто вісімнадцять лекцій, у тому числі із залученням столичних фахівців з Академії наук і Товариства «Знання», організовано сто сімдесят дев’ять тематичних вечорів, у місцевій пресі опубліковано дев’яносто…

- Дев’ятдесят, - поправив майор Нежердецький.

- …дев’ятдесят статей, - поправився капітан Сорока. - В обласному музично-драматичному театрі імені Миколи Щорса на запрошення обкому партії відомий львівський режисер Роман Дриґайло поставив спектакль «Обережно: У. Б. Н.» ²⁴⁾ за мотивами п’єси прогресивного франузького драматурга Ежена Іонеско «Вбивці за покликанням». Народними театральними колективами зіграно чотири спектаклі за п’єсами Ярослава Галана і Олександра Левади, і у висліді в області залишився лише один націоналіст, саме той доцент, про якого допіру розповідав Левко. Він рік байдикував, його хотіли вже притягати до кримінальної відповідальності за злісне ухилення від виконання рішення про трудовлаштування і припинення паразитичного існування - стаття 214-прім Кримінального кодексу УРСР. Та коли Гопанчука перевели до Києва, він зумів поновитись на роботі в педінституті. Не покаявшись, до речі. Справу оперативної розробки перевели в справу оперативного нагляду, і здійснюється політично-ідеологічний вплив.

- Ти мені, Петре, обов’язково скажи, коли той доцент покається і на Запоріжжі буде покінчено з останнім націоналістом. Я теж у своїх даних зазначку поставлю, щоб прогнозувати можливі спрямовування зарубіжних ОУН і повиключати терени, з яких не можливі перехоплення зв’язків, - попросив майор Бузина.

- Згода, я тримаю на контролі, - пообіцяв капітан Сорока.

Майор Бузина глянув на годинник.

- Ти ще довго будеш відвертати Олексу Григоровича від його справ? - запитав майор Нежердецький у Сороки. - Чи не бачиш - чоловік заклопотаний?

Певно, присутність Сороки в кабінеті Олексія Григоровича йому заважала.

- З Олексієм Григоровичем у мене є вельми конфіденційна справа, - сказав капітан Сорока. - Виконую завдання Філофея Алфейовича. Хотів би побесідувати з Олексієм Григоровичем тет-а-тет. - Фізіономія у капітана Сороки витягнулась і стала не тільки зосередженою, але й значущою. Без припросин він сів на місце майора Забари навпроти майора Бузини і поклав на стіл свій записник.

- Назахват сьогодні Олекса Григорович, у мене до нього теж є конфіденційна розмова.

Майор Нежердецький підморгнув майорові Бузині.

- Ми ще не про все перемовились, підійду пізніше. Заважати вам, дон Педро, - повернувся він до капітана Сороки і теж видовжив обличчя, - тим паче у такому важливому справунку, як виконання директиви самого Філофея Алфейовича, не насмію. Прецінь, Олексо Григоровичу, з твого дозволу я другий на черзі до тебе після Сороки з його дорученням нашого неня.

Майор Бузина кивнув головою. Майор Нежердецький хотів вийти з кабінету, але йому дорогу перепинив заступник начальника секретаріату Управління старший лейтенант Спірохін. Разом з ним до бузинової робітні увійшов прапорщик з комендантського відділу. У руках він тримав транзисторний приймач «Селґа» і трилітрову банку варення.

- Секунду, товарлиші офіцерли, - підняв руки старший лейтенант Спірохін, на прізвисько «Петька», оскільки був заступником у свого начальника - Василя Івановича Борозного, а той мав прізвисько «Чапаєв», - всім залишатись на місці. Перлевірлка рлежиму наказом начальника Упрлавління генерлал-майорла Свєткова Філофея Алфейовича, вилучаємо заборлонені прледмети і таке інше. Олексію Грлигорловичу, ви слухали щойно по рладіо останні новини?

Старший лейтенант Спірохін пильно глянув в очі майора Бузини.

Майор Нежердецький кахикнув.

Майор Бузина кліпи від погляду старшого лейтенанта Спірохіна не відвів:

- Які новини, Романе Васильовичу, і яке радіо? Вірменське? Я тут з самісінького ранку займаюся складанням планів підвищення рівня агентурно-оперативної роботи відповідно до нових директивних документів та з урахуванням установок класиків марксизму-ленінізму, розвинутих у подальших рішеннях партійних з’їздів і промовах керівників КПРС, радянського уряду та органів КДБ СРСР і УРСР.

Майор Бузина показав на свої конспекти.

Старший лейтенант Спірохін на конспекти майора Бузини не подивився.

- Не чули? Прло Йосифа Віссарліоновича? Товарлиша Сталіна?

Майор Нежердецький кахикнув.

Капітан Сорока гортав свій записник, вдаючи, що розмова його не цікавить.

- Не чув, - сказав майор Бузина.

- А які цінні подарлунки ви отрлимували від керлівництва КДБ УРЛСРЛ чи СРЛСРЛ? - Старший лейтенант Спірохін продовжував дивитися пильно в очі майора Бузини.

- Механічну бритву «Супутник» і фотоапарат «ФЕД», Романе Васильовичу, за реалізацію оперативних ігор із зарубіжними ОУН і перехоплення каналів зв’язку з націоналістичними елементами в республіці. Хочете вилучити?

Майор Бузина продовжував сидіти, хоча згідно зі Статутом внутрішньої служби мусив піднятися, відповідаючи на запитання старшого посадою, яким посадою був заступник начальника секретаріату 5-го управління старший лейтенант Спірохін на прізвисько «Петька». Проте майор Бузина не піднявся, і не тільки тому, що військовим ранґом він був старший за старшого лейтенанта Спірохіна. У своєму кабінеті він не схоплювався навіть тоді, коли до нього заходили і вищі начальники аж до начальника відділу. Керівництво Управління і Комітету до нього в гості ще не заходило ні разу.

Старший лейтенант Спірохін кинув мізками, чи зробити зауваження майорові Бузині за порушення Статуту, кілька секунд помовчав і потім мовив:

- Брлитва і фотоапарлат не входять до списку заборлонених прледметів. Ми вилучаємо рладіопрлиймачі. А де ви трлимаєте названі нагорлоди - брлитву і фотоапарлат?

- Фотоапарат удома, а бритву в чемодані на випадок тривоги.

- Там і трлимайте. Філофей Алфейович щойно дав указівку вилучити усі рладіопрлилади, а то деякі офіцерли трлимають у себе в кабінетах трланзисторли, посилаючись, що то були нагорлоди, і таким чином порлушують рлежим, слухаючи рладіо, після чого поширлюють непрлавдиві вигадки прло смерлть Сталіна. А ворлог підслуховує. Напрликлад, майорл Гопанчук, у якого ми щойно вилучили трланзисторл наказом Філофея Алфейовича. - Старший лейтенант Спірохін показав на приймач, який тримав прапорщик з комендантського відділу. - Рлозпишіться отут, що у вашому кабінеті немає ніяких рладіопрлиладів та інших заборлонених прледметів. А брлитва у вас точно механічна, а не електрлична?

- Точно, можу показати.

Майор Бузина розвів руками, показуючи готовність продемонструвати заступнику начальника секретаріату свій цінний подарунок - механічну бритву «Харків», яку він отримав від керівництва КДБ УРСР за успішне проведення оперативної гри під кодовою назвою «Мазепа».

- Покажіть, - наказав старший лейтенант Спірохін.

Майор Бузина витягнув із шафи тривожний чемодан, дістав з його нутрощів бритву і накрутив пружину. Бритва задзижчала. Старший лейтенант Спірохін узяв бритву, покрутив її в руках, приклав до вуха і повернув. Майор Бузина поклав бритву у чемодан. Старший лейтенант Спірохін зазирнув у чемодан і запитав:

- Опис прледметів, що знаходяться у трливожному чемодані, є?

- Атож, згідно з інструкцією на випадок тривоги, - відповів майор Бузина і показав опис.

Бритва перестала дзижчати.

Старший лейтенант Спірохін уважно прочитав опис і повернув його:

- Батарлейки у ліхтарлику коли міняли?

- Місяць тому. Їхній термін зберігання спливає через два роки.

- Варлення, джем, повидло у кабінеті трлимаєте? Учорла пізно увечерлі в кабінеті старлшого лейтенанта Горлбачука з відділу майорла Каламарлчука вибухнула банка повидла. Він у шафі трлимав повидло, повидло забрлодило і вибухнуло. Майорл Каламарлчук подумав, що в його відділі спрлацював вибуховий прлистрлій, диверлсія, з перлеляку доповів відповідальному черлговому по КДБ УРЛСРЛ майорлу Старлостіну прло можливу диверлсію, не поставивши до відома Філофея Алфейовича, майорл Старлостін викликав саперлів-пірлотехніків, які прлацювали усю ніч, виявляючи сліди вибухівки. Філофей Алфейович рлозсерлдився і наказав повилучати з кабінетів усі харчлові прлодукти, крлім перледбачених на випадок трливоги консерлвів, рлазом з рладіопрлиймачами. У старлшого лейтенанта Горлбачука виявилась ще прлихована банка варлення, ми її вилучили.

Старший лейтенант Спірохін показав на банку, яку тримав прапорщик.

- Можливо, Горбачук і Глюк, який сидить з ним в одному кабінеті, самогон варили? - запитав майор Нежердецький. - Капітан Глюк казенної горівки не п’є, вживає виключно білоцерківської «буряківки», а Горбачук полюбляє самогон із варення, проскурівську «сливку», казав майор Саврій.

- Й така верлсія перлевірляється, - відповів старший лейтенант Спірохін. - Так як, Олексію Грлигорловичу, що тут у вас є заборлоненого?

- Не передбачених інструкцією продуктів у кабінеті не тримаю, - запевнив майор Бузина. - Вживаю казьонки при нагоді, не захоплюючись, настояну на коренях кульбаби.

- Точно, - підтвердив майор Нежердецький. - Горівки, настояної на коренях кульбаби, багато не вип’єш. Делікатесний продукт. Лем на цмокання. І запах має не сивушний.

- Гарлазд, повірлимо цього рлазу. Теперл, Олексію Грлигорловичу, рлозпишіться прло те, що рладіопрлиладів та інших заборлонених інстрлукцією прледметів у вашому кабінеті немає. А де майорл Забарла, Михайло Йосипович?

- Я можу поручитись, - сказав майор Бузина, розписуючись, - що майор Забара, Михайло Йосипович, не має ні приймачів, ні передавачів. Інформацію він приймає і передає дротовим телефоном «ВЧ-зв’язку». Харчується лише в їдальні. Можна за нього розписатись?

- А хто у вашому кабінеті відповідальний за рлежим і пожежну безпеку? - Старший лейтенант Спірохін підійшов до вивішеної біля дверей таблички і прочитав: - «Відповідальний за рлежим і пожежну безпеку майорл Забарла». - Ось бачите, - сказав він, - відповідальний - майорл Забарла, значить, він особисто повинен рлозписатись і за себе, і за стан рлежиму у вашому кабінеті. Скажіть йому, щоб до мене зайшов. А теперл підемо до вас, Левку Юхимовичу. - Старший лейтенант Спірохін глянув на капітана Сороку. Капітан Сорока піднявся зі стільця майора Забари. - Капітан Сорлока може бути вільним. А ми підемо до майорла Нежерлдецького, Левка Юхимовича.

- У мене є конфіденційна справа до Олексія Григоровича, - мовив капітан Сорока. - Дозвольте мені залишитися?

- Добрле, залишайтесь, - погодився старший лейтенант Спірохін і повернувся до майор Нежердецького.

- Майор Нежердецький. Радянський Союз, - представився той і стенув незадоволено плечима. - І чого до мене йти, бігме? За час проходження військової служби маю дві усні подяки за досягнуті результати у розшуку підпільної зброї і в спорті, почесну грамоту від Степана Несторовича товариша Муха за відвернення диверсійного акту на Хрещатику під час святкування річниці Великого Жовтня, а також одне письмове зауваження, зняте наказом про заохочення у зв’язку з черговою річницею наших органів. Себто маю штири нагороди, можете переконатись в Управлінні кадрів по моїй особовій справі. Ніяких матеріальних дарунків поки що не отримував. Я й удома радіо не слухаю, лишень газету «Правда» читаю. Набігаєшся за цілий день, прийдеш додому пізно втомлений, коли вже радіо слухати? Читаю «Правду» на сон прийдешній.

- Прлавильно вчиняєте. Рладіо інколи може й набрлехати, а «Прлавда» пише тільки прлавду. Нічтго, нічтго, підемо до вас, рлозпишитеся у своєму кабінеті. А то потім виявиться, що крлім двох подяк і знятого зауваження у вас ще є якісь нагорлоди чи подарлунки, і ви не лише «Прлавду» читаєте, а ще й на рлобочому місці рладіо слухаєте, - мовив старший лейтенант Спірохін і взяв під лікоть майора Нежердецького. - Ходімо у ваші апарлтаменти. Заодно перлевірлимо і порлядок у вашому особистому сейфі.

Старший лейтенант Спірохін підштовхнув майора Нежердецького в плече.

Майор Нежердецький уперся:

- Та я в черзі стою до апарату «ВЧ-зв’язку»! Лем на хвильку відвернувся, щоб дізнатися в Олекси Григоровича, чи займав для нього чергу Михайло Йосипович…

- Михайло Йосипович у кабінку ще не увійшов, отже часу у вас й у нас вдосталь, щоб перлевіти ваш кабінет і сейф. Ходімо, - рішуче сказав старший лейтенант Спірохін і виштовхав з кабінету майора Нежердецького.

Капітан Сорока причинив двері і прикрив рота долонею, надавши своєму обличчю утаємничого виду.

«Щось про смерть Сталіна скаже», - кмітнув майор Бузина.

Капітан Сорока тихо промовив:

- Левку Юхимовичу минулого року транзистор подарував на день народження колектив відділу. Я не знаю, де він його тримає, можливо, в сейфі. Ти про смерть Сталіна чув?

- Сталін помер? - непідробно здивувався майор Бузина.

- Левко цю новину розповсюджує, - капітан Сорока прикрив рота напівстуленою долонею і ще більш притишив голос. - А каже, що нібито про смерть Сталіна першим почув майор Гопанчук, коли слухав свій транзистор, подарований йому за розкриття націоналістичної групи в Запорізькому педінституті під кодовою назвою «Січовики». Майор Гопанчук каже, що це провокація. І все таки свій транзистор він мусив віддати Спірохіну. А Левко теж має транзистор, і, певно, слухає його стиха, у нього є і короткі хвилі, на яких мовить радіо «Бі-Бі-Сі», а потім переповідає те, що почув з передач брехалівки.

І вже вголос, знявши з обличчя утаємничий вид і надавши йому поважного вигляду, сказав:

- Я до тебе, Олексію Григоровичу, прийшов за допомогою в оперативній справі. Хотів порадитися з тобою, як із спецом в історичних подіях. Як свідчать дані агента «Шершень», об’єкт «Професор», ти знаєш, хто він за один…

- Знаю, - мовив майор Бузина. - «АДеБеДе» ²⁵⁾?

- Так. Один з основних фігурантів централізованої справи «Блок», які після її часткової реалізації тимчасово залишились на волі. Як свідчать дані агента «Шершень», «Професор» готує антирадянського змісту звернення до міжнародної організації ЮНЕСКО у зв’язку зі сторіччям проголошення Емського указу ²⁶⁾ російського царя - визволителя селян від кріпацтва Олександра Другого, на підставі якого попечителем Київського навчального округу Михайлом Юзефовичем було закрито газету «Кієвскій Тєлєграф» з «єром» на кінці.

- Яким «єром», - поцікавився майор Бузина.

- Твердим знаком за старим російським правописом. «ТєлєграфЪ!» - твердо вимовив капітан Сорока. - «ффЪ»! У зверненні «Професор» пише, що офіційно Емський указ до цього часу не відмінено, хоча була пропозиція Миколи Скрипника до Верховної Ради СРСР ще у 1928-му році про його відміну, а також планує подати порівняльний аналіз положень Емського указу і стану української мови, літератури та освіти на сучасному етапі. Окрім того, він пропонує відновити «Кієвскій Тєлєграф», закритий на підставі Емського указу.

- З «єром»? - поцікавився майор Бузина

- Без «єра». «Київський Телеграф». Окрім того, є оперативні дані, що «Професор» причетний до пошукових справ «Сажотрус» і «Мазило». - Капітан Сорока значуще глянув на майора Бузину.

- «Професор», здається, живе в письменницькому кооперативному домі на вулиці Леніна?

- Так, вулиця Леніна, 68, квартира 53, телефон 224-51-95, - напам’ять проказав капітан Сорока. - Цілодобово під наглядом усіх служб і агентури. Скоро ми знищимо те петлюрівське гніздо в центрі столиці. «Професор» служив у Петлюри.

- І ти вважаєш, що старий петлюрівець «Професор» у його віці вночі міг вилізти на дах будинку на Хрещатику, вивісити жовто-блакитний прапор, а потім вчинити націоналістичне гасло на парапеті Дніпровської набережної?

- А чому б і не він? Якщо «Професор» і не вивішував прапор і не писав гасло, то ці ворожі вчинки хтось міг здійснити з його оточення, його вказівкою і під його безпосереднім керівництвом. Алібі у нього немає. До того ж у парку Примакова біля націоналістичного гасла слідчими на снігу виявлено сліди чоловіка у ботах «Прощай, молодість». Як свідчать дані агента «Шершень», «Професор» має подібні боти.

- Петре, в таких ботах може ходити, хто завгодно. Я сам у студентах колись мав таку взуванку - тепла, зручна, дешева. Я не розумію, на якого ката ти мені все це розказуєш про «Професора» та його плани?

У цю мить задзвонив міський телефон, майор Бузина, як і належить за інструкцією, взяв рурку у ліву руку і мовив:

- Кажіть, вас слухають.

На іншому кінці дроту співбесідник привітався і продовжив:

- Якщо у вас добра душа, то дайте мені, будьте ласкаві, телефон Єви Леонідівни.

Майор Бузина прокрутив у голові імена усіх знайомих своїх жінок і відповів:

- Я знаю лише одну Єву - жінку Адама. Інші Єви серед моїх знайомих відсутні.

- Це лікарня? - поцікавився незнайомий співбесідник.

- Так, - відповів майор Бузина.

- А ви можете мені дати номер телефону хірургічного відділення?

- Хірургічне відділення у нас закрили щойно 1953 року, - відповів майор Бузина.

- Хіба? - не повірив незнайомець. - Не може бути!

- Може. Ми тільки вправляємо мізки.

- А який у вас номер телефону?

- А який вам потрібен?

- 219-97-39.

- Ви помилились, наберіть правильно першу цифру, - сказав майор Бузина і поклав рурку. Робочий телефон у нього був 919-97-39, домашній - 446-08-47 ²⁷⁾. І, завваживши перед собою капітана Сороку, він обурено сказав:

- Що за народ?! Дев’ятку з двійкою плутають! Не подобається, що у нас немає хірургічного відділення - приходь і без хірургії підлікуємо. Теж використовуючи метод оперативного втручання і без крові. Прогрес. Так що ти там казав про «Професора» і Емський указ?

- Річ у тім, що в мене виникла ідея випередити наміри «Професора» і до сторіччя Емського указу опублікувати в нашій пресі статтю, в якій показати, як радянська влада і комуністична партія дбають про інтернаціональне виховання і розвиток українського народу. В цій же статті виступити з ініціативою про відновлення видання «Кієвского Тєлєграфа» - мовляв, царські урядники закрили газету, а наша радянська влада її відроджує. Я доповів ідею Філофею Алфейовичу, він погодився і дав указівку готувати проект доповідної записки Віталію Васильовичу і Володимиру Васильовичу.

- Федорчуку і в ЦК?

- Так, мені доручено підготувати проект статті і двох доповідних записок - голові і в ЦК Компартії України з пропозиціями щодо відкриття у Києві газети «Кієвскій Тєлєграф». Але з «єром» і під нашою орудою, інфільтрувавши в редакцію офіцера діючого резерву разом з агентурою йому на зв’язкові. Класна резидентура вийде! - Капітан Сорока примружив очі: - Як тобі ідея, Олексію Григоровичу? - Пом’явшись, він ще запитав: - Ти бува не знаєш, кого планують на посаду заступника начальника «периферійного» відділення у нашому відділі? Я чого питаю - ще якогось варяга пришлють без досвіду роботи по націоналізму?

- Про посаду не відаю, а ідея твоя не нова, - відповів майор Бузина. - Юзефович, коли ще працював помічником попечителя, виконуючи функції офіцера діючого резерву ІІІ-го відділення канцелярії власної його Імператорської Величності, 1847-го року через свого засланого агента Петрова викрив Кирило-Методіївське братство, за участь у якому Тараса Шевченка було віддано в солдати і відправлено у 10-річне заслання. Потім він впроваджував свою агентуру в інші українофільські організації, зокрема, і в газету «Кієвскій Тєлєграф» з «єром» на кінці. Втім, як на мене, вельми слушна пропозиція. Відновлення видання забороненої царським мракобісом Михайлом Юзефовичем газети «Кієвскій Тєлєграф» буде винятково сильним ударом в нашій боротьбі з проявами українського буржуазного націоналізму. До речі, організатором останнього замаху на Олександра Другого, який закінчився його смертю, була Софія Перовська ²⁸⁾, українка, вона з роду Кирила Розумовського, останнього гетьмана України. Взагалі-то, головним організатором акції був її чоловік, Андрій Желябов, він родом з Криму, вчився в Одесі. Займався революційною боротьбою у Київській, Подільській губерніях, на Півдні України, в Олександрівську…

- В Запоріжжі? - уточнив капітан Сорока.

- Так, тепер Запоріжжя.

- Запитаю у Гопанчука.

- Чи справді Олександрівськ названо на честь Запорозької Січі Запоріжжям? Справді.

- Та ні, чи жив Желябов у Запоріжжі.

- Ні, не жив. У Запоріжжі живе твій із Гопанчуком об’єкт, доцент педінституту і останній на Запоріжжі націоналіст. А Желябов жив в Олександрівську, його псевдо було «Тарас». Там він намагався 1879 року зробити підкоп під залізничну колію і підірвати потяг, яким цар мав повертатися з Криму. Спроба не вдалася. Крапку народовольці поставили у Петербурзі, в неділю 1 березня 1881 року. Желябова 27 лютого було заарештовано, керування операцією взяла на себе Софія Перовська. У «Народній волі» значна частина членів складали українці і поляки, були росіяни, євреї, німці. Убив царя поляк Гриневицький, справжній поляк - гонору, хоробрості, а ще й бісівської витримки у нього було по вінця. Першим кинув бомбу Рисаков, невдало, цар залишився живим, його тільки контузило. Гриневицький стояв під стіною набережної, дочекався, поки цар вилізе з карети. Оглушений, він чомусь пішов у напрямку, де стояв Гриневецький, охорона теж була без тями. Гриневицький дочекався, поки цар підійде до нього майже впритул і підірвав бомбу. Помстився за те, що Олександр Другий жорстоко придушив польське повстання 1863-64 років, його ще називають Січневим. Правобережна Україна була на боці поляків, воювала за незалежність Польщі і України. Олександр Другий залив кров’ю і пів України. Гімном групи Желябова і Перовської була українська пісня, ну, ніби гімном, народовольці її співали на своїх збіговиськах:

Гей, не питайте, добрії люди,

Що на Вкраїні повстання.

- На Вкраїні повстання?

- Так, повстання, - підтвердив майор Бузина. Їхнім керівником був Олександр Михайлов, знаменитий народоволець, фігура номер один в організації, родом з нашого Путивля. Книжку Сидора Артемовича Ковпака «Від Путивля до Карпат» ²⁹⁾ читав?

- Читав. Підожди, ми ж говоримо про Емський указ. Чому він так називається - Емський?

- От бачиш, ти цього не знаєш. Емський указ Олександр Другий підписав у Німеччині. Він спочатку заїхав у Берлін, відвідав свого рідного дядька Вільґельма Першого, і потім, віддавши шану кайзерові, поїхав в Емс, -це такий курорт в Німеччині, - де разом зі своєю коханкою княжною Довгорукою і позашлюбним сином Ґоґо лікувався на водах, імператриця залишалася в Петербурзі. Туди ж поїхав і Вільґельм Перший. Олександр Другий морщився, коли кайзер у нього в гостинах називав його позашлюбного сина Ґтґо, з наголосом на першому складі, а не Ґоґт. Про Вільґельма канцлер Німеччини Отто Бісмарк казав, що різниця між волом і кайзером та, що коли волові кажуть «цоб», то віл знає, що треба повернути наліво, коли кажуть «цабе», віл знає, що треба повернути направо, а його величність у цьому тями немає, попри те, що він, Бісмарк, все життя намагався навчити цієї премудрості свого імператора. А Вільґельм казав про свого канцлера, що Бісмарк - то його довічне лихо. В історію Вільґельм Перший увійшов під прізвиськом «Великий», як Петро Перший, а Бісмарк - «Залізний», як Фелікс Едмундович. Така історія. Одначе, Петре, тут є кілька викрутів. Я у свій час за завданням полковника Каллаша цікавився «Кієвскім Тєлєграфом» по оперативній грі «Мазепа». Результати Каллаш доповідав Федорчуку, і мене було нагороджено цінним подарунком - механічною бритвою. Бачив?

- Бачив і чув, - підтвердив капітан Сорока.

- «Кієвскій Тєлєграф» було засновано бароном фон Юнком-молодшим на кошти польської меценатки Ядвіґи Рогоцької, підозрюваної у причетності до підпільної націоналістичної організації «Жонд народови», яка ставила за мету створення Речі Посполитої, як федерації, та приєднання до неї Правобережної України, як автономної держави в кордонах Речі Посполитої. Подібні наміри мав ще Наполеон Бонапарт, він планував приєднати Україну до Франції 1812 року, надавши їй назву Наполеоніда ³⁰⁾, але того йому не вдалось.

- Так? Якби тоді у 1812 році фельдмаршал Кутузов не вигнав Наполеона з Москви, то України була б у складі Франції і ми б стали французами? - здивувався капітан Сорока.

Майор Бузина уточнив:

- Вигнав з Москви Наполеона не фельдмаршал Кутузов, а московський генерал-губернатор граф Федір Ростопчин, наказом якого було підпалено Москву. Точніше, не вигнав, а викурив. Москва згоріла, і Наполеон змушений був втікати і втікав аж до Парижу. Чи стали б ми французами, чи ні, - то не тема для дискусії: історія не має умовного способу. Ми говоримо про «Кієвскій Тєлєграф». Заснована Юнком-молодшим газета стала тоді осередком як польських, так і українських націоналістів, у ній, зокрема, друкувався і автор антирадянського гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський. Знаєш такого?

- Ще б пак!

- От за це її й закрили. А Петро Шелест хотів відновити той «Кієвскій Тєлєграф», та не встиг, поїхав до Москви на підвищення, як ти допіру сказав. Ще один викрут. У Львові видається газета «Слово»?

- Не знаю. Але яке відношення має львівська газета «Слово» до Емського указу царя-визволителя Олександра Другого і відновлення на сучасному етапі забороненого указом видання «Кієвскій Тєлєграф» для остаточного подолання проявів українського буржуазного націоналізму в республіці, враховуючи, що Наполеону не вдалось приєднати Україну до Франції, з «єром» на кінці, не розумію? - Капітанові Сороці не сподобалось, що майор Бузина замість того, щоб схвалити його ідею, почав шукати якісь зачіпки. Він надав обличчю ще більш зосередженого і значущого виразу.

- Має, Петре, і безпосереднє. Тим же Емським указом, яким було заборонено «Кієвскій Тєлєграф», Олександр Другий надав матеріально-фінансову підтримку львівській газеті «Слово», оскільки воно, це «Слово», боролося супроти політики Австро-Угорської імперії у сфері національних відносин на Галичині, підтримувало російського царя і друкувалось на «язичії», сиріч мовою, яку вважали на Галичині рідною. Якщо ти пропонуєш поновити «Кієвскій Тєлєграф» у зв’язку зі сторіччям Емського рескрипту, то логічно мусиш подати пропозицію про заборону газети «Слово», якій відповідно до того ж рескрипту царський уряд надавав субвенції і дотації. Як таку ідею сприймуть галичани, якщо, великою мірою, цар Олександр Другий своїм указом підтримав «язичіє» на Галичині? За що боролись галичани, чи галичмени, як каже Левко Нежердецький, стільки років? От з яких міркувань я виходжу. Ти дав собі раду?

- Вперше чую. Гаразд, я перевірю по Львову, якою мовою видається тепер «Слово».

- І чи взагалі видається, бо ж австро-угорська влада, виступаючи проти Емського указу, невдовзі закрила «Слово», і потім газети з такими ж назвами видавали Симон Петлюра у Києві і Володимир Винниченко у Харкові, хоча вони й не підтримували Емський указ.

- На «язичії»?

- Українською мовою.

- Заплутав ти мене з цим «Словом» і «язичієм».

- А що ж ти хотів, Петре? В ідеологічній боротьбі треба враховувати усі нюанси, щоб ворог нас не перехитрив. А якою мовою ти плануєш видавати «Кієвскій Тєлєграф»?

- Розуміється, з «єром» на кінці, я ж казав. Як він і видавався до заборони, тобто на «язичії».

- Ще одна помилка, Петре. Шелест планував відновити «Телеграф» українською мовою, і тут йому ніхто не міг заперечити. Якби він не пішов на підвищення до Москви, то відкрив би в Києві газету «Київський Телеграф» українською мовою. Ось прочитай, на які тези Володимира Ілліча Леніна з національного питання посилався Шелест.

Майор Бузина поперегортав свій червоний зошит з партійного навчання і зробив декілька закладок.

- Слухай, цитую з монографії Інституту марксизму-ленінізму. «У відповідь на абсолютизацію представником австромарксизму Отто Бауером спільності культури при визначенні нації і його тезу про те, що лише культура є головною ознакою нації поряд із спільністю долі, Ленін вказав: «Die Nation ist keine Kultur-, keine Schicksal-, aber Sprachgemeinschaft». Розумієш: «Die Nation ist keine Kultur-, keine Schicksal-, aber Sprachgemeinschaft»?

- Так, - відповів капітан Сорока: - «Нація не є культура, не є доля, а спільність мови».

- Майже правильно. Володимир Ілліч вказав, що націю визначає не тільки і не стільки спільність культур і долі, а спільність мови. Втямив? Спільність мови визначає націю, тому що без спільної мови нації немає, якщо певну спільноту і об’єднує спільна культура й історична доля. Це так Ленін трактує, - уточнив майор Бузина. - Й Інститут марксизму-ленінізму, на праці якого спирався Шелест. - Ти ж не поділяєш погляди австромарксиста Бауера?

- Не поділяю, - запевнив капітан Сорока.

- Не поділяєш, а газету «Кієвскій Тєлєграф» плануєш відновити російською, а не українською мовою.

Майор Бузина перегорнув сторінку свого конспекту.

- Слухай далі, це з тих матеріалів, які готував Шелест чи для Шелеста, я перевірив, з творами Леніна збігається до коми і крапки: «Володимир Ілліч піддав гострій критиці позицію керівника делегації Комінтерну на з’їзді трьох Інтернаціоналів Карла Радека, який заперечував право націй на самовизначення: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм! Ні, ні і ще один раз ні, ми зовсім не байдужі до Staatenbau, до системи держав, до їхніх взаємовідносин». Розумієш, «ми зовсім не байдужі»! «Staatenbau»! А ти кажеш «Кієвскій Тєлєграф» з «єром» на кінці! Архідурість, напіванархізм і напівідіотизм, як сказав би Володимир Ілліч про твій «єр»! - Майор Бузина підняв угору вказівний палець. - Слухай ще: «Ознайомившись з тезами з національного питання В. П. Затонського ³¹⁾, котрий намагався довести, що взагалі «національна ідеологія» в період соціалістичної революції «є по суті контрреволюційною», що пролетарська партія «не може культивувати» її, що «за усіх обставин національні почуття затьмарюють класову свідомість», В. І. Ленін зробив на берегах документу напис: «Какая каша!» Чуєш, Петре: «Ка-ка-я ка-ша!»?

Капітан Сорока запитав:

- А чи це не з роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Шелест переписав Леніна? І чи справді Ленін казав про Затонського: «Какая каша!»? - Капітан Сорока взяв конспект майора Бузини і уважно поперегортав сторінки конспекту. - За цю «кашу» Затонського, напевно, і розстріляли, а потім реабілітували?

- В якомусь сенсі, каша виявилась березовою. Його розстріляли за участь у контрреволюційній підпільній організації, яка, за даними проведеного тоді слідства, спричинила Великий голод 32-33-го років на Україні. Затонський зізнався в тому, що ще до революції став членом масонської ложі в Києві, масони збирались у будиночку на бульварі Шевченка, тоді, здається, він називався Бібікова, там тепер Відділ віз і реєстрацій київського УВС, з правого боку, якщо йти вниз до Євбазу, тепер там цирк і площа Перемоги. Одночасно займався підпільною діяльністю в складі київської організації РСДПР (меншовиків). Після Лютневої буржуазно-демократичної революції нібито порвав з меншовиками, проте продовжив займатися підпільною троцькістською діяльністю. По голоду він спочатку свідчив, що українське керівництво нібито перестаралось, виконуючи план заготівлі збіжжя, щоб доповісти Сталіну про свої успіхи і випередження плану колективізації на цілий рік. Потім зізнався, що збіжжя під віник забиралося у селян навмисне, згідно з планом троцькістів за завданням іноземних розвідок, аби скомпрометувати сталінський план колективізації. У слідстві особисто брав участь сам нарком Єжов, якого потім теж розстріляли.

- Але ж Затонського реабілітували, а Єжова ні? Чому так? Єжов викрив Затонського як масона і винного за голод на Україні, і його за це розстріляли?

- Запитай того, хто реабілітовував. Я кажу те, що читав у справі Затонського.

- Справу сфальсифіковано?

- На Затонського? Можливо, але слідство проведено скрупульозно, здається, що все начебто правдоподібно, всі цифри збігаються. Проте на протоколах допитів про голод, і саме Єжов допитував Затонського про голод, до цього моменту він участі у слідстві не брав, я помітив бурі плями. До того, поки до слідства не підключився Єжов, Затонський усе заперечував, і аркуші протоколів допитів були чисті, без бурих плям. А там, де про голод і про виконання завдань іноземних розвідок, - усе в крові. Деякі сторінки доводилось читати через інфрачервоне і ультрафіолетове проміння.

- Цікаво-цікаво, - задумливо повторив капітан Сорока, далі перегортаючи конспект майора Бузини. - Дай мені свого зошита, я тут бачу ще кілька цікавих цитат, може, використаю для доповідної записки. Про «спільність мови» і «кашу» - це Дзюба писав чи Шелест, ти так і не сказав?

- Ленін, Ленін, Петре, не товчи воду в ступі. - Майор Бузина відібрав у капітана Сороки свій конспект. «Чому і цей присурганився, коли вгору поглянути ніколи, випитує, в конспекти лізе. Що йому тут треба і що йому цікаво?» - ледь не роздратовано подумав він. - Зошит тобі дати поки що не можу, - сказав Олексій Григорович, притлумуючи роздратування, бо ніколи, чи майже ніколи, не нервував і зовні ні за яких обставин не показував своїх емоцій, як і личить досвідченому чекісту, не був балакучим і на теревені не любив витрачати дорогоцінний для оперативного працівника час. - Бачиш, хочу всі конспекти довести до пуття, як того вимагає Степан Несторович. Поговоримо потім. Іди вже, Петре, собака знадвору прив’язана.

Виходячи, капітан Сорока намагався зметикувати: «Про якого собаку на прив’язі сказав допіру майор Бузина і чому він не дав свого зошита?» І хоч у голосі майора Бузини зневаги він не почув, все ж останню його фразу вирішив запам’ятати. «Чи я товк воду в ступі?» - обурено він запитував себе. - Пів години торочив про Перовську, Бісмарка, Затонського. З народовольцями ніби був особисто знайомий, всупереч ставленню Володимира Ілліча Леніна до терору, - у Дзюби, далебі, цього не написано. Шелест у нього то націоналіст, то вірний ленінець! Спаплюжив усі мої пропозиції, коли їх уже схвалив Філофей Алфейович і доповів голові. Тепер морочся з тим «Словом» і «язичієм»! І навіщо я до нього заходив?»

Капітан Сорока кілька хвилин постояв біля вікна, подумки відновив усю розмову в кабінеті майора Бузини і рішучим кроком пішов у напрямку кабінету підполковника Довбача. «Не дав зошита мені - дасть, куди треба, - подумав задоволено, - і Левко свого радіоприймача здасть, куди треба. Йому сьогодні за «Дон Педро» гикнеться. Два сигнала, а ще й день не закінчився!»

Капітан Сорока зупинився перед дверима кабінету підполковника Довбача, поправив вузол краватки і обережно натиснув на клямку.

* * *

Куди не ступнеш, то асфальт, то бруківка,

уже довкруж тебе й повітря прогіркло,

вуста розімкнув, але клекіт лелечий

із горла ударив, звістуючи вечір.

Павло Мовчан, «Бузина» (зі збірки «Жолудь»)

ГЛАВА ІІ. КИЇВ - МОСКВА. ПОЧЕСНЕ ЗАВДАННЯ

2.1.

Закінчивши тривалу роботу над конспектами, майор Бузина пішов у секретаріат, щоб повернути, як того вимагала інструкція, цілком таємний наказ голови КДБ СРСР номер два нулі сімдесят шість.

Старшого лейтенанта Спірохіна на місці не було, і майор Бузина вимушений був піти до приймальні, щоб у чергового по Управлінню запитати, де можна розшукати заступника начальника секретаріату.

У почекальні черга до «ВЧ-зв’язку» не зменшилась, до кабінки задом з розгорнутим записником на потрібній сторінці в руці і ручкою з фіолетовим чорнилом в зубах намагався впихнути себе майор Забара.

Майор Бузина і майор Нежердецький одночасно зирнули на свої годинники: до обіду залишилось рівно шістдесят хвилин.

«Все буде залежати від того, чи і на сей раз Михайло Йосипович дотримається свого правила - ніколи не спізнюватися на обід. А в їдальню він завжди вирушає за п’ять хвилин перед першою, отже в кабінці мусить провести не півтори години, як гадає Левко Юхимович, а щонайбільше як п’ятдесят п’ять хвилин. Отже, на кону стоять мої двадцять копійок проти двадцяти карбованців Левка Юхимовича, вірогідна послідовність Михайла Йосиповича дотримуватися встановленого порядку, яка, можливо чи ні, дасть мені шанс оприбуткувати двадцять Левкових карбованців. Сума чималенька! Що і хто переможе?» - запитав себе подумки майор Бузина і, не знайшовши у приймальні старшого лейтенанта Спірохіна, пішов розшукувати його по ймовірних місцях перебування: Олексій Григорович мав аналітичний склад розуму, умів будувати логічні схеми, і з другої чи третьої спроби, інколи і з першої, завше домагався позитивного результату.

Майор Нежердецький продовжував навчати майора Бочонкіна української мови.

Приймальнею навперескіс до кабінету начальника Управління хутко пройшов начальник секретаріату майор Борозний на прізвисько «Чапаєв», позаяк мав ім’я і по батькові Василь Іванович, хоча вигостреним, мов шабля, профілем, скорше був схожий на польського конфедерата, аніж на яїцького козака. Лівою рукою він тримав течку з шифротелеграмами та іншими документами для доповіді начальнику. Генерал Свєтков напівстоячки різав ножицями останню версію проекту доповідної записки на колегію КДБ УРСР «Про наміри ворожих елементів щодо створення на території республіки розгалуженогонаціоналістичного підпілля і заходи органів державної безпеки УРСР, спрямовані на виявлення та попередження використання з їхнього боку методів терору і диверсії», силікатним клеєм приклеював відрізані шматки на чисті аркуші, нумерував сторінки червоним олівцем і розкладав їх по всій площині столу, готуючи новий варіант підсумкового документу, який мав обговорюватись на черговому засіданні колегії КДБ УРСР і стати основою для прийняття відповідного наказу стосовно подальшого посилення боротьби органів державної безпеки із закордонними ОУН та ворожими націоналістичними елементами на території республіки.

Генерал-майор Свєтков на прізвисько «Атя» ¹⁾мав мужнє, покльоване ластовинням кругле обличчя, і був схожим на давньогрецького філософа Сократа з його опису у п’єсі Аристофана «Хмари».

Ластовиння облямкувало і тім’я генерала з рідким рудим волоссям.

Схожість із Сократом додавав високий шишкуватий лоб, круглий ніс та ще сіро-сині очі сталевого відтінку, які з-під насуплених брів випромінювали холодний розум і гаряче серце мислителя, чекіста і поета - генерал Свєтков писав вірші на чекістську тематику, які під псевдонімом «Алфєй Свєтлов» друкував у партійному органі 5-го управління - стінгазеті «Маяк». Чому партійний орган 5-го управління називався саме «Маяк», генерал Свєтков допетрати не міг, - він не знав, що його попередник полковник Каллаш під час Другої світової війни служив на флоті, і коли 1969-го року створювалось 5-е управління КДБ УРСР, а разом з ним і його партійна організація, Каллаш захотів дати її органу назву «Маяк».

Полковника Каллаша Свєтков зневажав.

«Слюнтяй, - говорив він, - провалив групові справи-формуляри «Волна» і «88» ²⁾, не довів до завершення й справу «Блок»³⁾, коли треба було кинути в тюрму, замість шести десятків, тисяч шістдесят фігурантів та їхніх прихованих однодумців, а серед творчої інтелігенції - то кожного другого, і покінчити з українським буржуазним націоналізмом, єврейським сіонізмом, кримськотатарським автономізмом, клерикалізмом, хіпі, кришнаїтами, так званими «правозахисниками» та іншою антирадянською наволоччю раз і назавжди, сиріч остаточно і безповоротно, як у нашій державі побудовано соціалізм, і щоб ніякий ворожий елемент не заважав нам рухатись до нашої кінцевої мети - комунізму, який ми побудуємо ось-ось, аби тільки нам не заважали внутрішні і зовнішні вороги».

Підготовлені на колегію КДБ УРСР матеріали свідчили про те, що ворог посилює свою діяльність, його акції, приховані і відкрито демонстративні, як от прояви об’єктів оперативного розшуку «Сажотруса» та «Мазили», вимагали від органів державної безпеки рішучих заходів, тобто політична і оперативна обстановки вимагали докінчити те, що не вдалось зробити 1972-го року під час часткової реалізації централізованої справи «Блок»: усе це можна було прочитати на парсуні генерала Свєткова, схожого на давньогрецького філософа Сократа, який колись сказав своїм опонентам: «Я знаю, що я нічого не знаю, а ви про себе не знаєте й цього». На відміну від філософа Сократа, генерал Свєтков мусив знати усе.

- Що там? - буркнув генерал Свєтков, побачивши в отворі дверей майора Борозного.

Майор Борозний пошукав на столі вільне місце і поклав течку з шифротелеграмами:

- Пішла звітність згідно з попередньою вказівкою № 5-92643/05-ша-те.

Генерал Свєтков дмухнув на щойно склеєний аркуш і написав на ньому номер сторінки.

- А по останньому № 5-98867/18-к?

- Ще не встигли передати.

- Ну ось бачите, передати не встигли, - генерал Свєтков переклав течку з шифротелеграмами на столик для графина з водою і на вивільнене місце поклав аркуш з наклеєним текстом, - а в той же час не встиг прапорщик з даху долетіти до землі, як підполковник Капустянський вимагає гроші на його похорон, - ви, товаришу Борозной, віддайте Капустянському його карбованець на похорон прапорщика, я поверну з жалування, тільки не забудьте мені нагадати. А тільки-но прапорщик долетів до землі, як хтось із працівників, ми розберемося - хто, починає розпускати плітки, що нібито диктор Левітан сповістив про смерть Сталіна. Яке відношення смерть прапорщика має до смерті Йосифа Віссаріоновича? Ви перевірили особовий склад Управління на предмет наявності всупереч розпорядженню радіоприймачів?

- Так точно, товаришу генерал! Вилучили два радіоприймачі - у майора Гопанчука і майора Нежердецького. Майор Гопанчук каже, що він про смерть Сталіна не чув і нікому нічого не говорив, радіоприймач здав добровільно, а майор Нежердецький намагався приховати наявність у нього радіоприймального пристрою, якого тримав у сейфі нібито без батарейок. Старший лейтенант Спірохін, отримавши сигнал, в процесі огляду кабінету його знайшов у сейфі і вилучив.

- Ага! Передайте майорові Гопанчуку, що я йому оголошую зауваження, а майорові Нежердецькому попередження за невиконання наказу першого заступника голови КДБ УРСР Степана Несторовича товариша Муха про заборону тримати в кабінетах радіоприймачі. У вас усе?

- В течці шифротелеграм є одна термінова, від начальника 5-го управління Комітету Союзу генерал-лейтенанта Бобкова. Можливо, ви зараз розпишете?

Генерал Свєтков знайшов у принесеній майором Борозним течці телеграму начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Бобкова, прочитав і натиснув кнопку телефона чергового Управління:

- Викличте мені начальника 1-го відділу підполковника товариша Лясицина.

Підполковник Лисицин з’явився в кабінеті через дві хвилини, генерал Свєтков дав прочитати йому шифротелеграму і пояснив:

- Мені з цього питання Філіп Дянісович, начальник 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенант товариш Бобков, уже дзвонив. Він просить направити нашого працівника по лінії боротьби проти зарубіжних центрів ОУН для проведення навчання із щойно створеним у складі 5-го управління КДБ СРСР відділенням. Це новий підрозділ, створений на пропозицію члена Колегії КДБ СРСР нашого голови Віталія Васильовича товариша Фядорчук, і за узгодженням із ЦК КПРС і ЦК КПУ для координації боротьби з українським буржуазним націоналізмом на всій території Радянського Союзу і за кордоном у ближньому зарубіжжі, тобто з українською діаспорою і в соціалістичних країнах. А то ми до останнього моменту на них мало зважали, а виявляється, що бандерівці і мельниківці активно працюють проти нас з території Чехословаччини, Польщі, Югославії. Ще до Румунії у них руки не дотягнулись, дякуючи Чаушеску. Особовий склад відділення уже укомплектований і чекає інструкцій.

Генерал Свєтков вийняв з шухляди товстий записник чорного кольору, поперегортав і, знайшовши потрібне місце, продовжив:

- Ось, Філіп Дянісович просить провести заняття, щоб пояснити офіцерам щойно створеного підрозділу антирадянську сутність українського буржуазного націоналізму, розповісти про бандоунівське підпілля, розкрити форми і методи здійснення ворожої діяльності на сучасному етапі закордонних центрів ОУН і націоналістичних елементів, які ідеологічно не роззброїлись чи перебувають під впливом бандерівської ідеології. Ви записуєте? - Генерал Свєтков повернувся до підполковника Лисицина.

- Аякже, товаришу генерал, - сказав підполковник Лисицин і показав на свій ще товстіший чотар.

- Особливу увагу, - продовжив генерал Свєтков, водячи пальцем рядками записаної з генерал-лейтенантом Бобковим розмови, - звернути на сукупні наміри закордонних центрів і внутрішніх ворожих елементів щодо створення на території республіки організованого і широко розгалуженого націоналістичного підпілля… Записуєте? - «шіроко развєтвльонного націоналістічєского подполья…» Записали? - та переходу на відкриті ворожі акції, про що свідчать дії групи прожжонних екстремістів, яких ми розшукуємо по справах «Сажотрус» і «Мазило», і заходи органів КДБ по їх попередженню і припиненню. Безумовному припиненню! - з притиском додав генерал Свєтков і, зиркнувши у пів ока на текст доповідної, повторив: - «Бєзусловному прєсєчєнію во ісполнєніє указаній прядсядатєля КГБ УССР Віталія Васільєвіча товаріща Фядорчук»!

Підполковник Лисицин виструнчився:

- Буде зроблено, товаришу генерал!

Генерал Свєтков надув щоки, почервонів, посидів хвильку мовчки і потім запитав:

- Інструктаж агентури по розшуку «Сажотруса» і «Мазили» провели повністю?

- На 96,6 відсотка, товаришу генерал. Пара агентів знаходиться у відпустках. - Підполковник Лисицин звірив процент за записами свого нотатника: - Так, товаришу генерал, 96,6 відсотка.

- Відкликати через профспілкову організацію, де вони працюють. Інструктажем ми повинні охопити усю агентуру, стовідсотково. І негайно. Степан Несторович товариш Муха поставив це питання в інспекції на контроль, результати мусимо доповідати щодня. На розшук «Сажотруса» і «Мазили» кинути всю агентуру без ніякого винятку. Справа честі нашого Управління спіймати «Сажотруса» і «Мазилу» на гарячому і викрити підпілля, створене зарубіжними ОУН-бандерівців і завдання яких вони виконували. По почерку можна зробити висновок, що це діло рук саме бандерівського центру ЗЧ ОУН. Екстремісти!

- Так, по почерку, акцію вірогідно вчинили бандерівці. Вони діють виклично і зухвало. Викриємо і спіймаємо, товаришу генерал! - запевнив підполковник Лисицин. - На гарячому!

- Стосовно телеграми, - продовжував генерал Свєтков. - Філіп Дянісович просив дати, так би мовити, потрібний заряд нашим старшим колегам в КДБ СРСР. Допомогти їм скласти плани, визначити першочергові об’єкти, скерувати оперативний склад відділення на придбання агентури із числа мешканців Москви українського походження, щоб перехоплювати канали зв’язку та контролювати перебування наших об’єктів у столиці нашої Батьківщини. Вони, коли бувають у Москві, в Мавзолей Леніна не ходять, а шастають по квартирах таких же, як і самі, антирадянщиків-сахаровців ⁴⁾. Я чого вас викликав? - кого із співробітників вашого відділу ви порекомендуєте для виконання цього відповідального завдання керівництва КДБ СРСР?

- Товаришу генерал, гадаю, що достойнішої кандидатури, ніж майор Бузина, для виконання цієї почесної місії у нас немає, - з деякими роздумами відповів підполковник Лисицин. З приймальні було чутно голос іншого його підлеглого - майора Забари, який з телефонної будки «ВЧ-зв’язку» давав вказівки периферійним підрозділам: «Скільки матеріалів опубліковано про підривну діяльність зарубіжних ОУН? А телепередач? Радіо? В одну графу. Гаразд, записав. Контрольних явок? Сигнали, отримані на контрольних явках, фіксуються дробом. Для начальників теж: у чисельнику - скільки сигналів отримав від власної агентури, у знаменнику - на контрольних явках. Як розширюються оперативні можливості агентури? А чому до цього часу не маршрутовано агента «Тромбона» в Слав’яносербськ під об’єкта ДОР «Злобного»?! Де перебував «Злобний» під час вчинення акцій у Києві «Сажотрусом» і «Мазилою»? Спав удома? А може не спав, а таємно виїжджав у Київ? Точно не виїжджав? Попутняком, щоб не світитись на вокзалі? У «Тромбона» родичі в Бразилії є? Нема? А в Арґентині? Підійде. «Злобний» має родичів у Бразилії, дядька і двох тіток, син однієї з тіток працює в Антикомуністичному центрі при університеті штату Гуанабара… Гуанабара, а не Гунабара! Столиця штату - Ріо-де-Жанейро! Запитай у свого начальника 5-го відділу, він же їздив з вашим танцювальним ансамблем «Криниця» в Бразилію! А в Арґентині є друзі родичів «Злобного» з Гваделупи… Гваделупи!!! Гваделупи, а не…» Через подвійне скло і забиті цвяхами рами на вікні приймальні уточнюючі роз’яснення майора Забари стосовно країни Гваделупи почули перехожі, що прошкували хідником вздовж будинку КДБ. Вони пришвидшили ходу, деякі миттю повернули в інший бік і обійшли будинок КДБ паралельною вулицею. - «Можна й Михайла Йосиповича Забару послати у відрядження, - виникла у підполковника Лисицина думка, - він забалакає кого завгодно. Але ж його можуть залишити у Москві - навіщо нам втрачати цінні кадри? А Бузина не залишиться. Він не проміняє Київ на Москву. Та й жінка його тут має престижну посаду, у Москві таку вона не знайде».

І впевнено повторив:

- Майор Бузина найкраще впорається з поставленим завданням.

Генерал Свєтков кисло скривився. Напевно йому не сподобалася запропонована підполковником Лисициним кандидатура майора Бузини. Генерал Свєтков майора Бузину не любив. І не тільки тому, що Бузина завжди розмовляв українською мовою, навіть з ним - начальником 5-го управління, і обертався зі словом до нього всупереч Статуту внутрішньої служби не «товаріщ гєнєрал», а «Філофею Алфейовичу». Генерала Свєткова не менше насторожувало й те, що заліки з спортивного кросу на лісовій трасі у Пущі-Водиці чи бігу в протигазах на полігоні під Ново-Петрівцями на команду «Га-а-зи!» майор Бузина завжди складав на «добре», приходячи до фінішу не першим, проте й не в останніх, у той час, як за своєю комплекцією так порско долати дистанції в обох випадках він не повинен був. Генерал Свєтков підозрював, що майор Бузина на маршруті кожного разу кущами навпростець зрізає повороти. Але впіймати його на цьому шахрайстві йому ні разу не вдавалось.

- Що, крім майора Бузини, інших кандидатур немає у вас? - Генерал Свєтков ледве приховав своє роздратування. - Майор Бузина усю свою агентуру проінструктував на розшук «Сажотруса» і «Мазила»? Якщо не проінструктурував, то як його можна направляти у Москву?

- Майор Бузина здійснив інструктаж усього свого агентурного апарату, відмітки є. Та й інші працівники у відділі є, які на сто відсотків проінструктували агентуру на розшук «Сажотруса» і «Мазили». Крім майора Забари, який відкличе з відпустки своїх не проінструктурованих агентів, як тільки закінчить давати інструктаж периферійним органам. - Підполковник Лисицин записником показав на двері в приймальню, звідки чувся голос майора Забари з кабінки «ВЧ-зв’язку»: «В Латинській Америці бандерівців не менше, ніж мельниківців!» - Проте з погляду тих вимог, які щойно ви мені продиктували, кандидатура майора Бузини найліпше підходить для виконання цього важливого завдання. Він має достатній досвід щодо викриття зв’язків зарубіжних ОУН з націоналістичним підпіллям в республіці і перехоплення каналів їхніх сполучень, успішно реалізував оперативну гру «Мазепа», завдяки чому було вилучено націоналістичний атрибут як булава у відомого вам об’єкта і за що мав заохочення вищого керівництва - його було нагороджено цінним подарунком. Добре обізнаний із специфікою боротьби органів держбезпеки проти бандоунівського підпілля. Достатньо володіє відповідним теоретичним багажем, що регулярно підтверджує на заняттях в системі позашкільної чекістської підготовки.

- І на заліках зі спортивного кросу, - іронічно додав генерал Свєтков. -Добре, хай їде Бузина. Попередьте майора Бузину, що я перед поїздкою в Москву проінструктую його особисто. - Свєтков зробив позначку на настільному календарі, розписав шифротелеграму і передав її майорові Борозному. - Шифротелеграму поставте на контроль. Після повернення з відрядження хай Бузина напише докладний звіт стосовно усіх виконаних у Центрі заходах.

2.2.

Майору Бузині вдалося розшукати старшого лейтенанта Спірохіна у туалеті - той виливав в унітаз з трилітрового бутеля вилучене у старшого лейтенанта Горбачука варення. Віддавати цілком таємний наказ у туалеті Олексій Григорович не захотів, оскільки мав пересвідчитися у тому, що заступник начальника секретаріату в реєстраційному журналі власним розписом підтвердить факт повернення документа, як того вимагала інструкція. Олексій Григорович став біля дверей туалету з зовнішнього боку, чекаючи, допоки старший лейтенант Спірохін впорається зі своєю роботою. Коридором біг начальник секретаріату майор Борозний і питав у кожного зустрічного:

- Хто бачив майора Бузину? Хто бачив майора Бузину? Його негайно треба розшукати!

- Та ось я, - здивовано сказав Олексій Григорович. - Майор Бузина! Навіщо мене розшукувати?

Майор Борозний зупинився, важко віддихуючись:

- Чого ви тут стоїте? - хрипко сказав він. - Негайно йдіть у приймальну, там у капітана Глюка для вас лежить термінова шифротелеграма з Центру. Генерал Філофей Алфейович наказав негайно відрядити вас до Москви!

- Отепер? У Москву? Навіщо? Але ж я мушу повернути старшому лейтенантові Спірохінові цілком таємний наказ, а він тут у туалеті працює. Не знаю, скільки ще часу він там буде зайнятий.

- Хай працює, наказ давайте мені - я спишу. І негайно біжіть в приймальню! Забирайте телеграму, там все розписано. І готуйтесь до відрядження, вас Філофей Алфейович сьогодні ще викличе для інструктажу. Я квиток для вас у Михалевського вже замовив.

Завідувач транспортної каси продажу квитків для працівників КДБ колишній прикордонник підполковник запасу Олег Михалевський майора Бузину поважав, позаяк Олексій Григорович кожного разу, вітаючись, жартівливо запитував у нього: «Що за рід військ - пика червона, картуз зелений?», - підполковник Михалевський не ображався, тому що 25 років відслужив на заставах і в загонах, парсуну справді мав червону від вітрів, спеки і морозу, тільки перед пенсією втрапив у штаб Західного прикордонного округу прикордонних військ КДБ СРСР у Києві, - тому майор Бузина міг не хвилюватися, що з квитком у столицю СРСР у нього можуть виникнути проблеми.

«Бодай на квиток не доведеться час витрачати», - подумав він, віддав майорові Борозному наказ і не поспіхом рушив до приймальні. Олексій Григорович майже ніколи не поспішав, тому що не любив метушитися: «То в майора Борозного, Василя Івановича, на прізвисько «Чапаєв», така служба, - міркував він, ідучи довгим коридором, - а в нашій роботі поспішиш, то людей насмішиш». Гадати, з якої причини Центр викликає його в столицю СРСР, у якій він до сього часу ні разу не був, майор Бузина не став, тому що не звик робити припущення, не володіючи конкретною інформацію: такий у нього був характер, і ся риса вельми допомагала йому у його чекістській дільності.

* * *

Черга до переговорної кабінки «ВЧ-зв’язку» не поменшала.

Майор Забара з кабінки пояснював своєму співрозмовнику на тому кінці дроту про структуру Комітету «Вільна Європа» ⁵⁾ та вірогідну кількість агентів КДБ, що працюють у його штаті.

До обіду залишалось шістнадцять хвилин.

Майор Нежердецький продовжував навчати майора Бочонкіна української мови.

Поряд з підполковником Капустянським стояв капітан Сорока, який старанно ляскав себе по грудях і стегнах. Зачувши дзвін у лівій кишені штанів, він вигорнув монети і висипав їх у руку Капустянському.

Капустянський перерахував Сорочин дріб’язок на долоні, розтикаючи вказівним пальцям монети однакової вартості до різних купок, та в торбинку складати не став.

- До мінімального внеску не вистачає восьми копійок, - зазначив він. - Маємо поки що дев’яносто дві копійки.

- Дев’ятдесят дві копійки, - поправив майор Нежердецький, не припиняючи заняття з майором Бочонкіним.

- Дев’ятдесят дві копійки, - поправився підполковник Капустянський.

Сорока заходився знову ляскати себе по грудях і стегнах, але, певно, без результату.

- Олексію Григоровичу, у тебе не знайдеться восьми копійок або карбованця до зарплати? - звернувся він до Бузини.

- Тільки четвертак однією купюрою, якщо тебе це влаштує? Дрібніших не маю. Двадцять копійок віддав Левкові Юхимовичу. Запитай у нього.

Майор Нежердецький, не припиняючи заняття з майором Бочонкіним, поглянув на кабінку «ВЧ-зв’язку».

Майор Забара розповідав, скільки агентів спецслужб країн соціалістичного табору, крім СРСР, правдоподібно працює на радіостанції «Вільна Європа» у сукупності.

- Можу позичити, але не раніш, ніж через годину, коли оприбуткую свій виграш в Олекси Григоровича, - сказав майор Нежердецький. Голос у нього був уїдливим. «З чого б Левко почав злитися? - запитав себе майор Бузина. - Чи відчуває, що програв мені заклад?»

- Через пів години збір коштів маю завершити, а з четвертака у мене здачі не буде, - зауважив підполковник Капустянський.

Майор Нежердецький через губу додав:

- І двадцять п’ять кербелів віддавати буде жалькіше, ніж одного. А двадцять копійок Олекса Григорович вже майже втратив, залишились формальності: порядок є порядок, і поспішати не будемо. - Відтак він повернувся до майора Бочонкіна: - Тепер, добродію Іване, переходимо до сучасної методики вивчення мови, як я тебе попереджував. Називається - шляхом зворотнього перекладу.

Майор Забара в кабінці «ВЧ-зв’язку» ділився думками про те, що кількість штатних працівників та агентів ЦРУ США в Комітеті «Вільна Європа» ймовірно не перевищує сукупне число агентів органів державної безпеки СРСР та країн соціалістичного табору без Китаю. «У «Вільній Європі» і без Китаю наших агентів більше, ніж ЦРУ!» - хвалився майор Забара.

- «Прохвесор кислих щів», - зневажливо кинув убік майора Забари майор Нежердецький. - «Йєвропі, Йєвропі!» Увесь світ каже «Европа», усі наші агенти у «Вільній Европі» кажуть «Европа» і американців навчили говорити «Европа», хоч їх учити важко, позаяк тупі, а «Мотл» мавпує під москалів!

Майор Нежердецький справді був не в настрої. Але не тому, що боявся програти заклад майорові Бузині. Старший лейтенант Спірохін знайшов у нього сейфі схованку, де він тримав транзисторний радіоприймач, подарований йому колективом на день народження. І хоч батарейки до приймача Спірохіну розшукати не вдалось, приймач він вилучив, ще й встиг передати попередження від начальника Управління, яке повторив з видимим задоволенням, поставивши майора Нежердецького по стійці «струнко».

Майор Нежердецький пограв жовнами і, стримуючи роздратування, сказав майорові Бочонкіну:

- Перекладайте, добродію Іване Демдовичу, з української російською, потім навспак, з російської українською: «Начальник П’ятого управління Комітету державної безпеки Української еРеСеР генерал Свєтков юшку їв». Запам’ятав: «Начальник П’ятого управління Комітету державної безпеки Української еРеСеР генерал Свєтков юшку їв»? «Свєтков юшку їв»?

- А чого ж? - Майор Бочонкін хвильку помізкував, відтак стріпнув чубом і досить упевнено відповів:

- «Начальнік Пятого управлєнія Комітєта государствєнной бєзопасності Украінской еСеСеР гянярал Святков уху єл».

- Невже? - піднявши брови, невідомо чому здивувався капітан Майоренко.

Капітан Глюк розкрив рота, відірвав погляд від реєстраційного журналу і зиркнув на двері до кабінету начальника Управління.

Капітан Сорока, зайнятий пошуками у своїх кишенях можливо завалящих восьми копійок, теж стригнув вухом.

- Вже, - відповів майор Нежердецький капітанові Мойоренку і дав команду мойорові Бочонкіну: - Тепер навспак, добродію Іване, українською, з урахуванням раніше засвоєної науки.

- На горі є блекота, а генерал Свєтков, як там? - уху єл із свіжою паляницею в кукурудзі, - без запинки відповів майор Бочонкін.

- Сливень молодчага, - похвалив майор Нежердецький - Так ти небавом оволодієш українською не згірш, ніж їдиш та іврит. Тіко не «уху єл», а навспак - «юшкою ласував». Не плутай. «Уху єл» він до того, доганяєш: «До-то-го! До-то-го!», - напевно, ще в дитинстві і у визначені моменти. Найперше весною і восени той факт виявляється серед подібного кола людей. Спалахи! Наш психіатр із військово-медичної служби майор Сілевич твердить, що се явище заразне. Він каже, що сам заразився від пацієнтів, приймаючи їх у нашій поліклініці на вулиці Рози Люксембурґ під час проходження диспансеризації весною і восени. Глюче, яке сьогодні число?

Капітан Глюк глянув на календар:

- Шосте березня одна тисяча дев’ятсот…

- Зрозуміло, березень. А за єврейським календарем, добродію Іване?

- Кінець року за єврейським календарем, місяць адар. Можливо, подвійний адар, треба подивитись, - відповів майор Бочонкін.

Майор Забара в кабінці «ВЧ-зв’язку» розповідав про використання розвідкою і контррозвідкою Канади - Королівською Канадською Кінною Поліцією (КККП)представників української діаспори в країні, в першу чергу прогресивних організацій, для проведення розвідувально-підривної діяльності проти СРСР.

«Михайло Йосипович перейшов до моїх завдань, - відзначив подумки майор Бузина. - До обіду встигне».

На тому кінці дроту співрозмовник майора Забари, либонь, щось недочував, тому майор Забара змушений був підвищити голос:

- Кінна поліція, кінна! Лошадіная! Ло-ша-ді-на-я! Не фамілія лошадіная, а назва спецслужби Канади лошадіная, повторюю - Королівська Канадська Кінна Поліція, Ка-Ка-Ка-Пе!

Перехожі, що прошкували хідником вздовж будинку КДБ, через вікно почули роз’яснення майора Забари про «лошадіную поліцію Ка-Ка-Ка-Пе» і пришвидшили ходу. Деякі миттю, не озираючись, повернули в інший бік і обійшли будинок КДБ паралельною вулицею.

- Потім подивишися, - сказав майор Нежердецький майорові Бочонкіну і повернувся до капітана Глюка: - А ти зачини двері щільніше до тамбуру, - майор Нежердецький показав на двері кабінету начальника Управління, - а то звідти флюїди можуть перекинутись сюди, вони особливо рясно літають, коли у нас березень, починається весна, а за єврейськмм календарем закінчується рік і йде місяць…, як ти там повів, Іване Демидовичу? Адар?

- Адар, - підтвердив майор Бочонкін. - Можливо, подвійний. Треба подивитись в календар.

- Не треба, і так ясно, - з меланхолією в голосі констатував майор Нежердецький. - Зачиняй, Михайле, двері.

Глюк причинив двері, майор Нежердецький подякував йому і повернувся до майора Бочонкіна:

- Тепер знову, Іване, російською, з урахуванням вимови нашого гянярала Святкова та переходом з юшки на уху, про який ти вже доречно повідав, і без плутанини.

Майор Бочонкін стріпнув чубом і скоромовкою на одному диханні проговорив:

- «Начальнік Пятого управлєнія Камітєта гасударствєнной бязапасності Украінской СеСееР ґянярал Святков уху єл».

- Перфектно! - відзначив майор Нежердецький.

- Іван Демидович, - задоволений похвалою, сказав майор Бочонкін, і простягнув руку майорові Нежердецькому.

- Левко Юхимович, - відповів, потискаючи правицю майорові Бочонкіну, майор Нежердецький.

Майор Забара розтовкмачував своєму співбесіднику на тому боці дроту, що працівники Ка-Ка-Ка-Пе їздять не на конях, а на сучасних автомобілях.

Капітан Сорока, знову стригнувши вухом, тикнув пальцем в груди підполковникові Капустянському і скоромовкою випалив:

- Зачекайте, Михайле Івановичу, зараз збігаю у відділ, знайду вісім копійок і принесу.

- Біжи, Петрусю, - дозволив йому чомусь майор Нежердецький, а не підполковник Капустянський, і продовжив екзаменувати майора Бочонкіна шляхом розширення речення про юшку, яку вживав генерал Свєтков, у різних варіантах і можливих обставинах: «де, коли, як і чому».

Майор Бочонкін відповідав старанно і помилок майже не допускав.

«Можна й кацапа навчити говорити по-українськи, якщо застосовувати сучасні методики», - відзначив подумки майор Бузина, розписався у капітана Глюка за шифротелеграму і зизом кинув погляд на кабінку. Майор Забара згорнув записник і сунув його під пахву. Жест майора Забари сподобався Олексію Григоровичу, а майорові Нежердецькому, певно, не дуже.

- А чого це так довго немає Петруся Сороки? Ой, лихо, не Петрусь? - знервовано запитав він у підполковника Капустянського. - Обіцяв же небавом через п’ять секунд повернутися з вісьмома копійками?

- Доведеться зняти вісім копійок з Олексія Григоровича і перевести їх на рахунок капітана Сороки, якщо майор Бузина не буде заперечувати. Загиблий на посту прапорщик чекати, доки капітан Сорока знайде вісім копійок, не може. Пів години вже спливає, треба бігти в ритуальну службу на площу Перемоги замовляти вінок. - Підполковник Капустянський глянув на майора Бузину і приготувався зробити відповідне виправлення у відомості.

- Я не заперечую, враховуючи стан прапорщика, - відказав майор Бузина. - Лишень попередьте Сороку, щоб вісім копійок він віддав мені, а не вам.

«Було б доречно бодай вісьмома копійками, підлатати не запланований пролом у власному бюджеті, зроблений майором Забарою, Михайлом Йосиповичем, з його сигналом про перевірку конспектів, не запланованими витратами на закупівлю зшитків, креслярського приладдя та на додаток ще й на похорон загиблого прапорщика, який так необачно пірнув униз, згрібаючи сніг на дахові будинку КДБ. Вісьмома копійками внесок Левка Нежердецького у два карбованці я однак не перевищу, це очевидний факт, доведеться ще тричі на обіді зекономити чи, гляди, щось залишиться після відрядження, не забути б отримати аванс у фінвідділі», - розважив він, забираючи московську шифротелеграму до своєї течки.

Майор Забара роз’яснював співбесіднику на тому кінці дроту, на яких автомобілях їздять в Канаді. Майор Бочонкін записував від майора Нежердецького домашнє завдання. Майор Бузина поглянув на годинник і потім на кабінку «ВЧ-зв’язку» - майор Забара поклав ручку з фіолетовим чорнилом до внутрішньої кишені. До обіду залишалось вісім хвилин. Він не став чекати того моменту, коли майор Забара вийде з кабінки, і неквапом полишив приймальню. Текст шифротелеграми він прочитав уже в своєму кабінеті.

- Що ж, - промовив Олексій Григорович сам собі, - поїдемо в столицю навчати москалів, - і поклав свої зшитки конспектів у сейф. - Хай полежать до повернення з Москви, бо ж воно очевидно, що аутодафе, яке опричники планували скоїть зі мною, відкладається на тиждень.

Майже одночасно услід за майором Бузиною до кабінету зайшов майор Забара.

Він витер піт з лоба, на свій стіл поклав записник, а на стіл Олексія Григоровича двадцять карбованців і двадцять копійок:

- Левко передав якийсь свій борг, деталі не уточнював, - сказав він. - Твоє завдання я виконав, указівки довів аж донизу по всій периферії.

- Дякую, Михайле.

«І то прибуток, - метикнув Олексій Григорович і з задоволенням поклав гроші до гаманця. - Може, десятку віддати Михайлові Йосиповичу, адже половина успіху належить йому? - запитав він себе. - Поки що не буду, треба уточнити кошторис сьогоднішніх витрат і надходжень», - вирішив він.

Майор Забара пішов обідати у їдальню.

Майор Бузина, передбачаючи скрутну ситуацію з переписуванням конспектів, прихопив з дому кілька бутербродів. Наразі він зачинив зсередини двері кабінету на ключ, щоб старший лейтенант Спірохін не спіймав його за користуванням електроокріпничком, і з’їв принесений харч, запиваючи його свіжо запареним чаєм.

Відтак він вийняв з шухляди кілька чистих аркушів паперу, угорі справа написав: «Таємно. Прим. єд.», справа - «Реєстр. №____________________» і посередині - «План проведення навчань з працівниками 5-го управління КДБ СРСР по лінії боротьби із закордонними центрами ОУН та проявами українського буржуазного націоналізму на території СРСР».

План писався легко, майор Бузина лише зрідка зупинявся, позираючи то на стелю, то на портрет Фелікса Едмундовича. В обідню пору ніхто не заважав йому працювати.

Генерал Свєтков пообідав удома і пополудні викликав майора Борозного:

- Майор Бузина отримав шифротелеграму з Москви?

- Так точно. - Майор Борозний глянув на годинник. - П’ятдесят шість хвилин тому.

Генерал Свєтков натиснув на кнопку прямого телефону чергового по Управлінню:

- Викличте майора Бузину до мене! Негайно!

Майор Борозний поклав на стіл перед генералом Свєтковим телефонограму:

- Товаришу генерал, дозвольте ще доповісти. Управління кадрів КДБ УРСР надіслало телефонограму, ось вона - про відміну збирання коштів на похорон прапорщика, того, який нібито вбився, впавши з даху.

- Чому «нібито»? Доповідайте зрозуміліше. Впав чи не впав з даху прапорщик, вбився чи не вбився? - Генерал Свєтков поморщився. - З самого ранку тільки й розмов що про прапорщика. Чи й Сталін НІБИТО помер?

- Та ні, Йосиф Віссаріонович живий. А радіоприймачі, як вам я вже доповідав, повилучали. Інформацію про прапорщика, який впав з даху і за первинними даними нібито загинув, виконуючи службовий обов’язок, я пере-перевірив через відповідального працівника Управління кадрів. Він розказав, що товариш прапорщик дійсно звалився з даху. Але поки летів згори униз, зачепився кожухом за гілля дерева, якого вказівкою Степана Несторовича не встигли зрубати. Кожух залишився на дереві, а прапорщик після невеликої зупинки продовжив політ вже з меншою швидкістю і пірнув головою у кучугуру снігу під деревом, яку сам накидав з даху. В кожусі, мабуть, народився! Він залишився живий, тільки йому довелось в кучугурі без шапки, кожуха, в гімнастерці і в одному валянку пролежати безмаль півгодини, поки його звідти викопали. Ніяких пошкоджень, крім невеликих подряпин, він не отримав. Лікарі кажуть, що можуть наступити негативні наслідки з точки зору можливого респіраторного захворювання, оскільки шапку, кожух і валянок він загубив під час короткочасного польоту і в снігу лежав без верхнього одягу і половини взуття. Проте небезпеки для життя немає.

- Кожух і дерево сильно постраждали?

- Не дуже, на дереві кілька гілок обламалось, а кожух і валянки - цілі, вони ще з часів боротьби МГБ проти бандоунівського підпілля дісталися нам у спадок, міцні. Незайманий запас на випадок особливого стану. На дозвіл Степана Несторовича кілька десятків кожухів і валянок передали для господарського відділу. Тобто військове майно, кожух і валянки з калошами, крім дерева, залишились неушкодженими. А дерево тепер можна й спиляти, як того хотів Степан Несторович. Мої знайомі у 1-му відділі ЦК КПУ кажуть, що для Степана Несторовича взагалі не було завдань, яких він би не здатен був вирішити. Тому й направили до нас у КДБ вирішувати складні завдання. Якби не втручання головного київського архітектора…

- Того архітектора вже звільнили за ідейно не витримані погляди історичного характеру, - сказав Свєтков.

- Правильно зробили, що звільнили. Якби не його втручання, то все було б так, як Степан Несторович спланував. Степан Несторович, без сумніву, вирубав би ті осоружні дерева і купно з ними балкони з дореволюційними надлишками царського режиму. Незважаючи на те, що наш будинок споруджувався ще до революції для земської управи з перспективою.

- Перспектива для земської управи закінчилась у революційному 17-му році. Тепер ми тут і перспектива, і управа, - суворо проказав генерал Свєтков. - Ознайомте з телефонограмою товариша Капустянського. Ви йому мого карбованця віддали?

- Аякже, згідно з вашим наказом.

- Поспішили. Заберіть.

Генерал Свєтков прочитав телефонограму, написав резолюцію: «До виконання», - повернув її майорові Борозному і затим натиснув кнопку прямого телефону чергового по Управлінню:

- Майора Бузину знайшли?

- Так точно, товаришу генерал, стоїть переді мною. Але тут хоче зайти до вас підполковник Довбач?

- Хай заходить. Бузину впустіть потім.

2.3.

В приймальні після обіду черга до переговорної кабінки «ВЧ-зв’язку» трохи поменшала, майор Бочонкін під керівництвом майора Нежердецького продовжував виконувати граматичні вправи, підполковник Капустянський повертав зібрані на похорон прапорщика гроші, черговий по Управлінню капітан Глюк нюхав незапалену сигарету «Новинка» виробництва Черкаської тютюнової фабрики. Коли до приймальні зайшов підполковник Довбач, усі примовкли, капітан Глюк піднявся і заховав сигарету в кишеню.

Підполковник Довбач Д. Д. на прізвисько «Борман» займав посаду начальника «молодіжного» відділу 5-го управління і одночасно був секретарем парткому 5-го управління КДБ УРСР. Обличчя він мав овальне, обтічне і бадьоре, усміхався завжди, ніхто і ніколи не бачив його не усміхненим чи без посмішки. Усмішки у нього були різні, залежно від ситуації, теми, співрозмовника: він умів усміхатися ввічливо, осудливо, весело, сердито, грайливо і задушевно; з усіма працівниками Управління він вітався завжди за руку - і з жінками і чоловіками, рядовими і начальниками, передовиками і тими, хто пас задніх, міг вітатися двічі чи тричі на день, при цьому повторював: «Гарній людині і тричі на день приємно потиснути руку», - і кожному він дарував індивідуальний усміх. Ручкаючись з кимось із співробітників, він, бувало, запитував: «Як поживає Микола Олександрович?» - і коли здивований співбесідник перепитував: «Який Микола Олександрович?» - Довбач весело вигукував: «Та ваш татечко, ви щт - забули свого татечка? Миколу Олександровича?! Так не можна!», - і щиро сміявся із схлипами (він завжди сміявся зі схлипами), погрожуючи вказівним пальцем своєму співрозмовнику, який так необачно, виявляється, забув про свого батька, чи про те, що його батька звуть Миколою Олександровичем.

Відділ, який очолював підполковник Довбач, займався захистом української молоді від ідеологічно шкідливого впливу країн Заходу і Сходу та виявленням антирадянських проявів у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Під час проведення індивідуальних профілактичних бесід з викладачами чи студентами КДУ, які допускали чи могли допустити ті чи інші ідейно-шкідливі помилки, Дмитро Денисович теж усміхався доброзичливо, по-батьківськи чи по-дружньому картаючи їх за допущені політичні збочення, після чого профілактовані вже не так болісно сприймали накази про їх звільнення з роботи, виключення з вишу, КПРС чи комсомолу і не з таким важким серцем йшли на виробничі підприємства, будівельні майданчики, колгоспні поля, у військкомати, щоб пттом спокутувати свої провини перед радянською владою, комуністичною партією і комсомолом.

Дмитро Денисович з доброзичливою усмішкою потиснув кожному, хто стояв у приймальні, правицю, подивився на чергу до апарату «ВЧ-зв’язку» і сказав:

- Само главно в нашій роботі чітко виконувати накази керівництва. Але черга завелика, я бачу, треба поспішати. Противника треба вчасно хапати за руки. Він не буде чекати, доки ми спустимо вказівки усім нашим підрозділам. Партія від нас вимагає. Правильно я кажу, Олексію Григоровичу? - звернувся він до майора Бузини із запитальною посмішкою і не випускаючи зі своєї руки його долоню.

- Та отсе ж я саме, дивлячись на цю чергу, і кажу майорові Нежердецькому, може, треба поставити питання на засіданні парткому про встановлення в кабінетах додаткових телефонів оперативного зв’язку з виходом на периферію. Дмла кожної хвилини не обкидаєшся, а тут скільки часу втрачаємо! Американці кажуть: «Час - гроші», а скільки ми грошей втратили за сей час, - поскаржився майор Бузина, вітаючись із секретарем парткому.

- Будемо вважати, що вашу ініціативу підтримано, Олексію Григоровичу, хоча для комуністів гроші ніколи не повинні стояти на першому місці, - сказав підполковник Довбач. - Я отепер іду до Філофея Алфейовича і вкупі з іншими питаннями поставлю і це, само главно. Заплануємо засідання парткому, можливо, позачергове, доручимо майорові Нежердецькому, щоб він поставив питання в Управлінні урядового зв’язку від імені усієї нашої партійної організації. Ми повинні іти назустріч, враховувати побажання, прислухатись і виконувати рішення партії.

Майор Нежердецький підняв руку в скаутському салюті.

Підполковник Довбач запитав у капітана Глюка:

- У генерала хтось є?

Капітан Глюк подивився на журнал запису відвідувачів кабінету начальника Управління:

- Майор Борозний з документами зайшов шість хвилин тому.

- Я зайду після нього. - Довбач ще раз потиснув руку майорові Бузині і пильно глянув йому у вічі. На мить посмішка застигла на обличчі підполковника Довбача, як на фотознімкові; майор Бузина зберігав серйозний вигляд на своїй парсуні, праве око його дивилось на підполковника Довбача, а ліве на підняту майором Нежердецьким руку в скаутському салюті. Зміну в погляді секретаря парткому він зафіксував, чого сам Довбач не помітив.

- Може, й ви б, Олексію Григоровичу, підключилися до цього питання, допомогли б майорові Нежердецькому скласти пропозиції і самі виступили на парткомі? - Обличчя підполковника Довбача знову ожило у доброзичливій усмішці.

- Не зможу, Дмитре Денисовичу, - відповів майор Бузина, показуючи допіру отриману шифротелеграму з Центру і начерки плану, які він встиг скласти до кінця обіду і в обід. - Їду у відрядження до Москви, Пилип Денисович Бобков викликає для надання допомоги. Відповідальне завдання! Мені вже майор Борозний у Михалевського квиток замовив.

Підполковник Довбач уважно прочитав текст шифротелеграми, на мить замислився і повторив:

- Так, відповідальне завдання! Бачите, і Москва до нас звертається за поміччю. Левку Юхимовичу, це про щось значить?

Майор Нежердецький стояв з піднятою в скаутському салюті рукою.

- А хто ж їх, моска… москвичів, опріч нас ще навчить? Он Ломоносов…

Дзенькнув телефон прямого зв’язку з начальником Управління, капітан Глюк підняв слухавку, доповів про обстановку в приймальні і затим обернувся до підполковника Довбача:

- Товаришу підполковник, проходьте, генерал Свєтков вас чекає. Майор Бузина зайде пізніше.

- Поспішаю, поспішаю, Левку Юхимовичу. - підполковник Довбач одночасно посміхнувся до майора Нежердецького і майора Бузини. - Про Ломоносова ⁵⁾ іншим разом, а то Філофей Алфейович мене вже зачекався.

Підполковник Довбач повернувся у бік кабінету начальника Управління, прочинив перші двері до тамбуру, зачинив, у темряві тамбуру зосередився і м’яко натиснув на клямку других дверей.

* * *

Генерал Свєтков побачив в дверях свого секретаря парткому і відірвався від розміщених по всій площині столу аркушів:

- Заходьте, заходьте! Як там просувається робота наших комуністів стосовно доведення периферійним органам вказівки про звітність, товаришу Довбач? - Вимогливим поглядом він глянув на секретаря парткому 5-го управління.

Підполковник Довбач мимоволі спіткнувся і став на порозі.

- Я маю на увазі не тільки по вашому відділу, - збираючи докупи склеєні аркуші, сказав Свєтков, - але і в масштабах всього Управління. Наш голова Віталій Васильович товариш Фядорчук вимагає від нас посилення і поглиблення. Може, питання про результати виконання за минулий тиждень розглянути на засіданні парткому і постругати декого?

- Товаришу генерал, я з цього приводу щойно особисто проконтролював виконання, вказівки передаються. Є свіжа інформація з іншого приводу, чого я попросив вас мене щойно прийняти.

- «Свіжа інформація»? Сідайте. - Свєтков показав на стілець біля приставного столика.

Підполковник Довбач сів не на запропоноване місце, а навпроти - спиною до вікна, щоб бачити, хто зайде до кабінету Свєткова чи буде відчиняти двері.

- Товаришу генерал, як свідчать щойно отримані від «джерела» дані, перед обідом, - утаємничено почав він, - майор Бочонкін з «єврейського» відділу в присутності підполковника Капустянського, майора Бузини, капітана Сороки, майора Нежердецького і капітана Майоренка, стоячи у черзі до телефонного апарату «ВЧ-зв’язку», само главно, заявив, причому, само главно, на повний голос і привселюдно: «Начальнік Пятого управленія Комітєта государствєнной бєзопасності Украінской еСеСеР гєнєрал Свєтков ухуєл», вибачаюсь за вираженіє, товаришу генерал.

Губи Довбача розтягнулися у посмішці. Але не доброзичливій, з якою він вітався з особовим складом Управління, а з почуттями вини за майора Бочонкіна і готовністю вжити усі заходи щодо його покарання за таку зухвалість - з погляду Довбача. Обличчя його на мить застигло, як на фотознімкові.

- Я? Уху? Єл? - здивовано перепитав генерал Свєтков. - А звідки майор Бочонкін знає, що я їв на обід? - щербу чи, можливо, якийсь інакший наїдок? Я в обід їв щі і кашу на смаженій цибулі, тому що, як каже народне прислів’я, «щі да каша піща наша». Уху я їв ще в дитинстві, принципово не переварюю варьону рибу і варьону цибулю. Нам, комуністам, товариш Лєнін заповідав: «Треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти». Так і передайте майору Бочонкіну і підполковнику Капустянському, порадивши робити так само, само главно, оскільки, як я бачу по статистиці, в передовиках ні за добуванням сигналів, що заслуговують на оперативний інтерес, ні за вербуванням агентури із ворожого середовища, чільних місць вони не посідають. Ось візьмімо, приміром, підполковника Капустянського, який перед обідом сюди заходив з вимогою, щоб я йому рубль дав…

Генерал Свєтков відсунув убік аркуші з проектом доповідної записки і вийняв з сейфу подібну до простирадла звітність 5-го управління про результати роботи, яку кожен начальник управління Центрального апарату КДБ УРСР мусив щоденно заповнювати на вимогу інспекції. Серед численних стовпців і чисел він вибрав звітність про результати поповнення агентурного апарату і пальцем зупинився на прізвищі підполковника Капустянського:

- Йому на одну сходинку вище, ніж належить за займаною посадою, присвоєно звання підполковника, оскільки він уже два терміни переходив у майорах і бере активну участь у громадському житті колективу, збираючи партійні внески і кошти на пам’ятник чекістам. Скільки у нас підполковників, які займають посади старших оперуповноважених? Усі майори, майор - потолок, вище не піднімешся, окрім учасників боротьби з бандоунівським підпіллям, яких прирівняно до учасників Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, тобто вони учасники Малої Вітчизняної війни 1945-1956 років, оскільки після Великої війни брали участь у Малій війні, воюючи з озброєними формуваннями найлютіших ворогів радянської влади - українськими буржуазними націоналістами, тобто бандерівцями. Правильно?

- Цілком, - запевнив підполковник Довбач. - Колишні бандолови - це наш найцінніший кадровий скарб.

- Підполковник Капустянський не був бандоловом і не є учасником ні Великої, ні Малої вітчизняних воєн, хоча своїм віком повинен ним бути. В тилу, певно, відсиджувався, коли ми воювали з фашистами та націоналістами. Звання підполковника йому було присвоєно в порядку винятку поданням партійної організації, товариств «Динамо» та Червоного Хреста і на прохання скульптора Василя Бородая, автора пам’ятника чекістам. Так він, Капустянський, за увесь поточний квартал завербував лише одного агента, і то, виявляється, члена КПРС! Директива Володимира Ілліча товариша Лєніна про те, що кожний комуніст повинен уважати своїм прямим партійним обов’язком надавати органам ВЧК гласну і негласну допомогу, залишається в силі і дотепер. Крім того, стосовно обмежень при вербуванні членів КПРС в якості агентури органів КДБ існує відомий наказ голови КДБ СРСР Юрія Володимировича товариша Андропова. Санкцію на вербування члена КПРС Капустянському дав мій заступник полковник Бердиш, у мою відсутність. Я в той час проводив зустріч з моїм агентом «Степовиком».

- Філофею Алфейовичу, - перепинив Свєткова Довбач, - полковник Бердиш рапорти на вербування агентури ніколи не читає. Лиш дивиться, яке прізвище та ім’я у кандидата на вербовку, перевіряючи стать майбутнього агента органів КДБ: мужчина він чи жінка. Каже, у нього такий принцип - не давати санкцію на вербування жінок, оскільки вважає, що агенти жіночої статі розкладають агентурний апарат органів КДБ і негативно впливають на оперативних працівників, в яких перебувають на зв’язку.

- Отак? А я не знав! Що ж це таке? Дискримінація! Ні, він не правий, дуже не правий. Ось у майора Бетговена, чи як там його, з відділу по творчій інтелігенції майора Каламарчука…

- Капітана Глюка, - підказав Довбач. - Він сьогодні чергує по Управлінню. Викликати?

- Не треба. У капітана Глюка весь агентурний апарат складається винятково з жінок, крім одного мужчини, агента «Орфея», відомого літературного критика і мистецтвознавця. Однак і той - пасивний гомосексуаліст. Хоча як агент «Орфей» - вельми активний. Так, так, я пам’ятаю, полковник Бердиш ставив питання про виключення «Орфея» з агентурного апарату органів КДБ на тій підставі, що він, на його думку, може колись зазіхнути на капітана Глюка. - Генерал Свєтков пойорзав сідницею у кріслі. - Але начальник відділу по творчій інтелігенції майор товариш Каламарчук у письмовому рапорті пояснив, що «Орфея» він добре знає, неодноразово був присутнім на контрольних зустрічах, «Орфей», зі слів майора Каламарчука, гомосексуаліст пасивний, але активний агент органів КДБ, як і весь агентурний апарат капітана Глюка, хоч повністю, крім агента «Орфея», складається з жінок і дівчат. За сигналами, отриманими від агентури, капітан Глюк завів чотири справи оперативного обліку і провів вісім профілактик. Я за рекомендацією майора Каламарчука був на контрольній явці з агентом капітана Глюка під псевдонімом «Матіола», яка працює по справі оперативної розробки на співробітницю Інституту мовознавства Академії наук «Мессаліну» і, крім того, за поточний квартал ще й дала три сигнали стосовно інших працівників Академії. Шика-а-а-а-арна дама «Матіола». І «Мессаліна» - теж, на фотознімкові у справі бачив, тільки цицьками прикриває свою націоналістичну суть, тобто, я хочу сказати, «Матіола» - ду-у-у-уже цінне «джерело» оперативної інформації.

Генерал Свєтков знову взяв відомость і зупинився на рядкові про стан роботи з агентурою в «інтелігентському» відділі.

- Подивимось, капітан Глюк - в середньому провів по чотири і три десятих зустрічей з агентом на місяць і отримав по п’ять і дві десятих донесень, коли цей показник по Управлінню дорівнює відповідно два і одна десята і три і дві десятих, а «Орфей» надає в середньому на місяць по сім і шість десятих агентурних донесень. Разом з тим, зробив я висновок під час контрольної явки, оперативні можливості «Матіоли» капітаном Глюком використовуються недостатньо у порівнянні з «Орфеєм», хоча б. Довелось дати їй додатковий інструктаж в плані виявлення вогнищ ідеологічно шкідливих проявів в середовищі творчої інтелігенції та отримання відповідних сигналів в процесі розробки об’єкта ДОР «Мессаліни» і взяти на паралельний зв’язок.

- Філофею Алфейовичу, але в капітана Глюка і об’єкти оперативних розробок - виключно одні жінки, хоча на його об’єктах оперативного обслуговування гуманітарної секції Академії наук пропорція чоловіків і жінок складає шістдесят відсотків проти сорока. Чому підтвердженням є розробка «Мессаліни», хоча я з вами згоден, що «Мессаліна» - затята націоналістка, - зауважив підполковник Довбач. - І жодної справи стосовно антирадянщиків чоловічої статі! Хоча б і гомосексуалістів, а їх серед творчої інтелігенції, за якою наглядає майор Каламарчук, до біса. Про це майор Каламарчук у своєму рапорті написав?

- От так! Це все залишки стилю керівництва Каллаша - хто що хоче, те й робить: полковник Бердиш не дає санкцій на вербовку агентів жіночої статі, капітан Глюк не заводить справ на антирадянщиків чоловічої статі і гомосексуалістів, а майор Каламарчук його покриває! Бардак! Товариш Рябовіл мені вчора сказав, що, можливо, треба розглянути кандидатуру майора Каламарчука для включення в резерв на підвищення, його наш голова Віталій Васильович товариш Фядорчук любить. Орденоносець! А скільки він завербував агентів? - Генерал Свєтков глянув на звітність. - Жодного! І минулого року теж. Скільки в нього агентів на власному зв’язку? Чотири, і за звітний період жодної явки. Пусто. Зате має найбільше контрольних явок. Жодного сигналу не отримав, жодної справи не завів, тільки вершки збирає. А Віталій Васильович товариш Фядорчук готує його як свого наступника на посаді голови КДБ УРСР! Рано, рано його висувати.

- Рано, Філофею Алфейовичу. Але якщо ми його не впишемо у резерв, він удвох з Горбачуком напише на нас з вами анонімку Віталію Васильовичу і в центральний партком.

- Напише, - погодився генерал Свєтков.

- Поки що поспішати не будемо. На випередження я з цього питання переговорю з Володимиром Олександровичем.

- Товаришем Рябовіл?

- Так. І перевіримо, чому у відділі майора Каламарчука по лінії гуманітарної секції Академії наук заводяться оперативні справи тільки на жінок. Треба глибше копнути, може, то тенденція. Українська наукова інтелігенція складається не тільки з жінок, чи не так?

- Аякже, чоловіки теж бувають інтелігентами. А якщо - інтелігент, та ще й український, та ще й учений інтелігент, то це вже ознака, отже до нього треба уважніше придивитись, тому що це вже контингент. Копайте. До того ж, у відділі майора Каламарчука вночі сталася надзвичайна подія - вибухнула банка повидла в кабінеті старшого лейтенанта Горбачука. Довелося викликати піротехніків.

- Філофею Алфейовичу, - притишив голос підполковник Довбач, - а старший лейтенант Горбачук подобається Степанові Несторовичу. Він дуже гарно виступив на останньому партійному активі, і Степан Несторович затребував його особову справу і партійну характеристику. Виявилося, що старший лейтенант Горбачук, коли працював діловодом у Проскурівському райкомі КПУ, заочно закінчив Вищу партійну школу, іншої освіти він не має, і звідти його взяли діловодом на оперативний облік в обласне УКДБ, а потім Каламарчук у свій відділ.

- З посади діловода в Центральний апарат на оперативну роботу? Подібного ще не було з часів ВЧК!

- Степан Несторович сказав, що подібні кадри з вищою партійною освітою треба цінити, і запропонував Володимирові Олександровичу вивчити питання про переведення старшого лейтенанта Горбачука в Управління кадрів на посаду начальника відділення.

- Я підтримую пропозицію Степана Несторовича, - сказав генерал Свєтков. - Хай цей діловод їсть в кадрах повидло і пише анонімки, а не в нашому Управлінні. На здоров’я.

- Хай їсть, Філофею Алфейовичу. Стосовно ж невиконання підполковником Капустянським плану вербовок і вербування члена КПРС я вже провів певне розслідування.

- Як його, до речі, псевдонім того члена КПРС, якого завербував Капустянський?

- «Фердинанд де Соссюр», - відповів Довбач.

Свєтков потягнувся до звітності про виконання 5-м управлінням квартального плану вербувань і прочитав:

- Правильно, «Фердинанд де Соссюр» ⁷⁾. До речі, що це за псевдонім такий чудернацький, до того ж з якимись нездоровими натяками: «Фердинанд де Сос-сюр»? Соссюр чи Сосюра? Мені мій агент «Степовик» доповідав, що поет Сосюра ⁸⁾ був прожжонним націоналістом. Служив у Петлюри, написав вірш «Любіть Україну». Його любив Шелест, кажуть, і читав того вірша, розмахуючи булавою. А чому не Родіну, нашу матір? Доведеться мені написати вірш «Любітє Родіну, вашу мать!»

- «Соссюр», Філофею Алфейовичу, а не Сосюра. Соссюр - це вчений-мовознавець, а не петлюрівський поет. Підполковник Капустянський пояснює, що завербований ним агент «Фердинанд де Сос-сюр» є фахівцем в галузі мовознавства, тому і такий псевдонім вибрав з метою конспірації. Агент «Фердинанд де Сос-сюр» йому потрібен, само главно, для лінгвістичної експертизи розшукуваних авторів анонімних антирадянських документів з терористичними намірами. У підполковника Капустянського оперативна ділянка роботи по розшуку анонімників, він цим займається…

- Сам знаю, товаришу Довбач, чим займається підполковник Капустянський і чим не займається. Краще б він вербував агентуру із числа вороже налаштованих елементів, які займаються виготовленням і розповсюдженням анонімних відправлень від імені невстановлених осіб, яких треба за допомогою агентури встановить і викрить. А не членів КПРС, які свої прізвища не приховують і яких розшукувать не треба. Анонімки члени КПРС не пишуть…

Генерал Свєтков спіткнувся, подумав і сказав:

- Ви ж не забудьте сьогодні написати характеристику на Горбачука в кадри. Хай іде. Історію з варенням чи повидлом треба якось зам’яти.

- Зроблю, Філофею Алфейовичу.

- А підполковник Капустянський увесь колектив Управління тягне за показниками вербування! Він прикривається тим, що, мовляв, багато часу у нього забирають громадські доручення. Але за цей час, за моїми підрахунками, він уже зібрав коштів на три пам’ятника чекістам! По-моєму, той пам’ятник уже років з десять, чи й того більше, як уже спорудили на площі імені Фелікса Едмундовича товариша Дзержинського, коли я до інспекції працював ще на периферії. Треба перевірити, а то я підозрюю, що він ті кошти складає у «чорну» касу. Щойно він заходив до мене з відомістю.

«Що, - питаю, - знову на пам’ятник чекістам?»

«Ні, - відповідає, - на вінок прапорщику».

Не встиг прапорщик долетіти до асфальту, скотившись з даху, як Капустянський вже тут як тут зі своїми фіскальними домаганнями. Мені колись скаржився секретар парткому КДБ УРСР полковник Кравець, що мало того, що Капустянський на той час втричі перевищив кошторис на пам’ятник чекістам, так ще втерся в довір’я до автора пам’ятника скульптора Бородая. Той не знайшов для пам’ятника кращої натури, ніж Капустянський, і виліпив з нього першого з двох чекістів, додавши йому вуса. А другого виліпив з полковника Бердиша у картузі. Після чого вся наша країна змушена оглядати Капустянського у будьоннівці і Бердиша в картузі на пам’ятнику чекістам, гадаючи, що то і є справжні чекісти! А який з Капустянського справжній чекіст? - скоріше митар, ходить тут зі своєю торбинкою і вимагає… А Бердиш?

- Можливо, Капустянського, з урахуванням його нахилів, доцільно було б перекинути в «єврейський» відділ, товаришу генерал? - запропонував підполковник Довбач.

- Ні в якому разі! - Генерал Свєтков від обурення ляснув рукою по столу. - Він примусить здавати гроші на пам’ятник розстріляним у Бабиному Яру євреям! Не вистачало ще, щоб його пика з’явилась і на тому монументі в Бабиному Яру!

- Так точно, ні в якому разі! То мені його начальник відділу полковник Темниченко казав, що краще б було Капустянського перевести до «євреїв». Дозвольте ще на хвилинку, товаришу генерал. - Голос підполковника Довбача знову набрав утаємничості. - Щойно я дізнався, що майора Бузину викликає в Центр для проведення навчань Філіп Денисович Бобков. Але є оперативні дані, що товариш Бузина нещодавно мав конспіративну зустріч з колишнім працівником 5-го управління Іваном Іллєнком, звільненого за підозрою у зв’язках з націоналістичними елементами.

- Іллєнко? Знаю, це ж перевертень!

- Так, перевертень. Майор Бузина кілька днів тому зустрівся з Іваном Іллєнком на Хрещатику, зайшов з ним у пивничку під назвою «Струмок» і розмовляв десь з пів години, тихо, так, що розвідник з бригади «Ніколая Ніколаєвіча» ⁹⁾ нічого не почув.

- Так-так, конспіративна явка двох перевертнів. В список «емен-деспистів» його треба негайно включати.

- Я того ж дня вже включив і повідомив в інспекцію, щоб перевірили його конспекти. Гадаю, що для початку буде досить матеріалів, щоб взяти Бузину на парткомі за шкірку. Для початку! Окрім того, я спрямував своє «джерело» на його вивчення під «легендою». І от перші результати, які підтверджують версію про злочинний зв’язок Бузини з Іллєнком. Щойно моє «джерело» провело бесіду з Бузиною, і от що виявилось. Виявилось, що Бузина не зовсім вірно тлумачить заходи колишнього російського уряду щодо боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму в другій половині ХІХ-го століття. Зокрема, він займає позиції, які можна розцінювати як підтримку спланованих сучасними нацелементами виступів проти Емського указу, підписаного російським царем-визволителем Олександром Другим. До того ж схвалює вбивство Олександра Другого, здійснене правнучкою останнього українського гетьмана Софією Перовською, вважає відновлення закритої, - Довбач глянув на цидулку, яку тримав у своєму нотатнику, - попечителем Київської навчальної округи Михайлом Юзефовичем газети «Кієвскій Тєлєграф», в якій знаходили притулок польські і українські буржуазні націоналісти, можливим лише при умові видання її українською мовою та закриття львівської газети «Слово», яке боролась за «язичіє» і підтримувала Олександра Другого. Попечителя Київської навчальної округи Михайла Юзефовича, який в ХІХ-му столітті боровся проти українського буржуазного націоналізму, назвав «офіцером діючого резерву КДБ». КДБ називає «психлікарнею», де «вправляють мізки». Крім того, Бузина схвалює сталінські репресії проти вищого партійного керівництва на Україні, зокрема, вірного ленінця і більшовика Затонського, іменем якого названо вулицю в Києві. Каже, що Затонський винен у голоді 33-року.

- Голод? Який голод?! Треба взагалі заборонити це слово в радянській історії. Так, був неврожай і тимчасові труднощі з продовольством! Але нема хліба і картоплі - піди в ліс, назбирай ягод, грибів, сядь і їж. У нас теж в Мордовії були недороди. Голод - то в Африці, і то в тих місцях, де немає джунглів. Товариш Лєнін казав, що їсти треба для того, щоб жити, а не навпаки. Деякі читають безсмертні його твори, механічно конспектують, а суті не розуміють. Рішення колегії з цього питання було. Та-а-ак, мені завжди здавалось, що цей Бузина трохи з гнилизною - розмовляє тільки українською мовою, ось ви кажете, засуджує Емський указ, схвалює вбивство Олександра Другого… ким? Перовською? Правнучкою останнього українського гетьмана Кирила Розумовською? Так-так! Позитивно ставиться до окремих порушень соціалістичної законності, які допускалися в 30-х роках і які засуджені нашою партією. А начальник відділу підполковник Лясицин характеризує його позитивно. Відмінять відрядження майора Бузини в столицю не будемо, я вже доповів Філіпу Денисовичу. Я його особисто проінструктую, і без мого інструктажу в Москву він не поїде. Потім я пораджусь з нашим головою Віталієм Васильовичем товаришем Фядорчук, як провести з майором Бузиною індивідуальну виховну роботу і що з ним робити далі в плані оперативної розробки та припинення його діяльності удвох з Іллєнком. Перевертня треба викрити і покарати! Щоб і іншим наука була! Тільки на Бузині зупинятися не можна. Треба посилити і загально профілактичну партійну роботу, і індивідуальну, не втрачаючи з поля зору кожного чекіста-комуніста. Ви записуйте, товаришу Довбач.

- Так-так, - прохопився Довбач і почав старанно водити ручкою по записнику.

- Не тільки Бузина, але й увесь наш чекістський колектив працює у ворожому середовищі, тому безперервно піддається негативному впливу противника. Ви домовтесь з ЦК КПУ, зв’язки у вас там є, я знаю, щоб надіслали нам досвідченого лектора з питань боротьби з націоналістичною ідеологією, в порядку партійного навчання. Хай прочитає для нашого колективу гостру лекцію, бажано завтра, щоб і майор Бузина відвідав і вислухав перед поїздкою в Москву. Назву таку запропонуйте… - Свєтков подивився на стелю і сказав: - «Український буржуазний націоналізм - ворог пролетарського інтернаціоналізму і практичні заходи комуністів України щодо посилення боротьби з ним». А я з приводу коливань окремих наших чекістів-комуністів таки напишу гострого вірша в завуальованій формі. «Любітє Родіну, вашу мать!», - назва вже є. Надрукуємо його в нашій стінгазеті «Маяк», хай почитають. Коли планується черговий випуск нашої газети?

- 30-го числа, ще пару тижнів є в запасі.

- Тоді встигну. Ударю по кожному, хто в нашому чекістському колективі вже став перевертнем чи може ним стати. Буду вважати це своїм партійним дорученням. Ви кажете, Бузина засуджує Емський указ і виступає за відновлення націоналістичної газети «Кієвскій Тєлєграф», називаючи попечителя Київської округи товариша Юзефовича офіцером діючого резерву КДБ? - Генерал Свєтков вийняв з шухляди товстий нотатник червоного кольору і зробив у ньому кілька записів.

- Так, товаришу генерал, тіко прохання. Поки що це попередні оперативні дані, отримані від «джерела». Майор Бузина свої незрілі думки допускає лиш у вузькому колі своїх зв’язків. Щоб не розшифрувати «джерела», само главно… Я поміркую, як легалізувати його ідеологічно не зовсім чіткі погляди. А то він, хитрий, як Мюллєр. Того, що Леонід Бронєвой у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни» грає, - обергрупенфюрера СС Мюллєра, бачили? У нього одне око дивиться в один бік, а друге - в інший. Тільки простачком прикидається…

- Мюллєр, кажете? Точно, вони і писками кап-у-кап схожі. Переодягти Бузину в німецьку форму, буде точнісінький обергрупенфюрер СС. Може, засланий в КДБ, як штандартенфюрер Штірліц в гестапо?

- Я не виключаю.

- Голова КДБ УРСР Віталій Васильович товариш Фядорчук, попереджував, що націоналістичні елементи можуть укорінювать своїх людей в органи державної безпеки на тривалий період, тому треба брати на замітку підозрілі прикмети і запобігати. От і Іллєнко, з яким підтримує конспіративні зв’язки майор Бузина, cкорше всього був засланий в органи безпеки націоналістичним підпіллям. Він закінчив український філфак Київського університету імені Тараса Шевченка. Там і потрапив під вплив націоналістів. Цей університет - розсадник націоналізму в республіці.

- Порядок наводимо, товаришу генерал. Чистимо - і викладачів, і студентів. Списки, само главно, є: хто коло пам’ятника Тарасу Шевченку виходив 22-го травня, хто «самвидав» читав, хто вірші пише. Залишилось кілька викладачів, які мають вплив на студентів. Звільнимо.

- Пошвидше треба звільнять. Університет повинен виховувати відданих справі Лєніна будівників, а не націоналістів. Молодь - наше майбутнє, і ми повинні висапувати бур’ян скрізь, особливо там, де росте молоде покоління. Ось послухайте аналітичний документ, який я готую на колегію. Ваші пропозиції тут є теж, так що готуйтесь до виконання і посилення.

Генерал Свєтков підсунув до себе кілька аркушів проекта доповідної записки, краєм ока зирнув на першу сторінку і продовжив, прислухаючись до виголошуваних фраз і перевіряючи, як вони прозвучать, коли він буде їх оголошувати на колегії. Генерал Свєтков мав звичку Ґустава Флобера перечитувати вголос кожну написану ним сторінку і скористався моментом, щоб помилуватися своїм твором ще раз, хоч про Флобера він нічого не знав, за винятком того, що його роман «Мадам Боварі» постійно бачив у руках своєї жінки Євдокії Степанівни.

- «Націоналісти, - почав він, - намагаються захопити позиції в навчальних закладах, серед наукової і творчої інтелігенції, проникають в середовище робітництва і колгоспного селянства, студентства та молоді, не залученої до активної громадської праці, блокуються з єврейськими націоналістами, кримськотатарськими автономістами, так званими «правозахисниками», що знаходяться під впливом академіка Сахарова, та іншими політично шкідливими елементами. Вони встановлюють стійкі канали зв’язку із західними центрами ідеологічної диверсії, зарубіжними ОУН та іншими організаціями, які перебувають на утриманні спецслужб противника, звідки отримують інструкції, засоби підривної діяльності, матеріальну допомогу і моральну підтримку. Їхня тактика - створення в республіці широкого розгалуженого антирадянського підпілля - («шіроко развєтвльонного антісовєтского подполья» - акцентував генерал Свєтков), - посилення підривної діяльності, поєднання нелегальних і легальних методів боротьби з Радянською владою. Стратегічна мета - відділення від СРСР і проголошення самостійної буржуазної України. Ворожі прояви, щойно вчинені невідомими диверсантами, розшукуваними по справах «Сажотрус» і «Мазило», свідчать про те, що антирадянські елементи переходять до відкритих, екстремістських форм боротьби з Радянською владою. Справа честі 5-го управління на безумовне виконання вказівки голови КДБ УРСР Віталія Васильовича товариша Фядорчук знайти «Сажотруса» та «Мазила», викрити їхню ворожу діяльність разом з тими зарубіжними центрами ОУН, які дають їм завдання, і притягти до суворої кримінальної відповідальності як диверсантів і терористів!» («Дєло чєсті 5-го управлєнія во ісполнєніє указанія прядсядатєля КГБ УССР Віталія Васільєвіча товаріща Фядорчук разискать «Сажотруса» і «Мазілу», разоблачіть іх враждєбную дєятєльность вмєстє с тємі зарубєжнимі ОУН, коториє дают ім заданія, і привлєчь к строжайшєй уголовной отвєтствєнності как дівєрсантов і тєррорістов!» - двічі повторив Свєтков).

- Дуже сильно і гостро! Як пісня! - схвально відгукнувся підполковник Довбач. - «Справа честі», «викрити і притягти», «диверсантів і терористів»! Гадаю, Віталію Васильовичу сподобається.

- Думаєте?

- Так, це те, що треба. Він любить такі вирази.

- Угу. Така ось яка картина на сьогодні! - Генерал Свєтков поперегортав текст і відіклав його убік. - Криміналісти зі слідчого відділу виявили, що «Мазило», коли вчиняв свої націоналістичні гасла на набережній Примакова, ходив у ґумових ботах типу «Прощай, молодість», виготовлених у Москві на фабриці імені Ернста Тельмана і Клари Цеткін, на Україні такого типу ботів «Прощай, молодість» не випускають. Ви встановили всіх викладачів і студентів, які мають подібні боти?

- Націлили агентуру, сигнали вже надходять. По Київському університету таких виявили сто шістдесят вісім: дев’яносто два студенти, двадцять один доцент, сімнадцять професорів і тридцять вісім працівників з обслуговуючого персоналу. Але у ботах вони наразі не ходять, ми кожного перевірили. Мокро.

- Ну то й що, що не ходять? Погода не дозволяє, чи, можливо, приховують. Провести негласний трус, можливо свої боти зловмисник ховає на антресолях. Через «установку» опитати сусідів, чи бачили вони цього чоловіка в ботах раніше. Це ж конспіратори! У них під прицілом все! Бачте, навіть заслали свого шпигуна в органи КДБ! Іллєнка! Збирається група на обшук, приїздить до об’єкта, а він уже встиг знищити весь свій «самвидав» чи переховати! Дивиться, як наші слідчі намагаються знайти антирадянський документ, і тільки підсміюється. Хто передав їм інформацію про обшук? І так впродовж кількох років. Хоча цей Іллєнко під підозру міг потрапити й раніше. Непевний спосіб життя вів, нежонатий був, певно, щоб жінка не заважала йому займатися підпільною ворожою дільністю. З цією метою і в органи проник. Майор Бузина не жонатий?

- Ні, одружений. Його син зайняв 3-е місце на конкурсі читців-декламаторів, який ми влаштували для дітей співробітників 5-го управління.

- І що він прочитав?

- Вірш «Мені тринадцятий минало».

- Сам написав?

- Ні, це антикріпосницький вірш Тараса Шевченка.

- Що ж, у поганих батьків теж інколи виростають гарні діти. Я маю на увазі сина майора Бузини.

- Так. Кажуть, і на вербі бувають груші. До речі, майор Бузина у невимушеній обстановці зізнався «джерелу», що колись, ще в студентські роки, ходив у ботах «Прощай, молодість», і дуже їх розхвалював. Так що підстав для контролю за ним є достатньо.

- О-о-о! Мав боти! То він має їх, напевно, і тепер, якщо хвалив.

- Так. Ми шукаємо «Сажотруса» і «Мазила» в середовищі націоналістів, контингента, а хіба Бузина і Іллєнко не могли вчинити ворожі акти?

- Так, вони й є приховані націоналісти у наших здорових лавах! Одного викрили, інший продовжує. А діють спільно. Отже, Бузина повинен повсякчасно перебувати під прицілом. А ваше «джерело» не спалимо, не хвилюйтеся. Досвід оперативної роботи у мене достатній, тридцять років воюю з ворогами радянської влади на невидимому фронті. Поки що будемо здійснювати загальний профілактичний вплив на майора Бузину з різних боків. Подивимось, як він далі буде себе вести. Ви відпрацюйте своєму «джерелу» завдання щодо посилення стеження Бузини. Поцікавтесь, чи не ходить він удома в ботах, такий варіант теж треба передбачати, кажуть, що Іллєнко теж мав боти, начальник 6-го відділу КДБ УРСР ¹⁰⁾ полковник Кондратьєв розробляє його у справі під кодовим прізвиськом «Шпак».

- Я передав сигнал про контакти Іллєнка і Бузини і в 6-й відділ, полковник Кондратьєв обіцяв завести справу під кодовим прізвиськом «Мюллєр».

- «Мюллєр»? Хай буде «Мюллєр». А вірш я напишу. «Любітє Родіну, вашу мать!» В завуальованій формі, щоб не розшифрувати ваше «джерело», без прізвища, типу алегорії, як у Лафонтена. Ви читали Лафонтена?

- Читав, товаришу генерал. Але мені ваші вірші більше подобаються, вони хвасетніші і актуальніші, само главно.

- Республіканська партійна газета «Правда Украины» пообіцяла до дня народження нашого вождя Володимира Ілліча товариша Лєніна надрукувати підбірку моїх віршів про чекістів під назвою «На остріє врємєні».

- Ви ж скажіть, коли вийде газета, щоб ми купили потрібну кількість примірників для використання, само главно.

У двері хтось постукав, Свєтков сказав: «Дозволяю!», і до кабінету увійшов капітан Глюк:

- Товаришу генерал, по «ВЧ» дзвонить начальник УКДБ по Чернівецькій області полковник Чикалов.

- Що йому треба? - незадоволено буркнув Свєтков.

- Дозвольте дізнатись у полковника Чикалова?

- Дозволяю.

Капітан Глюк крутнувся задом і через двадцять секунд доповів про свої перемовини з полковником Чикаловим:

- Каже, що їхнє Управління не встигає до встановленого терміну, тобто до завтра, а завтра припадає на суботу, фельд’єгерською поштою надіслати щомісячну звітність згідно з вашим циркуляром № 5-6/19683 про виявлення ідейно-шкідливих проявів серед робітників та ітеерівців в області. Просить дозволу доставити вам документ завтра своїм посланцем, який вилетить з Чернівців о 5-й годині ранку.

- Дозволяю. Тільки, щоб о 9-й ранку документ лежав у нашому секретаріаті на столі. - Свєтков повернувся до підполковника Довбача: - Так про що ми говорили?

- Я вас просив, щоб ви сказали, коли вийде газета «Правда Украины» з вашими віршами, щоб ми купили штук сто для використання.

- Скажу. - Свєтков оглянув стіл і присунув до себе аркуші доповідної записки. - У вас усе? Тоді працюйте, як я вам сказав. Заждіть. Щодо зустрічей полковника Бердиша з агентурою дані підтверджуються?

- Заким що так. Проте є оперативні дані, що він після закінчення робочого дня зі служби виходить окремо від полковника Проклова, начальника «єврейського» відділу, а потім на розі вулиць Малопідвальної і Паторжинського вони удвох зустрічаються і далі вже йдуть разом на вулицю Свердлова, періодично відстежуючи, чи не ходить за ними «Ніколай Ніколаєвіч».

- Цікаво, навіщо така конспірація?

- Дізнаємось. З агентом «Фєвральським», якого завербував полковник Бердиш, дати зустрічей і реєстраційних номерів його донесень в секретаріаті збігаються. Матеріалів «Фєвральський» приносить чимало.

- Так, «Фєвральський» - агент писучий і зв’язки має в середовищі і за кордоном. - Генерал Свєтков подивився на звітність: - Десять явок і дванадцять донесень за місяць. Да-а-а… А в мене дві зустрічі з «Матіолою» без матеріалів, я давав інструктаж, і одна зі «Степовиком», який представив донесення сигнального характеру про члена Спілки письменників України Бухбіндера ¹¹⁾. Цей прихований сіоніст у вузькому колі письменників поширює наклепницькі вимисли про те, що буцімто, коли його заарештували як космополіта і він чекав розстрілу, йому приснився Сталін, який нібито зайшов до нього в камеру у супроводі міністра МГБ Абакумова і сказав з грузинським акцентом: «Ти, Бухбіндер, будь спокоєн, ти на волє жіть достоєн». Бухбіндер негайно вранці викликав слідчого і на допиті розказав йому про свій сон. Слідчий, зі слів Бухбіндера, нібито змушений був його звільнити з-під варти, вказавши в постанові, що справу на космополіта Бухбіндера закрито згідно з особистим розпорядженням генералісимуса товариша Сталіна, Йосифа Віссаріоновича. Бухбіндера випустили, а міністра МГБ Абакумова посадили у ту ж камеру, де сидів Бухбіндер, і потім розстріляли за те, що давав вказівки розстрілювати євреїв за космополітизм. Ви чуєте: при чому тут космополітизм, коли радянський письменник, будь-якої національності, повинен боротися за інтернаціоналізм і комунізм?! Копію донесення я передав у «єврейський» відділ для перевірки сигналу і заведення справи оперативної розробки, ДОР. А от у полковника Бердиша десять явок зі своєю агентурою і дванадцять контрольних, а в мене відповідно лише одна із «Степовиком» і дві з «Матіолою». Бердиш посилається на те, що хворий на хронічний бронхіт, тому йому шкідливо довго сидіти в кабінеті…

- То легенда, товаришу генерал. Я в нашій медичній службі перевіряв його флюорографію після останньої диспансеризації - здоровий, як бугай, легені чисті без жодної плямочки.

- Совість би він таку мав. Жаль, що не вдалося тоді засунути його кудись подалі після звільнення Каллаша! Бачте, він працював у розвідці, виконував за кордоном завдання, як Рудольф Абель чи Штірліц, і його інтелігенція поважає!

- Полковника Бердиша, за даними мого «джерела», в Управлінні називають «Шеленберґом», а не «Штірліцом», - зауважив Довбач.

- Так, схожий на Шеленберґа і на кота Леопольда. «Рєбята, давайте жіть дружно!» - перекривив Свєтков мультиплікаційного кота Леопольда. - Тому ворожі елементи його й поважають. Ворог не буде поважати тих, хто супроти нього по-справжньому бореться, до повної і остаточної реалізації. Ви там зверніть увагу, в якому костюмі Бердиш ходить на явки. Є підозра, що в синьому костюмі з іскрою він ходить не на явки, а зі своїми коханками зустрічається. Їх у нього, кажуть, більше, ніж пальців на обох руках.

- А жінка в нього теж красива, я бачив на екскурсії «В сім’ї братніх народів», яку проводила наша парторганізація, - мовив підполковник Довбач.

- Красива жінка - то не ознака, що чоловік не може стрибнути в гречку, падаючи з коня. Полковник Бердиш може. Він такий, йому довіряти не можна. Він з подвійним дном - роботою з агентурою прикривається, а санкції на вербовки жіночої агентури не дає! Не дає?

- Не дає, - підтвердив підполковник Довбач.

- Можливо, коли він працював за кордоном по лінії розвідки, був завербований спецслужбами. Я помітив, що він і одеколоном сильніше пахтить, коли одягає синій костюм з іскрою. І на місці ніколи його немає, коли треба підписувать постанови про заведення чергової розробки на антирадянського елемента - все мені несуть. Жодної постанови не розглянув і не підписав! У мене на сьогодні, крім Бердиша, досвідчених заступників немає. Полковник Білкун через місяць після мого призначення начальником 5-го управління нагло помер від інфаркту, збираючись у відрядження. Він мав виконувати розпорядження нашого голови Віталія Васильовича товариша Фядорчук вивернуть деяким начальникам на периферії матку навиворіт за упущення у боротьбі проти націоналістичних та інших антирадянських елементів лібералізм. Питання поки що відкрите, а колегія - на носі. Полковник Трохимчук написав рапорт з проханням перевести його на ділянку з меншим обсягом роботи, теж прикриваючись довідкою про вегето-сосудисту дистонію. В той час, як полковник Бердиш через день міняє костюм, пахтить одеколоном, як наш голова Віталій Васильович товариш Фядорчук, і думає, що, окрім нього, ніхто краще не знає оперативну обстановку. А де його моральне обличчя чекіста-комуніста керівного складу і відповідальність у світлі нових завдань, товаришу секретар парткому, само главно?

- Прослідкуємо, Філофею Алфейовичу. Само главно. До речі, вам полковник Бердиш доповідав про гастролі у Києві московської співухи Алли Пугачової? Надходять сигнали, що її приїзд може спричинити ідеологічно шкідливі прояви. У вчорашньому номері газети «Вечірній Київ» про Аллу Пугачову надруковано гостру статтю під назвою «Пугачова везе у Києв дулі з матом».

- З маком чи з матом?

- З матом, Філофею Алфейовичу. Нецензурно виражається Пугачова. Скандалістка!

- А куди ж дивиться цензура і міліція?

- Так ото ж я й кажу. Навіщо нам у Києві гастролі цієї матірщинниці? Як могло наше міністерство культури УРСР дозволити її концерти в столиці, місті-герої Києві та ще й у Жовтневому палаці, де Леонід Ілліч Брежнєв вручав Києву зірку міста-героя? Міністерство культури обслуговує відділ майор Каламарчука, оперативна ділянка старшого лейтенанта Бездолі.

- Бездоля? Мовчать - і майор Каламарчук, і полковник Бердиш. Проґавили.

- Філофею Алфейовичу, запишіть в статистику як мій сигнал про можливу акцію ідеологічно шкідливого спрямування. - Довбач поклав на стіл перед Свєтков газету «Вечірній Київ», розгорнуту на статті «Пугачова везе у Києв дулі з матом».

- Гаразд, записую: «3-й відділ, підполковник Довбач, сигнал про можливий акт ідеологічної диверсії по лінії творчої інтелігенції з боку жительниці міста Москва співачки Алли Пугачової. Заходи: інформувати майора Каламарчука для перевірки сигналу». Залиште мені газету, я запитаю полковника Бердиша, чи знає відділ, куратором якого він є, про цю небезпеку і зобов’яжу його вчинити заходи, щоб попередити можливі шкідливі наслідки.

Генерал Свєтков натиснув кнопку прямого телефонного зв’язку з черговим по Управлінню:

- Викличте негайно до мене полковника Бердиша!

- А майор Бузина хай заходить? - перепитав капітан Глюк.

- Ні, хай почекає. Зайде після полковника Бердиша! Я скажу!

Підполковник Довбач посміхнувся і боком вийшов з кабінету.

2.4.

Чекаючи полковника Бердиша, генерал Свєтков уважно з червоним олівцем прочитав статтю під назвою «Пугачова везе у Києв дулі з матом», в якій йшлося про наступні гастролі у Києві московської співачки, а також про те, що популярна зірка радянської естради Алла Пугачова, запаморочена аж ніяк не заслуженою славою, вкрай розбестилася, на концертах показує глядачам дулі, даровані їй букети кидає у публіку і регулярно дозволяє собі висловлюватись нецензурною лексикою, тобто матюками.

Генерал Свєтков червоним олівцем попідкреслював окремі місця, поставив два знаки оклику і три знаки питання.

- Де полковник Бердиш? - по прямому телефонному зв’язку запитав він капітана Глюка.

- Полковник Бердиш сказав, що його на явочній квартирі «Циклон» чекає з підготовленим повідомленням агент «Лютий». Обіцяв повернутись через півгодини після явки, - доповів капітан Глюк.

- Який «Циклон», який «Лютий»?! Я ж сказав негайно! Якщо вже пішов, наздоженіть! «Циклон» і «Лютий» почекають!

- Та ось він уже…

Генерал Свєтков не дослухав капітана Глюка і спересердя кинув слухавку на важелі апарату.

- Викликали, Філофею Алфейовичу? - Полковник Бердиш кахикнув і увійшов до кабінету.

Він був у сірому костюмі.

«Значить, не збрехав, справді йде на зустріч з «Фєвральським», - подумав генерал Свєтков і незадоволено проказав:

- Це що таке робиться, товаришу Бердиш, надходять сигнали, що гастролі московської співухи Алли Пугачової можуть негативно вплинути на позитивний розвиток оперативної обстановки в республіці, а ви мовчите? Ви читали статтю у «Вечірці»?

- Аякже, Філофею Алфейовичу, кхм-кхм, читав, - промовив полковник Бердиш, обережно зачиняючи двері і залишаючись коло порога. - Так, ситуація у зв’язку з приїздом Алли Пугачової до Києва дещо напружена, біля театральних кас третю добу спостерігається скупчення народу, який розраховує на квитки. Більше ніяких негативних проявів не фіксується. Мені подзвонив агент «Лютий» і доповів, що стаття у «Вечірньому Києві» підігріває нездоровий інтерес у київської публіки до гастролей Пугачової у Києві. Агент «Лютий» доповідає, що такого ажіотажу не було навіть тоді, коли до Києва з концертом приїздили іноземні групи «Спейс» і «Ліпс». Агент «Лютий» підготував повідомлення, і чекає на мене на явочній квартирі «Циклон». Я дав розпорядження майорові Каламарчуку, кхм-кхм, через Міністерство культури України і органи внутрішніх справ ретельно взяти оперативну обстановку під контроль. Поки що ніяких антигромадських проявів, кхм-кхм, чи антирадянських висловлювань не відмічається. Декількох особливо активних прихильників співу Пугачової з профілактичною метою відправлено під адміністративний арешт до закінчення її гастролей в Києві.

- А що, гастролі не можна відмінити?

- Та ні, Філофею Алфейовичу, не можна. Я консультувався з 5-м управлінням КДБ СРСР, начальник 1-го відділу, який займається творчою інтелігенцією, каже, що забороняти гастролі недоцільно, заборона навпаки може збурити ідеологічно шкідливі прояви з боку Пугачової.

- Ліберали! Пугачової бояться! Які прояви? Посадить на п'ятнадцять діб, як ми посадили тут її фанатів… Посадили?

- Посадили, Філофею Алфейовичу, кхм-кхм.

- І нема проблем! Як казав Йосиф Віссаріонович… Гм… Гаразд, продовжуйте контролювати обстановку, за результатами, якщо будуть ворожі прояви з боку Пугачової, підготуйте доповідну. Хай там у Москві почитають. У доповідній написати про те, щоб надалі Пугачовій гастролі у Києві не дозволяли!

- Проконтролюємо і напишемо, Філофею Алфейовичу. Дозвольте йти на явку? - Полковник Бердиш тримав під пахвами шкіряну течку і нетерпляче позирав на годинник.

- Ідіть, - дозволив генерал Свєтков і зітхнув: - Не вистачало ще тут Пугачової перед колегією, а полковник Бердиш кашляє, хоч сам здоровий, як бугай за даними флюорографії. Аякже, бігає за своїм «Фєвральським», найбільше від усіх зібрав агентурних донесень, а тут треба гибіти над документами і часу зустрітись з агентом «Матіолою» не маю, хоча я їй обіцяв проінструктувати.

Свєтков поклав у портфель газету «Вечірній Київ», порозкладав аркуші з проектом доповідної записки на колегію, глянув на настільний календар і натиснув на кнопку телефонного зв’язку з черговим по Управлінню:

- Де швендяє майор Бузина? Скільки ще я можу чекати виконання мого розпорядження?! А, ось він. - Генерал Свєтков побачив у дверях майора Бузину, поклав слухавку і невдоволено протягнув:

- Щось довго ви йдете до кабінету начальника Управління. Ви знаєте, чого я вас викликав?

- Знаю, - відповів майор Бузина. - Я ознайомився з шифротелеграмою і встиг скласти попередній план проведення занять з новоствореним відділенням у 5-му управлінні КДБ СРСР.

- Встигли? - перепитав генерал Свєтков, уважно глянув на майора Бузину і подумав: «Відміняти свою команду про направлення Бузини у Москву я не буду, а то він ще здогадається, що висить на цугундері. Розберемося потім. У Москві займатися своєю підривною діяльністю він не буде». - Тоді сідайте. І показуйте свій план. Підполковник Лясицин затвердив?

- Так, Філофею Алфейовичу, - відповів майор Бузина, - Микола Прокопович затвердив.

Генерал Свєтков уважно прочитав план, звернув увагу на пункт, яким майор Бузина передбачив використання в процесі проведення занять художньої літератури.

- А чому тут ви не вказали, яку літературу плануєте використати?

- Ще не визначився. Думаю завтра підготуватись.

- А що тут думати? Візьміть «Полтаву» Пушкіна про те, як Петро Перший розгромив націоналіста гетьмана-зрадника Мазепу та шведського короля Карла Дванадцятого, і поему Маяковського «Лєнін». «Маяковскій бил і остайотся», - так сказав Сталін. І Лєнін остайотся жівєє всєх жівих. І Сталін остайотся… гм-гм. І Мазепа теж поки що остайотся, націоналісти його на щит піднімають, не треба про це забувати. Ми повинні боротися проти націоналізму, як боровся Петро Перший з Карлом і Мазепою. Повна реалізація справи «Блок», повна! - а не часткова! - підкреслив генерал Свєтоков, - це буде наша «Полтава»! - тобто повна і остаточна перемога над націоналістами і усілякими іншими мазепинцями, зрадниками і ворогами нашого народу! Так і скажіть у Москві!

- Гаразд, - відповів майор Бузина і занотував в записнику вказівку начальника Управління: «Ленін бил і остайотся жівєє всєх жівих. Сталін остайотся. Мазепа теж поки що остайотся. «Полтава» - наша повна і остаточна перемога у Москві».

Переконавшись, що майор Бузина старанно занотував у записнику його вказівку про використання художньої літератури, генерал Свєтков далі ретельно проекзаменував його на предмет обізнаності з політичною і оперативною обстановкою на території республіки, аби він не зробив жодного промаху, аби чітко і ясно доповів особовому складу новоствореного відділення 5-го управління КДБ СРСР про досягнення бойового загону чекістів Радянської України у боротьбі проти головного ворога - носіїв українського буржуазного націоналізму та ознайомив московських колег із формами і методами обопільних змагань, у яких, за словами генерала Свєткова, рахунок не був сухим, але, безумовно, на користь радянсько-українських чекістів.

- Так і скажіть у Москві! Скажіть, що політична обстановка на Україні, завдяки мудрому керівництву Центрального Комітету Комуністичної Радянського Союзу і особисто його Генерального секретаря Леоніда Ілліча товариша Брежнєва, як ніколи, є надійною і сприятливою для ще більшого зміцнення союзу робітників і селян на шляху їхнього цілковитого об’єднання в один клас, а всіх народів і націй - в єдину спільноту об’єднаних комуністичною ідеологією і російською мовою радянських людей. Щоправда, - підкреслював Свєтков, присовуючи ближче до себе проект доповідної записки на колегію КДБ УРСР і зазираючи до нього, - між цими двома класами поки що перебуває прошарок у вигляді творчої інтелігенції, окремі представники якої, ви записуйте, а саме фігуранти групової оперативної розробки «Блок» та їхні зв’язки у творчих спілках, (« врємєнно оставшієся на свободє до полной рєалізаціі дєла «Блок» послє єго частічной рєалізаціі», - уточнив Свєтков), не освічені з точки зору розуміння значення наукового комунізму та детермінізму, - (що таке «детермінізм», генерал Свєтков не знав, вставку до проекту про творчу інтелігенцію надав майор Каламарчук, генерал Свєтков мусив погодитись, бо знав, що майор Каламарчук подобається Федорчукові, про що майор Бузина теж знав і здогадувався, звідки взяв той «детермінізм» генерал Свєтков; «Нарцис», - подумав він, згадуючи прізвисько майора Каламарчука і записуючи: «Творча інтелігенція не освічена, тому що не знає, що таке «детермінізм»), - і рішень останніх з’їздів партії, - продовжував Свєтков, - зашорені націоналістичною ідеологією та під впливом ворожої діяльності зарубіжних підривних центрів, опираються остаточному злиттю класів і націй, допускають ідеологічно шкідливі прояви, і цей опір негативно впливає на розвиток оперативної обстановки, яка з кожним днем ускладнюється, провокуючи у свою чергу законспіровані чи відкриті націоналістичні та інші антирадянські процеси, в той час, як політична обстановка в республіці неухильно покращується. Вони дають підґрунтя для створення ворожими елементами широко розгалуженого антирадянського підпілля - («широко развєтвльонного антісовєтского подполья», - наголошував генерал Свєтков) - по всій території республіки і відкритої опозиції. З цією метою націоналістичні елементи вдаються до методів блокування із сіоністами, кримськотатарськими автономістами, клерикалами, підпільними сектантами, учасниками так званих «правозахисних» дисидентських угруповань, плануючи взяти на озброєння тактику терору і диверсій, про що свідчать останні їхні акції, вчинені «Сажотрусом» і «Мазилою». Записали?

- Записав, Філофею Алфейовичу. - Майор Бузина боком показав свого записника.

- Ви ж там, товаришу майор Бузина, не підведіть бойовий склад нашого Управління. Доповідайте усе чітко і конкретно: і про досягнуті результати, і про наші недоробки, які ми регулярно усуваємо, - закінчив інструктаж генерал Свєтков, час від часу приглядаючись, чи схожий майор Бузина на шефа ґестапо оберґрупенфюрера Мюллера, чи ні.

«Гладший кілограмів на п’ять. А так, справді, схожість є, особливо, коли прискалює ліве око», - вирішив він з деякими сумнівами.

Майор Бузина запевнив, що не підведе і належним чином заповнить прогалини специфічних знань у працівників новоствореного відділення 5-го управління КДБ СРСР, заряджених на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом на всіх теренах неосяжного Радянського Союзу та за його межами у ближньому зарубіжжі.

* * *

Повернувшись до своєї робітні, Олексій Григорович вніс корективи до плану проведення занять у Москві щодо використання на заняттях творчості російських поетів Олександра Пушкіна і Володимира Маяковського.

Подзвонила дружина, попередила, щоб він на 12 березня, у порядку винятку, не планував вечірніх зустрічей зі своїми «позаштатними помічниками», оскільки в цей день відзначає свої уродини її колишня начальниця по роботі в комсомолі Валя, кума, тобто хрещена мати малого Бузини, тобто «звьоздная мати», оскільки в комсомолі відзначали не хрестини, а «звєздини», тому малий Бузина, син Олексія Григоровича Бузини Олесь, відповідно до традиції, як і сотні тисяч, ба! - мільйони його ровесників по всьому СРСР, був «звьозднутим», а не хрещеним, і їхня спільна присутність на святкуванні традиційно повинна бути обов’язковою.

Минулого місяця на зустрічі з дружинами працівників відділу підполковник Лисицин, розповідаючи про специфіку роботи в органах державної безпеки, вказав, зокрема, про їхню необхідність протягом усього дня, а також і у вечірній час, інколи і досить пізній, конспіративно зустрічатися з «позаштатними помічниками» обох статей; при цьому він зачитав результати роботи своїх підлеглих з «позаштатними помічниками» за попередній місяць. Виявилось, що майор Забара, який сидів в одному кабінеті з майором Бузиною, за зустрічами з «позаштатними помічниками» перебував на першому місці і випереджав свого сусіду на вісім результативних явок.

Жінка майора Забари пишалась, як кошеня у попелі.

Прийшовши додому, жінка майора Бузини досить шорстко намилила йому шию за відставання на вісім результативних явок від майора Забари і зажадала, щоб він негайно виправив становище.

Протягом двох тижнів Олексію Григоровичу вдалося впритул наблизитися до показників майора Забари, до випередження, як на його підрахунки, не вистачало кількох днів. Аби тільки зриву явок не було.

На попередження жінки про день народження Валентини Семенівни майор Бузина відповів, що ніяких вечірніх явок на 12 березня він не планує, позаяк у цей день перебуватиме у відрядженні в столиці Батьківщині Москві. При цьому він запитав, чи правда, що Валентину Семенівну скульптори Євген Вучетич і Василь Бородай, «як свідчать деякі інформовані джерела», запросили бути натурницею для монументу «Батьківщина-мати», споруджуваного в Києві на печерських пагорбах відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про створення Українського музею історії Великої Вітчизняной війни 1941-1945 рр.».

Жінка відповіла, що то чиста брехня, плітку запустили недоброзичливці Валентини Семенівни, які хочуть, щоб між кумою і Щербицьким ¹²⁾ пробігла чорна кішка: мовляв, нібито, Валентина Семенівна забажала позувати в гаптованій льолі, а Вучетич сього категорично не захотів; олжа все це чистої води, - позувати для монументу «Батьківщина-мати» скульптор Євген Вучетич з самого початку запропонував дочці Леоніда Ілліча Брежнєва Галині Леонідівні, і Галина Леонідівні вже позує, в якій льолі - невідомо, - сказала жінка Бузині.

Жінка ще додала, щоб він краще б не слухав пліток, а наздоганяв майора Забару по кількості проведених конспіративних зустрічей з «позаштатними помічниками», тому що вона не переживе, якщо майор Забара дослужиться до підполковника, а її чоловік залишиться в майорах.

Майор Бузина поклав телефонну рурку, з жалем помислив про недоречність відрядження, оскільки за проведений у Москві тиждень його відставання від майора Забари може значно збільшитись, міркував він, одягнув кожушок і без поспіху почвалав до бібліотеки парткому КДБ УРСР, щоб взяти для вивчення на суботу рекомендовані генералом Свєтковим твори видатних російських поетів. Завідувачка бібліотеки Розалія Самійлівна запропонувала йому однотомник Володимира Маяковського 1930-го року видання з передмовою Анатолія Гризуна «Непутящий син України» та окреме видання поеми Олександра Пушкіна «Полтава», опубліковане до 150-річчя російського поета 1949-го року. Свіжіших книжок Маяковського і Пушкіна Розалія Самійлівна не мала.

- Їду до Москви на прохання керівництва Центру для проведення занять, - пояснив майор Бузина. - Хочу урізноманітнити лекції прикладами з художньої літератури.

- А яка тема занять, якщо не секрет? - Розалія Самійлівна працювала у бібліотеці з 1936 року, під час війни разом з бібліотекою поїхала в евакуацію до Ташкента, повернулась на початку 1944 року і жодного примірника зі свого бібліотечного фонду не втратила. До війни і після, коли надходили вказівки про вилучення книжок, авторами яких були щойно викриті вороги народу, вона їх не знищувала, а складала в окремій кімнаті без вікон, яку опечатувала ще печаткою «ГУДБ НКВС» і нікого до неї, крім себе, не пропускала.

- Не секрет, Розаліє Самійлівно, тема актуальна, про український буржуазний націоналізм, - чемно відповів майор Бузина.

- Ага, тоді я вам раджу почитати ще Троцького, у нього є цікава книжка.

- Троцького? А що саме? - перепитав майор Бузина.

- Хвилинку, Олексію Григоровичу, зараз подивитесь.

Розалія Самійлівна пішла в ту кімнату, де тримала літературу, яку згідно з розпорядженнями згори усі бібліотеки мали знищити в процесі надходження вказівок і негайно після знищення доповісти нагору. Не пізніше, ніж через хвилину, вона повернулась з невеличкою пожовтілою книжечкою творів російського байкаря Івана Крилова у перекладі українською мовою Лейби Давидовича Бронштейна, він же Лев Троцький, видану 1926 року з біографією перекладача ¹³⁾.

- Візьму, - згодився майор Бузина. - А це книжка справді Троцького? Лейби Давидовича?

- Троцького, - запевнила Розалія Самійлівна, - я вас не підведу. Лейби Давидовича Бронштейна-Троцького.

- А роман жахів культового українського письменника Юрія Андруховича «Московіада» маєте? - пригадав майор Бузина пораду майора Нежердецького. - («Якщо «Московіада», то може знадобиться, - подумав він. - Чи не встигну? І Пушкіна тра’ буде простудіювати, і Маяковського, і Лейбу Давидовича - Розалія Самійлівна знає, що рекомендувати, краще ніж Свєтков. Але Андруховича не встигну. Прочитаю після Москви»).

- Атож, в журналі «Сучасність» опубліковано. Але отепер його немає, на руках у читачів. - На обличчя Рози Самійлівни ліг смуток: певно, їй було шкода, що вона не зможе вдовольнити бажання майора Бузини - Олексія Григоровича вона поважала. - Я зараз подивлюсь, на нього черга записана чоловік десь п'ятнадцять. Культовий роман! Вас записати?

- Запишіть. Прочитаю після повернення з Москви, - погодився Олексій Григорович.

- Записую вас першим. Приходьте. До наступного понеділка «Московіада» Андруховича вас буде вже чекати. - Роза Самійлівна прибрала з обличчя журботу і посміхнулась: певно, їй приємно було догодити майорові Бузині - Олексія Григоровича вона поважала.

* * *

Продовжити підготовку до відрядження у Москву майор Бузина вирішив наступного дня удома.

Йшла восьма година вечора, в інший день Олексій Григорович ще б мусив попрацювати години півтори, та цього дня вирішив завчасу повернутися додому.

Він акуратно опечатав сейф, попрощався зі своїм затишним кабінетом більше, ніж на тиждень, і вже поклав руку на клямку дверей, як подзвонив черговий 5-го управління капітан Глюк і попередив, що в суботу, тобто завтра, відбудеться лекція за темою «Український буржуазний націоналізм - ворог пролетарського інтернаціоналізму і практичні заходи комуністів України щодо посилення боротьби з ним», яку має прочитати лектор ЦК КПУ, тому присутність усіх співробітників обов’язкова.

- Послухаємо, - відказав майор Бузина з невеликою охотою, оскільки ламалися його плани попрацювати в суботу удома, до того ж з цього моменту він уже нібито перебував у відрядженні і від капітана Глюка не залежав, проте, будучи винятково дисциплінованим офіцером, посилатися на вказані обставини не став.

Удома проглядаючи твори Володимира Маяковського, у передмові упорядника Анатолія Гризуна ¹⁴⁾ майор Бузина прочитав, що Володимир Маяковський за національністю був українцем, його мати дівоче прізвище мала Павленко - Леся Олексіївна, а батько був родом з кубанських козаків і прізвище мав Маяківський - Володимир Костьович, працював лісничим в селі Багдаді, а не Маяковський, тобто він був не москалем, а українцем, про що було записано в паспорті його брата, яким він користувався, гордо виймаючи червоношкіру, серпасто-молоткасту «паспортину» зі своїх широких холош, коли перетинав кордон, дивуючи таким чином прикордонників того - уярмленого і гнобленого капіталістичного світу, куди він їздив, щоб віршами розказувати про соціалізм і комунізм, бо своїх документів, як свідчать історичні джерела, звіку не мав, Поетові документи непотрібні, і цей невідомий факт з біографії російського поета, розказаний упорядником тому Анатолієм Гризуном, майора Бузину вельми зацікавив. Він уважно, як інструкцію про оперативний облік, прочитав поему «Владімір Ільїч Лєнін», окрім того надибав у томі кілька цікавих віршів і посушив собі голову, чи не використати б йому деякі рядки з них для епіграфа до плану проведення занять у Москві.

Гарних віршів, відібраних упорядником, було не мало, майор Бузина виписав з них декілька цитат, роздумуючи, на якій зупинитися, -

чи на:

«Когда

Октябрь орудийных бурь,

по улицам

кровью лился,

я знаю,

в Москве решали судьбу

и Киевов,

и Тифлисов», -

або ж на:

«Москаль,

на Украину

шуток не скаль!»

Але після деяких вагань для першої сторінки плану переписав таку строфу:

«Разучите

эту мову

на знамёнах -

лексиконах алых, -

эта мова

величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав».

Дві попередні цитати, бодай і непутящого, проте все ж таки сина України, який, за словами Сталіна, «бил і остайотся», Бузина вирішив використати в Москві для підсумкового заняття.

Поему Олександра Пушкіна «Полтава» Олексій Григорович за браком часу усю не став перечитувати, а звернув увагу лише на слова, належні гетьману Іванові Мазепі: «Но независимой державой Украйне быть давно пора», і теж їх законспектував, зробивши у дужках примітку: «Збігається з тезою В. І. Леніна: «Sprachgemeinschaft und Staatenbau», опонує позиції Карла Радека, яку В. І. Ленін назвав: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм!», та поглядам В. П. Затонського з національного питання, про які В. І. Ленін сказав: «Какая каша!»

З перекладів Лейби Давидовича Бронштейна-Троцького майор Бузина переписав дві байки: «Квартет» та «Лебідь, Щука і Рак».

Повернувшись до творчості Маяковського, Олексій Григорович переписав вірш «Піво і соціалізм» (про продукцію московського заводу імені Бебеля) до зшитка для політнавчання, позначив на берегах: «Коли ми тверезі, ми завжди праві», - і поставив після лапок три знаки оклику.

Генерал Свєтков теж тієї п’ятниці повернувся додому дещо раніше, ніж зазвичай - о десятій годині вечора, оскільки обласні управління КДБ УРСР з новою звітністю встигли упоратися вчасно. Здивованій раннім поверненням зі служби чоловіка своїй дружині Євдокії Степанівні генерал Свєтков розповів про передане йому підполковником Довбачем повідомлення майора Бочонкіна з «єврейського» відділу про те, що «гєнєрал Свєтков уху єл», єхидно під’юджуючи її, мовляв, чи не вона це, часом, дезінформувала майора Бочонкіна стосовно його гастрономічних уподобань?

Жінка, відіклавши роман Флобера «Мадам Боварі», покрутила пальцем біля скроні, пообіцяла нагодувати його фаршированою щукою, якщо він не прикрутить хвоста майору Бочонкіну з «єврейського» відділу, і наказала:

- У ліжко!

Генерал Свєтков послався на те, що він має партійне доручення написати вірш для стінгазети «Маяк» під назвою «Любітє Родіну, вашу мать!»

- Зачекай пару днів, - сказав він, взяв нотатник і пішов на кухню, де на тісній канапці гриз нігті, шукаючи рими і метафори, допоти, допоки не переконався, що Євдокія Степанівна вже міцно спить.

* * *

Наступного дня в суботу майор Бузина зі своїм зшитком для політичної підготовки та нотатками плану проведення занять у Москві пішов на лекцію, яку мав прочитати лектор ЦК Компартії України.

Олексій Григорович старанно законспектував усе те, що говорив лектор, а коли лекція закінчилася і надійшов час для запитань і відповідей, майор Бузина вирішив скористатися моментом для поглиблення і закріплення своїх знань з національного питання у цілях безумовно успішного виконання ним відповідального доручення у Москві.

Він піднявся першим, відповідно до статутних вимог представився - «майор Бузина», і, користуючись конспектом та зробленими напередодні нотатками, попросив лектора прокоментувати слова російського поета Олександра Пушкіна, вкладені ним в уста гетьмана Івана Мазепи: «Но независимой державой Украйне быть давно пора» в контексті ленінської тези про «Sprachgemeinschaft und Staatenbau» і ленінської критики позиції Карла Радека, висловленої ним на з’їзді трьох Інтернаціоналів, яку вождь світового пролетаріату назвав: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм!», а також поглядів В. П. Затонського з національного питання, про які В. І. Ленін сказав: «Какая каша!»

Лектор ЦК Компартії України (на відміну від майора Бузини, який знав досконало багато чужих мов, за що отримував значну доплату до посадового окладу, і з першоджерелами ознайомився щойно) німецькою мовою володів в напівзабутому обсязі десяти класів середньої школи, твори Леніна під час навчання у Вищій партійній школі при ЦК Компартії України переписував з конспекта у свого співмешканця по кімнаті у гуртожитку Олексія Довгого, хто такий Пушкін знав, але пам’ятав тільки перший рядок з його роману «Евгений Онегин» - «мой дядя самых честных правил» у перекладі лауреата Республіканської премії імені імені Павла Тичини Олекси Ющенка - «мій дядько найчесніших правив», чи, можливо, поета Олексія Довгого, з яким жив в одній кімнаті гуртожитку. Точно, хто перекладав твори Пушкіна і як достоту вони звучать українською мовою, лектор ЦК КПУ не пам’ятав. Що говорив вождь світового пролетаріату Володимир Ілліч Ленін про національне питання та ще й чужою мовою, він, звісно, теж не знав і знати не хотів, оскільки для нього важливішою була думка секретаря ЦК Компартії України з ідеології Валентина Юхимовича Маланчука, тому відповідь на запитання не дав, але запевнив, що піднята майором Бузиною тема потребує окремого обговорення, і спішно розпрощався з аудиторією.

* * *

Не відкладаючи справу на понеділок, у ту ж суботу лектор ЦК КПУ написав доповідну секретареві ЦК Компартії України з ідеології Валентинові Юхимовичу Маланчуку про виявлений співробітником КДБ УРСР майором Бузиною факт присутності у творчості російського поета Олександра Пушкіна підтримки союзу гетьмана України Івана Мазепи з шведським королем Карлом ХІІ у боротьбі за незалежність України, стосовно якої (позиції Пушкіна) Володимир Ілліч Ленін на Третьому Інтернаціоналі заявив, виступаючи німецькою мовою: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм!», і додав російською мовою: «Какая каша в головє у Пушкіна!»

2.5.

Працювати до Москви ¹⁵⁾ майор Бузина приїхав на початку тижня поїздом.

Непоспіхом він вийшов на прилеглий до Київського вокзалу майдан.

Стояла чи то рання весна, чи то пізня осінь; в столиці падав лапатий мокрий сніг, після останніх чи перших приморозків почалася відлига, сніг танув, і його сірі ошмаття спливали тротуарами і вздовж бордюрів брудною водою.

Потоками в різні напрями швидким кроком, не дивлячись убік, лише під ноги, плив московський люд. Тих, хто сповільнював хід, певно, то були не москвичі, потік виштовхував на узбіччя. Олексію Григоровичу треба було запитати, як проїхати до вулиці «Кузнєцкій мост», де розміщувалась приймальня КДБ СРСР, до Москви він приїхав уперше. Він не став зупиняти якогось перехожого - надто шпарко вони просувались і з надто заклопотаними обличчями. Роззирнувшись, він побачив біля електричного стовпа інтелігентного чоловіка, який нетерпляче позирав на ручний годинник. У чоловік була імпортна куртка, шапка пиріжком, акуратна борідка і шкіряний кейс.

«Корінний москвич», - вирішив майор Бузина і, перепросивши, звернувся до нього за допомогою. «Как праєхать на уліцу с названьєм Кузнєцкій мост?» - запитав він москальською говіркою.

Чоловік, позираючи на свого годинника і не дивлячись в обличчя Олексія Григоровича, сказав: «Дай рубль, так скажу».

Олексій Григорович вирішив, що в столиці так ведеться, вийняв з гаманця карбованця і віддав його чоловікові у шапці пиріжком. Той відірвав погляд від годинника і, зирнувши вбік, мовив: «Бєрі, мужік, тачку, вон відішь с той сторони стоянка, на нєй і доєдєшь за трояк. Воділа нє ошібьотса. Больше трояка нє давай». - Відтак поклав карбованця до кишені і зник у натовпі. Певно, побачив свого знайомого, на якого чекав.

Олексій Григорович дослухався поради москвича, взяв таксі і через хвилин двадцять прибув на вулицю під назвою «Кузнецький міст». В приймальні через чергового 5-го управління він зв’язався з начальником новоствореного відділення по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом. Той повідомив, що на Олексія Григоровича замовлено місце в готелі «Пекін» («то наш готель, - сказав начальник відділення, - можете в ньому почуватися вільно, речі і посвідчення там не вкрадуть»), порадив влаштовуватися і відпочивати. З його слів, відповідно до затвердженого начальником 5-го управління генерал-лейтенантом Бобковим плану заняття мають розпочатися наступного дня з дев’яти годин тридцяти хвилин ранку.

Готель «Пекін» стояв у центрі столиці радянської Батьківщини, на вулиці основоположника методу соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького (Пєшкова).

Максима Горького майор Бузина не любив за те, що той не визнавав української мови і заборонив перекладати українською свій роман «Мать» («Придуркуватий москаль, як і всі москалі сливе без вийнятку», - висловлював з цього приводу свою думку майор Нежердецький), у зв’язку з чим український письменник Андрій Головко написав українською мовою свій роман під такою ж назвою, і не гірший (на думку майора Нежердецького, яку не заперечував майор Бузина).

З назвою вулиці майор Бузина мусив теж змиритися, втішившись тим, що жити на вулиці Горького і бути вільним від Горького - можливо, оскільки недалеко від «Пекіна» на вулиці Горького височів пам’ятник не менш видатному діячеві російської радянської літератури поетові Володимиру Володимировичу Маяковському ¹⁶⁾, який по матері був українцем і українську мову поважав.

В готелі вільних номерів не було, покоївка на вибір запропонувала йому підселення на три варіанти, у тому числі в номер, де з п’ятниці проживав працівник УКДБ УРСР по Ворошиловградській області, і майор Бузина погодився притулитися до земляка.

* * *

Вдало влаштувавшись у готелі, - земляка-ворошиловградця в номері поки що не виявилось, - майор Бузина вирішив пішки оглянути центр Москви.

Шпацируючи вулицею Максима Горького, він відвідав пам’ятник Володимирові Маяковському.

Літератури москалів, як і самих москалів, майор Бузина не любив; втім, Маяковському він засимпатизував допіру, коли дізнався, що найталановитіший і найкращий радянський поет був українцем, мати і батько його були українцями, і предки батька, кубанські козаки, колись були Маяківські, а не Маяковські, - такий небезпідставний здогад зробив Олексій Григорович.

Олексій Григорович двічі обійшов монумент і відтак вирішив оглянути площу та околиці поза нею. В кінці майдану стояв театр «Соврємєннік» режисера Олега Єфремова, про якого дуже багато писали в пресі. Майор Бузина Єфремова не любив за те, що той був москаль, він любив Гната Юру і Миколу Яковченка, тому наміру відвідати спектаклі не мав, хоча начальник новоствореного відділення в телефонній розмові з ним гостинно запропонував відвідати московський «Соврємєннік», пообіцявши подзвонити в касу театру і забронювати контрамарку на двох осіб; попутницю, сказав він, ви знайдете, театралок у пошуках зайвого квиточка там довкруж доста вештається, на вибір, - майор Бузина відмовився. Він байдуже пройшов повз будинок театру і повернув праворуч, заглиблюючись з тилу театру у перший завулок, щоб ще трохи пошпацирувати московськими вуличками.

На диво, менше, ніж в ста метрах від центральної вулиці Москви було майже безлюдно; жодного перехожого, крім себе, Олексій Григорович не побачив, лише угледів двох дівчаток, які підпирали вуличний ліхтар з обох боків.

Одна з них відірвалась від стовпа, підбігла, сіпнула його за рукав кожушка і вимогливо запитала:

- Ей, мужік, закуріть тіпа нє найдьоцца?

Дівчинці на вигляд було років тринадцять, від сили - чотирнадцять, не більше, майор Бузина здивувався її нахабності і знічев’я кинув тією ж мовою, якою дівчинка звернулася до нього - у Москві він вимушений був говорити по-москальськи, а чужих мов Олексій Григорович знав багато і кожною говорив без акцента:

- У тєбя єщьо вон на губах молоко нє обсохло, - сказав він по-москальськи, - а ти сігарєту трєбуєшь.

Дівчинка, не відпускаючи рукав майора Бузини, тильним боком вільної руки витерла рот і облизала губи язиком.

- Мужік, ти, я віжу, нє рубішь ні фіга в елємєнтарних вєщах, блін, - сказала вона. - Ето малафєйка, а нє молоко.

«Малафєйка це, певно, солод по-нашому, - здогадався вражений майор Бузина. - Кацапи ще кажуть вафлі. А чи й насправді? Бути такого не може, щоб отаке дівчисько подібними словами розкидалося! - засумнівався Олексій Григорович. - Ти ба! Малафєйка у неї на губах не обсохла!»

Дівчинка витерла губи іншим боком долоні і чвиркнула слиною у калюжу.

- Малафєйка, по-научному називаєтса как би спєрма. Понял? Корочє, ми тут с подругой только что в подворотнє у двух чуваков отсосалі за бутилку портюші, понял? Мінєт по-научному, понял? Щас покажу, блін. Да нє дьоргайся ти! Покажу нє мінєт пока, а бутилку портвєйна. Мєня ващє-то зовут как би Моніка. Понял, блін?

- Понял, - зронив майор Бузина, в той час, як ситуація для нього складалась поки що не зовсім зрозумілою і, якщо не загрозливою, то дещо неприємною.

Дівчинка витягла з ранця сімсотп’ятдесятграмову пляшку портвейна «777» типу «фауст-патрон» і сказала:

- Відішь? «Трі сємьорочкі», висшій клас!

Майор Бузина промовчав.

- Понятно, - прокоментувала мовчанку майора Бузини дівчинка. - Понял, но молчішь? Ти ващє знаєшь пєсню «Нє думай о портвєйнє свисока» в ісполнєніі нашєго заслужєнного артіста ересефесер Іосіфа Кобзона?

Майор Бузина заперечливо похитав головою.

Москальскі пісні він не любив.

- Напрасно, «Настанєт дєнь, і сам поймьошь, навєрноє…»

Дівчинка примружила очі, відставила праву ногу вбік і тричі тупнула стопою, не відриваючи каблук від асфальту.

Знизу вгору вона зверхньо дивилась на майора Бузину.

На голові у неї була червона мохерова шапочка, з під якої аж до самих брів спадала білява чівка, закриваючи густий розсип дівчачих прищиків на лобі.

Під аркою стояв переповнений бак із сміттям, коло нього сидів шолудивий пес з лисою плямою вздовж хребта. Пес гриз кістку і між тим уважно спостерігав за розмовою.

- Ва-а-у, что-то твоя вивєска мнє знакома, - сказала дівчинка, пильніше приглядаючись до майора Бузини. - Гдє-то я тєбя раньшє как би відєла. І гдє?

Майор Бузина стенув плечима - у Москву він утрапив вперше, і сьогодні був перший день його перебування в столиці.

- Ладно, потом как би разбєрьомся. Відішь - віно єсть, а сігарєт как би єщьо нє наскрєблі. Корочє, портюші с намі випьєшь?

- Я нє курю, куріть врєдно, - відказав майор Бузина.

Сигарети він мав, йому їх не жалко було, проте пригощати школярок тютюновою отрутою він не захотів, оскільки трактував такий вчинок антипедагогічним. У розкритому ранці дівчинки він помітив щоденник, зошити, підручники для сьомого класу і піонерський галстух на споді.

Дівчинка вино поклала в ранець, закинула його за спину і знову взяла майора Бузину за рукав його кожушка:

- Ва-у? Точно нє курішь? По мордє как би сразу і нє опрєдєлішь ващє. - Дівчинка прискіпливо оглянула фізіономію майора Бузини і зауважила:

- Розовая ващє, как у поросьонка, блін, а мєшкі под глазамі вісят, тіпа как у курящєго. Курішь ілі нєт? Прізнавайся! Ага, нє гоні, мужік, куріть полєзно, єслі нє хочєшь тіпа ожірєть. А прі твоєй комплєкції тєм болєє ващє куріть надо.

Майор Бузина ображено відповів:

- Мені ваші поради прецінь не потрібні, вельмишановна панно Моніко, дуже дякую.

- Вау, да ти нє русскій ващє? І прікід у тєбя нє московській, і шапку такую я нікада нє відєла! Ти - тіпа пана Вотруби, прієхал в Москву тіпа на кабачок? Ха, здорово! А я - Моніка, корєнная москвічка! Щас ми как би тожє організуєм кабачок, здєсь в подвалє. Гоні рубль на сігарєти! - зажадала вона вимогливо.

Майор Бузина не відповів.

Подруга дівчинки, яка мовчки підпирала стовп, кинула:

- Моніка-піздоніка по клічкє Манька-мінєтчіца. Мамаша - водітєль трамвая, а папік - космонавт, улєтєл на Вєнєру і нє вєрнулся. Канчай, Манька, базар травіть. Ти что, нє сєчьошь: мужік - жлоб, і ето чмо ти нікада нє расколєшь.

Дівчинка показала кулак подрузі:

- Нє пізді, Валєнтіна Тєрєшкова! А то бутилкой по башкє захуячу, нє пожалєю віна. - І звернулась до майора Бузини:

- Кто же ти? На пана Вотрубу нє тянєшь, поскольку портюшу в подвалє випіть срьошь і башлі на сігарєти жілішь. Хочєшь, за рубль піську покажу прямо здєсь?

- Не хочу, я поспішаю, - відказав майор Бузина.

- А-а, - здогадалась дівчинка, - ти, нєбось, тіпа, как би с Хахляндії к нам прієхал ващє? Хахол розовий?

Майор Бузина не відповів і висмикнув рукав кожушка з її чіпких рук.

- Нє хочешь піську посмотрєть, так давай рубль за так, блін, єслі ми с тобою повстрєчалісь в тьомном пєрєулкє! Может бить, я юная подпольщіца, Зоя Космодемьянская! - Дівчинка вийняла пляшку і покрутила нею. - Могу і захуячіть…

Олексій Григорович подивився довкруж, намагаючись зорієнтуватися, куди йому втікати.

Дівчинка знову вчепилась в його рукав.

- Чмо хохляцкоє! Підарас закончєнний! Морду на салє нажрал - за два дня нє обсєрєшь ва-а-щє, а прілічним дєвушкам рубль на сігарєти пожалєл, жлоб! Єщьо раз увіжу твойо свіноє рило в етом пєрєулкє - ва-а-щє яйца отрєжу в два счьота!

На щастя, чи нещастя, перехожі у заковулку не виникали.

- Ти ващє знаєшь, с чєво начінаєтса Родіна? І чєм она заканчіваєцца, гандон штопаний? Чухай бистрєє, а то щас міліцію визову, блін, она тєбя бистро в обєзьяннікє расколіт, что за падло ти єсть. Піздуй отсюда, пока цел! Чао-какао! Па-па!

Майор Бузина вирвав руку, поправив шапку-мазепинку, розвернувся і хутким кроком пішов у бік вулиці Горького, хоча поспішну ходу зроду не любив, навіть тоді, коли на напівзігнутих ногах поспішав на явки з агентурою у рідному місті Києві.

- О, я вспомніла, ва-а-ау! Гєстаповєц! - заверещала дівчинка навздогін. - По вивєскє віжу! Мюллєр! Валька, пасматрі! Жівой Мюллєр! Вау! С Хахляндіі!

Закавулком старої Москви покотилась луна, ніби відчинилися вікна і з кожної квартири заверещало по десять кішок.

Пес здригнувся, підняв голову і глухо загарчав.

Майор Бузина наддав ходи.

Пес голосно загавкав.

- Ти єщьо, блін, отвєтішь за Зою Космодємьянскую і Павліка Морозова, фашістскій гад нєдобітий! Прєдатєль всєво нашєво народа! - почув майор Бузина, коли вже трюхцем гулькнув за ріг.

Притримавши дихання, він озирнувся.

Пес за ним не погнався.

«От стерво мале, мов реп’ях причепилось, - міркував майор Бузина, прошкуючи вулицею Горького в готель «Пекін», трохи хутчіше, ніж він ходив зазвичай. - В портфелі піонерський галстух носить, молоко ще на губах не обсохло… Чи не молоко? Може, й справді не молоко, бо зароблений портвейн показувала. З такою Монікою тільки заведись, справді, може вчинити блюзнірський акт. Потім доказуй з відрізаними цими самими, як вони називаються? - що ти ніякого відношення до Зої Космодем’янської і тим паче до Павлика Морозова не маєш».

На півдорозі до готелю майор Бузина зупинився, щоб перевести дух.

Перехожий, який ішов позаду, наштовхнувся на нього і вилаявся в спину:

- Блін, тваю мать! Ти чаво нє включаєшь задній стоп-сігнал, када тармазішь-то, лох? Хочєшь, штоб щас рубля на палтара штрафанул за нарушєнія правіл улічнава двіженія?

Остерігаючись нової халепи, розміром більшу на п’ятдесят копійок від попередньої, майор Бузина чемно вибачився, звернув на бровку і хутким кроком, майже, як москвич і без зупинок, поспішив до свого тимчасового московського помешкання. «Чи ходив культовий український письменник Юрій Андрухович тилами «Соврємєнніка»? - зацікавився він. - Треба буде зайти до Розалії Самійлівни, - віддам Троцького і візьму Андруховича, прочитаю, чи не зустрічався він з цією вар’яткою, у якої - що там у неї на губах не обсохло?»

В номері земляка з Ворошиловграда не було, і Олексієві Григоровичу не було кому розповісти про пригоду, яка сталась у нього біля знаменитого московського театру «Соврємєннік», не побачив він його і зранку, коли збирався йти на перше своє заняття зі своїми новими колегами в Центральному апараті КДБ СРСР.

2.6.

Впродовж тижня майор Бузина акуратно міським транспортом їздив на Луб’янку у будинок КДБ СРСР, побудований на початку ХХ-го століття для страхової компанії «Росія». Виконуючи почесне доручення, він проводив бесіди з оперативним складом новоствореного відділення, ділився досвідом, розказував про специфіку діяльності націоналістичного підпілля в Україні у довоєнний та післявоєнний періоди, зосібна, про його ватажків Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Андрія Мельника, Ярослава Стецька, Романа Шухевича і різницю між ОУН (б), ОУН (с), ОУН (м), ОУН(з), ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, про ґрипси, штафети, схрони, боївки, криївки, референтури, резидентури. Послідовно по черзі та відповідно до плану виклав основні положення науково-публіцистичної роботи Івана Михайловича Дзюби ¹⁷⁾ «Інтернаціоналізм чи русифікація?»і його опонентів із ЦК Компартії України та Академії наук УРСР, які не володіли англійською мовою, тому під псевдонімом «Богдан Стенчук», що в перекладі з англійської означає «Богдан Гівнюк» ¹⁸⁾,у видавництві Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном видали брошуру під назвою «Що і як обстоює І. Дзюба», дослідження В’ячеслава Чорновола ¹⁹⁾ «Як і що обстоює Богдан Стенчук?», а також розвідки працівника Історії АН УРСР Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». Торкнувся історії з Віктором Погружальським ²⁰⁾, який підпалив Державну публічну бібліотеку Академії наук Української РСР, намагаючись зліквідувати історичні джерела, які могли стати підґрунтям для розпалювання в республіці українського буржуазного націоналізму і сепаратизму (в деякій частині Погружальському це вдалося). Розповів про останні гострі акції, які вчинили в Києві поки що невідомі лихочинці, певно, виконуючи завдання закордонних ОУН, по почерку - бандерівці (розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило»). Навчив працівників нового московського підрозділу особливостям національних українських традицій і ритуалів, методам вербування та конспіративного зв’язку із завербованими агентами, які мусили знати фахівці в галузі боротьби з українським буржуазним націоналізмом - всередині Української РСР і за її межами, головним чином у місцях, де засуджені націоналісти відбували покарання за скоєні злочини, та й у Москві, через яку з пересадками проїздили їхні родичі, коли їздили на побачення в мордовські і псковські табори, зупиняючись на квартирах дисидентів - своїх однодумців, не кажучи вже про Ленінград - вогнище українського буржуазного націоналізму ще з часів навчання у Петербурзькій Академії мистецтв Тараса Шевченка, де навчався такий же націоналіст, як і Тарас Шевченко, художник-модерніст Феодосій Гуменюк ²¹⁾ і продовжував використовувати знаменитий мистецький заклад у колисці Жовтневої революції для поширення українського буржуазного націоналізму на сучасному етапі, певно, маючи доручення від закордонних центрів ОУН. Та й не тільки у Москві і Ленінграді, а й в інших містах і місцях Росії: на Кубані, Ставропільщині, Терщині, Вороніжчині, Білгородщині, Курщині, в Ростовській, Астраханській областях і Зеленому Клину на Далекому Сході, - нарком освіти УСРР Микола Скрипник ²²⁾, який висунув гасло «українізації», тобто за своїми поглядами і діями був український націоналістом, домагався від РСФРР повернення вказаних земель Україні, мотивуючи тим, що вони історично і етнографічно належать до питомо українських теренів, навіть 1928 року просив підтримки в учасників 6-го конгресу 3-го (Комуністичного) Інтернаціоналу, скорочено «Комінтерн», - пояснював своїм уважним слухачам майор Бузина, - та хто ж з інтернаціоналістів піде назустріч домаганням українського націоналіста?; в Казахстані - на цілинних землях і землях, куди із Західної України звозили помагачів бандерівців, місця б вистачило й усім українцям, - продовжував розповідати Олексій Григорович, - у Молдавії - Сороках, Тирасполі і Бендерах, Румунії - на Мараморщині, у Добруджі та Сучаві, Польщі - на Холмщині і в Підляшші, Словаччині - Пряшеві, Югославії - Заґребі, Сараєві, Баня Луці, Новому Саді, - в СРСР і поза СРСР, де на українських чи освоєних українцями землях українці продовжували спілкуватися не забутою українською мовою, чи вже говіркою, і співали українські пісні, - треба пильно працювати.

До готелю майор Бузина повертався завше о 8-й годині вечора. За межі «Пекіна» він уже не ризикував виходити, по телевізору дивився московські передачі, за одинадцяту випивав чай з печивом і салом, чистив зуби і лягав спати.

Проте свого земляка за весь час перебування в готелі він так ні разу і не побачив.

«Дивний землячок, - подумував майор Бузина, - лягаю спать - його ще нема, прокидаюся - його вже нема».

Можливо, землячок і не приходив до номеру, але це було не так. Спостережливий майор Бузина, а чекіст повинен за будь-яких обставин бути спостережливим, помічав деякі сліди його нічного перебування в номері - не зовсім так, як минулого разу, застелена постіль, мінялися місцями зубна щітка та станок для гоління, а в четвер на раковині він побачив зужите лезо, що безумовно свідчило про перебування певний час у номері його земляка.

І тільки.

Ніяких інших речей не було, ні валізи, ні пантофлів чи спортивного костюма, ні газет з кросвордами чи детективів - потрібних атрибутів будь-якого чоловіка, який перебуває у відрядженні.

Такі обставини викликали деякий подив, хоча майор Бузина був розважливою людиною і розумів, що на світі - взагалі, і в роботі КДБ - зокрема, є чимало чудес, нерозгаданих таємниць і не зрозумілих для непосвячених речей, тому майже ніколи і нічому не дивувався.

В п’ятницю закінчувалась офіційна частина відрядження майора Бузини. Він з честю і на потрібному рівні виконав покладене на нього відповідальне завдання і з чистою совістю та гордістю професіонала міг повертатися додому. В суботу майор Бузина запланував відвідати знамениті московські крамниці ГУМ і ЦУМ, щоб придбати гостинці для сім’ї, а для сина - Бузини-молодшого Олеся, особисто - пістолет, що стріляв водяним струменем, такі продавалися лише в Москві, - купити квиток на літак і в неділю повернутися до Києва.

* * *

В суботу майор Бузина вирішив рано не вставати, пролежав аж до восьмої, а, прокинувшись і ще не розтуляючи очей, відчув, що він у номері не один.

Трохи розклепавши повіки, побачив, що за столом сидів молодик і читав газетку «Вєчєрняя Москва».

«Землячок!» - здогадався.

Після цього вже відкинув ковдру, нащупав на килимку пантофлі, устав і привітався:

- Здоров був, земляче!

Молодик здивовано відірвав кліпи від газетки і відповів:

- Здравія бажаю українцям в столиці Радянського Союзу! Так ви з України? З КДБ теж?

- Авжеж, в «Пекін» з ЦРУ не пустять, - відказав Олексій Григорович і простягнув руку для вітання: - Майор Бузина, Олексій Григорович, старший оперуповноважений 1-го відділу 5-го управління КДБ УРСР.

- Старший лейтенант Нікітченко, Володимир, оперуповноважений 5-го відділу УКДБ УРСР по Ворошиловградській області, - теж у свою чергу представився молодик, з повагою потискаючи правицю майора Бузини.

Старший лейтенант Нікітченко був середнім на зріст, у костюмі, краватці і шкарпетках в тон, з акуратною зачіскою і виглядом інструктора райкому комсомолу з телепередач, які Олексій Григорович побачив у Москві - вдома телевізор він дивився лише суботами та неділями, до снаги якому організувати будь-який захід: чи то вікторину в студентському гуртожитку «Хто? Де? Кому?», чи суботник при спільній участі ветеранів громадянської війни і учасниць конкурсу «Нумо, дівчата!» Незважаючи на ранню годину, пожилець мав чисто виголене обличчя і гострі стрілки на брюках без жодної бганочки, певно, встиг їх випрасувати у побутівці готелю чи вмів їх так носити, що вони не м’ялись.

Потиск руки у нього був міцним, погляд мав гострий і чіпкий, дивився прямо в очі, як начальник відділу майора Бузини підполковник Микола Прокопович Лисицин, коли той перевіряв стан довіреного йому оперативного складу по понеділках після умовно вихідних суботи і неділі, тому що фактично для чекістів вихідних днів не буває, визначаючи ступінь готовності кожного офіцера до виконання покладених на нього функціональних обов’язків впродовж наступного тижня.

Результати аналізу не зажди були втішними.

Втім, підполковник Лисицин не був занадто прискіпливим, безжальним і жорстоким, хоч зріст мав як і Йосиф Віссаріонович Сталін - 162 сантиметра. Завбачивши, що кількість переважає якість, він збирав усіх офіцерів у своєму кабінеті і проголошував:

- Здрастуйте, легко, середньо і тяжко поранені! Фізичний і психічний стан присутніх співробітників відділу після вдало чи не зовсім вдало проведених вами, товариші офіцери, умовно вихідних навіює на мене певний смуток. Зважаючи на таке ускладнення обстановки, щотижнева інструктивна нарада з питань звітності за минулий тиждень і наших завдань на поточний переноситься на наступний понеділок з переносом на п’ятницю партполітзанять та їхнім суміщенням із заняттями в системі чекістської підготовки. Попрошу оперативний склад протягом дня залікувати отримані напередодні легкі, середні й тяжкі поранення, але не традиційним народним способом, а посиленням роботи з агентурою. Здійснити усі заплановані і позапланові явки; якщо немає приводу для зустрічей, придумати, і щоб сьогодні кількість агентурних повідомлень збільшилась у 1,7 рази. Результати в кінці дня підіб’є мій заступник підполковник Курочкін Василь Васильович.

Офіцери розбігались на «явки», кожен з тим чи іншим своїм агентом, яких вони називали по-своєму «смугачами» («смугастими»), тому що бланки на перевірку громадян за агентурним обліком органів державної безпеки і внутрішніх справ ще з часів НКВС виготовлялись із широкою червоною смугою по діагоналі; самостійно або ж вкупі зі своїм безпосереднім чи вищим начальником - тоді явки називались «контрольними», позаяк начальник під час явки уважно стежив, як агентурист працює зі своїм «смугачем», щоб потім зробити висновок про рівень його роботи з інформаторами і занотувати зауваження в особовій справі «смугача»; уважно вислуховували «смугачів», спонукували їх складати за усними розповідями письмові повідомлення, мовою оперативних працівників - «шкурки»; заступник начальника відділу підполковник Курочкін Василь Васильович на прізвисько «Вас-Вас», скорочено «Квас», підлікувавшись зранку традиційним народним способом, оскільки займався кабінетним аналізом та статистикою і полишати територію підрозділу мав можливість лише на п’ятнадцять хвилин, що йому було достатньо для здійснення блискавичного марш-кидка до найближчого наливайчика, акуратно позначав у відомості хрестиком добуті і принесені агентурні дописи, тобто «шкурки», і складав їх в течку; його парсуна після вдалого марш-кидка пломеніла здоровим карміном, надихаючи підлеглих на нові звершення, течка розбухала, кількість «хутра» невпинно зростала, поліпшувалось самопочуття офіцерів і настрій начальника відділу підполковника Лисицина, спростовуючи таким чином заяложений постулат про те, що понеділок буцімто завжди і за будь-яких обставин є важким днем.

Проте день на день не припадав, бували вони і яловими, з відкатами і ходами вбік, адже чекіст на шляху до визначеної мети і поставлених цілей, проміжних і кінцевих, змушений працювати в умовах постійного оперативного ризику, невизначеності, а часом і непередбачуваності, та ще і в понеділок.

- Володю, - звернувся до колеги з уважним і гострим, як у підполковника Лисицина поглядом, майор Бузина, - щось я не второпав, що у тебе за відрядження таке дивне: лягаю спати - тебе ще немає, прокидаюсь - тебе вже нема. Якщо не секрет, яке таке відповідальне завдання ти тут виконував?

- Секрету від вас немає, які можуть бути таємниці від працівника Центрального апарату КДБ України? А завдання було дійсно відповідальним. Розкажу, якщо маєте час, десь з годинку ще посидимо. А тоді мені треба йти на культурний захід. Ви можете теж приєднатися, якщо захочете. Ви у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на Красній площі коли-небудь були?

- В середині?

- В середині.

- Ні разу. Я взагалі вперше в столиці.

- От удвох і сходимо на екскурсію, га?

- Яка екскурсія?! Ти що - теж вперше у Москві? Кажуть, там така черга, що півдня можна простояти і не завжди втрапити, якщо її не зайняти здосвіта, а вже котра година? А мені ще й треба ГУМ і ЦУМ відвідати, подарунки сім’ї купити, а синові - Бузині-молодшому Олесеві особисто пістолет, який б’є водяним струменем, такі лиш у Москві продаються. До того ж, в неділю я маю відлітати, тому сьогодні на завтра треба взяти квитки в касі попереднього продажу.

- Не хвилюйтесь, все схоплено, пройдемо в Мавзолей без черги у перших лавах. Глянемо на Леніна, а потім сходимо в ГУМ і ЦУМ, придбаємо вашому синові пістолета, після чого у міській касі купимо зворотні квитки - ви до Києва, а я у Ворошиловград. Га?

- Як схоплено? Це ж не в гастрономі за ковбасою стояти з посвідченням учасника війни, якому дозволяється ставати п’ятим спереду, а в Мавзолей Леніна! Хто ж нас без черги пропустить?

- Пропустять, я вже домовився з охороною, цебто з «дев’яткою» ²³⁾, нас першими черговий по Красній площі сьогодні в усипальню вождя світового пролетаріату проведе. Він пообіцяв притулити мене до якоїсь урядової делегації, яка ритуалом першою покладає вінки. Першими будемо, якщо ви зголоситесь, розумієте, попереду усієї черги, навіть не п’ятими, як проходять учасники війни за ковбасою. А потім поїдемо за квитками, я теж у неділю лечу додому.

«Ти глянь, який проноза, сей землячок з Ворошиловграда, з черговим по головній площі країни блат має!» - подумки здивувався майор Бузина.

А землячок, ніби відповідаючи на подив майора Бузини, продовжив:

- Це ж я цією Красною площею, перед Мавзолеєм вождя світового пролетаріату, вздовж і впоперек, діагоналями і паралелями, колами і периметром, цілий тиждень, з шести ранку до дванадцятої ночі пробігав, туди-сюди і сюди-туди, чому ви мене лиш сьогодні побачили тут у номері. В оперативній обстановці на головній площі країни тепер орієнтуюсь, як у власному кабінеті у Ворошиловграді, просто так не став би базікати. Річ ось у чому, розкажу, тільки почну здалеку, якщо вас це цікавить.

- Розказуй, - згодився Олексій Григорович.

Старший лейтенант Нікітченко глянув на годинник:

- Справа складна і не вельми коротка. Втім, час у нас ще є. Так підете зі мною до Мавзолею?

- Авжеж, обов’язково! Тільки хвилинку зачекай. Ти вже поснідав?

- Не встиг, я дорогою до Мавзолею завше брав у гастрономі «Єлісєєвський» хлібину і пів кіла ковбаси, без черги зранку встигав, і там потроху за день з’їдав, коли бігав у підземний туалет біля собору Василія Блаженного.

- Тоді я миттю себе до ладу приведу і чайок приготую.

Майор Бузина з задоволенням подумкував: «Буде що в Києві жінці й синочку розказати - самого Леніна у Москві побачив!» Вождя світового пролетаріату Олексій Григорович поважав. Ленін, як розповів йому колись майор Бочонкін з «єврейського» відділу зі слів своєї агентури, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додав тоді, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, - тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком.

Олексій Григорович умився, поголився, з допомогою окріпничка запарив чайок, ще й печиво поклав, запропонувавши припасені з Києва свої наїдки землячкові, який увімкнув репродуктор і, поки майор Бузина порався, готуючи сніданок, слухав московські передачі.

- Ковбаси немає, так що ти вибач, - сказав Олексій Григорович, закінчуючи сервірування столу.

- Нічого, від тої ковбаси мене вже верне, а чайок поп’ю залюбки. Печиво московське? - запитав старший лейтенант Нікітченко, відвернувши свою увагу від радіо і зосереджено споглядаючи, як майор Бузина вправно розкладає на столі сніданок.

- Ні в якому разі. Я завше з собою беру у відрядження наше, українське.

- Сала немає?

- Є, я ним вечеряю.

- Навіщо залишати на вечір те, що можна з’їсти зранку, як кажуть у нас у Ворошиловграді? На вечерю щось купимо чи в буфет сходимо, я ставлю, привід у мене є. Зараз розповім.

Майор Бузина виклав сало.

- Так от, - почав старший лейтенант Нікітченко свою розповідь, почавши сніданок з сала, - так от, працював у нас у тресті «Ворошиловградміськбуд» муляром такий собі Голоцван, це таке у нього прізвище. Гарний муляр, але, як кажуть, трохи з химороддю. Працюй собі, перевиконуй норму, твій портрет вивісять на міській Дошці пошани, регулярно премії будуть давати, ордер на квартиру з часом отримаєш. Живи, радій і іншим давай жити. Так ні, йому не подобалось, що начальник дільниці буцімто краде цемент та інші будматеріали за рахунок, звичайно ж, будівельних об’єктів.

Цей Голоцван, може б і мовчав, однак так сталося, що за перемогу у соцзмаганні йому вручили премію - вибрані твори Леніна відповідно до Постанови ЦК КПРС «Про соціалістичне змагання і підвищення його ролі у справі комуністичного виховання трудящих». Чули про таке?

- Чув, - підтвердив майор Бузина. Постанова у нього була законспектована у червоному зшитку.

- Тоді пам’ятаєте, що головний пункт постанови рекомендував надавати перевагу моральному заохоченню переможців соціалістичного змагання і замість матеріальних премій нагороджувати їх вибраними творами Леніна. Том творів у подарунковому виданні і зтлоті випустили до 100-річчя з дня народження вождя ще кілька років тому, наклад - десять мільйонів, я сам тримав у руках. Вручили Голоцвану твори Леніна в урочистій обстановці, красивий коленкоровий том із золотими буквами на обкладинці. Так він, замість того, щоб поставити Леніна на етажерку і при нагоді хвалитися почесною нагородою перед тещею, взявся його читати. У Ворошиловграді таку ситуацію важко уявити. Але факт незаперечний - муляр Голоцван після роботи йшов не до бочки з пивом, а додому, щоб вивчати твори Леніна.

Читав він, читав і дочитався до того, що почав усім тикати: «Ось як учить нас вождь, а ось що витворяють наші комуністи сьогодні».

Хай би він говорив - взагалі, а то заходився свого начальника викривати - зокрема, мовляв, йде суцільне розкрадання соціалістичної власності у вигляді будматеріалів, начальник на них собі та ще декому дачі й гаражі будує. Спочатку свої заяви робив на зборах в усній формі. Потім заходився писати заяви у міськком, міськвиконком, обком партії, народний контроль і так далі.

Той начальник був племінником директора тресту, а директор тресту був членом бюро міськкому партії. Розуміється, що з усіх інстанцій Голоцвану надходить однакова відповідь: «Вашу заяву перевірено, викладені у ній факти свого підтвердження не знайшли».

«Як же не знайшли, якщо половини цементу немає, бетонні плити позникали, будівництво двох житлових будинків зупинилось, бо всю цеглу і будматеріали вивезли на дачі і гаражі?» - обурюється Голоцван.

І знову продовжує писати скарги, вставляючи в них Леніна, і у нього власних творів з’явилося, мабуть, на кілька томів. Писав, писав і дописався. Начальник спочатку трохи остерігався цього Голоцвана, не знав, як воно виверниться, а потім бачить, що все йде так, як треба, і вирішив від нього здихатися та так, щоб раз і назавжди.

На хвилинку старший лейтенант Нікітченко припинив розповідь, наливаючи у свій шкляник другу порцію чаю.

- У того Голоцвана було кілька відгулів, йому треба було якийсь там ремонт зробити у своїй халупі, а жив він у бараці, тимчасово пристосованому для житла, хоча черга на квартиру, поки він займався писаниною, йому надійшла, але хто ж такому правдорубу дасть квартиру? Дали іншому, слухнянішому і спокійнішому. Написав Голоцван, як годиться, заяву на два дні відгулів, майстер написав «Не заперечую» і Голоцван передав її табельниці.

Приходить Голоцван через два дні на роботу, а начальник йому говорить: «Тебе звільнено».

«За що?» - питає Голоцван.

«За прогули. Тебе два дні не було на роботі».

«Які прогули? Я мав два дні відгулів, написав, як годиться, заяву, бригадир підписав і я особисто підписану заяву віддав табельниці в її власні руки», - обурюється Голоцван.

«Ладно, - каже начальник, - якщо так, то я ізвіняюсь».

Викликає він до кабінету майстра і табельницю і питає:

«Вам давав муляр Голоцван заяву на відгули?»

«Ні», - відповідає майстер.

«Ні», - знизує плечима табельниця.

«Отже, Голоцван два дні не був протабельований, тому що був відсутній на роботі, отже прогуляв?» - перепитує той начальник у майстра і табельниці.

«Виходить, прогуляв», - відповідає майстер.

«Прогуляв», - підтверджує табельниця.

«І відповідно до нашого законодавства підлягає звільненню?»

«Виходить, підлягає».

«Згідно з пунктом чотири статті сорок Кодексу законів про працю?»

«Згідно з пунктом Кодексу законів КЗОТ», - підтакують майстер і табельниця, і обоє осудливо дивляться в очі Голоцвану.

Коли майстер і табельниця вийшли, начальник підійшов до Голоцвана, покрутив пальцем коло його носа, Голоцван сам мені про це потім розповів, при яких обставинах, розкажу пізніше, і прошипів: «Ну що, прогульнику, дописався? Довидрючувався, довипендрювався, довийобувався, правдолюб сраний? Я тебе вижену з роботи, і ти, і твоя сім’я подохнете з голоду!»

Голоцван став кричати про підлість, потім про справедливість, біля дверей уже стояв міліціонер, і Голоцван тільки сплюнув, щоб не наразитися на більшу небезпеку.

2.7.

Старший лейтенант Нікітченко жваво розповідав свою історію, не забуваючи тимчасом присьорбувати чай з печивом, сало він вже доїв.

Майору Бузині не дуже жалко було свого сала і печива, тому що, по-перше, не був скнарою, по-друге, як-не-як, Нікітченко пообіцяв провести його до Мавзолею вождя світового пролетаріату. Майор Бузина щось не пам’ятав, щоб хтось із його знайомих бачив Володимира Ілліча увіч, навіть майор Забара та майор Нежердецький, які бували в Москві, тому відвів свій погляд, коли Нікітченко розірвав останню пачку вафлів, яку майор Бузина все ж мав надію разом з салом залишити на вечерю.

З напхнутим ротом старший лейтенант Нікітченко продовжував:

- Але не заспокоївся Голоцван, бачте, таким патріотом, у Ворошиловграді про таких кажуть «пантральот», виявився. І знову почав писати по новому колу, уже із скаргами на несправедливе звільнення з роботи. Реакція, розуміється, та ж - не своїм ділом зайнявся хлопець. Дійшов він і до КДБ, захотів у нас знайти справедливість. Саме я, на свою ж…, вибачаюсь, біду, чергував того дня по Управлінню на прийомі громадян, коли він приніс свою скаргу.

Кладе він на стіл переді мною свої папери і поряд вибрані твори Леніна в коленкоровій палітурці і вже практично без золота, витерлось, певно, і спав на Ленінові замість подушки.

Питаю: «Що це таке?»

Він пояснює: «Оце в заяві я виклав усе те, що коїться в нашому тресті, - показує на свої папери, - а це, - показує на Леніна, - вказівки вождя, як боротися з порушеннями і наводити лад у нашій соціалістичній державі на шляху до комунізму».

Бере скаргу, зачитує абзац за абзацом про виявлені ним розкрадання і відмови на його попередні заяви, а потім розгортає том Леніна і роз’яснює мені, як діяв Володимир Ілліч щодо таких порушників: «Негайно заарештувати Когана, члена Курського центрозакупа, - читає, як зараз пам’ятаю, той Коган, член Курського центрозакупа, у мене вже в голові місяць крутиться, - за те, що не допоміг 120 голодуючим робітникам Москви і відпустив їх з пустими руками. Опублікувати в газетах і листками, аби усі працівники центрозакупів і продорганів знали, що за формальне і бюрократичне ставлення до справи, за невміння допомогти голодуючим робітникам репресія буде сувора, аж до розстрілу».

«Аж до розстрілу!» - каже Голоцван.

Я йому кажу: «Зачекайте, товаришу Голоцван. Ленін говорив про відповідальність члена Курського центрозакупа товариша Когана за відмову допомогти голодуючим робітникам. А ви пишете про розкрадання будматеріалів, яке нібито відбувається у вашому тресті. Я не бачу логіки: де у нас голодуючі і хто їм не хоче допомогти?»

Він з тією ж упертістю в голосі продовжує торочить: «Річ тут не в Когані особисто, а у формальному і бюрократичному ставленні до справи. І робітники на сорок п’ятому році радянської влади живуть не набагато краще, ніж за часів центрозакупа».

І знову цитує Леніна: «Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку уже є дірка, яку негайно використають вороги трудящих».

І перепитує: «Чи ви не згодні з Леніним про дірку?»

Як тут мені не бути згодним?

Питаю: «Що ви хочете?»

Відповідає: «Хочу, щоб органи КДБ викрили беззаконня і покарали винних усією суворістю нашого закону, як заповідав нам Володимир Ілліч Ленін. І тих, хто розкрадає, і тих, хто їм потурає чи приховує беззаконня. На вас, чекістів, остання надія».

Бачу - хлопець писучий, реакція гостра, про те, що його начальник - племінник директора тресту, а директор тресту - член бюро міськкому партії, я знав, тому вирішив використати момент ось з якого боку.

- Я здогадуюсь, - мовив майор Бузина.

- От-от, ви мене зрозуміли. «Добре, - кажу йому, - а, може, домовимось таким чином. Ми допоможемо вам влаштуватись в інший трест, згодом і квартиру отримати підсобимо, а ви нас будете інформувати про недоліки, тільки, головним чином, політичного характеру. Адже Володимир Ілліч розглядав недоліки через політичну призму, говорячи про «дірку». Але цілком конфіденційно, щоб, крім нас з вами, про наші взаємини ніхто не знав. Не вказуючи свого прізвища, будете писати нам повідомлення, під псевдонімом, який ви самі оберете. Наприклад, «Галан»? Ви читали твори нашого видатного письменника Ярослава Галана, який викривав ворогів Радянської влади?»

«У школі вивчали, - відповідає. - «Плюю на папу», здається. Мені не дуже сподобалось».

«Ну, то ваша справа, кажу, сподобалось чи не сподобалось. Проблем немає, візьмемо «Кошовий». Я маю на увазі нашого земляка Олега Кошового, який героїчно загинув, ведучи підпільну боротьбу проти німецьких окупантів у місті Краснодоні. Ви «Молоду гвардію» Олександра Фадєєва читали?»

«Теж у школі».

«Теж не сподобалась?» - питаю.

«Та ні, чого ж, книжка гарна, і про земляків», - відповідає.

«От і оформимо на вибір ваш псевдонім, хай буде «Кошовий», і наші таємні взаємини. Тільки не сьогодні, а трохи згодом, в іншому місці. Ви подумайте. А про нашу розмову нікому не кажіть, навіть жінці».

- Згодився? - аби підтримати розмову, запитав майор Бузина. - Момент для вербування вибрано вдало.

- Не згодився, упертюх, - з жалем проказав старший лейтенант Нікітченко. - А вербовка сама йшла в руки. «Думати нічого, - відповідає. - Таємних взаємин не хочу. Ні під псевдонімом «Галан», ні під прізвиськом «Кошовий». Ленін вимагав гласності. Тут він прямо пише: «Опублікувати в газетах і листками…»

Все-таки з гнилим нутром виявився. Навіть про своїх дітей не подумав і на квартиру не клюнув.

«Добре-добре, - закриваю його Леніна. - Заяву вашу ретельно перевіримо і вживемо відповідних заходів».

Він аж повеселішав, а то таким набурмосеним попервах був.

Забрав я у нього його заяву, відмовити йому за інструкцією я не міг, і пообіцяв передати її по команді. Доповів заяву начальнику Управління полковникові Косяченку. Він прочитав і каже: «Писучий. А ти його прощупав на предмет агентурних відносин?» «Атож, - доповідаю. - Проте він відмовився співробітничати на конспіративній основі». «Відмовився - так відмовився. То його право. Ми нікого не примушуємо співробітничати з органами КДБ без добровільної згоди за винятком вербування на компрматеріалах. А прямої компри, як я розумію, на Голоцвана у нас немає, крім прогулів, за які його вже покарано, а згідно з нашим законодавством двічі за одну і ту ж провину карати порушника не дозволяється», - сказав Косяченко.

- А я б його завербував, - мовив майор Бузина.

- Як? - здивувався старший лейтенант Нікітченко. - Такого упертюха? Я ж до нього і так і сяк, навіть квартиру пообіцяв, а він відмовився, в той час, як живе в бараці. Партизан!

- От такі партизани нам і потрібні в агентурній мережі, а не ті, що самі просяться.

- То як би ви його завербували?

- Індивідуальний підхід треба мати до кожного кандидата на вербування, шановний колего, психологію треба враховувати. - Майор Бузина підняв палець. - На квартиру він би ніколи не купився, хіба ти з самого початку не зрозумів?

- А на що б він купився?

- У Голоцвана один том Леніна був?

- Один.

- А я б йому не квартиру пообіцяв, а п’ятдесят п’ять томів Повного зібрання творів Леніна! Повністю! Купив би усього Леніна по «дев’ятій статті» оперативно-фінансових витрат ²⁴⁾ за одинадцять карбованців у книгарні, по двадцять копійок за том, і вся морока. У ваших магазинах Повне зібрання творів Леніна є?

- Навалом.

- От. Подарував би йому усі п’ятдесят п’ять томів, хай би вивчав, і десь на п’ятому томі, я не сумніваюсь, підписку про співробітництво він би дав. Тільки не під псевдонімом «Галан» чи «Кошовий», а, припустимо, «Більшовик» чи «Іскрівець». А потім би і стосовно квартири поговорили для закріплення агентурних відносин. Ленін же в курені за озером Розлив у 17-му з Зінов’євим жив тільки тимчасово, чи не так? А потім і Ленін, і Зінов’єв після перемоги над буржуазним урядом Керенського отримали житлоплощу за свої революційні подвиги. Зрозумів?

- Та-а-ак, - протягнув старший лейтенант Нікітченко, - зрозумів, - і з повагою подивився на майора Бузину: «От що значить клас!» - Буду вчитися у вас, Олексію Григоровичу. Вербування Голоцван зірвав, проте заяву з викладеними фактами залишив. З нею що тоді було робить? Він же запитав би, які її наслідки? З нею ж він і прийшов до КДБ?

- Треба було оформити допис Голоцвана не як офіційну заяву, а як перше повідомлення кандидата на «В» - тобто вербування, «Г» - тобто Голоцвана. Йому ж однаково, в якій формі прийнято його супліку - «заяви» чи «повідомлення», хай би його підпис залимшвися. Відтак подати рапорт про встановлення оперативного контакту з «Г», тобто з Голоцваном, як з кандидатом на «В», тобто вербування, долучити рапорт і повідомлення «Г», Голоцвана, до підбірки матеріалів про вивчення кандидата на «В», вербування, «Г», Голоцвана. Пояснити «Г», Голоцванові, що ми викладені факти будемо перевіряти агентурно-оперативним шляхом, бо така вже специфіка нашої роботи, а він хай поки що готується до такої роботи, читаючи Повне зібрання творів Леніна у п’ятдесяти п’яти томах. На п’ятому томі вже можна було б писати рапорт на «В», тобто просити санкцію начальника Управління на вербування «Г», після відбору підписки і присвоєння таємного псевдо - рапорт про здійснене «В», тобто вербування агента органів держбезпеки «Г» під псевдонімом, який він при допомозі Леніна обрав би: «Більшовик» чи «Іскрівець». Елементарно, Штепсель, як казав Тарапунька. Уторопав?

- Уторопав. - Старший лейтенант Нікітченко зиркнув на майора Бузину: на «Тарапуньку» той був не схожий, тому за «Штепселя» не образився. - Але, на жаль, Повне зібрання творів Леніна вже не допоможе. Пізно, момент втрачено.

- Звичайно, втрачено, - погодився майор Бузина. - Ну, й що далі?

- Начальник Управління полковник Косяченко після нашої розмови порадився з секретарем міськккому партії і видав письмове розпорядження щодо цидули Голоцвана: «Перше: заяву громадянина «Г» передати для перевірки у міськком профспілки працівників будівельної промисловості. Друге: «Г» взяти в активну агентурно-оперативну розробку за підозрою у проведенні ідеологічно шкідливої діяльности».

- Даремно. І потенційного агента втратили, і зайвого клопоту собі здобули. Чи не так?

- Саме так. Ви наче у воду дивитеся. Заяву передали у міськком профспілки, копію - старшому лейтенантові Голуминському, на прізвисько «Гоголь», він у нас антирадянщиками займається на стадії реалізації оперативних матеріалів.

- Чому «Гоголь»? - запитав майор Бузина - «гоголів» у Центральному апараті КДБ УРСР, здається, ще не було. - У нього ніс, як у Гоголя? - На столі залишалась одна вафля. Олексій Григорович подумкував: «Заховати, чи хай полежить?»

- Ні, у нього ніс перебитий ще змалку, пацани духопелили. - Старший лейтенант Нікітченко доїв останню вафлю і акуратно склав газетку, яка тимчасово виконувала роль скатертини. - Голуминський - тезка Гоголя, Микола Васильович, і оперативні довідки пише, як Микола Васильович Гоголь - арабесками, тому і прізвисько таке має.

- Зрозуміло.

- Голуминський негайно оформляє справу оперативної розробки з окраскою «антирадянська агітація і пропаганда в усній і письмовій формі», оперативна зашифровка «Гайдамака», встановлює особистий контакт з кандидатом на вербування із числа друзів Голоцвана, який мешкав з ним в одному бараці, дає йому по «дев’ятій статті» оперативно-фінансових витрат десятку на півлітра і закуску і спрямовує на вивчення об’єкта. Кандидат з півлітрою і закускою увечері прийшов до Голоцвана. Випили. Голоцван почав скаржитися на життя, розповідати, куди, мовляв, він тільки не ходив, аби знайти справедливість і покарати крадіїв всенародної власності. Навіть в КДБ, проте нічого не добився, бо з КДБ переслали його заяву туди, куди він уже звертався. Квартиру не дали, попри те, що був першим на черзі, а тепер і з барака погрожують виселити. Всіх керівників міста і області «паскудами» називав, злочинцями, антиленінцями. Тобто заходився уже практично розповсюджувати антирадянську агітацію і пропаганду. А потім показав на літрову пляшку з жовтою рідиною, яка стояла у нього на підвіконні: «Он, - каже, - у мене гас, приготував, щоб кумові в селі кабана обсмалити. Так може, взяти цю пляшку, поїхати у Москву, стати перед Мавзолеєм Леніна облити себе гасом і підпалити? Бо іншого виходу в цій ситуації я не бачу. Доконали мене сучасні більшовики!»

Взагалі-то, майор Бузина слухав старшого лейтенанта Нікітченка не зовсім уважно.

Таких історій, яку йому розповідав колега з Ворошиловграда, він за час своєї роботи в КДБ наслухався десятки чи сотні разів і таких «гоголів», як опер з того ж Ворошиловграда, за час своєї служби в КДБ він набачився достатньо, хоч вони мали інші прізвиська, - живого Гоголя Олексій Григорович не зустрічав. Це йому було нецікаво, рівень роботи в Києві був набагато вищий, чекісти під керівництвом начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Свєткова за недоумкуватими мулярами не ганялись. Особисто він, майор Бузина, на своїй ділянці роботи в 1-му відділі 5-го управління займався «оперативними іграми», для чого створював легендовані агентурні групи, які нібито діяли на території України в глибокому підпіллі. Учасники псевдопідпільних груп під його керівництвом налагоджували контакти з закордонними ОУН - в екзилі, а також із справжніми націоналістами - на теренах, що давало можливість органам КДБ виявляти і контролювати таємні канали зв’язку закордонних ОУН з їхніми спільниками в УРСР і навпаки.

Тому історія про муляра Голоцвана, який, якщо колись і чув щось про Степана Бандеру, то вимовляв, ймовірно, «Бендера», а не «Бандера», бо молився на Леніна, ніякого інтересу для нього не мала, попри те, що удавав, що начебто уважно слухає, і зрідка кидав репліки, знаходячи у діях свого молодшого колеги огріхи, які він, майор Бузина, не допустив би, і даючи йому поради, щоб подібних помилок він у майбутньому не робив: майор Бузина був вельми чемною і вихованою людиною, гарним психологом, умів підбадьорити поглядом чи якоюсь реплікою співрозмовника, навіть тоді, коли слухати йому було геть нецікаво, і ніколи не відмовлявся передати молодшим колегам свій багатющий досвід служби в органах державної безпеки.

Втім, почувши про пляшку з гасом, він нашорошив вуха.

- Це вже серйозно, - підштовхнув Олексій Григорович до продовження розповіді свого земляка.

- Так, досить серйозно, - підтвердив думку майора Бузини старший лейтенант Нікітченко, - хіба ж не так?

Йому сподобалось, що майор Бузина, відповідальний працівник Центрального апарату, виявляє інтерес до його розповіді, і критику він сприймав, як і належить молодшому колезі з периферійного органу.

- Коля Голуминський того ж дня оформив «шкурку» кандидата на «В», полковник Косяченко про наміри Голоцвана дав шифровку в Москву, звідти зразу ж приходить відповідь: «Об’єкта розробки «Гайдамаку» взяти під постійний і цілодобовий контроль. Вжити всі потрібні заходи щодо недопущення його виїзду в Москву для здійснення ворожих замислів».

Кинулись через дільничого міліціонера шукати Голоцвана - немає ні його самого, ні його пляшки з гасом.

Жінка каже: «Нічого не знаю, я працюю медсестрою на півтори ставки. Вранці після зміни прийшла додому - діти у сусідів граються, а чоловіка немає. І нікому не дав знати, куди поїхав чи пішов. Він останнім часом мовчазним став, коли роботу втратив. Раніш він не таким був».

Все ясно - взяв пляшку з гасом і поїхав у Москву займатися самоспаленням перед Мавзолеєм вождя на виду у всієї громадськості.

Полковник Косяченко дає шифровку у Москву: «Об’єкт розробки «Гайдамака», використовуючи хитрощі та інші методи конспіративної діяльності, зумів зникнути з-під оперативного стеження. Не виключено, що «Гайдамака» під чужими установочними даними виїхав у Москву для здійснення своїх ворожих намірів. Просимо затримати об’єкта і повернути у Ворошиловград за місцем проживання і оперативної розробки».

Звідти відповідь, копія - голові КДБ УРСР Федорчукові Віталію Васильовичу: «Перше. Оперативному працівникові, який знає «Гайдамаку» в обличчя, купно з його фотографією негайно прибути в 9-е управління КДБ СРСР для координації спільних заходів та участі у припиненні можливих ворожих акцій на Красній площі з боку об’єкта. Друге. Провести службове розслідування у зв’язку з невиконанням Управлінням КДБ УРСР по Ворошиловградській області розпорядження Центра щодо недопущення виїзду об’єкта «Гайдамаки» в Москву для здійснення екстремістського акту і суворо покарати винних».

Викликає мене полковник Косяченко до себе.

Руки в нього тремтять, поряд з ним Голуминський. Дарма, що його прізвисько «Гоголь» і народився 23 лютого на день Радянської Армії і Військово-Морського Флоту, теж труситься.

Косяченко показує мені шифровку з Центру.

Я прочитав і питаю: «Товаришу полковник, що накажете мені робити?»

Косяченко говорить: «Володимире Федотовичу, в Управлінні, крім вас, Голоцвана ніхто в обличчя не знає і не бачив. Через півтори години рейс на Москву. Квиток вам замовили, машина вже чекає вас коло під’їзду. У вас при собі є ваша фотографія?»

Кажу: «Є в сейфі, та навіщо?»

Він говорить: «Центр вимагає, щоб наш оперпрацівник повинен виїхати в Москву із своєю фотографією. Напевно, там оформлять вам посвідчення».

«Ні, - кажу, - тут вимагають фотографію Голоцвана, щоб скопіювати її і розповсюдити для розшуку, я думаю».

Косяченко взяв шифровку, прочитав і перепитує: «Хіба так?»

І повертається до Голуминського: «У справі є фотографія «Гайдамаки»?»

Голуминський відповідає: «Ні, не встиг ще добути. Але вихід знайдемо. У відділі кадрів тресту має бути його фотографія на перепустці, яку він здав, коли його звільняли».

«Тоді, - каже Косяченко мені, - дорогою заїдете з Голуминським у відділ кадрів тресту, заберете перепустку з фотографією «Гайдамаки», якщо її не встигли знищити, і звідти в аеропорт».

«З Голуминським?» - питаю.

Косяченко аж зубами скрипнув: «Хай він тут шукає втраченого об’єкта. Можливо, на наше щастя, він ще не встиг дернути в столицю».

- Ось так я і опинився в Москві прямо з роботи, навіть жінку не встиг попередити, і без речей, - зітхнув старший лейтенант Нікітченко. - Тільки взяв зубну щітку, станок для гоління і помазок з свого чемодана, того, що кожний офіцер повинен мати на випадок тривоги. Вилучену у відділі кадрів тресту перепустку Голоцвана здав у 9-е управління для орієнтування, а сам змушений був з шостої ранку до дванадцятої ночі бігати Красною площею і заглядати кожному мужикові в обличчя: чи не Голоцван це приїхав до Мавзолея, щоб облити себе гасом і черкнути сірником? На жінок теж дивився, щоб не дати маху: можливо, Голоцван для конспірації, щоб проникнути на Красну площу, переодягся жінкою.

- Спіймав? - поцікавився майор Бузина, - хоча розумів, що якби не спіймав і Голоцван здійснив закраяне, то старший лейтенант Нікітченко розказував би цю історію в іншому місці.

- Спіймав! Але не я, а Голуминський! Той Голоцван справді, як спочатку і планував, поїхав до кума в село смалити кабана. Три дні там був, учора повернувся додому, привіз жінці свіжини…

- І що далі?

- А далі, далі біля халупи Голоцвана його вже чекала бригада зовнішнього спостереження під прикриттям працівників міліції на чолі з Голуминським, теж переодягнутого в міліціонера. Схопили Голоцвана, м’ясо і сало конфіскували, а його самого запроторили в каталажку. Камеру обладнали технікою, візуальним спостереженням, підсадили до Голоцвана міліцейського агента, а також нашого працівника під виглядом постраждалого за ідеологічні переконання баптиста-п’ятдесятника. Сидить теперички там, неборак. Я з Голуминським розмовляв по телефону, він каже: «Посидить пару днів, ми його в камері через агентуру потрусимо, хай побільше розкаже, а потім я оформлю і йому, і його куму за кабана приватнопідприємницьку діяльність, і загримить він зі своїм кумом по загально кримінальній статті років на п’ять з конфіскацією».

Микола Васильович такий, він досвід має, та й викручуватися йому треба за допущений прокол, бо все ж таки втратив об’єкта з-під нагляду і той поїхав без спостереження колоть кабана, а міг би і в Москву. Голуминського перед цим запрошували на співбесіду в Київ, нібито пропонували роботу в 5-му Управлінні, ви не знаєте в який відділ?

- Не чув, запевне, в «український», там є кілька відкритих вакансій. Федорчук увесь час його розширює ²⁵⁾.

- О, вже пора, - глянув на годинник старший лейтенант Нікітченко. - А то забаримось до відкриття Мавзолею. Збираймося!

* * *

В Москві зранку випав густий сніг. Під ногами пішоходів він перетворився в брудне місиво, і майор Бузина, простуючи до Красної площі, намагався акуратно обминати калюжі.

- Може, підемо дворами - там менше грязі? - запропонував старший лейтенант Нікітченко.

- Ні в якому разі! - запротестував майор Бузина. - Ще не знаєш, кого там зустрінеш у тих дворах! Підемо центральною магістраллю радянської столиці - вулицею Горького! - «Від гріха подалі, - подумкував він обачливо. - Та вар’ятка з піонерським галстухом у портфелі і псом, напевне, не пішла до школи і може чатувати у підворітті».

Москвичі і в суботу тротуарами снували набагато прудкіше, ніж ходять кияни своїм містом, і майор Бузина зразу ж по виході з готелю перейшов на незагрожену доріжку вздовж бордюра, де його нетерпеливі перехожі не штурхали під боки і де було менше грязюки. Старший лейтенант Нікітченко у шкіряному плащі сягнистою ходою йшов ген попереду, теж вздовж бордюра, часом зупиняючись і озираючись, щоб не втратити з ока свого напарника, і його крислатий капелюх крізь чад бензинового перегару, що скупчувався по головній магістралі столиці від ріжків дахів і до грязького снігу унизу, слугував для майора Бузини надійним орієнтиром.

Бризки з-під коліс машин, що проїзжали вулицею Горького, до перехожих майже не долітали; майор Бузина остережно ступав наглянсованим полуботками в торовану старшим лейтенантом Нікітченком колію, минаючи калюжі з масними мазутними плямами.

Сталіна вже поховали, зробив він вислід зі своїх спостережень, усі бажаючі не встигли, певна річ, глянути на мертвого вождя, щоб переконатися, що Сталін справді помер, слідів від бучі, влаштованої юрмиськом під час похорону на вулиці не залишилось - поламані дерева і кущі було спиляно, огорожі, садові лавки, брами відремонтовано, потрощені кіоски, ятки, транспортні зупинки замінено новими, снігодощ змив замішане ногами сотень тисяч людей брудне місиво та кров затоптаних і зачавлених, затоптаних і зачавлених поховано, вірогідно, тієї ж ночі - органи ще не втратили досвіду нічних поховань після виконання винесених «тройками» і «особими совєщаніями» вироків; іншої ночі Сталіна вказівкою Микити Хрущова нібито винесли з Мавзолею і закопали в землю десь на Красній площі неподалік від Леніна, цього разу без гармидеру, тому нікого не було затоптано; Микиту Хрущова чи за цю провину, чи за іншу, невдовзі зняли з посади, він боявся, що його розстріляють, як Берію, якого розстріляли його вазівкою, але не розстріляли - микитин наступник Леонід Брежнєв мав м’який характер; де саме закопали Йосифа Віссаріоновича вказівкою Хрущова, майор Бузина, як і багато хто в країні, не знав, позаяк вночі ховають не для того, щоб багато людей знало, де знаходяться могили закопаних.

«Москалі люблять видовища і при цьому топчуть одне одного в єдиному пориві, аби краще роздивитись те, що вони хотіли побачити на видовиську - чи то під час коронації Миколи Другого, чи похорону Сталіна. «На міру і смєрть красна», - кажуть вони, і хто б ще, окрім москалів з їх незбагненною, як сказав їхній поет, душею міг придумати таке красиве прислів’я?» - розкидав головою майор Бузина, прошкуючи вулицею Горького крізь бензиновий чад на Красну площу до Мавзолею вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Леніна, який ніколи не вмирав, тому що, якби помер, то був би закопаний в землю. І який, як свідчить його генеалогічне дерево і про це достоту знав майор Бузина, ніколи москалем не був. Як і його попередник Микола Другий, німець по крові, не кажучи вже про наступника - Джугашвілі, який із усього москальского мав лише псевдо «Сталін» і слідів похорону якого видно вже не було.

Такі думки кружляли в голові майора Бузини, коли він поспішав на здибанку з вождем світового пролетаріату Леніним, уникаючи зіткнення з щільним натовпом, що котився в обох напрямах тротуарами центральної магістралі столиці, і не втрачаючи з виду крислатий капелюх старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловградського УКДБ, який розгонистим кроком ішов попереду без зупинок.

* * *

Він тут лежить.

Притомлене крило

Китайка опуска йому на груди.

Чи думалось, що Мавзолей цей буде?

Напевне ж - ні! Та й ніколи було:

Він працював.

А як життя спливло -

Його в цей Мавзолей поклали люди.

Борис Олійник, «Мавзолей Володимира Леніна» (зі збірки «На лінії тиші»)

ГЛАВА ІІІ. МОСКВА, КРАСНА ПЛОЩА. МАВЗОЛЕЙ В. І. ЛЕНІНА

3.1.

До найголовнішого майдану усього неосяжного Радянського Союзу дістались хвилин за двадцять і завчасно, як застеріг майор Бузина на своєму годиннику, - до одинадцятої ще лишалось за чверть.

Проте на саму площу з Мавзолеєм відразу не зайшли.

Старший лейтенант Нікітченко зупинився біля непомітних, без вивіски дверей з лівого боку Історичного музею, тил якого виходив на Красну площу.

Двері були пофарбовані суриком у червоно-коричневий колір, як і сам музей, тому й здавалися непомітними.

- Тут міститься штаб чергового по Красній площі, - пояснив старший лейтенант Нікітченко і тричі постукав у дверину.

Через хвилину на порозі з’явився ладний офіцер у формі підполковника КДБ. З лівого боку на його мундирі рівним рядочком розмістились муарові планки нагород, які свідчили, що підполковник мав шість медалей: «За бойові заслуги», ювілейну до 100-річчя від дня народження Леніна, ювілейні до дня Перемоги і дві медалі за вислугу, з правого був приґвинчений білий ромб, який свідчив, що підполковник закінчив Вищу Червонопрапорну школу КДБ СРСР імені Ф. Е. Дзержинського. Підстрижений був під «бокс», рамена мав круті і груди широкі, мундир на його зграбній статурі сидів доладно, лише черевики мав хоча й коричневі, але не статутні, без поперечного шову, як належить бути форменому взуттю, і не вітчизняні, а чехословацької фірми «Цебо», - помітив спостережливий майор Бузина.

Рухливими сірими очима підполковник оглянув прибульців, ніби обмацав кожного, зупинив погляд на старшому лейтенантові Нікітченкові і зичливо усміхнувся йому як давньому знайомому:

- О, вітаю колег з братньої України! Ну, як, Володю, не вдалося твоєму землякові погрітися на Красній площі?

- Не вдалось, Петре Модестовичу, - засміявся Нікітченко, трохи дрібно, але вдоволено від жарту московського підполковника. - Він біля кабана нагрівся, тепер у міліцейському СІЗО охолоняє.

Жарт у старшого лейтенанта Нікітченка теж вийшов до ладу.

- Ну що ж, Володю, ти зі своїм завданням впорався успішно. Тепер можеш культурно відпочити. Хочеш подивитися на Володимира Ілліча в натурі, так би мовити, мене інформували?

- Так, Петре Модестовичу, а це земляк мій з Києва, ми спільно з ним цілий тиждень в одному номері жили і не бачились, тільки сьогодні вранці зустрілись і познайомились. Можна і йому подивитись на вождя?

- Звичайно ж можна, чому ні?! Підполковник Мусоргський, Петро Модестович, - протягнув підполковник правицю Бузині.

- Майор Бузина, із Києва, Олексій Григорович, - відрекомендувався майор Бузина.

- Ну що ж, заходьте до нашого штабу.

Підполковник Мусоргський пропустив попереду майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка, акуратно причинив двері і сказав:

- Сідайте, в ногах правди немає, правда, як кажуть москвичі, посередині. Ха-ха-ха! Жарт зрозуміли? - підполковник Мусоргський сам собі розсміявся. - Ну, славно, досить жартувати. Зараз я узнаю обстановку і вирішимо, як діяти. - Він підійшов до столу, на якому стояло десь приблизно з десяток телефонів різного кольору, вийняв з шухляди портативну рацію і кинув у рурку:

- Другий, говорить перший. Зайди до мене! І захопи з собою шостого з резерву на підміну! - Підполковник Мусоргський вимкнув рацію і повернувся до старшого лейтенанта Нікітченка: - Знаю, знаю, читав шифровку з Ворошиловграда. Усе добре, що добрий кінець має. А то був тут місяців три тому аналогічний випадок. І теж з вашою Україною пов’язаний. З Донецька шахтар зробив вибуховий пристрій з толових шашок, які на виробництві вкрав, обв’язався ними, приїхав на Красну площу, відстояв шість годин у черзі, зайшов у Мавзолей і біля саркофагу привів вибуховий пристрій у дію. Потім, коли провадили розслідування факту диверсії, встановили, що він удома у своєму Донецьку залишив записку: «Хочу своєю смертю знищити зло, яке починається з Мавзолею». Одначе йому не вдалося втілити свої злочинні наміри. Володимир Ілліч не постраждав, саркофаг з такого скла зроблено, що витримає вибух будь-якої сили. Навіть якщо увесь Мавзолей на нього завалиться. А шахтаря - на дрібні шматки по стінках розмазало. Три трупи - поряд з Володимиром Іллічем, який не постраждав. Сім відвідувачів з важкими пораненнями відвезли до Скліфосовського. Відтоді ми пильність потроїли, Володя знає.

Старший лейтенант Нікітченко в знак згоди кивнув головою, без зверхності по відношенню до свого старшого колеги з України майора Бузини, який, либонь, подробиць щодо посилення безпеки на головній площі країни знати не міг, проте наукою вербування володів досконало і міг будь-кого навчити її премудростям.

- Так ви, Олексію Григоровичу з самого Києва, матері усіх наших городов і посьолків? Москва десь п’ята чи десята дочка, чи падчірка, так ви, мабуть, вважаєте? Ха-ха! - Підполковник Мусоргський сам розсміявся своєму жарту. - Це чудово, що ви з Києва, хотів вас запитати! У мого шуряка жінка з Києва. Він недавнечко був у вашій столиці, нашій матері, а не мачусі, я так думаю, чи не так? - хоча питання інколи виникають. Розповідає, що у вас забігайлівки, де продають спиртне на розлив, мало не на кожному розі, скрізь чисто, культурно, а в деяких навіть магнітофон грає. При цьому наливають не більше ста грамів горілки і обов’язково в комплексі дають бутерброд з салом чи ковбасою для закусона. І склянку мінеральної води «Нафтуся» для запивона. Без закусона і запивона горілки для випивона не продають. І якщо ти захочеш повторити випивон, то до ста грамів горілки знову треба брати бутерброд і мінеральну воду. Тому що без закусона і запивона повторний випивон теж не дають, як би не просив і скільки б не показував недоїдений бутерброд і мінеральну воду. І це, каже шуряк, все задоволення коштує лише рубль? Невже шуряк не бреше? Я не повірив, бо ж воно без закусона і запивона горілки влізе більше та й виручки цілувальникам ¹⁾ - теж.

- Не знаю за всі наливайчики, не перевіряв, а от у більшості - то так напевно, - сказав майор Бузина. - Наприклад, у нашому ганделику, чому нашому? - тому що перебуває в ста метрах від КДБ, на площі, де стоїть пам’ятник українському гетьману Богдану Хмельницькому, який возз’єднав нас з вами, ганделик називається «Під булавою». Але на вивісці там написано «Хвилинка», - так у ньому ще й шкляник томатного соку до комплекту додається. Втім, на вибір: або мінералка, або томатний сік. І музика є: крутять на магнетофоні народні пісні: «Наливайте, браття, кришталеві чари», про Сагайдачного, що проміняв жінку на тютюн та люльку, та пісню нашого визначного поета Степана Пушика «Не пий, козаче». У такій послідовності.

- Оце так штука! Ще й шкляник томатного соку на вибір! За один рубль! А що таке «ганделик»? Говоріть українською мовою, я, якщо не зрозумію, перепитаю.

- Ну, забігайлівка ж по-вашому, - розтлумачив майор Бузина, подумавши: «Глянь, москаль, а хоче, щоб з ним говорили українською, дивина!», - кодова назва точок, де горілка продається на розлив із закускою. Є ще забігайлівки, які називаються генделиками. В генделиках продається кава та ще коньяк до кави, для любителів - шампанське, охочим можуть запропонувати цукерки, тістечка чи лимон, якщо без кави.

- Ха-ха-ха, - засміявся підполковник Мусоргський, - тепер я теж буду говорити: як ти кажеш? - «ганделик»?

- Ганделик, - підтвердив майор Бузина. - Але не генделик, в генделиках горілки не продають, тільки коньяк і каву, на любителів чи жінкам - шампанське.

- Зрозумів. Ганделик і генделик - красиво та й для конспірації згодиться у вузькому колі. У нас народ, в основному, темний - українську мову розуміє, проте не зовсім. Та й ганделиків у нас немає, а генделиків й поготів, за Садовим кільцем є забігайлівки, «гадючниками» називаються. І їх мало, робочій людині тут у радіусі п’яти кілометрів… - Підполковник Мусоргський глянув на годинник, увімкнув рацію, клацнув кнопками і запитав: - Ти де? - вимкнув рацію і показав нею на двері: - Ось він.

На порозі стояв приземкуватий чоловік у драповому пальті на хутрячій підкладці і лисячій шапці-вушанці; услід за ним увійшов прапорщик у військовій формі і став поруч.

Обидва виструнчилися, чоловік у драповому пальті стукнув підборами і доповів:

- Товаришу підполковник, капітан Танасов і прапорщик Ніколаєв за вашим наказом прибули!

- Вільно, вільно. Ну, як обстановка, Харитоне Петровичу, на довіреній оперативній ділянці? Офіційні делегації сьогодні є?

- Так точно, Петре Модестовичу. З Узбекистану для покладення вінків приїхала партійно-урядова делегація узбеків на чолі з другим секретарем ЦК Компартії Узбекистану товаришем Кривошеєвим і секретарем ЦК з ідеології товаришем Усманходжаєвим у кількості сорока восьми членів. Хочуть засвідчити свою повагу до вождя у зв’язку з 50-річчям початку проведення в республіці Туркестан схваленої Володимиром Іллічем Леніним земельно-водної реформи, - це так в заявці написано. А, загалом, все нормально, обстановку контролюєм.

- Бути добру. Познайомся, це наші колеги з України. Вони бажають теж відвідати Мавзолей, у них теж ленінські земельні реформи здійснювалися, до того ж ні разу не бачили вождя в натурі. А це мій заступник - капітан Харитон Петрович Танасов. Він у нас відповідає за безпосередній допуск відвідувачів до тіла вождя, - представив підполковник Мусоргський свого заступника.

- Ну, з Володею Нікітченком ми вже познайомились на чергуванні ще у вівторок, - усміхнувся капітан Танасов.

- А це майор Бузина, Олексій Григорович, він нас запрошує у Києві відвідати пару-трійку ганделиків. Ганделиків, а потім для поліровки і генделиків.

- Не зрозумів… - Капітан Танасов глянув на підполковника Мусоргського, потім на майора Бузину.

- Пізніше второпаєш. Давай, йди, ми через пару хвилин підгорнемось. А Сашко хай залишається на підміну.

Капітан Танасов зробив поворот через ліве плече.

- Ось бачите, я ж казав, що народ у нас в основному темний, що таке «ганделик» і яка різниця між «ганделиком» і «генделиком», не знає, - звернувся підполковник Мусоргський до Олексія Григоровича, коли за Харитоном Петровичем зачинилися двері. - Але, що таке «ганделик», і яка різниця між «ганделиком» і «генделиком», йому ще рано пояснювати. Будемо збиратись. Ти, Сашку, - обернувся він до прибулого прапорщика, - сідай в крісло, покеруй Красною площею, поки ми сходимо у Мавзолей вождя. Якщо буде дзвонити головний черговий з «дев’ятки» чи з Комітету, скажеш, що я пішов перевірити порядок допуску в «підземний об’єкт номер один». Ми за нашою схемою для конспірації «підземним об’єктом номер один» називаємо склеп Мавзолею, - пояснив Мусоргський майорові Бузині.

По тому підполковник Мусоргський одягнув шинелю, перед дзеркалом поправив кашкета, щоб зірочка була на одній вертикалі з переніссям, а дашок посередині лоба по горизонталі, як належить за Стройовим статутом, і мовчки показав рукою на вихід:

- Підземний об’єкт номер один чекає на нас. Гайда!

3.2.

До Мавзолею вже тягнулась черга метрів на п’ятсот, чи, може, й більше.

Підполковник Мусоргський пройшов уздовж усієї вервечки, непомітно, але уважно вдивляючись вчепистим поглядом у фізіономію кожного.

За ним пройшли майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, який в очі бажаючих подивитися на Леніна не заглядав, позаяк був упевнений, що Голоцван за кодовим прізвиськом «Гайдамака» тут не з’явиться. Інші терористи його більше не хвилювали.

Коло Мавзолею вже чекав Харитон Петрович. Попереду прямо перед входом у Мавзолей стояла чимала делегація з Узбекистану. Частина членів делегації, у тому числі її керівники, які очолювали чергу, були у звичайному, світському одязі, частина - в національному. Харитон Петрович відтрутив двох узбеків в халатах і тюбетейках і поставив майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка попереду них за секретарями ЦК Компартії Узбекистану, після чого мовчки забрав у задніх узбеків вінок і передав його майору Бузині і старшому лейтенантові Нікітченку.

Поряд став підполковник Мусоргський.

Узбеки в халатах і тюбетейках позаду здивувались, незадоволено засопіли, але теж промовчали.

Задзвеніли куранти, і з воріт Спаської вежі, карбуючи крок, вийшли три солдати в парадно-стройовій формі, з блаватного кольору петлицями та багнетами на ґвинтарях.

Підполковник Мусоргський увімкнув хронометр і шепнув на вухо майору Бузині:

- На зміну караула відводиться п’ятдесят п’ять секунд. Плюс-мінус п’ять секунд від нормативу, і солдатикам гауптвахта забезпечена.

Солдатики припечатали останній крок разом з останнім ударом курантів.

Підполковник Мусоргський задоволено вимкнув хронометр.

Харитон Петрович прибрав вірьовку, яка перетинала вхід до Мавзолею, рукою подав команду, і секретарі ЦК Комуністичної партії Узбекистану першими віднесли до Мавзолею свій вінок із лаврового віття і троянд.

За ними свій вінок із соснових лап і вплетених гвоздик поклали майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко.

Олексій Григорович, як годиться в таких випадках (а такі випадки він бачив у Києві, коли члени Політбюро ЦК КПУ покладали вінки до пам’ятника вождю навпроти Бессарабського базару, - вождь на членів Політбюро ЦК КПУ уваги не звертав, а дивився у бік базару, ніби промовляв: «Ето всєрьйоз і надолго»), розправив стрічки і прочитав: «Вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну від вдячних узбецьких дехкан за здійснення земельної реформи».

Харитон Петрович дав дозвіл пройти у склепінь Мавзолею.

Підполковник Мусоргський став попереду секретарів ЦК Компартії Узбекистану, за секретарями прилаштувались майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, позаду сопіли узбеки у тюбетейках і халатах, за узбеками заворушилася півторакілометрова вервечка черги.

Майор Бузина ніколи, чи майже ніколи, не втрачав рівноваги і не піддавався хвилюванню, бо така у нього була служба - у будь-яких ситуаціях він мусив витримувати спокій і гамувати емоції.

Але отепер був такий випадок («вікопомний, знаменний, символічний, непроминальний», - намагався знайти відповідне означення Олексій Григорович), який примусив майора Бузину захвилюватися, і його серце мимоволі охопила урочиста піднесеність і разом з нею траурні почуття.

Ленін, як розказував майор Бочонкін з «єврейського» відділу, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додавав, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком. Зі слів агентури майора Бочонкіна, 1907-го року Володимир Ілліч написав геніальну статтю «Лев Толстой як верцадло російської революції», Олексій Григорович прочитав її, законспектував і вивчив напам’ять, а Володимир Ілліч, як виявилось, написавши, забув про неї, згадав лише через шістнадцять років і вирішив зазирнути у те свічадо; що він там хотів знайти і кого побачив - майор Бочонкін і його агентура не знали, нічого не міг додати і майор Нежердецький, тільки потім того Леніна нібито трапив шляк, він втратив мову, тяму й глузд, правдоподібно, такому розвитку подій сприяв застарілий сифіліс, отриманий тих же шістнадцять років тому, чи, може, й пізніше, коли за завданням «меншовиків» Лев Троцький підсунув йому хвору на сифіліс паризьку повію, намагаючись знищити в такий спосіб вождя «більшовиків» - таку гіпотезу майор Бочонкін чув від свого агента «Халцедона», втім, «Халцедон» міг і помилитися, - Олексій Григорович почав дещо міняти свою думку про Троцького після прочитання книжки, яку йому вручила Розалія Самійлівна перед поїздкою у Москву, - треба ще розібратися, що вони між собою не поділили, адже Левко Троцький теж з наших; Троцький з повією, прогадав, а, може, то й не Левко Давидович її підсунув вождю? - могутній організм вождя майбутньої світової революції витримував і не такі випробування, і жив би він ще довго, якби не зазирнув у те верцадло, і до самої своєї смерті у січні 1924-го він мусив, бідолашний, мимрити щось не завжди розбірливе своїй згорьованій дружині Надії Костянтинівні Крупській, напевне, намагаючись розповісти, щт він все ж таки побачив у тому верцадлі і що тоді йому сказав граф Лев Толстой, допоки Сталін, піддавшись на провокацію Троцького, не назвав Крупську брудним словом, після чого Ленін зовсім втратив мову. «Отже у хворобі і смерті Володимира Ілліча винен був граф Лев Толстой, а Лев Троцький йому тільки допоміг у той час, коли Володимир Ілліч писав викривальну статтю про графа», - робив вислід майор Бочонкін.

З такими сумними думками і спогадами в холодній без мазепинки голові, бо головний убір Олексій Григорович при вході в Мавзолей поштиво здійняв, незважаючи на те, що узбеки залишилися в тюбетейках, з гарячими почуттями любові до вождя у схвильованому серці і гіркої відрази до графа Льва Толстого, який москалем був стовідсотково, варто лише глянути на його парсуну, та його підлигача і тезку Льва Троцького, який москалем не був, тому відраза до Троцького у майора Бузини була меншою, аніж до Толстого, він увійшов у склеп і посунув униз, у підземелля.

Аби вгамувати хвилювання, почав рахувати про себе сходинки: «Один, два, три…», повторюючи написані драбинками вірші Володимира Маяковського:

Лєнін

і тєпєрь

жівєє

всєх

жівих.

У підсумку вийшло 28 східців.

Коли ступив на горизонтальну площину, кинув оком навколо, приглядаючись, чи не залишилися сліди від вибуху, який скоїв заблукалий в ідеологічних тенетах шахтар із Донецька.

Слідів не виявив.

Позаду напирали узбеки в тюбетейках і халатах.

Майор Бузина зробив ще кілька кроків підземеллям, оглядаючи стіни і стелю.

«А де ж Ленін?» - раптом згадав він, заради чого зайшов до Мавзолею.

Саркофаг лишився вже позаду, Олексій Григорович повернув голову і озирнувся на лежачого під склом вождя.

Але побачив тільки його лисе тім’я.

Узбеки підштовхували, і майор Бузина вимушений був посунути сходами угору на вихід. «Хай йому грець! - подумки вилаявся. - Не дали розгледіти вождя! Що ж теперички я буду розказувати синові Олесю у Києві?! Про лисину вождя? Так він і так її бачив на спіжових знімках достоту!»

На виході їх уже чекав підполковник Мусоргський.

Поряд з з ним стояв прапорщик у військовій формі.

Прапорщик владно показав узбекам, куди йти; узбеки слухняно пішли тилом Мавзолея на Красну площу; за ними потягнулась вервечка тих, хто теж побачив Леніна в натурі; усі були надто схвильовані, щоб роздивлятись довкруж - таке враження на них справляв саркофаг вождя: правдоподібно і отепер, і завжди, як це буває в момент відвідин усипальні, і деякий час опісля.

Підполковник Мусоргський дав знак майору Бузині і його супутнику зупинитись:

- Тепер за програмою для високих гостей покажу вам увесь наш революційний некрополь. Заперечень не буде?

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, відчувши себе високими гостями, вищими аніж секретарі ЦК Компартії Узбекистані, дружно відповіли:

- Ні-ні, не буде, які заперечення?!

- Тоді дивіться сюди і слухайте.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко підійшли ближче до підполковника Мусоргського і налаштувались уважно дивитись і слухати.

- Це спільні могили, а тут містяться вісім окремих поховань, пізнаєте б’юсти? - почав підполковник Мусоргський, показуючи на вісім гробків зліва і справа з надгробками. - З одного боку - Свердлов, Фрунзе, Дзержинський Фелікс Едмундович, Калінін теж з такою борідкою, позаяк всесоюзним старостою прослужив трохи не 27 років, а наліво - Жданов. Поряд лежить його сват Джугашвілі, він же «Давид», «Коба», «Ніжерадзе», «Чижиков», «Іванович», здається, усі його прізвиська згадав, крім останнього - «Сталін»: син Жданова Юрій одружився на дочці Сталіна Світлані Аллілуєвій після того, як наказом Йосифа Віссаріоновича її жениха кінодраматурга Каплера відправили на Колиму, щоб не швендяв біля урядових дач. Він танцював із Свєтою фокстрот і виявився англійським шпигуном. Свєта знову вийшла заміж, знову за єврея - Григорія Мороза, його теж посадили, і Свєта, підтримуючи проголошене Микитою Сергійовичем Хрущовим ²⁾ і Джавахарлалом Неру гасло «Хінді, русі - бхай! бхай!», вийшла заміж за хіндуса. Але не за сина Джавахарлала Неру, тому що у Джавахарлала Неру дочка Індіра Ґанді, а за хіндуса Раджі Бріджа Сінґха. Дочка Микити Сергійовича Рада вийшла заміж за журналіста Аджубея, після чого він став редактором газети «Известия» і його назвали «коло-радський жук», через що проголошена ще Йосифом Віссаріоновичем боротьба з колорадським жуком, запущеним в СРСР Центральним розвідувальним управлінням США з американського штату Колорадо, на Пленумі ЦК КПРС була засуджена як наслідок культу особи, і ми почали з американцями дружить. Сталін тоді лежав у Мавзолеї, його винесли і вночі наші хлопці з «дев’ятки» закопали тут, в тилу Мавзолея, що негативно позначилось, я так думаю, на врожайності картоплі, у зв’язку з чим почали саджати кукурудзу, «маїс» називається по-американському. Але «маїс» в наших краях не скрізь прижився, у зв’язку з чим на наступному Пленумі ЦК КПРС кукурудзу було засуджено як наслідок волюнтаризму і тепер її, поряд з пшеницею, ми купуємо в Америці.

- Далі, - підполковник Мусоргський показав рукою вздовж б’юстів, майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко уважно його слухали, - упокоївся Климент Єфремович Ворошилов, наш перший маршал, родом з сім’ї луганського робітника-залізничника, земляк Володі Нікітченка і його об’єкта на прізвисько «Гайдамака», дуже вдале прізвисько йому дали ворошиловградські чекісти, який мав бажання погрітися на Красній площі, але його злочинний намір ворошиловградськими чекістами вчасно було припинено, і крайній - Семен Михайлович Будьонний, родом із хутора Козюріна Області Війська Донського, колишній вахмістр, який дослужився до маршала і помер своєю смертю.

«Правильно треба казати - «Буденний Семен Михайлович», він - українець, вуса у нього стирчать угору, тому й «Будьонний», а підкручувати вуса угору його примусив Троцький, а якби вниз, то залишався б «Буденним», - подумки поправив підполковника Мусоргського Олексій Григорович - Він же москаль, - зазначив Олексій Григорович, - таких історичних деталей не знає, хоча, треба погодитись, розповідає цікаво».

Підполковник Мусоргський замовк, щось пригадуючи, і, не пригадавши, продовжив:

- Будьонний став маршалом, однак не першим. Колись співали: «І пєрвий маршал в бой нас повєдьот», - то не про Будьонного. Зате він вправно умів грати на гармошці, коли члени Політбюро ЦК ВКП(б) збиралися для засідань на урядовій дачі в Кунцевому, на так званій «ближній» дачі Сталіна, а Микита Сергійович танцював навприсядки у вишитій сорочці. «Дальня» дача Сталіна була в селі Семенівському, поряд з дачею Лаврентія Павловича Берія і конезаводом графа Орлова, фаворита російської імператриці Катерини Другої. Чоловічий апарат Орлов мав, як у своїх рисаків, тому й подобався Катерині і став графом, поки вона не знайшла для себе фаворита ще з більшою кабакою. На «дальній» дачі Микита Сергійович після чергового з’їзду партії, під час «відлиги»… Знаєте, що таке хрущовська «відлига»?

- Знаємо, - кивнули головами гості з України.

- Так от, під час своєї «відлиги», - продовжував розповідати підполковник Мусоргський, - Микита Сергійович на дільній дачі зібрав представників нашої творчої інтелігенції для навчання і дружньої розмови. Але вони понапивалися, понаригали, сам бачив, я тоді служив в охороні дачі, і Микита Сергійович змушений був перенести зустріч в Колонний зал Будинку спілок, вже без випивки. Там він назвав деяких представників абстракціоністами і підорасами, що одне і теж, я так думаю, після чого відлига закінчилась, я так думаю, хоч там присутній не був. Як Микита Сергійович танцював навприсядки, я не бачив, тільки чув від старших колег, які Сталіна охороняли, їх після смерті вождя Микита Сергійович розточив по всьому Союзу, деяких посадив, проте не всіх розстріляв. Ті, що лишилися живими, після відставки Микити Сергійовича почали повертатися в Москву і тепер інколи виступають перед нашим особовим складом, діляться історичними спогадами. Особистий охоронець Сталіна майор Василь Туков, який теж живим повернувся додому після відставки Микити Сергійовича у свою квартиру на Кутузовському проспекті, там жили його діти, з його сином Віктором Туковим я охороняв дачу в селі Семенівському, тепер він служить у Криму, охороняє урядові дачі, я його одного разу бачив, він капітан, а його батько майор Туков, до повернення у свою квартиру на Кутузовському проспекті, в Дніпропетровську охороняв генерального конструктора наших ракет Янґеля, я й сам не знав, що наш Янґель живе у вашому Дніпропетровську, а не тут, - майор Туков мені розповідав: коли з Йосифом Віссаріоновичем в ніч на 1 березня 1953 року трапився удар на дачі в Кунцевому…

«Шляк, - поправив підполковника Мусоргського подумки майор Бузина. - 6 березня диктор «Левітан» оголосив: «Гаваріт Масква! Работают всє радіостнаціі Савєцкого Саюза! - говорив Левко Нежередецький, а Левко може й не збрехати».

- …і він упав у кому, - пригадував підполковник Мусоргський спомини майора Тукова по невеличкій паузі, - з Праги прилетів Климент Ґотвальд разом зі своїм особистим лікарем-академіком, директором інституту, який винайшов секретний прилад для підтримки кровообігу в мозку після інсульту. На вигляд, як чемоданчик, такого в світі ще не було, майор Туков розказував. Лаврентій Павлович, коли побачив той чемоданчик і почув, що тим приладом можна будь-кого після крововиливу, навіть найтяжчого, на ноги поставить, дав розпорядження чемоданчик відібрати, чеха-академіка вислати з Москви протягом чотирьох годин у невідомому напрямі, а Климента Ґотвальда посадити під домашній арешт. Після чого у Ґотвальда теж трапився удар.

«Шляк, - поправив майор Бузина. - Леніна теж трапив шляк, коли Сталін назвав Крупську повією».

- Інсульт, якщо говорити по-науковому, трапився, - вів екскурсію підполковник Мусоргський. - Без свого лікаря і його прилада Климент Ґотвальд змушений був теж померти зразу ж після смерті Сталіна. Де той чемоданчик і його винахідник, ніхто не знає, тому що незабаром військовий трибунал під головуванням командувача Московського району ППО Кирила Семеновича Москаленка, родом з донецьких шахтарів, який став потім маршалом, заступником міністра оборони і двічі Героєм Радянського Союзу, при участі державного обвинувача Романа Андрій овича Руденка, родом із сім’ї чернігівського бідняка-селянина, який став потім Генеральним прокурором СРСР, засудив товариша Берія, Лаврентія Павловича, до вищої міри покарання. Вирок за особистою ініціативою і за усної згоди Москаленка і Руденка привів до виконання зі своєї особистої зброї заступник Москаленка Павло Федорович Батицький, родом із сім’ї харківського робітника-пролетаря, який теж став потім маршалом і Героєм Радянського Союзу.

* * *

Бамкнули куранти на Спаській вежі Кремля, розколихуючи загускле над Красною площею повітря і відлічуючи час для Радянського Союзу і усього прогресивного людства планети. Але тут, у тилу Мавзолея Леніна, поряд з могилами Сталіна, Калініна, Фрунзе, Жданова, Ворошилова, Дзержинського, майору Бузині здалося, що час зупинився, як він, напевно, зупиняється на кладовищах скрізь, тому бамкання курантів сприймалося доречно, як цвинтарний подзвін. На могилах лежали збляклі вінки з вилинялими стрічками і штучними квітами; скільки вони тут пролежали під сонцем, дощем і снігом, визначити важко було, лиш надгробки Сталіна і Дзержинського були прикрашені свіжими оксамитово-червоними гвоздиками, подібними до бризок крові з кінофільмів про війну: майор Бузина згадав епізод з фільму про Будьонного (правильно - Буденний, поправився він), в якому червона кров розрубаного навпіл білогвардійського офіцера проливалась на сліпучо-білий сніг; чи не обов’язково про війну, либонь, і тих, де ллється кров без війни, тільки не справжньої крові, а штучного розчину червоного кольору під кров - кіноварі, для глядачів переконливішого, ніж справжня кров, та ще й для правдоподібності - на сліпучо-білому снігу. Проте чомусь на могилах Калініна, Фрунзе, Жданова, Ворошилова, Будьонного (Буденного) свіжих квітів не було - яскраво червоні гвоздики лежали лише на надгробках Сталіна і Дзержинського, зауважив спостережливий майор Бузина.

Куранти бамкнули востаннє і замовкли.

* * *

- Тепер перейдімо далі нашим маршрутом, - продовжив екскурсію підполковник Мусоргський. - Ось тут у спільній могилі похована Інесса Арманд, так би мовити, позашлюбна жінка Володимира Ілліча, яка померла від холери, як бачите на написі, 22 вересня 1920 року. Ветерани розповідають, Ленін вельми потерпав на похороні, навіть плакав, незважаючи на присутність законної дружини Надії Костянтинівни, яку природа нагородила генітальним інфантилізмом, тому впродовж усього шлюбного життя вона до генітальних зв’язків свого геніального чоловіка претензій не мала, у тому числі і до Інеси Арманд. Напевно, такою і повинна бути ідеальна дружина вождя, я так думаю. Надія Костянтинівна далі похована, пережила Володимира Ілліча на п’ятнадцять років. Але несподівано померла 1939-го року від харчового отруєння, покуштувавши на своєму дні народження святковий торт на честь свого сімдесятп’ятиріччя, подарований їй членами Всесоюзного добровільного товариства «Друг дітей». Пройдемо вздовж колумбарія і побачимо. На Надію Костянтинівну кап-у-кап схожа наша Валерія Іллівна Новодворська ³⁾, є тут одна широко відома особа серед працівників КПУ, КПУ - це не ваша партія на чолі з Щербицьким, а камера попереднього ув’язнення, буцегарня іншим словом, та їхніх клієнтів, - пояснив підполковник Мусоргський.

«Чув від свого сусіди по кабінету майора Забари, Михайла Йосиповича, з його слів, як я зрозумів, Новодворська - гарна жінка, попри те, що москалька», - розважив майор Бузина. Москалів він не любив за деяким вийнятком, у який входила і Валерія Новодворська, позаяк його приятель майор Забара, Михайло Йосипович, на прізвисько «Мотл», її поважав.

- Нещодавно Валерія Іллівна намагалась, - розказував далі підполковник Мусоргський, - у чергову річницю введення обмеженого контингенту радянських військ до братньої Чехословаччини пхнутися на Красну площу з ідеологічно невитриманим плакатом спереду «Свободу Натану Щаранському!» і окличним знаком ззаду. Я не дізнав смаку: вона йому, цьому Щаранському, законна жінка, чи що? Так ми її, попри те, що вона як дві краплі схожа на вірну подругу Володимира Ілліча, запхнули у буцегарню, КПУ, на п’ятнадцять діб адміністративного арешту, щоб вона там, в обмеженому просторі, порозкидала головою про власну свободу.

Підполковник Мусоргський та його слухачі поминули спільну могилу поховань на Красній площі і підійшли до колумбарія у Кремлівській стіні.

- Як бачите, - пояснив підполковник Мусоргський, - першим у стіну зашпарували прах більшовика Мирона Костянтиновича Владімірова, справжнє прізвище Шейнфінкель, родом із сім’ї херсонського земельного орендатора, більш знаного по підпільному прізвиську «Льова Гомельський», оскільки на шлях підпільної діяльності він вступив у місті Гомелі. У 1921-му році «Льова» був наркомом продовольства і землеробства на Україні.

«Та тут через одного наші земляки», - подумкував майор Бузина.

- «Льова Гомельський» раптово помер, - розказував підполковник Мусоргський, - перебуваючи в Італії 1925-го року поблизу Ґенуї, але похований тут. Потім черга прийшла до Леоніда Борисовича Красіна, родом із сім’ї чиновника, підпільне прізвисько «Вінтер», випускника вашого Харківського технологічного інституту, раптово померлого 1926-го року у Лондоні, але похованого теж тут, техніка-електрика за фахом, більш відомого як виготовника саморобних бомб. Славе-е-е-етний був майстер влаштовувати вибухи. Власне, усі операції по експропріації більшовиками здійснювались при допомозі фугасів Красіна. А це мільйони червонців. Володимир Ілліч називав його «відповідальним машиністом, фінансистом і транспортером більшовицької партії». Якби не фугаси цього машиніста-фінансиста, то РСДРП жити б ні на що було, і з революцією більшовикам туго б прийшлось. Хоча вороги зводять наклепи, начебто німецька військова розвідка завербувала Володимира Ілліча, давала йому завдання і забезпечувала грошима. Вказівкою свого кайзера Вільґельма Другого, кузена останнього російського імператора Миколи Другого. Втім, Вільґельм Другий теж був останнім німецьким імператором. От, Вільґельм Другий, поки ще був кайзером, і дав завдання Володимирові Іллічу, щоб Володимир Ілліч спільно зі своїми більшовиками Російську імперію розвалив і кузена та його сімейку знищив до останнього кореня, включаючи престолонаслідника та інших дітей російського царя. Але то брехня. Якщо й пособляли, то німецькі марки були зовсім не крупні - копійки у порівнянні до тих червонців, котрі бойовики Леніна законним шляхом вилучали при допомозі вибухів, я так думаю, хоч і не бачив ⁴⁾.

Підполковник Мусоргський розповідав, як професійний гід, проте голос у нього був не байдужий і казенний, чи механічний, яким майже завжди користуються штатні екскурсоводи.

Він говорив м’яко і довірливо, відчуваючи у майорові Бузині і старшому лейтенантові Нікітченку споріднені душі і приступних колег, тим паче, не своїх, а з братньої України, що вперше потрапили у столицю і скоро повернуться до своїх ганделиків і генделиків: «Не членам же партійно-урядової делегації Узбецької РСР мовити про такі задушевні речі?» - риторично запитав себе майор Бузина, який вельми зацікавлено слухав розповідь підполковника Мусоргського: вражали його історичні пізнання, а також те, як він говорив - з пошаною і любов’ю до тих, чиї кістки чи попіл Петро Модестович охороняв кожну одну добу через три доби, виконуючи функції відповідального чергового на головній площі Радянської держави, і навіть захоплено в окремих випадках.

- А які бомби Красін, він же «Вінтер», майстрував! У Батумі після вибуху біля міського кооперативного банку, Йосиф Віссаріонович особисто керував «експрою», тобто бойовою операцією щодо вилучення незаконно нажитих поміщиками і буржуазією цінностей, мізки перехожих жінок і дітей два дні на деревах висіли! Причім тут німці і їхній кайзер з його дрібними шилінґами?! - запитав підполковник Мусоргський у старшого лейтенанта Нікітченка, який стояв до нього ближче.

Той рішуче відказав:

- Мерзотний наклеп ворожих голосів, який є ретельно розробленою і спланованою ідеологічною диверсією закордонних підривних центрів для здійснення ворожого впливу на свідомість радянських людей і світову громадськість, така моя думка. Про це написано і в підручнику Вищої школи КДБ.

Майор Бузина згадав свої конспекти з чекістського навчання і подумки відзначив: «Молодчага Володя, напам’ять цитує джерела».

- Цілком правильно! - теж похвалив старшого лейтенанта Нікітченка підполковник Мусоргський. - Я читав: «Для вчинення впливу і здійснення підриву!» - це ти, Володю, дуже влучно і точно підмітив! Надто, що наукою Красіна, він же «Вінтер», до цього часу користуються революціонери і сучасні прогресивні терористи. В усьому світі! І позитивний досвід переймають. Вони сюди з усіх усюд нашої планети, в основному, з країн Африки, Азії і Латинської Америки, які звільнилися від колоніального гніту чи мають такий намір, приїздять вклонитися праху Леніна, - у Леніна, він же «Ульянов», чи навпаки - Ульянов, він же «Ленін», було прізвисько «Старий», а «Ленін» - то його псевдо, і праху Красіна на прізвисько «Вінтер», щоб набратися наснаги і завзяття. Деякі отримують направлення для навчання в диверсійно-терористичному центрі КДБ у підмосковному місті Балашисі, закритому для іноземців. Там наші інструктори навчають їх навичків вибухової справи і передають революційний досвід, щоб успішно розповсюджувати його по усьому світові, оскільки, побудувавши комунізм в окремо взятій країні, ми завдання, поставлене Карлом Марксом, не виконаємо у повному обсязі. Поряд з навчальним центром у закритому місті Балашиха міститься ресторан, «Бичій глаз» називається, хоча на вивісці написано «Райдуга», відомий у всьому світі як «Бичаче око», а не «Райдуга», а найбільше в країнах Африки, Азії і Латинської Америки, що звільнились чи звільняються від колоніального гніту, оскільки друзі Радянського Союзу, які навчаються у центрі на диверсантів, полюбляють там відпочивати у вільний від занять час. Особливо після польових навчань, наближених до реальної бойової обстановки. Часом такі заходи ушкварюють, що уся Балашиха розбігається навколишніми лісами і болотами, допоки кандидати в революціонери не заспокояться і не перетрахають усіх баб, яких спіймають в околії по усіх загумінках. А вони, спіймані, не проти і навіть дуже не проти! Еге-е-е ж, бойові хлопці, потім у газетах читаєш, як вони басують, повернувшись на свою батьківщину уже в якості революціонерів, і успішно борються проти ненависних режимів.

Я там теж повчився в команді полковника Григорія Івановича Бояринова, у нас з ним однакові черевики, - підполковник Мусоргський показав на своє нестатутне взуття. - Тоді набирали хлопців з різних підрозділів, я ще командував охороною «дальньої» дачі, блаженні тоді були часи - природа, ліс, річечка, недалеко містечко Меліхово, де колись жив знаменитий письменник Антон Павлович Чехов.

«Теж наш, українець, з українського міста Таганрога, лише писав по-москальськи, бо українською Емським указом заборонялось», - зазначив подумки майор Бузина. Москальських письменників він не любив, а до Антона Павловича Чехова ставився з повагою, оскільки той москалем не був.

- Коли наша група щойно приїхала у Балашиху, - згадував підполковник Мусоргський, - комендант об’єкту зібрав нас, проінструктурував на випадок чергування і попередив, що команду «Товариші офіцери!» на території об’єкта треба подавати лише тоді, коли приїздить Григорій Іванович, а то тут, крім нього, ще достобіса полковників, викладачів марксизму-ленінізму і зарубіжної географії, вештається. Ми питаємо у коменданта: «А як нам упізнати Григорія Івановича?» Комендант відповідає: «Впізнаєте по червоній пиці, широких плечах, таких тут ніхто не має, і нестатутних черевиках без рантів. Тут теж таких не носять. Потім познайомитеся, він поки що на вас збоку буде приглядатися». Впізнали по черевиках, познайомилися, рік він навчав нас вибухової справи, знімати озброєну охорону, харчуватися ящірками і стрибати з парашутом на визначений по карті п’ятачок діаметром в один метр, незалежно де - чи у місті, чи у лісі, чи в горах. Потім знадобилось. Згодом нас, кількох бійців, хто прийшов з «дев’ятки», наказовим порядком повернули назад для зміцнення державної варти з урахуванням прищеплених навичок. Тепер стою в резерві на особливий період, цебто, коли стану потрібним Григорію Івановичу, рідній партії і державі…

Підполковник Мусоргський на хвильку замовк.

- Втім, це до слова, я про спалювання трупів і поховання попелу в урнах. Першою цю традицію заклала дружина більшовика Воровського, Дора Мойсеївна. Разом з тим, її урну не зашпарували в мур, а закопали в могилу її чоловіка, ось так… Лежить чоловік, а поряд з ним попіл його дружини, можна говорити про все, що завгодно, вночі навіть до інших жінок повчащати, адже там під землею і вдень - ніч, їх тут під землею вистачає, учасниць революційних подій і дій, не всіх спалили, і на скандал не нарвешся! А це прах Клари Цеткін, яка придумала жіноче свято для чоловіків, - показував на таблички підполковник Мусоргський. - А тут покояться останки у вигляді попелу Сергія Мироновича Кірова, «Кіров» - то його прізвисько, справжнє прізвище Костріков, який постраждав від рук чоловіка своєї коханки, підісланого Троцьким найманого вбивці, прізвище, здається, Ніколаєв, як і нашого прапорщика Сашка, якого ми залишили у нашому штабі замість мене.

Зупинилися біля Крупської, пройшли повз Мехліса, Шкірятова, Вишинського, Корольова, Гагаріна, Шверніка, Рокоссовського.

Колумбарій закінчувався маршалами Конєвим і Жуковим.

* * *

- От і все, шановні колеги, екскурсійний похід закінчено. Свої враження і побажання, бажано у письмовому вигляді, можете надсилати у газету «Правда», - підбив підсумки підполковник Мусоргський.

Майор Бузина гаряче потиснув йому руку:

- Щиро дякуємо, Петре Модестовичу, враження колосальні, ми вельми вдячні вам, спасибі. Більше вас не будемо затримувати, ми пішли…

- Як це - «пішли»? У нас, москвичів, та-а-ак не годиться, - не випускаючи руку Олексія Григоровича, заперечив підполковник Мусоргський. - Ви що, думаєте - у мене були в гостях друзі з братньої України, разом оглянули революційний некрополь, і після такого культурного заходу ми не вип’ємо по чарці? У пам’ять видатних діячів нашої партії і держави, які віддали своє життя за щастя усіх трудящих земної кулі, і за наше здоров’я? До того ж сьогодні субота! Ні-і-і-і, москвичі так не вчиняють! Академік Іоффе каже, що алкоголь нібито шкідливий, але крім суботи. А сьогодні ж субота! Ха-ха-ха! Як кажуть москвичі: «Омрачім ето дєло алкоголєм»? Ха-ха-ха! Я жартую, а серйозно не підтримати академіка Іоффе буде гріх, хоч він і не москвич, з Пітера. Згода?

Майор Бузина не знав, що сказати, твори академіка Іоффе з Пітера про те, коли вільно і коли не вільно вживати алкоголю, він не читав. «Треба буде прочитати, як повернемось додому», - подумкував він.

Старший лейтенант Нікітченко мовчав.

- Ганделиків з салом і томатним соком у Москві немає, - продовжив підполковник Мусоргський, - організуємо «поляну» за місцем служби. Ви не поспішаючи ідіть до нашої вартівні, вас прапор Сашко впустить, я йому по рації скажу. А я тим часом швиденько збігаю в ГУМ, куплю пару пузирів і ще який-небудь закусон на додаток, у нас сало в дефіциті, проте бички в томаті знайдуться. Теж гарний закусон. Томатний сік не обіцяю, з помідорами у Москві скрута, а «Нарзан» чи «Боржомі» знайдуться, грузини свою столицю не забувають.

Майор Бузина трохи аж розгубився, попри те, що він майже ніколи не розгублювався - таку мав натуру. До того ж, твори Іоффе Олексій Григорович не читав, про грузинів пам’ятав з віршів Маяковського, а от «омрачать чи не омрачать ето дєло», стоячи на краю Красної площі, сквапно ради собі дати не міг. «Як же так, з одного боку, - гараздувато сукалися в його голові думки, - Петро Модестович на чергуванні, та ще й на такому відповідальному. Хіба можна йому вживати під час служби і за місцем служби? З іншого боку, раз сам пропонує, значить, можна. Алеж нам незручно пити за його кошт, це ж він організував таку чудову екскурсію, про яку я ще роками буду розказувати своєму синові і жінці!»

- Ні-ні, Петре Модестовичу, - протестуючи викинув він уперед руки, - як же так? Незручно! Ви такий подарунок нам зробили, таку вікопомну екскурсію провели, скільки часу ми у вас забрали! Ми повинні самі вам віддячити по-дружньому, я миттю збігаю…

Підполковник Мусоргський був категорично проти:

- Колеги, у москвичів так не годиться, щоб до нас приїздили гості і ми випивали за їхні гроші!

Сперечалися хвилин десять, поки майор Бузина все ж переконав - натуру він мав тверду і майже ніколи на принципові поступки не йшов.

- Ну, коли так хочеш, то добро, - згодився переможений підполковник Мусоргський.

Але погрозив:

- Ось я приїду, Олексію Григоровичу, до тебе у твій Київ, підемо з тобою в ганделик, і я буду розраховуватися за кожні сто грам і за кожний бутерброд з салом, а не ти! А потім відполіруєм усі діла в генделику, правильно я второпав?

Майор Бузина не став заперечувати і не вельми сквапно, проте й не так, щоб занадто повільно, пішов у ГУМ - обставини вимагали оперативності. Зазвичай він все робив не поспішаючи, бо такий характер мав.

В магазині біля відділення вино-горілчаних виробів трохи поламав собі голову: «Скільки брати? Однієї на трьох досить, здається, то ж така традиція, і у нас, і у москалів - «пляшка на трьох». Але ж Петро Модестович говорив про два пузирі. Так і зроблю, візьму дві посудини, одну пляшку утрьох подолаємо, а друга йому залишиться додому».

Купив дві пляшки «Московської», ковбаси, бичків у томатному соусі, хліба, сиру - все, як годиться, і склав у шаньку, яку завжди брав з собою, коли випадала нагода чи можливість відвідати крамницю, де б він не перебував. Шанька його була з цупкої тканини, її можна було згорнути в маленький сувійчик з чохольчиком, і в кишені вона займала мало місця.

Згадав, що мав намір сходити сьогодні в ГУМ і купити для сина Олеся подарунок - револьвер, що стріляє водяним струменем.

Піднявся на другий поверх у відділ дитячих іграшок.

Такої зброї, якої хотів його син Олесь, не було, зате на вітрині помітив справжній на вигляд пістолет «Вальтер», прецизнісінько подібний до того, який носили німці і штандартенфюрер Штірліц в телесеріалі «Сімнадцять спалахів весни».

«Це краще, аніж водяний, та й стріляє майже по-справжньому - пістонами, беру», - вирішив майор Бузина і купив до «Вальтера» ще десять пачок набоїв.

3.3.

Старший лейтенант Нікітченко за кілька хвилин, по-комсомольському оперативно порізав ковбасу, сир, відкрив бляшанки з бичками в томатному соусі, відкоркував пляшку і розлив «Московську» по ґранчаках, які йому завбачливо поставив підполковник Мусоргський.

- Ну що ж, - взявся стоячки за шкляник підполковник Мусоргський.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко теж піднялись, тримаючи в руках ґранчаки з начверть наповненою горілкою.

Підполковник Мусоргський прокашлявся і набрав поважного виду.

Його лице, як помітив спостережливий майор Бузина, завше мало поважний вид, а коли він прокашлявся, воно прибрало ще ваговитішої подоби.

Прокашлявшись і набравши ще поважнішого виду, підполковник Мусоргський урочисто промовив:

- Сьогодні ми спільно з нашими українськими колегами провели важливий політичний захід, який ще більше зміцнив непорушну у віках дружбу наших народів і чекістських колективів. Знаменний той факт, я так думаю, що ми спільно з узбеками відвідали тіло нашого вождя - товариша Володимира Ілліча Леніна, що ще більше зміцнило братній союз трьох наших народів: російського, українського і узбецького.

«Тому й вінок з написом «Вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну від вдячних узбецьких дехкан» було довірено покласти до Мавзолею мені і старшому лейтенантові Нікітченку, а не узбекам», - слухаючи підполковника Мусоргського, пригадав майор Бузина, як узбеки в тюбетейках невдоволено засопіли, не розуміючи важливості моменту, коли заступник підполковника Мусоргського капітан Танасов відідбрав у них вінок. Підполковник Мусоргський говорив душевно, проникливо, і це подобалося Олексію Григоровичу.

- Отже, я пропоную випити, не цокаючись, - продовжив свій урочистий тост підполковник Мусоргський, - за вічну його пам’ять, цебто за нашого дорогого вождя товариша Володимира Ілліча…

- Так, так, - схвально підтримав старший лейтенант Нікітченко,- хай йому земля буде пером!

- Хвилинку, Володю, - заперечив підполковник Мусоргський, - яка земля, яке перо, га? Володимир Ілліч лежить у Мавзолеї, у куле- і снарядонепробивному саркофазі, на мармурі, ти ж бачив, і Олексій Григорович бачив.

- Ну, хай тоді йому мармур буде пухом, - сквапно виправив свою помилку старший лейтенант Нікітченко.

- Хай, - погодився підполковник Мусоргський.

- Маяковський колись казав, що Ленін живіший за усіх живих, - висловив свою думку майор Бузина.

Підполковник Мусоргський погодився і з Олексієм Григоровичем:

- Так точно, тому, мабуть, пити не цокаючись за супокій чоловіка, який живіший, ніж ми усі разом узяті, було б політичною помилкою. А ми, чекісти-комуністи, політичних помилок допускати не маємо права, я так думаю. Тому я пропоную випити за зустріч цокаючись!

- І за 50-ю річницю початку земельної реформи в Туркестані, - вставив до гарного тосту свою пропозицію майор Бузина.

- Дуже доречно, Олексію Григоровичу, і за здоров’я узбецьких дехкан, щоб росли і множилися урожаї їхньої бавовни, «білого золота», як пише газета «Правда»! Славно!

Випили за зустріч і здоров’я узбецьких дехкан, взялися за бутерброди і виделки.

Закуска смакувала.

Майор Бузина з жалем констатував, що він детально розгледів узбеків у халатах і тюбетейках, а в Леніна побачив тільки його лисину, і тепер важко йому буде переповідати удома свої враження від візиту до усипальні вождя, тому що подробиць він не помітив, а яка ж розповідь без антуражу?

«Нічого, - заспокоїв себе, - візьму якусь світлину Леніна в труні, їх в книжках є достобіса, роздивлюсь, який на ньому костюм і краватка, і щось зметикую».

Але про свої наміри нікому із присутніх не розказав.

- Стоп, - перервав роздуми і жування майора Бузини підполковник Мусоргський. - У нашому колективі існує залізна, як Фелікс Едмундович, а точніше, залізно-бронзова, оскільки на Луб’янці залізний наш Фелікс стоїть у бронзі, традиція: між першою і другою чаркою куля не повинна пролетіти! А другу чарку, - підполковник Мусоргський наповнив до половини ґранчаки, - ми завжди п’ємо за тих, хто в морі, цебто на бойовому чергуванні. За наших хлопців, які несуть службу на найважливішому посту в країні і до нас приєднатися не можуть. «Є заперечення? Немає заперечень!» - як питає і сам собі відповідає наш секретар парткому, коли веде партійні збори. Будьмо!

- І за вас, Петре Модестовичу, будьмо! - запропонував майор Бузина.

- Та ні, Олексію Григоровичу, - заперечив підполковник Мусоргський, втім його очі виказали, що йому до душі припали слова майора Бузини. - Ми тут сидимо в теплі, а хлопці суцільний день і безперервну ніч на площі, в холод і мороз, у дощ і сніг. Володя он відчув, а він побігав тільки вдень і лише тиждень. Вважається, що служимо одну добу через три, але так ніколи не виходить. Тільки-но прийдеш з чергування, а вже дзвінок - то нарада, то навчання, то зібрання. Собача служба в «дев’ятці», можу вам доповісти, і не тільки на Красній площі, тому рік служби за півтора зараховується. Хоча дехто заздрить, мовляв, не на Камчатці служимо, коло високих персон обертаємося, а пільги маємо, ніби служимо на Камачатці. А біля тих персон, мається на увазі особиста охорона членів і кандидатів у члени Політбюро, ще гірше, ніж на Чукотці. Леонід Ілліч Брежнєв, наприклад, чоловік нормальний, поштивий, за ручку привітається, завше про здоров’я запитає, як справи у сім’ї поцікавиться. Але не всі охороньовані такі. Інші фанаберистіші ніж російський барин, не дай Бог! Втім, не будемо про сумне, вип’ємо за все гарне, щоб нашим хлопцям добре велось на службі і без надзвичайних подій на кожній вахті. Славно!

- І за вас, Петре Модестовичу, - повторив майор Бузина. - Ми тут у вас в гостях, а ви несете відповідальну службу, на посту.

- Якщо громадськість наполягає, я не заперечую. Ідучи назустріч, - погодився підполковник Мусоргський.

Випили за хлопців на постах і за підполковника Мусоргського та його відповідальну службу.

«Гарний хлоп Петро Модестович, хоч і москаль, - змислив Олексій Григорович. - Майор Забара, а він ніколи не помиляється, говорив, що серед москалів до нас українців лише одна Валерія Іллівна Новодворськаставиться з належною повагою. Тут він, либонь, помилився, оскільки не знайомий з Петром Модестовичем».

«Московська» приємним теплом гріла шлунок і розливалася по судинах, закуска смакувала, і майор Бузина залишався майже геть тверезим. «А коли ми тверезі, - розважував він, - то завжди праві. Гарний хлоп Петро Модестович, гарна жінка Валерія Іллівна, певно, й Натан Щаранський непоганий чоловік, якщо Валерія Іллівна про нього клопочеться, і гарно сидимо. Чи, як каже Петро Модестович, славно».

* * *

Перша пляшка спорожніла.

Підполковник Мусоргський показав старшому лейтенанту Нікітченкові, щоб той відтикнув другу.

Впродовж усього часу лунали телефонні дзвінки, підполковник Мусоргський, не відриваючись від столу, приймав рапорти, давав роз’яснення, команди, і мова його була чіткою і вимогливою.

- Третю чарку пропоную випити за Марію Василівну, цебто, за жінок, стоячки, як і належить офіцерам, - поклавши в черговий раз рурку, знову підвівся підполковник Мусоргський. За ним підвелися і майор Бузина та старший лейтенант Нікітченко. - Товариші офіцери! - Мусоргський оглянув присутніх справа наліво і зліва направо і виправив п’ястук зі шкляником у руці на рівні погона. - Згідно з нашою традицією, кожний, ясен перець, п’є за свою Марію Василівну - особисті секрети розкривати не будемо.

Випили навстояк за жінок, кожний за свою «Марію Василівну».

Сіли, закусили.

- А тепер пропоную випити за наших дітей, нашу зміну і надію. Ось ти, Олексію Григоровичу, молоток, не забув у Москві купити своєму синові подарунок. Ану, лишень, покажи!

Майор Бузина вийняв пістолет, підполковник Мусоргський зарядив його пачкою пістонів, постріляв, кабінет наповнився пороховим димом.

Довелось відчиняти кватирку.

- Солідна пушка. Славно. Хай син звикає до зброї. Як його звати?

- Олесь Олексійович Бузина, Петре Модестовичу.

- Гарне прізвище і ім’я красиве. Тож, вип’ємо за Олеся Олексійовича Бузіну…

- БузИну, - поправив майор Бузина.

- Вибачаюсь, вип’ємо за Олеся Олексійовича БузИну! Це добре, що у Києві аж два Бузі… Бузини, і хай він, молодший Бузина, виросте таким же гожим чоловіком і мужнім чекістом, як і його батько, Олексій Григорович Бузина. І мій нащадок, я його Модестом Петровичем назвав на честь нашого прапрапрадіда видатного російського композитора Модеста Петровича Мусоргського ⁵⁾, теж хоче стати чекістом, як і його батько. Але ми з жінкою, навпаки, хочемо, щоб він став композитором, як його прапрапрадід, тому що після смерті Модеста Петровича жодного композитора в нашому роду не було, піаніно йому придбали. А він опирається, не хоче вчитися, накривку піаніно на ключ замкнув і ключ у сміттєпровід викинув. Довелось з нашого Оперативно-технічного управління «ведмежатників», фахівців тобто з відмикання замків, злому сейфів і приміщень, викликати. Відімкнули насилу, і дружина відразу посадила нашого Модеста за клавіші. Іншого ключа у нього немає, сидить тепер, вчить гами, шибеник.

Очі у підполковника Мусоргського зволожніли, видно, він по-справжньому любив свого нащадка, майбутнього композитора Модеста Петровича Мусоргського, який, втім, поки що хотів стати чекістом, як і його батько.

Випили за дітей.

Потім за батьків і друзів.

Друга пляшка теж спорожніла.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко почали підніматися.

Підполковник Мусоргський потягся до шинелі.

- Посидіть трохи. У нас, москвичів, є така традиція - дорогих гостей без відхожої чарки не відпускати. Я вийду на п’ять хвилин, візьму щось випить, закуски нам вистачає, Олексій Григорович - молодчага, капітально постарався. В мене тут ще є пироги з кулеб’якою і брусницею, жінка приготувала пайок на обід і вечерю. Є чим завершити нашу учту. Як годиться. Ми ж не лукулли якісь там чи гультяї.

Але запротестував лейтенант старший Нікітченко.

- Що ви, Петре Модестовичу, я збігаю, моя черга.

Підполковник Мусоргський, трохи посперечавшись, згодився, лише попередив:

- Тільки ти, Володю, без фанатизму - звиш двох пузирів не бери. Ми ж на службі!

3.4.

Хвилин через десять повернувся старший лейтенант Нікітченко, теж з двома пляшками «Московської».

Сіли, випили - за узбеків, за звільнення з буцегарні американської комуністки Анжели Девіс і знову за узбеків.

Перша пляшка, тобто третя, спорожніла, взялися за другу, тобто, четверту.

- Славно, - сказав підполковник Мусоргський.

Майор Бузина, враховуючи, що бесіда перейшла у політичне русло, досить принагідно запропоновував випити за «Sprachgemeinschaft und Staatenbau».

- Немає проблем, - згодився підполковник Мусоргський, - і за здоров’я Еріха Гонеккера, я з ним особисто знайомий, культурний німець.

Випили за «Sprachgemeinschaft und Staatenbau», а також за здоров’я Генерального секретаря Соціалістичної єдиної партії Німеччини Еріха Гонеккера.

Підполковник Мусоргський продовжував відповідати на телефонні дзвінки, тільки фрази він став вимовляти повільніше і наголоси ставити чіткіше.

- Славно сидимо! - відзначив він у перерві між командами.

По ходу розповів історію, як років два тому якийсь чоловік з Находки («Це ж треба, мудодзвону, через усю країну пертися!») у Мавзолеї з молотком кинувся на Леніна - хотів йому голову потрощити.

- Він не знав, що Ленін накритий спеціальним шклом. Воно не тільки куле- і снарядонепробивне, а ще й зроблене з такого секретного матеріалу, що, як не намагайся, його не помітиш. Проходиш повз саркофаг і тобі здається, що Ленін прямо перед тобою лежить, без шкла. Але якщо кинешся вперед, то наб’єш ґулю об шкло, а до Леніна не дотягнешся.

Майор Бузина знову пожалкував, що через узбеків йому не вдалося розгледіти секретне шкло, хоча, як засвідчив підполковник Мусоргський, розгледіти його неможливо.

- Винахідники за це шкло Ленінську премію отримали, - пояснив підполковник Мусоргський. - Деякі відвідувачі Мавзолею, ті, що без клепки в голові, лізуть до Леніна цілуватися і теж ґурґулі набивають. Того придурка, який до Леніна не цілуватися ліз, а з молотком, після того, як він молотком вдарив по шклу і не розбив його, ясен перець, скрутили, молоток відібрали і почали розбиратися. Виявилось, що він, бачте, не згоден з ученням Володимира Ілліча, у нього в громадянську війну діда і бабу під Тамбовом червоноармійці майбутнього маршала Тухачевського розстріляли, брата і сестру газом потруїли, а батькам у 37-му дали по двадцять п’ять років і на додачу десять років «по рогах», цебто «пораженія в правах» з поїздкою на Далекий Схід. Так ти виступай, полемізуй, дискутуй, а рукам волі не давай, я так думаю! Правильно я розумію, Олексію Григоровичу? - звернувся він до майора Бузини, голову якого потроху почало хилити до столу.

Майор Бузина труснув головою:

- Неспростовно!

- І у відповідності!

Перед ним сиділо два підполковника Мусоргських і він вирішив відповісти обом, щоб когось із них не образить.

Потім устав і запитав у того підполковника Мусоргського, який сидів зліва і якому він сказав «і у відповідності»:

- Де у вас тут, Петре Модестовичу, я перепрошую, два нулі, на хвилину у відповідності?

- Нужник? - Петро Модестович показав шматком ковбаси на дверину у лівому кутку: - Там у коридорі побачиш двері з шпінгалетом, - і продовжив:

- І я так думаю, як Олексій Григорович, навіщо на поважну людину з молотком сікатися? Чи не так, Володю?

Старший лейтенант Нікітченко рішуче погодився.

Повернувся майор Бузина, за столом замість двох сидів один підполковник Мусоргський і продовжував розповідати старшому лейтенантові Нікітченку:

- Втім, як і підозрювалось, послухай, Олексію Григоровичу, і ти - звернувся підполковник Мусоргський до майора Бузини, - тобі теж буде цікаво, той придурок виявився чи то шизофреніком, чи то параноїком. На Канатчикову дачу його улаштували, ясен перець, хай тепер з такими ж, як і сам, придурками, про Леніна дискутує. Там свобода слова, хоча у нас скрізь свобода, а свобода - це усвідомлена необхідність, як сказав класик, от і усвідомлюй на дозвіллі! Його молоток, який він, мудозвон, віз через усю країну, ми собі на згадку залишили, осісьо він.

Підполковник Мусоргський витяг з шухляди слюсарний інструмент, який терорист з Находки мав намір використати не за прямим його призначенням, і дав його потримати майору Бузині.

Молоток був подібний до невеликої кувалди і з замашною ручкою. Інструмент, видати, довгий час слугував в умілих руках майстра, дерев’яна ручка його була відполірована до блиску, і передня частина ще не заржавіла. Майор Бузина взяв молоток, зважив його у руках і оцінив усю небезпеку, яка чатувала вождя світового пролетаріату від його недоброзичливця і опонента із далекосхідного порту Находка, якби не надійне секретне шкло особистого саркофагу вождя світового пролетаріату, тобто його захисток від різного роду недоброзичливців. Похитавши головою, майор Бузина повернув кувалду підполковникові Мусоргському і зауважив:

- Винахідники шкла заслужили свою Ленінську премію.

Підполковник Мусоргський заховав кувалду в шухляду і знову відзначив:

- Славно сидимо! Однак чогось не вистачає! А, ну-мо, послухаємо музику?

Майор Бузина не став заперечувати, бо його перестало хилити на сон, і підполковник Мусоргський увімкнув магнітофон.

Співав Володимир Висоцький ⁶⁾:

Опасаясь контрразведки,

избегая жизни светской,

под английским псевдонимом

«Мистер Джон Ланкастер Пек»,

вечно в кожаных перчатках,

чтоб не делать отпечатков,

жил в гостинице «Советской»

несоветский человек.

- Ха-ха-ха! - засміявся підполковник Мусоргський. - Олексію Григоровичу, в якому готелі ти живеш?

- В «Пекіні».

- Правильно, - сказав підполковник Мусоргський. - Тоді Володю Висоцького послухаємо пізніше, а зараз я увімкну класику - оперу «Хованщина» Модеста Петровича Мусоргського, арія Досифея у виконанні Федора Івановича Шаляпіна.

Підполковник Мусоргський почав виймати з лівої шухляди столу бобіни.

- Так, а це що? «Турецький марш» Моцарта, - прочитав він. - Леонід Ілліч Моцарта любить, для підняття психологічного тонусу, наш секретар парткому теж рекомендує його слухати, - пояснив, відкладаючи бобіну. - Втім, ми ж не турки, а слов’яни, тож до речі був би марш «Прощання слов’янки», але нам ще рано прощатися.

Краєм ока підполковник Мусоргський зирнув на пляшки, які приніс старший лейтенант Нікітченко, знайшов потрібну бобіну і вставив її в магнітофон.

Зазвучала арія розкольника Досифея з опери Модеста Мусоргського «Хованщина» у виконанні Федора Шаляпіна.

- Шаляпін! - закотив кліпи і підняв руки гору підполковник Мусоргський. - Це у мене єдина фонограма співу Федора Івановича в опері «Хованщина». Далі підуть новітні записи музики Модеста Петровича. «Хор крамольників», слухайте, виконує хор і оркестр найбільшого в СРСР театру - державного, Бо-о-ольшого та ще й академічного - ГАБТ!

Грянув хор крамольників.

- Крамольники! - сказав підполковник Мусоргський.

- Крамольники! - повторив старший лейтенант Нікітченко, коли пісня закінчилась. - От послухайте, що я розкажу про крамольників. У нас у Ворошиловграді є не тільки такі, як «Гайдамака»! - У голосі старшого лейтенанта Нікітченка забриніли якісь гордовиті нотки, коли він сказав: «у нас у Ворошиловграді». - «Гайдамака» - терорист-одинак, а допіру ми викрили підпільне антирадянське угруповання. Послухайте. Уявляєте, на в’їзді в наше місто Ворошиловград, із західної сторони стоїть велика стіна, по-науковому «стела» називається, на ній прикріплений метровими буквами з алюмінію напис: «Орденоносний Ворошиловград вітає своїх гостей!» Так знайшлися крамольники, відщепенці, одним словом, які вночі нишком відірвали літеру «р», на її місце присунули букву «г», і мало не дві доби народ, який уїжджав у наше місто, читав: «Орденоносний Ворошилов гад вітає своїх гостей!» Поки наша доблесна міліція не помітила. Але ми підозрювали, що даїшники раніше помітили, проте промовчали і нам в УКДБ вчасно не доповіли про цю надзвичайну подію. Вони там водіїв стригли, а який водій відмовиться виконати домагання міліції під таким гаслом?!

З магнітофона зазвучали погрози стрільців.

- Розповідай, Володю, - сказав підполковник Мусоргський і злегка притишив звук.

- Спершу ми висунули версію, що це, ймовірно, робота якихось кримінальних відморозків без політичного умислу і доручили розшук вести міліції, поставивши сигнал на контроль як антигромадський прояв, що може мати негативний вплив на населення з погляду контролю за оперативною обстановкою, - продовжував під спів стрільців далі вести свою розповідь старший лейтенант Нікітченко. - Буквально через тиждень буква «р» зникає на вивісці нашого центрального кінотеатру, який називається «Ворошиловград». Народ читає вивіску: «Центральний кінотеатр «Ворошилов гад», по-антирадянському посміхається, але мовчить, не коментує. Тільки завдяки пильності нашого агентурного апарату на третій день угледіли.

Тут уже ми взялися за розшук, і мені доручили цю справу. Поставили на ніч комсомольські патрулі біля усіх вивісок у місті з назвою «Ворошиловград». Проходить тиждень, тиша. І тільки-но ми зняли патрулі, як на вивісці автовокзалу таким же ворожим робом спотворюється назва міста. Народ уже не посміхається, а сміється по-антирадянському.

- А Голоцвана на предмет причетності не перевіряли? - професійно зацікавився майор Бузина.

- Ага! - сказав підполковник Мусоргський. - Це того терориста, який хотів погрітися перед Мавзолеєм? «Гайдамаку»?

- Аякже, все Управління стояло на вухах, по всіх справах вели пошук, мороки було доста, але тоді Голоцван себе ще не проявив. Я день і ніч орав, узагальнюючи всю інформацію, навіть ночував у своєму кабінеті.

- Спіймав? - запитав підполковник Мусоргський.

- Спіймав! Група підпільників, у кількості п’яти членів. Накрили їх, коли вони намагалися зафарбувати літеру «р» на вивісці нашої установи, тобто Управління Комітету державної безпеки УРСР по Ворошиловградській області. Хотіли зробити - «Ворошиловгадській області». Я саме тоді спав, тобто перебував у своєму кабінеті - як відчував, додому не пішов! Прапорщик побачив злочинців з вікна, мені дав знати, ми удвох з пістолетами вискочили і скрутили їх. Але найдосадніше було в тому, що притягнути до кримінальної відповідальності за антирадянську агітацію і пропаганду по статті 62-й Кримінального кодексу нікого з них не вдалось. Закон не дозволив.

- Який закон? - щиро здивувався підполковник Мусоргський.

- А такий, що усі члени підпільної організації виявилися неповнолітніми хлопчаками, причім, вчились у найпрестижнішій школі з поглибленим вивченням суспільствознавста і англійської мови. Синки окремих наших міських керівників, а один навіть син нашого начальника відділення з УКДБ, його за тиждень після того виперли з органів. Як показало слідство, його син «всліпу» дізнавався у батька, де і коли ми виставляли патрулів для затримання злочинців. А батько ляпав язиком. Така от справа! Якби ті підпільники були повнолітніми, то я б знак «Почесного співробітника органів ВЧК-КДБ», напевне, отримав, від самого голови КДБ СРСР Андропова. А так лиш грамоту від нашого начальника Управління, полковника Косяченка.

- З гумором хлопчаки, твої антирадянщики, що навчаються в школі з поглибленим знанням суспільствознавста та англійської мови! - відзначив підполковник Мусоргський. - Напевно, «Бітлзами» захоплювалися?

- Точно, ми у них плівки і магнітофон вилучили як речовий доказ.

- Не переживай, Володю, я тобі зараз вручу почесну відзнаку «50 років органів урядової охорони СРСР».

Підполковник Мусоргський відсунув шухляду і вийняв знак:

- Глянь, Володю, достоту «Почесний співробітник органів ВЧК-КДБ». Я тобі за одну мить і посвідчення випишу, можеш сміливо носити на мундирі. Будеш казати: «Нагороджений за проведення на Красній площі в столиці Радянського Союзу, місті-герої Москві активних заходів щодо виявлення, знешкодження і попередження диверсійно-терористичних намірів». Я так і напишу.

Підполковник Мусоргський з тієї ж шухляди витягнув чистий бланк посвідчення в коленкоровій червоній оправі і з золотим тисненням, подивився на свою ручку і запитав:

- Ручка з чорним чорнилом у когось є, а то у мене синє.

- Немає, - розвів руками майор Бузина, - у нас чорним чорнилом пишуть тільки генерали та інше начальство, оперативний склад - фіолетовим.

У старшого лейтенанта Нікітченка виявилась запасна ручка з чорним чорнилом, підполковник Мусоргський сказав: «Будеш генералом» і написав на посвідченні - «Старший лейтенант державної безпеки Нікітченко Володимир», далі зупинився і перепитав:

- Як звати твого батька?

- Федот Степанович, але прізвище його попервах було Микитченко, а коли Микита Сергійович дозволив селянам паспорти, його записали Нікітченком. І я став Нікітченком.

- Мабуть, в честь дорогого Нікіти Сєргєєвіча?

- Та ні, тоді нікого не питали. Як хотіли, так і писали. Начальника паспортного столу до нас прислали з-під Тамбова. От і написав Нікітченко.

- Гаразд, не питали - так не питали, тільки мені його дівоче прізвище не потрібне, я маю тебе по батькові правильно написать.

- Федотович!

- «Нікітченко Володимир Федотович», - підполковник Мусоргський красивим почерком заповнив посвідчення, вручив його старшому лейтенанту Нікітченкові і запропонував:

- Обмиємо нагороду!

Він розлив горілку, у шкляник старшого лейтенанта Нікітченка поклав почесний знак і наказав:

- Пий!

Старший лейтенант Нікітченко виструнчився, вдихнув повітря, двома ковтками хильцем спорожнив шкляник, видихнув повітря, знову вдихнув і по-статутному проголосив:

- Служу С-с-сав-в-вєт-т-тскаму С-с-саюзу!

- Зух, - похвалив підполковник Мусоргський. - В комсомольських органах, очевидно, до служби в КДБ працював?

Старший лейтенант Нікітченко уже закусював і з напханим ротом кивнув головою:

- Так точно!

Підполковник Мусоргський і Олексій Григорович теж до денця випили за отриману старшим лейтенантом Нікітченком нагороду. Підполковник Мусоргський хотів і майорові Бузині виписати почесний знак, але той відмовився:

- Незручно, я ж участі у заходах фактично не брав.

- Ну, хай буде по-твоєму, - згодився підполковник Мусоргський. - Я тобі нагороду в Київ привезу, обмиємо у твоєму ганделику на площі Богдана Хмельницького. Мій прапрапрадід Модест Петрович бував на Україні, музику до «Сорочинського ярмарку» писав, не одне барило випив, а я ще ні разу. Я привезу тобі записи «Сорочинського ярмарку» з гопаком і «Хованщини» з хором крамольників. Тож пропоную випити за майбутню нашу зустріч, за єднання наших братніх слов’янських народів, традиції яких показав мій славний предок у своїх творах і які ми мусимо продовжувати. Славно!

«Занадто багато ми вже сьогодні випили, - дивлячись у шкляник, покмітував майор Бузина. - Може проминути?»

Він глипнув на підполковника Мусоргського, який одним ковтком перехилив у себе вміст свого шкляника, і згадав, як колись Левко Нежердецький, а Левко у Москві бував, розповідаючи про ментальні особливості москальського люду, між іншим, зауважив: «У москалів не п’яних б’ють».

Про те, що підполковник Мусоргський міг затопити йому в пику, майор Бузина повірити не міг.

«Гарний він хлоп, хоч і москаль, і його прапрадід гарний, бач, «Сорочинський ярмарок» сотворив і гопак написав», - розважив Олексій Григорович і вже остаточно дійшов думки, що підполковник Мусоргський є другим після Новодворської москалем, який поважає українців.

«Все ж: пити чи не пити, - така ось заковика», - рефлексував як шекспірівський Гамлет ⁷⁾ майор Бузина, дивлячись крізь прозору рідину на денце свого шкляника, і згадав вірш українського генія Тараса Шевченка «Якби то ти, Богдане п’яний…» та усі наслідки, які настали після пиятики Богдана Хмельницького з москалями.

«Коли ми тверезі, то завжди праві. А коли не тверезі?… - запитав себе майор Бузина: відповідь він знав. Проте, - мізкував він далі, - ніяких офіційних перемовин з підполковником Мусоргським сьогодні спільно зі старшим лейтенантом Нікітченком про возз’єднаня чи роз’єднання ми не ведемо, тост був за майбутній приїзд Петра Модестовича до нас у Київ укупі з ментальністю москалів та українців, а підполковник Мусоргський, незважаючи на належність до москалів, все ж є гарним хлопом, звичаї треба поважати, отож і випити треба», - постановив собі Олексій Григорович і перехилив свій шкляник.

Підполковник Мусоргський випив ще раніш і, підчіплюючи виделкою бичка в томатному соусі, коли Олексій Григорович віддихнувся і теж потягнувся до бляшанки з бичками, сказав:

- Англія дала світові «Габеас корпус» і Шакеспеара. Олексію Григоровичу, ти читав Шакеспеара ⁸⁾?

- Читав, - кивнув майор Бузина, прожовуючи бичка. - «Гамлета».

- А «Габеас корпус акт»? ⁹⁾

«Габеас корпус акт» майор Бузина не читав.

- Прочитай, згодиться, - сказав підполковник Мусоргський. - Я його у Вищій школі читав, коли вивчали історію держави і права Великої Британії. А в Балашисі вивчав підривну справу. Ти Левка Нежердецького з Волинського УКДБ не знаєш?

- Знаю. Він уже в Києві служить, у 5-му управлінні. Практично кожен день зустрічаємося.

- Ми з ним у Балашисі разом навчались, коли він ще на Волині служив. Левко тоді був в окремій групі курсантів з України. Їх готували для боротьби проти бандерівців на особливий період, тобто, коли, можливо, почнеться війна, і ваші бандерівці вилізуть з підпілля. Так от, чого я згадав про Левка. Левко під час тренувань по перетятій місцевості у лісовому болоті під містом Желєзнодорожний, це десь двадцять кілометрів від Балашихи, наловив десятків зо п’ять жаб і вранці випустив їх у басейн на території об’єкту, невеличкий такий басейн, комендант спорудив для начальства. І от, приходить о сьомій годині ранку наш командир Григорій Іванович Бояринов, щоб поплескатися, залізає у воду і бачить, що навколо нього кишать жаби. Григорій Іванович крокодилів і гадюк не боїться, він в Африці чи Латинській Америці їх і шкварив, і юшку з них варив у джунглях, а жаб лякається. В джунглях є вид отруйних жаб, аґа називається, їх їсти не можна. Левко Нежердецький знав про цю особливість характеру Григорія Івановича. Вискочив Григорій Іванович з басейна, як корок з шампанського: наукою доведено, що швидкість вильоту корка з пляшки шампанського дорівнює дванадцяти метрам за секунду, він на заняттях сам нам розказував, - теж з такою швидкістю вискочив і кричить: «Де начальник басейну, і звідки у басейні з’явились жаби, та ще й у такій кількості?»

Прапорщик, який наливав і зливав воду в басейні, каже, що жаби, можливо, лише по трубах могли проникнути у ємність. Григорій Іванович наказав усіх жаб виловити, на трубах поставити додаткові сіточки, щоб не тільки жаби, але й пуголовки не змогли потрапити до басейну - це ж секретний об’єкт! Взагалі-то, м’ясо жаб, не латиноамериканських, а наших, європейських, не менш поживне, ніж крокодиляче чи вараняче, чи відомий французький делікатес, і їх цілком можна споживати в їжу.

Нам потім Левко розказував, що то він кинув жаб у басейн на ніч, щоб спробувати їхнє м’ясо вранці на випадок, коли, можливо, доведеться на особливий період перебувати в складі легендованої групи на Західній Україні - там же крокодили і варани не водяться. Про те, що Григорій Іванович не поїхав у Москву, а залишився на ніч на об’єкті, він нібито не знав. Бреше, він у вас брехун? - запитав підполковник Мусоргський у майора Бузини.

- Та як сказати, - зам’явся майор Бузина, - інколи може щось і придумати.

- Ясно, брехун, - зробив свій висновок підполковник Мусоргський. - А бандерівці там по лісах у вас зі шмайсерами і дотепер ховаються, чекають сигналу на особливий період?

- Та ні, щоб ховалися по схронах зі зброєю, то не зовсім так. А прояви бувають. - Майор Бузина під музику трохи оговтався од дрімоти і розказав історію про те, як на Західній Україні, Галичині, вранці виявили в одному із сіл на даху будинку сільради жовто-блакитний прапор.

- Жовто-блакитний, значить, антирадянський прапор, - пояснив Петру Модестовичу старший лейтенант Нікітченко.

- Розумію, це приблизно такого ж кольору, як державний прапор Швеції?

- Так, шведський прапор подібний, - підтвердив майор Бузина і продовжив далі: - Приїхали на місце події чекісти ¹⁰⁾ з місцевого відділу КДБ, порушили кримінальну справу і почали…

Петро Модестович перебив:

- Зачекай, Олексію Григоровичу, як це розуміти - «порушілі»? Це вони що - щось зруйнували, я не дійняв смаку? Сільраду разом з криміналом у вигляді антирадянського прапору на даху і сторожем всередині сільради знесли бульдозером? Круті у вас чекісти…

- Та ні, Петре Модестовичу, - знову підказав старший лейтенант Нікітченко, - вони порушили кримінальну справу, тобто «возбуділі уголовноє дєло». Я читав в огляді оперативно-слідчих дій у справі «Повстанець», який підготувала інспекція КДБ УРСР за матеріалами розслідування. Націоналістичний прапор слідчі зняли і долучили як речовий доказ до порушеного, тобто возбуждьонного уголовного дєла, а сторожа допитали і після його зізнань заарештували. Так було? - запитав старший лейтенант Нікітченко у майора Бузини.

- Так, - підтвердив майор Бузина, - порушили і возбуділі.

- А-а-а, тепер зрозумів. - Підполковник Мусоргський поскріб свій «їжачок», подібний до зачіски американського сержанта-рейнджера. - Значить, у вас, у КДБ України, чекісти, як тільки-но побачать жовто-блакитний прапор, зразу ж возбуждаютса? А якщо уявімо таку ситуацію. До вашого Щербицького, першого секретаря ЦК КПУ, у Київ приїздить шведський король Густав, чи якийсь там Олаф, десятий чи двадцятий. Згідно з міжнародним протоколом під час зустрічі Щербицький повинен підняти шведський прапор, а він, прапор, тобто, як ми розуміємо, жовто-блакитний. Що ж, у такому випадку ваш Федорчук обов’язково має возбудітса? І всі його підлеглі разом із ним?

Підполковник Мусоргський хитро заскалив око:

- І що повинен в цій ситуації робити Щербицьким укупі зі своїм гостем, Карл там чи Олаф, чи, може, якась королева Інґіґерда, щось я не пригадую, хто там у Швеції тепер на престолі, Володю, ти все знаєш про жовто-блакитні прапори?

Старший лейтенант Нікітченко розгублено подивився на майора Бузину - такої ситуації він собі не уявляв, тому й вимушений був звернутися за допомогою до працівника Центрального апарату КДБ УРСР. Олексій Григорович теж нічого зрозумілого не годен був сказати, хоча його рідко чи то й неможливо було ні за яких обставин загнати на слизьке. «Шведський король, здається, останній раз побував на Україні з дружнім візитом ще насампочатку XYIII сторіччя, - пригадував він. - І з тих пір даних про можливе перебування шведських королів на українських теренах не фіксувалося».

- У Барбадосі ¹¹⁾ прапор взагалі не тільки жовто-блакитний, а ще й має тризуб посередині, - ухилився він від прямої відповіді, вийняв із внутрішньої кишені піджака носову хусточку, висякався, згорнув, витер спітніле чоло і знову поклав у внутрішню кишеню піджака. Майор Бузина носову хусточку завше тримав у внутрішній кишені піджака з правого боку, цьому його навчив майор Нежердецький, якого цьому навчили у Львові, коли він вчився в університеті, пояснивши, що то є прикметою європейської культури - тримати носову хусточку у внутрішній кишені піджака; у лівій кишені піджака у нього на ланцюжку і в шкіряній обкладинці лежало посвідчення. Хусточки і посвідчення в штанях тримають не навчені гарним манерам москалі і кацапи, та ще гомосексуалісти, - пояснював майор Нежердецький. Підполковник Мусоргський поки що користувався салфетками, які вийняв з шухляди, де лежала привезена з Находки кувалда; своє посвідчення гостям він не показував.

- А де цей Барбадос? - запитав підполковник Мусоргський, витираючи губи салфеткою. - Здається, десь у західній півкулі, якщо я не помиляюсь?

- Так, у Вест-Індії. Є така гіпотеза, що Вест-Індію відкрив не Христофор Колумб.

- Вікінґи? - перепитав підполковник Мусоргський.

- Варяги випередили Колумба у Північній Америці, а Центральну Америку відкрили інші мореплавці, - відповів майор Бузина.

- Може, там у Барбадосі до влади прийшла українська діаспора і встановила жовто-блакитний прапор з тризубом? - висловив свій здогад старший лейтенант Нікітченко.

- Ні, - знову заперечив майор Бузина, - корені треба шукати глибше.

- Добро, замнемо для ясності це питання, - перервав науковий диспут підполковник Мусоргський. - Без півлітри тут не розберешся. Володю, наливай!

Старший лейтенант Нікітченко налив шкляники.

Випили, закусили.

Підполковник Мусоргський знову звернувся до майора Бузини:

- Продовжуй, Олексію Григоровичу, чим та історія закінчилася, не з Барбадосом, а із сторожем?

- Отже, починають чекісти, як правильно сказав Володя…

- «Возбудівшієся»? - уточнив підполковник Мусоргський.

- Так. Починають місцеві чекісти, порушивши кримінальну справу і возбудівшісь, допитувати сторожа про обставини події. Сторож пояснює: «Прийшов увечері на чергування, глипнув на дах - совєцький прапор висить. Вранці прокинувся, дивлюсь - уже наш».

Усі посміялись над простакуватістю і недорікуватістю нічного сторожа.

- Знайшли тих, хто вивісив прапор? - поцікавився підполковник Мусоргський.

- Авжеж, - відповів майор Бузина. - Той же сторож і повісив. Гадав, що на нього не подумають. Зізнався після того, як просидів десять діб у КПУ, ні, вже в СІЗО, тому що проти нього на другий день порушили кримінальну справу. Наші чекісти його розкололи. Та ще й до антирадянської агітації і пропаганди додали статтю за незаконне зберігання вогнепальної зброї. У нього берданка виявилась незареєстрованою. Очевидячки, виношував намір вчинити теракт. Правильно я кажу, Володю?

- Так точно, - підтвердив старший лейтенант Нікітченко. - Тільки в огляді написано, не берданка, а мисливська рушниця 16-го калібру типу «Зауер».

- Правильно, - підтвердив майор Бузина. - Операцією по вилученню берданки керував Левко Нежердецький, він у 5-му управлінні займається розшуком нелегальної зброї та боєприпасів.

- Левко? - перепитав майор Мусоргський. - То такий, що може. Втім… - підполковник Мусоргський задумливо глянув у вікно: -… колишній міністр внутрішніх справ Росії Дурново застерігав Миколу Другого, щоб він, Боже збав, не вступав у війну зі своїм кузеном Вільґельмом, німецьким імператором і пруським королем, бо то, казав Петро Миколайович, буде кінцем для обох імперій, а ще більше застерігав не приєднувати до Росії Західну Україну, зокрема, Галичину. Бо Галичина у складі Російської імперії, писав він Миколці, то такий клопіт буде під черевом Росії, що може призвести до її загибелі. Мовляв, хай галичани у складі Австро-Угорської імперії борються за свою незалежність, а якщо будуть в одній купі з Києвом, то - вже біда ¹²⁾. Дурново, дарма що прізвище у нього було промовисте, дурнем не був. Поліцейську справу він знав добре. Тільки не завжди його слухали. Чи ваш Федорчук знає краще?

- Краще, краще, - запевнив майор Бузина. - Обстановку контролюємо, Щербицький до Федорчука прислухається. І Левко Нежердецький у своїй справі мастак, сам із Західної України. Для нього таємниць та немає, а якщо і виникають, то він їх уміє розкрить. - Про свої успіхи на ділянці перехоплення каналів зв’язку зарубіжних ОУН зі своїми однодумцями на Україні та проведення оперативних ігор, майор Бузина скромно промовчав.

- Ну, то добре, - сказав підполковник Нежердецький і дав команду старшому лейтенантові Нікітченкові:

- Наливай, Володю!

Доречно випили за Федорчука і українських чекістів, щоб, як підкреслив підполковник Мусоргський, вони частіше «возбуждалісь», але не лише на жовто-блакитний прапор, і окремо - за здоров’я майора Нежердецького, щоб йому завше допомагав оперативний нюх у пошуках нелегальної зброї та боєприпасів.

Друга пляшка закінчилась. Підполковник Мусоргський устав і мовчки почав одягати шинель:

- Під гарну розмову ми таки уколошкали і другу пляшку. А на коня треба випити. Я швидко змотаюсь, - пояснив він.

- Ні-ні! - піднімаючись з деякою натугою, сказав майор Бузина, - тепер моя черга.

Задзвонив телефон, підполковник Мусоргський, не дивлячись, підняв слухавку, закрив її рукою і сказав:

- Тільки ти, там, Олексію Григоровичу, без фанатизму, звиш двох пузирів не бери. Ми на бойовому чергуванні, не забувай.

3.5.

Майор Бузина одягнувся, взяв шаньку і вийшов на ґанок вартівні. Небо було низьким, попелясті хмари сірими клубками накочувались одна на одну, мов валашки, котрі біжать проти дощу під гавкіт собак і покрики чабанів. Вологе повітря приємно обвівало обличчя і наповнювало груди бадьорістю.

Проз майора Бузину порским кроком пройшли дві жінки, вони поспішали подивитись на зміну караула коло Мавзолею Леніна, щоб встигнути на поїзд, який відправлявся з Ярославського вокзалу, жалкуючи, що не зможуть побачити самого Леніна.

«Лежить, як живий, кажуть, ніби заснув, щоб прокинутись», - сказала одна жінка.

Майор Бузина зміну караула бачив, побачив він і самого Леніна, щоправда, тільки його лисину, зате він огледів ще й могилу Сталіна за Мавзолеєм, без ніякої черги, тому що мав звання чекіста і сей високий статус забезпечував йому ті можливості, які не мали ці дві жінки, що поспішали, мов ті вівці, побачити зміну караула біля усипальниці безсмертного вождя.

Майор Бузина відчув гордість за свою належність до органів державної безпеки.

З неба посіялась дрібна мжичка, треба було й собі поспішати. «Ага, коли ми тверезі…», - майнуло у нього в думці, і він, не так дуже, щоб швидко, але й не дуже повільно, поспішив у ГУМ.

* * *

Через десять хвилин майор Бузина повернувся з двома пляшками «Московської» і впевнено сів за стіл.

Пригадавши свій конспект лекцій, які він прочитав допіру впродовж тижня зацікавленим московським колегам, і помітивши непідробний інтерес до історії про вивішений недорікуватим сторожем жовто-блакитний прапор з боку підполковника Мусоргського, майор Бузина продовжив розповідь про ОУН, розказав про головнокомандувача Української Повстанської Армії генерал-хорунжого Шухевича-Чупринку ¹³⁾, післявоєнне підпілля у Західній Україні, вождя українських націоналістів Степана Бандеруі про те, як його у 1959 році у Мюнхені вбив агент КДБ Богдан Сташинський, колишній бандерівець, якого завербувало ще Управління 2-Н МДБ УРСР ¹⁴⁾.

- Класна робота, - відзначив чекістську майстерність підполковник Мусоргський.

- В еміграції став мочити своїх - бандерівців, - розказував майор Бузина. - Вбивство Бандери неабияк порадувало тоді Микиту Хрущова, який особисто віддавав розпорядження знищити провідника ОУН, і за виконане завдання він нагородив Сташинського орденом Бойового Червоного Прапора.

- Ще б пак, такого ворога усунути, - зауважив підполковник Мусоргський.

- Так, - погодився майор Бузина. - Проте Сташинський виявився невдячним. 1961 року він здався німецькій поліції і все про себе розказав: і про те, що він агент КДБ, і про вбивство Бандери, і не тільки Бандери, а й лідера ОУН-з Левка Ребета 1957 року, і ще багато чого. Перед цим, тобто перед втечею до німців, Богдан Сташинський приїздив до Києва. Центр його викликав для профілактики. Він хотів одружитися на якійсь молодій німкені, а це не за правилами, тобто він не мав права самостійно вибирати собі жінку. Він повинен був написати рапорта на адресу свого керівництва, і в КДБ за його бажанням підібрали б йому жінку із розвідниць.

- Я знаю цей порядок, - сказав підполковник Мусоргський.

- Полковник Деймонтович з 1-го управління КДБ УРСР, який опікувався Сташинським, - продовжив майор Бузина, - поселив Сташинського у Києві на конспіративній квартирі і пустив за ним зовнішнє стеження. Сташинський у перші п’ять хвилин вирахував «хвіст», зайшов у темний під’їзд і, коли за ним заскочив наш працівник, схопив того за горло і попередив: «Передай полковнику Деймонтовичу, - каже, - що, якщо він не зніме з мене своїх нишпорок, то я і тобі, і всім топтунам з вашої команди ноги повідриваю разом з яйцями. А полковник Деймонтович знає, що я жартувати не люблю і свої обіцянки завше виконую».

Сильно тоді образився Сташинський на КДБ, повернувся у ФРН, пішов у поліцію і все про себе розказав. Його там судили за вбивство Бандери та ще кількох провідників ОУН, дали кілька років. Потім йому зробили пластичну операцію. І де він тепер, не знати, можливо, відпочиває зі своєю німкенею в Арґентині або ж на Канарах.

- Цікава історія, ось до чого, з одного боку, любов, а з іншого дурість може привести у нашій справі, - зауважив підполковник Мусоргський. - А ось я розповім аналогічну історію, тільки дещо з іншим закінченням, про вбивство Троцького.

І підполковник Мусоргський розповів, як агент радянської розвідки Рамон Меркадер, якого завербувала власна мати, Марія Карідад, що теж була радянським агентом, за наказом Лаврентія Павловича Берія вбив Троцького кайлом по голові на його дачі у Мексиці:

- Операція здійснювалася за особистою вказівкою Йосифа Віссаріоновича, кодова назва «Селезень». Були створені дві бойові групи, одна під керівництвом знаменитого мексиканського художника Сікейроса, кодова назва «Кінь», - розказував підполковник Мусоргський, - запасну очолив Меркадер, кодова назва «Мати». Бойовики Сікейроса здійснили невдалу спробу, вони з кабінету Троцького решето зробили. Але Троцький встиг сховатися під ліжко, такий моторний був, і залишився неушкодженим. А від Меркадера не вберігся, він його уколошкав кайлом по голові. Взагалі-то я Меркадера за це вбивство не засуджую. Цього Юдушку Троцького, що все життя ухилявся й хилитався, як про нього говорив Володимир Ілліч, в гостях у якого ми разом сьогодні побували, наш вождь називав його ще «Балалайкіним», хе-хе, давно треба було прикінчити, я так думаю, - висловив свою думку состовно особистості Левка Давидовича Бронштейна-Троцького підполковник Мусоргський.

Майор Бузина був згоден зі словами московського колеги, втім, його думка про Троцького після прочитання книжки, отриманої від Розалії Самійлівни, дещо змінилась. Але поки що вирішив промовчати.

- Скільки цей «Балайкін» гарних людей у громадянську порішив, - обурювався підполковник Мусоргський, - скільки крові попив! Навіть Йосифа Віссаріоновича під Царицином за те, що той дав вказівку загнати полонених білих офіцерів на баржу і потопити їх у Волзі, хотів розстріляти! Йосифа Віссаріоновича! Який ніколи не хилитався, витримуючи партійну лінію, а Троцький все життя, як правильно ще сказав Володимир Ілліч, був проституткою! Тож, друзі, запрошую - вип’їмо за те, щоб ми ніколи не ухилялися і не хилиталися. А якщо й ухилялися та хилиталися, то тільки укупі з нашою партією.

Випили, закусили.

- Левко Давидович Бронштейн вперше потрапив у поле зору поліції під час навчання в Одеському реальному училищі, - сказав майор Бузина, коли всі випили і закусили. - Він підозрювався у причетності до нелегальної української націоналістичної організації у зв’язку з тим, що займався перекладами українською мовою байок Івана Андрій овича Крилова, а також писав вірші українською мовою, які друкував у підпільному літературному часописі, порушуючи Емський указ російського імператора Олександра Другого про заборону українського книгодрукування і розповсюдження видань українською мовою.

- Так він і українським буржуазним націоналістом був, тобто членом ОУН? - запитав здивований підполковник Мусоргський - він цього факту з біографії Троцького не знав.

- З того почав боротьбу проти царського режиму, чому і псевдонім обрав - Троцький.

- І закінчив боротьбою проти Йосифа Віссаріоновича, - констатував підполковник Мусоргський. - Але Меркадера мексиканська поліція вирахувала, хваткішою виявилась, ніж ваші німці. Двадцять років він відсидів у в’язниці, і 1960-го приїхав у Москву. Голова КДБ СРСР Шелєпін тоді вручив Меркадеру за його подвиг зірку Героя Радянського Союзу і орден Леніна, а також паспорт на прізвище радянського громадянина Лопеса Рамона Івановича. Влаштували його на наукову роботу в Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, щоб він від практики перейшов до теорії, хоча, як правило, у цій справі заведено навпаки. Випадок з Рамоном Івановичем підтвердив це правило. Почав наш Лопес вивчати рішення останніх з’їздів КПРС і засумував, каже: «Не зрозумію, за що я двадцять років в мексиканській в’язниці відсидів?» Після чого вивчати рішення наших з’їздів покинув і каже: «Знайдіть мені ту жінку, яка мені у в’язницю передачі носила». Наші розвідники у Мексиці розшукали ту жінку, доставили її у Москву. Рамон Іванович одружився з нею і виїхав на Кубу, далі вивчать комунізм за кубинською моделлю.

Випили за щасливе подружнє життя Рамона Івановича Лопеса і його успіхи в оволодінні марксизму-ленінізму за кубинським зразком.

Майору Бузині подобався підполковник Мусоргський, застілля: Олексій Григорович не пам’ятав, щоб у суботу о цій порі він коли-небудь випивав, та неспішні і цікаві розмови за столом.

Питання: «Пити чи не пити, ось у чому заковика», - перед ним більше не виникало.

Опера «Хованщина» закінчилась, підполковник Мусоргський переставив бобіну, з магнітофону зазвучали «Пісні і танці смерті» Модеста Мусоргського у виконанні Великого симфонічного оркестру, солістів і хору Московської державної філармонії.

Підполковник Мусоргський засумував. Він сидів, підперши голову, і в його очах ховалась меланхолія. Усі мовчки слухали музику. Олексій Григорович - з заплющеними очима, піднесений настрій уже не на таку висоту охоплював його, та й, либонь, і старшого лейтенанта Нікітченка, який дивився на підлогу під столом.

Мовчанку перервав підполковник Мусоргський. - От так і служимо, в центрі столиці Радянського Союзу. Мертві і живі… Поряд, одні сміються, другі плачуть, а третім все одно. Мертвим. За живих ми вже пили. Пропоную пом’янути усіх тих, кого ми тут охороняємо, крім найживішого, його ми вже вспом’янули, за їх і наш спокій. Пом’янули, закусили. Підполковник Мусоргський розповів про нещасливе подружнє життя Йосифа Віссаріоновича і трагічну смерть його другої жінки Надії Аллілуєвої.

- Нумо з’їздимо на могилу до Аллілуєвої, вшануємо її пам’ять, - запропонував він. - Її, як Крупську, Сталін не спалив, поховав на іншому цвинтарі. А то ми тут трохи засиділись, треба провітриться. А справді, їдьмо! Я притьмом домовлюсь, начальник охорони Новодівичого кладовища - мій друг, разом мучились колись у Подгорного. Виняткова сволота, я вам скажу, Подгорний, звичайно ж, а не мій друг, він мужик нормальний, дисципліна у нього на кладовищі залізна. Я ледве від нього втік, - від Подгорного, ясно, однак ще до більшого дурила втрапив, до Суслова… Щас я зателефоную…

Підполковник Мусоргський взяв трубку з телефонного апарату, на якому було прикріплено герб Радянського Союзу, набрав п’ятизначний номер:

- Владе, моє вітання, підполковник Мусоргський доповідає. Як життя молоде? Добро. Тут у мене друзі з України, спільний захід провели на Красній площі за їхнім об’єктом. Вони хочуть оглянути могилу Аллілуєвої, ми щас під’їдемо. Ти там зустрінь нас коло входу, часу в нас обмаль. Прихопи вінок, невеликий, діло конспіративне, «світитися» не треба. Й усе інше організуй, для вшанування пам’яті Надії Сергіївни. Ми будемо утрьох. Але без фанатизму, звиш двох пляшок не бери - я до ранку на бойовому чергуванні. - Підполковник Мусоргський поклав рурку і по рації викликав резервного прапорщика.

До вартівні прийшов інший прапорщик, аніж той, який підміняв підполковника Мусоргського на час екскурсії до усипальні вождя, з трьома повздовжніми зірочками на погонах.

- А, це ти, Ільку? - сказав він, коли прапорщик зайшов до вартівні. -Капітан Танасов знає, ким підсилювати головний штаб у відповідальні моменти. Ми тут підводимо підсумки оперативних заходів при участі наших українських колег, ти в курсі справи. З Володимиром Федотовичем знайомий?

- З Ворошиловграда?

Прапорщик Ілько зизом упізнав старшого лейтенанта Нікітченка.

- Саме так і ніяк інакше. Будеш говорити інакше - сядеш за антирадянську агітацію і пропаганду. Ти, як я розумію, уже повнолітній. Замикай дверину на ключ і нікого не впускай. Ми швиденько змотаємося на інший об’єкт, наші колеги з України цікавляться. Як Жорж Ілліч поживає?

- Дякую, товаришу підполковник, нормально. Освоює захисний блок від нападу спереду з наступним ударом ноги в щелепу. Ось так…

- Хо-хо-хо, показувати не треба! - підняв руки підполковник Мусоргський. - А то порозбиваєш тут у мене всі меблі і люстру. Дома все ціле?

- Куди там! Мій каратист ногами повибивав фанерки в шафі і ручки на комоді.

- Скільки йому?

- Рік і одинадцять місяців. - Прапорщик Ілько усміхнувся на всю ширину свого вилицюватого обличчя.

- Молодчага Жорж Ілліч! Я свого остерігаюсь навчати прийомів, щоб клавіші на піаніно не потрощив. Передай Жоржу Іллічу вітання і скажи, що на день народження я подарую йому свій чорний пояс.

Підполковник Мусоргський теж заяснів своєю парсуною. Відтак він кинув кілька мускатних горішків в рот, вимкнув магнітофон, одягнув шинелю, перед дзеркалом поправив кашкета, зсунувши дашок на півсантиметра нижче, ніж належить за Стройовим статутом, і рукою показав на вихід: